Час настав

Хрест піднісся над горою. Благодать явив собою

Аска доволі пізно розбудив дзвінок телефону. Зняв­ши слухавку, хлопець без задоволення почув знайо­мий голос майора Трохимчука. Той повідомив, що цекісти дисципліновано залишили Україну відповідно до Аскольдового припису. Далі майор почав наполяга­ти на тому, щоб хлопець погодився сьогодні увечері зустрітися з його начальником — полковником Вов­ком, нібито у дуже важливій справі.

— У мене на сьогодні свої справи. На другу треба в універ на пари... — Студент зробив рефлекторну спро­бу відкараскатися від нав’язливих службистів.

Але тут втрутився усюдисущий Лахудрик, який ма­теріалізувався у своєму улюбленому кутку.

— А може, погодишся? Заразом з’ясуємо, що від те­бе треба його начальству.

— Лахудрику, ти, взагалі, на кого працюєш? — спи­тав Аск, прикривши слухавку рукою, хоча міг просто скористатися подумковим зв’язком. — Мені вже на­бридли ці мутні постаті, які весь час намагаються ме­не використати у своїх, не менш мутних інтересах. — Трохимчукові ж відповів: — Нам ще треба виконати свою частину угоди з чекістами, відправивши услід за ними Алєксандра Дєнісова.

— Кому це — нам? — одразу зробив мисливську стійку майор.

— Пане майоре! — обурився Аскольд. — Нам — це нам. Не намагайтеся вхопити мене за язика. Скажіть краще, як доправити Дєнісова додому? Я не впевне­ний, що він має при собі бодай документи.

— Головне, щоб він дістався до офісу Фонду славної єдності, а там йому вже не дадуть пропасти, — підка­зав службист.

— Так і зробимо, дякую. З приводу зустрічі з вашим шефом, то вона зараз не на часі. До побачення! — Ас­кольд уже звичним чином перший закінчив розмову.

Потому він зателефонував Ількові у перше сторіччя. Коли почув у слухавці енергійний та веселий голос ве­неда, настрій одразу поліпшився.

— Привіт-привіт сплячим-ледачим! — відгукнувся на вітання Ілько. — Як кажуть добродій Апостол, ви там у своєму розпусному Києві тільки й ладні, що жер­ти, спати та кохатися.

— Ільку, тепер ніхто не говорить «кохатися», кажуть «трахатися», — видав Аскольд сучасний термін, що визначає кульмінаційний момент міжстатевих взаємин.

— Один дідько. Скажи ліпше, ти до нас коли з Пав­лом та Надією прийдеш? Добродій Апостол вважа­ють неправильним, що вони нехрещені, і мають намір це виправити.

— Ну, Ільку, розумієш... хрещення у дорослому ві­ці — річ дуже особиста. Надія і Павло повинні самі ви­рішити, чи відповідає це, як би тобі сказати... їхній системі цінностей. Простіше кажучи, чи готові вони щиро взяти на себе всі моральні зобов’язання, що, власне, визначають належність людини до християнської спільноти, — пояснив Аскольд, цілком ігноруючи ви­разні жести Лахудрика, що упродовж цього монологу крутив лапкою біля скроні, демонструючи свою стур­бованість адекватністю хлопця, який зранку (і що ха­рактерно, нібито не з бодуна) почав обговорювати з венедом засади християнської етики.

— Ну-ну... — Ілька зовсім не збентежила Аскова за­розуміла балаканина. — Тобі не спадало на думку ли­шити це на розсуд добродія Апостола і, власне, тих, кому він пропонує охреститися? Хочеш, я сам подзво­ню Павлові й нагадаю йому вчорашню розмову, і не­хай вони з сестрою самі вирішать, чи «відповідає це системі...», чи як ти там триндів?

— І де ти так обламувати навчився? Погано на тебе впливає знайомство з нашим часом. Гаразд, краще вже я сам з ними перебалакаю. Надійний батько приста­вив до неї потужну охорону — вона не виїжджає з до­му сама, тому потрібно буде переміщатися до вашого часу просто з їхньої квартири.

