Червоні на чорному сліди

ІНШИЙ РАКУРС

Вогко й вітряно було в цьому дворі, замкненому посеред кількохжовтувато-линялих сталінок. Люди підходили, юрбилися купками, тихо перемовлялися; на делікатній відстані від них стояв напоготові свіжовимитий пазик. Його водій, вусатий дядько у шкірянці, терпляче курив і смачно чвіркав на асфальт — треба було чекати. Рипнули двері під’їзду, всі обернулися на звук: дві жінки винесли табуретки, за ними похмурий чоловік у чорному костюмі притягнув віко домовини. Хтось охоче поспішив на допомогу — покрутили кришку, чіпляючись рукавами за бордовий шовк, виміряли відстань, встановили табурети, перевірили їх на хиткість. І знову стало тихо, ніяково. Водій автобусу викинув недопалок і одразу ж підкурив нову сигарету, знічев’я блукаючи поглядом довкола. Щось привернуло його увагу: у вікні другого поверху стояв хлопець з фотоапаратом. Шибки блікували, але було видно, як він фотографує все, що тут відбувалося, раз за разом дивлячись на екран фотоапарата і знову починаючи клацати. Дядько дещо спантеличено сплюнув, навіть механічно роззирнувся — що тут фотографувати? А хлопець і далі знімав, однак якоїсь миті зненацька щез: водієві навіть здалося, що він просто впав кудись униз. Минув деякий час, але дивний незнайомець у вікні більше не з'являвся. Тьху, — водій укотре сплюнув на асфальт. Серед присутніх пробіг легкий шепіт, але з іншого, ясна річ, приводу. Рипнули двері під’їзду…

Костя спробував перевернутися. Щось боліло, але так одразу важко було визначити, що саме. Порухав пальцями рук, ніг — усе ніби працювало, тільки внизу заніміло. Обережно розпрямивши одну ногу, Костя полежав трохи, відчув, як гарячі мурахи зашкребли його лапками. Боковим зором зачепився за чорне тільце «нікона», відкинутого на підлогу під час падіння. Зараза. Глибоко зітхнув, поповзом рушив по слизькому паркету. З-за вікна глухо долинали звуки похоронної музики. Він дотягнувся — дисплей перекреслила свіжа тріщина. Ну звісно. Не міняючись на обличчі, Костя заплющив очі. Але цієї ж миті пролунав дверний дзвінок.

За останній рік ця була третьою. Вона совалася у кріслі, тримаючи в руках пошарпаний файлик із документами. Акуратно зашиті колготи, темна спідниця, всіяна котячою шерстю. Губи прикушені — і розплилися б в усмішці, якби не цей його тон. Але не витримала, все одно заторохтіла знову.

— Ви подивіться паспорт, київська прописка, ось, бачите. І трудова. Ну, я зараз без трудової, але все-таки. Раніше в НІІ мікроприборів робила… Потім з дітками, тепер от чотири роки з людьми сиджу. А я дзвонила, дзвонила… Ви не відкривали. Ну, думаю, піду. Але ще постояла.

Костя нетерпляче посовав комп’ютерною мишкою — Т-34 обійшов його і тепер лупашив ззаду. Надія Степанівна знічено замовкла.

- Іноді доведеться чекати довго, — повільно, акуратно пережовуючи слова, сказав Костя, дивлячись у монітор. — Я вас не знаю і поки що не можу дати ключа. А ходжу я не дуже швидко.

Надія Степанівна з розумінням старанно закивала, але погляд її зрадливо вперся в інвалідний візок, у якому Костя сидів за письмовим столом перед великим монітором.

— Візком я не користуюся, — продовжив він, і його співрозмовниця знову швидко кивнула. — Сидіти зі мною не треба. Вам доведеться приходити кілька разів на тиждень. Обов’язки прості — купувати продукти, трохи прибирати, прати, іноді оплачувати квитанції чи виконувати якісь дрібні доручення. Також не розмовляти зі мною. Це ясно?

Надія Степанівна розгладила файлик на колінах, документи його не цікавили. Хлопець виглядав дивакуватим — блідий, похмурий, худий, давно не стрижений; сидить у самих трусах, розтягненій футболці й кедах на босу ногу, говорить таким тоном, а самому років двадцять, двадцять два? Надія Степанівна ковзнула поглядом на стелажі з книгами — пилюки ж там! Велика квартира, три кімнати, здається. Оплату, щоправда, обіцяє нормальну, а їй потрібні гроші, дуже потрібні. Щось там на моніторі бігало й лунко гупало. Все це було якось дивно.

— Готова приступать до роботи, — кривувато усміхнулася.

Костя спритно крутнув коліщатко візка і, відштовхнувшись ногою, зробив різкий пірует до підвіконня, на якому лежала його скалічена камера.

— Треба віднести фотоапарат до ремонтної майстерні. Ось адреса. Сподіваюся, ви не зникнете з ним так одразу. Це все, я вас проведу.

Незграбно підвівшись і спершись на стіну, Костя трохи постояв і повільно рушив, намагаючись втримати рівновагу. Надія Степанівна розгублено підскочила і взяла своє пальто.

А між тим, не розмовляти було найважче. Вона приходила вже втретє, дзвонила у двері, чекала хвилин зо п’ять, а може, й десять. Двері відчинялися і Надія Степанівна повільно йшла за Костею вузьким коридором, несвідомо підлаштовуючись під його хитку ходу. Потім їхні шляхи розходилися: Костя завертав до своєї кімнати; Надія Степанівна перевдягалася у ванній в робочий халатик, підв’язувала хусткою волосся і бралася до роботи.

Першого разу вона довго драїла цю квартиру — помила вікна, перетерла вологою ганчіркою сотні книг, викинула позаторішні майонези і крупу з сонними черв’ячками, відшкребла іржаву пащу унітазу, замочила сірі фіранки в тазику. Потім стало очевидно, що регулярного прибирання потребує лише Костина кімната: в інших він просто не бував, вилазки на кухню й до туалету були нечастими. Судячи з кількості продуктів, він узагалі забував їсти, а якщо їв, то обмежувався найпростішим — пельмені, хліб із маслом, чай. Фруктів та овочів у його списку продуктів не бувало ніколи, проте завжди були сигарети — Костя багато курив.

