Час настав

Прагне близькості Христина, втім, Лахудрик це припинить

На березі Борисфену лише починався теплий літній вечір. Щойно Аскольд вибрався з печери, одразу ж ма­теріалізувався і Лахудрик.

— Як тут чудово! То ми у першому столітті?

— Так. Ласкаво просимо в минуле! — Хлопець ши­роким жестом вказав на видноколо, що, освітлене яск­равим сонцем, мріялося за рікою. — Тобі добре, Лахудрику: поїдеш до табору на моїх плечах. Мені ж доведеться добру годину пішкувати.

— Так я ж невагомий! Хочеш, просто полечу попе­ред тебе? — Домовичок вилетів з-поза Аскольдової спини і, перекидаючись у повітрі, помчав угору за те­чією, не втрачаючи, втім, хлопця з поля зору.

— Гаразд, гаразд. Тут час іде набагато повільніше, але фізично я втомлююся не менше, аніж у нашому сві­ті, тому не виривайся дуже вперед. — Аск поспішив за Лахудриком, який не припиняв пустувати.

— Студенте! Так ти відсипайся у цьому минулому часі на свіжому повітрі. Уявляєш, поспав тут хоч півдоби, а в нас минуло лише трохи — суцільна тобі економія часу.

— Слухай, Лахудрику! Ти б не міг дізнатися, куди пропала Надійка і як у неї справи? — змінив тему Ас­кольд.

— Аску, розумієш, я домовик твого будинку. Перемі­щатися на великі відстані я можу лише поблизу тебе. Коли є можливість, я зв’язуюся з домовиками інших будинків або сутностями іншого порядку і отримую інформацію або й мандрую з ними.

— А як ви вирахували Гликерію-Степаниду? — спи­тав хлопець.

— Вона персонаж відомий, отже, люди говорять і думають про неї багато, тому домовикам легко було встановити місце її проживання і попросити просте­жити за нею її ж домовика, точніше — домаху, з якою ворожка навіть не спробувала знайти спільну мову, але й вигнати не зуміла. Домаха дочекалася нагоди помститися, зробивши добру справу.

— Так ти гадаєш, дізнатися щось про Надійку з тво­єю допомогою буде складно? — сумно зітхнув хло­пець.

— А ти впевнений, що хочеш використати мої мож­ливості для стосунків з нею?

— Щось у мене на душі неспокій. Зачекаємо добу і будемо шукати.

До табору дісталися ще засвітла, хоча палаюче в ньо­му багаття вже добре було видно у тіні гори. їх здалеку побачив Ілько і вийшов назустріч.

— Привіт! Апостол давно чекає на тебе, — звер­нувся до хлопця. — О! А це що за байбак летючий з то­бою?

— Я не байбак і навіть не ховрах! Я Лахудрик Пенатій — київський домовик з вулиці Костьольної. Бака­лавр, між іншим!

— Ти ба, воно ще й балакає! — трохи здивувався мо­лодий венед.

— Чекай, чекай! — втрутився Аскольд. — Це мій добрий друг. Він справді домовик.

— Ільку! Недобре тримати гостей оддалік від місця трапези! — гукнув Апостол, чия кремезна постать виділялася біля багаття.

— Вітаю вас, добродію Апостоле, — вже звично привітався Аскольд.

— І тобі привіт, Аскольде! Бачу, ти прихопив із со­бою малого капосника — домовичка.

— Я не капосник, а вельми корисна для людей сут­ність, — вишукано вклонився домовичок. — Звуся Ла­худрик Пенатій, бакалавр.

