На березі Борисфену лише починався теплий літній вечір. Щойно Аскольд вибрався з печери, одразу ж матеріалізувався і Лахудрик.
— Як тут чудово! То ми у першому столітті?
— Так. Ласкаво просимо в минуле! — Хлопець широким жестом вказав на видноколо, що, освітлене яскравим сонцем, мріялося за рікою. — Тобі добре, Лахудрику: поїдеш до табору на моїх плечах. Мені ж доведеться добру годину пішкувати.
— Так я ж невагомий! Хочеш, просто полечу поперед тебе? — Домовичок вилетів з-поза Аскольдової спини і, перекидаючись у повітрі, помчав угору за течією, не втрачаючи, втім, хлопця з поля зору.
— Гаразд, гаразд. Тут час іде набагато повільніше, але фізично я втомлююся не менше, аніж у нашому світі, тому не виривайся дуже вперед. — Аск поспішив за Лахудриком, який не припиняв пустувати.
— Студенте! Так ти відсипайся у цьому минулому часі на свіжому повітрі. Уявляєш, поспав тут хоч півдоби, а в нас минуло лише трохи — суцільна тобі економія часу.
— Слухай, Лахудрику! Ти б не міг дізнатися, куди пропала Надійка і як у неї справи? — змінив тему Аскольд.
— Аску, розумієш, я домовик твого будинку. Переміщатися на великі відстані я можу лише поблизу тебе. Коли є можливість, я зв’язуюся з домовиками інших будинків або сутностями іншого порядку і отримую інформацію або й мандрую з ними.
— А як ви вирахували Гликерію-Степаниду? — спитав хлопець.
— Вона персонаж відомий, отже, люди говорять і думають про неї багато, тому домовикам легко було встановити місце її проживання і попросити простежити за нею її ж домовика, точніше — домаху, з якою ворожка навіть не спробувала знайти спільну мову, але й вигнати не зуміла. Домаха дочекалася нагоди помститися, зробивши добру справу.
— Так ти гадаєш, дізнатися щось про Надійку з твоєю допомогою буде складно? — сумно зітхнув хлопець.
— А ти впевнений, що хочеш використати мої можливості для стосунків з нею?
— Щось у мене на душі неспокій. Зачекаємо добу і будемо шукати.
До табору дісталися ще засвітла, хоча палаюче в ньому багаття вже добре було видно у тіні гори. їх здалеку побачив Ілько і вийшов назустріч.
— Привіт! Апостол давно чекає на тебе, — звернувся до хлопця. — О! А це що за байбак летючий з тобою?
— Я не байбак і навіть не ховрах! Я Лахудрик Пенатій — київський домовик з вулиці Костьольної. Бакалавр, між іншим!
— Ти ба, воно ще й балакає! — трохи здивувався молодий венед.
— Чекай, чекай! — втрутився Аскольд. — Це мій добрий друг. Він справді домовик.
— Ільку! Недобре тримати гостей оддалік від місця трапези! — гукнув Апостол, чия кремезна постать виділялася біля багаття.
— Вітаю вас, добродію Апостоле, — вже звично привітався Аскольд.
— І тобі привіт, Аскольде! Бачу, ти прихопив із собою малого капосника — домовичка.
— Я не капосник, а вельми корисна для людей сутність, — вишукано вклонився домовичок. — Звуся Лахудрик Пенатій, бакалавр.
— Знаю, знаю, — всміхнувся Андрій. — У цьому часі людей мало, будинків ще менше, отже, і домовики винятково рідкісні. Ось! Ваших багато зараз у великих містах: Римі, Афінах, Єрусалимі, Александрії. Там ви перейняли від людей і традицію навчання майстерності у спеціальних школах, а може, люди від вас, хто зна? А в цій місцевості і люди, і домовики ще не зіпсуті цивілізаціями: живуть за звичаями і законами прабатьків, передаючи знання та перекази з роду в рід. Ось. Ільку! — звернувся Апостол до молодого венеда. — Чи розповідали тобі старші роду або жерці про невидимих охоронців затишку і спокою племені?
— Так. Є ті, хто незримо охороняє багаття й захищає оселю родини, але вони ніколи не показуються на очі, — відповів венед, намагаючись погладити Лахудрика. А той раптом зник, за мить з’явившись на Аскольдовому плечі.
