Чому дзвенять цикади

Книга друга. Іду своїм курсом 1953–1967

Було 3 липня 1967 року. Понеділок. Тому бібліотека не працювала. Тому Сашко стріне Оленку тільки завтра. У вівторок. А сьогодні він відбував перед мамкою кілька нарядів за всіма правилами військової дисципліни. Позачергові наряди було отримано через те, що напередодні Сашко разом із своїми однокласниками розпив пляшку вина — на честь закінчення школи.

Сашко вже надраїв поли, перетер увесь мамин кришталь, повитрушував килими. І мав ще погуляти з Мишком, восьмирічним молодшим братом. Поза чергою. Звичайно, його мама, Лариса Георгіївна, ніяким військовим не була. Вона була дружиною капітана. Справжнього капітана, морського, що водив Чорним морем суховантажний транспорт.

Отой суховантаж вже багато років муляв самолюбству Лариси. Аби ж то чоловік був капітаном якогось круїзного лайнеру! Ще й якби міжнародного! То можна було інколи й в рейс з чоловіком вийти, похизуватися нарядними сукнями серед пасажирок! А тут суховантаж! Що він там возить, хто знає? Добре, хоч із роками не облисів!

Жодна жива душа не знала, чому красуня Ляля, що тільки-но закінчила балетну школу і мріяла подовжити навчання в Москві, погодилась на одруження з Віктором — дещо провінціальним, не дуже привабливим, мовчазним хлопцем. Він був найстарший з курсантів, аж на сім років старший за Лялю.

За традицією балетна школа на свій випускний запросила моряків-курсантів. Багато дівчаток на таких вечорах знаходили собі наречених. От як, наприклад, Свєтка — найкраща подруга Лариси. Вона не криючись тулилася до свого Олексія і направо-наліво сповіщала, що весілля в них — справа вирішена. Чи й не досягнення: одружитися з курсантом, який ще пір’ям не обріс!

Одружитися з моряком мріють тільки романтичні мрійниці, що не бачили долю морячок зблизька. В Миколаєві моряків було доволі. Отож Ляля надивилася на своїх сусідок, які постійно турбувалися про безпеку своїх чоловіків, про їх любовні подвиги в рейсах. І ніякої допомоги у вихованні дітей! А як моряк військовий, ще й невідомо, куди його запроторять! Ні, дякую! Ляля і в Миколаєві не планувала затриматися. Їй марилася кар’єра балерини, то ж гідним обрамленням для неї може бути тільки Москва. Тільки Москва! Закінчити хореографічне училище, виступати на сцені Великого театру! А можливість поїхати за кордон! Побачити Лондон, Париж, Сідней, Нью-Йорк! Оплески, квіти, шанувальники! І якщо Ляля комусь і дозволить бодай прохопитися про одруження, то тільки справді гідному залицяльнику.

І тут якийсь курсант пропонує їй руку і серце. Сміх та й годі!

Віктор товаришував із Олексієм, тож весь вечір він хоч-не-хоч товкся поряд. Танцював він погано, тож здебільш з кутка спостерігав за дівчатами або виходив на двір курити.

Ляля добре бачила, що Віктор її вподобав. Жінки це відчувають безпомилково. Ляля була в біса приваблива для чоловічого ока: натуральна білявка з карими очима та ще й з величезним бюстом, що був предметом захоплення для чоловіків і об’єктом заздрості для подруг. Хлопці часто-густо залицялися до неї, тож захоплені погляди, що нишком кидав на неї Віктор, аж ніяк її не зворушували. Вона з байдужою цікавістю чекала, як саме цей мовчун освідчиться. І коли той після вечора рішуче посунувся проводжати її додому, навіть дещо зневажливо подумала: стандарт. Зараз почне розпатякувати, яка вона красуня, присягати на вічне кохання і просити телефон.

Але Віктор майже мовчки довів її до дому. І тільки коли вже вона відкрила двері, він чітко сказав: «Через місяць я повернуся з рейсу. Якщо ти чекатимеш мене на пірсі, то згодна одружитися зі мною. Як ні — то не судилося». І пішов, навіть не озирнувся. Ото ведмідь! Ну і хай іде! Через місяць її тут і поряд не буде! Вона буде навчатися в Москві! Про те, що можна й не поступити, Ляля собі і в голову не покладала.

І от валізи складено, квиток до Москви куплено, мамині поради вислухано. Ляля трошки побоювалася їхати одна, як зовсім чесно. Пропонувала й Світлані поїхати. Але та вже бачила себе дружиною офіцера і про інше й чути не хотіла. «То хай! Заздритиме, як отримає листівку з мого закордонного турне!» — трохи образилася Ляля. Театрально попрощалася зі всіма подругами і поїхала сама.

Москва в порівнянні з Миколаєвом Лялі здалася людським мурашником. Аж дев’ять залізничних вокзалів вихлюпували у місто тисячі й тисячі прибулих з усіх п’ятнадцяти республік великого могутнього. Отетерілі гості столиці з подивом і острахом занурювалися в розкриту пащу метро — неповторне підземне диво, що було створено безбожним комуністичним ідолом за планом середньовічного алхіміка[14].

Молода душа гнучка й податлива. Через кілька діб Ляля добре освоїлася серед строкатої за складом спільноти абітурієнтів, подумки виокремлювала собі дівчат, з якими буде товаришувати після вступу; накинула оком і на хлопців… Але ні, вона варта більшого! Це ж Москва! Можна познайомитися або з лауреатом чого-небудь, або з режисером будь-якої кіностудії, або… Вона не буде поспішати.

І тут гримнув грім. Ляля не пройшла навіть першого туру іспитів, мета якого — залишити претендентів з відповідними фізичними даними.

На невеличкій сцені учбового театру абітурієнти складали творчий іспит з класичного танцю. Ляля встигла зробити тільки кілька балетних па, як одна жінка з членів комісію гучно поляскала в долоні: все, зупинись!

— Скажіть-но, молодичко, який у Вас розмір бюстгальтеру?

— Третій, — ледь чутно зніяковіло відповіла Ляля.

Так-так. Третій-то третій, але він ледь тримався на маківках грудей, а решту розкішного жіночого тіла було безжально розплющено під трико.

Ляля, як бачила себе в дзеркало, відмовлялась зізнатися навіть собі, що з пластичного рухливого підлітка вона перетворилася на вродливу пишну жінку. І цим невиправно зачинила собі шлях до великого балету, що прискіпливо добирає собі вироблених на один кшталт дівчат: струнких, довгоногих і пласких. Жінка байдуже сказала: «Наступна». А Ляля все ніяк не могла усвідомити, що це все. Кінець.

Наче уві сні, вона спустилася сходинками на вулицю. Зупинилася.

Крізь уламки надій вигулькувала болюча проблема: що ж тепер казати подругам?! І тут шок від поразки вийшов назовні рясними сльозами.

— Скажи-но, хто насмілився образити таку красуню? Я викличу його на дуель!

Лялі від несподіванки сльози враз висохли. Вона підвела здивований погляд на джерело таких незвичних для її вух лестощів і побачила… його!

Такого вродливого хлопця вона ще в житті не бачила! Яскраво-жовта «водолазка» підкреслювала геть не худорляву статуру. Штани були як не імпортні, то щонайменше з Прибалтики. Каштанове хвилясте волосся не обскубане звичним бобриком, а більш довге, як у затаврованих на віки вічні в Радянському Союзі бітлів[15]. Пухкі губи привертали увагу, щоб вони там не казали. І величезні блакитні очі, що саме зараз дивилися на Лялю.

Кількох секунд Лялі вистачило, аби оговтатися і навіть вдатися до кокетування.

— А якщо це жінка, яка ж тут дуель? — поспитала вона у красунчика.

— О, я навіть не питаю, чим вона Вас образила! Але чи не була вона стара і потворна? Так то звичайнісінькі заздрощі!

