Царська рокіровка

– Отже, у нас точно двоє злочинців, – рішуче сказав Естар Павлович. — Принаймні двоє… — додав він після секунди вагань.

– Як це? Звідки… Ах, так! Так, дійсно! Це так просто! Ви праві! Ті, з сірчаною кислотою, у них інший тип ран – вони згинули від іншого знаряддя! Щось у мене блукало в голові…

– Ну, ну. Це лише гіпотеза. Але виглядає так, що у нас є два злочинці, отже, два види злочинів. Однак потрібно перевірити всі деталі. Дайте мені час ознайомитися з актами, а потім… Можливо, сьогодні після обіду? Я піду… тобто ми підемо до моргу. Чи всі тіла в одному морзі?

– Вже ні. До середини грудня морозів не було, і розчленовані тіла швидко розкладалися… Проте залишилися деякі препарати. Ну і ця Розтопчина досі лежить у морзі. Решту вже поховали. Хто міг припустити, що з’явиться спеціаліст… То що, призначати ексгумацію?

– Ні, ні, зачекайте, я спочатку вивчу акти. Можливо, цього буде достатньо. Подивлюсь і на тіло, що спочиває в морзі. Чи було щось таке, що поєднувало всі жертви? Я не знаю ні місцевої географії, ні відносин…

– Здається, що ні. Вони жили в різних частинах міста, походили з різних соціальних верств, а обидві повії були навіть з різних каст цієї професії. Рембек була п’яниця, але належала до вищої категорії, а Новацька встигла – незважаючи на свій вік – втратити книжку. Кажучи по правді, її збиралися депортувати з міста будь-якого дня…

– У пана є ще якісь власні спостереження? Ті, які не включені до звітів і протоколів, погано задокументовані або взагалі не внесені до документів?…

– Взагалі-то ні… Тепер, коли пан ствердив, що ми, мабуть, маємо справу з двома злочинцями, все стає зрозумілим – раніше щось крутилося в мене в голові, були певні підозри, але… Я переконав себе, що неможливо, щоб ДВОЄ схожих вбивць кружляло одним не таким вже й великим містом одночасно! Це все пояснює! І розбіжності, і хронологічні проблеми…

– О, я так розумію, пан вчиться, так?

Асесор спалахнув, як панночка – хоч і молодий, але вже давно вийшов з студентського віку – і сміливо зізнався:

– Та ні, я занадто старий… Але у вільний час відвідую уроки анатомії та правознавства. Це для того, щоб краще…

– То чого пан соромиться? Це похвально! Але добре. Дозвольте мені посидіти тут і ретельно ознайомитися з документами, я також дам вам деякі акти для ознайомлення, будь ласка.

Тут радник взяв жовту папку, вийняв з неї і відклав складений навпіл список, потім витяг пачку аркушів, що залишилися. Підсунув їх Пулавському.

– Перш ніж почати переглядати це, було б непогано, щоб оцей список – і тут він передав складену картку, яку раніше відклав – перевірили поліцейські. Можливо люди з цього списку зараз знаходяться в Варшаві? Або в Королівстві. Можливо, вони знайдуть якісь дані по цьому напрямку… Наприклад, з паспортного відділу… чи готелів?…

Пан Адам із цікавістю розгорнув список, швидко прочитав його, потримав у руці й одразу ж вийшов із кімнати. Через деякий час він повернувся.

– Я вже віддав розпорядження. Як тільки переписувачі прийдуть на роботу о восьмій, вони перепишуть список і розішлють його у відповідні управління та по всіх районах. Увечері матимемо інформацію по Варшаві, а завтра-післязавтра – по Королівству. Поки що офіційні, з актів, але від завтрашнього дня їх шукатимуть всюди.

Тепер вони обоє сиділи — по обидва боки столу — гортали сторінки в папках, перемішували звіти та акти, заглиблені в читання. Зникали склянки за склянками чаю, який наливали з службового самовара, що стояв у кутку кабінету. Естар Павлович палив, пан асесор – обгризав нігті. За вікном почало сіріти.

Коли асесор закінчив читати, він спустився вниз до приміщень поліцейської дільниці, залишивши пана радника наодинці зі скатологічними[10] подробицями злочину. Повернувся він о пів на шосту, принісши теплі рогалики, але гість відмовився – після таких свідчень йому було гидко від думки про їжу. Естар Павлович згорнув нотатки, які робив під час читання, перев’язав їх мотузочкою і поклав у кишеню своєї шуби. Він ще раз відмовився від їжі, призначив час післяобідньої зустрічі з паном Адамом і направився до готелю. Вже розвиднілося, сніг святково виблискував – наступного дня було католицьке Різдво – двірники з кошлатими бородами такими ж лахматими віниками вимітали сміття, сніг, сіно та кінські екскременти. Останні молочниці завершували свої рейси – молоко розвезено, пора повертатися в села навколо Варшави. Деякі магазини починали відкривати двері, вже були відкриті всі численні чайні, де службовці, що поспішали на роботу, випивали чай і закушували безсмертним кренделем. Лише зрідка з'являвся на вулиці якийсь запізнілий гуляка, частенько вдягнений в гусарський мундир, що саме повертався додому або направлявся відразу ж на службу. Всі "нічні пташки", повії зникли з воріт і тротуарів – вони лягли спати, відпрацювавши зміну. Вулиці, які ще дві години тому кишіли повіями, тепер були безлюдні. У таку ранню годину жодна дама чи навіть прикажчик не висовувала носа з дому; лише служниці, покоївки, прачки та кухарки бігали вулицями та провулками, зазираючи до скромних крамниць, щоб купити забуті, але важливі покупки – сірники, сіль, соду.

Коли москвич дійшов до готелю, швейцар широко позіхав – його зміна добігала кінця, скоро прийде заміна. Він анітрохи не здивувався, побачивши, що поважний гість повертається пішки – скільки панів "повертаються з нічної прогулянки"[11] пішки, щоб останні пари випивки зникли з голови?

РОЗДІЛ 4

Аса'ель – {демон з дому божевільних}

Сон розуму пробуджує чудовиськ

(назва аквафорти з циклу "Капрічос" Франсіско Гої)

Морозний, свіжий ранок запрошував до прогулянок на свіжому повітрі, а наближення Вілії і пов’язана з цим потреба приготувати подарунки для всієї родини скерувала кроки панни Зофії до Старого міста. Звісно, ​​вона не очікувала знайти щось цікаве на Ринковій площі – у лотках там продавали переважно їстівні продукти та дешеві товари. Ринок біля мосту, над самою Віслою, спеціалізувався на сільськогосподарських продуктах і рибі, тому й він не цікавив лікарку. Вона мала намір прогулятися серед мальовничих старих кам’яниць і дійти до Краківського Передмістя, де містилося кілька відомих галантерейних магазинів, що саме пропонували подарунки.

Мороз пришвидшив ходу молодої жінки, вона жваво перетнула площу перед Замком, але на півдорозі довелося загальмувати – слизька бруківка не давала можливості швидко пересуватися в туфлях на високих підборах. Завдяки цьому вона могла милуватися зусиллями велосипедиста, одягненого в панталони та хутряну куртку, який наполегливо долав крутий підйом біля Королівського замку. Його обличчя було приховано за окулярами, але серце молодої панни все одно билося прискорено – такий витончений був цей мужній, сміливий силует у шкіряній кепці велосипедиста, що, мабуть, це була… та сама людина, яку вона зустріла на вокзалі.

Не тільки панна Зося дивилася на божевільного сміливця – захопленням світилися обличчя всіх присутніх дам. Вони захоплювалися міццю спортсмена, який не тільки вийшов на дистанцію за такої погоди та зумів подолати круту та слизьку дорогу біля Замку, але й був одягнений як денді та мав дорогий велосипед. Коли він на мить зупинився біля стіночки, що оточувала колону Сигізмунда, хапаючи повітря, його виразні губи й щоки, почервонілі від морозу, звільнені від заслони окулярів, аж вибухали мужнім духом і запалом.

Стримані погляди дам не залишились поза його увагою, і він у своєму чоловічому марнославстві гордо підкручував вусики. Панна Мацеєвська крадькома подивилася на обличчя модника, поглядаючи на його відображення в склі вітрини магазину в наріжній кам’яниці. Вона запитувала сама себе, хто цей іноземець і… де б його можна було зустріти?

Рахітичні деревця, що були висаджені по околиці Краківське Передмістя аж до Замкової площі, не давали достатньої опори, щоб притулити велосипед, тож молодий чоловік поставив його біля магазину Вокульського та зайшов усередину. Панна Зофія, яка трохи відстала, пришвидшила крок. "Зараз або ніколи! Така можливість більше не повториться!" – сказала вона сама собі і підійшла до дверей магазину, щоб увійти. У ту ж мить до покинутого велосипеда підбіг маленький, неохайно одягнений чоловік і спробував залізти на машину. Дівчина простягла руку, щоб зупинити злодія, але її крик завмер на її губах, коли двері магазину, які раптово рвонули зсередини, відчинилися, і зсередини вискочив франт. Він, того не бажаючи, відбив простягнуту руку дівчини, від чого та крутнулася на пів обороту і втратила рівновагу. Перш ніж вона встигла знову її собі повернути, він схопив злодія за шарф і затримав.

Чоловік, який щосили натискав на педалі краденого транспортного засобу, впав із сідла. Поруч із велосипедом, що лежав на дорозі, чоловіком, що підіймався з тротуару, та хоробрим паном радником нізвідки з’явився городовий, що голосно свистів. Він схопив злодія за шию.

– Климек! Я так і знав! – заревів городовий, знімаючи складки шарфу з закутаного обличчя чоловіка. Він потягнув його в бік Козьої вулиці, але тут велосипедист сказав охоронцеві ладу:

– Пане городовий, я не вношу скаргу.

Він сів на велосипед і, не розвертаючись, поїхав у бік центру міста, залишивши на закрижанілій дорозі ошелешеного охоронця громадського порядку, порушника, натовп захоплених дам і молоду лікарку, обурену відсутністю вибачень. Її буквально залишили ні з чим.

Зі звіту поліцейського агента […]:

…Нижче наведені фрагменти знайдені в знищеному (на щастя, пожежа, яку швидко загасили, не пошкодила усіх документів!) архіві д-ра Ктонопки за поточний рік. Частина аркушів сильно обгоріла, і не всі слова вдалося відновити, але текст зберіг сенс… Щоденники минулих років загубилися в руїнах, можливо, перетворившись на попіл.

"Щоденник д-ра Ктонопки за рік Господень [...]".

[… (дата)…]. Пацієнт довго мовчав, але прийняв папір і олівець. Сьогодні вранці під час ранкового обходу сестра Малгожата знайшла під матрацом стос схованих паперів. Поки хворий прогулювався на подвір’ї, сестра Малгожата разом з сестрою настоятелькою поспішно переписували їхній зміст…

Щоденник божевільного

[…] цей кошмар закінчився… найгірші випадки більше не можливі… ні хвилини щастя. Я повернувся додому […] Доктор попросив, щоб я розповів йому історію свого життя… […] Чоловіче, навіщо мені це робити? Зрештою, я не можу говорити. І боюся говорити. Я все одно звідси не вийду… […] Знаю, я знаю це напевно. Вони мене вб'ють. Я тут народився, тут і помру. Не хочу помирати! Але я не боюся. Можливості втечі в мене вже немає – ні звідси, ні від смерті… […] мене напевно отруять… Проте я буду мовчати, може, тільки це мене врятує, що я нічого не скажу. Матусю! Я хочу жити! Я нікого не продам! Щось мені кортить записати свою історію... Я добре сховаю це, але... Не знаю, може, це передчуття? Що мене все одно вб'ють, чи буду я мовчати, чи ні? Спробую...

Пам’ятаю, це була така ж стара психіатрична лікарня – я там народився, у містечку N… у Пруссії, моя мама там померла, лікарі казали, що вона була шизофренічкою. Про це мені розповіла сестра Домінанта – єдина людина, яка дбала про мене за все моє життя… Колись матуся разом з нею хотіла стати монахинею… Мама померла під час пологів, а я не маю батька. Тобто, хтось ним є, один із пацієнтів місцевої божевільні, але невідомо, хто з них. Або – які з них. Матусю зґвалтувала група пацієнтів на прогулянці у дворі. Я навіть не міг перевірити, хто міг бути батьком – архів згорів, коли мені було сім років. Згоріла вся будівля, багато пацієнтів загинуло, навіть кілька сестер, що були на нічному чергуванні. Я сам, сильно обпечений, вижив лише тому, що, рятуючись із палаючої зали, впав у ванну кімнату – кахельні стіни встояли перед полум’ям, тільки гарячий дим і пара обпікали обличчя і все тіло. Але я витримав, попри прогнози лікарів я видужав. Сестра Домінанта - ні. Вона віддала свій богобоязливий і милосердний дух. І сестра Нунціата, і сестра Октавіана… Багато людей загинуло, а винуватця пожежі так і не виявили.

Через багато років до мене дійшли чутки, що це скарбник лікарні святої Петронелли, щоб приховати свої махінації, підпалив запасні сінники, які зберігалися в підвалі. Але не знаю... Я розшукав його, коли мені було вже тридцять. Він не признавався... Навіть тоді, коли я його вже випотрошив, він не бажав зізнатися. Якийсь упертий… Вчора за вікном йшов дощ, день був такий сумний і похмурий… Шкода, що не вдалося якось розважитися… Ніяк не вдалося. Мою гамівну сорочку (і її вміст) прилаштували до стійки, а сама стійка є вбудованою в стіну. А на обличчя мені одягли щось на кшталт намордника, щоб я міг лише мукати: Му-у-у-муууу… Що таке не везе. Ймовірно, це була п'ятниця, тринадцяте. Сам не знаю, чому я все це пишу… Можливо, це тому, що я зараз сиджу в одиночці – один як палець. Мені нема до кого звернутися, нема кого налякати. Позавчора я ще був у загальній палаті, але як тільки навів там порядок, мене перевели – на знак покарання. Вчора мене цілий день тримали зв'язаним. Дурні! Адже вперше, мабуть, за всю історію лікарні, в загальній палаті панували спокій і тиша. Зрештою, хіба має значення те, що двоє з психів втратили язики? Зате решта сиділа тихесенько. А ці двоє – тепер завжди будуть, як страуси. Зараз їм розхотілося верещати... Вони повинні мене винагородити. Я завжди роблю брудну роботу, а винагороду отримує інший… Ех, так було все моє життя.

