Черево Парижа

III

За три дні всі формальності було виконано; префектура без жодних ускладнень погодилася прийняти Флорана за самою лише рекомендацією Верлака, просто як тимчасового заступника. Гавар неодмінно схотів піти разом з ним до префектури. Залишившись потім удвох з Флораном на тротуарі, він почав підштовхувати його ліктем у бік, мовчки посміхаючись і хитро підморгуючи. Поліцаї, яких вони зустрічали на набережній Орлож, мабуть, здавалися Гаварові дуже смішними, бо, проходячи мимо них, він трохи горбив спину, як людина, що давиться від сміху.

Другого ж дня Верлак почав знайомити нового наглядача з його обов’язками. Протягом кількох днів, уранці, він мав супроводити Флорана серед метушливого люду, що був під його наглядом. Бідолаха Верлак, як його звав Гавар,—блідий чоловічок, невеличкий на зріст,— безперестану тяжко кашляв; закутаний у фланель, у фулярові хустки та кашне, він ступав по волозі і потоках холодної води рибного павільйону тоненькими, як у хворобливої дитини, ніжками.

Першого ранку, з’явившись о сьомій годині на ринок, Флоран зовсім розгубився; очі в нього розбігалися, голова паморочилась. Навколо дев’яти столів, де провадилася торгівля, вже ходили торговки-покупниці, збиралися службовці з своїми паперами; агенти закупочних контор з шкіряними торбами через плече ждали виплати, примостившись на перевернутих стільцях біля прилавка, де йшов продаж. Товари вивантажували, розпаковували в загородженому проході між прилавками, вивалюючи навіть на тротуар. Уздовж усього майдану здіймалися гори маленьких довгастих козубів, коробів та кошиків, мішків, доверху наповнених морськими черепашками, звідки струмочками стікала на землю вода. Заклопотані здавачі товару поквапливо перестрибували через купи, витягали разом солому з козубів, спорожнювали їх, відкидали геть і блискавично розкладали товар по широких круглих корзинах, намагаючись якнайвигідніше розмістити його. Коли все було готове, Флоранові привиділося, що тут, на тротуарі, мілина з гинучою рибою, яка ще дихала, відлискуючи рожевим перламутром, червоніючи коралом, біліючи молочними перлами, мінячись усіма барвами та блідозеленими відтінками океану.

Тут, у безладді, так, як їх випадково захопили сіті серед водоростів, де ховається таємниче життя морської безодні, трепетали різні породи тріски й камбали; проста риба брудносірого кольору з білуватими плямами; морські вугрі, подібні до великих вужів темносинього кольору, з маленькими чорними очицями, такі слизькі, що вони наче повзали і здавалися ще живими; пласкі скати з блідим черевцем, отороченим ніжночервоною смужкою, з чудовою спинкою, на якій хребці міняться мармуром, а натягнуті плавці схожі на платівки кіноварі, порізані смужками флорентинської бронзи, темні й крапчасті, як жаби або отруйні квіти; морські собаки з породи акул, потворні, огидні, круглоголові, з пащею широкою, як рот китайського божка, з короткими товстими крилами кажанів,— чудовиська, що, мабуть, своїм гавканням охороняють незліченні скарби, заховані в морських печерах. Далі лежали риби-красуні, кожна на окремій рогожі з лози; лососі в срібних розводах, де кожна лусочка здається наче вигравіруваною по гладенькому металу; головані з товщою, грубіше насіченою лускою; великі палтуси; крупні камбали з лускою частою та білою, як сир; тунці, гладенькі й блискучі, наче торбинки з чорнуватої шкіри; круглі морські окуні, що розкривали величезну пащу, ніби їхня надто велика душа застрягла в горлі, заціпенівши від агонії. З усіх боків впадала в очі велика кількість сірої або жовтавої камбали, що лежала парами; тонкі, витягнуті піскориї, схожі на обрізки олова; оселедці, трошки вигнуті, з кривавими зябрами, що червоніли на їхній гаптованій сріблом шкірі; ситі золоті рибки були пофарбовані де-не-де карміном; золотаві макрелі з зеленкуватокоричньовими лусочками на спині сяяли мінливим перламутром своїх боків, а рожеві барвени з білими черевцями і яскравими хвостами, повикладувані головами до центра корзини, здавалися небаченими квітами, помережаними білими та ясночервоними візерунками. Були тут і так звані кам'яні барвени, або червоноборідки, з ніжним м’ясом, помальовані червоним коропи, кошики мерланів з опаловим відливом; корюшка лежала в чистеньких кошичках, гарних, наче кошички з суницями; від неї йшов запах свіжих фіалок. Рожеві й сірі креветки купами лежали в козубках, вилискуючи ледве помітними бісеринками тисяч своїх очей, чорних, мов агат; лангусти, всіяні колючками, омари з чорним тигровим рисунком, ще живі, підіймалися на своїх поламаних клішнях з шарудінням і потріскуванням.

Флоран неуважно слухав пояснення Верлака. Сніп сонячного проміння, проникаючи крізь скляну стелю критого проходу, запалював ці обмиті й пом’якшені хвилями розкішні барви з невиразними райдужними тонами самоцвітних черепашок: опал мерланів, перламутр макрелей, золото барвенів, блискучу вишивку оселедців, великі срібні бляхи лососів. Здавалося, що морська царівна спустошила всі свої скриньки з коштовностями, які звалили на землю в одну купу,— тут сяяли небачені добірні оздоби, цілі річки самоцвітів, золота й срібла, купи намиста, дивовижних браслетів, велетенських брошок, варварських оздоб невідомого призначення. На спині у скатів та акул блищали великі темні самоцвіти — фіалкові, зеленкуваті на темному сріблі, а тоненькі пластинки піскориїв, хвости й плавці корюшки нагадували витончені ювелірні вироби.

В лице Флоранові віяв свіжий, знайомий морський вітер, гіркий та солоний. Він нагадував йому узбережжя Гвіани, гарну погоду під час переїзду до Америки. Флоранові уявлялось, що він стоїть на березі мілкої бухти під час відпливу, коли водорості парують на сонці, відкриті скелі рифів висихають, а дрібні камінці міцно пахнуть морем. Свіжа риба навколо нього мала дуже хороший запах, трошки їдкий та дражливий, що викликає апетит.

Верлак закашлявся; його пронизувала вогкість, і він щільніше кутався у кашне.

— Тепер,—сказав він,—ходімте до прісноводної риби.

Там, з боку фруктового павільйону, останнього перед вулицею Рамбюто, навколо столу для торгів були саджалки, розгороджені чавунними гратами. Мідні крани у вигляді лебединої шиї, пускали в них тоненькі струмки води. В одному відділенні копошилися раки, у другому мелькали темні спини коропів і невловимі кільця вугрів, що весь час скручувалися й розкручувалися. Верлака знову почав душити кашель. Тут волога була інакша — відчувався м'який запах річки, теплуватої води, що застоялася на піску.

Того ранку привіз із Німеччини раків у коробках та кошиках був дуже великий. Біла риба з Голландії і Англії теж переповнювала ринок. Біля саджалок розпаковували рейнських коропів червонокоричньового кольору, з лускою, подібною до позолоченої та бронзової емалі; великих щук — шершавих залізносірих водяних розбишак, що виставляли свої люті голови; чудових темних линів, що нагадували червону мідь із зеленими плямами окису. Серед цих строгих золотистих тонів круглі кошики з піскарями та окунями, з форелями і звичайними себеликами — плоскою рибою, наловленою вершами,— блищали яскравою білизною, спинками кольору синюватої сталі, який поволі зникав, переходячи в прозору блідість черевця, а широкі дрібні камбали, білі, як сніг, виділялись у цьому колосальному натюрморті своїм різким світлим тоном. У саджалки обережно висипали з мішків молодих коропів; рибки переверталися, лежали якусь хвилину на боці, а тоді пірнали, щезаючи у воді. Кошики з дрібними вуграми перекидали разом: вугри падали на дно, мов цілий вузол гадюк, а великі, завтовшки з дитячу руку, підіймали голови і самі ковзали під воду гнучким рухом вужів, що ховаються в кущі. І риба, що томилася без води з самого ранку, поволі засинала на брудному верболозі корзин під галас ринку. Вона відкривала рота, втягала боки, наче ловила вологе повітря, і це німе гикання, яке повторювалося кожні три секунди, було подібне до дивовижного позіхання.

Тимчасом Верлак повів Флорана назад до морської риби. Він ходив з ним, розказуючи йому всі найскладніші подробиці. Всередині павільйону, біля дев'яти бюро, товпилася юрба, утворюючи рухливе море голів; а над цими головами сиділи службовці на високих табуретках і складали списки.

— Невже всі оці люди служать у посередників? — запитав Флоран.

І тоді Верлак, обійшовши павільйон від тротуару, повівновака в загородку одного з торгових приміщень. Він показав йому різні відділи й познайомив з персоналом, який розмістився за великим столом із жовтого дерева, що смердів рибою і був забризканий водою з рибних корзин. На верху, в скляній будці, чиновник муніципальних зборів записував цифри надбавок. Нижче від нього, на високих стільцях, спершись на вузенькі пюпітри, сиділи дві жінки, що записували на таблицях для посередників ціни на товар. Приміщення поділялося на дві частини: з кожного боку на край довгого кам'яного прилавка перед столом оцінювач ставив корзини, оцінював партії риби та окремі великі рибини, а табельниця з пером у руці сиділа й вичікувала наслідків торгу. Нарешті старий наглядач показав Флоранові по той бік загородки, навпроти, другу жовту дерев'яну будку, де касирка, повна літня жінка, розкладала стовпчиками су та монети в п'ять франків.

— Тут є два контролі,— пояснив Верлак.— Один від департаменту Сени, другий від поліцейської префектури. Остання призначає посередників і вимагає права стежити за ними. А міська адміністрація, з свого боку, теж бажає бути при торговельних угодах, які регулює таксою.

Наглядач пояснював далі тоненьким байдужим голоском, докладно описуючи суперечки між обома префектурами. Флоран зовсім не слухав його. Він поглядав на табельницю, що сиділа навпроти на одному з високих стільців. Це була висока брюнетка років тридцяти, з великими чорними очима, на вигляд дуже порядна. Вона писала, витягши пальці, як добре вихована особа.

Проте увагу Флорана незабаром привернув верескливий голос оцінювача, який пропонував покупцям чудового палтуса.

— Є покупець на тридцять франків?.. Тридцять франків!.. Тридцять франків!..

Він повторював цю цифру на всі лади, виводячи цілі рулади. Оцінювач був горбатий, з перекошеним обличчям і кудлатою головою, в довгому синьому фартусі з нагрудником. Витягши вперед руки, він завзято вигукував, кидаючи навколо блискавичні погляди:

— Тридцять один! Тридцять два! Тридцять три! Тридцять три п’ятдесят!.. Тридцять три п’ятдесят!

Горбань трошки передихнув і почав перевертати корзину, посуваючи її вперед по кам’яному прилавку, в той час як торговки рибою нахилялись над нею і злегка доторкались до палтуса кінчиками пальців. Тоді оцінювач знов почав завивати, показуючи рукою цифру кожному з покупців, миттю перехоплюючи найменші знаки: піднятий палець, рух брів, губ, моргання очей. І це все робилося з таким натиском, з таким ковтанням слів, що Флоран не встигав стежити за ним і був зовсім збитий з пантелику, коли горбань раптом заспівав, наче дяк свої псалми:

— Сорок два! Сорок два!.. Палтус за сорок два франки!..

Останню надвишку зробила красуня Нормандка. Флоран упізнав її поміж торговок, що стовпились біля залізних поручнів, які відгороджували місце торгів. Ранок був свіжий. Біля бюро вишикувався цілий ряд хутрових пелерин, справжня виставка білих фартухів, що обтягали круглі животи, величезні бюсти і врізалися в широкі плечі. Серед сили-силенної кудлатих голів у фулярових хустках, червоних носів любительок хильнути, нахабно роззявлених ротів виділялася красуня Нормандка своєю високою зачіскою і локонами, гарним мереживним бантом і ніжним білим обличчям. Луїза також впізнала двоюрідного брата мадам Кеню і так здивувалась, побачивши його тут, що почала перешіптуватися з сусідками.

Гамір і крики настільки посилилися, що Верлак припинив свої пояснення. На площадці чоловіки пропонували велику рибу протяжним ревом, який, здавалося, виходив з велетенських рупорів. Один особливо несамовито горлав: «Черепашки! Черепашки!» — таким хрипким, уривчастим голосом, що дах ринку аж дзвенів. Черепашок з мішків висипали в кошики або ж згрібали лопатами. Кошики з рибою раз у раз миготіли перед очима: скати, камбала, макрелі, морські вугри, лососі,— все це здавачі приносили й забирали серед чим далі більшого гармидеру й тисняви. Торговки рибою так напирали на залізні поручні, що ті аж тріщали/ Горбатий оцінювач, палаючи від ретельності, розмахував худими руками і випинав щелепи; він став на ослін і на все горло почав вигукувати цифри. Рот у нього перекривився, волосся розпатлалось, а з пересохлого горла виривався тільки незрозумілий свист. Угорі чиновник муніципальних зборів, низенький дідок, увесь заховався в комір з штучних смушків, вистромивши тільки носа з-під чорного оксамитового кашкета, а висока чорнобрива табельниця незворушно писала, сидячи на високому дерев’яному стільці, і її спокійні очі на злегка почервонілому від холоду обличчі навіть не кліпали від тріскотняви горбаня, що підіймалася до неї знизу, вздовж її спідниць.

— Наш Логр чудовий,— усміхаючись, прошепотів Верлак.— Це найкращий оцінювач на весь ринок... Він продасть і пару підошов від чобіт, видаючи їх за камбалу.

Наглядач повернувся з Флораном до павільйону. Проходячи вдруге мимо аукціону річкової риби, де торгівля йшла дуже мляво, він сказав, що ця галузь торгівлі занепадає; річковий улов у Франції дуже поганий. Сухий білявий оцінювач монотонним голосом, без будьяких жестів, називав остаточну ціну партій вугрів та раків, а вздовж садків походжали здавачі, виловлюючи рибу сачками з коротким держалном.

Тимчасом галасливий натовп навколо бюро по продажу дедалі більше зростав. Верлак сумлінно виконував обов’язки керівника, проштовхуючись уперед ліктями й підводячи свого заступника туди, де торгівля йшла найжвавіше. Там стояли торговки більш багаті, спокійно вичікуючи на найкращу рибу, щоб навантажити потім тунців, палтусів та лососів на плечі носильників. Вуличні торговки ділили на землі між собою кошики оселедців і дрібної камбали, куплені гуртом. Тут були також дрібні буржуа, рантьє з далеких кварталів; щоб купити свіжої рибки, вони приходили на ринок о четвертій ранку, але зрештою їх усе-таки піддурювали: давали велику партію морської риби франків на сорок-п’ятдесят, і ті протягом цілого дня мусили потім продавати цю рибу вроздріб своїм знайомим. Часом юрба посувалася від енергійних штурханів. Торговка, надто притиснута, піднявши кулаки, видиралась на вільне місце, і вибухала голосною брудною лайкою. Потім ряди знову щільно змикалися. Нарешті Флоран, задихаючись у натовпі, заявив, що він уже досить бачив і все зрозумів.

Коли Верлак допоміг йому вилізти з юрби, вони опинилися віч-на-віч з красунею Нормандкою. Зупинившись проти них, вона сказала велично, мов королева:

— То це вже вирішено, пане Верлак, і ви нас покидаєте?

— Так, вирішено,— відповів маленький чоловічок.— Я їду спочити за місто, в Кламар. Мабуть, запах риби мені шкодить. Оцей добродій мене заступить.

Він повернувся, показуючи на Флорана. У красуні Нормандки перехопило подих. А коли Флоран відходив, він почув, як та прошепотіла сусідці на вухо, стримуючи сміх:

— Чудово! Оце буде комедія!

Торговки почали розкладати свій товар. На всіх мармурових прилавках з відкритих наріжних кранів дзюрчала вода. Це був шум зливи; вода сильними струменями била вгору й розліталася дрібними бризками на всі боки. З країв спадистих прилавків дзвінко падали великі краплі, наче дзюркотливий струмок. Цілі потоки стікали проходами, створюючи біля водостоків маленькі озерця й розтікаючись далі вузькими струмочками на брук вулиці Рамбюто. В повітрі відчувалася вогкість, дрібний водяний порох віяв Флоранові в лице свіжим подихом, знайомим йому гірким та солоним морським вітром; а риба, яку розкладали на прилавках, знову нагадала йому і рожевий перламутр, і криваві коралі, і молочні перли,— усі переливи та блідозеленкуваті відтінки океану.

Цей перший ранок, проведений тут, викликав у Флорана великі вагання. Він пожалкував, що дав Лізі слово стати наглядачем. Коли другого дня сита сонливість, навіяні на нього напередодні кухнею Кеню, розвіялась бідолаха звинуватив себе в тому, що він боягуз, і мало не заплакав від злості. Проте він не насмілився взяти назад свої слова, бо таки побоювався Лізи; йому все ввижалася незадоволень зморшка на її устах, німий докір на красивому обличчі. Він вважав свою невістку жінкою надто серйозною й самовдоволеною, щоб вона могла стерпіти заперечення. На щастя, Гавар подав утікачеві одну думку, яка втішила його. Того ж таки вечора, після прогулянки Флорана з Верлаком по торгах, торговець живністю відвів Флорана набік і з різними відступами натякнув йому, що «бідний хлопець» дуже нещасливий. Потім, полаявши «підлий» уряд, що силує своїх службовців надриватись на роботі, не даючи їм коштів, щоб спокійно вмерти, торговець нарешті сказав, що було б дуже милосердно, коли б Флоран виділяв частину своєї платні для попереднього наглядача. Флоран з радістю вхопився за цю думку. І дійсно, це було цілком справедливо. Він вважав себе тільки тимчасовим заступником Верлака; крім того, йому не треба було витрачатися на квартиру й харчі, які він мав безкоштовно у свого брата. Гавар додав, що коли з півтораста франків місячної платні віддавати хворому п’ятдесят, то цього буде цілком досить, і стиха зауважив, що й ці гроші не доведеться довго давати, бо нещасний хворіє на сухоти і вже недовго протягне. Вони домовилися, що Флоран побачиться з дружиною Верлака й умовиться з нею, щоб не вразити самолюбства чоловіка. Можливість зробити добрий вчинок утішила Флорана; він примирився тепер з посадою наглядача, бо мав змогу бути комусь корисним. Флоран завжди відчував потребу жертвувати собою для інших. Він тільки взяв з Гавара слово честі, що це буде їхня таємниця, а через те що ліберальний балакун теж побоювався Лізи, то й словом не прохопився про їхню згоду, хоч це йому було нелегко.

Після цього в ковбасній запанувало щастя. Красуня Ліза стала дуже, ласкавою до свого дівера; відсилала його раніше лягати спати, щоб легше було вставати ранком; підігрівала йому сніданки і вже не соромилася розмовляти з ним на вулиці, бо тепер він мав кашкет з позументами. Кеню був дуже задоволений таким ладом у сім’ї і з великою охотою сідав за стіл між дружиною і братом. Обід часто тривав до дев’ятої години, а тимчасом Огюстіна сиділа за прилавком замість господині.

