Час настав

До лазні різні люди ходять — знайомства хитрі там заводять

Тімафєй та Алєксандр прилетіли до Бориспіль­ського аеропорту вечірнім рейсом. їх зустрів співро­бітник київського представництва федеральної кон­тори, підполковник Владімір Тараторкін, і одразу від­віз у найману квартиру на Михайлівській вулиці, де завбачливо було накрито пристойну вечерю. Доро­гою обмінялися лише загальними новинами. Серйоз­на розмова почалася вже за столом, після першої чар­ки немирівки з перцем.

— Ребята, — почав Владімір, — сегодня информа­ции маловато. Координаты точки перфорации попро­буем определить завтра с помощью переносного ска­нера, если она снова активируется. Потом выясним, кто бывает в этом месте регулярно, и начнем отраба­тывать. Сами понимаете, это могут быть и сотни чело­век, — если, не дай Бог, перфорация случилась на тер­ритории какого-нибудь завода...

— Или воинской части, — додав Тімафєй.

— Ну, с воинскими частями попроще: там перво-наперво следует наладить контакт с начальством, а личный состав они помогут просеять сами. Главное, придумать правдоподобную причину наших поис­ков и выйти на них от имени чем-нибудь обеспоко­енной общественности. Тимофей, завтра покажешь мне, как расположено место перфорации по отно­шению к знаковым объектам Киева. Вам нужно бу­дет зайти в офис Фонда славного единства, чтобы согласовать программу пребывания. Это для под­держания официальной версии приезда — «легенда еще никому и никогда не мешала», как шутит еще с дрезденских времен лидер нации. Там же, в Фонде, будут храниться и ваши паспорта. В этой стране не следят за иностранцами — по улицам вообще без документов можно ходить, что, конечно, возмути­тельно, но иногда весьма удобно. Погуляйте по го­роду, посмотрите местные газеты, посетите бары, лучше те, где тусуются журналисты и прочие труже­ники демократии. Девочек водить в эту квартиру категорически запрещаю. Выкручивайтесь в этом плане согласно приобретенным навыкам.

— Все ясно. — Тімафєй, зітхнувши, відповів за обох. — Тогда еще по одной?

— Вздрогнем?

— Поехали!

Перший вечір у Києві вдався.

Смачні наїдки і високоякісна горілка, спожиті вве­чері, а також запашна кава, випита у кав’ярні поблизу Майдану, зробили сльоту лютневого київського ранку зовсім не дошкульною. Цекістів зустрів мовчазний во­дій Фонду славної єдності й відвіз на вулицю чи то Горького, чи то Антоновича (мерія столиці так і не визначилася з остаточною назвою) в офіс. Там їм вру­чили розклад усіляких круглих столів та конференцій, на яких слід засвітитися, а також порекомендували відвідати офіси деяких громадських організацій та політиків: і тих, які ставляться з розумінням до ідей славної єдності та великодержавного православства, і їхніх помаранчевих опонентів.

Залишивши офіс Фонду, Алєксандр з Тімафєєм на­купили газет і поїхали на квартиру вивчати ситуацію в країні перебування. Та ані преса, ані телебачення, ані Інтернет ні про які аномальні явища у Києві не повідомляли. За вікнами почало смеркатися, загорі­лися ліхтарі, з неба твердою крупою сипнув сніжок. Вулиця намертво закоркувалась автомобілями.

Ставало сумно. Зателефонували Тараторкіну, аби проконсультуватися з приводу організації вечірніх розваг. Той відповів, що нічого оригінального запро­понувати не може: ресторан, нічний клуб, боулінг, більярд, на крайній випадок є ще кіно — стандартний набір, одне слово. Ну не по театрах же цекістам веш­татися! Втім, у таку погоду можна ще сходити до лаз­ні. Але їхати у якесь пристойне місце без попередньо­го замовлення та ще й по автомобільних заторах — проблематично. Хоча неподалік Майдану є Торгові лазні, що дивом лишилися майже незмінними з со­юзних часів. Там цілком пристойна суха й волога па­ра, є чималий, хоча й бруднуватий басейн, простецькі санітарні умови і такі ж відвідувачі. Не «Самдури», звісно, але третій сорт не брак, як відомо. Пізніше ж він обіцяє організувати поїздку в заміський клуб, що зветься «Ранчо», де вони чудово розважаться у всіх можливих розуміннях.

