Божі воїни

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

— Непогана була, — оцінив Шарлей, — та яєчня. Ось тільки смак трохи псувала селера, яка абсолютно не поєднується з яйцями. Хто, заради Бога, і для чого пхає до яєчні терту селеру? Це якась розбуяла кулінарна фантазія милої пані господині. Але нема чого бурчати, головне, що живіт повний. Пані господиня, до речі, теж жіночка так нічого собі… Форми Юнони, рухи пантери, блиск в очах, гм, може б то й мені винайняти в неї помешкання і трохи пожити? Я маю на увазі — взимку, зараз я надовго тут не залишуся, бо як не завтра, то післязавтра Прокоп накаже виступати, підемо, подейкують, під Колін, відплатити за зраду панові Боржекові з Мілетінка… Гей, Рейнмаре, а хіба ми йдемо тупи, куди треба? Прагу я знаю так собі, але хіба нам не треба йти отуди, за ратушу Нового Міста, у бік монастиря кармелітів?

— Ми йдемо через Здераз до пристані під Деревним торговищем. Попливемо човном.

— Влтавою?

— Атож. Я завжди так роблю останнім часом. Я ж тобі казав, я працюю в шпиталі Богуславів, це неподалік Франтішека. А щоб туди дійти, треба пертися через ціле місто. Це більш ніж півгодини дороги, а в базарні дні треба додати ще півгодини стояння в тлумі під Святогавельською брамою. Човном швидше. І зручніше.

— Значить, ти купив човен, — Шарлей кивнув головою з погано вдаваною серйозністю. — Бачу, медикам тут ведеться добре. Вбираються вишукано, мешкають із розкішшю, снідають сито, а прислуговують їм вродливі вдовички. У кожного, на взірець венеційських патриціїв, власна гондола. Пішли, пішли, я хочу чимшвидше її побачити.

Пришвартований до набережної широкий плоскодонний човен не дуже нагадував венеційську гондолу — можливо, тому, що слугував для перевезення овочів. Шарлей приховав розчарування, спритно скочив на борт і всівся між кошиками. Рейневан привітався з перевізником. Півроку тому він вилікував йому ногу, яку сильно прим’яло бортами двох барок, і за це перевізник, який щодня курсував з Пшар до Бубнів, віддячував йому безплатним транспортом. Ну, скажімо, майже безплатним: за минулі півроку Рейневан уже встиг вилікувати дружину перевізника і двох із шести його нащадків.

Невдовзі навантажена морквою, ріпою і капустою барка відчалила від берега й поплила, глибоко занурена, за течією Влтави.

Вода, крім стружок і сучків, несла багато різнобарвного листя. Був уже вересень. Щоправда, винятково теплий.

Вони віддалилися від берега, перепливли загату і бистрину, навколо якої різко кидалися жерехи, переслідуючи косячок верховодок.

— Однією з численних переваг такого плавання, — розважливо зауважив Шарлей, — і аж ніяк не найменшою, є можливість порозмовляти без остраху, що хтось підслухає. Так що ми можемо продовжити нашу вчорашню бесіду.

Вчорашня бесіда, яка почалася ввечері й тривала до глибокої ночі, стосувалася, як слід розуміти, головним чином найважливіших подій останніх місяців — від таховської битви до недавнього путчу Гинека з Кольштейна та його наслідків. Рейневан повторив Шарлеєві все, що дізнався тиждень тому від Яна зі Сміржиць. І розповів про свої наміри. Цих намірів, як і можна було чекати, Шарлей абсолютно не підтримував. Не підтримував ні вчора, ні сьогодні.

— Це абсолютно нерозумна ідея, — повторив він свою думку. — Це цілковите божевілля — повертатися до Шльонська й шукати помсти. Якби я не знав тебе краще, то подумав би, що ти зовсім не порозумнішав за останні два роки, ба, підозрював би, що ти ще більше здурів. Але це ж не так. Ти порозумнішав, Рейнмаре, і доказом цього є те, як ти повівся зі Сміржицьким. Він був у твоїх руках, залежав від твоєї ласки або неласки. І що? Ти його відпустив. Сумував за загиблим братом, прагнув відплати — а проте відпустив. Бо розумом, що його ти все-таки маєш, ти осягаєш безглуздість такої помсти. Адже в смерті твого брати винен не Сміржицький. І той Біркарт фон Грелленорт, хоч, можливо, він убив Петерлша власноручно, і вроцлавський єпископ Конрад, хоч то він дав наказ, теж, як це не парадоксально, не винні. Бо те, що вбило Петерліна, — це час історії. Це час історії тоді, взимку 1425 року, привів Амброжа під Радків і Бардо. Це історія, а не мешканці Кутної Гори, скидали впійманих гуситів у шахти. Це не угорці Люксембуржця, а історія ґвалтувала і різала жінок у захопленому Лоуновому. Це не Жижка, а історія вбивала і палила живцем людей у Хомутові, Бероуні й Чеському Броді. Історія також убила Гинека з Кольштейна. Прагнути помститися історії? Бути, як цар Ксеркс, який побив батогами море?

Рейневан покрутив головою. Але не відповів.

Вони допливли до острова Травник. З лівого берега все ще відгонило паленим. У травні 1420 року, під час запеклих боїв з вірним королю військом, Малу Страну підпалили, та так успішно, що вона майже повністю перетворилася на згарище — і фактично залишилася ним досі. Щоправда, її намагалися відбудовувати, але якось без натхнення і запалу. Адже було безліч інших турбот, історія старанно дбала, щоб їх не забракло.

— Таким чином, у світлі історичних процесів, — тягнув далі Шарлей, дивлячись на чорні рештки прибережних млинів, — можна прийняти, що ти вже помстився за брата. Позаяк ти йдеш його слідами, продовжуєш справу, яку він не довів до кінця. У рамках спадщини від брата ти прийняв причастя sub utraque specie і є гуситом. Петерлін, я знаю, до мене дійшли відомості, справді був віруючим утраквістом, служив справі Чаші зі щирого переконання. Я говорю про це, бо не бракувало й таких, які робили це, керуючись іншими мотивами, іноді дуже негарними, але завжди дуже прозаїчними. Однак, повторюю, це не стосується ні тебе, ні твого брата. Адже ти щиро і віддано, без тіні розрахунку, борешся за справу і релігію, заради яких твій брат дав себе вбити.

— Я не знаю, звідки воно береться, Шарлею, але в твоїх устах найбільш піднесені речі можуть звучати як якийсь корчемний жарт. Я знаю, ти не звик шанувати нічого святого, але…

— Святого? — перебив демерит. — Рейнмаре, мені не причулося?

— Не приписуй мені, будь ласка, — стиснув губи Рейневан, — ні віроломства, ні відсутності власної думки. Так, мене наблизив до гуситів той факт, що Петерлін загинув заради них, я знаю, якою людиною був мій брат, не вагаючись стаю на той бік, на якому стояв він. Але в мене свій розум, мій власний. Я обдумав це питання і вирішив його для себе. Причастя з Чаші прийняв з цілковитим переконанням. Бо я підтримую чотири статті, підтримую вчення Вікліфа, підтримую гуситів у питанні богослужіння й тлумачення Біблії. Підтримую їхній світогляд і програму побудови суспільної справедливості.

— Якої-якої справедливості?

— Omnia sunt communia[48], Шарлею! Усе спільне, у цих словах міститься вся божа справедливість. Нема великих, нема малих, нема багатіїв, нема бідноти. Усе спільне! Комунізм! Хіба це не звучить прекрасно?

— Давно вже я не чув нічого, що звучало б настільки ж прекрасно.

— Звідки такий сарказм?

— Не переймайся. Звучи далі. То чим тебе ще полонили вікліфісти?

— Я всією душею і всім серцем підтримую принцип sola Scriptura[49].

— Ага.

— До Святого Письма нічого додавати не треба й не можна, Святе Письмо достатньо зрозуміле, щоб кожен, хто вірує, міг його збагнути без коментарю з амвону. Між віруючими і Богом не потрібні посередники. Перед Творцем усі рівні. Авторитет папи і церковних сановників можна визнавати тільки тоді, коли він не суперечить волі Всевишнього і Святого Письма. А надто ж у такому: майно було довірене священикам для виконання обов’язків, покладених на них Христом і Святим Письмом. Якщо священики цих обов’язків не виконують, якщо грішать, майно в них треба забрати.

— О! — пожвавився Шарлей. — Забрати? Дуже милозвучно! Звучи так і далі.

