Черево Парижа

V

Другого дня близько четвертої години Ліза пішла до церкви Сен-Есташ. Щоб перейти майдан, вона одяглась у строге чорне шовкове вбрання та килимову шаль. Красуня Нормандка провела Лізу поглядом від рибного ряду аж до самої церкви, мало не задихнувшись від люті.

— Оце так! — злісно вигукнула вона.— Ота товста корова вже до попів бігає... Ну, хай умочить зад у свячену воду, може, це її трохи заспокоїть.

Та вона помилялася: Ліза аж ніяк не була святенницею. Вона не вчащала до церкви і часто казала, що намагається бути чесною в усіх своїх вчинках, і цього досить. Проте мадам Кеню не терпіла нешанобливого ставлення до релігії і часто змушувала замовкнути Гавара, який залюбки розповідав анекдоти про попів і черниць, про жарти в ризниці. Такі речі мадам Кеню здавалися дуже непристойними. Вона вважала, що кожному слід залишити його віру і шанувати релігійні почуття всіх людей. До того ж, священики, на її думку, здебільшого люди порядні. Ліза була знайома з абатом Рустаном із церкви Сен-Есташ, людиною благородною, спроможною дати добру пораду, і дуже цінила його приязнь. Взагалі мадам Кеню доводила, що для більшості людей релігія цілком необхідна; ковбасниця вбачала в ній щось на зразок поліції, бо релігія допомагає підтримувати лад, і без неї жодний уряд не зможе існувати. Коли Гавар з цього приводу висловлювався надто гостро, кажучи, що треба повиганяти всіх попів і закрити їхні крамнички, Ліза, знизуючи плечима, заперечувала:

— І чого ви цим досягнете?.. Через якийсь місяць люди почнуть різати одне одного на вулицях і доведеться вигадати іншого бога. В дев’яносто третьому році так і було... Адже ви знаєте, я не стою за попів, а проте кажу вам, що вони потрібні, бо так треба.

І коли Лізі траплялося зайти до церкви, вона там поводилась побожно. Вона купила собі красивий молитовник і хоч ніколи його не відкривала, проте завжди брала з собою на похорон або на весілля. У церкві мадам Кеню завжди, коли треба, ставала навколішки і намагалася зберігати гідний вигляд, бо вважала, що того вимагає пристойність. На її думку, це було ніби парадною формою, яку повинні одягати на себе люди порядні, комерсанти і власники нерухомого майна, щоб виявити повагу до релігії.

Того ж дня вродлива ковбасниця, увійшовши до церкви Сен-Есташ, обережно причинила за собою подвійні двері, оббиті вилинялим зеленим сукном, витертим руками побожних богомолок. Вона вмочила пальці в чашу з свяченою водою і повагом перехрестилася. Потім легкими кроками підійшла до каплиці святої Агнеси; там дві жінки стояли навколішках і, закривши обличчя руками, дожидали своєї черги, а із сповідальні виднілось блакитне плаття третьої. Мадам Кеню стало трохи прикро. Повз неї проходив, човгаючи ногами, церковний сторож у чорній шапочці. Ковбасниця звернулася до нього:

— Хіба абат Рустан сьогодні сповідає?

Той відповів, що мосьє абат незабаром скінчить, бо лишилося всього дві дами, і порадив Лізі сісти й почекати черги. Вона подякувала, не пояснивши, що прийшла не на сповідь. Вирішивши почекати, жінка попрямувала дрібними кроками по церковних плитах до головного входу. Звідси вона почала розглядати центральне склепіння, високе й строге, без прикрас, і яскраво розмальовані бокові колонади. Мадам Кеню трошки закопилила губу, вважаючи головний вівтар надто простим, не розуміючи холодної величі каменю; їй куди більше подобалась позолота й викрутаси бічних каплиць. З боку вулиці Дюжур ці каплиці потопали в сіруватому присмерку, світло пробивалося сюди тільки крізь запорошені вікна, тоді як з боку ринку палали від проміння призахідного сонця кольорові шибки, розписані ніжними фарбами, переважно зеленою та жовтою, їхня прозорість нагадувала ковбасниці пляшки з лікерами перед дзеркалом у Лебігра. Ліза перейшла на той бік, що здавався теплим від яскравого полум’я, і на хвилину зацікавилась ковчежцями з святими мощами та оздобленим вівтарем з малюнками, на яких грали веселки заломленого проміння. Церква була порожня; під склепінням панувала тремтлива тиша. Кілька жіночих суконь виділялись темними плямами на матовожовтому тлі стільців; із зачинених сповідалень чути було шепіт. Проходячи вдруге біля каплиці святої Агнеси, ковбасниця побачила блакитну сукню, яка все ще стелилася коло ніг абата Рустана.

«А я б могла за десять секунд висповідатись, якби схотіла», подумала Ліза, горда своєю чеснотою.

Вона пішла в глиб церкви. За головним вівтарем, у тіні подвійного ряду колон потопала каплиця божої матері, оповита тишею й присмерком. На темному живопису вікон вирізнялись подекуди тільки хітони святих, що спадали широкими червоними та фіолетовими складками, які палали полум’ям містичної любові в побожному німому екстазі таємничого присмерку. Це був куточок тайни, темна заглибина раю, де зірками світяться дві воскові свічки, де чотири ледь видимі люстри з металевими лампадами, спускаючись із склепіння, нагадують золоті кадила, що гойдаються в руках ангелів, коли діва Марія відходить до сну. Там, поміж колонами, завжди можна побачити жінок, що мліють в екстазі, спершись ліктями на перекинутий стілець.

А Ліза спокійно стояла і дивилась. Вона не була нервовою і вважала, що краще було б, якби тут засвітити люстри,— при світлі було б значно веселіше. У цьому присмерку навіть відчувалося щось непристойне, наче півтемрява й подих алькова, які здавались їй недоречними. Свічки, що горіли коло неї в ставнику, зогрівали їй лице; якась бабуся обшкрябувала великим ножем віск, що спливав блідими слізками. І в релігійному тремтінні каплиці, в цьому мовчазному упиванні любов’ю ковбасниця ясно відрізняла позаду святих у червоних та фіолетових убраннях, намальованих на шибках вікон, гуркіт фіакрів, що виїздили з вулиці Монмартр. А вдалині увесь час гудів Центральний ринок.

Ліза вже хотіла вийти з каплиці, коли туди ввійшла Клер, молодша із сестер Мегюден, що продавала річкову рибу. Дівчина засвітила свічку і стала навколішки за колоною на кам'яну підлогу. Світле волосся Клер було скуйовджене, а сама вона була така бліда під своїм скуйовдженим світлим волоссям, що скидалася на мертву. Гадаючи, що тут ніхто не побачить її, вона дала волю тузі і залилася гіркими сльозами, згинаючись у гарячій молитві, наче її хилив вітер, прагнучи кудись усією душею з самозабуттям жінки, що віддає всю себе. Красива ковбасниця здивувалася, бо Мегюдени ніколи не були надто побожні, а особливо Клер; вона часом таке казала про релігію й попів, що у слухачів волосся на голові ворушилося.

«Що це її розібрало? — думала мадам Кеню, знову повертаючись до каплиці св. Агнеси.— Мабуть, ця паскуда когось отруїла».

Абат Рустан, нарешті, вийшов із сповідальні; це був красивий чоловік років сорока; його добродушне лице посміхалось. Упізнавши мадам Кеню, він потиснув їй руку, назвав її «дорога моя добродійко» і повів до ризниці. Там він зняв із себе стихар, примовляючи, що зараз буде до її послуг. Вони вийшли: він — у сутані, з непокритою головою, вона — закутана у килимову шаль, і почали походжати вздовж бічних каплиць від вулиці Дюжур. Абат і Ліза розмовляли стиха. Сонце на кольорових шибках, догоряло, у церкві сутеніло, кроки останніх богомолок тихо шаруділи по кам’яних плитах.

Ліза почала викладати абатові Рустану свої сумніви. Між ними ніколи не заходила мова про релігію. Мадам Кеню не сповідалась, а просто у складних випадках радилася з абатом, як з людиною неязикатою і розсудливою. Вона часом казала, що віддає перевагу абатові перед сумнівними адвокатами, які скидаються на арештантів. Абат був до Лізи безмірно ввічливим: вишукував для неї довідки у великих томах збірника законів, давав вказівки, куди краще помістити гроші, з великим тактом обмірковував моральні утруднення, радив ковбасниці комісіонерів, умів відповідати на різноманітні складні питання — і робив це дуже просто, не притягаючи сюди господа бога, не стараючись використати ці розмови ані для себе, ані для релігії. Слово подяки, усмішка були для нього достатньою нагородою. Очевидно, він був дуже радий зробити послугу вродливій мадам Кеню, про яку його економка часто з пошаною згадувала як про особу, дуже шановану в усьому кварталі.

Сьогодні їхня нарада була особливо делікатна. Лізі хотілося знати, як їй поводитися з своїм дівером; чи має вона право стежити за ним, щоб перешкодити йому скомпрометувати її саму, чоловіка й дочку? І що їй робити, коли настане явна небезпека? Вона не ставила питань руба і викладала їх у таких ретельно обміркованих виразах, що абат міг обговорювати з нею цю проблему, не торкаючись осіб. Він наводив чимало протилежних аргументів, а взагалі вважав, що праведна душа має право, навіть зобов’язана опиратися лихові, добираючи потрібних заходів, щоб сприяти торжеству добра.

— Ось так я думаю, дорога моя добродійко,—сказав нарешті абат..— Але вся суть у засобах. Засіб — це згубні сіті, в яких заплутуються люди порядні... Та я знаю ваше бездоганне сумління. Зважуйте кожен свій вчинок і, якщо внутрішній голос його не засуджує, дійте сміливо... Люди чесної вдачі мають чудесну благодать — вносити свою чесноту в усе, що вони думають зробити.

І, міняючи тон, абат казав далі:

— Привітайте, будь ласка, від мене пана Кеню. Я цими днями як-небудь зайду до вас поцілувати милу Поліночку. Бувайте здорові, дорога моя добродійко, я завжди до ваших послуг.

Він повернувся в ризницю. Ліза, виходячи, зазирнула туди, цікавлячись, чи ще молиться Клер; але Клер уже повернулася до своїх коропів і вугрів; у каплиці діви Марії, де запанувала цілковита темрява, виднілися тільки стільці, перевернуті в побожному захваті жінками, що ставали там навколішки.

Коли красуня ковбасниця знову переходила майдан, красуня Нормандка, що на неї чекала, впізнала суперницю по широких спідницях.

— Ну-ну! — скрикнула вона.— Гладуха понад годину висиділа в церкві. Коли попи висмоктують з неї гріхи, то прислужники в чергу стають, щоб виливати відрами той бруд на вулицю.

Наступного ранку Ліза піднялася до Флоранової кімнати. Там вона спокійно розташувалася, певна, що її не потурбують, маючи намір збрехати, якби Флоран застукав її у себе, начебто прийшла глянути, чи чиста білизна на постелі. Ліза бачила його внизу, в павільйоні морської риби, де він був дуже заклопотаний. Сівши до столу, вона висунула шухляду, поклала її до себе на коліна й обережно спорожнила, звертаючи увагу на те, як лежали папери, щоб покласти їх потім назад у такому ж порядку. Спочатку Ліза знайшла перші розділи твору про Кайєнну, потім різні плани й проекти: проект заміни збору податків на таксу торговельних угод, план реформи адміністративної системи Центрального ринку і багато інших. Ці сторінки, дрібненько списані, здалися Лізі надзвичайно нудними. Вона вже хотіла засунути шухляду, переконавшися, що Флоран десь в інше місце ховає докази своїх злочинних намірів, і роздумувала, чи не слід перерити його ліжко, коли раптом їй навернувся на очі конверт з портретом Нормандки. Фотографія була трохи темна. Молодиця сфотографувалася стоячи, спершись правою рукою на усічену колону. На ній були всі її самоцвіти й нова пишна шовкова сукня, а на лиці грала безсоромна посмішка. Ліза раптом забула і Флорана, і свій страх, і навіть мету, з якою, прийшла сюди. Вона поринула в споглядання, як жінка, що може вивчати свою суперницю, не поспішаючи, не боячись, що її застукають на цьому. Ніколи ще не щастило їй розглянути так близько Луїзу Мегюден. Ліза роздивлялась її волосся, ніс, рот, то віддаляючи, то наближаючи до очей фотографію. Потім, закопиливши уста, ковбасниця прочитала на звороті напис, зроблений великими кривими літерами: «Луїза своєму другові Флоранові». Це обурило її і здалося їй признанням. Її охопило бажання взяти фотографію й тримати в себе, як зброю проти ворога. Але ковбасниця поволі поклала її назад у конверт, подумавши, що це було б погано і що однаково вона і опісля знайде тут цю фотографію.

Потім, гортаючи знову окремі сторінки й складаючи їх по порядку, мадам Кеню здумала подивитись у самий глиб шухляди, куди Флоран відсунув Огюстінині голки й нитки. Тут, між молитовником та сонником, вона знайшла те, що шукала: дуже небезпечні нотатки, загорнуті в сірий папір. Ідея повстання, повалення імперії шляхом збройного перевороту, яку колись увечері висунув Логр у винарні Лебігра, поволі дозріла в палкій Флорановій уяві. Незабаром він уже вбачав у цьому свій обов’язок, своє призначення. Він знайшов, нарешті, мету своєї втечі з Кайєнни й повернення в Париж. Уявивши собі, що його покликано помститися за свою худорбу цьому ситому місту, яке гладшало, поки захисники права вмирали з голоду в засланні, втікач узяв на себе роль судді й мріяв підвестися на весь зріст, на самому Центральному ринку, щоб роздавити царство обжерливості та пияцтва. Настирлива ідея легко прищепилася цій людині з чуттєвим темпераментом; усе набирало в його уяві загрозливих перебільшених розмірів; йому ввижалися найдивніші історії; він уявив собі, що, повернувшись із заслання, підпав під владу ринку, який заволодів ним, щоб позбавити сили духу, отруїти своїм смородом. Потім йому почало здаватися, що Ліза надумала обернути його на тварину; останні два-три дні він уникав невістки, наче засобу, що може розчинити його непохитну волю; він боявся наближатися до неї. Ці напади безглуздого жаху, обурення глибоко ображеної людини переходили раз-у-раз у найбільшу ніжність, у потребу в коханні, яку він приховував з чисто дитячою соромливістю. Особливо вечорами мозок Флорана був запаморочений шкідливими випарами. Змучившись за день, почуваючи, що в нього напружені нерви, відмовляючись од сну через жах перед цією подобою небуття, він допізна засиджувався в Лебігра або в Мегюденів; повернувшись до себе, Флоран ще не лягав спати, а сідав писати, готуючи план горезвісного повстання. Потроху він виробив цілий проект організації. Він поділив Париж на двадцять секторів, по одному на кожен район, на чолі з шефом, що був ніби головнокомайдуючий, з двадцятьма помічниками, яким давалось по двадцять рот. Начальники секторів повинні були щотижня сходитись на нараду, щоразу в іншому місці; проте для більшої безпеки однодумці знали тільки ім'я ротного командира, а той, у свою чергу, знав тільки начальника свого сектора. Крім того, щоб збити з пантелику поліцію, Флоран вважав за корисне, щоб усі ці роти гадали, що вони зобов’язані виконувати різні функції. Пустити в діло ці заготовлені сили було б зовсім легко. Тільки треба було дочекатися, доки сформуються кадри, а тоді використати момент першого політичного заколоту. В розпорядженні змовників спочатку буде лише декілька мисливських рушниць, тому насамперед треба буде захопити вартових, обеззброїти пожежників, поліцію та кадрових солдатів. Слід уникати збройної сутички, а впливати на цих людей словом, пропонуючи їм іти разом з народом. Після цього повстанці мали вирушити до Законодавчого корпусу, а звідти до міської ратуші. Цей план, до якого Флоран повертався щовечора, як до сценарію драми, що розряджала його нервове збудження, був написаний на клаптиках паперу з поправками, які доводили, що автор іще йшов навпомацки, і давали змогу простежити поступово розвиток його дитячої й одночасно вченої витівки. Коли Ліза перечитала знайдені нотатки, не зрозумівши їх як слід, то затремтіла вся і не насмілювалася більше торкатися цього паперу, боячись, що він, як заряджена вогнепальна зброя, вистрілить в її руках.

А найбільше налякала ковбасницю остання замітка. На піваркушику паперу Флоран намалював форму значків, по яких мали розрізнятися начальники секторів та їхні помічники; поряд з ними були вміщені ротні значки. Олівцем було позначено навіть колір значків для всіх двадцяти секторів. Окремою відзнакою начальників були червоні шарфи, а помічників — червоні пов’язки на рукаві. Лізі це здавалося негайним здійсненням повстання; вона вже бачила, як люди з червоними кусками матерії проходять повз її ковбасну, розбиваючи кулями дзеркала та мармур, крадуть ковбаси й сосиски з вітрин. Мерзенні проекти дівера були замахом і на неї, на її добробут. Ліза засунула шухляду й оглянула кімнату; в неї майнула думка, що це ж вона сама оселила в себе цю людину, яка тепер спала на її простирадлах, користалася її меблями. І Ліза впадала у відчай від думки, що Флоран ховає огидну пекельну машину в малесенькому непофарбованому столику, який колись, як вона ще була дівчиною, за життя дядька Граделя, стояв у її кімнаті,— в невинному столику, що хитався на своїх ніжках.

Вона стояла, думаючи про те, що ж тепер робити. Насамперед немає рації про все це розповідати Кеню . Їй спало на думку поговорити з самим Флораном; проте Ліза боялася, що він тоді десь в іншому місці готуватиме здійснення своїх намірів і від злості наговорить на їхню сім’ю. Ковбасниця потроху заспокоїлась, вирішивши стежити за ним. При першій же небезпеці видно буде, що робити, бо ж, на щастя, тепер вона мала у своїх руках засіб відправити його назад у заслання.

Повернувшись до своєї крамниці, Ліза побачила, що Огюстіна дуже схвильована. Виявилося, що маленька Поліна з півгодини тому зникла невідомо куди. На Лізині

збентежені запитання продавщиця могла тільки відповісти:

— Не знаю, мадам... Вона щойно була тут, на тротуарі, з якимось маленьким хлопчиком... Я на них дивилася; потім треба було почати окіст для одного пана, а вони тимчасом десь зникли.

— Закладаюся, що це Мюш! — скрикнула Ліза.— Ах, поганий хлопчисько!

І справді, це був Мюш. Поліна в цей день вдягла новеньке блакитне смугасте вбрання й захотіла похизуватися в ньому. Вона стояла, випроставшись, біля своєї крамниці, дуже розсудлива, закусивши губу з поважним виглядом шестилітньої маленької жінки, що боїться забруднитись . Її коротенькі туго накрохмалені спіднички здувались, як спідниці балетної танцюристки, відкриваючи акуратно натягнені біленькі панчішки та блискучі ясноблакитні черевички; довгий фартушок, що починався від самого вирізу на шийці, був оздоблений на плечах вузеньким вишиваним воланом, який спадав на чарівні дитячі ручки, пухкенькі й рожеві. У вухах її були бірюзові сережки, на шиї блищав хрестик, на гладенько зачесаному волоссі була блакитна оксамитка. Товстенька й ніжна дівчинка дуже скидалася на свою матір і мала суто паризьку грацію нової ляльки.

Мюш, з Центрального ринку, побачив її. Він пускав у канаву маленьких поснулих рибок, які забирала вода, біг слідом за ними по тротуару і кричав, що вони плавають. Побачивши Поліну, таку чистеньку й причепурену, хлопчик вирішив перейти на той бік вулиці. Він пішов як був, без шапки, в розідраній блузі; штани його спадали, і виднілася сорочка. Взагалі Мюш був обідраний, як семилітній бешкетник. Мати суворо заборонила йому гратися «з тою дурною гладухою, яку батьки так напихають, що вона скоро лусне». Хлопчик з хвилину походив навколо, нарешті наблизився до дівчинки й хотів торкнутися пальцем блакитних смужок гарненької сукні. Спочатку його увага була дуже приємна Поліні, але від його пальця вона відсунулася з гидливою міною, промовивши:

— Не чіпай... Мама не дозволяє...

Це насмішило маленького Мюша. Він був великий задерика й майстер на різні витівки.

— Дурна ти, кажу тобі... Що з того, що мама не дозволяє?.. Давай у штовханці гратися!

Тут, видно, з’явився в нього злий намір забруднити вбрання дівчинки. Поліна, побачивши, що він хоче її штовхнути в спину, відсунулась далі, вдаючи, що йде додому. Тоді він зробився дуже лагідний і підтяг свої штанці з виглядом світської людини.

— Дурненька, це ж жарти!.. Ти така гарна в цьому вбранні. Це мамин хрестик?

Поліна запишалася, кажучи, що хрестик її власний. Мюш тимчасом непомітно довів дівчинку до рогу вулиці Пірует; він мацав її спіднички, дивуючись, що вони такі цупкі; його похвала була для малої безмежно приємна. Відколи вона вийшла на тротуар показати своє вбрання, ніхто не звертав на неї уваги, і це було їй прикро. Проте, незважаючи на Мюшові компліменти, дівчинка не хотіла сходити з тротуару.

— Ач, яка финдюрка! — скрикнув він знову грубо.— Як дам тобі, так і перекинешся в болото, мадам Фуфу!

Поліна злякалась. Мюш узяв її за ручку, зрозумівши свою помилку, і знову почав підлабузнюватись. Він поспішно шукав чогось у своїх кишенях, нарешті сказав:

— А я маю су.

Маленька Кеню, побачивши гроші, заспокоїлась. Мюш тримав перед її очима в пальцях мідяк, і вона пішла за цим су, навіть не помітивши, що вже зійшла з тротуару. Справді, малому Мюшеві щастило.

— Ти що любиш? — запитав він.

Вона відповіла не відразу, бо сама не знала: надто вже багато було в неї улюблених ласощів. Він почав нагадувати різні смачні речі: солодкий корінь, патоку, медяники, цукрову пудру. З приводу останньої мала серйозно замислилася: в цукрову пудру можна стромляти палець, а потім облизувати його; це дуже смачно! Обличчя крихітки надзвичайно споважніло. Нарешті вона вибрала:

— Ні, я люблю пакетики.

Тоді він узяв її за ручку й повів; дівчинка вже не опиралася. Діти перейшли вулицю Рамбюто й пішли широким тротуаром Центрального ринку, прямуючи до бакалійної крамнички на вулиці Косонрі; ця крамничка славилася пакетиками. Пакетики — це тонкі паперові трубочки, куди бакалійники насипають уламки цукерок, крихти від каштанів у цукрі, підозрілі залишки з ваз із ласощами. Мюш поводився, як гречний кавалер; він запропонував Поліні самій вибрати пакетик із синього паперу і, не взявши його з її рук, заплатив бакалійникові су. На вулиці дівчинка висипала цукрові крихти від різних цукерок в обидві кишені свого фартушка; ці кишені були такі малесенькі, що стали повні, аж крихти розсипались. Поліна в захваті гризла потихеньку крихту по крихті і слинила пальчик, щоб зібрати найдрібніші порошинки. Від цього цукерки розтали, і на фартусі з’явилися дві коричньові плями. Мюш посміхався. Він обіймав дівчинку за стан і м’яв її вбрання досхочу, відводячи її в той же час за ріг вулиці П’єр-Леско, в бік майдану Дезінносан, говорячи їй:

— А тепер уже хочеш гратися, га? Адже в тебе в кишенях страх які смачні ласощі! Бачиш, дурна, я не хотів тебе дрочити.

І сам запускав пальці в її кишені. Діти увійшли в сквер. Мабуть, тут Мюш надумав дістати свою перемогу. Хлопчик показував Поліні сквер, наче це були його власні маєтки, дуже гарні, де він грався цілими днями. Ніколи ще Поліна не заходила так далеко; вона б, мабуть, розплакалась, як викрадена панна, якби не солодке в кишені. Фонтан плескав серед моріжка, де були грядки квітів; водяні бризки розсипалися, хвилювали поверхню води, а голі німфи роботи Жана Гужона біліли на сірому тлі каменю, нахиливши урни; вони оживляли своєю грацією похмуру атмосферу кварталу Сен-Дені. Діти обійшли фонтан навкруги, милуючйсь, як вода падає з шести басейнів, розглядаючи Травичку, мабуть, мріючи побігати по центральному моріжку або залізти в густі рододендрони та різаки на грядці, що тяглася вздовж штахетів садка. Тимчасом маленький Мюш, що вже встиг пом’яти гарну Полінину суконьку ззаду, промовив з лукавим сміхом:

— Давай кидатися піском, добре?

Поліна не змогла встояти проти такої спокуси. Заплющивши очі, вони почали кидатися піском. Пісок влучав дівчинці за виріз корсажа, сипався по спині, проникав у панчішки й черевики. Мюш дуже тішився, що її білий фартушок став зовсім жовтим. Та цього було йому недосить. Мабуть, хлопчакові здавалося, що вбрання ще надто чисте. Він раптом запропонував:

— Стривай, ходімо дерева садити! Я вмію такі гарні садочки робити!

— Справді, ходімо садочки садити,— погодилась Поліна, умліваючи від щастя.

Сторож, що доглядав сквер, десь пішов, і Мюш загадав дівчинці копати ями на грядці. Вона стояла навколішках на скопаній землі, повзала на животі, зариваючи по лікоть у землю свої чарівні голі рученята. Мюш збирав прутики, ламав гілки. Це мали бути дерева, які він втикав у ямки, викопані Поліною. Ямки йому здавалися надто мілкі, і він усе лаяв Поліну, наче вибагливий господар недбалого робітника. Коли дівчинка підвелася, то була чорна від голови до п’ят, аж у волоссі була земля. І так кумедно виглядала вона з своїми чорними, як у вугляра, ручками, що Мюш аж у долоні заплескав.

— Тепер будемо поливати!—вигукнув він.— Розумієш, бо без води дерева не виростуть.