Після пожежі, коли мене виписали з лікарні, мене віддали в учні. Навчитися ремеслу. Тоді різні жителі міста приходили до лікарень і забирали дітей нібито в учні – а насправді вони були безкоштовною робочою силою. Одні з нас були прислугою за все, "принеси-винеси-замети", інші тяжко працювали в полі (бо який міський житель не мав свого поля за містом?) чи в майстернях. За шматок хліба. Це в свято. А щодня – собачий корм ділився на дві частини – три чверті для собак, чверть для "знайд", як нас називали. Я був високий і міцний для свого віку, і "купець" узяв мене з собою. Купець був великий дядько, називали його "Ножиком". Я так і не дізнався, як його справжнє ім’я – може, тому, що нікого і не питав… Коротше кажучи, він торгував – чужими тілами. Був "опікуном" групи дівчат. І його ніж часто був у роботі, бо він був не проти – при нагоді – пограбувати клієнтів своїх "дівчат".

Я не встиг з ним добре познайомитися, тому що коли він, п'яний, на третій день мого перебування в його кімнаті, знову не дав мені їсти і побив мене батогом, я підкрався до нього вночі, коли він спав, і перерізав йому горло його ж ножиком. Як то кажуть – від вуха до вуха. Потім втік, забравши з шафи сир, хліб і – з-під подушки – гаманець і портмоне померлого. Портмоне і банкноти довелося викинути, бо їх зліпила кров. Це був останній раз, коли я зробив таку дурну помилку. Гроші, можливо, і смердять, але не можуть бути у крові. Інакше вас відразу засунуть до каталажки. Я втік на сусідню вулицю й оселився в каретному сараї, в корчмі. Я допомагав ковалю. Мене навіть не шукали – в цьому районі щодня знаходили зарізаних повій, їхніх опікунів, клієнтів. Кому це цікаво. До п’ятнадцяти років я часто міняв роботу, але завжди жив в одному місці – в печі старої цегельні, відразу ж за містом. Я добре ховався, завжди повертався до себе лише вночі, щоб мене ніхто не вислідив. За ці майже вісім років мене кілька разів ловили поліцаї, але вони закривали очі на крадіжки, тому що я почав для них доносити. Я підслуховував місцевих злодюжок і грабіжників у пивних, а після нальотів грабував їх і негайно повідомляв у поліцію. Ті затримували їх, частину награбованого (я ніколи у злочинців не забирав все повністю) клали собі в кишені, писали рапорт, що злодій встиг ліквідувати награбоване, і на тому кінець. Вони ще й нагороди отримували. Все було легко – не було такого, щоб негідники не напивалися після вдалого нальоту, а пограбувати в дупель п’яних зможе навіть дитина.

Але коли я – вже майже дорослий, бо мені виповнилося п’ятнадцять – став вимагати від поліцаїв, щоб в нагороду мені дозволили зайнятися сутенерством, вони – зі сміхом – сказали, що мені доведеться ще кілька років доносити. Не знаю, що зі мною сталося, але кров залила мені очі, і я був сповнений люті. Я опанував себе настільки, щоб вийти з відділку, але повернувся туди вночі. Я знав, що згодом прийде хтось із старших поліцаїв, щоб отримати свою частку. Я приготував цвяхи, дошки, сокиру і озброївся терпінням. Коли о пів на одинадцяту (був листопад, дощ, темно, хоч око вибий) під’їхала дринда, і чоловік, вийшовши, забіг у відділок, щоб захиститися від дощу, я трохи почекав, а потім забив дошками двері та вікна на першому поверсі – вони всі відчинялися назовні. Після того підсунув до стін тюки сіна з сусіднього каретного сараю, облив їх гасом і підпалив. Спершу вони, холера, через дощ горіли погано, і я боявся, що поліцаям, які намагалися вибити двері та вікна, вдасться вибратися, але нарешті сіно спалахнуло, і спалахнуло так, що всі всередині затихли. Перш ніж полум'я охопило весь дерев'яний будинок, один із поліцейських вистрибнув із вікна другого поверху. Але там зустрівся з моєю сокирою. Згодом мені довелося піти, бо люди почали збігатися, але зсередини ніхто не втік – будівля згоріла повністю. Вони навіть не могли порахувати тіла. А мене на районі оточила пошана. Мене ніхто не здав – страх дав мені неймовірну владу. Це через ту сокиру. Нові поліцаї відразу відчули, як треба жити, але такий уклад їх влаштовував. Я керував округою і платив їм данину. За всіх. А всі – повії, звідники, кишенькові злодії, скупники краденого, злодії і злодійки, шахраї і обманщики, корчмарі і крамарі – платили мені. Не буду приховувати, що для того, щоб всі колеса нормально крутилися, доводилося не раз їх змащувати. Сокира не іржавіла. Я відчував себе всемогутнім – і це була моя помилка. В один день я втратив усе. Навіть сокиру.

Я помилявся, вважаючи, що поліція була задоволена цим укладом. Не пасував він і околиці. Вони змовилися за моєю спиною, і одного разу ввечері, коли я лежав у ліжку з чотирма повіями, вони увірвалися до моєї кімнати, зв’язали мене (двоє з них, правда, більше не піднялися з підлоги) і вивезли за місто. Це вже була домовленість – поліція мене спіймала, але віддала бандитам. Влада не хотіла, щоб справа дійшла до суду, я занадто багато знав. Типи, які вивезли мене за місто, завжди мене ненавиділи – за мій фарт в справах – але це був перший раз, коли вони змогли помститися. Мене привезли до старої цегельні, де я колись переховувався. Піддавали тортурам і пили всю ніч. Вранці лахміття мого виснаженого тіла кинули в підвал і лягли спати. Коли я впав у воду – бо в підвалі було з півметра води – я прийшов до тями. Мені знадобилася година, щоб оговтатися, а потім я нарешті зміг вибратися й підкрастися до шафи, де — з давніх-давен — лежав хлопчачий одяг, бритва й кілька монет. Я переодягнувся, взяв гроші та бритву та й утік через поле. Я був занадто слабкий, щоб відразу помститися. Тому лише купив у селянина нормальний одяг і мовчання за жменю монет.

Я сховався в копиці сіна в полі і там лікувався три дні. Було зрозуміло, що до міста нема по що повертатися – мене знала кожна собака. Я б навіть не пройшов за рогатки, і мене б схопили. Я переїхав до маленького містечка за тридцять кілометрів. Оскільки я вже був хлоп великий, незважаючи на всі пережиті страждання, мене взяли кочегаром до парової машини на місцевій лісопилці. Працював, непогано заробляв, жив у коваля – за допомогу. А в суботу ввечері йшов пішки на вокзал і їхав до СВОГО міста. Після кожного візиту я міг вирізати ще один хрестик на узголів’ї ліжка – я потрошив своїх переслідувачів. Деяких буквально – до того, як позбавити їх життя. З усіма розібрався за півроку. І ніхто не міг мене виявити, тому що я завжди повертався випадковими, проїжджими возами – не залишаючи слідів. Ну, за винятком одного – наприкінці я перерізав горла всім своїм жертвам бритвою. І забирав одне вухо. На вічну пам'ять. Минуло ще півроку, я більше не їздив у місто – не було сенсу. А точніше – по кого. Усі їхні паскудні душі пішли до диявола. А мені – їхні вуха. Я заспокоївся, тяжко працював. Здавалося б, все погане позаду. Але ні – одного разу діти коваля перешукали мої речі в коморі, поки я був на роботі. Знайшли закопчені в кузні вуха. Коли я повернувся, мене вже чекали четверо поліцаїв. У них в руках була зброя, дати опору я не міг.

Вони відвезли мене до міста, яке я колись покинув. Поліцейські були незнайомими — вони не знали, що повинні були застрелити мене "під час спроби втечі". Ці місцеві хотіли виправити помилку – кинули мене в загальну камеру, де мені в товариші дали найстрашніших злочинців. "Випадково" озброєних ножами та бритвами. У бійці я ледь не втратив праву долоню, але вижив, і навіть – коли один з поліцаїв прийшов перевірити, чи я мертвий – мені вдалося вдарити його ножем, відібраним у моїх невдалих убивць, і втекти з тюрми. Це було неважко, тому що, мабуть, угода між поліцією та бандитами полягала в тому, що після мого вбивства вони "втечуть" — охоронці сиділи у своїй кімнаті, абсолютно не пильнуючи ні ґрат, ні воріт. Згодом я сховався у підвалі для овочів у чиємусь городі. Цілий тиждень я сидів там – їв ріпу, моркву і пив воду з калюжі, яка утворилася на підлозі біля дверей. Через тиждень, коли я вирішив піти, будучи впевненим, що про мене всі забули, двері раптово відчинилися і ввійшов заможний на вигляд чоловік у котелку. У нього в руках був пістолет, тому я нічого не міг йому зробити. Він запропонував мені поговорити…

[бракує близько десятка сторінок, збереглися лише нерозбірливі уривки]…

З тих пір, як я переїхав до столиці, у мене все непогано. Мене розмістили у фотостудії, щоб я навчився ремеслу. Моя нова професія мені подобається, тому що вона дуже поглинає мене…[…]

– Неймовірно! – графиня Віра Звольська мимоволі підвищила голос.

Ті, що сиділи в кав'ярні з докором дивилися на двох дівчат, що сиділи за столиком біля вікна. Зофія продовжила розмову… Про зустріч на вокзалі, про сьогоднішній quid pro quo[12]… Заінтригована брюнетка наполовину підвелася зі стільця, щоб краще чути слова співрозмовниці.

Панна Зося зустріла свою подругу з пансіону на Краківському передмісті, коли, приголомшена після того, як якийсь денді-іноземець ляснув її по руці, напівпритомна, брела, куди очі дивляться. Звольська запросила її до сусідньої кав’ярні "Кава у Бржезеньської" на вулиці Козиній, де часто концертував Фредерік Шопен. Вони сіли, замовили каву та птіфури, щоб – після кількох початкових "ох" і "ах" (Ти так, ох, чудово виглядаєш! Ти, ах, стала такою гарною…) – Зофія першою розповіла про свої останні пригоди. Обидві, прекрасні, мов ранок, і граціозні, як лані, вони представляли різні типи краси – Зофія, з мідним волоссям, білою шкірою, всіяною мікроскопічними веснянками, великими сірими очима та благородними, дуже жіночними рисами обличчя, була на сто відсотків жінкою. Вигнута талія, красиво заокруглені стегна, високі груди та лебедина шия привертали увагу кожного чоловіка. І не тільки чоловіків… Віра була її повною протилежністю – висока струнка брюнетка з грецьким профілем, невеликими вусиками та темними, мов вугілля, очима, її волосся гладко укладене навколо видовженого черепа з високим лобом. Її овальне обличчя з трохи загостреними рисами виражало надзвичайний розум, а постійно усміхнені, повні губи виявляли почуття гумору. Незважаючи на свою статуру, вона була фізично сильною. Колишні шкільні подруги, а потім і студентки не бачилися майже рік – Віра кинула навчання на останньому курсі й покинула Париж. Її від'їзд був оточений атмосферою скандалу, але це не надто шокувало Зофію: вона прекрасно знала уподобання графині і розуміла її вчинок.

– Неймовірно! – знову вимовила Звольська, цього разу сценічним шепотом, який так чудово було чутно на всю кав'ярню.

Десятьма роками раніше в пансіонат, в якому навчалася – на той час для всіх – Зосенька, була "заслана" графиня. В якості покарання за погану поведінку у вишуканій віденській придворній школі для знатних дам. Влаштувати її туди коштувало її батькам чималих зусиль і грошей, хоча аристократичне походження сім’ї не викликало сумнівів, а їхні значні статки дозволяли певною мірою фінансувати її навчання. У Польщі не знали, що австрійська директорка розуміла під визначенням "погана" поведінка.

Нова подруга швидко справила враження на тиху панночку, доньку колишнього поміщика з Келецького воєводства. Її відвага, безкомпромісність, рішучість і "чоловічий" стиль поведінки вразили дівчину з "гречкосіїв". Спочатку вони подружилися, потім поглибили стосунки і стали партнерками. Хоча Звольська була ровесницею Мацеєвської, вона завжди здавалася старшою чи, можливо, дорослішою. Під впливом Віри Зосенька виросла в Зофію – позбулася сором’язливості, стала рішучою, її погляд на світ став реалістичним. Завдяки цьому згодом вона змогла стати сильною та мужньою жінкою, яка пішла у доросле життя. Вони почали жити в одній кімнаті в пансіоні, що прискорило розвиток їхніх почуттів і втрату Зосенькою невинності. Насправді ж, вона зовсім не пручалася, не намагалася заперечувати почуття, і глибокі емоційні зв’язки, що пов’язували дівчат, поволі – разом із трансформацією характеру майбутньої лікарки – трансформувалися, і інтимна сторона їхніх стосунків, яка спочатку цементувала їх, згодом перестала відігравати важливу роль: головним чином завдяки Вірі, точніше, її непостійності. Вона любила стрибати з квітки на квітку, а найбільше завжди цінувала незаймані лілії. Їхні стосунки не були чимось новим ні в цій школі-інтернаті, ні в більшості шкіл-інтернатів для дівчат — у певному сенсі дівчата були нібито засуджені на власне товариство. Перебуваючи в школі на самоті, вони заводили романи. Певна гомоеротична поведінка серед дівчат в пансіонаті була звичайним явищем, і таку ситуацію терпіли, звісно ж, ​​роблячи вигляд, що проблеми не існує: відомо, що рано чи пізно хоча б одна з "пари" дівчат вийде заміж за чоловіка, і все повернеться на круги своя. До лесбійської любові ставилися просто як до "нечистоти", а не як до смертного гріха. Подібні стосунки між двома жінками були звичним явищем у той час, першою жертвою стала Віра у Відні – вона закохалася в молоду вчительку, і почуття було взаємним, а коли про їхні інтимні стосунки стало відомо, її виключили зі школи. Вчителька – залишилася. Вони продовжували писати однаодній вірші, але платонічного рівня почуття графині вже було недостатньо.

Без особливих проблем вона спокусила молоду варшав'янку і змусила її закохатися в неї. Звичайно, вона теж її любила – тільки почуття її були якісь більш поверхневі і мали більш еротичну натуру. Віра була нездатна на тривалі, суто платонічні почуття до шкільної подруги. Відкриття дівчатами власної сексуальності призвело до кохання, яке виросло з дружби. Обидві гарні, вони були предметом обожнювання інших дівчат, але Зося не хотіла ближче пізнати інших своїх подруг. На це вплинуло її сімейне становище – покинута матір’ю, вихована мачухою, вона зрештою опинилася в пансіоні, але в глибині душі почувалася самотньою та загубленою. Спочатку вона не відчувала ніяких сексуальних потягів, мала лише бажання дружби, ніжності та прихильності, тільки згодом з'явилася жага фізичної близькості. Віра – тут інша справа, вулкан енергії. З самого початку вона не залишила подрузі жодних ілюзій щодо своєї вірності. Це додало певного перчику їхнім стосункам – в еротичному сенсі Зофії це дійсно сподобалося. Це її схвилювало. Швидко виявилося, що їх союз буде бурхливим, адже Віра теж не цуралася численних контактів з чоловіками. Її розповіді повернули Зофії віру в "чоловіків", хоча вона, будучи пансіонеркою, з ними не спала. Під час навчання ситуація змінилася. У Парижі, крім Віри, варшав'янка не мала близьких подруг, але двічі закохувалась у чоловіків. Один із них – художник-живописець – спокусив її, але швидко покинув її після "споживання", заявивши, що вона не була незайманою.

