Червоні на чорному сліди

ЧЕРВОНІ НА ЧОРНОМУ СЛІДИ

А завтра, а вчора, а сьогодні була війна. Тимчасом ми стоїмо на Говерлі — Київ звідси видно, як на долоні, - й говоримо про інше.

— То кінь був живий?

— Ні, він уже помер.

— А голова лишилася?

— Ну, так. Череп…

- І змія в ньому зробила собі хатинку? Як мишка в рукавичці? А Олег поліз туди руками? І вона його дзизнула?!

У цій шапці з пухнастими вухами він виглядає ще меншим, ніж насправді. Затуманений погляд, обшерхлі руки (спробуй одягни йому рукавиці!), червоний ніс — шморгає, голова — думає. Ми стоїмо на вершечку сльотавої Щекавиці, яку Андрій, плутаючи, час від часу називає Говерлою, і вдвох міркуємо над фінальним акордом у біографії князя Олега. Кажуть, що вся ця малоприємна історія більш ніж тисячорічної давнини трапилася саме тут. Ну, або десь в околицях Ладоги. Або й узагалі в норвезькій сазі — і навіть не з Віщим Олегом, а з геть чужим нам вікінгом. Утім, це не так і важливо.

— А той череп міг десь тут залишитися?

Думаю, міг. Зненацька підкравшись іззаду, вітер лізе під наші куртки, неприємно лиже язиком усе, що дістає. Червоний ніс крадькома ховає соплі в рукаві. Треба було б уже спускатися («ти же ма-а-ать»), але ми, закам’янілі, уважно дивимося згори вниз на те, як лялькові трамвайчики ліниво повзуть вузькими лабіринтами Подолу, схожого з цієї точки на великий макет. Бліде зимове сонце тихо блукає зеленкуватими, блакитними, охристими стінами делікатних будинків минулого й позаминулого століть. А той набичений бетон, ті заводські труби, те холодне скло свіжоспечених подекуди бізнес-центрів ми не бачимо, ні.

Колись Андрій уже бував на Щекавиці. Однієї новорічної ночі двоє причмарених батьків витягли по заметах на гору дитячого возика, щоб відіслати до космосу списочок своїх простих бажань — звідси до адресата було ближче, ніж із Лук’янівки; принаймні, так нам здавалося. Андрієві було два роки, але він також не спав — крутився в колясці й несамовито кричав: «Салюти! Салюти!»

Усе швидко змінюється, з деяких пір ми всі вже не любимо салютів. І список наших бажань нині скоротився приблизно до одного.

Ну, годі, я же ма-а-ать, ходімо. Крок за кроком повземо по мокрій, та все ж не до кінця розталій землі, чіпляючись руками за чорні кудли минулорічної рослинності. Нарешті дістаємося вузенького таємного ходу між гаражами й випадаємо з цього астралу назад у теперішнє. Щоправда, назвати Олегівську вулицю звичайним виміром також язик не повернеться. Десь тут зупинився час, я це точно знаю. Ну, принаймні нагорі, в цьому глухому закуті сірого дворового спокою: старенькі куці хрущовки, на мотузці запрана квітчаста білизна, довічно знерухомлені трупи машин, сміттєбаки із суцвіттями різномастих котів, горби погребів за дитячим майданчиком виразно пахнуть моїм, не Андрієвим дитинством.

Я тягну його вперед слизьким асфальтом — і раптом згадую: ну, так, у моєму святошинському дворі на початку дев’яностих теж були ще вуличні, рудиментарні як для сучасного міста льохи. Іноді їхні темні гнилі пащі розмахалися — сусіди виносили безцінні занички буряків і картоплі й ретельно зачиняли двері на замок. Одного разу батько добре знайомого мені хлопчика з сусідньої п’ятиповерхівки прийшов, бряцаючи порожнім відром, до свого льоху і знайшов його відчиненим — усередині хтось копошився. Господар підвалу був простим дядьком, не кращим і не гіршим за абсолютну більшість батьків сусідських дітлахів, але в раптовому пориві страшної люті побив злодюжку, звичайного бомжа, і той несподівано помер — серце не витримало. Дядько надовго сів; пам’ятаю його вічно втомлену безбарвну дружину, що кілька разів носила моєму татові всіляку техніку на ремонт (нам весь двір носив) і розплачувалася тортами — жінка працювала на кондитерці. Жирні кремові троянди мали смак свята, а ще зовсім трохи нагадували про смерть. І бідність…

Ми помалу спускаємося безлюдною вулицею донизу і знаходимо біля одного з парканів невеличкий свіжий насип землі. «В па-мя-ть о Жор-ке», — читає Андрій по складах підпис на надгробку, зробленому з картонки. Ніс — шморгає, голова — думає.

