Час настав

Ноги в руки, гайда геть! Програють цекісти вщерть

У понеділок увечері Аскольдові зателефонував Пав­ло і повідомив, що їхня родина дуже хоче зустрітися з ним, Борисом та Ільком, щоб подякувати за порятунок Надії. Потім слухавку вихопила Надя і взяла з Аска слово, що він завтра зранку приїде до них на Печерськ, неодмінно прихопивши своїх друзів. Далі у телефоні почувся голос Юрія Карпенка, який стримано, але щи­ро подякував Аскольдові і також попросив приїхати на сніданок. Від такої атаки відбитися не було жодних шансів. Тому Аскольдові довелося дзвонити Ількові та Борису, аби повідомити, що їм доведеться сповна скуштувати плодів власної шляхетної сміливості. Іль­ко зразу погодився, а от Бориса довелося вмовляти.

Родина Карпенків зустріла їхню компанію повним складом у своїй новій великій, дворівневій квартирі. Мати Надії та Павла, Ірина Сергіївна, виглядала змар­нілою, але цілком щасливою. Вони з дочкою, яка на­прочуд швидко оговталася від пережитого страху, по­ралися коло обіднього столу. А чоловіків Юрій Андрі­йович запросив до свого затишного кабінету. Там вия­вилося, що на них чекає ще один гість — звісно ж, де­тектив Дмитро. Невидимий Лахудрик одразу видав мислений коментар, доступний усім юнакам:

— О, ти диви! Без нього вода не освятиться!

Троє студентів синхронно усміхнулись, а безпосеред­ній венед навіть засміявся. Дмитро виглядав помітно спантеличеним, але одразу опанував себе і заговорив:

— Панове, перш ніж ви перейдете до приємнішої на­годи, що вас тут зібрала, я маю повідомити про деякі важливі обставини. Після того, як ви врятували Надію, нам удалося встановити особи безпосередніх учасників цього викрадення. Артем Крадьков, якого ви прив’яза­ли під ліжком, мертвий. Його вбили його ж спільни­ки — імовірно, ті самі, що на джипах переслідували ваш «Лексус». А от чоловік на прізвисько Лукан, схований за дровами у повітці, вижив: його бандити не знайшли, бо дуже поспішали наздогнати вас. Щоправда, говорити зможе не скоро, якщо взагалі зможе: йому в щоку поці­лили чудернацькою стрілою, що, увійшовши трохи нижче горішньої щелепи, пробила йому язика. Цікаво, хто так влучно стріляє у темряві? — Детектив виразно поглянув на молодих людей і повів далі: — Лукан у лі­карні під охороною міліції. Арсен усе ще на нашій базі і найбільше боїться, що ми віддамо його організаторам злочину. Далі: за фактом смерті Крадькова порушено кримінальну справу, і ви цілком можете виявитися пі­дозрюваними у вбивстві, якщо когось із вас упізнає Лу­кан або хтось із селян запримітив ваші автомобілі. Але найбільшу небезпеку становлять справжні організато­ри викрадення. Річ у тому, що останнім часом Юрій Андрійович інвестував значні кошти в розробку нових енергогенеруючих технологій...

— Даруйте, дозвольте далі мені, — втрутився Юрій Андрійович. Виявилося, що він цілком пристойно говорить українською, коли обставини є менш екстремальними. — Ці інвестиції дали несподівано швид­кий та дієвий результат. Якщо дослідні зразки устатку­вання, розробленого харківськими вченими на моє за­мовлення, запустити у серійне виробництво, то це на порядки здешевить усю систему енергопостачання. Крім величезних прибутків, ці технології здатні при­нести їхньому власникові й великий суспільний вплив. На жаль, про цю розробку довідалися люди з одного міжнародного кримінального угруповання. Цим викраденням вони намагалися досягти одразу двох цілей: банально отримати кільканадцять мільйо­нів та перетворитися зі звичайних бандитів на респек­табельних представників світової еліти.

— А чому вони не спробували отримати технологію безпосередньо у розробників? — спитав Борис.