Ляля згадала жінку, що миттю знищила її мрію: так, вона безперечно була не молода. А от чи потворна… Мабуть, ні. Але так приємно було вважати, що було саме так! Її, незаперечний талант і неземну красуню, було усунуто, аби вона не затьмарила стару каргу. І власному самолюбству не так дошкульно.

А молодик провадив далі.

— Я в цьому гадючнику вже шостий рік — вчусь на режисера в ДІТМ[16]. Звик нічому й не дивуватися.

Ляля і так вже була зачарована своїм співрозмовником, а тут ще й почула, що він має відношення до мистецтва. І відразу ж подумки розташувала його десь серед небосяжних.

— А Ви абітурієнтка? З якої республіки?

Ляля не хотіла виправляти співрозмовника, що вона вже, власне, і не абітурієнтка, тож вона відповіла тільки на друге запитання:

— Я з України, з Миколаєва.

— О, так! Тільки на Україні виростають такі розкішні красуні! До речі, саме зараз я підшукую акторку на роль Клеопатри для моєї дипломної роботи. — В оксамитовому голосі почали бриніти ділові нотки. — Задля цього й біля училища чатую, раптом стріну відповідну дівчину… Може, вже будемо на «ти»? Як тебе звуть?

У Лялі серце млосно закалатало від передчуття пропозиції, що має прозвучати. Дещо квапливо відповіла:

— Ляля. Мене звуть Ляля.

— А, звісно, Ляля, — пробурмотів хлопець до себе, — як же інакше? А ти не бажаєш спробувати свої сили на головну роль? Всі інші дівчата і нігтя твого не варті!

— Як його «спробувати»?… А раптом не зможу? Я ж не акторка! — пробурмотіла Ляля непевно. А душа раділа: звісно, вона зможе! Вже цього шансу вона з рук не випустить!

Наївна мрія провінціальної дівчинки одразу зануритися в богемне середовище не була така вже нездійсненна. В ті часи, за відсутності єдиного інформаційного простору, який сьогодні значно прискорює пошук виконавців на будь-які творчі проекти, дійсно був шанс випадково отримати роль. В пошуках потрібного типажу для свого героя режисер того часу мав немало потоптати долівку як в учбових класах театральних учбових закладів, так і в школах, спортивних секціях, а то й просто на вулиці.

Чи були щасливчиками обрані, чи ні — це ще питання. Акторське щастя — нестійка сполука. Чи мало є прикладів, як після вдалого дебюту неофіт спочатку підпадав під шквал обожнювання, до якого був не готовий, а трохи згодом його огортало повне забуття як з боку режисерів, так і шанувальників. Добре, як такому виконавцеві не забракне сил знайти себе в іншій професії. А як навіть складеться кар’єра актора, то його життя, а ще більше — життя акторки дуже залежне від цілої низки факторів. І самий нешкідливий, але й найбільш руйнівний для кар’єри привід звучав цілком безневинно: ваш типаж є ворожим соціалістичному реалізму.

Дивом дивуєшся, як це Любов Орлова[17], що її походження сягає дворянським корінням до графа Орлова, фаворита Катерини Другої, не тільки уникла таборів і страти, а й була улюбленою акторкою керманича! Яку надлюдську відповідальність мала відчувати акторка, що її свинарки, пастушки, доярки, реалістично і привабливо відтворені в радянському кіно й були запорукою виживання батьків з жахливим родоводом, сестри з дітьми, коханого чоловіка! Вона змогла прожити все життя і не впасти в неласку можновладців.

А скільки талановитих акторок закінчили свою кар’єру в злиденній комуналці, без засобів до існування, у коконі штучно створеної непам’яті!

І все одно численні безвісні дівчатка прагнули стати акторками! Більшість з них опалювали крила своєї мрії одразу. І то була ласка долі, бо вони ще встигали впорядкувати своє життя.

Серед таких опинилась і Ляля.

Хлопець запевнив, що Ляля просто створена для головних ролей, але підготовитись, звісно, не завадить. І тут таки запропонував хоча б трохи прорепетирувати. Чи сумніваєтеся ви, що Ляля погодилася? Десь на споді свідомості майнуло: а де зазвичай репетирують? Може, десь є вільна аудиторія чи то студія?

Ляля ледь встигала за своїм супутником, який спочатку потягнув її в метро. Потім, як вийшли, вони підбігли, стрибнули в трамвай. Трохи під’їхали та нарешті зайшли у парадне триповерхового житлового будинку. Всередині досить помітно тхнуло котами.

М-да, не студія.

На другому поверсі супутник Лялі натиснув на одну з чотирьох кнопок дзвоника. Двері відчинила ще не стара, але якась понура жінка в потертому халаті з байки.

Ляля із супутником опинилися в коридорі, який міг би бути просторим, аби не був захаращений бозна чим. Тут були дорослий велосипед, дитяча колиска з якимось мотлохом замість немовляти, дитячі ночви, якісь коробки, обрізки дощок. І впродовж усього коридору висіло декілька мотузок з вогкою білизною.

Ляля була ще маленька, як її родина переїхала з комуналки в окрему квартиру, тож трохи знітилися від несподіванки. Але супутник не дав їй часу на сумніви і швиденько штовхнув її в одні з дверей. Кімната за дверима виявилась хоч і бідненька, але ретельно прибрана і затишна. Стіл було покрито плетеною скатертиною; на столі був графин з водою і два стакани з тонкого скла; на підвіконні — яскраво червона герань; на стіні висіла репродукція «Трьох богатирів» Васнєцова; на ліжку — стосик подушок в білосніжних наволочках. Ліжко було дерев’яне.

Хлопець вийшов з кімнати, але швидко повернувся з двома пляшками шампанського в одній руці і плиткою шоколаду — в другий. Досі Ляля пила спиртне тільки раз, на весіллі у родичів. Та й то як пила: тільки сьорбнула. Але якось не хотілося виглядати провінціальною «синьою панчохою», тож вона покірливо взяла з рук хлопця стакан із шампанським, вислухала якийсь банальний тост і хоробро випила. І… І спочатку нічого не відчула. «Багато галасу даремно!» — мимоволі подумала Ляля, згадавши застереження мами щодо випивки.

А потім все відбулося як в паскудному романі. Бульбашки шампанського із шлунку спочатку повільно, а потім все швидше й швидше помчали по судинам, розігріли м’язи і добулися мозку, аби його відключити. Крізь шпаринки в свідомості проглядалися лише окремі кадри: ось хлопець ґречно бере її за руку і просить пройтись туди й сюди; ось Ляля походжає перед хлопцем в імпровізованому хітоні з простирадла, а під хітоном зовсім нічого; а ось вже не залишилося й хітона… А перед очима пухкі губи, що повторюють і повторюють її ім’я: Ляля, Ляля, Лялечка.

Коли вона прокинулась, хлопця в кімнаті не було. За вікном вже сутеніло. В голові Лялі шуміло, її трохи нудило. І, крім явного дискомфорту в найінтимнішому місці, який не залишав сумнівів, що вона попрощалася із цнотою не уві сні, невідомо чому страшенно свербіла спина. Ляля звелася на лікті і мимоволі глянула під себе. І тут же зіскочила з ліжка — на білосніжному простирадлі жваво перебігали з місця на місце з десяток жирних клопів.

В цей час хтось не надто голосно постукав у двері. Мабуть, це хлопець! Ляля із запізнілою сором’язливістю швиденько вдяглася і прочинила двері.

— Ваш кавалер запевнив, що до ночі вас вже не буде, — за дверима виявилася хазяйка. — Мені дітей треба вкладати спати.

— А де… він?

— Та звідкіля ж я знаю? Пішов. Давненько вже пішов.

Ляля хотіла ще дещо поспитати, але з жахом згадала, що навіть не знає імені того хлопця! «Господи! Де був мій розум?» — з розпачем майнула думка.

Хазяйка підійшла до ліжка і почала швиденько стягувати білизну.

Трохи провагавшись, Ляля все ж таки додала:

— Ви, можливо, не помічали, але у вас… клопи.