— Хто такий Жорка?

— Схоже на те, що це могилка якоїсь тварини.

Погляд раптом прояснюється.

— Я знаю! — збудження першовідкривача вихлюпується через край. — Це могила коня князя Олега! Дивись, його звали Жоркою!

А ви кажете — норвезький епос.

Просто посеред зими Київ нині м’яко пахне весною, брудними подихами машин, шаурмою, імбирними пряниками. Новорічні свята тривають-ніколи-не-завершуються. Ми проходимо повз Житній ринок, пливемо тихими вузенькими подільськими вуличками, втрапляємо раптом до бурної течії Контрактової площі й зупиняємося, трохи приголомшені,- купити какао в кіоску, перевести подих. Неподалік від нас голосно кричить музика, жаряться шашлики, мліє запашний глінтвейн — різдвяний ярмарок вирує, готується до вечірнього концерту. Я акуратно беру паперові стаканчики з Андрієвим улюбленим напоєм, незвично присмаченим апельсином та корицею, і поспішаю до нього на лавку. Ми сидимо, роздивляємося перехожих, нам шоколадно в роті й доволі добре на душі.

Несподіваним атракціоном звідкись виринає ватага колядників. Усе майже по-чесному — змовницький вигляд, гучний регіт, чорнобривий чорт, червоногуба коза, звіздар із обклеєною оракалом зіркою, міхоноша з чималим наплічником, смерть у білій халамиді, з-під якої стирчать джинси й кросівки. Мій син на мить завмирає, проводжає захопленим поглядом цю різнобарвну зграйку, що ввалюється до найближчої кав’ярні весело трусити чиїсь емоції та гаманці.

— З косою, це смерть? — уточнює. — Клас.

Він любить розмови про смерть. Ця тема в усій своїй варіативності неабияк тривожить Андрієву уяву і будить фантазію. Відверто кажучи, ми не одразу до цього звикли.

— Тату, ти помернеш? — одного разу за сніданком уперше спитав він.

Ми застигли.

— Помру? Ну, колись, коли буду дуже старий.

- І мама померне?

— Мабуть…

- І я?! — усвідомив раптом і вражено завмер над кашею.

Багато, дуже багато питань. І так мало відповідей.

А коли всі люди помернуть, що їхні будинки без них робитимуть? А іграшки — кому вони потім дістануться? А дитинка як потрапляє до жінки в живіт — через пуп залазить, чи що? Ця дитинка спершу десь померла, а потім обрала собі нових батьків? А якщо після смерті нічого не буває? Може, людина помирає і просто перетворюється на тінь? Як зробити, щоб смерті не було?

Я не знаю, що йому відповідати. Я й сама про це мало знаю.

Пам’ятаю, як у п’ятому, здається, класі вперше побачила мертву людину. Хтось приніс до школи звістку — в сусідній общазі дядько викинувся з вікна, уявляєте?! Був урок музики, ми по черзі просилися вийти до туалету і стрімголов вибігали зі школи подивитися на мерця. Від швидкого бігу серце калатало й вистрибувало з-під шкільної форми — на все-про-все було хвилин п’ять. Я залетіла до гуртожиткового двору, прослизнула крізь гурт таких самих цікавих до видовищ, але дорослих людей і зупинилася. На асфальті лежало щось, накрите простирадлом. Із-під тканини стирчали босі ступні не те, щоб білого, ні… найточніше сказати — ніякого кольору. Ці ноги глибоко вразили мене. Була вже яскрава весна, сонце радісно кричало, заливало двір багатоступінчастим градієнтом, переливалося відтінками. А ноги лежали, явно більше нікому не належали, й колір у них закономірно зупинився, застиг, утік (куди?).

Відтак я час від часу зустрічала його сліди на дворовому асфальті, перелякано спиняючись із розгону перед доріжками незмінно червоних гвоздик, рідше — тюльпанів або троянд. Ці квіти були ще живі, але я точно знала — їх категорично не можна було чіпати руками або наступати на них, як і на тріщини в асфальті (бо мама помре!). Ми, діти, розуміли: десь тут була смерть і залишила свої мітки — червоні на чорному.

…Вона приходить у масці й проминає всі шість кольорових кімнат, щоб дійти до останньої, сьомої — чорної зали із червоними вікнами. Принцові Просперо не варто було б так наполегливо переслідувати найзагадковішу маску на його веселому карнавалі. Принце, знай — вона озирнеться, одного разу вона неодмінно озирнеться! Ну от. Уже…

Мені більше тридцяти років, Андрієві нині — менше п’яти, але деякі відкриття приходять до нас синхронно.