Інших варіантів не знайшлося, тож було прийнято рішення рушати до лазні. Виявилося, що до неї лише дві хвилини ходи від їхнього будинку. Придбавши все необхідне одноразове причандалля для термічних процедур і пиво, цекісти опинилися в погано освітле­ній загальній залі і, роздягнувшись, пройшли у ма­леньку, добре натоплену сауну.

За годину лазня почала наповнюватися відвідува­чами. Сюди ходили переважно інтелігентні літні кияни, та була й одна дивна молодіжна компанія з двох помітно неспортивних юнаків і трохи старшо­го, з кругленьким черевцем бороданя. Всі з натіль­ними хрестиками.

Зайшовши в чергове до тісної парильні, Алєксандр випадково почув розмову двох хлопців з цієї групи. Він розумів українську через слово, але з контексту збаг­нув, що співрозмовники є студентами Духовної семі­нарії єдиноканонічної церкви.

— Чому стеля обвалилася? — запитав блондин у свого худорлявого чорнявого сусіда.

— Кажуть, через посадку монастирського виноград­нику над печерами. Сам знаєш: викопуємо на схилі яму, заповнюємо перегноєм, садимо туди лозу і поливаємо з трьох рук, а тут у травні ще й зливи пішли. От воно і прорвало. Та й прочан там за­багато ходить...

— Володю, ти про таке не дуже базікай, бо як почує отець Василій, так одразу владиці Савлові донесе, а той за таке по голові не погладить, — застеріг блондин.

— Дістали мене ці донощики, Антоне. Краще б дба­ли про осучаснення навчальної програми, а то католи­ки, та й патріархат уже нас випереджають за рівнем богословської підготовки...

До парильні зайшов старший з цієї групи, і розмова одразу ввірвалася. Алєксандр вийшов із сауни, швид­ко освіжився у пекучо-холодній воді басейну і пішов шукати Тімафєя. Той грівся у російській бані з воло­гою парою і розмовляв з чоловіком середніх років.

— Да, мне кажется, у нас такое стояние, какое было здесь прошлой зимой на Майдане, невозможно, — го­ворив Тімафєй.

— Почєму же? Вспомнітє хоть собитія 19 августа в 91-м[14]. Тогда єщьо і мобілок то нє било, люді нє моглі скоордініроваться і організоваться бистро, но очєнь много житєлєй вашєй столі­ци вишлі на уліци, шоби остановіть ту банду гекачепістов. А Кієв, кстаті, раскачался только чєрєз дєнь, — відповів невідомий співрозмовник.

— Ну, уже много води с тех пор утекло. Вы хоть не забилі, что когда-то это была наша общая століца?

— Нєт. Ваши естрадниє звьозди і прімітівниє, в большинствє, тєлєсєріали нє дают забить...

— Извините, — втрутився Алєксандр. — Тема, тебе вредно перегреваться. Нам стоит освежиться.

— Да-да, с нєпрівичкі нє стоіт пєрєгружать даже молодоє сєрдцє, — підтримав його чоловік.

У загальній залі Алєксандр швидко переповів коле­зі почуту розмову про обвалення стелі у печерах Лав­ри і запропонував налагодити контакт з котримось із семінаристів.

Нагода трапилась хвилин за двадцять. Найстарший з тієї групи бородань, загорнувшись у простирадло, вийшов до маленького буфету купити води. Алєк­сандр підійшов до нього.

— Простите, вы студент семинарии? — запитав у чоловіка.

— Я уже рукоположен в сан, молодой человек. Меня зовут отец Василий, — відповів бородань, можливо, лише на рік-два старший за цекіста.

— Прошу прощения, отче. Меня зовут Александр. Мы с коллегой лишь вчера прилетели в Киев и мало с кем здесь знакомы. Нам было бы интересно узнать побольше о жизни нашей единоканонической цер­кви в вашей республике, посмотреть храмы и пеще­ры. Разумеется, ваше время мы оплатим, транспорт и ужин тоже за наш счет. Мы могли бы перекусить после бани?

