Чому дзвенять цикади

Книга перша. Край обіцяний 1809–1915

За вікном потроху сутеніло. А оскільки єдиний присутній старий свічки не запалював, все в кімнаті поступово набирало оманливого синюватого вигляду: і стіл, що правив за вівтар, і два простих стільці, і темного дерева розп’яття, що висіло над ліжком.

На ліжку під ковдрою дрімав сивий як голуб старий. Поверх ковдри лежало розкрите десь посередині старезне Євангеліє, що його старий притримував сухою, вкритою розгалуженим мереживом набухлих вен рукою.

Стиха рипнули двері, впустивши прибулого. На вапняній стіні відбилася неприродно довга тінь.

Прибулий стиха підійшов до старого, пильно придивляючись до його обличчя. Старий відчув присутність стороннього і відкрив очі. На обличчі промайнула радість.

— Це ти, Франце! А я вже побоювався не побачити тебе до розлуки!

Прибулий виявився молодим чоловіком.

— Таке надумали, панотче! Щоб ото я не попрощався з Вами!

— Важко мені з тобою розлучатися. І як це ти з родиною в таку далечінь зібрався, в цю незбагнену Росію?

— Не крайте мені серця. Я теж волів би не розлучатися з Вами. Ви ж мені, сироті, як батько. Мені не легко було наважитися, та ще й з родиною, з вагітною дружиною.

– І не боязко?

— Ви ж самі вчили мене уповати на Бога, панотче!

Розмова обіцяла бути поважною. Тож старий насилу підвівся і сів на ліжку.

— Авжеж, вчив, — відповів він співбесіднику після довгенької паузи. — Але навіть вірянин не може все своє уповання покласти цілком і повністю на Бога. Чим більш благочестива і релігійна людина, тим більше вона покладається на свої власні сили, синку. І тим далі вона від Бога. Це замкнене коло. В цьому трагедія людського гріха: навіть якщо людині завдяки її власним зусиллям стає краще, вона все одно віддаляється від Бога. І ця трагедія неминуча, тому що людина так влаштована.

Старий зайшовся задушливим кашлем, що аж скрутив його навпіл. Знадобилося кілька хвилин аби він віддихався. Помовчав. Тишу порушувало тільки важке дихання хворого. Потому старий поновив розмову:

— Все навколо вчить нас, що, якщо ми хочемо чогось досягти, до цього потрібно докласти зусиль, потрібно щось змінити в собі. В лютеранському вченні це називається Законом. — Промова старого ставала все більш емоційною й екзальтованою. Це вже була не хвора стара людина, а пророк, за яким ладен йти будь-хто, не замислюючись. — Виконуючи Закон зовні, людина може виглядати дуже праведною, але через те, що ця праведність досягається коштом зусиль самої людини, вона відводить його від Бога. І тому така праведність — це породження гріха. То чом же ти не покладаєш надію на Нього, а намагаєшся сам змінити свою долю? Та ще й в цій варварській країні?

— Лютеранам тут, серед католиків, стає не дуже спокійно, панотче.

То таки було правдою. Європу того часу шматували релігійні чвари, коріння котрого йшли вглиб століть. В далекому 1648 році Вестфальський мир[1] поклав край тридцятилітній війні, але він закріпив за кожною місцевістю, ба навіть населеним пунктом свій релігійний статус. Протестанти, які опинилися на католицькій території, відчували себе вкрай незатишно. Тому саме протестанти різних напрямків становили абсолютну більшість серед переселенців до Росії. І саме свобода віросповідання стала останньою краплею на вагах рішучості багатьох німецьких сімей на користь ризикованої подорожі «на край землі». Це радше була релігійна, а не економічна еміграція.

Франц між тим неголосно продовжував:

— З наших вже дехто поїхав. Добутися було важко, але, як доїхали, то вже були дуже задоволені. Це ж власне й не Росія, а її південний закрайок. Тепло, море поряд, землі родючі. Ще й пільги, і грошова допомога, харчування у дорозі, розселення коштом уряду. Та ми ж не в неволю подаємося! Як не задасться, можемо покинути російську імперію в будь-який момент!

— Хтів би вірити. А ти… Ти згоден жити серед іновірців?

— Бог є скрізь. А їхній імператор не дарма ж обіцяв, що все буде за законом бабці його, Катерини Великої. А мати імператора — та й взагалі наша, Вюртемберзька. То напевно ж розуміє нас. Тому й вірян будь-якої конфесії ніхто не переслідуватиме. Та й лютеранську церкву, мабуть, згодом спорудять.

— Церква — то не головне. Нам, лютеранам, взагалі-то не обов’язково відвідувати храм. І проповідником може бути звичайний парафіянин.

Старий підвівся з ліжка, не випускаючи з рук Євангелія. Підійшов до столу, взяв суцільно золотий вівтарний хрест.

— Ось, візьми із собою. Ще від давніх-давен зберігся. Де б ти не був, звертай свій погляд на хрест і не забувай Євангелія. Заповіді Святого Євангелія є опорою для освіти серця і його розуміння.

Старий повернувся до ліжка. Схоже було, що навіть ці кілька кроків далися йому вкрай важко. Він знову ліг, примруживши очі.

— От, здається, й все. Тепер замість мене житимуть молодші Ульмани — ті, що прийняли моє ім’я. Твої діти, онуки. А мій шлях на цьому світі добігає кінця.

Молодик впав навколішки перед ліжком, занурився обличчям в ковдру й розридався.

— Не кажіть так, панотче! Ви святий! Ви житимете вічно! А я… Я писатиму з дороги! Обов’язково писатиму!