Ця дата — двадцяте лютого дві тисячі чотирнадцятого року. Так, її ні для кого не потрібно розшифровувати. Того дня, як і кілька попередніх, я виконувала функцію подай- принеси в лікарняному відділенні, куди безперервним потоком везли поранених і з усіх боків стікалися сотні звичайних людей із ліками, ковдрами, білизною, бульйонами, борщами, пирогами, перетертими дієтичними супчиками в банках, дбайливо загорнутих у рушники й газети. Переламані, фіолетові від синців, вигаслі після операцій хлопці лежали в палатах, соромилися своїх тіл і катетерів, дивилися в стелю, відмовлялися їсти, відмовлялися вірити. А нових поранених (це химерне несучасне слово тоді ще так гостро різало слух) везли і везли, везли і везли… По коридорах шурхотіли уривки чуток між волонтерами та швидких розмов смертельно втомлених і, насправді, розгублених лікарів. «Ампутація… Так, напевно». «Куля залетіла через рот і вийшла з потилиці». (Куля? Ампутація?! То ж ми немов на якійсь війні. Отямтеся, друзі, ну, це вже перебір, XXI століття все ж таки!) Ми всі тоді були, як у тумані, пробиралися в ньому навпомацки, але мовчки робили належне — збирали приносини в киян, сортували продукти й ліки, годили чим могли замученим хірургам, розносили бульйон і свіжі шкарпетки по палатах…

Ні, я зрозуміла щось не тоді, коли побачила цього красивого хлопця з однією ногою: він і немолодий священик сиділи поруч на ліжку, виставленому в коридорі (місць на всіх уже не вистачало), й тихо, спокійно говорили про щось своє. І не тоді навіть, коли до приймальні з грюкотом завезли на каталці цю поранену дівчинку-медика; я стояла за метр від неї, заціпеніло обмацувала поглядом її джинси, рюкзачок, капюшон із заляпаним кров’ю хутряним обідком, волосся, шию, туго перемотану змоклим шаликом (пізніше стало відомо, що снайперська куля пройшла за сантиметр від сонної артерії, але дівчинку врятували, Олеся дивом вижила, на відміну від багатьох, багатьох інших. Так, цю історію теж ні для кого не треба розшифровувати).

Здається, я зрозуміла щось тоді, коли мене попросили помити ліфт. Озброївшись відром, рукавичками, ганчіркою, я бадьоро драїла підлогу, вимочуючи калюжку згуслої крові, - це треба було зробити швидко, як і все того дня. Кров була чужою, ще годину тому вона комусь належала, була теплою, текла, пульсувала. Вода у відрі поступово набувала брудно-червоного відтінку, я сиділа сама навколішках у маленькому лікарняному ліфті, механічно робила своє і вперше не боялася чіпати руками ці червоні на чорному сліди… «Як зробити, щоб смерті не було?» Тут не вгадаєш. Один день, один правильний/неправильний крок (управо чи вліво?!), один сантиметр від сонної артерії, один… Ні, не вгадаєш. Вона сама прийде і візьме своє, якщо вважатиме за потрібне. Тож живи, поки живеш, наступай на тріщини в асфальті, якщо тобі цього хочеться. Твоя мама помре не від них, чесне слово!

…Увечері того важкого дня я прийшла до Ліни, хитаючись від утоми, а ще більше — від нових, не потрібних мені або дуже потрібних знань. Андрій був там, він страшенно скучив, вибіг до коридору збуджений, із купою паперу в руках. «Мам, дивись, я цілий день робив для тебе малюнки! Дивись, ось Майдан! Це танк. А це лікарня. Аось джип привіз цукерки. А це лежить людина…» Ну, ясно, мабуть же, Ліна не витримала — увімкнула новини, він щось побачив, ухопив своєю розумною головою. Але я дивилася на його каляки-маляки й не могла проковтнути повітря: всі вони були зроблені в однаково-аскетичній гамі — двоєдності чорного і брудно-червоного кольорів. Як він знав, чому знехтував усіма іншими можливостями своєї палітри?

Пам’ятаю, я сховалася тоді до ванної — нечутно виска- вуліти цей день. Скупий простір однокімнатної квартири пробивався до моєї схованки глухим долбі сюрраундом: десь праворуч Ліна дрібно стукотіла ножем, дзвеніла мисками (нервами?), десь ліворуч мій син і далі збуджено попискував — ууу, кулями! ааа, в людів! Наш трикутник несподівано замкнувся. Я сиділа і слухала. Ще нічого не розуміла.

