— Як це: «одружуюсь»?! — Лариса Едуардівна оскаженіло ялозила гарячою праскою по сніжно білому простирадлу, наче хотіла разом із зморшками на білизні начисто вигладити із пам’яті слова сина. — Ти що, з дубу впав? Такий молодий! А навчання?
— Піду на заочне…
— Та тебе ж відразу в армію запроторять! На заочному ж броня не дійсна!
— Я ж і сам хотів відслужити на флоті. Чи ти забула?
— А житимете де?
— Ну, у нас же три кімнати…
— Ото вже твоя лярва налаштувалася з нами оселитися! Дзуськи! Вона що, завагітніла?
— Мамо, не смій! Чому одразу «завагітніла»? Ми просто кохаємо одне одного і хочемо жити разом до кінця життя. Хоча б спробуй зрозуміти мене!
— Я дуже добре тебе розумію! Ти подорослішав, а тут хижа селючка трапилась, підпустила до себе і вчепилася мертвою хваткою!
— Мамо!!! Благаю, замовкни! Бо сама ж будеш шкодувати за свої слова! Нумо, дочекаємось тата з рейсу і тоді повернемося до цієї розмови.
Лариса Едуардівна й справді замовкла. Але не на прохання сина. Вона почала подумки комбінувати, як їй до повернення чоловіка назавжди розлучити сина з його пасією.
Вітя обере сторону сина. Він нічого не казав, але чи вона його не вивчила за стільки років? Дівча йому подобалося. І що там може подобатися? Пласка, худюща! Чи в неї глисти? З селючки трапиться!
Днів зо два Лариса Едуардівна мізкувала і сяк, і так, доки не дійшла думки, що вона робить це заради щастя сина. І що він сам буде їй дякувати згодом. А чоловіку вона якось пояснить, не вперше.
Коли рішення визріло, подумки вона тріумфувала: «Хотів армію? Буде тобі армія! Хотів на підводного човна? Буде тобі підводний човен!».
Пропливла до кабінету, зняла слухавку з нового-новісінького чеського телефонного апарату, напам’ять набрала знайомий номер і кришталевим янгольським голосочком защебетала:
— Петро Семенович, добридень! Як ся маєте? І в нас все добре, Вітюша у рейсі, Ви ж знаєте… Та в мене малесеньке проханнячко, то чи не допоможете? Моєму лобуряці вісімнадцять, має йти в армію…
— Так, так, так, розумію. Що, зробити десь ближче до домівки?
— Ні! — На кілька хвильок Ляля не дотрималась ролі і сказала занадто поспішно. — Якнайдалі. І на підводного човна.
На другому кінці проводу запала мовчанка. Трохи згодом пролунало:
— Це ваше спільне рішення? Віктор знає?
— Ну звісно ж, знає! Чи ми перший день знайомі? Як Ви могли подумати інше?
От через те, що родина високому посадовцеві була відома, він як раз інше і подумав. Але згадалася доля самого Віктора, що армія змінила йому життя просто на сто вісімдесят градусів, згадалися його нарікання, що жінка дуже вже пестить дітей.
То, можливо, і правда в родині вирішили виховати справжнього чоловіка? Отож десь через тиждень в поштовій скрині Сашко з подивом знайшов повістку на осінній набор до армії.
Позаду залишилась медична комісія. До відправки залишилося два дні. Напередодні мали завітати родичі і знайомі — проводи до армії були зайвим приводом пишно погуляти. Щодо Оленки мати була невблаганна: хто вона, аби проводжати Сашка разом з родичами? От витримає вона чотири роки, вірно дочекається… Подумки ж Лариса Едуардівна думала, що сам Сашко за чотири роки геть забуде свою так звану наречену. Ще скільки в нього буде таких дівчат! А краще — не таких, а більш гідних.
Отож з Оленкою Сашко прощався на звичному місті набережної. Мишко товкся поряд.
Лариса збагнула, що незабаром залишиться без чергової няньки, тож не збиралася втрачати останню можливість перекласти догляд на чужі плечі.
Сашко намагався пояснити, чому навіть в останній день вони не зможуть побачитися:
— Мама влаштовує проводи. Тата не буде — він у рейсі. А будуть деякі татові друзі,тьотя Свєта, мої співучні по школі…
Оленка не дослухала:
— Я навіть не питаю, чи можна мені прийти проводити тебе.
Сашко ніяково пояснив:
— Я намагався запевнити маму. Але вона каже, що це негарно — неодруженій дівчині проводжати хлопця.
— А проводжати в ролі нареченої? Що тут такого, скажи? Всі так роблять!
Сашко будь що хотів виправдати матір:
— Не ображайся, вона ж як краще хоче! Щоб люди не осудили.
— Я тільки це і чую: що скажуть люди! А що скаже власний син їй, здається, байдуже!
Оленка вже не могла стримати сліз.
— Хоч ти зрозумій! Не потрібні мені ваші гулянки! Я просто хочу наостанок якнайбільше побути с тобою! Перед розлукою! Ти вирвешся до мене хоч на хвилинку?
Сашко відповів непевно:
— Та мамка ж на всю ніч гостей запросила. Потім — в таксі і на вокзал. Всі разом.
Оленка глибоко зітхнула. Сказала скептично:
— Зрозуміло.
Сашко помовчав. А потім повів далі. Але це вже був інший Сашко. Наче за ці кілька днів він неабияк подорослішав. І, попри перспективу розлуки з коханою, видавався спокійним і впевненим у собі.
— Так навіть краще. Відслужу армію, то мені вже виповниться двадцять два роки. Піду працювати, оселимося в гуртожитку, станемо на квартирний облік. Інститут заочно можна закінчити. Скільки людей так роблять! Разом все можна подолати. Тільки… Ти мене дочекаєшся? Це ж чотири роки!
— Сашко, ти геть дурний чи як? — з очей у Оленки сльози полилися ще рясніше.
Мишко, чи розумів, чи ні, що воно до чого, теж тер кулаками заплакану мармизу.
— А листи писатимеш? — запитав Сашко.
— Кожного дня! І ти пиши. Розумію — в тебе ж час не завжди буде. То хоча б по два слова. Бо я ж тут збожеволію!
Невдовзі в квартирі Сашка відбувалися гучні проводи майбутнього моряка.
Посеред кімнати стояв довгий стіл з наїдками. В голові столу сидів Сашко, підстрижений «під нуль». За столом по обидві сторони — гості, вже добряче напідпитку. Крім Сашка. Сашко сидів похмурий і тверезий.
Серед гостей траплялись чоловіки в морській формі. Після добрячої порції спиртного, та з наїдками, що Лариса не поскупилася наготувати, настрій у всіх був навіть піднесений. Хтось за столом намагався затягнути пісню. Лунали тости за справжнього чоловіка, за майбутнього моряка, за гідного послідовника свого батька.
