Червоні на чорному сліди

ГАЙТАВЕР

— Са-а-ашка, ану чеши сюда!

Сашка зупинилася й завмерла, міцно стискаючи сумку.

— Сюда, сказала! — знову закричала Люба, перехилившись донизу, й над вузьким прольотом під’їзду зателіпалися її великі груди.

— Що?

— Сюда піднялася, бистро! — багатозначно стишила голос Люба. Вона нетерпляче човгала голими ногами в гумових шльопанцях, наче вагалася, чи спускатися їй самій, чи поберегти репутацію в очах цієї малоліткй. Ще зовсім недавно Люба поводилася скромніше: в будинку про неї знали хіба те, що вона працює консультантом у магазині косметики й невтомно шукає собі чоловіка. Люба ростила довгі дорослі нігті, окультурювала їх французьким манікюром і, якнайвигідніше запакувавши всі свої випуклості, щоп’ятниці та щосуботи прицільно виходила на клубний промисел. Півроку тому вона врешті ви ходила собі мужичка з маленькою СТО й виразною попкою на підборідді, вийшла заміж, помітно погрубшала і розправила залежалі крила, від чого в під’їзді одразу стало ще тісніше.

— Вже побігла, — огризнулася Сашка, і не думаючи рушати зі своєї сходинки.

— Значить так! Передай бабі, що як я найду ще раз якесь гівно під ковриком, то нагодую їм вас обох, поняла? Буде в мене кров’ю срать твоя баба, як не заспокоїться!

Сашка вийшла з під’їзду, і ще одне Любине «по-оняла?!» вдарило їй у спину. Надворі було вітряно: подих вулиці після летаргійного сну зими збуджено лоскотав щоки, шелестів курткою і ніс запахи свіжої фарби та смаженої риби з чийогось вікна. На зупинці вона довго чекала тролейбуса, колупаючи пальцем оголошення на кіоску. Бляклі папірці пропонували записатися на йогу, виграти тисячу гривень, продати волосся, але Сашка машинально прошкрябувала нігтем усі ці суперпропозиції, бо давно нікому не вірила, та й волосся, потрібного на продаж, не мала. А що мала натомість, то хіба доволі специфічні комплекцію і зріст, через які два роки тому отримала чергове прізвисько з незмінною липучкою шкільного розголосу. Значення слова «гайтавер»[1] їй було досі невідоме, але Сашка ні на що приємне не розраховувала, інтуїтивно відчуваючи в цьому залізобетонному слові логічне продовження «свинини» та «желатину» (так її раніше називали в класі). Хоча вона не була товстою — радше просто дуже великою. Відповідно ж до таких природних габаритів, у Сашки вимахало все: плечі, стегна, руки, ноги, особливо ноги… Сорок третій розмір жіночого взуття виявився абсолютно неординарним явищем, про що продавці не втомлювалися її сповіщати. Утім, у власній інакшості Сашка не знаходила для себе ніяких переваг, тяжко гнітилася нею і в глибині душі побоювалася, що може вирости ще більше.

Під’їхала напівпорожня «сімка», й Сашка вмостилася біля вікна, просканувавши спершу швидким поглядом усіх інших пасажирів. Парочка сіруватих дідусів, тітка з кравчучкою і молода жінка з дитиною на руках не викликали ніяких підозр; вона добре знала, кого треба остерігатися. Кілька разів Сашка попадалася, не зреагувавши вчасно на цей особливий погляд — прижмур розумного хижака, що ховає пазурі в кишенях власної шкірянки і з підкресленою байдужістю, наче дрімаючи, обережно вистежує жертву, щоб вишкіритися до неї поганими зубами рівно за хвилину до того, як розчиняться двері тролейбуса; першого разу в Сашки відібрали таким чином двадцять щойно вторгованих гривень, а вдруге, не розжившись навіть дріб’язком, двоє контролерів швидко облапали її просто на зупинці й відпустили. Відтоді вона вже не помилялася, з блискавичною швидкістю встигаючи оцінити власні можливості в межах будь-якого замкненого простору і придбати квиток або випорснути в разі явної небезпеки.

Вона проїхала кілька зупинок, роздивляючись вологі протавки асфальту під брудним останнім снігом, і вийшла на кінцевій, біля ринку.

На її улюбленому місці, навпроти кіоску, в якому продавалися пельмені, синюваті млинці й сирники з темними пипками родзинок, умостилася якась бабулька з редькою й аджикою в мурзатих банках. Сашка подумки вилаялася і почала розкладатися за кілька кроків від неї. Майже завжди вона мусила стояти де прийдеться, бо, на відміну від своїх сусідок, починала працювати лише по обіді, тобто одразу після того, як поверталася зі школи. Постеливши собі картонку під ноги, Сашка розклала маленький стільчик і ширше розгорнула сумку, тицьнувши завершальним жестом стаканчик до її чорного нутра.

— Скільки? — одразу нахилилася тітка в довгій шубі й блиснула золотом на спритних пальцях, які вже порпалися в насінні.

— П’ятдесят, — відзначила миттєвий почин Сашка.

Тітка замислено розгризла кілька зернят, кинула решту собі в кишеню, повільно розігнулася й пішла далі, вихляючи багатим хутряним задом. «От корова», — подумала Сашка. В якості свого товару вона не сумнівалася: відточивши щоденною практикою майстерність, бабця смажила бездоганне насіння. Але за останні чотири роки Сашка встигла вивчити характер натовпу з усіма його щупальцями, що раз у раз норовили пригоститися її товаром задурно.

Майже кожного дня по буднях вона приторговувала біля цього стихійного базарчика насінням, а по п’ятницях і вихідних їздила до центру, де стояла в «трубі» і продавала солодкі льодяники на паличках. Незважаючи на всі очевидні відмінності місця дії, і тут, і там Сашка проходила школу боротьби за власне місце під сонцем чи тьмяною лампочкою в переході; неминуча гризня з сусідами, біганина від далекозорих органів влади, спілкування з покупцями та інші подібні премудрості вже давно навчили її не лише абетки, а й вищої математики самодіяльної торгівлі.

«Ви ж її загорніть у грубу тряпочку, бо коли останнього разу я робила собі компрес, то такі булдирі були. Ця редька зла, як сатана!» — хирлява бабулька за три кроки від неї нахвалювала свій товар. Сашка кинула трохи насіння вічним канюкам — горобцям, дістала газету з сумки й заходилася скручувати паперові кульочки.

— Фігасє, Гайтавер. Ну, і почьом сємкі?

Сашка напружилася, повільно звела очі. Над нею стояв однокласник і роздивлявся вміст торби з очевидною насмішкою, яку демонстрував усіма ресурсами своєї небагатої міміки. Коли Сашка ще тільки починала торгувати, то подеколи відчувала себе музейним експонатом: однокласники ходили на ринок, як на екскурсію, — подивитися на неї. Поступово вона звикла до різноманітних зустрічей на цій території, яку резонно вважала своєю, але й досі жовчно-гіркувата нудота піднімалася їй у такі моменти аж під зуби.

