Чому дзвенять цикади

Книга третя. Безневинно винні 1916–1954

Сучасні кінороби застосовують метод «Стоп-рух». Це коли дії, що їх знімають, відбуваються повільно, а побачити їх можна за кілька секунд. Так можна відзняти зростання рослин або ж світанок.

А от якби котрийсь кінороб знімав побут роду Ульманів протягом кількох десятків років, то отримав би спресовану в кілька хвильок історію занепаду родини німців-колоністів.

Про сите життя селяни давно забули.

Від колишньої пишноти всіх колоністських селищ не залишилося і сліду. Кам’яні стіни і огорожі, які раніше так старанно оновлювалися, приходили в непридатність.

Високі солом’яні скирти зникли з селянських дворів. З’явилися довгі корівники і стайні, що належали вже колгоспові, а не окремому селянину. Замість красивих кам’яних будівель стали будувати глиняні «мазанки».

Доля Ульманів не була винятком.

Величезну отару овець забрали відразу після революції. Ще після лютневої, 1917-го, як бути точним.

Коня з упряжжю, возом, плугом, бороною і культиватором забрали в колгосп. Забрали всю орну землю, крім городу. Тож ділянка навкруги дома стала зовсім маленька. Груша тепер росла майже біля паркану.

Неподалік, за огорожею, було закладено фундамент під невеличку хатинку. Закладено сільрадою. Невідомо, для кого.

Землю, вцілілу після переділу 1905 року, родина якийсь там час вважала своєю. Чи могло ж їм спасти на думку, що Ленін своїм декретом скасував приватну власність і націоналізував землю поміщиків та капіталістів, а заразом і землю дрібних землевласників?! Роз’яснювати, що цей декрет позбавляє селян права власності на землю, завбачливо не стали. До самої колективізації. І тільки за колективізації стали заявляти селянам, що земля, виявляється, належить державі! І держава їх землею може розпоряджатися, коли заманеться і як вважає за потрібне!

Не полегшало, коли за Брест-Литовським мирним договором[20] села опинилися під владою німців. На деякий час.

А потім колонії захлюпнув хаос громадянської війни і свавілля численних розбійних зграй, що паслися по колись заможним дворам нащадків переселенців. Хоч живими залишили. Не повирізали, як в інших селах.

Більшовики трохи згодом знову встановили свою владу. І почалося. Всі церковні структури було зруйновано. Ні в одній церкві не проводились богослужіння. Як католики, так і лютерани втратили місця, де б вони могли збиратися разом. Тих пасторів, що залишилися в живих і не встигли покинути країну, було заарештовано. За прояви належності до будь-якої конфесії можна було отримати строк в таборах суворого режиму.

Німці-колоністи вбачали єдиний вихід з такої скрути: тікати з країни!

Тож хвиля емігрантів ставала дедалі потужнішою.

Рання весна розходилася рясним дощем. Від струменів, які навкіс періщили у вікно, на підвіконні утворилася калюжа, що поступово підкрадалася до краю, аби перелитися на підлогу.

В інший час або Фріда або її свекруха навипередки підбігли б до вікна з ганчіркою. Та не сьогодні. Сьогодні вони обидві старанно складали речі до величезних лантухів. Фріда часто-густо сідала відпочити.

В кімнаті крім жінок товкся тільки дворічний Франц. Хлопцю такий гармидер був навіть до вподоби. Він залюбки залазив на височенькі мішки, аби сковзати з них на підлогу.

Рипнули двері. В кімнату зайшов Вольдемар. Мовчки стягнув дощовика, що вода з нього аж струменіла. Мовчки повісив його на цвях біля дверей.

Мовчав.

Вольдемар працював в колгоспі чабаном. Грошей, що їх він отримував на трудодні, ледве вистачало на найнеобхідніше. В колгоспі працювала й мати. А жінка, Фріда, не працювала поки що лише тому, що одного за одним народжувала дітей.

От і тепер вона була при надії, з двома маленькими дітьми. Але родина вирішила не чекати пологів, а виїжджати. Втрачати вже було нічого.

Перша не витримала мовчанки Фріда. З острахом і надією спитала чоловіка:

— Ну, що? Не тягни! Дозволили їхати?

Вольдемар похмуро відповів:

— Ні, не дозволили.

Фріда з відчаєм спитала:

— А ти пояснив, що ще позатой рік наших скільки виїхало? Чому ж нам не можна?!

— Я намагався. Я справді намагався. Але той клятий урядовець навіть не дослухав. Каже, як буду наполягати, запроторять мене в трудовий табір за п’ятдесят четвертою статтею[21]. Якийсь вони там закон ухвалили, що навіть поза межею Радянського Союзу можна людину засудити за дії для послаблення влади робітників і селян.

Фріда аж застогнала від безсилля:

— Та заради Бога! Чим же ми її послабляємо?! Просто хочемо поїхати, де краще живеться простим людям. А тут що? Церкви руйнують, релігію забороняють! Якщо ми хочемо залишатися в своїй вірі, чи це такий гріх? А ми не маємо права бодай вдома помолитися! Дідівську реліквію ховаємо як сатанинські причандали!

Безсилля пролилося рясними сльозами.

До Фріди швиденько підійшла свекруха, притисла її обличчя до своїх грудей і пошепки скоромовкою почала примовляти:

— Тшшшшшш! Тихо, тихо! Навіщо ти про це вголос балакаєш? Ще прийдуть ті, останню пам’ять відберуть!

З бічної кімнати зайшла сестра Франца Емма, що тільки трохи була за нього старша. Звернулася до матері:

— Мамо, я зібрала речі для своєї ляльки. Коли ми рушатимемо у подорож?

Фріда наче й не чула. Тож до Емми звернулася бабуся:

— Бери свої речі — і гайда у подорож до сусідів, попід землею.

Емма радісно зойкнула:

— Це через підвал? Куди ви мені ні в якому разі не дозволяєте ходити?

Бабуся пояснила:

— Так то ж самій! А з кимось із дорослих можна. То що, ходімо?

Взяла онуку за руку, озирнулася на похнюплених сина та невістку:

— Піду поспитаю, як там Юстуси. Вони подавали документи на еміграцію в Німеччину, не в Америку. То, може, у них ліпші новини.

Разом з онукою стара вийшла в двері.

В кімнаті запала мовчанка. Фріда вже не плакала, тільки зітхала.

Вольдемар деякий час постояв, наче не мав чим заспокоїти дружину. А потім потягнувся за дощовиком.

— Нічого не вдіяти, — сказав начебто сам до себе. — То, може, я піду до отари? Там їхня колгоспна кошара протікає. То якось дірки прикрию. Шкода ж овець.

Фріда, що була знесилена плачем, кволо запитала:

— А тобі що до них? Все одно вони вже давно не наші, а колгоспні. А ти досі їх жалієш.

Вольдемар відповів дещо винувато:

— Худоба ж чим винна? Я хоч чабаном коло них лишився. Ще за батька призвичаївся. То я піду?

Жодне лихо не здатне пробитися крізь панцир звички. Фріда, виплакавши чи не всі сльози, почала поратися по господарству.

Вольдемар як зазвичай ходив працювати на колгоспну ферму.

А їхні діти й не знали іншого життя, ніж під гаслами влади рад.

Отак одноманітно пройшло ще десь років десять. Тільки що в черговий раз селу поміняли назву. Замість Петропавлівського тепер воно називалося Степове. Як їм через те стало легше, то нехай. А от вежу на костьолі зруйнували — то вже шкода. Та й до цього нешанобливого ставлення до культових споруд селяни потроху звикли. Звикли не їздити до сусіднього села в кірху, бо вже до 1937 року на Миколаївщині всі будівлі кірх були націоналізовані, всі пастори потрапили в табори і лише лічені одиниці не загинули там.

