Червоні на чорному сліди

КОСТЮМ

Спаковуючи сумки перед поїздкою до сина, Ніна враховувала кожен сантиметр. Вона носилася кімнатою і, бу- хаючись на підлогу та виблискуючи голими колінами з-під ситцевого халатика, спритно трамбувала два гігантські розчахнуті черева. В їхніх нетрях, поміж складених докупи продуктів, білизни, одягу та інших важливих речей, не гуляла дурно жодна найменша шпарка — доведеними до автоматизму рухами Ніна забивала її бодай карамельками без передбачливо знятих обгорток. Склавши таким чином свою ношу, вона врешті примірилась і задоволено усміхнулася: обидва баули мали якраз ту напрацьовану вагу, на яку вона була ще здатна й за межею якої починалися непотрібні проблеми: визначивши граничний ліміт жіночого свого здоров’я, Ніна в останні кілька років уже не ризикувала.

— Там ще один пакет запарки на кухні. Ти в курсі? — спитала Віка, її донька, зазирнувши до кімнати. Довготелеса, по-слов’янськи щедро обдарована тілом, жовтою косою і густими щіточками русявих брів, вона була зовсім не схожа на свою присадкувату й чорняву від природи матір; образ довершував півторарічний голопуцьок, що увивався у Віки на руках і нетерплячими рученятами намагався випорпати одну з грудей із-під материної футболки. «Дай!» — сердито вимагав він і від надміру емоцій гриз тканину.

— Забула. Холера… — почухала коротко стрижену потилицю Ніна й раптом просяяла, оголивши золоті цятки своїх коронок. — Зюбику запхнем. Із паршивої вівці… Давай сюди.

— А ти в курсі, що він їв рагу? — знову поцікавилася Віка, принісши трикілограмовий пакет суміші, змеленої матір’ю з різних — задля більшої поживності — круп.

— Як ти знаєш?

— Рівень жиру. Помітно ж, — презирливо пояснила Віка й легенько клацнула по носі сина, що тепер уже запустив руку їй за комір.

— Паразита кусок, — розсіяно, навіть байдужо сказала Ніна; близькість подорожі осаджувала всі інші її почуття.

Цього вечора вона допізна безцільно тинялася квартирою, раз у раз машинально перевіряла пакет із грішми й документами у приготованій сумці, вмикала телевізор і нічого в ньому не бачила, доки нарешті не вляглася, відчуваючи всім тілом кожну бганку хрусткої накрохмаленої білизни. Ліжко зазвичай було єдиною її особистою територією, але сьогодні швидко налаштуватися на рятівний сон не виходило: спершу Віка зі своїм чоловіком порушували тишу необережним возюканням, від чого позбавлена звукоізоляційних функцій штора, яка умовно розмежовувала кімнату, геть не захищала; ще за деякий час почулося розсіяне тицяння ключа в замковій щілині, хруснули вхідні двері, й за уривчастою морзянкою кроків у коридорі Ніна досадливо впевнилась у своїх завтрашніх перспективах. Вона втретє перевірила налаштування будильника й закопалася під ковдру з головою.

Прокинувшись наступного дня за кілька секунд до позначеного часу, Ніна обірвала перший такт «Жарту» Баха у виконанні свого старенького, але досі дієздатного мобільника і без зволікань підскочила за багатолітньою звичкою ранніх підйомів. Чиркнула сірником, поставила чайник на жовте кільце конфорки, швидко окупувала ванну. Втім, ніхто на неї й не претендував; за десять хвилин Ніна рішуче постукала у двері Зюбикової кімнати, прикидаючи кілька варіантів подальших дій. Найприємнішим був той, у якому вона, не достукавшись, вимушена була поїхати сама. Блискавично оцінивши всі переваги такої версії, Ніна вмить осіклася й завмерла, але ці запізнілі заходи виявились зайвими: двері все-таки відчинилися.

Зюбик, повністю одягнений і зібраний, виринув із темряви так, наче стояв усю ніч напоготові, очікуючи на від- машку. «Ходім, чаю дам», — із помітним розчаруванням холодно скомандувала Ніна, й він демонстративно знизав плечима у відповідь і потягнувся за нею.

На кухні Ніна виявила костюм. Загалом це був досить пристойний екземпляр асфальтового кольору й універсально невиразного, а отже позачасового фасону. Мало того: він був явно не ношений, але, висячи мішкуватою хламидою на кощавих Зюбикових плечах, костюм недоречно загострював контраст між своєю новизною та очевидною зношеністю власника.