Обідаючи, всі неквапливо, з смаком пережовували їжу, розповідаючи про події в кварталі тощо, причому ковбасниця висловлювала дуже розсудливі думки про політику. Флоран повинен був повідомляти, як ішла торгівля морською рибою. Він поступово звикав до цього животіння і навіть почав розуміти насолоду від такої упорядкованості. Світложовта їдальня була затишна й тепла; вона пом'якшувала настрій Флорана, тільки-но він переступав її поріг. Ніжне піклування красуні Лізи обгортало його наче теплим пухом, в який він поринав із головою. В години обіду особливо відчувалась їхня взаємна приязнь і повага.

Але Гавар вважав сімейне коло Кеню-Граделів надто сонним. Він вибачав Лізі її симпатію до імператора, кажучи, що розмовляти з жінками про політику — зайва річ; крім того, вродлива ковбасниця була порядною жінкою і таки добре вміла вести торгівлю. І все ж Гавар волів проводити вечори в Лебігра, де в нього була ціла компанія приятелів, людей з переконаннями. Коли Флоран зайняв посаду ринкового інспектора, Гавар почав водити його по різних місцях і доводив, що, маючи посаду, Флоран повинен жити, як усі молоді чоловіки.

У Лебігра була винарня, обладнана по-сучасному розкішно. Вона містилась на правому розі вулиць Пірует і Рамбюто і чудово гармоніювала з великою ковбасною Кеню-Граделів на протилежному розі. Біля дверей стояли в зелених бочках чотири норвезькі сосни; в дзеркальні вікна видно було залу, прикрашену виноградним листям та гронами на ніжнозеленому фоні. Підлога була викладена білими та чорними плитками. У глибині, біля гвинтових сходів з червоним драпуванням, зяяв отвір погреба. Сходи вели до більярдної, що містилась на першому поверсі. Але особливо багатим був прилавок праворуч. Він блищав, немов поліроване срібло. Цинкова обшивка спускалась на підніжжя з білого та червоного мармуру високим бордюром з вигнутими хвилястими краями, оточуючи його ніби металевою скатертиною; це нагадувало багате мереживо, яким прикрашали вівтар у костьолі. На одному кінці дрімали на газовій плиті фарфорові чайника з мідними ободочками, для гарячого вина та пуншу; на другому— високий мармуровий фонтан, щедро прикрашений скульптурами, бив у чашу такою безперервною цівкою, що вона здавалася нерухомою. Посередині між трьома цинковими жолобками у прилавку був зроблений басейн для охолоджування вина та споліскування чарок; з нього стирчали зеленкуваті шийки початих,пляшок вина. По обидва боки вишикувалася ціла армія чарок, розставлених по ранжиру: маленькі чарочки для горілки, склянки з товстого скла для вина, чашечки для фруктових наливок, маленькі келихи для полинівки, чарки, стопки, великі бокали на ніжках; всі вони були перекинуті догори дном і відбивали на своїх блідих стінках сяяння металу, що вкривав прилавок. Ліворуч стояла велика мельхіорова ваза на підставці, куди кидали гроші, а праворуч така сама ваза наїжувалася цілим віялом встромлених у неї чайних ложечок.

Звичайно сам господар Лебігр поважно сидів за прилавком на м'якій лавці, оббитій червоним сап’яном. Тут у нього напохваті стояли лікери — гранчасті кришталеві карафки, вставлені до половини в отвір консолю; своєю круглою спиною Лебігр впирався у велике, на всю стіну, дзеркало, переділене впоперек двома скляними полицями, на яких стояли бокали та пляшки. На одній темніли у карафках фруктові наливки: вишнева, сливова, персикова; на другій, між симетрично розкладеними пачками бісквітів, стояли різноманітні пляшки світлозеленого, ніжночервоного та ясножовтого кольору з дивовижними напоями, прозорими квітковими екстрактами. Ці яскраві пляшечки наче висіли в повітрі на блискучому світлому фоні дзеркала.

Щоб надати своїй крамничці подібності до кафе, Лебігр поставив навпроти прилавка під стінкою два поліровані чавунні столики і чотири стільці. Зі стелі спускалася люстра з п’ятьма газовими ріжками під матовими скляними абажурами. Ліворуч, в стіні, був турнікет, над яким висів круглий золочений годинник. А в глибині крамнички містився ще маленький кабінетик, відділений матовою скляною перегородкою з рисунком у дрібну клітку; через віконце, яке виходило на вулицю Пірует, вдень в кімнату проникало тьмяне світло, а ввечері там запалювали газову лампу, що освітлювала столи, розписані під мармур. Тут збиралися щовечора, по обіді, приятелі Гавара. Вони розташовувалися наче в себе вдома, і господар за звичкою залишав за ними місця. Коли останній з цієї компанії зачиняв за собою двері скляної перегородки, вони почували себе в цілковитій безпеці й сміливо розмовляли про те, як «велика мітла повимітає весь мотлох». І ніхто з відвідувачів не смів сунути до них носа.

У перший же день Гавар розповів Флоранові про Лебігра. Це був, як казав Гавар, добрий чоловік,— він приходив іноді до них випити кави. З Лебігром усі тримали себе вільно, бо він якось сказав, що бився в 48 році. Лебігр говорив мало, зірок з неба не хапав. Кожен відвідувач кабінетика, приходячи, мовчки потискав Лебігрові руку над його пляшками та чарками. Часто-густо поруч з Лебігром, на лавці, обтягнутій червоним сап’яном, сиділа невисока молода блондинка, що прислуговувала клієнтам за прилавком, крім того, був ще хлопець у білому фартусі, що услуговував коло столів та в більярдній. Дівчину звали Розою; вона була дуже тиха, дуже покірлива. Гавар, підморгуючи, сказав Флоранові, що своєму патронові вона була навіть занадто покірлива. А втім, уся компанія користувалася послугами Рози, і вона з веселим і водночас скромним виглядом заходила до кабінету і виходила звідти, коли починались палкі політичні суперечки.

Того дня, коли торговець живністю познайомив Флорана із своїми приятелями, вони, ввійшовши до кабінету, побачили тільки одного чоловіка, років п’ятдесяти, спокійного і замисленого, в підозрілому на вигляд капелюсі і в довгому коричневому пальті. Спершись підборіддям на головку товстої тростини, він сидів перед повним кухлем пива. Здавалося, цей чоловік був зовсім німий і навіть не мав рота й губ,— так закривала нижню частину його обличчя густа борода.

— Ну, як справи, Робін? — спитав Гавар.

Робін, не відповідаючи, мовчки простяг йому свою руку, тільки, очі його стали ще лагідніші від невиразної привітної посмішки. Потім він знову сперся підборіддям на головку з слонової кості й глянув на Флорана поверх свого кухля. Флоран просив Гавара не розповідати про його пригоди, щоб уникнути небезпечних розмов; через це йому сподобалась тінь, певне, недовіри, що відчувалася в обережному поводженні добродія з густою бородою. Проте він помилився: Робін ніколи не був балакучішим. Він приходив перший, тільки проб’є восьма година, і сідав завжди у той самий куток, не випускаючи з рук тростини, не скидаючи ні капелюха, ні пальта; ніхто ніколи не бачив Робіна з непокритою головою. Слухаючи, що кажуть інші, він просиджував там до півночі і протягом чотирьох годин випивав свій кухоль, поглядаючи по черзі на співрозмовників, наче слухав очима. Коли Флоран згодом запитав Гавара про цю дивну особу, то виявилося, що той надавав Робінові великого значення. Він вважав його дуже розумною людиною, одним із прихильників опозиції, найбільш небезпечних для уряду, хоч водночас балакучий торговець так і не міг пояснити, які він має підстави для цієї думки. Робін жив на вулиці Сен-Дені. В його квартирі ніхто не бував. Проте Гавар хвалився, що якось йому довелось туди зайти. Навоскований паркет у Робіна устилали зелені полотняні доріжки; на меблях були чохли, алебастровий годинник прикрашали колонки. Мадам Робін, спину якої він начебто побачив крізь одчинені двері,— дуже пристойна бабуся,— носила зачіску на англійський манер — з сивими буклями, але цього Гавар твердити не брався. Дивно було, чому це подружжя оселилось у такому шумному торговельному кварталі; чоловік зовсім нічого не робив, проводив дні невідомо де, жив невідомо з чого і щовечора з’являвся до винарні втомлений і немов захоплений мандрівками в царину високої політики.

— Читали тронну промову? — запитав Гавар, узявши зі столу газету.

Робін знизав плечима. Але тут двері скляної перегородки голосно грюкнули і ввійшов горбань. Флоран упізнав оцінювача з павільйону морської риби. Тепер Логр був умитий, чистенько вдягнений, у широкому червоному кашне, один кінець якого висів на горбі, наче закинута пола венеціанського плаща.

— А от і Логр! — мовив торговець живністю.— Він нам скаже зараз свою думку з приводу тронної промови.

Проте Логр був дуже сердитий. Він мало не вирвав розетку від завіски, вішаючи на неї свій капелюх і кашне, швидко, наче з розгону, сів, грюкнув кулаком по столу й кинув геть газету, кажучи:

— Ото б я читав їхню погану брехню!

І гарячково заговорив:

— Де ж це чувано, щоб хазяї так знущалися із службовців! Я дві години чекав своєї платні! Нас у конторі зійшлося чоловік десять. Ну що ж, почекаєте, мовляв, голубчики!.. Нарешті під’їжджає в кареті пан Манурі, мабуть, прямо від якоїсь повії. Адже всі комісіонери— злодії і любителі взяти від життя все, що можна... Ще й дрібними грішми заплатив мені, свиня!

Робін висловив своє співчуття гніву Логра ,легким рухом вій. Раптом горбун знайшов собі жертву.

— Розо! Розо!—закричав він, висуваючись з кабінету.

І коли молода дівчина, тремтячи, стала перед ним, накинувся на неї:

— Це що таке? Коли ви будете ласкаві звернути на мене увагу? Бачили, що я ввійшов, і не думаєте подати мені мазагран.

Гавар замовив ще дві порції холодної чорної кави. Роза поспішно виконала вимоги трьох гостей, супроводжувана суворим поглядом Логра, що, здавалося, вивчав кожну чашку і маленькі блюдечка з цукром. Сьорбнувши ковток, він трохи заспокоївся.

— От кому скрутно, так це Шарве,— промовив він трохи згодом.— Він чекає Клемане на вулиці.

Але тут увійшов Шарве з Клемане. Це був здоровий, худорлявий, ретельно виголений, з гострим носом і тонкими губами чоловік. Жив він на вулиці Вів’єн за Люксембургом, називав себе вільним професором, а в політиці вважав себе ебертистом [2]. Пасма його довгого волосся задиралися угору, а старий сюртук був ретельно випрасуваний. Шарве вдавав з себе прихильника Конвенту, любив дуже ущипливо і звисока розглагольствувати з такою ерудицією, що йому завжди вдавалося розбивати своїх опонентів. Гавар боявся його, хоч і не хотів у цьому зізнатися; а коли Шарве не було, то казав, що той «дуже переборщує». Робін рухом вій схвалював усе. Тільки Логр сперечався часом із Шарве в питанні про заробітну платню. Та Шарве залишався диктатором групи, переважаючи всіх і сміливою самовпевненістю, і освітою. Вже понад десять років Шарве й Клемане жили як чоловік з жінкою, на засадах, які наперед докладно обговорили, і на підставі угоди, якої обоє ретельно додержували. Флоран дещо здивовано поглядав на молодицю, поки нарешті пригадав, де бачив її раніше: це була та сама висока брюнетка, табельниця на ринкових торгах, що писала, витягнувши пальці, як добре вихована панянка.

Роза ввійшла слідом за новими відвідувачами і, ні слова не кажучи, поставила перед Шарве кухоль пива, а перед Клемане — піднос; молодиця одразу ж узялася з діловим виглядом готувати собі грог; вона обливала окропом кусочки лимона, давила їх чайною ложечкою, сипала цукру й доливала рому, піднімаючи до світла графинчик, щоб не налити більше маленької чарочки. Тоді Гавар познайомив Флорана з присутніми, особливо з Шарве, відрекомендувавши їх одне одному, як учителів, людей надзвичайно талановитих, і зауважив, що вони неодмінно заприятелюють. Але скидалося на те, що торговець живністю ще раніше розповідав тут про Флорана, бо нові знайомі значуще й міцно, по-масонськи потиснули йому руку. Навіть Шарве був дуже чемний. Проте всі уникали будь-яких натяків.

— Ну що, Манурі і вам заплатив дрібними грішми?— спитав Логр у Клемане.

Вона відповіла ствердно і, вийнявши з кишені кілька пакуночків монет в один і два франки, почала їх розгортати. Шарве поглядав на неї, стежачи очима за цими стовпчиками, що один по одному зникали у неї в кишені, в міру того як Клемане перевіряла їх.

— Треба буде звести наші рахунки,— впівголоса зауважив він.

— Авжеж, сьогодні ввечері,— відповіла вона пошепки.— Але ми, здається, не винні одне одному. Я снідала з тобою, пам’ятаєш, чотири рази? Зате минулого тижня ти позичив у мене сто су.

Здивований Флоран відвернувся, щоб не заважати їм. Клемане заховала останній пакуночок з грішми, ковтнула грогу і, спершися спиною на скляну перегородку, спокійно почала слухати розмови чоловіків про політику. Гавар знову взяв газету і став навмисне чудернацьким голосом читати уривки з тронної промови, що була виголошена того ранку на відкритті Палати. Тут Шарве узявся висміювати офіціальну фразеологію, не проминувши ані рядочка. Особливо насмішила всіх одна фраза: «Ми певні, панове, що, спираючись на ваші освічені погляди й на консервативні почуття народу, досягнемо можливості день у день поліпшувати добробут країни». Логр стоячи продекламував цю фразу, дуже добре вдаючи гугняву невиразну вимову Наполеона.

— Що й казати,— зауважив Шарве,— добробут гарний: усі з голоду здихають.

— Торгівля йде погано,— підтвердив Гавар.

— І як це можна «спиратися на освічені погляди»?— додала Клемане, що любила похвалитися своєю літературною освітою.

Навіть Робін тихенько хихикнув собі в бороду. Розмова розпалювалася. Приятелі напали на Законодавчий корпус і добре розкритикували його. Логр гарячився, обурювався; Флоран знову впізнав у ньому оцінювача з павільйону морської риби, гучноголосого, з випнутими щелепами; горбань розмахував руками, немов кидаючи слова в повітря; все його тіло напружилось, як у собаки, що заходиться від гавкання. Логр говорив про політику з такою ж люттю, з якою пропонував на торгах кошик камбали. Шарве, навпаки, ставав спокійнішим в атмосфері тютюнового диму та газової кіптяви, що потроху наповнювали тісний кабінет; його голос робився сухим, немов удари сокири. Тимчасом Робін легенько кивав головою, не відриваючи підборіддя од своєї тростини. Потім, у зв’язку з якимсь зауваженням Гавара, почали розмову про жінок.

— Жінка,— заявив Шарве,— рівноправна з чоловіком. І тому вона не повинна втручатися в його життя. Шлюб — це товариство. все пополам, чи не так, Клемане?

— Авжеж,— відповіла молода жінка, прихилившись головою до перегородки і дивлячись угору.

Тимчасом Флоран побачив, що до винарні заходять рознощик Лакайль і кремезний Олександр, приятель Клода Лантье. Ці двоє чоловіків довгий час сиділи в кабінеті за іншим столом: вони не належали до компанії панів. Але політика поступово їх зблизила; вони підсунули свої стільці і приєдналися до маленького товариства. Шарве вбачав у них представників народу і тому взявся ретельно повчати їх, а Гавар, удаючи крамаря без забобонів, цокався з ними. Олександр мав щиру веселу вдачу велетня і скидався на щасливу дитину. Лакайль, сердитий, уже сивіючий, утомлений, від щоденного блукання паризькими вулицями, часом підозріливо

поглядав на буржуазну незворушність Робіна, на його міцні черевики й товсте пальто. Олександр і Лакайль замовили собі по чарці, і коли вся компанія зібралася докупи, розмова стала ще голоснішою й жвавішою.

Того ж вечора Флоран крізь напіввідчинені двері побачив коло прилавка мадмуазель Саже. Вона витягла з-під фартуха пляшку й дивилася, як Роза вливає туди велику чарку порічкової наливки й доливає меншою чаркою горілки. Потім пляшка знову зникла під фартухом, і мадмуазель Саже, сховавши руки, почала розмову; вона стояла в широкій смузі світла, що відбивав цинковий прилавок, навпроти великого дзеркала, в якому бокали та пляшки з лікером здавалися низками висячих венеціанських ліхтариків. Увечері винарня надто нагрівалася і палала блиском всього свого металезого й кришталевого посуду. У цьому яскравому світлі стара діва в чорній спідниці виглядала якоюсь дивною комахою. Помітивши, як Саже намагається щось випитати у Рози, Флоран здогадався, що вона помітила його крізь напіводчинені двері. Відколи Флоран став ринковим інспектором, Саже раз у раз наверталася йому на очі в критих проходах ринку, найбільше в компанії мадам Лекер і Сар’єтти. Вони всі троє стежили за ним і, мабуть, не могли отямитися від подиву, що його призначили на цю посаду. Роза, видно, не захотіла знею говорити, бо мадмуазель Саже крутилась на всі боки, пробуючи втягти в розмову самого Лебігра, що грав у пікет з одним гостем за чавунним лакованим столиком. Нарешті вона непомітно припала оком до скляної перегородки, але тут її впізнав Гавар. Він терпіти не міг цієї баби.

— Та зачиніть же, Флоране, двері,— різко сказав він.— Чого до нас лізуть чужі люди!

О дванадцятій, виходячи з винарні, Лакайль прошепотів щось Лебігрові. Той, прощаючись з ним, спритно сунув йому в руку чотири монети по п’ять франків так, щоб ніхто не міг цього помітити, і тихо сказав йому на вухо:

— Пам’ятайте ж, завтра ви повинні повернути мені двадцять три франки. Той чоловік, що позичає вам ці гроші, не погоджується брати менше. Не забувайте також, що ви винні за триденне користування візочком. За все це треба розрахуватися.

Лебігр побажав гостям доброї ночі, сказавши, що й сам дуже хоче спати. Він злегка позіхнув, показуючи міцні зуби; Роза поглядала на нього з виразом покірної служниці. Лебігр підштовхнув її і наказав погасити газ у кабінеті.

Вийшовши на тротуар, Гавар спіткнувся і мало не впав.

— Хай йому біс! — скрикнув він, почуваїрчи себе в доброму гуморі.— Ось що значить не спиратися на «освічені погляди».

Всі засміялись з його дотепу й розійшлися.

Після цього вечора Флоран почав часто заходити до винарні; він звик до кабінету за скляною перегородкою, до незворушної мовчанки Робіна, до гарячності Логра та холодної ненависті Шарве. Вечорами, повертаючись додому, він лягав спати не відразу. Йому подобалася його кімнатка на мансарді, ця келійка молодої дівчини, де Огюстіна залишила клаптики матерії, милі жіночі дрібнички, що валялися по кутках. На каміні ще лежали шпильки для волосся, позолочені картонні коробочки з гудзиками й таблетками, повирізувані картинки, порожні баночки з-під помади, від яких ще пахло жасмином; у шухляді нефарбованого дерев’яного стола залишилися нитки, голки, молитовник поряд із замащеним примірником сонника «Ключ мрій»; літнє плаття, біле в жовтий горошок, висіло забуте на цвяшку, а на полиці, що правила за туалет, була велика пляма від перекинутого флакона з бандоліном. Флоран страждав би в жіночому алькові, але тут від усієї кімнатки, від вузенького залізного ліжка, від двох солом’яних стільців, навіть від ясносірих шпалер віяло наївністю, ароматом простої звичайної дівчини. І він був щасливий, дивлячись на чисті завіски, на дитячі золочені коробочки та сонник, на плями дешевої помади — сліди невимогливого кокетування. Така обстановка освіжала його, нагадувала йому мрії молодих літ. Він волів би зовсім не знати Огюстіни з її жорстким каштановим волоссям і уявляти собі, що живе в кімнаті сестри, славної дівчини, ,яка надає всьому навколо, навіть найнезначнішим дрібницям, грації жінки.