Але лютеранство не зникло, а навіть зміцнилося. Чим дужче на них тиснула влада, тим більш охоче вони шукали притулок у вірі. Тож і продовжували собі збиратися у приватних будинках. Підпільно.

За звичкою збиралися в будинку Ульманів. Діставали з шухляди Євангеліє. Читали. Читали повільно, як вірші. Тихенько співали гімни. Потому розходилися.

У Ульманів нещодавно з’явилися сусіди. В хатинці-мазанці, яка зросла на ділянці, що її давно вже відтяли у законних власників, оселилися батько із сином.

Наразі за парканом, що його вже облишили щовесни лагодити, стояв хлопець десь років п’ятнадцяти. На вигляд статний, вродливий. Відчувалася в ньому якась порода. Тільки що одну брів перетинав потворний шрам.

Якийсь час він мовчки спостерігав за Францем.

Двором пройшла Емма і зникла за дверима льоху. Хлопець провів її захопленим поглядом. Тоді перервав мовчанку і звернувся до Франца:

— Агов, сусіде! Мене звати Федір. А тебе?

— Франц.

— А то твоя сестра?

— Так, — відповів. Та розмову не подовжував.

Але Федір не зупинився:

— Вродлива… Я її давно помітив, ще як тільки ми сюди переїхали.

Франц мовчав.

— А ти чого не хочеш балакати? Як син куркуля, то гидуєш до сина механізатора?

Франц спалахнув:

— Я син чабана. І нічого я не гидую. А ви звідкіля з батьком приїхали?

Федір відповів трохи глузливо:

— З Парижу.

Франц не повірив:

— Таке бовкнеш! Не хочеш — не розказуй. Не дуже й хотілося.

І обернувся аби піти.

— Та не сердься ти! — сказав Федір примирливо. — Я справді пожартував. А хочеш, я візьму батькову мисливську рушницю? Можна буде разом за селом постріляти ґав?

— Ми лютерани. Нікого не вбиваємо. Навіть птахів. І не воюємо. В моїй родині навіть старовинне Євангеліє збереглося.

Федір вигукнув с захватом:

— Брешеш! А показати можеш?

Франц стенув плечима:

— А йди до нас, як не віриш!

Федір перестрибнув через паркан і попрямував за Францем до хати.

Зайшли в бічну кімнату. Колись тут збиралися лютерани помолитися. Кімната була майже порожня, бідненька, але охайна. Стіл, що колись давно слугував за вівтар, порожній.

Попід стіною стояв комод.

Франц висунув найнижчу шухляду. На самому денці, під стосом постільної білизни лежало старезне Євангеліє. Поряд — вівтарний хрест, що поряд з потемнілим від часу деревом шухляди сяяв навіть потьмареною від часу поверхнею.

Франц шанобливо взяв в руки фоліант, що мало не розпадався:

— Ось, дивись яка старовина.

Федір, мигцем глянувши на книгу, показав на хрест:

— А це теж старовинне?

— А як же! Це мої пращури з Німеччини привезли. Бозна коли! — Франц розповідав просто, без хизування…

– І що? Він насправді золотий? Суцільно?

Франц підтвердив:

— Так. Це в давнину такі хрести робили. А згодом лютерани задовольнялися й простим дерев’яним хрестом.

— Який же ти, Франц, щасливий! — Федір явно лестив сусідові. — Такі речі — і просто вдома.

Франц зітхнув:

— Та не зовсім просто. Лежать по шухлядах. Те, що залишилось. Майже все культове начиння у моїх пращурів давно вилучили. Аби ж з якоюсь користю! А то забрали й знищили. Отож тепер ми на видноті нічого не залишаємо.

— А як же це не забрали? Ну… тоді? В революцію? В 1917-му?

— А мої родичі встигли дещо переховати. В катакомбах переховали. А згодом якось все потроху принишкло.

Федір дістав з кишені складний ніж:

— Дивись! Справжній, німецький!

Франц взяв до рук ножа. Відкрив. Закрив. Неохоче повернув власнику.

— Оце так річ! Звідкіля він у тебе?

Федір навмисно оминув питання:

— Хочеш, подарую?

— Та мені нема чим віддячити!

— А ти поводи мене по підземеллях. Ти ж місцевий, маєш знати. Знаєш?

Франц відповів:

— Звісно, знаю. А не злякаєшся? Під землею не всяк витримує.

В цей час з двору зайшла Емма з мискою городини. Увага Федора перемкнулася з брата на сестру:

— А чи не заслати мені сватів до привабливої сусідки?

Емма відрубала:

— Вуса відрости спочатку.

Федір почервонів, насупив брови й ображено прошепотів під носа:

— Нічого, я дочекаюся свого часу!

Франц доброзичливо сказав:

— Та не звертай уваги! Вона у нас така! Гоноровита. То що, підеш зі мною до катакомб?

Обличчя Федора знов набуло зацікавленого вигляду:

— Так! Звісно, так.

Отож наступного дня хлопці лізли одним вузеньким проходом, бо інакшого шляху до колишньої схованки церковних реліквій Франц не знав.

В одному найбільш вузькому місті Франц «заспокоїв» супутника:

— Тут подекуди ходи пообвалювалися, то їх позасипали. Ото ж сюди припинили лазити навіть хлопчаки.

— А раніше лазили?

— А як же! В піратів грали, скарби шукали.

Федір зацікавився:

– І що, знаходили?

— Дрібнички знаходили. Так, поодинокі царські монети, наприклад. А то навіть турецькі. Заіржавілу зброю. Але про величенький скарб я не чув.

Федір не заспокоювався:

— Може, як слід не шукали?

— Ще і як шукали! Адже церковне золото десь то має бути! Як у нас в околі всіх пасторів позаарештовували, то як не допитували — вони не зізналися, де заховано скарб. Шукати шукали. Та де там! Кажуть же, скарб лежить саме там, де його ніхто не шукає.

Федора ця тема, схоже, неабияк зацікавила:

— А як ти запам’ятовуєш, куди йти? Позначки робиш чи кроки рахуєш?

— Е, ні! Як не можеш орієнтуватися під землею, то ніякі позначки не допоможуть. Без позначок можна заблукати практично одразу.

— А все ж таки! Як, наприклад, було б знайти криївку, до якої ти мене ведеш?

Франц без хизування пояснив:

— Та кожен собі сам надумує засіб, як запам’ятати. Я беру свій рік народження, 1926. Парні числа — повертаю праворуч, непарні — ліворуч. Як раз чотири рази трапляється розгалуження.

— А якби було б три розгалуження чи більше?

— Щось інше надумав би.

Федір ніяк не міг вгамуватися.

— А як світло згасне?

— Звісно, як залишається замало свічок, можна і в темряві деякий час йти. Одною рукою тримаєшся стіни, а іншу витягуєш вперед, аби головою не забитися. Але все одно це тільки для того, хто знає підземелля як власну кімнату.

Якийсь час хлопчаки чи то йшли, чи то повзли мовчки. Нарешті вийшли до невеличкої площадки, на якій хоч змогли випростатися. Тунель йшов кудись далі.

Франц сказав:

— Все, прийшли! Це криївка ще з давніх-давен, — показав на невеличку порожнину в стіні. Поряд валялася вапняна брила як раз по розміру порожнини. — Отут мої рідні й переховували церковні скарби. Зараз вже нема чого ховати, тільки Євангеліє та вівтарний хрест і залишилися.

Федір повів украдливо:

— Слухай-но, Франце! А ти бодай не замислювався, чому це ви повинні критися і як цьому зарадити?

— Ти це про що?

— А що було б, аби теперішню владу змінити?

Франц чи не зрозумів:

— Та чого б? Це ж наша влада, народна! Все для людей. Де ж простій людині буде краще?

