Напередодні відплиття на острів Гроз Прошко зайшов до Маріки. У замку Агнеси його зустріли холодно. Герцогиня не знайшла часу його прийняти. Прошкові повідомили, що Маріка поїхала до приватної школи, але не дали ні адреси, ні пояснень. Залишалося сподіватись, що дівчина втече і з'явиться до закруту ріки у призначений час.
Прошко прийшов на умовлене місце завчасно. Було ще зовсім темно. Напередодні він кілька разів намагався скористатися своїм даром ясновидця, аби хоч щось дізнатися про Маріку, та безуспішно. Щоразу, коли він намагався викликати її образ, перед очима виникала суцільна чорнота, як у підземеллі. Зрештою він облишив безплідні спроби.
Прошко сидів на березі й дивився на темну ріку. Невідомо, чого він чекав більше: появи човна чи Маріки.
На сході посвітлішало. Сіре безрадісне небо поступово почало наливатися червоною барвою. Човна все ще не було. Безмежним рожевим океаном неба поволі пливли хмари. Світало. Ось уже над лісом показався краєчок сонця, а човен так і не з'явився.
Прошко був у відчаї. Все летіло шкереберть. Спершу його розлучили з Марікою, а тепер подорож на острів опинилася під загрозою. Досі Прошко вважав, що чарівники можуть усе. Чому ж маги виявилися безсилими й не зуміли прислати човна?
Щоб відійти від сумних думок, Прошко задивився на хмари. Він знову подумав про Маріку.
В обрисах хмар вона вміла розгледіти дивовижний світ. У кожній хмарі бачила щось своє. Вона і його навчила цієї гри. Знічев'я він узявся розглядати білих мандрівників, які пливли по небу. Взяти хоча б величезну хмару, що нависла просто над рікою. Їй-Богу вітрильник! І тут раптово до хлопчини дійшов сенс слів посланця острова: «Простому смертному човна не розгледіти, слід дивитися не очима, а душею».
Сонце майже відірвалося від обрію. Прошко квапливо промовив:
Чудо-човен, стань моїм.
Відвези за сім морів.
Я притулок там знайду,
Де мене давно вже ждуть.
Одразу хмара опустилася на воду й перетворилася на справжній човен. Він погойдувався на хвилях, але по мірі того, як сонячний диск підіймався все вище, він ставав прозорішим, мовби танув на очах.
Прошко кинувся в воду і щосили погріб до човна. Одяг намок і тягнув на дно. Рюкзак на спині заважав пливти. Розумнішим за все було б скинути його, та хазяйновитий Прошко не звик розкидатися добром. Він із останніх сил підплив до вітрильника і схопився за спущену з борту мотузяну драбину.
Прошко зробив відчайдушний ривок і підтягнувся на перекладині драбини. Віддихуючись, він почав дертися нагору. Хлопчина й не помітив, як вітрильник знявся ввись. Глянувши на землю, що швидко віддалялася, Прошко мертвою хваткою вчепився в борт.
Чарівний човен під усіма вітрилами мчав серед хмар. Повз нього пролітали птахи. Внизу, як на долоні, виднілися квадратики будинків і ниточки доріг.
Прошко, як зачарований, дивився на земні простори, аж поки очі його почали злипатися. Хлопчина не помітив, як задрімав.
Прокинувся він від легкого поштовху. Човен зник. Він лежав на піску, а над ним височіли три незнайомці в довгих білих балахонах. Прошко підхопився, здивовано витріщив очі. Одного з чародіїв він уже знав. Це був Зосим. Другий був рожевощокий товстун, чиє пухке тіло гойдалося при кожному русі. Третій — маленький і в'юнкий — ні на мить не лишався на місці.
— А де дівчина?! — першим запитав він.
— Вона… Її терміново відіслали до приватної школи. Ми навіть не встигли попрощатися, — плутано пояснив Прошко.
Чародії перезирнулись.
— Справа повертає на серйозне, — задумливо мовив Зосим.
— Вітаю, ми черговий раз сіли в калюжу, — сказав уїдливо в'юнкий.
Вони не звертали на Прошка ні найменшої уваги. Стурбований такою зустріччю, хлопець мовчки переводив погляд з одного чоловіка на іншого, намагаючись зрозуміти, що все це значить.
Нарешті Зосим згадав про хлопця і сказав:
— Ми забули про нашого гостя. Знайомся, це твої майбутні наставники, брат Саватій і брат Гурій. Вони навчатимуть тебе чарівництва. Ходімо, я покажу тобі, де ти житимеш. Келії учнів прості, але доволі затишні.
— А багато тут учнів? — пожвавився Прошко.
— Один. Ти з ним іще познайомишся.
Зосим провів Прошка до будинку, де йому належало жити. Кімната й справді була схожа на келію. В ній стояло вузьке ліжко, стіл та один-однісінький стілець. Замість шафи на стіні біля дверей було прибито вішалку. Прошкові нове житло сподобалося. Йому було не звикати до простої обстановки. Він заходився діловито розбирати свій рюкзак.
