Черево Парижа

II

Флоран тільки почав вивчати в Парижі право, коли померла його мати. Вона жила у Вігані, в департаменті Гард, і вийшла заміж вдруге за нормандця з Івто, на прізвище Кеню, якого привіз на південь один супрефект і одразу ж забув про його існування. Кеню залишився служити в супрефектурі і вважав, що країна ця дуже гарна, вино чудове, а жінки надзвичайно милі. За три роки після шлюбу він помер від шлункової хвороби. У спадщину своїй дружині нормандець залишив тільки опецькуватого хлопчика, дуже схожого на нього. Тимчасом матері і без того тяжко було платити щомісяця в училище за Флорана, свого старшого сина від першого шлюбу. Флоран давав їй багато радості: він був лагідний, дуже ретельно вчився, одержував перші нагороди. На нього мати перенесла всю свою любов, поклала всі надії. Можливо, що в особі цього блідого, худенького хлопчика мадам Кеню віддавала перевагу своєму першому чоловікові, який походив з провансальців, лагідних та ніжних, тим більше що він сам любив її до нестями. Або, може, Кеню, який спочатку привабив молодицю своєю веселою, рівною вдачею, виявився потім надто жирним, надто самозадоволеним і впевненим у тому, що найкращі радощі містяться в ньому самому. В усякому разі вона вирішила, що з її молодшого сина — а на півдні ще й досі нерідко сім’ї жертвують молодшими дітьми заради старших—не вийде нічого путнього. Мати обмежилась тим, що послала малого вчитись у приватну школу, до сусідки, старої діви, де він навчився тільки пустувати. Брати росли далеко один від одного, немов чужі.

Коли Флоран приїхав до Вігана, його матір уже поховали. Ще за життя вона вимагала, щоб від нього приховували її хворобу до останньої хвилини, бо не хотіла стати на перешкоді його заняттям. Флоран знайшов маленького Кеню, якому минуло тоді дванадцать років, у кухні: хлопчик гірко плакаїв, сидячи на столі. Торговець меблями, що жив по сусідству, розказав йому, як бідувала і як померла його бідна мати. Вона витратила все, що мала, і замучила себе роботою, аби тільки син мав змогу вивчати право. Крім торгівлі стрічками, що давала мало прибутку, бідна жінка мусила братись до всякої іншої роботи, працюючи до пізньої ночі. Мрія побачити свого Флорана адвокатом, почесною особою в місті, зрештою зробила мадам Кеню суворою, скупою, немилосердною до себе й до інших. Малий Кеню ходив у латаних штанцях, у блузах з подертими ліктями; він не смів ні до чого доторкнутись за столом і чекав, доки мати відріже йому порцію хліба. Собі вона різала такі самі тоненькі скибочки. Від недоїдання вона й померла, тяжко журячись, що не встигла поставити на ноги старшого сина.

Ця історія дуже вразила чутливе серце Флорана. Юнака душили сльози. Він обняв молодшого братіка і, пригорнувши до себе, цілував його, немов хотів повернути йому ту ніжність, якої хлопчик був позбавлений через нього. Флоран дивився на жалюгідні діряві черевики, на подерті лікті, брудні руки, на все убозтво занедбаної дитини і казав Кеню, що візьме його з собою, що йому там буде добре. Другого дня, ознайомившись із справами, Флоран з острахом побачив, що йому, мабуть, невистачить грошей повернутися в Париж. Тимчасом він ніяк не хотів залишатись у Вітані. Йому пощастило вигідно продати крамничку стрічок і заплатити материні борги, хоч вона була надзвичайно акуратна в грошових справах. Через те що у Флорана нічого не залишилось із грошей, сусід, торговець меблями, запропонував йому п’ятсот франків за меблі й білизну небіжчиці. Це було вигідно Флоранові. Юнак подякував йому із сльозами на очах. Потім одягнув свого молодшого брата у все новеньке й забрав його з собою того ж самого вечора.

Приїхавши в Париж, він не міг навіть думати про те, щоб продовжувати відвідувати заняття з правознавства в училищі. Флоран відклав на якийсь час усі свої честолюбні прагнення. Він знайшов деякі уроки й оселився з Кеню на розі вулиць Руайє-Колар і СенЖак, у просторій кімнаті, де поставив два залізні ліжка, шафу, стіл та чотири стільці. Він ставився до брата, як до своєї дитини. Батьківські обов’язки захоплювали Флорана. Спочатку, повертаючись додому, він пробував учити хлопця, але той був неуважним учнем; виявилося, що в нього погані здібності, він плакав, шкодуючи за тим часом, коли мати дозволяла йому бігати по вулицях. Флоран, у розпачі не знаючи, що робити, припиняв урок, утішав дитину і обіцяв відкласти навчання на невизначений час. А щоб виправдати в своїх очах таку слабість, він говорив собі, що взяв братіка не на те, щоб мучити його. Старший брат твердо вирішив, що Кеню ростиме, не знаючи горя. Він обожнював його, милувався з його веселого сміху, йому втішно було бачити біля себе хлопчика, від якого пашіло здоров’ям, веселістю та безтурботністю. Флоран, як і раніше, був худий, завжди ходив у витертому чорному пальті, лице його почало жовтіти,— так впливали на нього жорстокі жарти учнів. А Кеню ставав справжнім круглячком, трохи дурнуватим; він ледве вмів читати й писати, зате завжди був у гарному настрої, і від цього їхня велика похмура кімната на вулиці Руайє-Колар ставала веселішою.

Тимчасом роки минали. Флоран, який успадкував від матері самовідданість, тримав Кеню дома, наче ліниву дівчину. Він не допускав його навіть до дрібних турбот по господарству, сам ходив за провізією, чистив одяг, прибирав у кімнаті, варив їсти. Казав, що це розважає його від сумних думок. Звичайно Флоран був похмурий і вважав себе злим. Увечері, коли повертався додому, задрипаний, з похнюпленою головою, змучений ненавистю чужих дітей, його зворушував ласкавими обіймами цей товстий, здоровий хлопчик, що сидів на підлозі кімнати, запускаючи дзигу. Кеню сміявся з того, як брат незграбно смажить яєчню або з надто серйозним виглядом ставить суп на плиту. Часом Флоран, погасивши лампу і вже лежачи у ліжку, знову поринав у сумні думки. Він мріяв продовжувати вивчати право, стараючись придумати, як би його знайти годинку, щоб відвідувати лекції, йому вдалося це зробити, і він був цілком щасливий. Але невелика простуда, що протримала його тиждень вдома, так розладнала їхній бюджет і так стурбувала Флорана, що він облишив усяку думку скінчити курс, його дитина підростала. Він узяв посаду вчителя в пансіоні на вулиці Естрапад з платнею в тисячу вісімсот франків. Це було ціле багатство. Живучи економно, він міг заощаджувати гроші, щоб влаштувати Кеню. Флоран поводився з вісімнадцятирічним юнаком, наче з панночкою, якій треба придбати посаг.

Під час недовгої хвороби брата Кеню теж узявся за розум. Одного ранку він заявив, що хоче працювати, що він уже досить великий і може заробити на себе. Флоран був дуже зворушений. Навпроти їхнього будинку, на другому боці вулиці, наймав кімнату годинникар. Хлопець бачив, як той цілий день сидить коло вікна, схилившись над невеличким столиком, і з великим терпінням перебирає якісь маленькі, надзвичайно тендітні, речі, розглядаючи їх крізь лупу. Це подобалось Кеню; він вирішив, що має нахил до годинникарства, і зайнявся цією справою. Але за два тижні вже почав нудьгувати, хвилюватись і нарешті розплакався, як десятилітній хлопчик, кажучи, що ця робота надто складна і що він ніколи не годен буде вивчити «всі оті штучки, що є в годиннику». Тепер він уже волів бути слюсарем. Але слюсарство втомлювало його. Протягом двох років він перепробував понад десять професій. Флоран вважав, що брат має рацію: не слід братися за роботу, до якої не лежить серце. Проте зворушлива рішимість Кеню заробляти самому на себе завдавала великої шкоди хазяйству двох молодих людей. Відколи Кеню почав бігати по майстернях, з’явилася безліч нових витрат: доводилось витрачатися на одежу, платити за обіди поза домом, частувати товаришів. Тисячі восьмисот франків платні Флоранові тепер невистачало. Він змушений був узяти ще два вечірніх уроки.

У братів з’явився приятель . Їхній дім одним із своїх фасадів виходив на вулицю Сен-Жак; там відкрилася велика харчова крамниця, яку тримав статечний чоловік на прізвище Гавар; дружина його вмирала від сухот, постійно вдихаючи запах смаженої птиці. Коли Флоран повертався додому надто пізно й не міг сам приготувати якусь страву, він купував унизу кусок смаженої індички або гуски на дванадцять су. В такі дні в братів було велике свято. Гавар з часом зацікавився худорлявим юнаком, узнав його історію, приголубив молодшого брата. Незабаром Кеню зовсім не покидав його крамниці. Тільки-но Флоран виходив, він зараз же спускався вниз і сідав у кутку крамниці, милуючись чотирма велетенськими рожнами, що крутилися з приємним шумом перед високим яскравим полум’ям.

Широка мідна обшивка каміна вилискувала, від смаженої птиці йшла пара, на листі шипіло сало; рожни починали розмовляти між собою, лагідними словами промовляючи до Кеню, що з ополоником у руках побожно поливав золотисті черевця круглих гусок та великих індичок. Хлопець проводив таким чином цілі години, невиразно посміхаючись до птиці, що смажилась на рожні, весь розчервонілий від вогню, що танцював у каміні, і трохи очманілий. Він отямлювався тільки в ту хвилину, як смажене м’ясо вже знімали з рожна. Смажена живність падала на блюдо; з пташиних животів виймали рожен, що аж парував, наче від вогню; крізь проколоті дірки з пташиних животів виливався сік, і кімната наповнювалася міцними пахощами печені. Тоді хлопець, стоячи біля вогню й стежачи за операцією, ляскав у долоні, розмовляв з птахами, казав їм, що вони дуже смачні, що їх з’їдять, а кішкам залишать тільки кісточки. І аж підстрибував з радощів, коли Гавар давав йому шматочок хліба, що майже півгодини пряжився на листі в гарячій підливці.

Мабуть, отут Кеню і полюбив кухню. Згодом, перепробувавши всілякі ремесла, він неминуче май повернутися до птахів, смажених на рожнах, до соковитих розкішних підлив. Спочатку він трохи боявся, що це не сподобається братові. Флоран їв мало і про різні смачні речі говорив з презирством нетямущої людини. Проте, побачивши, що старший брат слухає його, коли він пояснює спосіб приготування якоїсь дуже складної страви, Кеню відкрив йому, до чого він має нахил, і пішов працювати до ресторану. Відтоді життя обох братів налагодилося. Вони, як і раніше, жили в кімнаті на вулиці Руайе-Колар, де сходилися щовечора: один з лицем, червоним від плити, другий пригнічений убозтвом свого учительського животіння. Флоран продовжував ходити у витертому чорному сюртуці і не мав вільної хвилини, все виправляв зошити своїх учнів, а Кеню, щоб почувати себе вільніше, знов одягав свій фартух, білу куртку й білий ковпак кухарчука, крутився біля печі, готуючи заради розваги щось смачненьке. Іноді обидва вони, зустрічаючись поглядами, посміхались — один у всьому білому, другий — у чорному. І велика кімната здавалась наполовину сердитою, наполовину веселою від цього суму і цих веселощів. Ніколи ще такі дві надто різні істоти не жили так дружно. Хоч старший чимдалі худішав, згоряючи від палких почуттів, успадкованих од батька, а молодший гладшав, як гідний нащадок нормандця,— вони любили один в одному свою матір, жінку, що була втіленням ніжності.

У Парижі в них був родич, рідний дядько з боку матері, Градель, що тримав ковбасну на вулиці Пірует у кварталі Центрального ринку. Він був дуже скупий і брутальний. Коли хлопці прийшли до нього вперше, він повівся з ними, як із старцями. Тому вони рідко провідували його. В день його народження маленький Кеню ходив з букетом вітати дядька і одержував від нього в подарунок десять су. Хворобливо гордий Флоран ображався, коли Градель розглядав його вбогий сюртук тривожним, підозріливим оком скнари, що носом чує, хто хоче напроситися до нього обідати або виманити сто су. З сердечної простоти, нічого не маючи на думці, він розміняв у дядька кредитку в сто франків. З того часу старий вже менше лякався приходу «хлопців», як він їх називав. Та родинне зближення між ними далі цього не пішло.

Останні роки минули для Флорана як солодкий і журливий сон. Він пізнав усі гіркі радощі самопожертви. Вдома він не бачив нічого, крім ніжності. А поза домом, з учнями, які принижували його, серед штовханів на тротуарах бідолаха почував, що стає злим. Його незадоволене самолюбство перетворювалося в озлоблення. Багато часу минуло, доки він скорився долі і вже покірно терпів страждання людини, некрасивої, нічим не видатної і вбогої. Бажаючи затамувати в собі вибухи злості, Флоран віддався ідеальній доброті, почав мріяти про досконалу справедливість і правду. У цей період свого життя він зробився республіканцем і так прийняв республіку, як дівчата, розчарувавшись у житті, приймають чернецтво. Але не знаходячи в республіці досить урівноваженості і спокою, щоб приспати свої страждання, він створив собі власну ідеальну республіку. Книжки йому не подобалися; вся ця писанина, що заповнювала його життя, нагадувала йому смердючий клас, кульки з жованого паперу, якими кидалися школярі, тортури довгих, по-пустому втрачених годин. Крім того, книжки говорили йому тільки про обурення, будили його гордощі, а він так потребував забуття й миру! Приспати себе, заснути, бачити уві сні, що він цілком щасливий, що світ іде до щастя, будувати республіканське місто, в якому б йому схотілося жити,— ось на чому відпочивав Флоран, ось до чого він повсякчас повертався у вільні години. Він покинув читати і брався до книжки, тільки коли цього вимагали необхідність та його професія. Флоран любив гуляти по вулиці Сен-Жак, доходив до зовнішніх бульварів і робив іноді велике коло, повертаючись через Італійську заставу. Під час прогулянки, поглядаючи на квартал Муфтар, що стелився в нього під ногами, Флоран обмірковував високоморальні заходи, гуманні законопроекти, які перетворили б це нещасне місто на обитель щастя.

Коли лютневі дні залили Париж кров’ю, Флоран, схвильований, бігав по клубах, вимагаючи спокутувати цю кров «братерським поцілунком республіканців усього світу». Він зробився одним із тих промовців-мрійників, що проповідували революцію як нову релігію, релігію покірливості та спокутування. Щоб вилікувати його від цієї всесвітньої любові, потрібні були грудневі дні. Він був обеззброєний і дозволив узяти себе, як баран, а з ним поводились, як з вовком. Флоран отямився від своєї проповіді братерства, коли вже вмирав з голоду на холодній кам’яній підлозі Бісетрського каземату.

Кеню, який мав тоді двадцять два роки, відчув смертельну тривогу, бачачи, що брат не повертається. Другого дня він пішов на Монмартрське кладовище шукати його серед забитих на бульварі. Трупи були розкладені рядами і вкриті соломою; голови мерців були жахливі. Серце Кеню завмирало, сльози сліпили його, і він двічі пройшов уздовж рядів забитих. Нарешті, коли минув уже цілий тиждень, хлопцеві сказали в поліцейській префектурі, що його брат арештований. Кеню не дозволили побачитися з Флораном, а коли він почав домагатися побачення, йому пригрозили арештом. Він кинувся до дядька Граделя, бо мав його за дуже велику особу й гадав, що той може врятувати Флорана. Але дядько Градель розсердився; він сказав, що так Флоранові й треба, що не слід було цьому дурневі втручатися не в своє діло і водитися з тими мерзотниками-республіканцями. Старий додав, що Флоран, мабуть, погано закінчить, це й по його обличчю було видно. Кеню заливався слізьми і не рушав з місця, захлинаючись від ридань. Дядькові стало трохи соромно. Почуваючи, що він повинен щось зробити для небожа, Градель запропонував юнакові залишитися в нього. Він знав, що Кеню — добрий кухар, а йому потрібний був помічник. Кеню так боявся повертатися до своєї великої спорожнілої кімнати на вулиці Руайє-Колар, що прийняв цю пропозицію і того ж вечора залишився у дядька ночувати, в якійсь дірі під самим дахом, де ледве міг випростати ноги. Тут він менше плакав, не бачачи перед собою порожнього братового ліжка.

Зрештою хлопець добився побачення з Флораном. Але, повернувшись з Бісетра, він захворів; лихоманка тримала його в ліжку майже три тижні в стані апатії та сонливості. Це була його перша і єдина хвороба. Градель посилав свого небожа-республіканця під три чорти. Коли одного ранку він довідався, що Флорана відправили в Кайєнну, він збудив Кеню і, шарпаючи його за руку, грубо сповістив йому цю новину, чим викликав таку кризу, що другого дня юнак уже встав. Горе Кеню розтануло, м’яке тіло товстуна наче увібрало в себе його останні сльози. За якийсь місяць він уже сміявся, гніваючись на себе за цей сміх; але його весела вдача брала гору над докорами сумління, і Кеню сміявся уже мимоволі.