Після періоду деякої фізичної нудьги, рік розлуки посилив потребу обох молодих жінок у фізичному контакті. Вони знову потягнулися одна до одної. Зофія знала, що Віра втекла з Парижа разом з коханцем, але не знала, що з нею сталося потім, бо захист диплому, пошуки роботи та повернення до Польщі на деякий час відволікали її від долі її – колись такої близької – подруги. Колишню тишу в її любовному житті порушила випадкова зустріч на вокзалі з елегантним незнайомцем. Проти її волі та на її повний подив, лікарка закохалася з першого погляду. Звольську тим більше схвилювала можливість "відбити" приятельку у чоловіка, незважаючи на те, що він навіть не знав про їх існування. Цікавість один до одного і... збудження повернулися. Їй дуже хотілося поцілувати подругу. Вони обоє помітили власний потяг. Графиня, домінуюча партнерка у стосунках, постійно зволожувала губи кінчиком язика, а Зофія стискала її долоню ногами під столом. Звичайно, це тривало кілька секунд, щоб ніхто нічого не бачив.

РОЗДІЛ 5

Жертва! Ще тепла!

Де двоє про щось домовляються - третьому дістається

(Йонтек з Пиздровиць)

Прокурор п’ятого судового округу міста Варшави, відомого в народі як Юдея, пан Тимофій фон Брюгге (який роками намагався створити враження, що має фламандське походження, хоча насправді його коріння сягало лише германізованих поміщиків Великопольщі) стояв у перед дзеркалом у спальні своєї дружини Ірини Олександрівни, уродженої Солоухової, в розстібнутому халаті, нічному ковпакові і довгих теплих кальсонах з зав'язками, що бовталися.

Його друга половина лежала в кріслі навпроти й плакала.

Вона плакала від сміху, але не буденний ранковий вигляд чоловіка спонукав її до спазмів радості, а дії, які той незграбно намагався виконати, а саме: припудрити великий кривавий синяк під оком пензлем зі страусового пір’я своєї дружини.

Що ж, нема чого приховувати, що цей високий, масивний брюнет, який викликав паніку в кримінальному та злочинному світі свого району та цілого повіту, а також у чиновниках і писарях прокуратури, бував побитим. Регулярно, принаймні, раз на два тижні.

Однак цього разу дружина зайшла занадто далеко…

– Не по обличчю, не по обличчю, – кричав він під ранок, повернувшись з нічної гулянки з друзями по палестрі. Ірина Олександрівна люто била його по голові, тулубу і нижче, пискляво і задоволено цідячи крізь зуби (щоб сусіди не почули):

— Ось, сволота, тобі п'янка! Ось тобі, покидьок, гулящі дівки! Ось воно! Оце тобі за путифари та мідінетки! А також за курсанток та лореток[13]! Ось тобі!

Вибійка для килимів у її руці вилася як блискавка – чи як меч у караючій руці Ніке – і варшавська сирена - Ірена (з поваги нікому не дозволялося називати дружину його таємного радника "сиренкою-Іренкою") била, куди попало.

Так трапилося, що кавалер заробив ще і ляпаса. Тому сьогодні вранці під оком з'явилася велика, кривава, вже синя, печатка. Під час косметичних і реставраційних процедур фон Брюгге засипав себе пудрою по всьому тілу – і на вухах, і на нічній сорочці, і на колінах майоріючого халата, і навіть на кальсонах. У цьому була винна і його дружина, яка раніше злісно заважала йому похмелитися, бо сховала ключ від буфету. Руки тремтіли, і він не міг змусити той чортів неслухняний пензель втрапити куди було треба… Прокурор дивився на свою половину з розгубленістю та роздратуванням.

Нарешті жриця домашнього вогнища змилосердилася над ним і допомогла ретушувати сліди нічної події. Не минуло й п'яти хвилин, як, ввічливо й вибачливо поцілувавши руку дружини, яка вже вгамувала вибух сміху, фон Брюгге проковтнув довгоочікувану протиотруту й відчув, що повертається до життя. Хоча дупа – після вибійки – ще поболювала.

Складна мистецька праця дружини майже повністю замаскувала синяк під оком пана Тимофія. Снідати вони пішли разом, рука об руку. Коли пан Ван Хоутен боровся з викрадачем велосипеда, прокурорська сім'я – він та вона - разом їли рогалики від Менцля, запиваючи їх кавою від Хінца з вершками від менш снобістської, але висококваліфікованої корови польської породи на ім’я Мучка. Корівка, що стояла в хліві в приватному маєтку під Варшавою, була, звісно, ​​власністю родини фон Брюгге – бо, як казала дружина пана Тимофія, він мав "бухгалтерську" голову, а це означало, що після років наполегливої ​​праці в лабіринтах варшавських судів він став власником кількох кам'яничок, одного ресторанчику, чотирнадцяти складів при залізниці і якоїсь святині розкоші, власність на яку він признавав неохоче. Максимум, напідпитку, та й то найближчим друзям, надаючи їм "хазяйську" знижку на послуги місцевих "швачок".

Після сніданку, тепліше одягнувшись, прокурор попрощався з "шиєю родини"[14] (вона швидко майстерним помахом пензля поправила його ліпнину свіжою порцією пудри) і поїхав фіакром до готелю на зустріч з московським гостем. Не встиг він сісти до дринди, як його дістав "царський кур’єр", як варшав’яни жартома називали чергових гінців, що перевозили термінову й важливу службову пошту. Прокурор підтвердив отримання посилки від колезького асесора, сидячи в кареті, зламав печатку і швидко прочитав листа.

Всупереч видимості – читай: кам’яницям чи складам, якими він володів – пан Тимофій був і справді чесною людиною і, мабуть, єдиний у всьому своєму міністерстві не тільки не брав хабарів, але навіть не дозволяв брати їх своїм підлеглим. Він просто вмів вкладати кошти, знав, що відбувається і яка корова дає найкраще молоко, вміло вкладав кожну копійку і терпляче чекав. Як дуже розважлива людина, він чудово усвідомлював, що панська ласка — річ непостійна, тому намагався стати фінансово незалежним. Звідси його мужність, непідкупність, рішучий характер і повна відсутність сервілізму, лакейства та холопства. Він не підлизувався до тих, хто був над ним, не терпів підлабузників у своїх "конторах" і маєтках – там винищив їх остаточно. Він швидко став довіреною людиною вищої влади Королівства, яка потребувала допомоги об’єктивного, непідкупного чиновника на такій високій посаді. Але за свою хорошу репутацію він заплатив високу ціну – більшість колег по професії його ненавиділи, і всі йому заздрили. Заздрість — найпоширеніша епідемічна хвороба серед невдах, кар'єристів, трутнів і злодіїв.

У пана таємного радника була лише одна слабкість — він дуже захоплювався жіночими чарами, і хоча дружині майже ніколи не зраджував, крутив головою за кожною спідницею. Проте його цікавили лише жінки з формами статуй, а всі ці худі, пласкі "англійки" та гнучкі, спритні "француженки" йому зовсім не подобалися. Він був видатним знавцем жіночої моди, знав не тільки останні "тенденції", "напрямки" і найбільш видатних кравців Парижа, Відня, Лондона і Петербурга, але й умів про це говорити, що робило його бажаним співрозмовником у кожному салоні, а варшавські дами вважали його найчарівнішим чоловіком цього "мегаполісу". Ревнива дружина, побачивши його в оточенні красунь, красномовно розмовляючим з найкрасивішими жінками, подумки гострила вістря парасольки й чекала його повернення додому, щоб "надати урок моралі" своєму ловеласові в роках.

Дринда довезла пана фон Брюгге передчасно, тож він сів на диван у вестибюлі, взяв із полиці першу газету й почав її читати. Спершу він переглянув "Варшавський Кур'єр", який одразу на першій сторінці містив найважливішу для мешканців міста інформацію: "День Вілії":

– Варшавська пошта завтра працюватиме цілий день.

– Трамваї припинять курсувати сьогодні, з сьомої години вечору,. Завтра цілий день вони не працюватимуть, а на другий день свята зранку знову поновлять рух.

– Просимо зазначити, що сьогодні в нашому місті перукарні працюватимуть до сьомої години вечора, завтра весь день закрито, а другого дня свята вони відкриті до полудня"[15].

Він позіхнув від нудьги, бо ці "новини" повторювалася щороку в одну й ту ж святкову пору. Відклав "Кур’єр", глянув на годинник – у нього було ще десять хвилин, тож дістав іншу газету – цього разу жереб випав на "Край", який повідомляв: "Наразі на порядку денному ми маємо питання вертепів. Поліція заборонила носити вертепи по місту на тій підставі, що така практика є формою жебракування та дає зручну можливість для крадіжок. Напевно, ніхто не стане заперечувати, що ці міркування є слушними і мають певне значення, але вони не є єдиними і зовсім не є найважливішими. Вся варшавська преса також підхопила справу вертепів, висловлюючи свій сум і водночас надію на зняття заборони. Немає потреби пояснювати польському читачеві, що означає "вертеп"-шопка. У дитинстві всі ми затамувавши подих чекали його прибуття, робили свої вертепи, повторювали пісні. Яким би було Різдво без вертепів, без царя Ірода?"[16].

"І вертепи мають місце, і Ірод з візитом приїхав...", – пожартував про себе пан Тимофій, піднявся з дивана, кинув газету на стіл і пішов до ліфта. З останнім передзвоном годинника, який відбивав дев’яту, він постукав у двері номера Ван Хоутена.

– Прошу! — пролунало зсередини.

Після офіційного знайомства та побіжних компліментів, під час яких обидва спостерігали один за одним, прокурор першим перейшов до суті.

– Я отримав примітку від асесора Пулавського, і оскільки пан підозрює наявність двох виконавців злочину... Вважаю, що пан має рацію. Я так думав із самого початку, але не хотів нав’язувати поліцейським свою думку – це дозволило їм працювати більш об’єктивно. Тепер пан підтвердив мою точку зору, оскільки я чув про пана багато хорошого, це переконує мене, що моя підозра була правильною. Проте – наслідки цього припущення є жахливими і, у свою чергу, породжують нові неясності… Насправді – теж не нові. І тут, і там у столиці нам усім приходило на думку, що ми маємо справу зі справою державної ваги.

Ван Хоутен співчутливо кивнув:

– Так. Два маніяки, що використовують схожий метод, діють одночасно, на одній території. Це суперечить ймовірності. Виходить – це організована, підготовлена ​​акція. Провокація.

Розпухла, напудрена фізіономія не могла підкреслити слова прокурора жвавою мімікою, тому він лише широко жестикулював, вимовляючи репліку:

–Безперечно. Тільки – а нащо? Кого і до чого вона має привести? Ми підозрюємо наших найближчих західних сусідів – вони постійно намагаються відірвати цю неспокійну, непокірну частину Імперії. Або хоча б послабити державу розпалюванням заворушень. Це не новина. І все в їхньому стилі – шито товстими, банальними нитками. Але я не розумію: нащо? Дестабілізація? Фі! Це не призведе до нового бунту. Залякування? Кого? Прачок? Кухарок? І чим?

Радник знову притакнув:

– Істотно. Це є найголовнішим. Я теж досі не зрозумів, про що це. Гадаю, що з'ясування причини смерті Вотцова допоможе розкрити всю таємницю. Або – хоча це менш імовірно – вбивць можуть спіймати живими та допитати.

Прокурор був менш оптимістичним на цю тему:

– Мовчатимуть, як могили. Крім того, вони точно не знають нічого важливого. Вони — пішаки в чужих руках. Маріонетки. Крім того, нащо ця голландка з'явилася тут? Чи працює вона зараз на Берлін, чи на Париж? Якщо на Берлін – чи є це вже третім фальшивим слідом? А якщо на Париж – чого тут французи шукають? Саме зараз?

Підопічний московського генерал-губернатора ризикнув:

– Тааак. Справа стає дедалі складнішою. І знаєте, що? Мене найбільше хвилює не дама чи маніяки. Ні, ні, це лише – можливо, важливі, але не найважливіші – сліди. Найбільше мене дивує миттєва реакція Петербурга. Влада одразу зрозуміла, що це питання надзвичайної ваги. Це змушує замислитися…

Схвальна посмішка, що з’явилася на обличчі варшавського прокурора, порушила цілісність шедевру рук його дружини – перший великий шматок пудри відпав. Прямо в чашку, з якої наразі сьорбав загримований правник.

– Ми, як бачу, йдемо однією стежкою. Я також відчуваю жахливе усвідомлення того, що маю стати чиїмось інструментом… Я знаю, що вони планують використати мене в якійсь грі, але я не знаю, в якій. Приманки? А може, щоб відволікти увагу?

Франт, потягуючи блідо-зелений напій із порцелянової чашки, приєднався:

– Мене вже давно усунули від дипломатичних справ, останні роки я займався переважно кримінальними проблемами. Великої ваги, але кримінальними. Чому раптом Петербург згадав про мене? До речі, що відбувається з доданим до мене в якості конвою ад’ютантом міністра, підполковником, графом Миколою Андрійовичем Капітоновим? Я його не бачив і не чув з моменту виїзду з Пітера... Щоправда, не минуло й доби, як я приїхав до Варшави, але це якось дивно.

Життя несправедливе – прокурору щойно боляче вдарило в тім'я похмілля, тож його перекошене від болю обличчя – розсипався наступний шматок ліпнини – не відповідало словам, що зривались з його вуст:

– Хмм. Наскільки я знаю, з вашого поїзда він не сходив. Ніхто зі станційних шпиків його не бачив. А в готелі він з'явився приблизно через годину після вас. Досі він виходив лише один раз, зареєструвався у виконувача обов’язків оберполіцмейстера, потім повернувся до готелю й більше його не покидав. Це якась хитра штука – він здогадався, що ми його тут чекаємо – напевно зійшов за станцію-дві до Варшави. Потім доїхав на екстра-поштових, тому прибув трохи пізніше вас. Мої люди перевіряють, звідки він приїхав і як. Увечері ми вже будемо знати. Але чи зможемо ми визначити, чому він пішов на такі кроки, з ким і де зустрічався – сумніваюся. Стріляний горобець.

