За двадцять хвилин Борис був на Костьольній. Веселий і, на щастя, тверезий, він увійшов до кімнати, де одразу відчув усю напруженість атмосфери, що там панувала. Не очікувана, принаймні від Аска, пропозиція прихопити з собою зброю також свідчила про серйозність намірів хлопців, які тут зібралися.
З Павлом, квартирантом його бабусі, Борис був уже трохи знайомий. А ось іншого, модно прикинутого, але зовсім ще молодого хлопця він бачив уперше. Одразу привертав до себе увагу довершеної форми чималий лук, якого юнак тримав у руці, та повний стріл сагайдак, що було видно за його лівим плечем. Поруч на дивані лежав якийсь чималий, імовірно сувенірний, жезл із білого й жовтого металу з чорним каменем на горішньому кінці.
— Це Ілько, знайомтеся, — сказав Аскольд, вказавши на лучника.
— Борис, — назвався хлопець. — Що за мульку ви тут вирішили замутити?
— На жаль, це не мулька... — Аскольд детально виклав події, пов’язані з викраденням Надії, та план її звільнення, випустивши лише, яким чином вони встановили, де вона знаходиться зараз.
— Розумієш, Аску, — почав Борис, уважно його вислухавши, — задумане вами — дуже серйозна і ризикована справа. Якщо навіть професійні детективи неспроможні зарадити, то ми й поготів.
— Насправді він уже погодився, хоча усвідомлює величезний ризик цієї операції. Пропоную розкрити всі карти, — нишком сказав Лахудрик.
— Гаразд, — уголос погодився Аскольд.
— Що гаразд? — здивувався Борис. — Зрозумійте правильно, хлопці, я не відмовляюся, просто слід врахувати...
— Я знаю, що ти не відмовляєшся, — перервав його Аскольд. — Дозволь тебе познайомити зі ще одним нашим другом і за сумісництвом домовиком — Лахудриком Пенатієм.
Не встиг Борис усвідомити почуте, як перед ним у повітрі з’явилося щось летюче, рудувато-сіре, кудлате, чи то кіт, чи то мавпочка, щоправда без хвоста.
— Вітаю вас! — Домовичок чемно кивнув головою. — Часу на тривалу процедуру знайомства у нас мало, отож до справи.
— Здоровенькі були!.. — Здивований Борис спробував приховати свій острах за архаїчним вітанням. — Це що, справжній домовик?
— А вам траплялися фальшиві домовики? — серйозно спитав Лахудрик. — Тих самозванців слід у міліцію здавати за введення в оману громадян.
— Лахудрику, облиш свої жарти, — втрутився Павло. — В нас дуже мало часу, а ще треба спланувати операцію та підготувати все необхідне для її виконання.
— Ні, я все ж хочу зрозуміти: домовики що — існують? — не міг заспокоїтися Борис.
— Так, Борисе, вони існують, — мовив Аскольд. — Сприймай це як науковий чи антинауковий, але доконаний факт. А зараз до справи.
Було вирішено рушати до села Красного в Обухівському районі Київщини двома машинами: Борисовим «Пежо» і «Лексусом», що його хлопець запропонував позичити на одну ніч у свого батька. Борис пояснив, що інколи так вчиняє, коли його власна машина потребує ремонту після дрібних аварій. Цим автомобілем доручили керувати Павлові. Виїзд призначили на восьму вечора.
Борис із Павлом поїхали по другий автомобіль. Це виявився потужний джип. Аскольд, прихопивши з собою Книгу, сховану в незмінному наплічнику, разом з Лахудриком сів у Борисове авто. А в «Лексус», до Павла, завантажився Ілько зі своїм чималим луком, сагайдаком і жезлом Аратти.
До околиці села домчали без проблем завдяки домовикові, який з Арсенової пам’яті чітко відтворював маршрут руху Надіїних викрадачів. Також домовик ретельно спостерігав, аби за ними не було стеження. Та й Борис із Павлом не втрачали пильності. Коли вже стало видно освітлені вікна у крайніх хатах, зупинилися на узбіччі, заглушивши двигуни і вимкнувши усі вогні. Аскольд замастив номери обох машин перетертою зі снігом землею. Машини тут майже не проїжджали, тишу зимової ночі порушував лише гуркіт далекого літака.