— Добре, добре. Не треба сліз. Йди-но вже — мабуть, справ маєш перед від’їздом забагато. А я відпочину трохи.

Старий міцно заплющив очі. Притих.

Молодик дуже неохоче підвівся і не один раз озирнувся, доки врешті решт покинув кімнату.

Він ще не встиг через невеличку каплицю добутися вулиці, як старий пустився духу.

Стало зрозуміло, що найближчої поштової станції не добутися: перейми йшли одна за одною.

На підводі, крім породіллі, розмістилися її мати, шестирічний син і сякий-такий домашній скарб. Батько і чоловік йшли поруч, аби трохи полегшити ходу втомленої шкапи. До луки підводи була припнута руда корова.

Члени цієї невеличкої сім’ї, як і інші переселенці, більшу частину дороги йшли пішки, жаліючи коней, що ледве везли перевантаженого воза.

Мати озвалася до свого чоловіка:

— Нам ще довго до станції? — дуже вже їй не хотілося втрачати час. — Ми й так вже добряче відстали від основної партії переселенців. Раптом офіцер лаятиметься, що ми не дотримуємося інструкції[2]?

— Не встигнемо. Однаково не встигнемо, — лаконічно відповів їй старий.

Перечекавши черговий, особливо затяжний стогін дочки, жінка рішуче сказала:

— Все, зупиняймось. Маля вже хоче назовні.

Підвода зупинилася. А молодик, що задумливо шов поруч, цього навіть не помітив і чимчикував далі.

— Франце! — різко озвалася до зятя жінка. — Припини журитися за минулим, бо майбутнє проґавиш! Вже ось-ось вдруге станеш батьком!

Франц зупинився і почав отетеріло озиратися, наче не розумів, де він і чому. Теща трохи пом’якшила промову:

— Досить вже, синку! Й сама розумію, хто для тебе був настоятель — і мати, і батько, і увесь білий світ. Та ти ж не сам-один! Годі вже! Ну ж бо з батьком багаття розпалювати — гаряча вода знадобиться для пологів.

Чоловіки взяли сокири й занурилися в підлісок за дровами. За ними подався й хлопчик.

— Вольдемаре, це ти куди налаштувався? — породілля, як їй не було млосно, вгледіла сина.

— Мамцю, я трохи прогуляюся! — озвався маленький шибайголова.

— Далеко не заходь! Аби почув, як гукатиму!

Відповіді молодичка не почула, бо її вкотре скрутили перейми, і вона безсило відкинулася на ряднину.

Мати підійшла, втерла донці спітніле чоло:

— Тримайся! Тримайся, дитинко! Все буде добре. Ми, жінки, і не таке витримуємо. Трохи воно невчасно — та вже як Бог дає!

Чоловіки розташувалися трохи далі, аби не заважати жінкам.

З гущавини вибіг Вольдемар і побіг до жінок.

— Мамо, мамо! Дивись-но, кого я впіймав! — радісно волав хлопчик, тримаючи в руках ґавеня. Воно зарано вистрибнуло з гнізда і ще не вміло літати.

Мати, у якої перейми вже йшли одна по одній, однак не хотіла гримати на сина, тож прихильно сказала:

— А біжи-но покажи татові!

— Ви, там! — суворо гукнула чоловікам старенька. — Розважте Вольдемара, аби не плутався під ногами! Не заважав нам!

Звісно ж, аби не заважав. Не заважав пологам. Не заважав приходу дитині, що з появою на світ не знає, куди вона потрапить: в паділ радості чи смутку.

А трохи згодом родина знову долала неблизький шлях, намагаючись наздогнати партію переселенців.

На підводі їхали породілля, її мати та Вольдемар. І кожен притискав до грудей свій скарб. Стара — вузлик з грошима і коштовностями, молода — новонароджену дівчинку, а Вольдемар — пташеня.

— Що, так і не тікає? — слабким голосом озвалася до хлопця мати.

— Ні. Я його нагодував кониками, і тепер воно заснуло.

– І що ти далі з ним робитимеш? Навіщо воно тобі?

— А навіщо тобі оте верескливе немовля?

У своєму дитячому егоїзмі Вольдемар трохи перебрав куті меду: дівчинка майже весь час спала, і голосом озивалася тихим, ледь чутним. Та й то інколи.

Мати кволо посміхнулася і ніжно пригорнула до себе дочку.

— Та то ж твоя молодша сестричка. Підросте — гулятимеш з нею.

— Та не схоже, що вона швидко підросте. Їй вже два дні, і вона ані трішечки не підросла. Я краще буду з ґавеням гратися.

— А ґавеня що? Скажеш, вже підросло?

— Звісно! От дивись! Воно кожну пір’їнку від трубок обскубує, і вже трохи літає!

Мати з ніжністю подивилася на сина, подумки промовила: «Хай бавиться, привчається піклуватися про слабших. А згодом і за сестричкою глядітиме».

Старенька озвалася до чоловіка:

— Цікаво, а через те, що наша родина збільшилася, державна позика на влаштування господарства теж збільшиться? Як ти вважаєш?

— Не знаю…

Чоловік заліз до підводи, дістав з кишені читаного-перечитаного листа, що аж прорвався на згинах. Почав читати уголос:

— «Як приїхали, то кожній родині поселенців на влаштування господарства надали пільгову позику аж триста вісім карбованців сріблом. Повернути її ми маємо за сім років»… Ти бачиш: на родину. Не сказано, що в залежності від кількості.

— А може таки збільшать? Ти поспитаєш?

— То вже як прибудемо на місце. А зараз час спинитися. Хай худоба відпочине. Та й самі під’їмо.

Підвода спинилась. Старий зліз додолу, випріг коня, відв’язав корову та відвів вбік на галявину.