Зюбик роззирнувся навколо з таким виглядом, ніби він був тут уперше, сів до столу й закурив. За обрисами його зовнішності можна було вгадати колись двометрового здоровила з грубо витесаними природою крупними руками й ногами. Але в останні роки він так стрімко всох і зубожів тілом, що навіть шкіра в нього безпомічно обвисла, справляючи тепер враження деякої невідповідності: здавалося, що ця оболонка була колись створена за мірками іншої людини; костюм же тільки посилював цю невідв’язну думку.

Ніна хотіла щось сказати, але затримала погляд на гострому виступі сірого кадика в обрамленні святкової сорочки і промовчала, хвилюючись від думки, що знайомі сьогодні побачать її з цим шарпаком, так відверто схожим на справжнього бомжа. Зюбик слухняно калатав ложкою, докурював сигарету й переводив каламутний погляд із Ні- ниної блузки на чашку й назад.

— До сина їду, — констатував задумливо.

Вона розійшлася з Толиком Зюбенком шість з половиною років тому після чергового скандалу. В тій сварці не було нічого більшого за характерні для них майже щоденні домашні сутички, — але того разу саме ця крапля чомусь стала останньою. Усвідомивши зненацька себе всю, з голови до ніг — серед нічного березневого двору, в заношеній, не призначеній для сусідських очей сорочці, з по-зимовому неголеними пахвами, в капцях, повних піску, — Ніна по-звірячому пронизливо закричала, кинулася на озброєного стамескою і благуватого від горілки Зюбика, звалила його з ніг у калюжу й так нарешті поставила крапку в своєму сімейному житті.

Уже наступного дня вона ясно бачила своїм холодним розумом, що насправді ніяких змін на краще з цього не буде, і, тим не менше, рішуче почала готувати документи.

Невдовзі вони розлучилися, хоч де-факто вимушені були жити все-таки разом, умовно переполовинивши територію своєї крихітної двокімнатної квартири. Інших варіантів не було. Напівзогнила сільська хатинка матері за сто кілометрів від Києва не могла прийняти Ніну з двома дітьми. Зюбик — той про переїзд і не думав, резонно враховуючи своє повне право на законні дев’ять із половиною метрів. Тож неподільну жилплощу поділили логічно: Ніна віддала йому кімнату й залишилася в іншій з Вікою та молодшим сином Колькою.

Незалежність спершу обіцяла Толику Зюбенку небо в діамантах: після розлучення він помітно пожвавився, зі смаком, не ховаючись, запив і гостинно відчинив двері холостяцького барлогу для не бажаних раніше в домі своїх однодумців. Раптова свобода сп’яняла його. Правда, швидко проявилися й неприємні нововведення: намагаючись за інерцією то пообідати припасами супротивниці, то виконати позашлюбні відтепер обов’язки, він зіткнувся з нерозумінням. Десь за півроку нової комунальної дійсності Зюбик все-таки розгубився, занудьгував, почав хуліганити ще відвертіше.

Тепер Ніна холоднокровно дезінфікувала ванну після нескромних візитів дам його серця й іноді, дуже рідко — залежно від настрою — тихо ревла, притулившись до змі- ївки з вологими рушниками. Майже нічого не змінилося в її житті. Діти, як і раніше, тріпали нерви: Віка — абортами, Колька — хамськими витівками, що так нав’язливо нагадували знайомі моделі батькової зухвалості. Сама Ніна тяжко гарувала, ледве зводячи кінці з кінцями вдвічі збіднілого сімейного бюджету, а по вихідних їздила до матері, яка дуже підупала після смерті чоловіка й потребувала догляду. Перемивши тижневі еверести посуду, підлогу й материне тіло, виправши вручну білизну, забивши холодильник їжею і так-сяк подбавши про тридцять соток картоплі, буряків та всякої дрібноти, Ніна поверталася зі своєї панщини, зішкрібала мочалкою засмагу й пилюку і знову бралася до відмивання підлог — з тією лише різницею, що у будні вони були офісними. З усього виходило, що забрати матір до Києва не було ніякої можливості, особливо ж після того, як до мешканців Ніниної кімнати приєднався чоловік Віки: серед претендентів на її серце знайшовся благородний, але неімущий, за всіма життєвими законами, лицар.

— Сучка ти, дура ти! — безутішно плакала Ніна кілька днів, довідавшись цю щасливу новину, але потім, продихнувши образу, все-таки вгепала у весілля ті гроші, які відкладала собі на нові зуби.

Незабаром у неї народився онук. Маленьке ліжечко якраз помістилося в кутку біля шафи — там, де раніше стояла Кольчина розкладачка.