Цього разу Надія Степанівна не витримала, зварила йому борщ. Потім довго зважувалася перейти до найважчої частини програми.

— Костічка, ти… ви б дали мені тут провітрити? — зазирнула вона до сизого від диму його барлогу.

Костічка навіть не повернув голови — на екрані перед ним бігав танк, безжально зминаючи під собою кущі й дерева. Мишка тремтіла під напруженою рукою.

Надія Степанівна зітхнула й почала шарудіти віником. Якийсь час було тихо.

— Що ви там готували? — спитала раптом Костина спина.

— А можна розмовляти?

— Якщо я запитую.

— Борщ.

— Я не їм борщу.

І знову мовчання. Неприємний, похмурий. Ще й по- пахує: ванну Костя також забуває вчасно відвідувати. Але борщ — їв! Це точно. Надія Степанівна перевірила потім: було явно менше.

Фотоапарат забрати з майстерні не вийшло — сказали, що треба зачекати, поки привезуть якусь детальку. Зате вона познайомилася з його сусідкою. Старенька суха бабуня тягла громіздкі пакети сходами вгору. Надія Степанівна зупинилася. Вона теж була не юною, м’яко кажучи, але все ж років на п’ятнадцять молодшою. Допомогла, розговорилися про погоду. Вже відчиняючи двері своєї квартири, з якої потягло їдким котячим духом, бабуня поцікавилася причинами візиту Надії Степанівни до цього будинку. Ах, Костя. Костя — хворий. Але це й так ясно. Квартира — батьківська. Раніше до нього ходила прибиратися інша жінка, така руденька. І ще інші були. Батько вмер, але вже давно, мати підженилася десь в Італії, але те добре, що принаймні надсилає гроші; на інвалідську пенсію не погуляєш. Хоча Костя й так не гуляє, він останні кілька років узагалі не виходить зі своєї квартири (зі своєї кімнати — думає Надія Степанівна). А інвалідний візок йому держава вже два місяці як дала, що є, того не відняти. Ось лише в їхньому домі немає ліфту, бачте, як воно виходить, поки дотягнеш ті пакети, то й здохнеш непомітно, спасибі за допомогу, таке життя, а ви заходьте, як раптом що.

А потім вони посварилися. Доволі безглуздо насправді. Після розмови з Костиною сусідкою Надія Степанівна не спала півночі. Найбільше її вразив діагноз: не помічала вона в ньому нічого такого. Та й не зовсім зрозуміло, чому він тоді так ходить. Ну, лікарям видніше, звісно. Але ж… скільки йому — двадцять? Двадцять два? Бідний хлопчик!

Наступного ранку вона прийшла до нього не за графіком. Костя нічого не сказав, мовчки відчинив, мовчки пошкандибав до своєї кімнати. Надія Степанівна якось по-новому подивилася вслід його кощавій спині з виразними ребрами й рішуче рушила на кухню.

Дещо вона принесла з собою, дещо треба було зробити на місці. Розібрала сумки з баночками й мутнуватими пластиковими коробочками, в яких проглядалося щось слизьке-рожеве й рубіновий вінегрет. Набовтавши тіста, почала смажити млинці. «Быва-ает все на свете хорошо-о, в чем де-ело, сразу не поймешь, пум-пум-пум-пум…» — навіть забулася Надія Степанівна, але, спритно промазуючи пательню шматочком оплавленого сала, раптом підняла очі й осіклася: у дверях стояв Костя й спостерігав за нею.

— Я просив вас нічого не готувати.

— А я й не готую.

Крапелька тіста зрадливо зірвалася з ополоника й за- шкварчала на розпеченій сковороді.

— А це що?

— Непросто.

— Я все одно не їстиму.

Надія Степанівна зім’яла край фартушка в долоні й сказала те, про що зараз же пошкодувала:

— Але ж борщ ів.

— Не їв.

— Та їв же. Ти… ви просто забули.

Костя дивився холодними очима.

— Я нічого не забув.

— Костя, ти не думай, — продовжувала ніяково бгати тканину Надія Степанівна, — я все розумію.

— Що ви розумієте?

— Ну, що ти забуваєш. Іногда…

— Я нічого не забуваю.

— Костічка, ти не думай, я знаю про твій діагноз… Я все розумію.

— Який діагноз?

Надія Степанівна стояла вже вся червона, як садова троянда. Вона зняла запітнілі окуляри й усоте поправила своє давно не фарбоване, залежале волосся.

— Ну… склероз же.

Потім Костя довго кричав на неї якимись страшними словами. Надія Степанівна не могла так швидко втрапити набряклими ногами до своїх чобіт. Серце шалено калатало, баночки нервово подзвякували в сумці — Костя таки запхав їй усе назад, тільки вже спечені млинці залишив. Ну і нехай! Її ноги й так тут більше не буде! Можна подумати. Придурок нещасний! Хоч би помився. Козел, вонючка! Не подобається борщ — то гімна з’їж. Наступного разу вона все йому скаже, все-все, хай навіть не сумнівається! Інвалід нещасний. Вонючка…

Інвалідом нещасним Костя став якось зненацька. Це не входило в його плани. В його плани входили завершена аспірантура, дисертація, одруження з Настею і так, дрібниці: новий мотоцикл, подорожі, конкретно: на острів Комодо, за давньою мрією — сноркелінгом і триметровими драконами, власна квартира, вивчення німецької та, можливо, китайської, а чом би й ні, це було би круто.

Одного разу вони мчали заміською трасою: десь там, за Києвом, було чисте озеро, хотілось скупнутися.

Стрункі коричневі ноги міцно обіймали Костю з двох боків. Нещодавно він сховав обручку до мильниці, з якою вона ходила до басейну; сказала, що стрибала від радості в душовій, навіть розплакалася. Тепер напівпорожньою трасою мчали двоє щасливих головастиків у шоломах, — за кілька місяців із них мали б вирости нові, вже цілком дорослі люди. І раптом сталося щось дивне. Він не зрозумів. Перед очима все різко попливло, спалахнуло — здалося, осліп буквально за одну мить. Костя не запам’ятав, як саме спромігся зупинити свій круїзер, різко з’їхавши з траси на узбочину. Зовсім поруч оглушливо скрекотали якісь комахи. Липка цівка поту залоскотала під футболкою. Втім, запаморочлива сліпота минулася. Він заспокоїв трохи перелякану Настю, навіть купався з нею до вечора. Нічого їй не розповів.

