Чарівниця з острова Гроз

Глава 27 Примарний флот

На острів Гроз опустився вечір. Вогненний диск сонця занурився у безмежні води океану, і відразу по землі розтеклися сутінки. Острів спочивав після трудового дня.

— Яка нудьга, — вирвалось у Зосима. — У великому світі кипить життя, а тут сотні літ нічого не змінюється.

— Все переживаєш через дівчину? Змирись. Вона зникла. Значить, так тому й бути, — сказав Гурій.

Темніло швидко. В південних краях сутінки короткі. Ніч занадто поспішає на зміну дню. Коли небо стало зовсім чорним, на обрії раптом виникло дивне світіння, мовби на острів неслася хвиля холодного блакитного полум'я.

— Дивися, що там таке? — насторожився Гурій.

Чародії пильно вдивлялися вдалину. Вони вперше бачили щось подібне. З кожною хвилиною світіння посилювалось. І ось уже можна було розгледіти обриси вітрильників. Минуло ще небагато часу, й маги чітко побачили кораблі-примари. Обшивка їх поросла черепашками й анемонами. Зі щогл і рей, наче обірвані вітрила, звисали водорості. Цим кораблям не потрібен був попутний вітер. Їх гнала вперед інша сила, непідвладна ні бурям, ні штормам.

— Що це? — з жахом вискнув Гурій.

— Примарна армада, — відповів Зосим. — Треба скликати всіх.

Одначе в цьому не було необхідності. Чародії самі вже поспішали на берег. Навіть найспокійніші й найбайдужіші з них не могли приховати хвилювання. Проктор стискав посох так, що від напруження побіліли кісточки пальців. Пухкі щоки Саватія посіріли та обвисли, мов опара, що розтеклася. Обличчя вічно мінливого Ксанфа, навпаки, застигло, ніби маска. Авдій суворо супив брови, а Весігон нервово куйовдив бороду. Поряд із Агрипою був його незмінний супутник Азар. Верховний Чародій раз по раз поглядав на хлопця.

Здавалось, у повітрі витає невисловлене запитання: чому зникла межа між світом живих і мертвих? І яку данину доведеться заплатити безсмертним? Чародії знали, що перед примарною армадою вони безсилі, як малі діти. Ніякі заклинання та магічні кулі не могли зупинити цю флотилію.

Прошко також був на березі. Якби його воля, він би стрімголов кинувся навтьоки, та не міг же він показати себе боягузом, коли Азар тримався молодцем. Марно намагаючись стримати дрож, Прошко глянув скоса на учня Верховного Чародія. Той виявляв дивовижну холоднокровність. Азар узагалі залишався для Прошка загадкою. Вони так і не подружилися, хоча були єдиними ровесниками на острові. А останнім часом Азар і зовсім уникав зустрічей. Та тепер усе це не мало значення.

Дивлячись на чародіїв, Прошко зрозумів, що справи кепські. Зміркувавши, що магія не всесильна, він упав навколішки й заходився ревно молитися. Прошко згадав дім, діда, Гліба і Маріку. Раніше він жалкував, що вона не змогла приїхати на острів разом із ним, але тепер радів, що все обернулося на краще. Хоч би де вона була, нині дівчина перебувала у більшій безпеці.

Похмура армада підійшла майже впритул до острова й зупинилася. З борту флагмана спустилася шлюпка. Погойдуючись на хвилях, вона стрімко полинула до берега.

У човні стояла самотня постать у темному плащі з низько насунутою на обличчя відлогою.

Маги з подивом перезирнулися. Ніс шлюпки ледь чутно ткнувся в пісок і завмер. Темна постать зійшла на берег і відкинула відлогу. Чародії мимоволі сахнулися. Перед ними стояла юна чарівниця.

Прошко пильно дивився на Маріку, не розуміючи, що відбувається. Серце хлопчини шалено билось. А в голові роїлася сотня запитань. Як дівчина опинилася на кораблі-примарі? Що все це значило?