Аскольд зателефонував Надії, попросив дозволу створити браму до її кімнати, щоб знову піти на берег Почайни у гості до Апостола. Дівчина сказала, що їй потрібно лише хвилин двадцять на приготування. Тож не минуло й півтори години, як ретельно причепурена Надія, Павло та Аскольд уже були в ранковому таборі.

Апостол зустрів їх, як завжди, дуже приязно. На по­див, зазвичай насмішкувато-іронічний Ілько цього разу, мабуть для різноманітності, також поводився доволі стримано. Аж підозріло. На Аскольдове запитання, чому ніде не видно цекіста Алєксандра, молодий венед відповів, що того відвели на гору до жертовника на цю, як це во­но зветься... екурсію чи екзекуцію — він не пригадує того слова, що його вжив Апостол. Та, побачивши, як переля­кався Аскольд, Ілько поспішив його заспокоїти, сказавши правду, що цекіста (з дозволу добродія Апостола та венедського вождя) повели показати наостанок принади первісного світу: вже зниклих у його часі диких биків-турів, коней-тарпанів, величезних оленів.

Андрій тим часом почав розпитувати, чому в ди­тинстві Надія та Павло не були хрещені за тисячоліт­нім звичаєм землі, що назвуть її колись Україною.

— Щиро кажучи, ми не запитували у батьків, чому так сталося, — відповів Павло. — Звичайно хрещенням опікуються не молоді батьки, заклопотані роботою та кар’єрою, а бабусі, бо вони намагаються зберігати ро­динну традицію. Але в нашій родині сталося так, що ми не застали живими батьків ані нашої мами, ані тата.

В цей час з «екзекуції» повернувся живий і неушкоджений Алєксандр під конвоєм венедів. Зупинилися оддалік. Андрій махнув їм рукою, дозволяючи набли­зитися і слухати його розмову з молодими людьми.

— Знаєте, добродію Апостоле, — заговорив Ас­кольд, — насправді звичай хрещення не завжди озна­чатиме добровільне долучення до християнської спіль­ноти та взяття на себе високих моральних обов’язків християнина. Будуть ще часи, коли хреститимуть сило­міць, коли Його ім’ям різатимуть і палитимуть живих людей. — Аск нарешті навчився говорити тут, у цьому світі, про минуле свого світу в майбутньому часі.

— Розумом я можу собі це уявити. Людина — улюб­лене створіння Його, водночас найкривавіша істота на Землі. Ніяка тварина не вбила стільки подібних до се­бе, як людина, чиє тіло містить безсмертну душу. Але у вірі моїй не збагну я однак, чому в безмежності мило­сердя Свого Він усе ж попускає Лукавому творити зло, — з сумною щирістю зітхнув Апостол.

— Його милосердя справді є безмежним, як добро, що дарує Він! — схвильовано мовив Павло. — Тому зло від Лукавого неспроможне здолати нескінченність добра і повсякчас приречене на поразку...

— Недаремно ти маєш таке імення, Павле. Твій тезка, мій побратим, також писав про це у листах своїх. Втім, сьо­годні не про це. Нехай на все буде воля Його. Чи готові ви, Павле і Надіє, прийняти таїну святого хрещення у водах Борисфену, що колись назвуть його Дніпром-Славутою?

Надія відповіла перша:

— Майже усі мої подруги хрещені ще у дитинстві. І батьки наші також хрещені, то і я буду хреститися.

— Звісно, я саме збирався хреститися у краківсько­му костьолі, — переконано сказав Павло.

— Якими б не були мотиви долучення людської душі до віри, коли віра та щира, то Він з любов’ю приймає її. Хрещення — це таїнство, тому ми з Павлом і Надією пі­демо аж на берег Борисфену лише утрьох. А ви з Ільком, Аскольде, допоможіть Іскандерові повернутися до світу його. Прощавай, Іскандере, ти назавжди запам’ятаєш ці дні, що провів їх із нами. Нехай надалі прямі будуть шля­хи твої. Не лиходій більше, і любов Його буде з тобою.