— Поважним бакалаврам бешкетувати не пасує! — Аскольд погладив домовика, немов домашнього кота. — Добродію Апостоле, я маю замінити батарею вашого телефону. Це як підкинути дров у вогонь, щоб він не згасав, — пояснив студент, як зумів. — Ільку, — гукнув венеда, — я покажу тобі, як це робиться, щоб ти міг міняти її і без мене. Молоду людину легше навчити поводження з цією технікою, аніж старшого чоловіка. А згодом, може, тобі вдасться навчити і добродія Апостола.
Андрій не заперечував.
Аскольд кілька разів продемонстрував Ількові весь процес заміни елемента живлення телефону. Трохи намучившись, венед врешті зумів тричі повторити цю операцію цілком задовільно. Про всяк випадок студент навчив венеда самостійно дзвонити йому, аби зв’язок був обопільним. Тим часом Лахудрик подумки повідомив Аскольдові, що Апостолові та Ількові думки для нього абсолютно недосяжні, а інших людей у таборі він чудово чує.
Потім хлопці подалися купатися в теплій воді повільної Почайни. Звідтіля передзвонили Апостолові, щоб переконатись у відновленні зв’язку. Коли, свіжі й веселі, повернулися, то із задоволенням підтримали компанію Андрієві та його супутникам за смачною трапезою.
Повечерявши, Аскольд дістав з рюкзака Книгу і показав Андрієві напис, що з’явився на її першій сторінці. Апостол уважно проглянув текст і змушений був визнати, що вперше бачить таке письмо. Однієї миті йому здалося, що він спізнає літери, схожі на грецькі, але розібрати бодай слово не зумів. Ілько з цікавістю зазирнув у Книгу і запитав:
— А можливо, Книга якось пов’язана із жезлом Аратти?
Апостол миттєво випростався й уважно подивився на нього, потім, зітхнувши, мовив:
— Звісно, це мало спасти мені на думку! Скіпетр Давида сам узяв напрямок на вівтар Аратти, який Аскольд знайшов у печері у вигляді прозорого кубічного каменя — такого самого, як і навершя скіпетра, — пояснив він Ількові. — Книга ж є виробом пізнішого часу і потрапила до вівтаря, швидше за все, крізь браму часопростору. Вона, певно, пов’язана зі скіпетром саме через вівтар. Ось!
Андрій дістав з наплічної торбини жезл і поклав на закриту Книгу. Потім відкрив її, але напис не став зрозуміліший. Лахудрик, який безсоромно сів на Ількове плече, також зазирнув у Книгу, поглянув на скіпетр і, смикнувши близько схиленого Аска за вухо, жестами показав йому, що скіпетр слід покласти вздовж розкритої сторінки з написом. Хлопець взяв скіпетр з рук Апостола, відчувши, як жезл помітно затремтів і спалахнув каменем навершя, і обережно виконав домовикову пораду. На мить рядки незнайомих літер взагалі зникли, а тоді з’явилися знову. Поглянувши, Аскольд зрозумів, що тепер текст викладено нормативною українською. Але Апостол сказав, що бачить перед собою арамейські письмена. Припинивши суперечку, заходилися читати вголос: кожний по реченню, чудово розуміючи один одного. У написі йшлося про прихід першим покликаного Апостола Андрія на береги Борисфену-Славутича з Херсонеса Таврійського, про переслідування його ворогами Бога Істинного, про зустріч з юнаком на ймення Аскольд, про замах на Андрія слуг Храму і про те, як його урятував венедський парубок, про розмову з жерцями і про поєднання скіпетра Аратти з Книгою часопростору. На цьому напис уривався.
— Отже, Книга самостійно веде літопис подій, що тут відбуваються з нами, а жезл Аратти допомагає їх зрозуміти? — чи то спитав, чи ствердив майбутній історик Аскольд.
— Схоже, що саме так, — задумливо відповів Апостол. — А скажи-но мені, бакалавре Лахудрику Пенатію, — звернувся він до домовика, — звідки ти знаєш, як правильно сполучити жезл із Книгою, аби напис став зрозумілий? І не намагайся подумки маякувати Аскольдові, бо в моїй присутності це річ марна, ось. Відповідай негайно!