Коли напівсонні гості порозходилися по різних кутках, аби за розмовами або й сном дочекатися ранку, Лариса разом із Свєткою прибрали зі столу й усамітнилися на кухні.
Лариса старанно перемивала посуд, аби не марнувати часу, а заразом розпитувала подругу:
— Ну то що Олексій, не повернувся?
— Ні, пішов в рейс, навіть не попрощався.
— А де ж він тепер мешкає? Куди речі відвіз?
— Та в нього й речей — тільки невелика валіза: форма зимова, форма літня, тільник, білизна — ото й усе. Своє все забрав, до порваних шкарпеток. А спільне все залишив.
— То, може, й повернеться?
— Ні, я його знаю. Це кінець.
Лариса поспитала з легким презирством:
— Ну, а той твій, через кого весь цей цирк?
— Та то такий лантух! Як сказала йому, що Олексій про все дізнався — й дорогу забув. Відразу підібгав хвоста. Господи, де була моя голова?!
Свєтка розплакалася.
Лариса не втрималася аби не штрикнути подругу:
— А я тобі казала! Ну все, все. Досить рюмсати. Може, згодом все якось владнається.
— З боку воно легко радити. Як кажуть, чужу біду на воді розведу. От у тебе сина забрали — теж невелика радість. Ти що, не змогла якось владнати?
— Порівняла! І не збиралася. Це ж обов’язок перед Батьківщиною. Служитиме у флоті, на кордоні! Почесно й цікаво!
У Свєтки сльози наче враз просохли:
— Лорка! Я ж тебе скільки років знаю! Ти хоч мені про обов’язок перед Батьківщиною не наспівуй. Що, Сашко з дівчиною посварився? Щось я її серед гостей не бачу!
— Яка ще дівчина? — зло відрубала Лариса. — Згадала! Ну, зустрівся з нею раз-другий. А вона, як узнала, що чекати треба аж чотири роки, і ім’я його забула. То й добре — повернеться мій Сашко з армії, кращу знайде.
— Знайде чи ти йому знайдеш?
Лариса витримала паузу. Потому відповіла:
— Ходімо до гостей, забарилися вже.
Вже жеврів світанок, коли під вікном засурмили таксі. П’яненькі гості повиходили на двір, почали вмощуватися в салон двох автівок.
Сашко відвів убік Мишка.
— Ти пам’ятаєш, де Оленчин гуртожиток?
— Питаєш!
Сашко почав поспіхом інструктувати брата:
— Ми зараз всі поїдемо на вокзал, а ти побіжи до Оленки, віддай їй мого листа. Гаразд?
— Гаразд!
— Тільки мамі…- почав було Сашко.
Та Мишко навіть не дослухав:
— Та що ж я, маленький?
Сашко чуло обійняв брата:
— Ні, ти тепер залишаєшся за старшого. І Оленку захищатимеш замість мене. Домовились?
Мишко як зміг втягнув живота і молодечо відповів:
— Слухаюсь, капітане!
Надалі він залишився як не охоронцем, то хоча б зв’язковим між закоханими. Бо мати Сашка й чути про наречену сина не хотіла.
Хто з дівчат чекав хлопця з армії, має пам’ятати, що все життя у них точиться від листа до листа.
Вже з перших же тижнів запам’ятовуєш розклад роботи листоноші. З нетерпінням перебуваєш вихідний, зате у понеділок можеш отримати не один, а декілька листів. А коли листів кілька діб нема — то такого краще не зазнавати.
Оленка писала Сашкові кожного дня. Конверти обирала «авіа», аби швидше домчали до коханого. А натомість отримувала непоказні, без марки конверти з печаткою військової частини. І які ж вони були жадані й очікувані!
Якось Оленка принесла до бібліотеки цілий стос листів, аби зачитати найцікавіші новини від Сашка.
Марта Артурівна сказала доброзичливо:
— Навіщо діставати листа? Ти ж їх, мабуть, до останньої літери завчила?
— Та вони ж його рукою написані! То я наче торкаюсь Сашка!
— Зрозуміло. Що то значить: закохані.
Оленка була ладна розмовляти про кохання цілодобово:
— Марта Артурівна! А ви кохали в своєму житті?
— А як же? Звісно, кохала! — Очі старенької бібліотекарки затягнуло мрійливим серпанком.
— Ви чомусь ніколи не розповідали про коханого. Він… загинув на фронті?
— На фронті. Тільки з другого боку фронту.
Оленка пополотніла:
— Невже він… запроданець?
Марта Артурівна журливо відказала:
— Ні, він підпільник. А я була його дружина — спочатку за легендою, а потім закохалися одне в одного. Я ж німкеня, то фашисти мені довіряли. Я в кошику й документи підпільникам носила, і зброю. Косу розпушу, зверху кошика пляшку горілки виставлю — і через піст. Вони горілку хапають. «Шнапс, шнапс!» волають. А далі й не дивляться. Так на пару з чоловіком і боролися проти «нового порядку». Тільки ж ми списків не залишали. Ото ж після війни до таборів потрапили й винні, й невинні.
— То він в таборі помер?
— Ні, його розстріляли фашисти після доносу одного покидька. Був тут один — Федір Громов. Вродливий, гад. Тільки що шрам прямо через ліву брів трохи його псував.
Оленка замислилася:
— Дивно. І мама розказувала про якогось запроданця з понівеченим обличчям. То ви так більше нікого й не покохали?
— Не до того було. Як чоловік загинув, нікому стало підтвердити, що я працювала на підпільників. Ми суворо дотримувалися конспірації: знати тільки одну особу з підпільного ланцюжка. Командний склад міг знати декількох осіб. Отож бо як в 1944-му Миколаїв звільнили, я потрапила на десять років в трудовий табір. Відбула з них дев’ять, а в 1953-му оголосили амністію.
— Шкода. Вибачте, що нагадала.
Марта Артурівна примружилась:
— Облиш. Я ж не намарно в війну попрацювала — задля таких, як ти. А все інше… Відболіло вже. Та й згодом розібралися, реабілітували. Тільки часу не повернеш. Ну, то що ж твій Сашко тобі пише?
Оленка охоче відповіла:
— Пише, а як же! Пише, що потрапив в учбовий загін тихоокеанського флоту. Там готують молодших зв’язківців для кораблів і підводних човнів. Вчиться гарно, відмінник бойової і політичної. А ще йому надали форму. Він мені фотографію вислав. Хочете подивитися? Такий красень!
Оленка почала нишпорити в сумочці. Раптом у неї виник позив блювоти. Вона не стрималась і виблювала на підлогу.
— О, вибачте! — Сказала ніяково. — Що це зі мною? Зараз я все приберу! Зараз!