— Річ у тім, — почав пояснювати Юрій Андрійович, — що коли до мене звернувся молодий інженер з Харкова з ідеєю цієї розробки, то він, розуміючи, наскільки небез­печно для нього бути носієм таких знань, одразу поста­вив умову цілковитого втаємничення його особи. Тому знайти його доволі складно: я забезпечив йому дуже на­дійний притулок в одній неблизькій країні. Він готував технічні завдання на проведення експериментів та роз­робку обладнання, пересилав їх мені, а я розміщав ці за­мовлення у різних інститутах і лабораторіях в Україні та за кордоном, отримував результати і передавав їх вина­хідникові. Тож повну технологічну карту цієї розробки має лише він, його надійний помічник та я. Імена вчених вдається наразі зберігати в цілковитій таємниці. Банди­ти дізналися про винахід майже випадково. Під час про­ведення завершальної серії експериментів у цеху одного з харківських дослідних підприємств ми були вимушені найняти солідну охоронну фірму для забезпечення сек­ретності та безпеки. Вчені працювали у масках, а я вва­жав таку пересторогу зайвою. Один з охоронців, колиш­ній міліціонер, знав мене ще по Донецьку. Йому вистачи­ло клепки збагнути з наших реплік, що ми провели вда­лий експеримент, результати якого коштують дуже доро­го. Як нещодавно встановив Дмитро, саме цей колишній мент і розповів про енергоустановку адвокатові, який обслуговує інтереси вже згаданого міжнародного кримі­нального угрупування. Нещодавно той охоронець заги­нув під час браконьєрського полювання. Цікаво, що й ад­вокат також брав участь у ньому і став свідком загибелі колишнього міліціонера. Отже, визволивши Надію, ви ризикуєте наразитися на серйозну небезпеку. Звісно, все від мене залежне, щоб вас захистити, я зроблю, але й са­мі ви маєте бути обережні.

— Насправді небезпека не надто велика, — загово­рив після короткого розмірковування Аскольд. — В обличчя викрадачі бачили лише мене. Та й то це був Арсен Бабіулін, якого утримують на базі Дмитрового детективного агентства. Вирахувати нас за номерами автомобілів неможливо, бо ми їх заляпали грязюкою.

— До речі, а що трапилося з тим джипом, що гнався за вами до села Долини? — запитав Дмитро. — Мені розповіли даішники, що він просто перетворився на купу металобрухту, врізавшись невідомо у що. Водій і пасажири загинули миттєво.

— Мабуть, у кращих українських традиціях влетів у КамАЗ, а той зник з місця аварії, — сказав Борис, не докладаючи, втім, зусиль, аби його міркування вигля­дали щирими.

На ту відмазку Дмитро лише розвів руками. А Павло додав:

— Як то кажуть, швидко мчатимеш — повільно нес­тимуть.

У цей час до кабінету ввійшла Надія і запросила до столу.

Спочатку всі почувалися трохи скуто, як це часто трапляється, коли в одному товаристві опиняються малознайомі люди різного віку і соціального становища, та поволі, завдяки старанням Надіїної мами, яка для кожного знаходила теплі слова, атмосфера набула невимушеної доброзичливості.

Ірина Сергіївна, ще молода освічена жінка, у порусі вдячної відвертості розповіла, що батьки виховували її у ворожому налаштуванні до всього, пов’язаного з ві­рою та релігією. Вона навіть не охрестила власних ді­тей. Та нещастя з дочкою примусило її щиро молитися за неї, і вона відчуває, що успіх хлопців у порятунку Надії, зокрема, є відповіддю на її палкі молитви.

Юрій Андрійович, аби відвернути увагу дружини й дочки від переживань, почав розповідати про свою робо­ту і плани на майбутнє. Згадав, що останнім часом його наполегливо запрошують до владних кабінетів, щоб при­мусово зробити спонсором різноманітних прожектів некомпетентної й зажерливої влади. Це настільки вже ді­стало серйозних підприємців, що вони, навіть тимчасово забувши ревнощі до успіхів одне одного, мають думку об’єднатися задля того, щоб спільно обмежити непомір­ні апетити самовпевнених політиканів, а в ідеалі — роз­почати процес легальної заміни цієї посадової братії.

— Хі-хі! — На подумковому зв’язку у хлопців виник домовик. — Ви лишень не регочіть, але мої однокашни­ки зі школи езотерики розповідають, що у помешканнях чиновників тільки й мови: як би ото їм трохи відгризти грошей і майна в олігархів, самі прагнуть стати олігархами. А тепер виявляється, що капіталісти дуже бажають стати владою. Схоже, що незабаром ці бажання зіштов­хнуться, немов КамАЗ із БТРом, і буде великий бабах.

