Чарівниця з острова Гроз

Глава 15 Втеча

Карета рухалася по дорозі, все більше віддаляючись від столиці. Ліси чергувались із полями та луками. Час від часу на шляху зустрічалися сільця з охайними будиночками, біля яких паслися кози, а на подвір'ях, вишукуючи черв'яків, старанно розгрібали землю кури. Мирний сільський пейзаж тішив око. Яскраво зеленіли просторі ниви. Молоді вруна ще тільки набирали силу. Нинішнього літа природа прихильно ставилася до сходів, удень прогріваючи землю сонцем, а вночі щедро поливаючи дощем. Навіть у полуденну спеку в глибоких коліях під колесами чвакала грязюка.

Пасажири карети не милувалися красотами сільської природи. Чорноволоса дівчина, розкинувшись на подушках, міцно спала. Напроти неї куняла худорлява дама в чорному. Розмірене погойдування карети заколисувало її. Голова дами мало-помалу хилилася на груди. На вибоях вона прокидалась і знову всідалася рівно, згорда підібгавши губи, мовби хтось міг осудити її за хвилинну слабкість.

Ніколи раніше Азар не бачив учителя в такому піднесеному настрої. Зазвичай похмурий і скупий на похвалу Агрипа, виявляється, вмів усміхатися. Він навіть заходився мугикати собі під ніс нехитру мелодію, та, помітивши здивований погляд учня, тут же обірвав спів.

— У нас є чому радіти, мій хлопчику, — сказав він.

Азар глянув на вчителя із вдячністю. Зазвичай наставник не називав його так лагідно.

— Ця зграя м'якотілих скиглив, яких я раніше вважав братами, тримає мене за старого, що вижив з розуму. Вони готові плазувати перед дівчиськом, послали за ним човна, та я їм доведу, що вони рано ламають установлений порядок. Я ще не втратив сили, — старий потряс у повітрі сухим жилавим кулаком і з посмішкою додав: — Даремно вони сподіваються, що дівчисько на світанку вирушить на острів. Поки я живий, не бувати цьому!

Азар перебував у роздумах. Уже не один день у нього на язиці вертілося запитання, та він не насмілювався задати його вчителю. Зараз була саме нагода, і він зважився:

— Скажіть, учителю, якщо дівчина дійсно така сильна, як кажуть, хіба щось може завадити їй?

— Ти наслухався бридні Зосима про те, що визначене згори не можна змінити. Овва! Я недарма був Верховним Чародієм багато століть. Ти гадаєш, я відіслав її до школи? Нісенітниця! Вона туди не доїде, — Агрипа захихикав, ховаючи посмішку в бороді.

Він підійшов до кришталевої кулі й лагідно погладив рукою лискучу прохолодну поверхню. Магічний кристал був його єдиним і найвідданішим другом. Вони були нероздільні, й їм судилося разом піти в небуття.

Агрипа звів руки. В кулі ледь помітно спалахнуло блакитне світіння, яке посилювалось і міняло відтінок. Поступово кришталь налився світлом. Азар щодня спостерігав за цим дійством, і щоразу його охоплювало хвилювання, коли він бачив неземне сяяння кристала.

— Дивись, — наказав Агрипа.

Юнак побачив плоскогір'я дивовижної краси та дорогу, що стрічкою вилася серед світлого, рідкого лісу. Вона йшла на підйом і раптом різко звертала, огинаючи велику улоговину. Впадина була така глибока, ніби хтось навмисно вичерпав її гігантським ковшем. Глинисті схили поросли травою та чахлим чагарником. Лиш одна, майже прямовисна стіна залишалася голою. Вона, мов решето, була подірявлена гніздами стрижів. Птахи стрімко носилися над улоговиною. Вони то залітали в гнізда, то стрілою випурхували звідти, вирушаючи на пошук корму для пташенят.

— Це Вересовий пагорб, — урочисто сповістив Агрипа, ніби назва могла щось значити для Азара.

Юнак мовчав. Він за досвідом знав, що ставити запитання безглуздо. Агрипа розповість рівно стільки, скільки захоче.

— Тут самозванка знайде своє останнє пристановище.