Андрій широким порухом правиці благословив Алєксандра. Той, на подив присутніх, вклонився Ап­остолові.

Аскольд повернув цекістові мобільний телефон та решту речей, що були при ньому в момент взяття у по­лон, а також гроші, ключі та візитівки і навіть жетон на метро, які Лахудрик днями вимушено поцупив у його колеги Тімафєя Брєзґінцева у вестибюлі станції «Пло­ща Льва Толстого». Цекіст, уже втомившись дивуватися, мовчки усе взяв. Молодь дружно побажала психотехнологові щасливої дороги до його столиці. Особливо чем­ним був, звісно, Ілько. Аск із допомогою Книги створив браму, що веде у закуток критої галереї між Ближніми і Дальніми печерами Лаври у нашому часі. Визирнувши з неї, переконався, що галерея порожня і раптову появу там цекіста не помітять випадкові свідки.

Алєксандр стримано попрощався з усіма і, майже не вагаючись, пройшов крізь браму.

Андрій, забравши з собою збентежених та піднесе­них Павла та Надію, рушив ледь помітною стежиною на берег Борисфену, туди, де свої води віддає йому по­вільна і чиста Почайна.

Аскольд передзвонив Борисові й розповів, що саме сьогодні першим покликаний Апостол Андрій підні­меться на гору, що згодом названа буде Андріївською, і поставить там хрест — як символ майбутньої благо­датної величі того міста, що постане тут лише років за триста-чотириста. За півгодини Борис був уже в Аскольдовій квартирі. Двері йому відчинив Лахудрик. Скориставшись брамою, схованою у шафі, хлопець і домовик прийшли до табору.

Греки, що прибули з Причорномор’я, готувалися до зворотної подорожі з Апостолом. Вони лагодили га­леру та її спорядження, вантажили на борт нечислен­ні Андрієві речі, а також зброю, сушене м’ясо, сири, вино, олію та борошно у важких глиняних амфорах.

Ілько гукнув Аскольда і Бориса і, давши їм по великій незграбній сокирі, повів до гаю, що зеленів неподалік на схилі. Там у гущавині вони втрьох по черзі заходили­ся рубати високого тонкого дубка. За їхньою невмілою роботою наглядав немолодий венед. Коли дерево на­решті впало, хлопці обрубали з нього гілки. Літній ве­нед забрав у Бориса сокиру і показав, як слід обтесувати стовбур, щоб вийшов квадратний брус. Сонце пово­лі піднімалося до зеніту, ставало жарко. На спітнілі спи­ни весь час намагалися примоститися набридливі мухи та величезні ґедзі. Робота просувалася дуже повільно і потребувала неабияких зусиль. Борис час від часу зга­дував, що у нього на дачі, в Пущі-Озерній, є чудові інс­трументи, з якими б вони миттю впоралися з цим важ­ким завданням.

— Жодних речей з вашого часу добродій Апостол не дозволили застосовувати для цього, — пояснив на­решті Ілько. — Все має бути зроблено лише тим, що є тут, у цьому часі.

— Але ж людей з майбутнього він дозволив долучи­ти до такої роботи! — заперечив Борис.

— Не лише дозволив, але й наполіг, щоб саме ви обов’язково взяли участь у цьому. Він сам розповість, чому така його апостольська воля.

Робота потроху добігала кінця. Нарешті витесаний восьмиметровий світлий брус, що пахнув свіжою дере­виною, хлопці разом з трьома молодими венедами по­несли до табору.

Туди вже повернулися і Апостол з Павлом та Наді­єю. Про обряд хрещення їх ніхто не розпитував. Лише Борис пошкодував, що він, як людина, хрещена у ран­ньому дитинстві, не має змоги також отримати хрещення від самого Апостола.