Деякий час усе було, як завжди. А потім це сталося знову. І ще раз — на роботі. Костя тимчасово сховав мотоЦикл до старого, в минулому батьківського гаража. Насправді було ще дещо. Останнім часом усе частіше бували моменти, коли Кості важко давалося втримати рівновагу. Його заносило, ніби сп’яну. Потім наче відпускало. В принципі, друзі давно й беззлобно сміялися з його ходи. Було очевидно, що в космонавти Костю не візьмуть: він ніколи не оминав жодного столу чи стільця, жодного гострого кута, міг спіткнутися на рівному місці; фіолетові синці не встигали йому зійти раніше, ніж він знов ухитрявся кудись втелющитися. Чомусь це завжди було дуже смішно.

А Настя вже шила сукню…

Його мати помітила щось тоді, коли Кості відмовили ноги — він зовсім недоречно впав на підлогу в її присутності. Піднявся сам, віджартувався, але вона запанікувала. Добре, добре, він пообіцяв їй цей похід до лікаря! І тоді картковий будиночок нарешті посипався.

МРТ, аналіз ліквору, обстеження очного дна, електро- ністагмографія, імунологічний аналіз крові та інші, інші дослідження… Коли йому доволі непевно вперше поставили діагноз, Костя кинувся ґуглити просто в лікарняному коридорі. Про розсіяний склероз писали туманно, рядки пливли, але деякі жирні виділення у тексті, на кшталт «в галузі лікування розсіяного склерозу особливих досягнень наразі немає», або ще конкретніше — «ця хвороба є невиліковною», вдарили під дих дуже конкретно.

Були, звісно, якісь фонди, асоціації інвалідів, були програми лікування, що суттєво покращували якість подальшого існування таких людей (в усьому цивілізованому світі чимало носіїв цієї хвороби живуть більш-менш нормальним життям), але в Україні підтримуюче лікування могли собі дозволити хіба одиниці (приблизно тисяча доларів на місяць, ха-ха, в Україні, ха-ха). Якщо ж не лікуватися зовсім, забити на фізіотерапію, якісне харчування й фізичну активність, стан хворого найвірогідніше невпинно погіршується: років за п’ятнадцять-двадцять він стає прикутим до візка.

Більше Костя не читав.

Ми продамо квартиру, почала заламувати руки мама. Ми не будемо продавати квартиру, сказав Костя. Г одразу ж зателефонувала Настя. «Привіт, — сказала вона. — Ти капець як мені потрібен. Я не можу без тебе все це організовувати. Ти пам’ятаєш, до речі, що сьогодні ми йдемо до хореографа? Я ж не буду сама вчити цей грьобаний вальс, ну, Костю». — «Привіт, — сказав Костя. — Тут така справа, з хореографом сьогодні не вийде. Зустрінемося на Льва?»

Вони сиділи в парку Шевченка, їли морозиво, і він уважно спостерігав за її обличчям. Настя гідно склала цей екзамен, навіть не зблідла. «Ти що, ми неодмінно вигребем. Ти, головне, не думай здаватися! Все буде добре, от побачиш». Розмірено плюскотів фонтан, бадьорі пенсіонери в білих сандаликах забивали козла на прогрітих сонцем лавках. Костя з Настею завершили неприємну розмову, випили по коктейлю і зайшли на кіносеанс у «Києві».

Після цього вони бачилися ще двічі.

А потім він отримав листа. Настя була дуже чесною з ним, правда. Це Кості навіть сподобалося. Не сподобалося лише те, що вона написала йому все це повідомленням у Фейсбуку. Все ж таки п’ять років разом. З іншого боку, в особистій розмові сумні смайлики дещо занадто сумні.

І почалося нове життя. Час від часу Костя лягав до стаціонару, під крапельниці, ставало легше. Потім йому це набридало, ставало гірше. Дисертація якось відійшла на другий план, а згодом і геть підвисла. На роботі та в аспірантурі він більше не з’являвся. Профіль у Фейсбуку — видалив. World of tanks — встановив.

За півроку мама отримала нову роботу. В Болоньї. Сумнівалася. Та ну, звісно, їдь, сказав він. Не так давно Костя оформив інвалідність, першу групу, тепер мав пенсію. Плюс — і це головне — він мав де жити. Добре, сказала мама, так я зможу більше заробити на твоє лікування. І вона була абсолютно права.

Відтак Костя залишився сам. Усе ж таки він соромився своєї нової ходи, тому з дому виходив рідко, переважно ввечері, але тоді його сприймали за п’яного. Це було неприємно. Втім, уже невдовзі мамині грошові перекази дозволили йому скористатися послугами домробітниці. Це було приємно. Потреби бувати надворі більше не виникало.

Нещодавно Костя згадав, що не виходив зі своєї квартири вже три роки. А, ні, неправда. Одного разу виходив. Тоді його друг Денис, який, на жаль, з деяких пір працював переважно в Харкові й тому не так часто мав можливість для відвідин, витягнув Костю погуляти. З’їсти по бургеру, пройтися секондами, врешті-решт. Денис брав таксі всюди, де цього вимагали довгі дистанції. Часом було весело, але все ж прогулянка вийшла трохи кривуватою: кілька разів Кості знадобилося в туалет (а з деяких пір він не міг терпіти довго), і Денис панікував, швидко тягнув його до найближчого ресторану, сварився там з охоронцем… Одне слово, це був останній Костин вихід в люди.

Та це нічого. Не таке уже й погане він мав життя. Зрештою, в нього були його танчики, сигарети, документальні фільми, чай, фотоапарат, інвалідний візок замість комп’ютерного крісла. Нещодавно Кості виповнилося двадцять сім років. Не таке уже й погане він мав життя. Буває значно, значно гірше, справді.

