Черево Парижа

I

Безлюдною, обсадженою деревами вулицею у глибокій тиші посувалися до Парижа вози торговців. Ритмічний стукіт коліс луною відбивався од фасадів будинків, що дрімали обабіч дороги за темною смугою берестів. На Нейльському мосту віз з капустою і другий з горохом приєдналися до восьми возів з ріпою, що спускалися від Нантера; коні, понуривши голови, йшли лінивою, стриманою ходою, яка ще більш уповільнювалася через підйом. Зверху на овочах, простягшись ниць і затиснувши віжки в кулаці, спали візники, вкрившись чорносірими смугастими плащами. Газовий ліхтар, часом виринаючи з темряви, освітлював то гвіздки на черевику, то синій рукав блузи, то край кашкета, що виступали на тлі розкішного квітника червоних пучків моркви, білої ріпи, темної зелені гороху та капусти. І на цій, і на сусідніх дорогах, попереду й позаду, далеко було чути торохтіння возів, що сповіщало про такі самі валки, про цілий обоз, який тягся в темряві, серед глибокого сну, о другій годині ранку, і заколисував місто своїм монотонним гуркотом.

Валтасар, гладкий кінь мадам Франсуа, йшов попереду валки у напівдрімоті, нашорошуючи вуха; раптом він здригнувся від переляку і став як укопаний навпроти вулиці Лоншан. Решта коней стукнулися головами в задки підвід, і валка зупинилася, дзвякнувши від поштовху залізними частинами. Почулася лайка розбуджених візників. Мадам Франсуа, що сиділа на овочах, притулившись до передка воза, подивилася на дорогу, але нічого не побачила у слабкому блиманні квадратного ліхтарика, який освітлював зліва тільки блискучий бік Валтасара.

— Гей, тітко, рушаймо! — гукнув один із візників, звівшись навколішки на своїй ріпі.— Це, мабуть, хтось там напивсь, як свиня.

Жінка нахилилась і помітила праворуч, майже під ногами в коня, якусь чорну масу, що лежала впоперек дороги.

— Не можна ж людей давити,— промовила вона, зстрибнувши на землю. Перед нею лежав чоловік, витягнувшись на весь зріст, розкинувши руки і зарившись обличчям у пилюку. Він здавався надзвичайно довгим і худим, наче суха гілка; дивно, що Валтасар не перебив його копитом надвоє. Мадам Франсуа подумала, що він мертвий, і, присівши перед ним навпочіпки, взяла його за руку; рука була тепла.

— Гей, чоловіче,— тихо промовила мадам Франсуа.

Але візникам не терпілося. Той, що стояв навколішках на своїй городині, знову крикнув хрипким голосом:

— Та поганяйте ж, тітко! Він п’яний, як ніч... Скиньте його в рів та й годі!

Тимчасом чоловік розплющив очі і лежав нерухомо, розгублено дивлячись на мадам Франсуа. Жінка подумала, що він і справді п’яний.

— Не можна тут лежати, вас же роздавлять,— сказала вона йому.— Куди ви йшли?

— Не знаю,— відповів той ледве чутно і потім додав з зусиллям, тривожно озираючись:— Я йшов у Париж і впав... Не знаю як.

Жінка краще придивилася до нього; він мав жалюгідний вигляд: його чорні штани і чорний сюртук були дуже драні, і під цим лахміттям проступали кістки худого тіла. З-під грубезного чорного кашкета, обачно насунутого на самі брови, світились карі очі, на диво лагідні; обличчя було суворе й виснажене. Мадам Франсуа спало на думку, що він надто кволий і йому не до випивки.

— Та куди саме хотіли ви потрапити в Парижі? — спитала вона знову.

Чоловік відповів не відразу: йому ніяково було від цього допиту. Здавалося, він розмірковував, потім, заникуючись, промовив нарешті:

— Туди... на ринок.

Він насилу підвівся і, мабуть, хотів іти далі. Городниця побачила, що він хитнувся і сперся на голоблю воза.

— Ви втомилися?

— Так, дуже втомився,— пробурмотів незнайомець.

Тоді вона різким і немов незадоволеним тоном промовила, підштовхуючи його:

— Ану, мерщій лізьте на мого воза. А то через вас тільки час гаємо... Я на Центральний ринок їду, то там вас і скину разом з городиною.

А що він відмовлявся, вона майже підняла його своїми дужими руками й кинула на моркву та ріпу, зовсім-таки розсердившись і гукаючи:

— Та годі вам марудитися!.. Ви мені вже набридли. Кажу ж вам, що їду на Центральний ринок. Спіть, я розбуджу вас.

Вона й собі вилізла на воза, примостилася збоку і спершися на передок, узяла віжки; Валтасар знову рушив у дорогу, дрімаючи й помахуючи вухами. Слідом за цим возом покотилися інші вози, і вся валка, гуркочучи колесами, поволі сунула далі в темряві, мимо фасадів сплячих будинків. Візники знову позасинали під своїми плащами. Той, що розмовляв з городницею, укладався, бурмочучи:

— Ото ще, всіх п’яниць по дорозі підбирати!.. І охота вам, тітонько!

Вози котились, коні йшли самі, похнюпивши голови. Чоловік, якого підібрала мадам Франсуа, лежав долілиць; його довгі ноги потопали в купах ріпи, зваленої в задок воза, а лицем він уткнувся в пишні пучки моркви. Розкинувши руки, знесилений втомою, він обхопив велику купу городини, щоб не вилетіти з воза від поштовхів, і дивився перед собою на два безконечних ряди газових ліхтарів, які наближалися й зливалися десь там угорі, серед безлічі інших світлих точок. На обрії стояла велика біла хмара випарів, яка оповивала сонний Париж світлим серпанком—відблиском усіх його вогнів.

— Я з Нантера, і звуть мене мадам Франсуа,— за хвилину почала городниця.— Відколи помер мій бідолашний чоловік, я мушу щодня сама їздити на ринок. Це важко!.. А ви звідки?

— Мене звуть Флораном, я здалека,— відповів незнайомець, ніяковіючи.— Прошу пробачити, я такий зморений, що не можу говорити.

Він не хотів розмовляти. Замовкла й городниця, попустивши трохи віжки на спину Валтасара, що йшов своєю дорогою,— розумна тварина знала тут кожен камінчик. Флоран, втупивши очі у безмежне поле мерехтливих вогнів над Парижем, думав про ту історію, що була його таємницею. Він утік з Кайєнни, куди його закинули грудневі події, і блукав два роки по Голландській Гвіані, пристрасно прагнучи повернутись на батьківщину і водночас боячись імператорської поліції. І ось нарешті перед ним велике любиме місто, за яким він так сумував, до якого так прагнув! Він тут сховається, він тут житиме тихо і спокійно, як колись. Поліція ні про що не знатиме: адже його вважають померлим. І Флоран пригадав свій приїзд до Гавра, коли в нього виявилося тільки п’ятнадцять франків, зав’язаних у носову хусточку. До Руана він ще міг найняти підводу. А від Руана, коли в нього залишилося тільки тридцять су, пішов пішки. У Верноні він купив на останні два су хліба. Що було потім — не пам’ятає. Здається, він проспав кілька годин у канаві, потім, мабуть, показував жандармові документи, які здобув собі про всяк випадок. Усе це крутилося в його голові. З Вернона Флоран ішов не ївши, його то охоплювала лють, то раптовий відчай, що примушували жувати листя живоплотів, які тяглись уздовж дороги, його мучили корчі в шлунку, живіт зводило від голоду, в очах темніло, але він простував усе далі; ноги йшли наче самі по собі, направляючись до Парижа, що був десь далёко, дуже далеко, за обрієм, кликав до себе і, здавалось, чекав. Коли Флоран дістався до Курбвуа, була вже глупа ніч. Париж, схожий на смужку зоряного неба, що впала на чорну землю, здався йому суворим, наче гнівався на його повернення. Тоді Флорана охопила слабість: він насилу зійшов з гори, бо ноги йому підгинались. Проходячи Нейльським мостом, він сперся на парапет, схилившись над Сеною, що котила свої чорні, мов чорнило, хвилі між невиразними масивами берегів,— червоний ліхтар на воді переслідував Флорана, наче криваве око. Тепер, щоб дістатися до Парижа, йому треба було весь час іти під гору. Дорога, що вела до міста, здавалася йому безконечною. Сотні льє, пройдені ним, були ніщо; але цей останній відрізок шляху доводив його до розпачу: ніколи він не зійде на цю висоту, увінчану вогнями. Рівній вулиці не було краю; обабіч неї тяглися ряди високих дерев і низьких будинків, широкі сіруваті тротуари, на які падали тіні від гілля, темні проміжки поперечних вулиць з їх тишею й темрявою. Тільки газові ліхтарі, що стирчали на однаковій відстані один від одного, оживляли цю мертву пустиню короткими язиками жовтого полум’я. Флоран зупинився, а вулиця тяглася все далі й далі, відсуваючи од нього Париж у темряву ночі, йому ввижалося, що ліхтарні стовпи, блимаючи своїм єдиним оком, бігли праворуч і ліворуч, забираючі з собою дорогу; від цього мелькання в нього паморочилося в голові, він захитався і звалився на землю.

А тепер Флоран поволі котився вперед на ложі з зелені, і воно здавалося йому м’яким, наче перина. Він підвів трохи голову, щоб бачити млисте сяйво, що розросталося над темними дахами, які вирізнялись на обрії. Флоран наближався до міста; його везли, йому залишалося тільки віддаватися повільному струшуванню воза; і це невтомливе наближення було б йому приємне, коли б не голод. А голод прокинувся, нестерпний, жорстокий. Тіло Флорана заніміло; він відчував самий тільки шлунок, що так болів, немов його роздирали розпечені кліщі. Від свіжого запаху городини, в яку він зарився, від пряного аромату моркви робилося млосно. Лежачи долілиць, Флоран з усіх сил притискався до глибокого ложа з городини, намагаючись стиснули шлунок і вгамувати його. А позаду дев'ятеро таких самих возів з горами капусти, гороху, з купами артишоків, салату, салери, порею, здавалося повільно накочувались на Флорана, немов бажаючи поховати людину, що гинула з голоду, під купою провізії.

Нарешті зупинились. Почулися грубі голоси. Це було коло міської застави. Доглядачі почали оглядати вози. Потім Флоран, зомлівши, зціпивши зуби, в’їхав у Париж, лежачи на пучках моркви.

— Гей, слухайте-но ви там, угорі! — голосно крикнула мадам Франсуа.

