Черево Парижа

IV

Маржолена знайшли на ринку Дезінносан у купі капусти, під крупною білою головкою; один з великих відігнутих листків прикривав рум’яне личко сонної дитини. Так ніхто ніколи й не довідався, чия негідна рука поклала його там. Це був уже досить великий хлопчик років двох або трьох, товстий, життєрадісний, але так мало розвинений, що вмів промовляти лише кілька слів і тільки весь час усміхався. Коли якась торговка зеленню знайшла його під великою білою головкою, вона так голосно скрикнула з подиву, що всі сусіди збіглися на її крик; вони дивувались, розглядаючи хлопчика, одягненого в платтячко, загорнутого в драну ковдру, а дитя тимчасом простягало до них рученята. Воно не могло сказати, хто його мати, і тільки поглядало здивованими оченятами, тулячись до плеча огрядної торговки тельбухами, що взяла його на руки. До самого вечора весь ринок говорив про знайду. Хлопчик заспокоївся і їв хліб з маслом, усміхаючись до всіх жінок. Спочатку товста торговка тельбухами взяла його до себе; потім він перейшов до її сусідки; ще через місяць знайда спав у третьої. Коли його питали: «Де твоя мама?» — він чарівним жестом показував навколо, на всіх торговок одразу. Він став дитиною ринку, бігав, учепившись за спідницю то одної, то іншої жінки, знаходив завжди собі місце на чиєму-небудь ліжку і їв майже у всіх. Одягався він у що бог пошле, але зате в кишенях його драних штанців завжди бряжчали копійки. Гарна руда дівчина, що торгувала лікарськими рослинами, чомусь прозвала хлопчика Маржоленом [3].

Маржоленові минав четвертий рік, коли тітонька Шантмесс, у свою чергу, знайшла на тротуарі вулиці Сен-Дені, на розі ринку, малесеньку дівчинку. Крихітка мала щонайбільше два роки, але вже щебетала, як сорока, по-дитячому перекручуючи слова. Тітка Шантмесс зрозуміла з цього белькотіння, що дівчинку звуть Кадіною і що мати напередодні ввечері посадила її під чиїмись ворітьми, наказавши чекати її. Там дитинка й заснула. Мала не плакала і розповідала, що вдома її дуже били. Потім вона пішла за тіткою Шантмесс, явно задоволена: їй дуже припав до вподоби великий майдан, де було стільки люду і стільки городини. Тітка Шантмесс, що торгувала уроздріб городиною, була добра, хоч і відлюдькувата бабуся років шістдесяти і обожнювала дітей. У неї померло троє синів іще немовлятами. Стара подумала, що «ця вертихвістка надто паршива, щоб здохнути», і взяла Кадіну до себе.

Але якось увечері, коли стара йшла з ринку додому, тримаючи за руку свою вихованку, Маржолен без усяких вхопився за її другу руку.

— Е, хлопче,— сказала тітка Шантмесс, зупиняючись,— місце вже зайняте... А ти хіба що, вже втік від довготелесої Терези? Ач який непосидющий.

Малий дивився на торговку з ласкавою посмішкою, не випускаючи її руки. Вона не могла більше бурчати — дуже вже красивий був цей кучерявий хлопчик!

— Ну, гаразд,— промовила стара,— ходімте, дітки, зі мною обоє... Я вас разом покладу.

Вона прийшла додому на вулицю О-Лар, ведучи обох дітей за руки. Маржолен так і лишився в тітки Шантмесс. Коли діти надто галасували, вона давала їм ляпаса, радіючи, що має на кого кричати, сердитись, що в неї є кого вмивати і вкладати під одну ковдру. Добра бабуся влаштувала дітям постельку в старому візочку, в якому колись один купець возив городину. Цей візочок, знятий з коліс і без голобель, нагадував широку колиску, що була трохи тверда і ще пахла городиною, яку тітка Шантмесс довгий час зберігала там у свіжому вигляді, накривши мокрим рядном. Кадіна і Маржолен спали тут, ніжно обнявшись.

Так вони разом росли і бігали всюди, тримаючи одне одного за руки. Вночі тітка Шантмесс чула, як вони потихесеньку розмовляли між собою. Кадіна тоненьким голосочком розповідала щось цілими годинами, а Маржолен слухав і тихо дивувався. Дівчинка була дуже зла; вона розповідала різні вигадки, щоб налякати його; говорила,, наприклад, що минулої ночі бачила якогось чоловіка в білому, який стояв біля їхнього ліжка і дивився на них, висолопивши довгого червоного язика. У Маржолена йшов мороз поза шкірою; хлопчик розпитував її про подробиці, а вона сміялася з нього й нарешті обзивала «дурнем». Іноді діти пустували, билися ногами під ковдрою. Кадіна підгинала ноги і вмирала зо сміху, коли Маржолен, не влучивши в неї, щосили вдаряв п’ятами об стіну. Тоді тітці Шантмесс доводилося хоч-не-хоч уставати, щоб підтикати дітям ковдру і одним ляпасом утихомирити їх. Отже, постіль довгий час правила їм за місце для забав; вони брали з собою в ліжко іграшки; їли там крадену моркву й ріпу. Щоранку їхня названа мати дивувалася, знаходячи в імпровізованому ліжку дивні речі: камінці, листя, недоїдені яблука, ляльки, зроблені з клаптиків. А у великі морози вона на цілий день залишала сонних дітей у ліжку; чорна шапка волосся Кадіни змішувалася з русявими кучерями Маржолена, а їхні губи так зближалися, що діти зігрівали одне одного своїм диханням.

Тітка Шантмесс жила на вулиці О-Лар у старому напівзруйнованому будинку, в кімнаті з єдиним вікном, шибки якого потьмяніли від негоди. Діти грались там у піжмурки, ховались у високу горіхову шафу або під величезне ліжко тітки Шантмесс. Тут стояло ще два чи три столи, під якими вони лазили рачки. У грі в цій кімнаті, де завжди було темно і по кутках валялась різна городина, таїлась для дітей якась особлива принадність. Та й сама вулиця О-Лар була дуже цікава: вузька, малолюдна, з широкою аркадою, що виходила на вулицю Ленжері. Вхідні двері були якраз біля аркади; вони були низенькі й відчинялися тільки наполовину; зараз же за дверима починалися слизькі східці кручених сходів. Цей будинок з випнутим наперед піддашшям, почорнілим від вологи, з позеленілими ринвами біля кожного поверху теж був для дітей забавою. Кадіна з Маржоленом цілими ранками грались, кидаючи знизу камінці так, щоб влучити просто в отвір ринви; камінці скочувалися по ринві з веселим гуркотом. Але діти розбили дві шибки й так засмітили ринву, що тітку Шантмесс мало не виселили з будинку, дарма що вона вже сорок три роки жила в ньому.

Тоді Кадіна і Маржолен узялися до візків, підвід та хур, що зупинялися на цій безлюдній вулиці. Вони вилазили на колеса, гойдались на кінцях ланцюгів, видиралися на коробки та кошики, навалені на вози.

Великі й похмурі склади експедиційних контор на вулиці Потрі виходили на вулицю О-Лар . Їх в один день наповнювали або спорожнювали, і там щогодини з’являлись нові чудові схованки, затишки, де дітлахи з насолодою вдихали пахощі сушених фруктів, апельсинів і свіжих яблук. Коли це їм надокучало, вони йшли до тітки Шантмесс на площадку ринку Дезінносан. Вони приходили туди під руку, з голосним реготом перебігали вулицю, пролазячи між возами, не боячись опинитися під колесами. Діти добре знали брук і сміливо брели по коліна в покидьках від городини; вони так звикли до цього, що ніколи не падали і тільки до сліз сміялись, коли кінь з важкими підковами падав, наступивши на хвостик артишока. Маржолен і Кадіна бігали по слизьких вулицях, як рожеві чортенята, і всім мозолили очі. В дощ вони поважно гуляли під великою драною парасолькою, якою тітонька Шантмесс двадцять років прикривала свій товар від зливи; діти з дуже серйозним виглядом встановлювали парасольку десь у кутку й називали її «наша хатка». В ясну погоду вони так бігали, що ввечері просто падали від утоми. Кадіна й Маржолен мили ноги в ринкових басейнах, наче у ванні, будували греблі, перегороджуючи вуличні канави, ховалися під купами городини і лежали там у прохолоді, розмовляючи між собою, як уночі в ліжку. Проходячи мимо куп латуку або салату-ромен, часто можна було чути їхнє приглушене цвірінчання. Коли розсовували салат, знаходили їх там; діти лежали поруч на листі, оченята в них бігали, як у сполоханих пташок, спійманих у кущі. Тепер Кадіна не могла й хвилини побути без Маржолена, а Маржолен, загубивши Кадіну, одразу ж починав ревіти. Коли їм траплялося розлучитись, вони негайно починали розшукувати одне одного між усіма спідницями Центрального ринку, в ящиках, серед капусти. Діти виростали й ніжилися в основному під капустою.

Маржоленові вже було вісім років, а Кадіні шість, коли тітонька Шантмесс присоромила їх за лінощі. Вона сказала, що робить їх компаньйонами в торгівлі городиною, і пообіцяла платити їм одне су на день, якщо вони захочуть допомагати їй чистити городину. В перші дні діти виявили зразкову ретельність. Вони посідали по обидва боки рундука з вузенькими ножиками в руках і почали дуже пильйо виконувати свою роботу. Спеціальністю тітки Шантмесс була чищена городина; на її столі, обтягненому куском мокрого чорного сукна, були розкладені пірамідками картопля, ріпа, морква, цибуля, по чотири штуки в кожній,— три внизу і одна зверху. Хазяйки, що запізнилися, купували цю зовсім готову городину, яку лишалося тільки кинути, в каструлю. Торговца продавала також пучки зелені для супу: чотири корінці порею, три морквинки, один корінчик пастернаку, дві ріпи та дві стеблинки селери; вона продавала і свіжу зелень для супу жульєн, дуже тонко накришену на аркушах паперу, капусту, порубану на чотири частини, купки помідорів та порізані гарбузи, що вирисовувались червоними зірками й золотими півмісяцями на одноманітному білому тлі іншої городини, щедро покропленої водою. Кадіна виявилась значно вправнішою, ніж Маржолен, дарма що була молодша; вона зрізала з картоплі таку тоненьку лушпайку, що та аж просвічувала наскрізь; так гарно перев’язувала пучечки корінців для супу, що вони були схожі на букетики; нарешті, вона вміла так майстерно складати маленькі піраміди городини, що вони здавалися великими, хоч там було всього по три морквинки та по три ріпки. Перехожі зупинялися, сміючись, коли дівчинка кричала тоненьким голосочком:

— Мадам, мадам, заходьте до мене, будь ласка... по два су купка!

В неї були свої покупці, і її купки городини славились. Тітка Шантмесс, сидячи між двома дітьми, сміялась нечутним сміхом, від якого її груди підскакували аж до підборіддя,— такі кумедні були ці серйозні дітлахи, зайняті своєю роботою. Стара сумлінно давала кожному з них щодня по одному су. Та торгівля вроздріб чищеною городиною незабаром їм надокучила. Діти підростали, мріяли про вигіднішу роботу. Проте Маржолен довго ще лишався дитиною, що дуже дратувало Кадіну. «В нього в голові стільки думок, як у капустяній», казала вона. І справді, хоч скільки різних способів заробити гроші знаходила для нього подружка, він не тільки не вмів нічого придбати, але навіть не годен був виконати доручення. А сама вона була велика пройда. У вісім років найнялася до однієї з тих торговок, що сидять на лавах навколо ринку з кошиками лимонів, а ціла юрба дівчаток продає цей товар під їхнім доглядом. Кадіна пропонувала публіці лимони з своїх рук по три су за два, доганяла перехожих, підсувала жінкам товар під самий ніс, бігла назад за новим запасом, коли в неї розбирали всі лимони. Дівчинка одержувала по два су за кожних дванадцять проданих лимонів і, коли щастило, заробляла по п’ять і по шість су на день. Наступного року вона торгувала чепцями по дев’ять су; тут заробіток був кращий, тільки треба було дуже пильнувати, бо така торгівля на вулицях заборонялась. Та Кадіна наче нюхом чула поліцаїв за сто кроків; чепці негайно зникали в неї під спідницями, а сама дівчинка з невинним виглядом починала гризти яблуко. Згодом мала почала продавати в лозових кошиках пиріжки, коржики, вишневі торти, бісквіти, товсті жовті кукурудзяні сухарики; але Маржолен проїдав усі її прибутки. Нарешті, коли їй минуло одинадцять років, вона здійснила великий план, який довго мучив її. Протягом двох місяців Кадіна заощадила чотири франки, купила собі невеличкий кошик, які носять за плечима, і почала продавати корм для птахів.

Це було велике починання. Дівчинка вставала на світанку і купувала в оптових торговців запас проса та мурашиних яєць; потім вона вирушала в дорогу, переїздила Сену й обходила Латинський квартал від вулиці Сен-Жак до вулиці Дофіни і аж до Люксембурга. Маржолен супроводжував її. Вона не дозволяла йому навіть кошика нести, говорячи, що він спроможний тільки кричати. І хлопчик вигукував грудним, протяжним голосом:

— Корм для пташок!

Кадіна тоненьким голоском повторювала дивну музикальну фразу, що закінчувалася високою, дуже чистою і довгою нотою:

— Корм для пташок!

Діти йшли нарізно по обидва боки вулиці, поглядаючи вгору. В той час Маржолен носив довгу, до колін, червону жилетку, яка дісталась йому від небіжчика, старого Шантмесс, що був візником на фіакрі. Кадіна ходила в перешитому з старого пледа тітки Шантмесс платті в синю й білу кліточку. Чижики всіх мансард Латинського кварталу вже знали дітей. Коли Маржолен і Кадіна проходили, вигукуючи свою фразу, повторюючи її, мов луна, одне за одним, по пташиних клітках починалися голосні співи.