Для моєї бабусі, Андрієвої прабабусі Ліни війна почалася з мереживця на слизькій рожевій комбінації. Це, взагалі, найперший спогад її дитинства. Однієї літньої ночі — так випадково сталося — вони з мамою ночували не у себе, в центрі, а заїхали в гості галасвіта, до Совських озер. Як виявилося згодом, їм неабияк пощастило: околиці Києва не бомбили. Але добре чутно було й там…

Перелякана, ошаліла від страшного, не до кінця зрозумілого джерела звуку, її мама вискочила надвір у самій сорочечці, тримаючи на руках єдине добро й не дуже розуміючи, куди і навіщо тепер їм бігти. Маленька Ліна уткнулася носом в рожеву оборку — навіть між грудей у мами було не надто спокійно. Десь там у них двох уже не було їхньої кімнати, але вони про це ще не знали. «Яка ви гарна!» — спробував якось розрядити обстановку чужий дядько у дворі, заспокоюючи мою напівоголену прабабусю. Вона прийшла до тями, почервоніла. Так для них почалася війна.

…У дитинстві я страшенно любила слухати ці та інші бабусині історійки, схожі на помилково не зняте пригодницьке кіно. Дещо притлумлені кадри іншої, невідомої, страшної дійсності здавалися тим захопливішими в сучасному житті (хай навіть цим сучасним життям для мене була кривувата реальність кінця вісімдесятих — початку дев’яностих), бо абсолютно в ній неможливі. Все просто і ясно було тоді: Волга впадає в Каспійське море, літо — зовсім не те, що зима, а війна — це щось, що завжди не про мене. Еее. Тепер ось стою, мовчу. З деяких пір — із новою оптикою передивляюся старе кіно моєї бабусі…

Чорно-біла хроніка помигує, непослідовні дитячі спогади подають уривисту бідну інформацію: перші півроку Ліна з мамою жили в окупації, її мама і далі працювала коректором у топографії, була підпільною зв’язковою, друкувала листівки, але потім підпілля накрили, вона пішла працювати на кухню в госпіталі, вже при німцях…

І раптом — яскравий спалах. Ліні чотири роки, вона має червоне плюшеве пальто (ну просто тобі героїня «Списку Шиндлера»!) й сама, як доросла, ходить із бабусиної квартири в Госпітальному провулку (її бабуся — на фронті) до мами на роботу. Дуже хочеться їсти. Але треба терпляче стояти за воротами й чекати, поки раптом не з’явиться мама і крадькома не дістане зі своєї маленької сумочки (Ліна каже — ридикюля) шматочок сірого м’яска, або кусень хліба, або маленьке кружальце масла. Цей охоронець, він усе бачить, він щоразу на неї дивиться, але мовчить, нічого їй не каже. Втім, одного разу після чергової такої зустрічі охоронець раптом заговорив. «Кіндер! Кіндер!» — смішно кличе він Ліну, і вона несміливо підходить до нього. Охоронець тицяє пальцем у фотографію з якимись дітьми, а потім зненацька вручає їй, Ліні, пакет із тістечками. Великий пакет із повітряними тістечками, схожими на безе! Вона обережно йде додому зі своїм неочікуваним призом, а поруч із нею невідв’язно тюпає великий брудний безпритульний пес і нахабною мордою раз за разом тицяється до пакета. Ліна йде і мовчки плаче від образи. Половину тістечок зжер, собака!

І знову, інший туманний флешбек — вони з мамою в чотири руки загортають усі свої чашки-ложки у старий килим, щоб таємно закопати його, ніби якийсь скарб, у палісаднику біля будинку (забігаючи наперед, варто сказати, що, повернувшись додому після звільнення міста від окупації, свого «секретика» Ліна з мамою в землі не знайшли, але дивним чином деякі їхні чашки та інші предмети опинилися потім на кухні в сусіда…).

Навіщо вони закопують речі? Тут мав би бути закадро- вий авторський коментар: доросла Ліна знає — так-сяк переживши цю першу зиму з німцями, її мама спромоглася тоді втекти з донькою до родичів на Житомирщину; вона знає, розуміє — вони йшли пішки до кінцевого пункту, розташованого більш ніж за сто кілометрів від Києва. Але замість відеоряду пустота — маленька Ліна не зафіксувала в пам’яті такої нецікавої подорожі. (І я чудово її розумію, зрештою).