Федір пирхнув:

— Для людей! Отакої! — Та далі розмову не подовжив. А подумки собі промовив: «Ні, цей нам ніяк не принадиться! Сам же собі суперечить! Тут тобі: забрали всі реліквії, притискають віруючих. І поряд: все для людей. Вміють же Совєти мозки людям виполіскувати!».

Друга світова війна до Степового підкралася здалеку. Підкралася повільно, але невідворотно.

Спочатку була Іспанія. Незрозумілі слова: в Іспанії націоналісти вчинили заколот проти республіканців[22]. І ще: диктатор, генерал Франко, інтербригада. Хто там перед ким був винний, на чиєму боці правда? На тому мало хто знався.

Потім були Хасан[23] і Халхін-Гол[24]. То занадто далеко. А от Бессарабія[25] була майже поруч — всього сто сорок кілометрів від Миколаєва.

Потім почали чим швидше вивозити німецьке населення вглиб країни. Але нацистські війська просувалися так швидко, що всіх українських німців вивезти не встигли.

І зрештою війна прийшла просто на поріг.

В серпні 1941-го повз Степове йшли змарнілі червоноармійці. Похмурий вигляд промовляв сам за себе, але місцеві мешканці однаково питали, чи не здадуть солдати село?

Ульмани теж вибігли з хати і вишикувалися понад парканом, спостерігаючи цю сумну ходу.

Вольдемар звернувся до Фріди:

— Що ж воно буде? Що ж буде?! Раненько ми тішились, що нас не встигли до Казахстану відправити, як інших німців. А тепер хто ми? І чужим не свої, і своїм чужі. Софійка он, молодша, й мови нашої як слід не знає.

Фріда сумно відповіла:

— Вже і не знаю, де гірше. Не вірю я, що там, на чужині медом намащено. З корінням же з рідної землі виривали, дозволяли взяти лише п’ятдесят кілограмів на родину. А решта ж кому дісталася?

В цей час Франц непомітно кивнув Еммі, і вони відійшли вбік. Франц нахилився Еммі аж до вуха. Сказав пошепки:

— Емма, скажу тільки тобі. Я піду з валкою червоноармійців.

— Це ще для чого?

Франц рішуче відповів:

— Аби отримати зброю!

Емма перелякано замахала на нього рукою:

— Побійся Бога! Ти розіб’єш серце мамі! Ми ж не повинні воювати!

— Я і не збираюся воювати! Я захищатиму рідну землю! — Порився в кишені, дістав бурштин з цикадою. — Ось, тримай. Тобі вона радше згодиться. Прощавай! Я побіг доганяти останню підводу військових. І бережи Софійку!

Коли почалася Перша світова війна, російські німці думали, що вони опинилися між молотом та ковадлом. Але що воно дійсно означає, вони зрозуміли тільки з початком Другої світової. Знову всі німці стали шпигунами, зрадниками, ворогами народу. Причому ворогами ставали не окремі особистості, а народи цілком — від ще не народжених немовлят до столітніх старих.

Машина НКВС[26] працювала цілодобово, не втомлюючись. Один по одному зникали всі, хто мав бодай домішок німецької крові. Зникали кудись, в невідомість, без права листування. А згодом з’ясовувалося, без права на саме життя. Бо трупи «ворогів» згодом познаходили або в підвалах НКВС, або в каналізаційних трубах. Або не знаходили ніде. Ані мертвими, ані живими.

Німці, які прийшли слідом за червоноармійцями, що відступали, дуже охоче демонстрували трупи замордованих. А натомість, як велику ласку, пропонували їхати працювати в Німеччину.

В хату Ульманів прийшли два німецьких офіцери і поліцай. Він же перекладач. Всі були вдома, окрім Франца. Той так і не повернувся.

Офіцер пафосно повів німецькою:

— Юнаки і дівчата мають щасливу можливість працювати на користь великої Німеччини! На вас чекають гарна праця і добра зарплатня!

Як поліцай переклав промову офіцера, Фріда несміливо відповіла німецькою:

— Та вони ще ж зовсім молоденькі. Старшій ледь виповнилось шістнадцять, а менша взагалі ще дитина!

Офіцер, зачувши свою мову, пожвавився:

— То хто говорить про малих дітей? Вам, фрау, скільки років?

Фріда пополотніла. Відповіла ледь чутно:

— За місяць виповниться тридцять шість.

Офіцер просяяв:

— То велика Німеччина приймає жінок до тридцяти шести років! А чоловіків — аж до сорока п’яти! Тож збирайтеся обидва.

Фріда з відчаєм запитала:

— А як ми відмовимось? У нас же діти!

Усмішка на обличчі німця миттєво зів’яла. Відповів різко:

— Тюремне замкнення дітям, а вам розстріл! І не надумайте тікати і ховатися в степу! Все одно знайдемо і тоді розстріляємо усіх!

Опиратися було марно.

Тож трохи згодом в хаті залишилася Емма за старшу та Софійка.

Емма поралася біля груби, а Софійка розставляла посуд. Ладналися вечеряти.

Раптом з двору почулося ревіння мотоциклу. Емма обернулася до дверей… І заклякла від подиву. В дверях стояв Федір у формі румунського офіцера.

Федір, задоволений зробленим ефектом, виголосив:

— Здивована? Не чекала на такий оберт?

Емма промовчала.

Федір вів далі навіть миролюбно:

— Ну, гаразд, гаразд! Зараз я дещо поясню. Може, тоді ти щось зметикуєш.

Сів без запрошення за стіл, глянув на бідненьку їжу.

— А ви не розкошуєте.

— У нас батьків угнали до Німеччини, — Емма нарешті спромоглась відповісти.

— А Франц, де він? — поцікавився Федір.

— Не знаю…

— Втік, напевне! — Самовдоволено сказав Федір. — Ну і бовдур! Та мені до нього байдуже. Я через тебе приїхав, — Федір дістав пакунок, виклав на стіл сир, шматок сала, банку з сардинами. — Ось, це вам.

Емма мало слиною не захлинулася від голоду. Але відказала:

— Нам від зрадника нічого не потрібно.

— Хм, зрадник. То як подивитися. Мій батько — дворянин, білий офіцер. До останнього не вірив, що більшовики — це надовго. Чи не останнім залишив Росію. З молодою дружиною потрапив спочатку в Софію, там народився я, а мати померла. Батько переїхав в Берлін. Казився від безвихіддя. Він військовий. Звик служити Вітчизні. От йому і запропонували послужити. Розвідником. Підучили і закинули разом з малим сином до цього вашого Радянського Союзу. Чекати свого часу. От і діждалися.

— Та ти ж проти свого народу воюєш! На боці ворогів!

Федір підвищив голос, відповів запально:

— Я не проти народу воюю, а проти влади більшовиків! От німці допоможуть нам її повалити, і повернеться монархія! Маєток татові повернуть, на службу візьмуть. А я, між іншим, єдиний спадкоємець.

Емма відповіла презирливо:

— То ти заздалегідь хазяйку підшукуєш? Наші одружуються тільки із своїми.

— Та хто тебе кличе одружуватися? — Федір глянув на годинника, а потім на Софійку. — Накажи сестрі погуляти з годину. Мені вже скоро час вертатися.

Емма відповіла з презирством:

— Ти потвора. Ти навіть не уявляєш, яка ти потвора! Геть з нашої хати! Геть!

Федір примружив очі. Погляд став крижаний.

— Це твоє останнє слово? Дивись. Не пожалкуй!

Вийшов, грюкнувши дверима. Загарчав мотор. Федір уїхав.

Емма сторожко виглянула у вікно. А потім повернулася до столу і почала розбирати продукти, що на них вже давно Софійка накидала оком.

Хто зважиться засудити зголоднілих дівчаток, нехай-но посидить на хлібові й воді. Тижня, вважаю, буде досить.