Повечоріло. Надія Степанівна йшла яскраво ілюмінованим центром міста в нехарактерно похмурому для неї настрої. В принципі, вона вже перекипіла. І не таке з нею бувало! Вона давно виснувала для себе, що заробляти гроші не соромно в будь-який, ну практично будь-який спосіб. Але, звісно, в усьому були свої нюанси. Так, Надія Степанівна дещо знала, наприклад, про торгівлю на ринку, ці безкінечні яйця, картонки під примороженими ногами, бордові порепані пальці в обрізаних рукавичках. Дещо знала і про сидіння з чужими дітьми — невмотивовані істерики їхніх батьків, не виплачена вчасно платня, відсутність соціальних гарантій. Сидіння з чужими дорослими їй також було знайоме — капризи, запахи, судна, пролежні, довгі розмови, жалість, порожнеча. Але цей Костя…

Лавіруючи поміж людей і машин на Хмельницького, вона ще трохи повагалася, та все ж вирішила не змінювати намічених зранку планів. По суботах Надія Степанівна ходила танцювати. Це була стара добра традиція. Вже більше тридцяти років (а для неї — років із вісім) київські пенсіонери збиралися по вихідних у підземному переході біля станції метро «Театральна». Два баяни, один бубон, полька, краков’як, кадриль. Грайливо підстрибують налаковані кучерики, в танці скидаються пальта — ех! Кавалери запрошують дам, дами запрошують кавалерів. Ну, або дами запрошують дам: партнерів на всіх танцівниць стабільно не вистачало.

Певна річ, час від часу тут вирували справжні пристрасті — десь поміж наелектризованих у танці кошлатих мохерових светриків, костюмів, кольорових хусток, пижикових шапок пробігали дрібні іскри; утворювалися пари, немолоді люди сходилися, розходилися, ревнували, з’ясовували стосунки. Втім, її мало цікавили всі ці ігрища, незважаючи навіть на те, що останні двадцять років вона була вдовою. Понад усе Надія Степанівна любила співати й танцювати; цього було, зрештою, достатньо.

Спустившись до переходу, вона постояла, віддаля оцінюючи обстановку. Люди щойно починали сходитися. Незмінний Микола Павлович уже завзято нашкварював на своєму баяні «Чорнявую Іванку». Знайому Людочку вів у танці якийсь похмурий дідок у костюмі з краваткою. На розкладці з журналами й газетами почали згортатися. Бомж у червоних кросівках і довгому жіночому плащі сидів під стіною, зі смаком їв білу булочку й кивав головою в такт музиці. Танцювати чомусь зовсім не хотілося. Раптом у сумці Надії Степанівни завібрував телефон.

Дзвонили з ремонтної майстерні, фотоапарат готовий, можете встигнути забрати сьогодні, але краще уже в понеділок. Вона глянула на годинник — майже пів на сьому, зітхнула, випадково зітнулася поглядом із чорношкірим хлопцем, який прямував до метро й зупинився, не В ЗМОЗІ так просто пройти повз побачене. Він усміхнувся їй, щось запитав англійською, але що? «Денс», — розвела руками Надія Степанівна, всміхнулася у відповідь і, акуратно оминувши танці по діагоналі, знову вийшла надвір. Чом би й не сьогодні, зрештою.

Сльотавий вечір грав відблисками — червоні, жовті, зелені вогні змішувалися, перетікали вологим асфальтом. Цокали підбори, зазивно виблискували вивіски, перегукувалися уривчастими сигналами машини в заторі. Надія Степанівна постояла трохи біля вітрини кондитерки, із задоволенням спостерігаючи за нехитрою демонстрацією перетворення яскравих сиропів у «перегонних кубах» на карамельки-барбариски, пройшла повз Бесарабку з відкритою «стекляшкою» фалафельної й дражливими пахощами, дійшла до Шота.

Здається, їй пощастило встигнути в останню мить перед закриттям маленької майстерні: хлопчик у підстрелених вузеньких джинсиках знову натягнув уже зняту фірмову усмішку, пошукав усе-таки її замовлення. «Дивіться, дисплей довелося замінити, але тільки його. Перевірте, будь ласка». — «Як перевірить?» — «Ну ось, натискаєте цю кнопочку, тепер цю — бачите? Так гортають фотографії».

Надія Степанівна слухняно натисла на кнопочку і глянула на маленький екранчик. Перед очима побігли різні знімки, на вигляд дуже подібні. І все ж відмінності в них були. Вона гортала й гортала: ось дощ стіною, ось жовте листя на деревах, а ось — зелене. Чийсь похорон, чиєсь весілля, одразу шість котів рядком розляглися на теплому асфальті, а ось приїхав екскаватор, зробив яму, а ось — яму закопали. Ліхтар, лавка, жовта стіна будинку навпроти, трансформаторна будочка, старий клен були на всіх знімках, дрібні деталі — змінювалися. Десятки, сотні фотографій одного двору, зроблені з однієї точки, пробігали перед її очима…

«Усе нормально?» — хлопчик у вузеньких джинсиках дивився на Надію Степанівну ясними очима, він явно хотів уже зачинитися. Вона взяла пакет, вийшла надвір.

Двері ніхто не відчиняв. Минуло хвилин десять, а було так само тихо. Раптом Надія Степанівна згадала, що вже кілька днів має ключа від цієї квартири. Як же вона забула про це.

У коридорі було геть темно. Серце неприємно стисло- ся, вона пройшла кілька кроків уперед і намацала холодною долонею пипку вимикача. «Ко-ость?» — невпевнено гукнула, але ніхто не відповів. Дійшовши крадькома до його кімнати, вона прислухалася, продихнула, відчинила двері, не одразу його побачила…

Швидка приїхала не надто швидко — десь за півгодини, проте, Костя був живий, це Надія Степанівна вже зрозуміла. Та й нічого екстраординарного з ним нібито не сталося: йому зробили ін’єкцію якогось антиконвульсанту — й судомна атака відступила. Блідий, весь мокрий від поту, він лежав на підлозі (ніхто його не ризикнув підіймати), втупившись поглядом в одну точку, й на всі питання відповідав однаковим уривистим «ні». У тому числі й на безвиразну пропозицію госпіталізації. Ні то й ні. Молода лікарка з похмурим обличчям швидко заповнювала картку виклику й безупинно морщила носа.