— Маріко! — крикнув він.

Дівчина не обернулася. Прошків голос долинув до неї мовби здалеку. Маріка повільно підійшла до магів. Вона мала тендітний і беззахисний вигляд, але чародії в страху позадкували. Кожен з них помилково вважав, що вона з'явилася на острів, аби заявити своє право на владу.

Серед магів не було єдності. Одні запізно розкаювалися, що вчасно не підтримали юну чарівницю. Інші жалкували, що не допомогли Агрипі позбутися дівчиська, коли це було можливо. Так чи інакше, всі розуміли, що настав час відповідати, і не сподівалися на пощаду.

Всі очікували, що скаже Верховний Чародій, але Агрипа боягузливо мовчав. Його права рука Авдій також як у рот води набрав. Бачачи, що сміливців немає, наперед виступив Зосим.

Саме він колись розшукав дівчину і привіз на острів, тож тепер уважав себе відповідальним за те, що відбувалось.

— Якщо ти прийшла взяти владу, ми готові до переговорів.

— Я прийшла не для того, щоб завдавати зла, а для того, щоб зло покарати, — мовила Маріка. Її голос звучав байдужливо і відсторонено, мовби хтось інший говорив її вустами. — Мене привела Навіжена Фріда, щоб подати рахунок убивці, який живе серед вас.

— Убивця серед нас? Немислимо! Хто він? — захвилювалися чародії.

— Той самий, хто пропонував умертвити новонароджену дівчинку, яку ви із співчуття підкинули циганам, — пролунало у відповідь.

Усі погляди спрямувалися на Верховного Чародія.

— Але це неймовірно! — пробурмотів Саватій.

— Це істинна правда. — З-за спини Маріки з'явилася красива молода жінка. Її схожість із дівчиною була разючою. Жінка гордо піднесла голову і мовила: — Це говорю я, Фріда, яку називають Навіженою. Я — повелителька штормів, які забирають життя людей. Я — легенда, що наводить жах на мореплавців. Але я винна тільки в тому, що повірила в кохання цього чоловіка, — Фріда показала на Верховного Чародія. — Настав час вам дізнатися правду.

…Це сталося в ті далекі часи, коли Агрипа був іще молодим. Тоді життя на острові було зовсім не те, що тепер. На острів стікалися чарівники з усіх кінців землі, щоб удосконалювати свою майстерність. Тут була найбільша бібліотека. На острові можна було знайти найрідкісніші трави й рослини для приготування еліксирів і зілля.

Мій батько був травником. Ніхто не знав стільки рецептів приготування ліків, скільки він. Одні рослини батько збирав, інші вирощував сам. Він із дитинства привчав мене доглядати сад і втаємничував у свої секрети. Я росла оточена любов'ю. Всі чарівники, що жили на острові, панькали мене, мовби я була їхньою спільною дитиною, адже своїх дітей у них не було.

Коли я підросла, молоді чарівники, яким випадало бувати на острові, почали виявляти до мене знаки уваги, та жоден з них не розбудив мого серця. В душі я залишалася зірвиголовою. Мені виповнилося вісімнадцять, коли на острів приїхав красивий юнак. Його звали Агрипа. Він був на два роки старший за мене, розумний і гарний собою, та при цьому дивовижно скромний. Агрипа мріяв осягнути таємниці магії. Мене зворушила сором'язливість юнака. Мало-помалу ми почали бачитися частіше. Нам було цікаво вдвох, і сталося неминуче. Ми покохали одне одного. Я почувалася найщасливішою дівчиною на світі!

У ті давні часи острів жив не так відособлено. Раз на рік тут улаштовували турнір чародіїв. На свято до гавані припливали кораблі під різними прапорами. Гості з'їжджались подивитися на яскраве видовище і повболівати за учасників. На площі шумів ярмарок, де можна було придбати обереги, амулети і цілюще зілля. А ввечері небо розквітало яскравими вогнями феєрверка.