Кілька днів потому за вікном знов загуркотів мотоцикл. А на додачу ще й вуркіт авто.

В хату до переляканих дівчаток впхнулися двоє румун в офіцерській формі. За їхніми спинами маячив Федір.

Один румун гигикнув до Федора:

— А ти не збрехав! Дівчатка наче ягідки! Що одна, що друга!

Пополотніла Емма перелякано залопотіла:

— У нас майже порожньо! Ось, кілька яєць, забирайте. Курку як спіймаєте, то забирайте теж.

Румуни зареготали такій наївності. А наступна фраза розвіяла надію, що вони воліють тільки розжитися харчами:

— А як таких файних куріпочок спіймаємо, то теж можемо забрати?

Емма підштовхнула перелякану Софійку:

— Тікай! Мерщій тікай! У вікно!

Румуна перекосило від люті. Він щосили дав Еммі ляпасу. На обличчі залишився багряний слід від його долоні.

— Отак ти відповідаєш на чемне звертання? Поїдете з нами до Миколаєва.

— Навіщо? — запитала дівчина приречено.

Румун хтиво зареготав:

— Працювати, в офіцерську їдальню. Вдень — чистити казани. Вночі — ги-ги — чистити офіцерські чоботи. Тільки спочатку їх знімете.

Емма впала на підлогу біля Федора, обхопила його коліна і почала благати:

— Я поїду! Добровільно поїду! Тільки не чіпайте Софійку! Їй же тільки дванадцять! Дитина! Зовсім дитина!

Федір вивільнив чобіт з рук Емми. Зло просичав:

— Раніше мала думати!

А потім звернувся до румунів:

— Забирайте обох!

Тих не довелося двічі запрошувати. Витягли дівчат на двір, силоміць запхали в машину. Гучно гупнули дверцята.

Котрийсь румун відчинив вікно, звернувся до Федора:

— Ти з нами? Дорогою можеш зібрати вершки. Почнеш, з якої захочеш.

— Ні, їдьте. В мене ще справи є.

Як машина рушила і достатньо віддалилася, Федір зайшов в осиротілу хату. Впевнено пройшов в бічну кімнату.

А трохи згодом вийшов, тримаючи щось замотане в ряднину. Неквапно підійшов до мотоцикла, з коляски дістав шкіряну валізу. Невеличку, але добротну, міцну. Тільки тепер розгорнув ряднинку, дістав вівтарний хрест та Євангеліє. Відчинив валізу. Її нутрощі проти сонця виблиснули коштовним камінням, золотим відблиском понівечених золотих коронок, хромом коштовних годинників.

Туди ж додався вівтарний хрест і, після деяких роздумів, Євангеліє.

Тільки після цього Федір сів на мотоцикл, завів мотор. Та поїхав не в місто, а за село. До входу у катакомби.

Авто з румунами і дівчатами між тим направлялося до Миколаєва. Але тільки воно з грунтівки виїхало на трасу, почувся низький гул літака, що за війни впізнавали навіть діти. Так низько літак летить, аби скинути бомби і посіяти смерть.

Румуни майже на ходу повискакували з машини й кинулися врізнобіч. Авто, що зупинилося, слугувало гарною мішенню. Бомба впала просто на неї.

Коли Емма прийшла до тями, вже помітно сутеніло. Емма сіла, струсила з обличчя землю й обережно обдивилася навкруги.

Обидва румуни були мертві. Авто як зупинилося серед дороги, так там і стояло. Тільки впізнати його було важко. Капот зіжмаканий. Сталь обшивки наїжачилася вищиреними зубцями, неприродно вигнутими назовні.

Софійки ніде не було видно.

Емма підвелася, підійшла до машини. Зазирнула всередину.

Там лежав понівечений труп Софійки.

Емма відсахнулась від машини. Впала на землю. Її знудило. Патьоки блювотини побігли по підборіддю, стекли на шию. Емма намагалася затулити рот рукою, то рідота побігла по руці.

Намагаючись чимось втертися, Емма почала нишпорити по кишені в пошуках носовичка.

Знайшла щось тверде. Дістала стиснутий кулак, розтулила, побачила бурштин з цикадою. Знову зомліла.

Мабуть, пролежала вона непритомна більш ніж добу. Бо прокинулася знову на вечір з неабияким голодом. Нічого кругом неї не змінилося. Вона знову підійшла до автівки. Через побите скло простягнула руку і заплющила Софійці очі.

— Пробач, що не поховала по-людськи, — прошепотіла Емма, торкнулася наостанок обличчя сестрички й подалася в бік села.

Збіги в житті трапляються навіть частіше, ніж нам здається.

Саме коли в домі не було нікого, серед ночі повернувся Франц. Дім був порожній: ані батьків, ані сестер.

В хату влучив снаряд. То ж попервах Франц вирішив, що то через бомбардування. Але в бічній кімнаті Франц побачив безлад, що був скоєний людиною.

Шухляду хтось мало що витягнув, ще й випорожнив. На підлозі валялася пожмакана постільна білизна та єдиний аркуш з Євангелія.

Крім рідних, про схованку знав лише Федір.

Францу майнула здогадка, і він через двері підвалу спустився в катакомби, аби вийти подалі від власної хати та ближче до лазу, що його він показав Федору.

Здогадка виявилася вірною. Федір з першого ж разу запам’ятав дорогу до порожньої сховки. Дурнем він не був аж ніяк. Тільки що негідником. Отож він перетворив пустий потайник на свою схованку.

Франц відсунув брилу, занурив руку в порожнину й витягнув валізу. Відчинив. Нутрощі навіть в тьмяному світлі спалахнули міріадами жаринок на гранях коштовностей, якими майже вщент було напхано валізу. Навкіс валізи, через силу вміщуючись, лежав вівтарний хрест. І коло бічної стінки шкіряного нутра валізи — товстенький фоліант. Родинне Євангеліє.

Франц взяв заплічний мішок, забрав з нього власну свитку й переклав туди весь вміст валізи. А замість скарбів поклав ніж, що свого часу отримав від Федора як дарунок.

Потім замурував схованку по-старому і проказав мстиво:

— Ти ж повернешся, покидьок! Через жадібність повернешся. Тож отримуй!

Вузьким лазом він перебрався в інший хід, де взагалі як і бував хто, то дуже давно. Там він і переховав скарб.

Все. В селі залишатися було небезпечно. Тож Франц вибрався найдальшим ходом, аж за селом, і попростував шукати партизан. Тільки де ж їх шукати?

А на ранок до хати прийшла Емма. Спочатку припала до землі за парканом, дослухалась. Вранішню тишу ніщо не порушувало. Тож Емма пройшла двором, відчинила двері і сторожко увійшла всередину.

Миколаїв було не впізнати.

Місцевих жителів залишилося небагато, та й ті воліли без потреби не вигулькувати на вулицю. І не тільки під час комендантської години. Але справа навіть була не в тому. Весь Миколаїв наче перерядився.

Окупанти намагалися викоренити все радянське.

Вулицям повернули дореволюційні назви або ж понадавали імена своїх фюрерів. Будівля аероклубу перетворилася на біржу праці. Стіни, паркани зарясніли наказами фашистських правителів на кшталт: смерть за зберігання радіоприймача; смерть за саботаж; смерть за нанесення шкоди армії фюрера. Тому, хто не зареєструється на біржі праці або відмовиться прийняти надану роботу або залишить роботу без дозволу — суворе покарання! Занадто суворе, аби місцеві насмілилися б цим знехтувати.

Франц зайшов до Миколаєва з боку Варварівки[27]. Саме тут, через західну околицю села, в 1941 році проходила межа великого рейху та румунської провінції Трансністрії[28].