— Значить, ти хочеш учитися магії? — почув він молодий голос.
На порозі стояв темноволосий юнак. Його пряме блискуче волосся, перетягнуте на лобі шкіряним ремінцем, спускалося до плечей. Хлопець мав таку атлетичну статуру, що Прошкові стало заздрісно.
— Привіт. Мене Прошком звати. А ти тут також в учнях ходиш? — по-простецьки звернувся він до незнайомця.
— Моє ім'я Азар. Мій наставник — Верховний Чародій, — мовив юнак, зверхньо дивлячись на гостя.
— А ти давно тут?
— Чотирнадцять років.
— Ух ти! — Прошко навіть присвиснув. — А скільки ж тобі?
— Чотирнадцять.
— Ти на вигляд старший. І як же батьки зважилися тебе віддати?
— Так звеліли зірки. Я — Обранець.
— Та ну? А ти можеш розпалити вогонь без кресала?
— Навіщо?
— Просто так.
Азар клацнув пальцями, і в нього на долоні відразу виникло полум'я.
— Оце так! Ну ти справжній чарівник, — із щирим захопленням мовив Прошко.
Азара здивувало захоплення хлопчини. Він майже з народження жив на острові й багато з того, що люди сприймали як чудеса, вважав звичайнісінькою справою.
— А я мрію стать чародієм або хоча б придворним астрологом, — зізнався Прошко.
— Придворним астрологом? — перепитав юнак.
— Ага. Складати гороскопи, передбачення
і все таке…
Азар не зміг приховати посмішки. Він навіть не припускав, що хтось може мріяти про такі дрібниці. Тим часом Прошко вів далі:
— Правда, дід мене спочатку нізащо не відпускав, казав, що це все дурощі, та потім відм'якнув.
До речі, хочеш домашнього сала? Дід у мене по салу мастак, — Прошко дістав із рюкзака загорнутий у ганчірку шматок сала та окраєць хліба.
— Що це? — запитав Азар, указуючи на сало.
— Ти що, ніколи сала не їв? Може, ти їси тільки яловичину?
— Що таке яловичина?
— Яловичина — це корова, а сало — свинина, тобто свиня.
— Ти харчуєшся падлом? — скривився Азар.
— Ніяке це не падло. Дід сам порося вигодував і заколов. М'ясо чисте, свіже.
— Убитих їсти не можна, — похитав головою Азар.
— Ти просто як Маріка. Вона також м'яса в рот не бере. Навіть рибу й ту не їсть. Шкода, що вона не приїхала.
— Маріка, — повторив Азар, ніби пробуючи слово на смак. — Розкажи мені про неї.
— Ну, вона дуже красива. Якщо причепуриться, то просто аж дух перехоплює. Та вона цього не полюбляє. Вона взагалі не така, як інші дівчата. Очима не пряде й не пліткує як попало. Ні, в ній цього немає. У неї що на умі, те й на язиці. А як вона сміється!
Азар пам'ятав, як вона сміється. Його знову пронизало гостре бажання побачити чорноволосу дівчину, хоча тепер вона виросла й напевно змінилась.
— Я б усе віддав, щоб вона була моєю дівчиною, — щиро мовив Прошко.
— Що значить «твоєю дівчиною»? Рабинею?
— Ні, ти що! Дівчині, навпаки, треба дарувати солодощі та квіти.
— Навіщо?
— Щоб вона захотіла з тобою гуляти.
— Не розумію.
Настав час дивуватися Прошкові.
— Слухай, ти он який красень. Невже в тебе ніколи не було дівчинки?
— На острові немає дівчат.
— Як? Зовсім? Ну якби вона тут з'явилася, ти б у неї відразу закохався.
— Що значить «закохався»?
— Ну ти даєш! Не знаєш, як люди закохуються? Це коли весь час про когось думаєш, навіть уві сні бачиш. І завжди хочеш бути поруч із цією людиною.
Азар ледве помітно здригнувся.
— Ти її любиш? — запитав він у Прошка.
— Маріку не можна не любити. Вона така весела і добра, тільки дуже нещасна, — зробив висновок Прошко.
— Вона нещасна? Чому? Чого їй бракує? — здивувався Азар.
Він-то завжди вважав, що в юної чарівниці щастя б'є через край.
— Скажи, якщо пташку посадити в клітку, напувати джерельною водою й годувати відбірним зерном, буде вона щасливою?
— Пташку не можна тримати в клітці. Їй потрібна воля.
— Ось і Маріці також. Знаєш, її відіслали до школи, але я гадаю, вона там не залишиться. Вона однаково втече, — висловив переконання Прошко.
Азар промовчав. Він знав, що чорноволоса дівчина нікуди не втече. Верховний Чародій про це подбав. Але Азар і сам не розумів, чи радий цьому.