А через те що він не ворушився, вона злізла на воза і почала штовхати його. Тоді Флоран очутився й сів. Він спав і не відчував більше голоду, а тепер зовсім очманів. Городниця попросила його злізти, говорячи:

— Ви ж допоможете мені розвантажитись, га?

Він узявся допомагати їй. Якийсь гладкий панок у фетровому капелюсі, з бляхою на лівому лацкані пальта сердився й стукав ціпком по тротуару:

— Ану мерщій, ану мерщій повертайтесь! Посуньте воза. Скільки метрів маете? Чотири?

Він видав квитанцію мадам Франсуа, а та почала витягати з полотняного гаманця гроші. Після цього панок подався далі, стукаючи ціпком і продовжуючи сердито бурчати. Тимчасом мадам Франсуа, взявши Валтасара за вуздечку, примусила його податися назад так, щоб колеса воза впиралися в тротуар. Тоді, знявши з задка дошку і відмірявши на тротуарі свої чотири метри, які позначила жмутами соломи, вона попросила Флорана передавати їй городину по одному пучку. Жінка акуратно розкладала свій товар на кам’яних плитах, дбаючи, щоб виходило гарно, обрамляючи пучки городини зеленою гичкою. На диво швидко спорудила вона цілу піраміду, що в темряві скидалась на строкатий килим з симетрично розташованими плямами барв. Коли Флоран передав жінці великий оберемок петрушки, яку знайшов на дні воза, вона попросила його зробити їй ще одну послугу:

— Будь ласка, постережіть мій товар, доки я відведу підводу... Це за кілька кроків звідси, на вулиці Монторгейль, у «Золотому компасі».

Флоран сказав їй, що вона може йти спокійно, йому неважко було рухатись, але з того часу, як він прокинувся, голод знову дав себе знати. Флоран сів біля товару мадам Франсуа і сперся спиною на купу капусти, вирішивши, що так йому буде краще; він сидітиме не рухаючись і чекатиме. Флоран відчував якусь порожнечу в голові і не усвідомлював ясно, де він перебуває. В перші дні вересня ранками буває дуже темно. Ручні ліхтарики навколо нього поволі посувались у темряві, часом зупиняючись. Флоран сидів на краю широкої вулиці, але не впізнавав її. Вона губилася в нічній пітьмі, десь дуже далеко. Він ясно бачив тільки товар, якого пильнував. А далі на панелі невиразно вимальовувались обриси інших навалених куп. Посередині бруку валки возів перегороджували вулицю, і від краю до краю чути було дихання запряжених коней, яких у темряві не можна було побачити. Перегукування людей, стук дошки, брязкіт залізного ланцюга, що впав на брук, глухий шурхіт городини, яку скидали з возів, останній струс воза, що стукнувся колесами об тротуар,— всі ці звуки сповнювали ще сонне повітря тихим гулом могутнього пробудження, яке відчувалося в тремтливому присмерку. Флоран, повернувши голову, помітив по другий бік купи капусти чоловіка, що хропів, загорнувшися з ногами в плащ і поклавши голову на кошики з сливами. Трохи ближче, ліворуч, він побачив хлопчика років десяти, що з ангельським усміхом на вустах спав між двома горами цикорію. А біля тротуару жваво пересувалися самі тільки ліхтарики, гойдаючись у невидимих руках і перестрибуючи через тих, хто спав на купах городини, очікуючи дня. Але найбільше дивували Флорана величезні павільйони по обидва боки вулиці; їхні дахи, нагромаджені один на один, наче виростали, витягалися, гублячись десь у золотистій імлі вогнів. У знесиленій уяві Флорана малювався ряд палаців, велетенських і струнких, легких, мов кришталевих, з тисячами вогняних смужок на безмежних, безперервних рядах жалюзі. Між тонкими ребрами пілястр вузькі жовті перекладини здавалися сяючими сходами, що піднімалися до темної лінії перших дахів, над якими підносилися верхні дахи, а в просвітах виднілися наскрізні остови величезних залів. Тут у жовтавому сяйві газу проступали нагромаджені в безладді сіруваті контури, невиразні й нерухомі. Флоран відвернувся, роздратований тим, що не тямить, де він опинився, стривожений цією маною, велетенською й тендітною. Глянувши вгору, він побачив освітлений циферблат годинника на церкві Сен-Есташ і сіру масу самої церкви. Це його дуже здивувало. Значить, він був на площі Сен-Есташ.

Тимчасом повернулась мадам Франсуа. Вона голосно сперечалася з чоловіком, який ніс мішок на плечах. Той давав їй по одному су за пучок моркви.

— Та що це ви говорите, Лакайль!.. Адже ви перепродасте її парижанам по чотири, по п’ять су за пучок; не заперечуйте. По два су, якщо хочете.

Коли чоловік пішов, вона продовжувала говорити вслід йому:

— Люди гадають, що воно в мене само по собі росте... Хай пошукає моркви по одному су цей п’яниця Лакайль!.. Ось побачите, він ще повернеться.

Це вже вона говорила до Флорана. Сівши коло нього, жінка продовжувала:

— Якщо ви давно не бували в Парижі, то, мабуть, ще не знаєте Центрального ринку? Його збудовано років п’ять тому... Отут, дивіться, поряд з нами — павільйон для продажу фруктів і квітів. Далі продають рибу, а позаду — городину, масло, сир... По цей бік шість павільйонів, а там, навпроти, чотири: в них продають м’ясо, тельбухи, птицю. Місця тут досить, тільки взимку дуже холодно. Кажуть, іще два павільйони збудують, як знесуть будинки навколо Хлібного ринку. Ви чули про це?

— Ні,— відповів Флоран.— Я був за кордоном... А як називається оця велика вулиця навпроти нас?

— Це нова вулиця, Пон-Неф. Вона починається від Сени і доходить сюди, до вулиць Монмартр і Монторгейль... Як розвидниться, то ви одразу впізнаєте.

Побачивши, що над її ріпою нахилилась якась жінка., мадам Франсуа встала і приязно промовила:

— А, це ви, тітко Шантмесс?

Флоран дивився вздовж вулиці Монторгейль. Саме тут міська варта схопила його в ніч на 4 грудня. Близько другої години дня він проходив Монмартрським бульваром, поволі посуваючись в юрбі, і усміхався, дивлячись, як багато солдатів виставив напоказ Єлісейський палац, щоб надати собі більше ваги. Раптом солдати почали стріляти просто в людей і очистили за якісь чверть години весь тротуар. Флорана стисли, і він, збитий з ніг, непритомний, упав на розі вулиці Вів’єн; оскаженіла юрба топтала його тіло в панічному жаху від пострілів. Коли уже все втихомирилось, він хотів підвестись, але не міг: на ньому лежала мертва молода жінка в рожевому капелюсі; її шаль, під якою була легенька косинка в дрібну складочку, зсунулася. На грудях косинка була пробита двома кулями. І коли Флоран, щоб звільнити свої ноги, легенько зштовхнув труп молодої жінки, струмочки крові з обох ран потекли по його руках. Він скочив і, мало не збожеволівши од жаху, кинувся тікати, без капелюха, із закривавленими руками. До самого вечора блукав він, очманілий, а перед очима в нього весь час була вбита молода жінка, що лежала впоперек його ніг, її бліде обличчя та великі, широко розплющені блакитні очі. Її уста скривилися від страждання, вона немов дивувалася з своєї наглої смерті, а вигляд її був соромливий. У свої тридцять років Флоран не наважувався дивитись на жінок; проте це обличчя закарбувалося в його пам'яті й серці на все життя, неначе це була його кохана, яку він утратив. Увечері, ще схвильований жахливими подіями того дня, Флоран, несподівано для себе опинився у винарні на вулиці Монторгейль, де якісь люди розмовляли про те, що треба будувати барикади. Він пішов з ними, допомагав їм вибирати каміння з бруку, а потім, стомлений від блукань по вулицях, сів на барикаді, кажучи собі, що, як надійдуть солдати, він битиметься. При ньому не було навіть ножа, а голова його так і лишилась нічим не прикрита. Годині об одинадцятій Флоран заснув; йому снилися дві дірочки, пробиті на косинці в дрібну складочку; вони дивились на нього, мов червоні очі, повні кривавих сліз. Флоран прокинувся від того, що чотири сержанти міської варти били його кулаками. Оборонці барикади повтікали. Поліцаї, побачивши, що руки Флорана в крові, дуже розлютилися й мало не вбили його. То була кров молодої жінки.

Поринувши у спогади, Флоран звів очі на циферблат годинника на церкві Сен-Есташ, хоч стрілок на ньому не було видно. Вже було близько четвертої години. Центральний ринок не спав. Мадам Франсуа стояла, розмовляючи з тіткою Шантмесс, яка торгувалася за пучок ріпи. І Флоранові пригадалося, що його ледве не розстріляли тут, під стіною церкви Сен-Есташ. Взвод жандармів допіру розтрощив голови п’ятьом нещасним, захопленим на барикаді вулиці Гренета. П’ять трупів валялось на тротуарі там, де він сьогодні, здається, помітив рожеву редиску. Флоран урятувався тоді від розстрілу тому тільки, що поліцаї були озброєні самими лише шпагами, його відвели до найближчого поліцейського поста, залишивши начальникові караулу клаптик паперу, на якому було надряпано олівцем: «Взятий із закривавленими руками. Дуже небезпечний». До самого ранку тягали його від участку до участку. Клаптик паперу незмінно супроводжував його. На Флорана наділи ручні кайданки й пильнували, як несамовитого божевільного. В участку на вулиці Ленжері п’яні солдати хотіли було його розстріляти та несподівано отримали наказ доставити арештованих в будинок поліцейської префектури. Через день Флоран був уже в казематі Бісетрського форту. Відтоді він весь час страждав від голоду, сотні арештованих сиділи в підземеллі, в задусі і наче звірам, посадженим у клітку, їм кидали шматочки хліба. Коли Флоран став перед слідчим, не маючи ні свідків, ні захисника, його звинуватили в таємній змові.

І коли він присягався, що це неправда, суддя витяг із справи клаптик паперу: «Взятий із закривавленими руками. Дуже небезпечний». Цього було досить. Його засудили до заслання. За шість тижнів, у січні, тюремник збудив уночі Флорана, і його разом з більш як чотиримастами інших арештантів було замкнено у дворі. Через годину цю першу партію, з кайданами на руках, і вирядили між двома шеренгами жандармів з зарядженими рушницями на понтони і в заслання.