Домовик перемістився до «Лексуса». Він спробував занурити Павла в гіпнотичний транс, щоб той сягнув думкою свідомості сестри. З першої спроби це не вдалося. Тоді домовик попросив Ілька покликати їм на допомогу Аскольда. Коли той підійшов і почув, у чому саме має допомогти, то спробував відмовитись:
— Я не зумію.
— Хто б казав! Екстрасенсорні, як це тепер називається, здібності притаманні тобі від природи, а знайомство з Апостолом їх посилило, — заявив Лахудрик. — Павло не може зв’язатися з сестрою, бо дуже нервує. Тому доведеться наблизитися до неї у тонкому світі. А для цього вам необхідно залишити свої фізичні тіла. — І, не даючи хлопцям оговтатися, одразу наказав: — Так, обидва сідаєте на задні сидіння. Аскольде, твоє завдання — допомогти Павлові вийти за межі тіла.
Коли Аскольд і Павло зручно вмостилися на шкіряних сидіннях, Лахудрик рівним, спокійним голосом наказав їм покласти голови на підголівники, заплющити очі та уявити перед собою, десь сантиметрів за сорок, світлу цятку, до якої слід дотягнутися.
Спершу в Аскольда нічого не виходило, та раптом уявна цятка рвучко наблизилася до нього, і він побачив під собою... себе і Павла. Поряд був Лахудрик, який у своєму невидимому стані тепер став для нього цілком видимий, хіба що напівпрозорий. Павлові ніяк не вдавалося залишити фізичне тіло. Тоді Аск узяв його за руку і витягнув з тілесної оболонки. Тепер вони почувалися ніби у невагомості, маючи змогу силою думки пересуватися з величезною швидкістю.
Лахудрик злітав до машини, де вже почали замерзати Борис та Ілько, лишив їм ключі від «Лексуса» і попередив, що, поки Аскольд із Павлом перебуватимуть поза своїми тілами, їх слід охороняти. Годі й казати, що Ілько, а Борис і поготів, були дуже збентежені фактом розлучення їхніх друзів з власними фізичними оболонками, але запевнили домовика, що виконають його прохання-вказівку.
Використовуючи домовика за штурмана, Аскольд і Павло, точніше їхні астральні тіла, помчали до звичайної сільської хати, що ховалася за високим цегляним парканом оддалік інших садиб села. У дворі на довгому ланцюзі бігав величезний білий собака, схожий на кавказьку вівчарку.
Легко пройшовши крізь стіни хати, хлопці й домовик опинилися у великій, тьмяно освітленій кімнаті. Там за накритим столом сиділо двоє чоловіків. Старшого з них Павло одразу впізнав.
— Це таки Артем Крадьков, — повідомив він Аскольдові.
— А хто другий?
— Його я не знаю, — відповів Павло.
Лахудрик тим часом запитав дозволу в домовика цього будинку на свою присутність у його володіннях та попросив допомоги. Місцевий домовик знехотя погодився.
Чоловіки ж за столом вели розмову.
— Не понравілся мнє сьодняшній базар с Арсеном. Чи він питається свалить, чи його пов’язали. Отмазка, шо, тіпа, він просто хоче развєяться в Києвє, якась галімая, — казав знайомий Павлові кремезний, коротко стрижений чоловік до молодшого.
— Да хто єго повяжєт, Артьом? Менти о похіщєніі ніфга нє знают. Карл сам нам ето гарантіровал. Отєц дєвкі тоже нє мог єго сам вичісліть...
— Чьо ж он тода нє возвращаєтся?! — раптом загорлав Крадьков. — Говоріл я тєбє, Лукан, мочіть нужно било етого чмиря ілі хотя би здєсь дєржать!
— Та як я мог єго удєржать? Он здоровий, падла. Ти как в Обухов за жратвой от’єхал — он ногі в рукі і на маршрутку. Єщє і грозіл, что єсли с нім что-то случітся, то, мол, надьожний чєловєчєк знаєт, кому і шо сообщіть, — сказав той, кого Крадьков назвав Луканом.
— Давай звоні єму снова! — лютився Крадьков.