Припаливши тонку сигаретку, прибулець сказав:

– Так. Я вважаю, що нам потрібно розділити всі ці розслідування. Занадто багато плутанини… Різні нитки навмисне заплутані, їх треба розплутати і роздивитися кожну окремо…

Прокуратор Іудеї, забувшись і енергійно кивнувши головою, через що він втратив решту скульптурної прикраси, запропонував:

– Пан має рацію. Пропоную вам і асесору зосередитися – поки що – на розслідуванні кримінальних справ: розслідуванні всіх цих злочинів і вбивства Федора Андрійовича Вотцова. Щось тут поганим несе… Я ж зосереджуся на зборі розвідданих і спробую розгадати таємниці посланця з Петербурга. Ймовірно, ці речі пов’язані між собою. Однак, поки я цим займаюсь, маю просити вас про одну послугу — мені потрібно буде придивитися до цієї рані. Не могли б ви ввести мене в її товариство? Ви вже знайомі з нею, тому це не буде ненатуральним...

Ван Хоутен стримав легку усмішку та вдав повну серйозність, коли відповів:

– Тут ніяких незручностей немає. Давайте домовимось про зустріч на сьогоднішній вечір. Думаю, її "вертеп" починається об одинадцятій?

Фон Брюгге, ніби не зважаючи на його слова, сховав ніс у чашці, але не сьорбав і сказав досить чітко:

– Ні, о десятій. Тільки вчора він відбувся пізніше. Відтепер і до Нового Року виступи заплановані на десяту годину. В театрі-вар'єте.

Усміхаючись про себе, тому що дичина потрапила в пастку, яку він розставив – прокурор обмовився, що знає все про рані – господар запитав:

– То може спокійно вип'ємо ще чаю?

Пропозиція зустрілася з шаленим опором:

– О ні, дякую. Я, якщо пан дозволить, замовлю собі каву. З коньяком.

Ван Хоутен взяв до рук дзвіночок – з-за дверей швидко й безшумно з’явився лакей.

– Дві великі чорні, пляшка коньяку, цитрину… і, може, трохи копченої осетрини? І… ще одну пляшку коньяку.

– Так, так, непогана ідея… – кинув в бік вже повністю позбавлений пудри гість.

Через деякий час, коли прокурор наливав у каву третю чарку коньяку і суміш у порцеляновій чашці набула ледь помітного бурштинового кольору, усмішка повернулася на його раніше стурбоване обличчя. Він уже збирався заговорити, як одразу після сильного стуку в двері забіг чиновник у котелку.

– П-пане п-прокуроре, п-пане таємний радник… — видав він з себе, заїкаючись.

– Що трапилося, Новіков, ти такий як хам якийсь... - прогримів його світлість фальцетом.

– Сьома! Сьома! – знову не міг видавити з себе Новіков.

– Що, сьома, давно вже початок одинадцятої! – випалив червоний від люті губернський сановник з відділу юстиції.

– Сьома жертва! Ще тепла! – нарешті сказав чоловік у службовому головному уборі.

Обоє чоловіків різко підвелися, посуд на столі небезпечно затрясся на таці, але, вже впевнена, прокурорська рука в останню секунду піймала повну пляшку, яка вже перекидалася. На підлогу полетіли кофейники, цукорниці та інший столовий посуд, у тому числі тарілка, повна копченої, товстої і жирної риби. Порожня пляшка від коньяку – теж.

Хазяїн номеру побіг до гардеробної, ймовірно, щоб переодягнутися, а фон Брюгге швидко підняв одну з чашок, налив туди до країв сонячного дистиляту, випив одним ковтком й передав пляшку Новікову, який, не втрачаючи самовладання й не змушуючи себе запрошувати, зробив солідний ковток із голосним бульканням прямо з пляшки, перш ніж поставити її на камінну полицю. Прокурор схопив одяг і повернув дихання – обличчя у нього було червоним від "дози" випитого за один раз спиртного. Зібрав зі столу якісь папери, запхав їх до папки і попрямував до виходу. Тієї ж миті в дверях гардеробної з’явився радник: у непромокаючому плащі, кашкеті, з галштуком, з палицею й маленьким саквояжем з козячої шкіри в руці. Вони втрьох кинулися крізь двері в коридор, помчали галопом парадними сходами й у вестибюлі мало не затоптали старого, який заплутався в поворотних дверях у ту саму мить, коли ціла слідча група намагалася галопом вискочити через них. Нарешті вони вискочили на вулицю. Дріжки, на яких приїхав Новіков, стояли перед головним входом. Прокурор і пан радник взяли перешкоду – підніжку екіпажу – з ходу і опинилися всередині . Агент забрався на козли поруч з візником, і той ляснув батогом, примусивши коней рушити галопом. Ті рушили спочатку кроком, потім риссю, аж поки не перейшли в гарячковий, найшвидший біг. Новіков повернувся до свого начальника і крикнув у вікно:

– На Сенаторській! На подвір'ї! Знайшли півгодини тому! Жінка! Молода!

Дріжки мчали по Краківському передмістю, мов колісниця, обганяючи всі карети, кабріолети, екіпажі та двоколки. Звернули на Мьодову, потім ще раз, і ще раз – незнайомий з містом Ван Хоутен уже загубився і не знав, де вони знаходяться, коли пролунало гучне "Тпрррр!" і ривок поводів зупинив коней і витрусив пасажирів на вулицю. Вони стояли перед маленькою двоповерховою кам'яницею, пофарбованою в рожевий колір. В брамі чекали городові, пани в котелках, а за кілька метрів стояли два кінних екіпажі. З одного з них сходив лікар – його професія була помітна відразу по валізці, яку він тримав в руках.

Всі разом – фон Брюгге, Ван Хоутен, Новіков і лікар пробігли через браму, через перший двір, наступну браму, і опинилися у внутрішньому дворі. Там, біля стайні, стояв інший постовий, який відійшов убік, поступаючись їм місцем.

– Стій! – вигукнув Естар Павлович, зупиняючи всю групу. Він швидко додав: - Сліди! Увага на сліди!

Медик пішов попереду, інші зупинилися. За сарай вели лише три сліди черевиків, два з них були затоптані – цими "стежками" пройшло явно більше людей. Один слід, цілком розбірливий, вів окремо. У кутку подвір'я, навпроти комори, стояли дві плачучі служанки, двірник і якийсь філер, що голосно витирав носа хусткою. Прокурор і пан радник йшли за лікарем слід в слід. Новіков тим часом залишився позаду і перемальовував відбитки черевиків від окремого сліду на аркуші паперу, прикріпленому до дошки, який дав йому один із агентів біля брами. Саме в цю мить подвір’я та проїзд кишіли новоприбулими – прибули поліцейський агент з службовим псом, фотограф із помічником, хтось з поліцейського відділку та двоє чоловіків у цивільному з кримінальної поліції від оберполіцмейстера.

Провідника з собакою пропустили вперед, перед детективами і прокурором. Лікар, що схилився над трупом, уже закінчив свою роботу і, власне, клав термометр назад у свою валізку. Він повернувся по своїх слідах і став поряд з "генералітетом" — паном таємним радником і панами з команди оберполіцмейстера. Службовий пес пішов попереду агента, обнюхав довкола, понюхав труп і, не замислюючись, кинувся до стіни, що перекривала двір з цього боку. Межова стінка, яка щетинилася осколками скла, здіймалася високо – близько чотирьох з половиною аршинів. Незважаючи на це, пес вперто її обнюхував і навіть намагався на неї залізти.

– Що на тому боці? – запитав пан радник.

– Чорт його знає, тобі треба піти і подивитися… – відповів фон Брюгге.

Новіков вирушив з одним шпиком, провідником пса і самим ходячим носом на чотирьох лапах шукати другий бік огорожі. Тим часом москвич дістав із сумки якийсь невеличкий предмет: коробку, всередині якої було щось схоже на парасольку, тільки без тканини. Перш ніж присутні зрозуміли, що він робить, він розгорнув раму "парасольки" і поставив її поруч на землю. Вийшов дуже делікатний, не дуже міцний, але нерухомий штатив із бамбукових жердин, які вставлялися одна в одну. Він прикріпив невелику коробку зверху, зняв кришку, і коробка перетворилася на маленький фотоапарат. Поліцейський фотограф навіть кліпнув очима – такого дива він ще не бачив! Більше того, Ван Хоутен схилився над фотоапаратом і, не знімаючи і не вставляючи рамок з фоточутливими пластинками, зробив відразу кілька знімків! Потім він згорнув маленький пристрій і поклав його назад до сумки. Все це у нього не зайняло й п’яти хвилин…

Всі були приголомшені... Помітивши їхні широко розплющені очі, пан радник коротко кинув:

– Це "кодак", останній американський винахід – фотографує на рулонних плівках Істмена, на одній плівці можна зберегти до сотні знімків…

Чоловіки перезирнулися, знизали плечима і взялися до роботи. Коли поліцейський лікар робив попередній звіт прокуратурі та панам з кримінальної поліції, його також слухав московський фотоаматор. Тим часом професійний фотограф разом із помічником розставляв обладнання. Були розкриті посріблені парасолі, спрямовуючи світло смердючого і палаючого мов вибух магнію. Під брамою поліція вже опитувала свідків.

– Вона мертва близько двох годин. Може, менше, більш точно я зможу сказати тільки після розтину. Швидше за все, померла вона від того, що їй перерізали горло, тіло не було понівечено, лише обличчя облили кислотою. Судячи із запаху – азотною. Мабуть, хтось налякав зловмисника…

– Нарешті. Можливо, собака вловить запах з іншого боку стіни…, — сказав один із чоловіків у котелкові.

– Як він туди вліз? Ні драбини, ні ящиків, ні бочок… нічого немає, – додав другий.

– Треба уважно оглянути сліди на паркані. Якщо такі є. Може, там якась посудина, пляшка, в якій він приніс кислоту? – втрутився прокурор.

Усі обернулися до трупа, оглядаючи місце навколо тіла, що лежало з задертою спідницею.

– Ми вже знаємо, хто це? – запитав фон Брюгге інформаторів, що стояли поруч. З цим же запитанням ті звернулися до дільничного, який, скоріше за все, прибув першим. Він підійшов до прокурора, відповідним чином представився і відповів:

– Так, це Софія Анатоліївна Алмазова, покоївка з квартири на четвертому поверсі. Служить у купця Дмитра Степановича Обухова.

– Чи хтось бачив цю подію? Хто вас сповістив? О котрій годині? Є свідки? – бідолашного дільничного засипали запитаннями.

Прокурор обернувся, махнув радникові і сказав йому:

– Для нас тут нічого немає. Вони чудово справляться і без нагляду.

І повернувся в бік поліцейських:

– Опитайте всіх мешканців, особливо слуг. Уважно перевірте тих, чиї вікна квартир виходять у двір. Сторожа відведіть до відділку. Коли заберуть тіло – на розтин. Потім уважно огляньте обидва двори і стіну. Опишіть і сфотографуйте кожен знайдений там предмет. Опитайте мешканців – який кому належить. Кожен не ідентифікований нехай заберуть у відділок. Підготуйте список свідків і опитайте їх ще раз у поліцейському відділку. Порівняйте обидва протоколи допитів. Я приїду до вас, у відділок, через… скажімо, півтори години. Там все має бути готове. Надішліть фотографії на негайне проявлення, а щойно вони будуть готові, відправте їх у комісаріат.

Закінчивши віддавати накази, він кивнув на прощання панам із кримінальної поліції, одному навіть потиснув руку й звернувся до Ван Хоутена:

– Ходімо. Ми підемо за собакою. Це єдиний шанс швидко розв'язати проблему.

Вони вийшли через обидві брами і двори на вулицю. Поліцейський, який стояв там, показав їм напрямок, куди пішли Новіков і агент-провідник собаки. На вулиці вже було повно всього – п’ять екіпажів, критий віз, який прислали за тілом, юрба зівак – здебільшого слуг та двірників, але не тільки їх – серед моря полотняних очіпків і суконних кашкетів можна було побачити модні жіночі капелюшки, чоловічі циліндри та котелки… Зіваки розступилися перед грізним, повним прокурором, а позаду нього протиснувся стрункий елегантний чоловік з саквояжем та палицею.

Через дві брами вони повернули у двір. Там стояв філер, який показав їм подальший шлях. Вони пробиралися крізь лабіринт маленьких проходів між господарськими будівлями, коморами, складами, купами порожніх і повних бочок, горами викинутих, поламаних ящиків, насипаними копицями сіна й соломи для коней, серед парканів і огорож, що ділили цей Клондайк на "зони інтересів"; серед постійного гавкоту різноманітних сірків, азорів та інших дворняг, прив’язаних у конурах, які охороняли цінне майно міщан. Майже в усіх вікнах, що виходили на подвір’я, було видно голови в очіпках, хустках і головних пов'язках – мабуть, ціла армія слуг вийшла на галереї підглядати за діяльністю поліції. За кілька хвилин — не через велику відстань, а через незграбні рухи кремезного правоохоронця, який насилу маневрував своїм масивним тілом у вузьких проходах — вони вийшли в якийсь коридор. Обабіч тягнулися стіни, між якими залишалася маленька, вузька й порожня нічийна ділянка. Вона утворювала зигзагоподібний коридор, обидва кінці якого були невидимі. Були тут і покинуті ящики, і діряві казани, і горщики, і навіть викинуті напіврозбиті меблі. Чиновники розгублено перезирнулися: куди тепер? Ліворуч чи праворуч?

Пан фон Брюгге, втомлений, але повний сил, заговорив першим, з легкою іронією:

– Пане детективе, а ваш чудовий ніс скаже нам те, що наш не менш чудовий песик винюхав раніше?

Естар Павлович, який не прийняв насмішки, лише знизав плечима.

Прийняти рішення їм допоміг поліцейський свисток - наліво! Попрямували в тому напрямку. Час від часу стіни переходу звужувалися так, що проходити було важко, а іноді покинуті речі та мотлох повністю перекривали шлях. Траплялося й так, що ідучи вони зникали, наче в тунелі: мабуть, хтось для власної зручності оббив прохід дошками, створивши таку собі стелю. Якби не ворота та діри в стінах, які час від часу з’являлися з обох боків, могло б скластися враження, що це прихований шлях для розбійників – місце евакуації з їхніх злодійських ескапад.

Задихані та вкриті крейдою зі стін, фон Брюгге та Ван Гоутен, який, як завжди, виглядав так, наче вийшов прямо з магазину чоловічої моди, нарешті дійшли до місця, звідки вони могли побачити агента, який чекав, очевидно, щоб показати новоприбулим дорогу. Саме він час від часу свистів у поліцейський свисток. Агент дав пройти повз себе. У цьому місці, мабуть, по той бік стіни був той самий двір, де вбили дівчину. Купа ящиків і скринь, щільно поставлених одна на одну, сягала майже до верху кам’яної стіни. На останньому ящику, прив’язаному до його металевої "ручки" – захвату для перенесення – лежала звернута мотузяна драбина.