— Мне нужно моих подопечных лоботрясов доста­вить в семинарскую общагу. Первый курс, сами пони­маете. Ребята из волынских и полесских сел — дети сельских священников. В Киеве уже больше полугода, но все равно еще опасаюсь за них. Им по восемнадцать лет, а здесь и наркоманы, и игральные автоматы, и разные другие мирские соблазны. Мне спокойнее бу­дет, когда они доберутся домой.

— Не волнуйтесь, батюшка, вызывайте такси, мы оплатим, и везите ваших студиозусов. Машину не отпускайте и на ней же приезжайте в ресторан — мы будем уже там. Какой вам больше нравится?

— А какая ценовая категория подойдет вам? — за­питав піп.

— Выше средней, ваше преподобие, как и оплата ва­ших трудов, — посміхнувшись, відповів Алєксандр.

— Замечательно. Встречаемся через час на площади Славы в ресторане «Без відер», это пристройка к быв­шему Дворцу пионеров, там еще крытый каток, любой таксист знает.

З вікна ресторану відкривався вражаючий краєвид на золоті лаврські бані, підсвічені потужними прожекторами. Велич і вишуканість цієї картини затьмарю­вала всі бачені раніше чекістами православні храмові комплекси. Справді, Київ — другий Град Господній і Третій Уділ Пресвятої Владичиці.

Поки вони вивчали меню, нагодився і отець Василій. У чорній, з численними металевими заклепками шкірянці, шкіряному кашкеті, чорних джинсах та чо­бітках на високих підборах, він скидався радше на провінційного модника, ніж на священика. Замовили одразу дві пляшки найдорожчої горілки, ікру та холод­ну осетрину і, перехиливши по сто за знайомство, по­чали розмову. Ініціативу взяв на себе священик.

— Вы к нам просто на экскурсию или по делам?

— Мы сотрудничаем с Фондом славного единства и сюда приехали посмотреть, прочувствовать, как поменялись общественные настроения после помаранчевых событий прошлого года. Мы впервые на Украине, поэтому также хотели бы посмотреть па­мятники истории, может, завести полезные свя­зи, — відповів Алєксандр.

— Если вы сотрудничаете с Фондом, проще было бы действовать через патриархию. К нам регулярно наве­дываются представители Третьего Рима, а некоторые живут почти постоянно. Их наши семинаристы даже втихомолку, когда священноначалие не слышит, небо­гоугодно называют резидентами, — мовив батюшка, стримано посміхаючись.

— Мы не столь близки к церковным кругам, да и лучше не беспокоить высокие духовные чины: всегда можно найти общий язык, не прибегая к их протек­ции, — долучився до розмови Тімафєй. — Потрясающий вид, — кивнув він на золоті бані монастиря.

— Да, за это спасибо бывшему президенту и ны­нешнему мэру. Все храмы, которые вы видите, по­строены с одиннадцатого по девятнадцатое столе­тие, но Успенский собор, ядро этой композиции, был заложен самим святым Антонием в конце один­надцатого века. Собор взорвали во время фашист­ской оккупации красные подпольщики, остались только руины да башня над приделом святого Иоан­на. Историки, археологи, архитекторы долго спори­ли о том, каким образом его исследовать и восста­навливать. Построили же заново благодаря энергии и напористости мэра Хмельченко. Он просто проиг­норировал многочисленные споры ученых и общес­твенности и начал стройку. Вот теперь вы видите его во всей красе. Я имею в виду собор, а не Хмельченко. Ближе всего к нам храм Спаса на Берестове, там был похоронен Юрий Долгорукий. Теперь мы хотим заб­рать эту церковь у музейщиков и начать там службы. Большую колокольню, высотой под сотню метров, возвели по приказу дочери Петра Первого — Елиза­веты. Она тайно обвенчалась с одним юным украин­ским свинопасом по имени Алешка Розум. Ну, вы его знаете как графа Алексея Разумовского. А вот ту пя­тиглавую церковь Всех Святых над Экономическими вратами монастыря построили на деньги гетмана Ивана Мазепы, который нэзалэжности Украины возжелал еще в начале восемнадцатого века. Теперь его портрет на купюре в десять гривен, вместе с изображением нашей Лавры. Националисты в гор­совете даже назвали именем этого гетмана улицу Ян­варского Восстания: он, видите ли, прямо здесь пос­троил Никольский военный собор и монастырь. Их потом большевики снесли. Представляете: оплот единоканонической церкви — Лавра — расположен на улице имени сторонника нэзалэжности, анафемствованного строителя благолепных храмов. Все рав­но, как в самом начале девяностых здание КГБ в Тернополе в результате переименования вдруг обрело адрес улица Степана Бандеры! Куда правильнее зву­чит название Январского восстания, которое те же большевики подняли против буржуев из Централь­ной Рады в восемнадцатом году.