Кадіна продавала також крес-салат: «По два су пучок! По два су пучок!» Маржолен при цьому заходив до крамниць, пропонуючи: «Чудовий джерельний крес-салат, для здоров’я тіла!» Аж ось збудували Центральний ринок. Маленька Кадіна була в захопленні від квіткового ряду, що перетинав фруктовий павільйон. Там, уздовж прилавків для продажу, наче грядки по боках стежки, цвітуть і розквітають великі букети; це запашна нива, два густі живоплоти троянд, між якими люблять проходити усміхнені дівчата з ближчого кварталу, трохи задихаючись від надто сильного аромату; вгорі, на виставках, були штучні квіти з паперовим листям, на якому краплі гумі-арабіку заміняють краплини роси, і надгробні вінки з чорного і білого бісеру, що відливає синім. Кадіна, немов кицька, від насолоди роздувала ніздрі свого рожевого носика; вона зупинялась у цій приємній прохолоді, намагаючись увібрати в себе якнайбільше пахощів. Коли Кадіна підставляла своє волосся Маржоленові під ніс, він казав, що від неї пахне гвоздиками. Дівчинка присягалася, що їй не треба ніякої помади, бо досить замість цього пройти квітковим рядом. Потім Кадіна ціною всіляких хитрощів таки досягла того, що одна торговка взяла її до себе. Тоді Маржолен сказав, що вона пахне від голови до п’ят. Дівчинка жила серед троянд, бузку, левкоїв і конвалій. Хлопчик жартома довго принюхувався до її спідниці і, нарешті, заявляв: «Це пахне конвалією». Потім він пересувався до талії, до корсажа, все дужче вдихаючи запах: «Ось тут пахне левкоєм». Дійшовши до рукавів, до згину кистей рук, він казав: «Тут пахне бузком».

На потилиці, шиї, обличчі, губах Маржолен відчував пахощі троянд. Кадіна сміялась, називала його «дурником», наказувала перестати, бо він лоскоче її кінчиком свого носа. Від її дихання віяло ароматом жасмину. А сама вона була букетом, теплим і живим.

Тепер Кадіна вставала о четвертій годині, щоб допомогти своїй господині закупити квіти. Щоранку вони купували у садівників з паризьких околиць цілі снопи квітів, пучки папороті та барвінкового листя, щоб обкладати ними букети. Кадіна захоплювалася діамантами і валансьєнським мереживом дочок багатих садівників з Монтрейля, що приїздили погуляти серед троянд. На свята богоматері й найбільш шанованих святих — апостола Петра, праведного Йосифа та інших — продаж починався о четвертій годині; на ринку продавалося тоді зрізаних квітів більш як на сто тисяч франків, а торговки протягом кількох годин заробляли по двісті франків. У такі дні з-поміж братків, резеди й стокроток виднілися тільки кучері Кадіни; «вона потопала, зникала під квітами, цілими днями насаджуючи їх на комишеві стеблинки. За кілька тижнів дівчинка набула у своєму ремеслі великої спритності і своєрідної, грації . Її букети подобались не кожному; вони викликали усмішку і тривожили відтінком наївної жорстокості. Переважали червоні барви, перемішані з іншими яскравими кольорами — блакитним, жовтим, фіолетовим; поєднання тонів не було позбавлене грубуватої чарівності. Ранком, коли Кадіна щипала Маржолена і дражнила, доводячи до плачу, вона складала строкаті букети, букети розсердженої дівчинки з різким запахом і дражливою гамою кольорів. А іншим разом, коли маленьку квіткарку зворушувало якесь горе або радість, в її букетах переважали квіти сріблястосірих тонів, надзвичайно ніжних, непомітних, з тонким запахом. Інколи вона вміщала троянди, криваві, мов відкриті серця, серед озер білих гвоздик, руді півники, наче червоне полум’я, підносилися над тихою зеленню. Дівчинка ткала смирнські килими із складним візерунком, добираючи квітку до квітки, мов на канві, робила віяла з переливами, ніжними, наче мереживо . Її твори часом зворушували чарівною непорочністю, а іноді нагадували огрядну постать; це були мрії, що призначалися для рук і бакалійниць, і маркіз; в них відчувалася, незграбність непорочного дівоцтва або пристрасна жага куртизанки — витончена фантазія дванадцятилітньої дівчинки, в якій прокидалася жінка.

Кадіна шанувала лише два види квітів: білий бузок, пучок якого у вісім-десять стеблинок коштує взимку від п’ятнадцяти до двадцяти франків, та камелії, ще дорожчі від бузку, які привозять у вистелених мохом коробочках, загорнувши у вату. Вона дотикалася до них, мов до коштовностей, ніжно, затамувавши подих, щоб не пошкодити їх; потім з безмежною обережністю прив’язувала до комишевих прутиків їхні коротенькі стебла. Вона говорила про них серйозним тоном, розповідаючи Маржоленові, що гарна біла камелія, без жодної іржавої плямки, трапляється дуже рідко і що краса її надзвичайна. Коли Кадіна одного разу показала йому цю квітку, хлопчик відповів:

— Так, камелія дуже мила, та мені більше подобається оце місцечко під твоїм підборіддям; воно куди ніжніше й прозоріше, ніж камелія... Тут є блакитні й рожеві жилки, зовсім як на квітці.

І Маржолен погладив Кадінине підборіддя кінчиками пальців, потім, наблизивши до нього свій ніс, тихенько прошепотів:

— Сьогодні від тебе пахне померанцьовим цвітом.

У Кадіни була дуже погана вдача. Дівчинка непридатна була до ролі служниці і нарешті відкрила власну торгівлю: Тоді їй минав уже тринадцятий рік. Але Кадіна, звичайно, не могла мріяти про крупну торгівлю, про місце у квітковому ряду; вона просто продавала по одному су букетики фіалок, уткнуті в підстилку моху в кошику, який висів у неї на шиї. Цілими днями тинялася вона по ринку й навколо нього із своїм маленьким квітничком. Ця постійна прогулянка була її втіхою, завдяки їй Кадіна могла нарешті розім’яти свої ноги. Дівчинка рада була, що не треба більше просиджувати довгі години на низенькому стільчику, зігнувши коліна, і складати букетики. Свої фіалки вона крутила на ходу, наче веретено, надзвичайно швидко й спритно. Кадіна відраховувала від шести до восьми квіточок, відповідно до сезону, перегинала надвоє комишеву стеблинку, додавала листочок, обмотувала все це мокрою ниткою і одкушувала її гострими, як у вовченяти, зубами. Букетики мов самі по собі виростали на мохові її кошика,— так швидко робила їх квіткарка. Проходячи тротуарами у вуличній метушні, вона, не дивлячись, працювала спритними пальчиками, а її задерикувате личко оберталося до крамниць та перехожих, яких Кадіна з цікавістю розглядала. Потім вона відпочивала десь у під’їзді; на краю ринви, жирної від помий, вона влаштовувала куточок весняної краси, наче лісовий затишок, створюючи ілюзію зеленого узлісся, де синіють перші квіти. Як і раніше, на її букетиках відбивалися і гнів, і ніжність: пучечки фіалок то наїжувалися, роздратовані, в пом’ятій листяній трубочці, то, лагідні й закохані, посміхались, у своєму чистенькому зеленому комірці. Проходячи, Кадіна залишала за собою хвилю пахощів. Маржолен з насолодою ходив слідом за нею. Тепер од голови до ніг вона пахла самими тільки фіалками. Обіймаючи її, торкаючись спідниці й корсажа, рук і лиця, хлопчик запевняв, що його подруга перетворилася на велику фіалку. Маржолен з головою заривався в її одежу й повторював:

— Пам’ятаєш той день, коли ми їздили до Роменвіля? Зараз — як тоді, а надто тут, на твоєму рукаві... Не міняй більше торгівлі, ти дуже гарно пахнеш.

І вона не міняла. Це було її останнє ремесло. Та діти підростали, і часто Кадіна забувала свою коробку з фіалками, щоб побігати по кварталу. Будівництво Центрального ринку було для них постійним приводом для забав. Діти залазили в саму середину риштування, знайшовши діру в дерев’яній загорожі, спускались до фундамента або видиралися до перших чавунних стовпів. У той час вони й залишали потрошку самих себе, своїх ігор, своїх бійок у кожній ямі, в кожному зрубі. Павільйони зводилися під їхніми маленькими рученятами. Звідси й виникла їхня любов до Центрального ринку і любов Центрального ринку до них. Вони були за панібрата з цим велетенським кораблем, мов старі друзі, що бачили, як закріпляли в ньому перші болти. Вони не боялися цієї потвори і сміливо били по її громаді худенькими кулачками, поводилися з нею, як з доброю істотою, як з приятелем, якого не соромляться. І ринок наче посміхався до вуличних дітей, що були вільною піснею, зухвалою ідилією його велетенського черева.

Кадіна і Маржолен не спали більше разом у тітки Шантмесс, у візочку рознощика. Стара, чуючи, що вони весь час розмовляють уночі, постелила хлопцеві окремо, на підлозі коло шафи але другого ранку побачила, що діти знову сплять разом, обнявшись, під одною ковдрою. Тоді вона почала відсилати Маржолена ночувати до сусідки. Ця розлука дуже засмутила дітей. Удень, коли тітки Шантмесс не було вдома, вони лягали, не роздягаючись, на кам’яну підлогу, наче в ліжко, і це їх дуже тішило. Згодом діти обернули це на гру; вони вишукували в кімнаті затишні темні куточки, а найчастіше ховались по коморах магазинів на вулиці О-Лар за купами яблук та за ящиками апельсинів. Діти почували себе невимушено і не знали сорому, мов ті горобці, що паруються на краю даху.

Кадіна з Маржоленом знайшли собі ще один притулок, де їм зручно було спати вдвох: льох павільйону живності . Їм не хотілося розлучатися з приємною звичкою спати разом, з відчуттям затишного тепла, із звичкою засинати, притулившись одне до одного. Біля столів, де ріжуть птахів стоять великі корзини з пір’ям, в яких Маржоленові з Кадіною було дуже зручно. Тільки смеркалося, вони спускалися вниз і залишалися там цілий вечір у теплі, насолоджуючись м’яким ліжком, з головою потопаючи в ніжному пуху. Звичайно діти відтягали свою корзину далі від газового ліхтаря. Вони були самі в гострому запаху живності і не спали через співи півнів, що безперервно лунали в темряві. Вони сміялись, обнімались у пориві глибокого кохання, яке ще не вміли виявити. Маржолен був дуже тупий. Кадіна била його, сердячись без видимих причин на свого товариша. Ця вулична дівчинка вміла розбурхати недотепу-хлопця своєю сміливістю. Потроху вони багато дечого навчилися, лежачи в корзинах з пір’ям. Це була гра. Півні та кури, що спали біля них, не були невинніші за них.

Згодом Маржолен і Кадіна наповнили весь Центральний ринок своїм коханням безжурних горобців. Вони жили, як щасливі молоді тварини, залишені на волю інстинкту, задовольняючи свої потреби серед кучугур їжі, де ці дітлахи виросли, мов рослини з плоті. Кадіна в шістнадцять років була завзятою дівчиною, смуглявою вуличною циганкою, великою ласухою й дуже хтивою. Вісімнадцятилітній Маржолен був гладким підлітком з чималеньким черевцем; він стояв на найнижчому ступені розумового розвитку й жив тільки почуттям. Кадіна часто не ночувала вдома, а проводила нічку з Маржоленом у льоху павільйону живності. А ранком вона задерикувато сміялася в очі тітці Шантмесс, тікаючи від підлогової щітки, з якою стара ганялася за нею по кімнаті, б’ючи куди попало. Тітці ніколи не вдавалося набити негідницю, що нахабно глузувала з неї. Кадіна казала, що вона не спала цілу ніч, «бо хотіла глянути, чи є в місяця роги». А щодо Маржолена, то коли з ним не було Кадіни, він тинявся цілими ночами, сидів з вартою, що пильнувала павільйони, спав на лантухах, на кошиках або просто десь у кутку. Нарешті хлопець і дівчина не виходили більше з ринку, який зробився їхнім пташником, стайнею, колосальними яслами, де вони спали, кохались і жили на величезному ліжку з м’яса, масла та городини.

Але в них збереглась особлива приязнь до величезних корзин з пір’ям. Закохані проводили в них ночі кохання. Пір’я не було розсортоване. Тут лежало і велике чорне індиче пір’я, і біле блискуче гусяче, що лоскотало їм за вухами при кожному русі; там був і качиний пух, в який Маржолен і Кадіна занурювались, наче у вату; легеньке куряче пір’ячко, золотаве й строкате, здіймалось у повітря від кожного подиху, мов мухи, що купаються в сонячному світлі. Взимку молода пара спала на багрянці фазанів, на сірому попелі жайворонків, на зозулястому шовку перепелиць, куріпок і дроздів. Це пір’я ще зберігало в собі життя і, потрапляючи випадково на губи пустунам, приносило тріпотіння крил, теплий запах гнізда. Воно здавалося їм широкою спиною якогось птаха, на яку вони лягали і яка несла їх, закоханих, у солодких обіймах. Уранці Маржолен відшукував Кадіну, що спускалась на дно корзини, засипана пір’ям, наче снігом. Кадіна підводилася розпатлана, обтріпувалася, виходила з хмари пуху з розкуйовдженим волоссям, де неодмінно стирчало пір’я з півнячого хвоста.