Що ж до Зюбика, то він, тим часом, якраз зав’язав з усіма провокативними рандеву в своїй кімнаті. Одного разу на заводі, де він працював токарем, трапилася виробнича неприємність: Толик тільки й побачив, як два його пальці шурхнули і впали до металевої стружки. Ця не така уже й катастрофічна для сильного чоловіка травма несподівано зіграла фатальну роль: в один момент Зюбик запив по-чорному і відтоді майже не зупинявся. За останній рік вони з Ніною не перемовилися й словом; він приходив додому пізно вночі, шелестів водою у вбиральні, неголосно шпортався на кухні, заварював чифір і зникав, як привид, у своїй кімнаті; Ніна не бачила його тижнями. І тут раптом Зюбик напросився їхати з нею. Вона не змогла відмовити, але картала себе, ще навіть не вийшовши з дому.

— Ходім уже, — сполоснувши чашки, сухо сказала Ніна.

На вулиці було ще темно. Сірий переддосвіток ледь- ледь проявив контури панельних багатоповерхівок та загострив і без того напружені обличчя нечастих перехожих. Ніна добре знала цей час: уже давно вона прокидалася не пізніше четвертої-п’ятої ранку, тож зустріла багато сві- танків у цьому місті. Всі вони були переважно однакові. В останні ж кілька років Ніна помітно змінилася на обличчі, немовби була сільською жінкою, яка в п’ятдесят майже завжди виглядає набагато старшою. Легко вгадавши прості причини власних метаморфоз, ранків вона не любила.

Потрібно було дістатися на вокзал якомога швидше і забити маршрутку баулами. Вона завжди робила саме так: очікувала з півгодини на привокзальній площі, щоб бути першою, коли Віктор чи Сашко (залежно від зміни) вирулить на стоянку. Тоді Ніна стрімголов завантажувала багаж у кінець салону, запобігливо посміхаючись благодушному Сашкові або ж тицяючи шоколадку похмурому Вікторові. Після цього вже можна було упхатися на своє сидіння, обм’якнути, розслабитися протягом п’яти годин дороги, подрімати…

Тепер вона майже бігла, зрівнюючи десять марно витрачених на купівлю Зюбикових сигарет хвилин із відпрацьованим планом. Винуватець сумирно волочився позаду, важко відсапуючись і спльовуючи каламутну слину на асфальт. «Більше! Ніколи!» — злостиво думала Ніна, нарощуючи темп і намагаючись відірватися від Зюбика. Щось давно забуте раптом колихнулося в її пам’яті: вона йде з батьком, але в той же час і без нього, силячись непомітно збільшити дистанцію між собою і темною батьковою холошею, щоб усі на вулиці подумали, ніби Ніна сама. Вона гордовито крокує вперед, прямує тільки туди, куди хоче! «Не балуйся», — каже батько і в одну лише мить усе псує: люди більше не вірять їй, вони ясно бачать тепер, що насправді Ніна — сопля зелена.

— Щось ти дуже захекана сьогодні, - підморгнув їй благодушний Сашко, зацікавлено вивчаючи поглядом чорного від напруги Зюбика: той її все-таки наздогнав.

Вона густо, як замолоду, почервоніла і всілася на окреме сидіння під вікном.

— Туди сідай! — сказала Ніна Зюбикові тонким голосом і невизначено махнула рукою, коли той був сунувся до неї. Він слухняно пересів на кілька рядів уперед, умостившись поруч із огрядною тіткою в бордових лосинах.

їй стало раптом себе дуже шкода. Зовсім невчасно знову тенькнула десь у сонячному сплетінні вчорашня історія: перетрушуючи зранку на роботі холодильник — це входило до її обов’язків прибиральниці, - Ніна змушена була викинути величенький шмат зіпсованого сиру, щиро дивуючись марнотратності офісних працівників. Після обіду їй зателефонували й поцікавилися пропажею. Непорозуміння легко зійшло Ніні з рук, але їй було й дотепер неприємно: у голові ніяк не вкладалося, скільки коштував той гидючий на вигляд і запах французький сир, укритий чорною кількаміліметровою щетиною їстівної — як виявилося! — плісняви. Ніна перевела машинально ціну на м’ясо: вийшло три кіло свинини за один такий кусень: ні, в цьому було щось явно нездорове.