Прожогом збігала за ганчіркою і почала витирати підлогу.
Та Марта Артурівна вивільнила її руки, взяла обидві долоні у свої і пильно подивилася їй в очі.
— Оленка, ти що, вагітна?
Оленка відповіла невимушено:
— Та ні! Таке скажете.
— Так! — Голос Марти Артурівни став рішучій. — А ну, сідай і розповідай! Було?
Оленка зашарілася:
— Було. Один раз було.
— Коли?
Оленка сказала тепер вже перелякано:
— В серпні. В самому кінці серпня.
— Зрозуміло. Слухай, дитинко. Спочатку ти йдеш у лікарню. Потім їдеш додому і розповідаєш все мамі. А потім — пишеш листа своєму Сашкові.
Оленка відповіла геть спантеличено:
— О, Господи! Та як же я таке напишу в листі? Що він про мене подумає? А раптом це помилка? Ні, хай вже потім.
— То як знаєш. А от в лікарню — якнайшвидше!
Лікарка лише підтвердила здогадку старенької бібліотекарки:
— Строк — чотирнадцять тижнів. Аборт робити запізно.
Оленка відповіла тихо, але твердо:
— Я й не збиралася. Народжуватиму.
— А чого ж так пізно на облік прийшла вставати? Така молодесенька! Мало які ускладнення можуть бути? Ще на дитину вплине. Надалі відвідини до лікаря не пропускайте.
Оленка відповіла серйозно:
— Не пропускатиму. Нізащо не пропускатиму.
Лютий на Далекому Сході не такий лютий, як січень, але мороз все ж таки щипав курсантів за відкриті вуха.
На плацу перед казармою в рівне каре вишукалися моряки-учні. Командир учбового загону під час чергового розводу саме зачитував наказ:
— …Направити для доукомплектування атомного підводного човна К-129[32] з числа відмінників бойової і політичної підготовки учнів за такими спеціальностями…
І далі йшов перелік курсантів, серед яких був й Сашко.
Як він складав свої речі до валізи, його оточили товариші по службі, що жваво обговорювали талан Сашка:
— Поталанило! Після рейсу на підводному човні можна розраховувати на позачергову відпустку.
Сашко відгукнувся задоволено:
— Я б не відмовився.
— А що, є до кого їхати? Дівчина чекає?
Хтось з кутка казарми випередив Сашка:
— Та чекає, чекає. Ти бачив в нього стос листів? На пів-валізи!
Хтось з курсантів ляснув Сашка по плечу:
— Прощавай, друзяко!
Сашко виправив друга:
— Чом «прощавай»? До зустрічі! — і залишив казарму.
Десь через два тижні потому в далекому Миколаєві в своїй затишній квартирі на імпортному дивані перед телевізором сиділа Лариса.
Єдиний існуючий тоді канал показував на честь Восьмого березня перший випуск «13 стільців». Лариса дивилась на екран, та на дотепні ремарки ведучого не реагувала. Обличчя мала скривджене, невдоволене.
Нарешті буркнула до себе, відповідаючи на свої ж невтішні думки:
— На Віктора не дивуюсь, що забув вчасно поздоровити з Восьмим березня. Він ніколи не був романтиком. І вже, мабуть, не стане. Але ж Сашко! Він же завжди так зворушливо поздоровляв мене із святом! Ще змалечку. Квіти малював, малюнки на дошці випалював! А цього разу — навіть листівку забув прислати. Цій, своїй, либонь, не забув!
Саме в цей час лунає трель телефону.
Ларисі настрій вмить поліпшується.
— Це Сашко! — вигукує вона розчулено. — Розумнику мій! Згадав!
Похапцем хапає слухавку:
— Слухаю, любий!
В телефоні запала мовчанка.
Мовчанка затягнулася.
А потім пролунав голос. Голос знайомий, але геть не радісний:
— Лариса, це я. Привіт.
Лариса, пізнавши знайомого військового, трохи зніяковіла:
— А, це ти… Вибач, я чекала на дзвінок сина. Має подзвонити, аби поздоровити.
В слухавці мовчанка. Згодом:
— Віктор вдома?
Лариса відповіла трохи роздратовано:
— Та ні, в рейсі. Як завжди.
Знову мовчанка. А потім з напругою:
— Лариса, не хочу тебе передчасно лякати, але в мене бентежні відомості. Я по своїм каналам довідався, що підводний човен, що Сашко на ньому вийшов на патрулювання, зник.
— Як це: зник?!
— Не подає сигналів.
— А має подавати?
— Ти завчасно не хвилюйся. Можливо, є якесь пояснення. Апаратура зламалася абощо. А як Віктор повернеться — хай відразу мені зателефонує. Ах, мало не забувся! Поздоровляю тебе із святом!
— Поздоровив уже! — відповіла Лариса й спересердя кинула слухавку. Потім знову зняла. Набрала номер Свєтки. Без привітання рубонула:
– Їдь до мене. Якнайшвидше їдь! — і розридалася.
Відтоді час для Лариси почав тягнутися, наче гумовий.
А що ж тоді казати про Оленку? Вона, як дізналася, що з Сашком могло щось трапитись, не дні рахувала — години. На роботу не ходила — була в до-пологовій відпустці. Але в бібліотеку приходила. Аби побалакати з Мартою Артурівною.
І цього разу зайшла. Бо більше побалакати й не було з ким.
Марта Артурівна кивнула на чималеньке черевце:
— Тобі ж, мабуть, стояти важко. То сідай-но.
Оленка відказала засмучено:
— Стояти не важко. Не думати — важко.
— Що, так і нема ніяких новин? Може, батьки що-небудь знають?
— Ні, теж нічого. Мишко до мене прибігає часто-густо. То розповів би.
Оленка на тих словах не втрималася, почала плакати.
Марта Артурівна встала з-за столу, підійшла до Оленки, пригорнула її голівку до себе:
— Ну годі, годі! Не хвилюйся, тобі не можна.
— Не можу не хвилюватися. А без Сашка мені до себе байдуже!
Марта Артурівна трохи відсторонилася, взяла її обличчя в свої долоні і вагомо промовила:
— Е, ні, любесенька! Не байдуже — ти цим зашкодиш дитині. Ти тепер за двох відповідаєш. Як там не вийде, а Сашко житиме в своїй дитині.
Оленка з розпачем сказала:
— Сашко навіть не знав про дитину! Я все зволікала, зволікала. Не наважувалася розповісти.
— То вже як є. А тепер заспокойся. Хоч трохи заспокойся. Гаразд? Може, все владнається. Поки напевне не відомо гіршого, надія не повинна вмирати!
Мало, які дива на світі бувають! Ми ж і не знаємо усього. От як, наприклад, про партизан під час війни. Може, їхнього човна десь переховують. Ремонтують або що. Всяк може бути! То ж заспокойся! Домовились?
