Червоні на чорному сліди

СНІЖКА

Нарешті Гася не витримала, вилізла з-під ковдри й, похитуючись, пішла на кухню. Там холодильник тихо шелестів талою водою і похмуро дивився на неї темним випотрошеним нутром: мама ще зранку несподівано виявила вічне царство льоду й марно намагалась його позбутися вже шосту годину поспіль. Гася поставила табуретку, обережно на неї вилізла, помацала одну зі снігових брил. Та пронизала холодом її гарячу руку, але залишилася на місці, обсипавшись дрібними крихтами. Ще рано, визначила Гася й витерла мокру долоню об піжамні штанці, а холодильник ніяково зробив калюжу на лінолеумі.

— Гасієнда! — раптом почула вона ззаду. Мама була рожевою, холодною, гарною і в руках тримала пакет, з якого просвічували курячі ноги.

— Всесвітній потоп! — розвела руками Гася й демонстративно вийшла з кухні. — Сніжка, ти пам’ятаєш, — запобігливо нагадала вона трохи пізніше, коли мама переодяглася з джинсів і светра в домашню сукенку й підсіла до неї на ліжко поміряти температуру.

Мама пахла вулицею й людьми.

— Пам’ятаю, — спокійно сказала вона й обтерла Гаси- ного розпашілого лоба шматкою, змоченою у воді з оцтом. — Даша дбає про неї, не хвилюйся.

— Я хвилююсь. У Даші чоловік. Він може випадково…

— Я поклала на неї записку, — серйозно сказала мама й пішла на кухню займатися курячими ногами.

За вікном падав дощ. Гася покрутилася трохи, шукаючи собі найменш обридлої пози, й тихо зітхнула. Подих миттю застряг і обірвався холодком десь у животі, як це завжди бувало під час високої температури. Вона спробувала почитати, але шхуна «Колумб» хиталася перед очима розплавленими цятками літер і вперто тонула. Тим більше, неявна тривога заважала читанню й постійно переключала Гасину увагу на себе. Як то там наша сніжечка, серед чужих пельменів, думала вона й терлася носом об шорсткий килимок на стіні.

…Цій традиції було вже чотири роки, і вигадала її мама. Наприкінці лютого Гася обов’язково збирала грудку з останнього снігу й зберігала її у морозилці аж до наступної зими. Коли нарешті випадав очікуваний першачок, Гася з мамою урочисто виносили сніжку до палісадника у дворі, клали її на підморожену білу кашку і святкували символічну зустріч снігу торішнього з нинішнім. Але жодна місія спасіння не обходилася без таких днів, коли мама розморожувала холодильник; тоді сніжку доводилося нести в морозилку до когось із сусідок, наприклад, до Даші. Даша писала дисертацію, мала чоловіка-алкоголіка та розумну вівчарку Ельку, яка сама виносила сміття й бігала з маленьким кошиком у зубах по пиво до кіоску, в якому її хазяїн досі мав кредит довіри.

Потім вони їли бульйон, і Гася ретельно вибирала з нього все зайве.

— А совість, совість де? — втомлено спитала мама.

— Ніколи не повірю, що і в цих шкірках усі вітаміни, — відповіла Гася і швидко змінила тему. — Як твій кастинг?

— Уявляєш, зустріла там у черзі свого викладача з історії театру.

- І як? — спитала Гася й відсунула ледь початий бульйон.

— У нього черевики на тонкій підошві, - замислено сказала мама, знову підсовуючи їй тарілку. — І погляд такий чужий…

Вони ще трохи позмагалися з перетягування тарілки, й мама насупилася, але все-таки забрала тацю з ліжка і взялася до роботи. Худенька, рідна, вона сиділа на підвіконні з ногами і швидкими тренованими рухами розминала керамічну глину, розкатувала її качалкою й вирізала келишком із цього білого неїстівного тіста маленькі кружальця. Відтак їх треба було висушити, відшліфувати, розмалювати акриловими фарбами, вкрити лаком і перетворити на чудові сережки. Саме з продажу таких прикрас, якщо не зважати на нечасті зйомки в рекламних роликах і дубляжі мультиплікаційних героїв маминим голосом, вони переважно й жили. Всі інші її заняття, які не приносили грошей, Зінуля називала фортелями, хоча й до виробництва сережок ставилася доволі підозріло. Проте Гасі все одно подобались і сотні кольорових плямок по всій кімнаті, і мамин висунутий язик під час малювання, і запах лаку та всіляких спеціальних фарб у квартирі, не кажучи вже про виставки й фестивалі, куди вони вибиралися час від часу для продажу своїх скарбів. Перед тим, щоправда, доводилося довго й нудно вирізати однакові квадратики з картону і настромлювати на кожен із них по парі сережок, але потім Гасі ніколи не набридало спостерігати за тим, як акуратно мамина рука виводить на шорсткій паперовій поверхні їхнє прізвище. Якось мама сказала, що тепер воно мандрує світом у сотнях різних вух, і Гасі це сподобалося.

