Червоні на чорному сліди

АПРЄЛЮШКА

Коли Майя Дмитрівна нервувала, то починала їсти. Тепер, сидячи в задушливій переповненій маршрутці, вона пощипувала шелестку жовту слойку, але несвідомо зупиняла руку щоразу, як підносила її до рота, від чого на пучках тремтячої правиці та пошматованому тісті неапетитними плямами червоніла помада. Подумки Майя Дмитрівна сухо повторювала, що нічого особливого з нею не сталося, але на якомусь надцятому оберті цей рефрен неодмінно затинався, і тоді на поверхню пам’яті знову виринало вовтузіння вологих геніталій. Рваний рум’янець спалахував з новою силою на зморшкуватих щоках. Майя Дмитрівна приходила до тями і струшувала цукрову пудру з плаща, злодійкувато роззираючись навколо.

Усе почалося з появи нової співробітниці. Першого ж дня вона впевнено проявила себе як талановитий стратег і організатор дозвілля: щойно минула шоста й усі почали неквапом згортати вікна своїх програм, як новоприбула Ліля діловито дістала з сумки пляшку коньяку, лимон і коробку дорогих цукерок. «Дівчата, потєхє час», — загострила вона увагу присутніх на гостинцях, і «дівчата», кожній з яких було щонайменше на двадцять років більше, ніж двадцятип’ятирічній Ділі, з ніяковим зацікавленням потяглися до її столу. Вже за годину під- коньячені працівниці відділу демографії одностайно прийняли новеньку до свого товариства, й тихе застояне плесо давно не тасованого жіночого колективу заграло жвавими колами.

Самовпевнена, іронічна, але й дуже приязна Лілька легко давала собі раду з маневрами між поколінням со- плюшок у приспущених джинсах і дозрілою жіночністю з обтесаними досвідом кутами. Зазвичай це дозволяло їй швидко освоюватися в будь-якому середовищі; ось і тепер, умить означивши межі власного авторитету, Ліля безперестану потрясала відділ сміливим одягом, знанням сучасного світу і, головне, численними любовними пригодами, про які вона недбало, але зі смаком розповідала. В такі хвилини колектив завмирав єдиним багатовухим організмом, і появу цього живчика в їхньому прісному закладі старожили сприймали як заслужений приз у життєвій лотереї. Новеньку, без перебільшення, обожнювали.

Ранок, як і раніше, починався з незмінної п’ятихвилинки обміну свіжими враженнями, — але тепер, так би мовити, в дещо оновленому форматі. Випивши другу чашку кави, підмазавши губи помадою і запустивши старенький воркітливий комп’ютер, першою подавала голос Люся:

— Вчора фільм показували на «плюсах»… цеї, режи- серші нашої… прізвище таке грубувате… на «Бе»?.. на «Ре»?.. забула. Я всі очі виплакала! Пєтя по валер’янку до нічної бігав. Бачила фільм, Лілічко? — наче ненароком звертаючись до єдино авторитетного критика у відділі, додавала вона.

— Бачила. Фуфло, — різко виносила присуд Лілька, не відриваючи очей від монітора, але через паузу неодмінно солодила пілюлю: — Просто у вас серце добре.

— Точно… правильно, — невпевнено розсмоктувала приємну облатку Люся. — От і Пєтя сказав.

За першою доповідачкою проривався нестримний потік колективної свідомості: швидко обговорювали наболіле — нові ціни на цукор і олію, акційні товари в найближчому супермаркеті, погоду, тиск, вибір капелюшків на виставці в цирку, комп’ютерну діагностику організму, глисти, вітаміни, кремлівську дієту і — делікатно стишуючи голоси — чергові Наташчині кордебалети.

— Наташенька, — тремтячим голосом ніяково шепотіла Антоніна Василівна в захриплу від децибельного крику мобілку, — я ж думала, так корисніше. Плюється? Божечки, як же він ту печінку там розпізнав?! Там печінки — як у комара сала. Дрібнесенько ж помолола… Ну, не кричи. Не кричи.

Шлейф нескінченної провини перед донькою — за протяги у квартирі, мічені котом капці, проноси онука, невихованість зятя і власну пристрасть до танцювальних телепрограм — Антоніна Василівна несла зі стриманим благородством, внутрішньо дуже страждаючи від того, що всім на роботі так добре відоме її домашнє життя. Іноді нерви їй усе-таки зраджували, і тоді Лілька, у ролі новопосталого дипломата, знаходила заплакану Антоніну Василівну в коридорі.

— Тося Василівна, — говорила вона з професійною інтонацією медсестри, протягуючи їй чашку, — це ліки. У ваші сімнадцять років — тим паче.

Жінка підбадьорено хихотіла, слухняно сьорбала каву з коньяком, докурювала свою зім’яту сигаретку, обм’якала. Уже за п’ятнадцять хвилин вона поверталася до кімнати з підклеєним настроєм і дещо осоловілим поглядом, й починалися звичайні трудобудні вітчизняної статистики.