Багато морських міст по всій земній кулі мають пам’ятники дружинам моряків: Одеса і Галаксіді, Архангельськ і Барселона, Мурманськ і Осло…
Навряд чи цей факт так уже тішить шанолюбство жінок. Не потрібна їм бронзова статуя! Аби чоловік повернувся живим! І в цьому остраху за коханого жінки проводять все життя.
Що ж тоді казати про тих нещасних, яким не дісталися не тільки останки загиблого чоловіка, а й навіть пам’ять про нього?!
Такому навмисному забуттю був відданий екіпаж підводного човна К-129.
Субмарина стала жертвою шалених перегонів між Америкою і Радянським Союзом в намаганні виробити все більш руйнівну зброю. І в цій гонитві дев’яносто вісім членів екіпажу були так, просто неминучими втратами.
Звісно, човен шукали. Шукали протягом сімдесяти трьох діб. А як не знайшли, то зробили вигляд, що такого й не було взагалі!
В квартирі Сашка зібралась вся родина. Настрій був гірший, ніж на похоронах. У Лариси обличчя аж набрякло від сліз. Свєтка сиділа поряд. Мовчки сиділа. Чим тут можна зарадити?
Крім родини в кімнаті був сторонній в морській формі. Схоже, він щойно прийшов і тихенько розпитував Віктора:
— Так що? Це вже незаперечно?
— Мабуть, що так. Хоча вони написали якось цинічно: визнати померлим. Наче він невідомо де і як помер.
— Ти ж розумієш: не все й не всім можна казати.
— Від того якось не легшає, — гірко відповів Віктор.
В цей час Мишко тихенько вислизнув з кімнати. Клацнув замок на дверях. Ніхто навіть не звернув уваги.
А Мишко щодуху біг знайомим маршрутом до знайомого гуртожитку. Він не тільки хотів першим сповістити Оленку про страшну новину. Ще він хотів просто побалакати. Побалакати з людиною, що на цей час здавалася йому більш рідною, ніж всі члени власної родини.
Година була пізня, тож двері в гуртожиток були зачинені.
Мишко навперемінно тис на дзвоник і тарабанив у двері. Тис і тарабанив. Тарабанив доти, доки йому таки не відкрила заспана чергова. Мишка пізнала, але неабияк здивувалася:
— Тихіше ти! І чого його гамселити проти ночі?
Мишко захекано відповів:
— Мені потрібна Оленка! Терміново!
Чергова відповіла:
— Так забрали її! До пологового будинку забрали. Ще відучора!
Мишко обернувся і стрімголов скотився сходами вниз.
На той час Оленка вже відпочивала після пологів.
Позаду залишилися години болючих переймів, побоювання лікарів, метушня акушерок. І в той час, коли пошуки підводного човну К-129 офіційно було припинено, в родильній залі роздався досить гучний крик немовляти.
Акушерка урочисто об’явила Оленці:
— У тебе хлопчик! Три з половиною кіло важить! Чоловік зустрічатиме?
Оленка відповіла ледь чутно:
— Ні, він… Він в армії.
— То нічого. Приїде — а хлопча вже бігає.
Оленка відвернулася до стіни. Роздалися ридання, радше виття. Виття низьке, безнадійне. Виття не дівоче — удовине.
Коли Оленка з сином вийшли з лікарні, на тротуарі біля входу були мама з татом і Мишко.
Мати сказала:
— Ну що, тепер ти до нас назавжди?
— Ні, тільки на час відпустки. І повернусь у місто. А то Сашко повернеться додому, а мене немає.
Мати кахикнула:
— Так ти ж казала…
Оленка перервала на півслові, сказала крижаним тоном:
— Його мертвим ніхто не бачив. Ніхто. Я чекатиму. Може, їхнього човна в нейтральні води винесло. Може, в полон взяли. Чи на невідомий острів винесло. Та мало що могло трапитися?!
Блажен, хто вірує, — такому тепло жити.
Оленка, аби урвати прикру розмову, трохи випередила батьків. Її наздогнав Мишко.
— Оленко, а дай-но глянути на небожа.
Оленка зупинилася і відгорнула краєчок пелюшки.
Мишко зачаровано задивився на немовля.
— Який кумедний! А назвеш як?
Оленка охоче підтримала розмову:
— Вже назвала. Це у нас Вовчик. А знаєш, який він розумний? Коли на руках у сторонніх — ані мур-мур! А як я його беру, одразу голос прорізається. А йому ж лишень тиждень!
Мишко питає сторожко:
— А мамі можна сказати?
Оленка враз насупилася:
— Ні! Ні, я сама. Трохи згодом.
Мишко, здається, зітхнув навіть з полегшенням:
— А приходити до тебе можна? Погратися з малим.
От тепер голос Оленки потеплішав:
— Можна, тільки через два місяці, коли декретна відпустка скінчиться.
— А що воно таке?
— Ну, просто відпустка. Я трохи у батьків поживу, а потім повернуся.
— Тільки швидше повертайся! — І Мишко щодуху побіг додому.
Як Оленка повернулася від батьків, вирішила, нарешті, сходити до Сашкової мами показати онука.
Вовчик щось трохи комизився. А що осіннє повітря вже посвіжішало, Оленка побоювалася, аби він не застудився. То ж як її не лякала зустріч, вона пришвидшила ходу і рішуче зайшла до під’їзду.
Перед дверима зупинилася. Відхекалась. Боязко надавила на кнопку дзвоника. Відсмикнула пальця.
Вовчик наче відчув настрій мамки, бо перестав комизитись, притихнув.
За хвильку двері відчинилися. Лариса від несподіванки оніміла. Трохи відступила вбік. Оленку пустила. Але далі порогу не запросила.
Спросила різко:
— Навіщо прийшла?
Оленка може й очікувала на таку реакцію, але вороття вже не було:
— Ось… Хочу Вас познайомити з онуком… Вовою звуть.
І вона відгорнула куточок пелюшки. Малий саме в цей час посміхнувся.
Лариса відповіла крижаним голосом:
– І в тебе вистачає нахабства з’явитися до вбитої горем матері, зіграти на її почуттях і притулитися до заможної родини зі своїм байстрюком?
Оленці наче сили з’явилися. Вона будь-що хотіла переконати Ларису в правоті. Не заради себе — заради сина, заради Сашка, та й заради Сашкової матері й Вовчикової бабусі, кінець кінцем.
— Ларисо Георгіївно! Ви ж тільки гляньте на нього! Це ж викапаний Сашко!
Лариса гримнула:
— Геть звідсіля! Іди, не доводь до гріха. Я не триматиму на тебе зла за твою брехню. Але якщо ти знову заявишся…
І з гуркотом зачинила двері.
Оленка ледь встигла відсахнутися, аби дитина не забилася.