Але пізно ввечері йому було ще миліше, коли він спирався на підвіконня у своїй мансарді. Воно було вирізане в даху і створювало вузенький балкончик з високим залізним поруччям, де в ящику з землею Югюстіна вирощувала гранатове деревце. Відтоді, як ,ночі стали холодні, Флоран забирав рослину на ніч у кімнату і ставив її в ногах біля ліжка. Він простоював кілька хвилин біля віконця, вбираючи на повні груди свіже повітря, що долітало до нього від Сени, поверх будинків вулиці Ріволі. Внизу ледве можна було розрізнить сірі плескаті дахи Центрального ринку. Вони були подібні до сонних озер, і млявий відблиск якого-небудь.віконця мінився сріблом, наче скалка на хвилі. Здалека дахи м'ясного та пташиного павільйонів здавалися ще темнішими; то була наче загусла темрява, що нависла аж до обрію. Флоран милувався великим куском неба, що виднівся з вікна, милувався ринком, що вільно розкинувся серед покручених паризьких вулиць і трошки нагадував йому морський берег з мертвими свинцевими водами бухти, які ледь-ледь здригаються під далекий гуркіт прибою. Флоран поринав у мрії, щовечора марячи про новий берег. І боляче, і радісно було йому згадувати вісім років, сповнених відчаю, пережитих далеко від Франції. Потім він, увесь тремтячи, зачиняв вікно. Часто, відстібаючи перед каміном свій комірець, Флоран ніяковів перед фотографією Огюста з Огюстіною: з блідою посмішкою, тримаючись за руки, вони дивились, як він роздягається.

Перші тижні служби в рибному павільйоні були для Флорана дуже тяжкі. Відверта ворожість родини Мегюденів підняла проти нього весь ринок. Красуня Нормандка тільки й мріяла помститися красуні Лізі, і Флоран став для неї готовою жертвою.

Мегюдени походили з Руана. Ще Луїзина мати розповідала, як вона вперше прийшла до Парижа з кошиком вугрів і від тої пори не залишала торгівлі рибою. Вона вийшла заміж за збирача податків, який помер, залишивши їй двох маленьких дівчаток. Саме вона колись заслужила прізвисько «красуні Нормандки» за широкі стегна та чудовий колір лиця. Це прізвисько перейшло в спадщину до її старшої дочки, а сама вона тепер розпливлась, обважніла і в свої шістдесят п'ять років стала матроною з хрипким голосом і шкірою, що посиніла від вічної вогкості рибного ряду. Сидяче життя зробило її дивовижно товстою, стан її розплився, голова закидалась назад, бо її підпирали величезні груди і наростаючі складки жиру. Проте стара Мегюден нізащо не хотіла відмовитись од моди свого часу; вона носила сукні в лапатих квітах, жовту хустку й чепець з рюшем, як усі класичні рибні торговки, галасливі, з добрим запасом брудної лайки і з визивним виглядом, якого вони набирають, узявшися в боки перед сваркою. Стара баба жалкувала за колишнім ринком Дезінносан, розповідала про колишні привілеї ринкових «дам», що билися з поліцейськими наглядачами і їздили до королівського двору за Карла X та Луї Філіппа в шовкових сукнях, з величезними букетами в руках. Тітка Мегюден, як називали її на ринку, довгий час була носієм корогв Братства Богородиці в Сен-Ле. Під час церковних процесій і йдучи до церкви, вона одягала тюльове плаття й тюльовий чепець з атласними стрічками і високо тримала розпухлими пальцями золочене держално шовкової корогви з багатою бахромою та вишитим зображенням пресвятої діви.

Сусіди казали, що стара Мегюден має великі гроші. Це було помітно хіба тільки з того, що вона у великі свята обвішувала собі шию, руки й стан масивними золотими прикрасами. Пізніше, коли її дочки повиростали, вони між собою не мирили. Молодша, Клер, ледача блондинка, скаржилася на грубість Луїзи і говорила, томно розтягуючи слова, що ніколи не буде в сестри за попихача. Щоб вони не бились, мати поділила їх: Луїзі віддала торгівлю морською рибою, а Клер, яка від запаху скатів та оселедців дуже кашляла, влаштувала у відділі прісноводної риби. І хоч стара заприсяглася, що покине торгувати, вона все ж переходила на ринку від одного прилавка до другого, втручалася в торгівлю й надокучала дочкам огидною нахабністю.

Клер була химерним створінням, дуже ніжним і в той же час непокірним. Казали, ніби вона завжди робить, що задумає. В неї було мрійне личко невинної діви, а вдачею вона була мовчазно-вперта, незалежна і тому жила окремо, ставлячись до всього по-своєму,— одного дня сердечно-щира, а другого — жорстоко несправедлива. Сидячи за своїм прилавком, вона іноді підбурювала цілий ринок, ні з того ні з сього то підвищуючи, то знижуючи ціну. До тридцяти років її природна тендітність, ніжна шкіра, яку весь час освіжала вода з басейнів, маленьке личко з тонкими рисами та гнучке тіло неодмінно мали загрубіти, і вона повинна була перетворитися на товсту ринкову матрону. Але в двадцять два роки Клер, як казав Клод Лантьє, серед своїх коропів та вугрів виглядала чудовим Мурільо, правда, часто дуже розпатланим Мурільо в товстих черевиках і сукнях поганого крою, що ховали красу її тендітної постаті. Вона не була кокетка і з повним презирством ставилась до Луїзи, начепивши на себе банти й стрічки, сміялася з її хустки, що часто зсувалася на один бік. Люди казали, начебто син багатого крамаря, їхнього сусіди, помандрував, десь світ за очі з горя, що не міг добитися від Клер доброго слова.

Луїза, красуня Нормандка, не була така жорстока, її посватав чиновник Хлібного ринку, але його, сердешного, раптом задавило на смерть лантухом з борошном. Проте наречена за сім місяців народила товстенького хлопчика. В родині Мегюденів красуню Нормандку вважали вдовою. Стара торговка іноді так і казала: «Коли був іще живий покійний зять...»

Мєгюдени були силою. Розказуючи Флоранові суть його нових обов’язків, Верлак порадив йому бути м’якшим до декого з торговців, якщо він не хоче накоїти собі лиха. Колишній інспектор був такий приязний, що пояснив новакові маленькі секрети своєї професії: де треба поступатися, де бути суворим тільки про око, зазначив навіть, які дарунки можна брати. Інспектор на ринку відіграє одночасно роль поліцейського комісара й мирового судді, стежить за чистотою, розв’язує суперечки між покупцями та продавцями. Флоран через свою м’яку вдачу силував себе бути вимогливим і тому доходив до другої крайності, бував занадто суворим, коли йому треба було показати свою владу. Крім того, довгі страждання наклали на нього свій відбиток, і його похмуре обличчя парії справляло неприємне враження.

Красуня Нормандка прагнула посваритися з Флораном. Вона заприсяглася, що він і двох тижнів не протримається на цій посаді.

— Ото ще!—сказала вона мадам Лекер, зустрівшися з нею якось вранці.— Невже ота корова Ліза гадає, що нам потрібні її покидьки? У нас смак кращий, ніж у неї! Цей Флоран просто огидний.

Після торгів, коли Флоран починав свій обхід і повільно йшов уздовж критих проходів, по яких текли потоки води, він добре помічав, з яким зухвалим сміхом стежить за ним Нормандка . Її прилавок у другому ряду, недалеко від прилавків з прісноводною рибою, був повернутий до вулиці Рамбюто. Луїза оглядалася, пожираючи очима свою жертву, і переморгувалася з сусідками. Коли ж Флоран проходив повз неї, опустивши очі, вона вдавала з себе надзвичайно веселу, вдаряла рибою по столу, одкручувала скільки могла кран і затопляла прохід. Проте Флоран не звертав на це уваги.

І все ж одного ранку сталася неминуча сутичка. Цього дня, наближаючись до прилавка красуні Нормандки, новий інспектор почув страшний сморід. На мармуровому прилавку лежав чудовий початий лосось, виставляючи своє жовторожеве м’ясо; білі, як сметана, палтуси; розкішні морські вугри, повтикані чорними шпильками, що відзначали окремі порції; камбала, пов’язана по дві; барвени, окуні доповнювали виставку товару; і все це було свіжісіньке. Але серед цієї риби з блискучими очима та червоними зябрами на видному місці лежав скат; червонуватий, поцяткований темними плямами, він мав розкішні дивні відтінки, проте був гнилий. Хвіст його відвалювався, а плавці відставали од шершавої шкіри.

— Цього ската треба викинути,— промовив Флоран, підійшовши ближче.

Красуня Нормандка хихикнула. Він підвів очі й побачив, що вона стоїть, спершися на бронзовий стовп з двома газовими ріжками, які освітлювали чотири місця на кожному прилавку. Луїза здалася йому дуже високою, бо стояла на якомусь ящику, щоб не замочити ніг. Молодиця закусила губу й була ще красивіша, ніж звичайно, із закрученим волоссям на трохи схиленій лукавій голівці, з надто рожевими руками поверх довгого білого фартуха. Ще ніколи не бачив він на ній стільки прикрас: Луїза наділа довгі сережки, на шию повісила ланцюжок, начепила брошку, нанизала каблучки на два пальці лівої руки й на один палець правої.

Через те, що вона продовжувала мовчки дивитися на нього спідлоба, Флоран знову сказав:

— Чуєте? Викиньте геть цього ската!

Та він не помітив старої Мегюден, що сиділа на стільці в кутку. Вона підвелась у своєму рогатому чепці і, спершися кулаками на мармуровий стіл, нахабно піднесла голос:

— Що таке? Чого це вона має свій товар викидати? Чи не ви заплатите їй за збитки?

Тут Флоран усе зрозумів. Інші торговки сміялися. Він відчув навколо себе глухий бунт, який очікує тільки слова, щоб вибухнути. Флоран стримався, висунув з-під лави відро для покидьків і шпурнув туди гнилого ската. Тітка Мегюден уже взялася в боки; але красуня Нормандка, не промовивши й слова, тільки знову злісно хихикнула, і Флоран відійшов з суворим поглядом, удаючи, що нічого не чує.

Щодня вигадували якусь нову штуку. Інспектор ходив тепер по рядах обережно, весь час напружений, наче у ворожій країні. То його обливали з мокрих губок, то кидали йому під ноги риб’ячі кишки, щоб він посковзнувся; носильники старалися зачепити його корзинами по потилиці. Одного ранку, коли дві торговки посварились, а Флоран прибіг, щоб не допустити до бійки між ними, він мусив нахилитися, бо інакше йому потрапила б у лице дрібна камбала, яку кидали жінки одна в одну над його головою. Всі навкруги вмирали зо сміху, і він вирішив, що торговки були в змові з Мегюденами. Попередня професія приватного вчителя озброїла Флорана ангельським терпінням; він умів триматися дуже спокійно, коли в душі аж кипів від гніву і коли вся його істота обурювалася проти незаслуженого приниження. Та ніколи у школярів з вулиці Естрапад небуло стільки люті, як у ринкових торговок, стільки звірячого, як у цих гладких молодиць, в яких животи й груди аж підскакували від гомеричного сміху, коли Флоран потрапляв у якусь пастку. Червоні обличчя витріщали на нього очі. В огидних інтонаціях голосу, у широких стегнах, у роздутих шиях, у похитуванні стану, в розмахуванні рук він угадував цілий потоп найбруднішої лайки на свою адресу. Гавар млів би від захвату серед цих безсоромних спідниць з характерним гострим запахом і тільки роздавав би ляпаси на всі боки, коли б на нього надто напосідали. А Флоран, який усе ще соромився жінок, відчував, що поволі губиться в кошмарному колі цих дівок з надто розвиненими тілами, що оточували його, гукаючи хрипкими голосами та розмахуючи голими ручищами атлеток.

Але поміж цих розгнузданих самиць знайшлася в нього одна приятелька. Клер рішуче заявила, що новий інспектор — хороша людина. Коли він проходив повз неї під зливою масних дотепів її сусідок, вона посміхалася до нього. Клер сиділа за своїм прилавком; русяве волосся спускалося їй на скроні та шию; плаття було застебнуте абияк; уся вона була недбала й безтурботна. Найчастіше він бачив, що вона стоїть коло саджалок. Зануривши руки в воду, дівчина перекладала рибу з одної саджалки до другої, пустувала, повертаючи маленьких мідних дельфінів, що випускали з своєї пащі струмені води. Цей плюскіт та дзюрчання надавали їй ніжної грації купальниці на березі струмка, яка ще не встигла вдягнутися до ладу.

Одного разу Клер була надто привітна. Вона покликала інспектора, щоб показати йому товстого вугра, який здивував на торгах увесь ринок, і відчинила грати, якими для безпеки зачиняла саджалку. Вугор, здавалося, заснув у воді.

— Чекайте,— сказала вона,— ось побачите.

Дівчина потихеньку опустила у воду голу, трохи худу руку з синіми жилками на атласній шкірі. Вугор, відчувши її дотик, скрутився і почав швидко звиватися, наповнюючи вузьке корито зеленавими переливами своїх кілець. А тільки він заспокоювався, Клер знову починала бавитись, лоскочучи його кінчиком нігтя.

— Ну й громадище! — вважав за потрібне сказати Флоран.— Мені рідко доводилось бачити таких гарних вугрів.

Клер призналася йому, що спочатку побоювалась їх. Та тепер вона знає, як треба стиснути рибу рукою, щоб та не вислизнула. І Клер узяла другого вугра, трохи меншого, що лежав поряд. Він викручувався по обидва боки її стиснутого кулачка. Його марні зусилля смішили Клер. Вона кинула цього вугра, спіймала іншого, риючись у саджалці, перевертаючи тоненькими пальчиками купу цих змій.

Потім Клер постояла ще хвилину, розказуючи, що тепер продаж іде погано. Рознощики, що торгують на площадці критого проходу, завдають великих збитків торговкам. Вона не витерла своєї голої руки, свіжої від холодної води, і з кожного пальця стікали великі краплі.

— Ах! — згадала Клер.— Ще ж треба показати вам моїх коропів.

Вона відкрила треті грати й обома руками витягла коропа, що бив в агонії хвостом. Потім дівчина почала шукати іншого, меншого, якого могла б утримати одною рукою; пальці її розчепірювалися, коли риба вдихала повітря. Клер спало на думку засунути в розкриту пащу коропа великий палець.

— Вони не кусаються,— прошепотіла дівчина з тихим сміхом,— коропи не лихі... Я навіть раків не боюся.

Вона знову опустила руку в саджалку, у відділення, де кишіла якась жива маса, і витягла рака, що вчепився клішнею за її палець. Клер спочатку силкувалася його струсити, та, мабуть, рак щипав її дуже боляче, бо вона зашарілась і спересердя відломила йому клішню, продовжуючи посміхатись.

— А от щуці я б не довірилась,— говорила дівчина, щоб приховати своє хвилювання.— Вона мені, як ножем, порізала б пальці.

І Клер показала на великих щук, що лежали на надзвичайно чистій, побілілій від лугу дошці поряд з бронзовими линами та невеликими купками окунів. Тепер її руки були вкриті слизотою від коропів, яких вона відсовувала, стоячи на вогкій підлозі біля саджалки і мокрих риб, розкладених на прилавку. Дівчину оточував якийсь запах свіжості, один з тих міцних запахів, що здіймаються від очерету й твані, де цвіте жовте латаття, коли риба нереститься, солодко й похітливо ніжачись проти сонечка. Клер витирала фартухом руки і все посміхалася із спокійним виглядом, властивим зрілій, але холодній дівчині.

Прихильність Клер давала Флоранові мало втіхи. Масні дотепи ще більше сипались на нього, коли він зупинявся поговорити з нею. Молода дівчина знизувала плечима, кажучи, що її мати — стара негідниця, та й сестра нічого не варта. Несправедливість ринку до інспектора гнівила Клер. Тимчасом війна з дня на день ставала запеклішою. Флоран уже думав, чи не покинути йому свого місця; він і одного дня не залишився б тут, якби не боявся виказати себе боягузом перед Лізою. Його хвилювала думка, що вона скаже, що подумає. Невістка Флорана добре знала про постійну війну рибних торговок з їхнім інспектором, бо від шуму тієї колотнечі аж дрижав увесь ринок, а кожна нова сутичка викликала нескінченні балачки.

Ні вже,—часто говорила вона ввечері по обіді,— я б їх швидко приборкала! Всі вони —погані баби: їх гидко навіть пальцем торкнутися, дрантя паршиве, брудні паскуди! Ця Нормандка — така гидота... Я б їй дала! Вірте слову, Флоране, тут потрібна тверда рука. Ваші ідеї тут ні до чого. Дайте їм добру нагінку, щоб пам'ятали, тоді побачите, як підібгають хвости.

Остання сутичка була жахлива. Одного ранку служниця булочниці мадам Табуро прийшла на рибний ринок купити камбали. Красуня Нормандка, побачивши, що дівчина крутиться коло неї, почала кликати її та підлещуватись:

— Заходьте до мене, я вам знайду, що треба. Чи не візьмете дві гарні камбали або чудового палтуса?

Коли служниця нарешті підійшла й почала нюхати велику камбалу з гидливим виглядом, який звичайно роблять люди, коли хочуть дешевше купити, Луїза поклала їй на руку велику рибину, загорнуту в цупкий жовтий папір, і сказала:

— Ви тільки гляньте, яка важка!

Служниця, маленька щупла оверньянка, зважувала на руці камбалу, відкривала їй зябра мовчки, з тією самою гримасою. Потім вимовила, наче з жалем:

— Ну, а скільки?

— П’ятнадцять франків,— відповіла торговка.

Тоді служниця швидко поклала рибу назад на мармуровий прилавок, немов збираючись вже піти. Та Луїза затримала її:

— То скажіть вашу ціну.

— Ні, ні, це занадто дорого.

— А все-таки скажіть.

— Хочете вісім франків?

Тітка Мегюден, мов прокинувшися, засміялась недобрим сміхом:

— Мабуть, люди гадають, що ми десь накрали свій товар. Вісім франків за таку велику рибу! Це, може, тобі, моя лялечко, дадуть стільки за ніч, щоб ти не зів’яла!

Луїза відвернулася з ображеним виглядом. Але служниця поверталася двічі, пропонувала дев’ять і, нарешті, десять франків. Тоді, коли вона вже справді хотіла піти, торговка несподівано поступилась ціною:

— Ну, гаразд, хай буде по-вашому, давайте гроші!

Служниця підійшла до прилавка, приязно розмовляючи із старою Мегюден. Мадам Табуро дуже важко догодити. Сьогодні на обід будуть гості, її брат із Блуа, нотаріус із дружиною. Адже у мадам Табуро така статечна рідня; і сама вона, дарма що булочниця, дама освічена.

— Будьте ласкаві, розчиніть мені рибу,— сказала оверньянка, перериваючи розмову.