Під керівництвом того самого поважного венеда хлопці розрізали дубовий брус і заходилися майстру­вати з нього хреста.

Андрій зник у своєму курені. Туди ж він забрав Кни­гу та жезл Аратти.

За деякий час покликав до себе Аскольда, Павла, Ілька та Бориса.

У курені Андрій попросив Аскольда створити браму до нової печери Куба — вівтаря Аратти — і запросив хлопців перейти туди за ним. Коли всі розмістилися у затісній темній печері навколо темно-прозорого вівта­ря, Апостол торкнувся його, і навколо розлилося м’яке світло. Андрій звернувся до Ілька:

— А розкажи-но мені про твій рід і про вашого Бо­га — Рода!

— Та я вже ж розповідав вам! — Ілько здивовано поди­вився на Апостола. — Бог Род — це Першобог. Він був, є і буде завжди, він Творець усього існуючого, зокрема душі людської. Він створив і роди племені венедського та інших племен, скільки їх існує у світі цьому. Він ство­рив інші світи. Бог Род пов’язує собою всі покоління ро­ду, тому кажуть: «Передати з роду в рід». Як від пращу­рів до нащадків передаються колір очей та волосся або статура, так успадковуються і звички, уміння, явні й таєм­ні знання, сумління і честь. Це все робить Род. Від нього походять інші боги: перш за все, Сварог, уособлення чо­ловічого єства Рода. Через нього Род виявляє себе богом світла і небесного вогню. Від Сварога пішли наступні бо­ги — сварожичі, зокрема і Даждьбог — той, що дає доб­ро. У нас слово «добро» означає не лише «статок» і «доб­робут», а перш за все — взаємини між людьми, стан природи, взагалі все хороше і добре. Краще я пояснити не зумію... — Ілько замовк, добираючи слова.

— Гаразд, — почав уголос розмірковувати Анд­рій. — То коли ти чогось не знаєш, тоді можеш зверну­тися до Рода, себто роду, і знання та досвід минулих поколінь самі собою стають твоїми, так?

— Чому ж лише минулих? — здивувався власним сло­вам Ілько. — Древо Роду — Дерево Життя росте від ко­реня, але по його гілках всяка пташка може перелітати і вгору, і вниз, і в різні боки. Тому все, що знали, знають і знатимуть ті, хто належав, належить чи буде належати до роду мого, — можу в потрібний час знати і вміти я.

Вимовивши останні слова, молодий венед почав здивовано озиратися, шукаючи того, хто міг усе оце сказати замість нього.

— А коли ти дізнався, що маєш змогу отак звертати­ся до Роду? — далі розпитував Апостол.

— От як скіпетр Давида, чи, як ще ви його звете — жезл Аратти, взяв до рук, так і стали мені всякі думки спадати: спочатку вві сні, а коли Книгу разом із жез­лом побачив, то одразу зрозумів, що вони можуть якось спільно діяти. І ще: коли Аскольд учив мене у телефон батарею ставити, то здалося, що я вже ко­лись це робив.

— Недаремно я долав тисячі ліг, аби прийти у ці краї. Недаремно і скіпетр Давидів тягнувся сюди ж, до вівтаря Аратти. — Андрій вказав на Куб. — І жерці ва­шого племені знають набагато більше, ніж показують стороннім. Правильно вони сказали: перш ніж прові­шувати сяйво майбутньої благодаті над горами цими, слід відчути і збагнути їхню правічну і добру силу. А ти, Ільку, належиш до того надрідкісного типу людей, яким Він дарував здатність осягати зв’язок часів і пере­бирати безмежне і прекрасне мереживо світів і часів, створених Ним, — Дерево Життя. А сила ця прокину­лася, коли охрестив я тебе у святих водах ріки цієї.