Він узявся вивчати ковбасне виробництво, і це було йому ще приємніше, ніж куховарити. Але дядько Градель сказав йому, що він не повинен кидати кухні, бо ковбасник і разом з тим добрий кухар — явище рідкісне, що для нього було дуже вигідно потрапити спочатку в ресторан, а потім у ковбасну. При цьому Градель використовував таланти Кеню в своїх інтересах: він примушував його варити обіди на замовлення, доручав смажити на рожні та готувати свинячі котлети з корнішонами. Через те що юнак добре знав діло і справді був йому дуже корисний, дядьку по-своєму полюбив його і часом, коли був у доброму настрої, щипав його руки. Градель продав убогий мотлох з вулиці Руайє-Колар і тримав у себе ті сорок з чимось франків, які взяв за всю обстановку, аби цей пройдисвіт Кеню, як він казав, не порозкидав їх по-дурному. Проте зрештою Градель почав давати небожеві по шість франків у місяць на маленькі розваги.

Не маючи грошей, терплячи іноді грубощі дядька, Кеню все-таки був цілком щасливий. Він любив, щоб ним керували. Флоран надто розбестив його, виховуючи, як ліниву панночку. Крім того, Кето знайшов собі приятельку в домі дядька Граделя. Коли в Граделя померла дружина, йому довелось узяти продавщицю. Він вибрав собі здорову, привабливу дівчину, знаючи, що це подобається покупцям і прикрашає крамницю. У старого була одна знайома вдова, яка жила на вулиці Кюв’є біля Ботанічного саду . Її чоловік був директором пошти в Пласані, південній супрефектурі. Ця дама жила дуже скромно, маючи невеличку довічну ренту. Вона привезла з Пласана пишку, вродливу дівчину, яку любила, наче рідну дочку. Ліза доглядала її; вона була завжди спокійна, лагідна, трохи серйозна, а коли посміхалася, то робилася справжньою красунею. Головною її принадою була та грація, з якою вона дарувала свою нечасту посмішку. Тоді її погляд пестив і звичайна серйозність надавала ще більшої ціни цій несподіваній здатності чарувати. Старенька дама часто казала, що за Лізину посмішку вона готова піти в пекло. Вдова померла від астми, залишивши своїй нерідній дочці всі заощадження— близько десяти тисяч франків. Ліза прожила тиждень на вулиці Кюв'є; туди й прийшов Градель відвідати її. Він знав дівчину, бо часто бачив її, коли вона з своєю хазяйкою приходила до нього на вулицю Пірует. Під час похорону Ліза здалася йому такою гарною, такою пишною, що він вирішив провести її до кладовища. Поки труну опускали в могилу, старий міркував, що ця дівчина була б прикрасою для його ковбасної. Він підрахував і вирішив, що їй можна дати тридцять франків платні, харч та квартиру. Коли ковбасник запропонував це Лізі, вона попросила дати їй двадцять чотири години на роздум. І от якось вранці дівчина прийшла по ковбасної Граделя з невеличким клунком та десятьма тисячами франків, захованими за корсаж. Минув місяць — і всіх у ковбасній уже скорила її чарівна посмішка: і Граделя, і Кеню,— всіх до останнього кухарчука. Кеню заради неї готовий був піти в огонь і воду. Коли вона усміхалася, він прикипав до місця і, дивлячись на неї, сам сміявся з радощів.

У Лізи, старшої дочки подружжя Маккар із Пласана був іще живий батько. Вона казала, що він за кордоном, і ніколи не писала йому. Часом тільки дівчина прохоплювалася словом, що її покійна мати була дуже працьовита і що вона вдалася в матір. Справді, Ліза в роботі була дуже терпляча. Тільки вона додавала, згадуючи про матір, що ця добра жінка до смерті замучила себе, працюючи на сім’ю. При цьому молода продавщиця говорила про обов’язки жінки й чоловіка так розсудливо, з такою чесністю, що Кеню не тямив себе від захоплення. Він запевняв, що цілком поділяє її думки. А думки Лізи були такі: всі люди повинні самі заробляти на себе, кожен мусить сам шукати собі щастя; потурати ледарству—великий гріх; якщо на світі є нещасні, то тим гірше для ледарів. У тих словах виявлялось явне засудження пияцтва та нечуваного ледарства старого Маккара. Проте, сама не помічаючи цього, Ліза була справжньою Маккар, тільки Маккар порядною, розсудливою, логічною у своїй потребі жити в добрі, вона розуміла, що як хочеш солодко спати в теплі, то мусиш сам собі постелити м’якеньке ліжко. І весь свій час, усі свої думки дівчина віддавала на те, щоб придбати собі оте щасливе ліжко. Ще як їй було шість років, вона ладна була цілий день просидіти тихенько на своєму стільчику і не пустувати, аби увечері дали їй солоденького пиріжка.

У ковбасника Граделя Ліза продовжувала жити тим самим спокійним, розміреним життям, освітлюючи його своїми чарівними усмішками. Дівчина не наосліп прийняла пропозицію старого дивака; вона знала, що знайде в ньому чесного опікуна; мабуть, чуттям людини, якій щастить у житті, Ліза вгадувала, що в цій темній крамничці на вулиці Пірует її чекає добре майбутнє, про яке вона мріяла, життя, сповнене здорових насолод, праця без утоми, що повсякчасно приносить нагороду. Дівчина виконувала обов’язки продавщиці з тією ж спокійною ретельністю, з якою ходила за вдовою директора пошти. Чистота Лізиних фартухів стала правити за приклад в їхньому кварталі. Дядько Градель був такий задоволений цією гарною дівчиною, що часом говорив, перев’язуючи сосиски мотузком:

— Коли б мені не було шістдесят з гаком, я, слово честі, наробив би дурниць і одружився з нею... Адже така жінка — просто скарб у торгівлі!

Кеню після цього почав ще більше цінити Лізу. Проте він просто -у вічі засміявся сусідові, коли той під дразнив його, сказавши, що він закоханий у Лізу. І справді, Кеню не відчував ніяких любовних мук. Юнак і дівчина лишалися добрими друзями. Ввечері, перед сном, вони разом піднімалися нагору. Продавщиця займала маленьку кімнатку поряд з темною комірчиною Кеню; вона перетворила її на дуже світлий і затишний куточок, прикрасивши її серпанковими завісками. Кеню і Ліза із свічкою в руці на хвилинку зупинялись на площадці, розмовляючи між собою, доки вставляли ключ у замкову щілину. Потім вони замикали двері кожен у себе, по-дружньому промовивши:

— На добраніч, мадмуазель Лізо.

— На добраніч, пане Кеню.

Кеню лягав спати, прислухаючись, як Ліза порається у своїй кімнаті. Перегородка була така тоненька, що він міг стежити за кожним рухом сусідки. Він думав собі: «Ось вона засуває завіску на вікні. А чого це їй треба так довго стояти біля комода?.. Ну, тепер сіла на стілець і скидає черевики. Погасила свічку.— На добраніч! Буду і я спати». Почувши, як під нею рипить ліжко, він шепотів, усміхаючись: «От чорт, ну й важкенька мадмуазель Ліза!» Ця думка тішила його, і він нарешті засинав, думаючи про шинку та свіжопросолену свинину, яку мав завтра приготувати.

Так тривало цілий рік, і ні разу Ліза не почервоніла, ні разу Кеню не зніяковів. Вранці, коли дівчина заходила до кухні під час роботи, їхні руки зустрічались

у рубленому м’ясі. Іноді вона своїми гарними повненькими пальчиками допомагала Кеню тримати кишки, поки він напихав туди м’яса та сала. Часом вони обоє пробували на язик сиру начинку, щоб узнати, чи досить у ній солі та перцю. Ліза завжди вміла дати якусь добру пораду, бо знала, як та чи інша страва готується на півдні Франції, а Кеню з успіхом користався з її рецептів. Часто він відчував, що дівчина стоїть за його спиною, заглядаючи через плече в миски, підходить до нього так близько, що її повні груди впираються йому в спину. Вона подавала йому то ложку, то блюдо. Обоє червоніли від вогню. В такі хвилини Кеню ні за що в світі не перестав би перевертати жирні куски, що розбухали на вогні, а Ліза з надзвичайною серйозністю міркувала вголос, чи дійшла печеня. Після полудня, коли крамничка пустішала, вони цілими годинами спокійно розмовляли. Вона залишалася за прилавком, сиділа, трохи спираючись на спинку стільця, і з механічною правильністю перебирала в’язальні спиці. Він сідав на колоду, де рубали м’ясо, звішував ноги і бив п’ятами об дерево. Хлопець і дівчина дуже добре розуміли одне одного і говорили про все, а найбільше про кухню, потім про дядька Граделя та про жителів свого кварталу. Наче малій дитині, Ліза розповідала Кеню різні казки,— вона знала їх чимало,— і чудесні легенди, де говорилося про ягняток та янголяток. Коли вона говорила, її голос звучав ніжно, як флейта, а обличчя зберігало серйозний вираз. Коли заходив покупець, Ліза, щоб не рухатися з місця, просила Кеню передати їй банку з топленим салом або консервованими равликами. Об одинадцятій годині вони знову, як і напередодні, повільно піднімалися сходами до своїх спалень. Потім, зачиняючи двері, говорили спокійним голосом:

— На добраніч, мадмуазель Лізо.

— На добраніч, пане Кеню.

Якось вранці апоплексичний удар, мов блискавка, вбив дядька Граделя, коли він готував галантир. Старий упав обличчям на стіл, де рубали м’ясо. Ліза не втратила спокою. Вона сказала, що не слід залишати покійника в кухні, і наказала віднести його до маленької кімнатки, де він звичайно спав. Потім звеліла слугам говорити, що господар помер у ліжку, а то покупці гидуватимуть їхньою ковбасою і більше не зайдуть до них.

Кеню допомагав переносити покійника: він немов очманів і сам дивувався з своей байдужості. Потім Кеню й Ліза поплакали вдвох. Кеню і Флоран були єдиними спадкоємцями дядька. Кумоньки з усього кварталу запевняли, що Градель залишив значну спадщину. А насправді у покійника не знайшлося й копійки готівкою. Ліза хвилювалась. Кеню бачив, що вона замислюється й оглядається навколо себе, немов щось загубила. Нарешті вона вирішила зробити в домі велику чистку, бо, мовляв, ходять різні плітки про смерть Граделя і треба всім показати, як у них чисто. Одного разу по обіді, просидівши години зо дві в погребі, де вона сама вимивала кадуби на солонину, Ліза вийшла звідти, тримаючи щось у фартусі. Кеню рубав свинячу печінку. Байдуже розмовляючи з ним, вона зачекала, поки він скінчить. Але очі її якось незвичайно світились, і вона посміхнулася йому своєю чарівною усмішкою, кажучи, що їй треба з ним поговорити. Дівчина насилу підіймалася по сходах; їй, мабуть, заважала ноша, що лежала у фартусі, який мало не подерся від її ваги. Дійшовши до третього поверху, Ліза задихалася й мусила зупинитись на хвилинку, спершись на поручні. Здивований Кеню, не промовивши й слова, йшов за нею аж до дверей її кімнати. Тут вона вперше запросила його зайти до неї. Тоді щільно зачинила двері і, випустивши кінці фартуха із своїх задерев'янілих пальців, помалесеньку висипала на ліжко цілий дощ срібних і золотих монет. Вона знайшла скарб дядька Граделя на дні кадуба з солониною. Ця купа грошей утворила велику западину на м’якій і ніжній дівочій постелі.

Ліза й Кеню раділи стримано. Вони сіли на край постелі,— Ліза в головах, а Кеню в ногах,— по обидва боки купи монет, і взялися лічити гроші на ковдрі, щоб вони не дзвеніли. Там було сорок тисяч франків золотом, три тисячі сріблом і сорок дві тисячі банкнотами, що лежали в бляшанці. Юнак і дівчина добрих дві години рахували цей капітал. Руки Кеню трошки трусились. Більша частка роботи припала Лізі. Вони розставляли стовпчики червінців на подушці, залишаючи срібло на перині. Підрахувавши, нарешті, величезну для них суму — вісімдесят п’ять тисяч франків, хлопець з дівчиною почали розмовляти. Звичайно, вони говорили про своє майбутнє, про своє весілля, дарма що ніколи й слова не сказали одне одному про кохання. Ці гроші немов розв’язали їм язики. Вони посідали зручніше на ліжку під легенькою білою завісою і попритулялись спинами до стінки, витягши ноги. Оскільки під час палкої розмови вони перебирали срібло, то руки їхні зустрілися серед монет по сто су і залишились одна в одній. Так вони досиділи до присмерку. І тоді вперше Ліза почервоніла, побачивши поруч себе юнака. Постіль була зім’ята, простирадла збилися; на подушці, що лежала між ними, від золота утворились ямки, наче від розпалених пристрастю двох голів.

Ліза й Кеню встали, зніяковівши, наче закохані, що вперше согрішили. Зім’ята постіль з грішми на ній свідчила, що вони впивалися забороненою насолодою при зачинених дверях.

Для них це було гріхопадінням. Поправляючи з винуватим виглядом вбрання, Ліза пішла до комода взяти свої десять тисяч. Кеню хотів, щоб вона поклала їх разом з дядьковими вісімдесятьма п’ятьма тисячами, і зі сміхом змішав гроші докупи, кажучи, що й гроші також повинні з’єднатися. Було вирішено, що «скарб» переховуватиметься в Лізи. Коли вона замкнула його в комоді й поправила постіль, юнак і дівчина спокійно спустилися вниз. Тепер вони стали чоловіком і жінкою.

Весілля відбулося через місяць. Жителі кварталу вважали цей шлюб цілком природним і дуже вдалим. До них дійшли невиразні чутки про скарб, і чесність Лізи зробилася предметом нескінченних похвал. Адже вона могла взяти гроші собі, нічого не сказавши Кеню. А оскільки вона не взяла їх собі, то, значить, послухалася свого сумління, бо ніхто ж не бачив її в погребі. Вона заслужила, щоб Кеню одружився з нею. Ну й щасливий цей Кеню, дарма що невродливий: знайшов собі жінку-красуню, яка відкопала йому скарб! Захоплення вчинком Лізи дійшло до того, що. люди пошепки казали одне одному: «Ну й дурницю зробила Ліза!» Ліза посміхалась, коли їй на це натякали. Вона з чоловіком жила як і раніше, дружно, мирно й щасливо. Вона допомагала йому в роботі: місила разом з ним фарш для ковбас, причому їхні руки зустрічалися в рубленому м’ясі, і нахилялася через його плече, заглядаючи в миски. І якщо вони й червоніли, то тільки від вогню, що палав у печі.

Проте Ліза була жінка розумна; вона незабаром зрозуміла, що безглуздо тримати в комоді дев’яносто п’ять тисяч франків без жодної користі. А Кеню охоче поклав би їх назад на дно кадуба з солониною, чекаючи, поки він придбає ще стільки ж; тоді він і дружина поїхали б у Сюрень, містечко в околицях Парижа, що подобалося їм обом. Але дружина мала інші честолюбні наміри. Вулиця Пірует була для неї недосить чиста, не відповідала її потребі у свіжому повітрі, світлі, у бездоганному здоров’ї. Крамниця, де дядько Градель по копійці склав собі багатство, була темна, наче яма; це була одна з тих підозрілих ковбасних у старих кварталах, де од вичовганої кам’яної підлоги тхне міцним духом м’яса, хоч як її мий. А молода жінка мріяла про світлий магазин у новому дусі, розкішно прибраний, мов вітальня, який би виходив своїми прозорими дзеркальними вікнами на тротуар широкої вулиці. А втім, це не було дріб’язковим бажанням грати за прилавком роль поважної господині: вона тільки добре усвідомлювала сучасні вимоги розкошів у торгівлі. Кеню спочатку злякався, коли дружина почала йому доводити, що необхідно знайти інше приміщення й витратити частину грошей на прикраси для магазина. Ліза тільки знизувала трохи плечима й посміхалася.

Одного разу присмерком, коли в ковбасній ще не засвітили лампи, молоде подружжя почуло, як біля їхніх дверей одна жителька їхнього кварталу казала іншій:

— Ну, ні, уклінно дякую, я в них, моя мила, перестала купувати; і кусочка ковбаси не візьму з їхньої крамниці: знаєш, у них же в кухні був мертвяк!