Напередодні змагань усюди панувала атмосфера радості й веселощів, тільки мій коханий ходив як чорна хмара. На мої розпитування він признався, що також записався в учасники турніру. Він хотів справити на мене враження, та скоро зрозумів, що вчинив необачно. На відміну від досвідчених суперників, він був усього лиш чародієм-початківцем. Змагання загрожувало обернутися для нього не славою, а ганьбою. Відмовитися від участі він уже не міг. Усі вважали б його боягузом.

— Завтра я стану загальним посміховиськом, — із гіркотою сказав він.

— Для мене ти однаково будеш найкращим, — запевнила його я.

— Ні, я цього не переживу.

У голосі Агрипи було стільки страждання, що я зважилася на відчайдушний вчинок. Із забороненої комори батька я взяла трохи зілля, що вдесятеро збільшує магічні сили. Це було безрозсудністю, та я не могла не допомогти чоловікові, якого кохала.

У день турніру мені було не по собі. Вперше в житті я обманула довір'я батька. Я ледве помічала, що відбувається на арені, та перемога Агрипи змусила мене забути про все. Ми раділи, як діти. Звичайно, Агрипа здобув першість нечесно, та яке це мало значення для закоханих сердець?

Одначе скоро Агрипа знову зажуривсь. Як переможець, він мусив брати участь у другому змаганні. Мені не залишалося нічого іншого, як знову порушити заборону й роздобути для нього заповітне зілля. Він знову став переможцем.

На цьому турнір завершився. Третій день відводили для випробування, в якому брали участь лиш ті, хто претендував на звання безсмертного мага.

Я була на сьомому небі від щастя. Дурна, я вважала, що всі труднощі лишилися позаду.

В мене була для Агрипи ще одна гарна новина. Коли ми зустрілися, мені не терпілося потішити його, та я побачила, що він чимось стурбований.

— Що тебе гнітить? Хіба ти не став кращим серед кращих? — запитала я.

— Що значать ці перемоги в порівнянні з можливістю стати безсмертним! — вигукнув Агрипа.

— Не забувай, що ти переміг тільки завдяки чарівному зіллю, — нагадала я.

— Як ти можеш мене попрікати? Ти сама запропонувала мені допомогу, — з докором сказав Агрипа.

На це мені було нічого заперечити. Втім, я не сприйняла його бажання пройти випробування всерйоз.

— Ставши безсмертним, ти мусиш дати обітницю безшлюбності. Хіба ти більше не кохаєш мене?

— А ти? Чи кохаєш ти мене? Хіба тобі не хочеться, щоб коханий чоловік став безсмертним?!

Я сприйняла його слова за жарт і вирішила, що настав час повідомити йому головну новину.

— Ти й будеш безсмертним, тому що втілишся у своєму синові. У нас буде дитина.

Агрипа зблід. Його лице спотворила гримаса відчаю.

— Ти не радий? — сторопіла я. — Невже ти справді сподівався стати безсмертним?

— Ні, що ти. Вибач. Я дуже радий, — силувано посміхнувся Агрипа.

Хто б міг подумати, що це сумирність змії, що затаїлася перед нападом? У ту ніч він наклав на мене закляття оціпеніння й потай проник до комори мого батька. Він знав, де лежить ключ. Агрипа викрав найцінніші зілля та отрути й учинив у сховищі справжній розор. Потім він підкинув мені ключ, напоїв мене зіллям, яке викликає божевілля, й тільки після того зняв закляття.

Я билась у корчах, а віроломний коханий побіг до мого батька з фальшивим розкаянням. Він сказав, буцім я невірно витлумачила дружбу між нами й коли дізналася, що він хоче присвятити своє життя служінню магії та стати безсмертним, збожеволіла.