Це вже була найкраща гра. Діти виходили із скверу, пригорщами черпали воду з канави і бігцем повертались назад поливати свої прутики. У Поліни, яка через свою повноту не вміла бігати, вода по дорозі виливалася крізь пальці, текла по спідничці, так що коли дівчинка в шостий раз пішла по воду, вона була мокра, наче скупалась у канаві. Коли крихітка остаточно забруднилась, Мюш сказав їй, що вона дуже мила. Він посадив її коло себе під рододендроном, біля того садочка, який вони насадили, і почав розповідати, що ось деревця вже ростуть. Хлопчик узяв Поліну за руку, називаючи її своєю жіночкою.

— А що, ти не шкодуєш, що прийшла сюди, правда? А то б і досі стояла на тротуарі, де тобі було так нудно. Ти ще побачиш, які я різні вуличні ігри знаю. Приходь сюди знову, чуєш? Тільки мамі не треба казати. Це дурниці! А як скажеш, то я за коси потягну, коли проходитиму мимо вашого дому.

Поліна з усім погоджувалась, а він зробив їй останню гречність, насипавши землі в обидві кишені фартушка. Пустун почав притискати дівчинку до себе; тепер він з хлоп’ячої жорстокості хотів зробити їй боляче. Поліна вже поїла всі цукерки, гра припинилась, і вона збентежилась. А через те що Мюш почав її щипати, вона заплакала й почала проситися додому. Це дуже насмішило Мюша, що виявив себе мужнім; він почав лаяти Поліну, загрожуючи, що не відведе її до батьків. Мала від страху ледве не зомліла і душила в собі судорожні ридання, мов красуня, покинута спокусником напризволяще в глухому заїзді. Мабуть, Мюш нарешті побив би її, щоб присилувати замовкнути, коли раптом біля них пролунав верескливий голос, голос мадмуазель Саже:

— О боже милосердний, та це ж Поліна!.. Чи даси ти їй спокій, паскудний негіднику?

Стара дівуля взяла Поліну за ручку, голосно бідкаючись над її одежею, що мала жалюгідний вигляд. Мюш майже не злякався; він ішов за ними, злорадо сміючися з того, що наробив, і запевняв, що дівчинка сама схотіла з ним піти і забруднилась, бо впала на землю. Мадмуазель Саже постійно відвідувала сквер Дезінносан. Щодня після полудня вона просиджувала там не менше години, слухаючи розмови простого люду. Тут по обидва боки півколом стоїть довгий ряд лав. На них сідають бідні люди, яким невистачає повітря в конурах на тісних сусідніх вулицях; старі баби, яким завжди холодно, сухі, в зім’ятих чепчиках, молоді в кофтах, з непокритими головами, із запалими грудьми, вже відцвілі через убозтво; бувають тут і чоловіки, хоч і в меншій кількості: чистенькі дідусі, носильники в засмальцьованих куртках, підозрілі панки в чорних капелюхах; а в алеях порпається дітвора,—возить візочки без коліс, грається в піску, плаче і гризеться між собою — жахлива дітвора в брудному лахмітті, з мокрими носами, що кишить на сонці, як черва. Мадмуазель Саже була така тонка, що завжди знаходила собі містечко десь на лаві. Вона прислухалася до балачок і сама вступала в розмову з сусідкою, з якою-небудь жінкою робітника, пожовклою бабою, що латає білизну, виймаючи її з кошика, перев’язаного шворочкою: носові хусточки і панчохи, подерті, як решето. Проте мадмуазель Саже мала тут і знайомих. Під нестерпне верещання дітвори та вічний гуркіт екіпажів позаду скверу на вулиці Сен-Дені тут плелися безконечні плітки, гудили поставщиків, бакалійників, пекарів, різників — справжня газетна хроніка цілого кварталу, породжена відмовою в кредиті і глухою заздрістю бідноти. Саже особливо любила вивідувати в цих нещасних огидні історії, що виходили з підозрілих кубел, з похмурих закутків двірницьких, брудне лихослів’я, що було наче гострою приправою до їжі, якою стара плетуха живила свою ненажерну цікавість. Крім того, коли вона сідала лицем до Центрального ринку, перед нею відкривався майдан з трьома фасадами будинків, з величезною кількістю вікон, куди Саже старалася проникнути хоч поглядом. Вона, здавалось, витягалася догори, оглядала поверхи один по одному, аж до віконець мансард, мов дивилась у скло панорами. Стара пильно розглядала кожну завіску на вікні, і часом поява чиєїсь голови між завісками давала їй можливість відновити цілу драму. Кінець кінцем, Саже розвідала біографії всіх мешканців цих будинків тільки шляхом уважного розглядання з вулиці. Найбільше збуджував її цікавість ресторан Баратта з чотирма вузькими поверхами, оздобленими орнаментом та різними викрутасами, з винарнею внизу, з різьбленим і позолоченим піддашшям, що утворює терасу, звідки спускалося зелене листя витких рослин у горщиках . Їй подобалось ясноблакитне тло, жовті колони, стовп, увінчаний черепашкою— вся ця декорація картонного храму, намальована на передньому фасаді старого будинку; ця декорація закінчувалася вгорі, під дахом, цинковою галереєю, пофарбованою олійною фарбою. Саже уявляла собі за гнучкими смугастими жалюзі приємні сніданки, добірні вечері, одчайдушну гульню. Вона навіть, вигадувала історії на ці теми: саме тут, казала вона, Флоран з Гаваром справляли оргії, захопивши з собою обох розпусниць, сестер Мегюден, причому за десертом вони поводилися несамовито й огидно.

Тимчасом Поліна, коли стара вхопила її за ручку, заплакала ще гірше. Саже хотіла вже вийти із скверу, та раптом передумала й сіла на краю лави, стараючись заспокоїти дівчинку:

— Годі, не плач, а то тебе візьмуть поліцаї... Ми підемо з тобою до мами й тата. Ти ж мене знаєш, правда? Адже я «добра тіточка», пам'ятаєш? Ану, посміхнися!

Та сльози душили Поліну. Вона хотіла додому. Тоді мадмуазель Саже спокійнісінько дала їй виплакатись, вичікуючи, доки дитина заспокоїться. Бідна дівчинка змерзла і тремтіла в мокрих спідничках та панчішках; витираючи сльози кулачками, вона розмазувала грязь по всьому обличчі, аж до самих вух. Коли дитина трохи заспокоїлась, стара заговорила солодким голосом:

— Твоя мама добра, правда? І любить свою доню?

— Так, так,— відповідала, хлипаючи, Поліна.

— А тато теж незлий, він тебе не б’є з мамою не свариться?.. Про що вони говорять увечері, коли лягають спати?

— Ой, не знаю. Мені тепло в моєму ліжку.

— Вони говорять про свого кузена Флорана?

— Не знаю.

Мадмуазель Саже зробила суворе лице і вдала, наче хоче встати й піти.

— Ти брешеш і більше нічого... А ти ж знаєш, що брехати не можна!.. Коли ти говоритимеш неправду, я тебе покину тут, і Мюш знову щипатиме тебе.

Мюш, який походжав коло лави, втрутився в розмову, зауваживши рішучим тоном маленького чоловіка:

— Та вона ще дурна, не розуміє... Ось я помітив, як мій добрий приятель Флоран учора напік раків, коли мама йому сказала жартома, що він може її поцілувати, якщо йому це приємно.

Поліна, налякавшись, що її покинуть, знову заревла на весь голос.

— Та замовкни ж ти, погань! — шипіла мадмуазель Саже, штовхаючи дівчинку.— Я не піду, я куплю тобі ячмінного цукру, чуєш? Ячмінного цукру!.. Так ти не любиш кузена Флорана?

— Ні, мама каже, що він непорядний.

— Бачиш, значить, мама таки щось казала?

— Один раз увечері в мене в ліжку був Мутон, я спала з Мутоном... Вона татові казала: «Твій брат тільки тому і втік з каторги, щоб нас усіх з ним разом туди назад заслали».

Мадмуазель Саже тихенько скрикнула і скочила з лави, вся тремтячи, мов ясна блискавиця засвітила їй просто в очі. Стара знову вхопила Поліну за ручку і мало не бігом потягла її до ковбасної, не промовивши й слова, затиснувши уста й посміхаючись сама до себе. В її пронизливому погляді світилася таємна радість. На розі вулиці Пірует Мюш, який досі, підстрибуючи, біг за ними і радів, що в Поліни такі мокрі й закаляні панчішки, обачно зник. Ліза смертельно хвилювалась. Побачивши свою дочку, брудну, як ганчірка, вона була така вражена, що тільки повертала дівчинку на всі боки, навіть не думаючи її набити. Тимчасом стара казала рипучим голосом:

— Це малий Мюш... Я, розумієте, швидше привела її додому... Я застукала їх удвох під деревом у сквері. Хто й зна, що вони там робили... На вашому місці я б оглянула її. Син такої паскуди на все здатний.

Ліза не в силі була й слова промовити. Вона не знала, з якого боку взятися за дочку, такі огидні були її заболочені черевики, замащені панчохи, порвана спідничка, чорні , від бруду лице й руки. Блакитної оксамитки, бірюзових сережок та хрестика на шиї не видно було під шаром грязі. А що найгірше було для Лізи, так це Полінині кишені, повні землі. Вона нахилилась і викинула землю, не шкодуючи білорожевої мармурової підлоги в своїй крамниці. Потім мадам Кеню неспроможна була вже нічого сказати, крім: «Ходімо, замазуро!» — і повела дівчинку геть.

Мадмуазель Саже тішилася з цієї сцени, позираючи з-під чорного крислатого капелюха. Потім вона швидко побігла на вулицю Рамбюто . Її сухенькі ніжки майже не торкалися бруку: стара летіла на крилах радості, мов її підіймав вітрець, повний лоскотливих пестощів. Нарешті стара довідалася! Вже цілий рік її томило пекуче бажання, і ось нарешті Флоран в її волі, весь, і так раптово все це трапилося! То було несподіване щастя; воно наче вилікувало її від тяжкої хвороби, бо Саже відчувала, що цей чоловік занапастив би її, вона б згоріла, якби він і далі ухилявся від палких домагань її цікавості. Тепер увесь ринковий квартал належав їй. В її пам’яті не було більше прогалин, вона могла розповісти історію кожної вулиці, перебравши по одній усі крамниці. Стара, легенько зітхаючи, мліючи від насолоди, зайшла до фруктового павільйону.

— А, мадмуазель Саже! — скрикнула Сар’єтта, що стояла за прилавком.— Чого це ви посміхаєтеся так радісно? Може, дістали головний виграш у лотереї?

— Ні, ні... Ох, голубко, якби ви знали!..

Сар’єтта у недбалому одязі молоденької красуні була чарівна серед своїх фруктів. Кучеряве волосся спускалося їй на лоб, мов вінок з виноградного листя. Голі руки, гола шия,— все голе й рожеве, чим вона дозволяла милуватися, було свіже, мов вишні та персики. Пустунка повісила собі на вуха шпанські вишні, і ці чорні ягоди підстрибували на її щічках, коли вона аж перехилялася від дзвінкого сміху. Дівчина тішилася з того, що їла порічки, просто припавши до ягід, і забруднювала ними не тільки губи, а й підборіддя і ніс; уста ж її були червоні, вогкі від соку порічок, мов нафарбовані губною помадою й обвіяні пахощами сералю. Від Сар’єттиних спідниць піднімався запах сливи, а від недбало пов’язаної шийної хусточки пахло суницями.

У тісній крамничці навколо неї були навалені кучугури садовини. Позаду на полицях лежали рядами дині: канталупи з бородавчатими рубцями, городні дині, ніби вкриті сірим гіпюром, «кюльдесенж» з голими шишками. Найкращі фрукти на виставці, гарно викладені в кошиках, скидалися на повні щічки, на личка гарненьких діточок, що виглядають з-за листяної завіски. Особливо спокусливі були персики, рум’яні монтрейлі з тонкою та світлою шкірою, як у північних дівчат, і південні персики, жовті, засмалені на сонці, мов смугляві дочки Провансу. Абрикоси лежали на моху і блищали бурштином, гарячими тонами призахідного сонця, що золотить потилицю брюнетки в тому місці, де кучерявиться дрібненьке волоссячко. Вишні, добірні, всі, як одна, нагадували вузькі уста китаянок, розтулені в усмішці; монморансі скидалися на губи товстої жінки; англійські вишні — більш довгасті та поважні; шпанська вишня — звичайна, в синцях, зім’ята поцілунками; черешні з білими й рожевими цяточками наче сміялися весело і водночас сердито. Яблука і грушки, нагромаджені серед листя папороті архітектурно правильними пірамідами, нагадували забарвленням рожевуватий відтінок ледве сформованих грудей, золото плечей і стегон, таємничу наготу. Дрібненькі червоні яблучка лежали, як немовлята в колисці; в’ялі рамбурги, кальвілі в білих сукнях, криваві Канади, каштанові, темнозеленого кольору, жовтуватозолотисті ренети з дрібними темними цяточками — у всіх цих плодів була неоднакова шкірка. Далі йшли різні сорти груш: бланкети, англійські, жовте масло, мессиржани, дюшеси, присадкуваті, довгасті, з лебединими шиями або апоплектичними плечима, з жовтими й зеленими животами, подекуди поцяткованими карміном. Біля них виставляли недокрівну ніжність незайманих дівчат прозорі сливи: ренклоди — королівські сливи — біліли кольором невинності; мірабель нагадувала золоте намисто чоток, що лежало в одній коробочці з паличками ванілі. А суниці пахли свіжим ароматом молодості,— особливо дрібні лісові, запашніші за великі садові, що відгонять нудотою поливки. Малина додавала свої пахощі до цього чистого

духу; червоні та чорні порічки й лісові горішки задерикувато сміялися, тоді як важкі грона винограду, повні п’янкого трунку, мліли в лозовому кошику звішуючи через його край свої ягідки, пожовклі від надто палких пестощів сонця.

Сар’єтта жила тут, як у фруктовому садку з його п’янкими пахощами. Дешеві фрукти — вишні, сливи, суниці,— навалені перед нею у плескаті кошики, вистелені папером, м’ялися, заливаючи прилавок соком, п’янким соком, що випаровувався у спеку. В липні, особливо в спеку після обіду, коли дині оточували дівчину сильними мускусними випарами, у неї паморочилась голова. Тоді, п’яна від них, усе більше відкриваючи косинку на грудях, ледве дозріла і свіжа, як весна, вона вабила й викликала похітливі бажання. Адже сама Сар’єтта, її руки, її шия надавали плодам закоханого життя, атласистого тепла жінки. Поряд з нею, в сусідньому рундуку, стара торговка, огидна п’яничка, виставляла самі тільки поморщені яблука, груші, обвислі, мов порожні груди, абрикоси трупного кольору, огидножовті, як старі ворожки. А молоденька Сар’єтта перетворювала свою виставку на безмежну голу насолоду. Це її уста поклали тут одну по одній рум’яні вишні, мов сліди поцілунків; це вона повиймала з свого корсажа шовковисті персики; це вона поділилась із сливами своєю найніжнішою шкірою— шкірою на скронях, на підборідді, у куточках губ; це вона переливала трохи своєї червоної крові в жилки червоних порічок. Палка вдача красуні дала змогу дозріти й налитися плодам землі, всім цим зернам, чиє кохання закінчувалось на листяному ліжку, в глибині мохового алькова — в маленьких кошиках. Аромат алеї квіток позаду її крамниці здавався надто солодким порівняно з запахом життя, що виходив з цих початих лозових кошиків та з її недбалої одежі. У той день Сар’єтта зовсім сп’яніла від мірабелі, якою наповнили ринок. Вона, відразу побачила, що мадмуазель Саже має якусь велику новину, і хотіла, щоб стара розбалакалась; але плетуха відповіла, тупцюючи на одному місці з нетерплячки:

— Ні, ні, не маю часу... Я біжу до мадам Лекер. Ох, що я розвідала!.. Ходімте, якщо хочете.

Насправді вона тільки тому зайшла до фруктового павільйону, щоб заманити Сар’єтту. І та не могла протистояти спокусі. Пан Жюль був тут же і гойдався на перекинутому стільці, свіжий та виголений, мов херувимчик.

— Попильнуй хвилинку рундук,— сказала вона йому.—Гаразд? Я зараз повернуся.

Але він, коли Сар’єтта вже завертала за ріг, устав і гукнув їй навздогін басом:

— Е, ні! Знай, я йду... Ніякого бажання не маю чекати тебе цілу годину, як того разу!.. Крім того, від твоїх слив у мене голова болить.

І він спокійнісінько пішов собі, заклавши руки в кишені. Крамничка залишилась без догляду. Мадмуазель Саже бігцем потягла Сар’єтту. В павільйоні масла сусідка сказала їй, що мадам Лекер у льоху. Стара дівуля всілася між сирів, а Сар’єтта спустилася вниз шукати тітку.

Внизу, в льоху, дуже темно; уздовж проходів комори були затягнені дрібною металевою сіткою від пожежі; поодинокі газові ріжки утворювали жовті плями без проміння в смердючих випарах, що згущувалися під низьким склепінням. Саме тут мадам Лекер виготовляла масло на одному із столів, поставлених з боку вулиці Берже. Отвори пропускають лише тьмяне світло. Столи, які весь час поливаються водою з кранів, білі, наче новенькі. Повернувшися спиною до насоса в задній стіні, мадам Лекер збивала масло в дубовому ящику. Коло неї лежало масло різних сортів. Вона брала кожного подроху й змішувала їх, поліпшуючи одне одним, як це роблять при розливі вин. Зігнувшись удвоє, піднявши вгору гострі плечі, заголивши худі вузлуваті руки, наче патики, вона люто стромляла кулаки в жирне місиво, що набувало білявого відтінку крейди. Жінка спітніла й голосно відсапувалась при кожному зусиллі.

— Мадмуазель Саже хоче поговорити з вами, тіточко,— промовила Сар’єтта.

Мадам Лекер зупинилась і поправила масними пальцями свій чепчик на голові; вона, видно, не боялася жирних плям.

— Я кінчаю, хай почекає хвилинку;

— Вона має розповісти вам щорь дуже цікаве!

— Хвилиночку, моя маленька.

І мадам Лекер знову по самі лікті занурила руки в масло. Розм’якшене наперед у теплій воді, воно облипало її шорстке, як пергамент, тіло, від чого у неї здувалися під шкірою товсті фіолетові жили, мов розгалуження потрісканих вен. Сар’єтті бридко було дивитись на ці огидні руки, що люто місили соковиту масу. Але вона пригадала своє колишнє ремесло: колись небога мадам Лекер сама занурювала в масло чарівні ручки, працюючи над ним іноді до півдня; воно навіть заміняло їй мигдалеву пасту, правило за мазь, що пом’якшує шкіру, зберігає її білий колір і надає рожевого відтінку нігтям та ніжність пальцям. Трошки помовчавши, Сар’єтта заговорила знову:

— А масло, тітусю, у вас буде не дуже важне... Ви взяли надто тверді сорти.

— Знаю, знаю,— відповіла суха баба між двома жалісними зітханнями.— Та що ти хочеш? Усе ж треба продати. Є люди, що бажають дешево купити, от їм і робиться дешевий товар... Та й це для покупців надто добре. Ще чого!

Сар’єтта подумала, що не стала б їсти масла, зробленого руками тітки. Вона зазирнула в глечик з розведеною червоною фарбою і зауважила:

— Ваш рокур надто світлий.

Рокур надає штучному маслу гарного жовтого кольору. Торговки гадають, що тільки вони знають секрет його виготовлення, і дуже з ним криються. А ця фарба просто добувається з насіння рослини рокур або орлеана; але правда й те, що часто-густо замість неї вживають морковний сік або сік з нагідок.

— Ну, ходімте, чи що?! — вигукнула молода жінка, втративши терпець. Вона відвикла вже від смороду льохів, і її нудило.— Мадмуазель Саже, може, вже й пішла... Мабуть, вона розвідала дуже важливі речі про дядька Гавара.

Мадам Лекер вмить усе покинула: і масло, і рокур. Вона навіть рук не витерла, а тільки легким ляпанцем поправила овій чепчик і побігла слідом за племінницею вгору сходами, стурбовано повторюючи:

— Ти думаєш, що вона пішла, не дочекавшись нас?

Проте, побачивши мадмуазель Саже між своїми сирами, вона заспокоїлась. Стара й думки не мала йти. Всі три жінки сіли в глибині тісної крамнички, мало не на коліна одна одній, і нахилилися близько одна до одної. Мадмуазель Саже добрих дві хвилини мовчала; потім, переконавшись, що обидві співрозмовниці ледве не вмирають від цікавості, нарешті почала їдким тоном:

— Знаєте, той Флоран... тепер я можу вам пояснити, звідки він узявся.

Вона ще з хвилину помучила їх мовчанкою, тимчасом як мадам Лекер і Сар’єтта готові були їй у рота вскочити.

— Він утік з каторги,— з таємничим жахом прошепотіла Саже.

Навколо них сири різноманітних сортів поширювали гострі запахи. На двох полицях у глибині крамниці лежали рядами брили масла; бретонське масло випирало з кошиків; нормандське, обгорнене в полотно, подібне було до злипків животів, на які різьбяр накинув мокрі рушники; інші початі брили, порізані широким ножем на зразок загострених скель з долинами й тріщинами, нагадували обвалені вершини, позолочені вечірнім промінням осіннього сонця. Під прилавком червоного мармуру з сірими прожилками біліли, як крейда кошики яєць, а в ящиках, на солом’яних рогожах, лежали прості сири, складені верх до верху, та гурнейські сири, плескаті, як медаль, темні, із зеленкуватими плямами. Проте особливо багато сирів було наставлено на столі. Тут поряд із фунтовими кусками масла, загорнутими в листя буряка, лежав велетенський кантальський сир, мов розрубаний ударами сокири; далі лежали золотавий честер, швейцарський сир, схожий на колесо, що відвали? лось од якоїсь варварської колісниці, голландські сири, круглі, як відрубані голови, замащені кров’ю, що запеклася, жорсткі, наче порожні черепи, через що їх називають «мертвими Толовами». Серед цієї важкої тістоподібної маси виділявся своїм гострим запахом пармезан. Три сири брі лежали на круглих дощечках з похмурим виглядом, як згаслі місяці; два з них, дуже сухі, зображували місяць уповні; третій — у другій чверті—сочився білою, як вершки, рідиною; її набралася ціла калюжа, дарма що мадам Лекер намагалася тонкими дощечками вдержати цю рідку масу. Пор-салю, схожі на античні диски, були помічені знизу клеймом фабрикантів. Романтур у срібній обгортці нагадував кусок нуги або якийсь засахарений сир, що потрапив несподівано між цими сирами, які виділяли випари. Рокфори під кришталевими ковпаками виставлялись, як багачі з масними обличчями, розмальованими блакитними й жовтими жилками, ніби хворі на ганебну хворобу люди, що їли надто багато трюфелів. А поряд на блюді лежали овечі сири завбільшки з дитячий кулачок, тверді й сивуваті, подібні до камінців, що котяться з-під ніг козла-ватажка на повороті кам’янистих стежок. Далі починалися неприємні запахи: світложовті мондори пахли чимось солодким; дуже товсті труа, сплющені з боків, ще їдкіші від мондорів, додавали до цього запаху сморід сирого льоху; камамбери мали гострий запах смердючої дичини; невшательські й лімбурзькі сири, маролі, понлевеки чотирикутної форми — кожен вносив свою характерну гостроту в цю грубу гаму, від якої нудило; ліваро відливав червоним і пахнув, як сірчана пара, що дере в горлі. Нарешті, над усіма іншими панував дух оліве, загорнутого в горіхове листя, наче падаль, яку селяни покривають гіллям на краю поля, коли вона надто смердить на сонці. Сири пом’якли від полудневої спеки; пліснява на їхніх корках танула, лисніла багатими тонами червоної міді та зеленого мідного окису, мов роз’ятрені болячки; корка на сирах оліве здувалася під листям, рухалася, мов груди сонної людини, які хвилюються від повільних тяжких зітхань. Нарешті потік життя розірвав один із цих сирів, і той розродився через тріщину масою черв’яків. А позаду ваги сир жероме з анісом тхнув так, що мухи дохли навколо нього й падали на червоний із сірими жилками мармур.

Цей жероме лежав якраз під носом у мадмуазель Саже. Вона відсунулася й притулилася головою до аркушів білого та жовтого паперу, що висів на задній стінці крамнички.

— Так,— повторила вона з виглядом огиди,— Флоран утік з каторги... Цим Кеню-Граделям нема чим пишатися!

Мадам Лекер і Сар’єтта почали ахкати від здивування. Це неможливо! Що ж він таке зробив, що потрапив на каторгу? Чи можна припустити, щоб мадам Кеню, доброчинністю якої пишався цілий квартал, могла взяти собі в полюбовники каторжника?

— Е, ні, не те! — нетерпляче скрикнула стара.— Ви ж мене вислухайте! Я добре пам’ятаю, що десь бачила раніше цього сухого довгаля.

Саже розповіла їм історію Флорана. Тепер вона пригадала невиразні чутки про небожа дядька Граделя, якого заслали в Кайєнну за те, що він забив на барикаді шістьох жандармів; мадмуазель Саже навіть колись бачила його на вулиці Пірует. Це він був уявним кузеном. І стара почала гірко нарікати, що втрачає пам’ять, тупіє і нічого вже не знатиме. Вона так журилася цією втратою, наче вчений, у якого вітер несподівано розвіяв замітки, зібрані протягом усього трудового життя.

— Шістьох жандармів! — із захопленням прошепотіла Сар’єтта.— Ну й сила у цього чоловіка!

— Та він ще й не те робив,— додала мадмуазель Саже.— Не раджу вам зустрічатися з ним опівночі.

— Ах, мерзотник!—промурмотіла перелякана вкрай мадам Лекер.

У павільйон проникало скісне сонячне проміння. Сири почали ще дужче пахнути. В цю хвилину переважав сморід мароля; він пускав сильні потоки запахів, смердів, як перепріла солома в хліві, перебиваючи нудний запах масла. Потім вітер наче змінився; несподівано до трьох жінок почали долинати зітхання лімбурзького сиру, кислі та гіркі, наче вони виривалися з грудей умираючого.