Кеню аж заплакав, почувши це. Поголос про мертвяка на кухні усе ширився між людьми. Кінчилось тим, що Кеню почав червоніти, коли бачив, як покупець обнюхує його ковбасу. Тепер він сам заговорив з дружиною про те, що слід знайти інше приміщення для магазина. Ліза без жодних балачок взялася за це і знайшла потрібний будинок у двох кроках від старої крамниці, на вулиці Рамбюто, в чудовому місці: навпроти відкривався Центральний ринок, тому кількість покупців могла потроїтися, і їхня ковбасна мала стати відомою на весь Париж. Кеню дав себе умовити й погодився на шалені витрати: мармур, дзеркальні вітрини і позолота коштували понад тридцять тисяч франків. Ліза цілі години проводила з робітниками, вникаючи в найменші дрібниці. Зате, коли вона нарешті сіла за своїм прилавком, покупці посунули до них лавою, щоб тільки подивитись. Стіни були облицьовані білим мармуром, у стелю вправлено величезне чотирикутне дзеркало, а навколо нього йшов широкий позолочений бордюр з прикрасами; в центрі висіла люстра з чотирма газовими ріжками; позаду прилавка на всьому простінку — і зліва, і на задній стінці — були дзеркала, що здавались між мармуровими дошками ясними озерами, дверима, які відкривались у безмежні зали, так само наповнені виставленим м’ясом. Особливо подобався всім витончено оздоблений прилавок, що стояв справа; він був прикрашений ромбами з рожевого мармуру у вигляді симетричних медальйонів. Підлога була викладена білими й рожевими плитками з темночервоним бордюром на грецький взірець. Увесь квартал пишався своєю ковбасною, і ніхто більше не згадував про кухню на вулиці Пірует, де був мертвяк. Цілий місяць сусідки зупинялись на тротуарі, щоб тільки глянути на Лізу крізь виставлені на вікні ковбаси та сосиски. Захоплювались і рожевобілим кольором її шкіри, і білим мармуром крамниці. Ліза була мов душею, живим світлом, здоровим і справжнім кумиром ковбасної; відтоді її називали не інакше, як «красуня Ліза».

Справа від магазина була їдальня, напрочуд чиста кімната з буфетом, столом і плетеними стільцями з світлого дуба. Плетена рогожка на паркеті і шпалери на стінах були ясножовтого кольору. Клейонка під дуб надавала їдальні холодного вигляду, який оживлявся тільки блиском мідної лампи під великим абажуром з прозорого фарфору, яка звисала над столом зі стелі. З їдальні двері вели просто до великої квадратної кухні. З кухні був вихід на маленьке бруковане подвір’ячко, що правило за склад і було захаращене мисками, падубами й різним запасним начинням; ліворуч від водойми, на краю стічної труби, куди зливали жирні помиї, засихали зів’ялі квіти, зняті з вітрини.

Справи ковбасної йшли чудово. Кеню, який був злякався великих витрат, тепер просто благоговів перед дружиною, вважаючи її дуже розумною. Через п’ять років у них було майже вісімдесят тисяч франків, покладених під добрі проценти. Ліза пояснювала, що вони не женуться за великими грішми, не поспівають забагатіти. Інакше вона влаштувала б так, що чоловік її виручав би «тисячі і сотні тисяч», зайнявшись оптовою торгівлею свинями. Та вони ще молоді, встигнуть набити кишені; крім того, брудна робота їм не до смаку, вони не хочуть працювати надміру і тим укорочувати собі віку.

— Скажу вам,— додавала Ліза в хвилини відвертості,— що тут, у Парижі, є в мене двоюрідний брат. Ми з ним не бачимось, наші сім’ї посварилися. Він змінив прізвище і почав називатися Саккар, щоб забулися деякі його вчинки... Так оцей двоюрідний брат наживає мільйони. Та що з того? Йому й жити нема коли. Він просто вбиває себе: усе в роз’їздах, завжди зайнятий диявольськими спекуляціями. Ну, скажіть, чи може така людина спокійно пообідати ввечері? Ми—люди прості, знаємо принаймні, що їмо. В нас немає такої мороки. Гроші можна любити, бо вони дають засоби до життя, і цілком природно, що людина цінує свій добробут. Але багатіти тільки для того, щоб багатіти, мучити себе, не маючи ніякого задоволення,— цього я, слово честі, не розумію. Краще вже сидіти склавши руки. Хотіла б я бачити ці братові мільйони; я просто не вірю в них! Нещодавно я зустріла Саккара на вулиці; він їхав у кареті жовтий-прежовтий. І так похмуро дивився! Людина, що стільки заробляє, не матиме такого вигляду Проте, як там собі хоче, а ми воліємо придбати краще сто су, але використати їх для себе.

І справді, їм жилося добре. В перший же рік по весіллі у них народилася дочка. На них трьох було приємно дивитися. В їхньому домі всього було вдосталь, жили вони щасливо, як того хотіла Ліза, не надривались на роботі. Вона по можливості уникала всього, що могло призвести до неприємностей, дбаючи, щоб їхні дні мирно минали в цьому повітрі, просякнутому запахом сала, в атмосфері добробуту ситих людей. Це був куточок розумного щастя, комфортабельні ясла, де відгодовувалися батько, мати й донька. Тільки Кеню часом журився, згадуючи свого бідного Флорана. До 1856 року він коли-не-коли одержував від нього листи, а потім уже звісток не було. В одній газеті Кеню прочитав, що троє засланців хотіли втекти з Чортового острова, але не дістались до берега й потонули. В поліцейській префектурі, куди він звертався, йому не могли дати точних відомостей; мабуть, висланого брата вже не було на світі. Проте Кеню ще плекав надію. Тимчасом місяці минали один по одному, Флоран блукав по Голландській Гвіані і боявся писати, сподіваючись колись таки повернутися до Франції. Нарешті Кеню почав оплакувати його, як небіжчика, з яким навіть не довелося попрощатись. Ліза не знала Флорана. Вона вміла втішити чоловіка, коли той починав журитися при ній. Вона примушувала його розказувати в сотий раз про свою молодість, описувати велику кімнату на вулиці Руайє-Колар, епізоди того часу, коли Кеню брався вивчати різні ремесла, та як він, одягнений у біле, варив різні смачні страви, тоді як Флоран ходив у всьому чорному. Жінка спокійно і дуже терпляче слухала його.

І раптом серед цих радощів, якими так розумно користувалися і які давали такі добрі плоди, одного вересневого ранку з’явився, як сніг на голову, Флоран. Ліза саме вигрівалася на сонечку, а Кеню, ще заспаний, ліниво пробував пальцем перетоплений учора смалець. Уся ковбасна схвилювалася. Гавар хотів, щоб родичі сховали «вигнанця», як він називав Флорана, трохи роздуваючи щоки. Ліза, блідіша й поважніша, ніж звичайно, повела нарешті Флорана на п’ятий поверх, де запропонувала йому кімнату однієї їхньої продавщиці. Кеню нарізав хліба й шинки. Але Флоран майже не міг їсти: його нудило, паморочилася голова. Він звалився і пролежав п’ять днів у страшній гарячці; у нього починалась нервова пропасниця; на щастя, її вдалося подолати енергійними заходами. Коли Флоран опритомнів, то побачив у себе в головах Лізу: вона нечутно розмішувала в чашці якесь питво. Хворий хотів їй подякувати, але Ліза порадила, щоб він мовчав; вони ще матимуть час поговорити. За три дні хворий уже підвівся. І от одного ранку Кеню піднявся до нього нагору і сказав, що Ліза чекає їх у своїй кімнаті, на другому поверсі.

Кеню займали маленьке приміщення із трьох кімнат і невеличкої комірчини. Спочатку треба було пройти порожню кімнату, де стояли самі стільці, потім невеличку вітальню, де меблі, сховані під білими чохлами, скромно дрімали в півтемряві, бо завіси завжди були спущені, щоб ніжноблакитиий репс не вилиняв на сонці; далі була спальня, єдина жила кімната, з меблями червоного дерева, дуже комфортабельна. Особливо вражало тут ліжко з чотирма матрацами, чотирма подушками, товстим шаром ковдр і пуховою периною,— уособленням ситого сну з повним черевом. То була постіль тільки для того, щоб спати. Дзеркальна шафа, комод з туалетом, круглий стіл під тамбурною салфеткою, стільці, прикриті гіпюровими квадратами, надавали всьому буржуазної пишноти, акуратної і солідної. На лівій стіні, по обидва боки каміна, прикрашеного мідними візами з намальованими на них пейзажами і годинником, на якому позолочений Гутенберг стояв, замислившись і поклавши палець на книжку, висіли в недоладних овальних рамках портрети Кеню і Лізи, написані олійними фарбами. Кеню посміхався, а Ліза мала вигляд надзвичайно достойної дами; обоє були в чорному, чистенькі, прилизані, з обличчями ніжнорожевого кольору. Триповий килим, на якому складні розетки перемішувалися з зірками, лежав на паркеті. Коло ліжка простяглась пухнаста доріжка з довгих смуг крученої шерсті — кропітка робота вродливої ковбасниці, сплетена нею за прилавком. Але серед усіх цих новеньких речей найбільше притягало увагу велике бюро коло стіни справа, квадратне, присадкувате, підновлене лаком, хоч мармурові прикраси на ньому вже давно лупились, а червоне дерево від старості потріскалось. Ліза захотіла зберегти цю річ, що понад сорок років служила дядькові Граделю. За її словами, вона повинна була принести їм щастя. Щоправда, бюро мало вічні залізні закріпи, справжні тюремні замки і було таке важке, що його не можна було зрушити з місця.

Коли Флоран і Кеню зайшли до кімнати, Ліза сиділа, за відкинутою дошкою бюро й писала, виводячи цифри крупним, дуже чітким округлим почерком. Чоловіки сіли. Флоран здивовано розглядав кімнату, портрети, годинник та ліжко.

— Ну,— сказала нарешті Ліза, сумлінно перевіривши цілу сторінку рахунків.— Слухайте... ми повинні скласти вам звіт, дорогий Флоране.

Це вперше вона його так назвала. Взявши списаний аркуш, Ліза казала далі:

— Ваш дядько Градель помер, не залишивши заповіту. Ви з братом — єдині спадкоємці... Тепер ми повинні віддати вам вашу частку.

— Але ж я нічого не вимагаю! — скрикнув Флоран.— Мені нічогісінько не треба.

Кеню, мабуть, не знав про наміри дружини, бо трохи зблід і з досадою глянув на неї. Він щиро любив свого брата, але ж навіщо нав’язувати йому дядькову спадщину? Ще буде час подумати про це.

— Я добре знаю, дорогий Флоране,— говорила Ліза,— що ви повернулись не для того, щоб вимагати те, що вам належить, але справи є справи, і краще покінчити з ними тепер... Капітал вашого дядька становив вісімдесят п’ять тисяч франків. Я записала на вас сорок дві тисячі п’ятсот франків. Ось вони.

Вона показала йому цифру на аркуші паперу.

— На жаль, не так легко оцінити крамницю, реманент, товар, клієнтуру. Я оцінила, як могла, на мою думку, досить високо... В мене вийшло п’ятнадцять тисяч триста десять франків. Отже, вам припадає з цього сім тисяч шістсот п’ятдесят п’ять франків, а всього п’ятдесят тисяч сто п’ятдесят п’ять франків. Будь ласка, перевірте.

Вона чітко вимовляла цифри і простягнула йому аркушик паперу, який він мусив узяти.

— Але ж,— скрикнув Кеню,— ніколи ковбасна старого не могла коштувати п’ятнадцять тисяч франків! Я й десяти не дав би за неї!

Дружина сердила його. Не можна ж бути такою вже занадто чесною! Хіба Флоран питав її про ковбасну? До того ж, він і сам сказав, що нічого йому не треба.

— Ковбасна коштувала п’ятнадцять тисяч триста десять франків,— спокійно повторила Ліза.— Ви розумієте, дорогий Флоране, що нам не варто звертатись у такій справі до нотаріуса. Ми самі поділимося, якщо ви вже воскресли з мертвих... Коли ви повернулись, я, звичайно, подбала про це і, доки ви лежали нагорі хворий, по змозі склала опис інвентаря. Бачите, тут усе згадано. Я копалася в наших старих рахівничих книжках, згадувала, що могла. Читайте ж голосно, а я вам буду давати пояснення, яких ви забажаєте.

Флоран нарешті посміхнувся. Його зворушила ця простодушна, наче цілком природна чесність. Поклавши папірець з рахунками на коліна молодій жінці, він узяв її за руку і сказав:

— Дорога Лізо, я радий, що ваші справи йдуть добре, але мені не треба ваших грошей. Спадщина належить братові і вам, бо ви доглядали дядька аж до його смерті... Мені нічого не треба, і я зовсім не хочу розладнувати ваші торгові операції.

Ліза наполягала, навіть гнівалась, тоді як її чоловік стояв мовчки і стримувався, кусаючи пальці.

— Але ж,— заперечив, сміючись, Флоран,— коли б дядько вас почув, то він ладен був би з того світу повернутись і забрати у вас ці гроші. Не любив мене покійний дядько Градель!

— Ага, так, так, він тебе не любив,— пробурмотів Кеню, який не міг уже більше стримуватися.

Проте Ліза стояла на своєму. Вона казала, що не хоче тримати у себе в бюро чужі гроші, що це для неї мука, що вона не зможе жити спокійно з цією думкою. Тоді Флоран, продовжуючи жартувати, запропонував їй вкласти його гроші в ковбасну. А втім, він не відмовлявся від їхньої матеріальної допомоги; напевне, йому не пощастить швидко знайти роботу. Та й виглядає він досить-таки непристойно і насамперед мусить одягнутись.

— Та хай йому біс!—скрикнув Кеню.— У нас і житимеш, і харчуватимешся, і купимо тобі все необхідне. Це вже звісно... Та невже ж ми покинули б тебе на вулиці!

Він зовсім розчулився. Йому було навіть трохи соромно, що він спочатку злякався необхідності одразу віддати такі великі гроші. Кеню почав жартувати, казав, що береться добре підкріпити Флорана. А Флоран тільки злегка кивав головою. Тимчасом Ліза склала папірець, списаний цифрами, і замкнула в шухляді стола.

— Це ви погано робите,— сказала вона, мов бажаючи закінчити розмову.— Я виконала свій обов’язок. А тепер хай буде по-вашому... Але, бачте, я не могла б жити спокійно: неприємні думки надто хвилюють мене.

Вони заговорили про інше. Треба було якось пояснити присутність Флорана, щоб у поліції не виникло підозрінь. Флоран розказав братові й Лізі, що він міг повернутись до Франції тільки завдяки документам одного бідолахи, який помер від жовтої гарячки в Сурінамі. Цілком випадково той хлопець теж називався Флораном, але це було його ім’я, а не прізвище. Флоран Лакер’єр мав у Парижі тільки двоюрідну сестру, про смерть якої сповістили йому в Америку. Тому дуже легко було видати себе за нього. Ліза сама запропонувала бути його двоюрідною сестрою. Вони вирішили пустити чутку, наче до Кеню-Граделів, як називали подружжя в кварталі, повернувся з-за кордону їхній двоюрідний брат, якого спіткали там невдачі. Він залишиться в них, аж доки знайде собі місце. Коли про все це було домовлено, Кеню захотів показати братові свою квартиру і похвалитися всім, що було в ній, аж до останньої табуретки. З кімнати, де стояли самі стільці, Ліза відчинила двері до комірчини, сказавши, що тут спатиму продавщиця, а Флоран може залишатися в кімнаті на п’ятому поверсі.

Увечері Флорана одягли в усе нове. Він зажадав, щоб йому купили чорний сюртук і чорні штани, незважаючи на поради Кеню, який запевняв, що чорний колір наганяє сум. Флорана більше не ховали. Ліза розповідала всім бажаючим історію свого двоюрідного брата. Він проводив усі дні в ковбасній, іноді сидів у кухні або стояв у крамниці, спершися спиною на мармурову стіну За столом молодший брат напихав його їжею і гнівався, що він мало їсть, лишаючи половину страв на тарілці. Ліза знову повернулась до своїх звичок, до колишньої повільності в рухах, до свого поважного задоволення. Вона терпіла Флорана навіть ранками, коли він заважав їй займатися з покупцями. Ліза забувала про нього і, зненацька побачивши перед собою його чорну постать, здригалася, але зараз же посилала йому одну з своїх чарівних усмішок, щоб він не образився за її неуважність. Безкорисливість цього худющого чоловіка вразила Лізу; вона мала до нього якусь пошану з домішкою невиразного страху. Але Флоран відчував навколо себе тільки атмосферу великої любові.

Коли наставав час лягати спати, Флоран, трохи втомлений від свого порожнього дня, підіймався нагору з двома хлопцями, що служили в ковбасній і жили на мансарді по сусідству з ним. Учень Леон мав щонайбільше років п’ятнадцять; цей худенький хлопчик, на вигляд дуже покірливий, крав обрюки шинки й забуті куски ковбаси, ховав свою здобич під подушку і з’їдав її вночі без хліба. Кілька разів Флоранові здавалося, що Леон о першій годині ночі справляє бенкети: йому чулися стримані голоси, майже шепіт, голосне плямкання, шарудіння паперу, а іноді тихий сміх, схожий на приглушену трель кларнета в тиші заснулого будинку. Другий службовець, Огюст Ланду а, був родом з Труа; він був огидно товстий, з великою головою і вже лисий, хоч мав тільки двадцять вісім років.