А почалося все минулого літа, коли за один день вони заробили грошей більше, ніж мама отримувала в театрі за місяць. Гася добре запам’ятала, як це було. З ранку до пізньої ночі вони сиділи тоді під пекучим сонцем і продавали першу партію маминих сережок на якомусь музичному фестивалі. Там було багато співів і танців, люди ходили у вишиванках, спали в наметах і варили собі їжу на вогнищах. Гася спершу трохи нудилася, але потім почала тинятися табором, скупалася у річковій калабані, знайшла собі кількох друзів і повернулася назад аж тоді, коли живіт від голоду нарешті присох до сарафана. Було вже темно, але земля важко гупала і здригалася від бамкання чергового музичного гурту. Мама сиділа в наметі, мала облуплений ніс, щасливі очі й сказала, що тепер вона житиме, як захоче, що цієї осені вони поїдуть удвох подорожувати, й Гася напевно зможе ходити на художню гімнастику. З цим піднесеним настроєм вони поїли холодної каші з емальованих мисок, розрізали пахучу диню, і Гася, навіть не почистивши зубів, так і заснула, усміхаючись солодкими липкими губами.

Щоправда, пізніше, вже у Києві, коли Зінуля сказала, що не варто було закінчувати театральний, аби заробляти собі на життя саморобками, мама дуже плакала вночі, але наступного дня весь час сміялася, накупила цілу торбу різних смакот і з веселим виглядом вирушила до найближчого спортивного комплексу.

Гася ходила на художню гімнастику цілий місяць, а потім підхопила грип. Одужавши, позаймалася ще з тиждень, а тоді захворіла на бронхіт і знову три тижні просиділа три вдома. «Точка-тире, точка-тире», — засмучено говорила мама, прилаштовуючи їй на спину гарячий парафін або гірчичники.

На перше відкрите заняття з художньої гімнастики тренери нарешті запросили батьків. Дівчатка в однакових синіх купальничках напружено демонстрували все, чого встигли навчитися протягом півріччя: тягнули берізки, підкидали хула-хупи, викручували різні фігури стрічками на підлозі спортивної зали. І тільки Гася нічого не крутила й не витягувала, а, променисто усміхаючись усіма дванадцятьма молочними зубами, виносила грамоти й призи для інших дівчат під урочисті програші фортепіано. Художня гімнастика — це, насправді, повна туфта, потім сказала їй у роздягальні мама, й вони відсвяткували вдома чаєм і київським тортом чергове завершення Гасиної спортивної кар’єри.

Що ж до подорожі, то спершу вони збиралися полетіти до одного надзвичайного італійського міста, в якому, як розповідала мама, будинки стоять просто у воді, люди їздять на човнах один до одного в гості, жінки носять сережки з чарівного скла, схожого на льодяники, і всі їдять багато різних сирів і макаронів. Але потім плани у мами чомусь змінилися, і вони поїхали до іншого міста, назву якого Гася, на жаль, забула. У ті дні щойно почалися осінні канікули, а тому подорожувати було незвично і дуже весело. Мама всю дорогу в поїзді збуджено говорила, що вже завтра вони гулятимуть пустельними пляжами, питимуть чай із термоса, нюхатимуть розігріті останнім сонцем спинки кипарисів, обідатимуть біля моря і слухатимуть, як воно облизує маленькі камінчики.

Зранку вони приїхали на сімферопольський вокзал і півдня добиралися на різних маршрутках до потрібного їм міста, а відтак іще довго шукали ночівлю. Гася дуже втомилася в той день, але бачила, як злобливо мама від- футболює ногами все, що траплялося їй на дорозі, й розсудливо тримала язика за зубами. Кілька годин вони приречено намотували круги порожнім приморським містечком, так і не встигнувши спуститися до води, а вітер грізно видував їх із власних курток і затівав разом із хмарами якусь неприємну провокацію.