— Ну ти царьок, — посміхнувся ще ширше однокласник і, чвиркнувши крізь зуби, потягнувся до насіння. — Наторгашиш собі на свинячі шмотки.

Обличчя Сашки задерев’яніло. «Щоб ти здох, щоб ти здох, щоб ти здох», — почала вона подумки розкручувати маховик своєї ненависті, силкуючись перевести погляд із його руки на щось інше. Але такі, як цей її однокласник, спльовували крізь зуби, носили дорогі кросівки, користувалися смартфонами й плеерами останніх моделей, їздили з батьками до Туреччини на канікули, нагулювали собі там тонкий жирок і здоровий рум’янець, — та чомусь ніколи не здихали.

— Діма, — почувся звідкись ізгори голос, і безсмертний божок місцевого розливу різко обернувся до немолодої пещеної жінки. Вона тицьнула йому в руки пакети з овочами й бурою яловичиною і, мимохідь глянувши на Сашчину сумку, незадоволено звела тонкі брови.

— Я втомилася лікувати твої зуби, — холодно сказала жінка й посунула далі, а однокласник поспішив за нею, жодного разу не озирнувшись на Сашку.

«…Поріжте її пелюстками, посоліть трохи, а коли впіся- ється, заправте олією. Салат просто божествений!» — говірка сусідка тим часом укоськувала наступну купувальницю, але та довго перемацувала її чорну редьку, а потім купила пучок петрушки в іншої торговки й змішалася з натовпом.

Уже вечоріло, й усе більше людей товклося довкола базарного п’ятачка. Переважно жінки, які після роботи приречено завертали сюди за покликом інстинкту добування. Вони вдумливо куштували квашену капусту з пластикових контейнерів, перенюхували балик і сало, втомлено торгувалися, перебирали у відкритих коробках синтетичну білизну, і поступово їхні пакети й сумки розбухали до непідйомного стану. Втім, треновані багаторічною важкою атлетикою домашнього господарства жінки вперто піднімали їх і тягли, миготіли фрагментами своїх напружених тіл і впольованої здобичі перед Сашчини- ми очима. Такі атлетки нечасто були її клієнтками, адже зазвичай вони закуповували сире насіння кілограмами і смажили його самі — так вигідніше.

Сашка нудилася і байдуже позирала на перехожих, але її погляд знову й знову затинався на власних «свинячих» чоботах. Бабця купила їй ці чуні — інакше їх назвати годі — за сорок гривень на гуртовому ринку минулої осені, а відтак іще довго виїдала мозок чайною ложечкою, натякаючи на власну непомірну щедрість. Таких чобіт, дешевеньких, неоковирних, як ото носять сільські тітки, у школі не мав ніхто — навіть її однокласники з найбід- ніших сімей, навіть ті, чиї батьки пропивали та виносили з дому все, включно зі зношеними рейтузами своїх дружин, такого не носили. А Сашка носила, раніше Сашка й не таке носила. Лише рік тому вона остаточно переросла свою бабцю й звідтоді уже не могла доношувати одяг та взуття її далекої молодості.

— Сашкя, кушять хочіш? — схилився над нею Фаррух. Сашка кивнула й почала збиратися: торгівля сьогодні для неї закінчилася.

— Кушяй карашо, — заусміхався її годувальник, підтверджуючи свою прихильність аж такою щедрою шаурмою, що капуста разом із курятиною чвакнули з усіх щілин лаваша, щойно вона взяла її в руки.

Ще донедавна особливі мотиви цього ґречного таджика з кругленьким черевцем і маленькими вологими очима здавалися їй незрозумілими, але якось один із чергових аукціонів його нечуваної щедрості розставив усе на свої місця.

— Сашкя, сколька тібє лет? Дівятна-ацать? Два- ацать? — спитав тоді Фаррух.

— Чотирнадцять, — чесно відповіла Сашка, вгризаючись у вологий лаваш.

— Ма-а-ала, — не зміг приховати свого розчарування таджик.

Відтоді за звичкою, а може, з інших невідомих причин він і далі підгодовував Сашку, але іноді, винувато усміхаючись, все-таки нагадував їй про те, що такі благородні жести потребують дрібних заохочень. Сашка зітхала й дозволяла йому помацати себе за груди в потемку маленького кіоску з терпким духом жирного м’яса і корейської моркви. «Сашкя, расті бистреє, да?» — примовляв при цьому Фаррух і густо постогнував від задоволення.

Її бабці було майже вісімдесят. Маленька й висохла, схожа на зморшкуватий грибок, вона, тим не менше, доволі бадьоро шурувала в межах власної квартири, виходячи надвір хіба з дуже важливих для себе причин. Скільки Сашка її пам’ятала, бабця завжди переймалася двома речами: власним похороном і громадянськими війнами з найближчими сусідами; і одне, й інше тривожило її однаково гостро й потребувало повної віддачі останніх старечих сил. Понад сорок років свого життя бабця присвятила роботі на макаронній фабриці, та вже давно була на пенсії й ретельно готувала своє тлінне тіло до зустрічі з раєм. Вона підчитувала Біблію, доводила задавнені битви з ворогами до кульмінацій і купувала собі час від часу надзвичайно ошатні труси й панчохи, які складала до спеціально відведеної шухлядки.

Але шість років тому єдина донька підклала їй свиню, несподівано померши у сорок чотири від раку шлунку. Свинею виявилася восьмирічна Сашка — доволі пізня дитина, зачата колись від довгої туги не дуже щасливої жінки за безкорисливої допомоги випадкового незнайомця, звалилася бабці на голову як торішній сніг. «Останнє випробовування перед вратами рая», — вирішила бабця після тривалих вагань і залишила дівчинку в себе.

Перші два роки Сашка мовчала. Вона чемно ходила до школи, їла, спала, слухалася бабцю, робила все точно так, як та їй наказувала, але вдома при цьому не вимовляла й півслова. «Сашка, не дрочи мене, — сердилася бабця, — чи тобі язик відсох? От ремня дам!» Але онука дивилася на неї великими круглими очима й покірно чекала екзекуції. Вилаявшись, бабця на довгі місяці давала їй спокій, лише зрідка повертаючись до неминучих виховних бесід.

Тим часом Сашка хоч і мовчала, проте стрімко росла, і це так само дратувало бабцю. Уже давно вона виробила звичку не тринькати дурно гроші й акуратно складала кожну копійку до особливої коробочки, яку зберігала під заповітною білизною. Щоразу, відкриваючи схованку для планового поповнення, бабця любовно перебирала купюри коричневими сухими пальцями й довго мріяла про те, який пишний похорон собі влаштує, коли прийде час. Але тепер усю її пенсію пожирали безглузді витрати на Сашчине ганчір’я.