Арештанти минули Аустерліцький міст, пройшли бульварами й прибули на Гаврський вокзал. То була весела карнавальна ніч: вікна ресторанів на бульварах сяяли вогнями; на розі вулиці Вів’єн, на тому самому місці, де Флоранові ще ввижалася забита жінка, чий образ він носив у собі, стояв екіпаж, в якому сиділи дами в масках, з голими плечима і весело розмовляли між собою. Вони були незадоволені, що не можуть проїхати далі «через отих каторжних, яким і краю не видно». Від Парижа до Гавра арештантам не дали ані крихти хліба, ані ковтка води: їм забули перед виїздом видати пайку. Вони поїли тільки через тридцять шість годин, коли ними, як оселедцями, напхали трюм фрегата «Канада».

Ні, голод більше не залишав його. Флоран перебирав свої спогади і не міг пригадати й години, коли він був ситий. Флоран увесь висох, шлунок йому стягло, шкіра присохла до кісток. А тепер він знову побачив Париж, розжирілий, пишний, де в нічній темряві їжа валилась аж через край; він приїхав сюди на ложі з городини, він потопав у незвіданій їжі; ці гори їстівного хвилювали його. Значить, щаслива карнавальна ніч тривала аж сім років. Флоран знову бачив перед собою осяяні вікна на бульварах, веселих жінок, бачив місто-ласуна, яке покинув тієї далекої січневої ночі; і йому здавалося, що все це виросло, розквітло серед громад Центрального ринку, величний подих якого, ще важкий від учорашньої неперетравленої їжі, він нібито чув.

Тітонька Шантмесс таки наважилася купити дванадцять пучків ріпи. Вона тримала їх у фартусі, на своєму животі, від чого її гладкий стан зробився ще кругліший, і, стоячи, продовжувала розмовляти тягучим голосом. Коли вона пішла, мадам Франсуа знову підсіла до Флорана і сказала:

— Оцій бідній тітоньці Шантмесс щонайменше сімдесят два роки. Я ще дівчинкою була, коли вона вже купувала ріпу в мого батька. І в неї нікогісінько з родичів! Прийняла вона до себе якусь безпритульну, не знати звідки, але та їй погано віддячила... І ото живе собі, торгує зеленню й заробляє свої сорок су на день... Я б не могла так жити в оцьому чортовому Парижі день за днем, усе на тротуарі. І хоч би тобі один родич який тут був!

А що Флоран не відповідав вона спитала:

— А ви маєте рідню в Парижі?

Він удав, що не чує. До нього повернулась недовірливість. В голові його було повно розповідей про агентів, що чатували на людину за кожним рогом вулиці, про жінок, які продавали таємницю, вивідавши її в бідних утікачів. Мадам Франсуа сиділа поруч з ним; правда, вона здавалася йому порядною, таке спокійне було її широке обличчя на фоні чорно-жовтих смуг фулярової картатої хустки . Їй було, мабуть, років тридцять п’ять; трохи повна, вона була ще гарна, свіжа, бо жила весь час на повітрі; мужній вираз її обличчя пом’якшувався карими очима, лагідними й щирими. Звичайно, вона була дуже цікава, але під цією цікавістю приховувалась її доброта.

Мадам Франсуа не образилася на Флорана за мовчання ї казала далі:

— У Парижі я маю небожа. Невдатний хлопець з нього вийшов, заплутався він у боргах. А добре, коли маєш де зупинитися. Ваші родичі, мабуть, дуже здивуються і зрадіють, як вас побачать?

Безперестану говорячи, вона не зводила з нього очей; її, мабуть, розчулила його надмірна худорлявість. Городниця відчувала, що він з «панів», дарма що ледь прикритий жалюгідним чорним лахміттям, і не насмілювалася сунути йому в руку срібну монету. Нарешті стиха пробурмотіла:

— А якщо ви зараз у чомусь відчуваєте потребу, то...

Але він відмовився з тривожною гордістю, запевняючи, що нічого йому не треба, що він має куди піти. Вона, здавалося, зраділа і кілька разів повторила, мов хотіла сама себе заспокоїти:

— Ну, то й добре, вам треба тільки дочекатися ранку.

Над Флорановою головою, на розі павільйону, де торгували фруктами, задзвонив великий дзвін. Звуки, повільні й розмірені, здавалось, усе далі проганяли з майдану сон. Раз у раз під’їжджали вози з провізією. Крики візників, ляскання батогів, гуркіт залізних шин та цокіт кінських підків по бруку посилювалися. Вози, часто зупиняючись, посувалися вперед, витягнувшись довгою валкою, яку не можна було окинути оком; початок її губився десь у сивому присмерку світанку, там, звідки долинав невиразний гамір. Уздовж усієї вулиці Пон-Неф ішло розвантажування; вози поприсовували до самих тротуарів, коні стояли тісно в ряд, нерухомо, мов на ярмарку. Увагу Флорана привернув великий віз чудової капусти, який ледве підкочували до тротуару; той віз навантажили вище від газового ліхтаря, який був розташований поруч і яскраво освітлював гору лапатого листя, що згорталося, наче поли з темнозеленого оксамиту, гофровані й порізані по краях. Маленька селяночка, років шістнадцяти, в казакині та блакитному полотняному чепчику, вилізла на віз і заховалася за горою капусти; вона брала одну по одній головки і кидала комусь, хто стояв десь унизу, в тіні. Дівча, часом послизнувшися, зовсім щезало, завалене капустою; потім рожевий носик знову з’являвся з густої зелені; селянка реготала, а головки капусти знову починали літати, мелькаючи між ліхтарем і Флораном. Він машинально рахував їх. Коли віз спорожнився, йому стало нудно.

Тепер купи городини, вивантаженої на тротуар, тяглись аж до шосе. Торговці залишали між ними вузькі проходи, щоб люди могли рухатися. Весь широкий тротуар од краю до краю був завалений темними купами зелені. В невиразному рухливому світлі ручних ліхтарів виступали з темряви пишні пучки то м’ясистих артишоків, то ніжнозеленого салату, то рожеві коралі моркви, то жовтава, як слонова кістка, ріпа. І ці фарби немов спалахували перед очима і мелькали вздовж куп овочів, коли мимо них проходили з ліхтарями. Тротуар наповнювався людьми; вони пожвавлено ходили серед городини, зупиняючись, розмовляючи, гукаючи одне до одного. Чийсь гучний голос здалека кричав: «Гей! Цикорій!» Гратчасті ворота павільйону овочів щойно відчинились. Торговки з цього павільйону, в білих чепцях і косинках, пов’язаних поверх чорних кофт, у підсмиканих спідницях, щоб не забруднити подолу, накупляли товару на день, вантажили свої покупки у великі корзини носильників, поставлені на землю. Ці корзини що далі, то швидше мелькали між павільйоном і бруком серед штовханини, міцних словечок, крику захриплих голосів людей, які торгувалися по чверть години за одне су. І Флоран дивувався з того спокою, який зберігали в цій галасливій метушні городниці, запнуті напівшовковими хустками.

Позад нього, на тротуарі вулиці Рамбюто, продавали фрукти. Корзини, низенькі кошики з ручками, вкриті полотном або соломою, витяглися в ряд. У повітрі стояли пахощі перестиглої мірабелі. Ніжний повільний голос, який Флоран чув уже довгий час, примусив його повернути голову. Він побачив чарівну маленьку брюнетку, яка, сидячи навпочіпки, торгувалася.

— Кажи ж, Марселю, продаси за сто су чи ні?

Чоловік у плащі не обзивався, і молода жінка, зачекавши добрих п’ять хвилин, починала знову:

— Кажи, Марселю,‘досить з тебе сто су за оцей кошик і чотири франки за отой? Це буде дев’ять франків. Віддаєш?

Знову мовчанка.

— Скільки ж тобі дати?

— Та я ж казав, десять франків та й годі... Слухай, ,Сар’етго, де ти поділа свого Жюля?

Молода жінка засміялася, витягаючи з кишені жменю мідяків.

— А, хай йому біс,— сказала вона,— Жюль спить цілий ранок... Він гадає, що чоловіки не повинні працювати.

Вона заплатила й понесла обидва кошики до вже відчиненого фруктового павільйону. Центральний ринок все ще здавався легким, повислим у повітрі чорним кістяком з тисячами світлових смуг на жалюзі; у великих критих проходах уже сновигали люди, але павільйони були ще безлюдні, тоді як на тротуарах пожвавлення зростало. На майдані перед церквою Сен-Есташ пекарі та торговці вином знімали віконниці з вікон; у крамницях світився газ, багрові відблиски якого прорізували темряву вздовж сірих будинків. Флоран дивився на вікна булочної на вулиці Монторгейль, ліворуч. Повна товару, вона золотилася від рум’яних паляниць, щойно вийнятих з печі. Йому здавалося, що він чує приємні пахощі гарячого хліба. Було пів на п’яту ранку.

Тимчасом мадам Франсуа розпродала свою городину. В неї залишилось всього кілька пучків моркви, коли Лакайль повернувся з своїм мішком,

— Ну, віддасте по одному су? — запитав він.

— Я певна була, що ви знову прийдете,— спокійно відповіла городниця.— Беріть решту.Тут сімнадцять пучків.

— Значить, сімнадцять су?

— Ні, тридцять чотири.

Вони погодилися на двадцяти п’яти. Мадам Франсуа поспішала їхати. Коли Лакайль пішов собі з морквою в мішку, вона звернулась до Флорана:

— Бачите, він чатував на мене. Цей старий — найгірший проноза на весь базар. Часом торгується аж до останнього дзвону, а купить на чотири су... Ох, ці вже мені парижани! Торгуються за якихось два гроші, мало не б’ються, а в корчмі не шкодують пропити й останню копійку.

Мадам Франсуа говорила про Париж з іронією й презирством, як про якесь дуже віддалене місто, смішне й паскудне, куди можна заглянути тільки вночі.

— Ну, тепер я можу їхати,— продовжувала вона, знову сідаючи коло Флорана на городину своєї сусідки.

Флоран опустив голову. Він щойно вчинив крадіжку. Коли Лакайль відійшов, Флоран побачив на землі морковку, підняв її і затиснув у правій руці. Дражливий запах від купок петрушки й пучків селери лоскотав йому в горлі.