— Та ріскованно. Єслі все же ти прав, то нас могут засєчь по сігналу мобілкі, вєдь ето будєт уже трєтий звонок із етого мєста, с одного і того же номєра. Карл же воощє запрєтіл нам мобілкамі пользоваться. Отвєчать только на єго звонкі, — невпевнено заперечив Лукан.
— Когті надо рвать, а дєвку замочіть прідьотся, она нас всєх троіх відєла. Всє равно живой отпускать нєльзя. Да і у Карла на наш счьот могут бить своі плани. Ми свою работу уже сдєлалі, так на шо ему тєпєрь-то нужни?
— Да ти чо, Артєм?! Я єго уже двадцать лєт знаю, єщє с дворових врємєн. Он своє слово дєржит всєгда, когда... єму ето вигодно. — Лукан почав помітно тремтіти, але повів далі. — А єслі дєвку сєйчас замочіть, тада нам точно нічьо нє обломітся — нужно, чтоби она хоть раз с отцом поговоріла. Єсли всьо вигоріт, то нам всєм бабла хватіт. Ти лучше мєня знаєшь: за послєдніє чєтирє года єє батя заработал сотні зєлєних мілліонов. А єщє чєрєз пару лєт єго бізнєс воощє будєт стоіть за мілліард.
— Ладно, Карл обєщался сєгодня-завтра приієхать. Можєт, і взаправду всє по-чєстному подєліт, хотя стрьомно мнє чьо-то. Іді отнєсі єй попіть і жратви пріхваті. А я прілягу пока поспать: вдруг ночью єхать прідьотся. Как говорітся, вдруг война, а я уставший!
Лукан прихопив зі столу пляшку з водою, хліба й шматок обвітреного сиру і вийшов у сіни. Там відкинув прикриту брудним рядном дерев’яну ляду в підлозі, під якою виявилася ще одна — залізна, замкнена на підвісний замок. Відчинивши її, почав спускатися металевою драбиною в глибокий льох. Ліхтар вихопив з темряви фігурку дівчини. Вона, обхопивши коліна, сиділа на якійсь ковдрі, її права рука була припнута кайданками з коротким ланцюгом до драбини. Бліде, схудле обличчя з широко відкритими очима виглядало моторошно спокійним. Аскольд відчув приплив невимовного жалю до неї та водночас — люті до викрадачів. Лукан мовчки поставив воду та їжу і, уникаючи дивитися на полонянку, швидко вискочив нагору і замкнув обидві ляди.
— Вона ж тут задихнеться! — Павлів голос, точніше те, що замінює його в тонкому світі, був сповнений жаху та болю.
— Не хвилюйтеся. Тут є вентиляційний отвір. — Домовик, як міг, спробував заспокоїти його, та Павло майже не звернув уваги на ці слова.
— Лахудрику! — гукнув домовика Аскольд. — її треба підбадьорити. З’явися до неї у видимому стані і скажи, що ми... Хоча чекай, спочатку спробуй непомітно витягти у бандитів ключі від кайданів та від замка, що замикає ляду.
— Ні, якщо він помітить зникнення ключів, то одразу прибіжить у льох. Аску, спочатку слід скласти чіткий план, а потім уже повідомити Надію про нашу присутність. — Здавалося, Лахудрик лишився єдиним, хто зберігав спокій. — Ми знаємо, де її тримають і те, що в будинку лише двоє чоловіків і собака надворі. Ти з Павлом із тонкого світу навіть сірника не піднімеш. Фізично діяти ви зможете лише тоді, коли повернетеся у свої тіла. Звісно, ви здатні прийти в її свідомість, але вона, швидше за все, знову вважатиме, що це марення. Раптом вона подумає, що божеволіє, і ще дужче злякається. Та, врешті, візьміть себе в руки! — гримнув Лахудрик на Аскольда і Павла. — Робимо так: зараз ви повертаєтеся у фізичні тіла, радимося з Борисом та Ільком, як діяти, а вже потім я спробую поговорити з дівчиною.
Не минуло й двох хвилин, як хлопці опритомніли у своїх тілах на сидіннях «Лексуса». Поряд уже був видимий Лахудрик. Рухи у матеріальному світі здалися їм нестерпно повільними.