Уже під вечір, коли чергова тітка в махровому заношеному халаті під пальтом показала їм «полулюкс с конді- цинєром за нічтожную цену», мама з чорним обличчям рішуче поставила сумку і дістала гаманець. Незабаром говірка хазяйка нарешті лишила їх самих, і вони, не роздягаючись, трохи посиділи мовчки на холодному ліжку, слухаючи мірне дзижчання головного призу своєї маленької кімнатки. «Нічого, Гасішвілі, - сказала мама і посміхнулася, — зараз ми збігаєм швиденько в душ, потім підемо до моря, замовимо в якомусь кафе романтичну вечерю і…» І цієї самої миті її слова перервав невідомий барабанщик, вибиваючи приголомшливий марш на даху дощовими краплями.

За три дні злива не вщухла й на хвилину. Мама бігала у позиченому в хазяйки дощовику до найближчої крамнички, купувала пельмені й сосиски, а після їжі вони грали до одуріння в пантоміми, слова, міста і всі інші штучні замінники спілкування з морем. Вечорами мама довго сиділа на підвіконні, посьорбувала вино, неохоче відповідала на безкінечні дзвінки Зінулі, притискалася носом до віконної шиби, а потім несподівано зістрибувала і щодуху бігла під теплу ковдру, де вони з Гасею обіймалися й засинали.

Як не смішно, але дощ закінчився в день від’їзду, і вони спустилися до моря, щоб привітатися й попрощатися з ним одночасно. На набережній не було жодної людини, тільки якесь собача довго теліпалося за ними до самої води, а потім чогось злякалося і стрімко дало драла. Море хвилювалося, шепотіло хрипким голосом, переливалося синьо-зеленими барвами й щохвилини нервово викидалося на берег своїм великим тілом, щоб утекти назад, просочуючись крізь лискучі камінці. Мама поставила сумку й сіла на неї, а Гася довго гасала берегом, змагаючись із хвилями у швидкості, доки нарешті море не перемогло, підступно замочивши піною її кросівки. Потім вони ще трохи пошукали на пляжі курячих богів і, не знайшовши жодного, пішли на маршрутку.

— Сніжка, ти пам’ятаєш, — про всяк випадок знову нагадала Гася.

— Пам’ятаю, — спокійно відгукнулася мама, не підводячи голови від свого ліплення.

Зазвичай Гася допомагала їй із сережками, і це в неї виходило непогано. Мама часто говорила, що Гася добре працює в дусі примітивізму, і продавала її вироби на рівних зі своїми, а вторговані за них купюри чесно складала до персонального Гасиного конверта.

— А на що ти витратиш гроші? - інколи питала вона.

— Коли я виросту, то вкладу їх у розвиток України, — серйозно відповідала Гася, і мама щоразу прогнозовано сміялася.

Насправді ж, у майбутньому Гася хотіла би стати костюмером чи просто дружиною соліста якоїсь рок-групи. Але гроші, так чи інакше, були їй потрібні. Вона вже навіть таємно обговорювала свої плани з давнім приятелем Віталіком, який колись навчався з мамою на одному курсі, а тепер знімався в усіх українських серіалах одночасно і був чарівним босяком, за визначенням Зінулі, яка всі ці серіали дивилася. Щоправда, при першій розмові про Га- сину ідею вони мало не посварилися.

Того вечора Віталік завітав до них у гості, щоб порадитися з мамою про свою нову роль у черговому фільмі. Він прийшов трохи раніше, ніж мама повернулася з роботи, й Гася вирішила скористатися такою чудовою нагодою у власних інтересах. Утім, на неї чекало жорстоке розчарування. «Будеш никати гроші, які мама дає тобі на сніданки? Ти ж і так бухенвальд ходячий», — сказав Віта- лік, неуважно вислухавши Гасині аргументи, й вона відчула таку злість, що ледве стримала себе, щоб не буцнути його ногою. Саме в цю мить прийшла мама, і суперечка зависла в повітрі над кухонним столом.