Нормандка вправно розпорола пальцем живіт камбали і викинула нутрощі у відро. Кінчиком фартуха вона провела по зябрах, щоб зняти піщинки, що налипли на них, а тоді сама поклала покупку в кошик оверньянці.

— Ну, ось, моя красунечко, ви мені подякуєте.

Проте за чверть години служниця прибігла, розчервоніла, плачучи й тремтячи від гніву. Швиргонувши камбалу на мармур, дівчина показала на череві риби широку дірку у м’ясі, що доходила до хребта. Цілий потік уривчастих слів виривався з її горла, здушеного слізьми:

— Мадам Табуро не хоче вашої камбали! Вона сказала, що її не можна подавати гостям... А мене вилаяла дурною, яку кожен обкрадає... Адже ви самі бачите, що риба протухла. Я її на спину не перевертала, на слово вам повірила... Віддайте мені назад десять франків!

— Треба дивитись, коли купуєш,— спокійно відповіла Нормандка.

Оверньянка підвищила голос; тоді зі свого місця підвелася стара Мегюден:

— Та чи дасте ви нам колись спокій, чуєте? Хіба можна брати назад рибу, яка валялась у покупців? Ото ще! Та звідки ми знаємо, куди ви її кинули, що зробили з нею!

— Я?! Я?!

Служниця задихалась.

— Обидві ви злодійки! Так, так, злодійки! — скрикнула вона нарешті з голосним плачем.— Мадам Табуро так і сказала.

Тоді знялася справжня буря. Мати з дочкою, розлючені, почали лаяти щуплу оверньянку, погрозливо розмахуючи кулаками. Та, зовсім очманіла, обсипана з усіх боків найпаскуднїшою лайкою, заревла ще голосніше.

Хрипкий голос старої Мегюден і верещання Луїзи сповнили повітря. Торговки наче перекидали оверньянку одна до одної.

— Геть звідси! Це твоя мадам Табуро смердить, а не ця риба. Це твою хазяйку треба було б полагодити, раніше ніж гостям подавати.

— Захотіла за десять франків доброї риби! Ні, дякуємо вам. А ще чого?

— Що ти дала за свої сережки? Відразу видно, що заробила їх в ліжку!

— Ще б пак! Недурно вона стовбичить уночі на розі вулиці Мондетур.

Флоран, за яким збігав сторож, прийшов у самий розпал сварки. Павільйон просто збунтувався. Торговки, ладні видряпати одна одній очі за якийсь там оселедець на два су, одностайно обстоюють своїх товаришок, якщо треба виступити проти покупців. Вони верещали: «У булочниці багато грошей, яких вона не заробляла!..»— і тупотіли ногами, нацьковуючи Мегюденів, мов собак, на їхню жертву. Деякі жінки аж вискакували з-за своїх прилавків на другому кінці рядів, мов хотіли вчепитись у волосся жалюгідній служниці, що потопала в потоці огидної лайки.

— Зараз же поверніть цій дівчині десять франків,— суворо сказав Флоран, довідавшись, у чому справа.

Але тут тітка Мегюден остаточно розійшлась:

— А ти звідки такий узявся? Ану, геть звідси!.. Ось дивись, як я повертаю десять франків!

І вона, розмахнувшись, кинула камбалу просто в лице служниці. У тієї пішла кров носом, а риба впала на кам’яну підлогу, наче мокра ганчірка. Цей дикий вибрик розгнівив Флорана. Красуня Нормандка аж злякалась і поточилася назад, коли він закричав:

— Закриваю вашу торгівлю на тиждень! Я зовсім позбавлю вас місця на ринку, чуєте!

І через те, що позаду нього почувся свист, віч повернувся з таким загрозливим виглядом, що перекупки принишкли, вдаючи, наче вони тут ні при чому. Коли Мегюдени повернули десять франків, інспектор примусив їх зараз же припинити свою торгівлю. Старуха мало не задихнулася від злості, а дочка мовчала, бліда, мов крейда. Як це, її, красуню Нормандку, виганяють геть! Клер зауважила спокійним голосом, що її сестрі так і треба, за що сестри ввечері в себе вдома, на вулиці Пірует, мало не вчепилися в коси одна одній. Через тиждень, коли Мегюдени повернулися на своє місце, вони поводилися тихо, церемонно, мало говорили, затаївши в собі запеклу лють. До того ж, вони знайшли на ринку велику зміну: весь павільйон заспокоївся, в ньому запанував порядок. Від того дня, мабуть, Луїза почала обмірковувати план жорстокої помсти. Вона добре розуміла, що Флораном керувала красуня Ліза; другого дня після баталії, зустрівшись з красунею Нормандкою, Ліза поглянула на неї так звисока, що Луїза Мегюден заприсяглася віддячити суперниці як слід за її погорду. По всіх закутках ринку пішли нескінченні наради з мадмуазель Саже, мадам Лекер і Сар’єттою; та хоч тим самим вже аж надокучило розповідати вигадки про кохання красуні Лізи з Флораном і про волосся, яке нібито знаходили в ковбасі Кеню, нічого з цього не вийшло, і од пліток анітрохи не полегшало Луїзі. Вона почала вигадувати що-небудь надзвичайно отруйне, щоб влучити свою суперницю в саме серце.

Луїзин хлопчик вільно ріс на рибному ринку. Від трьох років його садовили на якусь ганчірку просто серед морської риби. Він засинав поруч з великими тунцями і прокидався серед макрелей та мерланів, наче їх рідний брат. Від хлопчини так тхнуло діжкою з оселедцями, ніби він виліз із черева якої-небудь великої риби. Довгий час його улюбленою грою було будувати стіни й хатинки з оселедців. Тільки мати відвернеться, зараз же він розпочинає цю забаву. Хлопчик грав також у війну: вишикувавши барвенів стрункими лавами на мармуровому столі, він підштовхував їх, щоб риба стукалася головами, а сам награвав губами, наслідуючи звуки сурми та барабана; нарешті складав рибу назад на купу, кажучи, що вже вся вона повмирала. Коли малий трохи підріс, почав крутитися біля своєї тітки Клер, щоб діставати міхурі з коропів та щук, які вона розчиняла; він клав міхурі на землю й роздушував їх ногою, радіючи з голосного тріскання. Коли йому було сім років, він уже бігав по всіх критих проходах, ховався під лави, поміж дерев’яних ящиків, пооббиваних цинком, і зробився добрим шибеником, пещеною дитиною всіх рибних торговок. Коли вони показували йому щось нове, що захоплювало його, хлопчик сплескував рученятами з радісним подивом і белькотів слівце «мюш!». Так за ним і залишилося прізвисько «Мюш». «Мюш, сюди!», «Мюш, туди!»

Усі сусідки наввипередки одна перед одною закликали його до себе, його можна було знайти скрізь: на торгах, у купі кошиків, між відрами з риб’ячими тельбухами. Мюш носився по всьому павільйону, мов маленький барвен, рожевобілий, швидкий, в’юнкий, що вільно плещеться у воді. Він і справді любив потоки води з пристрастю рибки. Хлопчик з насолодою качався в калюжах, підставляючи свою голову й руки, коли мармурові прилавки обливали водою. Не раз він потихеньку відкручував кран і був зовсім щасливий, коли його обливав струмінь води. Але особливо Мюш любив площадку коло басейну, над сходами, що вели до льоху. Тут мати звичайно шукала його ввечері і приводила додому мокрісінького, посинілого від холоду, з водою в черевиках і навіть у кишенях.

У сім років Мюш був красивий, як ангел, і грубий, як візник. Він мав кучеряве каштанове волосся, чудові, ніжні очі, гарний ротик, що вимовляв таку паскудну лайку, яка застрягла б навіть у горлянці жандарма. Вихований серед паскудства ринку, він, як з мішка, сипав словами з лексикону рибних торговок і, взявшись у боки з нахабним виглядом, копіював свою бабку Мегюден, коли та гнівалася. Він кричав чистим, наче кришталевий струмочок, голоском маленького співака: «Шльондро, сволото, йди чоловікові своєму носа втирай! Що тобі платять за твою шкуру?» Так опошлювалося чарівне дитинство цього хлопчика, який зовні був схожий на дитину, що всміхається на руках богородиці.

Торговки реготали до сліз, а він, радий з їхньої похвали, вже не міг і двох слів сказати, щоб не додати «хай тобі чорт!» І все ж Луїзин синочок був чарівний. Він нерозумів змісту брудних слів, які сам вимовляв, і продовжував цвісти здоров’ям завдяки свіжим випарам і міцним запахам морської риби, перебираючи увесь свій запас брудної лайки з таким радісним виглядом, з яким читав би молитви.

Наближалася зима. Мюш цього року почав мерзнути. В перші ж холоди цікавість потягла його до інспекторської контори. Вона містилася на лівому розі павільйону з боку вулиці Рамбюто і була мебльована столом, етажеркою, кріслом та двома стільцями. Тут же стояла пічка — предмет палкої мрії Мюша. Флоран дуже любив дітей. Побачивши хлопчика з мокрими ногами, що зазирав до нього у вікно, він покликав його до себе. Перша ж розмова з Мюшем дуже вразила інспектора. Хлопчик сів перед пічкою і спокійно заявив:

— Хочу трошки підсмажити свої милиці, розумієш? Ну й собача холоднеча, хай йому чорт!

І, засміявшись перлистим сміхом, додав:

— Моя тітка Клер сьогодні вранці встала погана, як гріх. Скажи-но мені, пане, це правда, що ти ночами ходиш їй ноги гріти?

Флоран спочатку вжахнувся, проте відчув дивний потяг до цієї дитини. Красуня Нормандка була прикро вражена, хоч пускала до нього сина, не кажучи й слова. Тоді Флоран вирішив, що має право приймати його; він почав кликати до себе Мюша у вільні години, після обіду, і згодом поставив собі за мету виправити шибеника. Йому здавалось, наче його брат Кеню знову став маленький, і вони по-старому живуть у великій кімнаті на вулиці Руайє-Колар. Його радістю, його святою мрією людини, яка жадає самопожертви, було жити завжди в товаристві маленької істоти, яка б ніколи не виростала і якою він міг би повсякчас керувати, черпаючи в її невинності любов до людства. На третій же день знайомства Флоран приніс абетку. Мюш здивував його тямущістю. Він вивчив літери з запалом паризького безпритульного хлопчика. Малюнки в абетці надзвичайно цікавили дитину. Щоб відпочити після уроків, Мюш влаштовував собі в конторі багато різних розваг. Пічка незмінно залишалася його приятелькою, джерелом безмежної насолоди. Спочатку Мюш пік у ній картоплю й каштани, але згодом це вже було йому не цікаво. Якось він украв у тітки Клер окунів і, нанизавши їх на ниточку, засмажив поодинці, тримаючи над розпеченою топкою; цю страву він з насолодою з’їв без хліба. Одного разу Мюш навіть притяг цілого коропа; але рибу не вдалося засмажити: від неї йшов такий сморід, що довелося відчинити навстіж вікно й двері. Коли запах страви ставав дуже сильним, Флоран викидав рибу на вулицю. Проте найчастіше він тільки сміявся. За два місяці Мюш уже вільно читав, а його зошити з краснопису були дуже акуратні.

Тимчасом хлопчик протуркав матері вуха, розповідаючи їй щовечора про свого доброго приятеля Флорана, його добрий друг Флоран малював йому сьогодні дерева й чоловічків у хатках, його добрий друг Флоран зробив такий і отакий жест, говорячи, що люди були б кращі, коли б усі вміли читати. Отже, Нормандці раз у раз доводилося чути про інтимне життя людини, яку б вона хотіла звести зі світу. Одного разу вона замкнула Мюша вдома, щоб він не ходив до інспектора, але хлоп’я так плакало, що другого дня мати мусила дати йому волю. Незважаючи на могутню постать і сміливий вираз обличчя, ця жінка мала м’яку вдачу. Коли хлопчик розказував їй, що йому було тепло, й повертався додому в сухій одежині, вона відчувала невиразну вдячність і задоволення від свідомості, що її дитина має притулок і може гріти ноги коло вогню. Трохи згодом Луїза була дуже зворушена, коли Мюш прочитав їй уривок брудної газети, в яку було загорнуто кусок морського вугра. Поступово, не усвідомлюючи собі того, вона переконувалася, що Флоран і справді непогана людина. У неї пробуджувалась пошана до його освіти і зростала цікавість до нього; їй захотілося придивитися до нього ближче, проникнути в його життя. Тоді Нормандка переконала себе, що вона тільки виконує свій попередній план помсти: треба бути привітною з двоюрідним братом Кеню, щоб посварити його з гладухою Лізою,— так буде ще цікавіше.

— А що, твій добрий приятель Флоран розмовляє з тобою про мене? — запитала одного ранку мати Мюша, вдягаючи його.

— Ні,— відповів хлопчик,— ми з ним граємося.

— Ну, то скажи йому, що я на нього вже не гніваюсь і дуже вдячна, що він навчає тебе читати.

Від того дня хлоп’яті давали доручення. Він ішов від матері до інспектора, від інспектора до матері з люб’язними запитаннями та відповідями, які несвідомо повторював; його можна було б так само примусити передати найбридкіші слова. Але красуня Нормандка боялася, щоб її не вважали соромливою; вона прийшла одного разу сама й сіла на вільний стілець, поки Мюш займався з Флораном краснописом. Луїза поводилася дуже чемно, наговорила Флоранові багато приємного, а той соромився ще більше, ніж вона. Розмовляли вони тільки про дитину. Коли вчитель висловив побоювання, що, може, незручно буде провадити далі навчання в конторі, торговка запропонувала йому приходити до них вечорами. Потім вона заговорила про гроші. Флоран почервонів і сказав, що не прийде, якщо вона буде говорити про гроші. Тоді Луїза в душі дала собі слово віддячити йому, даруючи час од часу найкращу рибу.

Отже, мир був укладений. Красуня Нормандка взяла навіть Флорана під свою опіку. А втім, до інспектора вже звикли; рибні торговки казали, що він добріший за Верлака, дарма що має такі похмурі очі. Тільки стара Мегюден знизувала плечима; баба ненавиділа «худого довгаля», як вона його презирливо називала. А коли одного ранку Флоран з посмішкою зупинився перед саджалкою Клер, молода дівчина аж упустила з рук вугра й повернулася до нього спиною, охоплена гнівом, задихаючись від злості. Це так вразило Флорана, що він запитав у Луїзи, за що гнівається на нього її сестра.

— Та облиште її,— відповіла Луїза,— адже вона в нас норовиста... Вона ніколи не погоджується з іншими. Це просто вона мені на зло.

Нормандка торжествувала. Вона гордо стояла за своїм прилавком, ще більше кокетуючи, і робила надзвичайно складні зачіски. Зустрівши якось красуню Лізу, торговка зневажливо глянула на неї і навіть пирснула сміхом просто їй в обличчя. Упевненість, що вона дошкулить ковбасниці, коли перетягне на свій бік її кузена, надавала приємної звучності дзвінкому сміхові Луїзи, від якого хвилювалася її повна біла шия. Їй спало на думку одягти Мюша в гарний шотландський костюмчик та оксамитову шапочку: досі хлоп’я ходило завжди в драній блузі. Та саме в цей час у Мюша прокинулася колишня пристрасть до води. Лід розтанув, була відлига. Мюш відвернув кран і змочив під ним свою шотландську блузочку, підставивши під струмінь лікоть так, щоб вода текла вздовж його руки. Це він називав «гратися в ринву». Мати застала його в компанії з двома іншими хлоп’ятами, коли вони втрьох пускали плавати в оксамитовій шапочці Мюша двох біленьких рибок, яких Мюш украв у тітки Клер.

Флоран прожив на Центральному ринку майже вісім місяців у якомусь безперервному півсні. Після семи років страждань він раптом опинився серед такого незворушного спокою й розміреного життя, що йому здавалося, ніби він не живе, а існує. Флоран віддавався цій мирній течії, відчуваючи якусь порожнечу в голові, весь час дивуючись, як це він щоранку опиняється в своєму кріслі в тісній конторі. Ця кімнатка з голими стінами, малесенька, мов корабельна каюта, подобалася йому. Він залишався там на самоті, відділений від усього світу, під незатихаючий гуркіт ринку, що нагадував йому безкрає море, яке наче оточувало його з усіх боків. Та з часом ним поступово оволодівала невиразна тривога, що доводила його до розпачу; Флоран докоряв собі за якісь неіснуючі гріхи, обурювався проти порожнечі, що все ширилася в його голові та серці. А ще йому набрид поганий запах попсованої морської риби, від якого його нудило. То був повільний розлад, невиразна нудьга, що перейшла у гостре нервове роздратування.

Дні минали жахливо одноманітно. Флорана зустрічали ті самі звуки, ті самі запахи. Ранком гудіння торгів оглушало його, мов далекі дзвони. Часто, коли довіз уповільнювався, цей галас тривав дуже довго. Тоді Флоран не виходив з павільйону до дванадцятої години; його шарпали на всі боки з приводу різного безладдя та суперечок, причому він намагався чинити якнайсправедливіше. Іноді цілими годинами доводилося розбирати якусь дріб'язкову справу, що збуджувала весь ринок. Інспектор походжав серед метушні та гамору торгівлі, поволі обходив ряди, іноді зупинявся перед торговками, прилавки яких тягнуться вздовж вулиці Рамбюто. На прилавках лежали великі рожеві купи креветок, стояли кошики червоних печених лангустів, зв’язаних, з позакручуваними хвостами, а живі лангусти засинали, розпластані на мармурі. Там Флоран поглядав на покупців у капелюхах та чорних рукавичках, що торгували рибу й нарешті йшли собі, несучи в-кишені сюртука печеного лангуста, загорнутого в газету. Далі, перед переносними столами, де продається дешева риба, Флоран упізнавав жінок, що жили поблизу, в ринковому кварталі, бо вони приходили завжди в один час з непокритими головами. Іноді його зацікавлювала гарно вдягнена дама, що йшла з служницею в білому фартушку, волочачи своє мереживо по мокрому бруку. Інспектор ішов за нею на деякій відстані, бачачи, як торговки насмішкувато знизують плечима в неї за спиною у відповідь на її вередливі гримаси. Метушня кошиків, шкіряних саквояжів, козубів, усі ці спідниці, що мелькали серед потоків води в проходах павільйону цікавили Флорана, і він непомітно дотягав час до сніданку, милуючись дзюркотливими струмочками води, від яких віяло прохолодою, переходячи від терпкого запаху морських черепашок до гірких випарів солоної риби. Він завжди кінчав свій огляд відділом солоної риби: ящики копчених оселедців, нантські сардини на підстилках з листя, скручена тріска,— вся ця солона риба, звалена купами перед товстими огидними торговками, нагадувала йому збори в дорогу, подорож між бочками солоних оселедців. Пополудні ринок завмирав, починав дрімати, а Флоран зачинявся в себе в конторі, переписуючи начисто свої папери і з насолодою відпочиваючи. Коли йому траплялося вийти й пробігти рибним рядом, він бачив, що в павільйоні вже було майже порожньо. Ніякої штурханини, ні метушні, ні галасу, як це буває о десятій ранку. Рибні торговки, сидячи за порожніми прилавками, плели панчохи, відкинувшись назад, а поодинокі запізнілі господині неквапливо походжали навколо, поглядали на всі боки, закусивши губи, ніби вираховуючи про себе приблизну вартість свого обіду до останнього су. Наставав присмерк, гуркотіли ящики: рибу клали на ніч на лід. Тоді Флоран, дочекавшись, щоб при ньому замкнули грати льохів, виходив, несучи з собою рибний запах в одежі, бороді й волоссі.