Старенька, крекчучи, теж злізла. За нею — онук. На його руці як і зазвичай примостилося пташеня. Наче на гілці.

А молодичка щось задрімала.

— Агов, доню! Підводься-но походи, походи.

— Якось мені млосно, — відгукнулась та.

— Не дивно — адже тільки дві доби пройшло, як народила. Однаково походи, хоч трохи. Немовля ж спить, не потребує неньки. Зараз вони забагато сплять, як все гаразд.

Чоловіки розпалили багаття. Старенька взяла чисте цеберко, рушника та попрямувала до корови — подоїти, аби та не мордувалася. Корова саме із задоволенням жувала соковиту траву. Вгледівши хазяйку, неголосно мукнула, вигнула хвіст знаком питання і… випорожнила кишечник.

— Саме вчасно! — доброзичливо пробурмотіла стара і трохи нагнала корову, аби та відійшла в інше місце.

Тварина слухняно перейшла трохи вбік і продовжувала меланхолічно жувати. Аби ж мала б людський розум і пихату вдачу, луснула б від марнославства — адже саме від таких корів-переселенців згодом пішов завод «червоної німецької»[3].

Стара наготувала їжі й почала гукати онука. Той довгенько не озивався, а потім прибіг: розгублений, в сльозах.

— Мамо, нам ще не скоро їхати? Моє ґавеня десь устрибало!

— Ото більшого б лиха не знати! — пробурмотіла стара.

— Ну що Ви, мамо? Дитині ж шкода! — зупинила її донька.

А до сина звернулась співчутливо:

— Заспокойся, синку! Прилетить. Їсти захоче і прилетить. А ми ще довго стоятимемо, не хвилюйся. Сідай попоїж.

Але Вольдемар відійшов в бік галявини та почав розсувати високу розкішну траву, що її зростили рясненькі дощі.

І згодом з гущавини якось боком-боком прискакало ґавеня, тримаючи щось у дзьобі. Хлопчик миттєво заспокоївся. Підставив долоню — і в неї впав чималенький окатиш бурштину.

— Мамо, мамо! Пташеня повернулося! Дивись, що воно знайшло! — озвався радісно до неньки.

— Що воно там таке? Горіх, чи що? — поцікавилась старенька.

Дочка додивилась і відповіла:

— Та ні. Це ж бурштин! Та ще й не простий. Глянь-но! Там застигла цикада.

Вольдемар нетерпляче простягнув руку:

— Де, де? Покажи! А що воно таке?

— О, тепер ти під захистом! Застигла в бурштині цикада боронить від ворогів і небезпеки. Ач який дарунок тобі твій вихованець знайшов? Не намарно годував!

— То піду йому черв’яків накопаю! Він їх найбільш полюбляє!

Стара не утрималася від наказу:

— Тільки недовго! Незабаром їхатимемо!

Але їхати родині не довелося. Раптово уперіщив такий рясний дощ, що як простягнути руку, пальців було не видно за вогкою імлою.

Дорослі похапцем покидали речі до підводи, відвели коня трохи глибше в ліс попід дерева й самі позалазили під брезентовий дах.

Такі дощі були геть не рідкість в цих краях. І як вони не дошкуляли переселенцям, згодом вони з тугою згадували свіжість і прохолоду, що ті дощі приносили. Це коли вони на кінець літа доїхали до степів північного Причорномор’я — випалених безжальним південним сонцем, вкритих пожухлою травою та з незмінним краєвидом із мертвої пересохлої землі аж до обрію.

Тільки на осінь 1809 року партія переселенців добулась до Одеси. Проти зими облаштовувати нові села було пізно. Тож прибулих було розквартировано по сусідніх колоніях.

Як змалювати Україну кількома словами, то «чорнозем» буде найпершим. Та й не дивно. З цим степовим багатством українцям добряче пощастило. Ще й сонечко на додачу — ласкаве та щедре. Чорнозем родить за будь-якої погоди, бо не боїться ані дощу, ані посухи. В народі казали: вштрикнеш голоблю — отримаєш воза, така земля родюча.

Це зміркувала ще Катерина ІІ[4]. І одразу після вступу на престол[5] почала залучати на пустопорожні землі півдня Росії іноземних переселенців.

Що ж до німців, то їхнє масове переселення в Росію почалося за царювання Катерини ІІ, а продовжилося і за Павла І[6], і за Олександра I[7]. Хоча Маніфест Олександра I запрошував вже не будь-яких переселенців, а лише дбайливих і ділових господарів, ремісників. А також людей, здатних займатися садівництвом і виноградарством або ж таких, що мають великий досвід у тваринництві, окремо в розведенні кращих порід овець.

На початку дев’ятнадцятого століття найбільш інтенсивне переселення німців йшло з Вюртемберга[8].

Серед таких переселенців і опинилася родина Ульманів, що спокусилася на обіцянки російського уряду і наважилася змінити з дідів-прадідів рідну землю на примарний російський рай.

Першу зиму родина перебула в приймах. Серця переселенців краяла туга за батьківщиною. Після вечері всі члени родини сиділи в сутінках і раз по раз уявляли, а що ж саме зараз робиться в їхньому рідному містечку. Але жереб кинуто! Вороття вже не було.

Ранньою весною 1810 року на чималенькому майдані в Одесі голці не було де впасти. Майже всю вільну площу заповнювали підводи, вози, фургони. До луки багатьох припнули ще й корів. Перегукувалися візники, іржали коні, коли-не-коли додаючи до весняною багнюки «кінські яблука» і відразу ж розтоптуючи їх по бруківці. А з бічних вулиць поспішали нові й нові візки, що врізалися в безладну масу, зачіпаючи колесами вози та посилюючи гамір прокляттям на адресу недолугих пішоходів.