Що ж до червоних днів календаря й персональних радостей колективу, то їх тепер святкували з незмінним азартом. За кілька тижнів до наміченої дати співробітниці ревно продумували меню й гарячково перебирали шафи у пошуках давно не надіваних (отже, новеньких) блузочок, а дочекавшись торжества, діставали з сумок вигадливі салатики й збуджено очікували на звичайне диво. І знову на перший план виходила багата на дива такого роду Лільчина фантазія: під її чуйним керівництвом малювалися зворушливі стінгазети, готувалися дрібні, але милі сувенірчики, знаходилися призабуті записи пряно- голосого Джо Дасена, святково протикалися кольоровими шпажками тарталетки й затівалися численні конкурси та розваги, включно з ворожінням як не на чорній книзі, то на журналі «Люблю готувати». Жінки пищали від задоволення, сьорбали напої з одноразових стаканчиків, заливалися сміхом, збуджено стрибали, танцювали і, зрештою, розсудливо заспокоюючись, переходили до ординарної балаканини про онуків і новації мера. Визначні моменти культпрограми відтак згадували тижнями. «Якби ж ви бачили, як Галина показала еволюцію! — в патетичному захваті сплескувала руками Люся в курилці, й дівчата з бухгалтерії всихали від заздрощів. — Ну натуральна мавпа!»

Але цей вечір видався в усіх сенсах нетривіальним. Минулої середи під час обіду Люся з невимушеною безпосередністю перебирала речі на Лільчиному столі.

— А що це за фільм, Лілічко? — шумно доїдаючи гречку зі своєї баночки, зреагувала вона раптом на емоційно розписаний знаками оклику диск.

— Та, порнуха, — сказала Ліля, запарюючи локшину в чашці.

Люся демонстративно поперхнулася.

— Порнографія? — безглуздо усміхаючись, тихіше уточнила вона.

— Ага, — засміялася Лілька, і кімната якось неоднозначно замовкла. Всі зосереджено дожували свої запаси й повсідалися по місцях. За півгодини напруженого клацання по клавіатурі Люся не витримала:

— Знаєш, Лілічко, а я ніколи в житті такого не бачила.

— Чого не бачили? — неуважно спитала Ліля, переглядаючи бланки звітності.

— Ну, такого… — багатозначно витягнула намальовані ниточки брів Люся, — такого.

— Людмило Корнеліівно! — спробувала знищити тему в зародку Галина Іванівна, але не встигла.

— Та не може бути! — щиро здивувалася Лілька, прочитавши нарешті таємний зміст Люсіної виразної міміки.

У відділі знову запанувала тиша.

— Ну чому не може, — нарешті м’яко мовила Антоні- на Василівна, — я теж ніколи не бачила.

- І я, — протягнула Майя Дмитрівна й від цього зсутулилася.

Галина Іванівна промовчала, але красномовно почервоніла всією шиєю, від чого баклажанові кучерики на її голові набрали якогось особливо зловісного відтінку.

— Ну, піпєц, — вражено підсумувала Лілька і на порядку денному постановила виправити прикре упущення заходом просвітницького характеру. Перегляд призначили на п’ятницю.

Напередодні Майя Дмитрівна довго мучилася від безсоння, пила заспокійливе, але зранку прокинулася в давно забутому піднесеному настрої й добряче пересмажила омлет. Костянтин Олександрович, її чоловік, лише покірно крякнув, сколупуючи виделкою пігментні плями зі свого сніданку, й обережно поцікавився:

— Майко, що з тобою таке?

— Нічого. Гульбан із дівчатами ввечері, - відмахнулася вона, змащуючи кісточки пальців ялицевою олійкою, і якось відсторонено згадала, що не встигла нафарбувати нігті. Руки вже крутило артрозною тривогою, й, автоматично утрамбувавши чоловікову сумку бутербродами, Майя Дмитрівна не витримала і завчасу вийшла з дому.

Узагалі, вона не дуже любила вранішнє переміщення зі своєї тихої зеленої Солом’янки до центру Києва: між цими «А» і «Б» пролягала неодмінна низка обтяжливих «і», включаючи і битком набиті маршрутки, і запахи чужих людей, і їхні зім’яті обличчя з непотрібними подробицями, і затори, і крикливі голоси мобільних, і загазовані подихи центральних вулиць. Але сьогодні, маючи зайві півгодини, Майя Дмитрівна дозволила собі вийти на квартал раніше від звичної зупинки. Вона купила соку в кіоску, зайшла до розбуялого квітневою зеленню й ошалілого від цвірінькання горобців Ботанічного саду, присіла, вмить обважніла, відчуваючи тілом теплі ребра лавки, і все-таки спізнилася на роботу.

У відділі було спокійно й тихо, сонце заливало офісну кімнату жовтою млостю, і, побачивши у відображенні монітора власне обличчя замість загального коефіцієнту смертності дітей віком до одного року, Майя Дмитрівна нарешті відсапалася й досадливо себе осмикнула. Власне хвилювання раптом видалося їй недоречним, вона дістала пудреницю, заходилася розтирати її намічені плішини й одночасно усвідомила щиру розслабленість співробітниць. Ніхто не виказував очікування прийдешнього вечора, всі спокійно працювали; лише Антоніна Василівна, стіл якої стояв навпроти, щось стиха наспівувала, й Майя Дмитрівна, відзначивши її свіжу, але явно невдалу зачіску, з неприємним осадом зосередилася на роботі.