«Так, Сашка, — одного дня сказала бабця, перебираючи в голові всі можливі комбінації, - будем гроші робить. А то я з тобою і вмерти по-людськи не вспію». «Добре», — погодилася Сашка, і це було перше, що вона сказала вдома за останні два роки. Так почався їхній маленький бізнес із продажу тієї продукції, до виробництва якої бабця мала найбільший хист. Нарешті на цьому грунті вони знайшли щось на зразок спільної мови. І хоча бабця досі купувала їй необхідні речі так, наче відривала кожну гривню від себе разом зі шкірою, Сашка відчувала, що вони поступово стають рівноправними партнерами. Такі стосунки, зрештою, їй здавалися єдино можливим варіантом, хоча й тепер, у чотирнадцять, вона ще інколи отримувала від компаньйонки по шиї за дрібні промахи.

Що ж до чвар із сусідами, то заради справедливості треба сказати, що не лише бабця, а весь їхній під’їзд кипів давніми та свіжими образами й помстами, через що зажив особливої чорної слави в усьому мікрорайоні. Ніде не поїли одне одного мертвою водою на поминках, не підкладали всяких магічних скруток із волосся та нігтів, не забивали цвяшків по кутах і не обливали двері сусіда котячою сечею так завзято, як у цьому під’їзді. На диво, все це давало моторошні плоди: не бувало й півроку, щоб у якійсь із тутешніх квартир не сталося лиха. Люди вішалися, допивалися до білої гарячки, викидали недоношених дітей, знаходили в себе невиліковні хвороби — і з новою люттю накидалися на своїх кривдників, заповнюючи власні кармічні ємності тепер уже по вінця. Вкрай чорнорота і вразлива Сашчина бабця завжди була в центрі всіх оцих подій: вона постійно готувала смердюче зілля, діставала десь бичачі серця, не гидувала вибирати з сусідського сміття потрібні їй артефакти і безперестанно сипала прокльонами вперемішку з молитвами.

Коли Сашка повернулася додому, бабця робила льодяники, готуючись до прийдешніх вихідних. Вона важко човгала ногами між столом і плитою, вимішувала цукрову воду з яскравими барвниками, варила все це в каструльці й, неодмінно плюнувши на завершення в готову рідину, розливала її по формочках у вигляді півників та зайчиків. Сашка досі не знала, чому бабця надає перевагу саме такому рецепту: чи воліє, щоб її внучка не їла призначених на продаж льодяників, а чи в такий*спосіб висловлює своє ставлення до покупців «їрунди».

— Якщо голодна, налий собі капусти, — похмуро мовила бабця, помішуючи кольорове вариво довгою дерев’яною ложкою.

Сашка байдужо зазирнула до великої каструляки з борщем і сіла на табуретку.

— Бабо, — почала вона обережно, — я тут сьогодні Любу зустріла…

— Ну? — насторожилася бабця і завмерла з піднятою ложкою в руці.

— Бабо, нащо ви їй знову підкладаєте всяке під килимок?

— Тобі що з цього?

— Мені-то нічого… А от ви скоро будете кров’ю срати. Це вам Люба просила передати.

— От манда вшива! — сплеснула бабця руками, і червонястий сироп ляпнув кількома цятками на плиту та брудну підлогу. — Та я ж їй руки-ноги повикручую!

— Бабо, ви б поберегли себе, — сказала Сашка, викладаючи на кухонний стіл уторговані за насіння гроші.

— А ти, гамно малолітнє, не вчи мене! — верескнула бабця і аж затрусилася від злості. — Закрийся, поки я тебе кормлю!

Сашка мовчки схопила щойно зняту куртку і пішла надвір.

Найкраща і єдина Сашчина подруга жила разом з мамою за кілька кварталів. Марина вчилася в іншій школі, була старшою на рік, але доля звела їх неочікувано і, як тепер було ясно, неминуче. Це сталося одного літнього вечора, коли Сашка змушена була сидіти цілу годину під своїм під’їздом і чекати бабцю з ключами, тихцем спостерігаючи за сусідською пацанвою в альтанці неподалік. Пацани її цього разу не зачіпали, різалися в покер і були зайняті винятково собою та єдиною дівчиною в їхній компанії, яка в карти не грала, а сиділа на гойдалці й ліниво посьорбувала слабоалкоголку з яскравої пляшечки. Дівчина була на вигляд Сашчиною ровесницею, але, на відміну від неї, поводила себе дуже впевнено. Найголовніше ж було те, що це маленьке засмагле тіло, щонайбільше кілограмів сорок п’ять, так органічно рухалося, поверталося, підкурювало сигарету за сигаретою й комфортно почувалося у своїх крихітних шортах і короткому топіку, що Сашка як заворожена слідкувала за кожним рухом красивої дівчини.

І тоді з-за рогу будинку вигулькнула Люша, пританцьовуючи й роблячи невеличкі паузи через кожні кілька кроків. Ця душевнохвора або юродива, як казали баби в їхньому дворі, незмінно привертала до себе увагу. Вона була ще зовсім молодою жінкою з тонкою постаттю і довгим світлим волоссям, але страшна хвороба спотворила її обличчя кривуватою гримаскою, від чого звичайній людині годі було довго дивитися на Люшу без складної суміші співчуття й відрази. Жила вона зі своєю старенькою мамою в сусідньому будинку, і оскільки, згідно з довідкою, не становила ніякої небезпеки для оточуючих, то з ранку до вечора безперешкодно тинялася дворами, щось собі бубоніла під ніс, тихенько танцювала й ніколи не чіплялася до перехожих. «Люша!» — лише радісно вигукувала вона час від часу і гладила себе по голові.

Тепер, не припиняючи свого танцю, вона все ближче приступала до альтанки, час від часу зупиняючись, щоб себе погладити. За кілька метрів від потенційних глядачів Люша, зачувши увагу, захихикала і зробила якесь особливо вигадливе балеринське па, аж раптом із-під її сукні просто на асфальт випало щось настільки інтимне для кожної жінки, що Сашка відчула, як кров миттю вдарила їй в обличчя. Усі завмерли, але вже за мить альтанка вибухнула реготом. «А-га-га, Люша, заткні тє-єчь», — закричав їй хтось із пацанів, і всі загоготали ще голосніше. «Люша!» — засміялася вона й почала радісно гладити себе по голові, пританцьовуючи на місці. Все це було жахливо. Несподівано дівчина, яка на мить випала з поля Сашчиної уваги, підхопилася з гойдалки й з розмаху жбурнула напівпорожньою пляшкою просто в обличчя найближчого реготуна. Вона промазала буквально на кілька сантиметрів. «Хавальник закрий!» — так голосно крикнула дівчина, що Люша злякалася та потюпала далі, ображено мугикаючи на різні лади. Це сталося настільки несподівано, що пацани замовкли, не знаючи, як відре- агувати. Тим часом дівчина презирливо на них глянула й пішла з двору.