— Тоді, значить, цей Флоран — дівер гладкої Лізи... Отже, він не живе з нею,— зауважила мадам Лекер.

Усі вони оторопіло зглянулися, вражені цим новим поворотом справи. Їм прикро було відмовитись од своєї попередньої версії. Та стара дівуля наважилася сказати, знизуючи плечима:

— Одне другому не перешкоджає... Хоч, правду кажучи, мені самій здається, що це вже занадто... А проте я не присяглася б, що воно не так.

— Якщо це було, то давно,— вставила Сар’єтта.— Не може він тепер жити з нею, бо ви ж його бачили з обома Мегюден.

Мадмуазель Саже це дошкулило.

— Авжеж, бачила, як вас, моя кралечко, бачу! — скрикнула вона, подумавши, що їй не вірять.— Він щовечора плутається в спідницях сестричок Мегюден... А втім, нам це байдуже. Хай собі живе з ким хоче, правда? Ми — жінки чесні, нас це не торкається. А який паскудник!

— Ти що й казати,— підтримали кумасі,— справжній злодій!

Проте справа набувала трагічного повороту. Плетухи потішали себе тим, що хоч тепер і немає більше приводу гудити Лізу, зате можна сподіватися, що Флоран доведе справу до жахливої катастрофи. Видно, він мав погані наміри; такі люди, як він, повертаються із заслання тільки для того, щоб скрізь сіяти смуту; потім така людина не могла поступити в Центральний ринок на службу без якогось злочинного наміру. Тут пішли найпотворніші припущення. Тітка з небогою заявили, що вони повісять ще по одному замку на своїх коморах; Сар’єтта навіть пригадала, що на тому тижні в неї вкрали кошик персиків. Але мадмуазель Саже остаточно перелякала їх, зауваживши, що «червоні» не роблять так: їм кошик персиків, як собаці муха; вони збираються бандами по двісті-триста чоловік, щоб усіх перебити, а там уже спокійно грабувати.

— Це в них називається політикою,— сказала вона з поважністю досвідченої людини.

Мадам Лекер мало не зомліла; їй уже ввижався охоплений пожежею Центральний ринок у ту ніч, коли Флоран із своїми змовниками залізе до льохів, щоб звідти кинутись на Париж.

— Ох, я згадала, тут же ще справа йде про спадщину старого Граделя,— раптом вигукнула Саже.— Ну-ну, цим Кеню тепер не до сміху!

Вона зовсім зраділа. Плітки перейшли на інший грунт. Жінки напали на подружжя Кеню, коли Саже розповіла про гроші, які Ліза знайшла у кадубі, де солили сало; цю подію вона знала до найменших подробиць. Вона називала навіть цифру: вісімдесят п’ять тисяч франків дарма що Ліза та її чоловік не могли пригадати, щоб хоч одній живій душі сказали про гроші. Певна річ, Кеню, видно, не видали «сухому довгалеві» його частки, бо він був би краще вдягнений. Може, він навіть і не знає нічого про історію із спадщиною. Всі вони злодії, ці людці. Тоді три жінки, наблизивши свої голови одна до одної і притишивши голоси, погодилися, що нападати на красуню Лізу, мабуть, небезпечно, але «з червоним» слід звести рахунки, щоб він не розтринькав грошей бідного пана Гавара.

Коли згадали Гавара, запанувала мовчанка. Приятельки обережно ззирнулись. Вони трошки задихалися, і їм особливо гостро вдарив у ніс камамбер. Його запах, що нагадував запах крупної дичини, переміг слабші запахи мароля та лімбурзькрго сиру; він заглушив усі інші запахи дивовижним смородом. У цей могутній акорд тонким струмком, мов звук сопілки пастуха, вривався часом запах пармезана, а сири брі домішували сюди солодку нудність тамбуринів. Потім знову піднявся задушливий сморід від ліваро, і ця симфонія протрималася хвилину на пронизливій ноті жероме з анісом, протяжній, як у органа.

— Я бачилася з мадам Леонс,— знову почала мадмуазель Саже, таємничо підморгнувши.

Слухачки наставили вуха. Мадам Леонс була воротаркою Гавара на вулиці Косонрі. Гавар мешкав там у старому-будинку, що трохи осів. На нижньому поверсі був склад апельсинів та лимонів; власник його наказав пофарбувати фасад блакитною фарбою аж до другого поверху. Мадам Леонс вела господарство Гавара, зберігала ключі від шаф, приносила йому нагору лікарський відвар, коли він застуджувався. Це була жінка сувора, років п’ятдесяти; говорила вона повільно, розтягуючи слова. Вона розгнівалась одного разу, коли Гавар ущипнув її за стан, а проте це не завадило їй поставити йому п’явки на одне дуже делікатне місце, коли він якось забився. Мадмуазель Саже, яка щосереди акуратно з’являлась до її кімнатки пити вечірню каву, зав’язала з нею ще тіснішу дружбу, відколи там оселився торговець живністю. Цілими годинами розмовляли вони про цього гідного чоловіка. Вони дуже любили його і бажали йому щастя.

— Аякже, аякже, я бачила мадам Леонс,— повторила стара.— Вчора ми з нею пили каву... І застала я її тяжко засмученою. Пан Гавар, здається, тепер щовечора повертається не раніше першої години. У неділю вона навіть носила йому бульйон до його кімнати, помітивши, що він має дуже поганий вигляд.

— Е, вона знає, що робить,— відказала мадам Лекер, бо її дуже турбувало таке ніжне піклування воротарки.

Мадмуазель Саже визнала за потрібне заступитися за свою приятельку:

— Ні, вибачайте, ви помиляєтесь... Мадам Леонс вища за своє становище. Це жінка цілком пристойна... Боже ти мій, якби вона хотіла погріти собі руки коло пана Гавара, то їй тільки треба було б нахилитись! Я чула, що в нього все валяється... Про це я й хотіла, власне, з вами поговорити. Але нікому ні словечка, чуєте? Я вам кажу це по секрету.

Тітка з небогою заприсяглися всіма богами, що будуть німі, як риба. Вони повитягали шиї і приготувалися слухати. Тоді стара дівуля урочисто почала:

— Отже, знайте, що пан Гавар з деякого часу має зовсім розгублений вигляд... Він накупив зброї, великий пістолет, що розбирається, розумієте? Мадам Леонс каже, що це просто жах: пістолет вічно лежить або на каміні, або на столі, вона навіть боїться порох витирати... Та це ще нічого, його гроші...

— Гроші! — підхопила мадам Лекер, в якої палали щоки.

— Так от, усі свої акції він тепер продав, і в нього в шафі лежить купа золота...

— Купа золота!—захоплено повторила Сар’єтта.

— Так, велика купа золота. Воно просто навалено на одній полиці. Аж очі ріже, як глянеш. Мадам Леонс мені розповідала, що якось вранці він відчинив перед нею цю шафу, так у неї очі заболіли від сяйва.

Знову настала пауза. Три жінки закліпали повіками, ніби побачили перед собою купу золота. Сар’єтта перша засміялась і промовила:

— Якби дядько віддав ці гроші мені, ото б ми з Жюлем натішилися... Все б у ліжку валялись і вимагали б різних закусок із ресторану.

Мадам Лекер була наче приголомшена цією звісткою про золото, що так і стояло в неї перед очима, її аж корчило від заздрості. Нарешті вона піднесла худі руки з вузлуватими пальцями, з рештками масла на нігтях, і тільки пробурмотіла в смертельній тузі:

— Ні, краще й не думати; надто це боляче!

— Але на випадок якогось лиха весь капітал залишиться вам,— зауважила мадмуазель Саже.— Я на вашому місці пильнувала б своїх інтересів... Розумієте? Цей пістолет не віщує нічого доброго. Пана Гавара збивають з пантелику. Все це погано скінчиться.

Вони знову повернулися до Флорана й стали розривати його на куски з подвійною люттю. Далі кумасі, не поспішаючи, почали обмірковувати, куди можуть завести його з Гаваром ці огидні витівки. Напевне, дуже далеко, якщо продовжуватимуть базікати. Тут приятельки заприсягнулися, що кожна з них не пустить ані пари з уст; хоч цей поганий Флоран не заслуговує на будь-яке милосердя, проте треба вигородити гідного пана Гавара за всяку ціну, бо інакше він може дуже постраждати. Жінки встали; мадмуазель Саже зібралася йти.

— І все ж якщо трапиться якесь лихо,— запитала торговка маслом,— то як ви думаєте, на мадам Леонс можна покластися? Адже ключі від шафи, мабуть, у неї?

— Ну, цього вже я не можу вам сказати,— відповіла стара.— Я вважаю її дуже чесною жінкою, та хто його знає, бувають різні обставини... Одно слово, я вас попередила, а далі вже ваша справа.

Три плетухи стояли, прощаючись, серед гострих запахів сиру. На цю годину всі сири подали свій голос. То була какофонія смердючих випарів, починаючи від вареного місива, швейцарського та голландського сирів, і кінчаючи лужною гостротою оліве. Чути було глухе хрипіння кантала, честера, козиних сирів, що нагадували низькі басові голоси, серед яких виділялися уривчастими нотами тонкі, несподівані струмені невшателя, труа та мондора. Потім усі ці випари сирів — пор-салю, лімбурзького, жероме, мароля, ліваро, понлевека,— починали переплітатися, нагромаджувались один на один, згущалися, потроху зміщувались і вибухали смородом. Запахи то розходилися, то зливалися в загальному хорі; вже не можна було відрізнити запахів окремого сиру, від них паморочилося в голові, нудило, перехоплювало подих. І здавалося, що це брудні слова мадам Лекер і мадмуазель Саже отруювали повітря.

— Дуже вам вдячна,— сказала торговка маслом.— Чуєте, якщо я коли-небудь забагатію, то не забуду вас.

Проте стара не поспішала йти. Вона взяла звичайний сир, покрутила його і поклала назад на мармуровий стіл питаючи, що він коштує.

— Для мене,— посміхаючись, додала стара пащекуха.

— Для вас — нічого,— відповіла мадам Лекер.— Я вам дарую його.— І додала: — От якби я була багата!..

Тоді мадмуазель Саже сказала, що колись воно так і буде. Творожний сир уже зник у неї в кошику. Торговка маслом знову спустилася в льох, а стара дівуля проводила Сар’єтту аж до її крамниці. Там вони ще побалакали про пана Жюля. Фрукти поширювали навколо свіжі пахощі весни.

— Ну, у вас краще пахне, ніж у вашої тітки, мене аж нудило там. Як це вона може жити в такому смороді? Тут принаймні гарно й приємно. Тому й ви, моя кралечко, вся така рожевенька!

Сар’єтта засміялась. Вона любила компліменти. Потім вона продала якійсь дамі фунт мірабелі, примовляючи, що ця ягода — чистий цукор.

— Я б теж купила мірабелі,— прошепотіла мадмуазель Саже, коли покупниця відійшла,— але мені так трошки треба... Знаєте, я жінка самотня...

— Так візьміть жменю!—вигукнула гарненька брюнетка.— Я від того не збіднію. Та, будь ласка, як побачите Жюля, пошліть його до мене. Мабуть, він курить сигару на першій лавочці у великому проході праворуч.

Мадмуазель Саже розчепірила пальці, щоб захопити більше мірабелі, яка приєдналась до сиру в її кошику. Вона зробила вигляд, наче хоче вийти з ринку, але насправді обійшла його навкруги по одному з проходів, ідучи поволі й міркуючи, що мірабелі та сир — це, власне кажучи, бідненький обід. Звичайно, після свого денного обходу ринку, коли Саже не вдавалося наповнити кошик дарунками торговок, яких вона засипала ласкавими словами та плітками, стара мусила задовольнятися недоїдками. Вона непомітно повернулася до павільйону молочних продуктів. Там, з боку вулиці Берже, за конторами комісіонерів, що привозять устриці, є рундуки з вареним м’ясом. Щоранку маленькі криті, з відтулинами фургони у форімі ящиків, оббиті цинком, зупиняються біля дверей великих кухонь і привозять сюди різні недоїдки з ресторанів, посольств і міністерств. Ці недоїдки сортують у льоху і о дев’ятій годині в рундуках виставляють тарілі з порціями страв на три й на п’ять су,— кусочки м’яса, рештки дичини, риб’ячі голови або хвости, городину, ковбаси, навіть десерт: ледве почате тістечко і майже цілі цукерки. Голодний люд, дрібні службовці, жінки, яких трусить пропасниця, стоять тут низкою, а вуличні хлопці часто обсвистують блідих, як мерці, скнар, що купують цю провізію, підозріливо оглядаючись на всі боки, боячися, щоб їх ніхто не побачив. Мадмуазель Саже прослизнула до одного рундука, власниця якого говорила, що продає недоїдки тільки з Тюїльрі. Одного разу вона навіть продала старій кусочок баранини, запевняючи, що його взято з тарілки самого імператора. Цей кусочок, з’їдений з деякими гордощами, був ніби втіхою для чванливої старухи. А ховалася вона тільки для того, щоб не позбутися права заходити в магазини ринкового кварталу, ніколи нічого не купуючи . Її тактика полягала в тому, щоб сваритися з торговками, розвідавши їхні історії. Потім вона йшла до інших, покидала їх і знову поверталась, обходячи весь ринок; це допомагало їй бути в усіх крамницях, як у себе вдома. Можна було подумати, що стара купує силу провізії, а насправді вона живилася подачками та недоїдками, які купувала в разі невдачі за власні гроші.

Того вечора перед яткою стояв тільки високий дід; він нюхав тарілку, де були риба і м’ясо. Мадмуазель Саже теж почала нюхати кусочок застиглого топленого сала, що коштував три су. Вона поторгувалася, їй віддали за два. Топлене сало також зникло в кошику. Але підійшли інші покупці; всі вони однаковим жестом наближали носи до тарілок. Запах виставлених страв був неприємний: від них тхнуло жирним посудом та погано вимитим столом.

— Зайдіть до мене завтра,— сказала торговка старій.— Я вам приховаю чогось смачненького... Сьогодні ввечері в Тюїльрі великий обід.

Мадмуазель Саже обіцяла зайти, як раптом, повернувшись, побачила Гавара, який усе чув і дивився на неї. Вона дуже почервоніла, підняла свої кістляві плечі й пішла, вдаючи, що не впізнає його. Проте він з хвилину йшов слідом за нею, знизуючи плечима та бурмочучи, що його більше не дивує злість цієї пекучої кропиви, відколи він довідався, що «вона отруюється паскудством, відрижкою Тюїльрі».

Другого ж дня по ринку пішов глухий поголос. Так мадам Лекер і Сар’єтта додержали своєї клятви про мовчанку. У цих обставинах мадмуазель Саже виявила велику спритність: вона мовчала, залишаючи тітці з небогою поширювати історію про Флорана. Спочатку це була скорочена розповідь, яку в найпростіших словах передавали на вухо; потім виникли різні версії, епізоди розросталися, склалася легенда, в якій Флоран відігравав роль привида. Він забив десятьох жандармів на барикаді вулиці Гренета й повернувся з каторги на кораблі піратів, які вбивали всіх, хто їм попадався на морі; коли він приїхав, його бачили вночі з підозрілими людьми, в яких він був за начальника. Тут фантазія торговок розгулялася на волі, створюючи найдраматичніші образи: говорилося про зграю контрабандистів у центрі Парижа або про велике товариство, що керувало всіма грабунками на ринку. Кеню-Граделів дуже жаліли і в той же час злісно натякали на спадщину. Ця спадщина підбурювала всіх. Загальна думка була така, що Флоран повернувся з метою одержати свою частку грошей. Через те що важко було пояснити, чому не поділено спадщину, то вигадали, начебто каторжник тільки вичікував слушного часу, щоб усе забрати собі. Одного дня Кеню-Граделіїв знайдуть забитими. Розповідали, наче щовечора між обома братами та красунею Лізою відбуваються жахливі сварки.

Коли ці байки дійшли до вух красуні Нормандки, вона, сміючись, знизала плечима:

— Що це ви говорите? Ви зовсім не знаєте Флорана. Це така мила людина, лагідна, як овечка.

Вона відмовила Лебігрові, що спробував формально запропонувати їй свою руку. Вже місяців зо два Лебігр щонеділі дарував Мегюденам пляшку лікеру. Роза з покірним виглядом сама приносила цей подарунок. Вона завжди переказувала від хазяїна Нормандці якийсь комплімент, привітне слово й повторювала це якнайточніше, видно, ніскільки не сердячись на нього за таке доручення. Коли Лебігрові було відмовлено, він, щоб показати, що анітрохи не образився і не втратив надії, другої ж неділі послав Розу до Мегюденів з двома пляшками шампанського та великим букетом. Роза передала все це Луїзі, повторивши дослівно такий мадригал:

— Пан Лебігр просить вас випити це вино за його здоров'я, що дуже постраждало з відомої вам причини. Він сподівається, що ви згодом його вилікуєте, ставши для нього такою самою милою та доброю, як ці квіти...

Нормандку дуже насмішив захоплений вигляд служниці. Вона поцілувала дівчину й заговорила з нею про її господаря, кажучи, що чула, наче він дуже вибагливий. Молодиця розпитувала Розу, чи дуже вона кохає пана Лебігра, чи носить він шлейки та чи хропе вночі. Потім наказала Розі забрати назад і шампанське, і квіти.

— Передайте панові Лебігру, щоб він більше не посилав вас... Ви надто лагідні, моя мила. Мені аж прикро бачити вас з пляшками під пахвою... Та невже ви такі лагідні, що не годні вашому панові хоч очі видряпати?!

— Боже мій, та він же мене посилає! — відповіла Роза, виходячи з кімнати.— А ви даремно його ображаєте... Він дуже красивий чоловік.

Нормандку скорила ніжна вдача Флорана. Красуня, як і раніше, сиділа на уроках Мюша ввечері біля лампи, мріючи вийти заміж за цього хлопця, такого доброго до дітей. Вона й далі б продавала б рибу, а Флоран з часом зайняв би якусь видатну посаду в управлінні Центральним ринком. Та ці мрії розбивались об пошану, яку мав до неї вчитель; він чемно вітався з нею, проте тримався на відстані, а їй хотілося б сміятися з ним, дозволити йому позалицятися до неї, кохати так, як вона вміла кохати. Впертий опір Флорана якраз і примушував Луїзу Мегюден мріяти про шлюб; вона уявляла собі, що цей шлюб принесе велике задоволення її честолюбству. Флоран жив іншим життям, він стояв вище за неї, і їй хотілося піднятися до нього. Може, він і задовольнив би її бажання, якби не полюбив так щиро Мюша; крім того, йому було бридко мати полюбовницю в домі, де поряд жили мати й сестра.

Нормандка з великим здивуванням вислухала біографію свого милого. Досі він ніколи не розповідав її. Луїза почала докоряти йому. Незвичайні пригоди надали ще більше пікантності її коханню до Флорана. Він протягом кількох вечорів мусив описувати їй усе, що з ним було. Луїза боялася, що поліція, нарешті, розвідає, де він, але Флоран заспокоював її, кажучи, що це було надто давно і тепер нічого боятися поліції. Колись увечері він розповів Луїзі про жінку на бульварі Монмартр, про даму в рожевому капелюшку, з простріленими грудьми, чия кров пролилась на його руци. Він ще часто згадував про неї . Її сумний образ стояв перед ним у ясні ночі в Гвіані; він повернувся до Франції з божевільною мрією колись ясним сонячним днем зустріти її десь на вулиці, хоч і відчував досі мертву вагу її тіла впоперек своїх ніг. Може, вона ожила! Іноді, коли Флоран ходив вулицями, він раптом відчував удар у серце: йому здавалося, що він упізнав її в юрбі. Тремтячи від хвилювання, Флоран бігав за рожевими капелюшками, за шалями, що спускалися з плечей. Заплющивши очі, він бачив, наче незнайомка йде, наближається до нього; та ось шаль спадала з неї, і на хусточці виступали дві червоні плями; молода жінка з’являлася перед ним бліда, як віск, з нерухомими очима, із скривленими губами. А найболячіше було Флоранові те, що він не знає її імені, що в нього від неї залишилася сама, тільки тінь, наче втілена журба. Коли Флоран думав про жінку взагалі, перед ним завжди поставала вона —єдино добра, єдино чиста. Він часто ловив себе на химерній думці, що вона шукала його на тому бульварі, де була вбита, і певний був, що якби вони зустрілися на кілька секунд раніше, то вона, подарувала б йому життя, сповнене щастя. І Флоран не хотів іншої жінки, інші для нього не існували. Коли він говорив про неї, його голос так тремтів, що Нормандка інстинктом закоханої жінки все зрозуміла, і в ній прокинулися ревнощі.

— Певна річ! — промовила вона злісно.— Краще вам більше не бачити її. Яка вже тепер з неї красуня!

Флоран страшенно зблід, жахнувшись того образу, який викликала в його уяві торговка. Його спогади про кохання опинилися в могилі. Він не подарував Нормандці її жорстокості, бо від тієї пори його уява малювала перед ним під чарівним шовковим капелюшком вищирені зуби та порожні очні западини кістяка. Коли Луїза пробувала дрочити його тою жінкою, «що лежала з ним на розі вулиці Вів’єн», він ставав жорстокий і переривав її майже грубо.

Та в його зізнанні Нормандку особливо вразило те, що вона помилялася, вважаючи, ніби відбила у красуні Лізи її коханця. Це настільки зменшило її тріумф, що протягом цілого тижня вона кохала Флорана значно менше, ніж раніше. Але її втішила історія із спадщиною. Красуня Ліза з розпусниці перетворилася на злодійку, яка привласнила майно дівера і всіх обманювала своїм лицемірством. Тепер щовечора, поки Мюш списував у зошит прописи, розмова переходила на гроші старика Граделя.

— Ну, чи бачив хто такі дурниці! — реготала рибна торговка.— Мабуть, він хотів посолити свої гроші, якщо поклав їх у кадуб для солонини!.. Вісімдесят п’ять тисяч франків — добрі гроші, та ще Кеню, певне, збрехали,— їм, можливо, припало вдвоє або і втроє більше... Якби так мені, я б живо зажадала від них свою частку.

— Мені нічого не треба,— завжди відповідав Флоран.— Я навіть не знав би, де подіти такі гроші.

Тоді Нормандка розпалювалася:

— Слухайте, ви зовсім не чоловік, аж шкода дивитись на вас... Як ви не розумієте, що Кеню з вас сміються? Гладуха підсуває вам стару білизну й подерте вбрання свого чоловіка. Вибачайте мені на слові, але всі це помічають... От і тепер на вас зашкарублі від сала штани, які весь квартал протягом трьох років бачив на вашому браті... Та я б на вашому місці у вічі б їм кинула їхнє дрантя і зажадала б свою частку. Це ж сорок дві тисячі п’ятсот франків, правда? Я б з місця не зійшла, доки вони не віддали б мені сорок дві тисячі п’ятсот франків.

Даремно Флоран старався пояснити, що невістка пропонувала йому його частку, що вона для нього тримає ці гроші, та він сам не хоче їх брати. Він розповідав найменші подробиці, щоб переконати Нормандку в чесності подружжя Кеню.

— Хто б вам повірив,— сміялася вона іронічно.— Знаю я цю їхню чесність! Товста корова щодня складає її й ховає у свою дзеркальну шафу, щоб не забруднилась... Мені вас аж шкода, мій бідний друже. Вас просто приємно обдурити. Ви у справах, як мала дитина, нічогісінько не розумієте... Ця жінка колись покладе вам у кишеню ваші гроші і знов їх звідти вийме,—це неважко зробити. Хочете, я піду й правитиму від вашого імені те, що вам належить? Побачимо, що буде. Це вийшло б цікаво, запевняю вас. Я б дістала гроші або розтрощила б у них усе, слово честі!

— Ні, ні, вам нема чого туди йти,— заспокоював її переляканий Флоран.— Я побачу, може, мені самому незабаром потрібні будуть гроші.

Але торговка сумнівалась; вона знизувала плечима й говорила, що він м’якотілий. Тепер їй увесь час кортіло нацькувати Флорана на Кеню-Граделів; для цього вона вживала різну зброю: гнів, глум, ніжність. Потім у неї склався інший план. Якби вона одружилася з Флораном, то набила б морду красуні Лізі, коли б та відмовилася віддати спадщину. Ввечері в ліжку Луїза мріяла про це з розплющеними очима; їй уявлялось, як вона входить до ковбасної, сідає серед крамниці, саме коли там найбільша торгівля, і зчиняє бучу. Нормандка так плекала цю думку, ця перспектива так її спокушала, що вона ладна була одружитись, аби тільки зажадати сорок дві тисячі франків старого Граделя.

Тітка Мегюден у розпачі, що її дочка відмовила Лебігрові, кричала всюди, що Луїза збожеволіла, що «сухий довгаль», мабуть, причарував її якимсь поганим зіллям. Довідавшись, що він був засланий до Кайєнни, стара розлютилася, назвала його каторжником, убивцею, казала, що й не диво, що він так висох від своїх злочинів. Це вона поширювала у кварталі найгіршу версію історії Флорана. Але в себе вдома стара тільки бурмотіла під ніс і навмисне поспішно зачиняла шухляду комода, де лежало срібло, як тільки приходив Флоран. Одного разу, посварившись із старшою дочкою, вона крикнула:

— Так далі не може тривати. Признайся, що цей поганець наговорює тобі на матір. Дивись, щоб мені терпець не увірвався, бо я піду й донесу на нього в префектуру, присягаюся святим днем!

— Ви донесете на нього? — запитала Нормандка, вся затремтівши й стиснувши кулаки.— Дивіться, щоб лиха не скоїлось... Ох, коли б ви не були мені матір’ю!..

Клер, яка була свідком цієї сварки, почала сміятися нервовим сміхом, що роздирав їй горло. Від якогось часу вона стала ще похмурішою, ще химернішою, блідою, з червоними очима.