– От же, зараза! Добре підготувався до експедиції! – гримнув пан Тимофій. - Де собака? – звернувся він до шпика. Той показав далі вздовж проходу. – Давай, тепер, коли пес має впевнений і чистий слід, можливо, ми знайдемо негідника!

Вони продовжили шлях у лабіринт у пошуках Мінотавра. Погоня тривала. На жаль, уже через двадцять кроків вони побачили кінець стежки, перегороджений стіною, а поряд, у дірці, зробленій у бічній стіні, виднілися сідниці поліцейського провідника. Видно було тільки його ноги, що борсалися, – помічник собачого носа, закутаний у товсте зимове пальто, застряг у отворі.

Естар Павлович кинув сумку й палицю, нашвидкуруч спорудив хиткі сходи з кількох скринь та столика й піднявся ними. Там він трохи погойдався на краю стіни, а потім перестрибнув на інший бік. Відразу ж почав гавкати поліцейський пес, але через деякий час затих. Прокурор із сумнівом глянув на явно ненадійне риштування й заперечливо кивнув сам собі. Він чув гарчання, шурхіт і сопіння затисненого стіною поліцейського, але нічого не бачив – крім його дупи в темно-синіх казенних штанях, що стирчала з діри. Агент борсався і крутився, але явно застряг, як пробка в пляшці – ні вибратися, ні повернутися в прохід не міг.

Прокурор ще трохи почекав, але зрештою йому стало нудно. Він підняв сумку москвича, запхав її собі під пахву, потім підняв палицю, добре зважив її в руці і спритним, досвідченим рухом вдарив свого підлеглого по обтягнутих тканиною сідницях. І негайно все виправив…

Представник права заверещав, як обпечений, але… після другого удару вискочив з іншого боку стіни, як пробка від шампанського! Перш ніж він встиг щось сказати, його пес кинувся на елегантного радника, вважаючи, що він є безпосередньою причиною болю свого господаря. Якби не неймовірні рефлекси чиновника, який врятував собі гомілки, але не штанини, Естар Павлович, мабуть, шкутильгав би все життя. Дипломатичний талант ван Хоутена до переговорів не допоміг – після того, як першу штанину було розірвано, пес з білими іклами знову готувався напасти, але, на щастя, коли він уже вчепився за другу штанину панталон пана радника, провідник знайшов таки голос і з гучним «Сидіти!» відправив собаку – на знак покарання - в кут.

Противник адвокатів, почувши пронизливий гавкіт, обережно просунув голову в звільнений отвір, але, навчений досвідом попередника, не мав наміру протискуватися крізь нього. На протилежному боці він побачив просторе подвір'я постоялого двору, де кружляли коні й візники, стояли вози з вантажами. Біля лазу він помітив Естара Павловича в подраних штанях і з поворозками, які виднілися поверх теплих єгерських кальсон. Поруч стояв агент-провідник чотирилапого агресора, потираючи під пальтом власні кальсони крізь вовну штанів. Сам пес сидів у кутку біля ніг свого начальника. Ван Хоутен, ображений на весь собачий світ, схилився до голови прокурора:

– Слід втрачено. Надто багато людей. Затоптаний. Ми з філером підемо довкола, до відділку і зустрінемо вас там. Чи не могли б ви віддати мені мою сумку та… е-е… навчальний інструмент для тілесних покарань?…

Фон Брюгге кивнув, проштовхнув валізу крізь отвір у стіні палицею, а потім кинув і її саму. Він розвернувся на місці і почав повертатися проходом. Дійшовши до агента, який усе ще стояв біля того місця, де лежала мотузяна драбина, він наказав йому взяти її, і вони разом рушили до виходу.

– Тут фотографії не знадобляться, — сказав він. – А слід і так загублено, – додав він.

Хвилин через п’ятнадцять, каламутний, брудний, з великим зеленим синяком під оком – бо після всіх цих трюків від пудри не лишилося й сліду – він вийшов на подвір’я, звідки й почав свої мандрівки.

А через двадцять хвилин, вимитий і причесаний, але без верхнього одягу, відправленого на чистку, він сидів у поліцейському відділку, пив чашку за чашкою чай, щедро підливаючи до нього ром і так само щедро підсолоджуючи. Навколо юрмилося багато людей – поліцейські приводили свідків на допит та виводили їх, філери писали звіти, агенти робили нотатки, дільничні приносили якісь речі, а городові виносили те, що вже було непотрібне.

– Одного я не розумію, – важко просопів фон Брюгге, – ми відійшли від місця злочину на дві кам’яниці, потім повернулися до нього з іншого боку, потім пішли далі – знову за дві, може три кам’яниці і звідти повернулися назад. Загалом не буде й кілометра, ну, порахувавши закутки... скажімо, півтора... а мені таке відчуття, ніби пішки пройшов до Ченстохови і назад... Чари чи як?

У натовпі почувся тихий регіт, низький, як звуки контрабасу, мабуть хтось з поліцейських кинув пошепки якийсь жарт. Раптом усі замовкли, бо персона, що сиділа біля пляшки з ромом, кинула на них такий невдоволений погляд, що посмішка у всіх на обличчях застигла. Смішки, здавалося, замерзли в повітрі й впали на підлогу градом крижаних крихт…

Чиновник для особливих доручень сидів, загорнувшись у картатий плед, наче в кільт. Обличчя його вкрилося густим рум'янцем, бо він давно не з'являвся на людях у такому непристойному негліже.

Естар Павлович мовчки дивився на щойно принесені з місця злочину речі, розкладені на столі. Мотузкова драбина, клаптики паперу, старий черевик, зім’ятий і вимазаний дьогтем капелюх, надбита скляна ампула, брудний згорток… На столі лежали й інші трофеї. Все, що знайшли, і до чого ніхто з жителів не зізнався, потрапило до відділку. У центрі знаходилося лезо бритви: зазубрене, поцятковане вапном і з уламками цегли, що все ще були вбиті в метал. На одному кінці воно мало три маленькі отвори — очевидно, просвердлені алмазом — утворюючи щось на зразок трикутника. Дірки були заглушені заклепками, під якими з одного боку виднілися вирвані шматки дубленої шкіри.

Прокурор перехилився через стіл, уважно розглядаючи предмет:

– Лупу! – кинув він. Послужлива рука підклала йому під ніс бажаний предмет. Він обережно схопив лезо пінцетом і розглянув його через збільшувальне скло. — Кров… — прошепотів.

– Так, – підтвердив пан радник. – Знаряддя вбивства. А точніше, його частина. Один кіготь…

– Кіготь? – здивувався пан Тимофій.

У кімнаті запала тиша, всі з цікавістю дивилися на дивний предмет. І на незнайомця в шотландській спідниці, який говорив нісенітниці.

– Так, кіготь. Із Золінгена, як свідчить напис. Злочинець зробив собі рукавичку. Шкіряну, звідси шматочки шкіри під заклепками. Він прикріпив до неї леза бритв. Німецька, надійна сталь. Під час розтину потрібно перевірити, скільки було таких лез. Думаю, мабуть, три, а може й більше. Ось чому він міг завдати стільки поранень одним рухом. І йому не знадобилося багато часу, щоб… спотворити тіло. За один раз декілька розрізів. Щось подібне я колись вже бачив, на японській гравюрі. Цього разу зловмиснику не пощастило – хтось його сполошив. Злякавшись, він вдарив не лише в тіло, але й в стінку. Бритва врізалася в стіну, і він, бажаючи швидше звільнитися, зламав її, вирвавши з кріплення одне з лез. Тепер все, що залишилося зробити, це знайти цю рукавичку.

– Так, тільки й усього, — гірко зітхнув фон Брюгге і зробив глибокий ковток зі своєї склянки, щоб втішитися.

Решта предметів, дуже ретельно оглянутих агентами, прокурором і паном радником, ймовірно, не мали нічого спільного з переслідувачем жінок, принаймні нічого цікавого серед них не виявлено. Драбина була зроблена дуже професійно та акуратно, але не було впевненості, чи це справа рук вбивці – він міг скористатися чужою драбиною, адже ні для кого з присутніх не було секретом, що захований між кам'яницями прохід напевно використовувався підозрілими типами у своїх мерзенних цілях. Прокурор – при оказії – розпорядився ліквідувати цей "шлях голуб'ятників, грабіжників та інших злочинців". Його мали замурувати відразу ж після свят.

РОЗДІЛ 6

Ніколи не знаєш, кого знайдеш у морзі

В Святвечір нібито луска впала з його очей

(Короп)

Коли пан радник повернувся до готелю, не обійшлося без легкої сенсації – адже він мчав вестибюлем у теплих кальсонах, а шматки штанів, погано прикриті ковдрою, кокетливо пурхали навколо нього. Було лише пів на другу – час обіду. Хол був повний гостей, навіть з-поза готелю. Ван Хоутен традиційно викликав захоплення у жіночої аудиторії (що вдавала збентеженість) і неприязнь у чоловічої (яка нічого не вдавала). Пан радник знову не помітив пильного погляду рудоволосої панни, яка саме виходила з ресторану готелю, тримаючи під руку літню даму, ймовірно, свою заможну тітоньку. Посмішка на її повних губах була досить схвальною – їй явно подобалися його нижні кінцівки. І вона крадькома помахала йому на прощання ручкою.

Переодягнувшись, Естар Павлович, оскільки мав ще час до призначеної зустрічі з асесором, спустився до ресторану. Він чекав, коли подадуть закуски та суп, сидячи на самоті за столом. Весь зал був переповнений – на свята до Варшави приїжджало багато поміщиків із провінції, а зручне розташування готелю та репутація його ресторану приваблювали заможніших купців та гостей готелів, як правило, аристократію. Хочеш чи ні, але москвичу довелося послухати кілька бородатих жартів, які – незважаючи на мафусаїлів вік – викликали сміх у залі…

– Це нагадує мені певну подію. Під час епідемії холери за містом був побудований барак, куди поміщали померлих, підозрюваних у фальшивій смерті. Охороняв його якийсь молодий. Одного разу один із летаргічних прокинувся і гукнув сторожеві через вікно: – Гей, друже, відчини двері та випусти мене! – Мовчи і залишайся на місці, – відповів солдат, – якби я випустив тебе одного, то всі б негайно захотіли вийти…

Гуркіт сміху від сусіднього столика заглушив іншу історію, і коли офіціант приніс замовлені блюда, Ван Хоутен зміг відключитися й зосередитися на їжі. Щоправда, це йому не зовсім вдалося – жарти та анекдоти сипалися, як з рукава…

– Пане, – пише хворий лікарю божевільні, – якщо ви завтра не випишете мене звідси, мій сусід-кравець не зможе зняти мірки з моїх штанів, а я не можу командувати Ватерлоо без нового мундиру…

За спинами детектива сиділи журналісти чи власники журналів, бо чути було лише назви різних періодичних видань: "Кур'єр Варшавський"… "Муха"… "Колючки"… а також плітки про різних фейлетоністів та літературні дискусії: Де ж зараз література? Ну, де? Лише серіали... Так, так – Сєнкевич друкує свої твори частинами, те ж саме з Прусом та іншими... Почекай, вони будуть і вірші друкувати частинами! То що ж тепер читати? Ніяких хороших книжок не видається, в справах і торгівлі застій, продається лише журналістика...

Не маючи змоги знайти спокою, чиновник замовив каву до номеру і швидко покинув загальний зал. Сидячи за мокко й палячи цигарку (великі запаси своїх улюблених він контрабандою привіз до Привіслянського краю), він складав чергові рапорти – один для Москви, другий для Міністерства Поліції. Перший був черговим шедевром стислості й поганого стилю ("Промінчик надії пробивається крізь хмари мого невігластва"), а другий — за зразком дипломатичної ноти — зайняв шість сторінок, але не дозволяв зробити висновок, хоча автор дуже постарався… Лист для московського губернатора опинився у вазі в коридорі, а інший залишився в запечатаному конверті на камінній полиці. Пан радник не жалкував, що не заніс його до кімнати, де перебував його "граф-куратор". Хай прийде сам…

Пан колезький асесор прибув, засапаний як собака, він уже знав про всі ранкові події і зміг доповісти панові радникові про прогрес, досягнутий за останні кілька годин перед виїздом до поліцейського моргу:

– Пан має талант! І вдачу... Не минуло й двадцяти чотирьох годин з моменту прибуття вашого благородія, а розслідування значно просунулося! Ми знаємо, що є щонайменше двоє злочинців. Сьогодні зі свідчень служанки нам став відомим опис одного з лиходіїв, також знаємо його знаряддя вбивства. Усний портрет вбивці вже розіслали по всіх поліцейських відділках: високий, дуже худий чоловік, темноволосий, зі шрамами на обличчі, одягнений у досить поношений чорний макінтош з полисілим бобровим коміром, на голові шапка з опущеними донизу "вухами"… На щастя, його помітила жінка – якби то був, наприклад, двірник, він би нам нічого не сказав про одяг… Пес загубив слід на майданчику навпроти складів і каретної, але це було не так вже й погано – більшість робітників там були знайомі один з одним, і ми вже знаємо, що двоє возниць говорили про якогось незнайомця. Зараз шукають тих візників, до ранку буде відомо, що вони бачили. Справа зрушила з місця галопом! На жаль, уже починаються свята, пуста пора, наступні два дні загрожують паузою…

Завдяки тій драбинці, – він віддихався, – відразу після того, як ви пішли, впізнали згорточок, ви точно його бачили, він лежав на столі. Понюхавши драбинку, собака вказала, що вона належить одному й тому самому власникові… Ну, можливо, власник драбинки та згортка – не та сама особа, що вбивця, але хто знає? У згорткові – бо його переглянули ще раз, під лупою – знайшли крихти срібла. Ні, не срібло, а сполуки срібла. А темні плями на ньому пахнуть азотною кислотою. Швидше за все, він ніс у згортку пляшку з кислотою… Або якусь іншу посудину. Але найголовніше — ті сліди срібла… Щоб загорнути пляшку, він, безперечно, взяв першу-ліпшу ганчірку, яка опинилася під рукою. Експерт має сьогодні дослідити, що це за сполуки срібла та для чого вони використовуються – можливо, ми зможемо визначити, чим він займається! Але результати він надішле нам лише після свят... Те ж саме і з розтином тіла жертви. Експертизи будуть готові через 3-4 дні… Загибла – це дев’ятнадцятирічна Софія Анатоліївна Алмазова. На сьогодні взяла вихідний, бо, як вона сказала своїй хазяйці, її наречений приїхав до Варшави. Вони повинні були йти до її батьків, він мав освідчитися і просити її руки... Щоправда, розтин, мабуть, не дасть багато нового - ми вже знаємо, як і коли він її вбив... Маємо навіть приблизний опис залицяльника... Так, ще одне - сліди на снігу, які ми замалювали, були дільничного. Сліди вбивці біля тіла були затоптані.