— Тут немає нічого дивного, добродію Апостоле, — заторохкотів домовик. — У нашій школі факультативно викладається теорія виникнення та використання дивотворчих предметів — артефактів, хоча самі домовики ними не користуються, то — прерогатива людей. Одного разу я побачив уривок старої гравюри, що таким чином поєднав жезл і велику книжку, от і запропонував спробувати.
— А чому саме Аскольдові? — прискіпливо допитувався Андрій.
— Ну... нам у школі розповідали, що існує нібито пророцтво чи легенда, що жезл Аратти визнає своїм володарем хлопця з Києва. Там є ще ряд інших обставин, що його стосуються. Ось я і подумав: раптом це Аскольд.
— Лахудрику! — втрутився Аскольд. — У сучасному Києві сотні тисяч молодих людей. Чому ж це маю бути я?
— А більше я ні з ким із молодих киян і не знайомий добре, — лаконічно пояснив домовик.
— Ну, от візьми хоча б Ілька, — заперечив Аск. — Він теж може вважатися киянином, бо живе там, де колись постане Київ.
— Щось ти хитруєш, пане бакалавре, — втрутився Андрій. — Слід ще буде поглянути, що воно там за поганська школа така у вашому розпусному Києві! Але наразі дякую тобі, Лахудрику, за підказку. Аскольде, а ти не вважаєш, що жезл разом із Книгою можуть створювати брами і в інші місця?
— Можливо, але, не знаючи бодай приблизно, куди можна таким чином потрапити, краще не ризикувати.
— Принаймні спробуй подумки попросити Книгу і жезл створити браму до печери Куба просто звідсіля, щоб не йти до неї у сутінках, — запропонував Апостол.
За їхньою розмовою уважно спостерігав венед, час від часу кидаючи збентежено-зацікавлені погляди на Андрія з Аском.
— А це думка! Вам би, добродію Апостоле, в нашому часі логістикою займатися! — Аскольд тієї ж миті за допомогою Книги і жезла, покладеного на її палітурку, створив браму й зазирнув у неї. — Вийшло! Ви мали рацію: брама веде до тієї печери, з якої я приходжу в цей час.
— Саме так, Аскольде, — мовив Апостол. — Тепер Книга у поєднанні з жезлом Аратти може створювати брами у будь-яке з місць, де вона раніше вже побувала, бодай мить. Ти просто уявляєш собі, куди хочеш потрапити, і Книга створить браму — прохід у те місце. Жезл ще має багато інших здатностей. Наприклад, він може фіксувати створені Книгою брами, перетворюючи їх на постійно діючі. Малий капосник Лахудрик Пенатій, як це не дивно, правильно зрозумів, що ти можеш вправлятися із жезлом Аратти. Ми ще потім з’ясуємо, звідки він стільки знає в такому юному, як на домовика, віці. Та жезл потрібен і мені тут, у цьому часі. Ось! Тож мушу тебе попросити: спробуймо разом передати вміння управляти жезлом ще й Ількові. Користуючись вашою мовою, зробимо його оператором жезла Аратти, аби Ілько міг допомагати в моїх справах.
— Але ж я насправді не маю жодної влади над жезлом, — засумнівався Аскольд.
— От зараз ми й перевіримо. — Андрій дістав жезл. — Візьми його за середину. Тепер спрямуй, ну, он хоча б на ту суху вербу. Стеж, щоб твоя рука була простягнута паралельно землі. Добре. Тепер подумки вимови: «Щите Даждьбожий, яви малу долю безмежжя сили твоєї».
Аскольд виконав усі Андрієві настанови — з каменя у наверші жезла вирвався конусоподібний промінь, що закінчувавсь яскравим, немов сонячним, колом якраз перед вказаним Апостолом деревом. Коли Аскольд спробував підійти до нього ближче, так само тримаючи жезл у витягнутій правиці, то відчув, що ніби впирається світловим колом у вербу.
— Ти створив прозорий щит. У вашому часі це назвуть силовим полем. Йому подумки можна надавати будь-якої форми, наприклад, напівсфери, аби захиститися хоч від дощу, хоч од вітру, — пояснив Апостол. — Якщо бажаєш, щоб щит зник, просто стисни жезл і подумки накажи щитові розвіятися.
Хлопець думкою вимкнув щит силового поля.