На одну з підвід влаштовувалася знайома вже нам родина. Жінки були напружені й зосереджені. Молодша міцно тримала на руках бліденьку однорічну дівчинку. Її чоловік перевіряв, чи міцно закріплено поклажу. Єдиний, кого метушня не засмучувала, а, навпаки, розважала, був Вольдемар. За рік він неабияк підріс, але не здавалося, що порозумнішав. Як був бешкетником, так і залишився. На руці тримав свою ґаву, що вже перетворилася на цілком дорослого птаха, але кидати свого хазяїна й не збиралася.

Якимось дивом відшукавши прохід, до підводи добувся старий.

— Все, гроші отримав! — озвався він до старої.

– І на малу отримав?

– І на малу. Скоро вже поїдемо.

— Нарешті! А куди, дізнався? — у старої полегкість чергувалася з побоюванням.

— Та узнав. До містечка Рорбах[9]. Так староста казав. Це на північ від Одеси.

— А чому це на північ? Чому на північ?! Шютци ж писали, що з Одеси на південь їхали! — стурбовано запитала старенька.

— Та не знаю! — Старий і сам був добряче роздратований невідомістю. — В натовпі кажуть, що на півдні наділи вже скінчилися.

— А куди ж саме на північ? Куди на північ? Нам звідтіля ніхто не писав!

— Бо там ще ніхто не живе. Кажуть, що не живе.

— Ой лишенько! — заголосила старенька. — І чому це трапилось саме з нами?!

— Хіба ми самі такі? Дивись-но, скільки родин поряд!

Тим часом безладдя на майдані почало дещо впорядковуватися, від крайніх возів відокремився один, потім другий, третій. І валка потроху стала кудись рухатися. Тож стара, побідкавшись деякий час, принишкла.

Дорога! Вона заспокоїть кого завгодно. Старого розрадить. Малого вгамує. І будь-кого не залишить байдужим.

А от як добулися до місця, стара найперша прийшла до тями. Бо інші дорослі лише отетеріло дивилися навкруги, коли староста, попри надію переселенців, що це ще не кінець подорожі, наказав вивантажувати речі із возів і що? Починати будувати колонію!

Навкруги ж був нежилий степ. Щоправда, один чи два намети вже стояли.

Місцевість була горбкувата, поорана рівчаками та байраками. З рослинності вирізнявся бур’ян, що заполонив всі щербинки — височенний, з людину на зріст. Через нього не завжди розглянеш мотузку, що було натягнуто між кілками, аби визначити межі ділянок.

— Начебто приїхали, — сказав старий досить понуро.

— Так чого стоїте? — відгукнулась стара заклопотано, але зовсім не так пригнічено. — Я готуватиму сніданок, а ви порайтесь, порайтесь! Зима прийде — спитає!

Чоловіки потроху почали вивантажувати речі на землю. А Вольдемар зістрибнув і побіг кудись з галасливим радісним вереском. Ґава, звісно, за ним.

— Ну й непосидючий у мене онук! — без злості пробуркотіла старенька. — І коли він подорослішає? От онука зовсім інша: де посадиш, там і забереш.

Мала сиділа на ковдрочці, чимось бавилась, доки дорослі жінки вивантажували харчі, грюкали казанками, налаштовували сяку-таку їжу.

Раптом молодичка завмерла, наче дослухаючись.

— А де це той гультяй подівся? Ви, мамо, не бачили?

— Ні. Давненько не бачила. Та де йому тут подітися?

— Та щось мені на серці холоне. Гляньте за малою, а я піду його пошукаю.

Молодичка пішла, стурбовано вигукуючи:

— Синку, де ти! Агов!

Жінка вигукувала й вигукувала, але відповіді не отримала.

Десь нестямно крукала ґава. Не знаючи, куди його йти, молодичка пішла на звук того каркання.

Це була їхня ґава. Вона сиділа на кущику біля краю глибокого рівчака, що заріс кропивою і реп’яхами, і не припиняла лементувати. Молодичка спустилася донизу. Ранячи руки, розсунула колючи стебла, і… ледь не втратила свідомість. На дні рівчака лежав її син, непритомний. З лоба стікала цівка крові. Жінка торкнулася грудей — серце билося.

— Хто не будь, допоможіть! — закричала вона.

Прибігла переполохана стара. Удвох вони обережно витягнули хлопця на поверхню, підмостили під голову свитку. Одну руку хлопець чомусь міцно затис у кулак. Жінки намагались розігнути пальці, та дарма.

Молодичка побігла до підводи по воду. Як бризки хлюпнули на обличчя, той чхнув і отямився.

— Хвала Господу! Живий! — палко промовила його мати.

— А що це зі мною? — здивовано спитав Вольдемар.

— Ти впав в яму і забився. Там так глибоко! Диво, що ти взагалі собі шию не зламав!

Не сказати, що ця новино надто вразила хлопця. Він зручно сів. І тільки зараз помітив, що рука в нього міцно затиснута. Розтулив. А на долоні — бурштин з цикадою.

— Мамо, дивись! Це бурштин мене зберіг! Все, як ти казала! — сказав хлопець із захопленням.

— Добре, добре! Тільки другим разом дивись під ноги. Гаразд?

— А я тепер з бурштином не розлучатимусь! Тож нічого і не трапиться!

— Лозиною почастувати — то більша користь була б! — це пробурмотіла старенька. Але так тихо, що її ніхто й не почув.

Під обидві руки провели хлопця до підводи. Тільки тепер жінки згадали й про дівчинку. Та нікуди не ділася. Як її залишили на ряднині коло возу, там і знайшли. Вона навіть задрімала.