Борис ззовні відчинив «Лексус», і вони з Ільком приєдналися до друзів. Аскольд стисло розповів про побачене в будинку та про відчуття перебування поза власним тілом.
Ніхто з хлопців не мав уявлення, як слід діяти, визволяючи заручників. Перебравши та відкинувши кілька варіантів, зрозуміли, що зайшли в глухий кут. У Павла починалася тиха паніка, про що домовик був змушений повідомити Аскольдові. Той зрозумів, що коли негайно не запропонує шляху порятунку дівчини, то Павло піде на штурм будинку самотужки з голими руками.
— Діємо так... — Аск почав викладати свій імпровізований план.
Лукан вийшов на освітлене потужним ліхтарем подвір’я, щоб перевірити, чи надійно зачинено ворота, і відпустити на ніч із ланцюга Цезаря — лютого кавказця-вовкодава. Надворі було тихо, лише перегавкувалися собаки по селу. Цезар і собі подав басовитий голос. Десь далеко торохтів трактор: мабуть, віз солому зі скирти на ферму. Чулось, як від морозу порипує стовбур старої груші, що майже сперлася на високий паркан. Раптом у ці вже звичні звуки зимового села вплелося ледь чутне гуркотіння легковика. Сумнівів не було: до їхнього двору наближається машина. За кілька хвилин вона зупинилася біля воріт. Клацнули двері, і по снігу зарипіли впевнені кроки. У ворота постукали. За Лукановою спиною знову кілька разів гавкнув Цезар, але одразу замовк.
— Це провулок Понтія Пілата, номер чотири? — запитав з вулиці молодий чоловічий голос.
Лукан на мить перелякано вкляк, та враз оговтався.
— Какого, мать твою, Пілата? Обкурілся, так поєзжай проспись! — Голосно лаючись, він тихцем намацав у кишені пістолет.
— Я за оголошенням, — наполягав молодик. — Ця хата продається?
— Нєт! Давай мотай отсюда, а то пса спушу! — Лукан знову напружився — щось неприродне відчувалося у цій розмові.
І чому мовчить Цезар? Лукан на мить озирнувся на собачу будку і побачив, як їхній злющий пес, схиливши кудлату голову та вимахуючи хвостом, розглядає якогось летючого кота, що водить перед його мордою короткими лапками. «Я ж сьогодні не пив», — подумав Лукан. Уже розуміючи, що коїться щось небезпечне, він виймає пістолет, аби крізь тонку металеву хвіртку вистрелити у хлопця на вулиці...
Не встигає. Тонкий, на межі чутності, короткий посвист. Щось майже не боляче, але сильно б’є його у праву щоку. В очах спалахує білий вогонь. Лукан випускає зброю і хапається рукою за обличчя, з якого стирчить тонкий довгий стрижень. Настає темрява.
Ілько закидає лук за ліве плече і зістрибує зі старої груші у двір. Вовкодав у будці не звертає на молодого венеда жодної уваги. Трохи зляканий Лахудрик дістає з кишені Лукана ще теплий від його руки пістолет і простягає Ількові. Той жестом відмовляється взяти зброю. Тоді домовик кладе її поряд з тілом.
— Може, ви вже відчините нам? — З-за хвіртки чути злий Борисів шепіт.
Домовик знаходить в іншій Лукановій кишені ключ, яким замкнено хвіртку, і Ілько починає вовтузитися з тугим замком. У нього мерзнуть руки, відімкнути ніяк не вдається. Раптом домовик стукає себе лапкою по лобі й з коротким зойком «Тю!» проходить крізь металеву хвіртку, хапає Бориса за пальто і з натугою втягує його на подвір’я.
— Відчиняй сам, коли такий розумний! — гордо заявляє хлопцеві.
— Нічого собі!.. — спантеличено кліпає очима Борис, з острахом позираючи на Лукана.
Та швидко опановує себе, бере ключ із замерзлих Ількових рук і відчиняє хвіртку Аскольдові й Павлу, які досі ховалися у салоні машини за тонованими вікнами.