— Я можу вже їхати,— повторила мадам Франсуа. Вона зацікавилася цим невідомим чоловіком, відчуваючи, що він страждає. Городниця ще раз запропонувала йому свої послуги; але він знову відмовився з ще більшою гордістю. Флоран навіть встав і трохи постояв, щоб показати, який він бадьорий. А коли городниця відвернулася, поклав у рот моркву. Однак він мусив якийсь час тримати її в роті, дарма що йому страшенно хотілося розгризти її зубами; мадам Франсуа знову дивилася йому в обличчя, розпитувала його з добродушною цікавістю. А він, щоб не відкривати рота, відповідав кивками голови. Потім тихенько, поволі з’їв морковку.

Городниця зовсім було зібралася їхати, коли хтось голосно промовив до неї:

— Добридень, мадам Франсуа.

Це був худорлявий молодий чоловік, ширококостий, бородатий, з великою головою, дуже тонким носом і маленькими ясними очима, вдягнений у чорний фетровий капелюх, злинялий і пом’ятий, широченне, наглухо застебнуте пальто, яке мало колись ніжнокаштановий колір, а тепер вилиняло і від дощів взялося зеленкуватими смугами. Трохи згорблений, він якось неспокійно, нервово здригався, що, мабуть, стало його звичкою. Хлопець був у грубих шнурованих черевиках; з-під надто коротких штанів виглядали сині шкарпетки.

— Здорові були, пане Клод! — весело відповіла городниця.— Знаєте, я вас чекала в понеділок, а як побачила, що не приїдете, то сховала вашу картину; я повісила її на гвіздок у своїй кімнаті.

— Спасибі за ласку, мадам Франсуа, я приїду кінчати свій етюд Цими днями... В понеділок я не міг... Що, з вашої великої сливи листя ще не облітає?

— Звичайно, ні!

— Я, бачте, хочу намалювати її в кутку картини. Це гарно буде. Ліворуч від курника. Я весь тиждень думав над цим. Гм... Сьогодні вранці городина чудова. Я навмисне встав до схід сонця, бо знав, що ця нікчемна капуста в ранковому освітленні буде чарівна!

І він показав жестом уздовж возів.

Городниця продовжувала говорити:

— Ну, добре, я їду. Прощавайте... До побачення, пане Клод!

Від’їжджаючи, вона познайомила Флорана з молодим художником.

— Цей пан приїхав, здається, здалека. Він зовсім не впізнав вашого огидного Парижа. Мабуть, ви зможете йому щось порадити.

Нарешті городниця поїхала, задоволена, що залишає їх разом. Клод співчутливо поглядав на Флорана. Ця висока постать, тонка й хистка, здавалася йому оригінальною. Рекомендації мадам Франсуа було для нього досить. З фамільярністю любителя повештатися, звиклого до випадкових знайомств, він спокійно сказав:

— Я піду з вами. Ви куди?

Флоран зніяковів. Він знайомився не так швидко; але, відколи він приїхав, у нього на язиці крутилось одне запитання. Він наважився і спитав, з острахом чекаючи відповіді:

— А чи існує ще вулиця Пірует?

— Ну, звичайно,— відповів художник.— Дуже цікавий куточок старого Парижа ота вуличка. Вона крутиться, як танцюристка, а будинки схожі на животи вагітних жінок... Я зробив з неї непоганий офорт! Коли зайдете до мене, покажу вам його... Це ви туди йдете?

Флоран заспокоївся й підбадьорився, почувши, що вулиця Пірует існує, але тут же почав присягатися, що не має чого туди йти і що взагалі він нікуди не поспішає. Настійливі запитання Клода знову викликали в ньому недовір’я.

— Ну, гаразд, мені однаково,— сказав той,— ходімте на вулицю Пірует. Уночі там, знаєте, такий колорит... Ходімте, адже це поблизу.

Флоран мусив піти з ним. Вони йшли поруч, як два товариші, переступаючи через кошики та городину. На тротуарі вулиці Рамбюто підносилися великі купи цвітної капусти, укладені надзвичайно рівно, мов піраміди ядер. Білі й ніжні серцевини капусти, схожі на велетенські троянди, виглядали з лапатого зеленого листя, наче весільні букети, розставлені вздовж гігантських жардиньєрок. Клод зупинився, вголос захоплюючись цим видовищем.

Дійшовши до вулиці Пірует, він почав показувати й описувати кожен будинок. На розі світився єдиний газовий ліхтар. Будинки тіснились, похилившись набік, вип’ячуючи свої піддашшя, «як вагітні жінки — животи», за виразом художника. Дахи їхні зсувались назад, і будинки наче спирались один на один. Три або чотири з них, забившись у тінь, здавалось, навпаки, ось-ось упадуть ниць. Газовий ліхтар освітлював один дуже білий, наново пофарбований будинок, схожий на стару, гладку, горбату бабу, дуже напудрену й розмальовану, наче жінка, що намагається здаватися молодою. Далі ламана лінія будинків з тріщинами й зеленими патьоками від дощів утопала в непроглядній темряві; безладна суміш кольорів і обрисів розсмішила Клода.

Флоран зупинився на розі вулиці Мондетур, навпроти передостаннього будинку ліворуч. Усі три поверхи його, кожен з двома вікнами без жалюзі, ще спали. Біленькі завіски були ретельно затягнені. Вгорі, під дахом, на шторі вузенького віконця, пересувався то сюди, то туди відбиток світла... Але крамничка під навісом якось дивно схвилювала Флорана. Вона саме відчинялася, її хазяїн торгував вареними овочами. У глибині, під задньою стіною, блищали великі казани; на прилавках у мисках стояли круглі, гостроверхі паштети із шпинату та цикорію з устромленими позаду лопаточками,— видно було тільки їх держаки з білого металу. Побачивши цю крамничку, Флоран завмер на місці. Він наче впізнавав і не впізнавав її і, прочитавши ім’я власника на червоній вивісці «Годбеф», зовсім розгубився. Руки його опустилися, він роздивлявся паштети з шпинату з безпорадним виглядом людини, яку спіткало велике нещастя.

Тимчасом віконце під дахом одчинилось; з нього висунулася голова бабусі; стара подивилася спочатку на небо, потім на ринок, що виднівся вдалині.

— Еге, мадмуазель Саже—рання пташка,— сказав Клод, підвівши голову, і додав:

— Моя тітка жила колись у цьому будинку. Ото була язиката баба!..А ось і Мегюдени заворушились: он там, де світло, на третьому поверсі.

Флоранові хотілось його розпитати, але художник у вилинялому широченному пальті викликав у нього недовір’я. Флоран ішов за ним, не озиваючись ані словом, а той розповідав йому про Мегюденів. Обидві сестри Мегюден торгують рибою. Старша — пишна красуня, а молодша, що продає річкову рибу, схожа на одну з мадонн Мурільо, така вона світла та ніжна серёд своїх коропів і вугрів. Про Мурільо він сердито додав, що той малював, як пустотливий школяр. Потім, раптом зупинившись посеред вулиці, Клод запитав:

— Слухайте, куди ж, нарешті, ви йдете?

— Тепер нікуди,— відповів змучений Флоран.— Ходімо, куди хочете.

Коли вони виходили з вулиці Пірует, Клода покликав чийсь голос з винарні на розі. Клод увійшов туди і потяг за собою Флорана. Віконниці були зняті тільки з одного боку. В залі, який, здавалося, ще спав, світився газ. На столах валялись вчорашнє меню, покинута ганчірка, а вітер вривався у навстіж одчинені двері й освіжав нагріте задушливе повітря винарні. Клієнтів обслуговував сам господар Лебігр в самій жилетці, в зім’ятому комірці; його широке обличчя з правильними рисами було бліде й заспане. Чоловіки пили, стоячи коло прилавка. Вони кашляли, харкали, протирали очі, остаточно просипаючись від білого вина та горілки. Флоран упізнав Лакайля, мішок якого тепер був доверху наповнений городиною. Він випивав уже третю чарку з приятелем, що докладно розповідав йому, як купував кошик картоплі. Спорожнивши чарку, Лакайль пішов поговорити з Лебігром до маленької заскленої кімнатки в глибині винарні, де газ не світився.

— Що ви хочете випити? — запитав Клод Флорана.

Ще в дверях він привітався за руку з тим чоловіком, який його запросив. Це був здоровий, вродливий хлопець років щонайбільше двадцяти двох, голений, з маленькими, вусиками, бравий, у крислатому капелюсі, забрудненому крейдою, та у вишитому жилеті поверх голубої блузи. Клод називав його Олександром, поплескував по плечу і запитував, коли вони знову подадуться до Шарантона. Вони розмовляли про велику прогулянку, яку зробили вдвох у човні по Марні, після чого ввечері їли кроля.

— Ну, що ж ви будете пити? — знову запитав Клод.

Флоран, дуже збентежений, поглядав на прилавок.

Там, скраю, на маленькому синюваторожевому полум’ї газового прилада в чайниках з мідними обідками підігрівався пунш з вином. Він признався нарешті, що охоче , випив би чогось гарячого. Лебігр подав три склянки пуншу. Біля чайників у кошичку лежали здобні булочки, допіру вийняті з печі; від них іще йшла пара. Але ніхто не брав булок, і Флоран теж випив пунш без закуски. Він відчув, як цей напій ллється в його порожній шлунок, наче струмінь розплавленого свинцю. Олександр заплатив за всіх.

— Гарний хлопець оцей Олександр,— сказав Клод, коли вони вдвох опинилися знову на тротуарі вулиці Рамбюто.— На прогулянках за містом з ним дуже весело. Він виробляє усякі штуки. Та ще, шельма, прегарно збудований! Я бачив його роздягнутим. От коли б він згодився позувати мені на вулиці для рисунків з натури!.. Тепер, якщо хочете, ми можемо обійти Центральний ринок.

Флоран байдуже йшов за Клодом. Яскраве світло в кінці вулиці Рамбюто сповіщало, що настає день. Гомін на ринку ставав усе голоснішим; часом дзвін, що долинав з віддаленого павільйону, переривав цей наростаючий шум. Клод і Флоран увійшли в один із внутрішніх критих проходів між павільйоном морської риби та павільйоном живності. Флоран підвів очі, розглядаючи високе склепіння, внутрішні дерев’яні частини якого вилискували між чорним мереживом чавунного каркаса. Вийшовши на великий середній прохід, він подумав, що потрапив у якесь дивне місто з кварталами, передмістями, слободами, місцями для прогулянок, шляхами, майданами і перехрестями, заховане від дощу під одну покрівлю з примхи якогось велетня. Тінь, що дрімала у западинах дахів, збільшувала ліс пілястрів, безмежно розширювала тонкі перекладини, різьблені галереї, прозорі жалюзі; а над цим містом потопала в темряві пишно розквітла, колосальна рослинність з металу; її гіллясті стовбури, вигнуті сучкуваті віти вкривали цілий відокремлений маленький світ прозорцм листям віковічного лісу. Окремі квартали ще спали за спущеними гратами. Павільйони масла й живності були розгороджені на маленькі крамнички; між ними тяглися безлюдні заулочки з низкою газових ліхтарів. Павільйон морської риби щойно відкрився; жінки проходили між рядами білих кам’яних прилавків, на які падали тіні від кошиків і покинутих ганчірок. Там, де торгували городиною, квітами й фруктами, галас дедалі зростав. Пробудження поволі охоплювало місто: від кварталів простих, куди вже з четвертої години ранку привозять капусту, до лінивих і багатих, що вивішують перед своїми крамничками каплунів та фазанів не раніше восьмої ранку.