Пан радник уважно слухав і, коли справа зайшла про сполуки срібла, стукнув себе долонею в лоба:

– Зовсім забув! Де у Варшаві є філія синдикату "Істмен"? Я ж маю проявити плівку!

– Ой, тоді пан вже не встигне. Сьогодні Вілія. Усі контори закриваються раніше. А навіть якщо ні, то за ці два дні нічого не зроблять. Їхній фірмовий магазин і представництво знаходиться на вулиці Мьодовій, навпроти костьолу. А ще… на них працює ательє німця, Фріша, на вулиці Фрета 14. Макс Фріш.

– Ви маєте рацію, туди навіть не варто їхати. То що, напевно, пан поспішає на сімейне торжество? Може, я сам поїду до моргу?

Асесор почервонів, втягнув до легень повітря і сказав:

– Чесно кажучи - так. Ще треба прикрасити… Але я хотів поговорити про інше. Ви тут зовсім один, як палець... тому я хотів пана запросити. До нас, до дому, на Вілію… Вона буде скромною, але завжди – серед близьких. У мене тільки одне прохання… Розумієте… Як би це сказати… Я чиновник і служу Російській державі… Але я поляк. Після придушення змови…і після Цитаделі… Коротше кажучи, у польських домах росіян не приймають. Перед усім, чиновників, і в жодному разі не жандармів чи поліцейських. Я хотів би попросити про таємницю. Будь ласка, нікому не кажіть, що ви були у нас на Вілії. Знаю, що пан не такий... як віленський Вішатель[17].

На початку промови Ван Хаутен лише здивовано дивився на молодого чиновника, потім кров хлинула йому на щоки, а ще пізніше він зблід. Коли пан Адам закінчив, Естар Павлович підвівся, простягнув до нього руку, а потім, позбувшись своєї холодної звички, притиснув його обома руками до грудей і по-російськи поцілував в обидві щоки. І сказав:

– Я дуже зворушений вашою чи, можливо, вашої сім'ї пропозицією. Це для мене велика честь і підтвердження того, що ми, слов'яни, не будемо справжніми ворогами, незважаючи на кривди, кров і сльози. Напевно, ви мене зрозумієте – я росіянин, і для мене дуже важлива сила і могутність моєї батьківщини. Але не будь-якою ціною. У політики завжди брудні руки, але вони не повинні бути кривавими. Політик може бути правопорушником, але він не повинен ставати злочинцем. Дуже дякую за запрошення і водночас прошу вибачення. Я не можу ним скористатися не через упередження чи через політику – у мене просто заплановані зустрічі на цей вечір. Офіційні, бо, якби було інакше, я б неодмінно скасував їх та скористався вашою гостинністю.

– Шкода… Але якщо ваші плани зміняться… Вулиця Вспульна 16, квартира № 9, на третьому поверсі. Ми розпочинаємо Вілію о восьмій, тож якщо ви… будь ласка, приходьте без будь-якого збентеження.

– Боюся, що не встигну. Все одно дякую. У такому випадку, пане Адаме, швидше їдьте додому. Я ж піду до моргу.

– Я вас підвезу і заведу, щоб не було проблем. Чи мало формалістів? Особливо там, де це не потрібно? Але на Очках залишу вас одного, гаразд?

– Правильно, так буде краще. Завжди може бути якийсь надмірно завзятий. Дякую за вашу допомогу. Поїхали?

– Так, нема сенсу відкладати, вони, напевно, захочуть закрити свою лавочку раніше, хоч у них сезон триває цілий рік…

У вестибюлі поліцейської трупарні, як морг називали у просторіччі, темній, вогкій, кам’яній дірі з кількома дверима, що вели вглиб будівлі, не було видно ні живої душі. І мертвої теж. Одноногий швейцар, інвалід кавказьких воєн, пошкутильгав за лікарем і не ще повертався. Пан Адам дещо нетерпляче ходив по кімнаті, і навіть крізь зачинені двері до них долинав специфічний сморід гнилої плоті. Нарешті, приблизно через п’ятнадцять хвилин, з’явилася пані прозектор у супроводі швейцара та його лампи, що пана радника дуже здивувало. В Росії жінок-лікарів практично не було, а тут… до того ж, в морзі… А може, саме тому? Жінка була вродлива й молода; навіть жахливий гутаперчевий халат, накинутий на білий шпитальний одяг, не міг приховати її стрункої фігури. Волосся, сховане під чепець, пучком збігало через комір, відкриваючи шовковистий блиск чудового червоно-мідного кольору. "Звідки я її знаю? – ламав голову детектив. - Знаю! Я бачив її на пероні".

У ту ж мить у рудоволосої голівки виникли набагато тепліші почуття при погляді на чоловіка і більш складна реакція, але пан радник не міг цього знати.

"Тут я тебе зловила! – подумала панна Зофія. – Нарешті маю тебе на відстані руки. Зараз нас представлять один другому, і ти більше від мене не втечеш. Тепер мені не треба шукати тебе в готелі, ти сам насадився на гачок!".

– Шановна Зофія Юзефівна, це пан колезький радник Естар Павлович Ван Хоутен. Він є уповноваженим проводити розслідування, тому прошу надати йому будь-яку інформацію, якою ви володієте. Мені зараз треба тікати, тож залишу нашого шановного гостя під вашою опікою. Будь ласка, допоможіть йому, я буду дуже вдячний. При оказії, бажаю пані здорового та мирного Різдва! А ви, пане раднику, будь ласка, не забувайте моїх слів! Я теж вітаю вас з Різдвом! До побачення!

І асесор швидко опинився за вхідними дверима, де чекав екіпаж.

– Вітаю пана, вибачте, будь ласка, за різкість мого запитання: що ви тут шукаєте? Говоріть, будь ласка, негайно, бо мене також не буде через годину. Я сподіваюся…

Естар Павлович хотів уважніше розглянути красуню-лікарку, але, знаючи, що часу у нього і справді обмаль, сказав:

– Мене цікавлять жертви розшукуваного вбивці: Анєля Новацька, Настасія Семенівна Лівшиц, Надія Павлівна Розтопчина, Ребека Розенцвайг, Марія Конопнічинська, Зофія Станіславівна Рембек і сьогоднішня – Софія Анатоліївна Алмазова.

– Ого-го! Ще один детектив століття! Шановний пане колезький радник, це Варшава, а не Петербург…

– Я працюю в Москві, а не в Петербурзі, пані Зофія Йосипівна…

– Мацеєвська. І не пані, а панна. Але це тут ні до чого – справа в тому, що у нас немає умов, щоб так довго зберігати тіла. У морзі лише тіла Наді Павлівни Розтопчиної та сьогоднішньої жертви. Тих, що померли до Надії Розтопчиної захоронили у братській могилі. А Ребеку Розенцвайг, Марію Конопнічинську та Зофію Рембек поховали їхні родини. Надія Павлівна залишилася тут виключно через сімейні чвари... В будь-який день її теж відправлять у могилу для бідняків. До братської могили. Тому я можу показати вам лише два тіла. Сьогоднішній труп ще не розтинали – самі розумієте – лікарів немає. Різдво наближається. Ходімо

Вони пройшли через середні двері, потім звернули ліворуч у коридор і спустилися сходами поверхом нижче до катакомб. Сморід став нестерпним, пан радник стиснув зуби, але лікарка ніби не звертала на це уваги. Вони проходили повз незграбні дерев’яні двері обабіч не дуже довгого коридору, з-під яких у вирізьблені на підлозі жолоби сочилася вода від талого льоду. Бажаючи пожвавити атмосферу, Естар Павлович запитав:

– Панночка лікарка давно тут?.. І надовго?

– Ні, тільки з вересня. Влітку я захистила диплом у Франції, повернувся до Варшави, але не змогла знайти роботу, тому погодилася працювати тут. Через три місяці, в березні, я їду в Америку. Там таких проблем немає. Але вони вимагають практики — і власне це буде моєю спеціалізацією, — сказала з гіркотою в голосі жінка. – Крім того, "панна доктор" звучить смішно. Краще вже, звертайтесь до мене через "пані"... – пожартувала вона.

– Власне тому я і питаю… Я знаю лише одну жінку-лікаря… – сказав красень.

– А, мабуть, саме її забагато для імперії Романових… – різко й сміливо сказала дівчина.

– Ви дуже сміливі, якщо розмовляєте так з поліцейським, особливо, перед від’їздом… – зауважив він.

— Пан не поліцейський. Це відразу видно. Ані донощик. Це теж видно, - відповіла Зофія.

Вони дійшли до кінця коридору, і лікарка відчинила металеві подвійні двері. За ними було просторе, але низьке приміщення моргу. На чотирьох мармурових столах лежали тіла, покриті клейонкою. Панна Мацеєвська увімкнула світло – спалахнули електричні дуги свічок Яблочкова, освітливши кімнату яскравим світлом, від чого морг виглядав – якщо це було можливо – ще більш трупно.

– Мені потрібно викликати асистента, щоб звільнити панові один стіл і привезти тіло бідолашної Надії, — сказала Зофія і натиснула на дзвінок. – Сідайте, будь ласка, поки я закінчу роботу.

Вона вказала на металевий табурет, одягла чорні рукавички до ліктів і підійшла до одного зі столів. Клейонку поклала в спеціальну миску з дезінфікуючим засобом, оголивши тіло. Це був дуже молодий хлопець років п’ятнадцяти чи, може, сімнадцяти, з красою херувима. Світло-русяве волосся кучеряве, як у амурчика, блакитні очі були відкриті. На холодному столі лежало синьо-біле тіло, абсолютно оголене. Хлопець виглядав так, наче помер у муках, бо його обличчя було спотворене страшною гримасою болю й жаху. На перший погляд, на тілі не було жодних ушкоджень.

Лікарка стала над тілом і потягнулася до металевого лотка з інструментами, прикріпленого до столу. Естар Павлович як зачарований дивився на її гарний профіль, але водночас краєм ока бачив її руки, які тримали скальпель і довгі щипці.

Коли вона схилилася над головою померлого, до моргу в'їхали металеві носилки на візку, вдаряючись у двері. Його штовхав перед собою справжній Квазімодо: горбатий карлик із довгими мавпячими руками, у великому шкіряному фартухові і чорних рукавицях. Чиновник повернувся до нього. Асистент підвіз візок з оцинкованою полицею до найближчого столу, вправно перекотив на нього тіло, що там лежало, також хлопчика, – відкривши дві глибокі вирізані діри на спині мерця, що показували всім нутрощі понівеченого тіла – кинув клейонку в миску і поїхав з вантажем. Естар Павлович нервово ковтнув слину – рани були такі страшні і були продемонстровані так несподівано, що йому стало нудотно. З зусиллям він відвів погляд від дверей на красуню-лікарку. Вона стояла над мертвим тілом, але дивилася на пана радника – трохи насмішкувато, трохи зі співчуттям.

Вони обоє мовчали. Ван Хоутен боявся, що якщо він розкриє рота занадто рано, йому доведеться їхати до Риги чи навіть далі… і лікарка, мабуть, здогадалася про це… Вона повернулася до пацієнта та за допомогою щипців роз’єднала шкіру на його шиї, показуючи таким чином, що голова хлопчика була відрізана з хірургічною точністю. Або майже відрізана. Чиновник знову різко відвів погляд… За ці роки він бачив багато трупів людей, які були вбиті найжорстокішим чином, він був свідком смерті десятків людей, деякі з яких також були жертвами вбивства, він багато разів бачив тіла після смерті, які довго лежали в могилі, але він не міг звикнути до цього видовища.

Знову зробивши "бабах" дверима, асистент повернувся в приміщення і привіз оголене тіло дівчини. Цього разу він без байдужості дуже делікатно переніс зшитий грубими чорними нитками стрункий труп вродливої ​​панночки. Видно було, що йому її шкода. Пан радник підвівся з табурета й підійшов до столу на трохи хитких ногах. Візок поїхав, а з ним зник і помічник прозектора. Лікарка залишила роботу і підійшла до Естара Павловича.

– Бідолаха! – сказала вона з неприхованим жалем. – Рідні не хочуть її ховати, бо коли стало відомо, що сталося перед смертю… Вони сказали, що від такої доньки відмовляються.

Чиновник попросив фартух і рукавиці – лікарка показала, де знайти обладнання. За шафою стояли, як на бійні, вішаки – великі оцинковані металеві гаки, на яких висіли фартухи з гутаперчі чи шкіри, пара звичайних брезентових медичних халатів, а поруч, на металевому візку, лежали в ряд великі довгі чорні рукавички, усі однакового розміру. Ван Хоутену знадобилося кілька секунд, щоб накинути халат і рукавиці, але він використав момент, коли був спиною до лікаря, щоб глибоко вдихнути.

Тільки це не було гарною ідеєю.

Разом з повітрям до ніздрів наплив сморід нещодавно привезених, лежалих мертвих тіл. Пан радник міцно стиснув зуби, насилу стримуючи блювоту, і довго стояв, не обертаючись. Тоді, наче прийнявши кардинальне рішення, він різко розвернувся й на дерев'яних ногах підійшов до столу. Лікарка стояла, не повертаючись до нього обличчям. Обоє опустили очі, дивлячись смерті у вічі — на крихітне понівечене тіло молодої дівчини. Товсті стібки нерівних швів кольору дьогтю скріплювали шкіру живота, розрізану на нерівні смужки шириною в два дюйми. Покалічені груди також були залатані аби як, а промежину, а точніше видимий там отвір, зашили. Абияк обстрижена голова – ніби у якоїсь повії - була злегка нахилена, ще один ряд гофрованих стібків з’єднував її з тулубом. Обличчя не було – на його висоті була маса плоті, шкіри та кісток, обпалених, набряклих і сильно розкладених. Очі розпливлися, залишилася лише частина чола…

Цього разу пан радник не витримав, різко обернувся й побіг до емальованої миски, що стояла за шафою. Прозвучали звуки блювоти. Лікарка підійшла до скляної шафи в протилежному кутку кімнати, по дорозі опустила рукавички в дезінфікуючу суміш, дістала якісь краплі і налила їх у склянку. Вона хотіла додати води, але, трохи подумавши, наповнила склянку до країв спиртом. Вона підійшла до шафи, що заслоняла чиновника, і обережно торкнулася його спини. Однією рукою вона підсунула йому чистий полотняний рушник, а за мить, другою рукою — склянку. Естар Павлович витер рушником сльози з очей й вологі губи, повернувся й залпом випив подані краплі. Його губи ще тремтіли, але він сміливо дивився в очі пані прозектор.

– Я вже казала, що пан не поліцейський, — повільно сказала вона. – Якщо пан закінчив, ходімо звідси, мені теж на сьогодні досить.

Пан радник кивнув головою на знак згоди. Він знав, що зараз не витримає детального обстеження – доведеться покладатися на протоколи розтину.