Утім, ближче до другої половини дня в колективі почало проявлятися грайливе напруження — з безкінечними перекурами, кавуванням і легковажними жартами; аж поки Галина Іванівна на правах старшої не завершила цей безладний короткий робочий день демонстративним вимиканням комп’ютера. Лілька одразу ж витягла із сумки диск і попросила Люсю закрити жалюзі. «Інтимна атмосфера — справа наших рук», — пожартувала вона, віртуозно угвинчуючи штопор у пляшку напівсолодкого, й жінки фальшиво захихотіли. Нарізали фруктів, подрібнили шоколадку на кубики, розставили стільці, всілися. «Ну що, поїхали?» — весело уточнила Лілька, і її ноутбук зафурчав у відповідь, мляво розкуштувавши диск.

Після перегляду всі негайно підхопилися, злагоджено прибрали кімнату, сполоснули тарілки, стримано попрощалися й розійшлися. Майя Дмитрівна повільно освіжила на губах помаду, пов’язала хусточку, взяла пакет із порожньою пляшкою, вийшла надвір, постояла трохи на ганку, дійшла до сміттярки, знову трохи постояла, кілька разів перевіривши, що ж вона викинула — пакет чи власну сумочку, зайшла до крамниці, купила грамів двісті сиру й слойку, вийшла на бульвар, постояла в черзі на маршрутку, всілася біля вікна, заплатила за проїзд, розпакувала слойку — і тоді вже нарешті почервоніла так щедро, що аж відчула пашіння власних щік. Ні, т а к о г о вона ще ніколи не бачила.

Тимчасом закляття післяробочого часу якраз почали набирати сили. Судини вулиць набрякли непрохідними пробками, й багатоголосся знерухомлених мучеників злилося в єдиний рев. За вікном маршрутки помалу сутеніло, Майя Дмитрівна замислено мучила слойку, а нескінченний бульвар Шевченка, залежно від ритму загальної тягучки, то загравав з нею змазаними світлими шлейфами лайтбоксів, то пропонував нав’язливу конкретику стоп- кадрів. Частіше від інших траплялася фотографія молодої жінки з білою шкірою й соковитими губами — вона світилася незмінно гоноровим виразом обличчя і при цьому мимохідь радила скористатися послугами якоїсь сантехнічної фірми. Червоногуба жінка виринала через кожні двадцять метрів, усе очевидніше сяяла і все наполегливіше акцентувала увагу на пропозиціях своїх рекламодавців, — але при черговій зустрічі, десь у районі залізничних кас, несподівано відійшла від свого вже звичного образу. На лайтбокс грубо, але ефектно вписалася промовиста, вічна, як наскрізь знайомий архетип, домальована маркером деталь. Модель, тим не менше, демонструвала рафіновану усмішку, анітрохи не зважаючи на обурливе сусідство чужорідного предмету біля свого рота, і Майя Дмитрівна вкотре за цей сумбурний день зашарілася.

На початку дев’яностих вона вперше усвідомила існування паралельних вимірів. Тоді, намагаючись вистояти в сипучих пісках новоутвореної держави, розгублена, висушена боротьбою з обмілілим сімейним бюджетом і прощанням із власного молодістю, Майя Дмитрівна несподівано знайшла для себе рятувальну нішу. Ніша була затишна, глянсово-яскрава, цілком передбачувана. На додаток до всього, там ніколи не зустрічалися такі поняття, як «інфляція», «криза», «знецінення»; натомість, ванільна мова її завжди була густо пересипана солодкими словами вічних, як світ, почуттів. «Смак любові», «Пряна отрута», «Над прірвою бажань», «П’янкий гріх» — запістрявіли зусібіч манливими назвами обкладинки, під якими смачно пахли типографською фарбою шерехуваті тонкі сторінки. Поміж людських особистих амплітуд (хто — вниз, хто — нагору), суцільного зубожіння та інших стихійних правил нової гри, країна вдячно захлинулася навалою масового читва.

Спершу Майя Дмитрівна трохи соромилася своєї нової пристрасті. Вирушаючи на рекогносцировку, вона довго ходила рядами книжкового ринку, зрідка наважуючись зупинитися біля якоїсь із розкладок. Там неквапом гортала найкращі зразки класичної літератури в нуднувато оформлених палітурках, периферійним зором намацуючи близьке сусідство радісно-рожевого нагромадження покет- буків, після чого зазвичай питала про наявність Блока чи Мандельштама і — незалежно від результату — тихо просила нову книжку Барбари Картленд. Продавці зазвичай не розуміли її тактичних ходів, голосно перепитували, який саме роман вона має на увазі, довго зволікали з рештою, настирливо звертали її увагу також на свіжу пропозицію від Джудіт Макнот, і почервоніла, змучена принизливим очікуванням Майя Дмитрівна швидко ретирувалася, щойно заповітний товар опинявся у неї в сумці. Тільки в метро, змішавшись із різношерстим натовпом, вона починала потроху танути: книжечка зігрівала її крізь усі умовні кордони приємною перспективою вечора. З легкістю Майя Дмитрівна вираховувала всі наступні дії, які пролягали тепер між нею та жаданою кульмінацією дня: купувала продукти, готувала вечерю для Костянтина Олександровича, підкручувала всі ослаблі гвинтики надокучливих механізмів домашніх турбот — і з погано прихованим збудженням нарешті бралася до читання.