— Та чи я не знаю! Зараз намащу гасом, аби хоч би вночі не дошкуляли. Їх би одночасно в усіх сусідів потруїти, так куди його діватися! Аж чотирьом родинам! Так, потроху виводимо, аби самим не отруїтися.

— Давайте я допоможу! — Лялі було до пекучих сліз соромно, тож вона намагалась бодай так виправити враження про себе.

— Та йди вже, я сама впораюсь. Та й кавалер в тебе не жадібний, заплатив непогано… А в мене чоловік в ув’язненні, без права листування. А ти на актрису приїхала вчитися?

— На балерину. Не пройшла…

— То повертайся додому! Не всім же бути балеринами! Нічого не забула?

Ляля роздивилась кругом себе. В сумочні вона знайшла ту саму шоколадку. Навіть не розкриту! Ляля витягнула її і непомітно поклала на стіл. Все! Геть звідсіля!

Ляля повернулася в гуртожиток в препаскудному настрої. Але ніхто нічого не питав. Багато хто з дівчат теж «провалилися» і теж радості не відчували, тож Ляля не виглядала винятком. Ранком вона зібрала речі і поїхала на вокзал, воліючи більше не бачити ані цього закладу, ані Москви.

Дорогою додому Ляля подумки виробила лінію поведінки. Про те, що з нею трапилося, не скаже нікому. Нікому, жодній живій душі! А провал на іспитах? А чому повернулася? Чому? І тут згадався Віктор. Ось він, порятунок! А заміж виходжу, ось чому! Палке кохання, не могла опиратися! А Вікторові вона допоможе зробити кар’єру. Він наполегливий! Якщо їм вдало керувати… А що не надто привабливий, навіть добре! Менше жінки тулитимуться!

Ото так воно і трапилось, що Віктор, як повернувся, вгледів на пірсі Лялю, яка цнотливо опустила оченята додолу, відчайдушно граючи роль закоханої вірної подруги.

Дуже швидко відгуляли весілля — можливість без очікування зареєструвати шлюб була одна з пільг моряків. Ляля з панічним страхом чекала першої шлюбної ночі, бо боялася почути докір у відсутності цноти. Не почула. Чи то Віктор був не досить обізнаний в інтимних питаннях, чи, навпаки, більш делікатний, ніж від нього чекала Ляля. Для себе ж Ляля твердо вирішила: все, минулому не має вороття! Більше ніяких коханців! Тепер вона зразкова дружина, зразкова хазяйка, а згодом — й зразкова матір.

Як там як, а цієї ролі вона дотримувалася повсякчасно і настільки бездоганно, що й сама потроху почала в це вірити. А Віктор й поготів, бо, добуваючись ненадовго суходолу, він знаходив затишну квартиру, що аж сяяла від чистоти; смачну домашню їжу, про яку за довгий похід він тільки мріяв; а найголовніше — розкішну кохану, яка ані на хвилину не припиняла грати роль до нестями закоханої жінки. Згодом грати роль ідеальної дружини настільки зробилося її звичкою, що Ляля й сама почала в це вірити. Та й врешті решт то чоловікові важко вдати з себе закоханого, а щодо жінки…

Через рік у молодого подружжя народився первісток, Сашко. Віктор, як часто буває у батьків, чоловічі амбіції яких цілком задоволені появою першого сина, волів би одразу отримати й дочку.

— Навіщо тобі дочка? Інші чоловіки, навпаки, марять синами, спадкоємцями, — заперечувала Ляля кокетливо на досить прозорі натяки щодо другої дитини.

— Як це навіщо? Аби отримати ще одну красуню. Схожу на матір, тільки молодшу, — віджартовувався Віктор.

«Це вже дзуськи! — подумки обурено заперечувала Ляля. — Ще одна! А як же! В нашій родині має бути одна красуня — це я!».

Уголос такого Ляля, звісно ж, не казала. І коли було вичерпано всі аргументи проти другої вагітності, народила ще одного сина, Мишка.

За допомогою синів Ляля намагалася виконати нереалізовані з чоловіком мрії про кар’єру. Сашко, тільки-но трохи підріс, почав марити морем, як його тато. Але Ляля, завбачливо не порушуючи суперечки за присутності чоловіка, іншим часом категорично забороняла синові навіть думати про море.

Коли Сашко закінчував середню школу і тільки натякнув про службу на флоті, Ляля заперечила як відрубала:

— Ніякої армії! Тільки інститут! А потім — аспірантура. Захистиш кандидатську — і про докторську згодом можна подумати. І пошана, і пільги, й броня від армії. І не будеш поневірятися, як… — Мало не сказала «Як наш тато», та вчасно прикусила язика — зрозуміла, що перебрала куті меду. — …Як безталанний невдаха.

Уф, вивернулась! Взагалі з дітьми вона була геть не така покладлива, як із Віктором.

— Ото ж закарбуй собі на лобі: ніякого флоту!

Сашко звично забіг на другий поверх новенької будівлі обласної бібліотеки. Відчувалося, що він тут далеко не рідкісний відвідувач. Знав: зараз пройде вкритим килимовою доріжкою коридором, а там оберне наліво, в абонементний зал, а там із-за столу йому привітно посміхнеться Марта Артурівна — сива як голуб приязна бібліотекарка, що пам’ятала на ім’я усіх завсідників і чи не наперед знала, яку книгу зараз поспитає відвідувач.

Сашко налаштувався хвастнути, що закінчив школу з золотою медаллю, складатиме іспити в кораблебудівний. Він відкрив було рота…

Та замість незмінної старенької за столом було дівча десь років п’ятнадцяти-шістнадцяти. Воно було чорняве, худеньке, чимось схоже на коника. Досить довге волосся було затягнуте чорною гумовою смужкою.

Сучасні дівчата, що мають можливість обрати шпильку на будь-який смак під будь-яку одіж в найближчому «Просторі», не зрозуміють, яке то було багатство — шматок старої велосипедної камери, від якого за потреби відрізали тоненьку смужку. Це був такий важливий стратегічний запас причандал для волосся, що його дівчатка ховали в найнадійнішому місті своєї оселі, аби братик (за наявності) не поцупив таке багатство, аби заклеїти свою камеру.

Сашко від несподіванки отетеріло дивився на дівчину і мовчав.

— Ви у нас записаний? — офіційним тоном спитала дівчина і цим вивела його із ступору.

— Так. Так, звісно. — Сашкові нарешті повернулася здатність говорити. — Мені потрібні Сканаві і Ландсберг…

— Задачники? Для вступу? — Дівча говорило таким не за віком серйозним тоном, що мало не викликала посмішку. Потім труснула своїм «кінським хвостом», шаснула кудись за стелажі і через хвилинку повернулася з обома підручниками у руках. Старанно школярським почерком заповнила формуляр, вимогливо нагадала: «Розпишіться!». І через кілька хвилин Сашко вже був на вулиці з підручниками у руках і сумбуром у голові.

Наступного дня Сашко у ранню пору сів за письмовий стіл перед відкритим підручником, аби «пройти» заплановані кілька пунктів програми. Але замість знаків тотожності йому вперто спливало обличчя дівчини з бібліотеки.

Не сказати, що вона була красуня мальована. А в порівнянні з однокласницями Сашка виглядала майже дитиною. І одночасно набагато дорослішою, як таке можна собі уявити. Але був в неї якийсь шарм, якому Сашко за абсолютним браком досвіду спілкування з дівчатами навіть і не намагався знайти назву.

Довгенько Сашко тупо дивився у підручник, а потім підхопився, згріб усі бібліотечні книжки — чи то дочитані, чи ні! — та зібрався йти до бібліотеки.

— Ти це далеко налаштувався? — це його майже на порозі гукнула мати.

— Та треба книжки поздавати. Учора сварилися…

— Ти бач, терпець їм увірвався! Дивись, туди й назад. Тобі треба графік виробляти.

— Звісно, мам!