Перші місяці він не дуже страждав від цього пронизливого запаху. Зима була люта; проходи були покриті кригою і блищали, мов дзеркало, льодові бурульки білим гіпюром прикрашали мармурові столи й саджалки. Ранками треба було запалювати маленькі пічечки під кранами, щоб потекла вода. Замерзла риба з вигнутим хвостом, тьмяна й шершава, немов метал, що втратив свій блиск, дзвеніла, як залізо, коли її перекидали з місця на місце. До лютого павільйон мав жалюгідний вигляд: він наїжився і стояв сумний у своєму льодовому савані. Та ось настала відлига, мряка, березневі тумани й дощі. Риба почала м’якнути, розмерзатися; сморід зіпсованого риб’ячого м’яса перемішувався з огидним запахом рідкого болота, що линув із сусідніх вулиць. Сморід, поки що не дуже відчутний, огидно солодка вогкість, як і раніше, носилися в повітрі. Згодом, у гарячі червневі дні, сморід ще посилився, дихати стало майже неможливо. Відчиняли верхні вікна, спускали великі сірі парусинові штори, щоб захистити ринок від розпеченого неба; вогненний дощ сипався на весь ринок, нагрівав його, наче пічку з толю; вітру не було ніякого, і випари гниючої морської риби непорушно висіли над ринком. Прилавки, де йшов продаж, були весь час ніби огорнуті хмарою.

Тоді Флоран почав страждати від цієї маси харчів, у якій він жив. його нудило ще більше, ніж у ковбасній. Щоправда, він терпів там гірший сморід, та той сморід виходив не з черева. Його шлунок худої людини протестував, коли доводилось проходити повз розкладену на продаж рибу, яку раз у раз обливали свіжою водою, що, проте, не заважало їй псуватися від спеки. Всі ці поживні продукти немов годували Флорана своїми запахами, душили його, він був неспроможний перетравити їх. Коли він зачинявся в себе в конторі, сморід переслідував його, просякаючи крізь щілини дверей та вікон. У похмурі дні в комірці бувало темно, наче в пізні присмерки в глибині смердючого болота. Часто від несвідомого нервового неспокою Флоран відчував потребу рухатись; тоді він спускався в льох широкими сходами, зробленими всередині павільйону. Там, у важкому повітрі, в півтемряві, освітленій тільки кількома газовими ріжками, була прохолода чистої води. Він зупинявся коло великої саджалки, де тримали про запас живу рибу, і слухав вічну пісеньку чотирьох водяних струмків, що витікали з чотирьох кутків центральної урни й рівно розливалися з ніжним дзюрчанням протічної води під гратами зачинених на колодку басейнів. Це підземне джерело, цей струмочок, що булькотів у темряві, заспокоював Флорана. А ще подобався йому ясний захід сонця, коли тонке мереживо Центрального ринку виступало на яскравочервоному небі: передвечірнє світло, летючий пил останнього проміння вривалися в усі просвіти, в усі щілини дерев’яних жалюзі; це нагадувало освітлений матовий, транспарант, на якому виступали стрункі, розгалуження пілястрів, плавні вигини склепіння, геометричні лінії. Флоран не міг надивитися на цей величезний архітектурний рисунок, наче виконаний китайською тушшю на прозорому веленьовому папері, освітленому знизу, і йому знову ввижалась велетенська машина з колесами, важелями, маятниками, яка виступала на темночервоному пурпурі розжареного вугілля, що палахкотіло під казаном. Щогодини гра світла змінювала обриси ринку: вранішню синяву заступали густі чорні тіні півдня, пожежа призахідного сонця згасала в сірому попелі присмерку. Але задушливими вечорами, коли здіймались гарячі випари смороду, тремтячими струменями перетинаючи жовте сонячне проміння, Флоран знову відчував нудоту, його мрії переходили в гарячку, і він уявляв собі велетенську паршо, смердючі казани на різниці, де топився зіпсований жир ситої буржуазії.

Крім того, Флоран дуже страждав від грубості оточення, де слова й рухи наче мали свій специфічний запах. Проте він був добродушний і не бентежився. Тільки з жінками йому було ніяково. Вільно почував він себе з самою лише мадам Франсуа, яку одного разу побачив знову. Вона щиро зраділа, що Флоран знайшов посаду, був щасливий, позбувся злиднів, як казала городниця, і це дуже зворушило Флорана. Ліза, Мегюдени й інші жінки турбували його своїм сміхом. Мадам Франсуа він би все розказав. Вона сміялась не для того, щоб познущатися; то був сміх жінки, яка радіє щастю свого ближнього. І як тяжко вона працювала! їй бувало особливо скрутно взимку, в мороз, а в дощі — ще гірше . Її робота була нелегка. Флоран бачив городницю і в жорстокі зливи, і в холодний дрібний дощ, що йшов цілими днями. Колеса воза по дорозі з Нантера до Парижа застрявали в болоті до самої маточини. Валтасар був забрьоханий у багні аж по самий живіт. І хазяйка, жаліючи коня, обтирала його стареньким фартухом.

— Коні—худоба— ніжна,— казала— вона.— Тільки трошки щось не так,— одразу ж у них починає боліти живіт... Ох, мій бідненький старенький Валтасар! Коли ми переїздили міст Нейльї, я думала, що ми в Сену спустились, так нас поливало дощем.

І Валтасар відправлявся на заїзд, а мадам Франсуа залишалася під зливою продавати свою городину. Ринковий майдан перетворювався на велику калюжу рідкого болота. Капуста, морква, ріпа, на які лила сіра вода, потопали в брудному потоці, що котився бруком. Городина тепер не вабила очей розкішними зеленими відтінками, як це бувало в ясні ранки. Городники, закутані у плащі, горбилися, клянучи адміністрацію, яка, оглянувши городину, заявила, що дощ їй не шкодить, а тому не треба будувати навісів.

У дощові ранки Флоран впадав у розпач. Він думав про мадам Франсуа. Відірвавшись од роботи, він біг перемовитися з нею слівцем. Флоран ніколи не бачив її зажуреною. Вона тільки обтріпувалася по-собачому і казала, що й не такі дощі бачила, що вона не з цукру і не розтане від кількох крапель води. Флоран примушував її зайти на хвилину в критий прохід, навіть кілька разів запрошував до Лебігра, де вони обоє зігрівались гарячим вином. Поки мадам Франсуа дружньо поглядала на Флорана, повернувши до нього своє спокійне обличчя, він був цілком щасливий, вдихаючи здорові пахощі полів, які привозила з собою селянка в погану атмосферу паризького ринку. Від неї пахло землею, сіном, сільським повітрям, вільним духом ланів.

— Треба вам приїхати до нас у Нантер, мій голубе,— говорила вона.— Ви побачите мій город; я всі доріжки кмином пообсаджувала... А тут, у вашому поганому Парижі, сморід.

З цими словами вона від’їздила, мокра як хлющ. Розмови з нею якось освіжали Флорана. Він теж намагався працювати якнайбільше, щоб приглушити нервову нудьгу, від якої дуже страждав. Флоран був людиною методичного розуму, й іноді точність розподілу часу доходила в нього до манії. Двічі на тиждень Флоран зачинявся в себе, щоб писати великий твір про Кайєнну. Його кімната, де він жив на повному пансіоні, впливала на нього заспокійливо і заохочувала його, як він думав, до роботи. Флоран розпалював камін, оглядав гранатове деревце, що стояло коло ліжка в ногах, потім сідав до маленького столика і працював до пізньої ночі. Відсунувши молитовник та сонник у глиб шухляди, він потроху наповнив її окремими нотатками, аркушами й різними рукописами. Твір про Кайєнну зовсім не посувався, бо переривався іншими проектами, планами великих робіт, які Флоран накреслював у кількох рядках. Послідовно він склав у загальних рисах проект докорінної реформи адміністративної системи Центрального ринку, проект перетворення зборів за торговельні угоди в таксу, проект нового розподілу провізії по бідних кварталах,— одно слово, цілий гуманний закон, накреслений ще невиразно, закон, що зводився до влаштування громадських комор для різних предметів привозу, щоб забезпечити на кожний день потрібну кількість харчів кожній родині паризьких громадян. Поринувши в роботу по розв'язанню всіх цих важливих питань, Флоран сидів, зігнувши спину, і його довга чорна тінь зливалася з невиразними обрисами мансарди. Зяблик, якого він одного зимового дня підняв на ринку, іноді помилявся, побачивши світло лампи, і скрикував у тиші, порушуваній тільки рипінням пера, що бігало по паперу.

Флоран неминуче повернувся до політики. Він надто багато вистраждав за неї, і, природно, вона стала найголовнішим змістом його життя. В іншому оточенні і при сприятливих обставинах з нього вийшов би чудовий провінціальний учитель, задоволений мирним спокоєм свого містечка. Та з ним повелися, як з вовком, і засланням ніби відзначили його для боротьби. Нервова хвороба Флорана була викликана тільки тим, що збудилися довгі мрії, якими він жив у Кайєнні, і гіркота від незаслужених страждань; вона була наслідком присяги, яку він колись дав самому собі,— помститися за приниження людей, з якими поводилися жорстоко, як з худобою, і тим самим перетворювали на худобу, помститися за принижену справедливість. Велетенський Центральний ринок, надмірна кількість харчів прискорили розв'язку. Ринок уявлявся йому втіленням самозадоволеної тварини, зайнятої перетравленням їжі, втіленням товстопузого Парижа, що обростав салом і нишком підтримував Імперію. Ринок обступав його з усіх боків величезними жіночими грудьми, потворними стегнами, круглими лицями — всіма наочними аргументами проти його худорби, що робила його схожим на мученика, проти його незадоволеного жовтого обличчя. То було черево гендлярства, черево поміркованої чесності, яке роздувалося, щасливе, вилискуюче проти сонця, впевнене, що все йде якнайкраще, що ніколи ще люди спокійної вдачі не відгодовувалися так добре. Флоран мимохіть стискував кулаки й готовий був боротись; спогади про своє заслання роздратовували його тепер гірше, ніж тоді, коли він повернувся до Франції. Ненависть охопила його всього.

Часто він клав перо, захоплений мріями. Жар з каміна кидав на його лице вогняні відсвіти, лампа чадила, а зяблик, сховавши голову під крильце, засинав на одній лапці.

Іноді об одинадцятій годині Огюст, помітивши світло під дверима, стукав до сусіда перед тим, як лягати спати. Флоран відчиняв йому з деякою досадою. Молодий ковбасник сідав, грівся біля вогню, говорив мало і ніколи не пояснював, чого зайшов. Увесь час він поглядав на фотографію, де вони з Огюстіною, обоє вбрані по-святковому, були зняті, тримаючись за руки. Нарешті Флоран зрозумів, що Огюстові просто приємно побути в тій кімнаті, де раніше жила молода дівчина. Якось увечері він, посміхаючись, запитав Огюста, чи вірно він угадав.

— А може, й так,— відповів підмайстер, здивований такою думкою, з якою йому довелося погодитися.— Я ніколи про це не думав і просто заходив до вас, сам не знаючи чого... От коли б сказати це Огюстіні, вона б сміялась... Коли люди збираються одружитися, їм не лізуть у голову такі дурниці.

Коли Огюст бував у настрої для розмови, він звичайно починав балакати про ковбасну, яку мріяв одкрити в Плезансі разом з Огюстіною. Він, видно, був такий переконаний заздалегідь, що може влаштувати своє життя, як сам захоче, що Флоран, кінець кінцем, відчув до нього щось подібне до пошани, дарма що ця самовпевненість дратувала його. І справді, ковбасник був по-своєму недурний; він просто йшов до наміченої мети, і можна було сподіватися, що Огюст її досягне без великих потрясінь, у цілковитому блаженстві. В такі вечори Флоран уже не міг знову взятися до роботи. Він лягав спати незадоволений і знаходив духовну рівновагу, тільки прийшовши до такого висновку: «Огюст — тварина, і нічого більше».

Раз на місяць Флоран їздив у Кламар відвідувати Верлака. Ці відвідування були йому майже приємні. Бідний хворий ще якось жив, на великий подив Гавара, який торік запевняв, що Верлак не протягне більш як півроку. Щоразу колишній інспектор говорив Флоранові, що почуває себе краще й дуже хотів би служити. Та дні минали, і сухотному знову ставало гірше. Флоран сідав біля ліжка, розповідав про події в рибному ряду, силкуючись розважити хворого. Потім клав на тумбочку біля постелі п’ятдесят франків, які видавав Верлаку з своєї платні, а той щоразу сердився, відмовляючись од грошей, дарма що про це було між ними вже домовлено. Потім розмова переходила на інші речі, і гроші спокійнісінько залишалися лежати на тумбочці. Коли Флоран від’їздив, мадам Верлак випроводжала його до воріт. Вона була маленька, повна і дуже плаксива. Її розмова торкалася виключно витрат, до яких призвела хворість чоловіка; вона говорила про курячі бульйони, про кров’яні ростбіфи, біфштекси, пляшки бордо, про витрати на ліки та на платню лікареві. Ця жалібна розмова дуже турбувала Флорана. Спочатку він не розумів, чого хотіла досягти своїми скаргами мадам Верлак. Нарешті, побачивши, що шановна дама невгаває і скаржиться, згадуючи, як раніше вони жили чудово, коли одержували тисячу вісімсот франків платні, заступник Верлака несміливо запропонував їй видавати ще грошей, без відома чоловіка. Вона відмовлялась, а потім раптом заявила, що їй буде досить п’ятдесяти франків додатково. Протягом місяця мадам Верлак часто писала листи до того, кого називала своїм «благодійником»; у неї був дрібний англійський почерк, легкий стиль, і вона сповнювала приниженими фразами якраз три сторінки, щоб попросити десять франків; таким чином, півтораста франків тимчасового заступника мало не всі переходили до Верлаків. Чоловік, мабуть, не знав про це, а жінка мало не цілувала рук Флоранові. Це добре діло служило Флоранові великою втіхою; він ховався з ним, мов із забороненою насолодою, як справжній егоїст.

— Цей чорт сміється з вас!—казав часом Гавар.— Він тепер розкошує, маючи з вас прибуток.

Нарешті Флоран, який не звертав уваги на ці слова, сказав одного разу:

— Тепер ми домовилися, що я віддаватиму Верлакові всього двадцять п’ять франків.

А втім, Флоран ні в чому собі не відмовляв. Кеню, як і раніше, давали йому кімнату і їжу, а кількох франків, що залишалися в нього, достатньо було, щоб випити ввечері у Лебігра. Потроху його життя стало розміреним, мов механізм годинника. Він працював у себе в кімнатці, двічі на тиждень, від восьмої до дев’ятої вечора, давав уроки Мюшеві, один вечір дарував красуні Лізі, щоб не гнівити її, а решту часу просиджував у заскленому кабінеті з Гаваром та його друзями.

До Мегюденів Флоран приходив з трохи сухуватою чемністю вчителя. Їхня квартира, мебльована на старовинний лад, подобалася йому. Внизу, у торговця вареною городиною, його зустрічали нудні запахи кухні: чашки з шпинатом, миски щавлю стигнули в глибині маленького подвір’ячка. Потім гість підіймався крученими слизькими сходами, приступки яких, витерті, осілі, покосилися і були дуже ненадійні. Мегюдени займали весь другий поверх. Мати ніяк не згоджувалася перемінити квартиру, дарма що їхні справи поліпшились, і не звертала уваги на прохання дочок, яким хотілось жити в новому будинку на широкій вулиці. Стара впиралася, кажучи, що там і помре, де прожила стільки років. А втім, сама вона задовольнялася темненькою комірчиною, віддавши кімнати дочкам, Клер та Нормандці. Остання як старша захопила велику, гарну кімнату, вікнами на вулицю. Клер так образилася за це, що не схотіла оселитися в сусідній кімнаті з вікном на подвір’я. Вона влаштувала собі спальню по той бік площадки, майже на горищі, не потурбувавшись навіть поштукатурити й побілити стіни. У неї був свій ключ від кімнатки; дівчина почувала себе вільною і, як тільки родичі починали суперечити їй, зачинялась у себе.

Флоран приходив до Мегюденів під кінець обіду. Мюш кидався йому на шию, і гість якусь хвилину розмовляв з дитиною, поставивши її між колінами. Потім, коли клейонка була чисто витерта, починався урок на краю стола. Красуня Нормандка приймала вчителя привітно. Під час уроку вона щось плела або шила, присуваючи свій стілець ближче, щоб користуватися світлом лампи; часто-густо молода жінка опускала голку, стежачи за уроком, який цікавив її. Незабаром вона відчула,велику пошану до вченого пана, який по-жіночому лагідно розмовляв з її хлопчиком і з ангельським терпінням повторював йому свої вказівки. Тепер Луїза зовсім не мала його за такого негарного і навіть потроху почала ревнувати його до красивої ковбасниці. Вона намагалася сісти ближче й поглядала на нього з усмішкою, від якої вчитель ніяковів.

— Мамо, та ти ж мене під лікоть штовхаєш,, заважаєш писати!—сердився Мюш.— Ось бачиш, я чорнилом капнув. Та відсунься ж далі!

Згодом Нормандка почала погано говорити про красуню Лізу. Вона казала, що ковбасниця приховує свої роки і затягується в корсет так, що не може дихати. Якщо ковбасниця приходить вранці в магазин уже затягнена, прилизана, добре зачесана, то, мабуть, тому, що на неї страшно було б глянути в ранішньому негліже. При цьому Луїза трошки підносила руки, показуючи, що вдома вона ходить без корсета; молодиця посміхалася, виставляючи свої чудові груди, що перекочувалися, жили й рухалися під тоненькою, недбало застебнутою блузкою. Урок переривався. Зацікавлений Мюш дивився, як мати підіймає руки. Флоран слухав, навіть усміхався, думаючи собі, що жінки — кумедні створіння. Суперництво між красунею Нормандкою та красунею Лізою смішило його.

Тимчасом Мюш докінчував сторінку краснопису. Флоран, який сам писав дуже гарно, заготовляв зразки, пишучи великими й меншими літерами на аркушиках паперу довгі слова, що займали цілий рядок. Особливо подобалися йому слова: «тиранічно», «свободовбивство», «антиконституційний», «революційний»; іноді він давав хлопчикові переписувати цілі вирази на зразок: «Настане день справедливої кари», «Муки правого — присуд неправому», «Коли настане час, винуватця буде скинуто». Заготовляючи ці прописи, Флоран наївно скорявся тим ідеям, що невідступно переслідували його; він забував і про Мюша, і про красуню Нормандку, і про все навколишнє. А Мюш переписав би хоч і весь «Суспільний договір». Він сумлінно виводив на цілих сторінках слова: «тиранічно» або «антиконституційний», вимальовуючи кожну літеру.

Стара Мегюден увесь час, аж доки Флоран не йшов додому, крутилася біля столу, незадоволеио бурмочучи собі під ніс. Вона, як і раніше, відчувала до Флорана непримиренну злобу. На її думку, безглуздо було силувати дитину вчитися по вечорах, у той час, коли діти повинні спати. Вона, безперечно, виставила б «худого довгаля» за двері, коли б старша дочка, після жорстокої сцени, не заявила їй просто у вічі, що переїде на окрему квартиру, якщо їй не дозволять приймати в себе, кого вона хоче. А втім, ця суперечка щовечора розпочиналася знову.