Тим часом Юрій Андрійович легко зійшовся з Бори­сом, який зробив підприємцю світський комплімент щодо гарного володіння, як на корінного мешканця Донбасу, українською мовою. На що господар відповів, що спеціально вдосконалював її, коли переїхав до сто­лиці та вимушено почав спілкуватися з придворними нового президента. Знайшлося й багато інших тем для розмови. Тож за деякий час Юрій Андрійович пішов з Борисом до свого кабінету. Ірина Сергіївна, пославшись на втому, тактовно залишила молодих людей, а Дмитро поїхав у своїх детективних справах. За столом лишили­ся Надія, Аскольд, Павло та Ілько. Венед нагадав, що добродій Апостол чекає цього вечора на них у таборі. Лахудрик, який нудився у стані невидимості, почав проситися в реальний світ. Павло гукнув Бориса з бать­кового кабінету. Той прийшов з великою, наполовину повною коньячною чаркою в руці. Уся компанія пере­містилася на другий поверх, до Надіїної кімнати.

— Надіє, як ти ставишся до того, щоб посидіти біля багаття на березі однієї дуже чистої річки? Влітку? — запитав Аскольд.

— Ти натякаєш, що наступного разу ми побачимося аж наступного літа? — спантеличено запитала дівчина.

— Можна і так сказати, — всміхнувся той.

Павло та Ілько ледь стримували сміх, а Борис лише здивовано поглядав на друзів. Аскольд попросив дівчину за­плющити очі й не розтуляти, доки він не дозволить. Відтак дістав із неодмінного наплічника Книгу, ство­рив браму і, взявши Надію на руки, переніс її у табір Апостола, як була — в домашніх капцях, джинсах і футболці. Коли вона знову побачила обличчя кохано­го, навкруги буяло літо. Бориса, який з усіх сил нама­гався удавати, що подолання бар’єрів часопростору є для нього звичайною справою, Павло з Ільком прос­то проштовхнули у браму. Із чаркою недопитого коньяку в руці.

А у першому столітті починається гроза! Зливи ще немає, але вітер потужними поривами нахиляє при­бережні дерева, вечірнє небо раз по раз освітлюєть­ся синьо-білими блискавками, і зовсім близько гур­котить сильний грім. Величне видовище, хоча і грізне. Багаття ледь тліє. З людей у таборі видно лише двох венедів. Вони охороняють курінь, що ним замасковано стаціонарну браму, яка веде прямі­сінько до Аскольдової шафи у квартирі на Костьоль­ній. Вони мовчки вітаються з Ільком, але дисципліновано лишаються на чатах. Надя і Борис здивовано роззираються. Лахудрик Пенатій нарешті з’являється усім на очі та з притаманною йому цере­монністю вітається з Надією. Здивована, вона майже автоматично відповідає на вітання, починає знайомитись… Їхню розмову на самому початку раптом перериває, невідомо звідки з’явившись, довготелесий моло­дик — цекіст Алєксандр.

— Рєбята, как хорошо, что я вас встрєтіл! Прєдстав­ляєтє?! Мєня похітілі і насільно удєрживают... — Побачивши Аскольда, замовкає.

— Іскандере, не мороч голову добрим людям, — почув­ши розмову, зі свого куреня неквапно виходить Апос­тол. — Щасливий бачити вас усіх разом, діти мої, — звер­тається до гостей. — Нехай Його святая благодать буде з вами! І з тобою також, малий капоснику! — До­дає, помітивши Лахудрика на Аскольдовому плечі.

— І вас вітаємо, добродію Апостоле, — відповідає на благословення Аскольд. — Дозвольте познайоми­ти: Надія, Борис — наші друзі. А це добродій Андрій, першим покликаний Апостол Його.

Борис стріпує головою і непомітно намагається вщипнути себе вільною рукою. Апостол дивиться на нього. Помічає чарку з коньяком, яку хлопець так і тримає у правиці. Андріїв погляд помічає Павло. Від­так бере у Бориса чарку і простягає Апостолові:

— У нашому світі цей напій зветься коньяком. Спро­буйте, будь ласка, тільки обережно і маленькими ков­точками, щоб не обпектися, бо міцний дуже.

— Навигадували усіляких спокус у майбутньому, — бурчить Андрій, втім ковтає кілька крапель. Чарка на­разі лишається у нього.

Надія, як людина, що не вельми переобтяжена знан­ням теологічних міфологем, звістку про те, хто, власне, зараз говорить із нею, сприймає без надмірних емоцій.

— Яз нетерпінням чекаю на вашу розповідь про визволення цієї прекрасної дівчини. — Андрій погля­дом запрошує Аскольда почати.

Цієї миті на землю падають перші краплі важкого теплого дощу. Вітер ущухає.