Маржолен і Кадіна знайшли собі ще один притулок — у павільйоні оптового продажу масла, яєць і сиру. Там щоранку виростали цілі стіни з порожніх кошиків. Хлопець і дівчина пролазили туди, проробивши собі отвір у цій рухомій стіні, і влаштовували собі там затишний куточок у купі кошиків. Потім пустуни ставили вийнятий кошик на місце і зачинялись таким чином у власній хаті. Тут вони були в себе вдома, в них був притулок, де можна було обійматися безкарно. Кадіна і Маржолен чули навколо себе галас юрби і сміялися з цієї юрби, відділені от перехожих тоненькою перегородкою. Часто свавільники пирскали зо сміху, коли люди зупинялися за два кроки від них, і гадки не маючи, що вони тут присутні. Пустуни робили собі отвори, немов бійниці, і визирали з своєї фортеці. Коли достигали вишні, Кадіна добре влучала кісточками в ніс усім старим бабам, що проходили повз них; це тим більше звеселяло підлітків, що остовпілі жінки розгублено озирались на всі боки, не розуміючи, звідки летить град вишневих кісточок. Шибеники бродили також у глибині льохів і знали там усі темні ями; вони вміли пролазити крізь добре зачинені грати.

Найулюбленішим їхним заняттям було проникати на полотно підземної залізниці. У місті збирались підвести колії до різних станцій; деякі перегони цієї залізниці тяглися під критими проходами, відділяючи льохи кожного павільйону один від одного. На всіх перехрестях було вже навіть установлено рухливі платформи, готові до використання. Кадіна і Маржолен відшукали в товстій дубовій перегородці, що закривала доступ до залізниці, одну дошку, не дуже міцно прибиту; вони навчилися її відсувати, і це дало їм змогу вільно входити в підземелля. Тут підлітки були відділені від усього світу і безперервного тупотіння Парижа вгорі над ними на майдані ринку. Переходи і безлюдні галереї, де проходила залізниця, були всіяні плямами світла, що проникало крізь отвори в склепінні, захищені чавунними гратами; у темних глибинах світився газ. Хлопець і дівчина гуляли тут, наче у власному палаці, певні, що ніхто їх не потребує, радіючи голосній тиші, тьмяним відблискам світла, мовчанці підземелля, де їхнє кумедне дитяче кохання проймалося тремтінням мелодрами. З сусідніх льохів крізь товсті дошки до них долинали нудотні пахощі городини, терпкий запах морської риби, сморід сиру, живе тепло птиці. То були безперервні поживні хвилі, які Кадіна і Маржолен вбирали в себе між поцілунками в алькові темряви, де вони дрімали впоперек рейок. А іншим разом, коли ночі були ясні, пустуни рано-вранці вилазили на дах, драпались по крутих драбинках башт на розі павільйонів. Угорі відлискували цинкові лани, алеї, майдани, ціла гориста країна, де вони були повними господарями. Вони обходили всі чотирикутні дахи павільйонів, гуляли по довгастих покрівлях критих проходів, підіймались і спускалися по схилах, блукали без кінця. Коли їм надокучали низини, вони видиралися ще вище, наважувались лазити по висячих залізних драбинах, де Кадінині спідниці маяли, мов прапори. Підлітки бігали по другому поверху дахів під відкритим небом. Над ними тепер були самі тільки зірки. З глибини Центрального ринку до них долинав лункий гуркіт, шум, гул далекої бурі, що гуготіла вночі. На цій височині ранковий вітер розвіював зіпсоване повітря, сморід базару, що пробуджувався. На світанку Маржолен і Кадіна милувались на краю ринви, наче птахи, що пустували на черепичному даху. В сяйві ранку вони рожевіли. Кадіна сміялася, її груди відливали муаром, мов шийка голубки. Щоб зазирнути в темні ще вулиці, Маржолен нахилявся, вчепившися руками, мов припутень лапками, за край цинкового даху. Коли підлітки сходили на землю, надихавшись свіжим повітрям, посміхаючись, як закохана пара, що виходить у пом’ятому одязі з густого жита, то казали, що повертаються з села.

З Клодом Лантьє Кадіна й Маржолен познайомились у тому ряду, де торгують тельбухами. Самі вони ходили туди щодня; їм цікаво й смішно було дивитись на відрубані голови, і в цьому виявлялася жорстокість, властива вуличним дітлахам. Навколо павільйону з тельбухами текли потоки крові; підлітки вмочали туди свої черевики, кидали купи листя, щоб загатити канаву, що розливалася кривавими калюжами . Їх цікавив підвіз м’яса в маленьких візочках, що тхнули кров’ю, і те, як поливали ті возики водою. Вони дивились, як вивантажують звідти баранячі ноги, задубілі волові язики з кривавими розірваними горлянками, товсті бичачі серця, що теліпалися, мов занімілі дзвони, і складають їх купами на землю, наче брудне каміння з бруку. Але найбільше вражали їх об’юшені кров’ю корзини, повні

баранячих голів з ослизлими рогами, чорними мордами, клаптями вовни на м’ясі; від такого видовища холодні мурахи повзали в них поза шкірою. Маржоленові й Кадіні ввижалась якась гільйотина, що кидає в ці корзини голови незліченної отари. Вони проводжали корзини в льохи по рейках, покладених на приступки сходів, і прислухалися до рипу коліс вагонів з лози, подібному до свисту пили. Там, унизу, панував солодкий жах. Там пахло бойнею; підлітки тьопали по темних калюжах, де часом наче загорялися криваві очі; їхні підошви липли до долівки, а самі вони були схвильовані й захоплені цією жахливою гидотою. Газові ріжки горіли коротким полум’ям, ніби миготіли закривавлені повіки. Обходячи басейни при блідому світлі, що проникало крізь отвори, Кадіна й Маржолен підходили до лещат. Тут вони насолоджувалися, милуючись, як різники у фартухах, зашкарублих від кров’яних бризок, розбивали довбнями одну по одній баранячі голови. Хлопець і дівчина простоювали тут цілими годинами, вичікуючи, доки спорожняться корзини; їх вабив хрускіт кісток; їм хотілося до кінця додивитись, як виривають язики, як виймають мозок з черепів. Часом позаду них проходив сторож, обливаючи льох водою з шланга; струмені дзюрчали по кам’яній підлозі, наче з відкритих шлюзів, вода била з гумового рукава, розбивалася на бризки об тверде каміння; та вона не могла змити кривавої іржі або знищити огидний запах крові.

Маржолен і Кадіна були певні, що надвечір, між четвертою і п’ятою годинами, зустрінуть Клода біля місця оптового продажу волового ліверу. Він був там серед візків з тельбухами, підсунутих задками до тротуарів, у юрбі людей у синіх блузах та білих фартухах; його штовхали, його оглушували крики покупців; але художник навіть не відчував штовханів; він в екстазі зупинявся перед величезним лівером, підвішеним на гаках проти столу оцінювача. Клод часто пояснював Маржоленові й Кадіні, що немає нічого в світі кращого за цей лівер ніжнорожевого кольору, що поступово переходив у густіший з яскразочервоною каймою внизу. Художник говорив, що лівер зроблений з мінливого атласу, і не знаходив слів, щоб описати цю шовкову ніжність, ці довгі свіжі заглиблення, брижі, це легесеньке, як хмаринка, м’ясо, що спадало широкими складками, мов підтикані спіднички танцюристок. Він говорив про газ, про мереживо, крізь яке просвічує стегно ставної жінки. Коли сонячний промінь, торкаючись величезного лівера, підперізував його золотом, Клод Лантьє млів від захвату; і коли б перед ним пройшли всі голі богині Греції або романтичні володарки замків у парчевих вбраннях, він, мабуть, не був би щасливішим.

Художник дуже здружився з молодою парою. Він любив красивих тварин і довго мріяв написати колосальну картину, де було б увічнено кохання Маржолена з Кадіною на Центральному ринку, серед городини, морської риби і м’яса. Він посадив би їх на ліжко з харчів, щоб хлопець і дівчина обнялись і заніміли в ідилічному поцілунку. Клод вбачав у цьому художній маніфест, позитивізм мистецтва, найновіший живопис, суто експериментальний і матеріалістичний; він вбачав тут і сатиру на ідейне мистецтво, ляпас старим школам. Проте вже протягом двох років художник тільки починав нові й нові ескізи, не знаходячи відповідного тону. Він порвав п’ятнадцять полотен, гніваючись на себе, і продовжував дружити з своїми двома моделями, зв’язаний з ними чимсь схожим на безнадійне кохання до свого нездійсненного твору. Часто пополудні, зустрівши Кадіну з Маржоленом, що тинялися по Центральному ринку, митець і сам, заклавши руки в кишені, бродив з ними, глибоко зацікавлений вуличним життям.

Усі троє йшли, човгаючи ногами по тротуару, зайнявши його на всю широчінь і примушуючи людей відходити набік. Вони вдихали паризькі запахи, позадиравши носи вгору. Кадіна й Маржолен із заплющеними очима впізнавали кожен куток,— по спиртових випарах, що виходили з винарень, по теплій течії повітря, що виривалася з булочних і кондитерських, по нудотному солодкуватому запаху овочевих рундуків. То бували довгі прогулянки. Трьом приятелям подобалось проходити через ротонду Хлібного ринку, велику й важку кам’яну клітку, повну-повнісіньку білих лантухів з борошном і прислухатись до своїх кроків у тиші лункого склепіння. Вони любили пустинні в цей час сусідні вулиці, сумні й похмурі, наче в покинутому місті,— вулицю Бабіль, вулицю Соваль, вулицю Дезекю, вулицю Віарм, білу від сусідства з млинами, де від четвертої години ранку гуде торгівля збіжжям. Звичайно вони починали свій обхід од цього пункту. Клод, Маржолен і Кадіна поволі проходили вулицею Вовільє, зупиняючись перед підозрілими кублами; сміючись, показували одне одному очима на великий жовтий номер будинку із зачиненими віконницями. Там, де вулиця Прувер звужується, Клод, примружившись, дивився на боковий портал церкви Сен-Есташ з розеткою та двома рядами півкруглих вікон, що виступав перед ними у кінці критого проходу ринку, ніби в рамці, утворюваній цією величезною будівлею, схожою на сучасний вокзал. Митець самовпевнено твердив, що вся архітектура середньовіччя та Ренесансу може вміститись під дахом Центрального ринку. Далі, проходячи новими широкими вулицями, Пон-Неф та Ринковою, він розповідав молоді про нове життя, про чудові тротуари, високі будинки, розкішні магазини; Клод казав їм, що відчуває те своєрідне мистецтво, яке ще тільки виникає, і аж пальці кусав від досади, що не може втілити його в художніх образах. Проте Кадіна і Маржолен більше любили провінціальний спокій вулиці Бурдонне, де можна гратися в опуку, не боячись, що тебе роздушать. Проходячи мимо оптових комор з капелюшками та рукавичками, дівчина причепурювалася, бо біля кожних дверей стояли продавці без шапок, заклавши перо за вухо; вони проводжали її очима з виразом нудьги на обличчях. Підліткам більше подобалися також уцілілі кутки старого Парижа, вулиці Потрі і Ленжрі з череватими будинками та крамничками, де продавалися масло; сир і яйця; вулиці Феронрі і Егюїльрі з вузенькими темними магазинами, що колись вважалися дуже красивими. Особливо припала їм до вподоби вулиця Курталон, огидна чорна вуличка, що йде від майдану Сент-Опортюн до вулиці Сен-Дені і вся наче просвердлена смердючими проходами; в глибині їх Кадіна з Маржоленом ховалися, коли були менші. Починаючи від вулиці Сен-Дені, мандрівники заходили в область ласощів. Вони посміхалися до сушених яблук, до солодкого коріння, до чорносливу, до леденців, виставлених у вікнах бакалійних крамничок та аптек . Їхнє безцільне блукання вулицями завжди зводилося до мрій про щось смачненьке, до бажання поласувати, бодай очима, всім тим, що було на вітринах. Квартал був для них наче постійно накритим столом, повсякденним десертом, в який вони дуже хотіли б запустити свої пальці. Весела трійця лише заглядала в другий кінець, де стояли купою старі розхитані хатини,— на вулиці Пірует, Мондетур Петіт-Трюандрі, Гранд-Трюандрі,— тільки трошки цікавлячись коморами равликів, крамничками варених овочів, торгівлею тельбухами та вином; проте на вулиці Гранд-Трюандрі стояла миловарня; це був приємний виняток серед смердючих сусідніх будівель. Маржолен завжди зупинявся, вичікуючи, щоб хто-небудь увійшов або вийшов з приміщення фабрики, бо любив запах духів, який линув із відчинених дверей. Тоді всі троє поспішали повернутись на вулицю П’єр-Леско та вулицю Рамбюто. Кадіна дуже любила солоні закуски; вона зупинялась у захваті перед низками копчених оселедців, перед діжечками з анчоусами та каперсами, перед діжками корнішонів та маслин, де плавали дерев’яні ополоники; запах оцту приємно лоскотав їй горло; терпкий смак тріски, копченої сьомги, сала та шинки, гостра кислота лимонів, навалених у корзини, примушували її облизувати губи кінчиком язика, вогкого від апетиту, що розгорівся. Вона любила також купи бляшаних коробочок із сардинками, що стоять поміж лантухів і дерев’яних скринь, наче колони, оздоблені металом. На вулицях Монторгейль і Монмартр були ще чудові бакалійні крамниці, ресторани, звідки дуже смачно пахло; вітрини з свійською птицею та дичиною, дуже апетитні на вигляд; крамниці консервів, де біля дверей стояли відкриті діжки з жовтою квашеною капустою, дрібно нашинкованою, схожою на старовинний гіпюр. Але приятелі найдовше зупинялись на вулиці Кокільєр, упиваючись запахом трюфелів. Там є великий гастрономічний магазин, з якого на тротуар чути такі пахощі, що Кадіна і Маржолен тільки очі заплющували, уявляючи собі, що їдять найтонші страви. Клод бентежився, запевняючи, що худне від усього цього, і повертав вулицею Облен до Хлібного ринку, вивчаючи торговок, що сидять з салатом під ворітьми, і простий фаянсовий посуд, порозкладуваний на тротуарі. Він залишав «тих двох тварюк» закінчувати прогулянку серед пахощів трюфелів, найгостріших у всьому кварталі.