Між тим, у селі нашій героїні вже значно цікавіше, ніж у Києві. Тут двоюрідна бабуся Ганя, що іноді пече духмяні пиріжки з квасолькою. Тут весела безіменна (за давниною літ) сусідська дівчинка, що підбиває Ліну підглядати в дірку дерев’яного туалету за тим, як пісяють мужики. Щоправда, тут іще, на жаль, регулярно бувають німці (влада в селі безперестану змінюється на користь то одних, то інших) — бомблять снарядами, стріляють «катюшами». Тоді ігри завершуються: треба спускатися до погреба і там принишкнути; це Ліні не дуже подобається.

Ось цікавий епізод — вони сидять у льоху великою компанією, разом fe Ліниною безіменною подружкою, її братами та їхньою матір’ю. Холодно, темно, десь там падають бомби, але вони звикли, вже зовсім не страшно, хіба що нудно, так нудно сидіти в цьому вогкому погребі. Аж раптом до їхнього потемку вривається нервовий голос:

«Маріє, там твоя хата горить!» Усі дорослі одразу біжать нагору, вони вже не думають про бомби, вони думають про те, що Марії з трьома дітьми і без майна не доведеться заскучати. Дітлахи висовують цікаві писочки, спостерігають за тим, як їхні матері викидають із вогненної хати всі можливі речі на землю. Ліна уважно дивиться, на все життя вбирає в себе цей «кадр», у якому Марія з ошалілим виглядом несподівано виносить з вогню не якийсь потрібний посуд чи одяг, а вазонок із квіткою, такою червоненькою, її в народі називають «вогником»… (Навряд чи бідній жінці було потім куди його поставити: хата згоріла дотла, і сім’я переїхала жити до сараю, в гості до свого пацяти, яке, на щастя, вціліло).

А що у Ліни? Знову будні, знову бомби, знову цей остогидлий льох… Ось лише вона не така дурна, аби безкінечно в ньому киснути! У неї є секрет, вона знає, де ще можна сховатися від бомб. Там, надворі, все звично гримить та ухає, а тут, близенько, бігає мама, шукає її, кричить, плаче. Хитра Ліна мовчить, як мишка, береже свою таємницю. Та її криївка виявляється не надто надійною: зненацька довга, аж до підлоги, скатертина злітає вгору, проривається спалахом світла й оскаженілою від страху та злості мамою, яка вишкрібає з-під столу Ліну, чіпко вхопивши її обома руками за червоне плюшеве пальтечко…

— Мені здається, я знаю недостатньо поганих слів. Хочу знати більше…

— Так, це серйозна проблема, — прочунююсь я від своїх думок, допиваю вже охололе какао.

Насправді це не серйозна проблема: вдома співчутливий тато навчить Андрія нових поганих слів, щоб він не почувався невігласом (і наш син лаятиметься, як дідусь Довлатова, — страшним бетонним словом АБАНАМАТ. От же ж, хоч би до садочка його не доніс…) А поки збуджене щеня в шапці з пухнастими вухами стрибає довкола мене, виляє хвостом, лиже у щоки, готове бігти куди завгодно, на край світу, на червоне світло. Стій, чекай, не так швидко! Ні, швидше, швидше, — всім своїм виглядом відповідає він і тікає від мене.

Тримаюся поглядом за яскраву фігурку, що балансує на мокрому льоду, носиться, ганяє голубів, намотує кола повз солом’яні скульптури різдвяної композиції на клумбі. Цю куртку ніколи не згубиш у натовпі (з тим і купувалася), але раптом я завмираю — щось наздоганяє, зупиняє мене. Ой. Стою, мовчу десь посередині між хлопчиком у червоній куртці й дівчинкою в червоному пальто… Між іншим, Ліні було три з половиною роки в червні тисяча дев’ятсот сорок першого. Андрієві — три з половиною роки було в листопаді дві тисячі тринадцятого. Що маю робити тепер із цими «точними римами»?