На думку новоспечених румунських бонз, це була споконвічно румунська земля. І оскільки в будь-якій нації знаходяться ідеологи належності їхніх прямих пращурів чи не до Адама, задля того щоб обґрунтувати свої панування над іншими народами, такі знайшлися й серед румунів. На їхню думку, оскільки саме тут колись стояли римські легіонери, то межі румунської держави мають сягати далеко на Схід.

Якщо німецькі нацисти витрачали купу грошей і споряджали експедиції в далекий Тибет, щоб виявити там підтвердження проживання арійців[29], то румуни діяли простіше. Вони хотіли знайти історичні докази своєї давньої присутності в Північному Причорномор’ї на Миколаївщині. Безкоштовно. Майже безкоштовно, працею полонених.

Ідею узгодили з губернатором. Потрібно було терміново набрати робітників і починати копати. Найголовніше — знайти залишки людських кісток аби довести належність римських легіонерів до давніх румунських прародичів. З Бухареста навіть приїхав професор-антрополог, аби не проґавити урочисту подію.

Склад загону було сформовано з в’язнів концтаборів. Вважай, смертників. А як декількох не вистачило, то вже взяли, хто трапився.

От в цей загін копачів випадково і потрапив Франц.

Загін працював не дуже завзято, бо часом роботи вимірювався час їхнього життя. Влітку копали, зимою якийсь час перечікували. Та назад до табору їх не відправляли.

Але коли керівникові експедиції почали погрожувати, що закриють проект, а в’язнів відправлять знову до концтабору, почали копати жвавіше, аби наколупати хоч що-небудь.

Кістяків не знайшли. Але знайшли кінські упряжі, металеві обкладки щита, бронзовий навушник шолома. Та воно ж за початком діло становиться.

З’явилася бодай надія, що риють не дарма.

На припах можливої здобичі до місця розкопок своїм мотоциклом примчав Федір.

Хвацько загальмував, мало не підім’явши румунського солдата з числа охоронців. Неспішно виліз. Кинув оком на копачів, що понуро длубалися у багнюці.

І раптом вгледів Франца.

Вони стрілися поглядом одночасно.

Повільна зрадницька посмішка спотворила обличчя Федору. В очах промайнула тріумфуюча ненависть.

— А це хто? — спитав у охоронця, хоча відповідь вже не мала ваги.

Охоронець відповів трохи боязко, з огляду на високе звання прибулого:

— Отой хлопчина? Та не вистачало робітників, то взяли на біржі праці першого-ліпшого. Для роботи в Німеччини він наче замолодий…

Федор не зводив з обличчя Франца глузливого погляду.

— Замолодий, кажеш? А для партизана як? Він же воював проти нас! Можливо, і тут він із якимось завданням!

Франц, що до того намагався не піднімати очей аби не видно було на денці зіниць остраху, після цих слів кинув лопату просто в багнюку і відкрито попрямував до Федора.

— Так, воював! І буду воювати, як виживу! Воювати, хоча наша віра і не дозволяє цього! Воювати, аби вичавити з моєї рідної землі загарбників! А ти? За що воюєш ти? Хто ти? Ти ж шакал, живишся недоїдками від хазяїв і вихваляєшся лише перед слабкішими за тебе! Ти ж був у нас в хаті, коли там залишилися тільки мої безпорадні рідні! Де вони?

Федір, що за час промови кілька разів змінився в обличчі, нарешті знайшов, чим вколоти Франца дошкульніше:

— Там, де їм і місце! Батьки — в Німеччині. А сестри — в румунському борделі!

Франц наче на бетонну браму наразився. Спитав:

— А Софійка? Софійка де?

Федір з садистським задоволенням додав:

— Я ж сказав: сестри! Обидві там.

Франц рвонувся до Федора, але охоронець щосили опустив йому на голову приклад гвинтівки. Франц впав, утратив свідомість і вже не чув, як його осатаніло буцав Федір. І коли на тілі Франца не залишилося живого клаптика, його, як лантух, відтягли до автівки і доправили до комендатури.

Франц, трохи оговтавшись від побоїв, знову опинився на примусових роботах. Але в порівнянні з археологічним загоном це було як небо і земля. В експедиції їх більш-менш добре годували. Обмундирування знову ж таки, житло. А тепер Франц опинився в бараку для військовополонених, що являв собою бетонну кімнату, без меблів, без опалення, хоча надворі була зима. В цю кімнату після виснажливої роботи було напхом напхано стільки людей, що всім одночасно неможливо було сісти. Спали по черзі. А ранком обов’язково хто-небудь не прокидався — здебільше з тих, яким не щастило опинитися в середині людського кому.

Невідомо, скільки витримав би Франц. Аж ось, десь ранньою весною звичний розпорядок дня було порушено: за ними ранком не прийшли конвоїри, аби доправити їх на роботу. А потім з кімнати в кімнату, то перестуком, то пошепки просочилася новина: румуни тікають.

Так, вони дійсно тікали. Тікали безладно, до самого Плоєшті[30]. Як же швидко їм припинять маритися лаври римських легіонерів! Як поспіхом політики зречуться своїх націоналістичних зазіхань! А через три місяці Румунія взагалі вийде з війни.

Не варто скидати все на одну купу. Хто згадує, що під румунами за окупацією було легше. Хто — навпаки, що румуни були більш люті, ніж німці. Мабуть, траплялись усілякі і серед румун.

А коли тікали, то вже не дуже шаленіли. Так, хапали наостанок, що зверху лежало: маленьких свійських тварин, кухонне начиння. Хапали потай, як дрібні злодюжки. А людей вже не чіпали.

Та як помізкувати, хто вони були, звичайні румунські солдати? Ті ж селяни. Навіть бідніші за радянських. Навіть більш голодні й більш обшарпані.

Франц не встиг порадіти з перемоги, бо з визволенням Миколаєва почалась перевірка всіх полонених. І заробити тавро «шпигун», «дезертир», «зрадник» було вельми просто. А якщо ти був ще й «фольксдойче», як Франц, то шансів пройти систему фільтрації й уціліти не було жодного. І Франц відправився в Магадан. Відбувати покарання як зрадник Батьківщини. Тікав від диму впав в огонь. І до кінця життя він так і не знав, що ж сталося із Федором.

Федір був офіцером. За окупації неабияк цим хизувався. А тепер запхав свою пиху подалі і перевдягнувся в форму рядового. Розумів, що накоїв досить, аби місцеві мешканці йому вчинили самосуд. Тож похапцем збирався тікати разом з румунами.

Та жадібність перемогла. По дорозі, якою їхала колона втікачів, він зробив чималенький гак, аби забрати з катакомб жадану валізу. Його відсутності ніхто й не помітив — кожному кортіло вберегти свою голову, а не опікуватися чужою долею.

Федір під’їхав до знайомого байраку. Зупинив мотоцикл. Наламав побільше гілок, аби накидати зверху. Перехрестився «на щастя» і поліз у темряву.

Знайомим ходом добувся до місця.

Начебто нічого не змінилося.

Виколупав брилу — валіза лежала на старому місті. Потягнув на себе…

Тут підозра стиснула серце як кліщами: щось валіза була залегка. Федір рвучку відчинив замок, вгледів на порожньому денці свій же ніж. І чи не звірине ревіння віддалося луною попід зводами катакомб. Федір зрозумів, хто випорожнив валізу з його так ретельно зібраним багатством. В безсилій люті він ударив кулаком по шорсткій вапняної стіні.

Кісточки на пальцях засочилися кров’ю.

Як чесно, карне законодавство в Росії перед революцією відповідало подібним законодавствам європейських країн того часу. А саме: як злочин доведено, то злочинця мали на деякий час ізолювати від суспільства, перевиховати, дочекатися каяття і повернути тому ж таки суспільству.