— А как эта улица называлась до большевистской революции? — спитав Алєксандр.

— Никольская, в честь того же мазепинского собо­ра. Ну ничего, ничего. Скоро наши придут к власти, и мы эту мазепинскую улицу переименуем в Лаврскую!

— Отче, это очень интересно, но давайте по вто­рой, — запропонував Тімафєй. — Ваше здравие!

Друга теж добре пішла, і розмова пожвавішала.

— Вы, ваше преподобие, неплохо знаете интерес­нейшие исторические байки, — сказав Алєксандр. — А как относительно современной ситуации, ваша пас­тва поддерживает молитвенное каноническое единс­тво с Третьим Римом?

— Да как сказать. После Майдана многие пребыва­ют в смятении. Наши бизнес-конкуренты... простите, богомерзкие раскольники из патриархата и эллино-католики, да и протестанты проводили дни и ночи с митингующими, каждоутренне возносили молитвы, исповедовали, причащали и даже венчали. Его свя­тейшество третий патриарх... опять мои извинения, анафемствованный и извергнутый из лона святой церкви гражданин Михайленко вообще заявил, что свидетельствует присутствие Благодати Духа Святаго на Майдане — народ на площади преклонил колени. В общем, нам не всегда удобно лишний раз напоми­нать о том, что административный центр нашей Цер­кви находится вне пределов нашей же страны.

— Но ведь Рим тоже пока не в Хохлянд... извините, я хотел сказать, вне пределов вашей страны находит­ся, — уточнив Тімафєй.

— Оно-то так, но католики уже много десятков лет по-другому строят политику взаимоотношений с пра­вославными. Иезуиты, одно слово. Всячески подчер­кивают свое уважение к памятникам истории и традициям. Вы, наверное, не знаете, но эллино-католики сохранили даже православный церковный календарь и празднуют Пасху и Рождество одновременно с на­ми, а не с Ватиканом, — вів далі священик, уже потро­ху червоніючи від випитого.

— Кстати, о памятниках истории. Отче, — спитав Алєксандр, — а что это за история с обвалом какого-то потолка в пещерах Лавры этой весной?

— Вы об этом тоже слышали? — Отець Василій на мить спохмурнів. — Да скоро все будет в порядке. Этот обвал случился в Ближних пещерах. Им под девятьсот лет. Склоны подвижны, канализации те­кут, а Грунты там ненадежные. Это все ученые раз­дули, мол, нельзя по-варварски эксплуатировать уникальный памятник истории с целью получения прибыли. А как, позвольте спросить, прекратить доступ паломникам, ведь многие за тысячи кило­метров приехали? Ну, там оплата монастырского экскурсовода, свечечка. Копеечка капает, конечно, но не так, чтобы уж сверхприбыль. Освящение ли­музинов, офисов, особняков приносит не меньше, а иной раз и поболее. Впрочем, вам это неинтересно.

— А обвал исследовали ученые? — запитав Тімафєй.

— Чего-то там копает один профессор с ученика­ми. Завтра пошлю семинаристов, пусть поспрошают у них, что да как, а может, и в их отсутствие следует наведаться... Ну что, господа, по третьей? — виявив ініціативу піп.

— С удовольствием! — Тімафєй, не чекаючи офіці­анта, розлив залишок пляшки та відкоркував другу, доливши з неї чарки по вінця.

Після третьої розмова пішла зовсім невимушено. Вже пізньої ночі цекісти, домовившись із отцем Василієм про відвідання монастиря і печер, відвезли його на таксі додому на Поділ.