І Сашко щодуху побіг на Московську вулицю — до бібліотеки. Для молодих прудких ніг один-два квартали — то дрібниця. Потім, через дві сходинки — на другий поверх, потім — повернути наліво…

І тут Сашко наче наразився на невидиму перешкоду: за столом сиділа Марта Артурівна. Підвела короткозорі очі на Сашка, побачила стосик книг і потягнулася шукати формуляр. А що Сашко розгублено озирався по сторонах, підбадьорливо запитала:

— Щось нове братимеш?

— Та ні, я зараз готуюсь до іспитів… А учора тут замість Вас була дівчина…

— Так, була. То Оленка — наша практикантка. А що, сподобалася?

— Та ні, просто так.

— То вона буде у другу зміну, як тобі цікаво.

— Чого б то мені було цікаво? — Сашко мимоволі зайняв оборону. — До побачення, піду додому зубрити.

І нікуди він не пішов. Бо вже вирішив для себе будь-що дочекатися незнайому дівчину. Оленку. А що з дому удруге він не втече — то вже напевне. І так Сашко відгонив думку, що йому буде за довгу відсутність. То потім, потім! А тепер він спустився на Набережну, розлігся на травичці, закинув руки за голову та знічев’я став слідкувати за небом. День був безвітряний, тож хмаринки переповзали з місця на місце дуже повільно — як і час, коли його будь-що хочеш підігнати.

Як там нетерплячка не їла Сашка, а вечір врешті-решт настав. Сашко вже вирішив, що прийде під кінець роботи, аби начебто ненароком проводити дівчинку додому. Глянув на годинник: пів на шосту. Вже час! Дійшов, почав підводитися сходинками. Мимоволі подумав, що як знову буде Марта Артурівна, він виглядатиме повним йолопом.

Але за столом вже сиділа Оленка. Сашка пізнала, бо відразу почала шукати формуляр.

— Ще якогось підручника? — Поспитала як і вчора, аж занадто серйозно.

— Та ні, що-небудь почитати, аби відволіктися від парабол і гіпербол.

— А які книжки Вас цікавлять? Якого автора?

Ото спитала! Сашко почав гарячково мізкувати, що б його замовити. Сам він читав з захватом, але виключно про кораблі: про яхти і бригантини, про крейсера і лінкори[18]. Але дівчата в цьому нічогісінько не тямлять! А треба ж щось таке поспитати, аби вони хоча б кілька хвилин порозмовляли. Ото бовдур! Був же час — було б заздалегідь надумати!

Пауза дещо затягнулася.

— Так що Вам? Чи самі пошукаєте?

— Ні, самому ніколи. А порадьте мені… Порадьте мені що-небудь про кохання! — Нарешті осяяло! Дівчата всі марять про вічне кохання і про всяку таку дурницю!

— Про кохання?! — Оленка зацікавлено сфокусувала погляд на Сашкові. — А саме?

— Ну, щоб вони чекали один одного довгі роки, а потім під загрозою смерті зустрілись… — Сашко під пильним поглядом Оленки геть знітився. Навіть захрип. Але фразу хоч якось потрібно було закінчити.

– І що б врешті решт все закінчилося на добре.

І тут Оленка вибухнула сміхом. Але сміхом приязним, не образливим:

— То Вам треба почитати про цикад!

— Про цикад?! — Від несподіванки Сашкові повернувся голос. Таким чином ще лікують гикавку, кажуть. — Та то ж комахи!

— Ну, то що? — Оленка висмикнула з полички і розкрила посередині чималенький фоліант про комах. — Вони теж живі істоти. І чекають роками, і крізь смерть линуть один до одного. Ось, дивись!

Оленка водила тоненьким пальчиком по обраному абзацу і скоромовкою читала: «Багато років важкої підземної роботи і тільки один місяць життя на сонечку серед численних ворогів — така доля цикади. Співають у цикад тільки самці — це шлюбна пісня, таким чином вони кличуть партнерок. Їх чутно майже за милю».

Сашко отетеріло дивився на сторінку, ані слова не чуючи. Бачив тільки тоненький дитячий пальчик, що у Мишка і в того був більший, і заклинав небеса, аби ніхто саме зараз не приперся в бібліотеку.

— То що, братимеш? — Оленка й сама не помітила, як стала називати Сашка по-приятельському, «на ти». — Чи ще щось пошукати?

— Ні, це саме те… Записуй.

Він взяв попід пахви товстелезну книгу, вийшов на двір і налаштувався будь-що дочекатися Оленку. Аби його зараз поспитали, чому він так одразу вподобав саме цю дівчину, нічого розбірливого не почули б.

Серед співучнів він був чи не найменший, худорлявий, хоча й жилавий. Може, через те дівчата на Сашка не зважали. Та й йому було якось байдуже.

А тут йому раптово захотілося подовжити знайомство! Будь-що!

Кохання з першого погляду — то не така вже й дивина, а, радше, закономірність. Якщо то вона, саме твоя половинка, то погляд висмикне її з будь-якого натовпу і миттєво намостить невидимий магічний місток від серця до серця. Тільки котримсь щастить прожити зі своїм коханням все життя, а інших закоханих клята доля розтягує в різні боки. Так вони й живуть нарізно, з чужими половинками. Якщо це життя…

Оленка нарешті вийшла з дверей та легко застрибала по сходинках. Сашка вгледіла, але якщо і здивувалася, знаку не подала.

Сашко вже оговтався, тож як ніяк повів у розмові:

— А ти далеко живеш?

— Мені на Фалєєвську — там гуртожиток нашого технікуму.

— Гуртожиток? То ти не місцева?

— Ні. Але моя родина живе неподалік, у Степовому… А тобі куди?

— А мені на Радянську. То ходімо? Нам по дорозі. Разом і шлях коротший.

Сашкові бракувало досвіду в спілкуванні з дівчатами. Його однолітки, як вищий прояв лицарських почуттів, щоденно підносили додому дівчатам портфелі.

Сашко скосив очі на Оленчину сумочку, що пасок від неї був закинутий на одне плече: невеличка, розміром десь менша за зошит. Чи підносять хлопці такі сумки? На вигляд вона начебто й не важка. І навіщо вона дівчатам? Чи не зручніше все порозкладати по кишенях? Навіть одну книгу не запхати!

Це Сашко мимоволі згадав про «свою» книгу, що повсякчас вислизала з пахви. І, аби подовжити розмову, запитав:

— А звідкіля ти узнала про цикад? Ти що, цікавишся комахами?

— Та не сказати, що дуже. Просто читаю всього потроху. А цикади мене зацікавили, бо вони великі хитруни. Їхні личинки живуть під землею великими колоніями по декілька років. А потім всі разом повилазять, перетворяться на комах і швиденько-швиденько закладають нову колонію. Ото в цей час самці цикад так самозабутньо співають, аби якнайшвидше знайти подругу, встигнути і покохатися, і сховати під землю своїх нащадків. Але скільки вони там під землею ховатимуться, ніхто не знає — чи три роки, чи сім, чи, може одинадцять. Отож і природні вороги на них не чатують. Хіба що випадково натраплять.

— Дивина! А я-то думав, чому якогось літа цикад і не чути, а іноді скрекочуть так, що хоч вуха затикай!

— Отож бо! А ще кажуть, що цикада боронить від ворогів. А в мене є бурштин з цикадою! Показати? Він завжди зі мною.

Олена довгенько порсалася у своїй сумочці і нарешті дістала досить величенький окатиш з бурштину. Проти сонця там явно було видно комаху, яка раптово загинула у в’язкій смолі, але завдяки цьому збереглася на століття.

З наступної фрази схоже було, що Оленка бодай трохи зацікавилася Сашком.

— А ти що, цікавишся кораблями? Твій формуляр від палітурки до палітурки списаний як не «Юним кораблебудівником», так «Морським флотом».

— Так, цікавлюсь. Ще й як! — Сашка зрадів нагоді похизуватися перед дівчиною. — Я знаю всі моделі кораблів від барки[19] до підводних човнів.