Побачивши мене в такому жалюгідному стані, батько впав у відчай, але швидко опанував себе. На щастя, він розумівся на знахарстві. Він приготував відвар, який міг повернути мені розум. Я випила його і поринула в тривалий сон.

Я спала й не знала, що Агрипа знову обманом пройшов випробування, та це не наблизило його до безсмертя. Тільки тоді він зрозумів, чому безсмертні дають обітницю безшлюбності, Той, хто обрав своє продовження в дітях, не може знайти безсмертя тіла. І тоді Агрипа зважився на найчорнішу справу.

Свята закінчились. Кораблі з гостями готувалися до відплиття, а я все спала під дією ліків. І тоді Агрипа викрав мене з дому і потай привіз на один із кораблів. Він домовився з капітаном, аби той забрав мене з острова. Лиходій дорого заплатив за цю послугу, та жадібність коштувала шкіперу ще дорожче. Капітан не підозрював, що для Агрипи важливо не просто прибрати мене геть з-перед очей, але знищити майбутню дитину, що стояла на шляху до досягнення його мети.

Коли я прокинулася, кораблі вже вийшли у відкрите море. Я благала капітана повернутись, але він відмовився, як і раніше вважаючи мене божевільною. Тим часом Агрипа підкріпив свої сили краденим зіллям і викликав шторм.

Ураганний вітер із люттю накинувся на вітрильники й розкидав їх, як шкаралупки. Гігантські хвилі підіймалися з безодні, захльостуючи палубу. Та це були дитячі забави у порівнянні з тим, що почалося потім. Величезний водяний стовп, як хижий змій, стрімко налетів на потріпану флотилію. Від нього не було ні порятунку, ні захисту. Смерч обрушився на кораблі, тягнучи їх у воронку, що розверзлась. Із семи кораблів не врятувався жоден.

У передсмертну мить я зрозуміла страшну правду: щоб стати безсмертним, Агрипа приніс у жертву свою ще не народжену дитину. В ту мить, коли життя в мені згасло, він набув сили. Тоді я поклялася, що повернусь і помщуся.

Відтоді життя на острові сильно змінилося. Всі свідки давніх подій таємничим чином зникли або загинули. Турніри чародіїв канули в Лету. Агрипа зробив усе, щоб острів жив замкнено й ніхто з людей не міг туди потрапити.

Час ішов, і Агрипа навчився всіх премудростей чародійства. Йому більше не треба було вдаватися до чарівного зілля, щоб утверджувати свою могутність. Йому вдалося багато чого подолати. Єдине, що не дає йому спокою дотепер, — це страх. Умираючи, я прокляла його і напророчила, що він сам віддасть знак влади в руки жінки, і тоді загиблі з його вини підіймуться із дна океану, і всі дізнаються про істинну ціну його всесилля.

Я довго чекала, коли звершиться розплата, і ось час настав.

Фріда змовкла. Всі ошелешено завмерли, спрямувавши погляди на Верховного Чародія. Агрипа в страху позадкував.

— Ні, ні. Це помилка. Скажи, що це помилка, — почав благати він, дивлячись Азару в вічі.

Юнак байдужно позирав на свого наставника. Несподівано в морі піднялася гігантська хвиля. Як велетенський звір із роззявленою пащею, вона насувалась на тих, що стояли на березі, загрожуючи проковтнути всіх. Перш ніж маги встигли оговтатися, хвиля з гуркотом обрушилася на острів, але ніхто не відчув сили її удару. Коли всі опам'яталися, на берегу стояли вісім старих, двоє юнаків і чорноволоса дівчина. Агрипи серед них не було. Зникла і примарна армада.

Вируюче море викинуло на берег посох із дорогим набалдашником зі слонової кістки й заспокоїлося. Лазурна гладь була безтурботною й рівною, мов скло. Хвилі, тихо перешіптуючись, плескались об берег. Посох влади лежав на піску, та ніхто не зважувався до нього підійти.

Нарешті, Маріка ступила крок і підняла його.