— Знаю, знаю, — всміхнувся Андрій. — У цьому часі людей мало, будинків ще менше, отже, і домо­вики винятково рідкісні. Ось! Ваших багато зараз у великих містах: Римі, Афінах, Єрусалимі, Александрії. Там ви перейняли від людей і традицію на­вчання майстерності у спеціальних школах, а може, люди від вас, хто зна? А в цій місцевості і люди, і домовики ще не зіпсуті цивілізаціями: живуть за звичаями і законами прабатьків, передаючи знання та перекази з роду в рід. Ось. Ільку! — звернувся Апостол до молодого венеда. — Чи розповідали тобі старші роду або жерці про невидимих охорон­ців затишку і спокою племені?

— Так. Є ті, хто незримо охороняє багаття й захищає оселю родини, але вони ніколи не показуються на очі, — відповів венед, намагаючись погладити Лахудрика. А той раптом зник, за мить з’явившись на Аскольдовому плечі.

— Поважним бакалаврам бешкетувати не пасує! — Аскольд погладив домовика, немов домашнього ко­та. — Добродію Апостоле, я маю замінити батарею вашого телефону. Це як підкинути дров у вогонь, щоб він не згасав, — пояснив студент, як зумів. — Іль­ку, — гукнув венеда, — я покажу тобі, як це робиться, щоб ти міг міняти її і без мене. Молоду людину легше навчити поводження з цією технікою, аніж старшого чоловіка. А згодом, може, тобі вдасться навчити і добродія Апостола.

Андрій не заперечував.

Аскольд кілька разів продемонстрував Ількові весь процес заміни елемента живлення телефону. Трохи намучившись, венед врешті зумів тричі повторити цю операцію цілком задовільно. Про всяк випадок студент навчив венеда самостійно дзвонити йому, аби зв’язок був обопільним. Тим часом Лахудрик подумки повідомив Аскольдові, що Апостолові та Ількові думки для нього абсолютно недосяжні, а ін­ших людей у таборі він чудово чує.

Потім хлопці подалися купатися в теплій воді по­вільної Почайни. Звідтіля передзвонили Апостолові, щоб переконатись у відновленні зв’язку. Коли, сві­жі й веселі, повернулися, то із задоволенням підтри­мали компанію Андрієві та його супутникам за смач­ною трапезою.

Повечерявши, Аскольд дістав з рюкзака Книгу і по­казав Андрієві напис, що з’явився на її першій сторін­ці. Апостол уважно проглянув текст і змушений був визнати, що вперше бачить таке письмо. Однієї миті йому здалося, що він спізнає літери, схожі на грецькі, але розібрати бодай слово не зумів. Ілько з цікавістю зазирнув у Книгу і запитав:

— А можливо, Книга якось пов’язана із жезлом Аратти?

Апостол миттєво випростався й уважно подивився на нього, потім, зітхнувши, мовив:

— Звісно, це мало спасти мені на думку! Скіпетр Да­вида сам узяв напрямок на вівтар Аратти, який Ас­кольд знайшов у печері у вигляді прозорого кубічного каменя — такого самого, як і навершя скіпетра, — по­яснив він Ількові. — Книга ж є виробом пізнішого ча­су і потрапила до вівтаря, швидше за все, крізь браму часопростору. Вона, певно, пов’язана зі скіпетром саме через вівтар. Ось!

Андрій дістав з наплічної торбини жезл і поклав на закриту Книгу. Потім відкрив її, але напис не став зрозуміліший. Лахудрик, який безсоромно сів на Ількове плече, також зазирнув у Книгу, поглянув на скіпетр і, смикнувши близько схиленого Аска за вухо, жестами показав йому, що скіпетр слід покласти вздовж роз­критої сторінки з написом. Хлопець взяв скіпетр з рук Апостола, відчувши, як жезл помітно затремтів і спа­лахнув каменем навершя, і обережно виконав домови­кову пораду. На мить рядки незнайомих літер взагалі зникли, а тоді з’явилися знову. Поглянувши, Аскольд зрозумів, що тепер текст викладено нормативною ук­раїнською. Але Апостол сказав, що бачить перед со­бою арамейські письмена. Припинивши суперечку, заходилися читати вголос: кожний по реченню, чудо­во розуміючи один одного. У написі йшлося про при­хід першим покликаного Апостола Андрія на береги Борисфену-Славутича з Херсонеса Таврійського, про переслідування його ворогами Бога Істинного, про зустріч з юнаком на ймення Аскольд, про замах на Андрія слуг Храму і про те, як його урятував венедський парубок, про розмову з жерцями і про поєднан­ня скіпетра Аратти з Книгою часопростору. На цьому напис уривався.