— А які моделі ти вже зробив?

Сашко уявив, що сказала б мама, аби він розвів в її бездоганно чистій квартирі моделювання кораблів, і трохи знітився.

— Та в мене мама так опікується порядком, що я вдома волію не стругати нічого.

— Так ти що, за собою не прибрав би?! — Оленка відверто здивувалася.

— Та чого б то, прибрав… — Сашко будь що намагався зам’яти слизьку тему, тому провадив далі дещо гарячково. — А от якось у піонерському таборі я з друзями зробив модель яхти. Ми на ній все зробили до дрібниць: і кіль, і гик! Закріпили грот і стаксель! Яхта вийшла як справжня, тільки що меншенька. Але дитину б напевне витримала!

Сашко так розійшовся, що ладен був переказати всі складові яхти до найменших дрібниць. Але його зупинив здивований, майже заворожений погляд Оленки. Вона чи не пошепки сказала:

– І ти ВСЕ ЦЕ знаєш?

Сашко нарешті зупинився.

І тільки тоді помітив, що вони давно вже стоять біля входу до Оленчиного гуртожитку. Оленка схаменулась першою:

— Я вже й прийшла. Ти зараз додому йтимеш?

Йти Сашкові чомусь геть не хотілося. То не завадило б заздалегідь домовитись про наступну зустріч — іншим разом дременути на цілісінький день Сашкові не вдасться однозначно. Він гарячково вираховував: завтра його черга гуляти з Мишком, тож вивільниться він що-найраніше через день.

— А ти післязавтра як працюєш?

— У другу, як і сьогодні. Ми з Мартою Артурівною через день міняємось змінами. А чому ти питаєш? — І безневинно схилила голову до плеча. Вона розуміла, чому! Адже найменш досвідчена дівчина володіє таємничим жіночим чуттям.

— То, можливо, я саме тоді і прийду? Здати книжки. Десь під кінець твоєї зміни.

Отримавши згоду, Сашко щосили помчав додому, боячись навіть уявити, чого йому очікувати за несанкціоновану відсутність.

Тільки-но Сашко перетнув поріг своєї домівки, Ляля вивернула на нього цілий потік звинувачень: і де це він вештався цілий день, і як він нехтує підготовкою до іспитів, і… Сашко заздалегідь вирішив: краще не брехати. То ж як там йому язик не присох у роті, він через силу видушив:

— Я проводжав дівчину додому. Тому й затримався.

Такого Ляля не очікувала! Аби дати собі час оговтатися, вона витягла з буфету пляшечку з корвалолом, відміряла кілька крапель у склянку і пішла на кухню по воду. Не дочекавшись, аби син її наздогнав, Ляля повернулася у кімнату, підкреслено випила ліки й менторським тоном почала його відчитувати:

— Чи не зарано ти почав дівчатами цікавитись? Ти ж ще шматка хліба не маєш, в батьків на шиї сидиш! Дякував би, що ми ще п’ять років згодні тебе годувати — так ні! Замість вчитися він до побачень охочий!

Сашко мовчки вислухав матір до кінця, не перепиняючи. А потім, чи не вперше за все життя спокійно, але вагомо вимовив:

— Мамо, досить мене так дріб’язково опікати! Дайте мені можливість жити своїм життям! І навіть якщо я не потраплю до інституту цього року — світло від цього не згасне. Є ще й наступний рік, і інші професії.

Ляля в першу мить аж заклякла від неочікуваної зухвалості сина і ледь втрималася, аби не дати йому добрячого прочухана. Але швиденько схаменулася, вийшла з образу розлюченої фурії, а натомість набула вигляду несправедливо скривдженої феї. Так, синок подорослішав! То ж він потребує такого ж поводження як і дорослий чоловік! Тому Ляля з усього арсеналу жіночого зброї використала найбільш непереможну: сльози.

Цього Сашко знести не міг. Він обхопив шию мами руками, занурився в зачіску і ніжно забурмотів:

— Мамо, мамцю, вибач! Даю слово, що я добре складу іспити, все зроблю для цього!

Ляля наче через силу всміхнулася, розкуйовдила синові чуба і млявим голосом сказала:

— Та хіба ж я оце собою опікуюсь? За тебе ж переймаюся, за твою долю!

А сама подумала: «Ах ти ж курча неоперене! І ти вважаєш, що сам обираєш собі життя? Помиляєшся! Мати знає, як наполягти на своєму».

Наступного дня Сашко наполегливо зубрив формули з математики, аби заробити на іспитах п’ятірку. Тоді, за пільгою для медалістів, його зарахують на навчання з одного іспиту. І вивільниться цілий літній місяць! Як чесно, у Сашка, окрім бажання заспокоїти матір, був ще один мотив, більш потужний — мати можливість частіше зустрічатися з Оленкою. То ж вчив він сумлінно, будьте певні!

Каштановий сквер із залишками розкоші палацу Аркаса — мармуровими левами. З ними виросли всі підлітки радянського Миколаєва.

Сам палац німці, як тікали від червоноармійців, спалили. Спалили, як і ще кілька важливих будівель в центрі міста. Шкода. Бо палац Аркаса був найкрасивішим будинком в місті.

А леви якось уціліли. І, безтурботно передрімавши якийсь час у запасниках комунгоспу, за ініціативою чиєїсь світлої голові пересунулися охороняти вхід в Каштановій сквер. І на тому спасибі.

Вдень тут охоче відпочивали пенсіонери — грали чи то в доміно, чи у шахи. А надвечір підтягувалася молодь. Парубки вмощувалися проти входу і жартували: як поміж левів першою з компанії пройде цнотлива дівчина, леви прокинуться і втечуть. Звісно ж, скільки дівчат не проходило — леви продовжували спати. А хлопці просто таки заходились реготом. Що то молодість!

На однієї з лавок скверу сиділа трійця підлітків і щось гарячково обговорювали. Це були Сашко, Оленка і Мишко.

Десь за годину до цього Сашко стояв перед сходами до бібліотеки і пильно дивився на двері, аби не проґавити Оленку. Трохи позаду Сашка переминався з ноги на ногу Мишко.

Після Сашкового зізнання щодо знайомства з Оленкою мати жодного разу йому не дорікнула. Навпаки: була приязна і поблажлива. Навіть частіше ніж завжди звільняла його від чергування з Мишком — аби він мав більше часу готуватися. І не заперечувала, коли Сашко (не без докорів сумління) бігав в бібліотеку «замінити підручники». Звісно ж, він стрічався з Оленкою. І вони хай недовго, але встигали побродити набережною або посидіти на березі і поспостерігати за пароплавами, що пропливали повз них.

Чи здогадувалася мати, що син не втримається від швидкоплинних побачень з небажаною знайомою? Звісно ж, здогадувалася! Але чинила так, аби Сашко не знервувався і старанно готувався до іспитів.

А от тільки-но вони знайшли своє прізвище в списках медалістів, яких було зараховано за результатом першого іспиту, поведінка матері докорінно змінилася. І тепер Сашко нікуди не міг піти без супроводу молодшого братика.

Тільки Оленка вигулькнула з дверей, Сашко метнувся їй назустріч.

— Привіт, Оленко! Я поступив до інституту!

— Поздоровляю! Як же я рада за тебе! То сьогодні ти не бігтимеш додому? Прогуляємось до річки?

Сашко відразу знітився.

— Так, але… З нами піде Мишко — то мій молодший брат. Я маю за ним доглядати.

Оленка неабияк здивувалася.

— А скільки йому років?

— Вісім… Вісім років! — голос Сашка мимоволі став дещо агресивним.

Оленка продовжила примирливо:

— Та я ж аніскілечки не проти. Тільки у нас в селі такі діти молодших доглядають, худобу пасуть.

Потім звернулась до Мишка:

— То що? Давай-но знайомитись? Я — Оленка.