По завершенні окупації Києва Ліна з мамою повернулися додому, на Госпіталку. Мама знову ходила «собачою стежкою» на роботу до редакції. Ліна мала купу вільного часу — тинялася з друзями по руїнах, шукала там кольорові скельця й обривки лахміття, з яких можна було потім пошити сукенку ляльці, ходила їсти до їдальні в бараку — бідний прозорий суп, який давали винятково дітям і винятково по карточках… І були — вже потім — перший клас Ліни з принизливими, зшитими з блакитного паперу та розлініяними власноруч зошитами, і її улюблений виміняний на товкучці за лампочки та сірники портфелик, на якому так весело було взимку з’їжджати вниз по Карла Лібкнехта, і походи з мамою на розбори зруйнованих будинків, і той особливий дім на Прорізній, куди Ліна зайшла, підвела голову й побачила — у вузькому колодязі п’яти розвалених поверхів, серед вивалених нутрощів кімнат, обривків шпалер, навислих балок, — це сліпучо синє небо…

А я все зупиняюся, чомусь прокручую плівку назад, до низки крупних планів — ось Ліну з мамою люб’язно запросили на показову страту плінних німців. Поблизу Бе- сарабської площі стоять шибениці (стоять ще з тих часів, коли німці регулярно вішали на них та довколишніх ліхтарях нещасних киян). Не ходити тепер на такі своєрідні акти розплати неможливо — спершу по дворах розвішують оголошення, потім міліціонери ретельно перевіряють ці двори на наявність прогульників. Вони з мамою слухняно стоять у натовпі, люди збуджено шепочуться, починається найцікавіше. Але як шкода — Ліна вже не бачить нічого! Мама з силою тримає її голову в подолі власної сукні й не-дає ніякої змоги випростатися!

Усе, перед очима чорно — затемнення. Титри ще не почалися, і глядач залишається віч-на-віч із самим собою, щоб про все подумати. Я стою разом із Ліною й думаю — вже незабаром тут, на цьому самому місці, де спочатку німці вішали киян, а потім кияни вішали німців, поставлять пам’ятник Леніну. А ще за якийсь час — за законами кругообігу ідолів у природі — його знову не буде в моєму Києві… Що потім? Подейкують про встановлення монументу Богородиці на цьому поганому місці (та не дай же…) Ну, гаразд, а потім? Потім?

Багато, дуже багато питань.

Як просто було колись. Ось наші, а ось німці. Ось герої, а ось вороги. Вчера под мостом поймалі Гітлєра с хвостом. Ура-ура. Все легко і ясно (і ще нічого мені не відомо про підірвані «нашими» в Києві мости, нафаршировані вибухівкою центральні вулиці та інші стратегічні об’єкти, частину з яких було вчасно розміновано німцями, але не Хрещатик, ні, не десятки древніх вулиць, які зжерла та страшна вереснева пожежа… Що й говорити про все інше).

Як непросто стало тепер. Чорно-білі історії з минулого життя раптом знову набрякли кольором, дієсловами теперішнього часу, новими суперечливими подіями, чорними від пережитого або нахабними біженцями, маленькими сиротами з сухими очима, болем, голими цифрами, щоденними втратами, розбомбленими сучасними будинками, моїми навіки згаслими ровесниками із пострав- матичним синдромом. Звідкись я знаю тепер, що таке кевлар, чим відрізняються хороші берці від тих, котрими екіпірують солдат у нашій армії, на яку дальність лупа- шить арта, скільки коштує снаряд «Граду» чи «Смерчу», як виглядає карта бомбосховищ Києва або що означає це дивне куце слово — кукса… Але ні, я не знаю, що відповідати на прості питання хлопчикові й «дівчинці», яка щодня ходить тепер, у свої майже вісімдесят років, плести маскувальні сітки для фронту XXI століття. Я дивлюся це кіно, намагаюся бодай щось зрозуміти в його потаємних знаках, — але з деяких пір перед очима в мене чорно: хтось із силою тримає моє лице і не дає мені вивільнитися.

Ну, годі, ходімо додому. Ні, ні, не додому! Розумію, згодна, аби лише ти не прокис дорогою. Втім, він несподівано добре тримається — ми знову майже на рівних довго петляємо звивистими вуличками, граємо у слова, говоримо про все на світі і ні про що конкретно. Андрій змушує мене ходити, багато ходити (менше думати). Куди завгодно, лиш би йти — в гості, до басейну, на ринок, до Замку Річарда… Останній пункт — частина щонедільної забавки — Андрієвої посвяти у «справжні кияни». Нарешті моя генетична ніжність до цього міста знайшла чергового вдячного реципієнта. Варто лише трохи здобрити наші маршрути деякими таємничими деталями — і збуджене веселе щеня вже готове бігти куди завгодно, не зупиняючись нізащо, ніколи, аж так, що після попередньої прогулянки вже вночі нас раптом розбудив голос: «Умикайте світло, відкривайте шафу, діставайте речі. Ми йдемо до Замку Річарда шукати привидів! Я думаю, вони там точно є. А якщо нема, то як ті будівельники зробили, щоб у трубах вив вітер? Ну, збирайтеся! Ми ж на тій горі бачили підвал. Там точно є підземний хід до замку! А повалене дерево, його не мі-і-іг так просто повалити вітер!» Ну ясно, що не міг. Та це ж смішно, їй-бо. Ви ще скажіть, його норвезький вікінг повалив.