То були великі прогулянки. Кадіна, коли бродила сама з букетиками фіалок, заходила далеко, відвідуючи деякі магазини, що особливо її вабили. Так, вона з великою ніжіністю ставилася до булочної Табуро, де вся вітрина була заставлена тістечками; маленька продавщиця проходила вулицею Тюрбіго разів з десять, поверталася туди й назад, щоб тільки пройти мимо мигдалевого печива, сент-оноре, саваренів, масляних коржиків, фруктових тортів, баб, тістечок з кремами й підбитими вершками. Вона зворушено зупинялась перед вазами з солодкими сухариками, мигдалевими калачиками та шоколадними рогаликами. Булочна була дуже світла, з широкими дзеркальними вікнами, мармуром, позолотою та різьбленими залізними скриньками для хліба. У другому вікні похило стояли блискучі довгасті хлібини, впираючись одним кінцем у кришталеву поличку, а згори підтримувані мідною перекладинкою. Звідти йшло приємне тепло печеного тіста, від якого Кадіна вся розцвітала, коли, піддавшись спокусі, заходила нарешті до булочної купити собі пиріжок за два су. Друга крамниця навпроти скверу Дезінносан будила в дівчині жадібну цікавість і розпалювала жагу нездійсненних бажань. Це була паштетна крамниця. Кадіна зупинялася, милуючись звичайними паштетами, паштетами із щуки і паштетами з гусячої печінки з трюфелями. Кадіна довгий час стояла перед ними замислена, і говорила собі, що треба ж колись покуштувати ці прекрасні речі.

У Кадіни бували свої години кокетства. Тоді вона в думках купувала собі пишні вбрання на виставці «Французьких фабрик», які прикрашали майдан перед церквою Сен-Есташ великими кусками, що маяли від антресолей аж до тротуару. Ринкові торговки в брудних фартухах стояли перед вітриною, де були виставлені туалети, в які вони мали прибиратися в неділю, а Кадіна, ніяковіючи через свій кошик, мацала шерстяні матерії, фланелі і бавовняну тканину, щоб довідатися, чи досить вона добротна та м’яка. Дівчина вирішувала купити собі сукню з яскравої фланелі, з квітчастого ситцю та червоного попліну. Іноді вона навіть вибирала собі у вітринах між рештками матерії, яку продавці гарно збирають у брижі, ніжну шовкову тканину небесноблакитного або яблучнозеленого кольору і мріяла оздобити її рожевими стрічками. Увечері Кадіна йшла помилуватися сліпучою грою самоцвітів у багатих ювелірів на Монмартрській вулиці. Ця страшна вулиця оглушувала її гуркотом нескінченної валки екіпажів; маленьку продавщицю немилосердно штовхали в юрбі, проте Кадіна не рухалася з місця, втупивши очі в пишне сяйво вітрин, освітлених низкою ліхтарів, повішених зовні біля магазинів. Спочатку йшло матовобіле і гостроблискуче срібло: кишенькові годинники, ланцюжки, столові прибори, покладені навхрест, келихи, тютюнниці, кільця для серветок, гребінці, порозкладувані на поличці; а найбільше подобалися Кадіні срібні наперстки, розставлені на фарфоровій горці під скляним ковпаком. З другого боку в дзеркальному склі відбивався жовтий блиск золота. Довгі ланцюжки цілою завісою спускалися зверху, відливаючи червоними блискавицями; маленькі жіночі годинники, повернені кришкою до глядача, були круглі та блискучі, мов зірки, що попадали на землю; обручки, нанизані на тоненькі прутики, браслети, брошки, дорогоцінні клейноди мінливим сяйвом мигтіли на чорному оксамиті відкритих футлярів; у перснях, розкладених на великій чотирикутній дошці, спалахували сині, зелені, жовті, фіолетові вогники, а з усіх поличок звисали у два чи три ряди сережки, хрестики і медальйони, надаючи краям кришталевих поличок вигляду багатої бахроми із скіній. Відблиск усього цього золота, мов яскравий сонячний промінь, освітлював вулицю аж до середини бруку. І Кадіні ввижалося, наче вона наближається до чогось святого, заходить в імператорську скарбницю. Вона довгий час споглядала важкі коштовності, що відповідали смакам рибних торговок, ретельно вичитувала ціни, проставлені великими літерами на етикетках біля кожної речі. Нарешті зупинялася на тій думці, що колись купить собі сережки з підвісками із штучних коралів у вигляді грушок, причеплених до золотих троянд.

Якось ранком Клод побачив її, коли вона стояла в екстазі перед перукарнею на вулиці Сент-Оноре. Дівчина з великою заздрістю розглядала виставку волосся. Зверху спускалися гриви, м’які хвости, розплетені коси, локони, що спадали дощем, триповерхові волосяні валики, що підкладалися під зачіску,— цілий потік шовкового і грубого волосся; вогненні руді пасма, товсті чорні джгути, блідорусяві локони і, нарешті, сива шевелюра для шістдесятлітніх закоханих модниць. Унизу в картонних коробках дрімали скромні зачіски, кучеряві англійські буклі, напомаджені та причесані шиньйони. І в цій рамці, в глибині своєрідної каплички, під розтріпаними кінцями підвішеного волосся оберталося погруддя жінки. Воно було задраповане червоним шарфом, сколеним мідною брошкою у заглибині між грудьми; голова була в дуже високому вінчальному убранні з тюлю, підколотого гілочками флер-д’оранжа; обличчя посміхалось, ясні скляні очі були обрамовані надто довгими віями, воскові щоки і плечі мов загоріли й потемніли від газу. Кадіна очікувала, доки воскова красуня з застиглою усмішкою повернеться до неї. Дівчина бувала щаслива, в міру того як профіль вимальовувався на вікні й лялька поволі поверталася зліва направо. Клод обурився. Він шарпнув Кадіну і спитав, що вона тут робить перед цією огидною, «дохлою дівкою, взятою з морга». Він не тямив себе від злості, поглядаючи на цю мертву наготу, на цю огиду з претензією на красу, кажучи, що тепер такі зачіски роблять тільки повії. Та дівчину важко було переконати: вона вважала манекен чарівним. Потім, випручавшись від митця, що тяг її за руку, і куйовдячи спересердя свою кучеряву розпатлану голову, вона вказала йому на великий рудий хвіст, мабуть, відтятий в якоїсь здорової кобили, і, нарешті, призналась, що їй дуже хотілося б купити це волосся.

Під час довгих прогулянок, коли Клод, Кадіна і Маржолен бродили втрьох навколо ринку, в кінці кожної вулиці перед ними виступав то один, то другий бік чавунного велетня. То були краєвиди, що несподівано відкривалися перед ними, дивні архітектурні перспективи, один і той же обрій, який, проте, весь час змінювався під різними кутами зору. Клод обертався, особливо на Монмартрській вулиці, коли проминали церкву. З цього місця видно було вдалині весь ринок, і цей краєвид захоплював Клода: перед очима відкривалася велика аркада, високі відчинені ворота; далі здіймалися павільйони з двома поверхами дахів, нескінченними рядами жалюзі і величезними шторами,— ніби профілі будинків та палаців, нагромаджених один на один, вавілонська башта з металу, легка, як індійські будівлі, підперезана висячими терасами, повітряними коридорами і летючими мостами, перекинутими над безоднею. Друзі раз у раз поверталися сюди, до цього місця, навколо якого вони кружляли, не маючи змоги відійти од нього і на сто кроків . Їх охоплювало приємне тепло Центрального ринку пополудні. Вгорі жалюзі зачинені, штори спущені, повітря в критих проходах дрімає, там згущується сіра пітьма, перерізана жовтими смугами сонячного проміння, що падає крізь довгасті вікна. З рядів долинає приглушений гомін; на тротуарах голосно лунають по всьому ринку кроки поодиноких людей, що поспішають у якихось своїх справах; а носильники з бляхами сидять рядком на кам’яних виступах на розі павільйонів і, скинувши грубі черевики, обтирають і перев’язують намуляні до крові ноги. Це — спокій спочиваючого велетня, що часом переривається кукуріканням півнів з льохів з живністю. Приятелі часто ходили дивитись, як навантажують порожні кошики на возики, які щовечора приїздять за ними, щоб відвезти їх назад до відправителів. Кошики, позначені чорними літерами й цифрами, навалені цілими горами проти комісійних магазинів на вулиці Берже. Люди встановлювали їх симетрично один на один. Та коли купа на возику досягала висоти першого поверху, робітникові, що стояв унизу, доводилося з розмаху кидати цілу купу кошиків, а тому, хто стояв на возику, ловити їх на льоту, розставивши руки. Клод, який любив силу й спритність, цілими годинами стежив за польотом лозових кошиків і реготав, коли від надто сильного розмаху вони перелітали через віз на середину бруку. Художник також дуже любив тротуар вулиць Рамбюто й Пон-Неф, на розі фруктового павільйону, де провадиться дрібна торгівля. Йому подобалась городина, розкладена просто неба на столах, обтягнених вологим чорним сукном. О четвертій годині сонце запалювало весь цей зелений куточок. Художник ходив уздовж рядів, з цікавістю поглядаючи на колоритні голови торговок; молоді, з волоссям, захованим під сітку, вже загрубіли від суворого життя; старі, що ховали під жовтими фуляровими чепцями почервонілі зморшкуваті обличчя, згиналися в три погибелі. Кадіна і Маржолен відмовлялися йти далі з Клодом, побачивши здалека тітку Шантмесс, яка погрожувала їм кулаком, гніваючись, що вони знов удвох б’ють байдики. Молода пара приєднувалась до художника на протилежному тротуарі. Там, через вулицю, він знаходив чудовий сюжет для картини: дрібних торговок овочами під великими,злинялими парасолями, червоними, синіми, фіолетовими. Ці парасолі на майдані, поприв’язувані до палиць, здавалися ніби пасмом гір, а могутні гладкі жіночі постаті червоніли в сяйві призахідного сонця, жовтогарячі тони якого догоряли на купках моркви та ріпи. Якась торговка, неохайна столітня відьма, прикривала три мізерних кущики салату рожевою шовковою парасолькою, подертою і жалюгідною.

Кадіна й Маржолен познайомилися з Леоном, учнем з ковбасної Кеню-Граделів. Одного разу, коли він ніс десь по сусідству паштет, вони побачили, як у темному кутку вулиці Мондетур хлопець підняв кришку каструлі і обережно відколупнув пальцями кусок. Свавільники, посміхаючись, ззирнулись, добре зрозумівши цього хлопця. Кадіна зараз же склала план задовольнити, нарешті, одне з своїх найпекучіших бажань. Коли вона знову зустріла Леона з каструлею, то зуміла так підлабузнитись до нього, що він дав їй трошки паштету; дівчина вхопила кусочок, сміючись і облизуючи пальці. Та її спіткало деяке розчарування: вона гадала, що це вгощення далеко смачніше. Проте малий ковбасник з хитрою мордочкою ласуна її зацікавив: він був одягнений в усе біле, мов дівчина, що йде до першого причастя. Кадіна запросила його на сніданок-монст'р, який улаштувала в купах кошиків павільйону, де торгують маслом. Вони зачинилися втрьох,— Кадіна, Маржолен і Леон,— у чотирьох стінах з лози, далеко від людей. Стіл було накрито на широкому плескатому кошику. Тут були груші, горіхи, білий сир, креветки, смажена картопля і редиска. Сир подарувала одна торговка з вулиці Косонрі. В крамничці на вулиці Гранд-Трюандрі взяли на два су смаженої картоплі. Решту—фрукти, креветки і редиску — накрали по всіх кутках ринку. Бенкет був дуже бучний. Леон, у свою чергу, захотів віддячити за запрошення на сніданок і почастував нових знайомих вечерею о першій годині ночі в себе на мансарді. Він подав холодну кров’яну ковбасу, кружечки сальтисону, кусок солоної свинини, корнішони та гусяче сало. Всім цим -постачила його ковбасна Кеню-Граделів. Відтоді так і пішло: добірні вечері чергувалися з витонченими сніданками, запрошення йшли за запрошеннями. Тричі на тиждень відбувались інтимні бенкети в темному кутку за кошиками і на мансарді, звідки Флоран безсонними ночами чув до світанку приглушене плямкання та юний сміх.

Відтоді кохання Кадіни й Маржолена знайшло собі ще новий притулок. Вони були цілком щасливі. Хлопець удавав гречного кавалера; він водив свою подругу в окремий кабінет гризти недозрілі яблука або серединку селери десь у темному кутку льоху. Одного разу він украв копченого оселедця, і вони з Кадіною з насолодою з’їли його на даху павільйону морської риби, сидячи на краю ринви. На ринку не було такого темного кутка, де б Маржолен і Кадіна не справляли ніжних бенкетів закоханих. Квартал — ряди рундуків, наповнених фруктами, пиріжками, консервами — уже не був для них недосяжним раєм, повз який ці голодні ласуни проходили раніше з мовчазною заздрістю. Вони тепер простягали руки до рундуків і ухитрялися вкрасти де сливку, де пригорщу вишень, де кусок тріски. Свавільники набирали провізії також на самому ринку, стежачи за проходами між прилавками, підбираючи все, що впаде, а часто-густо навмисне перекидали корзини, мов ненароком зачепивши їх плечем. Незважаючи на це мародерство, великі рахунки у торговця смаженим з вулиці Гранд-Трюандрі усе зростали. У цього торговця, крамничка якого впиралась у старий похилий будинок, підпертий товстими замшілими дошками, продавалися варені равлики, що плавали в прозорій воді у великих фаянсових мисках, смажена в надто товстому шарі тіста дрібна камбала, жовта й суха, потрух, що варився на малому вогні на краю плити, і смажені оселедці, чорні, обгорілі, тверді, як дерево. Кадіна іноді протягом тижня заборговувала цій крамничці до двадцяти су; цей борг страшив її; їй треба було продати незліченну кількість фіалкових букетиків, бо на Маржолена годі було сподіватись. До того ж, Кадіна мусила віддячувати Леонові люб’язністю за люб’язність; вона навіть трохи соромилася, що ніколи не може почастувати його хоч будь-якою м’ясною стравою. А Леон почав уже тягати мало не цілі окости. Хлопчина за звичкою усе ховав собі за пазуху. Піднявшись увечері з ковбасної нагору, він витягав з-під сорочки обрізки ковбас, кусочки паштету з печінки, свинячу шкуру,зрізану з окостів. Ані хліба, ані напоїв при цьому не подавалось. Одного разу, бенкетуючи вночі, Маржолен помітив, що Леон цілує Кадіну під час їди. Це його насмішило. Він міг би вбити мізерного ковбасника ударом кулака, проте аж ніяк не ревнував Кадіни, ставлячись до неї, як до старої доброї приятельки.