Вона схилила голову до плюшевої запилюженої фіра- ночки й виявила біля своєї щоки розчавлену муху. Тепер за вікном, де пробігало перед її очима вранішнє місто, над усім, що Ніна бачила, домінував неприємний силует: автостоянка, свіжовимита вітрина піцерїї, рекламний слоган на боці автобуса, перекошений кіоск із ремонту взуття — всі вони прозирали через обрис сірого трупика з розтертими по склу крильцями. Вона згадала, як у молодості, коли Зюбик іще фотографував, він страшенно любив експериментувати з такими ефектами. Знімав «Зенітом» Ніну, потім до одуріння довго носився з іншими кадрами, а вдома зачинявся у ванній і починав ворожити з відзнятим матеріалом. Іноді дозволяв їй бути присутньою при цьому. Тоді, в минулому житті, Ніні дуже подобалося сидіти на краєчку ванни, спостерігаючи за рухами Зюбикових рук, які в червоному дурмані світла завжди набували особливої відточеної пластики. Зюбик акуратно розрізав негативи й ніжно вмощував по кілька кадриків до збільшувача одночасно, нашаровуючи різні зображення в очікуванні непередбачуваних результатів: ось на знімку Ніна усміхається, а на її обличчі проступають лінії кленового листка; Ніна йде осіннім полем — важке небо над ним розкреслене симетричним візерунком таких чужорідних тут вікон багатоповерхівки…

Перші, ледь вгадувані контури майбутньої фотографії, що магічно намічалися розмитими сірими лініями у проявнику, завжди хвилювали Ніну; вона часто плакала при цьому так, як бувало з нею під час перегляду якогось фільму. Зюбик, навпаки, цокав язиком від задоволення, сміявся… Той «Зеніт» Колька продав із власної ініціативи, коли вчився у шостому класі, й добряче отримав тоді по шиї.

На першій зупинці Ніна вийшла на вулицю розім’яти ноги. Вона трохи походила, роззирнулася, ліквідувала мушині рештки і повернулася на місце. Побачивши через вікно, як Зюбика понесло до пришляхової Наливайки, Ніна повільно порахувала до двадцяти, перевівши погляд на волохату стелю темного автобусного нутра. Це не дуже допомогло: Толик скористався також щедротами двох наступних привалів і довів свою справу до кінця. Перемовившись по телефону з Іваном кількома сухими фразами, Ніна боляче закусила губу від досади і приготувалася до виходу.

— Піонєрлагєрь, — загальмувавши, нагадав Сашко.

Двоє пасажирів великодушно допомогли витягти все її добро на узбіччя дороги. Маршрутка поїхала.

Ніна стояла в чистому полі й бездумно дивилася то на порожній шлях, над яким жовто плавилося повітря, то на Зюбика, що безтурботно похропував біля її ніг. Розмірено скрекотали коники. У складках зім’ятого костюма мурахи почали прокладати свої стежки.

Хвилин за десять під’їхав Іван. Ніна без зайвих церемоній розторсала Зюбика і запхала його до салону благенької «Ауді». Тілистий, охайний водій гмукнув, але промовчав. Вона познайомилася з ним два роки тому й відтоді берегла цей контакт. Мешкаючи неподалік, Іван завжди озивався на її виклик і підвозив Ніну до воріт за двадцять гривень. Ніна не торгувалася: проволочившись першого разу два кілометри з сумками, вона моментально стала досвідченою в організаційних питаннях такого роду.

— А пустять? — дозволив собі Іван єдиний коментар уже на місці, спостерігаючи за побудкою Зюбика.

— А то, — майже впевнено сказала Ніна і, як виявилося, мала рацію.

їх справді пропустили.

— Шмонаєм? — оживився тільки раз Зюбик, скинувши при процедурі обшуку напівсвідомий погляд на чергового, який попрохав його роззутися.

Ніна завмерла.

— Надо, — поважно роз’яснив зовсім молоденький міліціонер і порожевів вухами, докладно вивчаючи розношені Зюбикові черевики під устілками.

Колька, плечистий, кремезний, із несподівано огрубілими рисами дитячого обличчя, кинувся до них і згріб Зюбика, легко відірвавши його від землі.

— Батя! Батя! — кричав він і м’яв здоровенними лапами його плечі. — Бать, ну ти отощал! У тебе по ходу чьо, тубік? — заливався сміхом, дивився закоханим поглядом на очманілого Зюбика.

А копія ж, подумала Ніна й заплакала тільки тоді, коли тицьнулася в Кольку наосліп і почула слабкий запах хлопчачого поту.

— Мать, ну ти чьо! — загудів згори його голос.

— З днем народження, Колька, паразита ти кусок, — сказала вона, відірвавши від нього мокре обличчя, і усміхнулася.