— Отже, Книга самостійно веде літопис подій, що тут відбуваються з нами, а жезл Аратти допомагає їх зрозуміти? — чи то спитав, чи ствердив майбутній іс­торик Аскольд.

— Схоже, що саме так, — задумливо відповів Апос­тол. — А скажи-но мені, бакалавре Лахудрику Пенатію, — звернувся він до домовика, — звідки ти знаєш, як правильно сполучити жезл із Книгою, аби напис став зрозумілий? І не намагайся подумки маякувати Аскольдові, бо в моїй присутності це річ марна, ось. Відповідай негайно!

— Тут немає нічого дивного, добродію Апостоле, — заторохкотів домовик. — У нашій школі факуль­тативно викладається теорія виникнення та викорис­тання дивотворчих предметів — артефактів, хоча самі домовики ними не користуються, то — прерогатива людей. Одного разу я побачив уривок старої гравюри, що таким чином поєднав жезл і велику книжку, от і запропонував спробувати.

— А чому саме Аскольдові? — прискіпливо допиту­вався Андрій.

— Ну... нам у школі розповідали, що існує нібито пророцтво чи легенда, що жезл Аратти визнає своїм володарем хлопця з Києва. Там є ще ряд інших обста­вин, що його стосуються. Ось я і подумав: раптом це Аскольд.

— Лахудрику! — втрутився Аскольд. — У сучас­ному Києві сотні тисяч молодих людей. Чому ж це маю бути я?

— А більше я ні з ким із молодих киян і не знайомий добре, — лаконічно пояснив домовик.

— Ну, от візьми хоча б Ілька, — заперечив Аск. — Він теж може вважатися киянином, бо живе там, де ко­лись постане Київ.

— Щось ти хитруєш, пане бакалавре, — втрутився Андрій. — Слід ще буде поглянути, що воно там за по­ганська школа така у вашому розпусному Києві! Але наразі дякую тобі, Лахудрику, за підказку. Аскольде, а ти не вважаєш, що жезл разом із Книгою можуть ство­рювати брами і в інші місця?

— Можливо, але, не знаючи бодай приблизно, куди можна таким чином потрапити, краще не ризикувати.

— Принаймні спробуй подумки попросити Книгу і жезл створити браму до печери Куба просто звідсі­ля, щоб не йти до неї у сутінках, — запропонував Апостол.

За їхньою розмовою уважно спостерігав венед, час від часу кидаючи збентежено-зацікавлені погляди на Андрія з Аском.

— А це думка! Вам би, добродію Апостоле, в нашо­му часі логістикою займатися! — Аскольд тієї ж миті за допомогою Книги і жезла, покладеного на її палі­турку, створив браму й зазирнув у неї. — Вийшло! Ви мали рацію: брама веде до тієї печери, з якої я прихо­джу в цей час.

— Саме так, Аскольде, — мовив Апостол. — Те­пер Книга у поєднанні з жезлом Аратти може ство­рювати брами у будь-яке з місць, де вона раніше вже побувала, бодай мить. Ти просто уявляєш собі, куди хочеш потрапити, і Книга створить браму — прохід у те місце. Жезл ще має багато інших здатностей. Наприклад, він може фіксувати створені Книгою брами, перетворюючи їх на постійно діючі. Малий капосник Лахудрик Пенатій, як це не дивно, пра­вильно зрозумів, що ти можеш вправлятися із жез­лом Аратти. Ми ще потім з’ясуємо, звідки він стіль­ки знає в такому юному, як на домовика, віці. Та жезл потрібен і мені тут, у цьому часі. Ось! Тож мушу тебе попросити: спробуймо разом передати вміння управляти жезлом ще й Ількові. Користуючись ва­шою мовою, зробимо його оператором жезла Арат­ти, аби Ілько міг допомагати в моїх справах.