Борис обережно, але вміло бере Луканів пістолет. Разом з Аскольдом, Павлом і домовиком вони стрімко мчать до будинку. Ілько лишається чатувати надворі. Вовкодав Цезар здивовано поглядає на нього, втім мовчить.
Двері у сіни не замкнено. Домовик невидимим просотується до кімнати, де голосно хропе Крадьков, акуратно забирає зі столика біля ліжка пістолет і ключі від льоху, де тримають Надію. Нишком у кімнату заходять хлопці.
— Якщо ви не збираєтеся його вбивати, то не слід, щоб він бачив ваші обличчя, — тихцем попереджає друзів домовик.
Борис, який ще не звик до подумкового зв’язку, від несподіванки з гуркотом впускає на підлогу пістолет. Крадьков миттєво схоплюється на ноги, намацуючи зброю і намагаючись дотягнутися до вимикача світла. Починає голосно кричати, гукаючи на допомогу Лукана. Аскольд коротким замахом сильно б’є Крадькова у вилицю, той знову падає на ліжко. Павло і Борис у темряві, заважаючи один одному, навалюються на бандита. Після короткої боротьби Крадьков, зв’язаний власним паском і роздертим простирадлом, опиняється на підлозі. Йому на голову накидають наволочку і запихають у рота якусь ганчірку. Павло, не втримавшись, б’є його ногою під ребра. Разом із Борисом вони кладуть нерухомого покидька під ліжко і прив’язують рештками простирадла до його ніжок. Аскольд уже в сінях, коло ляди, що закриває льох.
Дівчина сиділа у тій самій позі, прикута до драбини. Побачивши у темряві постать, злякано відсунулася в куток, наскільки дозволив ланцюг.
— Надю, не бійся! Це я — Аскольд!
Вона скрикнула з несподіванки і спробувала підвестися на ноги, але одразу впала. Щось намагалася сказати, але горло перехопив спазм довго стримуваного плачу. Поряд уже був Павло. Він також намагався заспокоїти сестру. Надія тихо схлипувала. Аскольд тремтячими руками нарешті відімкнув замок кайданів. Дівчина знову спробувала стати на ноги, але вони не слухалися — затекли від тривалого сидіння. Тоді Аскольд узяв її на праву руку, вона обхопила його за шию, і він почав обережно підніматися драбиною. Павло страхував Аскольда позаду, а нагорі Надію підтримав Борис. Лахудрик тим часом з’ясував у тутешнього домовика, як і коли викрадачі опинилися в цьому будинку.
Поки Павло та Аскольд допомагали Надії, яка вже потроху почала оговтуватися, вийти надвір, домовик подумки покликав Бориса. Попросив узяти великий пакет із супермаркету, що валявся у кухні, та, показуючи, де у бандитів сховано зброю, документи і гроші, допоміг хлопцеві усе те зібрати. Замкнувши хату, Борис із невидимим Лахудриком останній вибіг надвір.
Біля воріт уже не було Луканового тіла. Ілько пояснив, що сховав його в сараї за дровами. Хвіртку замкнули ключем.
Аскольд і Павло посадили Надю на заднє сидіння поміж себе. Борис сів за кермо, а Ілько поруч із ним. «Лексус» швидко, наскільки дозволяв сільський шлях узимку, рушив до траси, де на узбіччі, схований за бетонною коробкою автобусної зупинки, лишався їхній «Пежо». Годинник на панелі управління машини показував початок третьої ночі. Борис обережно повів машину.
Раптом Лахудрик, який не поспішав показуватися, щоб зайвий раз не турбувати Надію, подумки повідомив, що чує наближення з боку Києва на високій швидкості одразу трьох машин. Борис вимкнув фари і обережно заїхав у темний провулок, який, на щастя, спускався до річки, тому з вулиці їх помітити було складно. За кілька хвилин у напрямку будинку, де викрадачі тримали Надію, проїхали три автомобілі. Трохи перечекавши, Борис заднім ходом виїхав на той самий шлях і на максимальній швидкості помчав до автобусної зупинки. Вчасно не розгледівши повороту, влетів у замет. Трохи згаяли часу і здійняли чималий шум, поки вибралися, та все обійшлося — хлопці виштовхали машину на шлях і до шосе дісталися без пригод.