Залишивши своїх надворі, Ніна попрямувала до кімнати. Вона добре орієнтувалася на території тутешніх номерів для приїжджих, які орендували їх за фіксовану плату, як у готелі. Колись вони вразили її своєю неочікувано буденною атмосферою, а тепер уже видавалися чимось дуже звичним і передбачуваним: зрештою, ці скромні апартаменти зі стандартними шпалерами й кількома одномісними аскетичними ліжками були єдиними в житті Ніни, де вона зупинялася без перебільшення регулярно. Відвідувати ув’язнених дозволяли раз на три місяці, й Ніна, незмінно користуючись кожною такою нагодою, була цього разу в колонії вшосте.

Вона розпакувала в кімнаті речі й розвісила на стінах та бильцях ліжок святкові прикраси, які напередодні позбирала на роботі з тим, щоб повернути їх до офісу в понеділок зранку. Потім, навантажившись продуктами, поспішила на кухню. Серед кількох пожилиць, що розмірено поралися біля плити, Ніна впізнала одну літню жінку й тепло з нею привіталася. Та стримано кивнула, вибираючи шумівкою пельмені з каструлі.

Того пам’ятного першого разу, коли Ніна приїхала сюди захмарена, напружена, гостро проживаючи кожну мить незнайомої реальності так, неначе опинилася в нескінченно задушливому сні, її найглибше вразило саме це. Нипаючи коридором, вона зазирнула на кухню й завмерла у дверях: там, сидячи за невеличким розкладним столиком, дві молоді жінки спритно ліпили вареники з картоплею і тихо співали. В їхньому домашньому, майже інтимному дійстві проступало щось несправжнє, навіть химерне. Ті сухенькі жіночки, їхні налиті спокоєм обличчя, рівнесенькі скрутки вареникових бочків здалися Ніні тоді абсолютно неможливими…

Поступово вона позбулася багатьох стереотипів щодо зони. Наслухалася неправдоподібно правдивих і подібних одна на одну історій, перезнайомилася з героями цих «ре- аліті-шоу» та їхніми родичами. Деяких з них вона зустрічала потім знову — так, як вищезгадану жінку з шумівкою в жилавій маленькій руці. Ніна знала, до кого вона їздить, і щиро співчувала їй: із таким строком, як у її сина, можна було хіба мріяти про спокійну старість.

— Тьотя Ніна.

Поруч нечутно опинився Кеша, мружачись і з неприхованим зацікавленням розглядаючи відбивні й олів’є в банці.

Кеша був Кольчиним сімейником: у колонії, в умовах зрозумілого природного відбору, пацани збивалися в маленькі групки й тримались у такий спосіб один за одного. Худющий, густо побитий рожевими прищами, цей стихійний родич незмінно викликав у Ніни гострий жаль. До Кеші жодного разу ніхто не приїжджав. Він ніколи не нарікав на це, але й не пропускав Ніниних відвідин. Поводився при цьому завжди передбачувано: поважаючи Кольчине право на особистий час раювання, Кеша вичікував і незмінно з’являвся насамкінець його з Ніною обіду; довго віднікувався від запрошення, але все-таки заходив, потім — так само довго відмовлявся від гостинців, але згодом похапцем їв.

— Кеша, — привітно сказала Ніна, не відриваючись від свого заняття, — за півгодини щоб був без запізнення.

— Ви шнирю вже дали? — поцікавився він, фіксуючи поглядом процес намазування коржів вафельного тортика.

— Колька ще не зібрав.

Збір данини для шниря, тобто вибірного від органів місцевої влади зека з особливими уповноваженнями, був обов’язковим пунктом. З першого ж разу прийнявши до відома ці незаперечні правила, Ніна, не без осаду на серці, привозила продукти і з цим розрахунком. А загалом заготівля провіанту для Кольки завжди перетворювалася для неї на програму, яку вона продумувала з бездоганною логікою. В єдиній місцевій крихітній крамничці, яку тримав начальник тюрми, не було майже нічого з потрібних їй інгредієнтів, тому Ніна озброювалася цілою купою напівфабрикатів і везла абсолютно все, включно з картоплею і хлібом. Мало того — виходило так, що всі три місяці між поїздками вона працювала тепер лише на Кольку, відкладаючи гроші на дорогу та свято його живота. Але, щоразу спостерігаючи за цим святом, вона знала, що робитиме це й надалі: в колонії справді годували кепсько.

Ніна швидко накрила на стіл, і вони сіли. Колька, збуджений, розчервонілий, не соромлячись, набивав собі рота всім, що бачив, одночасно говорив та сміявся, прискаючи непрожованою їжею. Зюбик, навпаки, сидів похмурий, виснажений. Відтоді, як він дуже схуд, процес харчування давався йому тяжко: вимучивши півбутербро- да зі шпротами, він криво посміхнувся і сховав тремтячі руки під стіл.