— Ну що ж тоді? — запитала вона.— Ти б її набила? А мене б теж набила, твою рідну сестру? Знай же, що так воно й буде. Я сама позбавлю від нього наш дім і сама піду до префектури замість мами.

І, побачивши, що Нормандка аж душиться від злості та белькоче погрози, дівчина додала:

— Тільки тобі не доведеться бити мене... Я кинусь у воду, повертаючись назад по мосту.

Великі сльози котились у неї з очей. Дівчина втекла до своєї кімнати, гучно грюкнувши дверима. Стара Мегюден не згадувала більше, що хоче виказати Флорана; тільки Мюш розповідав своїй мамі, що бабуся по всіх кутках ринку таємничо шепочеться з Лебігром.

Суперництво між красунею Нормандкою і красунею Лізою набуло ще більш прихованого та загрозливого характеру. Після обіду, коли над вікном ковбасної спускався тент із сірого тику в рожеву смужку, Луїза Мегюден кричала, що гладуха боїться, тому й ховається. За вітриною була ще внутрішня штора, і цікава Нормандка впадала у відчай, коли її спускали; на ній був намальований сніданок мисливців на узліссі, де чоловіки в чорних фраках і декольтовані дами, сидячи на жовтій траві, їли червоний пиріг, такий завбільшки, як вони самі. Певна річ, красуня Ліза нічого не боялась. Тільки-но сонце спускалося нижче, вона знову підіймала штору і спокійно в’язала, поглядаючи на ринковий майдан, обсаджений платанами, де копошилися маленькі свавільники, розриваючи землю під штахетами навколо дерев; на лавах палили люльки носильники; на обох кінцях тротуару два стовпи для афіш, барвисті, як арлекінове вбрання, були пообклеювані зеленими, жовтими, червоними та блакитними квадратами театральних об’яв. Ковбасниця, зручно вмостившись, стежила за красивою Нормандкою, вдаючи, наче дивиться на екіпажі, що проїздять мимо. Іноді Ліза нахилялась, мовби стежила за омнібусом, який зупинявся на майдані перед церквою Сен-Есташ,— омнібус ходив від Бастілії до Ваграмського майдану; а насправді вона краще розглядала торговку рибою, яка віддячувала за завіску тим, що накривала товар і свою голову великими аркушами сірого паперу, ніби бажаючи закритися від сонця. Однак перевага була тепер за красунею Лізою. Ковбасниця трималася цілком спокійно, чекаючи рішучого удару, тоді як Нормандка, хоч з усією сили намагалась поводитися благородно й гідно, завжди кінчала якою-небудь брутальною вихваткою, а потім сама жалкувала. Луїзі найбільше в світі хотілося вдати з себе цілком пристойну даму. І найгірше для неї було чути, як вихваляють гарні манери її суперниці. Стара Мегюден це помітила і від тої пори саме цим допікала дочці.

— Я бачила мадам Кеню коло дверей ковбасної,- говорила вона інколи ввечері.— Дивно, як ця жінка добре збереглась. І яка вона завжди чистенька, одразу видно справжню даму!.. А все тому, що сидить за прилавком,— це зберігає жінку й надає їй благородного вигляду.

У цих словах був натяк на пропозицію Лебігра. Красуня Нормандка не відповідала і на хвилину замислювалась. Вона уявляла себе за прилавком винарні, на другому розі вулиці Пірует, як і красуня Ліза. Це був перший крок в охолодженні її кохання до Флорана.

Справді, щодалі важче ставало захищати Флорана. Весь квартал постав проти нього. Здавалося, кожен особисто зацікавлений у тому, щоб його забрали. Тепер на ринку одні присягалися, що він запродався поліції, інші запевняли, що бачили його в льоху, де переховують масло: він силкувався зробити дірку в металевій перегородці комор, кинути туди запалений сірник... Це був цілий потік наклепів, який усе поширювався, хоч ніхто добре не знав його джерела. Павільйон морської риби приєднався до загального повстання останнім. Рибні торговки любили Флорана за його лагідність. Вони якийсь час боронили його, але, нарешті, підбурювані торговками, що приходили з павільйону молочних продуктів і з павільйону фруктів, піддались і вони. Тоді знову спалахнула боротьба великих животів і потворних бюстів проти людини сухорлявої. Флоран знову загубився між спідницями й корсажами, що мало не тріскались на своїх власницях; вони люто кружляли навколо його кістлявих гострих плечей. А він нічого не бачив і прямо йшов до здійснення своєї настирливої ідеї.

Тепер у всякий час і скрізь можна було побачити чорний капелюх мадмуазель Саже, що мелькав серед цієї метушні . Її маленьке бліде лице наче множилось. Вона заприсяглась у непримиренній ненависті до товариства, що збиралося в заскленому кабінеті пана Лебігра. Стара обвинувачувала цю компанію в поширенні історії про недоїдки. Справді, колись увечері Гавар розповів, що «стара коза», яка приходила підглядати за ними, живиться паскудством, що залишається від ненажерливої бонапартистської кліки. Клемане занудило, Робін хапливо ковтнув пива, наче хотів сполоснути собі горло, а торговець живністю усе повторював:

— Тюїльрі ригало на цю мерзоту.

Він говорив з огидою. Шматки м’яса, взяті з імператорової тарілки, були для нього невимовною гидотою, політичним послідом, гнилими недоїдками всього свинства імперії. Відтоді в Лебігровій винарні до мадмуазель Саже почали ставитися з огидою; вона зробилася ніби живою купою гною, нечистою твариною, що живилася гнилятиною, від якої тікали б навіть собаки. Клемане і Гавар рознесли цю історію по всьому Центральному ринку, і це дуже підірвало добрі взаємини старої дівулі з торговками. Коли вона переривала товар і базікала, нічого не купуючи, її відсилали купувати недоїдки. Тому джерело її відомостей висохло. Траплялися дні, коли вона навіть не знала, що робиться навкруги, і аж плакала з досади. Одного разу стара відрізала Сар’єтті і мадам Лекер:

— Нема чого нападати на мене, мої кралечки... Бо ваш Гавар мене запам’ятає...— її погроза трохи приголомшила тітку з небогою, і вони нічого їй не заперечили. А втім, другого ж дня стара, трохи заспокоївшись, знову почала жаліти бідного пана Гавара, що слухає таких поганих порадників і котиться до загибелі.

А Гавар справді дуже компрометував себе. Відколи почала назрівати змова, він усюди тягав з собою в кишені револьвер, якого так боялася воротарка, мадам Леоне. Це був великий револьвер, куплений з таємним виглядом у найкращого паризького зброяра. На другий же день він показав цю штуку всім торговкам павільйону живності, мов школяр, що ховає у своїй шухляді заборонений роман. Гавар трошки висував з кишені дуло, вказував на нього, говорив напівфразами, натяками, розігрував комедію, як дитина, що з захопленням удає, наче їй страшно. Револьвер надавав йому величезної поважності, остаточно зараховуючи його до небезпечних людей. Іноді в глибині своєї крамнички Гавар згоджувався зовсім вийняти револьвер з кишені, щоб показати двом-трьом жінкам. При цьому він вимагав, щоб вони стали біля нього і закрили зброю спідницями. Тоді він заряджав його, крутив на всі боки і націлювався в гусака або індичку, підвішених над прилавком. Жінки жахалися, і це дуже тішило його; він заспокоював їх, заявивши, кінець кінцем, що револьвер не заряджений. Проте він мав при собі патрони в коробочці і відкривав її з безмежною обережністю. Глядачки зважували на руці патрони, після чого торговець вирішував нарешті заховати свій арсенал. І, схрестивши на грудях руки, він із щасливим виглядом цілими годинами ораторствував.

— Людина тільки тоді справді мужня, коли вона має ось це,— чванився він.— Тепер я сміюсь із поліцаїв... У неділю я з одним приятелем ходив випробовувати мій револьвер на полях у Сен-Дені. Ви ж розумієте, не можна кому попало розказувати, що маєш у себе таку цяцьку... Ох, мої маленькі, ми стріляли в дерево і щоразу— паф! — влучали в нього... Ось побачите, через деякий час ще заговорять про Анатоля...

Анатолем він прозвав свій револьвер. Гавар діяв так добре, що за тиждень увесь павільйон знав про його револьвер і патрони. Та й приятелювання його з Флораном було підозріле. Гавар був надто багатий, надто ситий, щоб збудити таку ненависть, яку викликав сухий утікач. Але він утратив пошану поважних людей, а полохливих навіть злякав. Через це він просто не тямив себе з радощів.

— Дуже необережно носити при собі зброю,— казала мадмуазель Саже,— це йому так не минеться.

В Лебігровій винарні Гавар тріумфував. Флоран, покинувши обідати в Кеню, майже перейшов жити до заскленого кабінету. Він снідав там і обідав, приходив туди, коли хотів, і зачинявся, наче в себе вдома. Флоран улаштувався тут, як у власній конторі, де валялися його старі сюртуки, книжки й папір. Пан Лебігр дозволяв усе це; він навіть виніс один стіл і поставив замість нього м’яку канапку, на якій Флоран міг би при нагоді поспати. Коли той ніяковів, господар просив його почувати себе як удома і казав, що віддає в його розпорядження все своє приміщення. Логр теж виявляв дружні почуття до Флорана. Він зробився його помічником і завжди розмовляв з ним про «справи», складаючи йому звіт про вжиті заходи, сповіщаючи імена нових учасників змови. У цій справі він узяв на себе роль організатора. Логр повинен був зводити людей, створювати відділи, плести вічка тієї сітки, якою за сигналом слід було обплутати Париж. Флоран залишився начальником, душею змови. А втім, горбань, здавалося, вибивався із сил, а відчутних наслідків не досягав; хоч і присягався, що в кожному кварталі знав дві або три групи певних людей, таких самих, як компанія, що збиралась у Лебігра, проте досі не подав жодних відомостей, називаючи тільки прізвища і розповідаючи про величезні кінці, які він робив, причому скрізь народ зустрічав його ніби з ентузіазмом. Найпевніше Логр розповідав про знаки уваги до себе. Отакий-то, з ким він на «ти», потиснув йому руку, кажучи: «Звіртесь на мене»; у Гро-Кайю один велетень, з якого буде чудовий начальник відділу, аж скрутив йому плече від старанності; на вулиці Попенкур цілий натовп робітників обіймав його. Логр запевняв, що в один день може зібрати до ста тисяч своїх однодумців. Коли він приходив із змореним виглядом і падав на канапу в кабінеті, розповідаючи неймовірні пригоди, Флоран робив нотатки, гадаючи, що горбань здійснить свої обіцянки. Незабаром у Флорановій кишені змова почала жити; нотатки перетворились на дійсність, на беззаперечні дані, на підставі яких будувався цілий план; треба було тільки зачекати слушного часу. Логр, поривчасто жестикулюючи, запевняв, що все піде, як по маслу.

У цей період Флоран був зовсім щасливий. Він наче піднімався над землею, окрилений могутньою думкою віддячити за все те лихо, що творилося на його очах. Він сполучав у собі наївність дитини з довірливістю героя. Якби Логр розповів йому, що геній, який стоїть на Липневій колоні, спустився з свого постаменту, щоб стати на чолі повсталого народу, здається, він і тоді не здивувався б. Вечорами в Лебігровій винарні Флоран схвильовано розповідав про наступну битву, як про свято, на яке будуть запрошені всі чесні люди. Та коли захоплений Гавар починав при цьому гратися своїм револьвером, Шарве відпускав їдкі жарти, посміхався, знизував плечима. Зверхність його суперника у змові бісила вчителя, викликаючи огиду до політики. Якось увечері, прийшовши раніш, ніж звичайно, і заставши самих тільки Логра та Лебігра, він, нарешті, облегшив свою душу.

— Хлопець нічогісінько не розуміє в політиці,— сказав Шарве.— Краще б він пішов на вчителя краснопису в пансіоні для дівчат... Це було б справжнє нещастя, коли б він здійснив свій план, бо з його соціальними химерами він нав’язав би нам цих проклятих робітників. Ось такі люди і псують усю справу. Не треба нам м’якосердих рюмсал, гуманних поетів, легкодухих людей, що обіймаються після першого штовханця... Проте він не досягне своєї мети. Його посадять у в’язницю, та й по всьому.

Логр і торговець вином і оком не моргнули. Вони дали Шарве висловитися.

— Та його давно б посадили у в’язницю,— провадив далі той,— якби він справді був такий небезпечний, як каже про себе. Знаєте, коли він починає величатися своєю втечею з Кайєнни,— аж дивитися на нього шкода!.. Кажу вам, поліція з першого дня знала, що він повернувся до Парижа. Якщо вона дала йому спокій, то тому, що сміється з нього.

Логр злегка здригнувся.

— От за мною вже п’ятнадцять років шпигують,— почав знову ебертист, трохи пишаючись.— Однак я не кричу про це на всіх вулицях... Тільки я не маю ніякого бажання втручатися в його нерозумні витівки. Що я, справді дурень, чи що, чого мені свою голову підставляти!.. Можливо, слідом за ним ходить з півдесятка шпигунів і схоплять його за комір, як тільки він знадобиться префектурі.

— Ет, що вигадали! — сказав Лебігр, який мав звичку помовчувати.

Він був трохи блідий і поглядав на Логра, який тихенько терся горбом об скляну перегородку.

— Це самі тільки припущення,— пробурмотів горбань.

— Так, припущення, якщо хочете,— відповів учитель.— Проте я знаю, як це робиться... В усякому разі я й тепер не дамся в руки шпигунам. Ви робіть, як хочете, але я не радив би вам, а особливо панові Лебігрові, лізти в цю кашу; адже у вас першим ділом закриють винарню.

Логр не міг утриматися від посмішки. Шарве кілька разів говорив з ними у такому роді; мабуть, він мав намір відбити їх од Флорана шляхом залякування. Та обидва вони були такі спокійні й певні в собі, що Шарве дуже дивувався. Проте він і Клемане ще й досі регулярно з’являлися вечорами до винарні. Висока брюнетка більше не працювала табельницею в павільйоні морської риби. Пан Манурі звільнив її.

— Погань усі ці комісіонери,— бурмотів Логр.

Клемане, притулившись спиною до перегородки, крутила цигарку довгими тонкими пальцями і рішуче відповідала:

— Е, в нас сварка вийшла!.. Наші політичні переконання протилежні, от і все. Цей Манурі має калитку таку товсту, як він сам, і ладен лизати чоботи імператорові. Адже коли б контора була моя, я б і дня не протримала його на службі.

Справді, Клемане любила часом недоречно пожартувати і одного ранку заради власної потіхи написала на таблицях проти назв камбал, скатів та макрелей імена найбільш відомих придворних дам і кавалерів. Ці риб’ячі клички, дані найвищим сановникам, ця оцінка графинь та баронес, яких продавали по тридцять су штука, смертельно перелякали пана Манурі. Гавар і досі сміявся з її дотепу.

— Нічого,— казав він, ляскаючи Клемане по руці,— зате ви в нас справжній мужчина!

Клемане винайшла новий спосіб готувати грог. Спочатку вона наливала в склянку гарячу воду, потім, підсолодивши її цукром, крапля по краплі наливала ром на плаваючий кусочок лимону, не даючи йому змішуватися з водою; після цього запалювала його і, поволі випускаючи клуби диму, дивилась, як він горів; а високе полум’я алкоголю кидало на її лице зеленкуватий відблиск. Проте і це вже було для неї занадто дорого тепер, коли вона втратила посаду. Шарве, глузливо посміхаючись, зауважив своїй дружині, що вона вже більше не багачка. Клемане тепер мала тільки те, що заробляла уроками французької мови, які давала рано-вранці в кінці вулиці Міроменіль одній молодій особі, що хотіла поповнити свою освіту потихеньку, щоб не знала навіть її власна служниця. І Клемане почала задовольнятися ввечері одною квартою пива. Причому пила її з філософським спокоєм.

Вечірні збори в заскленому кабінеті втратили свій галасливий характер. Шарве раптом замовкав і блід від холодної люті, коли про нього забували і слухали його суперника. Думка про те, що він колись панував тут, що, поки не з’явився Флоран, він деспотично командував цією купкою людей, завдавала його серцю муки скинутого короля. І якщо він ще приходив сюди, то тільки тому, що нудьгував за цим тісним куточком, який нагадував йому солодкі години тиранії над Гаваром і Робіном; навіть Логрів горб належав тоді йому, як і товсті руки дужого Олександра, й похмуре обличчя Лакайля. Шарве з допомогою одного слова примушував їх схилятися перед собою, поділяти свою думку; він ламав свій скіпетр об їхні плечі. А тепер йому було дуже боляче, він мовчав, згорбившись, і презирливо посвистував, вважаючи негідним для себе заперечувати всі ті дурниці, які обговорювалися в його присутності. Найбільше доводило Шарве до відчаю те, що його усунули раніше, ніж він це помітив. Ебертист не міг пояснити собі, в чому ж полягає секрет переваги Флорана. Він часто говорив, після того як лагідний і трохи смутний голос утікача лунав кілька годин підряд:

— Та цей хлопець наче піп, йому невистачає тільки ряси.

Але всі інші, видно, впивалися Флорановими словами. Шарве, побачивши Флоранову одежу, розвішану на всіх розетках від завісок, удавав, наче не знає, де подіти свою шапку, щоб не забруднити її. Він сердито відсував розкидані папери, говорячи, що тепер не почуває себе тут удома, відколи «цей добродій» забрав увесь кабінет. Учитель навіть скаржився виноторговцеві, питаючи, належить кімната одному гостеві чи цілій компанії. Цей захват його володінь був для Шарве остаточним ударом. Люди стали здаватися йому худобою. Він починав презирливо ставитися до людства, коли помічав, як Логр з Лебігром любовно дивляться на Флорана. Гавар доводив його до відчаю своїм револьвером. Робін, що звичайно мовчав за своїм пивом, здавався йому найрозумнішим з усієї компанії; той, напевне, знав справжню ціну людям, і його не можна було купити за пишне слово. Щождо Лакайля з Олександром, то вони тільки підтверджували думку ебертиста про те, що народ ще дурний і потрібні десять років революційної диктатури, щоб навчити його розуму.

Тимчасом Логр запевняв, що відділи незабаром будуть цілком створені. Флоран почав розподіляти ролі. Тоді якось увечері, після рішучої суперечки, Шарве, зазнавши поразки, підвівся, взяв свою шапку й промовив:

— Прощавайте, ламайте собі карки, якщо хочете... Я на це не піду, чуєте? Я ніколи нічого не робив задля чужого шанолюбства!

Клемане, накидаючи шаль, холодно додала:

— План безглуздий.

Побачивши, що Робін прихильно поглядає на те, як вони збираються піти, Шарве запитав, чи не піде і він разом з ними. Але Робін, в якого ще залишилося на три пальці пива в кухлі, обмежився тим, що простяг їм руку. Подружжя більше не поверталось. Одного дня Лакайль розповів компанії, що Шарве з Клемане відвідують пивну на вулиці Серпант; він крізь вікно побачив, як вони із запалом розмахують руками в центрі уважної групи дуже молодих хлопців.

Флоранові ніяк не вдавалося завербувати Клода. Один час він мріяв передати йому свої політичні ідеї, зробити його своїм учнем і помічником у революційній роботі. Щоб познайомити Клода із своїми широкими проектами, він колись увечері привів його до Лебігрової винарні. Але Клод, просидівши там кілька годин, тільки зробив ескіз з Робіна в капелюсі та пальті коричньового кольору, що уткнувся бородою в головку тростини. Потім, вийшовши з Флораном, він сказав йому:

— Ні, мені, бачте, зовсім не цікаво те, що ви там розповідаєте. Може, воно й дуже розумне, але не для моєї голови... Однак який цікавий екземпляр цей проклятий Робін! Він глибокий, як криниця... Я ще зайду туди, тільки не заради політики: мені хочеться зарисувати Логра й Гавара і помістити їх з Робіном на одній чудовій картині, про яку я думав, доки ви обговорювали питання про... як його там? Питання про дві палати,— здається, так?.. Ви тільки уявіть собі Гавара, Логра й Робіна, які, сидячи за кухликами пива, розмовляють про політику. Та це мало б у Салоні успіх, друже мій, гучний успіх,— справжній твір нашого часу!

Флоран був засмучений політичним скептицизмом свого приятеля. Він присилував його піднятися нагору до своєї мансарди і протримав його там до другої години ранку на вузькому балконі перед синіючою громадою Центрального ринку. Він читав художникові настанови, казав, що Клод не чоловік, коли він такий байдужий до добробуту своєї країни. Але художник хитав головою і відповідав:

— Ви, мабуть, маєте рацію. Я егоїст. Я не можу навіть сказати, що малюю для своєї батьківщини, по-перше, тому, що моїх ескізів усі жахаються, а по-друге, тому що я, коли пишу, думаю тільки про власне задоволення. Це все одно, як я лоскотав би себе; коли я пишу, мені хочеться сміятися... Що ви хочете? Я так створений, не топитися ж мені через це! До того ж, Франція не потребує мене, як каже моя тітка Ліза... Та крім того... Дозвольте мені бути щирим з вами... Я і вас люблю саме за те, що ви політикою цікавитеся так само, як я живописом. Ви себе лоскочете, мій милий.

Але через те що Флоран заперечував, Клод додав:

— Та облиште, будь ласка! Ви митець у своєму дусі, мрійник у сфері політики; держу парі, що ви проводите тут вечори, милуючися зірками, наче це виборчі бюлетені, що голосують за безконечність... Одно слово, ви лоскочете себе своїми ідеями про справедливість і правду. Ваші ідеї, так само як і мої ескізи, жахають буржуїв. І, говорячи між нами, якби ви були Робіном, невже ви думаєте, що мені цікаво було б приятелювати з вами? Ох, поете, поете!

Потім Клод почав жартувати, казав, що політика ніскільки не турбує його, бо він звик до неї в пивних та в майстернях художників. З цього приводу він розповів про кафе на вулиці Вовільє, що містилось на нижньому поверсі будинку, де жила Сар’єтта. Це була закурена тютюновим димом зала, заставлена лавами з витертою оксамитовою обивкою та мармуровими столами, що пожовкли від слідів кави з ромом; тут звичайно збиралася блискуча молодь з Центрального ринку. Тут пан Жюль царював над бандою носильників, продавців з крамниць, кавалерів у білих блузах та оксамитових картузах. Сам він носив біля бакенбард по пасму волосся, приліпленого до щоки у вигляді завитка. Щосуботи Жюль підрівнював собі волосся на потилиці і підголював його так, щоб було видно білу шию. Цю операцію робив перукар з вулиці Дезекю, де Жюль платив помісячно. Сар’єттин приятель задавав тон усім відвідувачам кафе, коли він з завченою грацією грав на більярді, виставляючи стегна, заокруглюючи руки й ноги, майже лягаючи на сукно і вигинаючись так, щоб можна було оцінити його спину. Скінчивши партію, молоді люди починали розмови. Банда була реакційною і дуже світською. Пан Жюль читав зрідка бульварні газетки. Він підтримував знайомство з персоналом маленьких театрів, був на «ти» з злободенними знаменитостями, знав, чи мала успіх, чи провалилася п’єса, яку грали напередодні. Але пан Жюль грішив і політикою; його ідеалом був Морні, якого він так і називав без титула. Він прочитував звіти засідань Законодавчого корпусу й реготав з найменшого дотепу Морні. Цей Морні чудово вмів посміятися з республіканської погані! І, розвиваючи свою думку, Жюль доводив, що тільки наволоч ненавидить імператора, бо той хоче добра всім порядним людям.

— Я іноді заходив до їхнього кафе,— сказав Клод Флорану.— Вони мають такий кумедний вигляд, коли, сидячи з своїми люльками, базікають про двірські бенкети, наче їх запрошують туди... Той хлопчина, що живе з Сар’єттою,— знаєте? — дуже сміявся нещодавно з Гавара. Він називає його дядьком... А коли Сар’єтта зайшла за Жюлем, їй довелося платити за нього; і взяли з неї аж шість франків, бо Жюль програв на більярді вгощення... А гарна дівчина Сар’єтта, правда?

— Та ви, як бачу, он який! — промовив, усміхаючись, Флоран.— Кадіна, Сар’єтта і, мабуть, є ще й інші?

Художник знизав плечима.

— Помиляєтеся,— відповів він.— Мені жінки зовсім не потрібні; з ними надто багато клопоту. Я навіть не знаю, що з ними робити; мені завжди було страшно підійти до них... На добраніч, лягайте спати. Якщо ви колись станете міністром, я даватиму вам поради у справі прикрашення Парижа.

Флоран мусив відмовитись од думки зробити собі з Клода слухняного учня. Це його засмутило, бо, незважаючи на благородне засліплення фанатика, він відчув нарешті навколо себе атмосферу ворожості, що з кожною годиною згущалася. Навіть у Мегюденів він зустрічав більш холодний прийом. Стара стиха глузувала, Мюш не слухався, красуня Нормандка виявляла раптову досаду, коли, присуваючи свій стілець до його стільця, не могла добитися, щоб він не був стриманий. Молодиця навіть сказала якось учителеві, що вона йому, мабуть, набридла, а він тільки посміхнувся ніяково на ці слова, так що вона сердито сіла по другий бік столу. Флоран також утратив приязнь Огюста. Ковбасник-підмайстер не заходив більше до його кімнати, коли ввечері підіймався до себе на мансарду лягати спати. Він був переляканий чутками, що ширилися про цього чоловіка, з яким він раніше не боявся просиджувати в зачиненій кімнаті ,аж до півночі. Огюстіна взяла з свого нареченого слово, що він більше не буде такий необережний. А Ліза остаточно розізлила молодих, попросивши їх відкласти весілля, доки кузен не звільнить кімнату нагорі; господиня не хотіла відступати новій продавщиці свого кабінетика на першому поверсі. Відтоді Огюст почав бажати, щоб «каторжного швидше засадили». Він підшукав ковбасну, про яку мріяв, хоч і не в Плезансі, а трохи далі, в Монружі. Торгівля свинячим салом ставала вигідною. Дурненька гладуха Огюстіна говорила, заливаючись сміхом, що вона особисто готова переїхати. Недивно, що вночі при найменшому шумі підмайстер прокидався і радів, уявляючи собі, що це нарешті прийшла поліція арештовувати Флорана.