— Ото біда! Земля ж ще вогка, а воно, сердешне, заспалося. Втомилося дорогою! — з турботою сказала молодичка, обережно підняла дитину і поклала на воза.

Та навіть не прокинулася.

Хоча ціле літо родина працювала весь світлий день, до холодів вони не встигли облаштуватися. Робити аби як німці не вміють. Будували ґрунтовно, починаючи з підвалу. А як додати, що й з будівельними матеріалами були неабиякі проблеми, то стане зрозумілим, чому першу зиму вони мали жити в тісній глиняній хижці, критій очеретом. Вона кепсько захищала мешканців. Від хижих звірів, бо навкруги були лише пустельні степи з голодними вовками; від найнебезпечніших хижаків — людей, бо степ аж кишів зграями кровожерливих розбійників; від холоду, бо зсередини хижки було завжди вогко.

Воно то, звісно, південь. Але зими бувають не на жарт люті. Ще й вітри. Вітри, що з тимчасової оселі видували рештки благенького тепла.

Лісу поблизу не було. За паливо для груби використовували суміш гною з соломою. Та ще й одяг, звичайний теплий одяг взяти було ніде. То вже на наступний рік колоністи призвичаїлися самі й ткати, й шкурки вичиняти, й одяг майструвати. А першої зими вони юрмилися біля груби, закутавшись аби в що.

Першою жертвою холодів стала дівчинка. Вона підхопила запалення легенів. Її ще не зміцніле тільце не мало сил опиратися хворобі, а про кваліфіковану медичну допомогу в той час годі було й мріяти.

Мати як могла намагалася викорінити недугу: напувала теплим молоком, гріла. Але підступна хвороба, почавши з невеликого постійного кашлю, поступово вразила не тільки легені, а й шлунок. Дівчинка танула на очах, доки, не маючи сили навіть капризувати, залишила цей світ.

Їй так і не судилося знайти в Росії нову батьківщину. А свою справжню вона й не бачила ніколи.

Всі колоністи прийшли попрощатися з крихіткою. Село ще не мало своєї церкви. Тож під богослужіння сяк-так прилаштували кімнату, де простий стіл правив за вівтар. На ньому в колі свічок стояв вівтарний хрест. Поряд — Євангеліє. Хтось з колоністів замість не існуючого пастора прочитав уривок з Євангелія. Проспівали пісні. Повільно пішли за околицю, до свіжої могили. Останнє похоронне слово, тричі кинуто жменю землі на труну. Потім — засипали решту.

І на кладовищі з’явився перший могильний камінь.

Чи то через тугу за рідним краєм, чи з інших причин, переселенці часто-густо давали своїм селам назву тих місць, звідкіля вони прибули.

Отак колонія в сухих степах Миколаївщини отримала незвичну для малоросів назву Карлсруе. Так на недосяжній тепер рідній землі Баден-Вюртемберг звалося центральне місто.

Як пройшло кілька років, місцину було не впізнати. Хто б повірив, що це охайне впорядковане село колись було суцільною пустелею. Навкруги буяло життя.

Швидше за все з’явилися вітряки. А згодом й винокурні, броварні, сироварні, олійниці. Кінні заводи також були. Щороку коней, що їх мали або продати, або здати на забій, вантажили в міцний фургон і везли до Одеси. А що в селі чи не кожна родина між іншим займалася й садівництвом, й городництвом, то надлишки везли на ярмарок, що організовувався кожної осені.

Взимку короткими нудними днями чоловіки лагодили інвентар, переглядали кінську збрую. А як не мали нагальних справ — йшли у шинок попити пива, поласувати капустою з ковбасками або ж і просто до сусіда побалакати.

Все село перетинали підземні ходи, що складали мережу підземних вулиць і кінець кінцем виходили до церкви. То чоловіки могли піти до сусіда попід землею просто з власного двору.

Жінки теж були не проти правити теревені, але за роботою. Довгими зимовими вечорами вони чи то пряли нитки з овечої куделі, чи вже з готової вовни плели чи не всю одіж. Під дзижчання веретена або під тихенький цокіт спиць жінки ділилися домашніми новинами, кулінарними секретами, рецептами від жіночих хвороб; вихвалялись одна перед одною своєю майстерністю і винахідливістю.

А по весні, коли танув сніг і земля хоч трохи протряхала, вся родина прокидалася ще вдосвіта і починала поратися біля садиби. Стіни будинків, огорожа старанно оновлювалися; ділянка біля дому ретельно оброблялася.

Весна була в розпалі. Теплий гожий день винадив на двір усіх чоловіків з дому. Це вже була не тимчасова халупка, а капітальний будинок. Кам’яний. З одного торцю вхід для людей, з протилежного — ворота для тварин. Стріха спільна. Вікна пофарбовано. Під вікном — троянди. На подвір’ї повно курей, гусей, качок. Кругом дому велика ділянка землі, що десь мало не на обрії впоперек огороджена кілками. На ділянці паслися коні, корови та невелика отара овець. В садку кругом дому — молоді тоненькі саджанці дерев. Впорядковане подвір’я з садом і городом. Окремо вхід до підвалу.

Коло огорожі стояв Вольдемар з батьком і дідом. Вольдемар вже був радше хлопчаком, не малюком. Та й зростом він вже давно переріс паркан.

Старий звернувся до сина:

— А добряче переселенці попрацювали. Дивись-но: в нашій колонії яких тільки майстрів немає! І шевці, й каменярі, і мебельники. У нас самих чи не в перших з’явилися тонкорунні вівці. Звісно, я чи не всі гроші на них витратив. Але не марно. Тож тепер я спокійний за родину, померти не боязко.