— Ну, мать, прямо в кров, — заковтнувши одним махом банку маринованих грибів, видихнув ошаліло Колька, відкинувся на розхитаному стільці й зі смаком закурив.

Ніна усміхнулася йому у відповідь. Вона нічого не їла, а тільки перебирала в руках низку святкових картонних ковпачків, про які геть забула на початку обіду.

Рипнули двері — з’явився Кеша. Він ритуально пом’явся на вході, але швидко здався і підсів до столу, спідлоба розглядаючи Зюбикове відсторонене обличчя. В його збитих до м’яса виправними роботами руках Ніна виявила зворушливу рамочку, майстерно вирізану з дерева.

— Це мені? — голосно заіржав Колька, явно знаючи відповідь.

— Не, — Кеша індиферентно мотнув головою. — Тьоть Нін, передасте?

Слід сказати, у деяких зеків гостро прорізались зумовлені нереалізованістю різних енергій здібності. Окремі з них, за невідомими Ніні принципами, придушувалися місцевими законами в зародку: так, наприклад, заборонялося малювання; і навіть паста в ручках, дозволених для передачі, була винятково чорного й синього кольорів, мовби зелений і червоний могли в тутешніх писцях розворушити якісь приховувані нахили. Ліплення з хліба й різьба по дереву, натомість, вважалися прийнятними. Кеша, який у минулому не тримав у руках нічого, крім ложки, неочікувано виявив у собі такий хист і, вирізаючи направду вартісні саморобки, щоразу просив Ніну їх декому передати.

— Звісно, передам, — бадьоро відповіла вона.

Кешина адресатка вперто не приймала дарунків із зони, а в останні рази взагалі почала кидати слухавку, миттєво реагуючи на Нінин голос. Тим не менше, Ніна чесно набирала її номер і так само чесно розставляла потім незатребувані дари на поличках своєї стінки.

— Ну, син, — підвівся навіщось Зюбик, обіпершись для впевненості на стіл нетвердою долонею, — з днем народження. Що я тобі бажаю? Здоров’я бажаю. Успіхів. — Він з явним напруженням подумав ще трохи і завершально махнув рукою, виплеснувши трохи соку зі свого стаканчика. — І нехай усі твої мрії збуваються.

Ніна підняла очі до стелі й повільно порахувала до п’яти.

— Як пройдеш дві треті строку, можна починать мріяти, — багатозначно сказав Кеша, посмоктуючи голубець.

Йому залишалося чотири роки. Кольці — три.

— Да, бать, — серйозно додав Колька.

Несподівано прорізалася виттям сирена: настав час перевірки.

— По ходу і торта не поїли, — прокоментував Колька, сердито загасив недопалка і поспішив за Кешею, який без зволікань подався до дверей. Коридором загупали чиїсь швидкі кроки і стихли. Потім — ще одні, і ще…

Щойно всі кроки відлунали, як Ніна усвідомила, як же вона втомилась. Ще не минуло й дванадцятої, а їй здавалося, що вже давно мав би настати вечір цього пластиліново деформованого дня, до якого вона ретельно готувалася останні місяці. Так було завжди. Все життя. В дитинстві такими були свята. Очікування власного дня народження починалося рівно з наступного ранку після його завершення і складалося у довжелезні закіптявілі нудьгою тижні, що тільки зрідка прорізалися чудодійними спалахами Нового року, Восьмого березня, жовтневих. І вже тоді, коли чекати більше було несила, одного ранку наставав цей день. Він починався з батька, сонного, у сімейках і майці, що височів біля її ліжка й урочисто вручав Ніні теплу одежину чи іншу корисну річ, яку все одно довелося би купувати їй на зиму; мати пекла пироги, різала вінегрет, ліпила пельмені; увечері гості пили горілку; потім Ніну вкладали спати — і свято закінчувалося.