— Але ж я насправді не маю жодної влади над жез­лом, — засумнівався Аскольд.

— От зараз ми й перевіримо. — Андрій дістав жезл. — Візьми його за середину. Тепер спрямуй, ну, он хоча б на ту суху вербу. Стеж, щоб твоя рука була простягнута паралельно землі. Добре. Тепер подумки вимови: «Щите Даждьбожий, яви малу долю безмеж­жя сили твоєї».

Аскольд виконав усі Андрієві настанови — з каменя у наверші жезла вирвався конусоподібний промінь, що закінчувавсь яскравим, немов сонячним, колом якраз перед вказаним Апостолом деревом. Коли Аскольд спробував підійти до нього ближче, так само тримаю­чи жезл у витягнутій правиці, то відчув, що ніби впи­рається світловим колом у вербу.

— Ти створив прозорий щит. У вашому часі це на­звуть силовим полем. Йому подумки можна надавати будь-якої форми, наприклад, напівсфери, аби захисти­тися хоч від дощу, хоч од вітру, — пояснив Апостол. — Якщо бажаєш, щоб щит зник, просто стисни жезл і подумки накажи щитові розвіятися.

Хлопець думкою вимкнув щит силового поля.

— Тепер іще раз, — наказав Андрій. — Створи щит перед собою. Так, добре. Підніми жезл угору. А тепер накажи щитові огорнути тебе.

Аскольд збагнув, що опинився усередині прозо­рого купола, позначеного по землі тим самим яск­раво-золотим колом. Звуки до хлопця долинали притишено.

— Ільку, візьми лук, стріли і ніж та йди сюди! — гук­нув венеда Андрій. — Пусти стрілу в купол. Щоб не лякати Аскольда, цілься убік від нього.

Двічі себе просити венед не примусив — звіддаля націлився прямо у груди Аскольдові, широко всміх­нувся і останньої миті пустив стрілу трохи ліворуч. Зовсім трохи, як здалося всім, хто спостерігав за цим. З лунким скляним звуком стріла вдарилась у прозоре склепіння й відлетіла у траву. Потім Апостол дозволив усім бажаючим випробувати цей за­хист на міцність стрілами, ножами, камінням. Ілько­ві одноплемінники в азарті навіть принесли дубовий стовбур і спробували гатити ним у тонку оболонку купола, немов тараном. Від першої ж спроби вони покотилися по траві: оболонка повністю повертала енергію удару, не приймаючи її на себе.

Лахудрик дуже засмутився, зрозумівши, що він та­кож не може пройти крізь склепіння ані у видимому, ані у невидимому стані.

Врешті Аскольдові набридло стовбичити посеред галявини з піднятою рукою, і він, жестами попередив­ши, що розвагу закінчено, згорнув щита.

— То виходить, що цим жезлом можна не пустити кудись домовика або й полонити його? — спитав Ла­худрик Андрія.

— Розумієш, пане бакалавре, — Андрій по-доброму зібрав зморшки навколо своїх пронизливо-синіх очей, — природа створення та існування таких сутнос­тей, як, наприклад, ти, ґрунтується на поєднанні, як казатимуть маги у двадцять першому сторіччі, біохвильових та електромагнітних явищ. Коли ти переходиш у стан невидимості, то являєш собою розумне біополе. Ось. Щит — це теж поле, тільки, на відміну від тебе, його джерелом є енергія, яку генерує жезл, і воно не має власного розуму і власної волі. Природа вашої енергії цілком відмінна. Ось. Тому ти й не можеш його долати. Аскольде, підійти сюди. Ільку, ти теж. Правицями візьміться за жезл. Аскольде, подумки попроси жезл слухатися також Ілька.