Після вечері збайдужіла Гася довго лежала на канапі й малювала фломастерами автопортрет, принципово не дослухаючись до розмови на кухні, але голоси все одно час від часу проривали кордони однокімнатної квартири. «Як ти не відчуваєш, тут зовсім інший психологічний жест!» — кричала мама, і Гася мстиво посміхалася, заштриховуючи свою корону. «Тонько, ну що за наївна фігня у тебе в голові?! В якому світі ти живеш?» — зривався нервовий голос Віталіка, і незабаром до кімнати вибігав він сам, червоний і скуйовджений, щоб покурити на балконі.

Уже пізно ввечері, коли повіки склеїлися від нудьги й очікування і Гася закуняла просто на своєму альбомі, Віталік розбудив її шепотом у вухо: «Гась, я подумав… Театр коштує недешево, це ясно, але можна спробувати заради такої людини, як твоя мама. Тільки обіцяй мені, що їстимеш, ато негайно розкуркулю!» Тоді вони міцно обійнялися, й Гася забула про образу.

Відтоді вона почала детально обмізковувати план придбання не надто шикарного, але доволі пристойного театру. Прикро тільки, що років за десять, коли збереться в неї чималенька сума, мамі виповниться аж тридцять вісім, міркувала вона, — але, з іншого боку, якраз буде їй нормальне заняття на старість. Гася купить невеличку студію і розумного режисера, а сама шитиме всі костюми для маминих героїнь. І вони не ставитимуть ніякої туфти! Що ж до Віталіка, то і йому можна буде виділити якусь роль. А в день першої прем’єри мама в кінці вистави вийде на сцену, їй даруватимуть кошики з трояндами, кричатимуть «Браво!», а вона розчулено заплаче від щастя, і Гася, яка сидітиме тоді в першому ряду в скромній золотій сукні, посилатиме їй повітряні поцілунки…

— Гасище, випий це, — перервала мама хід її думок. Молоко з медом. І з козячим лоєм. Просто чудово.

— Мамочко, ти щось сказала? — кволим голосом спитала вона.

— Ти мене не чула? — спокійно поцікавилася мама.

— Я поставила четверту стіну, — закліпала віями Гася.

— У такому разі, у нас ремонт, і я тобі її випадково знесла.

Узагалі, мама — гарна людина, але в неї дуже багато недоліків, і часом зовсім не хочеться їй купувати ніяких театрів. Звісно, це не стосується всіх її безкінечних вимог, типу миття посуду чи прання своїх трусів, хоча це забирає багато часу, й не можна сказати, щоб Гася дуже любила такі обов’язки. Але мама давно пояснила їй, що вони — дві слабкі жінки, які живуть разом, а тому мають підстра- ховувати одна одну. Добре, Гася не проти, не в тому річ. Просто бувають також принципові питання, і вся біда, що інколи мама з Гасею мають дуже різні думки про одні й ті само речі. Ось, наприклад, усім відомо, що Гася не любить супу, і не те, щоб якогось конкретного, а будь-якого супу взагалі. Але мамі байдуже, мамі видніше, що Гася їстиме. Торік через це навіть стався серйозний конфлікт, який зіпсував їхні стосунки на цілий місяць.

Мама тоді ще працювала в театрі, вечорами іноді дуже затримувалась, а Гася ходила вже до першого класу і часто поверталася додому після школи сама. Мама подарувала їй власні ключі від квартири, і це було дуже приємно. Але оскільки довіра до Гасиної самостійності ще не сягнула так далеко, щоб дозволити їй користуватися електроприладами, то мама варила суп і заливала його до термоса. Ввечері, вертаючись додому після репетицій або вистави, вона мусила знаходити термос порожнім — і все тут. Але ж відомо, що Гася не терпить ніякого супу! І немає нічого дивного й надзвичайного в тому, що дуже скоро вона винайшла різні способи спустошення того дурнуватого термоса. Ось лише завершилася ця історія не дуже добре.

На Новий рік у школі влаштували свято, й Гасі виділили роль Галинки-малинки. Мама пошила їй неймовірно гарний костюмчик малинового кольору, зробила шапку у вигляді ягідки й купила тоненькі колготки з блискітками, від чого Гася цілий день перебувала у стані страшенного збудження й очікування свого виходу. І ось уже незвично гарна й духмяна Таїсія Іванівна в рожевій сукні схвильовано давала останні вказівки акторському складу класу, вже давно були приготовані на партах тістечка й лимонад для подальшого бенкету, вже розсілися майже всі батьки на свої місця у невеличкій актовій залі, а мама з невідомих причин запізнювалася. Як вона може, — думала Гася і стискала кулаки від злості.