Швидше, швидше біжимо таємними стежками, лисими горами, глибокими ярами, вслід за відьмами, привидами, химерами, уагагага!.. І навіть узимку це місто надихає. Приємно відчувати під підошвами гострі виступи бруківки, зупинятися поглядом на знайомих, як власні п’ять пальців, або нещодавно відреставрованих будівлях, проминати не знищені з голодних інститутських часів точки з чебуреками й пиріжками, нові кав’ярні й хостели, старі безмовні церкви…

Не знаю напевно, коли, з чого почалася ця наша з містом пристрасна любов. Моє дитинство минуло на Святошині, у мікрорайоні з простуватими рисами обличчя: однакові сірі хрущовки, безладні двори, давно не фарбовані гойдалки, стадіони, приватний сектор, високі паркани з виламаними дошками, нікому з батьків не відомі стежки між гаражами, вздовж річки-смердючки в обскубаному гайку аж до найбільш захопливих покинутих чи недобудованих об’єктів, де поміж сірих бетонних порожнин так лунко звучали наші з друзями голоси. Все поступово тут розбудовувалося, спрощувалося ще очевидніше до рядів однакових багатоповерхівок, — але вкупі з не до кінця знищеними рештками елегантних старомодних дач початку XX століття, і цими соснами, і цими білками, і цими несподівано великими галявинами кульбабок чи заростями дикого винограду по наших дворах цей район лишив у мені більше теплих спогадів, аніж навпаки.

Утім, коли Ліна отримала квартиру ближче до центру (повернулася в місця свого дитинства), я здивовано відкрила для себе існування зовсім іншого Києва. То був Київ нерівних рельєфів, недбало розказаних легенд, вишуканих гонорових будинків з арками й скульптурними прикрасами, зашифрованих у них таємничих знаків і профілів, тінистих парків із фігурними лавками й фонтанами, дитячих сеансів у кінотеатрі ім. Чапаева й неодмінного шоколадного десерту в «Львівській брамі» на площі або збитих вершків із пластмасової креманки в улюбленому кафе «Ласунка», вже на Артема…

Слухай, а хочеш піци? Це риторичне, ага.

У маленькому ресторанчику тепло, тут затишно пахне тістом, кавою, щойно вимитими з милом руками. Люди з красивими зачісками, свіжими обличчями гортають меню, ведуть неспішні бесіди. Офіціанти сновигають між столами, розносять паруючі страви і напої, невимушено збирають чайові. Ви готові зробити замовлення, а можна без каперсів, а я йому й кажу, а він мені й каже, — розливається поміж столиків віддалена поліфонія. І значно ближче — хочу соку, ні, не хочу того соку, а хочу іншого, я прикусив язика, баклажани, фу, де моя машинка…

Зненацька чужорідне і наскрізь знайоме однотонне бубоніння перебиває довколишню гармонію: один із офіціантів не витримав, зробив голоснішим звук на плазмі, а там — черговий обстріл… бу-бу-бу… жертви… бу-бу- бу… одинадцять загиблих, серед них двоє дітей… бу-бу-бу. Відвідувачі ресторанчику на мить завмирають, прилипають поглядами до телевізора, де миготять розцвічені червоними плямами на чорно-білому снігу кадри. Нарешті офіціант отямлюється, перемикає плазми на музичний канал, і всі перемикаються — повертаються до їжі, розмов, меню, рахунків. Андрій також відновлює свій монолог: я не буду цей перець, куди його виплюнути, дивись, яка пожежна машина проїхала, ой, болить нога, як я мрію, щоб в Україні закінчилася війна, хай вони не роблять наших українців мертвими, дай серветку, хочу пісяти…

…Усе в нього поруч, усе перемішано, щільно допасовано одне до одного. Ну, а що такого. Все просто і ясно — ось дитсадок, ось планшет і улюблені книжечки, ось Поліна, найгарніша з усіх п’ятирічних жінок, ось пакунки з речами для дітей загиблих військових, ось князь Олег та його кінь Жорка, ось танки і розстріляний автобус по телевізору, ось липка цукерка в кишені, а ось — війна. Хоча й у мене все приблизно так само.

— А тепер підемо туди, де свічечки?

Несподіваний поворот. Ну… ходім, якщо ти цього хочеш.