Мишко, що із задоволенням прислухався до сутички, що могла виникнути через його присутність, поважно відповів, мало не лускаючи від свідомості власної значущості:

— А я Мишко. Молодший брат Сашка.

— То ти як, ніколи-ніколи сам не гуляєш?

Мишко відповів хитрувато:

— Ніколи. Або з мамою, або з Сашком.

Тут уже втрутився Сашко:

— Ото хитрун! Як йому цікаво з дітлахами, то він залюбки мене відпускає — тільки аби мама не дізналася. А от коли нудьгує — то на крок не відійде!

Всі троє потроху йшли вулицею. Ноги мимоволі привели до Каштанового скверу. Як трохи спуститися вниз — тут тобі й набережна, де останніми днями бодай на трошки стрічалися закохані.

Оленка перезирнулася з Сашком. Вона звернулася до Мишка:

— А от ти не спасуєш на деякий час залишитись в сквері? Глянь, тут і дітлахів багато! А ми з Сашком пройдемося до річки і поговоримо про нудні для тебе речі — про іспити, про інститут…

Мишко вперто заперечив:

— А як я злякаюся?

Оленка почала вмовляти:

— Та чого б… — І раптом замовкла. Їй майнула щаслива думка.

— А якщо я тобі залишу охоронця?

— Це ще кого? — спитав Мишко. Звісно, підозріло.

Оленка порилася в своїй сумочці й дістала бурштин з застиглою цикадою. Простягнула його Мишкові на своїй вузенькій долоні.

— Ось, дивись! За повір’ям, застигла цикада стереже від ворогів!

Мишко спочатку було зацікавився, але після слів Оленки відповів зневажливо:

— Таке вигадала! Це казки для маленьких дітей.

– І зовсім не вигадала! От коли ми в шкільному дворі палили, то мене директорка ані разу не застукала на гарячому. А от інших дівчат — бувало.

Оце вже для Мишка була новина так новина! Він навіть забув, що треба дотримуватися ролі вередливого розпещеного інфанта і вигукнув із захопленням:

— Так ти палиш?! — Відчувалося, що знайома брата стала для Мишка щось на кшталт небосяжної.

А Оленка зніяковіла. Це ж треба так прохопитися! Відповіла поквапно:

— Палила. Кинула вже.

— Круто! А мамка не сварить?

— Та ні, тільки зітхає.

— А мене мати за цигарки вбила б.

— Ну й дурню ти верзеш, Мишко! Яка ж мати хоче смерті своїй дитині? Ну, то ми пішли, пройдемося трохи, побалакаємо, а ти зачекаєш! Згода?

Мишко уважно роздивився проти сонця своє придбання. А потім тоном досвідченого лихваря спитав:

— А ти мені його назавжди подаруєш?

— Звісно, назавжди. Не загуби тільки. Він в нашій родині бозна скільки людей від смерті врятував.

Мишко запхав бурштин в кишеню коротеньких шортів, де вже перебували: шматок мотузки, грудка смоли, крейда, німецька монета вартістю в один пфеніг і засохлий жук-носоріг.

Нарешті сказав поблажливо:

— Згода. Ідіть вже, цілуйтесь. Чи я маленький? Не розумію, що у вас за розмови? — І радісно побіг до інших дітлахів вихвалятися своїми скарбами.

Сашко з Оленкою дійшли до набережної і сіли на вкритий травою берег. Весь шлях до річки вони подолали мовчки. Вони не сказати що посварилися. Але на їхні безхмарні стосунки вперше впала тінь.

Не так уявляв собі Сашко цей перший вільний день. Нарешті він зважився на пояснення:

— Ти зрозумій мою маму. Свого часу вона ледь не втратила дитину — мене…

Оленка перелякано глянула на Сашка:

— Тобто, як це: втратила?

— Я ще був малий, не старший за Мишка теперішнього. Та гуляв сам, без дорослих. Побігли ми з хлопцями навесні на річку, я й шубовснув в ополонку.

Оленка мимоволі зойкнула:

— О, Господи! Тож швиденько треба було додому бігти, в сухе перевдягнутися, розтертися.

— Так, але… Я не побіг, а крився в під’їзді свого будинку — чекав, коли одяг протряхне. А потім захворів на запалення легенів — ледь вижив, один рік школи пропустив.

— А мамки що, вдома не було?

— Та через мамку й боявся йти додому — дуже вона у нас охайна, порядок в квартирі любить.

Оленка замовкла. Відвернулася в інший бік.

Сашко провадив далі:

— От тепер Мишко сам нікуди й не виходить. Гуляє або зі мною, або з мамою. Тільки під час підготовки до іспитів мама мене не залучала, сама з ним гуляла. То тепер кілька разів поспіль буде моя черга.

Оленка спитала мимоволі глузливо:

— А скільки саме разів?

— Не знаю… Мама вираховує.

— Сашко! Я ж геть не проти твого брата. І гуляти з молодшими для мене — одне задоволення. Але чому твоя мама це задоволення нав’язує силоміць, як гіркі ліки?!

— Та ти не думай, вона ж як краще хоче!

— Думати я навіть сама собі не забороню. Але давай домовимося: до цієї теми більше не повертатися. Таке я можу тобі пообіцяти.

Підлітки мовчки дійшли до скверу, де залишився Мишко. Не схоже було, що він занадто нудьгував за обома. Навколо нього скупчилася різнокаліберна дітвора, перед якою він вихвалявся вмістом своїх кишень. Завдяки змістовній промоакції щодо спасіння від директорки бурштин зацікавив дітлахів більш за все.

Оленка із Сашком гукнули Мишка. Той згріб все своє добро разом і запхав у кишеню, схопив Оленку за руку, що була не більша за Мишкову, й задоволено скоромовкою промовив:

— Класний дарунок! Мені всі хлопці тепер заздрять! А ти завтра йтимеш з Сашком гуляти? Я тепер завжди ходитиму з вами!

Найближчого серпневого дня до абонементного залу бібліотеки зайшла Марта Артурівна, що мала замінити Оленку в другу зміну.

Оленка, як вгледіла змінницю, занадто квапливо підхопилася й підбігла до вікна. Марта Артурівна озвалася приязно:

— То твій наречений там чатує біля входу?

Оленка знітилась й відповіла трохи ніяково:

— Чому відразу «наречений»?

— А хто ж тоді?

— Просто Сашко.

— Ну то біжи вже до свого «просто Сашка». А то вам обом терпець урветься.

Оленка радісно вибігла з залу.

Біля входу дійсно стояв Сашко з Мишком. От кого й справді цього разу їла нетерплячка, так це Мишка. Він підбіг до Оленки й збуджено заговорив:

— Ходімо, ходімо швидше! Там тролейбус провалився під землю! Швидше, а то витягнуть без нас!

Оленка здивовано глянула на Сашка:

— Господи, що він таке каже? Як це: «тролейбус провалився»?

Сашко підтвердив:

— Дійсно, провалився. Там, на Сухому фонтані виявилася чималенька порожнина.

— А де це воно?

— На вулиці Садовій. Може, збігаємо подивитися? Туди чи не всі діти з нашого району позбігалися!

— То ходімо. Яке нещастя!

Коли вони добігли до Садової, на проспекті Леніна рух транспорту було перекрито.

Посеред дороги й насправді була величезна яма, з якої виглядав неприродно нахилений тролейбус. Проводи були обірвано, струмоприймачі понівечено.

Подекуди просто на землі сиділи постраждалі. Біля них поралися люди в білих халатах. Звісно, тут вже були машини швидкої, міліції, аварійної служби. Повно міліціонерів і медпрацівників, що поралися біля поранених. За імпровізованою огорожею — повно людей.

Підлітки занурилися в натовп. Оленка звернулася до жіночки, що трапилася поруч:

— Там хоч ніхто не загинув?