Зверху на їхні стиснуті навколо скіпетра руки Апостол поклав свою велику долоню. Аскольд відчув раптовий приплив тепла, потім легеньке тремтін­ня — і все.

— Спасибі, — подякував Андрій. — Я навчу Іль­ка всього, що йому слід знати, аби правильно керу­вати властивостями жезла Аратти. Тобі ж, Асколь­де, це знання, схоже, дано від народження. Прислу­хайся до себе — і все робитимеш правильно! Га­разд, зараз вам із Лахудриком уже час відпочити. Ходіть здорові.

Аскольд і домовичок попрощалися з усіма й, пірнув­ши у браму, опинились у печері Куба.

Зберігаючи граничну обережність та використо­вуючи телепатичні здібності Лахудрика, вибралися через вузенький лаз у Ближні печери, з них на по­двір’я біля Хрестовоздвиженської церкви і поспіши­ли на зупинку маршрутки, аби дістатися до Майда­ну. Та вулиця Мазепи виявилася перекритою міліці­єю через візит якогось іноземного прем’єра. Мар­шрутки не їздили.

— Ми з тобою два лохи, ги-ги-ги і ще ги-ги! — Ла­худрик раптом подумки покепкував з них. — Коли Книга здатна створювати брами у місця, де вона вже була, то ми хоч зараз можемо опинитися вдома.

Аскольд ляснув себе долонею по лобі, швидко за­йшов до найближчого підворіття, аби сховатися від перехожих... і за півхвилини стояв уже у власній кімна­ті. Задоволений, що заощадив трохи часу, перевдяг­нувся та рушив на вечірку.

Квартиру Люсьчиного хлопця Льоші не можна було назвати затишною: студіо, облаштоване в стилі мінімалістичного хайтеку, де стінами відділявся лише су­міщений санвузол, а замість столу та стільців просто на килимовому покритті підлоги лежали скатертина та кілька яскравих східних подушок. Ліжко заміняв двоспальний жорсткий матрац, а в кутках під стелею та на підлозі було закріплено потужні колонки музич­ної квадросистеми. Над скляним столиком для ком­пакт-дисків, на стіні, висів плазмовий телевізор. Під іншою стіною розташувалася невелика кухонна стінка з шинквасом і двома барними стільцями біля неї.

Бенціон, заздалегідь попереджений про те, що їсти-пити доведеться напівлежачи, надягнув джинси і кар­тату байкову сорочку. Він приніс два величезні пакун­ки з дорогою випивкою й делікатесними наїдками: чорною і червоною ікрою, пліснявими сирами, м’ясни­ми та рибними баликами, горіхами й фруктами. Люсь­ка з Христиною заходилися розставляти тарілки на скатертині. Удвох молоді жінки швидко накрили галя­вину. Пінський запропонував приступати до аперити­ву й розлив у келихи прохолодне біле «Бордо». Аскольд запізнювався. Розмова, що після формального зна­йомства Бенціона з Христиною якось не клеїлася, піш­ла веселіше. Пінський розпитував аспірантку про її ро­боту, розповідав про свою країну. Люська трохи нуди­лася, та коли її клієнт ненав’язливо почав розпитувати про колег Христини, і собі докинула кілька слів.

Нарешті прийшов Аскольд. Одразу ж «лягли до сто­лу». Спроби обох жінок надати атмосфері веселої без­посередності давали жалюгідний результат, на всі Бенціонові намагання завести мову про інтереси та уподобання хлопця той відбувався одноманітними й лаконічними відповідями. Кілька разів переривав діа­лог, виходячи до коридору комусь дзвонити. Врешті не витримав невидимий Лахудрик.