У Кеню-Граделів про це не говорили. За мовчазною згодою персонал ковбасної ані словом ненатякав господареві про те, що чекало Флорана. Кеню, трохи засмучений тим, що жінка з братом посварилися, втішався, перев’язуючи ковбаси та солячи шматочки сала. Іноді він з’являвся на порозі крамниці, виставляючи своє просте, червоне лице, що сміялося поверх білого фартуха, який обтягував його черево. Він і гадки не мав, що його поява дає ще більше матеріалу для пліток на ринку. Ковбасника жаліли, казали, що він схуд, дарма що був неймовірно товстий; інші, навпаки, закидали йому, що він не схуд від сорому за такого брата. А Кеню, наче обдурені чоловіки, що останніми довідуються про порушення своїх подружніх прав, перебував у щасливому незнанні й був зворушливо веселий, коли, зупинивши на тротуарі котрусь сусідку, питав, чи подобався їй той італійський сир, який вона вчора купила в нього, або холодець із свинячої голови? Сусідка жалісно поглядала, мов хотіла його втішити, наче всі свині, м’ясо яких потрапило до ковбасної, хворіли жовтухою.

— Що це таке, чому на мене позирають з таким похоронним виглядом? — запитав він одного разу Лізу.— Чи не хворий у мене вигляд, як ти вважаєш?

Жінка заспокоїла його, сказавши йому, що він свіжий, як троянда. Кеню дуже боявся хвороби і при найменшій недузі стогнав і перевертав усе догори дном.

Але у великій ковбасній Кеню-Граделів справді ставало похмуро: дзеркала потьмяніли, білий мармур здавався льодяним, варене м’ясо на прилавку спало у пожовклому жирі, в озерах каламутного желе. Навіть Клод колись зайшов до тітки сказати, що її вітрина виглядає «зовсім нудною». Так воно й було насправді. На підстилці з тонких блакитних обрізків паперу страсбурзькі язики в шпику мали білуватий, меланхолійний відтінок хворих язиків; добродушні жовті окости поросят виглядали зовсім кволими, а зелені паперові помпони на них — сумними. Покупці, приходячи в крамницю купити кільце кров’яної ковбаси, шпику на десять су або півфунта топленого сала, приглушали голос, як у кімнаті покійника. Перед охололою грілкою стовбичили дві чи три плаксиві жінки. Красуня Ліза носила траур по своїй ковбасній з мовчазною гідністю. Вона одягала на чорне плаття бездоганно білі фартухи . Її чисті руки, стягнені біля кисті широкими нарукавниками, її лице, що стало ще кращим під серпанком пристойного суму, ясно говорили цілому кварталові, всім цікавим, які цілий день совали в крамницю ніс, що на господарів звалилося незаслужене нещастя, але що ковбасниця знає його причини і зуміє подолати його. Час від часу Ліза нахилялася, обіцяючи поглядом кращі дні двом червоним рибкам, що також були стурбовані й мляво плавали в акваріумі.

Вродлива ковбасниця дозволяла собі одну тільки розвагу. Вона без страху гладила тепер рукою атласне підборіддя Маржолена. Він допіру вийшов з лікарні; череп його загоївся; хлопець був такий самий товстий та веселий, як і раніше, тільки ще дурніший, як був, зовсім ідіот. Тріщина в черепі, мабуть, дійшла до мозку. Маржолен обернувся тепер на тварину. Він був наївний, як п’ятилітня дитина, проте мав тіло колоса, сміявся, сюсюкав, не вмів як слід вимовляти слова, але був тихий та покірливий, мов ягнятко. Кадіна цілком приборкала його. Спочатку вона дивувалася цьому, а потім зраділа, що може робити з цією чудовою твариною все, що схоче. Дівчина клала його в корзину з пір’ям, тягла гуляти, використовувала його, як сама хотіла, поводилася з Маржоленом то як з собакою, то як з лялькою, то як з коханим. Він належав їй, наче ласощі, наче жирний кусок Центрального ринку, і Кадіна користувалася його золотистим тілом, як витончена ласуха. Та хоч дівчина добивалася від свого товариша всього, чого хотіла, і всюди тягала його за собою, як покірного велетня, вона не могла перешкодити йому завертати до мадам Кеню. Мала навіть била його своїми нервовими кулачками, але він їх, здавалося, не відчував. Тільки-но Кадіна надівала на шию кошик і вирушала із своїми фіалками на вулицю Пон-Неф або на вулицю Тюрбіго, він ішов побродити перед ковбасною.

— Заходь же! — кричала до нього Ліза.

Вона найчастіше пригощала його корнішонами. Маржолен їх дуже любив і ласував ними з невинним сміхом біля прилавка. Дивлячись на красуню-ковбасницю, дурник захоплювався і аж у долоні плескав від радощів. Потім починав підстрибувати, тихенько скрикувати, наче маленький хлопчик перед чимось смачним. Перші дні Ліза боялася, щоб він часом не пригадав, що сталося між ними.

— У тебе ще й досі голова болить? — спитала вона.

Він відповів «ні», хитаючись всім тілом, регочучи ще голосніше.

— Ти ж упав тоді? —тихенько вела далі ковбасниця.

— Так, упав, упав, упав,— почав наспівувати він дуже задоволеним голосом, ляскаючи себе долонею по голові.

Потім серйозно, в екстазі, не зводячи очей з Лізи, Маржолен повторював: «Красуня, красуня, красуня». Це дуже зворушувало молодицю. Вона зажадала від Гавара, щоб той залишив Маржолена в себе. І коли Маржолен закінчував свою арію покірного кохання, мадам Кеню ніжно гладила його підборіддя, примовляючи, що він славна дитина . Її рука зупинялась на підборідді, зігріта скромною насолодою; ця ласка знову зробилася дозволеною розвагою, знаком приязні, яку велетень сприймав зовсім по-дитячому. Він трохи роздував шию, примружував очі від приємного почуття, мов тварина, коли її гладять. Красуня-ковбасниця, щоб дозволити собі цю цілком пристойну насолоду, якій вона віддавалася з Маржоленом, казала собі, наче вона цим винагороджує його за жорстокий удар кулаком, яким мало не вбила бідного хлопця в льоху, біля комор з птицею.

А в ковбасній було тимчасом сумно. Флоран іще кілька разів заходив туди потиснути братові руку, а невістка при цьому зберігала холодну мовчанку. Флоран часом у неділю навіть обідав у Кеню-Граделів. Тоді Кеню просто знемагав, марно силкуючись оживити загальну розмову, їжа не лізла йому в горло, і під кінець ковбасник починав сердитися. Колись увечері після такого невеселого родинного обіду він, мало не плачучи, сказав жінці:

— Та що це таке зі мною? Як ти гадаєш, може, я хворий? Ти не помічаєш, я не змінився?.. Мене наче щось душить, і так мені сумно, сам не знаю чого, слово честі... Скажи, що це таке?

— Певне, настрій поганий,— відповіла Ліза.

— Е, ні, ні, це триває вже досить довгий час, мене душить... А тимчасом і справи наші йдуть добре, і великого горя немає, живемо, як завжди... Та й ти, моя любко, чогось змінилася, наче зажурилась... Якщо так буде й далі, я покличу лікаря.

Красуня-ковбасниця серйозно глянула на чоловіка.

— Ніякий лікар тут не потрібний,— сказала вона.— Це минеться... Тепер у нас наче пошесть яка, всі в кварталі почувають себе погано...

І раптом додала ніжно, як мати:

— Не турбуйся, мій товстунчику... Я не хочу, щоб ти занедужав. Це вже було б занадто.

Жінка звичайно відсилала його в кухню, бо з досвіду знала, що стукотіння сікачів, шипіння сала, дзенькіт каструль звеселяли його. Крім того, вона віддаляла його таким чином од базікання мадмуазель Саже, яка тепер цілий ранок просиджувала в ковбасній. Стара поставила перед собою мету залякати Лізу, щоб та наважилася зробити якийсь рішучий крок. Спочатку вона досягла того, що ковбасниця їй звірилась.

— Ох, скільки-то є на світі лихих людей,— почала обмовниця,— таких, що їм краще б думати про свої справи... Ох, коли б ви знали, дорога мадам Кеню... Та проте я ніколи не наважуся повторити вам, що чула!

Але ковбасниця відказала, що це її не обходить, і тоді Саже пошепки, нахилившись над шинкою, що лежала на прилавку, сказала:

— Уявіть собі: кажуть, що пан Флоран зовсім не кузен вам...

І поволі мадмуазель Саже дала зрозуміти, що їй відомо усе. Для неї це було тільки засобом тримати Лізу у своїх руках. А коли ковбасниця відкрила їй правду, також додержуючи своєї тактики, щоб мати людину, через яку можна було б довідуватись, які чутки та плітки ширяться в кварталі, стара заприсяглася, що буде німа, як риба, і заперечуватиме все, що чула від Лізи, хоч голову їй рубайте. Після цього вона з насолодою почала смакувати цю драму. Щодня вона приносила тривожні новини.

— Вам слід якось застерегтися,— нашіптувала вона красуні Лізі.— Я знову чула в ряду, де торгують кишками, як дві жінки балакали, знаєте, про те... Не можу ж я казати людям, що вони брешуть, ви ж розумієте. З мене б сміялися... Чутка так і шириться, так і шириться. Де вже її спинити! Шило коли-небудь вилізе-таки з мішка.

За кілька днів мадмуазель Саже пішла у справжню атаку. Вона прибігла перелякана, почекала, нетерпляче жестикулюючи, доки всі покупці вийшли з крамниці, і стиха прошипіла:

— Чули, що кажуть?.. Ті люди, що збираються в Лебігра, накупили собі рушниць і тільки чекають, щоб розпочати те саме, що було в 48-му році. Ну хіба не жаль дивитися, як пан Гавар, людина гідна, багата, статечна, водиться з усякою наволоччю!.. Я хотіла вас попередити про вашого дівера.

— Та дурниці, нічого тут немає серйозного,— протягла Ліза, щоб заохотити Саже до дальших балачок.

— Нічого серйозного? Оце так! Увечері, коли проходиш вулицею Пірует, чути страшенний галас із винарні. Вони, бачте, зовсім не соромляться. Пам’ятаєте, як ця компанія хотіла збити з пуття вашого чоловіка? З вікна своєї кімнати я бачу, як вони там роблять патрони. Невже і це жарти?.. А втім, я попередила вас для вашої ж користі.

— Певна річ, дякую вам. Тільки люди багато чого вигадують.

— Ну, це не вигадки, на превеликий жаль!.. Та що казати, коли весь квартал гомонить про це! Кажуть, що коли поліція їх накриє, то чимало людей будуть замішані в небезпечну справу. Ось хоч би й пан Гавар...

Проте ковбасниця знизала плечима, мов хотіла сказати, що пан Гавар старий дурень, так йому й треба.

— Я кажу про нього, як і про інших, хоч би і про вашого дівера,— вела далі хитра стара.— Адже пан Флоран, здається, у них за начальника... Це може бути вам дуже прикро. Мені від душі вас жаль, бо коли поліція зайде й до вас, то можуть і пана Кеню зачепити. Його теж арештують. Два брати — як два пальці на руці.

Красуня Ліза гаряче заперечила. Проте вона дуже зблідла; своїми тривогами мадмуазель Саже таки дошкулила їй до живого. Від цього дня пащекуха приносила з ринку тільки історії про невинно потерпілих людей, які сиділи у в'язниці лише за те, що давали в себе притулок злодіям. Увечері, йдучи до винарні по наливку, стара збирала цілу низку фактів, дарма що Роза була зовсім не балакуча. Та старуха звірялася на власні очі й вуха. Вона добре помітила особливу прихильність Лебігра до Флорана, його намагання втримати інспектора в себе, його люб'язність, так погано оплачувану тими грішми, які Флоран витрачав у винарні. Це тим більше дивувало мадмуазель Саже, що вона добре знала ставлення обох чоловіків до красуні Нормандки.

«Далебі можна подумати,— міркувала вона,— що Лебігр годує його на заріз... Кому ж він хоче його продати?»

Одного разу увечері, коли стара зайшла до винарні, то побачила, як Логр упав на канапку в кабінеті, кажучи, що оббігав усі околиці і втомився, як собака. Плетуха зараз же глянула на його ноги: на черевиках не було ані порошиночки. Тоді вона посміхнулася сама до себе і пішла з порічковою наливкою, закопиливши губи.

Звичайно Саже доповнювала свій запас відомостей спостереженнями з власного віконечка. Це віконечко, що було дуже високо над усіма сусідніми будинками, служило для неї джерелом безмежної радості. Стара влаштовувалася тут, як в обсерваторії, в будь-яку годину дня і стежила за цілим кварталом. Спочатку вона вивчила до найменших подробиць меблювання всіх кімнат, які були просто перед нею, праворуч і ліворуч. Вона могла б розповісти, не проминувши жодної подробиці, про всі звички мешканців; їй було відомо, чи добре живуть чоловіки з жінками, як вони миються, що їдять за обідом, хто їх відвідує. Далі звідси в неї відкривався вид на Центральний ринок. Ні одна жінка кварталу не могла перейти вулицю Рамбюто, щоб Саже не помітила її. Стара безпомилково визначала, куди й звідки йде ця жінка, яку провізію несе в кошику; вона знала історію цієї жінки, її чоловіка, її костюми, її дітей, її матеріальний стан.

Ось це - мадам Лоре, вона дає чудову освіту своєму синові. А це мадам Гютен, сердешна, якою нехтує чоловік. А це мадмуазель Сесіль, різникова дочка, така золотушна, що її ніяк не можуть віддати заміж. І Сацсе могла так проводити цілі дні, нанизуючи пусті фрази, надзвичайно тішачись дрібними фактами, зовсім нецікавими. Але від восьмої години вечора вона дивилась тільки на вікна з матовими шибками, де вимальовувалися чорні тіні постійних відвідувачів кабінету. Стара помітила, що Шарве й Клемане уже не бували там, бо їхні сухі силуети не з’являлися більше на молочному транспаранті. У винарні не відбувалося жодної події, яку б вона не відгадала з раптових і безшумних рухів рук та голів. Саже зробилася дуже догадливою: вона чудово тлумачила значення витягнених носів, розчепірених пальців, роззявлених ротів, презирливо піднятих плечей; у такий спосіб вона стежила за змовою так уважно, що могла щодня сказати, як далеко зайшло діло. Якось увечері вона чітко уявила, якою жорстокою буде розв’язка. Мадмуазель Саже помітила на блідих шибках чорну тінь від Гаварового пістоля, величезні контури револьвера з витягненим дулом з’являлися то там, то тут, наче пістолетів було багато. От за цю зброю й розповіла стара мадам Кеню. Іншим разом Саже була зовсім збита з пантелику, побачивши, як там мелькали безконечні смуги матерії: вона подумала, що в кабінеті виготовляють патрони. Другого дня цікава баба зайшла до винарні об одинадцятій годині під приводом позичити у Рози свічку; краєчком ока крізь щілинку в дверях вона побачила на столі окремого кабінету купи смуг червоної матерії, які дуже її налякали. Після цього запас її відомостей набув більш значного характеру.

— Я не хотіла б вас лякати, мадам Кеню,— сказала мадмуазель Саже,— та це стає надто жахливо... Я боюся, слово честі! Ніколи в світі не кажіть нікому, що я вам розповім. Вони мені горло переріжуть, як довідаються.

Коли ковбасниця заприсяглася, що не викаже її, стара розповіла про куски червоної матерії.

— Я не знаю, що це могло бути. Вони лежали цілою купою, мов ганчірки, змочені кров’ю... Той Логр — знаєте, горбань — накинув один шмат собі на плечі... Ну, чистий тобі кат... Певне, вони знову щось надумали.

Ліза не відповідала, вона, здавалось, міркувала, опустивши очі, граючись держальцем виделки, якою розкладала в ряд кусочки солонини на блюді. Мадмуазель Саже казала стиха:

— На вашому місці я не була б така спокійна, мені б захотілось довідатися... Чому ви не оглянете кімнату вашого дівера?

Ліза злегка здригнулася. Вона впустила виделку і втупила тривожний погляд у стару, думаючи, чи не відгадала вона її намір. А Саже казала далі:

— Та це ж, нарешті, дозволено... Ваш дівер може вам дуже нашкодити, як ви допустите... Вчора в мадам Табуро йшла мова про вас. Вона вам така віддана приятелька. Мадам Табуро казала, що ви надто добрі й що на вашому місці вона б давно навела порядки.

— Це сказала мадам Табуро?—задумливо прошепотіла ковбасниця.

— Атож, і таку жінку, як мадам Табуро, варто послухати... Постарайтеся ж довідатися, що означають ці куски червоної матерії, а потім скажіть мені, добре?

Та Ліза вже не слухала. Вона якось непевно поглядала крізь гірлянди сосисок у вітрині на маленькі сирки жерве й равликові консерви. Ковбасниця, здавалось, поринула у внутрішню боротьбу, що провела дві зморшки на її мовчазному обличчі. Тимчасом стара почала стромляти свого носа у блюда на прилавку, бурмочучи сама до себе:

— Ах, ось тут нарізана ковбаса... Таж вона висохне... А це кров'яна ковбаса. У ній, мабуть, виделкою колупалися. Треба б її десь забрати, вона бруднить блюдо.

Ліза з неуважним поглядом віддала їй кров'яну ковбасу й кусочки копченої, промовивши:

— Візьміть, якщо хочете.

Все зникло в кошику. Мадмуазель Саже так звикла до подачок, що вже навіть не дякувала. Щоранку вона забирала собі всі обрізки з ковбасної. Стара пішла, сподіваючися здобути десерт від Сар'єтти або мадам Лекер, наговоривши їм на Гавара.

Зоставшись сама, ковбасниця сіла на лаву за прилавком, бажаючи обміркувати своє рішення в зручній обстановці. Вже цілий тиждень вона не мала спокою. Якось увечері Флоран попросив у Кеню п'ятсот франків, звичайно, як людина, що має відкритий рахунок.

Кеню відіслав брата до жінки. Флоранові це було прикро, він трошки тремтів, звертаючись до красуні Лізи. Але та, не промовивши й слова, не запитавши, нащо йому потрібні гроші, пішла до себе в кімнату і принесла п’ятсот франків. Вона тільки сказала діверові, що записала ці гроші на рахунок спадщини. Через три дні він узяв тисячу франків.

— Не варто було вдавати з себе безкорисливу людину,— сказала Ліза своєму чоловікові увечері, лягаючи спати.— Ти тепер бачиш, як добре я зробила, що зберегла його рахунок... Чекай, я ще не записала тисячі франків, які видала сьогодні.

Вона сіда перед бюро, перечитала сторінку рахунків і додала:

— Я мала рацію, залишивши вільне місце. Я відмічатиму те, що взято, на полях!.. От побачиш, він усе витратить на дрібниці... Я вже давно сподівалася цього.

Кеню нічого не відповів і уклався спати в дуже поганому настрої. Кожного разу, коли його дружина відкривала бюро, відкидна дошка рипіла, аж йому серце краялося. Він навіть вирішив був присоромити брата, перешкодити йому викидати гроші на Мегюденів; але не наважився. Через два дні Флоран попросив ще півтори тисячі франків. Логр колись увечері сказав, що якби були гроші, то справа посувалася б швидше. Другого дня він аж не тямився з радощів, побачивши, що слово, кинуте на вітер, дало йому невеличкий пакуночок золота; оцінювач, посміхаючись, поклав його в кишеню, причому горб його аж підстрибував від радості. З того часу почали з’являтися різні потреби: такий-то відділ просив грошей найняти приміщення, іншому треба було підтримати нещасливих патріотів; потрібні були гроші, щоб купувати зброю та військові припаси, вербувати людей, давати хабара поліції. Флоран ладен був віддати все. Він згадав про спадщину, про поради Нормандки. Флоран черпав гроші з Лізиного бюро, і бентежив його тільки невиразний страх, коли він дивився на серйозне обличчя невістки. На його думку, не можна було витратити ці гроші на більш святе діло. Захоплений Логр носив тепер надзвичайні рожеві краватки й лаковані черевики, поглядаючи на які, Лакайль ставав ще похмурішим.

— Твій брат узяв три тисячі франків протягом тижня,— заявила Ліза своєму чоловікові.— Що, ти на це скажеш? Правда, гарно?.. Якщо він так поводитиметься далі, то п’ятдесяти тисяч франків вистачить йому тільки на чотири місяці... А старому Граделю треба було сорок років працювати, щоб скласти такі гроші.

— Сама винна!—скрикнув Кеню.— Не треба було йому говорити про спадщину.

Але жінка суворо глянула на нього, промовивши:

— Це його гроші, він має право хоч усі взяти... Мені не шкода віддавати йому гроші; мені тільки хочеться знати, на що вони йдуть... Я давно тобі кажу: цьому повинен бути край.

— Про мене, роби, що хочеш, я не заважатиму тобі,— вирішив ковбасник, якого мучила скнарість.

Він щиро любив свого брата, але думка про п’ятдесят тисяч, які Флоран міг витратити протягом чотирьох місяців, була йому нестерпна. Ліза із слів мадмуазель Саже здогадувалася, на що йшли ці гроші. Коли стара дозволила собі натякнути на спадщину, ковбасниця скористалася з нагоди, щоб розповісти всьому кварталові, що Флоран брав свою частку й витрачав гроші, як хотів. На другий день після того коли Ліза довідалася про червону матерію, вона наважилася діяти. Проте вона ще боролася з собою, оглядаючися навколо у своїй ковбасній: свинина висіла похмуро; Мутон, сидячи біля банки з топленим салом, наїжувався і дивився невесело, як кіт, позбавлений змоги спокійно перетравлювати їжу. Ковбасниця покликала Огюстіну, щоб та посиділа за прилавком, а сама піднялась у Флоранову кімнату.

Нагорі, увійшовши до діверової спальні, вона здригнулася. По-дитячому чистенька постіль була геть заплямована купою червоних шарфів, що звисали аж до підлоги. На каміні поміж золотими паперовими коробочками та старими баночками з-під помади валялися червоні пов’язки шпачки кокард, мов краплі крові, що розпливалися на полиці. Далі, на всіх гвіздках, на сірому тлі шпалер, висіли полотнища матерії, чотирикутні вимпели жовті, сині, зелені, чорні, в яких ковбасниця впізнала значки двадцяти відділів. Дитяча обстановка кімнатки мов жахалася цих революційних прикрас. Немудра; незграбна наївність, що залишилася тут від продавщиці, акуратні біленькі завіски й меблі були мов освітлені загравою пожежі, а обличчя Огюста й Огюстіни на фотографії ніби помертвіли від страху. Ліза обійшла кімнату навкруги, розглянула значки, пов’язки, шарфи, нічого не торкаючись, мов боячися, що це жахливе лахміття попече її. Тепер вона переконалася, що не помилилася: гроші справді йшли на ці речі. Для неї такий вчинок був огидний, майже неймовірний; уся її істота обурювалася проти цього . Її гроші, зароблені чесною працею, йшли на організацію бунту, на оплату витрат по бунту! Ліза все стояла, дивлячись на розквітле гранатове деревце на балконі; його квіти були червоні, як криваві кокарди; вона прислухалася до співу зяблика, що нагадував їй віддалену луну рушничних пострілів. Тут їй спало на думку, що повстання може спалахнути завтра, а то й сьогодні ввечері. Ковбасниці привиділися прапорці, що маяли на вітрі, низки шарфів, раптовий гуркїт барабанів, і вона швидко зійшла вниз, навіть не зупинившись, щоб прочитати папери, розкладені на столі. Зійшовши на перший поверх, ковбасниця одяглася.

В цю урочисту годину красуня Ліза спокійною рукою ретельно зачесала волосся. Вона була дуже рішуча й навіть не здригнулась, а очі її зробилися ще суворіш застібаючи корсаж чорної шовкової сукні, натягаючи щосили матерію повними руками, вона пригадувала слова абата Рустана. Молода жінка запитувала себе, і її сумління відповідало їй, що вона виконає тільки свій обов’язок. Коли ковбасниця накинула на свої широкі плечі килимову шаль, то відчула, що здійснює aкт високої чесності. Надівши темнофіолетові рукавички, Ліза пришпилила на капелюшок густу вуаль. Перед тим як вийти, вона замкнула бюро двома поворотами ключа; при цьому обличчя її виражало радісну сподіванку, ніби вона хотіла сказати самому бюро, що тепер воно може спати спокійно. На порозі ковбасної стояв Кеню, виставивши біле черево. Він здивувався, що його жінка так вичепурилася і кудись іде о десятій ранку.

— Ти куди? — запитав він її.

Вона вигадала, що йде з мадам Табуро в справах. І ще додала, що зайде взяти квитки в театр «Гете». Кеню побіг слідом за нею і гукнув, що радить їй брати місця проти сцени, там краще видно. Коли він повернувся до крамниці, огрядна красуня попрямувала до стоянки візників на майдані Сен-Есташ, сіла у фіакр, спустила завіски й звеліла кучерові їхати до театру «Гете». Вона боялася, що за нею хтось стежитиме. Купивши квитки, Ліза поїхала до будинку суду. Тут, біля огорожі, вона заплатила візникові й відпустила екіпаж. Після цього тихим кроком пішла по залах та коридорах до поліцейської префектури.

Тут ковбасниця розгубилась, потрапивши в метушливу юрбу поліцаїв та якихось панків у довгих сюртуках; вона дала десять су кур’єрові, який провів її до кабінету префекта. Та щоб потрапити на прийом до префекта, треба було дістати перепустку. Лізу відпровадили до тісної кімнати, мебльованої з розкішшю готелю, її прийняв похмурий, товстий, лисий пан, увесь у чорному; він запитав, чого їй треба. Тоді, відкинувши вуаль, вона назвала своє прізвище й виклала все одним духом. Лисий пан із змореним виглядом мовчки слухав її. Коли вона скінчила, він просто запитав:

— Ви невістка тому засланцеві?