— Та начебто ні. Простирадлом нікого не накривали. А от постраждали багатенько. Одного відразу забрали з опіками — там коротке замикання трапилося, чи що. І із зламами кісток доволі людей. Але то таке, зростеться. А от чи забудуть…

Якийсь час поспостерігавши, Оленка й Сашко з Мишком пішли в зворотному напрямі. У Оленки настрій був сумний. Трохи згодом вона запитала у Сашка:

– І часто у вас таке трапляється?

— Як сказати. Під Миколаєвом же ціла мережа катакомб. Це ще з часів турок нароблено тунелів. Потім — нарили ходів до найважливіших об’єктів, на випадок облоги. Хто каже — два яруси, хто — три. А може, й більше. Буває, будинок дає добрячу тріщину, а той й якимось кутом зануриться під землю. Частину небезпечних порожнин засипали. Та хіба всі позасипаєш? А хлопці все одно по катакомбах блукають — скарби шукають. От би нам знайти!

Оленка хмикнула:

— Я дивлюсь, всі чоловіки марять скарбами. Мій тато теж все не заспокоїться про якийсь німецький скарб, що заховано у нас під селом в катакомбах.

Сашко неабияк здивувався:

— А що, і в вашому Степовому є катакомби?! І де вони там уміщуються?

— О, та у нас все село, вважай, стоїть на катакомбах. В кожному дворі підвал розміром із всю ділянку і підземними ходами поєднуються між собою.

Сашко неабияк здивувався:

— Ніколи б не подумав такого про невеличке село!

Оленка вела далі:

— До революції з кожного двору вів хід до церкви. За небезпеки пожильці могли добутися до церкви, аби їх не чіпали — святе ж місце! А з церкви було проведено ходи за село, то ж можна було непомітно й саме село залишити.

— То й ти до сусідів попід землею ходиш?

Оленка відповіла трохи поблажливо:

— Та ні, то хлопці ходять. Там ходи подекуди напівзасипані. Тож я волію по землі ходити, а не лізти як кріт.

Мишко дослухався розмови, направивши вуха:

— А я поліз би. Ото було б здорово! А ще аби заблукати…

Сашко незле обірвав його небезпечні фантазії:

— Щоб я такого від тебе не чув! Ще не вистачало, аби мамка дізналася про твої мрії!

Мишко не удостоїв брата відповіддю, а звернувся до Оленки:

— А що, і зараз можна пройти попід землею до церкви?

— Ні. Мабуть, що ні. З церкви зерносховище зробили. А ходи позасипали або ж самі пообвалювалися. Не знаю напевне.

Мишко все не заспокоювався:

— Невже ти хоча б раз не лазила попід землею?!

Оленка по хвилині задумливо відповіла:

— Було. Ще й заблукала. По-справжньому заблукала. Більше випробувати долю якось не кортить.

Мишкові аж очі загорілися від захвату. Він у двоє очей дивився на Оленку:

— Розкажи! Розкажи! Як це трапилося?

— Та воно давно вже було! Не пам’ятаю.

Сашкові також стало цікаво. Він чув розповіді старших людей, як за їхнього дитинства хтось спускався в катакомби. І блукали, й гинули, бували випадки. Але власне з самовидцем стрічатися не траплялось. То ж коли й він попросив Оленку розповісти про пригоду, та погодилась:

— Хвалитися особливо нічим. Тоді я, мабуть, як Мишко була. Може, років сім-вісім. Діти у нас гуляють самі. Тобто, не зовсім самі, а без батьків — старші й молодші, всі разом. Одного разу юрма дітлахів вирішила спуститися в катакомби грати в війну. Воно-то наче й заблукати важко — в чий-небудь двір попадеш. Та не в темряві. Я йшла останньою. Об щось перечепилася. Опустила очі — а під ногами були накидані кістки. Мені здалося, що людські. Замість позвати старших, я з переляку побігла якимось бічним тунелем і бігла, бігла, поки були сили. Тільки потім почала кричати. Та мені відповідала тільки луна.

Ви не уявляєте, що можна пережити, заблукавши в темряві! Дитині! Спочатку оглушлива тиша — щільна, в’язка і зовсім не тиха, а насичена шумом морського прибою. Як в притиснутій до вуха мушлі. А потім далеко миготять зелені зіниці. Кота, лисиці або реліктової тварини, що зберігалася в недосліджених закутках підземного царства? Жах! Одна думка свердлить мозок: знайти вихід! Спочатку вона підганяє вперед. А потім — паралізує…

Мишко слухав як зачарований. Поспитав:

– І як тебе знайшли?

— Сама знайшлась. Завдяки коту. Тварини як і заходять під землю, то не надто далеко. Щоб було свіже повітря. Ото я побачила в темряві відблиск зелених очей — а то виявився сусідський кіт. Підбіг, почав тертися об ноги. А потім пішов. Я — за ним. За зеленими вогниками. Так він мене і вивів.

Якщо хтось ще сумнівається, що авторитет Оленки в очах Мишка зріс мало не до неба, то можете не сумніватися. Оленка все більше й більше подобалася Мишкові. І все частіше він чи треба чи не треба хапався за її вузеньку долоню. Ото так вони здебільше й гуляли: попереду Мишко з Оленкою, а трохи позаду — задумливий Сашко.

Хоча літо добігало кінця, погода була вкрай спекотна. Тому не дивно, що на березі річки було рясно-рясно людей. Серед них — Сашко і Оленка. Мишка не видно — він волів не вилазити з води, що була як сиродій. Оленка сиділа на рушнику.

Сашко з безтурботним виглядом лежав просто на піску, підібгавши під голову руки. То в житті Сашка були чи не найщасливіші хвилини, коли не треба було нікуди поспішати, майбутнє на кілька років, здавалося, було відоме, а поряд була кохана дівчина.

Сашко задивився на легкі хмарки, що ледь помітно сунули над рікою. Звернувся до Оленки:

— А небо стає важкувате, бузкове. Ти помічала, що в різні місяці небо різного кольору?

Оленка наче не почула. Нахилилася і задумливо щось креслила пальчиком на піску.

Потім звернулася до Сашка:

— Моя практика вже закінчилася. Тож вивільнилося кілька днів до початку занять. Мені ще півроку — і на роботу.

Сашко безтурботно відповів:

— Та й я ж почну вчитися, то вже не побайдикуєш. То що, й завтра підемо на річку? В місті зараз жара нестерпна!

Оленка відповіла з легким смутком:

— Залюбки б пішла, та не можу. Батьки забивають кабана, то завтра я їду в село — треба допомогти.

В Сашковій відповіді забриніло розчарування:

— То ми тепер до вересня не побачимось?

— Виходить, що так…

Сашко сів і подивився на Оленку:

— Шкода! А залишитися не можеш? У нас же лише кілька вільних днів залишилося!

Оленка відповіла досить твердо:

— Та ні. Треба їхати. Хоча, — її погляд посвітлішав, — як хочеш, їдьмо зі мною. Заразом і з батьками познайомишся.

Сашко трохи здивовано відповів:

— Як так? Оце просто взяти і приїхати? А ти спитала дозволу?

Оленка посміхнулася:

— Я навіть уявити не можу, що мені гостей заборонять привезти! То їдьмо? Мама таку кров’янку готує! Язика проковтнеш!

Наступного ранку Сашко марно намагався звернути на себе мамину увагу бодай на кілька хвилин.

Напередодні йому так і не вистачило мужності розказати про Оленчину пропозицію, за що він тепер нещадно себе краяв. А сьогодні ще з ранку до мами прийшла тьотя Свєта, вони зачинилися на кухні і вже години зо дві не виходили. А часу до Оленчиного автобусу залишалось обмаль.

На бездоганно чистій кухні Лариса відкоркувала пляшку імпортного вина, виставила кришталеві кухлі і вислухувала гірку сповідь подруги. У тої очі попухли від сліз. Лариса намагалася її заспокоїти:

— То, може, Олексій охолоне та повернеться? Адже скільки років разом! Хоч і без дітей, а все ж сім’я є сім’я.

Свєтка відповіла, не припиняючи рюмсати:

— Та хіба ж я проти? Та він же впертий, як віслюк!