— Не глузуй. Хіба ти ніколи не замислювався, чому саме тут, у Чехії, в Празі, з іскри, яка вилетіла з констанцького багаття, розгорілася така пожежа? То я тобі скажу: чи ти знаєш, скільки було в празькій дієцезії духовних осіб? Шість тисяч. Скільки було монастирів? Сто шістдесят. Чи ти знаєш, що в самій Празі кожен двадцятий носив рясу або сутану? А скільки було в Празі парафій? Сорок чотири. У Вроцлаві, нагадаю, їх є дев’ять. У самому лише соборі святого Віта було рівно триста церковних посад. Ти уявляєш собі, скільки майна надходило від пребенд і аннат[50]? Ні, Шарлею, так далі бути не могло і не може. Секуляризація церковного майна абсолютно необхідна. Клір володіє занадто могутньою дочасною власністю. Тут уже не йдеться про Христові заповіді, про повернення до євангельської бідності, до способу життя Ісуса й апостолів. Така величезна концентрація майна і влади неодмінно повинна викликати гнів і напруженість у суспільстві. Це має закінчитися: їхнє багатство, їхнє здирництво, їхня пиха, їхня зверхність, їхня влада. Вони повинні повернутися до того, якими були, якими бути їм наказував Христос, — убогими й покірними слугами. І не Йоахим Флорський перший про здогадався, не Оккам, не Вальдхаузер, не Вікліф і не Гус, а Франциск Ассизький. Церква повинна змінитися. Реформуватися. З церкви магнатів і політиків, гордіїв і дурнів, мракобісів і лицемірів, з церкви інквізиторів, з церкви злочинців, які очолюють хрестові походи, таких креатур, як-от хоч би наш вроцлавський єпископ Конрад, вона повинна перетворитися на церкву Францисків.

— Ти марнуєш свій талант по шпиталях. Тобі треба бути проповідником. Але щодо мене віжки трохи попусти. У Таборі в нас досить багато проповідників, аж занадто багато, до переситу, буває, що під час казання аж сніданок вернеться. Тож змилуйся над яєчнею з селерою і трохи вгамуйся. Бо зараз ти ще почнеш розводитися про симонію і розпусту.

— А тому що це правда! Ніхто не дотримується церковних обітниць і правил! Від Рима й до самого низу, до найзачуханішої парафії, - всюди лише симонія, розпущеність, пияцтво, деморалізація. Як же тут дивуватися, що виникають аналогії з Вавилоном і Содомом, що є асоціації з антихристом? Що ходить приповідка omne malum a clero[51]? Тому я — за реформу, якою радикальною вона б не була.

Шарлей відвів погляд від попелища садиби пріорату йоаннітів та закіптюжених стін костелу Діви Марії Кінця Мосту.

— Кажеш, ти за реформу. Тоді я потішу твої вуха розповіддю про те, як ми, Божі воїни, втілюємо теорію в життя. У травні цього року, чутка про це, мабуть, дійшла до твоїх вух, ми під проводом Прокопа Голого вирушили рейдом на Лужиці. Пустили з димом і пограбували кілька осередків культу, в тому числі костелики й монастирки в Гіршфельді, в Остріці і в Бернштадті, а також, що може тебе зацікавити, біля Фрідланда, в маєтностях Ульріха Біберштайна, дядька чи кого там твоєї коханої Катажини. Згожелець, хоч ми його й штурмували, взяти не змогли, але в Любані, який ми взяли в п’ятницю перед неділею Cantate[52], надибали кільканадцять ксьондзів і ченців, які саме в Любані знайшли притулок саме в Любані. Їх Прокоп наказав стратити без жалю. Чеських попів попалили, а німецьких затовкли або потопили в Квісі. Різанину приблизно такого ж масштабу ми влаштували через чотири дні в Злоториї… У тебе щось дивна міна. Тобі нецікаво?

— Та ні. Але мені здається, що ми говоримо про зовсім різні речі.

— Невже? Ти прагнеш, кажеш, змінювати церкву. От я й розповідаю тобі, як ми її змінюємо. Хочеш, заявляєш, реформ, якими радикальними вони б не були. Нагадаю тобі, що розбещених прелатів реформували вже навіть королі: польський Болеслав Сміливий, англійський Генріх II Плантагенет, Вацлав IV тут, у Празі. Але що це дало? Один страчений підбурювач Станіслав зі Щепанова, один заколотий нахабний попик Томас Беккет, один втоплений аферист Ян Помуцький. Крапля в морі! Недостатньо радикально, роздріб замість гурту. Якщо йдеться про мене, то я віддаю перевагу методам Жижки, Прокопа, Амброжа. Результати набагато помітніші. Ти казав, що до революції кожен двадцятий пражанин носив сутану або рясу. А скільки тепер зустрінеш таких на вулиці?

— Небагато. Обережно, ми запливаємо під Камінний міст, з нього завжди плюють. А часом сцяють.

Справді, на балюстрадах мосту було повно вуличних хлопчиськ, які намагалися обплювати або обпісяти кожен човен і кожну барку, що пропливали внизу. На щастя, внизу пропливало надто багато човнів, щоб хлопчиська зуміли спаплюжити більше, ніж декілька. Човнові Рейневана і Шарлея щастя сприяло.

Течія несла їх ближче до лівого берега. Пропливли біля сильно знищеного палацу архієпископа і руїн монастиря августинців. А трохи далі, над малостранським попелищем і понад рікою, велично здіймалася скеля Градчан, гордовито увінчана Градом і гостроверхими дзвіницями собору святого Вітта.

Перевізник штовхнув палицею човен, спрямувавши його у течію, і вони попливли швидше. Правий берег, за муром, уже заповнювали нововідбудовані будівлі Старого Міста, лівий берег був більш сільський — його майже повністю займали виноградники. Раніше, до революції, більшість їх належала монастирям.

— Перед нами, — демерит вказав на дзвіницю костелу на правому березі, - якщо не помиляюся, Франциск. Виходимо?

— Ще ні. Підпливемо до загати, а звідти нам до Суконницької — три кроки.

— Шарлею.

— Що?

— Збав трошки ходу. Ми нікуди не поспішаємо, а мені б хотілося…

Шарлей затримався, помахав дівчатам у крамничці з парфумами, викликавши концерт пискливого сміху. Продемонстрував зігнутий лікоть дітлахам, які показували язики й вигукували дитячі лайки. Потягнувся, поглянув на сонце, яке визирало з-за дзвіниці костелу.

— Я здогадуюся, чого ти хочеш.

— Я вислухав твої одкровення про історичні процеси. А що помста — це марна справа, Самсон мені повторює щодня. Цар Ксеркс, який наказує відшмагати батогами море, жалюгідний і смішний. Тим не менше…

— Слухаю уважно. І з дедалі більшим занепокоєнням.

— Я дуже хотів би добратися до тих сучих синів, які вбили Петерліна. Особливо до того Біркарта Грелленорта. Шарлей покрутив головою, зітхнув.

— Оцього я й боявся. Що ти це скажеш. А чи пригадуєш ти, дорогий Рейнмаре, Шльонськ два роки тому? Чорних вершників, які волають: “Ми тут!”? Кажанів у Цистерціанському бору? Тоді наші задниці врятував Гуон фон Сагар. Якби тоді Гуон не нагодився вчасно, то шкури з наших задниць, гарно висушені, висіли би в того Біркарта над каміном. Я вже не згадую про той несуттєвий факт, що цей Біркарт явно є прислужником єпископа Конрада, наймогутнішої особи в цілому Шльонську, людини, якій досить ворухнути мізинцем, щоб нас посадили на палі. Та й сам цей Грелленорт — теж не якийсь там звичайний розбійник, а чарівник. Тип, який вміє перетворюватися на птахів, а ти, кажеш, хочеш до нього добратися? Цікаво, як?

— Спосіб знайдеться. Спосіб завжди знайдеться, було б тільки щире бажання. І трохи кмітливості. Я знаю, що це божевілля — повертатися на Шльонськ. Але навіть божевільні заходи можуть бути успішними, якщо божеволіти згідно з розумним планом. Чи не так?

Шарлей уважно на нього подивився.

— Я помічаю, — заявив він, — виразний і цікавий вплив твоїх нових зв’язків. Я думаю, ясна річ, про славнозвісну компанію з аптеки “Під Архангелом”. Не сумніваюся, що від них можна навчитися безліч речей. Клопіт у тому, щоб із безлічі речей вміти вибрати ті, яких варто навчитися. Як у тебе з цим?

— Я стараюся.

— Похвально. А скажи-но мені, як ти взагалі з ними покумався? Це ж, напевно, було нелегко?

— Не було, — Рейневан усміхнувся своїм спогадам. — Щиро кажучи, знадобився випадок на межі чуда, збіг обставин. І уяви собі, це сталося. Одного спекотного липневого дня Року Божого 1426.

Сватоплук Фраундіншт, головний лікар шпиталю Хрестоносців із Зіркою при Камінному мості, був чоловіком у розквіті літ, поставним і гарним настільки, щоб без особливих зусиль спокушати і при першій-ліпшій нагоді грати вигнаних гуситами з їхнього власного монастиря дореволюційних бенедиктинок, які працювали в шпиталі. Не траплялося й тижня, щоб не було чути, як затягнута лікарем до комірчини сестричка стогне, ойкає і закликає святих.