— Тепер іще раз, — наказав Андрій. — Створи щит перед собою. Так, добре. Підніми жезл угору. А тепер накажи щитові огорнути тебе.
Аскольд збагнув, що опинився усередині прозорого купола, позначеного по землі тим самим яскраво-золотим колом. Звуки до хлопця долинали притишено.
— Ільку, візьми лук, стріли і ніж та йди сюди! — гукнув венеда Андрій. — Пусти стрілу в купол. Щоб не лякати Аскольда, цілься убік від нього.
Двічі себе просити венед не примусив — звіддаля націлився прямо у груди Аскольдові, широко всміхнувся і останньої миті пустив стрілу трохи ліворуч. Зовсім трохи, як здалося всім, хто спостерігав за цим. З лунким скляним звуком стріла вдарилась у прозоре склепіння й відлетіла у траву. Потім Апостол дозволив усім бажаючим випробувати цей захист на міцність стрілами, ножами, камінням. Ількові одноплемінники в азарті навіть принесли дубовий стовбур і спробували гатити ним у тонку оболонку купола, немов тараном. Від першої ж спроби вони покотилися по траві: оболонка повністю повертала енергію удару, не приймаючи її на себе.
Лахудрик дуже засмутився, зрозумівши, що він також не може пройти крізь склепіння ані у видимому, ані у невидимому стані.
Врешті Аскольдові набридло стовбичити посеред галявини з піднятою рукою, і він, жестами попередивши, що розвагу закінчено, згорнув щита.
— То виходить, що цим жезлом можна не пустити кудись домовика або й полонити його? — спитав Лахудрик Андрія.
— Розумієш, пане бакалавре, — Андрій по-доброму зібрав зморшки навколо своїх пронизливо-синіх очей, — природа створення та існування таких сутностей, як, наприклад, ти, ґрунтується на поєднанні, як казатимуть маги у двадцять першому сторіччі, біохвильових та електромагнітних явищ. Коли ти переходиш у стан невидимості, то являєш собою розумне біополе. Ось. Щит — це теж поле, тільки, на відміну від тебе, його джерелом є енергія, яку генерує жезл, і воно не має власного розуму і власної волі. Природа вашої енергії цілком відмінна. Ось. Тому ти й не можеш його долати. Аскольде, підійти сюди. Ільку, ти теж. Правицями візьміться за жезл. Аскольде, подумки попроси жезл слухатися також Ілька.
Зверху на їхні стиснуті навколо скіпетра руки Апостол поклав свою велику долоню. Аскольд відчув раптовий приплив тепла, потім легеньке тремтіння — і все.
— Спасибі, — подякував Андрій. — Я навчу Ілька всього, що йому слід знати, аби правильно керувати властивостями жезла Аратти. Тобі ж, Аскольде, це знання, схоже, дано від народження. Прислухайся до себе — і все робитимеш правильно! Гаразд, зараз вам із Лахудриком уже час відпочити. Ходіть здорові.
Аскольд і домовичок попрощалися з усіма й, пірнувши у браму, опинились у печері Куба.
Зберігаючи граничну обережність та використовуючи телепатичні здібності Лахудрика, вибралися через вузенький лаз у Ближні печери, з них на подвір’я біля Хрестовоздвиженської церкви і поспішили на зупинку маршрутки, аби дістатися до Майдану. Та вулиця Мазепи виявилася перекритою міліцією через візит якогось іноземного прем’єра. Маршрутки не їздили.
— Ми з тобою два лохи, ги-ги-ги і ще ги-ги! — Лахудрик раптом подумки покепкував з них. — Коли Книга здатна створювати брами у місця, де вона вже була, то ми хоч зараз можемо опинитися вдома.
Аскольд ляснув себе долонею по лобі, швидко зайшов до найближчого підворіття, аби сховатися від перехожих... і за півхвилини стояв уже у власній кімнаті. Задоволений, що заощадив трохи часу, перевдягнувся та рушив на вечірку.
Квартиру Люсьчиного хлопця Льоші не можна було назвати затишною: студіо, облаштоване в стилі мінімалістичного хайтеку, де стінами відділявся лише суміщений санвузол, а замість столу та стільців просто на килимовому покритті підлоги лежали скатертина та кілька яскравих східних подушок. Ліжко заміняв двоспальний жорсткий матрац, а в кутках під стелею та на підлозі було закріплено потужні колонки музичної квадросистеми. Над скляним столиком для компакт-дисків, на стіні, висів плазмовий телевізор. Під іншою стіною розташувалася невелика кухонна стінка з шинквасом і двома барними стільцями біля неї.