«Пежо» був на місці. Борис із Ільком пересіли у нього. За кермо «Лексуса» сів Павло, Аскольд лишився поруч із дівчиною. Та коли Борис спробував запустити двигун, виявилося, що той не тягне.
— Доведеться трохи зачекати, доки прогріється. Казав мені батько: «Не заправляйся, Борю, на випадкових заправках». Павле, ви з Аскольдом і Надією їдьте у напрямку Києва, а ми з Ільком вас потім наздоженемо, — запропонував Борис.
— Ні. Давайте всі разом вибиратися, — заперечив Павло.
— Не кажи дурниць. Ті машини, які щойно поїхали в село, швидше за все, якось пов’язані з Крадьковим. Лишати Надію тут — це великий ризик. Тим більше, що сліди нашого перебування у дворі зовсім свіжі. А нам з Ільком ніщо не загрожує — Крадьков навіть наших облич не бачив. Усе, не сперечайся. Пального у вас досить, тож їдьте звідсіля швидше.
— Справді, Павле, вези сестру до батьків, а я про всяк випадок лишуся з хлопцями. На останній випадок ми зможемо прикритися куполом, що створює жезл Аратти, там вони нас точно не дістануть, — мовив Аскольд.
— Ні, тобі краще залишитися з Надією, бо вона вже ледве тримається, — вперся Павло. — До того ж невідомо, як довго жезл спроможний підтримувати захисний купол, та й не слід його людям показувати.
Суперечку раптом перервав двигун «Пежо», який Борисові нарешті вдалося запустити. За мить Лахудрик повідомив, що на великій швидкості до них наближаються ті ж три машини.
— Урозтіч! — наказав Борис, беручи на себе функції командира. — Ти, Павле, мчи в напрямку Києва. Постарайся доїхати до першого-ліпшого міліцейського посту, тільки обережно на узвозі перед Обуховом. Я — у протилежний бік. — Він підштовхнув Аскольда, який усе ще вагався, на сидіння «Лексуса», зачинив за ним двері, а сам ускочив у «Пежо». Машини роз’їхалися у протилежні боки.
За «Лексусом» учепилося одразу два джипи переслідувачів — імовірно, дався взнаки клас автомобіля. Павло впевнено тримав кермо, розганяючи машину до вкрай небезпечної на нічній зимовій дорозі швидкості. Але переслідувачі все одно поволі скорочували дистанцію. Вони зайняли обидві смуги руху. За хвилину один з джипів почав блимати дальнім світлом, наказуючи Павлові зупинитися, але той чимдуж тиснув на газ, ледве встигаючи реагувати на зміни рельєфу. На щастя, цієї пори траса лишалася порожньою. З вентиляційного люка автомобіля, що намагався обійти їх ліворуч, вистромився чоловік. Озирнувшись, Аскольд побачив, що той тримає в руках щось дуже схоже на автомат. Тієї ж миті по мерзлому асфальту, вибиваючи з нього іскри, чергою вдарили кулі. Аскольд наказав Надії лягти на підлогу машини. Попереду блимнули фари вантажівки, що, виїхавши на невеликий пагорб, почала спускатися просто назустріч переслідувачу, який наздоганяв їх ліворуч. Той мусив повернутися на свою смугу руху. Тепер обидві машини переслідувачів рухалися одна за одною. На щастя, за вантажівкою на шосе з’явилася фура, а за нею, з великими інтервалами, ще три. Павло відчайдушно маякував їм фарами, але ті лише вдячно блимали у відповідь, мабуть, вважаючи, що їх попереджають про засідку даішників. Відстань між переслідувачами та втікачами скорочувалася. Глянувши на мобільний, Аскольд побачив, що той перебуває поза зоною досяжності — поряд не було населених пунктів. «Лексус» почав долати підйом. Нападники зрозуміли, що переслідувані вже нікуди не подінуться, і лише чекали, поки траса знову спорожніє.
Аскольд відчув якусь вібрацію. Це нагадала про себе Книга, що так і пролежала у рюкзаку весь час їхньої бурхливої подорожі. Він миттю дістав її, звичним жестом поклав долоню на чорну палітурку і, як завжди, просто попросив:
— Урятуй нас, будь ласка!