Що Сватоплук Фраундіншт є чарівником, Рейневан підозрював від самого початку, від першого дня, коли він пішов на роботу до госпітальєрів і почав асистувати хірургові під час операцій. По-перше, Сватоплук Фраундіншт, колишній вишеградський канонік, doctor medicinae Карлового університету, який мав licentia docendi в Салерно, Падуї і в Кракові, був учнем Матвія з Бехині, близького співпрацівника славнозвісного Бруно з Осенбрюге. Метр Бруно з Осенбрюге був свого часу ходячою легендою європейської медицини, а Матвія з Бехині сильно підозрювали в потягові до алхімії та магії, як білої, так і чорної. І навіть той факт, що Сватоплук Фраундіншт займається хірургією, теж багато про що свідчив: університетські медики хірургією рук не бруднили, залишаючи її катам і цирульникам, вони не опускалися навіть до флеботомії[53], яку з власних кафедр вихваляли як засіб від усіх хвороб. Ті ж лікарі, які були магами, хірургією не гребували й добре на ній зналися — а Сватоплук Фраундіншт був просто-таки надзвичайно вмілим хірургом. Якщо додати до цього типові маньєризми в мові та жестах, якщо докинути перстень з пентаграмою, що його він носив цілком відкрито, якщо доповнити картину несуттєвими на перший погляд натяками, які робилися нібито знічев’я, то можна було бути майже впевненим. Впевненим у тому, що Сватоплук Фраундіншт мав з чорнокнижництвом не тільки побіжний контакт і що він намагається випробувати Рейневана на предмет власне таких ось обставин. Певна річ, Рейневан дуже остерігався, лавірував й оминав пастки так спритно, як тільки міг. Часи були ненадійні, не можна було бути впевненим ні в кому і ні в чому.

Аж одного дня, в липні, напередодні святого апостола Якова, сталося так, що з тартака, розташованого неподалік, до шпиталю принесли трача, небезпечно пораненого пилкою. Кров текла як з відра, а Фраундіншт, Рейневан і дореволюційна бенедиктинка робили, що могли, щоб текти перестало. Це їм не вдавалося, може тому, що рана була надто велика, а може, просто їм випав невдалий день. Коли йому в черговий раз просто в око бризнула кров з артерії, доктор Сватоплук заматюкався у три поверхи, так бридко, що бенедиктинка спочатку похитнулася, а потім втекла. А доктор застосував закляття перев’язування, яке називали також “чарами Алкмени”. Він зробив це одним жестом й одним словом, Рейневан ніколи в житті не бачив настільки вміло зробленого закляття. Артерія негайно закрилася, кров моментально почала чорніти й згортатися. Фраундіншт повернув до Рейневана залите кров’ю обличчя. Було очевидно, чого він хоче. Рейневан зітхнув.

— Quare insidiaris animae meae?[54] — пробурмотів він. — Чому ти чигаєш на мене, Сауле?

— Я демаскувався, тож ти також мусиш, — вишкірився чарівник. — Ну ж бо, обережна ворожко з Ен-Дора. Не бійся. Non veniet tibi quincquam mali[55].

Вони промовили заклинання разом, в унісон, і силою потужної колективної магії перев’язали і закрили всі судини.

- І оцей-от doctor medicinae, — здогадався Шарлей, — ввів тебе до конгрегації магів, яка збирається в аптеці “Під Архангелом”. Тієї, до якої ми власне наближаємося.

Шарлеєві здогадувався правильно. Вони були на Сукенницькій, аптека вже виднілася за рядом прядилень, ткалень і крамниць з тканинами. Над входом, високо над дверима, нависав ерке$ з вузесенькими віконцями, прикрашений фігурою крилатого архангела. Фігура вже досить сильно відчула на собі зуби часу, так що годі було розпізнати, котрий це з архангелів. Рейневан же ніколи не запитував. Ні тоді, коли Фраундіншт привів його сюди уперше, — у серпні 1426 року, у день Усікновення Глави Святого Івана Хрестителя[56], що випав тоді на четвер, ані згодом.

— Перш ніж ми туди увійдемо, — Рейневан знову зупинив Шарлея, — ще одна річ. Прохання. Дуже тебе прошу стримуватися.

Шарлей тупнув, щоб відліпити від черевика решту купки — на перший погляд собачої, хоча не можна було бути впевненим, бо поблизу крутилися й діти.

— Ми, — з натиском продовжив Рейневан, — маємо перед Самсоном борг.

— По-перше, — Шарлей підняв голову, — ти вже це казав. По-друге, тут нема про що говорити. Він наш друг, і цими трьома словами все сказано.

— Я радий, що ти так до цього ставишся. Віриш ти в це чи не віриш, сумніваєшся чи ні, але погодься з фактом. Самсон у нашому світі ув’язнений. Він, як інклюз[57], замкнутий у чужій для нього тілесній оболонці, зрештою, визнай, не надто привабливій. Він робить усе, що може, щоб звільнитися, шукає допомоги… Можливо, він нарешті знайде її тут, у Празі, “Під Архангелом”, може, саме сьогодні… Бо якраз…

— Бо якраз, — перебив з легким відтінком роздратування в голосі демерит, — прибув із Зальцбурга й зупинився “Під Архангелом” славетний на весь світ маг, magnus nigromanticus[58]. Те, що не вдалося празьким чарівникам, можливо, вдасться йому. Ти вже мені про це казав. Щонайменше кілька разів.

— А ти щоразу пирскав сміхом і корчив глузливі гримаси.

— Це в мене несамохіть. Я так реагую, коли чую про магію, про інклюзи…

— Тому я прошу тебе, — досить різко перебив Рейневан, — сьогодні стримати свої реакції. Щоб ти, пам’ятаючи про дружбу зі Самсоном, не пирскав і не корчив гримас. Обіцяєш?

— Обіцяю. Не корчитиму гримас. Закам’яніле обличчя. Ні разу, хай мене Бог покарає, не вибухну реготом, коли зайде мова про чари, про демонів, про паралельні світи і буття, про астральні тіла, про…

— Шарлею!

— Мовчу. Заходимо?

— Заходимо.

В аптеці було темно, враження пітьми посилювалося кольором дерев’яної оббивки стін і меблів. Той, хто заходив із сонця, як оце вони зараз, якийсь час не бачив зовсім нічого. Можна було тільки стояти, кліпати очима та втягувати ніздрями важкий запах пилюки, камфори, м’яти, меду, амбри, селітри й терпентину.

— До ваших послуг… До послуг… Чого панове бажають? З-за прилавка — точнісінько так само, як більш ніж рік тому, на

Усікновення Глави Святого Івана Хрестителя, — виринув, поблискуючи в напівмороці лисиною, Бенеш Кейвал.

— То чим, — запитав він, точнісінько так само, як і тоді. — То чим можу служити?

— Cremor tartari[59], - запитав знічев’я Сватоплук Фраундіншт, — маєте?

— Cremor, — аптекар потер лисину, — tartari?

— Саме так. А ще мені треба трохи unguentum populeum[60].

Рейневан ковтнув слину зі здивування. Судячи з того, що він почув, Сватоплук Фраундіншт мав бути в аптеці “Під Архангелом” знаним і шанованим відвідувачем, а лисий аптекар справляв враження людини, яка бачить його вперше в житті.

— Unguentum є, свіжоприготоване… А от з cremor tartari нині нелегко… А багато треба?

— Десять драхм[61].

— Десять? Стільки, може, ще й знайдеться. Пошукаю. Заходьте всередину, панове.

Лише значно пізніше Рейневан довідався, що ритуал привітання, на перший погляд ідіотичний, був умотивований. Конгрегація аптеки “Під Архангелом” діяла в глибокій конспірації. Якщо все було гаразд, відвідувач аптеки просив два, завжди два різні препарати. Якби він попросив один, то це б означало, що його шантажують або що за ним стежать. А якби в самій аптеці були засада і мишоловка, Бенеш Кейвал попередив би про них тим, що мав би лише половину потрібної кількості одного з них.

За прилавком, за дубовими дверима, ховалася власне аптека — з типовим для аптеки оснащенням: тут були й шафа з тисячею шухлядок, і численні слоїки й бутлі з темного скла, і латунні ступки, і терези. Під стелею на шнурку висіло засушене чудовисько, стандартна декорація чарівницьких лабораторій, аптек та штукарських будок — сирена, напівдівиця, напівриба, хоч насправді то був препарований скат. Відповідним чином розпластана, розтягнута на дошці й висушена риба справді набувала “сиренячої” форми: ніздрі імітували очі, а виламані хрящі плавників — плечі. Фальсифікати виробляли в Антверпені та Генуї, куди скати потрапляли від арабських купців або всюдисущих португальських мореплавців. Деякі були виготовлені так вдало, що їх насилу можна було відрізнити від справжніх морських сирен. Проте існував один безвідмовний критерій автентичності — справжні сирени були щонайменш у сто разів дорожчі, тому жодна аптека не могла собі їх дозволити.