У перший же вечір, підіймаючись по сходах, Огюст дуже нудно й досить недоладно розповів Флоранові свою історію. Спочатку він приїхав до Парижа з метою тільки вдосконалити своє ремесло і, повернувшись в Труа, відкрити там власну ковбасну. На нього чекала його двоюрідна сестра Огюстіна Ландуа. У них був один хрещений батько, тому їм дали однакові імена. Та й прізвища в них були однакові. Але в юнака прокинулося честолюбство: тепер він мріяв оселитися в Парижі й відкрити тут ковбасну на ті гроші, що залишилися йому в спадщину від матері і зберігалися тепер в одного нотаріуса в Шампані. Коли вони зійшли на п’ятий поверх, Огюст затримав Флорана ї почав вихваляти мадам Кеню. Вона згодилася виписати Огюстіну Ландуа на місце попередньої продавщиці, що погано поводилась. Огюст тепер уже добре знає своє ремесло, а Остюстіна вчиться торгувати. За рік або півтора вони одружаться і відкриють власну крамницю, може, у Плезансі або в якійсь іншій багатолюдній околиці Парижа. Огюст не поспішав з весіллям, бо цього року торгівля салом була погана. Він ще розповів, що на свято Сент-Уана сфотографувався разом з своєю нареченою. Після цього продавець увійшов до Флоранової кімнати, бажаючи глянути на фотографію, яку Огюстіна залишила на каміні, щоб кімната двоюрідного брата мадам Кеню мала кращий вигляд. Ландуа постояв тут хвилинку, дуже блідий у жовтому світлі свічки, і оглянув кімнату, де все ще нагадувало присутність молодої дівчини. Він підійшов до ліжка і запитав, чи добре Флоранові тут спати. Огюстіна жила тепер унизу; це навіть краще, бо в мансардах узимку буває дуже холодно. Нарешті він пішов, залишивши Флорана самого в ліжку; навпроти на каміні стояла фотографія. Огюст був копією Кеню, тільки блідою; Огюстіна нагадувала Лізу, але ще недостиглу.

Флоран заприятелював з підмайстрами, брат всіляко догоджав йому, Ліза спокійно ставилась до його присутності, і все ж він почав жахливо нудьгувати. Йому не вдалося знайти уроків, дарма що він старанно шукав їх. Правда, він не хотів іти до шкільного кварталу, боячись, що його там упізнають. Ліза натякала, що Флоранові краще звернутися до якогось торгового дому, де він міг би вести кореспонденцію або торгові книги. Вона весь час поверталась до цієї думки і нарешті запропонувала підшукати йому місце. Згодом молодицю почало дратувати, що він увесь час стирчить у неї перед очима, нічого не роблячи, не знаючи, де себе подіти. Спочатку це була природна огида до ледаря, який тільки їсть та п’є, а діла не робить. Невістка ще не закидала йому того, що він їх об’їдає. Вона звичайно говорила:

— А я не могла б отак жити, цілими днями мріючи про щось. Звичайно, тоді й їсти не захочеться ввечері... Розумієте, треба почувати себе втомленим.

Гавар, з свого боку, теж шукав Флоранові посаду. Але робив це на свій власний манір, так би мовити, підпільним шляхом, йому хотілося знайти для свого приятеля якесь драматичне або хоч би сповнене гіркої іронії амплуа, яке личило б «вигнанцеві». Гавар був опозиціонер, йому вже минуло п’ятдесят років, і він хвалився, що підготував крах чотирьох урядів. Карл X, попи, аристократи,— вся ця наволоч, яку він викинув за поріг, ще й досі змушувала його презирливо знизувати плечима. Луї Філіпп із своїми буржуа був, на його думку, дурень. Згадуючи про нього, Гавар розповідав історію про вовняні панчохи, куди «король-громадянин» ховав свої гроші. Що ж до республіки 48 року, то це був фарс; робітники його підвели. Торговець живністю не признавався, що він вітав 2 грудня, бо тепер вбачав у Наполеоні III особистого ворога, який зачинявся з де-Морні [1] та іншими і «бенкетував». Гавар без кінця міг розводити теревені на цю тему; він стиха запевняв, що в Тюїльрі щовечора привозять жінок у каретах з опущеними завісками і що він сам на власні вуха чув з Карусельної площі шум оргій. Гавар вважав за свій священний обов’язок якнайбільше допікати урядові. Не раз він утинав з властями такі штуки, що потім цілими місяцями потайки реготав. По-перше, він подавав голос за кандидата, який обіцяв «дрочити міністрів» у Законодавчому корпусі. Потім, коли Гавар міг щось приховати від оподаткування, навести поліцію на фальшивий слід, здійснити будь-яку рисковану аферу, то завжди старався надати цьому яскравого забарвлення політичного протесту. Насправді ж він брехав, удавав із себе небезпечну людину, говорив так, наче «банда з Тюїльрі» особисто знала його і тремтіла перед ним, казав, що половину тих мерзотників треба гільйотинувати, а другу половину відправити на заслання, як тільки знову «собаки погризуться». Вся його балаканина і палкі політичні випади зводились до похвальби, безглуздих вигадок і випливали з пошлої потреби в галасі й кепкуванні, що спонукає кожного паризького крамаря одчиняти віконниці в дні, коли на вулицях будують барикади, щоб глянути на забитих. Тому, коли Флоран повернувся з Кайєнни, Гавар одразу відчув, що тут можна буде потішитися досхочу, і взявся вишукувати дотепний спосіб пошити в дурні імператора, міністрів — усіх урядовців аж до останнього поліцая.

До Флорана Гавар ставився з якоюсь прихованою цікавістю. Він не зводив з нього очей, підморгував, таємниче шепотів про звичайнісінькі речі і навіть потиснув руку так, наче робив умовний масонський знак. Нарешті йому пощастило натрапити на цікаву пригоду: тепер у нього був приятель, справді скомпрометований перед урядом, і Гавар міг до певної міри правдиво похвалятись небезпеками, які йому загрожували. Він дійсно відчував таємний жах, поглядаючи на цього чоловіка, який втік з каторги і був виснажений тяжкими стражданнями. Але цей жах був чудовий, він підносив Гавара у власних очах, переконував його в тому, що він робить героїчний вчинок, приятелюючи з такою небезпечною людиною. Флоран зробився для нього чимсь святим; тепер Гавар божився й присягався тільки Флораном і посилався на Флорана, коли йому невистачало аргументів, а він хотів остаточно дискредитувати уряд.

Гавар поховав дружину, ще коли жив на вулиці Сен-Жак, через кілька місяців після державного перевороту. Він торгував живністю аж до 1856 року. Тоді пройшла чутка, що він нажив великі гроші, вступивши в компанію з своїм сусідою-бакалійником, який взяв підряд на постачання сушеної городини для Східної армії. І справді, Гавар продав свою крамницю і цілий рік жив на проценти з капіталу. Однак він не любив розказувати про те, звідки в нього взялися гроші; це йому заважало, не давало відверто висловлювати свою думку про Кримську кампанію, яку він вважав рискованою авантюрою, «затіяною з єдиною метою укріпити трон і наповнити декому кишені». Тимчасом за рік Гавар смертельно залудився в своїй парубоцькій квартирі. Буваючи майже щодня у Кеню-Граделів, він заприятелював з ними і оселився ближче, на вулиці Косонрі. Тут його полонив Центральний ринок з його галасом і неймовірними плітками. Він надумав зняти собі місце в павільйоні живності тільки для того, щоб розважитись і заповнити порожнечу свого життя базарними пересудами. І справді, тут Гавар поринув у море пліток, був у курсі найдрібніших скандалів ринкового кварталу, в голові його завжди гуло від верескливих пронизливих голосів. Це дуже приємно лоскотало йому нерви, він знайшов нарешті свою стихію, блаженствував, з насолодою занурюючись у неї, наче короп, що плаває проти сонечка.

Флоран заходив часом до його крамниці. Вдень ще бувала велика спека. Посідавши вздовж вузьких проходів, жінки скубли різаних птахів. Сонячне світло де-не-де пробивалося між піднятими полотняними наметами, пір'я вилітало з-під пальців, як той сніг, крутилось у розпеченому повітрі, в золотій куряві сонячного проміння. Торговки зазивали Флорана, підлещувались до нього; сипався цілий дощ пропозицій: «Може, вам добру качечку, пане? Зайдіть до мене, будь ласка, ось жирні курчата! Пане, пане, візьміть оцих двох голубів!» Оглушений, зніяковілий Флоран старався відкараскатися від них. Торговки, відбиваючи одна в одної покупців, продовжували скубти своїх птахів, і дрібні пушинки летіли на Флорана; він задихався в цьому повітрі, яке було ніби просякнуте теплим димом, що здавався ще густішим від сильного запаху пташиного м’яса. Нарешті серед проходу, біля фонтана, він зустрічав Гавара, що стояв біля своєї крамнички у самій жилетці, склавши руки на нагруднику синього фартуха, і розводив теревені. Тут, у групі з десяти-дванадцяти жінок, він царював з виглядом доброзичливого принца. Гавар був єдиним чоловіком у цій частині ринку. Він так розпустив язика, що пересварився з п’ятьма чи шістьма продавщицями, яких послідовно наймав до своєї крамниці, і вирішив торгувати сам, наївно запевняючи, що ці дурні баби тільки й знають цілий день язиком молоти, і з ними, мовляв, нічого не вдієш. Та все ж йому треба було

залишати когось у крамниці, коли він сам виходив, і Гавар взяв до себе Маржолена, що валандався без роботи, перепробувавши до цього всі промисли на ринку. Часом Флоран цілу годину просиджував у Гавара, дивуючись його невгамовному базіканню, молодецтву і невимушеності, з якою він поводився з усіма цими бабами, перебиваючи одну, лаючись з другою десь за десять крамниць, відбиваючи покупця в третьої, здіймаючи галас гірше за сотню своїх балакучих сусідок, які горлали так, що аж залізні плити павільйону починали вібрувати й деренчати, немов тамтам.

У торговця живністю не було нікого з родичів, крім невістки та племінниці. Коли померла його дружина, старша сестра покійниці, мадам Лекер, що овдовіла рік тому, взялася вже надто ревно оплакувати покійницю, приходячи майже щовечора втішати нещасливого вдівця. Мабуть, вона мала тоді надію сподобатися йому і зайняти ще тепле місце молодшої сестри. Та Гавар не терпів худих жінок, говорячи, що йому гидко відчувати їхні кістки під шкірою; він гладив тільки жирних котів і собак, почуваючи особливу насолоду від круглих, товстих спин. Мадам Лекер образилась, розлютилася, що гроші її зятя не потраплять до неї, і спалахнула до нього страшенною ненавистю. Вона вважала його своїм смертельним ворогом, і ця ворожнеча заповнювала все її життя. Коли Гавар осів на ринку, за два кроки від павільйону, де вона торгувала маслом, сиром та яйцями, мадам Лекер почала запевняти, що він «навмисне це вигадав, щоб їй нашкодити, зробити її нещасною». Відтоді вона вічно скаржилась, ще більше пожовкла і так лютувала весь час, що й справді її почали обминати покупці і справи в неї пішли погано. У мадам Лекер довгий час жила донька однієї з її сестер, селянки, яка прислала до неї дівчину й більше не цікавилася своєю дитиною. Дитя виросло на ринку. Прізвище дівчинки було Сар’є, тому й прозвали її Сар’єттою. В шістнадцять років Сар’єтта була вже такою гарненькою, що чоловіки навмисне заходили до її тітки купувати сир, щоб тільки глянути на тієї. Та панами вона не цікавилася. Ця дівчина з блідим личком чорнявої мадонни і блискучими, як жаринки, очима тяглася до простого люду. Вона обрала собі моторного носильника, молодого хлопця з Менільмонтана, що був на посилках у мадам Лекер. Коли Сар’єтті минуло двадцять років, вона відкрила власну фруктову торгівлю на гроші, які в неї з’явилися невідомо звідки. З того часу її коханець, якого називали паном Жюлем, склав руки, почав носити чисті блузи й оксамитовий кашкет; на ринок він приходив лише опівдні і то в капцях. Сар’єтта і Жюль оселились разом на вулиці Вовільє, на третьому поверсі великого будинку, де внизу було кафе. Невдячність Сар’єтти остаточно розлютила мадам Лекер, і та лаяла свою племінницю щонайгіршими словами. Вони посварилися, тітка затялась у своїй люті, а Сар’єтта з паном Жюлем вигадували всякі історії про тітку, і Жюль потім розносив їх по павільйону молочних продуктів. Гавар вважав, що Сар’єтта кумедна, ставився до неї дуже прихильно і, зустрівши її на ринку, гладив по щічці: вона була така пухкенька, і шкіра в неї була така ніжна!

Одного разу по обіді, коли Флоран сидів у ковбасній, натомившись після марної ходьби в пошуках роботи, увійшов Маржолен. Цей здоровий хлопець, товстий і тихий, як справжній фламандець, був улюбленцем Лізи. Вона казала, що він не злий, трошки дурнуватий, але дужий, як кінь, і цікавий уже тим, що ніхто не знав, хто були його батько та мати. Мадам Кеню і влаштувала його до Гавара.

Ліза сиділа за прилавком, сердита через те, що Флоран закаляв своїми брудними чоботами її підлогу, викладену рожевими та білими квадратами. Вона вже двічі вставала й посипала її тирсою. Молодиця всміхнулась до Маржолена.

— Пан Гавар,— почав хлопець,— прислав мене запитати...— Він зам’явся, оглянув магазин і продовжував, притишивши голос:—Хазяїн казав мені неодмінно почекати, доки всі вийдуть, і тоді повторити вам його слова, які він примусив мене завчити напам’ять: «Запитай їх, чи немає якої небезпеки і чи можу я прийти поговорити з ними про відому справу».

— Перекажи панові Гавару, що ми його чекаємо,— відповіла Ліза, уже звикнувши до таємничого тону торговця живністю.

Проте Маржолен не йшов; він ніби прикипів до місця і з ніжнопокірним виглядом не зводив очей з красуні-ковбасниці. Наче зворушена цим німим обожнюванням, вона запитала:

— Подобається тобі у пана Гавара? Він добрий чоловік, і ти повинен старатися йому догодити.

— Авжеж, мадам Лізо.

— Так, але сам ти дурниці робиш. Ще вчора я бачила тебе на даху ринку. Крім того, ти приятелюєш з усякими паршивими хлопцями та дівчиськами. Ти ж тепер уже зовсім дорослий, тобі час подумати про майбутнє.

— Авжеж, мадам Лізо.

Лізі довелося зайнятися дамою, що зайшла купити фунт котлет з корнішонами. Вона вийшла з-за прилавка й пішла до дерев’яної колоди, поставленої під задньою стіною. Тут вона відрізала вузьким ножем од четвертини свинячої туші три котлети і, взявши голою сильною рукою сікач, тричі вдарила по м’ясу. При кожному з цих ударів спідниця її чорної шерстяної сукні трошки підіймалася, а під туго натягнутою матерією корсажа випинались кісточки корсета. Лишаючись увесь час серйозною, зі стуленими губами, Ліза неквапливо зібрала котлети і зважила їх. Очі її при цьому були ясні.

Коли дама пішла, мадам Кеню помітила, з яким захопленням Маржолен дивився на те, як вона тричі спритно, сильно і розмірено вдарила сікачем по кусках свинини.

— Як, ти ще тут? — вигукнула вона.

Та коли він повернувся йти, Ліза затримала його:

— Слухай, якщо я ще раз побачу тебе з цим паршивим дівчиськом Кадіною... Не заперечуй! Сьогодні вранці ви були разом у тельбушному ряду, ви дивились, як розбивають баранячі голови... Просто не розумію, як це такий гарний парубок може зв’язатися з цією повією, з цією вітрогонкою!.. Ну, йди скажи панові Гаварові, щоб зараз приходив, поки нікого нема.

Маржолен пішов присоромлений і похмурий, не відповівши й слова.