Незнайомі світи, сповнені доглянутих фемін із персиковою шкірою, мужніх чоловіків, здатних на сміливі вчинки, сонячних курортів, шикарних віл та, головне, запрограмованих щасливих розв’язок, заворожували й підкупали чесними гарантіями. Адже далеко не завжди, купуючи, приміром, абстрактний продукт із назвою «сосиски» на ціннику, можна розраховувати на знайомі смак і запах, тобто усі складові очікуваної якості. Не так було із сентиментальним маслітом. Прочитавши бодай одну любовну історію з численного поріддя подібних, Майя Дмитрівна впевнено могла поручитися за всі інші: саспенсів їй сповна вистачало в побуті, і творці строго передбачуваних сюжетів, здається, чудово це розуміли. Кохання, безкомпромісно справжнє кохання щедро випорскувало з кожного рядка і переконливо зводило в обіймах розпашілих від почуттів героїв.

Ті обійми часом були дуже ніжними. Зі складною сумішшю внутрішнього протесту й захвату Майя Дмитрівна несподівано знайшла в улюблених книгах чимало прихованих мін; мужні чоловіки й доглянуті фемпіи, не шкодуючи фізіологічних подробиць і багатої на специфічні евфемізми лексики, часом наважувалися на такі спільні сміливі вчинки, що для Майї Дмитрівни разом настали часи вражаючих прозрінь.

Яким далеким, ефемерно-розмитим маяком власних ілюзій видавалася тепер та безневинна картинка, що не так давно, лише наприкінці 80-х, трапилася їй у збірці оповідань, придбаній для племінниці! На ілюстрації до новели якогось прибалтійського автора була зображена зовсім юна дівчина, яка виходила зі ставка на берег, де, залишений можливостями картинки «за кадром», але смачно прописаний у тексті хлопець ніяково за цим спостерігав. Скупі лінії слабо сформованих художником оголених дівочих грудей гостро пронизали тоді Майю Дмитрівну недоречним еротизмом та, головне, приголомшеним усвідомленням, що це — у книзі, що це — можна.

У любовних романах можна було практично все, принаймні в чітко окреслених масштабах фантазії самої Майї Дмитрівни. Перші уроки такого окреслення їй були викладені, звісно, ще в дитинстві. У сім років, захопившись батьковою медичною бібліотекою, вона знайшла немало вабливих малюночків, якими рясніли сторінки довідника зі шкірно-венеричних захворювань. Мати, підловив- ши доньку за блудливим хихиканням, миттю поставила її на крупу й ретельніше заховала всі можливі збуджувачі уяви, включно навіть з ортопедичним підручником. Показна, крутобока, багата на вторинні статеві ознаки, ця жінка мала тонку душевну конституцію і не любила сороміцьких витівок. Так, викривши чотирнадцятирічну вже Майю за читанням іншої сумнівно корисної для розвитку юної піонерки книжки, а саме за «Стражданнями юного Вертера», мати знову була вимушена проводити виховну роботу. «Це непристойність», — строго осадила вона доньку, «увімкнувши» для повної переконливості один зі своїх осудливих виразів обличчя.

Минали роки, і в сипучих пісках явно намітилися промоїни нового часу.

— Ба-ашка Майя, — зовсім недавно з насмішкуватою жалістю вкотре підкреслила цей факт п’ятнадцятирічна онука Майї Дмитрівни у відповідь на її стримане зауваження щодо надміру сміливого як для ніжного віку фільму, — в якому світі ти живеш? Та я, якщо тільки захочу, одним кліком можу відкрити будь-який сайт з порнухою. А ти досі думаєш, що чиїсь смішні зажимания під ковдрою можуть вплинути на моє моральне обличчя?

…Майя Дмитрівна так не думала. Майя Дмитрівна, сидячи у паркій маршрутці, що вже пнулася з останніх своїх маршрутчиних сил на Повітрофлотський міст, думала про інше: від смішних зажимань під ковдрою в них із Костею вийшло двоє доньок…

Символічний образ її молодості, в принципі, міг би обмежитися схематичним планом однієї лише кімнати. Майже сорок років тому вісімнадцять метрів під дахом материного будинку вмістили щойно одружених Майю з Костею і двох Майїних сестер, старша з яких, Туся, також була «в комплекті» з чоловіком. Кожна пара облюбувала собі містечко за різними шафами, а незаміжня Леська спала під столом — так вони жили доти, доки перша партія дітей не пішла до школи, й молоді інженери нарешті отримали по окремому житлу. Але шість років за- шафно-гуртожиткового періоду Майя Дмитрівна завжди згадувала з особливим теплом.

Щоранку всі розбігалися дружно кувати світле майбутнє своєї великої держави, а щовечора — траєкторією через ясла й продмаги — збігалися додому, де готуван- ня-підмивання-зашивання-прасування та «ня-ня-ня» й «ма-ма-ма» найменших споживачів батьківської уваги нарешті доводили всіх до повної знемоги. Коли діти утихомирювалися, дорослі втомлено збирались поговорити про насущне на маленькій тьмяній кухні. Але щойно перший ковток цейлонського чаю терпко обпікав горло, як із кімнати, в неодмінно повторюваній щовечора зловредній тональності, проривалося дитяче кувікання.