Лікар зняла покритий гутаперчею фартух, повісила його над жерстяним коритом й підійшла до стіни, де була кнопка дзвінка. Вона двічі натиснула її і, не дивлячись на блідого чоловіка, сказала:

– Ходімо, по дорозі зустрінемо помічника, тоді я видам йому розпорядження.

Естар Павлович також уже встиг скинути свій важкий патологоанатомічний наряд і з видимою радістю на все ще блідому обличчі, хоч і трохи невпевнено, рушив до виходу. Відчинив і пропустив довговолосого медика. Тепер сморід коридору здавався йому запахом саду, повного живих квітів. На півдорозі коридором вони зустріли візок і його оператора – лікарка наказала йому покласти трупи в холодильники, бо у них буде два вихідних, і підготувати з десяток візків з оцинкованими поверхнями – для нових гостей.

– Будь ласка, пане Антоне, не забудьте помити столи та продезінфікувати весь одяг та інструменти. Крім того – хоча це може здатися нетактовним, але я хотіла привітати вас із Різдвом! – попрощалася вона.

– В Різдво завжди помирає багато людей, — пояснила вона своєму товаришу по дорозі. – Старші колеги мене попередили. Замерзлі, такі, що впилися до смерті, жертви бійок і сімейних сварок, багато самогубців, які в ці дні ясніше усвідомлюють свою біду, самотність, відсутність майбутнього... Багато розчарованих жінок, що отруюються концентрованою кислотою, фосфорними сірниками чи стрибають у Віслу. На лід. І – як завжди – жертви вбивств, як з пристрасті, так і умисних. О, мало не забула – також харчові отруєння, які до розтину завжди трактуються як потенційні зумисні "отруєння".

Біля дверей, що вели в вестибюль, лікарка, не потискаючи руки, попрощалася з чиновником, обличчя якого набирало нормального кольору.

– Я тут звертаю, йду до своєї кімнати навести порядок і переодягтися. Бажаю панові веселих свят. Перш за все, спокійних.

Вона розвернулася на місці і підійшла до дверей, що вели ліворуч.

– Пані дозволить мені почекати вас? – запитав Естар Павлович. – Я можу відвезти вас куди пані лікар побажає.

– Ви надто швидко йдете до мети, пане раднику. У нашій країні не прийнято, щоб дівчину відвозив незнайомий чоловік. Це пахне скандалом. І панові ні до чого моя домашня адреса. До побачення, — сказала лікарка без злості, але категорично.

– Прошу пробачення, я невірно сформулював свою думку. Я не мав наміру образити вас неадекватною пропозицією! Ще раз, будь ласка, прийміть мої вибачення. Будь ласка, не гнівайтесь на мене, це вина оточуючих людей – я зараз не міг зібратися з думками. Я також вітаю вас з Різдвом Христовим.

Розгублений і червоний як рак чиновник прикусив язика після того, як загадав невдале святкове привітання. Він різко відчинив двері в тамбур і вийшов.

"Це було надто поспішно, нерозумно та необережно. Ти підійшов так близько, що сполошив мою довіру. Ти кепський мисливець, – подумала Зофія, – Якби мені довелося розраховувати на твій мисливський інстинкт, ти б ніколи не вполював мене. На щастя, я тут єгер, і я ніколи не промахуюсь".

Цербер сидів за столом, простягнувши перед собою свій дерев’яний протез. Пан радник кивнув йому на прощання й поспішно вийшов із передостаннього притулку трагічно померлих. Він зупинився перед будівлею моргу і різко вдихнув повітря – мить постояв, радіючи поверненню в нормальний світ. Він хотів насолодитися цим. Детектив глянув ліворуч і праворуч; за п’ятдесят метрів, на розі, прямо біля порталу лікарняної каплиці, стояла баба, що продавала квіти. Детектив, наче школяр, засунув два пальці в рот і так пронизливо свиснув, що злякані галки злетіли з вежі маленької дзвіниці над храмом. Квіткарка теж озирнулася – пан радник помахав їй рукою. Та прибігла риссю з усім своїм кошиком —він був не надто великим. Жінка відгорнула рушник, що прикривав делікатний товар. Вибір квітів був невеликий, залишилося три скромних букетика. Чоловік глянув на її схудле обличчя, розтоптані черевики і виглядаюче з-під хустки передчасно посивіле волосся. Змерзлі фіолетові губи говорили самі за себе, скільки часу повинна була вона чекати на клієнтів в цей вечір перед святом, не завжди для всіх радісний.

– Візьму всі, — сказав він. Коли жінка простягла йому квіти холодною, тремтячою рукою, він всунув у неї райдужну[18] купюру. Сам не знаючи чому, він сказав: "Веселих свят!".

Жінка глянула на нього спочатку зі страхом, потім з великою вдячністю. По її щоках потекли сльози:

– Нехай Господь винагородить вас, сину мій, — сказала вона. – Бажаю панові веселих свят цього та наступних років, і нехай кожен рік приносить вам більше щастя, ніж попередній!

Вона повільно рушила в бік каплиці. Пан радник сховав квіти під відкриту полу пальта й чекав. Минуло ще кілька хвилин і з дверей вибігла струнка жінка. Лікарка закінчила свою роботу і радісно покинула храм нещадної і болісної смерті. Під пахвою в неї була книжка.

Коли вона побачила Естара Павловича, вона спочатку стрималася, але коли він простягнув їй квіти і швидко сказав…

– Не буду відвозити пані, не стану відвозити вас додому, і не буду пані освідчуватися…

…вона засміялася і виправила його:

– Панні… – Вона прийняла квіти і подякувала.

– Вибачте мене за такі скромні, але в цьому місці і в цей час я не знайшов відповідних…

– Квіти прекрасні серцем дарувальника і чистотою його намірів… – іронізувала вона.

– Тоді панночка може вважати, що вона отримала лілеї… – жартома відповів Естар.

Зофія здивовано глянула на нього, але, подумавши, зберегла попередній грайливий настрій.

– Таке враження, що на цьому ґрунті лілії не виросли б…

Чиновник не парирував удару, а замість цього вирішив змінити тему.

– В який бік пані... панна йдете? Щоб я знав, куди мені панну не проводжати…

–В бік, протилежний панському! – відповіла та. – Я йду на вулицю Маршалковську, мені ще потрібно купити подарунок. Потім їду додому. Сама, щоб не було непорозумінь.

—Та звичайно... Не смію нав'язуватися. Але чи можу я супроводжувати панну до вулиці Маршалковської? Адже ця вулиця досить темна і тиха, перехожих не видно. Репутація панни буде непохитною, але супровід не завадить... Крім того, бідний іноземець може заблукати в незнайомому місті... Прославлена ​​польська гостинність вимагає від пані піклування про нього...

– Гаразд. Будь ласка

– Чи можу я запропонувати руку? Тут слизько.

– З радістю. Лише вийму книжку.

– А що це за томище, який пані обтяжує?

– О, я маю віддати його своєму колезі. Це "Перелік польських лікарів"… Скажіть краще, які сибірські вітри занесли пана із Москви до Варшави… Маю надію, це ж не службова таємниця?

– І так, і ні. Як джентльмен, мушу відповісти, що це чутки про пані красу заманили мене на береги Вісли, але оскільки я не люблю брехати, то мушу визнати, що з'явився тут у справах.

– Тоді більше ні слова. Сьогодні Вілія, і я не хочу говорити про роботу. Ні про власну, ні про чужу. Попереду два дні відпочинку, я хочу почати ці приємні моменти вже зараз. А де пан проводить Вілію?

– На жаль, у мене її зовсім не буде. Я говорю про нинішню, католицьку. Тому що про нашу, православну – уяви не маю.

– Прикро, пан бажає бути сам-один напередодні Різдва? Це, як я вже згадувала, часто є першим кроком до самогубства…

– Ні, я вже отримав запрошення, але не можу його прийняти. Працюю.

– Ну пан і професію вибрав! Щоб працювати у Вілію. Але ми не повинні були говорити про роботу…

Вони як раз дійшли до вулиці Маршалковської, пройшли ще кільканадцять метрів і опинилися на Єрусалимських Алеях. Вся їхня права сторона була заповнена освітленими вітринами, яскравими вікнами ресторанів і вестибюлів готелів. Натовп запізнілих покупців тіснився на слизьких тротуарах, часто штовхаючи один одного, намагаючись якомога швидше дістатися до обраного ними магазину, щоб купити задумані подарунки.

Раптом галопом посередині дороги промчали троє вершників, супроводжуючи екіпаж на гумованих колесах, на козлах якого біля візника сидів агент, що не приховував зброї. Штори екіпажу були опущені. У коней ходили селезінки. Карета мало не зачепила екіпаж, який зупинився біля магазину, щоб висадити пасажирів. Панночка, яку пан радник ніжно тримав під руку, присунулася до нього ближче – чи то через страх, чи то з власної волі. Не можна заперечувати, що всі дами і дівчата, які проходили повз, дивилися на її партнера захоплено, а на неї дивилися заздрісними і навіть ображеними поглядами. Вони зайшли в сувенірну крамницю Дюпона. Панночка пішла щось купити у відділ шкіряної галантереї, а пан радник нерішуче оглядав салон. Нарешті він щось помітив і швидко підійшов до стійки. Продавець в смугастому жилеті і канарково-жовтому сюртуці, з тонкими, напомадженими вусиками звернувся до нього:

- Чим я можу бути вам корисний вашій світлості?

– Будь ласка, – тут Естар Павлович показав крізь скляну вітрину на обраний подарунок, – тільки, будь ласка, прошу швиденько його запакувати.

– Вже робиться! – радісно відповів продавець, тому що він отримував – хоч і невеликий, але все ж – відсоток від обороту на своєму стенді, а вибраний товар був дорогим.

Через хвилину Ван Хоутен клав у кишеню пальта маленьку коробочку, перев’язану атласною стрічкою, а іншою рукою простягав не надто товсту пачку асигнацій. Ледь він встиг повернутися на свій пост біля дверей, коли панна Зофія з'явилася перед ним з двома пакуночками в руці. Вони разом вийшли з магазину.

– Тут ми попрощаємося, я зараз піду на конку. Дякую за вашу турботу та квіти і бажаю панові веселих свят. Оскільки пан не буде святкувати Вілію, я хотіла б це панові компенсувати. Якось так сумно, що пан не може святкувати... Тож, хоч це і зовсім недоречно - маю для пана маленький подарунок. Будь ласка, пообіцяйте мені, що ви приймете його… і не вважайте це нав’язуванням! Ще одне... Відкриєте лише сьогодні ввечері, коли знайдете вільну хвилинку. Щоб ви відчули Вілію. Згодні?

– Пані мене випередила. Щиро дякую, що панна подумала про мене… У мене також є різдвяна дрібничка для лікаря, якого я зустрів… Це також суперечить правилам доброго виховання… тому, будь ласка, пообіцяйте, що ви приймете його, не ображатиметеся, не вважатимете це за нав'язування і відкриєте подарунок сьогодні ввечері…

– Гаразд, — засміялася панночка. – Оскільки ми обидва в розбіжності з бонтоном, нехай так і буде.

Вони обмінялися пакуночками, і на прощання рудоволоса подала руку для поцілунку, чим пан радник дуже охоче скористався. Панна Зофія почервоніла, коли його губи торкнулися її зап’ястя над рукавичкою, і, щоб приховати це, повернулася, як маленька дівчинка, наче була ще підлітком, і побігла до далекої зупинки кінного трамвая.

– Панно Зосю! Панно Зося! – вигукнув Естар Павлович.

Та обернулася і зупинилася. Він підійшов до неї, дуже близько. Звичайно – під приводом тісняви.

– Чи панна дозволить... Зосю?

– По-перше, у пісеньці її звуть Крисею! А з пана ніякий не улан! Тим більше - молоденький[19]! – зі сміхом відповіла вона – А й справді, скільки панові весен?

– Забагато! Але моє запитання не було уланським... Я просто хотів знати, чи можу я відвідати цю молоду панну після свят?

– Ні в якому випадку! Як пан сміє! – сказала вона сердито, але її очі сміялися. Дівчина додала: – Зазвичай я йду з роботи о пів на шосту…

І втекла. Чиновник залишився на місці, посміхаючись. Він не хотів відлякувати цю великооку лань… Довго дивився услід стрункій постаті в охайному зимовому пальті зі смушковим коміром.

РОЗДІЛ 7

Розваги недостойні та спокійні

Не те є ладне, що є ладним, а що комусь подобається.

(Ксантипа)

Через мить Естар Павлович голосно стукнув відкритою долонею себе по лобі! Який сором! Зараз вже пропало… Яка ганьба! Він не питав засідателя про Вотцова! І в морзі теж... Через усю цю сентиментальність, через Вілію та спідниці він забув про свого приятеля! Завернути? Без консультації з лікарем просте вивчення реєстру поліцейського моргу йому мало допоможе. Крім того, обшук у кабінеті Вотцова без асесора, а може навіть і самого таємного радника, сьогодні вже неможливий. Ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра. До того ж, мабуть, і так пізно – він дав їм фору в цілий день... Неможливо, щоб вони цим не скористалися... Ті, хто так життєво зацікавлені у закритті справи нещасного жандарма.

Бо у тому, що це була "куля в спину під час атаки", пан радник був впевнений. Вбити такого високопоставленого жандарма – і жодного розголосу… Без наказу зверху це просто неможливо. Навіть з самого верху. Як інакше вони могли б знати, про що вже здогадувався офіцер? Або на який слід вийшов? Справі скрутили шию, майора відсторонили, але пан колезький радник не мав наміру здаватися так просто. Мало того, що амбіції детектива постраждали через вбивство його колеги в його ж присутності, не тільки було виявлено неповагу до нього, але також припускалося, що настрої чиновника поступляться місцем очевидному беззаконню, підмазаному двором. "А не дочекаєтеся!" – Він мало не погрозив кулаком небу, виявивши, що з погрозливим виразом підняв його догори… – Що це зі мною сьогодні? Починаю розвалюватися... Здається, час грітися на водах чи заливатися горілкою. У Давос… Відпочити… Кинути все до біса, займатися лише кримінальними справами, а не – політикою і політикою весь час…

Я виконую свій обов’язок перед вітчизною, а захист інтересів якоїсь кліки, камарильї чи навіть окремих осіб супроти закону – це вже не патріотизм! Замовчування скандалів на захист честі та гідності правлячої родини чи її любимчиків аж ніяк не зміцнює державу, а навпаки, розбещує громадян і завдає незворотної шкоди, завдаючи незмірної шкоди моральному стану всього народу... Ні, досить! Справді, це, мабуть, Вілія так діє… Мені захотілося звести рахунки з самим собою… на вулиці! Щоб так лякати перехожих! Мушу приступити до дій!".