— Ото хоч Ви не заводьте мови про смерть! — зупинив його син.

Старий зітхнув:

— Молодий ти ще. Для тебе смерть — то щось віддалене. А для мене з дружиною — хай не бажане, але очікуване. Ми дружно жили. То, як вона піде першою, і я на сім світі не затримаюсь. Але як піду, то хоча б буду спокійний, що залишив дітям в спадок справу. Тож житимуть вони заможно. Якщо працюватимуть, звісно.

— Я роботи не боюся. Ніякої.

— То й добре. Добре. А ти, Вольдемаре? — тепер дід звернувся до онука.

Але той чи не почув. Вперся лобом в кілок огорожі і мрійливо дивився вдалечінь.

І що там можна було побачити?

Горбкувата місцевість, де ріденько стояли прямокутні кам’яні будинки. В далечині — лисий пагорб.

Чим вони могли привернути увагу хлопчика?

Можливо, Вольдемар хотів закарбувати в пам’яті цю мить, коли близькі були поряд, коли дитячу свідомість поки ніщо не бентежило?

Його день починався з того, що він ховав своє ліжко під ліжко дорослих, а постільну білизну із пуховими подушками клав зверху. На ніч він все робив навпаки — ліжко висував в кімнату й намощував подушки та пір’їни.

Його світ обмежувався дашком із рук батьків. Обрій для нього — край обгородженої кілками ділянки, який туманними днями не було видно. Найбільше щастя — зайва порція штруделя[10]. А найбільше горе — штраф на користь шкільної каси, що мали платити батьки за пропуск занять без поважної причини…

А можливо, крізь серпанок весняного ранку Вольдемар бачив майбутнє, поки що невідоме, невидиме? Можливо, він мимоволі подумав, що настане завтра, а тоді наступний день і наступний рік. Він сам, щороку набавляючи й в рості й в свідомості, розсуне захисний дах зі сплетених татових і маминих рук і почне самотужки пізнавати світ. Навкруги все зміниться. Хтось кудись поїде, або захворіє, або помре. А сам він із хлопчака перетвориться на голову великої родини, за яким залишалося останнє слово з будь-якої родинної проблеми.

Можливо, саме це промайнуло в дитячій свідомості Вольдемара. А, може, він просто задивився на яскравого метелика, яких тоді ще не всіх було знищено інсектицидами[11].

І ось кілька десятків років промайнули як одна мить.

Весна. Знову весна. Та ж огорожа, той же будинок. Кругом будинку — старі і молоді дерева. На обрії пасуться коні, корови, вівці. В далечині на колись лисому пагорбі видно готичний костьол з височенькою вежею та дзвіницею, окраса села.

Та нема вже ані діда, ані батька. Давно вже нема. Бо самому Вольдемару вже вісімдесят шість. То таки не жарт.

Вольдемар глянув на руки, що ними він спирався на огорожу. Вузлуваті, мозолясті руки. Руки селянина, не панича.

Потім він підвів погляд і вгледів сусіда. Для Вольдемара той був геть хлопчисько — щось років так із п’ятдесят.

Чоловік був чимось збуджений, тож повів відразу, ледве привітавшись:

— Сусіде! Чи чули — Берг з родиною вже все розпродав і має поїхати з Росії.

— То як йому любо — хай їде.

— А ви? Ви не збираєтесь?

— З якого такого дива? Що я забув у тій Америці чи куди вони намастилися?

— То ви як знаєте, а ми з родиною подамося до Канади. Свій земельний наділ продамо — попервах грошей вистачить.

— А чим вам тут погано?

— Ти, сусіде, геть сліпий? Чи не бачиш, що нам пільги скасовують? Обіцяли на сто років, а відібрали раніше. Ми тепер не переселенці, а звичайнісінькі селяни.

— Ну то й що? Борги державі ми повернули. Хто хотів — започаткував свою справу. Он у нас яке багатство, ще дід заснував!

Вольдемар показав рукою на отару, що паслася в далечині. Отара таки чималенька.

— А ти хто? Чоботар! До сивини нічого не нажив. Один сіренький коток та на шиї мотузок. Тож і шукаєш собі іншої долі, аби поменше працювати, побільше заробляти.

— То як хочете! Не пожалкували б потім. Не одне, так інше.

— Та що тобі за радість залякувати людей? — Вольдемар мимоволі почав гарячкувати. — Ми ж борги державі повернули! Паспорта маємо! Хочеш — вільно пересувайся по всій країні. Хочеш — виїжджай, ось тобі еміграційне свідоцтво. Безкоштовно. Хай нас тепер по-іншому називають. Хай ми тепер не колоністи, а поселяни-власники. Так що з того?!

Вольдемар замовк. Але його співрозмовник не здавався.

— Ви ж лютерани? — продовжив він за хвильку мовчання.

— То й що?

— Католики не тиснуть? Он вони й церкву спорудили. А ви все по хатах тулитесь.

Вольдемар заперечив значущо:

— Не головне для нас церква. Згодом збудуємо.

— Еге ж, збудуєте! Збудуєте, як нічого не трапиться.

— Не навроч біди! Що у нас може трапитись?

— А чому на нас військовий обов’язок поширили? Адже у вас, лютеран, найголовніший заповіт: ніколи не веди війну, ніколи не стріляй! То як же вас у військо? Навіть делегація до Петербургу нічого не вирішила. Тільки в буцегарню потрапили.

Тут вже Вольдемар відповів трохи непевно:

— Та дозволили ж не воювати, а лісниками працювати або ж там санітарами.

Сусід почав гарячкувати ще більше:

— То Ви, сусіде, мене вмовляєте чи себе? Я для себе все вирішив. Тому й їду. Все, край.