Що хоч кажи,— товкла своє стара,— а в нього наврочливі очі... Всі худі — люди непевні. Худий ніякого сумління не має... Я ніколи не бачила між ними путньої людини. А в цього живіт запав, вір моєму слову: адже він плаский, як дошка... Та й на обличчя препоганий! Мені вже шістдесят другий минає, а й то я не спокусилася б на такого!

Вона говорила так, бо помічала, до чого йдеться, і над усе вихваляла Лебігра. Той справді залицявся до красуні Нормандки; він носом чув добрий посаг і вважав, що молода жінка буде чудово виглядати за прилавком. І тітка Мегюден вихваляла його: цей принаймні не такий худий і сильний, мабуть, як турок. Вона доходила до того, що захоплювалася товстими литками Лебігра. Проте дочка тільки знизувала плечима і їдко відповідала:

— Начхати мені на його литки. Не потребую я нічиїх литок... Я роблю, що хочу.

А якщо мати невгавала і починала надто відверто висловлювати їй свої думки, дочка з досади кричала:

— Та чого ви причепилися до мене? Лізете, де вас не питають! Та нічого такого й немає. А якби й було, то вас не спитаюся, так і знайте. Дайте мені спокій!

І вона йшла до себе в кімнату, гучно грюкнувши дверима. Луїза забрала в домі владу в свої руки і зловживала цим. Почувши підозріле шарудіння, стара Мегюден уставала вночі боса й наслухала під дверима, чи не прийшов до її дочки Флоран. Але Флоран придбав собі ще гіршого ворога в домі Мегюденів. Тільки він приходив, Клер мовчки підводилася, брала свічку і йшла до своєї спальні, по той бік площадки. Чути було, як вона замикалася, двічі з приглушеною злістю повернувши ключ у замку. Якось увечері, коли її сестра запросила вчителя на обід, дівчина сама зварила собі їсти на площадці і попоїла в себе в кімнаті. Часто вона зачинялася в своїй кімнаті, і її не бачили цілими тижнями. Дівчина залишалася така сама лагідна на вигляд, але вперта в своїх примхах, недовірливо поглядаючи з-під блідорудих кучерів на людей очима полохливого звірятка. Стара Мегюден хотіла відвести з нею душу, однак, заговоривши про Флорана, побачила, що Клер просто осатаніла. Тоді, остаточно образившись, стара почала кричати скрізь, що вона зовсім покинула б дочок, якби не боялася, що без неї вони загризуть одна одну.

Одного разу, виходячи від Мегюденів, Флоран побачив, що двері до кімнати Клер одчинені. Дівчина стояла на порозі, червона, як маківка, і дивилася на нього. Вороже ставлення Клер дуже засмучувало Флорана. Та через свою несміливість він не наважувався заговорити з нею. Того вечора він, напевне, зайшов би до її кімнати, коли б не побачив на площадці верхнього поверху бліде обличчя мадмуазель Саже, що дивилася вниз через поручні. Флоран пройшов мимо, не зупинившись; не встиг він спуститись і на десять східців, як двері дівочої кімнати грюкнули з такою силою, що аж стіни задрижали. З цього мадмуазель Саже зробила висновок, що двоюрідний брат мадам Кеню живе з обома сестрами.

А Флоран і в голові не мав цих красунь. Він ставився до жінок, як чоловік, що не користується у них ніяким успіхом. До того ж, абстрактні мрії послаблювали в ньому фізичну пристрасть. Він згодом із щирою приязню почав ставитися до Нормандки; вона мала добре серце, коли не задирала носа. Але далі від цього Флоран не йшов. Увечері біля лампи, коли Луїза надто близько присувала свій стілець, мов бажаючи краще розглянути Мюшове писання, йому навіть неприємно було відчувати її повне тепле тіло. Вона здавалася йому колосальною, надто важкою, майже небезпечною з своїми велетенськими грудьми; він одсував далі гострі лікті, відхиляв сухі плечі в невиразному страху, щоб не загрузнути в цьому тілі, його худі кістки нили від дотику до жирного бюста. Він опускав голову, наїжувався ще більше, ніяковіючи від міцного запаху жінки. Коли її блузка трошки розстібалася, Флоранові здавалось, наче з-поміж двох сніжнобілих хвиль підіймається і віє йому в лице пара могутнього життя, дихання здоров’я, що не прохололо ще і трохи нагадує сморід ринку в задушливі липневі вечори. Цей міцний гострий запах, яким пропахла тонка шовковиста шкіра, жирний випіт морської риби, що поширювався від розкішних грудей, від царствених рук, від гнучкого стану, домішувався до запаху жіночого тіла. Луїза випробувала всі запашні мила; вона милася й обливалася водою; але тільки-но проходила свіжість після купання, як кров знову розносила по всьому її тілу нудний запах лососини, мускусний, як у фіалки, аромат корюшки, їдкий дух оселедців і скатів. При кожному коливанні її спідниць виділялися випари; вона рухалась, овіяна подихом твані й намулу; своєю огрядною постаттю богині, чистою і матовобілою шкірою Нормандка була схожа на античну мармурову статую, яка потрапила на морське дно і яку випадково витягли на берег рибальські сіті. Флоран страждав; вона не хвилювала його жодним бажанням, бо його чуття не зносили запахів рибного ряду в денну спеку; дебела краса Луїзи дратувала його; ця жінка була просякнута чимсь надто солоним, надто гірким і водночас огидним.

А мадмуазель Саже всіма богами присягалася, що Флоран — Луїзин полюбовник. Вона посварилася з красунею Нормандкою за камбалу в десять су ціною і після цієї сварки виявляла велику приязнь до красуні Лізи. Таким способом стара сподівалася краще розвідати те, що вона називала «каверзами Кеню». Флоран усе ще не давався їй до рук, і вона сама казала, що їй світ не милий, хоч і не розповідала, через що. Молода дівчина, що бігає за хлопцем, не могла б бути в гіршому розпачі через неуспіх, ніж ця огидна баба, яка відчувала, що таємниця двоюрідного брата вислизає з її рук. Вона підстерігала його, стежила за ним, викривала його, підглядала за ним на кожному кроці і сатаніла від злості, що її ненаситна цікавість не могла бути задоволена. Коли Флоран приходив до Мегюденів, Саже не покидала поручнів сходів. Згодом вона зрозуміла, що красуню Лізу дуже дратує приязнь Флорана до «цих жінок». Тоді вона щоранку почала приносити до ковбасної новини з вулиці Пірует. У холодні дні вона заходила до крамниці, зморщена, зіщулена від морозу і клала свої посинілі руки на мельхіорову грілку, щоб відійшли змерзлі пальці. Нічого не купуючи, язиката панна стояла біля прилавка, повторюючи тоненьким голоском:

— Аякже, і вчора там був; просто не вилазить від них... Нормандка на сходах назвала його «мій миленький» .

Мадмуазель Саже трошки прибріхувала, щоб довше побути втеплі. Другого дня, після того як їй здалося, наче Флоран вийшов з кімнати Клер, вона прилетіла до

Лізи й добрих півгодини розписувала їй цю історію. Який, сором! Тепер їх двоюрідний брат переходить з одної постелі на іншу.

— Я сама бачила,— розпиналася стара.— Коли Нормандка йому надокучить, він навшпиньках переходить до блондинки. Вчора, вийшовши від неї, ваш братік, мабуть, хотів повернутися до товстої брюнетки, та помітив мене — і кинувся навтіки. Цілісіньку ніч я тільки й чую, як риплять двері, просто кінця немає... А стара Мегюден спить собі в комірчині між кімнатами дочок!

Ліза презирливо кривилась; вона говорила мало, тільки своєю мовчанкою заохочуючи Саже плескати далі. Та зате ковбасниця уважно слухала. Коли стара діва починала розписувати надто брудні подробиці, мадам Кеню мурмотіла:

— Ні, ні, будь ласка, без цього. І існують же на світі такі жінки!

На це мадмуазель Саже відповідала їй, що не всі ж такі чесні, як мадам Кеню. Далі стара вдавала, що вона дуже поблажлива до Флорана. Відомо ж, що чоловіки бігають за кожною спідницею; до того ж, він, мабуть, і нежонатий? І, ніби між іншим, вона ставила інші запитання. Та Ліза ніколи не гудила Флорана; вона тільки знизувала плечима й закушувала губу. А коли мадмуазель Саже виходила, то з огидою поглядала на покришку грілки, де на блискучому металі залишалися каламутні плями від маленьких рук старої.

— Огюстіно! — гукала хазяйка.— Принесіть ганчірку витерти грілку. Це бридко!

Відтоді суперництво між красунею Лізою та красунею Нормандкою стало жахливим. Красуня Нормандка була переконана, що відбила у свого ворога полюбовника; а ковбасниця аж сатаніла від злості на цю негідницю, що, нарешті, знеславить їх, перетягши до себе тихоню Флорана. Кожна вносила в цю боротьбу свій темперамент. Одна набирала спокійного і презирливого вигляду гідної дами, що підбирає свої спідниці, щоб не торкнутися болота; друга, нахабніша, реготала зухвалим сміхом, навмисне займаючи всю широчінь тротуару, як бретер, що шукає зачіпки для дуелі . Їхні зустрічі вдень притягали увагу рибного ряду. Красуня Нормандка, побачивши Лізу на порозі ковбасної, робила так, щоб тільки пройти повз неї і зачепити її своїм фартухом. Тоді їхні погляди перехрещувались, гостро й блискавично швидко, мов крицеві леза шпаг. Красуня Ліза, з свого боку, приходячи до рибного ряду, з огидою кривилась, наближаючись до прилавка старшої Мегюден; вона купувала велику рибину, палтуса або лосося в сусідньої торговки, викладаючи гроші на мармур, бо помітила, що це зачіпає Нормандку,— та переставала реготати. Якщо вірити словам суперниць, то одна з них продавала саму тільки вонючу рибу, а друга торгувала лише гнилим м'ясом. Але головними бойовими постами були для них прилавок Нормандки в рибному павільйоні і прилавок Лізи в крамниці, звідки вони відкривали вогонь через вулицю Рамбюто. Обидві важно сиділи на своїх місцях у довгих білих фартухах, пишно причепурені та обвішані коштовностями. Бій починався з самого ранку.

— Дивіться, гладка корова уже встала!—кричала красуня Нормандка.— А шнурує себе ця бабища, мов ковбасу зав'язує! Ось як, ковбасниця наділа суботній комірець і вирядилась у своє старе поплінове плаття!

У цей же час, по той бік вулиці, красуня-ковбасниця говорила своїй продавщиці:

— Гляньте, Огюстіно, на цю тварюку, що витріщає на нас очі... Ну, і гарна ж вона стала від безпутного життя!.. Бачите, які сережки начепила? Здається, великі діамантові, правда? Просто шкода бачити самоцвіти на такій паскуді.

— Та що вони їй коштують! — підлесливо додавала Огюстіна.

Коли в кого-небудь з них з’являлась нова коштовність, то для однієї це була перемога, а друга мало не вмирала від заздрощів. Цілий ранок вони ревнували одна одну до покупців і були в поганому настрої, якщо їм здавалося, що в «тієї кобили навпроти торгівля йде краще». Потім вистежували, в кого який сніданок; кожній було відомо, що друга їсть; вони стежили навіть за перетравленням їжі у ворожому таборі. Після полудня вони сідали, одна посеред свого вареного м’яса, а друга — посеред морської риби, і виставлялися одна перед одною, ображаючи одна одну без кінця. Ця година вирішувала успіх дня. Красуня Нормандка вишивала, вишукуючи добірні тонкі взірці, що дуже дратувало Лізу.

— Краще б вона панчохи своєму синові залатала, онде бігає босий... Ач яка шляхетна панночка з червоними лапами, що смердять рибою!

Сама ковбасниця звичайно плела.

— І все вона ту саму шкарпетку плете,— казала друга.— Просто спить над роботою, бо багато їсть. Якщо її рогатий чоловік чекатиме тих шкарпеток, то ноги собі повідморожує.

До самого вечора залишались вони невблаганні, гудячи кожного відвідувача, що заходив до суперниці, і виявляли таку далекозорість, що від їхнього погляду не уникала жодна дрібниця, тоді як інші жінки щиро признавалися, що на такій відстані нічого не можуть побачити. Мадмуазель Саже була просто в захваті від пильних очей мадам Кеню, коли та одного раз розглянула подряпину на лівій щоці рибної торговки.

— Та з такими очима,— казала вона,— можна бачити крізь зачинені двері!

Вечоріло, а наслідок бою часто ще не був вирішений. Іноді одна ворожа сторона бувала переможена, але то тільки до наступного ранку, коли вона брала реванш. У кварталі закладалися: хто за красуню Лізу, а хто за красуню Нормандку.

Суперниці дійшли до того, що заборонили своїм дітям розмовляти між собою. Раніше Мюш і Поліна дуже дружили; Поліна у накрохмалених спідничках, як і належить пристойній панночці, Мюш — обдертий забіяка, завжди з лайкою на устах, дуже добре вмів гратись у візника. Коли вони гралися вдвох на широкому тротуарі проти павільйону морської риби, Поліна зображувала запряжений візочок. Та ось одного разу, коли Мюш з наївним виглядом прибіг за своєю маленькою приятелькою, красуня Ліза вигнала його з крамниці, назвавши вуличним хлопчиськом.

— Небезпечно знатися з невихованими дітьми,— сказала вона.— А в цього такі погані приклади перед очима; я завжди неспокійна, коли він грається з моєю дочкою.

Хлопцеві тоді було сім років. Мадмуазель Саже, яка була свідком цієї сцени, додала:

— А правда, правда! Цей шибеник вічно возиться з сусідськими дівчиськами... Нещодавно його спіймали в льоху з донькою вугляра.

Мюш, плачучи, прибіг і розповів матері своє горе. Нормандка оскаженіла від люті. Вона хотіла розтрощити всю ковбасну Кеню-Граделів, та задовольнилася тим, що добре набила Мюша.

— Посмій тільки зайти до них ще раз,— погрожувала вона,— я так тобі дам, що знатимеш!

Проте справжньою жертвою обох жінок був Флоран. Адже, по суті, це він озброїв їх одну проти одної; вони воювали тільки за нього. З часу його приїзду все пішло шкереберть; він компрометував, дратував, каламутив цих людей, які без нього жили в ситому благополуччі. Красуня Нормандка ладна була видерти йому очі, коли бачила, що він довго сидить у Кеню; вона хотіла полонити його тільки з войовничого запалу, на злість Лізі. А Ліза була ніби суддею поганих вчинків свого дівера, бо його зв’язок з обома сестрами Мегюден став посміховиськом на цілий квартал. Ковбасниця була тяжко ображена, проте намагалась не виявляти своїх ревнощів,— ревнощів досить своєрідних; незважаючи на презирство до Флорана й байдужість чесної жінки, Ліза обурювалася щоразу, коли він виходив з ковбасної і йшов на вулицю Пірует, щоб там, як вона вважала, розкошувати забороненими насолодами.

Вечорами за обідом у Кеню вже не було колишньої сердечності. Чистота їдальні набувала їдкого й образливого вигляду. Флоран відчував німий докір, наче осудження в ясному дубі меблів, у надто чистій лампі і зовсім новій рогожі. Він боявся тепер їсти, щоб не накришити хліба і не замастити тарілки. Проте Флоран був такий простодушний, що не помічав усього цього. Він вихваляв усім доброту своєї невістки. І справді, Ліза залишалася дуже лагідною й говорила йому, посміхаючись, ніби жартуючи:

— Ото дивно, тепер ви добре їсте, а однаково не повнієте.. . Їжа не йде вам на користь.

Кеню голосно сміявся, плескав брата по животу й запевняв, що Флоран міг би з’їсти всю ковбасну і все одно у нього не наросло б сала й на два су. А тимчасом Лізина поведінка означала ту ворожнечу й недовір’я до худих людей, які стара тітка Мегюден висловлювала більш грубо; тут був і натяк на Флоранову розпусту, хоч Ліза в розмові з ним ніколи не згадувала красуні Нормандки. Коли якось Кеню спробував був пожартувати з цього приводу, Ліза з таким крижаним холодом сприйняла це, що добрий чоловік більше не зважувався на подібні дотепи. Після десерту вони деякий час сиділи втрьох в їдальні. Флоран, помітивши, що Лізі неприємно, коли він одразу ж по обіді йде, намагався зав’язати розмову. Ліза сиділа близько коло нього, проте не здавалася йому такою теплою й живою, як Луїза. Від неї не тхнуло гострим ароматом добірної морської риби; Ліза вся пропахла салом, запахом першосортного м’яса, від якого нудило. Жодної зморшки, що свідчила б про якесь внутрішнє хвилювання, не було на її туго натягненому корсажі, і вся постать красуні-ковбасниці була на вигляд такою твердою, що, здавалося, найменший дотик до неї стривожив би кістки худої людини більше за ніжну близькість Нормандки. Гавар признався йому якось, під великим секретом, що мадам Кеню безумовно красуня, але йому подобаються жінки «без такої міцної броні».

Ліза уникала говорити з чоловіком про його брата. Звичайно вона всіляко намагалася підкреслити своє невичерпне терпіння. Крім того, ковбасниця вважала нечесним ставати між двома близькими родичами без надто серйозної причини. За її словами, вона була дуже добра, але не треба надто зловживати її добрістю. Тепер вона виявляла велику терпимість. Безпристрасна, бездоганно ввічлива, вдавано байдужа, вона поки що ретельно уникала натякати Флоранові, який тепер уже був на службі, що він безплатно користувався у них кімнатою і харчами; звичайно, вона не взяла б від нього ніякої плати, вважаючи таку дріб’язковість надто низькою для себе, але Флоран міг би хоч снідати не в них. Якось Ліза зауважила Кеню:

— Ми тепер ніколи не буваємо вдвох. Коли нам хочеться поговорити між собою, то треба чекати, поки ляжемо спати.

А одного вечора сказала, лежачи в постелі:

— Адже твій брат заробляє півтораста франків, правда? Дивно, що він нічого не може відкласти, щоб купити білизну. Я знову мусила дати йому три твої старі сорочки.

— Ну то й що з того!—заперечив Кеню.— Брат не вибагливий, хай собі витрачає гроші, як хоче.

— Атож, звичайно,— прошепотіла Ліза, ухиляючись від суперечки,— я ж не до того кажу... Чи він їх витрачає з користю, чи ні — це не наша справа.

Та ковбасниця була переконана, що дівер витрачає всю свою платню на Мегюденів. Один тільки раз Лізі увірвався терпець, і вона не стрималась, хоч завжди була дуже врівноважена, завдяки своєму темпераменту і розсудливості. Нормандка подарувала Флоранові чудового лосося. Той, зніяковівши, не насмілився відмовитися, щоб не образити торговки, і приніс рибу красуні Лізі.

— Звеліть з неї зробити паштет,— сказав він простодушно.

Невістка глянула йому прямо у вічі, і губи в неї побіліли.

— Що ж, по-вашому, ми не маємо чого їсти? — запитала вона, силкуючись стриматися.— Хвалити бога, в нас і свого досить!.. Заберіть цього лосося!

— Ну, тоді хоч звеліть зварити його для мене,— казав далі Флоран, здивований її гнівом.— Я сам з’їм.

Тут Ліза не витримала:

— Здається, наша хата — не заїзд! Кажіть тим, хто вам дарунки робить, щоб самі варили вам рибу, якщо мають охоту, а мені зовсім не хочеться бруднити свої каструлі... Заберіть лосося, чуєте!