Не встиг Павло подумати, що в Аскольда від страху затьмарилася свідомість, як просто перед капотом виникла знайома завіса брами, щоправда, цього разу достатньо широкої, щоб у неї проїхав автомобіль, і наступної миті вони вже мчали київським Набережним шосе повз Видубецький монастир. Озирнувшись, Аскольд побачив майже порожню, освітлену високими ліхтарями широку дорогу. Переслідувачі зникли без сліду. Мобільний показував відмінну якість сигналу зв’язку.
— Павле, дзвони батькам, а я тим часом наберу Бориса. А де Лахудрик?
Борис стрімко розігнав машину і впевнено помчав незнайомим шляхом у напрямку Дніпра. їх переслідував лише один джип, який, утім, не поспішав скористатися перевагами потужного двигуна, тримаючи дистанцію — ніби граючись. За кілька кілометрів промайнув покажчик «Долина», і вони виїхали на центральну вулицю невеликого села, де в окремих хатах уже світилися вікна. Переслідувач блимав фарами, сигналізуючи невідомо про що. Трохи зменшивши швидкість, Борис, уважно спостерігаючи за ним у дзеркало заднього огляду, майже спокійно сказав:
— Ільку, ми не втечемо, занадто вже потужна у них машина. Відбиватися теж справа марна — думаю, що вони професіонали і добре озброєні. Зараз відженуть нас подалі від місця утримання Надії, щоб ні в кого не виникло зайвих підозр, і перестріляють у чистім полі.
— Не поспішай нас ховати, — відгукнувся венед. — Підпускай їх ближче. Потім за моєю командою різко набереш швидкість, а коли скажу — враз зупиняй машину.
Ілько, ставши на сидіння колінами, розвернувся спиною до вітрового скла і дістав жезл Аратти. Джип поволі, впевнено й хижо наближався до них. З неба раптом сипонув густий сніг, здійнялася легка хуртовина.
— Жени! — наказав Ілько.
Сріблястий «Пежо» рвонув засніженою трасою. Його трохи повело, та Борис утримав кермо і вирівняв автомобіль, знову набираючи швидкість на ідеально прямій ділянці шляху. Джип на кілька секунд відстав, а тоді знову почав їх наздоганяти.
— Гальмуй! — пролунала Ількова команда.
Венед простягнув праву руку із затиснутим у ній жезлом. З чорного каменя вирвався струмінь біло-синюватого світла. Плавно натискаючи на педаль гальма, Борис почув, як за його спиною розлітається на друзки заднє скло машини. Він подумав, що переслідувачі наважилися почати стрілянину прямо у селі. Не випускаючи з рук керма, Борис пригнувся, одночасно крикнувши Ількові, щоб той падав на підлогу.
— Кх-хар-ра! — замість того, аби впасти, переможно крикнув венед, спостерігаючи, як конус світла, що перед тим саме і розніс заднє вікно їхнього авта, вмить утворює перед машиною переслідувачів прозорий, ніби з тонкого скла, круг, край якого позначився яскравим вогняно-жовтим контуром. Джип на величезній швидкості, навіть не гальмуючи, врізався у цю перепону. Почувся глухий удар, і на шосе замість красеня позашляховика вже крутилася купа гнутого металобрухту, відкинута від місця зіткнення на кількадесят метрів назад. Понівечені залишки машини сповзли в кювет.
Конус світла, що випромінювався каменем скіпетра, зник, ніби Ілько просто вимкнув ліхтар.
Борис зупинив «Пежо», салон якого швидко заповнював пронизливий холод.
— Як це сталося? — Здивовано-переляканий Борис здалеку оглядав купу заліза, що безладною масою темніла на тлі засніженого поля.
— Запитаєш Аскольда, він ліпше пояснить. Забираймося швидше звідси! — Ілько поклав скіпетр на коліна.
Борис дістав з бардачка карту і, визначивши маршрут на Київ в об’їзд Обухова, повів машину до міста. Незважаючи на потужне обігрівання, у салоні дедалі холоднішало.
Задзвонив телефон.
— Чую тебе, — відгукнувся у слухавку венед.
— Як ви, живі? — перш за все спитав Аскольд.