— То бувайте. Хай вам щастить.

Сусід пішов. А Вольдемар задивився у далечінь, насупивши лоба.

Звісно ж, неможливо заховати голову в пісок наче страус. І Вольдемару, як і іншим поселенцям, на думку спадала еміграція. Та на неї як подивитися. За Законом 1871 року[12] німцям надавалося право покинути Росію протягом лишень десяти років. А вже пройшли всі вісімнадцять. І нічого! Від’їжджають, кого Росія не влаштовує. Чого ж перейматися?

То ж потроху-потроху чоло Вольдемара розгладилося, наскільки змогло у літнього діда, а обличчя знову набуло безтурботного вигляду.

Йому так і не довелося, як іншим колоністам, пожалкувати за можливістю виїхати з Росії.

Невдовзі він тихо помер.

Нове двадцяте століття принесло Росії нові проблеми.

Восени-взимку 1905 року все суспільство захлюпнув страйковий рух, що переріс у Всеросійський жовтневий політичний страйк. Цей загальний заколот змусив імператора піти на деякі поступки. Він погоджується на обмеження своєї влади, гарантує свободу слова, зборів і спілок.

Для маси переляканих обивателів, буржуазії, навіть частини царської бюрократії оголошені громадянські свободи здалися завершенням революції, припиненням «смути».

Самодержавство похитнулося, але встояло. За революцією пішла реакція. Маніфест 17 жовтня[13] замість зменшити соціальну напругу створив у країні загальну атмосферу безвладдя й безкарності.

По всій країні пройшла хвиля розбійних нападів прихильників самодержавства на революціонерів, а заразом і на «інородців» та «іновірців». Монархісти почали у великих містах імперії влаштовувати погроми.

Німецькі в тому числі.

До переселенців з Карлсруе відгомін революції докотився теж.

Ще до революції відносини між колоністами-власниками і безземельними найманими робітниками були дещо напружені. Колоністи добре платили, але й доброї роботи вимагали. Далеко не всім з батраків подобалася така дисципліна. І, крім того, винними у своєму біднуватому існування вони починали вважати своїх же роботодавців. Отож звичайна заздрість батраків до заможних хазяїв, просотавшись революційними гаслами, перетворювалася на класову ненависть. І засоби боротьби батраків були далеко не завжди мирні. Починали заколотники з припинення роботи доки власник не виконає їхні вимоги. А закінчити могли просто собі грабунком і знищенням маєтку.

Земельні ділянки Ульманів переділили на користь малоземельних селян. Але як згадати, що в інших селах деякі садиби геть попалили, то вони ще легко відбулися. Позітхали, посумували. А далі налаштували нову огорожу — і продовжували працювати.

Ніякі революції не можуть змінити основ світобудови. Зерно дає життя дорослій рослині, жінки народжують дітей, ніч змінює день, а за зимою приходить весна.

Тож в Карлсруе знову прийшла весна. І як і сто, і двісті років тому на ділянці біля будинку поралися батько з сином — нащадки тих, давнішніх переселенців.

Вони саме саджали грушу: батько рив яму, а син наготував саджанець.

Вражає те, що вже того часу сади закладали з відомих культурних саджанців. Тож чи то влада, чи то громадські організації тими сортами фруктових дерев якось опікувалися. І родять вони подекуди й досі!

Батько приязно сказав до сина:

— Ото тобі легко запам’ятати: грушу посадовили як у тебе народився первісток, Вольдемар. А перший хлопець — це добрий знак.

Батько добряче наліг на лопату, аж залізне полотно тріснуло.

Син мимоволі зойкнув:

— Ой! Ото невдача! Піду за іншою. А цю що, на сміття?

— Не обов’язково, — відказав батько, — вкинемо в яму під саджанець. Потроху проржавіє — буде на добриво. Груша ж і до ста років живе!

— Сто років! А революції не зметуть її значно раніше?

— Це ти про те, що у нас шматок землі відтяли? — зрозумів натяк батько. — Та вже наче перехворіли з тими своїми революціями. Землі шкода, звісно. Але що його зробиш?

Син проказав:

— Можна розпродати все і поїхати звідсіля. Багатенько з наших вже поїхали в Прибалтику. Подейкують, що Прибалтика об’єднається з Німеччиною. Все ж краще, ніж нас гонитимуть воювати бозна заради чого.

Батьків голос став дещо впертий — відчувалося, що мова про від’їзд заходить не вперше:

— Е, ні! Моя батьківщина — це Карлсруе. І твоя теж. Ген наша отара пасеться. І справу цю ще мій прапрадід започаткував. Куди ж його їхати? То злидарі їдуть, що їм нема чого втрачати. Тримай-но грушу рівніше. Я засиплю.

Не знати майбутнього — то лихо чи дарунок долі? Родині Ульманів залишалося ще кілька років, аби змінити свій талан. Та не судилося.

Згодом вони шкодуватимуть. Але буде запізно. Надто запізно.

Через острах мати на західних кордонах цілі поселення, що можуть бути лояльними до Австрії і Німеччини, уряд спочатку силоміць намагався русифікувати колоністів. І не стало вже Карлсруе, а з’явилося село Петропавлівське. І німецькі школи позакривали, і вивіски на крамницях позаміняли на російські.

І все це при тому, що колоністи досить лояльно ставилися до держави. Згадаймо: спершу вони перетворили порожні степи Миколаївщини на родючі поля. У Першій світовій війні вони безоплатно перевозили вантажі для армії і поранених, збирали харчі і допомагали доглядати за хворими. А згодом вже й воювали разом з російськими військовими.

Все намарно.