— Ти що, прийшов сюди псувати настрій собі й лю­дям?— сердито забубонів він у хлопцевій голові. — Пінський, між іншим, абсолютно захищений від ска­нування його думок — я не можу пробитися у його мозок, бодай трохи. Зате Люська, капость, — просто кни­га розгорнута. Саме вона умовила Христину притягну­ти тебе сюди, вона ж і з ворожкою її звела, і менталь­ний трунок передала, хоча думала, що то лише каталізатор для приворотного зілля.

— А навіщо вони це зробили, можеш довідатися? — подумки поставив запитання хлопець.

— Ні, вона про це зараз не думає. Аскольд вирішив трохи пожвавити розмову.

— Ви займаєтеся пошуком раритетів іудаїки в Укра­їні? — спитав у Бенціона.

— Так. Я працюю в архівах і музеях, щоб ввести у на­уковий обіг якомога більше історичних документів та предметів культу. Це має суто наукове значення, але багато людей у вас вважають, що це робиться, аби по­тім пред’явити претензії на них з боку офіційної влади моєї країни та вивезти з України.

— А хіба це не так? — у лоб поставив запитання Ас­кольд.

— Ну, і в Україні відкривається все більше синагог та центрів іудаїки, сюди, на могилу цадика Нахмана[23] в Умані, здійснюють прощу тисячі хасидів з усього світу. Отже, ці речі можуть бути цілком придатні для вико­ристання за первісним сакральним призначенням, — приязно пояснив Пінський.

— А про які саме предмети йдеться? — спитала Христина.

— Перш за все сувої Тори — святого письма іудеїв, потім так звані корони Тори, вони здебільшого срібні; указки, якими ті, хто її читав, водили по рядках, бо не можна торкатися цих святих написів пальцями, шестисвічники-менори і ще багато чого іншого. У вас, у Музеї історичних коштовностей, дуже пристойна ко­лекція предметів іудаїки, при нагоді подивіться.

— Зробили якісь відкриття? — підтримав розмову Аскольд.

— Так. Нещодавно в Житомирському обласному архіві віднайшли раніше невідомі сувої, що потрапи­ли туди ще до війни. Та найбільше мене цікавить збір переказів про Давидів скіпетр. Дехто вважає, що його виготовлено саме тут, і він має надприродні властивості. — Пінський уважно дивився просто в обличчя Аскольдові.

— Тепер нарешті зрозуміло, чого йому від тебе тре­ба! — прокоментував Лахудрик.

— У скіфських і сарматських курганах інколи знахо­дять ритуальні жезли шаманів і жерців цих народів. — Аскольд зумів зберегти незворушність і далі вести розмову рівним тоном. — Минулого року знайшли та­кий. Дерев’яна основа не збереглась, але чистого золо­та навершя має вигляд високого капелюха з карбова­ними оздобами. Швидше за все, його загальна довжи­на сягала двох метрів[24]. Це часом не може бути він?

— Малоймовірно. За переказами, Давидів скіпетр завдовжки не більш ніж шістдесят сантиметрів. Його зроблено зі срібла й мигдалевого дерева, а навершя — з чорного прозорого каменю. Нічого подібного у ва­ших курганах не знаходили.

— Багато речей викрадалося і викрадається чор­ними археологами, тому ми не маємо достеменних уявлень про всі типи ювелірних виробів, що можуть бути в нашій землі, надто про такий ексклюзив, — докинула Христина, аби й собі продемонструвати обізнаність.

— А на вашу особисту думку, Давидів скіпетр справ­ді існував? — удав зацікавленість Аскольд.