Аскольд, Павло і Борис слухали цю розмову, не нава­жуючись перервати її запитаннями, які щомиті готові були зірватися з їхніх вуст. Андрій великою зашкаруб­лою долонею скуйовдив буйне волосся на Ільковій го­лові і сказав, звертаючись до всіх:

— Від народження ви, юні друзі мої, маєте здібності, які є притаманними лише дуже небагатьом. У давній Ін­дії таких людей називали двічі народженими та поділя­ли на варни. Отже, Аскольд належить до варни брамінів, яких від природи наділено магічними здібностями; во­ни є носіями сакральних знань. Символом цієї варни є золота Чаша, що символізує мудрість, знання та духовне служіння. До варни брамінів належиш і ти, Павле, з усі­ма обов’язками, які накладаються таким походженням. Ось! Ільку, а ти належиш до кшатріїв — уроджених царів та воїнів, тих, хто зобов’язаний силою розуму і зброї за­хищати народи і їхні землі від усяких навал, воєн та ін­ших лих. їхній знак — золота Сокира. Твоя ж варна, Бо­рисе, — це вайшї. їхнє покликання — землеробство, торгівля та ремісництво, чиновницька служба та управ­ління — менеджмент, як це називатимуть у вашому часі. Символом цієї варни є золотий Плуг, що його послано на землю в часи прадавні. У тому, що ви усі разом при­йшли до мене, коли я маю проголосити майбутнє пос­тання на горах цих благодатного града Києва, я вбачаю знак Його про покликання та призначення ваше. Людс­тво у вашому часі стрімко наближається до межі свого іс­нування. Бо є ще четверта варна, що зветься шудри. Во­ни народжені один раз — лише тілесно. Саме шудри сьо­годні у вашому часі визначають способи людського спів­життя: вони розв’язують війни та грабують природу, в тупій своїй зажерливості та егоїзмі нищать творіння людського генія, натхненого Богом Вишнім. Щудри так розплодилися на Землі, що вже становлять загрозу для неї. Час настав їх зупинити! Якщо не зробити цього, то вони рано чи пізно застосують ту страшну зброю, що вже винайшли її у вашому часі й навіть одного разу зни­щили нею два міста з невинними людьми у Країні Вра­нішнього Сонця. Недаремно сива зоря Полин, що отруї­ла ліси, ріки та поля, зійде колись над київськими гора­ми — Третім Уділом Пресвітлої Владичиці нашої, як її попередження людству про небезпеку для нього. Ви учо­тирьох маєте відвернути загибель людей, зупинивши щудрів. Така ваша доля, Ним призначена. Але людина має свободу волі і сама обирає свій шлях. У цьому вияв­ляється божественна частка людської природи. Тому ко­жен з вас сам вирішить, чи піде цим важким шляхом. Та пам’ятайте: не буває загроз минулих, сьогоденних та майбутніх. Всяка загроза, що має змогу виповнитися, є одночасним лихом для всіх часів — минулих, нинішніх та прийдешніх. І відвертати їх також слід в усіх часах. Нині ж не відповідайте мені нічого. Ці речі, що називає­те ви їх артефактами: вівтар Аратти, Книга, жезл — ли­шатимуться з вами. Побудьте ще тут, біля вівтаря, самі, а потім приходьте на берег Почайни. Допоможете винес­ти хреста на гору та встановити його там.

Не очікуючи на відповідь хлопців, Апостол підвів­ся і вийшов крізь браму з печери.

У таборі вже зібралися вождь, жерці та воїни. Анд­рій привітався з ними і відійшов оддалік переговори­ти з вождем та старшим із жерців.

Надійка з Лахудриком Пенатієм почувалися самотньо і незатишно під зацікавленими, але стриманими погля­дами венедів. Ніхто не намагався заговорити з ними. Дівчина, незважаючи на спроби домовика розрадити її, вже почала не на жарт непокоїтися, коли із замаскованої куренем брами з’явилися зосереджені та незвично сер­йозні Аскольд, Павло, Ілько та Борис. Надія полегшено зітхнула, лише поглядом висловивши свої почуття.