Життя все більше прокидалось у великих критих проходах. Вздовж тротуарів по обидва боки ще видно було городників — дрібних хліборобів, які з’їхалися з околиць Парижа. Вони розкладали на кошиках те, що зібрали вчора ввечері: пучки городини, купки фруктів.

Поміж юрбою, що весь час сновигала сюди й туди, в’їжджали під склепіння вози, уповільнюючи гучні кроки коней. Два вози, поставлені впоперек, загороджували вулицю. Щоб пройти вперед, Флоран мусив упертися в один із сіруватих мішків, подібних до лантухів з вугіллям; під вагою цих мішків, від яких тхнуло свіжими морськими водоростями, гнулись осі. Один мішок тріснув, і з нього чорною масою сипались великі черепашки. Тепер на кожному кроці друзям доводилося зупинятися. Свіжа морська риба все прибувала. Один за одним просувалися вози, навантажені високими дерев’яними клітками, повними закритих кошиків, у яких доставляють по залізниці різні продукти океану. Уступаючи дорогу возам з морською рибою, які поквапливо в’їжджали під навіс, Клод і Флоран мало не потрапили під колеса підвід з маслом, яйцями та сиром, великих жовтих хур з кольоровими ліхтарями, запряжених четвернею коней. Ринкові носильники знімали ящики з яйцями, кошики з сиром і маслом і відносили їх до павільйону, де відбувалися торги: там службовці у кашкетах щось записували до своїх книжечок при газовому світлі. Клода чарувала ця метушня; він захоплювався то світловим ефектом, то групою блузників, що розвантажували віз. Нарешті приятелі вийшли на вільне місце, йдучи вздовж головного проходу, вони відчули чудові пахощі, які наче супроводжували їх. Хлопці потрапили на місце, продажу зрізаних квітів. На тротуарах, справа і зліва, сиділи жінки перед квадратними кошиками, повними троянд, фіалок, пеонів і стокроток. Пучки квітів темніли, мов криваві плями, або ніжно ясніли сріблястосірим, невимовном’яким кольором. Біля одного кошика горіла свічка; в її світлі виступали з навколишньої темряви яскраві тони кольорів: строкаті головки стокроток, кривавий пурпур пеонів, синьочервоні відтінки фіалок, живі рум’янці троянд. Не можна було уявити собі щось миліше, що більше нагадувало б весну, ніж оці ніжні пахощі, які пестили нюх після гострих запахів морської риби та смороду масла й сирів.

Блукаючи без мети, Клод і Флоран постояли серед квітів і повернули назад. Вони з цікавістю зупинилися перед жінками, що продавали в’язки папороті і пучки виноградного листя, акуратно складені і перев’язані по двадцять п’ять штук. Потім приятелі повернули в кінець критого проходу, майже безлюдного, де їхні кроки голосно лунали, наче під церковним склепінням. Тут вони побачили маленького ослика, запряженого у возик, завбільшки з тачку; він, мабуть, знудився і, побачивши їх, почав кричати так голосно й протяжно, що аж затремтіли велетенські дахи Центрального ринку. Осликові відповіло іржання коней; зчинилося тупотіння, цілий переполох; розростаючись, гул прокотився по всій будівлі і завмер у далечині.

На вулиці Берже, у відчинених навстіж комісійних складах, Клод і Флоран помітили між голими брудними стінами, яскраво освітленими газом, купи кошиків і фруктів; на стінах олівцем були написані цілі стовпчики цифр. Зупинившись, молоді люди побачили гарно вбрану жінку, що з виразом приємної знемоги відкинулась у куточок фіакра, який помаленьку пробирався серед возів на шосе.

— Он Сандрільйона повертається додому без черевичка,— сказав, усміхаючись, Клод.

Так розмовляючи між собою, вони повернули знову до ринку. Клод заклав руки в кишені і, насвистуючи, розповідав, як він любить цей надмір провізії, яку привозять щоранку в самий центр Парижа. Часом він цілими ночами бродить по тротуарах, мріючи про колосальні натюрморти, про незвичайні картини. Він навіть почав був писати одну таку картину й присилував позувати свого приятеля Маржолена та негідницю Кадіну. Тільки це важко: надто вже красиві ці чортові овочі і фрукти, риба і м’ясо! Флоран слухав запальні слова художника і йому корчило живіт. Очевидно, в цю хвилину Клод навіть і не думав про те, що всі ці чудові речі можна їсти. Він їх любив тільки за колорит. Раптом художник замовк, звичним рухом затягнув тугіше довгий червоний пояс, який носив під своїм вицвілим пальтом, і промовив з хитрим виглядом:

— Та я тут і снідаю, принаймні очима; все ж таки це краще, ніж нічого не їсти. Іноді, якщо забуду пообідати напередодні, то на другий день у мене буває розлад шлунка, коли я дивлюся, як привозять сюди всякі смачні речі. Такими ранками моя городина мені ще миліша... Ні, знаєте, найбільш прикрим і несправедливим є те, що всю цю розкіш поїдають негідники-буржуї.

І Клод розповів про вечерю, якою частував його у Баратта один приятель, що одержав добрі гроші, їм подавали устриці, рибу, дичину. Але Баратт збанкрутував; усю пишноту старого базару Дезінносан тепер поховано; нині процвітає Центральний ринок, цей чавунний велетень з своїм новим, таким оригінальним містечком. Хай дурні базікають, що хочуть, але тут відбилася ціла епоха. Флоран не міг добре розібрати з слів художника, що він гудить: мальовничий бік сучасності чи страви Баратта. Далі Клод почав лаяти романтизм: для нього купи капусти кращі за лахміття середніх віків. Він кінчив тим, що вилаяв себе за свій офорт вулиці Пірует як за вияв малодушності. Власне кажучи, слід було знищити всі ці старі халупи й спорудити нові будинки.

— Почекайте,— сказав Клод, зупиняючись,— гляньте ось на те місце на тротуарі. Чи не правда, зовсім готова картина? Вона вийшла б далеко людяніша, ніж уся їх проклята сухотна мазанина.

Уздовж критого проходу жінки почали продавати каву та суп. Широке коло споживачів обступило торговку, що продавала суп з капустою. Бляшане вилуджене відро з варивом диміло на маленькій низькій жаровні, крізь отвори якої видно було блідий відблиск жару. Жінка, озброївшись великим ополоником, розливала суп у жовтенькі мисочки і брала тонкі шматки хліба з кошика, застеленого рушником. Навколо неї товпились і дуже чистенькі торговки, і городники в блузах, і брудні носильники, на засмальцьованій одежі яких зосталися сліди від тої провізії, яку вони вивантажували, і голодранці в лахмітті — одне слово, всі голодні ранкові відвідувачі ринку. Вони їли, обпікаючись і трохи висуваючи підборіддя, щоб не замастити одежі. А художник у захваті, мружачи очі, відшукував найвигідніший пункт для спостереження, щоб охопити картину в "усьому ансамблі”. Однак від цього чортового супу з капустою страшенно пахло. Флоран відвернувся; його бентежили повні миски, які споживачі мовчки опорожнювали, скоса поглядаючи вбік, немов недовірливі тварини. Нарешті, коли жінка наливала супу новому покупцеві, сам Клод зніяковів від запашної пари, що війнула йому просто в лице.

Він підтягнув пояс, сердито посміхаючись; потім, рушивши далі, пошепки сказав Флоранові, натякаючи на пунш, яким їх пригостив Олександр:

— Як це смішно! Та ви й самі, мабуть, це помічали: завжди знайдеться приятель, що охоче заплатить за вашу випивку, а от за страву ніхто не заплатить!

Світало. В кінці вулиці Косонрі будинки Севастопольського бульвару здавались зовсім чорними, а над різко окресленою лінією черепичних дахів висока дуга великого критого проходу виступала ясним півмісяцем на блідоблакитному небі. Клод спочатку нахилився над гратами, що закривали отвори в тротуарі; крізь них було видно глибокий льох, освітлений мерехтливим газовим світлом. Потім підвівся й почав дивитися вгору, між високими пілястрами, шукаючи чогось на дахах, що відливали синявою на фоні ясного неба. Нарешті він знову зупинився, втупивши очі в одну з тонких залізних драбин, які сполучали два поверхи покрівель, даючи змогу проходити по них. Флоран запитав, що він там побачив.

— Ну й чортеня цей Маржолен! — промовив художник, не відповідаючи на запитання.— Мабуть, заліз у якусь ринву, якщо не ночував у льоху, де ховають живність... Мені він потрібний для етюда.

Клод розповів, що його приятеля, Маржолена, якась торговка знайшла одного ранку в купі капусти, і дитя росло на волі серед базарної метушні. Коли хлопчика вирішили віддати до школи, то він аж захворів, і його довелось повернути назад на ринок. Він знав там найменші закутки і любив їх з синівською ніжністю; він жив у цьому чавунному лісі, проворний, як білка. З них була гарна пара — з Маржолеца і негідниці Кадіни, яку тітка Шантмесс знайшла колись увечері в кутку старого ринку Дезінносан і взяла до себе. Цей кремезний бельбас у стилі Рубенса, з золотистим волоссям і рудим пушком, що мов притягає до себе сонячне світло, був чудовий. А в Кадіни, маленької, в'юнкої, тоненької, була дуже кумедна мордочка, шо виглядала з-під чорної шапки розкуйовджених кучерів.