Звісно ж, звичай висилати за інакомислення на околицю імперії існував в дореволюційній Росії. Але мета тоді була яка? Відіслати подалі з очей, а не знищити. Ікона комуністів Володимир Ленін відбував своє найвіддаленіше заслання в Шушенському всього-на-всього три роки. І це за державний злочин! Жив собі державним коштом в добротному кам’яному будинку, ходив на екскурсії по околицях, полював, ласував домашньою сметанкою. Курорт! Не випадково ж його майбутня теща, що приїхала разом з Надією Крупською до нареченого, при першій зустрічі не втрималася від репліки: «Як Вас рознесло!». І вінчатися їм дозволили, хоча обидва були заслані… І весілля гуляли так, що господарі хати заходили попросити втихомиритися… І для молодої дружини друг дітей відразу ж найняв дівчинку-помічницю: управлятися з російською піччю і рогачем Крупська за перебування в засланні так і не навчилася. А от майбутній вождь світового пролетаріату навчився наступного: нема чого панькатися з ворогами, з ними треба діяти нещадно. Яка слушна порада своїм послідовникам!

В березні 1917 Тимчасовий уряд було скасував політичне заслання. Та ненадовго, бо в двадцяті роки його поновила Радянська влада. І тут вже не ізолювали, а винищували цілі верстви населення: духовенство і буржуазію, інтелігенцію, військових, а на черзі були незліченні «вороги народу» і «шпигуни». І в позасудовому порядку, без ніякої прелюдії.

А спецтабори — то взагалі окрема тема. І створили їх геть не для того, аби злодії могли спокутувати свою провину, розкаятися й повернутися до нормального життя. Уряд мав на меті відокремити засуджених від будь-якого спілкування з рідними, із зовнішнім світом, тобто заховати їх за потворним муром із забуття, жаху, брехні і невідомості.

Що там, за тим муром, відбувалося, тільки самі в’язні і знали: мізерна продуктова пайка, важка понад силу робота, відсутність медичного догляду, знущання охоронців. Довго прожити за таких умов вдавалося одиницям. Більшість гинула чи від голоду, чи від хвороб, чи, як було несила терпіти, вкорочували собі віку.

Тільки після смерті Сталіна потроху ці кляті табори почали зникати.

Друга світова вже скінчилась, а Сталін ще був живий. Тоді стане більш зрозуміла розмова двох товаришів у нещасті.

Доля звела обох в Магаданській області, на урановій копальні, що залюбки для робіт використовувала в’язнів таборів НКВС.

В тьмяному світлі знесилені люди в робах і в касках з ліхтарем на лобі видовбували багату на уран породу, що невпинно їх вбивала.

Поряд працювали Франц та звичайний російський парубок із звичайним російським ім’ям: Микола.

Ледве-ледве перекриваючи голосом стукіт кайла та рипіння лебідки, Франц сказав приречено:

— Все, це кінець.

— Припини себе заздалегідь ховати. Зимою, воно, звісно, скрутно. А ось прийде весна, а згодом — літо! — Це Микола намагався підбадьорити товариша.

— Не дотягнути мені до весни. — Франц зайшовся кашлем. Прикрив рота рукавом спецівки. На рукаві залишився згусток темної крові.

— Ти посидь трохи. — Микола будь що намагався допомогти товаришеві. — А я і в твій кошик породи накидаю.

— Припини. Помітять — запроторять до карцеру. А це зимою певна смерть.

На щастя, почувся стукіт у рейку.

Микола сказав з полегшенням:

— Все, кінець зміни. Ходімо-но.

І вони пішли до кліті[31], перелізли через край, стоячки доїхали до верху, аби сяк-так помитися, посьорбати порожню баланду і хоч на деякий час забутися тривожним сном в холодному бараку.

Цього вечора все було, як завжди, окрім сну. Всі в’язні спали. Тільки Франц і Микола сиділи на нижчих нарах, тулячись один до одного й накрившись однією ковдрою.

— Слухай-но, Миколо, — озвався Франц. — Я на цьому світі вже не пожилець.

— Ти це припини! — перебив товариша Микола. — За життя треба чіплятися будь-що. Може, тобі через хворобу термін скоротять або ж амністію об’являть…

— Мені вже несила чекати нагоди. Та й навіть якщо випустять з-за ґрат — я підпаду під указ про постійне поселення. Тобто за межі області ані носом. А то додатковий строк — двадцять років. А хто мене на роботу візьме? Судимого? За п’ятдесят четвертою? В війну хотів потрапити в армію — не взяли за віком. Мені ж тільки п’ятнадцять виповнилося. Подався в партизани. А після війни хто там розбирався? Підпав під окупацію, ще й німець! На двадцять років одразу! — Франц помовчав. — Краще б тоді ж і розстріляли.

Микола хотів щось сказати, та Франц нетерпляче перебив його:

— Зачекай, дай доказати. Поки є сили.

Перевів дихання. Повів далі:

— А в тебе і строк менший, і здоров’я краще. То ти можеш добутися до моєї домівки.

Микола здивувався:

— До твоєї? Чого б це?

— Ти ж казав, рідних в тебе не залишилося — бомба в будинок влучила.

— Так. Але до чого ти ведеш?

— Тож тобі однаково, куди прямувати після звільнення! — Франц не спитав, а сказав ствердно.

— Поки що я сиджу тут поряд. І строк у мене чималенький — десять років, — гірко сказав Микола.

— То ти підпав під загальний гребінець. Чи правий, чи винний — менше ніж десять років не отримаєш. Але ж ти сам казав: може амністія, може ще щось… Так от, в мене на батьківщині заховано скарб. Знайди його. Як хто в селі залишився з моєї родини — поділися. А як ні — бери все собі. Хай хоч комусь він принадиться.

— А ти, часом?… — почав було Микола і на півслові замовк.

— Ти не думай! Я не грабував. То один покидьок заховав, хотів з ним втекти за кордон. А я в нього конфіскував і переховав.

Франц дістав зім’яту коробку з-під цигарок, закашлявся.

Микола сказав співчутливо:

— Ти б не курив так часто.

— Не збираюся. Я тобі тут план намалюю. Тільки слухай уважно — скарб заховано в катакомбах під селом… Я намалюю. Намалюю сірниками, аби виглядало, наче просто коробка брудна. А ти запам’ятай прізвище моїх рідних: Ульмани.

Франц почав слинити по одному сірники і малювати вологою сіркою. Микола озирався по сторонах і слухав не надто уважно.

Франц закінчив і перепитав:

— Все запам’ятав? Ну то тримай. Не загуби. І прощавай.

— Тобто, підеш спати?

Франц усміхнувся якимось своїм думкам:

— Можна і так сказати, — відповів він майже весело і поліз на другий поверх нар.

Якщо й було щось дивне в поведінці друга, звечора Микола нічого не помітив.

А от ранком він все зрозумів. Зрозумів, коли було запізно.

Під час ранкового перегуку в’язнів Франц раптом вибіг із строю і побіг в бік воріт. Побіг не швидко, для годиться. За ним відразу кинулися кілька охоронців, пустивши з повідця оскаженілих вівчарок.

Охоронці й не дуже поспішали. Один навіть сказав:

— Не стріляти! Куди йому дітися? Візьмемо живим. Він же ледь ворушиться.

Франц в цей час спустив штани і глузливо ляснув себе по голому заду:

— А отакої ти мене візьмеш!

Пролунала автоматна черга. Франц упав.

— Навіщо ти його застрелив?! Взяли б живцем — він би у мене довго помирав! Смерті б чекав як порятунку! — обурливо сказав охоронець. Той, що будь що хотів взяти Франца живим.

Другий виправдовувався:

— Та втік би! А так ми свою пайку спирту все одно отримаємо. За пильність.