Вождь щось гукнув до венедів. Четверо міцних чолові­ків з племені підняли із землі свіжовитесаного важкого дубового хреста. Андрій порухом руки показав хлопцям, що і вони мають підставити свої плечі під цю ношу. Іль­ко став попереду, там, де закінчувався довший брус. Ас­кольд із Павлом узялися за краї поперечини, а Борис за другий край довгого бруса. Вождь із воїнами стали попе­реду процесії, жерці розташувалися одразу за хрестом, за ними попросили йти Надію, якій доручили нести глиня­ну сулію з дніпровою водою. На плечі дівчини вмостився невагомий Лахудрик. Поряд пішли люди з племені, а ос­таннім, убраний у сліпучо-білі шати, спираючись на горі­хову патерицю, рушив Андрій.

Шлях був неблизький. Сонце піднялося вже високо і добре припікало. Вузька стежина, що спочатку крути­лася берегом Почайни, почала забирати вгору вздовж річища струмочка, туди, де височіли один навпроти одного крутосхили, порослі дерезою та подекуди гло­дом і калиною. Високо в небі, віщуючи добру годину, шугали ластівки. Першим покликаний Апостол Анд­рій ішов до своєї київської гори.

До самої вершини венеди прорубали у кущах широку просіку. Хід із хрестом повільно піднявся нею. Стало вид­но далекий обрій за Дніпром та неозорі ліси і оболоні.

Венеди заходилися копати вузьку яму, куди встано­вили хрест. Відтак добре затрамбували та обклали заз­далегідь принесеним камінням. Андрій узяв у Надії сулію з дніпровою водою і хрестоподібним рухом з чо­тирьох боків окропив хреста.

— Щойно, — заговорив Андрій, звертаючись до усіх, — ми поставили тут хреста Господнього. Цей знак є символом мук і смерті, які прийняв Син Божий на хрес­ті. І символом Його Воскресіння. Це знак поширення благодаті Божої на ваш край, що небесним сяйвом зійде на гори ці, та постання тут колись благодатного міста Ки­єва із сотнями храмів Божих. Благодать у світі видимому здатні відчути і сприйняти лише люди. У цьому світі не­має благодаті там, де немає людини. Бо лише людина має душу безсмертну, яку в її тіло, зроблене з праху земного, вдихнув Бог Одвічний. Майже за тисячу років сюди зно­ву буде принесено хрест як символ благодаті, і знов у во­ді Борисфену охрестяться люди, як відбулося це сьогодні вранці. Але весь цей час житимете на цій землі ви та на­щадки ваші, і благодать Господня завжди перебуватиме з вами, бо вже зараз ви віруєте у Бога Вишнього — Творця всього існуючого. Нехай благодать Божа повсякчас буде з усіма вами! — закінчив Андрій.

У літньому мареві усі несподівано побачили золотий зблиск над білими баштами численних храмів, що раптом постали на пагорбах над Славутичем. Видиво? Ні — Диво! Було добре видно кожного хреста, деталі оздоблення дзвіниць і церков, виразно чулися дзвони. Венеди, люди з почту Андрія та молоді кияни зачаро­вано дивились на дивовижно змінені обриси гір. По­троху картина майбутнього Києва почала розвіювати­ся, ніби пасма легких хмар на вітрі...

— Хай буде по волі Бога Небесного, — схилив голо­ву старший жрець.

— А тепер вшануймо Його за нашим звичаєм, — сказав вождь. — Ходімо до учти.

Усі рушили до іншого схилу, що колись зватимуть Старокиївською горою. Там, неподалік кам’яного жер­товника, який з чотирьох боків обступили дерев’яні ідоли праслов’янських богів, венедські жінки на траві постелили сувої полотна, на яких у великих полумис­ках поставили рибу, хліб, їстівне коріння, трави-приправи, а також мед та чисту джерельну воду у високих глечиках.