Так розмовляючи, Клод прискорив ходу і привів свого супутника знову на майдан Сен-Есташ. Флоран просто впав на лавку коло станції омнібусів; його ноги знову підгиналися. Холоднішало. В кінці вулиці Рамбюто небо молочного кольору з рожевими відблисками нагадувало мармур, покреслений широкими сірими смугами. Ранок був сповнений таких пахощів, що Флоранові на хвилину здалося, наче він десь у селі, на якомусь горбі. Але Клод показав йому на ринок прянощів, що був по другий бік лави. Вздовж тротуару на ринку тельбухів простягалися ніби цілі ниви кмину, лаванди, часнику, цибулі, а стовбури молодих платанів на тротуарі були обвиті довгими гілками лавру, наче зеленими трофеями. Міцний запах лавру перебивав усі інші.

Світлий циферблат годинника на башті Сен-Есташ поступово блід, наче каганець, захоплений ранком. У виноторговців, у кінці сусідніх вулиць, газові ріжки згасали один по одному, немов зірки, потопаючи в морі світла. І Флоран дивився, як велетенський Центральний ринок виринав з темряви, з царини мрій, де простягались у безмежні простори ажурні палаци. Він втрачав свою прозорість, набуваючи зеленавосірого кольору, і здавався тепер ще більшим велетнем. Будинки з лісом пілястрів, що підтримували безмежні простирадла дахів, нагромаджували один на один свої геометричні маси. Коли внутрішнє освітлення погасло і сонячне проміння залило ринок, чотирикутні, однотипні будинки стали здаватися частинами якоїсь новітньої машини незмірної величини, якогось парового механізму, на зразок казана, призначеного для перетравлювання цілого народу; це було ніби велетенське черево з металу й дерева, скла й чавуну, в якому витонченість сполучалась з могутньою силою механічного двигуна, що працює в насиченій жаром атмосфері, під страшенний шум та шалений гуркіт коліс.

Клод від захоплення аж на лаву виліз, запрошуючи і свого супутника помилуватися, як сходить сонце над городиною, її було ціле море. Воно простягалось від церкви Сен-Есташ до Ринкової вулиці між двома рядами павільйонів. А на обох кінцях, біля двох перехресть, це море ще більше розлилося, городина заповнила навіть брук. День займався поволі, надзвичайно ніжний, сіруватий, надаючи всьому навколишньому ясного кольору акварелі. Ці купи городини, що здіймались, наче хвилі під вітром, ця річка зелені, яка, здавалось, текла річищем шосе, подібно до поводі від осінніх дощів, мінилися ніжними перлистими відтінками, ласкавими ліловими півтонами, молочнорожевими, зеленими, що переходили в жовтий колір,— усіма тими блідими відтінками, що вранці перетворюють небо на різнобарвну шовкову тканину. І в міру того, як зоря розгорялась язиками полум’я, городина на вулиці Рамбюто поволі прокидалась, виходила з синяви, що стелилася по землі. Салат, латук, цикорій, що порозпускались і були ще масні від чорнозему, відкривали свої яскраві серцевинки; пучки шпинату, щавлю, букети артишоків, купи квасолі та гороху, римського салату, перев’язаного соломою, грали всіма відтінками зеленого кольору — від яскравої зелені стручків до темнозеленого забарвлення листя. Ця безперервна гама поволі завмирала, обривалась на строкатих стеблах селери та пучках порею. Проте найрізкішими, крикливими тонами були все-таки яскраві плями моркви і чисті плями ріпи, розсипані у величезній кількості вздовж ринку; вони освітлювали його яскравістю своїх двох кольорів. На перехресті Ринкової вулиці здіймалися гори капусти: великі білі; головки, дебелі й тверді, мов ядра з металу, що втратив блиск, кучерява капуста, велике листя якої було подібне до бронзових чаш, і, нарешті, червона, яку вранішня зоря перетворювала на пишні квіти відтінку винної гущі з карміновими та темнопурпуровими жилками. На другому кінці, на перехресті біля церкви Сен-Есташ, вхід на вулицю Рамбюто був перегороджений барикадами з жовтогарячих гарбузів, що лежали у два ряди, випинаючи свої товсті, роздуті черева. Золотавокоричневі, мов лаковані, цибулини в кошику, кривавочервона купа помідорів, жовтавий відблиск огірків, темнофіолетова барва синіх баклажанів спалахували там і тут ясним полум’ям; а велика чорна редька, укладена в ряд траурними смугами, здавалася похмурими дірками на фоні радісного торжествуючого пробудження.

Клод аж у долоні заплескав від такого видовища. Він казав, що «ця паскудна городина» ексцентрична, химерна, чудова, і запевняв, що вона не мертва: зірвана напередодні, вона чекає сходу сонця, щоб попрощатися з ним на ринковому бруку. Клод бачив, як ця городина жила, як розкривала своє листя, немов її корінню було ще спокійно й тепло в угноєній землі. Він казав, що чує тут передсмертний крик усіх городів паризьких околиць.

Тимчасом юрба білих чепців, чорних кофт і синіх блуз заповнювала вузькі стежки між купами зелені, ніби сюди вдерлося ціле галасливе село. Великі кошики носильників важко просувались над головами людей. Торговки, рознощики, продавці фруктів поспішно розкуповували товар. Капрали і черниці товпилися навколо гір капусти, шкільні кухарі вичікували й винюхували, шукаючи, де б купити якнайдешевше. А вози все розвантажувались; візки вивалювали свій товар на землю, мов каміння для бруку, додаючи до колишніх хвиль нову хвилю, що вдарялась тепер об протилежний тротуар. З глибини вулиці Пон-Неф валки возів усе прибували й прибували.

— Все-таки це страх як гарно! — бурмотів у захваті Клод.

Флоран змучився. Він думав про надлюдські спокуси. Він не хотів більше нічого бачити на ринку і дивився на церкву Сен-Есташ, що стояла збоку, наче написана сепією на синьому небі, з її розетками, широкими склепистими вікнами, з дзвіничками та шиферними покрівлями. Він зупинявся коло темного заглиблення вулиці Монторгейль, де впадали в очі краї яскравих вивісок на розі вулиці Монмартр, де сяяли прикрашені золотими літерами балкони. А коли повертався до перехрестя, його цікавили інші вивіски: «Москательний і аптекарський магазин», «Продаж борошна й сушеної городини». Ці слова було написано великими червоними і чорними буквами на злинялому кольоровому фоні. Наріжні будинки, з вузькими вікнами прокидались, доповнюючи широку перспективу нової вулиці Пон-Неф добротними жовтими старовинними фасадами старого Парижа. На розі вулиці Рамбюто, залізши на порожні вітрини великого магазина новинок, гарно вбрані продавці в жилетках, вузьких штанях і широких сліпучобілих нарукавниках, влаштовували виставку. Далі торговельний дім Гілу, суворий, мов казарма, спокусливо виставляв за своїми дзеркальними вітринами золотисті пачки бісквітів і глибокі блюда з печивом. Усі крамниці тепер були вже відчинені. Вулицю поспішно переходили робітники в білих блузах, з інструментами під пахвою.

Клод не злазив зі своєї лави. Він ставав навшпиньки, щоб зазирнути далі, вглиб вулиць. Раптом художник помітив у юрбі, над якою він підносився, русяву кудлату голову й біля неї чорну голівку, кучеряву й розпатлану.

— Гей, Маржолен! Гей, Кадіно!— гукнув він.

Проте його голос загубився в галасі вулиці. Клод cкочив на землю й побіг. Потім, згадавши про Флорана, повернувся до нього одним стрибком і кинув скоромовкою:

— Запам’ятайте: в кінці тупика Бурдоне... Моє ім’я написане крейдою на дверях: Клод Лантьє... Приходьте подивитись на офорт вулиці Пірует.

Клод зник. Він не знав імені Флорана. Розповівши йому про свої художні смаки, покинув його, як і познайомився з ним,— на тротуарі.

Флоран залишився сам. Спочатку він зрадів цьому. Відтоді, як мадам Франсуа підняла його на вулиці Нейльї, він перебував у стані сонливості і терпів муки, що не давали йому ясно усвідомлювати все навколишнє. Нарешті він був вільний, і йому захотілося розворушитися, скинути з себе нестерпний кошмар велетенських запасів харчів, який переслідував його. Але голова його залишалась порожньою, і в глибині свідомості він знаходив лише невиразний страх. Ранок світлішав. Тепер кожен міг побачити Флорана, тому він почав оглядати свої жалюгідні штани й сюртук. Він застебнув свій редінгот, почистив штани від пилюки і постарався надати собі пристойного вигляду, йому здавалося, що його чорне лахміття голосно промовляє, звідки він прийшов.

Флоран сів на лаву поруч з нещасними голодранцями, нічними волоцюгами, які прийшли сюди, чекаючи ранку. Ночувати на ринку — це велике щастя для таких безпритульних. Двоє поліцаїв, ще в нічній формі, в плащах та кепі, ходили поруч туди й сюди по тротуару. Щоразу, проходячи повз лаву, вони, заклавши руки за спину, поглядали на здобич, яку відчували в цих голодранцях. Флоранові здалося, що вони впізнали його і змовляються про те, щоб його арештувати, йому зробилося страшно. Він відчув божевільне бажання встати і втекти. Але не смів поворухнутись і не знав, як йому піти. А погляди, які раз у раз кидали на нього поліцаї, їх повільне й спокійне спостерігання були для Флорана справжніми тортурами. Нарешті він встав з лави, насилу втримуючись, щоб не кинутися щосили бігти, і почав повагом відходити, зіщулившись від страху, що ось-ось грубі руки поліцаїв ухоплять його ззаду за комір.