— Антверпенська робота, — Шарлей поглядом знавця оцінив засушену гидоту. — Я сам колись сплавив кілька подібних. Йшли як гарячі пиріжки. У Вроцлаві, в аптеці “Під золотим яблуком”, одна висить ще й досі.

Бенеш Кейвал поглянув на нього з цікавістю. Він єдиний з чарівників “Архангела” не був працівником університету. І навіть не навчався у ньому. Аптеку ж просто отримав у спадок. Проте він був незрівнянним фармацевтом і майстром приготування ліків — чародійних і звичайних. Його фірмовим препаратом був афродизіяк з перетертих на порошок сироїжок, кедрових горішків, коріандру й перцю. Жартували, що після прийому цього препарату навіть небіжчик зіскакував з мар і щодуху мчав до борделю.

- Ідіть, панове, до нижньої кімнати. Там уже всі зібралися. Чекають на вас.

— А ти, Бенешу, не йдеш?

— Я хотів би, — зітхнув аптекар, — але мушу стояти за прилавком. Люди весь час приходять. Я пророкую лихо цьому світу, якщо у ньому стільки хворих і зболених, які залежать від ліків.

— А може, — усміхнувся Шарлей, — це тільки іпохондрія?

— Тоді я пророкую цьому світу ще більшу більше лихо. Поспішіть, панове, Ага, Рейневане! Обережно з книгами.

— Буду обережно.

З аптеки був вихід на подвір’я. Зелений від моху колодязь наповнював повітря нездоровою вологою, у цій справі його невтомно підтримував кривулястий кущ бузку, який кидав тінь на мур і виростав, здавалося, не з землі, а з купи прілого листя. Кущ успішно маскував невеликі двері. Одвірок був майже повністю затягнутий павутинням. Грубо й густо. Було очевидно, що вже багато років у ці двері ніхто не входив.

- Ілюзія, — спокійно пояснив доктор Сватоплук, встромляючи руку в кокон павутиння. — Ілюзорна магія. Зрештою, проста. Навіть шкільна.

Двері під натиском відчинилися досередини — разом з ілюзорним павутинням, яке на відкритих дверях виглядало як обрізаний ножем шматок грубої повсті. За дверима були гвинтові сходи, що вели нагору. Сходи були круті та такі тісні, що, входячи, ніяк не можна було вберегтися від того, щоб не вимазати плечі штукатуркою зі стін. Кілька хвилин хекання — і виникали наступні двері. Їх уже ніхто не маскував.

За дверима була бібліотека, повна книг. Крім книг, сувоїв, папірусів і кількох різних чудернацьких експонатів там не було нічого. Ні на що більше не вистачило місця.

Купи інкунабул лежали просто всюди, не можна було й кроку ступити, щоб не спіткнутися об щось на кшталт “Summarium philisophicum” Ніколя Флямеля, “Kitab Al-Mansuri” Разеса, “De expositione specierum” Моріена або “De imagine mundi” Гервазія з Тільбері. За кожним необережним кроком боляче ранив у кісточку кутий ріг оправи твору такого масштабу, як “Semita recta” Альберта Великого, “Perspectiva” Вітлона, “Illustria miracula” Цезарія Гейстербахського. Досить було необачно зачепити шафу, як на голову падала “Philisophia de arte occulta” Артефія, “De universo” Вільгельма Овернського або “Opus de natura rerum” Томи з Кантімпре.

У всьому цьому балагані можна було нехотячи наштовхнутися на щось або випадково торкнутися чогось такого, чого не рекомендувалося торкатися без дотримання надзвичайної обережності. Річ у тім, що часом траплялося, що гримуари, трактати про магію та списки заклинань наводили чари самі й несамохіть: досить було необачно зрушити, стукнути, ляснути — і нещастя як уродилося. Особливо небезпечним у цьому сенсі був “Grand Grimoire”, дуже грізними могли виявитися й “Aldaraia” та “Lemegeton”. Уже під час другого свого візиту до “Під Архангелом” Рейневан мав необережність скинути з заваленого книгами й сувоями столу грубезне томисько, яким виявився, ні більше ні менше, “Liber de Nyarlathotep”. Тієї ж миті, коли стародавня і липка від масного пилу інкунабула гримнула об підлогу, задрижали стіни й вибухнули чотири з шести слоїків з гомункулами, що стояли на шафі. Один гомункул перетворився на птаха без пір’я, другий — на щось подібне до восьминога, третій — на пурпурового й агресивного скорпіона, а четвертий — на мініатюрного папу римського в понтифікальних шатах. Перш ніж хоч хто-небудь встиг хоч що-небудь зробити, усі чотири розпливлися в зелену мазь з огидним запахом, причому папа-карлик ще встиг проскрипіти: “Beati immaculate[62], Cthulhu fhtagn!”. Було з біса багато прибирання.

Більшість архангельських чарівників цей інцидент звеселив, але кілька з-поміж них не грішили почуттям гумору, тому Рейневан, м’яко кажучи, не надто виріс у їхніх очах. Однак лише один з магів ще довго після цього випадку дивився на нього вовком і сильно давав йому відчути, що таке антипатія.

Останнім, як легко здогадатися, був бібліотекар та опікун книгозбірні.

— Здрастуй, Щепане.

Щепан з Драготуш, опікун книгозбірні, підняв голову з-над багато ілюмінованих сторінок “Archidoxo magicum” Аполонія Тіанського.

— Здрастуй, Рейневане, — усміхнувся він. — Приємно знову тебе бачити. Ти давно не заходив.

Рейневанові коштувало багато зусиль, щоб після необачного вчинку в бібліотеці привести до норми відносини зі Щепаном з Драготуш. Однак він таки зробив це, причому результат перевершив очікування.

— А це, — бібліотекар почухав носа брудними від пилу пальцями, — мабуть, пан Шарлей, про якого я стільки чув? Вітаю, вітаю.

Щепан з Драготуш, який походив зі старої моравської шляхти, був монахом, августинцем і — звичайно ж — чаклуном. З магами конгрегації “Архангела” він знався з давніх-давен, з університету, але назовсім перебрався до аптечної криївки в 1420 році, після того як його градчанський монастир був сплюндрований і спалений. На відміну від решти магів, аптеку — а радше бібліотеку — він не полишав майже ніколи, у місто не виходив. Він був ходячим бібліотечним каталогом, знав про кожну книгу й кожну міг швидко відшукати — в умовах хаосу, який панував у приміщенні, це вміння було просто неоціненним. Рейневан дуже цінував дружбу з моравцем і проводив у бібліотеці довгі години. Його цікавили траволікування і фармацевтика, а книгозбір “Архангела” був у цьому сенсі справжньою копальнею знань. Крім класичних і відомих зільників і фармакопей, як-от Діоскорида, Страбона, Авіценни, Хільдегарди Бінгенської або Миколая Магні, бібліотека містила справжні скарби. Там була “Kitab al-Asar” Гебера, була “Sefer Ha-Mirkahot” Шаббетая Донноло, були невідомі твори Маймоніда, Галі, Апулея, Геррпаради Ландсбергської, а також інші antidotaria, dispensatoria і racettaria[63], яких Рейневан ніколи доти не бачив і про які ніколи не чув. І сумнівався, що про них чули в університетах.

— Гаразд, — Щепан з Драготуш закрив книгу і встав. — Ходімо до нижньої кімнати. Ми, певно, потрапимо туди саме вчасно, бо скоро, мабуть, вже буде кінець. А взагалі це досить екстравагантно — починати кон’юрацію не опівночі, як кожен нормальний чародій, який себе поважає, а о першій годині дня, але що ж… Не мені критикувати починання такої особи, як valde venerandus et eximius[64] Вінцентій Реффін Акслебен із Зальцбурга, жива легенда, ходяча слава і майстер над майстрами. Гм, мені справді цікаво, як майстрові над майстрами поведеться із Самсоном…

— Він прибув учора?

— Учора ввечері. Поїв, попив, поцікавився, чим міг би нам допомогти. Ось ми і представили йому Самсона. Венерандус підхопився і хотів іти геть, упевнений, що ми з нього глузуємо. Самсон же застосував той самий фокус, яким він скористався щодо нас минулого року: привітав його по-латинському, а потім повторив на койне і по-арамейському. Треба було бачити вираз обличчя у шановного метра Вінцентія! Але це подіяло, як і тоді, в нашому випадку. Шановний Вінцентій Реффін подивився на Самсона з більшим зацікавленням і прихильністю, ба навіть усміхнувся, наскільки йому дозволяли м’язи обличчя, постійно застиглі в одночасно похмурій і грубій гримасі. Потім обидва зачинилися в occultum[65]…

— Лише удвох?