— Де у вас можна помити руки?

— Там.

Могла би руки, коза, й до уколу помити, відсторонено подумала Надія Степанівна. Вона стояла, спершись на підвіконня, й дивилася у вікно. Паніка відступила, але в ногах досі відчувалося тремтіння. Давно нею так не трусило. Аж дивно. Здавалося б, матір, сестру поховала, та й стільки людей через її руки пройшло. Щоправда, всі вони були дуже старі… За вікном ліхтар жовто висвічував у темряві зловісні обриси лавки, будинку навпроти, маленької трансформаторної будочки, старого клену. «Я зараз блювану від цього запаху», — вловила Надія Степанівна далеку, ледь чутну фразу лікарки десь там у коридорі, і планка впала — раптово, зі свистом накриваючи все довкола.

— Ах ти ж сука, ти гадина! Де твоє серце?! Дитині погано, а вона морду кривить. Губи піджимає! Давай відсю- дова, коза нещасна! Як, ну як з таким бидлом у цій нашій Україні жить?! Де твоє серце?! Самі помиї! Ти ж жінка! Може, ще й мать? Морду вона кривить, ну ти подумай!

Надія Степанівна довго кричала якимись страшними словами. Вже не було в цій квартирі ні перестрашеної наглою атакою лікарки, ні її колеги-медбрата, а вона все кричала й кричала, здійнявши руки кудись до люстри, поки врешті її не вимкнуло. Надія Степанівна подивилася на Костю.

— Синок, — голос затнувся, та одразу ж набрав несподіваної рішучості. — Зараз ми підем до ванної, і ти не будеш стіснятися. Я — мама, бабуся, я все знаю і все бачила. Ти тільки поможи мені тебе підняти.

Вона присіла навколішки, не дивлячись йому у вічі. Костя ще трохи полежав мовчки, але все ж розпрямився, намацав слабкою рукою диван, спробував підвестися. Надія Степанівна миттєво зреагувала, прогнулася під нього, і він обм’як, слухняно побрів разом із нею.

— Нічого, нічого, — все примовляла вона, перекриваючи голосом непотрібні звуки — булькання води, плямкання неделікатних тілесних дотиків. — Усе буде добре, нічого, нічого. А старший мій недавно, знаєш, що відколов? Прийшов, каже, бабо, дивись, — пальці колечком скручує, а в нього ще один палець всуває. Ну, ти подумай, де він цього набрався?! Ми, кажу йому, обувачку-одівачку тобі купуємо, а ти нам такі репліки показуєш!

Мило чвакало, вода дзвінко билася об давно не реставровану коричнювату емаль. Геть мокра, але ожила Надія Степанівна все говорила й говорила якісь непотрібні речі.

Це був монолог, що й не передбачав жодних відповідей — і, мабуть, саме тому вона здригнулася, зграбно розтираючи бліду, майже безволосу шкіру — пацаня! — рушником, коли в цьому тілі раптом прорізався чоловічий голос.

— Мені дуже шкода, — сказав він утомлено. — Іноді я не встигаю дотерпіти.

Надія Степанівна прикусила губу.

Вклавши Костю, вона присіла на краєчок дивана. У сусідів нагорі гупала музика; хтось сміявся, хтось істе- рив високим дівчачим голосом. Дощ зайшовся несподіваним стукотом, розмиваючи чіткість зображення чорного набухлого гілля під однооким ліхтарем за вікном. Надія Степанівна не одразу почула глухий плач Кості, а зрозумівши, не розгубилася. «Нічого, нічого, будем живі — будем жить. Нічого, нічого», — повторювала вона свою безкінечну колисанку, легенько поляпуючи сухою долонею по ковдрі. А потім він заснув.

Після цього вечора щось переломилося на її користь. Тепер Надія Степанівна могла безбоязно купувати й готувати харч на свій розсуд, розмовляти в робочий час і навіть дозволяти собі деякі маленькі фортелі. Так, нещодавно, після чергового прибирання, в Костевій кімнаті на стіні загадково з’явився чемний Ісус із сумовитим поглядом.

Вона чекала на його реакцію — Костя хіба що повів бровою, але її це все одно не влаштувало.

— Ти, Костя, напрасно смієшся, — у Надії Степанівни підозріло роздулися ніздрі й потемнішали очі.

— У нас із вашим протеже давні складні стосунки, — сказав Костя, сідаючи на своє місце й негайно вступаючи в бій.

Усе це Надії Степанівні не сподобалося. Мокра ганчірка люто шурувала по підлозі, тремтіли меблі.

— У дванадцять років я був товстим мрійливим хлопчиком, — продовжив він, не відриваючись від гри. — І ось в якийсь момент я увірував. Точніше, подружився з Пашею Пласкуном, який був класним, а ще він був дуже ревним католиком. Я теж хотів бути класним — і прийшов до Бога (свого, не Пашиного). Господи, сказав я, візьми мене такого, яким я є, - товстого, ницого. Я не почув тоді відповіді, ні, але почав читати Біблію і ходити до маленької церкви, там, у кінці нашого масиву. В церкві приємно пахло. Усі хрестились, і я хрестився. Кілька років я так ходив. А потім помер мій батько, і на цьому наша дружба з Богом закінчилася.

— Знаєш що. Іди в баню, Костя, — похмуро сказала Надія Степанівна.

Але ввечері того ж дня Ісус так само таємничо зник із цієї квартири, як і з’явився в ній.

Ідея обідати разом (щоб був шанс принаймні щось із приготованого увіпхнути в нього) також скидалася на провальну. Якщо Костя їв, то робив це винятково перед монітором комп’ютера. Добре, нехай. Вона приносила свою тарілку з супом до його кімнати й сідала на дивані або мостилася біля підвіконня. Костя не протестував.

їли мовчки. За вікном гучно теліпалася годівничка, кілька днів тому зроблена з пакету від кефіру і вже виявлена вдячними пташками.