У Флорана була тепер одна тільки думка, одна потреба— віддалитись од ринку. Він зажде й пошукає потім, коли тут буде вільніше. Три вулиці, що виходили на перехрестя,— Монмартр, Монторгейль і Тюрбіго,— були захаращені різними повозками, а тротуари завалені овочами. Тоді Флоран пішов навмання до вулиці П’єр-Леско, але та частина ринку, де продавали крес-салат і картоплю, здалася йому непрохідною, і він вирішив піти вулицею Рамбюто. Проте на Севастопольському бульварі він натрапив на таку масу хур, візків і шарабанів, що йому довелося повернути назад, щоб пройти вулицею Сен-Дені. Тут він знову застряг у городині. По обидва боки панелі торговці ринку розкладали свої товари на дошках, покладених на високі кошики; знову ринув потік капусти, моркви та ріпи. Ринок був переповнений до краю. Флоран спробував вийти з цього потоку, що, здавалось, переслідував його. Він хотів пройти вулицею Косонрі, вулицею Берже, сквером Дезінносан, вулицями Феронрі і Ринковою і, нарешті, зупинився у відчаї, ошалілий, нездатний вирватися з цього зачарованого кола зелені, що почало, кінець кінцем, крутитись круг нього, обплутуючи йому ноги тонкою травою. Вдалині, аж до вулиці Ріволі і майдану Ратуші, безконечні ряди коліс і запряжених коней губились у купах навантажуваного товару; великі хури везли товар для городників цілого кварталу; шарабани, боки яких тріщали від вантажу, від’їздили до передмість. На вулиці Пон-Неф Флоран остаточно заблудився, наткнувшись на стоянку ручних візочків; там рознощики прикрашали свої пересувні виставки. Між ними Флоран упізнав Лакайля, що йшов вулицею Сент-Оноре, штовхаючи поперед себе тачку з морквою та цвітною капустою. Флоран пішов за ним, сподіваючись, що той допоможе йому вибратися з метушні. Брук зробився слизький, дарма що стояла суха погода. Купи артишокових стеблин, листя та гички валялись під ногами, і ходити було небезпечно. Флоран спотикався на кожному кроці; Лакайля він загубив на вулиці Вовільє. З боку Хлібного ринку вулиці теж були заставлені возами та візками. Флоран вже не намагався пробиратися вперед; ринок знову захопив його, і потік поніс його назад. Він поволі вернувся і знову опинився на площі Сен-Есташ.

Тепер Флоран чув безперервний стукіт коліс, що долітав з ринку. Париж розжовував куски для свого двомільйонного населення. Це було ніби велетенське серце, що гарячково пульсувало і розносило по венах живлющу кров; здавалось, лунав стукіт величезних щелеп, шалений шум машини, створеної для постачання продовольства зажерливому місту,— починаючи від ляскання батога перекупників, що їхали на ринки своїх кварталів, і кінчаючи човганням капців бідних жінок, що ходять з кошиками від дверей до дверей, пропонуючи салат.

Флоран увійшов в один з критих проходів зліва, між чотирма павільйонами, велику й нерухому тінь яких він помітив ще минулої ночі. Бідолаха сподівався знайти собі там якийсь притулок. Але тепер і ці павільйони прокинулись, як і інші. Він пройшов до кінця вулиці. Швидко під’їздили вози, заставляючи пташиний ряд клітками з живою птицею і чотирикутними кошиками, де різану птицю було накладено в кілька шарів. На протилежному тротуарі з інших підвід вивантажували цілі туші телят, загорнуті в полотно і покладені на бік, мов сонні діти, в довгасті кошики, звідки стирчали тільки чотири розчепірені, закривавлені культяпки. Тут були й цілі туші баранів, і четвертини волових туш, стегна й лопатки. Різники у великих білих фартухах штампували м’ясо, підвозили його, важили й розвішували на гаках в оціночному залі. Притиснувшись лицем до залізних грат, Флоран дивився на ряди розвішаних туш, на червоне м’ясо волів та баранів, на телят блідішого кольору з жовтими плямами жиру та жил, з розпоротими черевами. Звідти він пройшов до відділу тельбухів, між білявими телячими головами та ногами, акуратно згорнутими кишками в коробках, мозками у плескатих кошиках, обережно складеними вряд кривавими печінками, синюватими нирками. Він зупинився коло довгих візків на двох колесах, під парусиновим круглим навісом; на них привозили розрубані навпіл свинячі туші і підвішували їх на гаках по обидва боки гратів над солом’яними устілками. Відкриті задки цих візків, на яких яскравими барвами палало оголене м’ясо, нагадували освітлені катафалки або скінії; а на солом’яній підстилці стояли бляшані коробки, повні крові, що стікала з свинячої туші. Тут Флорана охопила глуха злоба; нудотний запах різниці, їдкий сморід тельбухів став йому нестерпним; він вийшов з критого проходу, зважившись ще раз повернутись на вулицю Пон-Неф.

То була смертельна мука. Від ранкового холоду Флоран трясся, немов у пропасниці; цокотів зубами, боячися, що впаде і більше не встане. Бідолаха шукав і не знаходив місця на лаві; він заснув би на ній, навіть рискуючи тим, що його збудять поліцаї. Відчуваючи, що в нього паморочиться в голові, Флоран притулився спиною до дерева і заплющив очі. У вухах шуміло. Сира морква, яку він з’їв, майже не розжувавши, завдавала йому жорстокого болю в шлунку, а випита склянка пуншу вдарила в голову. Він сп’янів од страждань, утоми, голоду. Під грудьми у нього знову почало страшенно пекти; часом він притискав до цього місця обидві руки, наче хотів затулити, отвір, звідки, як йому здавалось, виходило з нього життя. Тротуар хитався під ним. Муки Флорана були такі нестерпні, що він знову вирішив затамувати їх ходьбою. Він пішов просто перед собою й знову потрапив у море городини — і там загубився. Флоран вибрав вузьку стежку, звернув на іншу; йому довелося вернутись, але він помилився в напрямку й опинився серед зелені. Деякі купи були такі високі, що люди ходили немов між двома стінами із в’язок та пучків. Голови перехожих ледве виднілися над ними; миготіли тільки чорні або білі плями головних уборів; а великі кошики, що гойдались на головах носильників, подібні були до човнів, які пропливали по озеру, зарослому очеретом. Флоран раз у раз наштовхувався на різні перешкоди: на носильників, які вантажили на себе товар, на торговок, що сперечалися хрипкими голосами; його ноги ковзалися по товстому шару покидьків від городини та овочів, що вкривали брук. Він задихався від гострого духу розчавленого листя. Зовсім ошалілий Флоран нарешті зупинився, байдуже зносячи штовхани одних, лайку інших; він був наче нежива річ, яку тріпали й крутили хвилі морського припливу.

Бідолаха зовсім занепав духом. Він готовий був жебрачити. Безглузда гордість, яку він проявив минулої ночі, злила його. Коли б Флоран прийняв милостину від мадам Франсуа, коли б не злякався, як дурень, Клода, то не був би тут, не подихав би серед капусти. Особливо дратувало його, що він не розпитав художника про вулицю Пірует. Тепер він був сам один і міг здохнути на бруку, наче бездомний собака.

Флоран востаннє підвів очі й почав дивитись на Центральний ринок. Будівлі палали на сонці; широкий промінь проникав у глиб критого проходу, пронизуючи павільйони і утворюючи в них немов світлий портик, а на широкі пласкі дахи сипався цілий вогняний дощ. Великий чавунний кістяк розпливався, синів, вирисовуючись темним силуетом на полум’яному від вранішнього сонця тлі.. Вгорі засвітилася скляна рама; крапля світла докотилася до ринви по схилу широких цинкових листів. Ринок перетворився на галасливе місто, оповите золотим летючим пилом. Звуки пробудження все наростали — від хропіння городників, що спали на возах під своїми плащами, до пожвавленого гуркоту обозів з провізією. Тепер усе містечко повідкривало свої грати; бруківки гули, павільйони гуркотіли; все подавало свій голос, і сукупність цих звуків являла собою наче могутній розвиток тієї музичної фрази, зародження якої Флоран чув від четвертої години ранку і яка поволі розросталась у темряві. Справа і зліва, з усіх боків, верескливі голоси оцінювачів на торгах приєднувалися пронизливими звуками маленької флейти до глухих басів ревучої юрби. Це заявляли про себе морський улов, сири і масло, живність і м’ясо. Звуки дзвона давали поштовх рокоту все нових і нових відділів ринку. Сонце запалювало навколо Флорана городину. Він не впізнавав більше ніжної акварелі, блідих барв світанку. Розквітлі серцевини салату палали, гама зеленого кольору вражала силою розкішних відтінків, морква густо червоніла, ріпа здавалась розпеченою до білого жару в цій тріумфальній пожежі. Ліворуч від Флорана усе розвантажували вози з капустою. Він відвів очі й побачив удалині вози з провізією, що безупинно тяглися з вулиці Тюрбіго. Морський приплив наростав. Спочатку Флоран почував, що цей приплив доходить йому до колін, потім до живота; тепер він загрожував потопити його з головою. Осліплений, занурений у нього, відчуваючи дзвін у вухах і тягар у шлунку від усього, що він бачив, угадуючи нові безперервні хвилі їжі, Флоран почав благати милосердя, йому стало до болю прикро від думки, що він має вмерти з голоду у ситому Парижі, серед сліпучого пробудження Центрального ринку. Великі гарячі сльози покотилися в нього з очей.

Флоран дійшов до широкого проходу. Дві жінки, одна — маленька бабуся, а друга — висока й сухорлява, пройшли перед ним, розмовляючи й простуючи до павільйонів.

— Що, за покупками йдете, мадмуазель Саже? — запитала висока й сухорлява.

— О мадам Лекер, які вже там мої покупки... Самі ж знаєте; я людина самотня, так перебиваюся... Хотілося б трошки цвітної капусти , купити, та таке все дороге!.. А почому сьогодні масло?

— По тридцять чотири су... В мене є дуже добре. Може, заглянете до мене?..

— Так-так. Далебі, не знаю, в мене лишилося ще трохи сала...

Флоран, зробивши над собою неймовірне зусилля, пішов за обома жінками. Він згадав, що чув прізвище бабусі від Клода на вулиці Пірует, і хотів звернутися до неї, коли вона попрощається з високою сухорлявою жінкою.

— А як там ваша небога? — поцікавилась мадмуазель Саже.

— Сар’єтта робить все, що схоче,— ущипливо відповіла мадам Лекер.— Вирішила жити самостійно, і тепер це мене більше не обходить. Як чоловіки обдеруть її, то я й шматка хліба їй не дам.

— Ви були до неї такі добрі!.. А вона, мабуть, має чималі гроші: фрукти цього року дорогі... А ваш зять?

— Е, що там мій зять!..

Мадам Лекер стиснула уста і, здавалось, не хотіла більше говорити про це.

— Все те саме? — допитувалася мадмуазель Саже.— Хороша він людина... Тільки мені казали, що в нього гроші так і пливуть.

— Хто зна, де він діває свої гроші,— брутально перервала її мадам Лекер.— Я вам скажу,— така скритна людина, такий скнара. Мій зять скоріше дасть мені з голоду здохнути, аніж позичить сто су... Він дуже добре знає, що на масло, сир та яйця в цю пору року попиту немає, а в нього чудово йде всяка живність... І ото ані разу, ані жодного разу він мені не запропонував своїх послуг. Звичайно, я надто горда, щоб позичати у нього, але це мені було б приємно.

— А ось і ваш зять. Про вовка промовка, а він і тут,— підхопила мадмуазель Саже, притишивши голос.