— Так,— спокійно відповіла Ліза.— Ми люди порядні... Я не хочу, щоб якась підозра впала на мого чоловіка.

Урядовець знизав плечима, мов хотів сказати, що все це страх яке нудне. Потім промовив нетерпляче:

— Бачте, вже більш як рік мені докучають із цією справою. Доноси сиплються, як із торби, до мене чіпляються, мене підганяють. Ви ж повинні розуміти, що коли я не кваплюся, значить, так треба. Ми маємо свою рацію... Ось і папери в цій справі, я вам покажу їх.

Він поклав перед Лізою велику купу паперів у синій обгортці. Вона почала гортати її. То були наче окремі розділи історії, яку вона щойно розповіла. Поліцейські комісари з Гавра, Руана і Вернона сповіщали про повернення Флорана до Франції. Далі йшло донесення про те, що він оселився в Кеню-Граделів. Інші документи повідомляли, що він поступив на посаду інспектора в Центральний ринок, розповідали про його життя, про вечори, які він проводив у винарні Лебігра; не було пропущено жодної подробиці. Приголомшена Ліза помітила, що ці донесення повторювалися і, значить, виходили з двох різних джерел. Нарешті вона знайшла купу анонімних листів різних форматів і почерків. Це вже було занадто. Вона впізнала дрібний нерозбірливий почерк мадмуазель Саже, яка сповіщала, що в окремому кабінеті винарні збирається таємне товариство. Далі на великому аркуші засмальцьованого паперу йшли товсті патики мадам Лекер, а під ним лежала блискуча сторінка, прикрашена жовтенькими братками і карлючками Сар’єтти й пана Жюля; обидва листи попереджали уряд, радячи остерігатися Гавара. Ковбасниця впізнала також брудні вирази тітки Мегюден; стара на чотирьох сторінках, які майже неможливо було розібрати, переказувала всі безглузді байки, які ходили на ринку про Флорана. Але особливо схвилював ковбасницю бланк її власного торгового дому; на заголовку цього аркуша стояли слова: «Ковбасна Кеню-Граделів»,— а на звороті Огюст зраджував людину, що, на його думку, стояла йому на перешкоді до шлюбу.

Чиновник, видно, з певним наміром показав мадам Кеню ці документи.

— Ви не знаєте ні одного з цих почерків? — запитав він.

Ковбасниця пробуркотіла «ні» й підвелася. Ліза аж задихалася, схвильована тими відомостями. Вона спустила вуаль, щоб заховати обличчя, яке мимоволі палало від сорому. Її шовкове плаття тріщало, темні рукавички сховалися під великою шаллю. Лисий пан мляво посміхнувся, кажучи:

— Як бачите, мадам, ваші відомості трохи спізнилися... Проте я вам обіцяю, що на ваш вчинок звернуть увагу. Особливо порадьте своєму чоловікові, щоб він ні в що не втручався... Тут можуть виникнути деякі обставини...

Він не договорив і з легким поклоном підвівся зі свого крісла. Ліза зрозуміла, що час іти. За дверима вона побачила Логра і Лебігра, які мерщій одвернулися. Та вона зніяковіла ще більше за них. Ковбасниця проходила залами, коридорами, почуваючи, що потрапила в тенета поліції, що поліція все бачить і все знає. Нарешті вона вийшла на майдан Дофіна. На набережній Орлож вона пішла повільніше; вітрець із Сени освіжав її.

Найчіткіше мадам Кеню усвідомлювала непотрібність свого вчинку. Її чоловікові ніщо не загрожувало. Від цього їй стало легше, хоч водночас вона відчувала докори сумління. Ковбасниця обурювалася поводженням Огюста і трьох торговок, через яких вона потрапила в смішне становище. Вона пішла повільніше, стежачи очима за течією Сени; шаланди, почорнілі від вугільного пороху, спускалися за зеленою водою, а вздовж берега рибалки закидали вудки. Тепер виявилося, що не вона виказала Флорана. Ця думка, що несподівано майнула в її голові, здивувала її. А хіба вона погано зробила б, якби виказала дівера? Ковбасниця стурбувалася, здивувавшись, що сумління могло її обдурити. Анонімні листи, звичайно, річ дуже огидна. Вона ж, навпаки, просто пішла, назвала своє прізвище, всіх вигороджувала.

І раптом, згадавши про спадщину старого Граделя, ковбасниця зазирнула до себе в душу і зрозуміла, що вона ладна кинути у річку ці гроші, аби тільки зцілити свою ковбасну від її хвороби. Ні, вона не була скнарою, не через гроші пішла вона до префектури. Проходячи по мосту О-Шанж, Ліза вже зовсім заспокоїлась: до неї повернувся вартий заздрості душевний спокій. Це й краще, що інші випередили її у префектурі: тепер їй не доведеться обманювати Кеню, і вона спокійно спатиме.

— Що, купила квитки? — запитав чоловік, коли жінка повернулась додому.

Він схотів їх побачити і вимагав пояснення, на якому саме місці балкона їхні крісла. Ліза думала, що поліція зараз прийде, тільки-но вона зробить свою заяву, і її план піти до театру зводився до того, щоб чоловік не бачив, як арештовуватимуть Флорана. Вона сподівалася переконати його поїхати з нею на прогулянку, як вони часом робили: подружжя іноді їздило фіакром у Булонський ліс, обідало в ресторані, засиджувалося в якому-небудь кафе-шантані. Та тепер ковбасниця вважала, що це зайве. Вона, як завжди, провела день за прилавком, рум’яна, веселіша і привітніша, ніж звичайно, мовби видужала від якоїсь недуги.

— А бачиш, я правду казав, що повітря тобі на користь,— мовив Коню.— Ти пройшлася сьогодні вранці і тепер чудово виглядаєш.

— Ет, відчепися,— сказала йому, нарешті, жінка і знову зробилася серйозною.— Повітря паризьких вулиць зовсім некорисне для здоров’я.

Увечері в театрі «Гете» вони дивилися п’єсу «Милосердя Боже». Кеню в сюртуці й сірих рукавичках, ретельно зачесаний, увесь час розглядав в афіші імена артистів. Ліза, в корсажі з великим вирізом, була препишна; вона спиралася на червоний оксамитний бар’єр балкона руками у дуже вузьких білих рукавичках. Чоловік і жінка були глибоко зворушені нещастям Марії; командор справді був огидною людиною, а П'єро їх смішив, як тільки з’являвся на сцені. Від’їзд дитини, молитва в дівочій кімнаті, повернення бідної божевільної навернули на очі ковбасниці декілька слізок, які вона витерла легким дотиком хусточки. Але цей вечір перетворився для неї на справжній тріумф, коли, підвівши очі вгору; вона побачила на галереї Нормандку з матір’ю. Тут ковбасниця ще більше запаніла, послала Кеню до буфету купити коробку карамелі і почала недбало гратися перламутровим, багато позолоченим віялом. Рибна торговка була переможена; вона похилила голову, слухаючи, що їй потихеньку говорить мати. При виході обидві красуні зустрілись у вестибюлі і обмінялися невиразною усмішкою.

Того дня Флоран рано пообідав у Лебігра. Він чекав на Логра; горбань обіцяв привести до нього відставного сержанта, людину здібну, з якою треба було обговорити план нападу на Бурбонський палац та Ратушу. Насувалася ніч, з обіду сіявся дрібний дощик, і величезний Центральний ринок поринув у сиву імлу. Контури будівель проступали чорною масою на рудуватому похмурому небі, по якому брудними ганчірками тяглися хмари, мало не чіпляючись за дахи і ніби розриваючись об гострі шпилі громовідводів. Флоранові нудно було дивитися на болото й жовті потоки, що немов несли й розстеляли присмерк по брудних вулицях. Він бачив, як люди ховалися від дощу на тротуарах критих проходів, як парасольки бігали під зливою, а фіакри швидше і голосніше стукотіли по спустілих вулицях. Раптом небо з одного боку очистилося. На заході зайнялося червоне світло. Тоді в кінці вулиці Монмартр з’явилась ціла армія замітальників, і, вимахуючи мітлами, почала гнати перед собою цілі озера рідкого болота.

Логр не привів сержанта. Гавар подався обідати до своїх знайомих у Батіньйоль. Флоран мусив цілий вечір провести віч-на-віч з Робіном. Утікач майже весь час говорив сам один, і нарешті йому стало нестерпно сумно, його мовчазний товариш тільки хитав бородою й кожні чверть години простягав руку за склянкою, щоб ковтнути пива. Флоран з нудьги пішов спати. Але Робін, залишившися сам, ще довго сидів, задумливо насунувши капелюха на лоб і втупивши очі в свою склянку. Роза й хлопець-прислужник, які мріяли раніше зачинити винарню, бо в кабінеті не було компанії, мусили зачекати добрих півгодини, доки Робін нарешті пішов додому.

Флоранові в своїй кімнаті стало страшно лягти в ліжко. Він відчував один із тих приступів нервової хвороби, що траплялось часом, коли його цілими ночами переслідували страшні кошмари. Напередодні він був у Кламарі на похороні Верлака, який помер після жахливої агонії. Флоранові ще ввижалася вузька труна, яку спускали в землю. Особливо не міг він відігнати од себе образ мадам Верлак, з її плаксивим голосом, але без слідів сліз в очах; вона весь час ходила слідом за Флораном, говорила про неоплачену труну й похорон, про те, що не знає, як розплатитися за все, не маючи жодного су в кишені, бо аптекар довідався про смерть Верлака і ще напередодні зажадав сплатити йому весь борг. Флоран змушений був дати грошей на труну і розрахуватися з могильниками. Коли він уже зібрався йти, мадам Верлак подивилася на нього з таким нещасним виглядом, що він залишив їй ще двадцять франків.

Ця смерть була для нього тепер дуже прикра. Знову поставало питання про місце інспектора, його почнуть турбувати, захочуть затвердити на посаді, а це загрожувало небезпечними ускладненнями, які могли викликати в поліції підозріння. Флоранові хотілося, щоб повстання спалахнуло вже завтра й дозволило йому викинути на вулицю кашкета з галунами. З тривожними думками в голові вийшов він на балкон, бажаючи, щоб подув вітру цієї теплої ночі освіжив його гарячий лоб. По зливі вітер ущух. Темносинє небо було безхмарне й ще дихало палом грози. Обмитий Центральний ринок простирав перед ним свою громадину, однакового кольору з небом; як і на небі, на ньому світилися жовті зірки газових вогників.

Спершись на залізні поручні, Флоран думав, що рано чи пізно він буде покараний за те, що згодився зайняти інспекторську посаду. Це було ніби плямою на його житті. Він одержував платню з бюджету префектури, він був зрадник бо служив імперії дарма що в засланні стільки разів сам собі присягався цього не робити. Бажання догодити Лізі, великодушність у витрачанні платні, сумлінне ставлення до своїх обов’язків більше не виправдовували у власних його очах боягузливості. Якщо він страждав у цьому розжирілому оточенні, що переїлось донесхочу, то він на це й заслуговував. Він у думці пережив проведений тут тяжкий рік: переслідування рибних торговок, брудкі вогкі дні, вічне нетравлення свого шлунка, шлунка худої людини, приглушену недоброзичливість, яку він відчував навколо себе і яка так швидко зростала. Все це він сприймав як кару. Цей невиразний приплив злоби, причин якої він не відав, віщував якусь катастрофу, і Флоран заздалегідь скорявся їй, соромлячись своєї помилки, що тепер вимагала покути. Він навіть обурився сам на себе при думці про народний рух, який він підготовляв своїми руками, і говорив собі, що він уже тепер недосить чистий для успіху цієї справи.

Як багато мріяв він на цій височині, блукаючи очима по неосяжних дахах павільйонів! Найчастіше ввижалося йому, що дахи — це сірі моря, які розповідають йому про далекі країни. В безмісячні ночі вони темніли, оберталися на мертві озера, на чорні води, гнилі й смердючі. Але ясні ночі перетворювали їх на світлі водоймища; проміння точилося по обох поверхах дахів, і величезні цинкові листи здавалися від цього вогкими: світло мов ковзало по них, скочувалось і падало з країїв цих неосяжних басейнів, що містились один над одним. Холодна погода сковувала їх, заморожувала, мов бухти в Норвегії, по яких бігають ковзанярі, а в липневу спеку занурювала у важкий сон. Якось у грудні, відчинивши ввечері вікно, він побачив, що дахи ринку побіліли від снігу; їх незайману білизну без єдиного людського сліду, наче північні рівнини, самотність яких не порушується санями, освітлювало небо іржавого кольору; дахи були занурені у величну тишу, від них віяло ніжністю великої природи. І Флоран при кожному перетворенні цього мінливого краєвиду віддавався мріям, ніжним або жорстоким; сніг заспокоював його, неосяжна біла пелена здавалася йому серпанком чистоти, накинутим на весь бруд Центрального ринку, а прозорими ночами лилося місячне світло й несло його в чарівні, казкові країни. Він страждав тільки темними ночами, душними червневими ночами, коли перед ним простилалося смердюче болото, стояча вода проклятого моря. Страшний кошмар увесь час переслідував його.

Дахи ринку незмінно були тут. Флоран не міг відчинити вікна, спертися на поручні, щоб не побачити їх перед собою; вони закривали від нього обрій. Увечері, вийшовши з павільйону морської риби, він знову бачив перед сном ці безконечні дахи. Вони заступали від нього Париж, громадилися перед ним, щохвилини вторгалися в його життя. Цієї ночі кошмар ще більше тяжів над Флораном, посилившись від невиразної тривоги, що хвилювала його. Після дощу, що йшов удень, ринок був пройнятий огидною вогкістю. Всі його погані запахи били тепер Флоранові в лице, скочувалися до міста, мов п’яниця, що падає під стіл, випивши останню пляшку. Флоранові здавалося, що від кожного павільйону здіймаються густі випари. Вдалині курилися нудним запахом крові м’ясний і кишковий ряди; з овочевого і фруктового павільйонів тхнуло квашеною капустою, гнилими яблуками й покидьками зелені. Молочні продукти отруювали повітря своїми специфічними запахами; з рибного ряду тхнуло гострою вогкістю, а павільйон живності, біля самих його ніг, випускав через башточку вентилятора тепле повітря, гидкий сморід, що клубочився, мов сажа із заводського димаря. Хмара всіх цих випарів збиралася над дахами, досягала сусідніх будинків, розпливалася і нависала важким накриттям над усім Парижем. Це Центральний ринок аж розбухав у своєму надто вузькому чавунному поясі і розпікав зайвиною з’їденої ввечері їжі міцний сон міста, що об’їлося.

Флоран почув унизу на вулиці голоси і сміх щасливих людей. Двері в сінях голосно грюкнули: це Кеню і Ліза повернулися з театру. Тоді Флоран, приголомшений, мов сп’янілий від повітря, яким надихався, покинув балкон у смертельній тузі, відчуваючи, що над його головою збирається буря, його нещастя було там, на Центральному ринку, що не встиг охолонути ще від денного запалу. Флоран із силою грюкнув вікном, покинувши думати про ринок, що простягся в пітьмі, голий, спітнілий, розхристаний, виставляючи своє роздуте черево та облегшуючись під зірками.

Через тиждень Флоран вирішив, що час, нарешті, перейти до дії. З’явився достатній привід до незадоволення, і зручно було випустити на паризькі вулиці загони повстанців. Законодавчий корпус, що розпався на два ворожих табори через новий закон про дарчі записи, обговорював тепер проект дуже непопулярного податку, який викликав голосні нарікання в передмістях. Міністерство, боячись поразки, боролося щосили. Кращого приводу для повстання годі було сподіватися.

Якось вранці, на світанку, Флоран пішов побродити навколо Бурбонського палацу. Він забув там про свої обов’язки інспектора й до восьмої години оглядав місцевість, і гадки не маючи, що його відсутність викличе обурення в павільйоні морської риби. Він обійшов усі вулиці — Лілльську, Університетську, Бургундську, вулицю св. Домініка — і дійшов до Еспланади інвалідів, зупиняючись на деяких перехрестях, міряючи відстань довгими кроками. Потім, повернувшись на набережну Д’Орсей і сівши на парапет, він вирішив, що атакувати треба водночас з усіх боків: загони з Гро-Кайю підійдуть од Марсового поля, північні сектори Парижа спустяться вулицею Мадлен, східні та південні підступлять з набережних або пройдуть маленькими групками по вулицях Сен-Жерменського передмістя. Але на тому боці Сени Флорана турбували Єлисейські поля з їхніми відкритими проспектами: він передбачав, що там поставлять гармати, щоб очистити набережну. Тоді Флоран значно змінив у плані деталі, позначаючи місце бою різних секторів у записній книжці, яку тримав у руці. Справжній напад, звичайно, відбудеться з Бургундської та Університетської вулиць, а з боку Сени буде зроблено тільки диверсію. Ранішнє сонце, що зігріло йому потилицю, радісно грало на широких тротуарах і золотило колони величезної будівлі, які були перед Флорановими очима; а він у мріях уже бачив бій, бачив людей, що видиралися на ці колони, розбиті ворота, перистиль, повний повстанців; і раптом, на самому верху чиїсь худі руки підняли прапор.

Флоран поволі повертався, похиливши голову. Ніжне туркотіння примусило його підвести її. Він помітив, що йде Тюїльрійським садом. На галявинці зграя диких голубів поважно ходила, хитаючи шийками. Флоран на хвилину сперся на діжку з померанцьовим деревом, поглядаючи на траву й на птахів, залитих сонцем. Перед ним простяглася зовсім чорна тінь каштанів. На землю спустилася гаряча тиша, порушувана безперервним гуркотом екіпажів удалині, що котилися за штахетами, з боку рулиці Ріволі. Запах зелені дуже зворушив Флорана, нагадавши йому мадам Франсуа. Маленька дівчинка, що бігла за обручем, налякала годубів. Вони знялися й посідали на мармурову руку античного борця посеред моріжка, туркочучи ще ніжніше й причепурюючися.

Входячи на Центральний ринок з боку вулиці Вовільє, Флоран почув голос Кдода Лантьє, що кликав його. Художник спускався в підземелля павільйону живності.

— Гей, ходімте зі мною! — гукнув він.— Я шукаю тварюку Маржолена.

Флоран пішов слідом за ним, щоб забутися ще на хвилину, ще трошки відтягти своє повернення до рибного павільйону. Клод казав, що його приятелеві Маржолену вже нема чого бажати: він перетворився на справжню тварину. Художникові хотілося примусити Маржолена з невинним сміхом позувати йому накарячках. Коли Клодові траплялося розривати від люті свій ескіз, він проводив цілі години в компанії з цим ідіотом, не говорячи й слова, силкуючись уловити його сміх.

— Він, мабуть, годує своїх голубів,— пробурмотів Клод,— тільки я не знаю, де Гаварова комора.

Вони обійшли весь льох. Там, у центрі, у блідій тіні, влаштовано два басейни. Комори призначені тільки для голубів. За дротяними сітками надвечір вічно чути жалісне туркотіння, тихі голоси птахів у тіні густого листя. Почувши цю музику, Клод почав сміятися. Потім сказав Флоранові:

— Ну, хіба не можна заприсягтися, що всі паризькі закохані цілуються в цьому льоху?

Жоден з пташників не був відчинений. Клод подумав уже, що Маржолена в цьому льоху немає, коли раптом звук поцілунків, і поцілунків дзвінких, затримав його перед ледве причиненими дверима. Він відчинив їх і побачив тварюку Маржолена, якого Кадіна поставила навколішки на солому так, що його лице приходилося на рівні її уст. Вона потихеньку цілувала його всюди. Відкинувши довгі біляві кучері хлопця, дівчина цілувала його за вухами, під підборіддям, уздовж потилиці, не поспішаючи поверталася знову до очей, уст, смакуючи його обличчя швидкими поцілунками, наче якісь ласощі, які належали їй і якими вона повністю розпоряджалася. Юнак спокійно стояв, як вона його поставила. Він нічого більше не розумів і тільки тягся до неї всім тілом, навіть не боячися лоскоту.

— Оце добре,— сказав Клод.— Будь ласка, не соромтеся!.. І не стидно тобі, негіднице отака, мучити його в цьому болоті? Дивись, як забруднив коліна.

— Ото ще! — безсоромно відповіла Кадіна.— Це його анітрохи не мучить. Він дуже любить, коли його цілують, бо боїться сам залишитись у темряві... Скажи, адже ти боїшся?

Вона підвела Маржолена; хлопець провів руками по обличчю, мов шукав на ньому слідів дівочих поцілунків, і пробелькотів, що боїться. Тоді дівчина знову сказала:

— Крім того, я прийшла допомогти йому годувати голубів.

Флоран подивився на бідних птахів. На полицях по стінах комори стояли рядами ящики без кришок; у них було повно голубів; лапки їх потерпли від тісноти; в очах мигтіло біле й чорне оперення. Іноді по цій рухливій пелені пробігало тремтіння, потім птахи знову збивалися докупи, і чути було тільки їхнє невиразне туркотіння. Біля Кадіни стояла повна каструля з водою, в якій плавали зерна; Кадіна набирала в рот зерна, виймала голубів одного по одному і вдувала їм їжу просто у відкритий дзьоб. Голуби відбивалися, падали на дно ящика, задихаючись і закотивши очі, сп’янілі від цієї силоміць напханої в них їжі.

— Невинні створіння! — муркнув Клод.

— Тим гірше для них! — підхопила Кадіна, кінчаючи своє заняття.— Вони куди смачніші, як добре відгодовані... За дві години їх присилують проковтнути солоної води, щоб м’ясо було біліше та ніжніше, а ще за дві години їх заріжуть... А якщо хочете подивитись, як це робиться,, то в нас є зовсім готові на заріз. Маржолен зараз почне розправлятися з ними.

Маржолен поніс у ящику з півсотні голубів. Клод з Флораном пішли за ним. Маржолен розташувався долі біля одного з басейнів, поставив біля себе ящик і поклав на щось подібне до цинкової коробки дерев’яну раму з тоненькими поперечками. Потім узявся різати птахів. Швидко повертаючи в пальцях ніж, хлопець хапав голубів за крила, вдаряв ручкою голуба по голові, щоб приголомшити його, і зараз же стромляв у горло вістря. Голуби тільки стріпувалися, наїживши пір’я, а Маржолен складав забитих у ряд, просовуючи їхні голови між поперечок дерев’яних гратів, покладених над цинковою коробкою, куди крапля за краплею стікала кров. І все це робилося розміреними рухами: тук-тук! — удар по черепу ручкою, що розколювала його, змах руки, яка швидко хапала живого птаха з одного боку і складала мертвих по другий бік. Одначе Маржолен незабаром почав діяти швидше, аж повеселішав, очі його розгорілись, і він присів накарячки, мов великий, веселий дог на задні лапи. Нарешті дурень зареготав і почав наспівувати: «Тук-тук! Тук-тук! Тук-тук!»,— супроводжуючи ритмічні помахи ножа клацанням язика, вдаючи стукіт млина, який, здавалося, трощив пташині голови. Голуби висіли, мов шовкові клаптики.

— Що, дурню, весело тобі? — спитала Кадіна, також сміючись.— Які смішні ці голуби, коли вони втягають голову в плечі, щоб сховати горло!.. А недобрі ці птахи! Якби їхня сила, то заклювали б нас.

І, сміючися ще голосніше з наростаючої гарячкової поквапливості Маржолена, Кадіна додала:

— Я також пробувала, але не можу так швидко різати голубів... Якось він переколов протягом десяти хвилин цілу сотню.

Дерев’яні грати наповнювалися. Чути було, як у цинкову коробку капає кров. Тут Клод, повернувшись до Флорана, побачив, що його приятель дуже зблід, і поспішив вивести його. Нагорі Клод посадив бідолаху на приступці сходів.

— Що вам таке? — запитав він, дружньо плескаючи його по плечу.— Ви мало не зомліли, наче жінка.

— Це від смороду в льоху,— пробелькотів трохи зніяковілий Флоран.

Голуби, яких силоміць годували зерном і напували солоною водою, а потім різали, нагадували йому голубів з Тюїльрійського саду, що гуляли у своєму вбранні з атласу з різноколірним відливом по травичці, жовтій од сонячного проміння. Він чув, як вони туркотали на мармуровій руці античної статуї серед глибокої тиші саду, а під каштанами, в холодку, маленькі дівчатка гралися в серсо. І тоді, дивлячись на цю жирну русяву тварюку, що спокійно різала, трощила ручкою ножа кістки і стромляла в горло пташки вістря, Флоран похолов; він відчув, що ось-ось упаде, ноги його підгиналися, вії опустилися.

— Хай йому біс! — скрикнув художник, коли Флоран нарешті очуняв.— Ну, в солдати ви не годні були б... Але ж і ті хороші, хто засилав вас у Кайєнну! Невже вони злякалися вас? Проте, друже милий, коли ви розпочнете заколот, то самі побоїтесь вистрілити з револьвера, щоб, боже борони, не вбити кого ненароком.

Флоран підвівся, не відповівши. Він спохмурнів, і зморшки порізали його лице, сповнене відчаю. Нарешті він пішов, а Клод повернувся в льох. Флоран попрямував до рибного павільйону, знову міркуючи над планом нападу збройних загонів, що мали атакувати Бурбонський палац. На Єлісейських полях загримить гармата, ворота будуть розбиті, по сходах потече кров, на колони бризне людський мозок. Ця картина бою швидко промайнула в його уяві. Він, блідий як смерть, не міг дивитись на бій і затулив собі обличчя руками...

Коли Флоран переходив вулицю Пон-Неф, йому здалося, наче з фруктового павільйону визирнуло бліде обличчя Огюста з витягненою шиєю. Підмайстер, мабуть, підглядав за кимось; він витріщав очі і мав дурний, ошалілий вигляд. Хлопець швидко зник, прожогом побігши до ковбасної.

«Що з ним таке? — подумав Флоран.— Невже це я налякав його?»