Тільки-но почалася Перша світова, то угоди на оренду землі колоністів було скасовано, прикордонні землі взагалі вирішено було зачистити від етнічних німців, а майно продати за безцінь.

А щоб колоністів не муляла думка, як же їм тепер жити — їх відправляли вглиб імперії, подалі від осель. Тож депортацію народів винайшов не Сталін. Він тільки її вдосконалив.

От таку вказівку від губернатора щодо термінового переселення отримали кілька родин з Карлсруе. Перепрошую, з Петропавлівського.

Спочатку була боязка надія, що це якась помилка, що якось все владнається, що вони ж ні в чому не винні! Та марні сподівання!

Десь в цей час родину Ульманів спіткала підступна небезпека: висипний тиф. Ця хвороба зазвичай поєднується з безладом, брудом та антисанітарією, а не з охайними оселями німців, з білосніжною мережевою постільною білизною, з пуховими пір’їнами, що на них навіть дивитися парко.

Та в селі після розподілу земель з’явилися усякі поселенці. І тиф, зібравши смертельні жнива по бідненьких хатах, перекинувся й на Ульманів.

Малята згоріли відразу. Дорослі одужали, хоча після хвороби були вкрай змучені. А от Вольдемар, що йому не було й десяти років, переносив хворобу вкрай важко і вже довгенько перебував на межі життя та смерті. Його лихоманило, руки-ноги крутило від болю; він марив і крізь марення кликав до себе цикаду.

Хвороба врешті решт відступила. Та родичі навмисно не знімали полог з ліжка, аби збоку здавалося, що в хаті хворий.

Якось рано-вранці в двері хтось тихенько, але наполегливо постукав.

Мати почула перша — адже жінки завше сплять більш чуйно. З острахом пішла відчиняти: хто ж це міг бути? Через двір начебто ніхто не проходив. Сусіди інколи користувалися підземними ходами, але щоб так зранку…

У дверях була найближча сусідка із заспаною донькою на руках. Мати зітхнула з полегшенням:

— Це ти, сусідко! Так рано. Чого тобі?

— Я вже всі сльози виплакала. Вибавляй!

— Як зможу, звісно ж! Що тобі? Кажи!

— Та нас же сьогодні везтимуть в Сибір, всю родину.

— Чула… Таке лихо! Нас теж мали виселити, та через хворих поки залишили. Поткнутися бояться, а ми й мовчимо.

— Ото ж бо. Я й прошу: візьми собі мою найменшу, Фріду.

— Господи! Та їй же рочку немає! І ти згодна розлучитися?

— Не край мені серця! Від нього і так вже тільки й залишилося одне криваве місиво! Куди ж я її візьму?! І сама дорога, і де ми там притулимося, серед лютої зими, адже навіть розпродатися як слід не встигли. Та й не купляють вже нічого. Ото тільки зимову одежу й наміняла на старших дітей. Прихистиш? Я тебе знаю — ти дитину не скривдиш!

— Звісно, що ні! Ну, а як захворіє? Хто ж знає, де та хвороба причаїлася.

— То вже як Бог дасть! То візьмеш?

Дитина під час розмови в теплій хаті навіть задрімала. Сусідка обережно передала її хазяйці й швиденько пішла, ковтаючи сльози.

Дитяче серце більш витривале, ніж доросле. Вдовольнившись поясненням, що мама поїхала на ярмарок і скоро повернеться, Фріда із задоволенням гралася з Вольдемаром, що залишився єдиний живий з кількох дітей. Згодом вона потроху-потроху й питати припинила.

В селі залишилося ще декілька родин, які потай сподівалася, що влада про них забуде.

Не забула.

Якось рано-вранці до села прибули військові двома підводами й наказали німецьким родинам швиденько збиратися, аби не запізнитися на потяг. Брати дозволяли тільки по одній сумці. Тож мати накутала на дітей якомога більше одежі, аби залишилося місце для інших речей, і скорботний похід почвалав сільським шляхом.

Тут мати згадала, що забула найголовніше — спиці й пряжу. Вона зіскочила з підводи, запевнила, що наздожене й прожогом побігла до хати. Вдома, коли жінка разом з полотняною торбинкою, що в ній жінка зберігала клубочки вовни, поспіхом намагалася схопити, що встигне, з хатнього майна, за селом пролунав вибух.

Забувши про вовну, холонучи від страху, мати кинулася бігти назад.

Яке ж людство винахідливе щодо знищення тих, хто створений на їхній же образ і подобу!

Під час Другої світової бомбардування окремих будинків, ділянок доріг вже нікого не дивувало. Масштаби стали інші.

А от для Першої світової це ще була дивина.

Німеччина була першою країною, яка застосувала літаки для нападу на стратегічні тили ворога. Вона ще в 1907 році разом з Італією та Австро-Угорщиною відмовилася підписати рішення Гаазької міжнародної мирної конференції про заборону використання повітряних засобів для бомбардувань незахищеною місцевості. Росія, до речі, теж.

Навряд чи грунтівка від невеличкого села так вже цікавила німців. Але будь-яку дорогу можна вважати стратегічним об’єктом. І німець, що летів з кількома гранатами на ледве не іграшковому аероплані, мабуть, неабияк пишався собою, коли з невеликої вишини таки влучив у підводи, що були перед ним як на долоні.

Мати знайшла дітей в придорожній канаві, тремтячих і блідих. Вольдемар розповів матері, як всі, ледь почалося бомбардування, кинулися врозтіч. Як він накрив Фріду своїм тілом. І як лежали вони не дихаючи, поки все геть стихло.

Сталося так, що військові загинули. Загинули й коні. Тож селяни — ті, хто вцілів, — пішки почвалали додому.