Клод не бував на цих бенкетах. Застукавши раз маленьку квіткарку, коли вона крала буряк і ховала його у свій кошик, він нам’яв їй вуха й вилаяв негідницею. Він казав, що немає вчинку, паскуднішого за крадіжку. А проте художник мимохіть захоплювався цими похітливими тваринами, злодійкуватими й ненажерливими, які насолоджувалися покидьками, що валялись долі, збираючи крихти, які падали зі столу велетня.

Маржолен став на службу до Гавара, радіючи, що там нічого не треба було робити, а тільки слухати нескінченні балачки патрона. Кадіна продавала букети і вже звикла до лайки тітки Шантмесс. Маржолен і Кадіна все ще жили дитячим життям, не знаючи сорому, задовольняючи свої бажання і віддаючись найневиннішій розпусті. Як рослини, зростали вони на жирному грунті ринкового кварталу, де навіть у літню спеку стоїть рідке чорне болото. Дівчина шістнадцяти років і хлопець вісімнадцяти років не знали сорому, як діти, що, нітрошки не соромлячись, задирают сорочки біля тротуарної тумби. А тимчасом у Кадіни вже прокидалися бентежні мрії, коли вона бродила вулицями, крутячи букетики фіалок, мов веретено між пальцями. І Маржолен також відчував знемогу, якої сам не розумів. Він покидав іноді свою подругу, тікав з прогулянки, не приходив на бенкети, щоб піти глянути на мадам Кеню крізь дзеркальні вікна її ковбасної. Ліза була така вродлива, така,гладка, така кругла, що Маржоленові, коли він дивився на неї, робилося надзвичайно гарно. При ній він відчував якусь ситість, мов з’їв чогось смачного, а коли відходив од неї, то весь час відчував бажання побачити її знову, бажання настирливе, як голод і снага. Так минали місяці. Спочатку Маржолен шанобливо поглядав на ковбасницю, як на вітрини бакалійних та фруктових крамниць. Потім, коли настали у них дні великого мародерства, він почав мріяти, поглядаючи на красуню Лізу, як приємно було б обняти її повний стан і жирні плечі; це так само вабило його, як запускати пальці в діжечки з маслинами і в ящики з сушеними яблуками.

З деякого часу він щоранку бачив мадам Кеню. Вона проходила мимо Гаварової крамниці і зупинялась на хвилинку побалакати з торговцем живністю. Ковбасниця надумала сама ходити на ринок,— щоб, казала вона, її менше обкрадали. А насправді їй хотілося викликати Гавара на відвертість; у ковбасній Кеню-Граделів він побоювався розпускати язика, а в себе в крамниці балакав досхочу про все на світі. Ліза вирішила довідатися від нього докладно про все, що відбувалось у винарні Лебігра, бо своїй таємній поліції, мадмуазель Саже, вона не дуже вірила. Таким чином, вона вивідала в жахливого балакуна багато незрозумілих речей, які дуже налякали її. За два дні після розмови з чоловіком у своїй спальні мадам Кеню повернулася з ринку дуже бліда й зробила знак Кеню йти за нею до їдальні. Зачинивши двері, жінка сказала:

— Твоєму братові, мабуть, дуже хочеться, щоб ми загинули на ешафоті!.. Чому ти криєшся від мене з тим, що знаєш?

Кеню запевняв, що нічогісінько не знає. Він поклявся не заходити більше до Лебігра і весь час додержує своєї обітниці. Знизавши плечима, Ліза, казала далі:

— І дуже добре зробиш, якщо не хочеш накласти головою... Флоран, мабуть, замішаний у якусь погану історію, я відчуваю це. Допіру я достатньо довідалася, щоб знати, що його чекає... Він знову буде на каторзі, розумієш?

Трохи помовчавши, ковбасниця заговорила спокійнішим тоном:

— От нещасний!.. Адже йому тут, у нас, хіба що пташиного молока невистачає, міг би знову зробитися порядною людиною, має перед очима тільки добрі приклади. Та ні, це вже в нього в крові сидить. Скрутить він собі в’язи з тою політикою... Ну, цьому має бути край,— чуєш, Кеню? Пам’ятай, я тебе попередила.

Вона наголосила на останніх словах. Кеню схилив голову, чекаючи вироку.

— По-перше,— говорила далі дружина,— він не буде більше в нас харчуватись; досить того, що ми даємо йому де жити. Він одержує платню, хай годує сам себе.

Чоловік хотів був заперечити, та жінка затулила йому рота, піднісши голос:

— Інакше вибирай між ним і нами. Слово даю, що я й дочка підемо від тебе, якщо він залишиться тут. Кажу тобі відверто: це людина, від якої можна сподіватися всього. Він з’явився сюди, щоб зруйнувати нашу сім’ю. Та я наведу свої порядки, будь певний... Чуєш: або він, або я,.

Вона залишила свого чоловіка таким розгубленим, що він не міг язиком поворухнути, і повернулась до ковбасної. Там з привітною усмішкою красуня-ковбасниця зважила покупцеві півфунта гусячого паштету.

Ліза дуже дотепно зуміла викликати Гавара на суперечку про політику, під час якої він прохопився, що вона ще побачить, що буде: вони все перевернуть, і досить двох рішучих людей, таких, як її дівер і він сам, Гавар, щоб запалити цілу країну. Це й була та погана історія, про яку казала Ліза, політична змова, на яку постійно натякав торговець живністю з таємничим виглядом та широкомовними усмішками, що примушували здогадуватися про багато дечого. Лізі уже ввижалося, що ось-ось до них увірветься банда поліцаїв, захопить ковбасну, позатикає роти Кеню, їй самій і Поліні, а тоді кине їх в якесь жахливе підземелля.

Увечері за обідом від господині віяло крижаним холодом; вона не припрошувала Флорана і навіть кілька разів промовила:

— Дивно, скільки в нас хліба йде останнім часом!

Флоран, нарешті, зрозумів. Він відчув, що з ним поводяться, як з родичем, якого хочуть виставити за двері. Останні два місяці Ліза давала йому носити тільки старі штани та сюртуки Кеню; а через те що Флоран був настільки ж худий, наскільки його брат товстий, то широке вбрання дуже кумедно теліпалась на ньому. Невістка давала йому також стару білизну молодшого брата, двадцять разів полатані носові хусточки, подерті рушники, простирадла, придатні тільки на ганчірки, поношені сорочки, розтягнені животом Кеню і такі коротесенькі, що могли правити Флоранові хіба що за фуфайки. Взагалі його вже не оточувала м’яка запобігливість і доброзичливість, як раніше. Усі члени сім’ї тільки знизували плечима, наслідуючи приклад господині; Огюст з Огюстіною поверталися спиною до Флорана, а маленька Поліна, з жорстокістю пещеної дитини, просто у вічі дорікала йому плямами на його одежі та дірками на білизні. Він тепер дуже мучився за столом, не наважуючись їсти, бо помітив, якими очима дивились на нього мати й дочка, коли він краяв собі хліба. Кеню сидів, схилившись над своєю тарілкою, і не насмілювався підвести очей, щоб не втрутитися в усе, що відбувалось. Тоді Флорана почало мучити те, як піти від них. Цілий тиждень він думав, якими словами сказати, що вже не буде обідати вдома, і все не наважувався промовити цю фразу.

Ця м’яка від природи людина, що жила ілюзіями, боялась образити брата і невістку, відмовившись од їхніх харчів. Два місяці минуло, доки він помітив приглушену ворожість Лізи, та й то траплялися хвилини, коли він боявся помилитися і віважав, що вона дуже добра до нього. Безкорисливість його доходила до забуття власних потреб; це вже не було доброчинністю, а перейшло на крайній ступінь— байдужість, цілковите знеособлення. Навіть почуваючи, що його випихають з хати, Флоран ніколи не згадував про спадщину дядька Граделя, про звіт, який хотіла подати йому невістка. А втім, він заздалегідь обміркував свій бюджет: з тих грошей, які мадам Верлак залишила йому з його платні, та з тридцяти франків за урок, який знайшла йому красуня Нормандка, він розраховував витрачати вісімнадцять су на сніданок і двадцять шість на обід. Цього було цілком досить. Нарешті одного ранку Флоран насмілився поговорити з родичами: новий урок послужив йому добрим приводом, і він сказав, що не зможе через нього бувати в ковбасній на час обіду. Від цієї насилу вигаданої брехні він почервонів. При цьому Флоран додав, вибачаючись:

— Ви не гнівайтесь на мене, мій учень тільки в цей час вільний. Я їстиму десь в іншому місці, а ввечері заходитиму до вас, побалакати.

Красуня Ліза зустріла його заяву дуже холодно, і це ще більше збентежило Флорана. Вона не хотіла йому відмовляти, щоб їй не закидали неприязні до чоловікового родича, і воліла почекати, доки Флоранові самому надокучить обтяжувати їх. Тепер він ішов від них, вона щасливо збувалася його, а тому уникала виявити якесь дружнє співчуття, що затримало б дівера. Проте молодший брат не витримав і схвильовано вигукнув:

— Та, будь ласка, не соромся, обідай, де хочеш, якщо тобі так зручніше... Ти ж знаєш, що ми не випихаємо тебе, хай йому біс! А в неділю таки заходь колись до нас пообідати.

Флоран хутко вийшов, йому було тяжко на серці. Красуня Ліза не наважилась дорікати чоловікові за те, що він так легковажно запросив брата заходити в неділю на обід. Вона торжествувала; тепер, нарешті, вона могла вільно зітхнути в їдальні світлого дуба; молодиця ладна була покурити в кімнатах паленим цукром, щоб вигнати запах аморальної худорби, який вона відчувала навкруги. А втім, Ліза дотримувалася тактики оборони. На кінець тижня її хвилювання зросло. Тепер вона рідко коли бачила Флорана, і то ввечері, а тому їй почали ввижатися різні жахи: пекельна машина, зроблена нагорі в Огюстінинїй кімнаті, або сигнали, що подавалися з балкона і закликали перегородити квартал барикадами. Гавар напустив на себе загадкову похмурість, на запитання відповідав тільки кивками голови й цілими днями залишав свою крамницю на Маржолена. Красуня Ліза вирішила з’ясувати, що це означає. Вона довідалася, що Флоран на один день пішов у відпустку і має намір провести цей час разом з Клодом Лантьє у мадам Франсуа в Нантері. Через те що він мав вирушити з Парижа рано-вранці й повернутися тільки ввечері, ковбасниця надумала запросити Гавара на обід, сподіваючись, що смачна їжа розв’яже йому язика. Проте цілий ранок вона ніде не могла його зустріти. Пополудні мадам Кеню знову пішла на ринок.

Маржолен сидів у крамничці сам. Він дрімав там цілими годинами, спочиваючи від довгих прогулянок. Звичайно хлопець сідав, простягши ноги на другий стілець, і схилявся головою до маленького буфета під задньою стінкою. Взимку він милувався виставленою дичиною: дикими козами, підвішеними вниз головою, з перебитими задніми ногами, зв’язаними на шиї; намистом із жайворонків, що гірляндами висіли в крамниці, мов дикунські прикраси; великими рудими зайцями, рябенькими куріпками, водяним птахом кольору сірої бронзи, російськими рябчиками, яких приставляють у вівсяній соломі, перемішаній з деревним вугіллям, та фазанами, препишними фазанами з яскравочервоними чубчиками, зеленою атласною шийкою, золотим плащем і пломенистим хвостом, що тягнеться по землі, наче шлейф придворної дами. Все це пір’я нагадувало Маржоленові Кадіну й ночі, проведені в корзинах, набитих м’яким пухом.

Того дня красуня Ліза знайшла хлопця серед живності. Стояла тепла погода; у вузьких проходах павільйону повівав вітрець. Молодиця мусила нахилитися, щоб побачити Маржолена в далекому кутку крамниці під виставленим у вікні сирим товаром. Зверху спускались підвішені на залізній перекладинці з гаками ситі гуси, зачеплені за витягнені довгі шиї з кривавими ранами; їхні великі округлі черева червоніли крізь тонкий пух, наче голе тіло, виділяючись серед білого пір’я хвоста й крил, що нагадувало білизну. З тої самої перекладинки звисали кролі з сірими спинками, розкинувши лапи, наче збираючись далеко скочити, і заклавши назад вуха; їхні пухнасті білі хвостики стирчали догори, а мордочки з вищиреними гострими зубами та каламутними очима сміялися сміхом мертвої тварини. На прилавку обскубані курчата випинали м’ясисті грудки з натягненою на кістках шкірою; голуби в лозових кошиках мали ніжну шкірку невинних істот; качки з грубішою шкіркою розчепірювали свої лапки; три добрі індички з зашитим горлом, з синіми крапками на обскубаному животі, наче на поголеному чоловічому підборідді, спали на спині, порозпускавши хвости чорним віялом. Біля них на тарілках було розкладено потрух: печінку, пупок, шию, лапки, крила, а на довгастому блюді лежав обідраний і обпатраний кріль, розкинувши лапки, із скривавленою головою, з розрізаною шкірою на животі, звідки, видно було обидві нирки; вздовж спини до самого хвоста стікала цівка крові і крапля по краплі забарвлювала білу поверхню фарфору. Маржолен навіть не витер дошки, де рубали птахів і де ще валялися кролячі лапки. Він напівзаплющив очі і сидів, оточений купами живності, наваленої на трьох полицях всередині крамниці; бита птиця лежала, загорнута в папір, наче букети; безконечні низки підігнутих ніжок та опуклих пташиних грудей невиразно виступали під папером. Над усією цією їжею велике біле тіло Маржолена, його щоки, руки і могутня шия з рудуватим пушком нагадували ніжне м’ясо відгодованих індиків і товсте черево ситих гусей.