— Ваша, — єхидно розводив руками Тусин чоловік.

Усі напружено прислухалися.

— Та, наче, ні… - невпевнено заперечував Костя.

— Ваша, ваша! — сміялася Туся, й Майї уривався терпець. У темряві вона навпомацки знаходила свою молодшу — та й справді найчастіше була винуватицею — і прикладала її до грудей. Плакса солодко зітхала й заходилася монотонно чмакати. Тіні з вулиці пробігали світлими смужками по стіні. Ніч важко склеювала повіки й загусала в потилиці.

Зранку Майя Дмитрівна знаходила себе за рідною шафою, й звична схема — світле майбутнє — ясла — ня- ня-ня — ля-ля-ля — нетривкий сон — повторювалася. Невідомо, які саме ланки такого насиченого життєвого коловороту розмикалися для програмних сімейних утіх, але діти, тим не менше, поповнювали ряди мешканців кімнати з вражаючою послідовністю. Певна річ, урегулювання найпростіших законів природи в державі, що не любила ніяких сороміцьких витівок, залишалося справою самих потопельників.

Одного разу Туся, з’їздивши до санаторію й підлатавши нерви тишею та бадьорим хвойним духом, повернулася з напрочуд яскравим рум’янцем і лукавим виглядом. Вона довго м’ялася, інтригуючи Майю Дмитрівну неясними натяками, доки нарешті не поділилася пошепки своєю, точніше, спільною відтепер удачею. В процедурній вона заприятелювала з однією львів’янкою, яка, в результаті задушевних бесід і обопільного бідкання, обіцяла допомогти Тусі як мінімум в одній із її проблем. Західні околиці великої країни, звісно, передбачали хвилюючі переваги близькості інших, хоч не таких могутніх, але набагато свідоміших у врегулюванні найпростіших законів природи держав.

Туся з Майєю чатували на дорогоцінну посилку зі Львова з тим трепетом, із яким діти відшукують шарудливі згортки під новорічними ялинками. Але добрий Дід Мороз на якомусь з етапів ланцюжка радянської пошти дав маху: бандеролька загубилася. Приголомшені несправедливістю, сестри, тим не менше, посоромилися бити на сполох. «Що я скажу на пошті? — з чорним лицем зітхала розчарована Туся. — Що чекаю на посилку, вщент напаковану виробом номер два?!»

Таким чином довгоочікуваний переїзд молодих сімей до окремих хрущовських гніздечок скидався вже на розформування дитячого садка: вражено-натужний плач шістьох Майїно-Тусиних дітей символічно позначив завершення першого, прекрасного у своїй несвідомій сюр- реалістичності періоду.

Починався наступний. Розморена щастям Майя Дмитрівна святкувала початок нової ери серед порожньо- лункого простору власної квартири. Аж дві заквітчані простенькими шпалерами кімнати, коридор, кухонька і сумісні туалет з ванною розохочували невідомими обріями іншого життя. Ніколи раніше в неї не було навіть своєї кімнати, і хоча й тепер про такі буржуазні привілеї, звісно, не йшлося, кухня — принаймні вона! — впевнено обіцяла хазяйці повну свободу самовираження. Пляшка шампанського ахнула святковими бульбашками, і захмеліла Майя Дмитрівна задерикувато станцювала в кожній із метрових клітинок, негласно призначених для майбутнього її кухонного чистописання.

Між тим, дні цеглинками часу зчіплювалися в тижні, ті формували щільні блоки місяців — і, врешті, стіни років планомірно складали міцний кістяк їхнього злагодженого побуту: любовний човен спокійно дрейфував у плавнях буднів, діти ставали дорослими, житло обростало тонким жирком благополуччя. Купили чеський гарнітур, кольоровий телевізор, новенький холодильник, видали заміж старшу доньку Аллу, поховали маму, зібрали гроші на новенький «Москвич», з’їздили кілька разів до Євпаторії…

Вечорами, нагодувавши сім’ю, Майя Дмитрівна втомлено читала або дивилася телепрограми. Молодша донька вчила уроки і час від часу влаштовувала безперспективні підліткові істерики: майже доросла Людочка зовсім по- дитячому вимагала собаку. Костянтин Олександрович незворушно сопів і грюкав інструментами у своїй засідці: на відміну від доньки, якій дісталася тепер ціла кімната, й дружини, з її шестиметровою територією кухонної творчості, голові сім’ї вистачило невеличкої комірки. В Костянтина Олександровича проявилося хобі. Наче азартний мисливець, слідкуючи за вітром дворових змін, він тепер не пропускав жодного суттєвого поповнення сміттярки. Щойно ж громіздкі тіла письмових столів, комодів та інших нещасливців, скалічених тліном чи банальними віяннями нової моди, вирушали на сусідських спинах в останню путь, як рятівник поспішав їм на допомогу. Витягуючи власноруч розчленовані меблі до себе на п’ятий поверх, Костянтин Олександрович радісно світився, молодечо ухаючи та охаючи з кожним новим прольотом. Потім, відсапавшись, зачинявся в операційній своєї комірки й починав ворожити над дивовижними перетвореннями дерев’яних покійників на ряди функціональних буратін. Майя Дмитрівна покірно вимітала стружку, очікуючи подарунків: удень народження, на річницю весілля, Новий рік та всі інші, менш значущі свята, вона завжди отримувала нову поличку у ванну кімнату, або мисник, або підставку під взуття.