— Майстер над майстрами, — усміхнувся моравець, — екстравагантний і в цьому плані. Він понад усе ставить таємничість. Навіть якщо це межує з великою нетактовністю, щоб не сказати — образою. Старий знахар є тут, зараза, гостем. Мені це не заважає, я маю це десь, Бездєховський вищий від таких речей, але Фраундіншт, Теггендорф, Телесма… М’яко кажучи, вони дуже злі. І від усього серця зичать Аксебенові провалу. Це бажання, на мою думку, здійсниться.

— Що?

— Він робить ту саму помилку, що й ми на Трьох Царів[66]. Пам’ятаєш, Рейнмаре?

— Пам’ятаю.

— То поспішімо. Сюди, пане Шарлею.

З бібліотеки вони вийшли на кружганок, з кружганку шлях вів сходами наниз, до першого поверху, де вони зупинилися перед кованими залізом дверима. На дверях було вміщено малюнок — овал, у якому виднівся спижевий змій Мойсея, serpens mercurialis. Над змієм була зображена чаша, з якої виростали Сонце і Місяць. Нижче виблискували літери V.I.T.R.I.O.L. ^{6}, що означало Visita Inferiora Terrae Rectificando Invenies Occultum Lapidem, секретну трансмутаційну формулу алхіміків.

Щепан з Драготуш торкнувся дверей, промовив заклинання. Двері відчинилися зі скреготом і скрипом. Вони ввійшли. Шарлей глибоко зітхнув.

— Непогано, — пробурмотів він, роззираючись. — Непогано… Визнаю.

— Мені, - усміхнувся Рейневан, — першого разу теж заціпило. А потім я звик.

В алхімічній лабораторії, яка займала величезне підземелля винарні, робота не припинялася, весь час щось відбувалося, також у п’ятницю, у свята й у неділю. Ніколи не згасали печі й атанори[67], немилосердно гріючи, що було особливо цінним зимової пори, а також улітку, якщо видавалося холодним. В атанорах відбувалися кальцинація і вижарювання, найрізноманітніші субстанції переходили з фази albedo у фазу nigredo[68], виділяючи під час переходу жахливий сморід. У колбах постійно щось фільтрувалося, дистилювалося або ж екстрагувалося, що супроводжувалося бурхливим бульканням і ще страшнішим смородом. У великих алюделях[69] кислоти діяли на метали, після чого неблагородні метали трансмутували в благородні, з кращим або гіршим результатом. Булькав у тиглях меркурій, або argentums vivum[70], плавилася в купелях[71] сірка, виділялася в ретортах нітра[72] й осідала сіль, а випари витискали сльози з очей. Щось там розчинялося, щось коагулювало, а щось сублімувало, бризкала на всі боки кислота, випалюючи дірки в сторінках безцінних екземплярів “De Quinta essentia” Раймунда Лулла, “Speculum alchemiae” Роджера Бекона і “Theatrum chimicum” Арнольда Вільянови. На підлозі стояли й гидотно смерділи відра, повні caput mortuum[73].

Зазвичай — у тому числі й тоді, коли Сватоплук Фраундіншт вперше привів сюди Рейневана, — в лабораторії працювало принаймні троє або четверо алхіміків. Сьогодні, як виняток, був тільки один.

— Доброго дня, майстре Едлінгере!

— Не підходьте, будь ласка, — буркнув алхімік, не відриваючи очей від великої колби, поміщеної в розжарений пісок над полум’ям. — Ось-ось вибухне!

З Едлінгером Бремом, ліценціатом[74] Гейдельбергського університету, познайомився в Майнці, запросив його й привіз до Глубчиць князь Вацлав, син Пшемека Опавського. Якийсь час метр Едлінгер знайомив юного князя з алхімічною теорією і практикою. У Вацлава — як і в багатьох князів його часу — був пунктик щодо алхімії та філософського каменя, тож Брем жив у розкошах і достатку доти, доки ним не зацікавилася Інквізиція. Коли в глубчицькому повітрі запахло вогнищем, алхімік втік до Праги, в університет, де його застала буря 1419 року. Німець, що впадав у око, чужинець, який погано говорив чеською, пережив би, напевне, важкі часи. Але його розпізнали і врятували маги з “Архангела”.

Едлінгер Брем взяв колбу залізними кліщами й вилив булькаючу рідину в миску, заповнену чимось, що нагадувало жаб’ячу ікру. Засичало, задиміло, огидно засмерділо.

— Sacradonnerwetterhimmelkreuzalleuja! — було зрозуміло, що алхімік очікував кращого результату. — Eine total zkurvene Sache! Scheisse, Scheisse, und noch einmal Scheisse![75] Ви ще тут? Я зайнятий! Ага, розумію… Ви йдете подивитися, що там вийшло в Акслебена із Самсоном?

— Саме так, — підтвердив Щепан з Драготуш. — Ідемо. А ти ні?

— У принципі, - Едлінгер Брем витер руки об ганчірку, кинув сповнений жалю погляд на миску димлячої ікри. — У принципі, можу йти. Мене тут уже ніщо не затримує.

У глибині алхімічної лабораторії, у непримітному кутку за непримітною завісою були сховані дверцята. Для невтаємниченої особи — якби така коли-небудь змогла пробратися аж сюди — за дверцятами був складик, повний скриньок, бочівок і бутлів. Втаємничені рухали схований усередині однієї з бочівок важіль, промовляли закляття, — і стіна відсувалася, відкриваючи темний отвір, з якого віяло могилою. Принаймні таке враження складалося першого разу.

Едлінгер Брем у магічний спосіб запалив магічний ліхтар, повів. Щепан з Драготуш, Рейневан і Шарлей увійшли за ним, на сходи, що вилися спіраллю вздовж стін темної шахти, що здавалася бездонною. Знизу віяло холодом. І вогкістю.

Щепан з Драготуш обернувся.

— Пам’ятаєш, Рейневане?

— Самсон Медок, — негайно здогадався Шарлей. — Тобто, я хотів сказати, — Данте Аліґ’єрі. “Божественна комедія”. Улюблений поетичний твір нашого друга.

— Сумніву нема, — усміхнувся моравець, — що улюблений. Бо надто вже часто він до нього звертається. Особливо тут, на цих сходах, вашому другові згадалася не одна цитата з “Пекла”. А ви, як бачу, добре його знаєте з цього боку.

— На краю світу я впізнав би його за цим.

Глибоко сходами вони не спускалися, лише на два яруси, шахта була значно глибшою, сходи зникали в чорній пітьмі, з якої долинав плюскіт води. Природна печера, історія якої губилася в непам’яті, сягала рівня Влтави. Хто і коли відкрив печеру, хто й до чого її використовував, спадщиною по кому був дім із двориком, який стояв тут століттями, маскуючи вхід до печери, — не знав ніхто. Найбільше вказувало на кельтів: стіни печери були покриті напівзатертими, зарослими мохом рельєфами і фресками, серед яких переважали характерні вигадливо переплетені орнаменти й заповнені меандровими лініями кола. Тут і там появлялися не менш характерні кабани, олені, коні й рогаті людські постаті.

Едлінгер Брем штовхнув масивні двері. Вони ввійшли.

У підземній кімнаті, яку називали нижньою, сиділи за заставленим столом решта магів “Архангела”: Сватоплук Фраундіншт, Радім Тврдік, Йошт Дун, Вальтер фон Теггендорф. А також Ян Бездєховський з Бездєхова.

Йошт Дун, якого звали Телесмою[77], був колись, як і Щепан з Драготуш, ченцем — це було видно по волоссі, яке, коли відросла виголена тонзура, безладно, патлами стирчало з-над вух, через що власник кучми трохи нагадував пугача. Наскільки Рейневанові було про нього відомо, Телесма замолоду займався ora et labora[78] у монастирі бенедиктинців в Опатовіцах, і там мав перші контакти з таємними науками. Потім навчався в Гейдельбергу, де вдосконалював магічні знання. Він був абсолютним авторитетом, якщо йшлося про талісмани, — як в аспекті теоретичного знання про предмет, так і при практичному виготовленні амулетів. Він також складав цілком вдалі гороскопи, якими торгував, збуваючи їх різним лжепророкам, псевдоастрологам та квазівіщунам, і непогано на цьому заробляв. Поряд з виторгом аптеки, заробітки Пошта Дуна були основним джерелом доходу конгрегації.