А коли виросла, було її весілля, якого Ніна чекала не менш, ніж п’ятнадцять років, з того дня, коли мати дозволила їй пошити ляльці фату зі старої фіранки й таким чином розбурхала цей каламутно-лоскітний потяг до прекрасного. Звідтоді, своєю чергою, минуло більше тридцяти років, а все, що Ніна пам’ятала з найщасливішого дня своєї біографії, - це безсонну ніч із гострими шишечками бігуді у потилиці, розтерті до кривавої юшки ноги в нових лакових босоніжках і свекруху, яка безкінечно перераховувала розетки з підсохлими салатами на святкових столах… Був у неї також інший особливий день народження, довжиною у тридцять вісім запаморочливих годин: тоді з’явилася Віка. І ще траплялися, звісно, якісь неординарні дні, яких вона щоразу чекала по-справжньому довго. Але згодом у пам’яті чомусь виразніше закарбовувалося переважно їх очікування…

Зюбик обережно розім’яв затерплі руки й розкурив Кольчин недопалок, перебивши Ніні хід її думок. Вона дещо презирливо підсунула йому повну пачку сигарет, але Толик категоричним жестом відмовився і пересів до вікна. Йому було очевидно зле. Ніна зісковзнула поглядом із сухої напруженої потилиці й знову переключилася на іншу думку… Колька. Вона не могла вирішити для себе, що її стурбувало в ньому, але саме так, як буває достатньо одного випадкового руху, щоб сковирнути дозрілу болячку, так сьогодні необережним словом (інтонацією? усміхом?) Колька зачепив те, про що Ніна воліла б найменше думати, розкреслюючи кожен свій рік на рівновеликі квартали сподівання цих зустрічей. Він усе сприймає як належне, — нарешті вирішила вона, зараз же відчувши той м’ятний холодок у шлунку, який лише зрідка просочувався їдким усвідомленням, що годі собі брехати. Ніна спохмурніла, згорбилася; холодок, натомість, стрімко розростався. Оглушлива правда навалилася на неї, ставши правдою в ту саму мить, коли Ніна її для себе окреслила. Тепер було дуже неприємно. Вона трохи покрутила цю думку, особливо уважно вивчаючи її в перспективі, а тоді, завмерши від несподіваного імпульсу, вся виструнчилась і з кам’яним виразом обличчя відрізала собі великий шмат неторканого ще торта. Сухо ковтнула вафельно-згущенкову масу — десь у глибині живота загурчала її наївна помста. «Піонєрлаґєрь… Буде тобі піонєрлагєрь», — подумала вона. Звівши очі, зустрілася поглядом із Зюбиком: той дивився на неї, силкуючись розтягнути губи в невиразній гримасі, дуже схожій на усмішку. Ніна було розсердилася, але передумала й ре- готнула у відповідь.

— Хочеш торта? — запропонувала навіть.

Зюбик похитав головою і знову втупився у вікно.

Повернулися хлопці; свято — з безкінечними під’їданнями й тугими розмовами — продовжилося.

Нарешті весь цей несправжній день минув, як і належить будь-яким довгоочікуваним дням. Уже вночі, вичистивши авгієві стайні святкового застілля, Ніна повернулася до кімнати. Колька і Зюбик хропли в унісон, але кожен у своїй тональності. Погляд зачепився за акуратно складений костюм на стільці біля Зюбикового ліжка: все-таки він дуже дратував її. Ніна тихо вляглась і, незважаючи на недосипання і страшенну втому, довго не могла заснути: надто давно їй не доводилося спати в такій компанії.

Зранку вона, навпаки, прокинулася першою. Зібрала речі, познімала прикраси, склала їх обережно до сумки, підняла Зюбика.

— Колюнька, — присіла на ліжко до Кольки й лагідно потріпала його по голові, - давай, прокидайся. Будем їхать вже.

Поснідали майже мовчки: невиспаний похмурий Колька традиційно ображався, що вони ідуть так рано, хоч і достеменно знав специфічні особливості розкладу маршруток на Київ.

Неприємно здивував Іван: коли Ніна зателефонувала йому, щоб нагадати про звичну домовленість, той, дуже вибачаючись, повідомив, що мусив поїхати у сімейній справі. Тепер Ніна нервувала й підганяла Зюбика: вони мали поквапитися, щоб устигнути вчасно дістатися до траси. Але, дивна річ, уже при остаточному прощанні, з не до кінця зрозумілої їй самій делікатності відійшовши від Кольки із Зюбиком на кілька метрів убік, Ніна раптом відчула, мовби її нарешті знеструмили, й на зміну нервовій гарячці прийшов повний незворушний спокій. Вона почекала ще трохи, зовсім розм’якла, міцно обійняла й поцілувала сина, несподівано для себе показала йому кулака точно так, як колись робив Зюбик, грізно запитуючи маленького Кольку: «Чим пахне?» — і пішла на вихід, відчуваючи неабияке полегшення. Починаючи з ранку наступного дня, можна було готуватися до чергової подорожі.