Старший жрець поклав на жертовник по кілька шматків від кожної страви. Вождь запросив сідати, сам подаючи приклад, а головний жрець шанобливо звер­нувся до Апостола:

— Знак хреста в нас також вшановується як символ Бога Небесного. Не мук і смерті, але добра і любові, джерелом яких справді є Він.

— Любов не відокремиш від страждань, як і світло від темряви у світі. Тож ми однаково розуміємо цей знак Божий, — відказав Андрій. — Мені незабаром вже час рушати до галери, щоб засвітла відійти від бе­рега. Я повертаюся до Ойкумени через Понт Евксинський. Охороняйте хрест мій — він-бо запорука май­бутньої величі краю і народу вашого! Ось!

Учта тривала довго. Багато чого було сказано і почу­то. Багато чого лишилося не виголошеним, але й те збагнули та зрозуміли усі, хто був там...

Андрій підвівся, вклонився, подякував за гостинність, благословив присутніх і пішов униз крутосхилом до бе­рега, спираючись на свою патерицю. З ним разом руши­ли і Аскольд, Павло, Ілько, Борис та Надія з Лахудриком.

На березі люди, які прийшли з Андрієм з міст на узбе­режжі Чорного моря, вже закінчили вантажити галеру і чекали на нього. Табір лишився порожній. Андрій вос­таннє запросив молодих людей з домовичком до свого простого прихистку. Всі посідали попід стінами. На до­лівці було покладено Книгу та жезл-скіпетр Аратти.

— Моя подорож до цих берегів завершилася, — мовив Апостол, звертаючись до молодих людей. — Я й не спо­дівався, що у неї буде таке добре закінчення. Виявилося, що ці місця не порожні. Тут живуть гідні й красиві люди, ваші пращури. Тому, Аскольде, вівтар Аратти подарував тобі Книгу, і ти подружився з нею. — Андрій узяв Кни­гу і вклав її в руки хлопцеві. — А ще ти маєш віднайти золоту Чашу брамінів. Павле, візьми мою патерицю. Покладеш її на вівтар Аратти і сам зрозумієш, як використовувати її для добрих справ. — Апостол віддав хлопцеві свою горіхову патерицю, з якою до цього ніко­ли не розлучався. — Ільку, ти можеш управляти силою жезла-скіпетра Аратти, але ще на тебе десь чекає і золо­та Сокира кшатріїв. Борисе, на цих горах і ти знайдеш свого золотого Плуга. Коли зимове сонце зрівняє ніч і день, вийдуть кияни кликати золотого Плуга. Виходь то­ді й ти з ними. Не зважай на тих, хто казатиме, що то по­ганський звичай. Бо добро і щирість віри не можуть бу­ти огидні для Нього. Надіє, ти також знайдеш річ, яка допоможе здійснити те, що загадано тобі. І тобі, створін­ня сил світу невидимого, домовичку і бакалавре Лахудрику Пенатію, доведеться ще допомагати друзям у справах їхніх. Нехай добре тобі ведеться! Ось! — Андрій по­гладив домовика по голові.

Лахудрик був зібрався щось сказати, але у нього ви­йшов лише якийсь тихий чи то писк, чи то схлип, і він сховався в невидимості.

— Пам’ятайте: час настав! І нехай буде з вами у доб­рих справах Бог Вишній! — закінчив Андрій, підвівся і вийшов з куреня.

Молоді люди рушили за ним. На березі Апостол обійняв кожного і піднявся дерев’яними східцями на корму галери. Команда довгими веслами відштовхну­ла її від берега, дніпрові хвилі підхопили корабель, і він стрімко рушив униз за течією.

Першим покликаний Апостол Андрій ішов назус­тріч своїй важкій і невідворотній апостольській долі.

Писалося у Києві, Львові, Донецьку, Харкові, Сумах, Дніпропетровську, Луцьку, Хмельницькому, Одесі, Лісо­вій Бучі, Рівному, Острозі, Полтаві, Вінниці, Ужгороді, Луганську.