Бенціон, заздалегідь попереджений про те, що їсти-пити доведеться напівлежачи, надягнув джинси і картату байкову сорочку. Він приніс два величезні пакунки з дорогою випивкою й делікатесними наїдками: чорною і червоною ікрою, пліснявими сирами, м’ясними та рибними баликами, горіхами й фруктами. Люська з Христиною заходилися розставляти тарілки на скатертині. Удвох молоді жінки швидко накрили галявину. Пінський запропонував приступати до аперитиву й розлив у келихи прохолодне біле «Бордо». Аскольд запізнювався. Розмова, що після формального знайомства Бенціона з Христиною якось не клеїлася, пішла веселіше. Пінський розпитував аспірантку про її роботу, розповідав про свою країну. Люська трохи нудилася, та коли її клієнт ненав’язливо почав розпитувати про колег Христини, і собі докинула кілька слів.
Нарешті прийшов Аскольд. Одразу ж «лягли до столу». Спроби обох жінок надати атмосфері веселої безпосередності давали жалюгідний результат, на всі Бенціонові намагання завести мову про інтереси та уподобання хлопця той відбувався одноманітними й лаконічними відповідями. Кілька разів переривав діалог, виходячи до коридору комусь дзвонити. Врешті не витримав невидимий Лахудрик.
— Ти що, прийшов сюди псувати настрій собі й людям?— сердито забубонів він у хлопцевій голові. — Пінський, між іншим, абсолютно захищений від сканування його думок — я не можу пробитися у його мозок, бодай трохи. Зате Люська, капость, — просто книга розгорнута. Саме вона умовила Христину притягнути тебе сюди, вона ж і з ворожкою її звела, і ментальний трунок передала, хоча думала, що то лише каталізатор для приворотного зілля.
— А навіщо вони це зробили, можеш довідатися? — подумки поставив запитання хлопець.
— Ні, вона про це зараз не думає. Аскольд вирішив трохи пожвавити розмову.
— Ви займаєтеся пошуком раритетів іудаїки в Україні? — спитав у Бенціона.
— Так. Я працюю в архівах і музеях, щоб ввести у науковий обіг якомога більше історичних документів та предметів культу. Це має суто наукове значення, але багато людей у вас вважають, що це робиться, аби потім пред’явити претензії на них з боку офіційної влади моєї країни та вивезти з України.
— А хіба це не так? — у лоб поставив запитання Аскольд.
— Ну, і в Україні відкривається все більше синагог та центрів іудаїки, сюди, на могилу цадика Нахмана[23] в Умані, здійснюють прощу тисячі хасидів з усього світу. Отже, ці речі можуть бути цілком придатні для використання за первісним сакральним призначенням, — приязно пояснив Пінський.
— А про які саме предмети йдеться? — спитала Христина.
— Перш за все сувої Тори — святого письма іудеїв, потім так звані корони Тори, вони здебільшого срібні; указки, якими ті, хто її читав, водили по рядках, бо не можна торкатися цих святих написів пальцями, шестисвічники-менори і ще багато чого іншого. У вас, у Музеї історичних коштовностей, дуже пристойна колекція предметів іудаїки, при нагоді подивіться.
— Зробили якісь відкриття? — підтримав розмову Аскольд.
— Так. Нещодавно в Житомирському обласному архіві віднайшли раніше невідомі сувої, що потрапили туди ще до війни. Та найбільше мене цікавить збір переказів про Давидів скіпетр. Дехто вважає, що його виготовлено саме тут, і він має надприродні властивості. — Пінський уважно дивився просто в обличчя Аскольдові.
— Тепер нарешті зрозуміло, чого йому від тебе треба! — прокоментував Лахудрик.
— У скіфських і сарматських курганах інколи знаходять ритуальні жезли шаманів і жерців цих народів. — Аскольд зумів зберегти незворушність і далі вести розмову рівним тоном. — Минулого року знайшли такий. Дерев’яна основа не збереглась, але чистого золота навершя має вигляд високого капелюха з карбованими оздобами. Швидше за все, його загальна довжина сягала двох метрів[24]. Це часом не може бути він?