Красуня Ліза стояла за прилавком, трохи повернувши голову до ринку, а Флоран мовчки поглядав на неї, дивуючись з її вроди. Ще й досі він не розгледів як слід своєї невістки, бо зовсім не вмів розглядати жінок. Тепер йому видно було її з-за м’яса на прилавку. Перед нею лежали на білих порцелянових блюдах початі арльські та ліонські ковбаси, копчені язики, куски вареної просоленої свинини та свиняча голова, залита желе; стояла відкрита банка з дрібно нарізаною свининою, смаженою на салі, і коробка сардинок, з-під кришки якої видно було прованську олію. Далі, праворуч і ліворуч, на полицях були розкладені кружала свинячого паштету і стояли блюда з холодцем, звичайна шинка блідорожевого кольору і шинка йоркська з кривавим м’ясом під товстим шаром сала. Були ще тут блюда і круглі, і овальні з нашпигованими язиками, з трюфельним холодцем, фаршированою свинячою головою з фісташками; коло Лізи, якраз під рукою, виставлялася нашпигована телятина, а в жовтеньких мисочках — паштет з гусячої печінки і паштет із зайця. Гавар забарився, господиня тимчасом прибрала грудинку з краю прилавка на маленьку мармурову гірку, поставила рівніше банку із смальцем та банку з салом з-під печені, повитирала чашки мельхіорових терезів, помацала рукою металеву шафку, де вистигав лист. Потім мовчки відвернулась і почала дивитися в глиб ринку. Від м’яса йшов приємний запах; здавалось, що обважніла в цій ситій обстановці молода жінка сп’яніла від пахощів трюфелів. Сьогодні вона сяяла надзвичайною свіжістю. Білизна її фартуха та нарукавників наче продовжувала білизну блюд і досягала пухкої шиї й рожевих щік, на яких повторювались ніжні тони шинки та бліда прозорість сала. Флоран бентежився, приглядаючись до невістки його охопила невиразна тривога перед цією огрядною постаттю; тоді він почав крадькома придивлятися до Лізи в дзеркалах, що сяяли на стінах крамниці; він бачив її навіть на стелі вниз головою, з тугою зачіскою, з маленькими, зализаними на скроні бандо. То була ціла юрба Ліз з широкими плечима, товстими руками, випнутими грудьми, такими невиразними і могутніми, що вони навіть не збуджували ніякої похітливої думки і більше скидались на живіт. Флоран задивився на її профіль, що відбивався в дзеркалі коло нього, між двома половинами свинячої туші. Вздовж мармурових стін і дзеркал на перекладинах з гаками висіли свинячі туші і куски сала. І профіль Лізи, з її дебелою шиєю, округлими формами і випнутим бюстом здавався серед усього цього сала та сирого м’яса зображенням огрядної королеви, що аж розпливалася від повноти. Потім красуня-ковбасниця нахилилась, ласкаво посміхаючись до двох золотих рибок, що невтомно плавали в акваріумі на вітрині вікна.

Увійшов Гавар і подався просто на кухню покликати Кеню. Потім сів боком на маленький мармуровий столик, залишивши Флоранові стілець. Ліза сиділа за прилавком, а Кеню притулився до розрубаної свинячої туші. Нарешті Гавар сповістив, що знайшов «вигнанцеві» посаду, що вони досхочу посміються з цього, а уряд спіймає облизня.

Та він одразу ж замовк, побачивши, що в ковбасну входить мадмуазель Саже, яка відчинила двері, помітивши ще з вулиці, що в Кеню-Граделів зібралась якась компанія. Це була маленька бабуся в злинялому платті, з незмінним чорним кошиком у руці, в чорному капелюшку без стрічок, що кидав похмуру тінь на її бліде обличчя. Вона вклонилася чоловікам і в’їдливо посміхнулась до Лізи. Саже була знайома Кеню-Граделів; вона й досі мешкала в тому самому будинку на вулиці Пірует, де поселилася сорок років тому, живучи, мабуть, на маленьку ренту, про яку вона ніколи й не згадувала. Правда, одного разу мадмуазель Саже згадала про Шербург, додавши, що там її батьківщина. Та більше нічого про неї не знали. Вона говорила тільки про інших, знаючи геть усе, навіть скільки хто віддає сорочок щомісяця до пральні. Звичка сунути носа в чужі справи призводила до того, що стара підслухувала під дверима і розпечатувала чужі листи . Її язика боялись від вулиці Сен-Дені до вулиці Жан-Жака Руссо і від вулиці Сент-Оноре до вулиці Моконсейль. Цілісінький день мадмуазель Саже сновигала з своїм чорним кошиком, удаючи, наче купує провізію, а насправді нічого не купуючи, тільки переносячи новини, стежачи за найменшими подіями, і в її голові поступово складалась повна історія будинків, поверхів та мешканців кварталу. Кеню був переконаний, що це вона поширила чутку, наче старий Градель помер на дошці, де рубають начинку; відтоді він її зненавидів. А вона справді знала все про дядечка Граделя і подружжя Кеню; вона їх розбирала по кісточках, переминала на зубах і «знала їх, як облуплених». І все ж протягом останніх двох тижнів Саже була збита з пантелику приїздом Флорана; її просто лихоманка трясла від цікавості. Вона майже захворювала, коли в її відомостях траплялася прогалина.

Тимчасом стара готова була заприсягтися, що десь уже бачила цього цибатого довганя.

Мадмуазель Саже підійшла до прилавка і, розглядаючи одне по одному блюда, промовляла тоненьким голоском:

— Навіть не знаю, що його їсти. Як настає час обідати, то я, наче грішна душа, блукаю по крамницях,.. Така біда, в мене зовсім зник апетит... Чи не залишилось у вас котлет у сухариках, мадам Кеню?

І, не чекаючи відповіді, вона трохи підняла одну з покришок мельхіорової шафки. Там лежали кров’яні ковбаси, сосиски і ковбаси з печінки. Лист уже давно вистиг, на ньому залишилася тільки одна звичайна ковбаса.

— Подивіться з другого боку, мадмуазель Саже,— відповіла ковбасниця.— Здається, там знайдеться для вас котлетка.

— Та ні, мені вже перехотілось,— пробурмотіла стара, сунувши однак свого носа під другу покришку.— В мене з’явилось було таке бажання, та, знаєте, ввечері їсти биті котлети важко для шлунка... Я взяла б краще чогось такого, що не треба буде навіть розігрівати.

Вона повернулась до Флорана, розглядаючи його, потім подивилась на Гавара, який кінчиками пальців вистукував відбій по мармуровому столу. Мадмуазель Саже усмішкою заохочувала їх продовжувати розмову.

— Може, ви візьмете кусочок солоної свинини? — спитала Ліза.

— Кусочок солоної свинини? Мабуть, таки доведеться...

Стара взяла виделку з держальцем з білого металу,

що лежала на краю блюда, і почала тикати й перевертати кожен кусочок. Вона легенько стукала по кістках, щоб дізнатись, чи не дуже вони великі, копалася в м’ясі, розглядала обрізки рожевого м’яса, що лежали поряд, і все промовляла:

— Ні, це мені не підходить!

— Тоді візьміть язика, кусок свинячої голови або телятини,— терпляче радила ковбасниця.

Проте мадмуазель Саже заперечливо хитала головою. Вона ще хвилину постояла в магазині, з гидливою гримасою оглядаючи блюда; побачивши, що Кеню не хочуть розмовляти при ній і що їй не вдасться нічого рознюхати, стара зрештою вийшла, сказавши:

— Та ні, бачте, мені хотілось котлетки в сухариках, але та єдина, що у вас лишилась, надто жирна... Візьму іншим разом.

Ліза нахилилася, щоб з-під гірлянди сосисок, що висіли на вітрині, простежити за Саже. Вона побачила, як стара перейшла вулицю і зайшла до фруктового павільйону.

— Стара шкапа! — пробурмотів Гавар.

Вони, нарешті, були самі, і він сказав, що знайшов Флоранові місце. Тут вийшла ціла історія. Один його приятель, якийсь Верлак, наглядач з павільйону морської риби, так захворів, що мусив узяти відпустку. Ще сьогодні вранці бідолаха казав, що був би дуже радий, якби міг порекомендувати когось на свого тимчасового заступника, щоб утримати посаду за собою до того часу, коли він одужає.

— Ви розумієте,— додав Гавар,— що Верлак не протягне й півроку і посада лишиться за Флораном! А місце, скажу вам, хороше... Та ще й поліцію ми вмішаємо в цю справу. На цю посаду призначає префектура. Ну й посміємося ж ми, коли Флоран піде до поліцая одержувати гроші!

Він реготав від задоволення, бо все це здавалося йому дуже кумедним.

— Я не хочу цього місця,— сказав відверто Флоран.— Я поклявся нічого не брати від імперії. Краще з голоду вмерти, ніж переступити поріг префектури. Це неможливо, Гаваре, розумієте?

Гавар слухав, трохи збентежений цими словами. Кеню повісив голову. А Ліза повернулася, втупивши у Флорана пильний погляд; шия в неї роздувалася, корсаж мало не тріскався від тиску схвильованих грудей. Вона тільки розтулила рота, щоб заговорити, як у магазин вбігла Сар’єтта. Знову запанувала мовчанка.

— От лихо! — скрикнула дівчина з ніжним сміхом.— Я зовсім забула купити сала. Відріжте мені, мадам Кеню, дванадцять кусочків, але тоненьких, будь ласка; це мені жайворонків смажити... Жюлеві заманулося жайворонків!.. Ну, як ся маєте, дядю?

Вона наповнила весь магазин своїми спідницями, що розлітались на всі боки, і посміхалася до всіх присутніх, її свіже личко було біле, як молоко, а зачіска з одного боку розтріпалася від протягу на ринку. Гавар узяв її за обидві руки.

— Можу побитися об заклад, що коли я ввійшла, ви говорили про мене,— сказала Сар’єтта з властивою їй безцеремонністю.— Що ж ви говорили, дядечку Гавар?

Ліза покликала її до себе:

— Ану, гляньте, чи досить тоненько я нарізала?

Ковбасниця акуратненько нарізала сала на кінці

дошки, тоді загорнула його в папір, питаючи:

— Більше нічого вам не треба?

— Та вже якщо я зайшла сюди, то дайте мені ще фунт топленого свинячого сала. Я страшенно люблю смажену картоплю! В мене виходить цілий сніданок з картоплі на два су та пучка редиски... Так, дайте мені фунтик смальцю, мадам Кеню!

Ковбасниця поклала аркуш грубого паперу на шальку ваги. Вона брала свиняче сало з банки під етажеркою буксовою лопаткою і потроху легеньким рухом руки додавала його, поки набралася добра купка. Коли шалька вагів опустилася, Ліза зняла папір і спритно загорнула кінчиками пальців.

— Двадцять чотири су,— сказала вона,— і на шість су свинячого сала, всього тридцять су. Більше нічого не бажаєте?

Сар’єтта відповіла, що не бажає. Вона заплатила, продовжуючи сміятись, поблискуючи зубами, заглядаючи чоловікам в обличчя . Її сіра спідниця перекрутилась набік, бордова хустинка, зав’язана абияк, відкривала посередині білу смужку грудей. Виходячи, Сар’єтта сварилась на Гавара пальцем:

— То ви не хочете мені сказати, про що говорили, коли я ввійшла? Я з вулиці бачила, як ви тут реготали... Он ви який потайний! Не буду вас більше любити.

Вона вийшла з крамниці і побігла через вулицю.

— Це мадмуазель Саже підіслала до нас Сар’єтту,— сухо зауважила Ліза.

Мовчанка тривала далі. Гаварові прикро було, що Флоран так поставився до його пропозиції. Першою заговорила ковбасниця дуже лагідним тоном:

— Даремно, Флоране, ви відмовляєтесь од місця наглядача в павільйоні морської риби... Ви знаєте, як тепер важко знайти будь-яку посаду. І становище ваше таке, що не можна дуже перебирати.

— Я сказав, чому відмовляюся,— відповів той.

Мадам Кеню знизала плечима.

— Слухайте, це ж несерйозно... Я розумію, що вам нема за що любити уряд. Але ж це не повинно стати на перешкоді заробляти собі на хліб. Це було б по-дурному. Та й, зрештою, імператор зовсім не злий, мій друже: Звичайно, я вірю, що ви багато страждали. Та хіба ж він міг знати, що вас там годували запліснявілим хлібом і смердючим м’ясом? Хіба ж може він сам до всього доходити? А гляньте на нас: адже ж він не заважає нам вдало вести наші справи... Ні, ви не праві, зовсім не праві!

Гавар що далі, то більше ніяковів. Він не міг припустити, щоб при ньому так вихваляли Наполеона III.

— Ні, мадам Кеню, ні,— пробурмотів він.— Це ви вже занадто. Всі вони мерзотники...

— О,— жваво перебила красуня Ліза.— Ми знаємо, що ви за людина. Вас одного дня пограбують і вб’ють! От до чого призведуть усі ваші балачки. Та не будемо говорити про політику, це мене дратує... Адже тут мова йде тільки про Флорана, чи не так? Ну, от я й кажу, що йому конче треба погодитися на посаду наглядача. А ти як думаєш, Кеню?

Кеню досі й слова не промовив. Раптове запитання жінки було йому неприємне.

— Посада добра,— ухилився він від прямої відповіді.

І, через те що знову настала ніякова пауза, Флоран сказав:

— Облишмо це, прошу вас. Моя думка незмінна. Я почекаю чогось іншого.

— Ви почекаєте,— підхопила господиня, втрачаючи терпіння.

Дві рожеві плями спалахнули на її щоках . Її широкі стегна були обтягнуті білим фартухом; вона стримувалася, боячись, що от-от в неї зірветься з язика якесь різке слово. Але до крамниці зайшла нова людина, і це не дало вибухнути її гніву. Завітала мадам Лекер.

— Чи не можете ви дати мені з півфунта різної закуски по п’ятдесят су за фунт? — запитала вона.

Спочатку мадам Лекер вдала, що не помічає свого зятя; згодом вона мовчки кивнула йому головою. Клієнтка оглядала всіх трьох чоловіків з голови до ніг, мабуть, сподіваючись вивідати їхній секрет — з того, як вони чекали, коли вона піде. Мадам Лекер відчувала, що перешкодила їм, і це робило її ще незграбнішою, ще неприємнішою; спідниці її обвисли, а довгі, наче у павука, вузлуваті руки ховалися під фартухом. Вона трохи закашлялася.

— Ви застудилися, чи, що? — запитав Гавар, збентежений мовчанкою.

Мадам Лекер сухо відповіла:

— Ні.

Шкіра в неї на вилицях була червона, як цегла, а повіки, запалені від внутрішнього жару, виказували хворобу печінки від постійного заздрісного роздратування. Мадам повернулась до прилавка, стежачи за кожним рухом Лізи недовірливим поглядом покупниці, переконаної, що її хочуть обманути.

— Не кладіть мені мозкової ковбаси,— сказала вона,— я її не люблю.

Ліза взяла тонкий ніж і почала відрізати кусочки ковбаси. Потім перейшла до копченої й простої шинки і стала нарізати ласі кусочки, трошки зігнувшись і дивлячись на ніж . Її пишні руки яскраворожевого відтінку м’яко й легко торкались м’яса, наче запозичили в нього свій жир і ніжність, а пальці у суглобах злегка припухли. Ковбасниця підсунула миску і спитала:

— А чи не хочете ви нашпигованої телятини?

Мадам Лекер довго міркувала, потім погодилася.

Ліза різала тепер м’ясо просто в мисках. Вона брала на кінець ножа з широким лезом кусочки нашпигованої телятини й заячого паштету і клала кожен кусочок на середину паперового аркуша, що лежав на терезах.

— А ви не дали мені свинячої голови з фісташками,— сказала мадам Лекер своїм неприємним голосом.

Ліза мусила дати і свинячої голови з фісташками. Але торговка маслом робилася вже надто вередливою. Вона захотіла ще два кусочки галантиру, кажучи, що дуже його любить. Ліза, вже роздратована, граючи від нетерплячки ручками ножів, марно тлумачила їй, що галантир з трюфелями і що вона може давати його тільки по три франки за фунт. Гаварова невістка продовжувала заглядати в блюда, шукаючи, чого б іще попросити. Коли суміш була зважена, Лізі довелося ще додати желе й корнішонів. Кусок желе, викинутий на фарфорову дошку з форми, наче савойський пиріг, затрусився під її руками, що тремтіли від гніву. Виймаючи кінчиками пальців два великих корнішони з тієї банки, що стояла за шафкою, Ліза розлила оцет.

— Двадцять п’ять су, так? — спроквола запитала мадам Лекер.

Вона дуже добре помічала глухе роздратування Лізи і насолоджувалася ним, поволі витягаючи гроші, начебто в кишені її було повно мідяків. Вона спідлоба поглядала на Гавара; її тішила ніякова мовчанка в крамниці, яка затяглася через її присутність; вона присягалась про себе, що не піде звідси, коли тут «щось приховують од неї». Нарешті ковбасниця дала їй пакунок, і торговці хоч-не-хоч довелося йти. Вона мовчки вийшла, обвівши поглядом усю крамницю.

Коли торговка пішла, Ліза не витримала:

— І цю прислала Саже. Та невже стара падлюка примусить увесь ринок побувати в нас, щоб довідатись, про що ми тут розмовляємо?.. А які хитрі! Ну, хто бачив, щоб люди купували котлети в сухариках і холодну закуску о п’ятій годині вечора?! Та вони згодні, щоб у них животи поболіли, аби тільки щось розвідати про нас... Ну, чекайте: якщо Саже підішле ще одну шпигунку, побачите, як я з нею поговорю. Хай це буде хоч моя рідна сестра, я і її вижену.