Немолодий уже Вальтер фон Теггендорф був вихованцем Відня, Болоньї, Коїмбри і Саламанки і мав facults docendi[79] у всіх цих університетах. Він відзначався величезною, просто-таки побожною шанобою до арабської медицини, алхімії та магії, особливо до Гебера й Алькінді, або, як говорив він сам, до Муси Зафара Ель-Суфі Аль-Джабіра та Якуба ібн Саббах аль-Кінді. Захоплення Теггендорфа проявилося і в його підході до Самсонової справи. На його думку, у всьому були винні джини. Самсон у його теперішньому вигляді, стверджував він, є маджнуном, себто людиною, в тілі якої могутніший джин ув’язнив — для покарання — переможеного меншого джина. Проти такого ув’язнення, заявив німецький чародій, нічого не вдієш. Усе, що можна зробити, — це добре поводитися і чекати амністії.

Reverendissimus doctor Ян Бездєховський з Бездєхова був найстаршим, найдосвідченішим і найбільш шанованим серед чорнокнижників “Архангела”. Мало хто знав про нього якісь подробиці, а сам він не любив про себе говорити і не говорив. Років йому було — що саме по собі межувало з чудом і свідчило про неабиякі магічні сили — не менше сімдесяти, позаяк було відомо, що він викладав у Сорбонні за панування короля Карла V Мудрого, який помер у 1380 році, а згідно з правилами викладач університету повинен був мати щонайменше двадцять один рік. Серед університетів, у яких він навчався і в яких викладав, напевне були Париж, Падуя, Монпельє і Прага, — і напевне цими чотирма список не вичерпувався. Ходила чутка, що у Празі Бездєховський вдався в серйозний і гострий особистий конфлікт з ректором, славетним Яном Шінделем. Підґрунтя конфлікту, про який Рейневанові доводилося чути ще під час його навчання в академії, було невідоме, проте стало причиною відходу Бездєховського з університету й розірвання з ним будь-яких контактів. Після 1417 року Бездєховський просто зник. Усі ламали голови, де він міг подітися. Рейневан також ламав. Але тепер уже знав.

— Здрастуй, молодий чоловіче, — сказав Бездєховський. Він єдиний з усього товариства не називав Рейневана на ім’я. — Здрастуй і ти, пане Шарлею, якого випереджає власна слава. Ми почули, що ти вже другий рік у таборитів. То як там на війні? Що там чувати?

Ян Бездєховський був єдиним з товариства, хто не цікавився політикою. Воєнні події, якими жила вся Прага, були старому цілком байдужі. Він запитував про них тільки з ґречності.

— Айно, на війні добре, — ґречно відповів Шарлей. — Права справа перемагає, неправа програє. Наші б’ють чужих. Я хотів сказати: хороші б’ють поганих. Тобто: Порядок тріумфує над Хаосом. А Бог тішиться.

— Ах, ах, — втішився старий чарівник. — Це справді добре. Сядь біля мене, пане Шарлею, розкажи…

Рейневан сів біля решти магів. Радім Тврдік налив йому вина, судячи з букету, іспанського аліканту.

— Як справи? — запитав Щепан з Драготуш, рухом голови показуючи на зачинені двері, що вели до ocultum, залу дивінації і кон’юрації. - Є результати? Або принаймні знаки на небі та на землі?[80]

Сватоплук Фрундіншт пирснув. Телесма також, причому він не підняв голови з-над талісману, який натирав полірувальною пастою.

— Herr Meister Акслебен воліє працювати сам. Він не любить, коли хтось зазирає через плече. Пильно стереже свої таємні методи.

— Навіть від тих, хто приймає його як гостя, — кисло прокоментував Фраундіншт. — Цим самим демонструючи, за кого він їх має. За злодіїв, які чигають на його секрети. Перед сном, певно, ховає під подушку капшук і чижми, щоб ми їх у нього не вкрали.

— Почав, щойно зійшло сонце, — втрутився Радім Тврдік, бачачи, що Рейневана більше цікавить Самсон Медок, ніж хто що думає про Акслебена. — Справді сам-на-сам з об’єктом, себто із Самсоном. Допомоги не хотів, хоча ми пропонували. Нічого не просив, ні інструментів, ні фіміаму, ні aspergillum[81]. Видно, він володіє якимось могутнім артефактом.

— Або правда те, — додав Брем, — що говорять про “Manusfortis”. Ним не можна нехтувати.

— Ми ним не нехтуємо, — запевнив Телесма. — Адже це, як-не-як, Вінцентій Акслебен власною персоною, magnus experimentator et nigromantus[82]. Знання про магію йому напевне не бракує. Це майстер. Тож він має право бути дещо екстравагантним.

— Яке складне слово, — скривився Фраундіншт. — У Малій Шмедаві, моєму селі, на таких, як Акслебен, не казали: “екстравагантний”. Казали просто, невибагливо і звичайно: сраний надутий хам.

— Ніхто не досконалий, — констатував Теггендорф. — У тому числі Вінцентій Акслебен. А те, що в нього дивакуваті методи роботи? Ну що ж, оцінимо, як виправдовують себе такі методи. Пізнаємо це й оцінимо, як наказує Писання: ex fructibus eorum[83].

— Закладаюся, — не здавався Сватоплук, — що кислими й невдалими будуть ці плоди. Хто хоче побитися об заклад?

— Я напевне ні, - стенув плечима Щепан з Драготуш. — Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіги — із будяків?[84] Акслебенові не вдасться із Самсоном, результат буде такий самий, як наш на Трьох Царів. Тобто жодного результату. Акслебена погубить те саме, що погубило і нас. Пиха та марнославність.

На залізній тринозі тліло і курилося тонесенькою смужкою диму ароматичне кадило — класична, рекомендована більшістю гримуарів суміш алое і мускатного горіха. Самсон, введений у транс, лежав на великому дубовому столі. Він був зовсім голий, на його велетенському, майже позбавленому волосся тілі виднілися численні чарівні й кабалістичні знаки, написані магічним чорнилом з кіноварі, галуну й купоросу. Велетень був покладений і розпростертий так, щоб його голова, руки й ноги торкалися необхідних точок на Колі Соломона — гебрайських літер Ламед, Вау, Йод, Каф і Нун. Його оточувало дев’ять чорних свіч, мисочка із сіллю і чаша з водою.

Теггендорф і Брем, які стояли при протилежних кутках столу, обидва в просторих церемоніальних шатах, упівголоса інтонували приписані обрядом псалми. Вони саме закінчили “Ecce quam bonum”[85] і починали “Dominus inluminatio mea”[86].

Бездєховський наблизився. На ньому були білі шати й гостроверхий капелюх завдовжки з лікоть, розписаний ієрогліфами. Він тримав athame — двосічний стилет з рукояткою зі слонової кістки, абсолютно необхідний для гоеції[87] реквізит.

— Athame, — голосно промовив він. — Ти, що є Атанатос, той, хто не знає смерті, і який є al-dhame, знаком крові! Conjuro te cito mihi obedire![88] Hodomos! Helon, Heon, Homonoreum! Dominus inluminatio mea, quem timebo? Dominus protector vitae meae a quo trepidabo?[89]

Бездєховський по черзі торкнувся лезом аташе полум’я свічі, води й солі.

— Заклинаю тебе, — промовляв він за кожним разом, — Істото Вогню, іменем Сили: нехай покине тебе привид і нічна мара. Заклинаю тебе, Істото Води, іменем Сили: викинь із себе всяку нечистоту й бруд. Іменем Сили, іменем Амбріела й Ехесатіела, будь благословенна, Істото Солі, хай полишить тебе зла воля демонів. І хай добро Творця повернеться на її місце.

Сватоплук Фраундіншт, який асистував старцеві, підійшов і подав йому агсігауе — ніж, що закінчувався гаком. Бездєховський виконав ним у повітрі чотири ритуальні рухи.

— Усіма іменами Бога, Адонай, Ель, Елохім, Елохе, Зебаот, Еліон, Есцерхіе, Ях, Татраграматон, Садай, наказуємо вам, демони, які тут кружляють і присутні в астральній своїй іпостасі, постати перед нами у ґречній формі, людській постаті, не викривленими ані жодною деформацією, ані потворністю, здатними до мови зв’язної та осмисленої, здатними відповідати на запитання, які вам будуть задані. Прибувайте і будьте нам покірні, наказую вам Даніелем, Гедіелем і Теодоніелем, Кларімом, Габданом та Інглотом! Прибувайте!

Природно, нічого не сталося, ніхто не прибув і ніхто не з’явився. Але на етапі кон’юрації це було досить нормально.

— Ego vos invoco, — продовжив Бездєховський, піднімаючи arctrave, — et invocando vos conjure, per eum cui obedient omnes creaturae, et per hoc nomen ineffabile, Tetragrammaton Jehovas, in quo est plasmatum omne saeculum, quo audito elementa corruunt, ar concutitur, mare retrograditur, ignis extinguitur, terra tremit, omnesque exercitus Coelestium, Terrestrium et Infernorum tremunt et turbantir! Venite, venite, quid tardatis? Imperat vobis Rex regum! Тітеїп, Азія, Гин, Єн, Міносел, Ахадан, Вай, Ей, Хаа, Еє, Екзе, Екль, Ель, Ва, Ваа, Вааааа! ^{7}.