В решті решт, красунчик перестав блокувати прохід іншим і пішов прогулянковим кроком уперед. Він нікуди не поспішав – щоб приступити до дій, треба було ще кілька годин почекати. Увечері перед святом йому залишалося не так багато роботи. Натовп на вулицях помітно порідшав – ті, хто купив подарунки так пізно, сідали до екіпажів, карет, кінних трамваїв й прямували туди, де їх з нетерпінням чекали.

У магазинах підраховували виручку, підмітали підлогу, перед тим посипавши її тирсою, а продавці поспіхом розставляли товари на полицях, щоб якомога швидше піти з роботи. Заслони у вітринах були засунуті, світло пригашене, за покупцями зачинялося все більше дверей. Хлопці виносили перед магазинами широкі крила віконниць, щоб захистити вітрини протягом майбутніх двох днів. Двірники нетерпляче підмітали тротуари – їм теж хотілося якомога швидше повернутися до своїх крихітних службових кімнаток, де чекали діти та родина. У вікнах квартир, на поверхах кам’яниць, майже всюди вже горіло світло – господарі метушилися, готуючись до вечері у Вілію.

Алеї стрімко порожніли. Як тільки пан радник дійшов до Нового Світу, всі магазини вже зачинилися, були відчинені лише двері ресторанів, кафетеріїв і чайних, але і там було явно пусто. На мить утворився натовп, коли продавці, їх помічники та власники магазинів покинули магазини, щоб повернутися до своїх домівок.

Коли іноземець дійшов до Університету, просто перед готелем, на набережній, окрім кількох бородатих двірників і швейцарів готелю, майже нікого не було. Сьома година вечора. Ще мить, і над святковими столами з’явиться "перша зірка" і залунають колядки… Оселедець і лосось, короп і стерлядь помирять ворогуючих; Кутя та капуста з грибами принесуть мить швидкоплинного щастя та радості під дахи, що здригаються під тиском жорстокої реальності, а облатка об’єднає серця мешканців в одне ціле. Будуть і сльози, і усмішки, і поцілунки, і сяючі обличчя дітей, які розпаковують подарунки. Мир і радість пануватимуть у душах аж до Опівнічної Меси – Пастушої, названої так на честь пастухів, які першими прийшли привітати маленького Спасителя..

Тоді все повернеться до норми – завтра буде звичайний, хоч і святковий день.

Побачивши швейцара, що стояв перед дверима готелю, Естар Павлович вирішив продовжити прогулянку. Навіщо сидіти одному в номері? Там його ніхто не очікує. У Москві про нього ніхто не думає і за ним не сумує. І в Петербурзі. Не було в усьому світі нікого, хто чекав би його зараз за столом, нетерпляче поглядаючи на годинник і відкладаючи початок вечері, поки не з’явиться він, великий детектив, колезький радник, кавалер орденів і володар заслуженої слави чесного чиновника. І – серцеїда. Без його участі імперія не розвалиться, і якби він зараз помер – наприклад, збитий п’яним візником карети – ніхто б і не проронив сльози. Собака з кульгавою ногою не прийде на похорон, щоб пролити сльозу. Щонайбільше, у траурній процесії йшла б жменька людей, які були офіційно зобов’язані це робити. А через тиждень-два... чи хтось згадає його ім'я? А через два роки – точно ніхто…

Пішов ліворуч, під стіни кам’яниць, які виглядали сумно, бо більшість крамниць були вже зачинені, їхні "обличчя" були затулені віконницями, а сяючі вікна верхніх поверхів кидали на тротуар лише слабкі відблиски. Запізнілий трамвай, прямуючи до депо, промчав повз, дзвенячи, як катафалк…

Перед паном радником з’явився високо в небі сумний-сумний силует короля в шоломі. "Ти теж один"... — подумав москвич. Він звернув на першу вулицю, вузеньку, звивисту, казково різнокольорову – кожна кам’яниця була розмальована різними кольорами. Похмурий настрій усе більше й більше тиснув на нього, коли раптом...

З-рід небес, з-під дахів, з горищ аж до самої землі залунав спів. Спочатку нескладний, з неузгоджених голосів, тихий, але з кожною миттю він ставав все потужнішим. Нарешті гукнув, наче грім, великим хором сотень горл у вузенькі провулки і потік ними в бік Вісли: "Бог народився, сила слабшає...".

Пан радник мало не вперся в стіну – нічого такого сильного, такого прекрасного, такого звичайного він не чув у своєму житті… Це співали бідні на горищах, у підвалах, а багаті на своїх поверхах. Товсті й худі, здорові й чахоточні – всі разом. Вікна відчинилися, і гімн, мов ураган, пронісся звивистими вулицями до ринкової площі, а звідти до собору, відбиваючись від його червоних могутніх стін і здіймаючись у небо. Радник не ворушився, слухав. І тут він зрозумів.

Ні батіг, ні шибениця, ні цитадель, ні поліцейські "воронки" не здолають цього міста. Цю націю. Або Росія примириться з ним, або - буде його ворогом. Іншого шляху немає. Смерть чи життя. Естар Павлович відштовхнувся від стіни й розвернувся, повертаючись до готелю.

Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як він піднявся ліфтом на свій поверх. Кинув свій верхній одяг на диван, захотів випити коньяку, але коли пальто зручно вмостилося на сидінні, маленький пакунок вислизнув із кишені й упав на підлогу. Подарунок. Зовсім про нього забув... Підійшов, нахилився і, незважаючи на обіцянку, нетерплячим рухом розірвав оксамитову стрічку й жорсткий коричневий папір. В середині була коробочка. Там, на атласі лежала срібна булавка для краватки у вигляді підковки, з невеличким кристаликом рубіну – наче гвіздком – на одному кінці. Посміхнувся: "А все ж таки хтось мене пам'ятає!". Подарунок був дуже коштовним для такого короткого знайомства, і початкуючій лікарці мав коштувати багато – таких урочистих і коштовних пам'яток без поважної причини не дарують...

"Це мій найкрасивіший канун Різдва від багатьох, багатьох років..." – подумав він.

– Пан є світською людиною і розуміє, що всі ці сентиментальні забобони мають свої межі, – широко жестикулюючи, промовляв фон Брюгге. Він сидів у зручному кріслі у салоні номера Естара Павловича. – Це як хліб, облатка, тощо, а людина бажає собі шматочок торту! Адже Варшава – це, що не кажи, село. Космополітична, але діра. Провінція! Ви тільки подивіться у вікно на вулицю – там ні душі! Можна зі свічкою шукати! А в Парижі в цю годину – бо з восьмої до десятої віддаються обов'язкам – усі місця заповнені! Ну, можливо, хтось зробить собі перерву на опівнічну месу, а потім – знову розважатися! Адже, один раз живемо… А тут – відкритих ресторанів лише декілька… Товариство мекає баранячими голосами і, почекайте, ще й з колядками ходити почнуть! Опісля опівнічної меси нап'ються добряче, а до неї - сидять вдома, нудьгуючи як бiс, але носа не висунуть... Гречкосії!

Пан радник сидів і слухав у піввуха, бачачи, що прокурор перебуває у войовничому настрої і має сильну внутрішню потребу вилити комусь власні думки і самовиправдатися.

– Дружина мене не розуміє! Коли я сказав їй, що ми йдемо працювати, вона накинулася на мене – він крадькома торкнувся свого болячого боку – що пора міняти роботу! Що навіть у пса сьогодні вихідний, і він святкує, а мені, поважній людині, доводиться вночі швендятися… Мені довелося довго пояснювати їй, що інтереси Імперії, правлячої родини, Його Імператорської Величності… – він зупинився, потягнувся за склянкою з коньяком і зробив глибокий ковток. – Тааак, про що це я… О, точно. А пан вже замовив квитки?

– Так, ще ввечері. Я взяв для нас ложу.

– Чудово, що ще знайшлася. Я ж казав – провінція!

Фон Брюгге похитав головою, погляд його вже був помутнілий – схоже, він був явно розчарований нерозумінням "провінційної" дружини і, мабуть, зупинився десь по дорозі до готелю і підкріпився. Він знав, що чекає на нього наступного ранку… Жодна розвідка, таємна поліція чи інші шпигуни в усьому світі не отримували інформацію так швидко, як пані прокурорша. Вона, мабуть, навіть знає, до якої ложі засяде. Чоловік гірко зітхнув, але відмовити собі не міг... це було понад його сили. Він почав говорити трохи не до речі:

– …бо жінка, мій пане, повинна мати звивисті лінії… Усі ці корсети, що душать її тіло й душу, китовий вус, стяжки, лише обмежують… красу. Сукні та білизна мають бути наче орнамент, що прикрашає тіло, а не, як у нас, навпаки… Спідниці мають плавно облягати повні стегна й спадати донизу, як чашечка квітки, адже її таємниця завжди знаходиться на дні келиха… квітки, треба розуміти. Чому ми зустрічаємо декольте тільки в бальних сукнях?! Навіть влітку наші дами застібнуті до шиї… Скрізь ці шемізетки[20], комірчики, заслінки… Як дізнатися, чи ця жінка гарно складена?! Буфи та буфчики, раз на плечі, раз на лікті… Мереживо, сутажна вишивка, і все для чого? Навколо них стільки ганчір’я намотують, що думаєш – богині, гідні рубенсівського пензля, а тут - стоїть таке худе, лише шкіра та кістки… навіть на бульйон не годяться! – переможно вигукнув він наприкінці.

Пан радник занепокоєно дивився на замріяного знавця героїнь картин Рубенса, який висловлював свої солодкі сумніви та мрії, забуваючи, де і навіщо він. Ван Хоутен вирішив взяти справу в свої руки:

– Може, трохи пройдемося? Подихаємо свіжим повітрям перед спектаклем?

– А ми мусимо? – з глибоким сумом запитав фон Брюгге.

– На жаль, мабуть так, — ввічливо висловив свою вимогу детектив.

– Гаразд, якщо треба, то треба. Я ще вийду до пісуару…

Вони пішки пройшли до перехрестя Алей з Новим Світом. Тривала прогулянка допомогла прокурору – він відчув, як сам сказав, "друге дихання". Звідти вони поїхали на фіакрі до театру на вулиці Новогродзькій. У цій напрочуд сучасній для Варшави інституції були кондитерська, кав’ярня та ресторан – перші два заклади були вже зачинені того вечора – а також сам театр. Сучасну будівлю звели два роки тому. Весь заклад був оформлений у стилі модерн з люстрами з опалів та гірського кришталю, з рослинним орнаментом та полірованим склом. У звичайні дні розкішна кав’ярня працювала до десяти годин вечора, а її візитною карткою були прикраси, зроблені майстром-кондитером (а наступного дня вони продавалися в кондитерській): палаци, замки та вирізані з карамелі торти-дерева до двох метрів висотою. Офіціанти – негри та мулати – були справжньою сенсацією. У неділю вранці додатковою атракцією були музичні ранки, які заради благодійності проводили видатні варшавські диригенти. Місцевий театр, який по-французьки називався кабаре, був принадою в основному для гостей ресторану – люди чекали в їдальні початку вистав, а після шоу поверталися до закладу. Враження від обіду в цьому ексклюзивному, вишуканому та надзвичайно дорогому гастрономічному храмі доповнювався жіночим оркестром, а весь персонал, від помічників до метрдотеля, був у фраках. На другому поверсі були банкетні приміщення і кабінети – як стверджували злі язики, що виконували функції однокімнатних квартир для вродливої статі. Треба згодитися, що у всіх трьох приміщеннях завжди було повно красивих жіночок, в театрі знаходили працевлаштування численні танцівниці, шансонетки та інші дуже погано оплачувані, зате грайливі дівчата.

Найчастіше розважальні програми variétés були заповнені імпровізованими вечорами, зібраними з безсюжетних "номерів" жонглерів, поглиначів вогню, танцюристів, співаків, декламаторів та музикантів. Однак спільним у всіх цих виставах було те, що їх виконували виключно жінки. Місцеві сценічні вистави користувалися значним успіхом, щоправда, лише у певної аудиторії. Сьогодні, напередодні Різдва, зал ресторану був переповнений – переважно чоловіки в цивільному, мундирів майже не було видно. Коли виступали іноземні зірки, завжди приходили натовпи добірної, специфічної публіки. Квитки на ці заходи були не по кишені молодшим офіцерам, а старші офіцери більше не дозволяли собі подібних розваг – занадто великий був ризик скандалу.

Ван Хоутен і фон Брюгге сіли в ресторані і замовили легку вечерю без випивки. Через мить після того, як поїли, коли таємний радник курив сигару, а колезький радник — цигарку, пролунав дзвінок, скликаючи гостей театру на спектакль. Чоловіки зайняли свої місця у своїй ложі. Жак, який стояв у кутку сцени, привітав Ван Хоутена кивком. Глядацький зал був заповнений вщерть, навіть із ресторану принесли стільці. Коли жіночий оркестр із п’яти виконавиць у оркестровій ніші заграли увертюру – східну варіацію – світло згасло. Завіса тричі за щось чіплялася, перш ніж піднятися, але зрештою розсунулася, щоб відкрити порожню сцену.

Ліворуч і праворуч на триногах стояли чаші з тліючими пахощами. Коли музикантки закінчили свій вступ, дим і східні пахощі наповнили весь зал. Прокурорський ніс винюхав домішку опіуму. Чиновник невдоволено насупився. Вистава йому вже не подобалася, пахло наркотиками – виходить, поліцією… Він перебував тут "у справах", але ще не вистачало Ірині Олександрівні дізнатися, що він був на виставі, закритій поліцією НЕ ЗА ЙОГО НАКАЗОМ…

Через деякий час "жива музика" змінилася – тепер музикантки намагалися передати екзотичну атмосферу за допомогою європейських інструментів, що, чесно кажучи, не дуже вдавалося. Але публіка була не дуже проти, адже вони прийшли сюди і заплатили шалені гроші за місця не заради музики. Піаністка подала тон, і самотнє скигління флейти хвилями попливло по залі, пронизливі, різкі звуки нашорошили брови у багатьох присутніх, але рівний, наркотичний ритм і комбінована дія п’янких запахів зробили свою справу. З-під стелі на мотузках спустилися наповнені квітами кошики, потім ще й ще, аж поки вся задня частина сцени не була заповнена кошиками та мисками зі свіжою зеленню та зрізаними квітами. Музика стихла, і серед "джунглів" непомітно виник жіночий силует, оповитий зеленою вуаллю. На голові танцівниці була своєрідна діадема, в центрі якої був великий червоний камінь, що світився гіпнотичним сяйвом. Піаністка хитнула головою і заграла тужну, меланхолійну мелодію, яку підхопили інші інструменти. Балерина відкинула зелену вуаль, розвела руки на висоті плечей долонями вгору і, похитуючи животом, повільно наблизилася до глядачів. Зал затих.