Після того пам’ятного дня Сашка, переборовши свої хронічні страхи й комплекси, зробила все можливе й неможливе для цієї дружби, — і Марина, своєю чергою, не- передбачувано пішла їй назустріч. Заповзятлива, гонорова, впевнена у собі й своїй удачливості, а найголовніше — худа, як прасувальна дошка, вона була повною протилежністю новій подрузі, але взяла її без зайвих роздумів під своє маленьке крильце. Марині було начхати на її чуні, на сорок третій розмір ноги, на бабцю, яка вже безсоромно порпалася у смітниках навіть удень. І хоча Сашка часом здогадувалася про потенційні вигоди подруги з такого очевидного контрасту між ними, але залюбки готова була миритися з цим лише за найменшу можливість вічного свята. Цим святом була для неї Марина.

Вона брала її з собою на дискотеки, опікувалася Сашкою, недбало тягнучи за неї мазу, як казали в школі. Вона зрідка дозволяла їй бути присутньою на зустрічах зі своїми численними дорослими друзями й ненастанно вчила новим життєвим премудростям. «Я намутила дімік, хочеш спробувать?» — варто було лише запропонувати Марині, як Сашка із завмиранням серця слухняно ковтала кілька пігулок, запивала їх пляшкою пива й мученицьки терпіла сліпучі спалахи у власній отьмареній голові. Та що димедрол — вона би й землю їла, якби її бойова товаришка знічев’я про це попросила…

Тепер Сашка йшла до Марини без попередження і тримала схрещені пальці в кишенях, щоб подруга не встигла кудись зникнути. Але та була вдома і навіть учила уроки, про що повідомила її мама ще в коридорі, шльопаючи босими мокрими ногами по лінолеуму.

— Колега, олів’є будеш? — втомлено спитала тьотя Таня й сунула ноги назад до тазика з теплою водою. Вона щойно повернулася з ринку, де торгувала джинсами, і тепер приходила до тями.

— Буду, — сказала Сашка й зашарілася.

— Ну, то вийди на балкон, набери собі в мисочку і заправ майонезом.

Анекдоти про виварку олів’є у випадку тьоті Тані були чистісінькою правдою: не маючи часу на готування, вона в холодні місяці року нарізала десятилітрову каструлю салату й залишала його незаправленим, після чого могла зберігати на балконі цей напівфабрикат тижнями. Такий самий підхід тьотя Таня, зрештою, практикувала і в інших житейських ситуаціях. Скажімо, продукти й речі вона незмінно закуповувала блоками, десятками кілограмів чи іншими гуртовими партіями, тому якщо Марині був потрібен новий ліфчик, тьотя Таня купувала їй десяток однакових, щоб потім знову не витрачати на це свого дорогоцінного часу.

Утім, дивацтва Марининої мами здавалися Сашці сущими дрібницями. Вона подобалася їй уся — з гучним голосом, двозначними жартами, різкими перепадами настрою (а швидка на руку тьотя Таня могла й стільцем у голову зацідити, якщо була на те особлива нагода), а головне — легкою вдачею. Одного разу на поминках вона ухитрилася випадково хильнути чарку горілки, ритуально призначену її щойно похованому чоловікові, і вже за мить усвідомивши вдіяне, тьотя Таня так потішно розреготалася, що накликала на себе праведний гнів усіх сусідів. Сашка, котру було також запрошено на цю вечерю, ще тоді зрозуміла, яка цікава людина — ця тьотя Таня. Але, страшенно соромлячись, вона ніяковіла й марнувала всі відведені долею можливості для спілкування з нею, — а затуркана ринком і домашніми клопотами тьотя Таня не встигала помітити особливі порухи душі приятельки своєї доньки.

Сашка наколупала собі мерзлого салату й поспішила до Марининої кімнати. У неймовірному розгардіяші, серед розкиданого одягу, коробок з косметикою, вологих рушників, тарілок із засохлими залишками мюслів та іншими малоапетитними деталями на вузькому ліжку лежала чимось незадоволена Марина в затасканій піжамі. Вона справді гортала підручник з географії, посмоктуючи консервовані вишні, які діставала пальцями просто з літрової банки.

— Учишся? — з обережною усмішкою спитала Сашка і присіла на крісло, несвідомо згрібачи і розгрібаючи олів’є в полумиску.

Марина мовчки скривила виразну міну, гучно закрила підручник і почухала ногу, залишаючи на ній липкі сліди.

— Давай нігті фарбувать? — мляво запропонувала вона.

— Ти фарбуй, а я так посиджу, — великодушно відгукнулася Сашка, взяла зі столу товстий зошит, густо списаний різними віршами, й заходилася його гортати. Марина дістала лак і, розчепіривши ватками пальці на правій нозі, почала свій педикюр, тоді як Сашка уважно перечитувала знайомі рядки й іноді навіть повторювала їх уголос. «Роза вянет от мороза, георгин ломается, а любовь без поцелуя просто запрещается…» — розсіяно бурмотіла вона, відчуваючи, як із кожною новою строфою псується її настрій. Сашка ніколи не цілувалась, якщо не брати до уваги сумнівних пестощів заповзятливого Фарруха. «Я свинина, я філе, я гайтавер!» — часто повторювала вона собі, замикаючись у ванній і розглядаючи власне тіло в побитому темними віспинами часу дзеркалі. Й ненавиділа ці величезні груди, масивні стегна, цей таємничий пушок у тих закапелках, куди й не наважувалася зазирнути ближче. Іноді Сашці навіть здавалося, що вона продала б душу за тонкі ноги і плаский животик, — але, певно, ті вищі сили, які розподіляють пласкі животики серед прекрасної половини людства, не цікавилися її душею так само, як і всім іншим. Авжеж, вона давно вирішила для себе, що в неї ніколи не буде кохання (бо хто ж спокуситься такою жиропою?), але все одно ці мудрі життєві вірші щоразу гостро нагадували їй про власну безпорадність. Тож Сашка відчужено ворушила губами, відчуваючи щось таке, що, мабуть, і не змогла б пояснити, якби Марина раптом її про це спитала. Утім, Марина нічого не запитувала, а мовчки займалася пальцями тепер уже лівої ноги. На відміну від Сашки, вона постійно знайомилася з різними чоловіками, які купували їй подарунки, годували в кафе, водили до клубів, і Сашка внутрішньо вагалася між щирою радістю за подругу і смертельною заздрістю її худорбі й закономірному фарту. «Любовь — это счастье, счастье — стекло, стеклянное счастье бьется легко…»

— Завтра підем на окружну, — раптом сказала Марина, не відриваючись від свого заняття.

— Навіщо?

— Будем гроші мутити, але не так, як ти подумала, — Марина засміялася.

— Завтра п’ятниця. Мені треба на Майдан, — промимрила Сашка.

— От поможеш мені, і поїдем разом продавати твої смоктачки, — спокійно сказала Марина, обережно зішкрібаючи пилочкою з мізинця невдало нанесений лак. — Тільки спочатку приходь до мене додому, підготуватися треба.

Сашка промовчала і з важким серцем закрила зошит. Сперечатися з Мариною вона не вміла.