Між тим, настав час, і завіса безжально відкрилася, не чекаючи спізнілих глядачів, як і в будь-якому нормальному театрі. Вистава почалася. Спершу тремтячими голосами почитали віршики всі казкові герої, за ними «відстрілялися» лісовички-боровички та звірята-малята з плюшевими вушками і хвостиками, настала черга рослинного світу, й Галинка-малинка за руку з Сашком-ло- пушком вискочили на сцену. З тривожним калатальцем десь у грудях Гася танцювала свій танок і подавала вчасно репліки, а сама шукала очима маму, доки нарешті з придушеним зойком радості не відшукала її в третьому ряду! Ось лише щось тривожне промайнуло на мить у маминому закам’янілому обличчі, й уже за хвилину, віддихавшись за старенькими витертими шторками куліс, Гася відчула небезпеку. Втім, мама терпляче перечекала й солодке застілля, і схвильовані обійми однокласниць, які розлучалися тепер аж до третьої чверті, й видала свою таємницю лише по дорозі додому.

— Мамочко, щось не так? — спитала на свою біду Гася й одразу осіклася.

— Ти свиня погана, ось ти хто, — мама глянула на неї такими темними очима, що в Гасиному животі все обірвалося. — Кожного вечора чи ранку, незважаючи на те, помираю від утоми чи ні, я варю суп, вкладаю в нього всю свою душу, щоб це принесло тобі хоч трохи користі… а ти… прямо в унітаз!

Того дня Гася проплакала весь вечір, безкінечно уявляючи, як зморені працею мамині руки ріжуть цибулю й моркву, як помішують ложкою жовтий суп, як усипають туди петрушку, щоб їй, Гасі, свині поганій, було смачніше, а вона… Минуло багато часу, але Гася й досі не любить згадувати про той випадок.

Тільки це все одно не стосується маминих недоліків. Йшлося ж про принципові речі, такі, наприклад, як обмеження особистого часу й простору. Думаєте, мама поважає Гасині потреби? Аж десять разів! Ще й насміхається з неї, пропонує писати ці папірці «для майбутніх істориків». Не далі, як учора, Гася дала їй чергову розписку в тому, що коли в неї буде власна восьмирічна донька, то вона їй дозволятиме грати в комп’ютерні ігри до дванадцятої ночі. І що з того? Підписуйся, не підписуйся, мамі до лампочки: все одно відправила її спати об одинадцятій.

Або мамині депресії. Це ж неможливо витримати! Мама тоді лише мовчить, курить сигарету за сигаретою і відповідає на будь-яке запитання однаково: «Відчепися». І причини завжди безглузді, не варті й уваги. Останнього разу в мами почалася така депресія одразу після того, як вона повернулася після зйомок в якійсь рекламі. Мама грала там дівчину, яка зі своєю бабусею п’є чай на залитій сонцем веранді, й розповідала потім, як за ніч у холодному павільйоні висьорбали вони п’ятдесят чашок того чаю разом з іншою актрисою, яка, насправді, є народною артисткою і працює в найповажнішому київському театрі. Уранці ж мама прийшла додому — і почалося…

А півроку тому! Тоді хазяйка несподівано попросила їх з’їхати з квартири, і вони довго розпихали всі свої речі до великих пакетів та паперових коробок, ще не знаючи навіть, куди переїдуть. Віталік їм допомагав, цілий день складав усі мамині намиста, черевики й каструльки і зробив сто тисяч дзвінків, не менше, але квартира чомусь усе одно не знаходилася. Гася давно звикла до переїздів і нічого не боялася: скільки разів уже вони знаходили помешкання саме так, останньої миті, а потім відмивали його весь день від чужих людей, тарганів, неприємних запахів — і згодом весело святкували новосілля. Але того разу мама поводилася вкрай дивно. Увечері, коли вони вирішили пройтися містом і заодно поклеїти трохи оголошень на стовпи, вона весь час мовчала й викурила при цьому зо півпачки сигарет. Гася ж знічев’я заглядала до чужих світлих вікон: там деінде за фіранками виднілися шафи, полиці, картини, а інколи можна було роздивитися навіть усю кімнату. «От би жити там… ну там, бачиш, на другому поверсі, де зелена люстра?» — мрійливо міркувала Гася вголос і смикала маму за куртку. «Ой, поглянь, які гарнюсінькі ведмежатка сидять на підвіконні! Класно було б туди, до них, переїхати, правда, ма, ну правда?» — підстрибувала вона знову. І тоді раптом мама кинула свою сигаретну пачку в калюжу й почала плакати вголос просто на вулиці. Все одно вони знайшли потім цю квартиру — то чого було так засмучуватися?