— Коли я була малою, — не витримувала і все ж починала одну зі своїх численних історій Надія Степанівна, — одного разу до нашої хати в тридцятиградусний мороз поналітали синички. Заплуталися в дождіку на ялинці. Цивінькають, ругаються по-своєму, по-синичому! Я їх давай виплутувать, а вони мені руки дзьобають. Боляче! Потім я їм зернят на шафі насипала, вони пригрілися. Але коли потепліло, мама їх вигнала. А мені прийшлося гімно по всій хаті відмивати, да… Костя, давай я тебе погуляю?

Костя хитав головою.

— Кость, я сильна, як ломова лошадь. Спершу винесу колясочку, потім тебе. Ну, що за проблема! І нема чого стіснятися.

Усе це звучало не дуже переконливо.

— Там така зима, прямо місяць март. Сухо, тепло. Можем коляску і не брати. Палочку візьмеш. З палочкою ти на інваліда не схожий зовсім, — пускала вона в хід останні аргументи.

Костя мовчав.

Ще Надія Степанівна співала. Не співати довго вона не могла, а вже забувшись, відпускала своє внутрішнє «я» в далеку рандомну подорож. Діапазон її репертуару був дещо суперечливим: пісні з фільму «Гардемарини, вперед» змінялися раптом тужливою «Ой, летіли дикі гуси», перемикалися на піонерське-задерикувате «здравствуй, милая картошка-тошка-тошка-тошка», плавно перетікали в надривну газманівську офіцерську лірику та знову незбагненно завертали на яку-небудь козацьку-похідну, одну з її улюблених.

Костя мовчав. Тільки енергічніше совав мишкою.

Минув місяць, і Надія Степанівна розійшлася вже не на жарт. Спершу вона притягла кілька вазонків із квітами на його підвіконня, потім — подарувала Кості на Новий рік папужку. Маленького, з блакитним черевцем і чорно-білою голівкою. Нарешті Костя не витримав, вибухнув, сказав їй усе, що про це думає. Надія Степанівна скромно промовчала. Папужка спершу помовчав теж, але раптом змінив тактику. «Льоша хороший. Льо- ша льотчик. Мій хло-опчик. Хочеш чаю? Привіт, привіт. Моя рідна пташечка. Льоша льотчик. Льоша хороший». Льоша справді був хороший. Він уважно подивився на Костю розумним оком і акуратно клюнув його за палець. Усім трьом уже було ясно, що Льоша залишається жити в цій квартирі.

Іншим разом Надія Степанівна зайшла до його кімнати із загадковим виглядом. Вона покрутилася трохи, навіщось посовала стільці, нарешті сіла на диван і якийсь час за компанію з Костею подивилася документальний фільм про найбільше у світі сміттєзвалище.

— Костя, я знаю.

— Надіє Степанівно, що ви знаєте?

Деякий час вона підбирала подумки слова, та все ж бовкнула те, що думала, одним махом.

— Тобі треба женщіну.

— Де ж я її візьму, цю вашу женщіну? — спитав на диво спокійно.

Це її підбадьорило.

— Костя, ти тільки не кричи… Якщо ти сидиш удома, то нікого не бачиш, і тебе ніхто не бачить. Це неправильно. Гуляти не хочеш ні так, ні сяк. Я думаю, можна було би позвати сюди проститутку.

Це був несподіваний хід, він оцінив.

— От ти зараз почнеш кричати, — поквапилася Надія Степанівна продовжити свою промову, — а ти не кричи. Я думала про це. Ти, Костя, молодий, а тебе ніхто не бачить. І це не така велика біда, що інвалід! Знаєш, скільки дівчат… добрих, одиноких. Але ж як я їх сюди приведу? Костя, ти послухай, я знаю, все це якось робиться. Інтер- нетом теж. І нема тут чого стіснятися. Ти, Костя, такий молодий… Та вимкни ти цю мусорку!

Він вимкнув.

— Ну давайте.

Надія Степанівна трохи сторопіла.

— Давай, Костя.

— Проститутки Киев, — вбив він швидкими пальцями в гуґл. — Надіє Степанівно, ідіть же ближче, з дивану не видно, мабуть.

Костя явно розвеселився. Вона надулася, але до комп’ютера підсіла.

— Та-ак, Сніжана. Вік — двадцять. Вага — 50 кеге. Груди — три. Третій розмір тобто. Хороші груди. Тек-с, що нам пропонують… Секс класичний, секс анальний… ммм… мінет в презервативі, золотий дощ видача, лесбі-шоу льог- коє, так, так… «Истинная леди с хорошими манерами и естественной красотой составит компанию щедрому джентельмену». Еее, позвольте, тисяча гривень за годину, шість за ніч. Так не піде. У щедрого джентльмена, звісно, є пенсія і мама в Італії, але ж треба й совість мати.

— Он дивись, є за триста гривень, — похмуро сказала Надія Степанівна.

— Надіє Степанівно! — дещо занадто театрально обурився він. — Але й жлобитися не будем! Ось Даша Real, дивіться, яка хороша. П’ятсот гривень. Вік — двадцять чотири, груди — другий. Виєзд — да, у себя — да. Угу… угу… госпожа, услугі сємєйной паре, порка, трамплінг… Що таке трамплінг, ви не знаєте? Я щось забув.

— Не дримбай мені мізки, Костя, — раптом остаточно образилася Надія Степанівна.

— Ну я чесно не знаю. А Даша хороша.

— Хороша, — погодилася Надія Степанівна. — Піду я, Костя.

— Ну добре. Шкода. Тільки ж почали.

Надія Степанівна мовчки зібралася. Хряпнули двері. Костя зробив собі чаю і продовжив дивитися кіно.

Даша Real була такою і зовсім не такою, як на фотографіях. Розстебнута парка, білий светр із горлом, високий хвіст, ніякої косметики — студенточка, паралельний курс. Костя мовчки на неї дивився.

— Ну я зайду? — усміхнулася.

Він відступив, дав їй пройти.

— Роззуватися тут? — спитала.

— Не парся.

Костя стояв, чомусь чекав, аби вона пішла першою, так, ніби ця дівчина могла знати, куди їй іти. Все це було якось дивно. Він уже не був певен, чи справді зателефонував їй. Урешті розсердився сам на себе, пошкандибав.

— Чаю хочеш?

Вона провела його поглядом, щось зрозуміла.