Наступного дня після останнього уроку класна керів- ничка попросила Сашку ненадовго затриматись. Альбіна Артемівна закінчила інститут два роки тому, взяла цей дев’ятий клас аж на початку другої чверті через неперед- бачувані обставини, тож досі нервувала і вкривалася рожевими плямами, коли їй доводилося зі своїми учнями спілкуватися про щось, що виходило за рамки шкільних дисциплін. Щоразу це нагадувало їй змагання атлетів різних вагових категорій, і лише нещодавно й іноді вона почала виходити з цієї боротьби переможницею. В недалекому минулому професура педагогічного спорядила Альбіну Артемівну всією необхідною теорією, але ніхто не вчив її, як знаходити спільну мову з дітьми, які приходять на уроки зі скляними очима, часто пахнуть немитим тілом і між собою розмовляють здебільшого матом. Колись вона мріяла про те, як говоритиме зі своїми учнями про сучасну літературу, як дозволятиме собі імпровізувати, лавіруючи між неодмінними програмними рифами та реальними інтересами допитливих підлітків, — але тепер виразно бачила, яких утопічних повітряних замків набудувала собі в університеті, й відчуття фатальної помилки у власній долі не полишало її у школі майже ніколи.

Ця ж дівчинка, Саша Шаліменко, її особливо лякала: вчилася вона посередньо, хоча й не набагато гірше від інших, але, що суттєвіше, завжди була насупленою, неохайною і з неодмінною похмурністю відповідала на будь-яке, навіть нейтральне запитання.

— Сашо, — обережно сказала Альбіна Артемівна, — ти сядь, я хотіла з тобою поговорити.

Сашка мовчки сіла за першу парту перед учительським столом і несвідомо затарабанила пальцями по коліну: їй потрібно було забігти додому перед тим, як іти до Марини, та й розмова з Мальвіною не обіцяла нічого доброго. Як же відштовхували ці вічно пухнасті светрики, трикутні нігті, схожі на кігтики дрібної пташки, й тонкі провалини в голосі, коли вчителька починала з ентузіазмом декламувати когось із улюблених поетів. У класі її позаочі називали Мальвіною Артемонівною і відверто глумилися з найкращих поривів класухи, яких, щоправда, з кожним днем ставало все менше. Попервах Альбіна Артемівна поривалася налагодити контакт якимись забавками і психологічними тестами, потягти підопічних до театру, навіть поставити щось простеньке силами класу; але за першою ж ластівкою у вигляді розкиданих по підлозі кольорових квадратиків, які вона півночі вирізала, щоб перевірити колірну діагностику Люшера на учнях, слідувала ціла навала її особистих розчарувань. Останньою краплею став невдалий похід класу на виставу «Назар Стодоля», під час якої двоє Сашчиних однокласників примудрилися закурити просто в ложі бельетажу. «А ви ж виродки», — задумливо промовила відтак на класних зборах Альбіна Артемівна й назавжди покінчила зі своїм недоречним альтруїзмом.

— Мені сказали, що знову бачили, як ти торгувала… — протягнула вона повільно, й рожеві плями на її обличчі набрали густого червоного відтінку.

Сашка опустила очі в парту.

— Сашо, людина твого віку має проводити час за книгами, а не на ринку. Це руйнує тебе… якщо, звісно, ще є чому бути зруйнованим.

Альбіна Артемівна запнулася і знизала плечима. Кілька днів тому вона бачила, як ця Шаліменко плакала, сидячи в порожньому кабінеті. Пізніше з’ясувалося, що хтось із однокласників начепив їй на голову бутербродний пакет, забруднений вершковим маслом. Дещо надміру надсадне як для такого випадку схлипування вічно мовчазної Шаліменко, яку Альбіна Артемівна встигла ненароком помітити, зазирнувши до класу, викликало в неї непоясненну відразу.

— Можливо, тобі потрібна якась допомога? — спитала вона втомлено. — Тобі ж, як сироті, мають бути якісь спеціальні пільги й особлива державна підтримка. Може, варто допомогти пришвидшити якісь бюрократичні процеси?

— Не треба, — з байдужим виразом обличчя сказала Сашка.

Вона не те щоб скептично ставилася до державної підтримки взагалі, але вся її пенсія разом з іншими виплатами так чи інакше загрузала в опікунській трясовині бабчиної коробочки, а спілкування з працівниками соціальних служб щонайменше дратувало. Одного разу до Сашки додому завітали кілька дівчат її віку й почали настирливо запрошувати в гості до свого молодіжного центру. «Ми опікуємося сиротами, влаштовуємо виставки дітей-інвалідів, ой, для дітей-інвалідів, граємо з ними в ігри, збираємо одяг…» — урочисто торохтіла дівчинка в модній курточці, зацікавлено вивчаючи поглядом Саш- чин домашній халатик і облізлий коридор.

Несподівано для себе самої за кілька днів після цього візиту Сашка наважилася й пішла до молодіжного центру, добряче хвилюючись і пориваючись кілька разів по дорозі завернути назад. Але, все-таки діставшись до кінцевого пункту, вона потрапила туди явно невчасно. «Тут прийшла одна дівчинка-сирота, займіться нею», — строго відірвав кількох підлітків від невизначено-важливої соціальної справи їхній заклопотаний керівник, і вони понуро зайнялися Сашкою, від браку ідей навчаючи її працювати у «ворді» та «екселі». Вона чесно клацала пальцем по клавіатурі, згоряючи від сорому, і зрештою вирішила, що більше сюди не прийде.

Іншим же разом Сашка дозволила вмовити себе на безкоштовну поїздку до літнього дитячого табору — й жорстко за це поплатилася. Три тижні вона там по-справжньому виживала, рахуючи час не днями, а хвилинами, адже в цьому, насправді, замкненому просторі Сашка, як завжди, буквально з першого ж дня зміни отримала роль головного об’єкту знущань.

Однією з тактик її ворогів було безперервне слідкування за жертвою, в ході якого вони не залишали її ані секунди на самоті. Ніде й ніколи Сашка не могла позбутися «хвоста»: її знаходили в палаті, їдальні, душовій, туалеті, особливо в душовій і туалеті… Уже за перші п’ять днів Сашка спізнала страшну муку у вигляді випорожнення шлунку на очах регочучих переслідувачів: більше терпіти вона не могла, а відсутність кабінок у старенькому табірному туалеті була не на її користь.

Вона засинала тільки тоді, коли падала з ніг від фізичної втоми, а прокидаючись, знаходила власну майку пришитою до простирадла. їй підкладали папороть під матрац, вимазували шльопанці фекаліями місцевого Тузика, бруднили вночі волосся зубною пастою й писали любовні листи хлопцям зі старших загонів від Сашчиного імені. Три тижні, цілі три тижні вона виживала — з тим, щоб повернутися й більше ніколи не повестися на безкоштовний сир, що, як тепер їй було достеменно відомо, буває лише в мишоловках.

— Не треба, я сама, — повторила Сашка, відводячи погляд від пташиних рук Альбіни Артемівни. — Я піду?