Вона ладна була викинути рибу на вулицю. Флоран відніс рибу до Лебігра, і Розі звеліли зробити з неї паштет. А ввечері вони всією компанією з’їли той пиріг у заскленому кабінеті, причому Гавар на додачу замовив за свої гроші устриць.

Флоран поволі звик проводити свої вечори у винарні. Там у палких суперечках він давав волю своєму політичному ентузіазму. Тепер, коли він зачинявся у своїй мансарді попрацювати, його навіть інколи дратувала мирна тиша цієї кімнати. Теоретичні шукання волі не задовольняли Флорана; йому треба було зайти до Лебігра і відвести душу в розмовах, слухаючи гострі висновки Шарве, захоплюючись палкими поривами Логра. У перші дні цей галас, цей потік слів був йому не до вподоби. Він ще відчував їх пустоту. Та згодом потреба в забутті, в збудженні зрештою перемогла; йому хотілося, щоб його спонукали до одчайдушної рішучості, яка заспокоїла б його болісні вагання. Повітря кабінету, де тхнуло лікерами й тютюновим димом, паморочило Флоранові голову, давало йому приємне забуття, заколисувало так, що найнеймовірніші речі починали здаватися можливими. Потроху Флоранові сподобались обличчя постійних відвідувачів кабінету, йому було приємно зустрічати їх і за звичкою подовгу сидіти з ними. Привітне бородате лице Робіна, строгий профіль Клемане, худорлявість блідого Шарве, горб Логра, Гавар, Олександр, Лакайль починали займати в його житті все більше місце. Від цих розмов Флоран мав майже чуттєву насолоду. Коли він брався за мідну ручку дверей кабінету, то ніби почував, що вона, як жива, гріє йому пальці і повертається сама собою. Він би не відчув більшої насолоди, потискуючи гнучку жіночу руку.

І справді, в кабінеті відбувалися серйозні події. Якось Логр розійшовся більш ніж звичайно і почав люто гатити кулаками по столу, заявляючи, що коли б вони були справжні мужчини, то повалили б уряд. І оцінювач додав, що їм треба тепер же домовитись, якщо вони хочуть бути готові до моменту розгрому. Потім, усівшись тісним колом і притишивши голоси, присутні умовилися сформувати маленьку групу, яка була б готова до будь-яких несподіванок. З того дня Гавар пройнявся переконанням, що він член таємного товариства і бере участь у змові. Гурток не розростався, проте Логр обіцяв звести його з іншими групами, які він знав. Коли весь Париж буде в їхніх руках, вони примусять Тюїльрі затанцювати. Тут пішли нескінченні дискусії, що тривали кілька місяців, обговорювались організаційні питання, висловлювалися думки про мету й засоби, виступали на сцену стратегія й питання про майбутній уряд. Тільки-но Роза приносила грог для Клемане, пива для Шарве та Робіна, чорну каву для Логра, Гавара і Флорана й маленькі чарочки Лакайлю та Олександрові, одразу ж кабінет щільно зачиняли, і розпочиналося засідання.

Шарве і Флоран, природно, були головними сперечальниками. Гавар звичайно не міг удержати свого язика і потроху розповів історію заслання до Кайєнни. Це створило Флорану ореол мученика. На цій підставі Гавар вимагав, щоб Флоранові особливо довіряли. Одного вечора торговець живністю не витримав нападок на свого приятеля, якого в ту хвилину не було у винарні, і вигукнув:

— Не чіпайте Флорана, його було заслано до Кайєнни!

Але Шарве чомусь образила така перевага.

— Кайєнна, Кайєнна,— пробурмотів він крізь зуби.— Зрештою там не так уже погано, як кажуть.

І він намагався довести, що заслання — це дрібниця, що найбільше страждання — це залишитись у пригнобленій країні, не сміючи розкрити рота перед лицем торжествуючого деспотизму. Проте якщо його самого 2 грудня не заарештували, то це не його провина. Шарве навіть натякнув: що ловлять тільки дурнів. Ці приховані заздрощі зробили з нього постійного супротивника Флорана. Дискусії звичайно зводились до обміну думками між ними двома. І вони говорили цілими годинами, тоді як інші мовчали, причому ніхто з них, ні Шарве, ні Флоран, ні разу не визнав себе переможеним.

Найулюбленішою темою були реформи в країні після перемоги.

— Ну, ми переможемо, а далі? — починав Гавар.

І кожен висловлював свою думку, бо перемогу вважали викінченою справою. Вони поділилися на два табори. До табору Шарве, де проповідували ебертизм,— приєдналися Логр і Робін. Флоран, який увесь час плекав гуманітарні мрії, вважав себе соціалістом і спирався на Лакайля та Олександра. Що ж до Гавара, то він не заперечував проти насильства; але через те що йому часом дорікали за його власне багатство, глузували з цього, то він сердився і називав себе комуністом.

— Слід зробити грунтовну чистку,— вимовляв Шарве уривчасто, мов рубав сокирою.— Стовбур дерева гнилий, треба його зрубати.

— Атож,— підхоплював Логр, устаючи, щоб здаватися вищим, і задіваючи горбом перегородку, яка починала дрижати.— Все полетить до біса, я вам кажу... А там побачимо!

Робін схвально кивав головою, його мовчанка ставала радісною, коли пропозиції набирали революційного забарвлення. При слові «гільйотина» очі його ставали зовсім ніжними; він примружував їх, немов бачив перед собою знаряддя кари, і це зворушувало його. Мовчазний Робін тихенько терся підборіддям об головку свого ціпка, невиразним бурмотінням висловлюючи своє задоволення.

— А проте,— зауважував Флоран трохи сумним, голосом,— хоч ви і зрубаєте дерево, однаково треба зберегти насіння... Я, навпаки, гадаю, що й саме дерево слід залишити, прищепивши йому нові життєві сили... Політичну революцію, як бачите, вже здійснено; тепер треба подбати про трудящого, про робітника; наш рух мусить бути тільки соціальним, і я не повірю, щоб нам вдалося зупинити народ, коли він захоче взяти своє. Народ утомився, він вимагає своєї частки!

Ці слова захоплювали Олександра, його добре обличчя сяяло, коли він запевняв, що народ справді втомився.

— І ми вимагаємо своєї частки,— додавав Лакайль погрозливо.— Всі революції були на користь буржуїв. Досить з них. У цій революції вже настане наша черга!

Тут виникала незгода. Гавар пропонував загальний переділ усього, Логр заперечував, кажучи, що не шанує грошей. Тоді Шарве, покриваючи гамір гучним голосом, вів розмову сам:

— Егоїзм класів — одна з найміцніших твердинь тиранії. Погано, якщо народ буде егоїстом. Коли нам він допоможе, то дістане свою частку... Чого мені битися за робітника, якщо він не хоче битися за мене? Та, власне, не в тому річ! Потрібно буде не менше десяти років революційної диктатури, щоб привчити таку країну, як наша Франція, користуватися волею.

— До того ж,— додавала рішуче Клемане,— пролетаріат ще не дозрів, ним треба керувати.

Вона рідко вступала в розмову. Ця серйозна висока жінка, одна серед чоловіків, слухала розмови на політичні теми з серйозним, професорським виглядом. Прихилившись спиною до перегородки, вона пила маленькими ковтками грог, раз у раз поглядаючи на співрозмовників. Брови її хмурились, ніздрі роздувалися; ці мовчазні знаки згоди чи заперечення доводили, що вона все розуміє і має цілком певну думку про найскладніші речі. Час од часу Клемане скручувала цигарку, пускала кутиком рота тоненькі струмені диму і прислухалась уважніше. Здавалося, що вона є арбітром дебатів і по їх скінченні має роздати учасникам нагороди. Клемане, мабуть, вважала за краще залишатися жінкою і утримуватись від висловлювань, гадаючи, що не личить їй розпалятись, як чоловікові. Тільки під час гарячої суперечки вона кидала якесь зауваження або робила висновок, що складався з одного слова; на думку Гавара, вона могла заткнути за пояс навіть самого Робіна. В глибині душі конторниця вважала себе набагато розумнішою від цих панів. Вона відчувала повагу тільки до Робіна, часто подовгу дивилась на нього великими чорними очима, милуючись його мовчазністю.

Флоран, як і всі інші, не звертав уваги на Клемане. Для них вона була чоловіком . Їй так енергійно трясли руку, що могли вивихнути плече. Якось Флоран був присутній при славнозвісному зведенні грошових рахунків. Клемане одержала платню, і Шарве хотів позичити в неї десять франків. Але вона відмовила, говорячи, що спочатку їм треба зробити розрахунок. Вони жили на правах вільного подружжя і грошової незалежності: кожне з них акуратно оплачувало витрати. За таких умов, казали вони, ніхто з них нічогісінько не винен другому і не стає рабом другого. Плата за квартиру, за харчі, за прання білизни, за дрібні розваги — все це у них записувалося, підраховувалось, і потім підбивались підсумки. Того вечора Клемане, перевіривши рахунки, довела Шарве, що він уже винен їй п’ять франків... Після цього вона видала йому десять франків і сказала:

— Запам’ятай, що тепер ти винен мені п’ятнадцять франків... Ти повернеш мені їх, коли одержиш за уроки маленькому Легюдьє.

Коли кликали Розу, щоб розрахуватися, кожне з них виймало з кишені по кілька су, що припадали по рахунку. Шарве жартома навіть називав Клемане аристократкою за те, що вона замовляла собі грог; він казав, наче його подруга хоче його принизити, даючи зрозуміти, що він заробляє менше за неї. Та воно так насправді і було, і в сміху вчителя звучав протест проти цього вищого заробітку, бо це принижувало його, хоч він і проповідував теорію рівності чоловіка й жінки.

Хоч суперечки і не призводили ні до чого, зате приємно хвилювали всю чесну компанію. З кабінету долинав страшенний гамір; матове скло перегородки бряжчало, як барабанна шкура. Часом галас цабував таких розмірів, що Роза, наливаючи за прилавком чарку якомусь блузнику, схвильовано повертала голову, незважаючи на свою флегматичність.

— Ну, мабуть, побилися! — казав блузник, ставлячи порожню чарку на прилавок і втираючись тильною стороною руки.

— Не страшно,— спокійно відповідав Лебігр.— Пани розмовляють.

Лебігр, дуже суворий у ставленні до інших клієнтів, дозволяв політиканам горлати скільки заманеться і ніколи не робив їм жодного зауваження. Він цілими годинами просиджував на лаві за прилавком у самій жилетці, спершися великою головою на дзеркало і стежачи сонними очима за рухами Рози, що відкривала пляшки або витирала столи ганчіркою. Коли Лебігр був у доброму настрої, а дівчина стояла перед ним і, закачавши рукава, виполіскувала чарки в басейні, вробленому у прилавок, він непомітно для сторонніх боляче щипав її за литки; Роза сприймала це з задоволеною посмішкою. Дівчина навіть не здригалася, хоч Лебігр часом щипав її аж до крові, і тільки казала, що не боїться лоскоту. Але, сидячи в сонній атмосфері винних випарів і гарячого блиску, господар винарні нашорошував вуха, бажаючи все-таки знати, що відбувається в кабінеті. Коли голоси підвищувались, він спирався на перегородку спиною і навіть, відчинивши двері, заходив і сідав на хвилину, ляснувши Гавара по нозі. Там він з усім погоджувався, киваючи головою. Торговець живністю казав, що хоч цей чорт Лебігр і не промовець, проте на нього можна звіритися, «коли почнеться веремія».

Та якось вранці на Центральному ринку між Розою і торговкою рибою зчинилася страшна сварка через кошик з оселедцями, який Роза ненароком перекинула. І тут Флоран почув, як лаяли шановного Лебігра, називаючи його «паршивим шпигуном», «брудною ганчіркою префектури». Коли інспектор нарешті відновив спокій, йому багато дечого розповіли про Лебігра: він служить у таємній поліції, це добре знав увесь квартал. Ще до того, як мадмуазель Саже почала відвідувати його винарню, вона казала, що зустріла його одного разу, коли він ішов з доносами. До того ж, він був грошовитою людиною, лихварем, давав дрібним торговцям позички на один день і постачав їм напрокат візки, за що брав великі проценти. Флоран був дуже схвильований. Того ж вечора він визнав за свій обов’язок переказати все це компанії.

Однак відвідувачі винарні тільки знизали плечима й посміялися з нього за таку підозріливість.

— Бідний Флоран боїться,—підступно зауважив Шарве.— Він гадає, що, коли побував у Кайєнні, то вся поліція стежить за ним.

Гавар ручився чесним словом, що Лебігр «добряча людина» і «чиста душа». Але найбільше обурювався Логр, аж стілець тріщав під ним: горбань лаявся і заявляв, що далі так не піде; коли кожного підозрювати у змові з поліцією, то краще він, Логр, сидітиме вдома й кине до чорта всю політику. Хіба не насмілилися сказати це саме про нього, про Логра, хоч він бився в 48-му і 51-му році і двічі мало не потрапив на заслання! Випнувши нижню щелепу, він кричав на все горло, поглядаючи на присутніх так, мов хотів силоміць вбити їм у голову переконання, що він не має ніякого відношення до мерзенних шпигунів, його обурені погляди викликали в інших заперечливі жести. Тільки Лакайль, почувши, що Лебігра обвинувачують у лихварстві, мовчки схилив голову.

Почалися дискусії про політику, і цей випадок забувся.

Відтоді, як Логр подав думку створити таємне товариство, Лебігр ще міцніше потискав руки відвідувачам кабінету. Насправді ж йому від них перепадав малий прибуток, бо вони ніколи не брали другої порції. Приятелі розсудливо зберігали питво під час палкого обговорення політичних та соціальних теорій і випивали останню краплю з келихів чи склянок перед самим виходом з винарні. Опинившись на свіжому повітрі, з запаленими очима, з шумом у вухах, вражені темрявою і тишею на вулиці, вони починала тремтіти від нічного холоду та вогкості. Роза причиняла віконниці в кабінеті. Вичерпавши всі слова, все красномовство, стомлені друзі потискали одне одному руки і розходилися; кожен обдумував свої аргументи і жалкував, що не може внушити іншим своїх переконань. Кругла спина Робіна, похитуючись, зникала в напрямку вулиці Рамбюто, а Шарве і Клемане ішли поруч через Центральний ринок до Люксембурзького парку, по-військовому стукаючи підборами і продовжуючи суперечку з приводу якогось пункту з галузі політики або філософії. Вони ніколи не ходили під руку.

Змова достигала поволі. На початку літа ще обговорювалося питання про необхідність «рішучих дій». Флоран, який спершу не погоджувався ні з ким, нарешті повірив у можливість революційного руху. Він серйозно взявся за це, складав замітки, накреслював на папері плани. Інші, як і раніше, тільки вели розмови. Потроху Флоран безроздільно віддався цій ідеї, над якою цілими вечорами міркував і мучився. Ця ідея так захопила його, що він привів до Лебігра свого брата Кеню, зрозуміло, не думаючи, що наражає його на небезпеку. Флоран, як і колись, вбачав у Кеню свого учня і навіть визнав за свій обов’язок направити ковбасника на добру путь. Кеню був зовсім новачком у політиці. Та, просидівши у винарні п’ять-шість вечорів, він почав дивитись на речі очима Флорана. Коли не було поруч красуні Лізи, він слухняно і з пошаною ставився до Флоранових слів. А втім, найбільше спокусило його те, що він разом з усіма бере участь у пиятиці; йому подобалося залишати свою ковбасну, зачинятись у цьому кабінеті, де так голосно кричали і де присутність Клемане надавала всьому, як він думав, підозрілого, пряного присмаку. Тепер він абияк готував свої ковбаси, поспішаючи до компанії, бо не хотів пропустити ні слівця з дискусій, які здавалися йому надзвичайно розумними, дарма що він часто нездатний був простежити за ними до кінця. Красуня Ліза добре помічала, що він поспішає піти, але нічого поки що не казала. Коли Флоран забирав із собою її чоловіка, вона стояла на порозі, трохи бліда, і суворим поглядом проводжала їх аж до винарні Лебігра.

Якось увечері мадмуазель Саже з віконця своєї мансарди побачила силует Кеню на фоні матового скла великого вікна кабінету, що виходило на вулицю Пірует. Вона влаштувала собі чудовий спостережний пункт напроти цього вікна, схожого на молочнобілий транспарант, де вирисовувалися тіні чоловіків, в яких раптом витягалися носи, виступали щелепи; їх величезні руки несподівано ще більше виростали, тоді як самих постатей не було видно. Це дивовижне розтягання окремих частин тіла, ці німі пристрасні рухливі профілі, що виказували сторонньому спостерігачеві з вулиці палкі суперечки відвідувачів кабінету, примушували стару стояти за серпанковими завісками доти, поки транспарант не ставав темним. Вона нюхом чула тут щось «чортівське».

Згодом мадмуазель Саже навчилася розпізнавати тіні по руках, по волоссі, по одежі. В цій плутанині стиснутих кулаків, розкуйовджених голів, похилих плечей, то ніби відривались і падали одні на одних, вона розрізняла знайомі обличчя й говорила: «А, це той довготелесий кузен; це старий жаднюга Гавар, а ось горбань і горголя Клемане». Коли силуети починали жвавіше рухатись і в безладному мигтінні нічого не можна було розібрати, у старої з’являлась непоборна потреба спуститися вниз і зайти до Лебігра подивитися, що там коїться. Саже купувала в нього смородинівку ввечері під приводом, що їй ранком «усі кості ломить» і що їй конче треба підкріпитися, перш ніж встати з постелі. Того дня, коли стара побачила масивну голову Кеню коло худої руки Шарве, що нервово жестикулювала, вона швидко прибігла до винарні, задихавшись, і, щоб виграти час, почала просити Розу помити їй пляшечку. Коли мадмуазель Саже мала вже виходити, то почула голос ковбасника, що говорив з дитячою щирістю:

— Ні, більше вони нам не потрібні... їх треба добре повимітати, цю банду комедіантів, депутатів і міністрів!

Другого ранку, о восьмій годині, Саже була вже в ковбасній. Вона застала там мадам Лекер і Сар’єтту, які нахилилися до шафи з грілкою, вибираючи собі гарячі сосиски на сніданок. Стара діва втягла їх у свою сварку з красунею Нормандкою за камбалу на десять су, і вони обидві негайно перейшли на бік красуні Лізи. Тепер, на їхню думку, рибна торговка нічого не була варта. І вони гудили як могли Мегюденів, непутящих дівок, що цінували в чоловіків тільки гроші. Справа в тому, що мадмуазель Саже дала зрозуміти мадам Лекер, начебто Флоран іноді уступав Гаварові одну із сестер, і вони вчотирьох пили й гуляли в Баратта, а платив за все монетами в сто су звичайно торговець живністю. Мадам Лекер мало не захворіла, і навіть очі в неї пожовтіли від розлиття жовчі.

Цього ранку Саже хотіла вразити саму мадам Кеню. Вона покрутилася перед прилавком і нарешті вимовила солодким голоском:

— А я бачила вчора пана Кеню. Еге ж, вони там дуже веселяться в кабінеті Лебігра і зчиняють такий гармидер!

Ліза повернулася лицем до вікна, трохи нашорошивши вуха, але не хотіла виявляти своєї цікавості. Мадмуазель Саже помовчала, сподіваючись, що її розпитуватимуть, а потім додала тихіше:

— Там з ними буває одна жінка... О, я нічого не кажу за пана Кеню, я нічого не знаю...