Агрипа провів руками над кулею і прошепотів заклинання. Магічний кристал помутнішав, а потім у ньому з'явилося зображення дівчини. Відкинувшись на оксамитові подушки, вона міцно спала. Від спеки в неї на лобі виступили бісеринки поту, мов крапельки роси на пелюстках троянди.

— Спить і більше не прокинеться. Бідолаха навіть не дізнається про те, що сталося. Просто зануриться зі сну, навіяного зіллям, в інший, вічний, сон.

Цієї миті, мовби в насмішку зі слів чародія, повіки дівчини здригнулись, і вона розплющила очі.

Агрипа різко подався вперед, так що ледве не зіштовхнув магічний кристал на підлогу.

— Прокляття! Ця дурна баба дала їй не весь порошок! — в люті вигукнув він.

Маріка розплющила очі й не відразу зрозуміла, де вона є. Було нестерпно душно. Вона напівлежала на короткому сидінні, так що ноги звішувалися на підлогу. Спина отерпла. Напроти дрімала мадам Стилет у незмінній чорній сукні з коміром під саме горло. А за вікном пропливав мирний сільський пейзаж.

Дівчина різко сіла. Гувернантка також стрепенулась і випросталась на сидінні, як аршин проковтнула.

— Куди ми їдемо? — стривожилася Маріка, хоча вже здогадалась, якою буде відповідь.

— Як? Ви вже прокинулися? — здивувалася стара діва.

— Куди ви мене везете? — перепитала дівчина.

— До школи. Вам має бути відомо.

— Ви навмисне приспали мене! Як ви посміли!

— Я тут ні до чого. Мне наказано вас супроводити, — манірно підібгала губи мадам Стилет.

Маріка була приголомшена. Вона не очікувала від Агнеси такого віроломства. Було б значно чесніше, якби вона відверто заборонила їй їхати на острів, але вона вчинила гірше, ніж найпідступніший ворог. Облудниця удала, буцім не проти, а сама підсипала сонний порошок. Значить, усі запевнення в любові були тільки порожніми словами! Дівчина згадала, як іще вчора всією душею вірила Агнесі, а та брехала, криючись під маскою співчуття.

Від образи Маріці стиснуло груди. Їй бракувало повітря. Але причиною була не духота в кареті. Дівчину душив біль від фальші та брехні тієї, кого вона вважала своєю названою матір'ю. Немає нічого тяжчого, ніж зрада близьких людей.

— Я нікуди не поїду, — задихаючись, видушила із себе дівчина.

Вона штовхнула дверці, але ті виявилися замкненими.

— На вашому місці я б не робила дурниць, — сухо сказала гувернантка. — Позаду їде лакей. Їм із кучером наказано за вами приглядати.

— Нехай вас буде хоч сотня, ви не зумієте піймати неводом ріку! — вигукнула Маріка.

Вона відчула гострий біль. У грудях наче розжарилася вогняна куля. Дівчина згадала, що такий же напад був у альтанці, коли Гліб не покликав її на бал.

Вогняна куля розросталася. Маріці стало страшно від того, що в грудях у неї пульсувала невідома стороння сила, яка не давала дихнути і прагнула вирватися назовні, їй хотілося зробити ковток свіжого повітря, та наглухо замкнена карета, розмірено похитуючись на ресорах, рухалася далі. Біль наростав і з кожною миттю ставав усе нестерпнішим.

— Зупиніть, — попросила дівчина.

Мадам Стилет удала, що не почула прохання. У відчаї Маріка на мить уявила, як колеса карети розлітаються врізнобіч. Їй здалося, ніби серце в неї розірвалося. Біль тут же відпустив, і дівчина без сил відкинулася на подушки.

Тієї ж миті карету сильно трусонуло. Мадам Стилет від поштовху злетіла зі свого місця й упала на підлогу, задерши догори худий зад і оголивши сухі литки. Вибравшись із такої принизливої пози, вона осмикнула спідницю й, суворо звівши брови, висунулась у вікно.

— Ви що, понапивалися? Чи думаєте, що везете мішки з картоплею?

Із канави рачкував лакей у заляпаній грязюкою лівреї. Йому пощастило менше, ніж гувернантці.

— Усе. Привал. Здається, приїхали, — почули вони голос кучера.

— Що все це значить?! — обурилася мадам Стилет.