Або дзвінки від цього її знайомого Андрія. Найсміш- ніше, що мама думає, нібито Гася нічого не розуміє й не пам’ятає. Аж сто разів! Вона прекрасно знає, коли почалися мамині депресії. Це сталося дуже давно, три роки тому, коли Гасі щойно виповнилося п’ять.

Тоді був серпень, гарячий і жовтий, як свіже варення, в якому люди розварювались разом із кістками. Це Віта- лік так сказав напередодні. Вони з мамою спочатку стояли у дворі, й Гася — от наївна! — стривожено обмацувала свої гарячі руки й ноги, а потім мама нарешті відліпила її від паруючого асфальту, підхопила валізу і побігла до таксі, що повільно виповзло з-за рогу будинку.

їхали довго, й роздратована мама пахла гелем для душу і теплою шкірою, за вікном мигтіли знайомі вулиці, а Гася переодягала в свіже Альошу, для якого завбачливо спакувала у свою сумочку носовички. Він часто пісявся, і тому доводилося терпляче міняти йому пелюшки, попередньо змастивши сіднички присипкою з сірникової коробочки. Пупсик швидко утихомирився й закуняв, а незабаром уже машина зупинилася біля центрального вокзалу. Мама витягла Гасю, поволокла за собою, і назустріч їм рушили сто мільйонів спідниць, штанів, шортів, чужих валіз, візків і собак на повідках. Гася міцніше затисла Альошу в долоні й схопилася за мамину валізу, паралельно прислухаючись до чийогось голосного й гугнявого голосу: «Івано-Франківськ… Кишинеу… Санкт-Петербург…»

— Тоня?

Гася відірвала очі від ручки валізи й озирнулася: над нею стояв якийсь патлатий чоловік із величезною сумкою і схвильовано розглядав мамину спину. Мама ж уважно дивилася на розклад поїздів.

— Тонь?! — голосно повторив він.

— Ма, — Гася тихо потягнула її за сарафан, не зводячи очей з чоловіка: він ухопився за власну сорочку і м’яв її комір.

— Гасьман, дай мені спокій хоч на хвили…

— Тонго! — перервав її чоловік, і вона оглянулася.

Блискавично збліднувши, її обличчя зненацька напружилося, немов якась маска, але вже за мить розм’якло, неоднорідно порожевіло і розтягнулося в незнайомій посмішці.

— Андрій, — сказала мама. — Привіт, Андрію.

— Тоня, — патлатий чоловік поставив сумку на підлогу.

— Андрій, — ще раз перевірила його ім’я мама.

— Це… твоя? — якось невпевнено посміхнувся Андрій і нарешті розстібнув свого коміра.

— Зранку була моя.

Патлатий Андрій зачудовано подивився на Гасю й за- усміхався. А потім стер посмішку нервовою долонею, наче спритний мім у цирку, подивився серйозно і за якусь мить знову почав усміхатися, переводячи погляд із Гасі на маму й назад.

— Вона зовсім як ти, — нарешті сказав він.

— Насправді вона зовсім як її батько, — несподівано хмикнула мама, і Андрій чомусь почервонів, підхопив сумку і знову поставив.

— Зінуля каже, — втрутилася Гася, — що я тільки вухами на нього схожа.

- І невихованістю, — тихо мовила мама і звузила очі. — А ти? На відпочинок їдеш?

— Так, — Андрій знову стер собі посмішку долонею, — дружина із сином уже в Карпатах, а я от… тільки тепер…

— Дружина. Із сином. — Мама глянула на власні босоніжки і знову підняла очі. — Я дуже рада за тебе, — тихо додала вона.