У вихідні часто бували гості. Сестри Майї Дмитрівни з чоловіками, дітьми й першою партією онуків гамірною компанією щільно заповнювали невеличку квартиру; дружно ліпили вареники, дивилися діафільми і слайди. Туся голосно хвалилася дачними подвигами, Леся тихо ділилася подробицями домашніх чвар, Костянтин Олександрович традиційно демонстрував свої саморобки і пригощав гостей вишневою наливкою або якою-небудь настоянкою, діти товклися на кухні, слухали магнітофон і курили у кватирку.

— Майюшка моя… Апрєлюшка, — грайливо ластився до дружини Костянтин Олександрович і перетирав рушником мокрі келишки після того, як гості розходилися. Майя Дмитрівна усміхалася, обережно складала посуд до серванта, перевдягалася у шурхітливу комбінацію, демонстративно довго водила щіткою по волоссю… Тонкий поштовх наближення незапрограмованої ніжності обоє вгадували інтуїтивно точно і зустрічалися під шлюбною ковдрою без непотрібних слів. Потім, коли любовний човен знову прибивало до берега, Майя Дмитрівна довго не могла заснути. За стіною глухо билася Людоччина музика, поруч солодко посапував чоловік, і трішки хотілося плакати, хоч, може, й не хотілося зовсім.

…Коли маршрутка нарешті вирвалася із затору й побігла вперед із радісним фирканням, наче молоде пустотливе лошатко, стало принаймні легше дихати. Вже за якісь п’ять-сім хвилин очуміла Майя Дмитрівна вийшла на своїй зупинці й неспішно рушила додому. Теплий квітневий вечір швидко перефарбовував місто в густий фіолет і гомонів дотепер незвичним після зими об’ємним звуком: десь заливався оскаженілим гавкотом собака, біля кіоску пили пиво кілька мужичків у спортивних костюмах, із-за рогу сусіднього будинку долинали дзвінкі удари м’яча об сітку та збуджені вигуки хлопчаків. «А Люся чомусь не виглядала дуже здивованою», — раптом подумала Майя Дмитрівна. Неприємна здогадка заворушилася нахабним хробачком десь під серцем і почала впевнено його підгризати. Начебто недоречно, але доволі настирливо пригадалось, як безтурботно Атоніна Василівна мила тарілки після, як буденно вона побажала їй вдалих вихідних. А Галина! Вона — взагалі, встигла ще швиденько накидати список потрібних продуктів, наче вона подивилася кулінарну програму, а не… Хробачок швидко закінчив із брудною роботою і прошмигнув до підготованої нірки. «У них все це було… і, може, навіть більше. А я… навіть і не знала», — усвідомила Майя Дмитрівна й нарешті роздратовано кинула рештки слойки голубам.

У невідомих світах безкомпромісно красивих почуттів був один суттєвий недолік (чи то перевага?): вони не мали геть нічого спільного з реальним життям Майї Дмитрівни після фатальної загибелі тієї країни, в якій вона народилася й прожила, певно, більшу частину свого життя. Трупний запах залоскотав ніздрі страхом невідомості, й саме тоді, на тлі загальної розрухи, навдивовижу вчасно вигулькнули різні раї запашних свобод. Раї були чужі, зовсім не схожі на вишневі сади рідного краю. Бронзово- шкірі, просякнуті тестостероном дон-хуани пристрасно кохали пишногрудих хуаніт, а ті, своєю чергою, ронили сльози за іншими ліргероями, і яблука їхніх незгод скапували соком яскравих емоцій на сухий ґрунт постім- перської самотності. Перші пагони безрозмірного слова можна швидко розростались у висоту, ширину і, тим паче, глибину.

Інформаційний простір тоді, в першій половині 90-х, розірвався для Майї Дмитрівни оглушливими салютами не знаних досі книжок, журналів, фільмів, серіалів, музики. Все це по-іншому звучало, пахло, зблискувало й шумувало повноцінним життям. Справжні щоденні реалії, натомість, скидалися на депресивно-недоношені фільми українських кіностудій, в яких убого підмальовані вітчизняні актори заговорили раптом кривуватою, пластмасовою мовою так, як насправді ніхто не говорив. Усі спілкувалися мовою «Санта-Барбари»: Мейсон, Сісі, Ідей — так тепер звали навіть блохастих кошенят у її дворі. Щось не зросталося. А назустріч розгубленій Майї Дмитрівні впевнено крокувало невідоме покоління в новомодних лискучих лосинах і тісних велосипедках, що неделікатно вип’ячували обриси статевих губ — навіть ті розтягувалися у скептичних посмішках! — їхніх юних власниць. Щось не зросталося! Ці паралелі, як водиться, не перетинались — і, балансуючи поміж двома реальностями, Майя Дмитрівна вражено усвідомила, що саме не зрослося насправді: всі ці світи не виникли нізвідки, вони існували й раніше, просто вона цього не знала.