Наступного дня приїхала мама. І як вона завжди відчувала, що дочці зле? Розглянулася по кімнаті. Як там можна впорядкувати маленьку кімнату в гуртожитку? Але порядок був ідеальний. Дитячі речі старанно випрасувані, поскладені. На видноті тільки дитячі іграшки. На поличці — фото Сашка в морській формі.
Оленка сиділа за столом з мамою. Очі сухі: сліз вже не було.
Емма бідкалася:
– І як же ти тут сама? Кімната малесенька, не обернутися!
Оленка відрубала — відчувалося, що розмова виникає не вперше:
— Маленька, зате окрема! І не виженуть, доки черга на квартиру не надійде.
— Це скільки ж чекати? Років сто? Повертайся додому, га? Там же і молочко, і фрукти, і свіже повітря… І за онуком я доглядатиму. І працювати, як хочеш, можеш піти до бібліотеки чи то в школу, чи в Будинок культури.
Оленка озвалася рішуче:
— Мамо, не вмовляй. Не примушуй мене відмовляти тобі. Я буду тут. Чекатиму Сашка.
Емма погодилася:
— Та добре, добре. То хоч приїзди якомога частіше. На літо дитину залишай. Гаразд? — А сама нишком зиркнула на дочку. Бідолашна дитина! Таке пережити в такому віці!
— Це ще зарано обіцяти! А от як Вовчик від материнської цицьки відлучиться, тоді…
Емма підхопила розмову:
— Господи, час як плине! Я очима кліпнути не встигла — а вже моя дочка розмовляє про відлучення від грудного молока.
Оленка примостила сина до грудей, задивилася з ніжністю:
— А що ж? І ми швидко виростемо. Ач, які ми вже дорослі?
Чужі діти ростуть швидко.
Начебто нічого не змінилося: та ж охайна кімната, той же стіл, така ж випрасувана білизна. Тільки що замість дитячих іграшок де тільки видно іграшкові кораблі.
Вовчик саме сидів за столом і з апетитом снідав. Оленці доводиться підсипати йому ще й ще.
Хтось постукав у двері.
Оленка відчинила — на порозі стояв Мишко. Заввишки був чи не на голову вищий за Оленку. А завтовшки — майже рази в два. Виріс! Тоненький дитячий голос часом переходив в хрипкий басок. Верхню губу вкрив чорний пух.
Оленка радісно запросила:
— Заходь, заходь! Снідатимеш з Вовчиком? У нас гарбузова каша. Смачна! А ще є варення з райських яблук.
Мишко охоче сів і з неабияким апетитом почав їсти. Щодо їжі вони з Вовчиком могли позмагатися. Кожен в своїй віковій категорії, звісно.
Мишко з напханим ротом сказав:
— А ти вже чула, що Сашкового човна знайшли? Американці знайшли. Половину витягли. Там кілька загиблих матросів було. А друга половина відламалася.
— Я чула тільки, що американці випадково натрапили на якийсь затонулий підводний човен. Так?
Мишко відповів значуще:
— Ага, випадково! Та вони навмисно там орали море, аби першими знайти залишки атомного човна і першими добутися до секретних документів. Та їм не пощастило — під час ремонту капітан попросив перенести шифро-піст і таким чином подовжити свою каюту. Він був велетнем. Тож документи залишилися в тій, другій половині.
Оленка сказала недовірливо:
— А ти звідкіля все це знаєш, розумнику?
Мишко гордовито пояснив:
— Підслухав розмову батьків.
– І не соромно тобі підслуховувати?
— Соромно, соромно! А тепер ми збираємось їхати на Камчатку, в село моряків-підводників Рибачий. Батьки хочуть хоч так попрощатися з Сашком, квіти кинути в море. Поїдеш з нами?
— Сам же знаєш, що ні…
— А сама поїдеш?
— Чом сама?! З Вовчиком.
Мишко доїв. Підвівся, аби йти.
— До побачення. — Сказав, а сам стоїть. Відчувається, що йому затишно тут. Більш затишно, ніж у батьківській ідеально впорядкованій квартирі. — Як приїдемо — я до вас зайду, розповім, що й до чого.
Мишко вийшов. Оленко повільно зачинила двері.
Вовчик, що досі маламурив гарбузову кашу, спитав у мами:
— А хто це був?
Олена розкуйовдила синову чуба і теплим голосом сказала:
— Це твій дядько Мишко. Сподобався?
— Трохи він загладкий.
— Та хіба то така вже вада?
— Як я тікатиму, він мене не здожене.
— Чого б ти від нього тікав, дуже мені цікаво?
— Та я б несерйозно! А так, понарошку…
Оленка, щось надумавши, каже сину:
— А хочеш, ми поїдемо потягом далеко-далеко? Аж на півострів Камчатка? Там твій тато служив.
Вовчик аж зліз зі стільця і почав стрибати від захвату:
— Хочу, хочу! А коли?
Звісно, в Радянському Союзі було що подивитися. А як же! Під спільним дахом великого могутнього були і суто слов’янські Україна й Білорусія; і мусульманський Узбекистан; і Кавказ із надміру ревнивими хлопцями і знаменитою кавказькою гостинністю; і прибалтійські республіки, яких, як не намагалися, не змогли обкарнати під загальний радянський гребінець.
Все воно так. Але за наявності такого розмаїття у радянської людини не було найголовнішого: права вибору. Права обирати для відвідання будь-яку країну за своїм смаком.
А той смак теж формувався дещо своєрідно. В свідомості радянської людини на довгі роки закарбувалося: Радянський Союз — єдиний на планеті… Та ні, у Всесвіті! Отож, єдине у Всесвіті безпечне місце. А за його межами, як за парканом в «Граді приреченому»[33] — або пустеля, або болото, або скажені з павіанами.
Теоретично їздити за кордон не заборонялося. А насправді це була ще та морока. Бо навіть задля країн соціалістичного табору потенційному туристові так мозки компостували усілякими довідками-характеристиками-співбесідами, що звичайні люди воліли їздити відпочивати в Крим. Та й вартість квитків всередині Союзу була більш-менш невелика. Це правда. То ж з України до Владивостока можна було добутися за якусь там дещицю протягом тижня. Якщо часу не шкода.
Оленка з Вовчиком потягом добулась до Пермі. А звідти вже літаком. Бо дуже вже довго їхати! А відпустка у бібліотекарки була надто куца.
І ось задовгий шлях позаду.
Аби ж Оленка була в іншому настрої, звернула б увагу, яка ж тут краса! Сопки, вулкани, краби з клешнями з метр, без перебільшення! Тиша, повітря чисте-чистісіньке! Народ приязний. Багато сімей моряків або ж рибалок.
Але Оленка була наче у напівсонні нічого кругом себе не помічала…
Вони приїхали в селище Рибачий.