Чоловіки принишкли, побачивши, що Ліза дуже розгнівалася. Гавар підійшов і сперся на мідну балюстраду прилавка. Він замислився, повертаючи кулю з гранчастого кришталю, яка трохи відстала від латунного трикутника.

— Я дивлюся на це просто як на комедію,— сказав він, помовчавши трохи і підвівши голову.

— На що? — запитала господиня, ще тремтячи від гніву.

— На місце наглядача в павільйоні морської риби.

Вона тільки розвела руками, ще раз глянула на Флорана і, зціпивши зуби, мовчки сіла на обтягнений матерією ослін біля прилавка. Гавар почав докладно розвивати свою думку: уряд пошиється в дурні, якщо буде змушений видавати платню своєму ворогові. І він улесливо повторював:

— Та ж ці мерзотники примушували вас умирати з голоду, чи не так, друже? Ну, то хай тепер годують вас... Це так кумедно, що я мало не вмер зо сміху.

Флоран посміхався, продовжуючи відмовлятися. Кеню, щоб догодити жінці, зробив спробу вмовити брата. Та Ліза, здавалося, більше не слухала. Якусь хвилину вона уважно дивилася на вулицю в напрямку ринку і раптом рвучко підвелась.

— Ага, тепер до мене підсилають Нормандку! — вигукнула вона.— Тим гірше, Нормандка поплатиться за інших.

Двері крамниці відчинила огрядна брюнетка. Це була вродлива торговка рибою Луїза Мегюден, на прізвисько Нормандка. Її визивна краса зразу впадала в око. Ніжна, майже така ж повна, як і Ліза, вона мала більш зухвалі очі і не такі мертві груди. Вона ввійшла з молодецьким виглядом, на фартусі у неї бряжчав золотий ланцюжок, непокрите волосся було зачесане помодному, а на шиї був зав'язаний мереживний бант, що робив з неї одну з кокетливих цариць Центрального ринку. Від Нормандки трохи тхнуло морською рибою, а на руці в неї, коло мизинця, присохла луска з оселедця, немов перламутрова мушка. Обидві молодиці жили якийсь час в одному будинку на вулиці Пірует і дуже здружились. Найбільше їх зблизило суперництво, бо вони весь час стежили одна за одною. І Лізу, і Нормандку в кварталі вважали красунями. Це викликало між ними змагання: обидві вони не хотіли поступитися одна перед одною, і кожна намагалася підтримати славу своєї вроди. Трохи нахилившись над своїм прилавком, ковбасниця бачила в павільйоні навпроти торговку рибою серед семги та палтусів. Жінки стежили одна за одною. Красуня Ліза ще дужче затягала корсет, красуня Нормандка ще більше каблучок надівала собі на пальці, ще більше бантів чіпляла на плечі. Зустрічаючись, вони були надзвичайно милі та чемні, і в той же час кожна з них непомітно оглядала свою приятельку, вишукуючи вади. Вони купували одна в одної товар, вдавали, що дуже люблять одна одну.

— Скажіть, будь ласка, завтра ввечері ви робитимете кров’яну ковбасу? — спитала, посміхаючись, Нормандка.

Та Ліза залишилася холодною. Гнів дуже рідко спалахував у ній, зате був тривалий і невмолимий. Вона відповіла сухо, крізь зуби:,

— Так.

— Бачте, я надзвичайно люблю гарячу ковбасу, яку щойно вийняли з каструлі... Я прийду до вас по неї.

Луїза Мегюден відчула, що їй,нічого сподіватися на люб’язний прийом. Вона глянула на Флорана, немов зацікавилася ним; потім, ніби для того, щоб не піти мовчки, не залишивши за собою останнього слова, мала необачність додати:

— Я позавчора купила у вас кров’яної ковбаси... Вона була не дуже свіжа.

— Не дуже свіжа! — тремтячими устами повторила зблідла ковбасниця.

Може б, Ліза ще стрималася, щоб Нормандка не подумала, наче вона позаздрила її мереживному банту. Але ж сусідки не тільки підглядали за нею, вони приходили сюди ображати її. Це вже перевищувало всяку міру терпіння. Мадам Кеню нахилилася, спираючись кулаками на прилавок, і промовила хрипкуватим голосом:

— А минулого тижня, коли ви продали, мені дві камбали, хіба ж я приходила до вас говорити при чужих людях, що ваша риба була смердюча?

— Смердюча!.. Моя камбала смердюча?—закричала,спалахнувши, торговка.

Вони якусь хвилину стояли над м'ясом, задихані, занімілі й страшні. Зворушливої дружби як не було; досить було одного слова, щоб з-під привітної посмішки показались гострі зуби.

— Ви грубіянка,— сказала Луїза Мегюден — Ніколи ноги моєї більше тут не буде!

— Від такої чую,— відповіла мадам Кеню.— Знаємо ми, що ви за одна.

Торговка рибою вийшла, кинувши таке слівце, від якого ковбасниця аж затремтіла вся. Ця сцена відбулася так швидко, що приголомшені чоловіки не встигли втрутитись. Ліза швидко оволоділа собою. Вона продовжувала розмову, не роблячи жодного натяку на те, що сталось, Коли повернулася продавщиця Огюстіна, яку десь посилали в справах, Ліза відвела Гавара вбік і сказала йому, щоб він не давав іще відповіді Верлакові; вона обіцяла, що вмовить Флорана, попросивши для цього щонайбільше два дні строку. Кеню повернувся на кухню. Гавар забрав Флорана з собою. Коли вони заходили до Лебігра випити по чарці полинівки, торговець показав

Флоранові на трьох жінок, що розмовляли в критому проході між павільйоном морської риби та павільйоном живності.

— Ач, як мелють язиками! — пробурмотів він заздрісно.

На ринку було порожньо. Справді, мадмуазель Саже, мадам Лекер і Сар’єтта зійшлися на краю тротуара. Стара діва розпиналася:

— А що, казала я вам, мадам Лекер, що ваш зять і днює, і ночує в їхній крамниці? Ось самі бачили його там!

— Та бачила, бачила на власні очі! Сидів на столі, як у себе вдома.

— А я,— підхопила Сар’єтта,— нічого поганого не чула. Не знаю, що ви там забрали собі в голову.

Мадмуазель Саже знизала плечима.

— У вас у самих, моя красунечко, душа добра,— заперечила вона,— то ви й не бачите поганого. Хіба ж ви не розумієте, нащо Кеню заманюють до себе Гавара?.. А я б’юсь об заклад, що він усе своє майно залишить маленькій Поліні.

— Ви так гадаєте? — скрикнула мадам Лекер, аж позеленівши від злості. Потім продовжувала говорити змученим голосом, наче їй завдали тяжкого удару:

— Звичайно, я жінка одинока, беззахисна; цей чоловік може зробити все, що захоче... Ви ж чуєте, як за нього заступається племінниця? Вона забула, скільки коштувала мені, і ладна вже зрадити мене.

— Та ні, тіточко,— заперечила Сар’єтта.— Ви ж самі раз у раз на мене наговорюєте.

Тут між ними сталося примирення, і вони поцілувалися. Племінниця обіцяла більше не дрочити тітки, а тітка заприсяглася всіма святими, що любить Сар’єтту, як рідну дочку. Тоді мадмуазель Саже порадила їм, як поводитись, щоб Гавар не розкидався так своїм добром. Вони всі троє вирішили, що Кеню-Граделі — нікчемні люди і за ними треба добре наглядати.

— Не знаю, що там у них робиться,— сказала стара діва,— але там тхне чимось негарним. Скажіть, що ви думаєте про цього Флорана, двоюрідного брата мадам Кеню?

Три жінки підступили ближче одна до одної і притишили голоси.

— Ви ж знаєте,— казала далі мадам Лекер,— що одного ранку ми бачили його в подертих черевиках, у запорошеному одязі? Він був схожий на злодія, який щойно вчинив злочин... Я просто боюся цього чоловіка.

— Ні, він хоч і худий, а людина непогана,— пробурмотіла Сар’єтта.

Мадмуазель Саже замислилась, а тоді раптом сказала вголос:

— Вже два тижні я ламаю собі голову, і хай мене Господь поб’є... Звичайно, Гавар його знає... Я сама десь зустрічала його, та тільки пригадати не можу.

Вона ще копалась у своїх спогадах, коли раптом на них вихором налетіла Нормандка, що вибігла з ковбасної.

— Нічого сказати, чемна ж ота гладка тварюка Кеню! — закричала вона, рада, що є перед ким полегшити своє серце.— Подумайте, ця падлюка сказала мені, що я продаю смердючу рибу! Ну, й вишпетила ж я її! От вони так справді труять людей гнилою свининою у своїй поганій крамниці.

— Що ж ви їй сказали? — запитала стара, не тямлячись від радості, що приятельки посварились.

— Я? Та нічого, нічогісінько!.. Я зайшла і дуже ввічливо сказала, що прийду завтра ввечері по кров’яну ковбасу, а вона як визвіриться на мене! Наговорила сім мішків гречаної вовни... Підла ліцемірка! Ще чесну вдає! Пождіть, вона поплатиться за це дорожче, ніж гадає.

Три жінки відчували, що Нормандка бреше, та це анітрохи не завадило їм підтримати її. Вони повернулися в бік вулиці Рамбюто, лаючись, вигадуючи неймовірні речі про бруд на кухні Кеню, зводячи на ковбасників чудернацькі обвинувачення. Коли б ті торгували людським м’ясом, то й тоді б вибух обуреная торговок не міг бути страшнішим. Торговка рибою мусила тричі повторити свою розповідь:

— Ну, а що казав двоюрідний брат? — лукаво запитала Саже.

— Двоюрідний брат! — ущипливо підхопила Нормандка верескливим голосом.— Та невже ви вірите, що він і справді двоюрідний брат? Цей довгань — просто її полюбовник!

Три інші кумоньки почали голосно заперечувати. Лізина чеснота була відома всьому кварталу, і в неї вірили непохитно.

— Та облиште! Ці товсті недоторки оброслі жиром...Хотіла б я побачити її голу, цю хвалену праведницю... Та чоловік її — така роззява, що вона, напевне, наставила йому роги!

Мадмуазель Саже похитала головою, немов бажаючи сказати, що й вона не від того, щоб приєднатися до цієї думки. Потім тихесенько додала:

— Авжеж. Тим більше, що той двоюрідний брат наче з неба звалився, і історія, яку Кеню про нього розповіли, досить-таки непевна.

— Так, це полюбовник товстухи,— знову підтвердила торговка рибою.— Якийсь волоцюга, пройдисвіт, якого вона десь на вулиці підібрала... Це одразу видно!

— Худі чоловіки дуже палкі,— переконливо підхопила Сар’єтта.

— Вона його в усе новеньке одягла,— зауважила мадам Лекер.— Він, мабуть, недешево їй коштує.

— А так, так, ви, може, й маєте рацію,— белькотіла Саже.— Треба розвідати.

Жінки домовилися стежити за всім, що робиться в крамниці Кеню-Граделів. Торговка маслом збиралася відкрити очі своєму зятеві на ті будинки, в які він учащає. Тимчасом Нормандка трохи заспокоїлась; ця добродушна жінка навіть трохи гнівалась на себе, що надто розпустила свого язика. Коли вона пішла, мадам Лекер ущипливо зауважила:

— Я певна, що Нормандка сама зачепила мадам Кеню; це на неї схоже... Та й не їй би патякати про двоюрідних братів, що з неба звалились, після того як вона сама знайшла дитину в себе в рибній крамниці.

Всі троє, усміхнувшись, перезирнулись. Потім, коли мадам Лекер теж пішла, Сар’єтта сказала:

— І чого моїй тітці займатись отими плітками? Вона ще гірше сохне від того. Вона мене била, коли на мене задивлялися чоловіки, а сама вона, звичайно, вже не знайде собі немовлятка під подушкою, хоч би як шукала!

Мадмуазель Саже знову засміялась. Коли ж вона залишилася сама й поверталася на вулицю Пірует, то подумала, що ці «три дурепи» не варті й вірьовки, на якій їх слід було б повісити. А втім, її могли бачити з ними, а сваритися з Кеню-Граделями, людьми багатими, яких у всякому разі всі поважають, було б недоречно. Тому стара діва пішла в обхід на вулицю Тюрбіго у булочну Табуро, найкращу на весь квартал. Мадам Табуро, щира Лізина приятелька, мала у всіх питаннях непохитний авторитет. Коли говорили: «Мадам Табуро казала так і так»,— ніхто вже не насмілювався заперечувати. Під тим приводом, що їй треба довідатись, о котрій годині будуть топити піч у пекарні, щоб принести зварити грушки, стара мадмуазель завітала до булочниці й почала вихваляти надзвичайну чистоту ковбасної Кеню та їхню смачну кров’яну ковбасу. Потім, задоволена з свого морального алібі, радіючи, що їй пощастило роздмухати полум’я лютої ворожнечі, яку вона носом чула, і в той же час удати, наче її хата з краю, стара повернулась, нарешті, додому в чудовому настрої, міркуючи тільки над тим, де раніше вона могла бачити двоюрідного брата мадам Кеню.

Того ж дня по обіді Флоран вийшов з дому прогулятись у критих проходах Центрального ринку. В повітрі стояв легкий туман; порожні павільйони були оповиті сірою млою, пронизаною жовтавими слізками газу. Вперше Флоран відчув себе зайвим і зрозумів, як грубо він, наївний дурень з виснаженим тілом, вторгся непроханим гостем у цей щасливий маленький світ товстунів, йому стало ясно, що він перешкоджає всьому кварталові, завдає клопоту подружжю Кеню, живучи в них як контрабандний двоюрідний брат, підозрілий на вигляд. Від цих міркувань він зажурився, не тому, що помітив у брата або невістки хоч найменшу тінь незадоволення; ні, вони були до нього добрі, але сама добрість їх примушувала його страждати. Флоран дорікав собі, що так неделікатно оселився в них. У нього з’явилися сумніви. Після сьогоднішньої розмови в ковбасній у нього залишився якийсь осадок, йому було дуже ніяково. Запах м’яса на прилавку наче переслідував його; і Флоран почував, що піддається спокусі ситого життя, яка затягує його в грузьке болото. Може, він дарма відмовився од пропонованого йому місця наглядача? Ця думка викликала в ньому жорстоку внутрішню боротьбу. Він відчував потребу розвіятися, щоб розбурхати своє заснуле сумління. У критому проході повіяв вогкий вітер, і Флоран мусив застебнути сюртук. Він уже трохи заспокоївся і зробився більш упевненим у собі. Вітер виганяв з його одежі масні пахощі ковбасної, що розслабляли його.

Повертаючись додому, Флоран зустрів Клода Лантьє. Художник у своєму широченному зеленкуватому пальті говорив глухим голосом і був розлютований. Він лаяв живопис, казав, шо це собаче ремесло, і присягався, що ніколи в світі не візьме до рук пензля. Сьогодні по обіді він прорвав полотно і зіпсував етюд, який писав з негідниці Кадіни. Клод зазнавав вибухів гніву митця, який розуміє своє безсилля втілити в серйозних, сповнених життя картинах ті образи, про які він мріє. В такі хвилини Лантьє забував про все; він тинявся по вулицях, усе бачив у похмурому світлі й чекав наступного ранку, як свого воскресіння з мертвих. Звичайно він говорив, що вранці почуває себе веселим, а надвечір — страшенно нещасним. Кожен день для нього був довгим, відчайдушним зусиллям. Флоран не впізнав у ньому безтурботного хлопця, що никав ночами по Центральному ринку. Вони вже зустрічалися в ковбасній. Клод, який знав історію втікача, потиснув йому руку й сказав, що він славний хлопець. Та проте Клод рідко коли відвідував Кеню.

— А ви все ще в моєї тітки? — запитав Лантьє.— Не розумію, як ви можете жити серед цього безконечного куховарства! Адже там смердить. Я коли в них посиджу годину, то мені здається, що наївся на три дні. Даремно я прийшов до них сьогодні вранці: через це мені і не вдався етюд.

Потім, ступивши мовчки кілька кроків, він почав знову:

— Ох, ці вже порядні люди! Аж шкода їх, такі вони здорові. Я хотів був написати з них портрети, та мені ні разу не вдавалися ці круглі обличчя без кісток... Ну, та моя тітонька Ліза ніколи не закине своєї каструлі. А я, дурний, продірявив голову Кадіни! Тепер, наскільки я пригадую собі, вона не так уже погано була написана.

Вони розговорилися про тітку Лізу. Клод сказав, що його мати вже давно не зустрічається з ковбасницею. Він натякнув, що Ліза трохи соромиться сестри, яка одружилася з простим робітником; а втім, мадам Кеню взагалі не любить бідних людей. Про себе він розповів, що один добрий чоловік надумав віддати його в училище, захопившись фігурками бабусь та осликів, яких Клод малював з восьми років. Але той добрий чоловік помер, залишивши Клодові в спадщину тисячу франків щорічної ренти; це його й рятує від голодної смерті.