— Та це Клемане,— перебила її Сар’єтта.— Висока худа горголя, яка задається, бо в пансіоні вчилася. Вона живе з тим голодранцем-учителем!.. Я їх зустрічала разом; у них завжди такий вигляд, наче вони одне одного до участку тягнуть!

— Та я знаю, знаю,— продовжувала стара, яка добре знала і Шарве, і Клемане, але хотіла допекти ковбасниці.

А та й оком не моргнула і все ніби придивлялась до чогось дуже цікавого на Центральному ринку. Тут мадмуазель Саже, вдаючись до крайнього заходу, звернулася до мадам Лекер:

— Я хотіла вам сказати, що ви б добре зробили, якби порадили своєму зятеві бути обережнішим. У цьому кабінеті вони кричать таке, що аж волосся дибом стає . Їй-богу, чоловіки такі одчайдушні з своєю політикою! Коли б їх почув хто, то, як собі хочете, а це їм так не минулося б.

— Гавар робить, що захоче,— зітхнула мадам Лекер.— Тільки цього невистачало. Він мене зовсім доконає, якщо потрапить до в’язниці.— і в її каламутних очах блиснув вогник. Сар’єтта реготала, мотаючи головою, свіжа та рум’яна від ранішнього повітря:

— От Жюль, той вміє дати чосу всім, хто гудить імперію... Він казав мені, що їх слід у Сені втопити, бо жодна порядна людина їх не підтримає.

— О,— вела своє мадмуазель Саже,— то не велике лихо, коли необережне слово почує така людина, як я. Ви ж знаєте, я собі краще дала б руку відрубати... Ось, наприклад, пан Кеню вчора говорив...

Вона знову зупинилась. Ліза трохи поворухнулась.

— Пан Кеню говорив, що треба порозстрілювати всіх міністрів, депутатів — усю банду.

На цей раз ковбасниця зблідла і круто повернулась, стиснувши складені поверх фартуха руки.

— Це говорив Кеню? — уривчасто запитала вона.

— Атож, і ще багато чого, я всього й не пам’ятаю. Розумієте, я на власні вуха чула... Та ви не хвилюйтеся так, мадам Кеню. Ви ж знаете, що з мене й слова не витягти: я не маленька, розумію, що іноді необережний вираз може підвести людину під велику біду... Все між нами лишиться.

Ліза опанувала себе. Вона пишалася своїм зразковим, тихим сімейним життям і не допускала, щоб між нею й чоловіком постало якесь непорозуміння. Тому вона тільки знизала плечима, промовивши з посмішкою:

— Та все це дурниці, дітям на сміх.

Вийшовши на вулицю, три жінки погодилися, що в красуні дуже кумедно витягнулось обличчя. Всі вони — кузен, Мегюдени, Гавар і подружжя Кеню з своїми історіями, в яких люди нічого не можуть збагнути, погано скінчать. Мадам Лекер поцікавилась, що роблять з людьми, заарештованими за «політику». Мадмуазель Саже знала тільки, що вони десь зникають і ніколи не повертаються. А Сар’єтта зауважила, що, може, їх просто кидають у Сену, як того вимагав Жюль.

За сніданком і обідом ковбасниця уникала навіть натяків на вчорашнє. Ввечері, коли Флоран і Кеню пішли до Лебігра, в її погляді було не більше суворості, ніж напередодні. Але того вечора, як навмисне, обговорювали питання про майбутню конституцію, і коли компанія нарешті вийшла з кабінету, була перша година; віконниці вже зачинили, і політиканам довелося, зігнувши спину, виходити по одному через задні двері.

Кеню повернувся до себе з неспокійним сумлінням. Він тихесенько відчинив троє чи четверо дверей своєї квартири, йдучи навшпиньках з простягненими вперед руками, щоб не наткнутися на меблі. Все спало. Коли він увійшов до спальні, йому стало дуже прикро, що Ліза лишила там запалену свічку: свічка горіла в цілковитій тиші високим, меланхолійним полум’ям. Поки він роззувався і ставив черевики на краєчок килима, годинник пробив пів на другу так дзвінко, що Кеню збентежено повернувся, боячись зробити різкий рух, і люто глянув на блискучого позолоченого Гутенберга з пальцем на книжці. Винуватець бачив тільки Лізину спину й занурену в подушку голову і відчував, що дружина, мабуть, не спить, а лежить, широко розплющивши очі, повернувшись лицем до стіни.

У широкій спині Лізи, з складками жиру на плечах, відчувався стримуваний гнів; її нерухомість крила в собі безапеляційне обвинувачення. Кеню, зовсім зніяковівши від такої суворості цієї спини, що ніби розглядала його, немов повновладний суддя, прослизнув під ковдру, погасив свічку й завмер. Він ліг скраєчку, щоб не зачепити жінки. Вона не спала — Кеню готовий був у цьому заприсягтись. Через деякий час він почав засинати в розпачі від упертої Лізиної мовчанки, не сміючи побажати їй на добраніч, почуваючи себе безсилим перед цією невмолимою масою, що не приймала його покори, загородивши собою постіль. Наступного дня Кеню спав довго. Коли він прокинувся, лежачи на самій середині постелі, до підборіддя вкритий периною, то побачив Лізу, що сиділа коло стола і приводила в порядок папери. Він так міцно спав після вчорашньої гулянки, що й не помітив, коли вона встала. Кеню набрався сміливості і спитав з глибини алькова:

— Чому ж ти мене не збудила? Що ти там робиш?

— Я прибираю в шухлядах,— відповіла вона спокійно, звичайним голосом.

йому відлягло від серця. Однак Ліза додала:

— Не відомо, що може статись, як раптом надійде поліція...

— Чому поліція?

— Тому, що ти тепер устряв у політику.

Він сів на постелі, обурений, остовпілий від цього несподіваного суворого нападу.

— Я встряв у політику? Я займаюсь політикою? —, повторював Кеню.— Поліцію це не обходить: я себе не компрометую!

— Звичайно, ні,— підтвердила Ліза, знизавши плечима.— Ти тільки проповідуєш, що треба всіх порозстрілювати.

— Я? Я?

— І кричиш про це у винарні... Мадмуазель Саже чула твої теревені. Весь квартал тепер уже знає, що ти червоний.

Ковбасник раптом знову повалився на ліжко. Він ще не зовсім очуняв від сну. Лізині слова відбивалися в його вухах, мов стукіт грубих жандармських чобіт за дверима кімнати. Кеню подивився на жінку, зачесану, затягнену в корсет, у звичайному щоденному вбранні,— і остаточно розгубився, побачивши її такою пристойною в цих драматичних обставинах.

— Ти знаєш, я даю тобі повну волю,— сказала вона, помовчавши хвилину і продовжуючи розбирати папери.— Я не хочу, як то кажуть, командувати в домі... Ти тут хазяїн і можеш рискувати нашим становищем, підривати наш кредит, руйнувати дім... Згодом я тільки повинна буду боронити Полінині інтереси.

Кеню почав був протестувати, але дружина рухом руки зупинила його, додавши:

— Ні, нічого не кажи, я не хочу викликати тебе на сварку, навіть на пояснення... Ох, якби ти спитав моєї поради, якби ми раніше переговорили про все це, було б зовсім інакше! Даремно кажуть, нібито жінки нічого не розуміють у політиці... Хочеш, я тобі скажу, яка в мене власна політика?

Вона встала і почала ходити від ліжка до вікна, стираючи пальцем порошинки, що насіли на блискуче червоне дерево дзеркальної шафи та на комод-туалет.

— Це політика порядних людей... Я вдячна урядові, коли моя торгівля йде добре, коли я можу спокійно обідати і не боятися, що завтра прокинуся від рушничних пострілів. Що, добре було в 48-му році? Дядько Градель, людина шановна, показував нам свої рахункові книжки за той час. Він втратив понад шість тисяч франків... Тепер, коли в нас імперія, товар має збут, усе продається. Ти не можеш цього заперечувати. Так чого ж ви хочете? Яка вам буде користь від того, що ви порозстрілюєте всіх?

Ліза зупинилася коло нічного столика, схрестивши руки й дивлячись просто на Кеню, який майже зник під периною. Він намагався пояснити, чого хотіли його приятелі, але заплутався в політичних та соціальних системах Шарве й Флорана. Ковбасник говорив про невизнані принципи, про настання ери демократії, про перетворення суспільства, перемішуючи все це дуже чудернацьким способом. Ліза тільки плечима знизала,— вона нічого не зрозуміла. Нарешті він ухилився від дальших пояснень і почав громити Другу імперію,— це справжнє царство розпусти, нечесних справ, збройного грабунку.

— Бачиш,— казав він, пригадавши один вираз Логра,— ми жертви банди авантюристів, що грабують, гвалтують і вбивають Францію... Вони нам не потрібні!

Ліза на все це відповідала знизуванням плечей.

— І це все, що ти мав сказати?—запитала вона з непохитним спокоєм у голосі.—Що мені до всього того, що ти оце розповів? Та якби це навіть було правдою, що ж такого? Хіба я раджу тобі бути безчесною людиною? Хіба я силую тебе не платити боргів, обдурювати покупців, старатися якнайшвидше зібрати гроші, нечесно їх придбати? Ти мені кінець кінцем, розізлиш. Ми порядні люди, ми нікого не грабуємо, нікого не вбиваємо. І цього досить. А до інших мені байдуже, хай собі будуть мерзотниками, якщо хочуть!

Ковбасниця була чудова і торжествувала. Вона знову почала ходити по кімнаті, високо держачи бюст, і продовжувала говорити:

— Значить, щоб догодити тим, хто нічого не має, не треба гроші заробляти? Зрозуміло, я використовую сприятливий час і підтримую уряд, який дає хід торгівлі. Якщо він і чинить паскудства, я того й знати не хочу. Сама я знаю, що паскудства не роблю, і не боюся, що на мене показуватимуть пальцями в нашому кварталі. Надто по-дурному було б битися з вітряками. Пам’ятаєш, під час виборів Гавар казав, нібито кандидат, якого підтримував імператор, був банкрут і причетний до брудних справ? Може, воно так і було, я не заперечую. І все ж ти дуже розумно зробив, подавши за нього голос; адже тебе не просили позичати йому гроші, не пропонували вести з ним справи, а просто хотіли, щоб ти довів урядові, наскільки ти задоволений з теперішнього розквіту ковбасної торгівлі.

Тут Кеню пригадав одну фразу Шарве. Вчитель заявляв, «що відгодованих буржуїв, розжирілих крамарів, що підтримують уряд, якого не можуть терпіти всі інші класи суспільства, треба першими кинути в помийницю. Це через них, через егоїзм їхнього черева панує деспотизм і точить націю». Кеню намагався договорити фразу до кінця, але обурена Ліза перебила його:

— Та облиш, будь ласка! Моє сумління не докоряє мені ні в чому. Я нікому не винна жодного су, я не втручалася ні в які шахрайські каверзи; я купую і продаю добрий товар і не беру дорожче за моїх сусідів... Те, що ти допіру говорив, стосується наших родичів Саккарів. Вони вдають, ніби навіть і не знають, що я живу в Парижі; але я більше від них маю право пишатись і сміюся з їхніх мільйонів. Кажуть, що Саккар наживається на знесенні старих будівель і обкрадає всіх і все. Це мене не дивує; він завжди прагнув до цього. Він любить гроші тільки для того, щоб купатись у золоті, щоб мати змогу по-дурному розкидатися ними... Хай доберуться до таких, як він, до людей, що наживають казкове багатство,— це я розумію! Якщо хочеш знати, я не поважаю Саккара. Але нащо чіпати нас? Ми живемо тихо, нам потрібно буде п’ятнадцятій років, щоб забезпечити собі старість; ми не втручаємося в політику, і в нас одне бажання: виховати нашу дочку і спокійно припливти до тихого причалу! Облиш, прошу тебе, ти, здається, жартуєш. Ми порядні люди!

Вона присіла на край постелі. Кеню був зовсім збитий з пантелику.

— Вислухай мене добре,— поважно казала далі дружина,— Ти, сподіваюсь, не хочеш, щоб пограбували нашу крамницю, спустошили льохи, покрали твої гроші? А коли б ці люди, що збираються в Лебігра, насправді перемогли, то невже ти думаєш, що тобі наступного дня вдалося б, як тепер, лежати в теплому ліжку? А потім, спустившись до кухні, готувати галантири, як робитимеш це зараз? Сам же знаєш, що ні... То нащо ж ти говориш про повалення уряду, який боронить твої права, твою власність і дає тобі змогу заощаджувати трохи грошей? Ти маєш жінку, дочку і насамперед повинен подбати про них. Ти був би злочинцем, якби рискнув їхнім щастям. Тільки бездомні волоцюги, яким нічого втрачати, можуть мріяти про різанину та безладдя. Адже ти, звичайно, не хочеш пошитись у дурні, чи не так? То сиди краще вдома, дурнику, спи собі, їж досхочу, складай гроші, розкошуй у спокої, май чисте сумління і знай, що Франція сама зуміє постояти за себе, коли імперія набридне їй. Батьківщина тебе не потребує!

Ліза сміялася чарівним сміхом. Кеню був остаточно переможений. По суті, дружина мала рацію; крім того, вона була така красуня і сиділа на крію ліжка зачесана, чистенька, свіженька, у сніжно-білій білизні. Слухаючи Лізу, чоловік поглядав на портрети в золочених рамах по обидва боки каміна. Звичайно, вони порядні люди, вони виглядали так пристойно, одягнені у все чорне. Та й сама спальня здавалася Кеню кімнатою в домі дуже поважних людей; гіпюрові квадратики на м’яких меблях надавали обстановці пристойного, вигляду; килим, завіски, фарфорові вази, розписані пейзажами, свідчили про працьовитість хазяїв і любов до комфорту. Кеню ще глибше заліз під перину, де з насолодою парився, мов у теплій ванні. Йому так яскраво уявилося, що він, через надто часті відвідини Лебігра, мало не втратив усе це: і широке ліжко, і спокійну кімнату, і ковбасну, про яку тепер думав з докорами сумління та ніжністю. А від Лізи, від цих меблів, від усіх милих речей навколо віяло добробутом, від якого йому трохи перехоплювало подих.

— Дурнику мій,— вимовила жінка, побачивши, що він здався,— на добру ж путь ти став! Та, бачиш, тобі довелося б переступити через наші трупи, мій і Полінин... Не будеш більше втручатися в політику, гудити уряд? А втім, усі уряди однакові. Ми підтримуємо цей і так само підтримували б інший, це необхідно. Найголовніше — бути забезпеченим на старість і спокійно жити на ренту, знаючи, що чесно нажив свій капітал.

Кеню згідливо кивнув головою. Намагаючись виправдатися, він пробурмотів:

— Це все Гавар...

Та Ліза раптом споважніла й сердито перебила його:

— Зовсім не Гавар... Я знаю, хто. Йому б краще подбати про свою безпеку замість того, щоб компрометувати інших.

— Ти натякаєш на Флорана? — обережно запитав чоловік, трохи помовчавши.

Вона відповіла не відразу, а встала «й підійшла до столу, ніби для того, щоб стриматись. Потім виразно промовила:

— Так, на Флорана... Ти знаєш, яка я терпляча. Ні за що в світі не хотіла б я ставати між твоїм братом і тобою. Кровні зв'язки — свята річ. Але нарешті терпець увірвався. Відколи він у нас оселився, все пішло хтозна-як... А втім, я нічого не хочу говорити, так буде краще.

Знову настала пауза. Бачачи, що чоловік зніяковів і тільки поглядає на стелю алькова, Ліза продовжувала говорити, поволі розпалюючись:

— Зрештою, що тут багато балакати. Він, здається, навіть не розуміє всього, що ми для нього робимо. Ми взяли собі тягар на шию, віддали йому Огюстінину кімнату: бідна дівчина навіть не нарікає, що спить тепер у комірчині, де їй невистачає повітря. Ми його годуємо від ранку до вечора, панькаємося з ним... а він і не помічає того! Приймає все так, наче інакше й не може бути! Він заробляє гроші, а куди вони йдуть, нікому не відомо або, може, навіть надто добре відомо.

— Він же має спадщину,— заперечив Кеню; йому було боляче слухати обвинувачення проти брата.

Ліза випросталась, ніби приголомшена цими словами . Її гнів минув.

— Так, це правда. Він має спадщину... Рахунок он у тій шухлядці. Але ж він сам відмовився, ти пам’ятаєш? Ти ж був при цьому? Вже це одне доводить, що він дурний і непорядний. Коли б він мав хоч трохи розуму, то давно вже робив би щось із тими грішми... Мені б дуже хотілося віддати йому ці гроші; це б нам розв’язало руки... Я вже двічі починала з ним розмову про це, та він і слухати не хоче. Тобі слід би вмовити його взяти свій капітал... Спробуй поговорити з ним. Гаразд?

Кеню щось пробурмотів. Ліза не наполягала на своєму, бо зробила, на її думку, все, чого вимагало сумління.

— Ні, Флоран не такий, як інші,— почала вона знову,— як ти собі хочеш, а на нього не можна звіритися. Я цього й казати не хотіла, але раз зайшла про це мова... Я не стежу за його поведінкою, вже й так не знати що говорять у кварталі. Хай він у нас харчується, хай живе і всіх обтяжує собою, з цим ще можна миритись. Єдине, чого я небожу йому дозволити,— це втягати нас у політику. Якщо він ще буде морочити тобі голову тими нісенітницями, якщо через нього на нас упаде хоч найменша підозра, то, кажу тобі заздалегідь, я швидко позбудуся його. Пам’ятай, я тебе попередила!

Флоран був засуджений. Ліза насилу стримувалася, щоб не-висловити всього гніву, що накипів у неї на серці, не полегшити собі душу вибухом обурення. Флоран ображав усі її інстинкти, обурював її, лякав; через нього вона була справді нещаслива. Потім вона ще пробурмотіла:

— Людина, яка зазнала найпаскудніших пригод, людина, яка не зуміла навіть створити собі сім’ю... О, я розумію, що вона жадає кровопролиття. Ну, і хай у неї стріляють, якщо це їй подобається; але нехай не відбирає порядних людей од їхніх сімей... До того ж, Флоран мені просто не подобається, от і все! Ввечері за столом від нього так тхне рибою, що я не можу їсти. А йому хоч би що: їсть собі, скільки влізе, і хоч би їжа йому на користь була, а то ні ознаки, ні признаки. Цей нещасний навіть погладшати не може, так його роз'їдає жовч.

Ліза підійшла до вікна й побачила Флорана. Інспектор переходив вулицю Рамбюто, йдучи на ринок. Цього ранку був великий привіз морської риби; рибні кошики відливали сріблом, на торгах стояв гул. Ковбасниця стежила очима за гострими плечима дівера, що вступав в атмосферу Центрального ринку з його терпкими запахами. Флоран зігнув спину, відчуваючи нудоту,— йому від огиди аж у скронях стукотіло. І в погляді, яким Ліза проводжала його, видно було войовничу рішучість жінки, що вже відчуває перемогу.

Коли вона обернулася, Кеню вставав з ліжка. В одній сорочці, потопаючи босими ногами в мохові м’якого килима, ще теплий від приємної теплоти перини, він був, проте, блідий, бо незгода між братом і жінкою турбувала його. Але Ліза подарувала чоловікові одну із своїх чарівних усмішок, і він був глибоко зворушений, коли вона подала йому шкарпетки.