Цього ранку в Кеню-Граделів сталися дуже важливі події. На світанку Огюст, зовсім розгублений, прибіг будити господиню, кажучи, що прийшла поліція арештувати пана Флорана. Потім, заникуючись ще більше, він незв’язно повідомив, що Флорана немає вдома, що той, мабуть, утік. Красуня Ліза в нічній кофточці, без корсета, не звертаючи ні на кого уваги, швидко піднялася в кімнату дівера і захопила там фотокартку Нормандки, попередньо переконавшись, що її з чоловіком ніщо не компрометує. Спускаючись сходами, вона зустріла на другому поверсі поліцаїв. Комісар попросив її супроводити їх. Він трошки поговорив стиха з нею ї розташувався із своїми людьми в кімнаті, порадивши ковбасниці відчинити крамницю, як звичайно, щоб ні в кого не виникло підозріння. Пастка була готова.

У цій пригоді Лізу турбувало тільки те, що бідному Кеню буде прикро. Вона боялася, що він зіпсує всю справу своїми сльозами, коли довідається, що прийшла поліція. Тому господиня зажадала від Огюста заприсягтися, що він нікому й слова не скаже. Сама ж повернулася в спальню надіти корсет і розповіла заспаному чоловікові цілу історію. За півгодини вона стояла на порозі ковбасної, зачесана, затягнена, мов полакована, з рожевим обличчям. Огюст спокійно прибирав на вітрині. Кеню з’явився на хвилину на тротуарі, злегка позіхаючи, розганяючи сон на свіжому ранковому повітрі. Ніщо не вказувало на драму, що зав’язувалася нагорі.

Але комісар сам сполохав квартал, прийшовши з трусом на квартиру до Мегюденів на вулиці Пірует. Він мав найточніші відомості. В анонімних листах, одержаних префектурою, запевнялося, що Флоран найчастіше ночує в Нормандки. Може, він і тепер там переховується? Комісар з двома підлеглими голосно постукав у двері і зажадав іменем закону впустити його. Мегюдени тільки почали вставати. Розлючена стара пішла відчиняти, але зараз же заспокоїлась і почала злісно посміхатися, довідавшись, у чому справа. Вона сіла на стілець, застібаючи плаття.

— Ми люди порядні,— сказала вона,— нам нічого боятися, ви можете робити обшук.

Тимчасом Нормандка не поспішала відчиняти дверей своєї кімнати, і комісар дав наказ виламати їх. Молодиця вдягалася; груди її були відкриті, пишні плечі голі, зубами вона притримувала спідницю. Брутальне вторгнення, якого Луїза не могла зрозуміти, розлютило її: вона випустила спідницю і хотіла в одній сорочці кинутися на поліцаїв, почервонівши більше від гніву, ніж від сорому. Комісар, побачивши високу роздягнену жінку, виступив наперед, затуляючи своїх людей, і повторив холодним тоном:

— Іменем закону! Іменем закону!

Тоді Луїза з істеричним плачем упала в крісло, знесилена, не розуміючи, чого від неї хочуть. Волосся її розпустилося, сорочка не досягала колін. Поліцаї крадькома поглядали на неї. Комісар кинув їй шаль, що висіла на цвяху. Луїза навіть не вкрилася нею і почала плакати ще голосніше, дивлячись, як чужі люди грубо риються в її постелі, мацають подушки, оглядають простирадла.

— Та що ж я таке зробила? — пробелькотала вона нарешті.— Чого це ви шукаєте в моєму ліжку?

Комісар вимовив ім’я Флорана, і тут, глянувши на матір, що зупинилася на порозі спальні, молода жінка закричала:

— Ох, падлюка, це ж вона! — й кинулася до старої.

Луїза побила б матір, та її втримали і силоміць загорнули в шаль. Вона пручалася, вигукуючи уривчастим голосом:

— Та за кого вони мене мають!.. Цей Флоран ніколи не заходив до моєї кімнати. Чуєте? Між нами нічого не було. Мене хочуть оббрехати в кварталі, але хай мені скажуть просто у вічі, тоді побачите! Хай мене потім у в’язницю кидають, мені однаково... Ото ще, потрібний мені Флоран! Що я, кращого не маю? Та я можу вийти заміж, за кого схочу, так що вони тріснуть від заздрощів, ці баби, які підіслали вас.

Потік слів заспокоїв її. Злоба Луїзи повернулася тепер проти Флорана, який був причиною всього, що діялося тут. Вона звернулася до комісара, виправдуючись:

— Я нічогісінько не знала, пане. Він удавав такого покірливого, він дурив нас. Правда, ходили чутки, та я не хотіла їм вірити, бо люди такі лихі... Він приходив давати уроки моєму малому і зараз же йшов собі. Я його годувала, посилала в подарунок добру рибину... Ото й усе. Ні, ні, дякую вам, тепер я вже не дозволю більше дурити мене за мою добрість!

— Але він, мабуть, давав вам на схов якісь папери? — спитав комісар.

— Ні, присягаюся вам, що ні... Мені ж однаково, я вам зараз би віддала всі ці папери! Вже досить цього з мене, правда? Ну, самі скажіть, чи приємно, як ви приходите і все перекидаєте? Та покиньте ж, нарешті, годі вже вам нишпорити.

Поліцаї оглянули кожну річ і хотіли ввійти до кімнатки, де спав Мюш. Уже якийсь час звідти чути було його плач. Хлопчик уявив, що це прийшли його вбивати.

— Це кімнатка малого,— сказала Нормандка, одчиняючи двері.

Мюш, голісінький, кинувся на шию матері. Вона його заспокоїла й поклала в ліжко. Поліцаї майже одразу ж вийшли з кімнатки, і комісар уже хотів зовсім іти, коли хлопчик, іще хлипаючи, прошепотів мамі на вухо:

— Вони візьмуть мої зошити... Не давай їм моїх зошитів.

— Ох, правда,— скрикнула Нормандка,— тут є зошити... Чекайте, панове, я вам віддам їх. Я хочу довести вам, що тільки кепкувала з нього... Вони мені не потрібні!.. Ось вони, тут ви побачите його почерк. Хай його хоч вішають, мені байдуже.

Вона віддала зошити Мюша й прописи. Хлопчик, розізлившись, скочив і почав дряпати матір, та вона знову поклала його в ліжко, давши ляпаса; тоді він почав вити. В самому розпалі цієї метушні на порозі кімнати з’явилася, витягнувши шию, мадмуазель Саже; вона зайшла, бо всі двері були навстіж одчинені, й запропонувала свої послуги старій Мегюден. Саже дивилася й слухала, бідкаючися над цими нещасними жіночками, за яких нікому заступитися. Тимчасом комісар із серйозним виглядом читав прописи. Від слів «тиранічно», «знущання над волею», «антиконституційний», «революційний» його брови суворо насуплювалися. Дочитавши до фрази: «Коли настане час, винуватця буде скинуто»,— він злегка вдарив по паперу і сказав:

— Це дуже важливо, дуже важливо!

Він передав зошити одному з поліцаїв, і всі пішли. Клер, яка ще не виходила з своєї кімнати, відчинила двері й подивилася вслід цим людям. Потім прийшла в спальню сестри, куди не заходила вже цілий рік. Мадмуазель Саже по-приятельському розмовляла з Нормандкою; вона жаліла її, загортала шаллю груди, із співчуттям слухала визнання красуні, викликані гнівом.

— Ти дуже підла,— сказала Клер, ставши перед сестрою.

Та скочила, страшна від люті, впустивши на підлогу шаль.

— Ага, ти підглядаєш? — закричала вона.— Ану, скажи ще раз!

— Ти дуже підла,— повторила дівчина ще більш образливим тоном.

Тоді Нормандка з усієї сили дала Клер ляпаса по щоці. Дівчина дуже зблідла і кинулась на Луїзу, вчепившись нігтями в її шию. Хвилину вони боролися, висмикуючи одна в одної волосся, силкуючись задушити одна одну. Молодша, дарма що була тоненька, з неймовірною силою так штурхнула старшу, що вони обидві впали на шафу, від дзеркала якої тільки скалки полетіли. Мюш ревів, стара Мегюден кричала мадмуазель Саже, щоб та допомогла їй розчепити сестер. Але Клер вирвалася від Луїзи, примовляючи:

— Підла, підла... Я зараз його попереджу, нещасного,— адже ти його зрадила!

Мати заступила перед нею двері. Нормандка кинулася на неї ззаду, і з допомогою мадмуазель Саже вони вкинули дівчину в її кімнату, незважаючи на відчайдушний опір, і замкнули там, двічі повернувши ключ. Клер била в двері ногами, розбивала й трощила все у себе. Далі стало чути тільки завзяте дряпання по штукатурці. Клер вістрям ножиць виколупувала дверні петлі.

— Адже вона мене убила б, коли б мала ніж,— сказала Нормандка, шукаючи плаття, щоб одягтися.— Ось побачите, вона погано скінчить через ревнощі... Головне, не треба їй двері відчиняти. Вона збурить проти нас увесь квартал.

Мадмуазель Саже поспішила спуститися вниз і прийшла на ріг вулиці Пірует саме в ту хвилину, коли комісар знову заходив у хвіртку до Кеню-Граделів. Вона все зрозуміла й увійшла до ковбасної з такими блискучими очима, що Ліза дала їй знак мовчати, показавши на Кеню, який розвішував куски солонини. Коли він пішов на кухню, стара півголосом розповіла про драму, що допіру розігралась у Мегюденів. Ковбасниця, схилившись над прилавком і тримаючи руку на мисці з шпигованою телятиною, слухала з щасливим виразом жінки, що дістала перемогу. Потім, коли ввійшла покупниця й попросила дві поросячі ніжки, вона задумливо загорнула їх.

— Знаєте, я нітрошки не гніваюся на Нормандку,— розпочала Ліза, коли вони залишилися вдвох з Саже.— Я завжди її дуже любила й жалкую, що нас посварили... На доказ того, що я не гніваюся, ось дивіться, що я врятувала від рук поліції. І я ладна віддати це Луїзі, якщо вона сама прийде і попросить у мене.

Мадам Кеню вийняла з кишені фотокартку. Мадмуазель Саже обнюхала її й засміялася, прочитавши напис: «Луїза своєму доброму другові Флоранові»,— а тоді промовила верескливим голосом:

— А може, вам і не слід її віддавати. Краще залишіть її в себе.

— Ні, ні,— перебила Ліза.— Я хочу покласти край усім пліткам. Сьогодні день примирення. Досить сварок. Хай у кварталі запанує мир.

— Якщо хочете, я піду скажу Нормандці, що ви бажаєте її бачити? — запитала стара.

— Так, ви мені зробите велику приємність.

Мадмуазель Саже повернулася на вулицю Піруеті на смерть перелякала рибну торговку, сказавши, що бачила допіру її фотографію в Лізиній кишені. Проте Нормандка не відразу згодилася виконати вимогу своєї суперниці. Луїза виставила свої умови: вона піде тільки в тому разі, якщо ковбасниця вийде назустріч їй аж на поріг крамниці. Старій довелося ще двічі бігати туди й сюди, щоб установити всі пункти, що стосувалися цього побачення. Вона радісно метушилася, ведучи переговори про примирення, яке мало наробити стільки шуму. Проходячи востаннє мимо дверей Клер, Саже так само чула шкрябання ножиць по штукатурці.

Потім, передавши ковбасниці остаточну відповідь, стара побігла до мадам Лекер та Сар’єтти. Вони втрьох стали на розі павільйону морської риби, на тротуарі навпроти ковбасної, щоб побачити все до найменшої подробиці . Їх мучила нетерплячка: вони робили вигляд, наче гомонять між собою, поглядаючи в той же час на вулицю Пірует, звідки мала вийти Нормандка. На ринку вже поширилася чутка про примирення: торговки, стоячи біля своїх яток, підіймалися навшпиньки, силкуючись що-небудь побачити; інші, цікавіші, покидали свої рундуки, навіть виходили в критий прохід. Очі всього ринку були звернені до ковбасної. Квартал чекав і хвилювався.

Все вийшло дуже урочисто. Коли Нормандка з'явилася з вулиці Пірует, глядачам аж дух забило.

— Вона начепила свої брильянти,— прошепотіла Сар'єтта.

— А гляньте, як виступає,— додала мадам Лекер.— Ото нахаба!

Красуня Нормандка справді виступала, як королева, що милостиво згодилася помиритись. Вона вичепурилася, зробила зачіску з кучерями й підняла трошки фартух, щоб показати кашемірову спідницю. Луїза навіть поновила надзвичайно пишний мереживний бант. Почуваючи, що весь Центральний ринок стежить за нею, вона ще більш набундючилась, наближаючись до ковбасної, і нарешті зупинилася біля дверей.

— Тепер черга за красунею Лізою,— сказала мадмуазель Саже.— Дивіться добре.

Красуня Ліза, посміхаючись, вийшла з-за прилавка, поволі пройшла через усю крамницю і з порога простягла руку красуні Нормандці. Ковбасниця теж мала надзвичайно пристойний вигляд: блискуча білизна і чепурне вбрання. Гомін пробіг по всьому рибному ряду; голови тих, що стояли на тротуарі, зблизились, і пішло жваве обговорення. Обидві жінки зайшли до крамниці, а баранячі сальники, що висіли на вітрині, не давали їх добре роздивитись. Недавні суперниці, видно, дружньо розмовляли, злегка вклонялись одна одній, говорили приємні речі.

— Чекайте, чекайте,— промовила мадмуазель Саже,— здається, красуня Нормандка щось купує... Але що ж це вона може купувати? Мабуть, кров’яну ковбасу. Ах! Ви не бачили? Красуня Ліза віддала їй фотографію, як передавала покупку.

Знову пішли вітання. Красуня Ліза, навіть перевершуючи умовлену наперед гречність, схотіла провести Нормандку аж на вулицю. Тут вони ще посміялись удвох, показавшись кварталові, як добрі приятельки. То була справжня радість для всього ринку; торговки повернулися до своїх рундуків, кажучи, що все закінчилося чудово.

Проте мадмуазель Саже затримала мадам Лекер і Сар’єтту. Драма тільки розпочиналась. Вони втрьох поглядали на будинок навпроти з жадібною цікавістю, мов хотіли поглядом проникнути крізь кам’яні стіни. Від нетерплячки кумасі почали плести плітки про красуню Нормандку.

— От вона й без коханця,— зауважила мадам Лекер.

— У неї залишився пан Лебігр,— сміючись, заперечила Сар’етта.

— О, пан Лебігр тепер більше не схоче.

Мадмуазель Саже знизала плечима і сказала:

— Ви його майже не знаєте, йому на це плювати. Ця людина вміє дбати за свої справи, а Нормандка багата. За два місяці вони поєднаються, ось побачите. Стара Мегюден давно готує це весілля.

— Проте,— казала далі торговка маслом,— поліцейський комісар застукав її з Флораном у ліжку.

— Та ні, я ж вам цього не казала... Сухий довгаль устиг втекти. Я сама там була, коли оглядали ліжко. Комісар мацав руками постіль. Там були дві западини, ще зовсім теплі...

Стара перевела дух і обурено казала далі:

— А найболючіше мені було слухати, яким жахам навчав малого Мюша цей поганець! Ні, ви собі уявити не можете... . Їх там був цілий стос...

— Що за жахи? — облизуючись, запитала Сар’єтта.

— Та хіба я знаю! Масне паскудство, свинство; комісар казав, що цього досить, щоб його повісити... Ця людина — просто потвора якась. Розбестити дитину — хіба ж це чувана річ? Звичайно, з Мюша нічого доброго не буде, та все ж таки це ще не причина, щоб робити з хлопця бунтівника. Що, хіба ні?

— Ну, звичайно,— погодилися кумасі.

— Ну, тепер, хвалити бога, всім цим каверзам та інтригам буде покладено край. Пам’ятаєте, я вам казала: «У цих Кеню щось робиться, там поганим смердить!» Тепер ви бачите, що в мене добрий нюх. Хвалити бога, квартал тепер трохи вільніше зітхне. Тут потрібна була добра мітла; адже, слово честі, дійшло б до того, що почали б різати серед білого дня. Просто життя нікому не було, самі сварки, плітки, вбивства — і все через одну людину, через оцього Флорана... Ось тепер красуня Ліза і красуня Нормандка помирилися; це з їхнього боку дуже добре, вони повинні були це зробити для загального спокою. Далі все піде як слід, ось побачите... Дивіться, он бідний пан Кеню сміється...

Справді, Кеню знову стояв на тротуарі, ледве не вилазячи з свого білого фартуха, і жартував з молоденькою служницею мадам Табуро. Цього ранку він був дуже веселий і так стиснув руки оверньянці, аж та скрикнула, а він засяяв від задоволення. Ліза старалася будь-шо затягти його до кухні. З нетерплячки вона походжала по ковбасній, боячись, що Флоран ось-ось може прийти, і хотіла відкликати чоловіка, щоб брати не зустрілись.

— Як вона хвилюється! — казала мадмуазель Саже.— Цей бідний пан Кеню нічого не знає. Сміється собі, як дитина!.. Знаєте, мадам Табуро сказала, що посвариться з Кеню, якщо вони й далі принижуватимуть свою гідність, тримаючи в себе того Флорана.

— А тимчасом їм залишається спадщина,— зауважила мадам Лекер.

— Е, ні, голубонько, він узяв свою частку...

— Хіба?.. Звідки ви знаєте?

— Та що ви кажете, це ж видно,— відповіла стара, трохи вагаючись і не знаходячи іншого доказу.— Він узяв навіть поверх своєї частки. Кеню втратили кілька тисяч франків... У людей розпусних гроші не тримаються... Ах, так ви, може, й не знаєте: він мав ще одну коханку...

— Це мене не дивує,— перебила Сар’єтта,— худі чоловіки дуже палкі.

— Так, так! І уявіть собі, жінка немолода. Якщо чоловік унадиться, то вже нічим не гребує... Пам’ятаєте мадам Верлак, дружину колишнього інспектора? Та ви ж її добре знаєте, така жовтолиця жінка...

Але тітка з небогою не дали їй договорити. Це неможливо. Мадам Верлак огидна! Тут мадмуазель Саже образилася.

— Та я ж вам кажу. Невже я буду брехати? Всі докази є: у Флорана знайшли листи від цієї жінки, цілу купу листів, в яких вона просила в нього грошей, щоразу по десять, по двадцять франків. Здається, це вже кожному ясно... Вони вдвох і чоловіка її занапастили.

Сар’єтта й мадам Лекер були переконані в цьому. Але терпець їм урвався. Вже понад годину чекали вони на тротуарі, кажучи, що тимчасом їхні рундуки, мабуть, обкрадуть. А мадмуазель Саже їх затримувала, вигадуючи нові історії. Флоран не міг утекти, він зараз повернеться. А цікаво ж буде бачити, як його арештують. І вона описувала найменші подробиці засідки, тоді як торговка маслом і торговка фруктами продовжували розглядати будинок з верху до низу, стежачи за кожним отвором, сподіваючися, що з кожної шпарки може виглянути кашкет поліцая. Та будинок, спокійний і тихий, солодко ніжився на ранковому сонечку.

— Ну хто б сказав, що там повно поліції! — прошепотіла мадам Лекер.

— Вони нагорі, в мансарді,— пояснила стара.— Залишили вікно, як було... Ах, гляньте, здається, один сховався на балконі, за гранатовим деревом.

Жінки витягли шиї, але нічого не побачили.

— Ні, це тінь,— промовила Сар’єтта.— Навіть завіски не колишуться. Мабуть, поліцаї засіли в кімнатці й не ворушаться.

У цю хвилину Гавар виходив з павільйону морської риби з дуже заклопотаним виглядом. Кумасі мовчки перезирнулися; очі у них блищали. Вони наблизились одна до одної і стояли наввитяжку у своїх обвислих спідницях. Торговець живністю підійшов до них.

— Чи не проходив тут Флоран? — запитав він.

Жінки нічого не відповіли.

— Мені негайно треба поговорити з ним,— казав далі Гавар.— У рибному павільйоні його немає, він, мабуть, пішов до себе... Але тоді ви бачили б його.

Жінки трохи зблідли. Вони так само значущо переглянулись, і губи їх ледь помітно тремтіли. Побачивши, що зять вагається, мадам Лекер нарешті виразно промовила:

— Та немає й п’яти хвилин, відколи ми тут стоїмо. Мабуть, він пройшов раніше.

— Тоді я піду нагору, наважуся зійти на п’ятий поверх,— сміючись, промовив Гавар.

Сар’єтта зробила була рух, мовби хотіла його втримати, але тітка вхопила її за руку й потягла назад, шепочучи на вухо:

— Облиш, дурна! Так йому й треба. Хай знає, як нами нехтувати.

— Мабуть, тепер не буде більш казати, що я їм вонюче м’ясо,— прошепотіла ще тихіше мадмуазель Саже.

Кумасі замовкли. Сар’єтта стояла дуже червона, а ті обидві зовсім пожовкли. Вони відверталися тепер одна від одної, не знали, де подіти очі, де сховати руки; нарешті, руки вони засунули під фартухи. Потім їхні очі інстинктивно піднялися вгору. Жінки стежили крізь стіни за Гаваром, немов бачили, як він сходить на п’ятий поверх. Розрахувавши, що він уже, мабуть, у кімнаті, вони знову скоса зиркнули одна на одну. Сар’єтта нервово засміялася. Раптом їм здалося, наче завіски на вікні заворушились, і жінки подумали, що у Флорановій кімнаті точиться боротьба. Але фасад будинку, розігрітий сонячним промінням, стояв такий самий спокійний. Минуло чверть години непорушної тиші; за цей час хвилювання трьох жінок набрало такої сили, що їм аж дух забивало. Вони мало не знепритомніли, коли, нарешті, якийсь чоловік, вийшовши з хвіртки, побіг по фіакр. Минуло хвилин п'ять ще, доки з'явився Гавар у супроводі двох поліцаїв. Ліза було визирнула на вулицю, але швидко сховалася у ковбасну, побачивши фіакр.

Гавар був блідий. Нагорі його обшукали й знайшли при ньому револьвер та коробочку з патронами. З того, як грубо говорив з ним комісар, з руху, який він зробив, почувши Гаварове прізвище, торговець живністю зрозумів, що загинув. То була жахлива розв’язка, про яку він ніколи серйозно не думав. Тюїльрі йому не подарує цього. Ноги його підгинались, мов на нього уже чекала сотня солдатів, щоб розстріляти. Проте, вийшовши на вулицю, Гавар знайшов у своїй пристрасті до хвастощів сили йти твердим кроком. Він навіть посміхнувся востаннє, подумавши, що ринок бачить це і що він умре мужньо.

Тимчасом надбігли Сар'єтта і мадам Лекер. Коли вони запитали, що це значить,— торговка маслом заридала, а її небога, дуже зворушена, кинулася цілувати дядька. Він міцно стиснув її і встиг у цей час передати ключ, прошепотівши на вухо:

— Візьми все, а папери спали.

Потому сів у фіакр з таким виглядом, наче сходив на ешафот. Коли карета зникла за рогом вулиці П’єр-Леско, мадам Лекер помітила, що Сар'єтта намагається непомітно сховати ключ у кишеню.

— Даремно, моя крихітко,— прошипіла вона крізь зуби,— адже я добре бачила, як він сунув ключ тобі в руку... Присягаюся богом святим, що піду до нього у в'язницю і все викажу, якщо ти не поставишся до мене, як до родички.

— Та я ж, тіточко, здається, завжди до вас ставилась, як до родички,— ніяково посміхаючись, відповіла Сар’єтта.

— Ну, то ходім до нього зараз же. Нічого гаятись, бо поліція може накласти лапу на його шафи.

Мадмуазель Саже, яка з блискучими очима слухала їхню розмову, побігла за ними слідом на своїх коротеньких ніжках. Тепер їй уже не цікаво було чекати Флорана. Від вулиці Рамбюто аж до вулиці Косонрі вона була дуже тихенька, запобігала ласки, пропонуючи свої послуги переговорити насамперед з воротаркою, мадам Леонс.

— Побачимо, побачимо,— уривчасто відповідала їй торговка маслом.

Але й справді їм довелося вести переговори. Мадам Леонс не згоджувалася пускати цих дам у квартиру свого жильця. Вона була дуже сувора, її шокірувала недбало пов’язана косинка Сар’єтти. Проте, коли мадмуазель Саже прошепотіла їй кілька слів і показала ключ, вона згодилася. Нагорі мадам Леонс відступала кімнату за кімнатою не відразу; вона впадала у відчай, серце її закипало кров’ю, наче сама мусила показувати грабіжникам те місце, де були сховані її гроші.

— Йдіть забирайте все,— нарешті скрикнула вона, впавши в крісло.

Сар’єтта вже пробувала відмикати шафи ключем. Мадам Лекер підозріливо поглядала на небогу, не відходила од неї ні на крок і так насідала на неї, аж та нарешті сказала:

— Та ви ж, тіточко, заважаєте мені. Посуньтеся трошки, щоб я могла вільніше орудувати руками.

Нарешті одна шафа, що стояла проти вікна, між каміном і ліжком, була відчинена. У чотирьох жіної вирвалося зітхання. На середній поличці лежало близько десяти тисяч франків золотом, які були методично розставлені маленькими стовпчиками. Гавар, обачно помістивши усі свої гроші до одного нотаріуса, цю суму зберігав про всяк випадок, на той час, коли «почнеться заваруха». Він урочисто говорив, що тримає напоготові свою пожертву для справ революції. Гавар спродав деякі цінні папери і щовечора втішався, поглядаючи на свої десять тисяч франків. Він милувався ними, йому здавалося, що вони виглядають якось задерикувато, мов справжні бунтівники. Вночі йому снилося, що в шафі точиться бій; він чув там рушничні постріли, гуркіт каміння, виритого з бруку, гомін, вигуки тріумфу,— це його гроші вступали в опозицію.

Сар’єтта простягла до них руки з радісним криком.

— Геть руки, мала! — хрипким голосом промовила мадам Лекер.