- Іди, — сказала Альбіна Артемівна, презирливо скидаючи брівки. — Але, в такому разі, у тебе будуть вели-и- икі проблеми.

Одного разу Сашка побачила її з мамою на тролейбусній зупинці. Мініатюрна стара жінка з сивим пучечком волосся плакала й розгублено обмацувала свіжі розпанахані рани на шкіряному тільці своєї сумочки. «Порізали… порізали… Алю, як же тепер… за квартиру… на пальто», — безперестанку примовляла стара пані, а Аля з жалобним виразом обличчя промокала їй носовичком сльози на щоках і підборідді. «Мамочко, прорвемся, не плач, мамочко», — повторювала вона.

— Будь ласка, не треба, — тихо попросила Сашка.

- Іди, іди. І подумай про пріоритети. Це твоє домашнє завдання!

Сашка взяла сумку і вийшла з класу, спиною відчуваючи переможний погляд холодної Мальвіни.

Марина зустріла Сашку в самій білизні й чорних візерунчастих колготах.

— Де ти лазиш? — незадоволено буркнула вона й продовжила маніпуляції з власним обличчям, зосереджено возюкаючи пензликом у коробочці з тінями для очей. — Якщо хочеш, можеш узяти мамкину бритву. Вона до баби у Вінницю поїхала.

Час від часу Марина люб’язно виказувала Сашці безмежність свого фавору тим, що дозволяла їй скористатися деякими атрибутами материного туалету, від яких Сашчина бабця, на жаль, була вкрай далекою. Тоді Сашка з насолодою й певним благоговінням запускала в дію особливі механізми вдосконалення жіночої краси, про які зазвичай могла лише здогадуватися. Але сьогодні її гризли якісь бентежні передчуття, від чого вона лише розсіяно ходила тінню за Мариною, намагаючись прочитати бодай щось на її обличчі.

— Та розслабся, — засміялася Марина, довершуючи свій підозріло прекрасний образ лаковими чобітками на високих шпильках, — Одягай оте мамкине пальто, шапку і бери її сумочку, давай-давай, пішли вже. Смоктачки? Ну бери, тільки погнали. Я по дорозі все розкажу.

Утім, лише коли вони доїхали до кільцевої і пройшли пішки кілька кварталів, Марина, грузнучи шпильками в талому снігу, врешті-решт розкрила план майбутніх дій.

— Все, стаем тут, — завершила вона свою підготовчу роботу й зупинилася. — Відійди трохи, не світи таблом. А бігти будем до тих будинків.

Сашка відчула, що серце падає кудись дуже глибоко вниз, але слухняно відійшла кроків за двадцять від Марини, яка, граючись блискавкою на куртці, стала біля бордюру. Машини не зупинялися, лише зрідка сигналили й ненароком обдавали бризками цю сумнівну мізансцену. Так вони простояли хвилин сорок, посутеніло й Сашка добряче замерзла. Аж тут біля Марини нарешті загальмував брудний легковик. «Почалося», — подумала Сашка й спробувала прийняти поважну позу. Марина тим часом уже вела ділову бесіду через прочинене віконце, фамільярно обпершись на дверцята машини. Час від часу якісь уривки розмови крізь гамір жвавої траси долинали до Сашчиних вух. «І всі ж бачать», — тоскно міркувала вона, опускаючи обличчя все нижче — до запаху тьоті Тані, схованого в комірі її пальто. «Шо?.. Ага… Двісті… Ну, ладушки… Тільки я спочатку мамкє віддам», — нарешті видала Марина сигнальну фразу, недбало взяла купюру й манірною ходою рушила до Сашки. Десь за метр від неї вона зробила страшні круглі очі й прошепотіла самими губами: «Погнали!». І вони погнали.

Так швидко Сашка не бігала, мабуть, ніколи в житті. Громіздке пальто плуталося в ногах, шапка весь час спадала на очі, сумочка перекручувалася й заважала, десь позаду важко дихала Марина, загрузаючи підборами у в’язкій твані, а здалеку в спини їм бив натхненний багатоповерховий мат. Забризкані грязюкою, перелякані, вони летіли вздовж траси, сподіваючись тільки на те, що машина вже ніяк не зможе тут розвернутися і їх наздогнати, а сам водій прогавив той момент, коли можна було за ними вискочити. Панічний страх не дозволив їм стишити швидкість, аж доки, добігши до будинків і довго петляючи їхніми дворами, вони нарешті не заховалися до якогось незачинено- го під’їзду. Хвилин десять дівчата лише мовчали та важко хапали повітря, тримаючись за боки й обережно визираючи з маленького віконця надвір. Усе було тихо. Марина першою обм’якла, помахала двохсоткою і, підкуривши сигарету, простягнула її Сашці. «Гуляєм?» — не без гордості спитала вона.

У доречно демократичному для їхнього гуляння кафе було лише кілька відвідувачів. Сашка розстібнула пальто, обережно присіла за стіл і відчула, як тепло залоскотало їй щоки. Співучасниця щойно скоєного злочину замовила горілку й салат, загомоніла, закурила, почала сміятися й коментувати музичні кліпи, що мерехтіли на екрані маленького телевізора. Сашка зупинила погляд на переплетінні візерунків клейончастої скатерки й нарешті відчула щось схоже на полегшення.

Досі вона страшенно боялася ігор з реальною небезпекою. Чи не єдиною її крадіжкою до сьогодні була та булочка з сиром, яку вона колись несвідомо поцупила в гастрономі вдвох із такою ж п’ятирічною, як і тодішня Сашка, сусідкою. Нагулявшись у дворі, вони вирішили пройтися в магазині між полиць із макаронними й хлібобулочними виробами, взяли собі по ватрушці й тихцем звідтіля щезли. Ця історія, певно, нічим особливим не закінчилася б, якби Сашка не принесла недогризок додому.

— Хто тебе пригостив булочкою? — мимохідь поцікавилася мама, яка тоді ще була жива і навіть здорова.

— Я взяла її в хлібному, — зізналася Сашка.

Мама вся побіліла, схопила її під пахву й понесла вибачатися до магазину. Насмішкуваті очі здивованої продавщиці, яка дивилася на неї згори вниз у той час, як Сашка лопотала «вибачте», навіть не силкуючись вирватися з маминої міцної хватки, вона запам’ятала назавжди як одну з найбільших своїх поразок. Спантеличено усвідомивши, що ту ватрушку вона, виявляється, вкрала, Сашка заразом дійшла ще й іншого висновку: робити це можна лише тоді, коли немає ніякої можливості попастися на гарячому. Оскільки ж такі шанси були очевидними завжди, вона й не рипалася. На відміну від неї, більшість знайомих крутилась, як могла. Приміром, Сашка достеменно знала, що пацани з її двору розводять на гроші малоліток та зовсім немічних дідків і ніколи не проґавлять нагоди розжитися тим, що погано лежить, особливо, якщо це кабелі на заводах, котрі здаються потім як «цвєтмєт», або збережені по чужих підвалах старі телевізори, з яких викручуються конденсатори на продаж циганам. Сама ж вона ніколи на це не зважувалася, хоча й досадливо усвідомлювала час від часу, якою приємною альтернативою її стоянню на ринку могли б стати такі швидкі гроші. Сьогодні ж вони з Мариною так явно пробіглися самісінькою крайкою леза, навіть не подряпавшись, що Сашка відчувала тепер складну суміш жаху, захвату й невпевненості в реальності того, що відбулося півгодини тому.