Було досить холодно. Оленка і Вовчик зупинились перед гранітною меморіальною плитою, на якій вибито імена загиблих моряків з підводного човна К-129.
Вовчик почав читати:
— Під-вод-ни-кам ти-хо-о-ке-ан-цям… Мат-рос… Мат-рос… Мат-рос… Міч-ман… Мамо, а що таке «мічман»?
Оленка не відповіла. Дивилась на плиту широко розчахненими очима. Наче незряча. По щоках котилися сльози. Оленка їх навіть не втирала.
Досі Оленка жила надією, що невідомо чим живилась, що була тендітна, як осіннє павутиння, але втримувала Оленку над прірвою відчаю. А тепер рештки тієї примарної надії було надійно поховано під гранітною плитою, на якій було вибито ім’я її Сашка.
Після поїздки на Далекий Схід Оленку наче хто підмінив. Найперше вона почепила на світлину Сашка чорну смужку. Наче самій собі силувалася нагадати: все, кінець надії! Похапцем звільнилася з роботи. Потому чим швидше почала збиратися до батьків. Тобто, робила все, аби бути подалі від місця, де вона була щаслива так недовго, що туга з минулим мала з часом зжерти світлі спогади.
Наразі в кімнаті було троє — Оленка, Мишко і Вовчик. Ніколи такого безладу не було. Кругом лантухи, коробки, стосики книг, які Оленка перемотала мотузкою. Найбільш цей гармидер подобався Вовчику.
А Мишко був серйозний, замислений.
Врешті решт він озвався до Оленки:
— То, може залишитесь?
— Треба їхати, батьки старенькі, хворіють.
Мишко зітхнув:
— Шкода! Я б до вас приходив, з Вовчиком ходив гуляти.
— Та він вже дорослий, на той рік в школу. Сам гуляє. А ти вчись гарненько. Не сором брата. Надумав вже, куди підеш після школи?
Мишко відповів без ентузіазму:
— Мама хоче, аби я пішов на доктора.
Оленка хмикнула трохи скептично:
— Он як! А ти сам хочеш?
— Ні! Я вигляду крові боюся!
Оленка заспокоїла:
— Може, з часом звикнеш.
З вулиці почувся сигнал вантажівки. Оленка визирнула у вікно.
— Ото вже за нами. Час їхати.
Мишко відвернувся і захлюпав носом.
Оленка присоромила:
— Отакої! Це що за новина? А ну, капітане, припиніть розводити сирість!
Мишко відповів крізь сльози:
— Слухаю, адмірале!
До Олени в двір прийшла сусідка. В руках чомусь тримала купку одягу. Оленка глянула запитально. Сусідка не забарилась пояснити:
— Ти не знаєш, з якого дива в моїй кукурудзі Вовчик розвісив свою одіж? Дивись, це ж його труси, його футболка! Ось, сьомий номер на спині!
Олена приречено зітхнула, взяла одіж, запевнила:
— Давай-но сюди. Прийде додому — побалакаю, що це за чергова витівка у мого гульвіси.
Згодом у вікно Олена побачила сина. Йшов тихим шагом, не біг, не підстрибував, бо в нього нещодавно з ноги зняли гіпс.
Зайшов до хати і отетеріло втупився на стіл.
На ньому лежала його спортивна форма.
Олена сказала не те що б сердито — стомлено:
— Не поясниш мені, що це таке?
— Та форма. Спортивна.
— Це я й так бачу. А, скажи-но, що вона робила у сусідській кукурудзі?
— Так ти ж не саджала цього року кукурудзу!
— Це має мені що-небудь пояснити?
— У хлопців був чемпіонат з футболу…
— Добре. То й що?
— А я ж центральний нападник у команді…
— То й що з того? Не тягни!
— Без мене хлопці б продули…
У Олени майнула здогадка:
— Тільки не кажи, що ти пішов грати! В тебе ж ще кістка на нозі не зміцніла!
— Я добряче забинтував! І мені не було боляче! Ані трішечки!
Олені не було сил сперечатися. Вона відчинила двері аби йти на двір. Вовчик наостанок вигукнув:
— А форму я виправ! Вона чиста!
Як Олена з сином переїхали до Степового, Вовчик миттєво вписався в місцеву спільноту дітлахів.
В Миколаєві де його було гратися? Довгий коридор в гуртожитку, куди, хто мав, випускав своїх дітей. Не розігнатися! А на вулицю батьки не випускали.
Інша справа тут, в селі!
Для малого Вовчика сам двір був цілий всесвіт. Тут було ціле підземно царство — підвал. Тут була власна ділянка з городиною, яку можна було їсти прямо з землі. З краю ділянки, біля самого паркану росла груша. Не просто груша, а груша-патріарх, що кроною затуляла чи не півнеба. Вона мало що досі рясно родила, а ще й давала притулок і птахам, і дрібній живності, і комахам. А що Вовчик майже відразу знайшов собі друзів серед однолітків, то вони, бувало, цілий день сиділи на тій груші. Надумували якісь ігри. Або шукали гусінь й приколювали її шипом до дерева, наче списом. Або, як був сезон, об’їдалися тими грушами, доки шлунок не вимагав спуститися й бігти до вбиральні.
А згодом горизонти для Вовчика розширилися до розмірів всього села. І трохи до околиць. І розваги додалися. Де були ігри, а де й якась користь.
В сезон Вовчик по всіх ярах та байраках збирав терен, шипшину, бузину. Ще з хлопцями виливали ховрахів. Не тільки для забави. Був в селі шкіряник, що вичиняв хлопцям ховрашкові шкуринки. А тоді їх можна було здати. Якась копійчина.
Олена непомітно для самої себе перестала звертати увагу на виховання сина. Не через лінощі, ні! Через хворобу батька.
Чи то далася взнаки робота на уранових копальнях, чи то прокинулася якась дрімаюча ракова клітина, аби ж знати!
Спочатку Микола почав все частіше скаржитися на проблеми зі шлунком. Навіть колись там в лікарню звернувся. Зробив, що порадили: попив якісь ліки, травичку. Дієту сяку-таку витримував. А воно все гірше й гірше.
І коли вже лікарі направили його до області, було запізно. В нього виявили рак шлунку.
Смерть менш болісна ніж її очікування. Отож і родичам найважче не глядіти хворого, а чекати. Чекати неминучого кінця і спостерігати за стражданням близької людини, що її біль можна лише тимчасово вгамувати потужними ліками.
Микола став як скелет. Намагався ходити, та тільки-но підводився, через кілька кроків падав. Падав з гуркотом, важко. Наче оберемок хмизу. Їсти хотів, та не міг ковтнути більше за горобця.