Вона здавалася ще жовтішою у відблиску золота; лице її було в плямах від розлитої жовчі, очі запалені від хвороби печінки, що непомітно підточувала її. За її спиною мадмуазель Саже піднімалася навшпиньки, не тямлячись від захвату, зазираючи у глиб шафи. Мадам Леонс, у свою чергу, підвелася, бурмочучи щось під ніс.

— Дядечко звелів мені усе взяти,— просто заявила Сар’єтта.

— А я, що стільки догоджала цьому чоловікові, значить, нічого не одержу! — скрикнула воротарка.

Мадам Лекер перехопило подих; вона відіпхнула їх обох і руками вчепилася за шафу, приказуючи:

— Це моє добро, я найближча рідня його, а ви обидві злодійки, чуєте?.. Краще я все за вікно викидаю.

Настала мовчанка, під час якої всі чотири жінки підозріливо поглядали одна на одну. Фулярова хустинка Сар’єтти остаточно розв’язалась; видно було її груди, чарівні, повні життя; уста її стали вогкі, ніздрі порожевіли. Мадам Лекер ще більше насупилася, глянувши на небогу, таку гарну, збуджену бажанням.

— Слухай,— сказала вона зовсім глухим голосом,— не битися ж нам... Ти його небога, я згодна поділитися з тобою... будемо брати по черзі стовпчик за стовпчиком.

Вони відсторонили двох інших жінок. Тітка почала перша. Стовпчик червінців зник у брижах її спідниці; тоді, Сар’єтта, в свою чергу, взяла стовпчик. Вони пильнували одна одну, готові вдарити по руці . Їхні пальці витягалися по черзі: одні жахливі, вузлуваті, а другі біленькі, м’ягкі, як шовк. Жінки набивали собі кишені. Коли залишився тільки один стовпчик, Сар’єтта не схотіла, щоб тітка взяла його, бо та перша почала брати. Молодиця раптом поділила червінці між мадмуазель Саже й мадам Леонс, які гарячково тупцювали на місці, поглядаючи, як родички Гавара загрібають золото.

— Оце так, дякую вам,— буркнула воротарка.— П’ятдесят франків за те, що я догоджала йому лікарським чайком та бульйончиком. А він запевняв, що не має родичів, підлиза старий.

Перш ніж замкнути шафу, мадам Лекер надумала оглянути її всю з верху до низу. Там лежали різні політичні книжки які заборонено було привозити з-за кордону — памфлети з Брюсселя, скандальні історії про Наполеона III, іноземні карикатури, що глузували з імператора. Найбільшою для Гавара втіхою було час від часу зачинятися тут з кимось із своїх друзів і показувати їм ці компрометуючі речі.

— Він мені наказав неодмінно спалити папери,— заявила Сар’єтта.

— Та де там, у нас немає вогню, це було б надто довго... Я вже чую, що поліція недалеко. Треба забиратися звідси.

І вони всі четверо пішли. Не встигли жінки зійти вниз, як надійшла подіція. Мадам Леонс мусила знову піднятися нагору, щоб провести цих панів. Інші три жінки, втягши голови в плечі, мерщій вискочили на вулицю. Вони поспішали одна за одною; тітці з небогою заважали ступати важкі від грошей кишені. Сар’єтта, яка йшла попереду, проходячи на тротуар вулиці Рамбюто, повернулась і промовила з ніжним сміхом:

— Воно б’є мене по стегнах.

Тут мадам Лекер утяла такий безсоромно масний жарт, що всі три захихикали. Вони з насолодою відчували вагу, що відтягала їхні спідниці; це золото торкалося їх, наче гарячі пестливі руки. Мадмуазель Саже затиснула в кулаці свої п’ятдесят франків. Стара була поважна й складала плани, як би їй ще щось витягти з тих товстих кишень, слідом за якими вона тепер ішла. Коли вони дійшли до рогу рибного ряду, Саже скрикнула:

— Стривайте, ми повернулися саме вчасно. Флоран зараз потрапить у пастку.

Флоран, справді, повертався після довгої прогулянки. Він переодягнувся у себе в конторі в інше пальто і взявся до своїх щоденних обов’язків,— поволі походжаючи уздовж проходів, стежив за тим, як миють прилавки. Йому здалося, що на нього якось дивно поглядають; рибні торговки перешіптувалися між собою, коли він проходив мимо, і лицемірно втупляли очі в землю. Він подумав, що йому знову готується якась неприємність. Від якогось часу ці жахливі товсті жінки ніколи вранці не давали йому спокою. Та коли він проходив біля рундука Мегюденів, то дуже здивувався, почувши, як стара солоденьким голоском промовляла до нього:

— Пане Флоран, вас тут допіру питав якийсь пан похилого віку. Він чекає на вас у вашій кімнаті.

Стара торговка, що розсілася на стільці, говорячи це, втішалася витонченою помстою, так що вся її величезна туша тремтіла. Проте Флоран їй не повірив і озирнувся на красуню Нормандку. Та, цілком помирившись зі своєю матір’ю, відкривала кран, плескала рукою по рибі і робила вигляд, наче нічого не чує.

— Ви певні, що це так? — перепитав він іще раз.

— О, цілком певна! Хіба ж ні, Луїзо? — казала стара вже різкішим тоном.

Флоран подумав, що, мабуть, до нього прийшли в якійсь важливій політичній справі, і вирішив піднятися до себе. Він уже хотів вийти з павільйону, коли раптом, мимохіть озирнувшись, побачив, що красуня Нормандка стежить за ним очима і обличчя в неї дуже серйозне. Він пройшов повз трьох плетух.

— Ви помітили? — прошепотіла мадмуазель Саже.— В ковбасній нікогісінько. Не така дурна красуня Ліза, щоб скомпрометувати себе.

Це була правда. Ковбасна стояла порожня. Фасад будинку, як і раніше, був залитий сонячним світлом і мав вигляд порядного житла, що чесно вигріває своє черево на ранковому сонечку. Вгорі на балконі гранатове дерево усе розквітло. Переходячи вулицю, Флоран по-приятельському кивнув головою Логрові з Лебігром, які, здавалось, вийшли на поріг винарні подихати свіжим повітрям. Ці пани посміхнулися до нього. Він хотів зайти у хвіртку, коли раптом у кінці темного вузького проходу перед ним майнуло бліде Огюстове обличчя,— воно з’явилось і зараз же зникло. Тоді він повернувся й зазирнув у ковбасну, щоб переконатися чи не чекає його тут пан похилого віку. Та він не побачив нікого, крім Мутона, що сидів на дерев’яній колоді; кіт поглядав на Флорана великими жовтими очима, подвійне підборіддя його обвисло, а вуса недовірливо настовбурчилися. Коли ж Флоран вирішив зайти у хвіртку, обличчя красуні Лізи з’явилось у глибині крамниці, з-за завісочки на скляних дверях.

Рибний павільйон завмер. Велетенські черева й груди стримували подих, чекаючи, поки інспектор зникне з очей. Тоді все почало рухатися: груди випиналися, черева мало не тріскалися від недоброго сміху. Фарс дуже вдався. Це ж було так смішно! Стара Мегюден трусилась від беззвучного реготу, наче повний міх, який спорожнювали . Її вигадка про пана похилого віку облетіла весь ринок і здалася всім торговкам надзвичайно дотепною. Аж тепер, нарешті, сухого довгаля візьмуть, і він не буде стирчати у всіх перед очима із своєю паскудною фізіономією і арештантськими очима. Торговки бажали йому щасливої дороги, сподіваючись, що їм тепер призначать на інспектора якогось вродливого хлопця. Вони бігали від прилавка до прилавка і ладні були танцювати навколо кам’яних столів, мов дівчатка, що вирвалися на волю. Красуня Нормандка поглядала на ці веселощі, суворо випроставши стан, боячись поворухнутися, щоб не заплакати; вона поклала руку на великого ската, щоб заспокоїти своє гарячкове хвилювання.

— Гляньте, гляньте на цих паскудних Мегюденів,— сказала мадам Лекер,— як вони хочуть позбутися свого приятеля після того, як виманили в нього останнє су.

— Ну, то що з того? Вони мають рацію,— заперечила мадмуазель Саже.— І знаєте, моя мила, час би вже припинити ці сварки... Адже ви дістали своє, дайте ж і іншим залагодити свої справи.

— Стара сміється,— зауважила Сар’єтта.— Нормандка не дуже весела.

Тимчасом у своїй кімнатці Флоран з покорою вівці дався в руки поліції. Поліцаї грубо кинулись на нього, чекаючи, мабуть, відчайдушного опору. Він лагідно попросив їх не тримати його. Потім сів, а люди почали пакувати його папери, червоні шарфи, пов’язки та значки. Ця розв’язка, мабуть, не здивувала Флорана; вона була для нього полегкістю, хоч він сам не хотів собі в тому признатись. Але Флоран страждав, згадуючи ту ненависть, що затягла його в цю кімнату. Він згадав бліде обличчя Огюста, опущені носи рибних торговок, слова старої Мегюден, мовчання Нормандки, порожню ковбасну. Він казав собі, що ринок був у змові, весь квартал зрадив його. Навколо Флорана мов здіймалися хвилі болота з цих брудних вулиць.

І коли серед ситих облич, що майнули в його уяві, він уявив собі Кеню, серце йому стиснулося від смертельної туги.

— Ну, спускайтеся вниз,— грубо сказав поліцай.

Флоран устав і почав спускатися сходами. Дійшовши до третього поверху, він попросив, щоб йому дозволили на хвилинку повернутися до кімнати, бо він, мовляв, забув там одну річ. Поліцаї не згоджувалися, почали штовхати його. Тоді Флоран став їх благати. Він запропонував їм навіть ті гроші, що були при ньому. Нарешті двоє вирішили відпровадити його знову нагору, загрожуючи розбити йому голову, якщо він захоче втяти з ними якусь штуку. Вони повитягали з кишень револьвери. У своїй кімнаті Флоран підійшов до клітки зяблика, взяв пташку, поцілував її між крильцями й пустив з вікна на волю. Він дивився, як вона пурхнула, сіла проти сонечка на дах рибного павільйону, мов розгублена, а потім знову знялася вгору й полетіла над ринком у напрямку до скверу Дезінносан. Арештований постояв ще хвилину, дивлячись на небо з його безмежним простором; він думав про туркочучих голубів у Тюїльрі та про тих, яких бачив у льоху, з горлечком, розпореним ножем Маржолена. Тут у нього всередині наче все обірвалося. Флоран пішов слідом за поліцаями, які, знизуючи плечима, заховали свої револьвери в кишені.

Внизу на сходах він зупинився перед дверима, що вели до кухні ковбасної. Комісар, що чекав його тут, майже зворушений тихою покорою арештованого, запитав:

— Може, хочете з братом попрощатись?

Якусь хвилину Флоран вагався. Він дивився на двері. З кухні чути було голосний стукіт сікачів та дзенькіт каструль. Ліза, аби відвернути увагу свого чоловіка, надумала, щоб він начиняв ковбасу, хоч звичайно це робилось увечері. На вогні шипіла цибуля. Флоран почув веселий голос Кеню, що покривав шум кухні:

— Ах, чорт,— казав ковбасник,— добра буде кров'яна ковбаса!.. Огюсте, дайте-но мені сала!

Флоран подякував комісарові. Він боявся увійти до цієї душної кухні, де так пахло смаженою цибулею. Арештований пройшов повз двері, щасливий від думки, що його брат нічого не знає, і прискорив ходу, щоб не завдати ковбасній зайвого жалю. Та коли яскраве сонце на вулиці вдарило йому в лице, бідолаха засоромився й, сідаючи у фіакр; зігнув спину, блідий, змарнілий. Він відчував, як тріумфує рибний павільйон, і йому здавалося, що весь квартал поділяє цю радість.

— Фе, огидна морда,— промовила мадмуазель Саже.

— Обличчя справжнього каторжника, спійманого на місці злочину,— додала мадам Лекер.

— Знаєте, я колись бачила, як стратили на гільйотині одного злочинця,— підхопила Сар’єтта, показуючи білі зуби,— у нього було таке саме обличчя.

Вони наблизились і, витягти шиї, силкувалися зазирнути в самий фіакр. У ту хвилину, коли карета вже від’їжджала, стара мадмуазель квапливо шарпнула за спідниці своїх приятельок, показуючи їм на Клер, яка вибігла з вулиці Пірует, збожеволіла, розпатлана, із скривавленими нігтями . Їй таки вдалося зняти з петель двері. Коли дівчина зрозуміла, що спізнилася, що Флорана вже повезли, вона кинулася за фіакром, але майже зараз же зупинилась у безсилій люті, сварячись кулаком услід колесам, що ніби тікали від неї. Потім уся червона, вкрита вапняним порохом, Клер повернулась бігом на вулицю Пірует.

— Хіба він обіцяв з нею одружитися? — зайшлася від сміху Сар’єтта.— Ото ще навісна, здорово вона втьопалася!

Квартал заспокоївся. До самого закриття павільйонів торговки балакали про ранкові події. Вони з цікавістю поглядали на ковбасну. Ліза уникала показуватися на люди, залишивши Огюстіну сидіти за прилавком. Проте після обіду вона вирішила, що треба розповісти Кеню про все, боячися, що яка-небудь балакуча сусідка може завдати йому грубого удару. Жінка зачекала, поки вони залишаться вдвох у кухні, бо знала, що чоловік любить бувати в кухні і що тут він менше плакатиме. Вона обережно, як мати, розпочала розмову. Та коли Кеню довідався про все, то звалився на дошку, де рубали м’ясо, і заревів, як теля.

— Бідний мій товстунчику, не журися так, ти можеш захворіти,— сказала Ліза, обіймаючи чоловіка.

Здавалося, він виплаче собі очі, уткнувшися в її білий фартух; його інертне товсте тіло здригалося від горя. Він наче розмок, розтопився в сльозах. Коли ковбасник зміг, нарешті, вимовити слово, то пробелькотів:

— Ні, ти не можеш уявити собі, який Флоран був до мене добрий, коли ми жили на вулиці Руайє-Колар. Він сам і кімнату замітав, і їсти варив... Він любив мене, як рідну дитину, розумієш? Він повертався додому весь у болоті, такий зморений, що не годен був поворухнутися. А я був ситий, сидів удома, в теплі... А тепер його розстріляють.

Ліза почала гаряче заперечувати, що Флорана не розстріляють. Але чоловік її, похитуючи головою, казав далі:

— Все одно, я недосить любив його. Тепер я можу тобі правду сказати. Я відчував до нього злобу, вагався, не хотів віддавати йому половину спадщини...

— Ото ще! Таж я разів десять пропонувала йому ці гроші! —скрикнула жінка.— Нам немає за що докоряти собі.

— О, я знаю, ти добра, ти б йому все віддала... А мені було жаль, як ти собі хочеш! Я завжди буду мучитися думкою, що коли б поділився з ним, він би не кінчив так погано... Моя провина, це я згубив його.

Ліза почала ще ніжніше втішати його, казала, що не треба вигадувати на себе хто й зна-що. Вона навіть пожаліла Флорана. А все-таки він був дуже винен. Коли б у нього на руках були гроші, він наробив би ще більше дурниць. Потроху ковбасниця дала зрозуміти чоловікові, що це не могло інакше скінчитися і що тепер усі зітхнуть вільніше. Кеню усе плакав, витираючи щоки фартухом, стримуючи ридання, щоб слухати жінку, а потім іще голосніше лементуючи. Він машинально занурив пальці в купу фаршу для сосисок, що лежала на дошці, робив у ньому ямки і з силою місив його.

— Пам’ятаєш, як ти себе погано почував? — казала Ліза.— Все це через те, що наші звички були порушені. Я дуже турбувалася, хоч і не казала тобі. Я добре бачила, що ти худнеш.

— Та невже? — пробурмотів ковбасник, припинивши на хвилину плакати.

— І торгівля наша цього року йшла погано. Нам страшенно не таланило... Ну, не плач, ти побачиш, як усе буде гаразд. А ти повинен поберегти себе для мене й для нашої дочки. Ти ж мусиш подбати про нас.

Кеню вже не так завзято місив фарш. Він знову хвилювався, але тепер це хвилювання було викликане ніжними почуттями, і на засмученому обличчі Кеню з’явилася вже слабка посмішка. Ліза відчула, що перемогла його. Вона мерщій покликала Поліну, що гралася в крамниці, посадила її батькові на коліна й сказала:

— Поліно, правда ж, твій тато повинен бути хороший? Попроси його лагідненько не завдавати нам більше смутку.

Дівчинка лагідненько попросила. Вони поглядали одне на одного, обнявшись, такі гладкі, що аж вилазили з своєї одежі. Вони вже починали видужувати після недуги, що тривала цілий рік і тільки тепер минула. Широкі круглі лиця батьків і дитини розпливались від посмішки, причому Ліза говорила:

— Таж, власне кажучи, нас на світі тільки троє, мій товстунчику, тільки троє.

Через два місяці Флорана знову засудили до заслання. З приводу цієї події зчинився великий галас. Газети жадібно накинулися на найменші подробиці, вміщували портрети засуджених, рисунки емблем і шарфів, плани місць, де збиралася банда. Протягом двох тижнів тільки й розмови було по всьому Парижу, що про змову на Центральному ринку. Поліція сповіщала чимраз тривожніші відомості; нарешті почали говорити, що під усім Монмартрським кварталом було закладено міни. У Законодавчому корпусі зчинився такий переполох, що центр і праві, забувши сумної пам’яті закон про дарчі записи, який недавно спричинився до розбрату між ними, примирились; переважна більшість подала голоси за проект непопулярного податку, і навіть передмістя не насмілилися протестувати,— така паніка охопила все місто.

Процес тривав цілий тиждень. Флоран був здивований, яку велику кількість співучасників йому приписували. Він ледве знав шістьох чи сімох з двадцяти чоловік, які сиділи на лаві підсудних. Коли вирок було зачитано, йому здалося, наче він бачить капелюх і невинну спину Робіна, що виходив разом з юрбою. Логра з Лакайлем виправдали. Олександра засудили на два роки ув’язнення за те, що він компрометував себе, мов доросла дитина. А щодо Гавара, то його, так само як і Флорана, засудили до заслання. Це був тяжкий удар, що вразив його серед останніх тріумфів під час довгих суперечок у суді, коли торговець живністю зумів висунути себе на перший план. Паризький крамар дорого заплатив за свій опозиційний запал. Дві великі сльози скотилися по розгубленому обличчі цього сивого хлопчини.

Одного серпневого ранку, коли Центральний ринок почав прокидатися, Клод Лантьє, який за своїм звичаєм походжав між возами з городиною, стягнувши живіт червоним поясом, підійшов на майдані Сен-Есташ до мадам Франсуа привітатися. Вона сиділа на купі ріпи й моркви . Її широке обличчя здавалося сумним. Художник був теж похмурий, дарма що яскраве сонце вже пестило темнозелений оксамит капусти, наваленої цілими горами.

— Ну, все кінчено,— промовив Клод.— Флорана відправляють назад... Я думаю, тепер він уже в Бресті.

Городниця відповіла рухом німого суму; вона поволі провела рукою навколо себе й промовила глухим голосом:

— Це Париж, це все поганий Париж.

— Ні, я знаю, хто це зробив; це паскудні люди,— заперечив Клод, стискаючи кулаки.— Уявіть собі, мадам Франсуа, що нема такої дурниці, якої б вони не сказали на суді... Це ж нечувана річ, дійти до того, щоб нишпорити в дитячих зошитах! Дурний прокурор розвів цілу історію: пошана до невинного дитинства—з одного боку, виховання демагогів — з другого... Я аж захворів від усього цього.

І справді, Клода трясла лихоманка. Зіщулившись у своєму зеленкуватому пальті, він продовжував говорити:

— Лагідний хлопець, просто як дівчина. Вірите, він аж зомлів, побачивши, як ріжуть голубів... Я навіть розсміявся від жалю, коли побачив його між двома жандармами. Ну, тепер уже більше не побачимося, на цей раз він там і залишиться.

— Треба було послухати мене,— сказала городниця по недовгій мовчанці,— переїхати в Нантер та й жити там з моїми курми і кролями... Я, бач, дуже любила Флорана, відразу вгадала, що він такий добрий. Жили б собі і лиха не знали... Ех, горе та й годі... Та що поробиш, пане Клод! Приходьте до мене на днях їсти яєчню, я чекатиму вас.

На очах у неї були сльози. Проте вона встала, як мужня жінка, що твердо зносить горе, і промовила:

— Ось тітка Шантмесс іде купувати ріпу, і завжди вона весела — ця товстуха Шантмесс...

Клод відійшов і подався знову тинятися по ринку. На обрії, в кінці вулиці Рамбюто білим снопом займався день. Сонце розсипало на дахи золоте проміння, розливало потоки світла, що торкалися бруку. І Клод відчув, як веселість прокидається під дзвінким склепінням Центрального ринку, у кварталі, повному наїдків. То була ніби радість видужування, приємна метушня людей, які почувають, що з них, нарешті, звалився нестерпний тягар, який давив їм на шлунок. Він побачив Сар’єтту з золотим годинником; вона щось наспівувала серед своїх сливок та суниць, смикаючи за маленькі вусики пана Жюля, одягненого в оксамитовий піджачок. Мадам Лекер і мадмуазель Саже походжали в критому проході; вони були вже не такі жовті, а майже рум’яні, і посміхалися, мов добрі приятельки, що тішаться з приводу вдалого жарту. В рибному павільйоні стара Мегюден, що знову взялася торгувати, поплескувала по рибі, лаялася з усіма, чіплялася до нового інспектора, молодого хлопця, якого вона присяглася відшмагати; а Клер, ще темніша, ще лінивіша, згортала посинілими від холодної води саджалок руками велику купу равликів, укритих слизом, мов срібними нитками. Огюст і Огюстіна щойно накупили в тельбушному ряду свинячих ніжок і з ніжним виглядом молодої пари сідали у візок, щоб їхати до своєї ковбасної в Монружі. Була вже восьма година, повітря нагрілось, і художник, повертаючися вулицею Рамбюто, побачив Мюша й Поліну, що грались у коники. Мюш лазив рачки, а Поліна сиділа в нього на спині й трималася за його волосся, щоб не звалитись. На даху ринку з самого краю промайнула тінь. Клод підвів голову і побачив Маржолена з Кадіною, які сміялись і цілувались, вигріваючись на сонечку. Вони панували над кварталом своїми ніжними втіхами щасливих тварин.

Клод посварився на них кулаком. Він був доведений до відчаю цим святковим тріумфуванням бруку й неба. Він лаяв Гладких, кажучи, що вони перемогли. Навколо нього були самі Гладкі, готові лопнуть від надмірного здоров’я. Вони вітали нову зорю чудового травлення. Коли Клод зупинився навпроти вулиці Пірует, то побачив праворуч і ліворуч видовище, що було для нього останнім ударом.

Праворуч красуня Нормандка,— красуня мадам Лебігр, як казали на неї тепер,— стояла на порозі своєї винарні . Її чоловік нарешті зміг, продовжуючи торгувати вином, продавати тютюн. Мрія, яку він леліяв протягом довгого часу, здійснилась завдяки важливим послугам урядові. Красуня Лебігр здалася Клодові препишною; вона стояла в шовковому вбранні, з закрученим волоссям, готова сісти за свій прилавок, куди приходили всі чоловіки цілого кварталу купувати цигарки та пачки тютюну. Вона мала поважний вигляд справжньої дами. Позаду неї красувалася зала винарні, наново оздоблена свіжими виноградними гронами на ніжному тлі; цинковий прилавок виблискував, а графини з лікером запалювали в дзеркалі ще яскравіші вогні. Молодиця сміялася, радіючи з ясного ранку.

Ліворуч від Клода на порозі ковбасної стояла красуня Ліза, заступивши своєю постаттю весь простір відчинених дверей. Ще ніколи її білизна не сяяла такою чистотою, ніколи ще її тіло не здавалось таким відпочилим, рожеве обличчя не обрамлялося так ретельно прилизаним волоссям. Вона дихала непорушним ситим спокоєм і була так заколисана ним, що навіть не посміхалася. То було цілковите заспокоєння, повне, без бурі, без життя, блаженство, що виніжувалось на теплому повітрі. Корсаж щільно обтягував її повний стан, її пухкі руки, що загубились у фартусі, навіть не простягалися за сьогоднішнім благополуччям, певні, що воно саме прийде до неї. А поряд так само раділа вітрина; вона тепер видужала: витягалися язики в шпику, ще червоніші та здоровіші, ніж раніше, окости знову добре виглядали й привабливо жовтіли; гірлянди сосисок не виражали більше суму, що завдавав такого жалю Кеню. Голосний сміх лунав у кухні і супроводився веселим дзенькотом каструль. Ковбасна знову дихала здоров’ям, жирним здоров’ям. Куски свинячого сала та половини свинячих туш, підвішені на мармурових стінах, нагадуючи округлість живота, стверджували тріумф черева. Нерухома Ліза із своєю поважною постаттю посилала великими очима ненажери ранкове привітання Центральному ринку.

Потім обидві пані розкланялися. Красуня мадам Лебігр і красуня мадам Кеню послали одна одній дружні привітання.

А Клод, що, мабуть, забув учора пообідати, розлютився, побачивши їх, таких здорових, таких поважних, з повними грудьми; він ще дужче стягнув свій пояс, гнівно бурмочучи:

— Ну й паскуди ж усі ці порядні люди !

Черево Парижа

*

Редактор Н. О. Кравченко Художник Г. С. Зубковський

Художній редактор В. С. Кравченко

Технічний редактор П. Д. Цуркан

Коректори А. В. Кудрявцева, О. Я. Словенко

*

Здано на виробництво 18. VII 1959 р.

Підписано до друку 11. І 1960 р.

Формат паперу 84х108г/в4. Папер. арк. 4,75. Друк. арк. 15,58. Обліково-видавн. арк. 16,861.

Ціна 5 крб. 70 коп. Замовлення 1355. Тираж 23 500.

*

Держлітвидав України, Київ, Володимирська, 42.