Хоча ні — підозрювала, починаючи з вісімдесят шостого року: тоді їм із Леською пощастило дістати через знайому путівки до Литви. У перший день подорожі сестри мовчали…

Найбільше Майю Дмитрівну вразили помідори. Мешкаючи майже десять років свого життя у будинку з овочевим магазином на першому поверсі, вона була, в принципі, впевнена, що точно знає, як виглядають дари природи. Але, зачудовано прочинивши чергові двері з привітним дзвіночком під час жадібного шопін- гу в Каунасі, Майя Дмитрівна заціпеніла: менше за все в цій по-аптечному стерильній світлій крамничці вона сподівалася побачити картоплю з морквою. Кріпкенькі плоди тулилися чисто вимитими бочками один до одного на акуратних дерев’яних полицях і пахли чим завгодно — щойно политим городом, серпневим теплом, дачним чистоплюйством — тільки не гнилим духом землі, неодмінно змішаної, у пропорції один до трьох, із позначеним на ціннику продуктом. І — помідори. Розфасовані по кілька штук, вони сяяли червоногарячими, туго обтягнутими упаковочною плівкою округлостями й переливалися райдужними відблисками, серед яких Майя Дмитрівна несподівано вихопила відображення власного, явно витягнутого чи то з оптичних, чи то інших причин обличчя.

Звісно, були ще всі ці чужі спокійні люди, одяг, запахи, мінімалістичні й вишукані, як шанелівська сукенка, вітрини, галереї, іншомовні вивіски, справжні бари, в яких вишколені офіціанти приносили рожеві тільця креветок у тонких креманках і каву з мигдально-ванільними медальйонами компліментів на блюдечках… Але — помідори!

За двадцять із гаком років після подорожі до Прибалтики Майю Дмитрівну найменше тривожило оформлення продукції в магазинах. Вона жила тепер в іншій державі, в якій стелажі супермаркетів ломилися від імпортованих і вітчизняних продуктів у гарненьких упаковках. У цій країні були вже і бари, і брендові бутики, і надсу- часні кінотеатри, і шоу-програми, і секс-шопи, і галереї з галеристами, а також ті, кому вони елегантно впарювали прагматично-силіконовий ренесанс капіталістичного мистецтва. Утім, Майю Дмитрівну все це мало непокоїло. Взявши до відома власну недосвідченість ще тоді, наприкінці минулого століття, вона швидко загубилася в нетрях альтернатив, утомилася від цього, постаріла; лише зрідка тепер інші береги гукали до неї відгомоном чиїхось далеких карнавальних утіх.

Загалом же, побут її сім’ї кілька разів похитнувся і знову так-сяк налагодився. Майя Дмитрівна досі зразково слідкувала за природним рухом населення Батьківщини з дев’ятої до шостої години кожного робочого дня. Потім — ішла додому, де готувала вечерю для чоловіка, відтак — читала, дивилася телевізор.

Кожної суботи Майя Дмитрівна удвох із Костянтином Олександровичем вибиралися на Солом’янський ринок. Там вони довго розвідували обстановку, звіряючи ціни, тоді купували молоко, сир, овочі, уважно нюхали копчену скумбрію і — обмінявшись змістовними погоджувальними поглядами — просили продавця зважити жирну лискучу тушку, після чого загортали її в чотири руки у підготований заздалегідь пакет. Насамкінець походу завжди пригодила черга завершального акорду. Викресливши всі пункти у списку продуктів, Костянтин Олександрович усаджував дружину з сумками на лавочці неподалік ринку і зі змовницьким виглядом зникав на кілька хвилин, після чого вертався з апетитною здобиччю радісний, як молодий ердельтер’єр. Майя Дмитрівна традиційно ахала, весело сплескувала руками, отримувала жовтий рум’яний біляш у промасленому папірці й завжди незмінно думала, що нічого смачнішого від цього пікніка на узбочині в її житті не було.

Щонеділі ж, якщо руки Майї Дмитрівни поводилися слухняно, у квартирі пахло пирогами, і на цей ароматний повів сходилися гості. Алла, яка народила трьох дітей і працювала бухгалтером у кінотеатрі, приносила в дім оповідки про нові дитячі витівки та анонси свіжих картин. Людочка, чиї дитячі травми нарешті вдало компенсувалися роботою кінолога, натомість тягла із собою запахи собачої активності та цікаві історії про своїх вихованців. Сестри пили чай, хвалилися різнокаліберними успіхами, іронізували одна над одною, іноді, як у дитинстві, зчіплюючись від надлишку емоцій у вічному змаганні бронзових призерів життєвого плавання. Від такої неспортивно! поведінки Костянтин Олександрович завжди засмучувався, спантеличено чортихався і діставав з антресолі свіжу настоянку, але після першої ж чарки сам упадав у меланхолію й непомітно тікав до своєї комірки. Тоді суддівський свисток переходив до Майї Дмитрівни, яка перебирала місію зі збереження миру і вчасно подавала репліку: «Де в цьому домі корвалол?». Знаходився корвалол, а разом з ним і компроміси. Алла підтирала туш і між іншим просила в сестри координати зоопсихолога для обхамілого ретривера однієї зі своїх подруг; Людочка викурювала сигаретку й милостиво приймала в подарунок запрошення на чергову кінопрем’єру. Зрештою, підточені настоянкою й високими порухами душі сестри спокійно розходилися додому.