— Малоймовірно. За переказами, Давидів скіпетр завдовжки не більш ніж шістдесят сантиметрів. Його зроблено зі срібла й мигдалевого дерева, а навершя — з чорного прозорого каменю. Нічого подібного у ваших курганах не знаходили.
— Багато речей викрадалося і викрадається чорними археологами, тому ми не маємо достеменних уявлень про всі типи ювелірних виробів, що можуть бути в нашій землі, надто про такий ексклюзив, — докинула Христина, аби й собі продемонструвати обізнаність.
— А на вашу особисту думку, Давидів скіпетр справді існував? — удав зацікавленість Аскольд.
— Принаймні є цілком імовірним створення його як ритуального предмета, царської регалії, а вже потім виникла легенда про чарівні властивості скіпетра, — мовив Пінський. — Є ж такі ентузіасти, що переконані в існуванні священної чаші Грааля, яка за описом є просто предметом посуду. Реально існує, наприклад, спис, яким нібито сотник Лонгін пробив груди Сина Божого, у двох примірниках: один у Вірменії, другий у Австрії. Останній був для Гітлера мало не фетишем. Його переконали, що насправді це спис Одіна[25], сакральна зброя всевладдя, і той, хто нею володіє, підкорить собі весь світ. В основу корони Ломбардії вставлено один із залізних цвяхів, яким тіло Сина Божого прибили до хреста спокути гріхів роду людського. Тому цю корону ще звуть залізною, і вважається, що вона має чарівні властивості. Цікавими можливостями наділяють також Святу угорську корону, її звуть короною святого Стефана. Закон визначав, що джерелом влади угорських королів була саме корона, а не особа монарха. Лише виконання трьох умов — коронації цією короною, обов’язково Естергомським[26] єпископом, у конкретній церкві старовинної угорської столиці — давало новому королю законне право здійснювати свою владу.
— А чи є подібні реліквії в іудаїзмі? — підтримала цікаву для неї розмову Христина.
— Звісно, їх багато. У Старому Заповіті, наприклад, є згадка про жезл плодючості пророка Аарона, також зроблений з мигдалевого дерева. А ще ви, мабуть, чули про Ковчег Заповіту, Скрижалі... Є також апокрифічні згадки про корону того ж Давида, меч і перстень царя Соломона. Кожний народ має власні легендарні артефакти. Символами влади імператора Японії досі є справжні сакральні речі, які, втім, ніколи не показують простим смертним. Це бронзове дзеркало, яшмові підвіски та меч. Хоча про меч кажуть, що його сховано у водах якогось священного озера чи річки.
— Скажіть, — щиро поцікавився Аскольд, — а чи досліджувалися підземелля Храму? Бо саме там можуть бути речі, пов’язані з царем Давидом і особливо з Соломоном, який, власне, і був першим будівничим Храму.
Бенціон зиркнув на хлопця, що напівлежав, спираючись ліктем на подушку.
— Там є якісь проблеми щодо юрисдикції над його територією різних віровизнань. Прямо над фундаментним муром Храму, Стіною плачу, зведено одну з найвизначніших святинь мусульман — мечеть Омара. Тому питання будь-яких досліджень є дуже делікатне і вирішиться лише після подолання комплексу комплексів, вибачайте за ненавмисний каламбур, та образ між цими релігіями. Якщо ви, Аскольде, не заперечуєте, то ми могли б окремо поспілкуватися на ці теми, а також і про ваші пошуки у печерах. Я зателефоную вам найближчим часом.
— Про наше відкриття краще розповість професор, — спробував уникнути пропонованої зустрічі студент.
їхню розмову перервала Люська. Вона попросила вже наливати чогось міцнішого від «Бордо», а сама запалила свічки, розставила їх на скатертині й вимкнула горішнє світло, лишивши тільки торшер у кутку. Бенціон розлив по пузатих чарках «Хеннесі». Христина підібгала ноги під себе, присунулася до Аскольда й поклала руку йому на талію. Хлопець, вдавши, що намагається дотягнутися до грона великого синього винограду, ніби випадково скинув руку аспірантки. Але та наполегливо повторила свій нехитрий маневр. Раптом крізь двері туалету, де не могло бути нікого, почулося характерне дзюрчання... води, що виливалася зі зливного бачка. Коли здивована Люська пішла поглянути, що ж воно сталося, у квартирі самі по собі увімкнулися освітлювальні прилади й телевізор. Усі підвелися, здивовано озираючись та перемовляючись. Утім, Аскольд, знехотя імітуючи здивування, подумки звернувся до Лахудрика:
— Дякую. Врятував мене від домагань нетверезої панни.