Місяців за два до цієї зустрічі одного дня до мами несподівано прибігла її двоюрідна сестра. Вона поводилася дивно, переходила то на крик, то на шепіт, безкінечно крутила в руках Альошу, якого схопила на трюмо в коридорі, а потім зачинилася з мамою в кухні, й вони довго щось стиха обговорювали. Того дня Гася так само, як і тепер, усією шкірою відчувала — щось відбувається, і це таємниче щось чинило їй майже фізичний біль своєю незрозумілістю. Вона так уперто прислухалася до маминого тривожного голосу, так тамувала подих, щоб не видати власної присутності, що нарешті відчула солодкувату нудоту десь під ребрами і сповзла просто біля кухонних дверей, не лише видавши себе, а й наробивши переполоху. Вже пізніше, зіставивши дивну поведінку дорослих, їхній незвичний чорний одяг, завішане простирадлом дзеркало у квартирі Зінулі та цілу купу інших секретних деталей, Гася зробила висновок, що все це пов’язане з тим, що прабаба Фрося «тепер годує янголів своїми пундиками», як сказала тітка. Але цього разу все було значно складніше, й Гася спершу ніяк не могла зрозуміти, чому мама так дивно і смішно поводиться.

— Ну, ми побігли, — несподівано бадьоро сказала вона й легенько штурхнула Гасю в плече.

— Допомогти з валізою? — похмуро спитав Андрій.

— Та ні, дякую, — мама знову сяяла, але при цьому чомусь безперестанно смикала Гасю за футболку. — Передавай вітання Карпатам! Дружині… Синові.

Патлатий Андрій промовчав, провів рукою по маминій щоці й змішався зі ста мільйонами спідниць, штанів, шортів, чужих валіз, візків і собак на повідках. А мама всю дорогу плакала, крапала слізьми на сир і зім’яті помідори, відмахувалася від Гасі й заспокоїлася лише в Коктебелі, знявши босоніжки й зайшовши по коліно в море.

Усе давно змінилося після тієї історії. Гася виросла і ходить до школи. А мама досі плаче щоразу, коли той Андрій тепер пише їй листи по інтернету або телефонує на мобільний. Мама, звісно, не каже, хто то був, але Гася вже й сама навчилася здогадуватись про деякі її таємниці.

Віталік, дізнаючись про мамині плачі, щоразу дуже сердиться, і його обличчя смішно вкривається при цьому червоними плямами. Гасі ж трохи дивно, що мама не може поставити четверту стіну між собою і Андрієм, бо вона сама її навчила цього прийомчика. Ви знаєте, що таке четверта стіна? Ось уявіть собі актора в театрі. Він, коли грає на сцені, не дурний же — бачить, що на нього дивиться тисяча чужих людей. Як при цьому зробити вигляд, ніби ти щойно прокинувся у своєму ліжку й безтурботно почухав коліно? Є спосіб: треба поставити четверту стіну між сценою та глядацькою залою, тобто просто уявити її, після чого вже можна природно зіграти, що ти сам-один у кімнаті й ніяких глядачів не існує. Навіть Гася тепер уміє будувати таку стіну між собою і Таїсією Іванівною, або То- ліком-алкоголіком із третього «В»… Може, мама розучилася через те, що звільнилася з театру?

Раптом залунав дверний дзвоник і перервав Гасині думки. Мама неохоче витерла руки об фартух і поспішила в коридор. Там вона відчинила двері, з кимось поговорила і, голосно сміючись, пішла звідти на кухню. Гася щосили дослухалася, але ніяк не могла зрозуміти, хто ж то був.

— Що там? — нетерпляче підхопилася вона, коли мама зайшла нарешті до кімнати.

— Дашин чоловік приходив. Знайшов сніжку із запискою і довго мучився, хто така Тоня і що все це означає. Я дивуюсь тільки, що він Ельку не придіслав.

— А що ти написала?

— «Це моя сніжка, не чіпати. Тоня», — сказала мама і підсіла на ліжко. — Добре, що холодильник нарешті розморозився.

— Розкажи-и-и якусь казку, — благально склала руки Гася.

— Яку?

— Про принцесу…

— Ну-у, — вмостилася мама зручніше, — не знаю… жила колись давно-предавно, ще на початку минулого століття, одна принцеса, яку звали Зінаїцою…

— Як Зінулю? — втрутилась Гася.

— Майже, не перебивай… Жила вона собі не тужила, вчилася, працювала в редакції газети, як усі нормальні принцеси, поки не зустріла красеня-принца на ім’я Сергій. Він був і світлий, і сильний, і розумний, а які вірші гарні писав! Так і пропала наша Зінаїда, закохалася у принца й обвінчалася з ним, як буває у всіх справжніх казках…

- І все? — розчаровано спитала Гася.