— Далі не поїдемо. Доведеться ремонтуватися.

Пасажири вилізли з карети. Аварія виявилася серйозною. Задня вісь переломилася навпіл. Колесо відлетіло, і карета завалилася на бік. Кучер похитав головою:

— Не збагну, як це воно вийшло? Скільки живу, а такого не бачив. Це ж треба, щоб товстюча вісь, як прутик, хрусь — і надвоє. Без коваля тут не обійтися. Доведеться шукати найближче село, де є кузня.

— Скільки часу забере робота? — суворо запитала мадам Стилет.

— Хто його знає? Може, день, а може, й більше.

— Але це неможливо! Ми мусимо доправити панночку до місця негайно! — тупнула ногою гувернантка.

— От і доправте, коли у вас які міркування є. Командувати й ніжками тупати всяк мастак, а як діло робити, так нікого, — образився кучер.

— Як же до села добратись, якщо коні не осідлані? — розвів руками лакей.

Маріка з цікавістю слухала суперечку. До цього часу вона вже опанувала себе і прикинула, що поламка карети їй на руку. Вона думати забула про дивний напад, який із нею приключився, й навіть не підозрювала, що стала причиною нещастя, яке їх спіткало. Та й який може бути зв'язок між болем у серці й зламаною віссю? Головне — дорога на волю відкрита! Маріка не сумнівалася, що лишить своїх наглядачів з носом.

І кучер, і лакей були занадто зайняті напастю, що звалилася на них, аби приглядати за хазяйською дочкою. Тільки мадам Стилет, як і раніше, не втрачала пильності. Гувернантка не спускала з вихованки очей, але щодо неї Маріка не хвилювалася. Навряд чи стара карга могла змагатися з нею у швидкості та спритності. Поки кучер розпрягав коней, у голові дівчини визрів план.

В упряжі було двоє коней. Скоріше за все, на одному з них кучер вирушить на пошуки коваля, й тоді їй не становитиме труднощів скочити на другого. Маріка змалечку полюбляла їздити без сідла. З кіньми, на відміну від людей, вона завжди знаходила спільну мову. Все сталось, як вона й припускала.

Вибравши з двох коней того, що спокійніший, кучер з горем пополам видерся на нього. Він давно не їздив верхи, а без сідла та вуздечки йому й зовсім довелося кепсько. Вчепившись коневі в гриву, він повис на ньому безформним лантухом і потюпав на пошуки найближчого села. Дивлячись йому вслід, Маріка зрозуміла, що погоні можна не побоюватися.

Дівчина почекала, поки невдалий вершник зникне з очей, і підійшла до гнідого, що пасся біля узбіччя. Вона погладила коня по холці, нашіптуючи лагідні слова. Той підвів морду й нашорошив вуха, ніби слухав, що йому кажуть. Відчувши недобре, гувернантка попрямувала до вихованки.

— Ідіть сюди, — суворо наказала вона дівчині.

— А ви доженіть, — лукаво всміхнулася Маріка.

Вона підібрала спідниці, як оком змигнути скочила на спину коня і, пришпорив його п'ятами, щодуху поскакала геть.

— Стійте, мерзенне дівчисько! Куди ви? — нісся їй услід обурений голос мадам Стилет.

У відповідь Маріка лише дзвінко розсміялася. Вона мчала назустріч новому життю. Їй нічого було втрачати. За спиною лишилися байдужість і зрада. Дівчину не страшила відсутність грошей і даху. Вона вміла витримувати удари долі, а зоряне небо змалечку частенько замінювало їй дах.

Маріка насолоджувалася свободою. Завтра на світанку чарівний човен повезе її на далекий острів, де все буде інакше. Дівчина не сумнівалася, що встигне до відплиття. Вона доїхала до роздоріжжя й зупинилася, не знаючи, в який бік повернути. Тут не було ні шляхового стовпа, ні дороговказу. Залишалося чекати, поки на порожньому шляху з'явиться який-небудь подорожній, або їхати навмання. Маріка була занадто нетерпляча, щоб даремно витрачати час. Вона вирішила запитати дорогу в першому ж селі, що трапиться по дорозі.

Недовго думаючи, дівчина пустила коня в галоп.