— Подякуй також русанівським домовикам. Я можу діяти лише з дозволу місцевих сутностей. Цей будинок відносно новий, тому домовиків тут мало і вони ще не дуже сильні, я з ними домовився і влаштував цей маленький виступ. Ви такі явища називаєте полтергейстом або бешкетами барабашок.
У замку вхідних дверей почувся скрегіт ключа, і вони відчинилися — несподівано раніше повернувся з відрядження господар квартири, неофіційний чоловік Люськи — Льоша.
— Це також твоя робота? — спитав домовика Аскольд.
— Ні, це він сам, але, судячи зі зміни настрою всіх присутніх, вже можна піти. Хоча ми так і не дізналися, де Люська взяла трунок.
— Зате знаємо, що Пінський полює на скіпетр Давида — жезл Аратти, — відповів Аскольд.
Прощання вийшло зібганим. Швидко вдягнувшись, Аскольд із Христиною, яка нав’язала йому свою компанію, вийшли на холодне подвір’я. Ішов мокрий сніг, було вітряно. Хлопець пошкодував, що не має грошей на таксі. Довелося чекати на маршрутку. На зупинці Христина щось розповідала йому про Бєню і Люську, чомусь зловтішалася з того, що «кращій подрузі» важко буде знайти пристойні пояснення для Льоші стосовно інтимності атмосфери цієї зіпсованої вечірки. Аскольд з сумом розумів невідворотність перспективи проводжати балакучу, під дією алкоголю, жінку аж до її дому, десь на Нивках. Знову спробував додзвонитися до Надійки, але вона так і не увімкнула телефон. Коли він клав мобільний до кишені, то відчув, що йому там щось заважає. Запустивши руку, витягнув товсту пачку двохсотгривневих банкнот. Христина здивовано поглянула на нього: ніколи не бачила у цього студента такої суми. Аскольд, покрутивши гроші в руках, знову поклав пачку назад.
— Лахудрику! Це твоя робота чи Пінський з якоюсь метою підклав, бо більше ж нікому? — спитав домовика.
— Боляче дивитись, як ти нудишся в її присутності. Тому я знайшов тобі трохи готівки, щоб довезти цю цяцю на таксі.
— А де взяв? Напевне ж, у когось украв. Негайно повертай назад! — гримнув подумки Аскольд.
— Ні! У тому будинку, де була вечірка, — почав пояснювати домовичок, — одну квартиру раніше винаймали ділки, які вирощували коноплі просто у ящиках в самій квартирі і продавали наркоманам. Коли їх накрила міліція, то весь виторг, звісно, вилучили, але цю пачку один тип з тієї компанії городників-аматорів сховав у шахті ліфта, не бажаючи ділитися з партнерами по бізнесу. Мені гроші показали місцеві домовики, а я попросив дозволу взяти їх для тебе.
— Дякую, сильно виручив! — подумки вимовив хлопець, а вголос чемно запропонував Христині: — Дозвольте, я відвезу вас додому на таксі.
І, не чекаючи відповіді, зупинив першу-ліпшу машину. Галантно відчинивши для Христини задні дверцята, Аскольд миттю пірнув на переднє сидіння і лише звідтіля попросив дівчину назвати водієві адресу.
Двох чоловіків, що стояли поруч з ними на зупинці, також миттєво підхопив непоказний «Ланос», який помчав слідом за таксі. Ще одна машина, припаркована на протилежному боці вулиці, раптом майже з місця розвернулася проти всіх правил і також поїхала в тому ж напрямку.
Дорогою мовчали. Коли ж приїхали, за наполяганням Аскольда, до самого під’їзду Христининого будинку, він, не відпускаючи таксі, чемно відчинив для неї дверцята, попрощався і поїхав додому на Костьольну. Ще раз набрав Надіїн номер, і знову без результату.