Офіціантка принесла замовлення. Незвична до міцного алкоголю Сашка перехилила п’ятдесят грам, миттєво сп’яніла, і її! одразу здалося, що легкий гомін по кутках кафешної темряви, й запах свіжої капусти, й власне обважніле тіло, й навіть збуджена Марина, яка чомусь вимагала караоке в офіціантки, нарешті стали зовсім неістотними. Гарячий спокій розлився по руках і ногах, добігаючи навіть до кінчиків підмерзлих пальців, аж раптом десь в її потилиці виросло запитальне темне слово «пакет», і Сашка вмить протверезіла.

— Пакет, — сказала вона вголос і схопилася за голову.

— Який пакет? — засміялася п’яненька Марина.

— Пакет зі смоктачками. Я не знаю, де він.

— Ну, — протягнула Марина, не відриваючи погляду від екрану телевізора, — і я не знаю, де він.

Сашка підхопилася й почала стрімко застібати пальто.

— Ти куда? — здивувалася Марина.

— Піду пошукаю.

— Слухай, ти заманала зі своїм пакетом.

— Баба мене приб’є, - сказала Сашка, повернувшись за стіл.

— Хєрово, — з серйозним виглядом відповіла Марина і знову прилипла поглядом до телевізора.

Так вони просиділи мовчки хвилин десять, і розпаленіла від горілки та пережитих емоцій Сашка відчула наближення якоїсь дивної думки. «Я не буду, не буду думати про це», — попросила вона себе, але нб встигла зупинитися й подумала, від чого все навколо загострилося, неначе хтось підкрутив рівень звуку та яскравості в її голові, не потурбувавшись спитати дозволу. Офіціантка понесла на сусідній столик запечену рибу, й запах гарячої страви вдарив Сашці в лице, аж занудило. Вона напружено крутила в руках сумочку тьоті Тані, поки ще через три кліпи до них із Мариною підсів мужичок у чорній куртці й білих джинсах.

Низенький, миршавий, із кривим носом і шерстистими руками, він поводився дуже впевнено, недбало замовивши на їхній столик пляшку коньяку і фрукти. Марина ожила, забула про улюблений музичний канал і защебетала. Хвилин за двадцять з’ясувалося, що у Валери (так звали мужичка) сьогодні був особливий день: кілька годин тому він підписав угоду з купівлі ділянки, яку планував використати під безпрограшне будівництво.

— Ну шо, девочки, поехали… Отпразднуем, — діловито сказав Валера, звертаючись, власне, лише до Марини, й демонстративно вклав купюру до пластикової книжечки з принесеним їм рахунком. Марина, не довго вагаючись, застібнула куртку та продефілювала прихоро- шитися перед дзеркалом біля виходу з кафе.

— Може, не поїдем? — потягнулася за нею хвостиком Сашка.

— Не сси, — сухо сказала Марина і з рішучим виглядом вийшла надвір.

Уже в машині Валєра повідомив, що святкування відбудеться просто на території його нової ділянки, й зателефонував кільком своїм друзям, запрошуючи їх приєднатися. Вони їхали вечірнім містом, і рябі вогні стрибали на віконця й змішувалися між собою, немов у калейдоскопі. Доволі швидко Валєра довіз їх до своєї ділянки — вона виявилася неподалік від добре знайомого тепер Сашці місця на кільцевій — і зупинив машину біля зачинених темних воріт. Легко минувши цей умовний для нового власника кордон, вони пройшли на неосвітлену територію будівництва із застиглими масивними тілами бетономішалок і за низкою робочих фургончиків дісталися скромної обскубаної галявини з білим пЛастиковим столом і кількома стільцями.

— Хо-олодно тут, — кокетливо зауважила Марина, погладивши долонею спинку одного зі стільців, щедро перебинтованого ізолентою.

— Сейчас будет жарко, — впевнено пообіцяв їй Валера. І справді, вже за п’ять хвилин з’явилися його друзі, як двоє з погрібця, і негайно почали викладати на стіл горілку, коньяк, різані сир і шинку та інші гостинці.

Сашка невпевнено присіла за стіл, соромлячись зайвий раз підняти очі на нових знайомих, але вони їй це легко вибачили, майже не помітивши її присутності. Марина ж, яка своєю рано сформованою жіночою чуйкою одразу точно відзначила виняткову увагу всіх присутніх до себе, голосно жартувала, сміялася, охоче додавала організму алкоголю і, лише зрідка згадуючи про свою понуру подругу, обдаровувала її крихтами свого відчайдушного настрою. Сашка пила горілку з соком, ховала свої великі долоні під столом, весь час мовчала і знову мучилася неприємною думкою, яка так міцно захопила її ще в кафе. Десь за годину, знемігшись таки відігнати це від себе, вона дочекалася годящого моменту і тихенько сказала Марині у вухо:

— А ти не могла б мені дати… в борг… у тебе ж є.

— Що є? — не зрозуміла Марина.

— Ну, гроші, - дерев’яним голосом пояснила Сашка. Марина звузила очі, помовчала трохи і голосно сказала: — Я і так тебе вічно годую.

— Да, да, сладенькая, — невідомо до чого сказав Валера, погладжуючи її коліно.

Сашка вражено й кривувато посміхнулася і почала якось по-дурному стискати й розтискати пластиковий стаканчик у своїй долоні.

— Але ж ми разом… — сказала вона й осіклася.

— Ра-азом? — неочікувано розсердилася і перекривила її Марина. — Бля, хто ти, і хто я?! Разом!

Ті, кому не дісталося жодного її коліна, звісно, нічого не зрозуміли з цього діалогу, але про всяк випадок розсміялися.

Сашка трохи посиділа мовчки, й раптом відсторонено, ніби у фільмі, побачила власні закоцюблі руки, які почали звільняти великі ґудзики з тісних ворсистих щілин. «Що я роблю?» — подумала вона мимоволі, але вже піднялася і знову побачила дещо збоку стілець, який розхитано чвакнув під вагою пальта тьоті Тані. «Не починай», — незадоволено протягнула Марина з явною погрозою, але одразу розчинилася в тумані. Сашка, акуратно поклавши шапку й сумочку на стіл, розвернулася й пішла. «Ну і вали! Гайтавер! Кончена…» — понісся їй у спину істеричний вигук, але вже за мить вона нічого не чула і прямувала, наче впевнений лунатик, до не зачинених — на її щастя — воріт.