— Чого стоїмо? Кого чекаємо? — питає в Ілька домо­вик. — Скіпетр Аратти вам навіщо давано, га? — І без паузи звертається до Андрія: — Ой! Ви не уявляєте, добродію Апостоле, як я намучився із цими недолу­гими парубійками. Геть-чисто нічогісінько не можна їм довірити. Ні тями, ні клепки...

Ількова кмітливість, розбуджена нахабним бакалав­ром-домовиком, усе ж спрацьовує майже вчасно — він блискавично вихоплює срібний жезл і створює прозоре склепіння над усіма учасниками розмови. Потім, наштов­хнувшись на примружений погляд Андрія, збільшує па­расолю до розмірів табору і встромляє жезл у землю.

Цекіст Алєксандр із виглядом ображеного підлітка стоїть оддалік.

Павло на правах уже своєї людини у таборі підкидає хмизу в багаття, усі сідають навколо. Не кваплячись, доповнюючи один одного, розповідають про визво­лення дівчини. Вона також слухає з цікавістю, а інколи з острахом. Навколо нечутно вирує гроза. Видно, як струмені дощу б’ють у прозоре склепіння, стікаючи на землю. Щоправда, дим від багаття, піднімаючись до­гори, скупчується там сизою пеленою, поступово огортаючи табір. Від паркої землі стає волого й тепло. Апостол підходить до прозорої стіни склепіння, тор­кається її своєю патерицею на висоті близько двох метрів, і там одразу утворюється кругле вікно, куди з шумом вриваються вітер і дощ. Такий самий отвір створює навпроти, і виникає потужний протяг, який швидко витягає дим — стає прохолодніше.

— О, то виявляється, ви легко можете пробити непро­бивний щит, створений жезлом Аратти? — питає Ілько.

— Немає такої зброї, щоб на неї рано чи пізно не знайшлося потужнішої. Ось. Згодом я розповім, як це можна робити, — пояснює Андрій венедові діалекти­ку буття зрозумілим тому прикладом.

Розмова триває. Андрієві цікаві усі деталі. Коньяку в чарці, яку він не випускає з рук, стає менше. Дощ по­волі вщухає. Ілько пропонує піти поплавати у Почайні. Надія відмовляється: домашні капці не призначені для прогулянок росянистим берегом у першому сторіччі.

Аскольд лишається з солідарності, а Лахудрик через те, що не любить води. Ілько згортає прозоре склепін­ня і разом з Борисом і Павлом біжить стежиною на бе­рег річки. Цекіст проситься з ними. Андрій дозволяє.

— Добродію Апостоле, — запитує Аск, — а що ви маєте намір робити з цекістом Олександром?

— Побачимо. От Ілько пропонує від­дати у жертву Змієві, але це гріх — не дозволю. Відпус­тити назад у ваш час — так може почати капостити. Ди­лема, як кажуть елліни. Ось. Я весь час тримаю при собі той телефонній, що ви забрали у нього. — Анд­рій дістає зі складок хітона Алєксандрів мобільний.

Аскольд на мить вмикає його, тоді, схаменувшись, знеструмлює.

— Нехай телефон лишиться у мене. Ми з хлопцями щось придумаємо.

— Гаразд. Я ніяк не знайду часу, щоб поговорити з Іскандером, а слід добре розпитати, що треба його гос­подарям у краї вашім та в часі цьому.

Надія, що зростала у родині, де піклувалися одне про одного, нагадує: коли хлопці повернуться з купан­ня, то зголодніють і змерзнуть. Аскольд пропонує, як цьому зарадити. Він з допомогою Книги створює бра­му. Разом з дівчиною вони повертаються до квартири її батьків. Беруть там рушники, сухі футболки для хлопців, пляшку коньяку та кілька плиток чорного швейцарського шоколаду. На щастя, у великій кварти­рі Карпенків усе вдається зробити нишком, не наразившись на запитання старших членів родини, які са­ме дивляться теленовини у кабінеті господаря. Молоді люди крізь браму знову повертаються до табору.

Коли хлопці приходять з купання, то з дозволу Апостола злегка зігріваються, пустивши пляшку запаш­ного коньяку по колу. Апостол із задоволенням куш­тує шоколад. Лахудрик також з’їдає шматочок. Розмо­ва знов оживає.

— А розкажи-но нам, Іскандере, чого тобі треба бу­ло лізти до печери на крутосхилах Борисфену у вашо­му часі? — чи то запропонував, чи то наказав відпові­дати Андрій.