Побачивши красуню Лізу, він швидко скочив, почервонівши, що вона застала його в такій позі. Хлопець завжди губився і ніяковів у присутності Лізи. Коли вона запитала, чи немає вдома пана Гавара, він, збентежений, пробелькотів:

— Ні, я не знаю... Здається, немає... Він щойно був тут, але пішов.

Ліза, усміхаючись, дивилася на хлопця . Їй завжди подобався Маржолен. Спустивши руку, вона раптом відчула теплий дотик і тихенько скрикнула. З дерев'яної клітки під прилавком живі кролі витягали шиї й нюхали її спідницю.

— Ах,— засміялася красуня,— це твої кролики мене лоскочуть!

Вона нахилилась, хотіла погладити біленького кролика, але той з переляку заховався у найдальший куток клітки. Ліза випросталася й запитала:

— А що, чи скоро має повернутися пан Гавар?

Маржолен знову відповів, що не знає, його руки трохи тремтіли. Потім він несміливо промовив:

— Мабуть, хазяїн у льоху... Він наче казав, що йде туди.

— Тоді я хотіла б почекати його,—сказала мадам Кеню.— Можна б піти за ним... А чи не піти мені самій?

І справді! Ось уже мало не п'ять років, як я збираюся оглянути льохи... Маржолене, чи не проведеш ти мене?

І все поясниш...

Маржолен почервонів по саме волосся. Він швидко вийшов з крамниці і пішов попереду Лізи, кинувши товар напризволяще і промовляючи:

— Звичайно... Все, що хочете, мадам Лізо...

Але внизу, в темряві, красуні-ковбасниці сперло дух. Вона зупинилась на останній приступці й підвела очі, оглядаючи склепіння з білими та червоними смугами цегли; склепіння складалося з плескатих арок, що були, скріплені чавунними скобами і спиралися на колонки. Ще більше, ніж темрява, ковбасницю вразив сильний, теплий запах живих тварин, просякнутий лугом, від якого лоскотало в носі й горлі.

— Тут дуже погано тхне,— прошепотіла Ліза.— Тут не можна жити, це шкодить здоров’ю.

— А мені нічого, не шкодить,— відповів здивований Маржолен.— І запах не гидкий, коли до нього звикнеш. А взимку тут тепло і дуже добре можна влаштуватися.

Вона пішла за ним, кажучи, що цей сморід птиці їй огидний, і, мабуть, вона після цього місяців зо два не зможе їсти курчат. Кладові — вузенькі комірки, де торговці держать живих птахів тяглися рівними рядами уздовж вузьких проходів, що пересікалися під прямим кутом. Газові ріжки траплялися рідко, коридори спали в тиші, як закутки села, що поринуло в сон. Маржолен запропонував Лізі помацати дротяну сітку з дрібних петель, натягнену на чавунні рами, йдучи одним із проходів, вона читала імена власників цих кліток, написані на блакитних дощечках.

— Комора пана Гавара в самому кінці,— сказав юнак, ідучи вперед.

Вони завернули ліворуч і дійшли до якогось темного закутка, куди не досягав жоден промінь світла. Гавара тут не було.

Це нічого,— мурмотів Маржолен,— я й без нього покажу вам нашу звірину; я маю ключ.

Красуня Ліза увійшла слідом за ним у густу пітьму; раптом Маржолен заплутався в її спідницях; вона подумала, що надто близько присунулася до нього, і поступилася назад, кажучи зі сміхом:

— Невже ти думаєш, що я побачу твоїх звірят у такій темряві?

Він не одразу відповів, а потім пробурмотів, що в коморі завжди є запасна свічка. Проте юнак довго копався, не знаходячи отвору в замку. Допомагаючи йому, Ліза відчула на своїй шиї гарячий подих. Коли він відчинив нарешті двері й запалив світло, вона помітила, що він труситься, мов у пропасниці.

— Ну й чудний же хлопець! — скрикнула молодиця.— Хіба ж можна так хвилюватися через те тільки,, що двері не хотіли відчинятись? Ти справжня панна, дарма що маєш здорові кулаки!

Ліза увійшла до комори. Гавар наймав, власне, дві комори і, знявши перегородку, перетворив їх на один пташник. Долі у смітті порпалася велика птиця: гуси,, індики, качки; вгорі, на трьох полицях, у плескатих дерев'яних клітках сиділи кури й кролі. Залізні грати на дверях комори були запорошені й так заплетені павутиною, мов,на ній висіли сірі завіски; сеча кроликів проїдала підлогу, пташиний послід вкривав дошки білими бризками. Та Ліза не хотіла робити прикрість Маржоленові, показавши свою огиду. Вона просунула пальці крізь дерев’яні перекладки кліток і бідкалась над гіркою долею нещасних курей. Їх там було стільки, що вони не мали де стати. Ліза погладила качку із зламаною лапкою, що сиділа в кутку, а Маржолен тимчасом пояснював їй, що цю качку мають зарізати сьогодні ж увечері бо вона вночі може здохнути.

— Як їх тут годують? — запитала ковбасниця.

Юнак розповів їй, що птиця в темряві не їсть. Торговці мусять світити свічки й чекати, доки вона не з’їсть усього корму.

Це цікаво,— розповідав він,— часом я тут цілими годинами тримаю вогонь. Треба бачити, як вони накидаються на зерно. А тільки затулиш свічку рукою, всі птахи повитягають шиї вгору й нерухомо зупиняться, мов перед ними зайшло сонце... Тут заборонено залишати вогонь, коли немає людей. Одна торговка, тітка Палет — знаєте її ? — колись мало пожежі не наробила; кажуть, наче курка перекинула її свічку просто в солому.

— Ну,— сказала Ліза,— птахи тут у вас розкошують, якщо їм і в обід, і ввечері засвічують люстру!

Це насмішило його. Молодиця вийшла з комори, обтираючи ноги й піднявши трохи спідницю, щоб не закаляти подолу. Маржолен загасив свічку і замкнув двері на замок. Лізі стало страшно, коли вона знов опинилась у темряві поряд із цим здоровенним юнаком; вона пішла вперед, щоб він удруге не заплутався в її спідницях. Коли Маржолен догнав її, красуня промовила:

— Все ж таки я рада, що все це побачила. Під Центральним ринком є речі, про які ми й гадки не маємо... Спасибі тобі!.. Я тепер швидше піду нагору. Не кажи в крамниці, куди я ходила. Коли пан Гавар повернеться, передай йому, що мені негайно треба з ним поговорити.

— Та він, мабуть, біля кам’яних лав, де ріжуть птахів,— відказав Маржолен.— Якщо хочете, ходімте туди.

Вона не відповідала, задихаючись у теплому повітрі. Обличчя її палало. Вона розчервонілась, а натягнутий корсаж, звичайно такий нерухомий, подавав тепер ознаки життя. Це хвилювало красуню; їй було неприємно чути за собою швидкі кроки Маржолена, що теж наче задихався. Вона відступила вбік і пропустила його наперед. Село з темними вуличками спало. Ліза помітила, що її супутник навмисне пішов найдальшою дорогою. Коли вони вийшли до полотна підземної залізниці, Маржолен сказав, що хотів їй показати ще цю залізницю. Вони спинилися там на хвилинку, заглядаючи в щілини між товстими дошками загорожі. Маржолен запропонував піти на полотно. Мадам Кеню відмовилася, кажучи, що це зайве, що вона й так добре все розглянула. Повертаючись назад, вони побачили тітку Палет, що стояла перед своєю коморою, розв’язуючи мотуззя на широкому чотирикутному кошику. З кошика долинав шум; це птахи билися крилами й лапками. Коли жінка розв’язала останній вузол, з кошика раптом повисувалися довгі гусячі шиї й підняли кришку. Розлючені гуси повилітали, витягіни вперед голови, клацаючи дзьобами з голосним шипінням і зчиняючи в темряві льоху великий переполох. Ліза не могла втриматися від реготу, дарма що перекупка скаржилась і лаялася на всю губу в гіркому розпачі, тягнучи за шиї двох гусок, яких їй пощастило спіймати. Маржолен кинувся навздогін за третьою гускою. Було чути, як він тупотів, бігаючи вздовж проходів, шукаючи сліду, тішачись цим полюванням; потім десь здалека почувся шум боротьби, і парубок повернувся, несучи птаха. Тітка Палет, жовта, поморщена бабуся, взяла гуску на руки і якусь хвилину тримала її в себе на животі, стоячи в позі античної Леди.

— Ну що б я робила, якби тебе тут не було? — промовила вона.— Одного разу я побилася з гусаком; добре, що при мені був ніж, і я перерізала йому горлянку.

Маржолен зовсім задихався. Коли вони підійшли до каміння, де ріжуть птахів, Ліза при яскравішому газовому світлі побачила, що він спітнів, а очі горять вогнем, якого вона в них ніколи не помічала. Звичайно він опускав перед нею вії, мов соромлива дівчина. Маржолен здався їй дуже гарним юнаком: широкоплечим, з великим рум’яним обличчям, обрамованим русявими кучерями. Ковбасниця поглядала на нього прихильно, з таким щирим захопленням, яке можна показувати тільки по відношенню до надто молоденьких хлопців. Від цього Маржолен знову зніяковів.

— От бачиш, і тут немає пана Гавара,— промовила Ліза.— Через тебе я тільки марно час гаю.

Тоді він швидко розповів їй про місце, де ріжуть птицю. Тут є п’ять великих, довгих кам’яних лав, що тягнуться вздовж вулиці Рамбюто і освітлені жовтавим світлом з отворів та газовими ріжками. На одному кінці жінка різала курчат, і з цього приводу Маржолен скоромовкою зауважив, що вона їх скубе ще майже живимй, бо так легше скубти. Потім він запропонував Лізі взяти в руку пір’я, що валялося великими купами на кам’яних лавах; юнак пояснив, що це пір’я сортують і продають часом аж по дев’ять су за фунт, залежно від м’якості. Ковбасниця мусила також засунути руку у великі корзини, повні пуху. Потім Маржолен відкрутив крани басейнів, зроблених біля, кожного кам’яного стовпа. Він невтомно розповідав про різні подробиці. Кров стікає уздовж кам’яних лав, утворюючи на підлозі калюжі. Сторожі кожні дві години миють підлогу водою з помпи, відтираючи криваві плями шорсткими щітками. Коли Ліза нахилилась над отвором труби, куди стікають вода й кров, Маржолен розповів їй інші цікаві речі: після зливи вода крізь цей отвір заливає льох; колись вона піднялася аж на тридцять сантиметрів, і довелося переносити живність у другий бік підземелля, де підлога трошки вища. Хлопець і досі ще сміявся, згадуючи, який гармидер зчинили перелякані птахи. Покінчивши з цим, Маржолен не знав, що ще розказати, як раптом згадав про вентилятор. Він повів молодицю в глиб льоху й попросив її глянути вгору. Тут вона побачила середину однієї з кутових башточок, щось на зразок широкої вивідної труби, куди підіймався сморід з комор.

Маржолен замовк у цьому кутку, зараженому їдкими запахами, що їли очі, як гуано. Проте юнак був явно збуджений. Ніздрі його роздувались, він із силою втягав у себе повітря, мов це надавало йому відваги. Вже чверть години хлопець був у льоху з красунею Лізою, і цей сморід, ця теплота живих тварин сп’янили його. Тепер він уже не ніяковів; він був повний бажань, які зігрівав запах посліду в курнику з низьким склепінням, що здавалося чорним у пітьмі.

— Ну, ходімо,— промовила Ліза.— Ти славний хлопчина, показав мені все це... Коли прийдеш до нас у ковбасну, я тебе почастую чимсь смачненьким.

Вона взяла його за підборіддя, як часто робила це, не помічаючи, що Маржолен уже виріс. Красуня й сама була трохи схвильована; прогулянка під землею зворушила її ніжним хвилюванням, яким вона насолоджувалась, як чимсь дозволеним, що не може дати поганих наслідків . Її рука, мабуть, трохи довше, ніж звичайно, затрималася під підборіддям хлопця, таким ніжним! Тоді, під впливом цієї ласки, уступаючи пориву інстинкту, але попередньо переконавшись, що поблизу немає нікого, Маржолен набрався духу й кинувся на красуню Лізу з силою бика. Він схопив її за плечі й шпурнув у велику корзину з пір’ям, куди вона звалилася з задертими спідницями. Маржолен хотів обхопити її за стан, як брав Кадіну, з брутальністю тварини, що не знає впину, та Ліза, збліднувши від цього несподіваного нападу, не скрикнувши, швидко вистрибнула з корзини. Вона піднесла руку тим рухом, який бачила допіру, коли дивилася, як б’ють птахів, стиснула свій кулак дебелої красуні й ударила Маржолена межи очі. Юнак звалився долі й розбив собі голову об гострий ріг кам’яної лави. В цю хвилину в темряві залунало хрипке й протяжне кукурікання півня.