Охоронці гукнули «бовванів». Це ті в’язні, що долучалися до підсобних робіт. Вони схопили Франца за обидві ноги і волоком потягнули геть з двору. Цупка табірна куртка задерлася аж на голову. Слідом за Францом на білому снігу залишалася яскраво-червона стежка.

Микола опустив голову. Непомітно втер сльозу, що мимоволі набігла. Подумки простився з другом.

Як Сталін помер, вирішили більшість в’язнів трудових таборів звільнити. Не через людяність, ні! Комусь спало на думку, що їхнє утримування теж недешевого варте. То хай самі про себе піклуються.

Квітневим ранком начальник табору перед в’язнями пафосно проголосив:

— Радянська влада об’являє амністію і надає вам можливість працювати задля добра Батьківщини. Тож ви тепер вільні. Можете в канцелярії отримати документи і власні речі.

А до себе додав менш облудно:

— Я б усіх вас… з кулемета.

Ото так і трапилося, що трохи згодом вогкими брудними вулицями Магадану йшов Микола: в благенькій ватяній куртці, в потертій вушанці, з напівпорожньою торбиною за плечима, але вільний. Вільний! І молодий же ще! Жити й жити!

Раптом в його щасливі мрії увірвався загрозливий покрик:

— Стій! Стій, кажу!

Це був начальник місцевої міліції — червонопика, завжди напівп’яна тварина. Полюбляв він знущатися над слабшими.

Від того крику Миколі за спиною наче морозом сипнуло. Він не здатен був вимовити й слова. Страх знову опинитися за колючим дротом за кілька днів не випаровується.

Микола зупинився, опустивши очі додолу, аби не виказати себе ненависним поглядом.

Міліціонер сказав з презирством:

— Що, злякався, хробак? Правильно, бійся! Я от тебе пристрелю — і мені нічогісінько не буде! Хто ти є по життю? Пил на дорозі! Гній смердючий! Що в торбі? Золото?

— Власні речі. Звідкіля в мене золото? — тихо відповів Микола, в душі проклинаючи себе за боязкість.

— Випорожнюй торбу!

Микола барився.

Міліціонер заволав розлючено:

— Викидай все на землю, кажу!

Микола розтягнув мотузку і витрухнув все на брудний тротуар. Білизна, шкарпетки, коробка сірників, окраєць хліба.

І потерта коробка з цигарками, на якій ще було видно сірникові позначки.

Міліціонер колупнув чоботом речі, підняв коробку з цигарками. Їх він переклав в свій портсигар, а коробку зіжмакав і жбурнув в бік. Харкнув під ноги й пішов геть.

Микола довгенько стояв, доки прийшов до тями. Та трохи згодом підвів голову, роздивився кругом себе та, не побачивши поблизу нікого з правоохоронців, нарешті вдихнув на повні груди. Потому підняв зіжмакану коробку, поклав до кишені та пішов в бік вокзалу.

Чи не місяць Микола добирався до Миколаївщини. Аби не привертати уваги своїм заяложеним виглядом, намагався оминати великі міста, їхав в об’їзд. Та й поспішати йому було нікуди. Єдина причина, що підганяла його й не давала оселитися в першому-ліпшому селі — бажання виконати останнє прохання Франца: знайти його рідних й розповісти про загибель родича. І про скарб.

Щодо скарбу Микола не дуже щоб вірив. Та не його таємниця — не йому вирішувати. Як хто буде живий, рішив розповісти.

В травні на Миколаївщині вже майже літо. Тож на Миколі була лишень груба сорочка на голе тіло.

Знайти дім Франца виявилося не дуже й легко. Більшість селян приїхали в Степове після війни, за програмою Уряду про заселення спустошених земель. Отож йому показали один-два будинки, де «ще жили німці».

Микола стояв біля паркану і вдивлявся в двір.

Певно, колись там був сад, але тепер трава переросла й зробилася високою, насіялося багато кропиви. Вікна забито дошками.

З підвалу вийшла Емма. Колись чарівна білявочка, наразі виглядала як літня жінка — змарніла, худа, по брова запнута в темну хустку. Попри теплу погоду, вдягнута тепло, наче її повсякчас лихоманило.

Микола помахав рукою, аби привернути до себе увагу:

— Хазяйка, можна води напитися? Сьогодні погода спекотна.

Емма мовчки зайшла в понівечений дім і винесла кухоль з водою. Також мовчки простягла його Миколі.

— А ви й не надто балакуча, — Микола намагався завести розмову.

Емма мовчки обернулася й пішла до хати.

Микола сказав їй у спину:

— Я шукаю родину Ульманів.

Емма зупинилася, наче натрапила на невидиму перешкоду, але не обернулася.

— В мене до них справа, — намагався будь-що утримати розмову Микола.

Емма обернулася, але залишилася стоять де була.

— Ви з НКВС? — спитала безбарвним тоном.

Микола відповів:

— Хіба ж я схожий?

— Ні. Не дуже схожий.

– І на тому дякую. Мені Ульмани потрібні в особистій справі.

Голос у Емми бодай трохи потеплішав:

— Так тут Ульманів чи не півсела… Було. А зараз — самі бачите. Хоча б кілька дворів було заселено не здичавілими собаками.

— Мені потрібна родина Франца Ульмана.

Микола говорив трохи поспішно, аби не втратити волосінь приязні, що виникла між співрозмовниками — тоненьку, як осіннє павутиння. А десь на споді свідомості вже зріла впевненість, що це саме родина Франца.

Емма між тим не поспішала викриватися:

— Хто саме? Франців в селі теж було немало.

Микола відповів, майже напевно знаючи відповідь:

— Вольдемар… Фріда… Емма… Софія… — Помовчав. — Як є хто живий.

Емма спитала — різко, з надривом:

— Ви від нього? Що з ним? Що з Францом? Він живий?

— Ні. — Помовчав. — Мені шкода. А ви — хто?

— Я Емма. Єдина з родини, що вижила. Тільки для чого? Для кого? Вся рідня загинула. Софійка загинула у мене на очах. Ще в 1941-му. А батьки… — Важко зітхнула. — Їх в Німеччину забрали. А не так давно я отримала листа: їдемо! Додому їдемо.

Емма відвернулася і змахнула сльозу.

— Тільки додому вони не потрапили. Ще на вокзалі їх арештували, відправили в фільтраційний табір.

— То, може й повернуться. З табору теж повертаються.

— Та яке там! Ні, не повернуться. Їх відразу розстріляли. НКВС-ники розстріляли. Як зрадників… Була бодай маленька надія побачити брата — і та не здійснилась.

— Та хіба молода дівчина живе тільки мрією побачити свою родину?

Емма відповіла сумно:

— Ви про що? Як про одруження, то це не про мене. На нас, німців, дивляться як на фашистів. Вночі виходити боюсь — хтось не втримається і заб’є. Так це свої ж. А чужі й поготів. — Знову помовчала. — А ви де стрілися з Францем? Як він помер?

— Це двома словами не розповіси. Може, хоч на трішки в хату зайду?

Емма бодай трохи пожвавішала:

— Заходьте. Тільки хати немає — стіни одні. Бомба влучила. Живу у підвалі.

Вона підійшла до паркану, відчинила хвіртку й на крок відступила. Запрошувала війти.

Спочатку Микола вирішив залишитись на день-два. Аби встигнути розповісти що знав про Франца. Потім цей термін подовжився, доки він мав переробити сяку-таку чоловічу роботу.

І от приводів залишатися й надалі вже не залишилося. А від’їжджати не хотілося. І запрошення залишитися він не дочекався.

Микола несамовито рубав дрова, наче хотів на них вимістити безсилу злість на себе через те, що за цей час так і не знайшов підхід до хазяйки.

Емма вийшла з хати. Вихлюпнула брудну воду з цеберка. Сказала безбарвно:

— Припиняй. Я вже накрила. Ходімо їсти.