— Ну я же вам уже рассказивал, — починає Алєк­сандр. — Я работаю журналістом в столічном ізда­ніі. Узнав об откритіі в пєщєрах нового захоронє­нія, ми хотєлі больше рассказать о ньом нашим чіта­тєлям і рєшилі пронікнуть в пєщєру...

— Ви працюєте у підстоличному Центрі історичних корекцій у містечку Грязіно і маєте диплом психотех­нолога, — підказав Павло. — Валяйте начистоту. Доб­родій Апостол має вирішити, що далі з вами робити.

Аскольд дістає з кишені мобільний телефон цекіста й задумливо крутить його в руках. Алєксандр не від­риває очей від апарата.

— У нас є лише дві можливості, Іскандере, — каже Андрій. — Або назавжди лишити тебе у цьому світі, або ж повернути до твого часу. Але там, знаючи про можли­вості цих молодих людей, ти становитимеш загрозу для них. Що робитимемо? Думай, ти ж психотехнолог!

— Та що тут думати? Віддати Змієві, та й край! — на­гадує про свої кровожерливі наміри Ілько, втім усі вже розуміють, що це жарт, ймовірно...

— Є ще одна можливість, — долучається до розмови Борис. — Можна лишити його заручником у венедському племені, якщо, звісно, їхній вождь гарантува­тиме вам, добродію Апостоле, його безпеку. Коли ж ми переконаємося, що загроза з боку ЦІК Фе минула, його відпустять у наш світ. Між іншим, для Олексан­дра втрата часу буде незначною, тому що у двадцять першому столітті він минає значно повільніше.

— Ви нє імєєтє права со мной так обращаться! — запально скрикує Алєксандр.

— Ви мали знати, на що йдете, беручи участь у спецоперації в чужій країні, — каже Павло.

— Вирішено: ти лишишся заручником у цьому ча­сі, — підсумовує Андрій. — Сьогодні ж твоїх спільни­ків буде повідомлено, що, коли вони припинять пере­слідувати Аскольда і цілком згорнуть свої дії в його країні, тоді ти безборонно повернешся у свій час.

— Усі співробітники ЦІКу Фе у двадцять чотири го­дини мають залишити Україну, — додає Аскольд. — Перебуваючи у цьому світі, ви отримуватимете необ­хідні ліки та харчі.

На цьому Алєксандра, немов дитину, відправляють спати до куреня.

Павло, до слова, розповідає, що був уже домовився у Кракові про хрещення у костьолі святої Варвари, але терміновий Аскольдів виклик зірвав реалізацію цього наміру. З’ясовується, що і Надія в дитинстві не була охрещеною.

— Цей недогляд ми неодмінно виправимо, — усмі­хається майбутній святий. — Але, звісно, на тверезу голову і при сонячному світлі.

— А доки ви не стали доброчесними вірянами, то можете грішити скільки завгодно, Апостол самі так мені казали перед хрещенням, — устромляє своє слів­це Ілько, за що отримує від Андрія легкого стусана.

— Я казав тобі, що гріхи, скоєні до хрещення, не тяг­нутимуть тебе у пекло! Ось! І зовсім не заохочував те­бе грішити. Набрався там у майбутньому Києві гріхов­ної розпусти, — насварив Андрій свого вихованця.

Надія, шаріючись, поглядає на Аскольда. Павло опускає очі. Лахудрик пропонує закінчувати поси­деньки та йти спати. Надія з Павлом акуратно збира­ють усі рештки їхньої вечері у таборі — щоб не лиша­ти зайвих загадок археологам майбутнього. Борис те­лефоном прямо з табору викликає таксі до будинку Карпенків, щоб не сідати нетверезим за кермо. Вони прощаються з Апостолом і повертаються до Надіїної кімнати. Тепло попрощавшись з родиною Карпенків, Аскольд, Ілько і Борис рушають по домівках: студенти по квартирах, а венед просто з ліфта — знову до табору на березі Почайни.

Повернувшись додому, Аскольд увімкнув Олексан­дрів телефон. Не минуло й десяти хвилин, як пролунав дзвінок.

— Алло, Александр, ты где?

— Це не пан Дєнісов, даруйте, — відповів Аскольд під іронічним поглядом Лахудрика.

— Меня зовут Владимир Тараторкин, — назвався співрозмовник. — С кем я говорю?