У міру промовляння заклять голос мага наростав, сягав усе вищих регістрів, під кінець це було вже майже виття, нелюдський, неприродний виск. Повітря відчутно вібрувало, свічі заіскрилися і пригасли. Раптом засмерділо звіринцем, повіяло смородом гнилизни й лев’ячої сечі. Пітьма, що наповнила кімнату, згустилася, набрала форми, надулася, як купчаста хмара. Усередині хмари щось рухалося, переливалося, звивалося, ніби вугри у мішку, ніби клубок гадюк. Рейневан бачив, як у клубку раптом загорілися налиті кров’ю очиська, як заклацали страшні зубаті щелепи, як замаячіли потворні фізіономії. Його здивування швидко перетворювалося на переляк: не тільки зі страху перед цією жахливою потворою, а й від думки, що Самсона і справді щось могло з нею поєднувати.

Але Ян Бездєховський з Бездєхова — сумніватися було годі — був могутнім магом, усе було під його контролем. Під силою його закляття посипалася штукатурка зі стелі, полум’я свіч змінило колір на червоний, а потім на блакитний. Пролунали рик і грюк, і страхітливе гадюччя застигло антрацитно-чорною кулею, поверхня якої, здавалося, поглинає світло. Після наступного заклинання куля зникла зі свистом. Самсон Медок, який лежав на столі, напружився, затрясся. А потім ослаб і лежав нерухомо.

- Іменем Кратара! — промовив Бездєховський. — Іменем Капітеля! Закликаю тебе, істото! Говори, ким ти є. Правдиво і без обману говори, хто ти і що ти!

Тіло Самсона знову сильно задрижало.

— Verum, sine mendacio, certum verissimum, — промовив його трохи змінений голос. — Quod est inferius est sicut quod est superius, et quod est superius est sicut qoud est inferius, ad perpetranda Miracula Rei Unius ^{8}.

Радім Тврдік, який сидів біля Рейневана, голосно зітхнув, Щепан з Драготуш вилаявся собі під ніс.

— Це, — пошепки пояснив він, бачачи його питальний погляд, — це “Tabula Smaragdina”. Він говорить словами Гермеса Трісмегіста. Так, ніби… Так, ніби…

— Так, ніби насміхається з нас, — закінчив пошепки Йошт Дун.

- Іменем Альфароза! — здійняв руки Ян Бездєховський. — Іменем Бедрімубала! Per signum Domini Tau! Хто ти? Говори! Де істина?

— Відділяй землю від вогню, — майже негайно відповів голос Самсона. — З великою дбайливістю відділяй те, що тонке, від того, що щільне. І Потенція здійметься з землі до неба, після чого знову на землю опуститься і візьме в себе сили всіх істот вищих і нижчих. Тоді посядеш славу світу цього. І всяка темрява тебе

полишить.

— Вазотас, Замарат, Катіпа! — закричав Бездєховський. — Астросхіо, Абедумабал, Асат! Говори! Закликаю тебе говорити!

Довгий час панувала тиша, яку порушувало тільки потріскуванням свічок.

— Completum est… — прозвучав нарешті спокійний голос Самсона. — Completum est quod dixi de Operatione Solis ^{9}.

Не допомогли ні заклинання, ні імена Бога, не допоміг ні Астросхіо, ні Абедумабал. Не допомогли ритуальні жести, які виконувалися над Самсоном за допомогою athame й arctrave. Не допомогли ароматні суфумігації. Не допомогло aspergillum з вербени, барвінку, шавлії, м’яти і розмарину. Безсилим виявився як “Більший”, так і “Менший ключ Соломона”, не найкращим чином показали себе й “Enchiridrion” та “Grand Grimoire”. Магія ледве не розвалила будинку, але Самсон не озвався більше жодним словом.

Чарівники “Архангела” вдавали, ніби їх не обходить фіаско, казали, що це нічого, перша чарка колом, і що ще буде видно. Ян Бездєховський, якому робити добру міну було найважче, здобувся тільки на те, щоби пригадати кілька подібних випадків заміни особистості — йшлося, зокрема, про казус Поппо фон Остерни, великого магістра Ордену Хрестоносців. Запахло песимізмом, бо в тому випадку всі старання прусських чародіїв ні до чого не привели — Поппо фон Остерна до кінця свого життя, до самої смерті в 1256 році був “інакшим” — про що, зрештою, ніхто не шкодував, оскільки справжній Поппо був страшенним негідником.

Теггендорф не втрачав надії, infortunium[90] він приписував звичайному невезінню, посилався на Алькінді і невтомно розводився про шайтанів, гулів, джинів, та іфритів. Фраундіншт й Едлінгер Брем звинувачували dies egiptiaci, нещасливі єгипетські дні, до таких, на їхню думку, належала та пам’ятна п’ятниця тридцять першого серпня 1425 року, день екзорцизмів у шльонському монастирі бенедиктинців. Погана “єгипетська” аура, казали вони, спотворила тоді екзорцизм та його наслідки, через це справа стала вкрай нетиповою і повернути її назад буде важко. Телесма, своєю чергою, вважав, що нічого не можна досягти без талісманів, і обіцяв виготовити відповідні талісмани. Радім Тврдік, перш ніж його зацитькали, бурмотів щось про големів і шемів.

Щепан з Драготуш натомість розкритикував in toto[91] прийняту магами стратегію і тактику. Помилка, стверджував він, полягала не стільки в методі, бо він вторинний, скільки в меті, яку вони перед собою поставили. Приймаючи простий і незаперечний засновок, що особистість і дух Самсона Медка були невідомою силою трансплантовані в тіло придуркуватого силача, зусилля слід спрямовувати в напрямку обернення процесу, іншими словами, — до того, щоб виявити діючий фактор, оскільки nihil fit sine causa[92]. Виявивши цю causa efficiens[93], вдасться, можливо, зробити оборотним і процес. А що роблять маги “Архангела”? Зосереджуються на спробах розвіяти таємницю, розкрити секрет, що його сам Самсон цілком виразно не хоче або не може виявити. Намагаючись дізнатися, ким — або чим — є Самсон, чарівники прагнуть заспокоїти власну цікавість і марнославство, поводяться як лікарі, які діагностують і досліджують загадкову хворобу заради самого пізнання, без тіні жалю і співчуття до людини, якої ця хвороба торкнулася.

Маги обурилися і накинулися на моравця. Перш ніж розпочати лікування, скористалися метафорою, необхідно докладно розпізнати хворобу. Scire, цитували вони Аристотеля, est causam rei cognoscere[94]. Те, ким — або чим — Самсон є насправді, є ключовим елементом. Якщо й далі користуватися медичними порівняннями, то таємниця та інкогніто Самсона — це не тільки симптоми, а й сам nexus, саме ядро, сама сутність хвороби. Щоб вилікувати хворобу, треба розкрити таємницю.

Ось вони й розкривали. Із запалом та ентузіазмом. І без сліду результату.

Самсон тимчасом устиг подружитися з усіма магами “Архангела”. З Яном Бездєховським він годинами дискутував про Бога і природу. З Едлінгером Бремом цілими днями стояв біля перегінних кубів і реторт з гаслом “solve et coagula”[95] на вустах. З Теггендорфом обговорював теорії арабських хакімів і єврейських кабалістів. Зі Щепаном з Драготуш скнів над незнаними й дуже понищеними манускриптами П’єтро ді Абано і Чекко д’Асколі. З Йоштом Дуном виготовляв талісмани, які вони вдвох пізніше випробовували в місті. З Радімом Тврдіком ходив до Влтави по шлам для виробництва големів. Для Бенеша Кейвала, прикидаючись ідіотом, робив інтервенційні закупівлі в конкуруючих аптеках.

З усіма грав у карти, пив і співав.

Чарівники полюбили Самсона Медка. Рейневан не міг позбутися думки, що вони полюбили його настільки, що цілком занедбали будь-яку діяльність, яка могла призвести до розлуки з ним.

Двері, що вели до occultum, відчинилися, і з них вийшов Вінцентій Реффін Акслебен. Зібравши складки чорних шат, сів за стіл, залпом випив келих аліканту. Сидів у тиші й мовчанні, й сам також не озивався. Він був блідий і спотілий, піт приліпив рідке волосся до скронь і тімені.