— Ні, на жаль, не все… Народила принцеса Зінаїда маленьку доню, назвала її Танюшею, і все б нічого, але світлого принца, як на лихо, звабило яскраве життя великого міста. І почав він пити солодке вино, розважатися з друзями й геть забув про свою кохану принцесу. Зажурилася принцеса Зінаїда і, хоча саме тоді народила принцові ще й крихітного синочка, та все ж знайшла в собі сили забрати діток і поїхати далеко-далеко. А принц Сергій не схотів навіть глянути на свого сина. Ледве-ледве принцеса Зінаїда вмовила його перед від’їздом. Я, сказала принцеса, можу навіть із купе вийти, і ти сам на нього подивишся. Ну, а потім усе-таки поїхала…

- І все?! — не повірила своїм вухам Гася.

— Ну чому все, не все. Трохи пізніше наша принцеса зустріла іншого принца, якого звали Всеволодом Мейерхольдом, вийшла за нього заміж і стала видатною актрисою. Але це вже зовсім інша історія.

Гася допізна сиділа того вечора з мамою, яка розповідала їй безкінечні казки про різних принцес і принців, а потім непомітно для себе заснула і довго-довго хиталася на хвилях у шхуні «Колумб». «Стерно праворуч!» — кричала вона, і принцеса Зінаїда у гарненькому тільничку хвацько повертала штурвал, від чого бризки, зблискуючи на сонці, летіли на палубу.

Ось лише зустріч снігу торішнього зі снігом нинішнім цього року все одно не відбулася.

Наступного дня до них прибігла Зінуля, довго гасала туди-сюди по квартирі, міряла Гасі температуру кожні п’ять хвилин, вимивала хлоркою туалет і ванну, вичитувала маму за пилюку, варила борщ, принципово називала Гасю Галочкою і просила, щоб та, своею чергою, звала її по-людськи, тобто бабусею. А коли Зінуля, зробивши двадцять важливих справ одночасно, нарешті побігла далі, з’ясувалося, що сніжка безслідно зникла. Це була катастрофа. Перебравши тисячу варіантів її зникнення й обговоривши всі кандидатури вірогідних злочинців, Гася з мамою зійшлися на одній версії. Певно, Зінуля, виявивши незрозумілу грудку снігу в порожній морозилці, не довго думаючи, викинула її. «Боже мій, — гірко плакала мама, — як безглуздо, як несправедливо вийшло». Гася сумно на неї дивилася і все чекала, що вона нарешті не витримає й полізе на шафу по сигарети, а тоді вже неодмінно почнеться нова депресія. Але мама схлипувала, важко мовчала і лише час від часу вигукувала: «Як це по-дурному!»

Пізно ввечері вона нарешті вляглася спати, трохи позітхала, і за якийсь час уже почулося її мірне дихання. Гасі ж, навпаки, не спалося, і вона довго думала про все-все на світі. Думала про Віталіка, який сказав тиждень тому, що на кілька вішаків, з яких починається театр, їй уже вистачить грошей; і про те, що він часто приносить їм продукти, а мама завжди гнівається й демонстративно годує тими «мажорськими делікатесами» чомусь лише Гасю. Про Зіну- лю, яка постійно виховує маму, а сама зашиває бежеві капронові колготки білими нитками; і про те, як неприємно їздити з нею в тролейбусі, коли Зінуля кричить страшним голосом: «Не тисніть, тут дитина!». Згадувала Таїсію Іванівну і те, як нещодавно завуч у коридорі сварила її за яскраву помаду; думала про Толіка з третього «В», хоча про нього не було чого й думати. Ще подумала трохи про Андрія, котрого пам’ятала краще, ніж свого тата, якого не пам’ятала взагалі, - а потім знову згадала про сніжку і довго міркувала про несправедливість, соваючись під важкою кусючою ковдрою. Десь на вулиці тихо шерехтіли останні машини. «Ще зовсім трохи, якісь чотири місяці — і весна», — провалюючись у сон, підраховувала Гася. А за вікном у каламутно-жовтому світлі ліхтаря м’яко кружляли білі товсті метелики першого в цьому сезоні снігу й обережно сідали на мерзлий непривітний асфальт.