— Аскольд Четвертинський. Мені доручено повідомити вам таке: ваша діяльність спрямована на корекцію історії України несе суспільну небезпеку і негайно припиняється. Ви, пане Таратор­кін, а також Глєб Арнаутський і Тімафей Брєзгінцевв маєте протягом двадцяти чотирьох годин залишити територію моєї країни. Алєксандр Дєнісов затриманий у якості гарантії до того моменту, поки ми не переконаємося у повному припинені ворожої діяльності ЦІКа Фе.

— Вы говорите от имени официальных властей? Кем вы уполномочены на такие заявления? — запитав Тараторкін.

— Я розмовляю з вами від імені звичайних громадян, які поза тим мають технічну можливість припинити вашу злочинну діяльність.

— Нам необходимо переговорить с Александром! — наполягає Тараторкін.

— Ви зможете зробити це завтра, за умови, що вже будете за межами України. Якщо прихопите із собою пана Полянського, ми будемо вельми вдячні. Хоча це на ваш розсуд. І ще: будь ласка, не повторюйте спроб вдертися до моєї квартири, або будь-яких інших намагань впливати на мене, моїх рідних, чи друзів. — Аскольд вимкнув телефон. Лахудрик з подивом запитав:

— Де ти навчився розмовляти таким «офіціозним канцеляритом»? Мене аж мороз пробрав.

— Сам собі дивуюся, — зізнався Аскольд. — Усе, на сьогодні пригод досить, будемо лягати спати.

— Я на твоєму місці, коли ти вже нахабно втручаєш­ся у міждержавні відносини, все ж повідомив би про цей демарш хоча б майора Миколу Трохимчука, — дав слушну рекомендацію домовик.

— Завтра, бо від ще однієї офіційної розмови я пога­но спатиму, — відповів Аскольд.

Зі свого кабінету у Фонді славної єдності Владімір Тараторкін одразу надіслав шифрограму до ЦІК Фе з викладом дуже дивної розмови з Четвертинським, а також терміново викликав Арнаутського і дав йому прослухати її повний аудіозапис. Той аж сказився від люті:

— Не было такого, чтобы наша контора пасовала пе­ред пацаном! Если мы позволим диктовать себе усло­вия каким-то соплякам, то станем посмешищем в гла­зах всего мира!

— Ага, еще скажите, что наше дурацкое положение вызовет сочувствие мировой общественности, — злостиво кинув Тараторкін.

— У нас есть гарантии, что Александра отпустят жи­вым? — утрутився Брєзґінцев, який до цього мовчки працював зі своїм сканером перфорацій.

— Гарантии в этих обстоятельствах может дать толь­ко Всевышний, да и то ограниченные, — відповів Та­раторкін трохи стриманіше.

В цей час на його електронну поштову скриньку на­дійшов шифрований наказ із Центру про негайну ева­куацію з Києва всіх учасників операції.

— Мы выполним это распоряжение без всякой са­модеятельности, — жорстко заявив Тараторкін. — Ти­мофей, что показывает сканер?

— Устойчивый портал на Костельной и та же группа мерцающих порталов на Подоле. Интерес­но, что сегодня, чуть ранее, также были зафиксиро­ваны преодоления пространственно-временного барьера в районе улицы Щорса несколькими круп­ными биологическими объектами, причем неод­нократно.

— Похоже, что некоторые гуляют во времени, как в собственном доме, — незадоволено констатував Арна­утський.

Він хотів домовитися телефоном про зустріч із Полянським, але Тараторкін несподівано жорстко забо­ронив йому це, навіть пригрозивши застосувати силу. В дію вступив план екстреної евакуації.

Майор Микола Трохимчук поспішав на службу, коли йому на мобільний передзвонив Аскольд Четвертинський і повідомив, що вони з друзями ухвалили рішен­ня вислати з країни Тараторкіна, Брєзґінцева й Арна­утського — співробітників Центру історичних корек­цій Федерації, — аби не капостили.

— Загалом, приймаючи такі рішення, слід мати можливість їх виконати, — справедливо зауважив ма­йор. — Я вже не кажу про те, що вас ніхто не уповнова­жував на ці дії.

— От заразом і перевіримо, чи насправді ми спро­можні їх здійснити, — відповів Аскольд. — А щодо повноважень, то коли компетентні органи не можуть гарантувати безпеку країни і громадян — громадянам самим доводиться дбати про це.

Коли майор прийшов до офісу Служби, то, не заходячи до себе, одразу піднявся до приймальні полков­ника Вовка і, дочекавшись його приїзду, повідомив про розмову з Аскольдом.