Олена, як не була на роботі, заміняла маму біля ліжка батька. Та під час хвороби чоловіка змарніла. А коли його не стало, провела труну на кладовище, а на ранок вже не прокинулась.
Олена залишилась сама. Тобто, з Вовчиком.
Він був занадто вигадливим на свої роки. І з того вигадування постійно траплялися якісь казуси. Не завжди щоб невинні.
Якось він дав Олені сірникову коробку і наказав притулити до вуха. Олена не без побоювання підкорилася. Там чутно було якесь шарудіння, писк. «Що воно таке? Джміль, чи що?» — «Мамо! Та це ж радіоприймач! Сам зібрав!».
А іншим разом Олену викликали до школи. Викликала навіть не класна керівниця, директорка. Дисципліну вона завела в школі, як в армії, якщо не кращу. Кілька поколінь учнів, які вже давно самі стали батьками й привели своїх дітей до своєї школи, так і не припинили побоюватися опинитися у кабінеті директорки.
Директорка мигнула на Олену осудливим поглядом і без передмови сказала як відрубала:
— Ваш син у лікарні!
Оленка ще не встигла оговтатися від такої оптимістичної новини, як на додаток почула:
— Сам же й винний! Дякувати Богові, що інші школярі не постраждали.
І розповіла. В кабінеті хімії перед самісіньким уроком Вовчик запропонував випробувати на вибуховість карбід кремнію. Тих, хто побоювався, він запевнив, що речовини візьме зовсім трішки.
Сказано — зроблено. Взяли пробірку, насипали дрібку речовини, хлюпнули води. І почали чекати. А воно нічого! А коли сполука почала загрозливо сичати, в кабінет увійшла вчителька.
Вовчик закрив пробірку рукою. А потім несамовито закричав.
Директорка провадила далі своїм незмінним менторським тоном:
— Воно не дивно! Аби ж був батько, аби повчив уму-розуму! А так…
Оленка кинула погляд на директорку: та хоч зрозуміла, що влучила в найдошкульніше місце? Чи навмисно так зробила?
Оленка поралася у дворі. Біля хвіртки назовні стояв Только, місцевий Дон Жуан і за сумісництвом вантажник з продмагу. Стояв довго, терпляче. Переминався з ноги на ногу. В руках тримав кульок, згорнутий з цупкого паперу.
Оленка, коли зрозуміла, що то він не випадково паркан підпирає, нарешті озвалася:
— Добридень. А ти на кого чатуєш? Навіщо прийшов?
Только як міг галантно сказав:
— Ось, приніс найвродливішій дівчині на селі найсмачніші цукерки. «Мишко клишоногий»! Шоколадні! Тільки-но в сільмаг привезли!
Оленка неабияк здивувалася:
— Ото більше нема кого пригощати? В селі ж повно неодружених дівчат!
Только підхопив:
— Дійсно, повно! Але ж куди серце лежить, туди й око біжить.
— Від кого найменше чекала уваги, так то від тебе! То вже заходь, як прийшов, — зіронізувала Оленка, та у двір запросила.
Только зайшов, окинув оком подвір’я, наче з-за паркану не було видно, і з місця в кар’єр повів:
— Може, в суботу сходимо в палац культури на новий фільм? Там привезли американську комедію, «Тутсі». Кажуть, нарегочешся досхочу.
— Дякую. Та мені зазвичай ніколи. Стільки роботи! І в хаті, й у дворі! Але все одно дякую!
Только запопадливо запропонував:
— Так я і допомогти можу! З руками вродився і силою Бог не обійшов.
— Ох, Только, Только! І чого ж ти до мене підлабузнюєшся? Ніяк не зрозумію.
— Що ж тут незрозумілого? Закохався. Так як щодо фільму?
Олена відмовила.
А перед сном розпустила косу, роздягнулася й довго дивилася на себе в дзеркало. Потім ковзнула поглядом кругом себе. На стіні висів збільшений портрет Сашка.
Олена наче засоромилась його погляду, накинула щось на себе й скоромовкою проказала:
— Пробач, рідний! Що це зі мною? Мана якась. Не потрібний мені ніхто крім тебе!
Отут вона трохи хитрувала перед собою.
Только подобався жінкам. Олена не була винятком, хоча і знала, що він відбував покарання, попивав. Та подумки знаходила йому вибачення: важке дитинство, батько загинув на війні.
Далеко в своїх думках Олена не заходила. Та коли Только став таки до них вчащати, її відмовки ставали все менш переконливими.
Чи було б так, аби вона бодай раз підслухала розмову Толька з незнайомцем?
От і зараз за селом, заховавшись за кущами, сиділи просто на землі Только і Федір.
Федір вичитував Толька:
– І скільки ж я маю чекати? Ти ж погодився! Гроші взяв! То ж відпрацьовуй! В чому річ? Бачу ж, на дівок у тебе око набите!
— Та хіба ж на таких! В неї ж жодної жаринки немає! Куди простіше, коли дівчина сама підіграє тобі!
— Не починай бідкатися! Будь-яку можна звабити. А цю селючку й поготів. Одиначка, бідна як церковна миша.
— Сам спробуй, як такий розумний! — спересердя вигукнув Только.
Погляд Федора став важкий. Сказав тоном, від якого, здавалося, листя покрилися памороззю, а пташки впали на землю як мертві:
— Даю тобі тиждень. Як не добудешся до підвалу — повернеш всі гроші. З відсотками.
Якось за вечерею Вовчик звернувся до мами:
— Мамо, і навіщо ти цього гульвісу до нас підпускаєш?
Олена почервонила, але сину відповіла суворо:
— Як це: «підпускаю»? Інколи робить чоловічу роботу, майже задарма. Обідає хіба що. І стільки вже переробив по хаті. І льох хоче підчистити. То хіба це погано? У нас же нема кому чоловічу роботу робити!
Вовчик обурився:
— Як це нема? А я!
Оленка підтвердила примирливо:
— Добре, добре! Ти багато мені допомагаєш! А як виростеш — будь що зможеш полагодити. А поки що…
Вовчик перебив:
— Мамо, та він же бабій!
Оленка аж знітилася від несподіванки:
— А тобі це як відомо?
— По селу подейкують.
— Ото й не плескай язиком, як сам не знаєш!
Оленка не доїла, засмучена вийшла на двір. І не через те, що сказав Вовчик, а через те, що саме це їй спадало на думку й самій. Тільки вона будь-що намагалася відгонити цю думку.
Вовчик же ніяк не вгамовувався:
— А як узнаю напевно, ти його припиниш до нас пускати? Ну скажи, припиниш?
Відтоді Вовчик почав слідкувати за Тольком. Він й близько не здогадувався, куди приведе його оте слідкування!
Федір в черговий раз приїхав до села. Стрілися з Тольком на березі, подалі від чужих очей. Й не завважили, що за ними з-за кущів та високої трави спостерігав Вовчик.