Вони обидві повернулись і почали дивитись, на якогось чоловіка, що переходив брук, прямуючи у великий критий прохід.

— Я поспішаю,— пробурмотіла мадам Лекер,— бо залишила свою крамницю без догляду. До того ж, я не хочу з ним розмовляти.

Флоран також мимохіть повернувся і побачив невисокого, майже квадратного чоловіка з сяючим обличчям; сиве волосся його було низько підстрижене. Під обома пахвами він тримав по жирному гусаку, голови яких теліпались і били його по стегнах. Флоран, забувши про втому, радісно кинувся за цим чоловіком.

— Гаваре! — скрикнув він, ударивши його по плечу.

Той підвів голову і здивовано почав оглядати високого похмурого чоловіка, якого він ніяк не міг упізнати. Нарешті скрикнув, уражений несподіванкою:

— Як, це ви? Ви? Та чи ж це може бути?

Він ледве не впустив жирних гусаків і ніяк не міг заспокоїтись. Але раптом, помітивши свою родичку і мадмуазель Саже, які з цікавістю стежили здалека за їхньою зустріччю, Гавар пішов далі, говорячи:

— Не зупиняймось тут, ходімте... Тут є зайві очі і зайві язики.

Зайшовши в критий прохід, вони розговорилися. Флоран розповів, що був на вулиці Пірует. Гаварові це здалось дуже кумедним; він багато сміявся і розповів утікачеві, що його брат Кеню переїхав на іншу квартиру і знову відкрив ковбасну за два кроки звідти, на вулиці Рамбюто, навпроти Центрального ринку. Ще його дуже насмішила розповідь Флорана, як він цілий ранок гуляв з Клодом Лантьє, кумедним диваком, який, до того ж, був небожем мадам Кеню. Гавар узявся провести Флорана до ковбасної, але коли почув, що той повернувся до Франції з фальшивими документами, відразу почав корчити дуже таємничі й багатозначні міни. Він вирішив іти попереду Флорана, на відстані кроків п’яти, щоб не притягати нічиєї уваги. Пройшовши павільйон живності, де він повісив гусей у своїй крамниці, Гавар перетяв вулицю Рамбюто; Флоран увесь час ішов за ним. Тут, зупинившись серед бруку, Гавар підморгнув йому, вказавши на велику гарну ковбасну.

Сонце скісним промінням пронизувало вулицю Рамбюто, запалюючи фасади, між якими проїзд на вулицю Пірует здавався чорною дірою. На другому кінці масивний корпус церкви Сен-Есташ потопав у золотому пилу сонячного проміння, неначе величезна рака з мощами. І серед метушні здалека, з перехресту, виступала армія підмітальників, що посувались лавою, орудуючи влад мітлами, а сміттярі тимчасом кидали сміття вилами на хури, що зупинялися через кожні двадцять кроків і деренчали, як розбитий посуд. Але Флоран нічого не бачив, крім великої відчиненої ковбасної, що сяяла в ранковому світлі.

Вона стояла майже на розі вулиці Пірует. Очам радісно було на неї дивитись. Крамниця, здавалось, посміхалася,— така була світла, з плямами яскравих барв, що наче співали серед білого мармуру. Вивіска під склом, де прізвище «Кеню-Градель» сяяло великими золотими літерами в рамці з гілок і листя на ніжному тлі, була намальована олійними фарбами. На бокових вивісках, теж розмальованих і під склом, були зображені маленькі повновиді амури, що гралися серед кабанячих голів, свинячих котлет та гірлянд із сосисок; ці натюрморти, прикрашені завитками й розетками, були намальовані такою ніжною аквареллю, що сире м’ясо набувало рожевих відтінків варення. В цій приємній рамці відкривалась вітрина. Виставлена в ній провізія була розкладена на підстилці з дрібно нарізаного блакитного паперу. Ретельно дібране листя папороті перетворювало тарілки на букети, прикрашені зеленню. Це був цілий світ смачних, жирних речей, що танули в роті. На самому низу, коло скла, стояли банки з свинячою печенею та слоїки з гірчицею. Вище лежали маленькі окости з вийнятою кісткою, такі гарні, круглі, жовті від тертих сухариків, з зеленим паперовим помпоном на кінці! Далі, стояли великі блюда: червоні й блискучі фаршировані страсбурзькі язики, що здавалися кривавими поряд з блідими сосисками та свинячими ніжками; чорні кров’яні ковбаси, що поскручувались, мов змії, і, здавалось, ось-ось тріснуть; звичайні ковбаси, подібні до спини дяка в срібних ризах; зовсім гарячі паштети з маленькими ярличками у вигляді прапорців; великі шинки, свинина й телятина з гарніром із желе, прозорим, наче леденець. Були тут і широкі мидки, де лежало м’ясо та різний фарш в озерах застиглого жиру. Між тарілками та блюдами в мальовничому безладді були розкидані скляні баночки з консервами, соусами і трюфелями, мисочки з страсбурзьким паштетом, бляшані коробки з скумбрією та сардинками. Коробки з молочними сирами й інші з равликами в олії, посипаними петрушкою, були недбало розставлені по кутках. Нарешті, на самому верху, з зубчатої перекладини, звисали намиста сосисок, звичайних і мозкових ковбас, розподілені симетрично, подібно до шнурів та торочок на дорогих драпіровках; а позаду них висіли згортки здору, наче мереживо або м’ясисте тло з білого гіпюру. І там, на останній приступочці цієї каплиці черева, серед кінців бахромчатого здору, між двома букетами червоних квітів, на вершині цього жертовника стояв квадратний акваріум, прикрашений черепашками, де весь час плавали дві золоті рибки.

Флоран відчув, що в нього мороз пішов, поза шкірою; на порозі ковбасної він побачив жінку, яка вийшла погрітися на сонечку. Вона довершувала картину щасливого достатку, сита й задоволена серед усієї цієї спокусливої жирної їжі. Жінка займала всю ширину дверей, але не була надто товста, а тільки повногруда. Вона була ніби втіленням достиглої краси тридцятилітньої жінки. Вона щойно встала, її гладеньке, наче лаковане волосся було зачесане на скроні. Це надавало їй надзвичайно чепурного нигляду, її спокійне тіло було прозоробіле, шкіра тоненька, рожевувата, як звичайно в людей, що живуть серед сала й сирого м’яса. Жінка була серйозна, надзвичайно спокійна, з дуже повільними рухами; тільки очі в неї були веселі, а губи не посміхались,її шию огортав накрохмалений полотняний комірець, білі нарукавники доходили до ліктів, а білий фартух спускався низько, закриваючи носки черевиків, так що видно було тільки край чорного кашемірового плаття, яке щільно облягало круглі плечі й повний бюст, шо аж розпирав корсаж. На всій цій білизні палало сонце. Проте залита світлом красуня з синьочорним волоссям і рожевою шкірою, в білих нарукавниках і фартусі , не мружила очей; у блаженному спокої приймала вона цю ранкову сонячну ванну, і її лагідні очі посміхались до переповненого ринку. У молодої жінки був дуже благопристойний вигляд.

— Це жінка вашого брата, ваша невістка Ліза.—вказав Гавар Флоранові.

Він привітався, кивнувши їй злегка головою, потім зайшов у сіни, весь час додержуючи незвичайних пересторог; він не дозволив Флоранові увійти через крамницю, дарма що там нікого небуло, йому, мабуть, дуже подобалося брати участь у цій, як йому здавалося, небезпечній пригоді.

— Заждіть,— сказав він,— я гляну, чи нема там кого у вашого брата... Ви зайдете, коли я лясну в долоні.

Гавар штовхнув двері в глибині коридора. Та коли Флоран почув за цими дверима братів голос, він одним стрибком проскочив туди. Кеню, який дуже любив Флорана, кинувся його обіймати. Вони цілувались, як малі діти.

— А хай йому біс, це ти! — мурмотів Кеню.— От не чекав!.. Я гадав, що ти помер, і ще вчора казав Лізі: бідолаха Флоран...

Він зупинився і крикнув, просунувши голову до крамниці:

— Гей, Лізо! Лізо!

Потім, звернувшись до маленької дівчинки, яка залізла в куток, додав:

— Полінко, біжи за мамою.

Але мала не рушила з місця. Це була чудова п’ятилітня дівчинка; її кругле, повне личко було дуже схоже на обличчя красивої ковбасниці. Дівчинка тримала на руках великого рудого кота, що не пручався й лежав, відкинувши лапи. А вона стискала його рученятами, згинаючись під його вагою, наче боячись, що цей пан, так погано вдягнений, може вкрасти її жота.

Ліза поволі увійшла до кімнати.

— Це Флоран, мій брат,— повторив Кеню.

Невістка назвала його «мсьє» і повелася з ним дуже привітно. Вона спокійно оглянула Флорана від голови до ніг, не виявляючи й тіні непристойної цікавості. Тільки на губах її з’явилася ледве помітна зморшка. Ліза стояла на місці й нарешті посміхнулась, дивлячись, як її чоловік стискає брата в обіймах. Але Кеню потроху заспокоївся і лише тепер звернув увагу на те, який Флоран худий та обдертий.

— О мій бідний друже! — сказав він.— Ти там не дуже покращав. А я, дивись, який гладкий... Що поробили!

Кеню справді був товстий, надто товстий на свої тридцять років. Його тіло випирало з сорочки, з фартуха, з білизни; у всьому цьому він був схожий на величезне немовля. Його голене обличчя розтяглося і чимось нагадувало свиняче рило, адже він щодня возився з свининою, руки його постійно занурювались у м’ясо, жили в ньому. Флоран ледве впізнав брата. Він сів і поглядав на нього, на красуню Лізу, на крихітку Поліну. Від них усіх пашіло здоров’ям—вони були пишні, майже квадратні і просто лисніли; всі троє поглядали на Флорана з якимсь подивом, з невиразною тривогою товстунів, що бачать перед собою худу людину. Навіть кіт, на якому шкіра мало не тріскалася від сала, недовірливо позирав на Флорана жовтими очима.

— Ти ж почекаєш сніданку, правда? — запитав Кето.— Ми снідаємо дуже рано, о десятій годині.

В кімнаті чути було сильні пахощі з кухні. Флоранові пригадалася жахлива минула ніч, його в’їзд до Парижа на городині, його смертельна мука серед повного по вінця ринку, безперервний потік харчів, від якого він щойно втік. І він промовив тихим голосом, несміливо посміхаючись:

— Ні, я, бачиш, дуже голодний.