Красуня Ліза вся похолола. Вона закусила губу, і груди її набули звичної нерухомості, що надавала цьому жіночому станові подібності до живота. Над головою вона почула невиразне гуркотіння ринку. Крізь отвори, що виходили на вулицю Рамбюто, долинав з тротуару стукіт, порушуючи глибоку тишу льоху. В Лізи майнула думка, що її врятували тільки сильні руки. Вона струсила пір’ячко, що поприставало до її спідниць. Потім, боячись, щоб її тут не застукали, пішла, навіть не глянувши на Маржолена. Коли ковбасниця проминула гратчасті двері й побачила на сходах ясне світло дня, вона зітхнула з полегкістю.

Ліза ввійшла до ковбасної вже зовсім спокійна, тільки трохи бліда.

— Ти довго барилася,—сказав їй Кеню.

— Я не знайшла Гавара, хоч усюди шукала його,— спокійно відповіла вона.— Доведеться їсти баранину без нього.

Господиня, наче й не було нічого, наказала наповнити смальцем банку, що виявилася порожньою, нарізала котлет для своєї приятельки, мадам Табуро, яка прислала по них служницю. Удари ножем по м’ясу, затиснутому в лещата, нагадали їй про Маржолена, що лежав унизу, в льоху. Проте Ліза не відчувала докорів сумління. Вона вчинила, як порядна жінка. Чи варто було рискувати своїм спокоєм задля якогось хлопчини? Ні, їй надто добре жилося з чоловіком і дочкою. І все ж вона подивилась на Кеню; шкіра на його потилиці була жорстка й червона, наче в кабана, а голене підборіддя зашкарубло, мов кора на дереві, в той час як у юнака потилиця й підборіддя були схожі на рожевий оксамит. Та про це не слід було думати; Ліза не торкатиметься більше його, бо хлопець забрав собі в голову різні дурниці. Вона шкодувала тільки, що позбулась маленького дозволеного задоволення, і казала собі, що діти ростуть надто вже швидко.

Щоки її трошки зашарілися, і Кеню знайшов, що його жінка «до біса добре виглядає». Підсівши на хвилинку до неї за прилавок, він сказав:

— Тобі треба частіше ходити на прогулянки. Це тобі на користь... Якщо хочеш, сходимо колись увечері в театр. Ну, хоч би в «Ґете»,— мадам Табуро бачила там таку гарну комедію...

Ліза посміхнулась і сказала, що там видно буде.. Потім знову зникла. Кеню подумав, що його жінка надто добра і що ця тварина Гавар не вартий того, щоб вона бігала його шукати. Ковбасник не помітив, як Ліза піднялася по сходах і ввійшла до Флоранової кімнати, ключ від якої висів на цвяху в кухні. Вона сподівалася розвідати що-небудь у цій кімнатці, бо на торговця живністю більше не розраховувала. Мадам Кеню поволі обійшла приміщення, оглянула ліжко, камін, усі кутки. Вікно, що виходило на маленький балкон, було відчинене, і гранатове деревце, вкрите пуп’янками, купалося в золотому промінні призахідного сонця. Лізі здалося, що її продавщиця не виходила з цієї світлички, що вона ще вчора ночувала тут — у кімнаті не було жодної ознаки присутності чоловіка. Це здивувало Лізу, яка сподівалася побачити підозрілі ящики або скрині з важкими замками. Вона помацала навіть Огюстінине літнє вбрання, що все ще висіло на стінці, й нарешті сіла до столу й стала читати почату сторінку, де слово «революція» повторювалося двічі. Молодиця злякалася, висунула шухляду й побачила, що там повно паперів. Та перед цією таємницею, яку так недбало охороняв поганенький дерев’яний столик з непофарбованого дерева, раптом прокинулася вся її порядність. Ліза, дуже схвильована, сиділа, схилившись над паперами, силкувалася зрозуміти зміст написаного, не ворушачи паперів, як раптом здригнулася від пронизливого співу зяблика, що сидів у клітці, освітленій косим промінням сонця.

Ковбасниця, здригнувшись, поспішила засунути шухляду, відчуваючи, що хотіла зробити паскудний вчинок.

Мадам Коню замислено стояла перед відчиненим вікном, міркуючи, що їй слід порадитися з абатом Рустаном, людиною дуже розумною, як раптом побачила внизу, на ринковому майдані, натовп, який оточував ноші. Смеркало, проте Ліза добре впізнала Кадіну, що плакала в натовпі цікавих, і Флорана з Клодом Лантьє, які розмовляли, стоячи на тротуарі в білих від пороху чоботях. Ковбасниця поквапно спустилася вниз, здивована, що вони вже повернулись. Ледве встигла вона сісти на своє звичайне місце за прилавком, як до ковбасної ввійшла мадмуазель Саже, промовляючи:

— Це негідника Маржолена знайшли в льоху з розбитою головою. Чи не підете, мадам Кеню, глянути на нього?

Ліза перейшла вулицю, щоб подивитись на бідного хлопця. Юнак лежав, витягнувшись, дуже блідий, з заплющеними очима. На його русявих кучерях з одного боку скипілася кров. Люди казали, що рана не загрожує його життю і що хлопець сам винен, бо вічно виробляє у підвалі різні штуки. Гадали, що він хотів, мабуть, перестрибнути через кам’яну лаву — це була його улюблена розвага — і вдарився головою об камінь. Мадмуазель Саже прошепотіла, показуючи на Кадіну, яка весь час плакала:

— Мабуть, ця паскуда штовхнула його. Вони завжди ховаються вдвох по закутках.—

Маржолен, опам’ятавшись на свіжому повітрі, широко розплющив здивовані очі. Він оглянув усіх присутніх і, побачивши лице Лізи, що нахилилась над ним, посміхнувся їй вибачливо, з лагідною покірливістю. Маржолен наче не пам’ятав, що сталося між ними. Ліза, заспокоївшись, сказала, що його треба тепер же однести до лікарні і що вона прийде його відвідати, принесе йому апельсинів та бісквітів. Маржолен, знеможекий, відкинув голову. Ноші понесли далі. Кадіна проводжала їх, повісивши на шию свій кошик, в якому на зеленій моховій галявці розквітали букетики, фіалок; на них лилися тепер гарячі сльози маленької продавщиці квітів, а вона й не помічала, що палить бідні квіти своїм пекучим горем.

Повертаючись до, себе в ковбасну, мадам Кеню почула, як Клод, стискаючи руку Флоранові, говорив йому стиха:

— Ах, проклятий хлопець! Він мені зіпсував сьогоднішній день... Проте ми все-таки повеселилися досхочу!

Клод і Флоран повернулися справді зморені, але щасливі: Вони принесли з собою запах вільного повітря широких ланів. Того дня, ще до світанку, мадам Франсуа продала всю свою городину, і вони втрьох пішли за возом на вулицю Монторгейль, до заїзду «Золотий компас». Тут вони ще в паризьких стінах, уже смакували сільську ідилію. Позаду ресторану «Філіпп», що до першого поверху прикрашений позолоченою різьбою, є двір, такий, які бувають на фермах, темний і сповнений життя, з пахощами свіжої соломи та теплого кінського гною; кури зграями порпаються тут у м’якій землі; замшілі дерев’яні будівлі, сходи, галереї, провалені дахи туляться до сусідніх старих будинків. У глибині під грубо збитою повіткою на них чекав запряжений Валтасар; він спокійно жував овес з прив’язаної до недоуздка торби. Добрий кінь підтюпцем збіг униз вулицею Монторгейль, задоволений, що так швидко повертається до Нантера. Та віз їхав не впорожні. Городниця склала угоду з компанією, що повинна була прибирати Центральний ринок; двічі на тиждень мадам Франсуа набирала повний віз листя, вибираючи його великими вилами з купи сміття на майдані. З того листя був чудовий гній. За кілька хвилин хура була наповнена доверху. Клод і Флоран витяглись на цьому пишному ліжку із зелені, мадам Франсуа взяла в руки віжки, і Валтасар рушив неквапною ходою, трохи схиливши голову, бо доводилося везти чималий вантаж.

Подорож була задумана вже давно. Городниця задоволено посміхалась; вона любила цих двох хлопців і обіцяла їм засмажити таку яєчню на салі, якої вони не знайдуть у цьому «поганому Парижі». А гості наперед раділи з того, що проведуть у лінощах і мандруваннях цілий день волі, який тільки починав рожевіти на сході. Нантер вабив їх здаля, як чиста радість, що чекала їх.

— Ну як, чи добре вам там? — запитала мадам Франсуа, повертаючи на вулицю Пон-Неф.

Клод присягнувся, що їм на листі м’яко, «мов у ліжку нареченої». Лежачи горілиць, заклавши руки за голову, вони дивилися на бліде небо, де згасали зірки. Проїжджаючи вулицею Ріволі, Клод і Флоран мовчали, чекаючи, доки відійдуть назад будинки, і слухаючи, як поважна городниця ласкаво розмовляє з Валтасаром:

— Не поспішай так дуже, старий, не надривайся!.. Нам нема куди квапитися. Доїдемо собі помаленьку...

На Єлісейських полях художник, який тепер бачив обабіч дороги тільки темнозелене верховіття дерев, що виступало на фоні зеленої маси Тюїльрійського саду, раптом очутився і почав говорити. Проїжджаючи мимо вулиці Руль, Клод побачив бічний портал церкви Сен-Есташ, що видніється здалека під велетенським навісом одного з проходів Центрального ринку. Клод увесь час повертався до ринку, бажаючи знайти в ньому певний символ.

— Яке дивне поєднання,— казав він,— цей кусок церкви в рамці чавунного прольоту!.. Одне вб’є друге, залізо вб’є камінь, і цього вже недовго чекати... Чи вірите ви, Флоране, у випадковість? Мені здається, що не самі тільки практичні міркування призвели до того, що розетка церкви опинилася всередині Центрального ринку. Бачите, тут ціле відкриття: сучасне мистецтво— реалізм, натуралізм, назвіть, як хочете,— виросло поряд з старовинним мистецтвом... Ви не поділяєте моєї думки?

Флоран мовчав, і художник говорив далі:

— Проте ця церква свідчить про змішання архітектурного стилю: агонія середньовіччя поєдналася тут з дитячим белькотінням Ренесансу... Чи помітили ви, які тепер будують церкви? Вони схожі на що хочете: на бібліотеки, обсерваторії, голубники, казарми; та, певна річ, нікому й на думку не спаде, що в них обитає господь бог. Колишні побожні каменярі повмирали, і найрозумніше було б не будувати цих негарних кам’яних кліток, де тепер нема кого поселити... Від самого початку нашого століття збудований у нас один-єдиний оригінальний пам’ятник, монумент, який не скопійований з чогось іншого, а виріс на грунті нашої епохи; Центральний ринок, Флоране, сміливий твір, як собі хочете, але він є тільки перший проблиск двадцятого століття... Ось чому церква Сен-Есташ відійшла на задній план, слово честі! Сен-Есташ із своєю розеткою пустує без побожного люду, тоді як Центральний ринок поряд з ним шириться й кипить життям... На мій погляд, голубе, це так!

— Ну, ну! — засміялась мадам Франсуа.— У вас, пане Клод, язик добре підвішений, навіть Валтасар нашорошив вуха. Гей, іди, Валтасаре!

Віз поволі їхав нагору. У цей ранній час вулиця з чавунними стільцями вздовж обох тротуарів, з галявинами, що переривалися зеленою гущиною кущів, яка линула вдалину, в синювату тінь дерев, була ще безлюдна. На круглій галявині вони побачили вершника з амазонкою, що їхали труськом. Флоран, нагорнувши собі під голову капустяного листя, все дивився на небо, що розгорялось яскравим полум’ям. Часом він заплющував очі, щоб краще відчути свіжість ранку на своєму лиці. Він був такий безмежно щасливий від того, що може піти подалі від ринку й подихати свіжим повітрям, що лежав мовчки й навіть не слухав Клодових міркувань. А той, трошки помовчавши, почав знову:

— Ще ті, хто вкладає своє мистецтво в коробку для іграшок, кращі від інших. Це вони придумали афоризми: «Наука не створює мистецтва, промисловість занапащає поезію». І всі дурні починають плакати над квітами, ніби хтось має намір заподіяти квітам лихо... Це мене, кінець кінцем, дратує. Мені хотілося б на цей лемент відповісти таким твором, де був би виклик їм. Хотілося б розбуркати цих добрих людей! Знаєте, який був найкращий із моїх творів, відколи я працюю,— твір, про який я згадую з великою втіхою? Це ціла історія... Торік перед Різдвом я був у тітки Лізи, і продавець Огюст,— знаєте, отой йолоп,— влаштовував святкову вітрину. Ох, паскуда!.. Я просто не стямився, побачивши, як бездарно групує він загальні тони. Я попросив його забратися звідти і сказав, що розпишу цю штуку як слід. Ви розумієте, у моєму розпорядженні були найяскравіші кольори: червона барва язиків у шпику, жовті маленькі окости, блакить обрізків паперу, рожевий колір початої шинки, зелений колір вересу, а особливо гарним був чорний колір кров’яної ковбаси, чудовий колорит, якого я потім ніколи не міг знайти на своїй палітрі. А баранячі сальники, сосиски, ковбаси з печінки, свинячі ніжки в сухарях давали мені сірі тони незвичайних відтінків. Тоді я написав справжній художній твір. Я взяв блюда, тарілки, миски, вази; я групував фарби, я створив дивний натюрморт, що звивався яскравими кольоровими ракетами, які розсипалися вишуканою гамою тонів. Червоні язики висувалися з пекучою жагою, а чорні кров’яні ковбаси вривалися похмурою нотою в ясний спів сосисок, ніби попереджаючи про жорстокий розлад шлунка. Я відтворив ненажерство святого вечора, опівнічну годину, присвячену жратві, жадібність шлунків, спорожнілих від церковних співів. Угорі я помістив величезну індичку,— під шкірою її білих грудей видно було темні плями трюфелів. Виставка— щось на зразок черева, оточеного сяйвом,— вийшла варварською й чудовою, і мазки були кинуті з таким прихованим глумом, що публіка юрбою стояла під вікном, збурена вітриною, яка так яскраво палала... Тітка Ліза, повернувшись із кухні, перелякалася, подумавши, що я підпалив сало в її крамниці. А індичка була, на її погляд, така непристойна, що вона випхала мене за двері. Огюст тимчасом усе розкладав, як було раніше, виявивши при цьому все своє недоумство. Звичайно, ніколи ці тварюки не зрозуміють чарівності червоної плями поряд із плямою сірою... Та однаково: це був мій шедевр. Я ніколи не створював нічого кращого.