— Проте,— додав Клод,— я б волів бути робітником, хоч би, наприклад, столяром. Щасливі люди ці столяри! От уявіть, що треба їм зробити стіл. Вони його зробили і лягають спати, раді, що закінчили роботу, цілком задоволені... А я майже не сплю вночі. Всі ці прокляті етюди, яких я не можу закінчити, крутяться у мене в голові. Я ніколи нічого не кінчав, ніколи, ніколи...

Його голос зривався, переходячи майже в ридання. Клод то силкувався засміятись, то проклинав себе, вишукуючи найбільш лайливі слова, топтав себе в болото з тією холодною люттю, яка притаманна людям з витонченим розумом, коли вони зневіряються в собі. Кінець кінцем івін присів навпочіпки навпроти одного з маленьких вікон ринкового льоху, де постійно горів газ, і показав Флоранові Маржолена з Кадіною, які спокійненько вечеряли собі в глибині льоху, на великому камені, де ріжуть птахів. Ці бродяжки примудрялися якось ховатися в льохах і залишатися там, коли гратчасті двері зачинялись на ніч.

— Ох, яка ж тварина, яка гарна тварина! — повторював художник, говорячи про Маржолена із заздрісним захопленням.— І ця тварюка щаслива, подумайте тільки... Наїдяться вони з Кадіною овочів і полягають удвох у великий кіш з пір’ям, якого тут дуже багато. Оце справді життя!.. Їй-Богу, ви добре зробили, що оселилися в ковбасній: може, й самі почнете товстіти.

Він повернувся й пішов. Флоран піднявся на свою мансарду, збентежений нервовою тривогою художника, яка пробуджувала його власні сумніви. Другого дня, щоб не сидіти зранку в ковбасній, він довго гуляв по набережній. Проте за сніданком його скорила чарівна лагідність Лізи. Невістка знову завела з ним розмову про посаду наглядача в павільйоні морської риби, не дуже наполягаючи, але говорячи про це, як про таку річ, яку варто обдумати. Флоран слухав її, сидячи над повною тарілкою, відчуваючи, що мимоволі підкорений чистотою їдальні. Під ногами в нього була м’яка рогожка; блиск мідної лампи, що спускалася зі стелі, ніжний колорит жовтуватих обоїв та меблів із світлого дуба сповнювали його відчуттям порядності цього добробуту, що вносило плутанину в його поняття правди і кривди. Проте у Флорана вистачило сил ще раз відмовитись; він повторив свої докази, відчуваючи в той же час, наскільки недоречно з його боку показувати в такій обстановці перед людьми свою впертість і гнів. Ліза не сердилась; навпаки, усміхалася своєю чарівною усмішкою, від якої бідолаха ще більше ніяковів, ніж від її вчорашнього прихованого роздратування. За обідок говорилося тільки про великі засолки на зиму; весь персонал ковбасної мав узяти участь у цій роботі.

Вечори вже ставали холодними. Після обіду сім’я переходила до кухні. Там було дуже тепло. Та й кухня була така велика, що в ній, не заважаючи роботі, кілька чоловік могли сісти навколо чотирикутного столу, що стояв посередині. Стіни кімнати, що освітлювалася газом, були на зріст людини облицьовані білими і блакитними фаянсовими плитками. Ліворуч стояла велика чавунна плита з трьома конфорками, на які ставилися три невисоких казани, почорнілих від кам’яновугільної сажі. На кінці плити зроблено було духовку, а над нею коптильню. Над плитою висів цілий арсенал шумовок, ополоників і виделок з довгими ручками, а вище йшов цілий ряд нумерованих шухлядок, де зберігали терту хлібну скоринку, дрібну і крупну, хлібний м’якуш для товчених сухариків, прянощі, гвоздику, мускатний горіх та різні сорти перцю. Праворуч, біля стіни, стояв стіл для рубання фаршу — величезна дубова колода, геть уся порубана, а різні прилади, прикручені до колоди,— помпа для начинки ковбас, машинка для проштовхування фаршу, м’ясорубка з колесами та ручками,— справляли таємниче, тривожне враження якоїсь пекельної кухні. Уздовж стін на полицях і навіть під столами стояли банки, миски, відра, блюда, бляшаний посуд, батарея глибоких каструль, широких лійок, штативи для ножів і сікачів, ряди шпигувальних і простих голок,— цілий маленький світ, що потопав у жирі. Жиру було надто багато скрізь, незважаючи на велику чистоту; він проступав між фаянсовими кахлями, від нього блищала червона цегляна підлога, чавун плити набув сіруватого відблиску, а краї столу, де кришили фарш, були блискучі й прозорі, наче лакований дуб. Серед цього сального випоту, що накопичувався крапля по краплі від безперервного випаровування трьох казанів, де топилося свиняче сало, не було від підлоги до стелі жодного цвяха, який не виділяв би сала.

Кеню-Граделі все виготовляли в себе вдома, купуючи на стороні у найкращих фірм тільки свинину, смажену дрібними кусочками, привізні паштети, консерви в банках, сардинки, сири і равликів. Тому з вересня вони починали наповнювати свій спорожнілий за літо льох. Тепер, зачинивши крамницю, хазяї ще довго сиділи в кухні. Кеню з допомогою Огюста й Леона начиняв ковбаси, коптив окости, топив сало, заготовляв на зиму грудинку, просте сало і шпик. Стояв жахливий шум від дзвону каструль, стукоту ножів і сікачів, а пахощі кухні поширювались по всьому будинку. І, крім того, що виготовлялось на зиму, треба було ще пекти й варити на щоденний продаж, готувати свіжий товар — паштет з печінки і зайця, галантири, сосиски та кров’яну ковбасу.

Того вечора, годині об одинадцятій, поставивши топитися сало у двох казанах, Кеню взявся приготовляти кров’яну ковбасу. Огюст допомагав йому. За кухонним столом Ліза з Огюстіною лагодили білизну, а навпроти них, з другого боку столу, лицем до плити сидів Флоран, усміхаючись маленькій. Поліні, що вилізла йому на коліна й просила погойдати. Позаду них Леон рубав на дубовій колоді м’ясо для сосисок, повільно й рівномірно ударяючи сікачем.

Огюст пішов спочатку по глеки із свинячою кров’ю. Він сам колов на бойні свиней і приносив додому кров та тельбухи, залишаючи робітникам рубати й чистити свинячі туші й привозити їх після обіду на візочках до ковбасної. Кеню запевняв, що жоден ковбасний майстер у Парижі не вміє так спритно випускати кров, як Огюст. І справді, Огюст дуже добре вмів визначати якість крові; якщо він заздалегідь казав, що ковбаса буде добра, то завжди вона вдавалась.

— Ну як, смачна буде у нас сьогодні ковбаса? — спитала Ліза.

Огюст поставив глеки з кров’ю і поволі промовив:

— Так, мадам Кеню, думаю, що смачна... Я суджу з того, як кров тече; якщо кров тече помалу; коли виймеш ніж, то це погана ознака: значить, кров рідка...

— Так, але це залежить і від того, як устромити ніж,— заперечила Ліза.

На блідому, аж зеленкуватому обличчі Огюста з’явилася посмішка:

— Е, ні, ні, я завжди встромляю його на чотири пальці, це вже така міра... Але, бачте, є ще одна хороша ознака: коли кров тече, а я, збираючи її у відро, збиваю

рукою, вона повинна бути досить гаряча, масна, як вершки з молока, і не надто густа.

Огюстіна опустила голку і звела очі на Огюста. На її червоному обличчі, обрамленому жорстким каштановим волоссям, відбилася глибока увага. А втім, Ліза і навіть крихітна Поліна прислухалися до цієї розмови з такою самою цікавістю.

— Я її збиваю, збиваю, розумієте, ось так,— казав майстер, роблячи в повітрі рукою так, наче він збиває крем.— А коли вийму руку, вона повинна бути масна від крові і рівномірно пофарбована нею... Тоді можна безпомилково сказати: ковбаса буде смачна.

Огюст хвилину потримав руку піднятою, стоячи з послужливо-делікатним виглядом; його рука, що звикла занурюватись у відра з кров’ю, рожева, з червоними нігтями, виступала з білого нарукавника. Кеню ствердно хитав головою. Настала мовчанка. Леон усе рубав фарш. Поліна замислилась на якусь хвилинку, тоді знову полізла на коліна до Флорана, примовляючи дзвінким голосочком:

— Слухай, братіку, розкажи мені казку про того пана, якого з’їли звірі.

Видно, розмова про свинячу кров нагадала дитині криваву драму «того пана, якого з’їли звірі». Флоран спочатку не зрозумів і запитав, що це значить. Ліза засміялася:

— Вона хоче послухати про того нещасного, про якого ви розповідали колись увечері Гаварові, пам’ятаєте? Поліна тоді чула цю історію.

Флоран раптом дуже споважнів. Дівчинка взяла на руки товстого рудого кота, посадила його Флоранові на коліна, кажучи, що Мутон теж хоче послухати казочку. Але Мутон скочив на стіл і усівся там, вигнувши спину й поглядаючи на високого сухорлявого гостя, який ось уже два тижні був, мабуть, для нього об’єктом постійних глибоких роздумів. Тимчасом Поліна сердилась, тупотіла ніжками й вимагала казку. Побачивши, що вона коверзує, Ліза сказала Флоранові:

— Та розкажіть їй, будьте ласкаві, що вона просить, тоді вона дасть нам спокій.

Флоран помовчав ще хвилинку, втупивши очі в підлогу. Потім поволі підвів голову і подивився на обох жінок, що схилилися над шитвом, і на Кеню з Огюстом, які готували казан для кров’яної ковбаси. Газ спокійно горів, від плити йшло приємне тепло, жирна кухня блищала, навколо панувала атмосфера безтурботного, блаженного перетравлювання їжі.

Тоді Флоран посадив до себе на коліна маленьку Поліну й заговорив, сумно посміхаючись до дитини:

— Жив собі один бідолашний чоловік, його заслали далеко-далеко, за море... На кораблі разом з ним їхало чотири сотні каторжників. Він мусив жити п’ять тижнів разом з цими розбійниками, одягнутий, як і вони, в грубу парусину, і їсти з ними з одного казана. Жирні воші заїдали його, жахливий піт виснажував його сили. Кухня, пекарня й парова машина так розпікали трюм, що десять каторжників померли від спеки. Вдень їх випускали партіями по п’ятдесят чоловік на палубу подихати свіжим морським повітрям; а що їх боялись, то на вузьке місце, де вони прогулювалися, націляли дві гармати. Бідолаха був дуже задоволений, коли наставала його черга. Тоді він не так пітнів. Він не міг їсти, був дуже хворий. Вночі, коли їм знову надівали кайдани, і під час бурі, коли він качався по підлозі між своїми двома сусідами, нещасний знемагав; він плакав і був радий, що ніхто не бачить його сліз.

Поліна слухала, широко розплющивши очі й побожно склавши рученята.

— Але ж,— перебила вона Флорана,— це зовсім,.не та історія про пана, якого з’їли звірі... Це інша казочка, братіку, так?

— Зажди, побачиш,— лагідно відповів Флоран.— Ми ще дійдемо до того пана... Я.розповідаю тобі з самого початку.

— Ну, добре,— погодилась дівчинка з задоволеним виглядом.

Проте Поліна замислилась,— видно, її турбувало щось, чого вона не могла сама збагнути. Нарешті дівчинка не втерпіла:

— А що ж зробив той бідолаха? —спитала вона.— За що його заслали так далеко й посадили на корабель?

Ліза з Огюстіною посміхнулись, раді, що дівчинка така розумна. І Ліза, не відповідаючи прямо, скористалася нагодою, щоб вичитати дочці мораль: вона дуже вразила дівчинку, сказавши, що на кораблях відправляють кудись далеко також неслухняних дітей.

— Тоді,— логічно зауважила Поліпа,— тому чоловікові, про якого говорить братік, було чого плакати ночами.

Ліза знову взялася шити, схилившись над роботою. Кеню нічого не чув. Він щойно нарізав і кинув у казан кружальця цибулі, яка зашипіла тоненькими, дзвінкими голосочками цвіркунів, що розімліли від спеки. Пішов приємний запах. Коли Кеню занурював у казан велику дерев’яну ложку, сало починало кипіти ще голосніше, сповнюючи кухню міцним запахом смаженої цибулі. Огюст готував на блюді шматочки сала, а сікач у Леона застукотів ще швидше, часом шкрябаючи стіл, щоб зібрати докупи м’ясо, яке вже перетворювалося на м’яку тістоподібну масу.

— Коли корабель приплив на місце,— казав далі Флоран,— чоловіка відвезли на острів, що звався Чортовим. Він опинився там разом з іншими товаришами, також вигнанцями з рідної країни. Всі вони були дуже нещасливі. Спочатку їх примушували працювати, як каторжників. Жандарм, що стеріг їх, перелічував арештантів тричі на день, щоб переконатися, чи не втік хто з них. Згодом їм дозволяли робити, що вони хочуть, тільки на ніч замикали у великій дерев’яній хатині, де арештанти спали в гамаках, підвішених до двох бантин. На кінець року вони вже ходили босі, а одежа так порвалася, що крізь неї світилося тіло. Арештанти побудували собі намети з колод для захисту від палючого сонця, бо воно в тій країні все випалює. Але намети не могли їх захистити від москітів, які кусали їх так, Що тіла вигнанців попухли і взялися болячками. Багато хто не витримав того й помер; а інші так пожовкли, висохли з журби і пообростали бородою, що на них жаль було дивитись.

— Огюсте, давай мені сало! — крикнув Кеню.

Взявши подане блюдо, він почав обережно насипати

в казан накришені кусочки, відділяючи їх кінцем ложки, щоб вони не позлипалися. Сало топилося. Від плити повалила ще густіша пара.

— А що їм давали їсти? — спитала зацікавлено Поліна.

— Їм давали рис з черв’яками та смердюче м’ясо,— відповів Флоран голосом, що ставав усе глухішим.— Доводилось вибирати з рису черв’яків, щоб можна було його їсти. М’ясо, дуже добре просмажене або тушене, ще можна було ковтати, а варене так смерділо, що від нього починав боліти живіт.

— Я б краще їла самий черствий хліб,— сказала дівчинка, трошки подумавши.

Леон скінчив рубати фарш, виклав його на блюдо й поставив на великому столі. Мутон, що сидів там, не зводячи очей з Флорана, немов дуже дивуючись його історії, мусив трошки поступитися місцем, що він і зробив з великою неохотою. Кіт скрутився клубочком і вуркотів, поводячи носом у бік м’яса. Тимчасом Ліза просто не могла приховати свого подиву і почуття огиди. Червивий рис і смердюче м’ясо, звичайно, здавалися їй неймовірною поганню, що плямувала тих, хто її їв. На її гарному спокійному обличчі відбився невиразний жах, який викликав у неї чоловік, що сидів тепер навпроти неї, а колись їв такі огидні речі.

— Що й казати, погано там жилося,— провадив далі оповідач, забуваючи про маленьку Поліну й дивлячись на великий чавун, огорнутий димом.— Щодня нова наруга, вічний гніт, зневажання справедливості, людського милосердя... Все це дратувало в’язнів. Вони поволі згоряли у вогні хворобливої люті. Люди жили, наче худоба, якій вічно загрожує батіг. Мерзотники хотіли вбити в людині все людське... Цього не можна забути, ні, не можна! Такі муки заволають колись про помсту.

Флоран говорив усе тихіше, і веселе шкварчання сала в чавуні приглушило його розповідь. Проте Ліза розчула останні слова дівера, і її злякав вираз невблаганної ненависті, що з’явився на його обличчі. Вона подумала, що цей чоловік нещирий і тільки про людське око вдає з себе лагідного.

Однак глухий тон Флорана дуже сподобався Поліні. Дівчинка сидіти не могла на його коліні, захоплена розповіддю.

— А чоловік? Що ж він? — пошепки допитувалась вона.

Флоран, глянувши на дівчатко,опам’ятався, і знову на його обличчі з’явилася сумна посмішка.

— Чоловік,— відповів він,— був незадоволений своїм життям на острові. В нього була одна думка: втекти, перепливти море, дістатися до берега, що невиразно білів на обрії в ясну погоду. Та зробити це було не так легко. Насамперед треба було збудувати пліт. Але через те що інші в’язні вже колись тікали, на острові вирубали всі дерева, щоб ніде було взяти лісу. Острів був такий голий, випалений сонцем, що перебування на ньому ставало з кожним днем небезпечнішим і страшнішим. Тут чоловікові і двом його товаришам спало на думку використати те дерево, з якого були побудовані їхні намети. І от якось увечері вони відпливли на кількох гниленьких деревинах, зв’язаних сухим гіллям. Вітер гнав їх до берега. На самому світанку їхній пліт ударився ,об мілину так сильно, що деревини розпались, і їх понесли хвилі. Троє нещасних ледве не залишились у піску: він доходив їм до пояса, а один занурився в нього по саме підборіддя, так що товаришам довелося витягати його. Нарешті їм пощастило дістатися до скелі, де ледве вистачало місця, щоб сісти втрьох. Коли зійшло сонце, вони побачили перед.собою берег — низку скель, що закривали частину обрію. Двоє втікачів, що вміли плавати, вирішили дістатися до тих скель. Вони .воліли краще потонути негайно, ніж повільно вмирати з голоду на самотньому рифі. Ці двоє обіцяли товаришеві повернутися за ним, якщо їм пощастить допливти до берега й дістати там човен.