— Принаймні є цілком імовірним створення його як ритуального предмета, царської регалії, а вже по­тім виникла легенда про чарівні властивості скіпет­ра, — мовив Пінський. — Є ж такі ентузіасти, що пе­реконані в існуванні священної чаші Грааля, яка за описом є просто предметом посуду. Реально існує, наприклад, спис, яким нібито сотник Лонгін пробив груди Сина Божого, у двох примірниках: один у Вір­менії, другий у Австрії. Останній був для Гітлера ма­ло не фетишем. Його переконали, що насправді це спис Одіна[25], сакральна зброя всевладдя, і той, хто нею володіє, підкорить собі весь світ. В основу коро­ни Ломбардії вставлено один із залізних цвяхів, яким тіло Сина Божого прибили до хреста спокути гріхів роду людського. Тому цю корону ще звуть залізною, і вважається, що вона має чарівні властивості. Цікави­ми можливостями наділяють також Святу угорську корону, її звуть короною святого Стефана. Закон ви­значав, що джерелом влади угорських королів була саме корона, а не особа монарха. Лише виконання трьох умов — коронації цією короною, обов’язково Естергомським[26] єпископом, у конкретній церкві старовинної угорської столиці — давало новому ко­ролю законне право здійснювати свою владу.

— А чи є подібні реліквії в іудаїзмі? — підтримала цікаву для неї розмову Христина.

— Звісно, їх багато. У Старому Заповіті, наприклад, є згадка про жезл плодючості пророка Аарона, також зроблений з мигдалевого дерева. А ще ви, мабуть, чу­ли про Ковчег Заповіту, Скрижалі... Є також апокри­фічні згадки про корону того ж Давида, меч і перстень царя Соломона. Кожний народ має власні легендарні артефакти. Символами влади імператора Японії досі є справжні сакральні речі, які, втім, ніколи не показу­ють простим смертним. Це бронзове дзеркало, яшмо­ві підвіски та меч. Хоча про меч кажуть, що його схова­но у водах якогось священного озера чи річки.

— Скажіть, — щиро поцікавився Аскольд, — а чи досліджувалися підземелля Храму? Бо саме там мо­жуть бути речі, пов’язані з царем Давидом і особли­во з Соломоном, який, власне, і був першим будівни­чим Храму.

Бенціон зиркнув на хлопця, що напівлежав, спираю­чись ліктем на подушку.

— Там є якісь проблеми щодо юрисдикції над його територією різних віровизнань. Прямо над фундамен­тним муром Храму, Стіною плачу, зведено одну з най­визначніших святинь мусульман — мечеть Омара. То­му питання будь-яких досліджень є дуже делікатне і вирішиться лише після подолання комплексу ком­плексів, вибачайте за ненавмисний каламбур, та образ між цими релігіями. Якщо ви, Аскольде, не заперечує­те, то ми могли б окремо поспілкуватися на ці теми, а також і про ваші пошуки у печерах. Я зателефоную вам найближчим часом.

— Про наше відкриття краще розповість профе­сор, — спробував уникнути пропонованої зустрічі студент.

їхню розмову перервала Люська. Вона попросила вже наливати чогось міцнішого від «Бордо», а сама запалила свічки, розставила їх на скатертині й вим­кнула горішнє світло, лишивши тільки торшер у кутку. Бенціон розлив по пузатих чарках «Хеннесі». Христина підібгала ноги під себе, присунулася до Аскольда й поклала руку йому на талію. Хлопець, вдавши, що намагається дотягнутися до грона вели­кого синього винограду, ніби випадково скинув ру­ку аспірантки. Але та наполегливо повторила свій нехитрий маневр. Раптом крізь двері туалету, де не могло бути нікого, почулося характерне дзюрчан­ня... води, що виливалася зі зливного бачка. Коли здивована Люська пішла поглянути, що ж воно сталося, у квартирі самі по собі увімкнулися освітлю­вальні прилади й телевізор. Усі підвелися, здивова­но озираючись та перемовляючись. Утім, Аскольд, знехотя імітуючи здивування, подумки звернувся до Лахудрика:

— Дякую. Врятував мене від домагань нетверезої панни.