Вони довго йшли гарячим липневим полем. Квіти на узбочинах здебільшого відцвіли й погоріли: зрілі китиці звіробою вкрилися іржею, згорнулися поодинокі ромашки, полиняв цикорій. Густо пахло підсушеним на сонці сіном. Посеред нього, зовсім не боячись близькості подорожніх, завмер в азартному полюванні лелека. Звідусіль дзижчала комашня, переплітаючись хвилями якогось особливо натуженого виску, й навіть не вірилося, що вже незабаром, коли трави остаточно вижовкнуть до сухої бездушної мертвечини, цей пронизливий скрекіт набере ще вищих, іще фатальніших нот.

— Нін, я до матері сьогодні поїду, — сказав раптом Зюбик.

Його мати, що доживала віку в глухому хуторі на Житомирщині, не знала такого щастя років зо п’ять.

— Поїдь.

Над дорогою дуже низько спікірувала ластівка і прошмигнула просто біля їхніх ніг. А це ж він прощається з усіма, зненацька усвідомила Ніна і скосила на Зюбика погляд. Він ішов спокійний, хоч і дуже змучений, машинально пожовуючи сигарету сірими губами. Чомусь Ніні захотілося від нього відстати, і вона схилилася перев’язати неіснуючі шнурівки. Толик не зупинився, здається, не помітивши її відсутності. Він повільно віддалявся, поступово перетворюючись на темну постать, а Ніна стояла, дивилася йому в спину й марно силкувалася зрушити з місця, наче хтось залив їй ноги грузьким бетоном.

Якоїсь миті, коли Зюбик уже відійшов на значну відстань, їй раптом привиділося, що посеред жовто-зеленого різнотрав’я йде костюм приємного асфальтового кольору. Колись дуже давно вони разом купили його в ЦУМі, після чого він надягався разів зо два — на їхнє весілля й хрестини якоїсь родички. І ось тепер костюм, що так незаслужено виріс за ці роки зі свого господаря, повільно брів полем сам-один, і ніякого Зюбика в ньому, здавалося, вже не було.

— Толю! — гукнула нарешті Ніна пересохлим горлом. Він оглянувся, почекав її.

Решту шляху вони пройшли мовчки. Дочекалися похмурого Віктора, дісталися до обіду Києва.

— Ну, пока, — сказала Ніна, провівши Толика привокзальною площею до житомирської маршрутки.

Зюбик стримано кивнув, і вона пішла на трамвай.

Чорна спека давила їй у потилицю і змоклу спину, коли Ніна врешті увалилася до себе додому. Стягнула шльопанці, доповзла до душу. Потім довго ходила незвично порожньою квартирою: всі домашні кудись розбіглися, не лишивши навіть записки; це її дуже влаштовувало. Наколотивши собі швидкої кави, Ніна зручно всілася у кріслі й набрала телефонний номер — там ніхто не відповідав. «Нас нет дома. Оставьте…» — сказав автовідповідач ламким дівочим голосом. Вона поставила Кешину рамочку на книжкову полицю, а тоді довго й бездумно дивилася в цей зяючий прямокутник, у глибині якого проглядали корінці з дитинства не читаних книг.

Допивши каву, Ніна машинально підвелася помити чашку. В коридорі, проходячи повз двері Зюбикової території, вона зупинилася і, трохи повагавшись, їх прочинила. За останні шість років Ніна зайшла сюди вперше. Ця кімната її по-справжньому вразила тепер, і вона довго ревла, сидячи на краєчку ліжка й міцно обхопивши чашку двома долонями.

Віка з сином повернулися з прогулянки більше мертвими, ніж живими: вся ця затія з походом до зоопарку тепер уже здавалася ідіотською. Витягши з останніх сил до квартири заплакану, зварену у власному соку дитину й гарячий візочок, Віка переможно обм’якла і злиплася з дерматином вхідних дверей. Треба було ще подолати кілька метрів власної квартири до рятівного джерела водопровідного крана з приємною блакитною позначкою; дарма, що й з нього текла тепла вода.

Раптом Віка боковим зором усвідомила прочинені двері батькової кімнати. Вона одразу напружилася, внутрішньо підібралася і, підхопивши хлопчика, підійшла й обережно зазирнула всередину. Там їй відкрилася найменш передбачувана картина: на підвіконні, оточивши себе мисками з водою і жмутом шмаття та газет, стояла мати і зосереджено драїла вікна. Коричневі патьоки стікали донизу, прокладаючи собі стежки поміж нашарованого роками бруду. Шибки ахали й повискували під сильними Ніниними руками.

Віка деякий час спостерігала за процесом і вже навіть відкрила рота, збираючись щось сказати матері, але потім передумала, подивилася на неї мовчки ще трохи і тихенько пішла туди, куди планувала.