— А, тепер я знаю! — вигукнула Полінка, весело плескаючи в долоні.— Оце і є казка про пана, якого з’їли звірі!

— Їм пощастило дістатися до берега,— розповідав далі Флоран,— але він виявився безлюдним, і вони розшукали човен аж на четвертий день... Коли втікачі повернулись до рифу, то побачили, що їхній товариш лежить на спині з об’їденими руками й ногами, з обгризеним лицем; краби кишіли в животі мерця, і шкіра на ньому підіймалась, наче передсмертний хрип ще стрясав цей напівзнищений, але свіжий труп.

Шепіт огиди вихопився в Лізи й Огюстіни. Леон,; готуючи кишки для кров’яної ковбаси, скорчив гримасу. Кеню покинув роботу й глянув на Огюста,— того занудило. Тільки мала Полінка сміялась. Живіт, повний ситих крабів, якоюсь дивною примарою ввижався серед цієї кухні, домішуючи підозрілі запахи до аромату сала з цибулею.

— Дайте мені кров! — крикнув Кеню, що не стежив за розповіддю.

Огюст приніс обидва глеки й почав поволі, тонкими червоненькими цівками лити кров у чавун, тоді як Кеню щосили розмішував вариво, що швидко загусало на вогні. Коли глеки спорожніли, господар, висуваючи одну за одною шухлядки над плитою, почав пучкою брати звідти прянощі. Особливо багато він поклав перцю.

— Вони залишили небіжчика там, правда? — спитала Ліза.— А потім щасливо повернулись?

Як пливли назад,— відповів Флоран,— вітер перемінився і відніс їх у відкрите море. Хвиля вирвала у них одне весло, і при кожному пориві вітру вода так несамовито заливала човен, що втікачі насилу встигали виплескувати її руками. Вони таким чином боролися з хвилями біля самого берега: шквал відносив човен далеко в море, а морський приплив знову прибивав його назад. Утікачі поїли все, що мали; в них не залишилося й крихти. Це тривало три дні.

— Три дні! — скрикнула приголомшена ковбасниця.— Три дні не ївши!

— Так, три дні не ївдіи. Коли східним, вітром прибило їх нарешті до землі, один з них був такий знеможений, що цілий ранок пролежав на піску. Товариш марно намагався примусити його хоч трохи пожувати листя. Ввечері він помер.

Тут Огюстіна хихикнула; потім, засоромившися свого сміху і не бажаючи, щоб її прийняли за безсердечну, пробелькотіла:

— Та ні, ні, я не тому. Мене насмішив Мутон... Гляньте, мадам, на Мутона.

Ліза теж засміялась. Мутон, у якого під носом стояло блюдо з фаршем, мабуть, відчув нехіть ї огиду до цієї купи м’яса. Він підвівся й почав жваво шкрябати лапою стіл, наче хотів зарити блюдо так, як коти завжди закопують свій послід. Потім повернувся до блюда спиною, ліг на бік, потягнувся, примруживши очі й відкинувши в блаженній знемозі голову. Тоді всі почали вихваляти Мутона, запевняючи, що він ніколи не краде і що можна залишати його біля м’яса. Поліна незв’язно розповіла, як він облизує після обіду її пальчики й личко, але не кусається.

Однак Ліза знов повела мову про те, чи можна прожити три дні не ївши. Це ж неймовірно!

— Ні,— сказала вона,— я цьому не вірю... А втім, нікому й не доводилось голодувати по три дні. Коли кажуть: «Він умирає з голоду»,— то це так тільки кажуть. Голодні все-таки щось їдять... Зовсім не мають чого їсти тільки покинуті остаточно, пропащі люди...

Ліза, мабуть, хотіла ще додати «злочинці», але втрималася, глянувши на Флорана. Презирлива зморшка біля губів та її ясний погляд прямо говорили, що тільки мерзотники могли так занепасти,, щоб вмирати з голоду. Людина, що може три дні не їсти, була в її очах істотою просто небезпечною, бо люди порядні ніколи не бувають у такому становищі.

Флоран мало не вмлівав тепер від задухи. Плита, куди Леон підкинув кілька лопаток кам’яного вугілля, сопіла навпроти нього, немов підпилий співак, що розімлів на сонечку. Задуха в кухні посилювалась. Огюст, який взявся доглядати чавуни з смальцем, обливався потом, а Кеню рукавом витирав чоло, дожидаючи, поки кров стане досить рідкою. Усіма оволоділа сита сонливість; у повітрі віяло пересиченням.

— Коли чоловік поховав товариша, закопавши його в пісок,— повільно продовжував розповідати Флоран,— він пішов, сам не знаючи, куди йти. Голландська Гвіана, де він опинився,— це лісиста країна, порізана річками й болотами. Бідолаха промандрував понад тиждень, так і не натрапивши на жодну людську оселю. На кожному кроці на нього чатувала смерть. Нестерпно страждаючи від голоду, він часто не насмілювався покуштувати стиглих плодів, що висіли на деревах; його лякав їхній металевий відблиск, їхні вузлуваті шишки, що могли бути отруйними. Цілими днями йшов він під густим навісом зелених гілок, не бачачи й клаптя неба, в зеленкуватому присмерку, сповнений тваринного жаху. Великі птахи пролітали над його головою, страхітливо змахуючи крилами, і їх несподівані крики нагадували передсмертне хрипіння; стрибали мавпи, перед самими очима пробігали звірі, пригинаючи гілки, обсипаючи мандрівника дощем листя, наче зірваного вітром; особливо холонув він від жаху, коли, ступаючи ногою на м’яку підстилку з сухого листя, бачив тоненькі голівки змій, що пролізали між дивовижним переплетінням коріння дерев. В інших місцях, вогких і тінявих, кишіло гадюками: чорними, жовтими, фіолетовими, смугастими, крапчастими, схожими на висохлі трави, що раптом ожили. Тоді він зупинявся, шукав камінь, щоб вилізти з м’якого грунту, де грузли його ноги; часом мандрівник стояв отак цілими годинами, злякавшись удава, що лежав неподалік, на лісовій галявині, скрутивши хвіст і підвівши голову, похитуючись, мов велетенський стовбур, укритий золотими пластинками. Уночі втікач спав на деревах, здригаючись від найменшого шуму, уявляючи собі безліч лускатих гадів, що повзали в темряві. Він задихався під велетенським листяним склепінням; у нічному присмерку було гаряче, ніби в печі, і це важке повітря було сповнене вологості, вогких випарів, ароматів запашних дерев і квітів. Потім, коли втікач виходив, нарешті, на вільний простір і після довгих годин знову бачив небо,— йому перетинали шлях широкі річки; чоловік ішов за їхньою течією, стежачи за сірими спинами кайманів, пильно оглядаючи в’юнкі трави, і перепливав річку, коли йому щастило натрапити на безпечніше місце. По другий бік річки знову тяглися ліси. Подекуди замість них з’являлися великі родючі рівнини, галявини, порослі густою травою, в якій де-не-де синіло ясне дзеркало маленького озерця. Тоді чоловік робив великий обхід; він посувався обережно, намацуючи дорогу, бо одного разу мало не загинув: його ледве не засмоктало на одній із цих мальовничих сіножатей, де земля на кожному кроці чавкала в нього під ногами. Височенна трава, що росте на багатих покладах чорнозему, вкриває там багна, що дихають заразою, цілі безодні рідкого болота. Серед зеленіючих ланів, що тягнуться на неосяжних просторах аж до горизонту й виблискують аквамарином, трапляються вузенькі тверді стежки, які треба знати, щоб не загинути без сліду. Якось увечері чоловік мало не по цояс провалився в трясовину. При кожній його спробі вилізти болото, здавалось, підступало йому до горла. Він простояв нерухомо годин зо дві, доки зійшов місяць; тоді бідоласі пощастило вхопитися за гілку дерева, що нависла над його головою. Коли він дістався нарешті до людської оселі, руки й ноги його були скривавлені, обдерті, розпухлі від укусів шкідливих комах. Втікач мав такий жалюгідний, голодний вигляд, що на нього не можна було дивитись без жаху, йому кинули їжу кроків за п’ятдесят від хати, а господар стояв у дверях з зарядженою рушницею.

Флоран замовк, голос його урвався, очі дивилися десь у простір. Здавалося, він говорив тепер сам до себе. Маленька Поліна, яку зморював сон, пригорнулася до нього, закинувши голівку, силкуючись тримати розплющеними сонні оченята, в яких світилося захоплення. А Кеню тимчасом гримав на своїх підручних.

— Тварюко,— кричав він на Леона,— ти ж і кишки тримати не вмієш!.. Ну, чого витріщився на мене? Не на мене треба дивитись, а на кишку... Ну, так. Тепер не ворушися.

Леон підіймав правою рукою довгу порожню кишку, в отвір якої було вставлено широчезну лійку, а лівою обмотував готову ковбасу навколо круглої металевої миски, в міру того, як господар накладав у лійку повні ложки гарячої начинки. Чорне місиво парувало й текло в кишку, поволі її роздуваючи. Роздута кишка потім падала м’якими згинами. Ковбасник зняв каструлю з вогню, і їх обох — хлопчика з тонким профілем і широколицього Кеню — освітив яскравий відблиск жару, надаючи теплого, червоного колориту їхнім блідим обличчям та білій одежі.

Ліза й Огюстіна зацікавлено стежили за операцією, а надто Ліза; вона, в свою чергу, вичитувала Леонові за те, що він дуже затискає пальцями ковбасу, і через те на ковбасі утворюються вузли. Коли ковбасу було начинено, Кеню обережно поклав. її в каструлю, де кипів окріп, і полегшено зітхнув, бо тепер ковбасу треба було тільки прокип’ятити.

— Ну, а що ж цей чоловік? Що ж він? — знову пробурмотіла маленька Поліна, розплющуючи очі і дивуючись, що Флоран мовчить.

Флоран колихав її на колінах, уповільнюючи потроху розповідь, мов наспівував колискову пісню.

— Чоловік,— сказав він,— опинився у великому місті. Там спершу прийняли його за втікача-каторжника і протримали кілька місяців у тюрмі... Потім його звільнили, і він почав заробляти чим міг: працював рахівником, учив дітей читати; а одного разу навіть найнявся копати землю... Той чоловік тільки й мріяв, щоб повернутися на батьківщину. Він зібрав навіть трохи грошей, та раптом захворів на жовту пропасницю. Сусіди думали, що він помер, і поділили його одежу; коли він одужав, у нього не лишилося навіть сорочки... Довелося знову працювати. Бідолаха почував себе дуже хворим і боявся залишатись на чужині... Нарешті в нього трапилася можливість виїхати, і він повернувся додому.

Голос оповідача все затихав. З останнім тремтінням губ він завмер. Полінка спала, заколисана кінцем історії, поклавши голівку на плече Флорана. Він підтримував її рукою і непомітно, тихесенько колихав на колінах. Ніхто більше не звертав на нього уваги, і Флоран сидів нерухомо, з сплячою дитиною на руках.

Наставала вирішальна хвилина, як казав Кеню: ковбасу виймали з каструлі. Щоб не подерти шкірки й не зв’язувати разом кінців, господар накручував ковбасу на палицю і виносив надвір, де вона мала швидко прохолонути на гратчастій плетінці. Леон допомагав йому, підтримуючи надто довгі кінці. За гірляндами соковитих, гарячих ковбас, які проносили через кухню, тяглися струмені пахучої пари, від чого повітря ставало ще важчим. Огюст, бажаючи востаннє глянути, як топиться сало, підняв покришки з двох казанів, при цьому з кожного з них вибухнула їдка пара. Масні випари підіймалися від самого початку вечірнього готування; тепер вони затуманювали світло газу, наповнювали всю кімнату, проникаючи скрізь і огортаючи каламутною млою розчервонілі обличчя й білу одежу Кеню та його помічників. Ліза й Огюстіна встали. Всі відсапувалися, наче дуже понаїдались.

Огюстіна взяла на руки Поліну Кеню любив сам замикати кухню, тому відпустив Огюста з Леоном, кажучи, що сам забере знадвору винесену на холод ковбасу. Учень пішов червоний, як варений рак; він заховав за пазуху мало не метр кров’яної ковбаси, яка, мабуть, дуже пекла йому тіло. Залишившись самі, подружжя Кеню і Флоран мовчали. Ліза, стоячи, їла кусок дуже гарячої ковбаси; відкушувала її потрошку, розсовуючи красиві губи, щоб не попектись; і чорний кінець ковбаси поволі зникав в її рожевих устах.

— Даремно Нормандка зчинила такий галас,— сказала вона,— чудова вийшла сьогодні ковбаса.

У сінях постукали в двері, і в кухню зайшов Гавар. Він тепер щовечора засиджувався в Лебігра до дванадцятої, а сьогодні з’явився за остаточною відповіддю щодо місця наглядача.

— Ви ж розумієте,— пояснював він.— Верлак не може більше чекати, бо справді дуже слабий... Флоран повинен вирішити. Я обіцяв, що дам відповідь завтра о першій.

— Та Флоран згодний,— спокійно відповіла Ліза, відкусивши ще трохи гарячої ковбаси.

Флорана охопила якась дивна слабість, і він марно силкувався підвестись, щоб заперечити її слова.

— Ні, ні, це вже вирішена справа,— казала далі ковбасниця.— Послухайте, милий Флоране, досить уже ви натерпілися. Те, що ви допіру розповідали, наганяє справжній жах. Час уже вам влаштуватись як слід. Ви з доброї сім’ї, здобули освіту, і вам не личить поневірятися, як волоцюзі... У ваші роки не можна бути такою дитиною... Ну, накоїли ви дурниць, але вам їх забудуть, вибачать. Ви знову повернетеся в своє коло, в коло порядних людей, і взагалі будете жити, як усі.

Флоран слухав здивований, не знаходячи й слова для заперечення. Невістка, безумовно, мала рацію. Така розсудлива, така спокійна жінка не могла бажати поганого. Це він, худа, темна і підозріла особа, мабуть, був поганий, адже він мріяв про потворні речі, про які нікому й сказати не можна. Флоран навіть не розумів тепер, чого він досі опирався.

А Ліза тимчасом продовжувала говорити на цю тему, вмовляючи його, мов пустотливу дитину, яку лякають жандармами. Вона була дуже ласкава, наче мати; наводила переконливі докази і, нарешті додала як останній аргумент:

— Зробіть це, Флоране, для нас. У нас є певне становище в кварталі, і нам треба бути дуже обачними... Відверто кажучи, я боюся, щоб не почали плескати язиками. А ця посада все загладить. Ви будете урядовцем і навіть зробите нам честь.

Ліза ставала улесливою. Флоран якось обважнів: він наче просякнув ароматами кухні, наївся досхочу всіх тих страв, якими було насичене тут повітря. Він опустився до боягузливого добробуту того середовища, де прожив два тижні, того ситого середовища, все існування якого обмежувалося невпинним перетравлюванням їжі. Він відчував на поверхні шкіри ніби лоскотання наростаючого жиру, відчував, як усю його істоту опановує спокійне вдоволення, властиве всім крамарям. У цю пізню нічну годину в душній кухні його гнів, його воля танули; Флоран відчував цілковите знесилення від цього спокійного вечора, від запаху кров’яної ковбаси й топленого сала, від близькості товстунки Поліночки, яка заснула в нього на колінах,— він навіть спіймав себе на думці, що хоче й надалі проводити такі вечори, жити так весь час, щоб нарешті розжиріти. Але особливо вплинув на його рішення Мутон. Кіт солодко спав, лежачи догори черевом, прикривши лапою морду, підгорнувши хвоста між задніми лапами, ніби теплу ковдру; його сон був повний такого котячого раювання, що Флоран пробурмотів, дивлячись на сплячу тварину:

— Ні, це надто по-дурному... Я згоден! Передайте, Гаваре, що я згоден.

Тут Ліза доїла ковбасу і витерла пальці краєчком фартуха. Вона захотіла власноручно засвітити діверові свічку, доки Гавар і Кеню вітали його з розумним рішенням. Адже треба було колись поставити хрест над усім минулим; політичними справами ситий не будеш! Ліза стояла перед Флораном із засвіченою свічкою й задоволено дивилася на нього, нагадуючи своїм спокійним красивим обличчям священну корову.