— Подякуй також русанівським домовикам. Я можу діяти лише з дозволу місцевих сутностей. Цей будинок відносно новий, тому домовиків тут мало і вони ще не дуже сильні, я з ними домовився і влаштував цей маленький виступ. Ви такі явища називаєте полтергей­стом або бешкетами барабашок.

У замку вхідних дверей почувся скрегіт ключа, і во­ни відчинилися — несподівано раніше повернувся з відрядження господар квартири, неофіційний чоловік Люськи — Льоша.

— Це також твоя робота? — спитав домовика Ас­кольд.

— Ні, це він сам, але, судячи зі зміни настрою всіх присутніх, вже можна піти. Хоча ми так і не дізналися, де Люська взяла трунок.

— Зате знаємо, що Пінський полює на скіпетр Дави­да — жезл Аратти, — відповів Аскольд.

Прощання вийшло зібганим. Швидко вдягнув­шись, Аскольд із Христиною, яка нав’язала йому свою компанію, вийшли на холодне подвір’я. Ішов мокрий сніг, було вітряно. Хлопець пошкодував, що не має грошей на таксі. Довелося чекати на мар­шрутку. На зупинці Христина щось розповідала йо­му про Бєню і Люську, чомусь зловтішалася з того, що «кращій подрузі» важко буде знайти пристойні пояснення для Льоші стосовно інтимності атмосфе­ри цієї зіпсованої вечірки. Аскольд з сумом розумів невідворотність перспективи проводжати балакучу, під дією алкоголю, жінку аж до її дому, десь на Нив­ках. Знову спробував додзвонитися до Надійки, але вона так і не увімкнула телефон. Коли він клав мо­більний до кишені, то відчув, що йому там щось за­важає. Запустивши руку, витягнув товсту пачку двохсотгривневих банкнот. Христина здивовано поглянула на нього: ніколи не бачила у цього студента такої суми. Аскольд, покрутивши гроші в ру­ках, знову поклав пачку назад.

— Лахудрику! Це твоя робота чи Пінський з яко­юсь метою підклав, бо більше ж нікому? — спитав домовика.

— Боляче дивитись, як ти нудишся в її присутності. Тому я знайшов тобі трохи готівки, щоб довезти цю цяцю на таксі.

— А де взяв? Напевне ж, у когось украв. Негайно по­вертай назад! — гримнув подумки Аскольд.

— Ні! У тому будинку, де була вечірка, — почав пояснювати домовичок, — одну квартиру раніше винаймали ділки, які вирощували коноплі просто у ящиках в самій квартирі і продавали наркоманам. Коли їх накрила міліція, то весь виторг, звісно, ви­лучили, але цю пачку один тип з тієї компанії го­родників-аматорів сховав у шахті ліфта, не бажаю­чи ділитися з партнерами по бізнесу. Мені гроші показали місцеві домовики, а я попросив дозволу взяти їх для тебе.

— Дякую, сильно виручив! — подумки вимовив хло­пець, а вголос чемно запропонував Христині: — Доз­вольте, я відвезу вас додому на таксі.

І, не чекаючи відповіді, зупинив першу-ліпшу ма­шину. Галантно відчинивши для Христини задні дверцята, Аскольд миттю пірнув на переднє сидін­ня і лише звідтіля попросив дівчину назвати водіє­ві адресу.

Двох чоловіків, що стояли поруч з ними на зупинці, також миттєво підхопив непоказний «Ланос», який помчав слідом за таксі. Ще одна машина, припаркова­на на протилежному боці вулиці, раптом майже з місця розвернулася проти всіх правил і також поїхала в тому ж напрямку.

Дорогою мовчали. Коли ж приїхали, за наполя­ганням Аскольда, до самого під’їзду Христининого будинку, він, не відпускаючи таксі, чемно відчинив для неї дверцята, попрощався і поїхав додому на Костьольну. Ще раз набрав Надіїн номер, і знову без результату.