Тоді Костянтин Олександрович із полегшенням визирав зі своєї комірки, розчохлявся з тугої сорочки і брався відмивати дека від слідів недільних гостин. Сухенький, спритний, він переполовинювався над ванною і завзято зішкрібав щіткою нарости тіста. Майя Дмитрівна ним згори керувала.

— Бачу халтуру в правому нижньому кутку, — якось невизначено протягувала вона, і сивий йоржик на потилиці Костянтина Олександровича вмить наїжачувався.

— Так, Апрєлюшка, зараз дограєшся! — долинав знизу грізний, але комічно здавлений обставинами голос, і Майя Дмитрівна, усміхаючись, вчасно зникала.

…У коридорі вона розплакалася. Всі дев’яносто сходинок, що вели її крізь сморід чужих вечерь до власної квартири, скінчилися мученицьки довгим подоланням — руки звело вже болючою трясучкою — останнього рубежу. Відчинивши двері, Майя Дмитрівна переможно кинула ключі на полицю, але за мить все-таки скисла над тугими застібками замшевих чобітків, подібних на двох плюшевих щенят із витертими боками. Кілька хвилин вона важко й напружено смикала за їхні язики, а потім несподівано видихнула й сіла просто на підлогу.

Власна безпомічність нахлинула чорною задушливою образою, тоненько задзумчала десь за вухами. Майя Дмитрівна часто закліпала віями, і перед осклілими очима в неї раптом попливли розцвічені бурими плямами Лілька, Галина, Люся і навіть Алла з Людочкою. Всі вони разом забіснувалися в якомусь вульгарному видиві, закрутили ритмічно задками й почали хтиво та весело погладжувати власні тіла, що прозирали з проріх їхнього одягу філейними подробицями. «А ти не знала! — самозабутньо вигукували вони волого розчахнутими червоними ротами. — Ну, піпєц!» Майя Дмитрівна безутішно заплакала, тимчасом як макабричні ігрища навколо неї набрали явно непогамовного характеру. «Лише одним кліком!» — казилися сласні німфи в гарячці, подібній до злягання тварин.

«Я божеволію», — віддаленим закутком свідомості констатувала Майя Дмитрівна й укрилася липким потом жаху, — аж тут, неочікувано, звідкись ізгори залунав чоловічий голос: «Ну, як г у л ь б а а а н?». Спітнілі самочки напружилися й завмерли. «Що з тобою?!» — десь зовсім близько затривожився голос і оприсутнився переляканим обличчям Костянтина Олександровича. Німфи неохоче ухнули й розтанули в густому чагарнику шпалер.

— А я не знала, — Майя Дмитрівна миттю прочуняла і свідомо заплакала голосніше, — у людей все по-іншому. А ти! Ти нічого мене не навчив… І взагалі!

Задзвонив телефон. Явно ображений, але не певний, чим саме, Костянтин Олександрович узяв слухавку. «Тебе», — буркнув він, допоміг Майї Дмитрівні піднятися і вийшов на кухню.

— Дмитрівна, привіт, — сказала слухавка, — це Тося. Слухай, тут мені сестра привезла три відра березового соку. Всі мої вже упилися, а я не знаю, що з ним далі робити. Ти не в курсі, як його закривати? Сусідка каже, з шипшиною.

— А я не знаю, — сумно сказала Майя Дмитрівна, — ніколи не закривала.

— Ну, ясно. Слухай, — Антоніна Василівна стишила голос, — як тобі Лількін диск? Я додому ледве дійшла.

— Ну, — сказала Майя Дмитрівна, подивилася на себе в дзеркало і поправила зачіску, — загалом, нічого особливого. Але апетит він мені трохи попсував.

— Ну да, ну да, — засміялася Антоніна Василівна, — добре… Буду дзвонити Галині.

Костянтин Олександрович зосереджено вовтузився на кухні й виразно супив брови. Повільно розмічаючи зарубки на цибулі, він примірявся і швидко стесував гострим ножиком кружальце за кружальцем. Потім витирав руки об штани. Все це виглядало дуже зворушливо. Майя Дмитрівна трохи постояла у дверях і витримала паузу.

— Ко-ость, — жалібно протягнула вона, — зробиш мені одну маленьку послугу?

Костянтин Олександрович хекнув, але промовчав.

— Руки тремтять, — сумно додала Майя Дмитрівна, і лід відтанув.

Повечерявши, прилаштували лампу на кухонному столі й застелили його газеткою. Костянтин Олександрович у своїй звичній манері морочився з поставленим завданням: повільно розмічаючи власні рухи, він довго примірявся, обережно вмочував пензлик, наносив кілька мазків, видихав, задоволено роздивлявся роботу. Після цього все повторювалося. Майя Дмитрівна крутилася на табуреті, сьорбала чай, думала про щось стороннє, іноді все-таки згадуючи про свої явні задатки критика. «Поличку він може змайструвати, а ніготь рівно нафарбувати…» — бурчала тоді вона, але обом було зрозуміло, що все це так, не всерйоз, хіба що для профілактики.

Між тим, надворі вже геть поночіло, і тільки жовтий розсип чужих вікон загравав із містом традиційними пере- зирками. За прочиненою кватиркою густо пахло весною.