Із деяким полегшенням тікаю з цього погано замаскованого спокою надвір. Швидше, швидше — оминаємо Андріївську церкву, дивимося на улюблений фунікулер із нетривіально-нижнього ракурсу, йдемо Володимирською гіркою з її теплим коричневим затишком і зовсім ручними синицями. Ненадовго пригальмовуємо біля Володимира. Андрій знає — тут треба загадувати бажання. Я знаю — зовсім поруч на цій лисій горі, наділеній особливою силою, було язичницьке капище, і люди здавна відправляли звідси списочки простих бажань до своїх богів, і саме тут колись волочили до Дніпра дерев’яного Перуна, згідно із законом одвічного кругообігу ідолів у природі… Наш Київ усе пам’ятає, до всього звик.

Дещо здалеку спостерігаю за маленькою яскравою фігуркою на тлі чавунного стилобату: видряпався ближче до пам’ятника, зосередився — ага, «впізнаю брата Колю» — явно загадує своє бажання. Нічого не чутно, але й так усе ясно. «Хочу, щоб в Україні не було війни, і гоночну машинку». Андрій загадує його тепер завжди — під Новий рік, на кожній горі з пристойною біографією, навіть в океанаріумі, кидаючи монетку до фонтану…

Гаразд, ходімо вже туди, де свічечки. Лишаємо мовчазного Володимира з його важкими думами наодинці, спускаємося з гірки, прямуємо до кінцевої точки нашого дуже туристичного на позір маршруту.

…Якось Андрій сказав мені, що більше ніколи туди не піде. «Там убивають людів», — більш ніж вагомий аргумент. А я нещодавно вперше наважилася. Тоді мені довелося майже пошкодувати про це: некомфортний монтаж атракціонів на теперішньому Майдані вдарив під дих — жлобські магнітики, золоті батони, дядько з рупором, що запрошував зівак на захопливу екскурсію до Межигір’я, «валя-стань-сюди-щоби-весь-тризуб-вліз-у-кадр», люди, люди, буденні обличчя… Маріїнка натомість була порожньою, залитою сонцем, вітряною. Але й там я брела як у тумані. Десь збоку засміялися молоденькі міліціонери — вони пили каву, почали примітивно загравати зі мною, але я бачила чорні плями їхньої форми в контровому світі, й серце знову впало кудись униз. Досі не залатана місцями бруківка, вирвані з м’ясом фрагменти в огорожках, хаотичні острівки вицвілих вінків щось мені нагадували. Я пройшла повз Будинок офіцерів, де щойно відгуляли новорічних Машу і Мєдвєдя; майже рік тому тут лежали трупи звичайних або найкращих людей. Я довго уникала цього маршруту.

Сутеніє, ще й дощик почав накрапати. Вже давно варто було би ховатися в тепло, до чаю з печивом, у безпечні домашні розмови й клопоти. Але ми все ж таки доходимо сюди, зупиняємося. Дощ розігнав значну частину крикунів із мегафонами і туристів з нескромними фотоапаратами, це дуже добре. Ми стоїмо, а легкі крапельки падають, падають — на темний асфальт, на бордові троянди в зім’ятому целофані, на свічки й фотографії, яким я досі не можу дивитися просто у вічі…

— Мам, ну запалюй уже!

Навіть і не знаю, чи вийде щось із цієї затії. Мокрими пальцями воюю зі щойно купленими лампадкою й сірниками, але несподівано щось таки виходить — наша свічка потихеньку розгоряється, не гасне. Тут, на площі, - безліч подібних лампадок, і чомусь майже всі вони червоного кольору. Мій ніс — шморгає, голова — думає. Сотні, а може, й тисячі тремких вогників крізь тьмяне скло б’ються поруч із нами запитаннями без відповідей. «Червоне — то любов», — нав’язливо і по-дурному крутиться мені в голові дещо несподівана підказка. А що, як варіант. Вічна рима кров-любов — а насправді все й завжди залежить від контексту.

— Який гарний сьогодні день, — раптом каже Андрій. Справді, гарний. А я могла не помітити цього…

— Усе, Ходімо додому! І купимо цукерок, ну ж, купимо, хоча б оди-ин льодя-яник, — збуджене щеня знову стрибає, хапає мене за холодні руки, мотляє пухнастими вухами, вибухає життям у кожній його миті.

Ну, добре, купимо льодя-яника. А ще — нову гоночну машинку, авжеж, мрії мають збуватися, — додаю сама собі подумки. В Києві вже майже темно. Ми ховаємо обличчя під капюшонами і швидко-швидко біжимо до метро.