Микола накинув сорочку на спітнілий тулуб. Зайшов до хати. Глянув на стелю — стріху він залатав, тож тепер можна було жити в самій хаті. В стіні біля дверей понабивав цвяхи. Тепер на одному висіла його торба, на іншому — куртка, ще з табору. Тільки старанно полатана і випрана.

На столі була небагата страва, що там було в той час у селян.

Микола сів за стіл, почав їсти. За роботою, звісно, зголоднів. Емма сіла поряд, але до їжі навіть не торкнулася.

— Чом не їси? — спитав Микола з повним ротом.

— Та хай потім, як вже сама залишусь.

— Не дочекаєшся, як піду?

Емма промовчала, наче й не чула.

Микола доїв останній кусень, підвівся. Попрямував до дверей.

— Ну, що ж. Прощавай. Подаси мої речі?

Емма зняла з цвяхів торбу і куртку. Але замість подати притиснула до себе, обличчям занурилася в тканину. А потім поклала речі Миколи на своє ліжко.

Микола, з острахом, чи вірно він зрозумів дії Емми, несміливо запитав:

— То я можу залишитись?

Емма ледь помітно хитнула головою.

— То чого ж ти весь цей час мовчала?! Всю душу з мене висотала!

Емма відповіла запально:

— Я стільки набідувалася через те, що німкеня. Не хотіла, аби й тебе спецпризначенці переслідували за знайомство зі мною. Не хотіла брати гріх на душу!

Микола взяв кохану на руки, міцно обійняв і почав цілувати. Цілував спрагло, відчайдушно. З усією жагою довго стримуваного бажання.

— Теж мені, гріх! — прошепотів, на мить відірвавшись від її уст.

А потім скинув речі на підлогу і поклав Емму на ліжко.

Чи доводилося вам бувати на згарищі, а потім повернуться туди ж після кількох місяців? Молода соковита трава позатягувала чорні лисини, зухвалий чагарник обігнав у зрості невеликі деревця, а обгорілі гілки оплела польова берізка і випустила величезні яскраві квіти, гостинно приваблюючи комах. А ще через деякий час згарище вже важко буде знайти.

Щось подібне відбулося й із Степовим. Війна забулася. Голод скінчився. Хто вижив, той вижив.

Уряд зметикував, що самі собою спустошені землі не відродяться, тож чи то примусом, чи то обіцянками до Степового наїхало багацько переселенців із західної та центральної України. Балакучі і працьовиті, вони швидко заприятелювали з місцевими. Охоче вчилися у них, та й самі дещо вміли.

Якось весною чи не всім селом ходили до одної хати дивитися на диво — попід парканом одна хазяєчка з Чернігова понавирощувала тюльпанів. Краса! Такого ще тут не бачили. А у других хазяїв зацвіла вишня. А треті почали розводити виноград.

Чи не щастя? Може ж негаразди скінчилися врешті решт?

Тільки селяни завжди під Богом ходять.

Якось вночі почалася така гроза, що навіть самі літні такої не пам’ятають.

Нічна гроза — вона найнебезпечніша. Доки прокинуться, доки зрозуміють що до чого, поки встигнуть худобу з двору прибрати…

Ото так і трапилося.

Парило ще звечора. Та тільки вночі воно почалося. Безперервно блимали блискавки. Грім наздоганяв їх грохотом, що аж в вухах закладало. В деяких хатах повилітали шибки.

Уперіщив дощ. Повітря враз похолоднішало. Пара, що накопичилася в повітрі, склеїлася в град. Та на який! Це були не кульки, хай навіть величенькі, а видовжені й гострі як голки крижані стріли.

Набравши з вишини неабиякої швидкості, вони ставали небезпечною зброєю: потрощили городину, травмували свійських тварин.

Тварини з переляку мекали, скавчали, мукали. Дощ не припинявся. Земля вже не всотувала вологу. Тож ґрунт перетворився на суцільну багнюку. Коріння не витримували ваги дерев. Через те вони одне по одному падали, падали, наче олівці, що їх струшував якийсь бешкетник. Вода лилася до байраку, що перетинав все село, несучи із собою віти, сміття, щурів — живих і мертвих, що захлинулися.

В одному дворі хазяї до сливи цепом припнули бика. Ранком, як хазяї вийшли у двір — ані сливи, ані бика.

Зрештою хлопчаки примчали з новиною: знайшовся і бик, і слива. Їх замулило в байраку. Слива застрягла там, наче якір. А бідолашна тварина опинилася в земляному полоні чи не наполовину. Але залишилася жива. Тільки що жалібно мукала.

Чоловіки і хлопчаки зі всього села схопили хто яке вгледів знаряддя й побігли відкопувати тварину, а жінки позбігалися дивитися.

Емма була при надії. Чекати первістка вже було недовго. То ж вона вирішила нікуди не йти, трошки вдома відпочити.

Коли це попід вікнами пробігли хлопці, що завжди бувають першими вісниками і гарних, і поганих новин. Наразі вони щосили волали:

— Скарб! Скарб знайшли! Ура!!!

Емма визирнула у вікно.

Хлопчаки десь забігли. Більше не вулиці не було нікого. Село наче вимерло. Не було ані душі.

Почекавши ще трохи, Емма таки пішла з хати.

Байрак був схожий на мурашник, що його колупнули лопатою. Тут було чи не все село — хто копав, хто спостерігав.

Бика вже витягли, хоча для цього прийшлося добряче зануритися вглиб земляного урвища. І коли всі разом потягнули деревину, земля зсунулася й відкрила підземний хід.

В вогкій стіні тьмяно виблискував кут старовинної скрині.

Це було воно, церковне золото.

Скарб забрали до відділку. Чверть вартості мав отримати той, хто той скарб знайшов. А хто знайшов? Копали ж всі! З кожного двору хоч хто-небудь був! Отож згодом і поділили між усіма.

Микола прийшов додому. Був чимось дуже схвильований.

Емма відразу помітила. Запитала:

— Що з тобою? Щось трапилося?

Микола охоче відповів, наче очікував запитання:

— Пам’ятаєш, я коробку з-під цигарок привіз? Там ще був план намальовано. Де заховано скарб!

Емма тільки що не заволала:

— Припини! Коли ти вже заспокоїшся з тим скарбом?

— Так ось, знайшли ж!

— То тим паче! Блискавка двічі в одне дерево не влучить!

Микола все не заспокоювався:

— А де вона? Та коробка?

Емма відповіла стомлено:

— Та не знаю. Десь на горищі, може. Разом з іншим мотлохом. Якщо ще збереглась.

Микола обернувся йти до горища, але Емма в цей час протяжно застогнала.

— Зачекай-но. Зачекай трошки. Щось мені зле.

Микола повернувся до дружини.

— Це воно? Тобі уже час? — спитав з турботою.

Емма кволо посміхнулася.

— Мабуть, воно!

Микола заметушився.

— Так треба щось робити! В лікарню йти. Чи мені закласти підводу?

Емму перейми вже відпустили, тож вона досить бадьоро відповіла:

— Та пішки дійдемо. Потроху-потроху, та й дійдемо. Воно не так раптово трапляється — дає час підготуватися.

Десь через добу Микола вже стояв під вікном лікарні, перегукувався з дружиною і будь що хотів почути, що дочка — викапаний батько.

Трохи згодом клунок з немовлям принесли в хату. Час було якось дочку назвати.

Микола запропонував перший:

— Як хочеш, назвемо на честь твоєї мами, Фрідою.

Емма зітхнула.

— Дякую, рідний. Але ж ти сам все розумієш. А як звали твою маму?

— Та Олена. Звичне російське ім’я.

— То хай буде звичне російське ім’я, — сказала Емма і нахилилася над дочкою. — Оленко! Оленочко! Агу!

І розплакалася.