— Він побив тебе?

— Краще б побив.

Прочинилися двері, крізь них несміливо зазирнув Сашко:

— Мам, а можна…

Лариса обрубала сина:

— Зачекай-но п’ять хвилин!

Сашко сказав трохи наполегливіше:

— Та ви з тіткою Свєтою вже дві години розмовляєте!

Лариса відповіла крижаним тоном:

— Я сказала: п’ять хвилин!

Сашко причинив двері.

Лариса звернулася до Свєтки:

— То що там у вас трапилось?

— Кому сказати, не повірять, чим я себе викрила. Повернувся Олексій з рейсу. Вчасно повернувся, очікувано. Все, як годиться: сувеніри, дарунки, шмотки. Я до приїзду хату мало не язиком вилизала, наготувала смачненького. Нагодувала, викупала, біля себе поклала…

— А далі що? Не тягни!

Свєтка розридалася ще сильніше:

— А ранком я спросоння почала його торсати за плече та й кажу: «Сергію, прокидайся, на роботу спізнишся!». Думала, Олексій нічого не второпав. Коли він прокидається, мовчки снідає, мовчки збирає речі і найбуденнішим тоном каже: «Ну, я пішов. Більше не повернусь. Порадуй свого Сергія».

Лариса кинула на подругу трохи зневажливий погляд:

— М-да. Ну й дурепа ти, Свєтка!

Сашко вдруге прочинив двері.

— Мам, будь ласка, на хвилинку!

Лариса з прикрістю звернула таки на нього увагу:

— Ну, що ти хочеш? Тільки швиденько!

— Мене Оленчині батьки запрошують в село. Там будуть кабана забивати. То треба допомогти. Завтра ввечері повернусь. Зате нас кров’яною ковбасою пригостять!

Лариса відповіла поспішно, аби спекатися настирливого сина і залишитися з подругою:

— Добре, добре, їдь!

Та коли Сашко радісно вибіг із кухні, навздогін добавила:

— Тільки Мишка візьми з собою!

Хто б сумнівався, що без нього Сашка нікуди не відпустять.

Так і сталося, що через якусь годину в автобусі, що прямував з Миколаєва в Степове, на подвійному сидінні сиділи Мишко з Оленкою. Мишко зачаровано дивився в вікно з абсолютно щасливим виглядом.

Сашко сидів позаду них з випадковим попутником і часто-густо поглядав на Оленку. Попутник звернувся до Сашка, аби побалакати. Трапляються такі, й не рідко:

— От ніяк не здогадаюсь, хто з вас хто один одному?

Сашко не дуже охоче відповів:

— Отой пузань — мій брат.

Попутник примружився:

— А ота струнка дівчина — наречена?

Сашко з острахом глянув на Оленку, чи не чує вона розмови. Але Оленка жваво розмовляла з Мишком і нічого не чула. Чи начебто не чула.

А Сашкові промайнула думка, що, вже як виникла, не кидала його. Не кидала, коли їх стріли Оленчині батьки — дядько Микола та тьотя Емма. Не кидала, коли надвечір вони сиділи у дворі на галявині, в центрі якої два чоловіки обсмажували в соломі забитого кабана. Не кидала, коли вони з Оленкою, перезирнувшись, непомітно вийшли через хвіртку з двору.

Мишко цього навіть не помітив. Він загубився серед інших дітлахів, що як горобці посідали на паркан з жердин і очікували на ласощі.

Що то були за ласощі! Підсмажені вуха від кабана, хвіст, шкуринки. Просто з полум’я! Через це у багатьох обличчя були замурзані сажею. І в Мишка, звісно, також. Але ніхто не це анітрішки не зважав! Бачила б мама! Та чи зрозуміла би? Але ніде правди діти: Мишко серед замурзаних дітлахів, після цілоденних забав як от ловля на смолу павуків, виливання ховрахів, а потім ще й білування кабана, як ніколи почував себе щасливим!

А Сашко теж почував себе щасливим, ідучи сільською дорогою і тримаючи Оленку за руку. Як зазвичай Мишко. І нарешті думка, що муляла його цілісінький день, набула закінченого вигляду. Він зрозумів, що хоче одружитися з Оленкою.

Підлітки вийшли за село. Сашко порушив мовчанку:

— Гарні у тебе батьки! Гостинні, доброзичливі.

Оленка всміхнулась:

— Та у нас в селі всі такі.

Сашко вдихнув на повні груди:

— Як же добре у вас тут!

— Звісно, що добре, — підтвердила Оленка. — Все своє: і ковбасний цех, і олійниця, і млин. І коней у нас вирощують. Добре селяни живуть…

Мабуть, Сашко мав на увазі дещо інше. Але сперечатися не став.

Оленка вела далі:

— А мій батько тебе розмовами не втомив? Він у нас трохи балакучий.

— Навпаки, дуже цікаво було послухати. І ніяковості не відчувалось. Стріли нас з Мишком, наче все життя знали. Ну а нагодували — досі шлунок тільки-но що не лускається! А вареники які ж смачні! Думав, ще один — і досить. А з’їв ще ледве не десяток!

— Це в селі найперше: нагодувати гостя.

Непомітно спустилася ніч.

Село залишилось десь позаду. Ноги занурювалися в теплий дорожній пил як в перський килим. Дорога бігла й бігла далі, залишаючи обабіч скошені поля.

Збоку дороги було намощено височеньку скирту соломи.

Обидва підлітки одночасно відчули одне й теж саме: вони добряче притомилися.

Сашко зізнався перший:

— Відпочиньмо трохи? Я трохи стомився.

І поліз на скирту, не дочекавшись відповіді. Оленка озвалася трохи глузливо:

— Не звик пішки? Все більш тролейбусом?

— Не пробуджуй в мені спортивну злість! А то на спір підемо до Миколаєва. І хто ще перший втомиться!

Оленка відповіла примирливо:

— Добре, добре! Не підемо в місто. Як же ми тут Мишка залишимо?

— Та він, схоже, тут би залюбки залишився. Давай-но руку, допоможу.

Оленка теж залізла на скирту. Обидва лягли горілиць, дивлячись на небо, що було рясно-рясно всипане зірками. Дзвінко стрекотіли якісь комахи.

Оленка озвалася:

— Небо зоряне. То завтра буде сонячно.

— Поталанило нам з погодою, — погодився Сашко. — А хто це стрекоче? То твої улюблені цикади?

— Е, ні! Ночами чутно коників та цвіркунів. А цикади співають вдень, в спеку.

— А тоді вночі що вони роблять?

— Сплять, мабуть!

Сашко пирхнув:

— Так таки сплять? Цілісінький день співали про кохання — і вночі спокійнісінько пішли спати нарізно? Я б не пішов.

Оленка трохи знітилась від натяку:

— Пустун же ти, Сашко!

Сашко підвівся на ліктях і схилився до Оленки.

— Я не пустую. Я тільки…

— Тільки — що?

Сашко схилився ще нижче.

— Я… Я хотів спитати: ти кохаєш мене?

Оленка відповіла майже пошепки:

— А ти сам не здогадуєшся?

Сашко пильно подивився Оленці в очі, а потім обережно покрив її собою. Шепіт, шурхіт, цілунки. Трохи згодом почувся придушений стогін Сашка і короткий зойк Оленки.

Потому обидва довгенько мовчали, наче боялися, що бодай один звук зруйнує чарівність відкриття.

Тоді ще не було ані Чорнобиля, ані гормональних пігулок, ані їжі бозна з чого. Тож ніщо не заважало Природі сумлінно виконувати свою місію щодо подовження роду: Оленка завагітніла. Тільки про це поки що ніхто не здогадувався.

Сашко поклав голову Оленці на коліна, закрив очі і спитав:

— А що там твій батько розповідав про якийсь німецький скарб?

— То задовга історія.

— Люблю задовгі історії. — Сашко позіхнув. Його вже навертало на сон.

Оленка додала:

— Задовга і засумна…