— Ви дуже здивуєтесь, якщо я скажу, що сьогодні зранку всі троє співробітників ЦІК Фе залишили Укра­їну? — запитав полковник. — Мені про це дорогою на роботу повідомили оперативники. Місцезнаходженню четвертого, Олександра Дєнісова, невідомо, та офіцій­но про його зникнення ані нас, ані міліцію ніхто не по­відомляв. Отже, Четвертинський цілком довів, що зда­тен добиватися виконання власних ультиматумів. Уяв­ляєте, що буде, коли такі вимоги він почне ставити, наприклад... ну, навіть не будемо говорити кому. — Полковник виразно здійняв угору вказівний палець правої руки. — До речі, аналітичний відділ не надав прийнятних варіантів пояснення його поінформова­ності. Лише якісь езотеричні дурниці: мовляв, Бенціон Пінський — той, що намагався добитися співпраці з Четвертинським, тиснучи на його матір, кілька разів зустрічався з ворожкою Гликерією-Степанидою, і ана­літики припускають, що, можливо, хлопець також ко­ристується її здібностями для отримання інформації.

— Маячня! — кинув майор.

— Та чогось кращого вони не придумали. Що ж, са­мі запитаємо: настав час побачитися з ним. До вечора підготуйте пропозиції щодо організації моєї зустрічі з об’єктом оперативної розробки Князем.

Закінчивши розмову з майором, полковник Вовк за­телефонував Михайлові Яковенку і домовився зустрі­тися з ним у затишному куточку Києва — садибі Видубецького монастиря. Там, прогулюючись старовинним монастирським подвір’ям поміж барокових ко­зацьких церков, він виклав підприємцю нові факти, що свідчили про нетривіальні здібності студента Четвертинського.

— У мене теж є новини, — почав Яковенко. — На­ближається фінал виборчої кампанії, і її результати вже більш-менш зрозумілі, тому наші олігархи майже домо­вилися про розподіл ролей після виборів. Головна їхня тактична мета на сьогодні — це не пустити до керів­ництва коаліційним урядом пані Євдокименко, бо тоді її вже нічого не зупинить на шляху до посади президен­та. Та й дерибанити по-чорному вона не дозволить.

— Звісно, чужим не дозволить — лише своїм, — уточнив полковник. — А чужі для неї всі ті, хто не по­діляє ідею її президентства.

— Саме тому група найнятих нами консультантів прогнозує політичний клінч: коса на вулик. Майбутній парламент виявиться недієздатним, і хтось із помаран­чевого табору буде змушений у власних економічних ін­тересах піти на змову з Партією федералів. Ця свара прогнозовано призведе до втрати популярності обома політичними силами серед своїх виборців. У цьому разі електоральні шанси набагато ліпші за шанси Борщенка, — переказав Яковенко зміст отриманих прогно­зів. — А там і вся повнота влади не за горами.

— Ми фіксуємо значне зростання її популярності, — за­мислено сказав полковник. — При цьому психологічна структура симпатій виборців має цілком ірраціональний характер: багатьом з них байдуже, яку ідеологічну чи еко­номічну доктрину для країни вона відстоює, на кого орієн­тується у зовнішній політиці чи що насправді думає, на­приклад, у питаннях конфліктів між конфесіями або двох державних мов. Вона подобається людям просто як краси­ва і сильна людина, яка здатна ламати через коліно своїх політичних суперників нібито в суспільних інтересах. Звісно, величезне значення має і її вражаюча здатність до соціального популізму. Якщо вона прийде до влади, то, як харизматичний лідер, зможе довго її утримувати.

— Хм. Зазвичай популізм завжди боком вилазить економіці, — констатував загальновідомий факт під­приємець. — Словом, ті клани, які не потрапляють до політичного пулу Євдокименко, шкурою відчули загрозу своїм прибуткам і готові змовитися проти неї. Позаяк ми поки що занадто слабкі, аби починати свою власну гру, то нам із тактичних міркувань доведеться шукати союзника в особі однієї з ворогуючих сторін.

— Думаю, що на сьогодні перспективнішим союзни­ком є угруповання Євдокименко. По-перше, її коман­да більш монолітна, а по-друге, при всьому цинізмі та корумпованості здатна інколи пам’ятати про справжні національні інтереси, — наївно зазначив полковник.

— Але так думаємо не лише ми — до неї зараз праг­нуть горнутися усі: від колишніх чучкістів до соціаліс­тів. Тож набитись до неї буде складно.

— А ось тут у пригоді й може стати така козирна кар­та, як цей студент Четвертинський.