— Я і чаю хочу, і їсти хочу, — засміялася, все ж таки знімаючи черевики в коридорі. — Але так ми все не встигнемо.

На кухні затишно увімкнулося світло, щось грюкнуло, клацнуло. Завершивши маніпуляції зі шнурівками, Даша прийшла до нього, здивувалася.

— Та я пожартувала!

Костя плюснув водички на сковороду, накрив зрази кришкою, аби швидше пропарилися. Увімкнувши чайник, всипав заварки до двох великих чашок.

— Як тебе звати? — спитала, сідаючи на табуретку.

Вона весь час усміхалася.

— Костя.

— Як живеш, Костя?

— Нічого, потихеньку. Тобі з цукром?

— Давай з цукром.

Даша їла з явним задоволенням, дмухаючи на виделку, постогнуючи від насолоди.

— Зрази! З грибами! О май ґад! Мама готувала?

— Та ні.

— Дружина? — знову здивувалася.

— Надія Степанівна, — сказав Костя так, ніби це мало щось пояснити.

Потім вони пили чай і курили його сигарети. Даша, звісно, сміялася.

— Дякую за смачну вечерю. Але давай я вже попрацюю. Тільки спершу треба зі мною розплатитися, вибач.

— Там, на холодильнику, — махнув рукою.

Вона взяла купюру, заховала до сумочки. Стягла светра, на якусь мить застрягнувши головою в тугому комірі, але все ж вправно зладнавши з ним.

— Що ти хочеш? — поправила розтріпане волосся.

— Та нічого.

Так по-ідіотськи вдарила кров в обличчя. Він загасив недопалок в обвугленій банці від сардин.

— Та я вже бачу, що ти нічого не хочеш, — засміялася вона зовсім не образливо. — Ну, іди сюди… Хоча чекай, я сама.

Даша мала акуратні маленькі груди й припухлі підліткові соски. Від неї добре пахло — навіть важкі солодкі парфуми не могли перебити цього молочного запаху її тіла. В очах потемнішало, і Костя продихнув.

— Нічого, нічого, — тихенько ткнулася губами йому у вухо. — Зараз ми спробуємо ще раз.

Ще раз вийшло навіть дуже приємно. Після всього він запалив дві сигарети тремтячими руками — для себе і для неї. Деякий час курили мовчки.

— Ти тут не скучаєш? — спитала Даша.

— Ні.

— Це добре. Ідем, відведу тебе до ванної.

— Я сам.

Вона знову, всоте за цю годину, тихенько засміялася.

— Ладно, ладно, сам. А я поки чай доп’ю.

Змиваючи з себе Дашин запах, Костя почув її «Пока!». Десь там зачинилися двері. «Бувай, Дашо», — сказав він уголос.

Помивши посуд, пішов до своєї кімнати. «Привіт, привіт! Мій хлопчик. Льоша льотчик. Льоша хороший. Хочеш чаю?» — поцікавився Льоша, гойдаючись на жердці.

Чаю Костя більше не хотів. Бездумно поклацав мишкою, відкинувся в інвалідному візку. Якась думка наздогнала його раптом, і він відкрив верхню шухляду письмового столу, дістав гаманець. Той, звісно, був порожній. Костя хмикнув. «Льоша хороший», — ще раз нагадав папужка. Даші було до Льоші явно далеко.

У переддень Різдва раптом навалило сантиметрів зо двадцять снігу. Пухкий лапатий сніжище все падав і падав, налипав грудками білої каші на розбухлі від вогкості гілки. Десь надворі шурхотали лопати, захлиналася щастям дітвора, підтираючи мокрими задубілими рукавицями розмазані в бою соплі.

На теплій жовтій кухні запотіли шибки — Надія Степанівна ретельно готувалася до свого коронного виходу. Цілий день тут щось варилося, парилося, місилося; терся мак, булькали голубці, ліпилися манюсінькі вушка з грибами для пісного борщу. Костя кілька разів потикався до вже спечених пиріжків у мисці під рушником, але щоразу отримував по руках.

— А нічо, що ми з вами всі ці дні й так не постували?

— Нічо. Іди собі.

— А ви в курсі, що на дітей і хворих ці правила на поширюються?

Надія Степанівна хмикала, домішуючи мед до куті.

— Ладно, бери. І іди собі.

Минули ще кілька годин, доварилися узвар і вареники, допеклася щука, відкрилися банки з консервацією, і перша зірка десь там уже, мабуть, зійшла (небо було каламутним, захмареним). Таємничо зникнувши у ванній, Надія Степанівна несподівано вийшла перевдягненою у святкове. Розчервонівшись, вона все поправляла на собі вишивану сорочку й масивне намисто із сердоліку.

— Блєск, — сказав Костя. — Добре, іду вдягати чисту футболку.

На столі були дванадцять страв. Мерехтіла збудженим вогником свічечка. Надія Степанівна дістала із шафки че- кушку коньяку.

— Надіє Степанівно, ви не забули? Мені ж не можна.

— А я забула, — розгубилася вона.

Алкоголь діяв на Костю блискавично, проявляючи й загострюючи деякі з симптомів його'хвороби.

— Але ви пийте.

— Я, Костя, вип’ю, — сказала вона, наливаючи собі до келишка. — Я, Костя, вип’ю за тебе. Ти от у Бога не віруєш, але то нічого, головне, що він вірує в тебе. Не перебивай, я знаю, що кажу! Тобі здається, що ти один у цьому світі, що все вже закончилося для тебе? Але це не так. Я п’ю, Костя, за твоє будуще. Будем живі — будем жить… Дай я тобі хоч узвару капну.

Кожен випив своє. Трохи поїли.

— Ви якщо хочете, то співайте, — благодушно сказав Костя.

— Що тобі поспівать? — стрепенулася.

— Ну, оце, як його. «Сумно мені, сумно… трам-пам- пам… На моєму серці веселості мало». Чи як ви там співали?

— А мені не сумно, Костя. Давай краще вип’єм?

— Пийте, Надіє Степанівно.

Надворі все мело й мело. Вона деякий час замислено дивилася у вікно, очі в неї підозріло блищали. Нарешті Надія Степанівна отямилася, акуратним жестом перехилила свій келишок, підперла голову рукою.