Було дуже пізно. Сашка йшла десь із годину пішки, впізнаючи віддаленими закутками свідомості якісь фрагменти дороги й поступово вирулюючи у правильному напрямку. Нічний колючий вітерець наскрізь прошивав її слизьку синтетичну блузочку, але вона зовсім не відчувала холоду. Вся очевидність щойно пережитих подій набухла в її потилиці знайомою чорною дірою, яка з’явилася шість років тому і вже ніяк не заростала шкоринкою часу, а лише періодами ховалася під тонкою обманливою плівкою звичайних буднів.

Вона прекрасно пам’ятала той день, коли відчула цю діру вперше: бабця тоді посадила Сашку на коліна й заходилася тонко підвивати. «Померла твоя мамка, лишила нас самих», — заголосила вона прямо до онуччиної маківки, і Сашка миттю відчула безкінечну прірву незворотності у власній голові — хоча, певно, і тепер не змогла б цього пояснити. Зради переслідували її все життя, починаючи з того дня, коли холодна мовчазна мама лягла до присипаної снігом землі назавжди, не залишивши Саш- ці тут, нагорі, геть нічого з того, що тепер їй було так потрібне. «Нічого, більше нічого не буде. Марини не буде, тьоті Тані не буде, нічого не буде», — шепотіла вона помертвілими губами до темряви, що час від часу озивалася голосами машин, власники яких ліниво сигналили здоровенній шафоподібній фігурі.

Завернувши до темного безлюдного двору і вже майже діставшись свого під’їзду, Сашка раптом почула якийсь порух у палісадничку й машинально розвернулася на звук. Із-під розлогої липи сіпнулася неясно знайома постать з маленькою каністрою в руці й завмерла у затінку під стіною. «Люба!» — вибухнула в Сашчиній важкій голові здогадка, й вона зіщулилася від цієї останньої краплі.

Тут, під їхніми вікнами, скільки Сашка себе пам’ятала, височіли кілька дерев — їх колись, дуже давно, ще до її народження, посадила мама. За гірким усміхом долі вдячні клени й липи Сашчину маму пережили, але рік тому пишні крони почали одночасно набрякати пухлинами омели, й невдовзі було вже нестерпно дивитися на уражене і спотворене їхнє гілля. У дворі подейкували про містичний підтекст такого всихання, але серед версій різного характеру траплялися й прозаїчніші: дехто вважав, що хвороба дерев могла бути спричиненою підливанням бензину чи іншої гидоти під їхнє коріння, і неявно натякали на тих мешканців будинку, чиї вікна влітку затемнювалися густим листям. Так чи інакше, ніхто нічого не бачив, тож така вірогідна версія зависла в повітрі. Але місяць тому, в якійсь із чергових сутичок бабці з Любою, остання серед різних красномовних обіцянок на адресу супротивниці вигукнула й те, що згноїть ті «грьобані липи» в одній ямі з бабчиною «грьобаною сім’єю». Тоді Сашка її слова пропустила повз вуха, але тепер, тепер…

Вона закричала страшним голосом і кинулася через маленьку огорожку палісадника, не розбираючи дороги. Люба злякано пискнула, кинула каністру й метнулася вбік, але Сашка легко її наздогнала й навалилася на втікачку всім своїм ведмежим тілом. Вона била її так, як нікого й ніколи в житті, зминаючи своїми залізними кулаками все без розбору до найстрашнішого хрускоту — живого тіла; гарчала, втоптувала Любу ногами в землю, немов якийсь предмет, відчуваючи тільки, як чорна діра б’ється збудженими живчиками тепер уже у здавлених скронях. Лише тоді, коли у дзвінкій тиші Сашка нарешті усвідомила, що Люба замовкла, її обличчя зсудомило, й вона зупинилася.

Десь удалині загавкав собака, але швиденько притих, і все знову стало мовчазним і нерухомим. Сонний будинок, як і раніше, розмірено дихав, легко озиваючись тремтінням шибок на останні дрижаки прилеглої траси. І лише Сашчин плач та ожилий сніг, що почав несподівано роїтися в повітрі, тривожили цей фіолетовий нічний спокій.

Вона плакала, і сльози струменіли тоненькими цівками з підборіддя на Любину заквецяну кров’ю й землею куртку, а тяжко хворі дерева над нею погойдувалися чорними тілами, неначе перешіптуючись про щось своє. Несподівано Люба застогнала, не приходячи до тями, й Сашка одразу скинулася над нею, мов ужалена. Прислухавшись до дихання, вона нічого до пуття не почула, але підхопилася, без особливих зусиль закинула Любу собі на плечі, перелізла через парканчик і, трішки хитаючись, попрямувала зі своєю ношею в ніч.

Якби комусь о такій порі довелося визирнути у вікно чи пройтися вулицею, то, мабуть, цей опівнічний спостерігач був би неабияк збентежений побаченим. Порожнім містом у білому шаленстві, певно, останньої в цьому сезоні хуртовини швидко йшла величезна, не за погодою легко вбрана дівчина з блідим, як крейда, обличчям і несла на собі якесь безформне тіло, мовби мішок із картоплею. Але, на щастя цієї дівчини чи, навпаки, гіпотетичного спостерігача, ця малозрозуміла картина так і лишилася ніким не поміченою.

А Сашка йшла, ні на мить не збавляючи темпу, й жовтогарячі вогники ліхтарів разом зі снігом стрибали їй у вічі. Вона відчула раптом забутий, але такий знайомий полиск із минулого життя, що аж здригнулася від несподіванки, — але, вмостивши Любу трохи зручніше на своїй спині, пішла далі, і той яскравий спалах, на диво, зовсім не затуманився в її скаламученій голові, як це бувало майже завжди з усіма дитячими спогадами, а, навпаки, розви- днівся особливими подробицями.

Ось вона, чотирирічна Сашка, вся закутана, мов капустина, в сотню одежинок, ще й із прилаштованим на роті носовичком, поважно сидить на маленьких санчатах, які везуть її крізь зимову млу до казкового маєтку Снігової Королеви. Швидше, швидше несуться санчата крізь замети, і колькі крихи блискучого снігу разом із таємничими жовтими вогниками (може, то очі вовків?) б’ються їй у щоки в цьому веселому хороводі заметілі. Десь попереду заливчасто сміється мама, й Сашці дуже хочеться її покликати, але заважає носовичок, і вона лише важко сопе й водить очима за материнською постаттю. Швидше, швидше везуть її невідомі санчата крізь роки, і Сашка хитається, намагаючись розвернути своє неповоротке тіло і якнайкраще роздивитися довколишню круговерть, — але не встигає нічого второпати. «Мамо!» — хочеться закричати їй, адже вона бачить, так виразно бачить рідну спину перед собою, але заважає Люба, яку Сашка несе до єдино відомого їй травмпункту, — й вона лише хапає повітря, намагаючись не загубити свій маячок. А мама десь там, у завірюсі, біжить, весело сміється й тягне свою невдатну велику доньку вперед, — тільки чомусь не повертається, ніколи не повертається, хоча Сашці страшенно хочеться вірити, що мама все-таки її почула.