— Доповідаю: переслідувачів нейтралізовано, рухаємося до Києва. Мерзнемо! — чітко відповів Ілько.
— Хух! — полегшено зітхнув Аскольд. — Павло повіз сестру до батьків. «Лексус» Борисового батька залишить там на стоянці. А ви женіть до мене на Костьольну. Як там Лахудрик?
— А хіба він не з вами? — спитав Ілько, вже передбачаючи відповідь. — Борисе, ми домовичка загубили, — мовив він до напарника.
— От блін! — вилаявся Борис. — Де ми його бачили востаннє?
— У Красному, біля автобусної зупинки, коли ти машину намагався завести.
— Скажи Аскольдові, що ми їдемо його шукати! — Борис хвацько розвернув машину в бік Красного.
Аскольд телефоном розповів друзям, як їм з Надією та Павлом з допомогою Книги вдалося позбутися переслідувачів, попередив, що, втративши їхній слід, бандити можуть повернутися до хати, де утримували Надію, і почав умовляти друзів їхати до Києва безпечним шляхом, аби ранком усім разом вирушити на пошуки Лахудрика. Ілько підтримував цю розмову, а тим часом вони з Борисом уже наближалися до Красного. Венед пообіцяв Аскольдові, що передзвонить за кілька хвилин, і перервав зв’язок.
«Пежо» пригальмував біля автобусної зупинки, і Ілько перший почув на подумковому зв’язку домовика. Той спробував, як зазвичай, пожартувати, але у нього вирвався лише зойк полегшення:
— Ну нарешті!
За мить просто на лаві на зупинці хлопці побачили матеріалізованого Лахудрика. Той намагався злетіти в повітря, та ледь піднісся — замерз і перелякався. Ілько хутко вискочив з машини і підхопив його на руки.
— Що, бакалавре, вирішив трохи відпочити від нашої гоп-компанії? — запитав домовика Борис, коли Ілько з Лахудриком знову опинився у машині. — Зараз передзвонимо Аскольдові, щоб він не хвилювався. То як ти примудрився загубитися?
— Розумієте, — почав розповідь домовик, — ми, загалом, сутності хатні і вкрай рідко залишаємо стіни своїх домівок. Далекі подорожі для нас можливі лише поряд із господарями помешкань, де ми живемо, або з тими, хто хоч раз побував у їхньому домі й кому вони довіряють. А власної енергії для тривалих переміщень ми не маємо. Коли машини почали стрімко роз’їжджатися в різні боки, то я не одразу збагнув, в якій із них Аскольд, а потім зрозумів, що не в змозі наздогнати жодної.
— А що б сталося з тобою, якби ми не повернулися? — спитав Ілько, уже повідомивши Аскольда, що Лахудрик знайшовся.
— У кращому разі спробував би якось умовити сільських домовиків дати мені прихисток, а потім шукав би способу дістатися до Києва, а в гіршому — я би поступово знесилився, розвіявся і зник. Річ у тому, що спільноти домовиків у селах дуже стародавні, їхні родоводи тягнуться ще з первісного ладу, і вони вважають, що міські домовики не гідні жити разом з ними. Тож могли б і не прийняти. А чому в машині так холодно?
Хлопці розповіли Лахудрикові про недавню пригоду на шосе й про те, яким чином машина втратила заднє скло.
— Ну звісно, тим самим прозорим щитом, який створює жезл Аратти, двоє дорослих лобуряк не здогадалися затулити розбите вікно... —Лахудрик, відігрівшись в Ількових руках і заспокоївшись, повернувся до свого звичного іронічного тону. — Ні на мить не можна лишити вас без нагляду!
Ілько мовчки дістав скіпетр і створив щит точно за розміром вибитого заднього скла. Хвилин за десять значно потеплішало. На Костьольну до Аскольда дісталися без пригод, хоча рухатись довелося з максимальними пересторогами, аби не наразитися на ті машини, що невдало переслідували «Лексус».
Переконавшись, що Павло без пригод привіз Надію до батьківської оселі, всі учасники операції порятунку завалилися спати, що й робили до самого вечора. Щоправда, Павлові довелося ще витримати кількагодинну розмову з детективом Дмитром, який намагався детально дізнатися про обставини Надіїного визволення.