— Я батька свого не пам’ятаю, — сказала раптом вона. — Коли його забрали… мені був один год усього. Так якось вийшло, що мама мала лише одну татову фотографію. Пам’ятаю, була зима, і всніжило, оце як сьогодні. Хвіртку не відкриєш! Ну, а лопати нащо? Прокопалися. А потім мама полізла по щось до скрині, та й дістала батькову карточку. Дивиться, а миші прогризли дірку, і якраз у тому місці, де лице. Мама так плакала. І то вона ще не знала, що його вже нема в живих… Сильно в пам’яті відклалося — мама ридає над тою діркою, а за вікном мете. Ну, а я так і не знаю, яким був мій батько.

— А я знаю, яким мій батько був.

Костя крутив сигарету між пальців і також дивився у вікно. Надія Степанівна делікатно помовчала, нарізала пиріг.

— У нього була борода, — після довгої паузи сказав раптом Костя. — І дуже великі руки. Коли я був маленький, ми ходили в похід по Сванетії. На Кавказі. Там у горах були башти, які свани побудували ще в десятому столітті… Мене тоді не цікавили башти. Я йшов і думав про те, як же мені не нити. А тато, він завжди мовчав, мовчав до останнього, але якось точно вгадував мить, коли треба було посадити мене ненадовго собі на плечі або зробити привал. Ну, тобто він знав, як підстрахувати мене, щоб я не впав в його очах. Чомусь тоді це було дуже важливо.

Вони ще посиділи трохи і помовчали — кожне про своє, допили чай, доїли пиріг.

— Піду я, Костічка. Поки дотеліпаюся до метро… Завтра я зі своїми, ти вже не ображайся… Твій батько на тебе зараз дивиться, я це точно знаю. Свято ж яке! Христос ся рождає.

Він усміхнувся.

— Та я не проти.

А в березні вона раптом зникла. Просто не прийшла одного дня. І на телефонні дзвінки не відповідала. Він почав набирати її не одразу, звісно. Просто минув тиждень, а вона не прийшла. І навіть не подзвонила. На підвіконні в Кості зацвіло рожевим щось невідоме, з її, Надії Степанівни, приносин. Блін. Він навіть не знав її адреси. І прізвища.

Коли залунав дверний дзвоник, Костя кинувся до коридору. Прочинив двері, не одразу її впізнав. Нова стрижка, довга спідниця, шкіряна курточка, синім підмальовані очі.

— Привіт, — сказала Даша.

— Привіт.

Вона засміялася.

— Я зайду?

Костя мовчав. Полізла до сумочки, дістала купку зібганих гривень.

— Я тоді без дозволу взяла трохи… в борг. На, все повертаю.

— Ти наркоманка?

— Та ні. Чесно!

— Ну… дякую.

Костя незграбно забрав купюри з її долоні.

— То я зайду?

— В мене зараз немає зайвих грошей.

— Та вже є, - голосно засміялася.

Вона так добре виглядала, ця Даша. Свіжа, з тонкою рожевою шкірою. Тоненький светр напинали маленькі груди. Він ще пам’ятав їх на дотик.

— Ну заходь.

А за два дні у двері подзвонили знову. Незнайомий, досить неприємний тип.

— Хто? — прокашлявся Костя, притиснувшись до дверного вічка.

Мужик стрепенувся.

— Цеє… Я від Надєжди Степанівни Ткачук, — сказав він голосно.

Тепер він знав її прізвище.

Десь нагорі сварилися сусіди, щось гупало і дзвеніло між ними. Костя відчинив двері, вивчаючи поглядом мужичка років сорока з чимось — запалий ніс, мішки під очима, туфлі, в руці — пакет.

— Я цеє… Хочу забрати. Зарплату Надєжди Ткачук хочу забрати.

— А ви…

Хоча він уже зрозумів. Щось таке в обличчі. І не скажеш одразу, що саме, а все ж подібний.

— Ясин.

— А Надія Степанівна…? — Костя затнувся, підбираючи слово.

- Інсульт був. Похоронили от, — почухав голову її син, переминаючись з ноги на ногу.

— Давно?

— Шо давно?

— Похорон був.

— Три дня назад. Ти цеє… Там півтори тисячі.

Каламутний погляд бігав і фокусувався на співрозмовникові з деяким напруженням — мужичок силувався справити враження серйозної людини, з якою можна мати справи.

— Я знаю. Почекайте.

Він почекає, звісно, він почекає.

Костя зачинив двері, постояв трохи, заплющивши очі. Сусіди з квартири нагорі від бойових дій уже традиційно перейшли до наступної фази — романтичної. Весною пахло навіть у під’їзді. Будем живі — будем жить. Ага…

Сонце лізло з усіх щілин у цьому дворі, замкненому посеред кількох жовтувато-линялих сталінок. Порожні клумби з чорною жирною землею прорізалися першими тоненькими стрілочками трави. Десь у кущах вили коти. Немолода двірничка у спортивному костюмі завзято перефарбовувала огорожку довкола дитячого майданчика. Скрипіла гойдалка. Гудів далекий тролейбус. «Та ти де- ган!.. Та позирь, ти сам деган!» — кричав під’їзд голосами, які от щойно почали ламатися. Все висохло, подекуди зазеленіло, й лише асфальт набрав свого звичного запилю- женого сірого кольору.

Він ішов акуратно, намацуючи паличкою дрібні вибоїни під ногами, але часом і відпускаючи себе, забуваючи на кілька митей про підстраховку, — легко було залипнути поглядом у всьому довкола. Вітрець незвично, приємно холодив шию і вуха. Здалеку дивилася сусідка, вивертаючи з відра лушпиння та яєчну шкаралупу до сміттєбака:

Костя звернув на доріжку, якою можна було вийти із двору, пройти повз дитсадок, перукарню й дістатися до продуктового. Або до парку. Або до кіоску з сигаретами і солодощами. Він проминув старий клен, лавку, ліхтар, маленьку трансформаторну будочку. Щось привернуло його увагу. Цікаво, з цього ракурсу було видно, що на торці сусіднього дому з’явилося величезне, майже на три поверхи заввишки, яскраве графіті. А він і не знав…