Клод, усміхаючись, замовк, зворушений цим спогадом. Віз доїхав до Тріумфальної арки. На цю височину з широких вулиць, що оточували величезний майдан, лилися міцні потоки свіжого повітря. Флоран підвівся й сів, вдихаючи вперше пахощі трави, що віяли від міських укріплень. Він повернувся в той бік і не дивився більше на Париж; його вабили сільські краєвиди вдалині. Проїжджаючи вулицю Лоншан, мадам Франсуа показала йому місце, де вона знайшла його. Це збудило в ньому безліч думок. Він дивився на городницю: жінка тримала віжки у трохи витягнутих руках, така здорова, спокійна, значно красивіша за Лізу. Вона була пов’язана хусткою, що низько спадала на лоб, шкіра її засмагла, а обличчя дихало грубуватою добротою. Коли мадам Франсуа легенько ляскала язиком, Валтасар нашорошував вуха й веселіше тюпав по бруку.

Як тільки приїхали в Нантер, віз звернув ліворуч, в’їхав у вузеньку вуличку, стиснуту між кам’яними загорожами, і, нарешті, зупинився в самому кінці тупика. Тут був край світу, як казала городниця. Треба було вивалити капустяне листя. Клод і Флоран не хотіли відривати од діла робітника, що садив салат. Узявши вила, вони вдвох почали скидати всю купу в гнойову яму. Це було для них розвагою. Клод дуже любив гній. Лушпиння з овочів, сміттябазару, покидьки, що падали з цього велетенського столу, наче продовжували жити, повертаючись туди, де виростала городина, щоб теплом перегною зігріти нові покоління капусти, ріпи та моркви. Вони виростали у вигляді гарних плодів і знову потрапляли на ринковий майдан. Париж усе гноїв і все віддавав назад землі, що, не знаючи втоми, відшкодовувала збитки, заподіяні смертю.

— Стривайте! — скрикнув Клод, востаннє змахуючи вилами.— Ось головка капусти, я її впізнаю. Вона щонайменше вдесяте виростає отам у кутку, під абрикосовим деревом.

Флоран щиро засміявся з цього дотепу. Потім знову споважнів і став поволі ходити по городу, доки Клод робив ескіз стайні, а мадам Франсуа готувала сніданок. Город являв собою довгу смугу землі, переділену посередині вузькою стежкою. Він був трохи гористий, і з найвищого місця, якщо підняти голову, можна було побачити низькі казарми Мон-Валерієна. Живопліт відокремлював город од інших ділянок землі. Високі стіни глоду замикали обрій зеленою завісою, так що навколо один тільки Мон-Валерієн наче витягався з цікавості, щоб заглянути через живопліт у володіння мадам Франсуа. Надзвичайна тиша панувала на цих небачених просторах. Над городом, оточеним з чотирьох боків живоплотом, травневе сонце наче розімлівало від спеки; чути було тільки, як дзижчать комахи, відчувалася соннота щасливого проростання. По якомусь потріскуванню, легким зітханням, здавалося, можна було простежити народження й виростання городини. Квадрати, засаджені шпинатом і щавлем, грядки редиски, ріпи, моркви, картоплі та капусти стелилися рівними смугами чорнозему, що зеленів султанами листя. Далі рівні борозни салату, цибулі, селери нагадували олов’яних солдатиків, що вишикувалися на параді, а зелений горох та боби почали вже обвивати тоненькими стеблинками голий ліс тичок, що в червні мав перетворитись на густий гай. Тут не було жодної бур’янини. Город скидався на два паралельно покладені килими з акуратним зеленим візерунком на червонястому тлі, який щоранку ретельно чистять щіткою. Смужки кмину сірою каймою вже оторочували стежку з обох боків.

Флоран походжав, дихаючи теплим повітрям, насиченим пахощами кмину. Він був глибоко щасливий тим миром та чистотою землі. Вже понад рік бачив він тільки пом’яту від перевезення у возах городину, що була повисмикана напередодні і ще сочилася кров’ю. Флоран радів з того, що бачив, як вона спокійно живе в себе вдома, в чорноземі, зовсім здорова. Капуста мала широке доброзичливе обличчя, морква виглядала весело, листя салату бігло ключем з лінивою безжурністю. Після цього Центральний ринок, який Флоран покинув уранці, здався йому великим складом кісток, цариною смерті, смердючим кладовищем, де валялися тільки трупи живих істот і відбувався процес розкладу. Флоран почав ходити повільніше; він спочивав на городі мадам Франсуа, як після довгої ходьби серед оглушливого шуму й заразного повітря. Гомін і смердюча вогкість павільйону морської риби віддалилися од нього; Флоран відроджувався на чистому повітрі. Клод мав рацію: на ринку все вмирало. Земля — це життя, вічна колиска здоров’я світу!

— Яєчня готова! — гукнула городниця.

Вони сіли втрьох на кухні за стіл, відчинивши двері на сонечко, і так весело взялися їсти, що мадам Франсуа захоплено, поглядала на Флорана, примовляючи за кожним шматком:

— Ви тепер зовсім іншим стали, наче десять років звалилося з ваших плечей. Той огидний Париж надає вам похмурого вигляду. Мені здається, ніби і в очах у вас тепер світиться сонечко... Знаєте, великі міста нічого не варті, вам слід було б перебратися сюди.

Клод сміявся, кажучи, що Париж чудовий. Він захищав навіть його канави, хоч як любив сільське життя. Після полудня мадам Франсуа з Флораном опинилися вдвох край городу в куточку, де було посаджено кілька фруктових дерев. Вони посідали на траву й почали вести поважну розмову. Городниця давала йому дружні поради, докладно розпитувала про його життя, про те, що він хоче робити надалі, щиро пропонувала йому свою допомогу, якщо вона колись буде потрібна для його щастя. Флоран був глибоко зворушений. Йому ще ніколи не доводилося чути таке тепле слово від жінки. Мадам Франсуа справляла на нього враження здорової і міцної рослини, що виросла, як і її городина, на чорноземі городу, тоді як різні Лізи, Нормандки — красуні ринку — здавалися йому підозрілим м’ясом, прикрашеним для вітрини. Він насолодився кількома годинами безтурботного щастя, позбувщися запаху харчів, що забивали йому памороки; він відродився в здорових соках па лоні природи, мов та капуста, що, як казав Клод, удесяте виростала на його очах.

Близько п’ятої години приятелі попрощалися з мадам Франсуа. Вони хотіли повернутися пішки. Городниця провела їх до кінця вузької вулиці і, затримавши на хвилину Флоранову руку у своїй руці, стиха сказала йому:

— Якщо вас спіткає якесь лихо, то приїздіть сюди.

З чверть години Флоран ішов мовчки; знов у його душі запанував сум, і він казав собі, що залишає тут частку свого здоров’я. Шлях від Курбвуа був укритий білим порохом. Флоран і Клод любили далекі прогулянки; їхні чоботи на товстих підметках голосно стукотіли по твердому грунту. При кожному кроці від закаблуків здіймався маленький димок. Сонце скісним промінням освітлювало дорогу; тіні обох перехожих витягалися впоперек шосе і були такі довгі, що їхні голови доходили до другого краю і лягали на протилежному тротуарі.

Клод розмахував руками, йшов широким рівним кроком і, задоволений, з усміхом поглядав на обидві тіні; під час ходьби він розхитувався всім тулубом, роблячи плечима рухи, які ще посилювали гойдання; потім, мов очутившись, художник промовив:

— А чи знаєте ви «Боротьбу Гладких з Худими»?

Здивований Флоран відповів, що не знає.

Тоді Клод із захопленням почав вихваляти цю серію естампів. Він навів декілька епізодів: Гладкі, мало не тріскаючи від жиру, влаштовують величезну учту, а Худі, схожі на жердини, скарлючені від голоду, заздрісно зазирають до них з вулиці. Або інша картина: Гладкі сидять за столом, надувши щоки, і женуть геть Худого, що насмілився залізти між них з покірливим виглядом, подібний до скраклі, що стирчить серед куль. Клод Лантьє вбачав у цьому цілу житейську драму й нарешті сказав, що всі люди поділяються на Худих і Гладких, на дві ворожі групи, з яких одна поїдає другу, випасає собі черево й розкошує.

— Напевно,— додав художник,— Каїн був Гладким, а Авель—Худим. Починаючи з першого вбивства, ненажерлива жадоба висмоктувала кров у менших людей... Цей безперервний бенкет, де найдужчий пожирає найслабшого, де кожен намагається проковтнути свого сусіду, а його, в свою чергу, їсть сусіда. Знаєте що, друже, стережіться Гладких!

Він на хвилинку замовк, увесь час стежачи за двома тінями, що все довшали в міру того, як заходило сонце. Нарешті прошепотів:

— Адже ми з вами Худі, розумієте... Скажіть, чи багато здобудеш собі місця під сонцем з такими плескатими животами, як у нас?

Флоран, посміхаючись, глянув на обидві тіні, але Клод розсердився і крикнув:

— Зовсім нема чого сміятися; щодо мене, то я мучуся від того, що належу до Худих. Коли б я був Гладкий, то писав би собі спокійно, мав би чудову майстерню, а картини свої продавав би на вагу золота. Але я Худий, тобто я хочу сказати, що жили собі рву, шукаючи щось незвичайне, а Гладкі тільки знизують плечима. І тому немає сумніву, що коли вмиратиму, від мене зостанеться тільки шкіра, присохла до кісток, і я так схудну, що мене можна буде покласти в книгу між двома сторінками і так поховати... А ви!.. Ви просто надзвичайно Худий, справжній цар усіх Худих, слово честі! Згадайте вашу сварку з рибними торговками: які чудові були ці велетенські перса, що насідали на ваші вузькі груди! А вони ж діяли за своїм інстинктом, вони полювали на Худого, як полюють коти на мишей. Бачте, у принципі Гладкий так жахається Худого, що відчуває потребу нагнати його кудись подалі з допомогою зубів або штовхана. Ось чому на вашому місці я б ужив заходів обережності. Кеню-Граделі — Гладкі, Мегюдени — Гладкі, одно слово, ви оточені з усіх боків тільки Гладкими. Мене б це стривожило.

— Ну, а Гавар, а мадмуазель Саже, а ваш приятель Маржолен? — запитав Флоран, увесь час посміхаючись.

— О, коли хочете, розкласифікую всіх наших знайомих. У мене в майстерні є папка, де давно зберігаються їх портрети з позначенням, до якого розряду вони належать. Це цілий розділ з природознавства... Наприклад, Гавар — Гладкий, але Гладкий, що вдає з себе Худого; ця різновидність трапляється досить часто... Мадмуазель Саже і мадам Лекер—Худі, проте дуже небезпечного розряду — відчайдушні Худі, здатні на все, аби тільки погладшати... Мій приятель Маржолен, юна Кадіна, Сар’єтта — троє Гладких, ще невинних, з скромним апетитом молодості. Треба зауважити, що Гладкий, коли він ще не постарівся, чарівна істота... А ось Лебігр — це вже справжній Гладкий, так? Щодо ваших політичних друзів, то це здебільшого Худі: Шарве, Клемане, Логр, Лакайль. Я роблю виняток тільки для товстого дурня Олександра і для дивака Робіна. Ось кого мені дуже важко розкусити.

Художник продовжував говорити у тому ж дусі на всьому шляху від моста Нейльї до Тріумфальної арки. Він повертався то до одного, то до другого і закінчував деякі портрети змалюванням характерної риси: Логр, на його думку, був Худий, з животом між плечима, красуня Ліза вся пішла в живіт, а красуня Нормандка — в бюст; мадмуазель Саже, напевно, не використала колись у житті нагоди погладшати, тому що ненавиділа Гладких і водночас презирливо ставилась до Худих; Гавар рискує всім своїм жиром і кінчить тим, що помре плескатий, як клоп.

— Ну, а мадам Франсуа? — запитав Флоран.

Клода це запитання дуже збентежило. Він подумав і пробурмотів:

— Мадам Франсуа, мадам Франсуа... Ні, мені не спадало на думку зараховувати її до будь-якого розряду; це — гідна жінка, от і все. Вона не належить ні до Гладких, ні до Худих, хай їм біс!

Обидва засміялися. Друзі дійшли до Тріумфальної арки. Сонце стояло на обрії так низько, врівень з Сюренськими горбами, що колосальні тіні обох приятелів простяглися на білому мармурі пам’ятника двома чорними смугами дуже високо, вище величезних статуй у групах, мов дві риски, проведені вугіллям. Це ще більше насмішило Клода; він почав махати руками, зігнувся від реготу й нарешті, відходячи, кинув:

— Бачили? Коли сонце сіло, наші голови торкнулись неба.

Та Флоран уже не сміявся. Париж знову захопив його,— той Париж, якого тепер він так боявся і за яким раніше стільки тужив у Кайєнні. Коли він дійшов до Центрального ринку, присмерк згустився і в повітрі стояв задушливий сморід. Флоран схилив голову, вступаючи в кошмар велетенських харчів, з ніжним сумом перебираючи у пам’яті цей день, сповнений здоров’я, пройнятий пахощами кмину.