— Ризиковано. Нам невідома природа його здібнос­тей. Судячи з того, як легко йому вдалося добитися втечі з Києва чекістів, він таки володіє потужними можливостями. Я не вірю, що він діє самостійно. Швидше за все, за ним хтось стоїть, і цей хтось має свої плани, — засумнівався Яковенко.

— Доведеться ризикнути... — Полковника несподі­вано охопив політичний азарт. — Я поставив завдання відомому тобі майорові Трохимчуку організувати на­шу зустріч із чим хлопцем. Хочеш бути присутнім?

— Чом би й ні, коли, звісно, він погодиться.

У спеціальній кімнаті для конфіденційних розмов, розташованій у підвалі ошатного особняка, що нале­жить ЦІК Фе у підстоличному Грязіно, професор вій­ськової історії, вже генерал Васілій Ґаврілов зібрав екс­трену нараду. Прямо з аеропорту на неї прибули Глєб Ар­наутський, Владімір Тараторкін і Тімафєй Брєзґінчев.

Ледь привітавшись, Ґаврілов одразу офіційним то­ном звернувся до Тараторкіна, демонстративно ігно­руючи Арнаутського:

— Подполковник Тараторкин, изложите обстоя­тельства провала возглавляемой вами операчии по по­иску в Киеве места перфорации пространственно-вре­менного континуума.

— Господин генерал, разрешите доложить, что ос­новная цель операции достигнута: место первичной перфорации четко зафиксировано, лица, по крайней мере одно лицо, регулярно преодолевавшее пространственно-временной барьер, установлено. Это киевский студент Аскольд Четвертинский. Его анкетные данные и характеристики прилагаются к письменному отчету о ходе выполнения поставленных задач, — почав чітку доповідь Тараторкін, передаючи Ґаврілову тонку теку з кількома сторінками друкованого тексту. — Таким об­разом, операцию нельзя назвать проваленной, и я счи­таю необходимым продолжить ее, разумеется, после определенной коррекции целей и проведения перепла­нирования с учетом вновь возникших обстоятельств.

— Вам ставилась задача проникновения в прошлое, проведения рекогносцировки на местности и опреде­ления возможных путей коррекции истории. Впро­чем, как раз первой цели вы достигли: теперь Денисов там, в прошлом, может хоть всю жизнь провести! — похмуро кинув Ґаврілов.

— Это станет ясно в ближайшие часы, — несубординаційно втрутився Глєб Арнаутський. — Денисов дол­жен позвонить сегодня, это было условием нашего отъезда из Киева.

— А вы, Глебушка, не забыли, кто вообще поставил вам, точнее нам, это условие? Господа, вас в двадцать че­тыре часа выдворил из Киева мальчишка — простой студент! Курам на смех!.. Продолжаем. — Генерал Ґаврілов розгорнув переданий Тараторкіним документ. — Итак, теперь нам достоверно известно, что проникнове­ние в прошлое технически возможно. Далее: стационар­ный портал, ведущий в первое столетие или, скорее все­го, порталы действительно локализованы на террито­рии Киева. Ими пользуется упомянутый студент, за ко­торым наблюдает, как минимум, одна разведка, ближне­восточная, и одно частное детективное агентство. Мы ничего не знаем о взаимоотношениях этого парня со спецслужбами Украины, а также о его контактах в прош­лом, как и о целях, которые он перед собой ставит.

— Мы также не приблизились к своей главной це­ли, — знову втрутився Арнаутський, чим викликав ви­раз невдоволення на обличчях майже усіх присут­ніх. — Не уничтожили в первом столетии предпосыл­ки для возникновения малорусского этноса и не про­длили на север маршрут Апостола Андрея.

— Успеется, — пересмикнув плечима Ґаврілов. — Если мы освоим технологии исторических коррекций, то эти предпосылки не поздно будет сформировать и в другие исторические периоды. Что же касается Апостола, то серьезным историкам, Глеб, хорошо извес­тно, что его в принципе не могло быть в Киеве. Никог­да. Господа, вы умудрились проиграть первый раунд очень серьезного боя. В военное время вас под трибу­нал отдали бы, к чертовой бабушке. Да и сейчас, если станет известно об этом поражении, нам всем мало не покажется. Идите. И к вечеру доложите мне соображе­ния по подготовке новой операции. Война за прошлое только начинается, и мы в ней должны победить.

Надвечір генерала Ґаврілова повідомили, що політтехнолога Гліба Арнаутського з гіпертонічним кризом терміново госпіталізовано до Центральної клінічної лікарні № 1.