Вінцентій Реффін Акслебен гостював у Празі проїздом. Із Зальцбурга, де він проживав, він прямував до Кракова, із циклом лекцій у тамтешній Академії. З Кракова чарівник планував їхати до Гданська, звідти, через Кролевець, — до Риги, Дерпта і Парнави[96]. З того, що Рейневан чув, остаточною метою подорожі була Уппсала. Чув він й інші речі. Те, що Акслебен, дарма що могутній, здібний і славетний чарівник, не користується повагою, бо займається одіозною некромантією та демономантією, забави з трупами й злими духами принесли йому в багатьох середовищах громадський бойкот. Поголос приписував йому знання і вміння користуватися Manusfortis, “Сильною Рукою”, - надзвичайно сильними чарами, які можна було навести одним рухом долоні. Поголоски також робили Акслебена одним із лідерів та чільних ідеологів східноєвропейських вальденсів і прихильників вчення Йоахима Флорського, а ще його пов’язували з ломбардською Стрегерією[97]. Відомо було і про дуже близькі зв’язки Акслебена з Братством і Сестринством Вільного Духа — чорнокнижників “Архангела” вельми дивувало, що під час свого перебування в Празі Акслебен скористався гостинністю в них, а не в домі “Під Чорною Ружею”, таємній празькій штаб-квартирі Братства. Одні приписували це дружнім відносинам Акслебена з Яном Бездєховським. Інші підозрювали, що некромант хоче залагодити при цьому якісь власні інтереси.

— Про те, — Акслебен нарешті підняв голову, обвів присутніх поглядом, — щоб ви мені дали цього вашого Самсона назавжди, не може бути й мови, так?

Рейневан уже підводився з різкою реплікою на вустах, але його стримав стусан Шарлея. Некромант навіть не помітив цього, скидалося на те, що відповіді він шукав виключно в очах та обличчі Яна Бездєховського. Побачив відповідь, скривив губи.

— Ну звісно, розумію. А шкода. Я радо б із цим… добродієм іще побесідував. Суб’єкт він начитаний… У мові доладний… І дуже дотепний. Дуже, дуже дотепний.

— Браво, Самсоне, — шепнув Фраундіншт.

— Почастував його, — шепнув у відповідь Телесма, — “Смарагдовою Таблицею”…

— Ви не повірите, — Акслебен вирішив прикинутися, що не почув перешіптування, — що він мені сказав, будучи приспаним. Тому я залишу це для себе, навіщо балакати, якщо ви й так не повірите. Скажу тільки, що у трансі він дав мені кілька порад. Деякі з них, авжеж, я спробую застосувати, побачимо, що з цього вийде.

— Ерудит і поліглот з пикою кретина, — продовжив він після паузи, яку присвятив аліканту, — пригостив мене, крім багатьох інших, довжелезною цитатою з “Божественної комедії”. Нагадав, щоб я не піддавався спокусам марнославства. Щоби пам’ятав, що все марнота і що жодна провина не залишиться безкарною. Бо з-посеред чарівників Данте, щоправда, зустрічає в Раю Альберта Великого, але Мікаеле Скотто, Гвідо Бонаті і Азденте, покарані за некромантію, мучаться у Восьмому колі Пекла, у Malebolge, Лихосховах, у Четвертій гаті. Там вони стогнуть і плачуть, ллють рясні сльози, а дияволи в рамках мук перекрутили їм шиї і голови задом наперед, унаслідок чого ці сльози течуть їм по задницях. Приємна перспектива, чи не так? А декламував мені це, слід додати, ваш Самсон із найчистішою тосканською вимовою.

Щепан з Драготуш і Шарлей обмінялися посмішками й промовистими поглядами. Акслебен скоса глянув на них втомленими очима із синцями під ними, дав Тврдікові знак, що той може знову долити йому до келиха.

— На мить, — заявив він, — мені майнула думка: а раптом це диявол? Сам втілений диявол? Ой, не кажіть тільки, що й вам нічого такого не здавалося. Це ж достоту хрестоматійний диявольський фокус: ввести в оману, заморочити, ошукати ілюзією. Diabolus, стверджують класики, potest sensum hominis exteriorem immutare et illudere[98]. Він може це зробити багатьма способами, ото хоча би перемінивши сам орган чуття, себто наше око, домішавши чогось до очної субстанції, через що предмет, на який дивимося, ми бачимо таким, яким демон хоче, щоб ми бачили. Про це вже багато років тому писали Бонавентура, Пселл, Петро Ломбардський, писав Вітлон, писав Миколай Магні з Явора, не зайвим було би пригадати твори перелічених.

— Бовдур, — шепнув Фраундіншт. Акслебен знову вдав, ніби не чує.

— Однак я заявляю, — він підкріпив заяву ляпасом долонею по столі, - що ми не маємо тут справи ні з дияволом, ні з випадком одержимості демоном. Втручання демонів у людське життя можливе і трапляється не так уже й рідко, ми бачили досить багато, щоб у цьому не сумніватися. Але це явище відповідає волі Творця, який дозволяє його ad gloriae sue ostensionem vel ad peccati poenitenciam sive ad peccantis correccionem sive ad nostram erudicionem. Демон сам по собі не є виконавцем. Демон — це incentor, excilator та impellator, помагач, підбурювач і підмовляч, той, хто посилює зло, яке в нас дрімає, і підбурює до поганих вчинків нашу грішну натуру. А я…

— Я, — закінчив він, — не знаходжу нічого злого в чоловікові, якого ви доручили мені обстежити. У ньому, — знаю, що це звучить смішно, — немає і сліду зла.

— Зрештою, як бачу, на ваших обличчях написано, що ви й самі дійшли такого висновку. І ще одне бачу там написане: величезне прагнення, щоб я визнав поразку. Визнав себе переможеним. Визнав, що нічого не досяг. Тож визнаю: я зазнав поразки, нічого не досяг. Задоволені? Прекрасно. То ходімо до якоїсь корчми, бо я зголоднів. Від часу останнього візиту у Варшаві я просто мрію про тутешні кнедлики й капусту… Що це у вас такі міни? Я думав, вас втішить моя поразка.

— Та що ви, метре Вінцентій, — нещиро усміхнувся Фраундіншт. — Нас турбує не це. Якщо ви були не в змозі з’ясувати суть явища…

— Хто сказав, — випростався некромант, — що я був не в змозі? Був і з’ясував.

— Позитивний преспріт, — сказав він, насолодившись повною зосередженості й очікування тишею. — Вам щось говорить це визначення? Та що це я питаю, звичайно, говорить. Про те, що існує й така річ, як блукаючий преспріт, ви теж напевне чули. Це досить добре описано у фахових книгах, до яких я з усього серця раджу зазирнути.

— Раджу, — тягнув далі Акслебен, не звертаючи ніякісінької уваги на сповнені ненависті погляди чарівників “Архангела”, - проштудіювати випадок Поппо фон Остерни, великого магістра Ордену Діви Марії Німецького дому. Як і цілком подібний, ба ідентичний за своєю природою казус Луцилли, доньки Марка Аврелія. Може, пам’ятаєте? Ні? То пригадайте собі. З цим вашим Самсоном сталося те саме, що з Луциллою і Поппо. Суть явища — позитивний преспріт і блукаючий преспріт. Саме так. Я це знаю. На жаль, самого лише знання недостатньо. Я нічого не можу з цим вдіяти. Тобто я не зміг і не зможу допомогти цьому Самсонові. Ходімо на обід.

— Якщо ви не зможете, — примружив очі Шарлей, — то хто ж тоді зможе?

— Рупілій Сілезець, — тут-таки відповів Акслебен. — І більше ніхто.

— То він, — перервав досить незручне мовчання Теггендорф, — ще живий?

- І взагалі існує? — шепнув до Телесми Тврдік.

— Живий. І є найбільшим серед живих спеціалістом у царині астральних тіл і буттів. Якщо хтось і може тут зарадити, то тільки він. Ходімо на обід. Ага… Ледь не забув…

Некромант знайшов поглядом Рейневана, подивився йому в очі.

— Ти — його друг, юначе, — заявив, а не запитав. — Твоє ім’я — Рейневан.

Рейневан ковтнув слину, підтвердив кивком голови.

— Перебуваючи в трансі, цей Самсон віщував, — безпристрасно сказав Акслебен. — Віщування було кілька разів повторене, виразне, чітке, докладне. Стосувалося саме тебе. Тобі треба остерігатися Баби та Панни.

— Так складається, — некромант заморозив поглядом глузливі посмішки Шарлея і Тврдіка. — Так складається, що я знаю, про що йдеться. Баба та Панна — це дві славетні вежі. Не менш славетного замку Троски, на Підкарконошші. Стережися замку Троски, юначе на ім’я Рейневан.

— Щасливим збігом, — видушив із себе Рейневан, — я не вибираюся в ті краї.

— Збіг не в цьому, — кинув через плече Акслебен, прямуючи до дверей. — А в тому, що Рупілій Сілезець, єдина особа, яка, на мою думку, може допомогти твоєму Самсонові, уже добрих десять років живе в Чехії. І якраз у замку Троски.