Федір передав Толькові пачку радянських червонців:
— Це тобі преміальні. Добряче вправився. А казав, буде несила.
Толькова пика майже сяяла від задоволення:
— Вона вже погодилась, аби я їй підвал підремонтував.
Федір продовжував поблажливо:
— Молодець, молодець! То й добре. — Дістав і простягнув Толькові прямокутну коробку і щось схоже на металеву швабру з телескопічним руків’ям. — Візьми, це металошукач. Він тобі допоможе.
Только боязко, аби не розбити, взяв прилад до рук:
— Що воно за звір?
— Німець винайшов. Тільки що запатентував в Америці. От дивись.
Дістав з карману складний ніж і поклав його в траву. Відкрив коробку, надягнув навушники на Толька і заходився водити «шваброю» по траві над ножем.
Только мало не підскочив:
— Щось там пищить, аж вуха закладає!
Федір засміявся:
— Це через те, що надто близько. А ти ж в землі шукатимеш, то звук тихіший буде. Тільки як знайдеш — все до єдиної цяцьки — мені. Бо під землею знайду!
Только все ще не розумів:
— Та навіщо мені цей клопіт? Ти ж мені по закінченню чималеньку суму пообіцяв. З мене досить.
— То дивись мені! — В голосі Федора забриніла сталь. — Ну, по чарочці — і розбіглися. Аби нас разом ніхто не побачив.
Вовчик, що чув усю розмову, як вуж позадкував з кущів. Як вже відповз далеченько, то випростався і почав стрибати аби розім’яти м’язи. З обличчя не сходив розгублений вигляд.
Врешті він потряс головою як від ґедзя. Сказав до себе:
— Що ж це я побачив? Що? Нічого не розумію!
Наступні кілька днів Только провів у підвалі. Про людське око виніс нагору старі діжки. Укріпив, підремонтував. Далі наносив кілька цеглин — наче там десь треба стіну підперти.
Але насправді він методично обшукував металошукачем всі стіни приміщення. Досі безрезультатно.
Чергового разу під час безплідних пошуків Только пробурмотів сам до себе:
— Щось мені ця гра в скарбошукачів починає набридати. Як і сьогодні нічого не знайду, що тій вдовиці брехати? Вона, звісно, наївна, але геть не дурнувата!
Спересердя Только підніс металошукач до стелі. Випадково. Зовсім випадково. Датчик почав помітно пискати.
Только збуджено пробурмотів:
— Ось воно, є! Нарешті!
Почав гарячково копати над своєю головою.
Спочатку лишень сипалася земля. Потім показалося вузлувате коріння дерева.
Только не зупинявся, все копав, копав.
Раптом просто на голову Толька впала величезна груда землі разом із старою грушою. Серед землі — залишки іржавої лопати. Це скільки ж років вона там пролежала?!
Земля засипала Толька, потрапляючи за комір, в кишені, в роззявленого рота, в чоботи, утворюючи кругом ніг пухкі купки. І, нарешті, коли геть приглушила його відчайдушний крик про допомогу, засипала його повністю.
За столом одного з кабінетів районного відділку міліції сидів дільничний. Напроти нього — Олена.
Дільничний недовірливо перепитав Олену:
— То, може, хлопець навигадував та вигадки вам і розповів? Приревнував мати до стороннього чоловіка. Таке часто трапляється.
— Звісно, буває. Але ж Только помер! То навіщо ж Вовчикові тепер вигадувати?
Дільничний погодився:
— Воно то так. І металошукач був явно іноземного виробництва. Гаразд, хай зайде.
Вова зайшов. Зайшов сміливо, з гідністю.
Дільничний звернувся до нього:
— А ти певен, що той незнайомець балакав російською мовою, без акценту?
— З акцентом. Тільки з нашим, українським.
— А описати його зможеш?
— Високий, стрункий. Одягнутий в іноземний одяг. Над лівим оком — помітний шрам.
Дільничний задумливо сказав наче сам до себе:
— Співпадає… Тільки ж за документами він — іноземець. Турист.
Вовчик не витримав і перебив запально:
— Шпигун він, а не турист!
Дільничний заспокоїв:
— Добре, добре! Розберемося! Дякую вам обом. До побачення!
Дільничний встав і по черзі потиснув руку Олені і Вові.
А тільки-но за ними зачинилися двері, набрав напам’ять знайомий номер. Слухавку підняли в Миколаєві.
І невдовзі в кабінеті Миколаївської міліції зібралися міліціонери в формі та слідчий в цивільному. На когось чекали. А поки неквапно розмовляли:
— Ну, як все пройшло? Він не опирався?
— Де там не опирався! Опирався! Погрожував звернутися то до консула, то до Брежнєва, то до міжнародного суду. З переляку забував, якою мовою треба розмовляти: чи румунською, чи ламаною російською.
Зайшли ще два міліціонери. Попід руки ввели Федора. Поставили біля стіни.
Потім зайшли ще кілька чоловіків віком десь як і Федір.
Слідом запросили двох понятих.
Останньою зайшла Марта Артурівна.
Слідчий звернувся до неї:
— Ви не поспішайте, уважно придивіться. Це точно він?
Марта Артурівна сказала ствердно:
— Він, поза сумнівом. Другий зліва. Федір. Федір Громов.
— А за документами він — Тодор Томов. Румун. Іноземець. Затримали як проходив кордон. Квиток був до Бухаресту. Тільки до Бухаресту він не доїхав. Обурювався! Погрожував міжнародним скандалом! Доки не зрозумів, що сперечатися безглуздо. Тож почав каятись, аби хоч трохи свою долю пом’якшити.
Марта Артурівна погойдала сивою головою:
— Пом’якшити! А скільки ж людей через нього на шибеницю потрапили! — Помовчала. — А його стратять?
— Суд вирішуватиме!
Слідчий звернувся до присутніх:
— Всі вільні, крім другого зліва. Поняті, підпишіть протокол.
Був єдиний шлях спрямувати невгамовну прудкість Вови у мирне русло — доправити його до якогось військового закладу. Щодо роду військ сумнівів не було ані у матері, ані у сина: тільки морфлот.
Отож Вова добував останнє літо вдома.
Олену трохи лякало майбутнє. І так все життя сама. Але сама з сином! А залишитися взагалі одною — це дещо інше.
Вова, звісно, відчував настрій матері. Тож намагався наостанок зробити якомога більше по дому.
З якимось своїми ідеями він подався на горище.
Олена, дочувши метушню і гуркіт, голосно вигукнула:
— О, Господи! Що ти там забув серед того мотлоху?
Вовчик відповів:
— Тут десь була ціла купа журналів «Юний технік».
— Та були. І що з того?
— Мам, мені треба! Я дещо хочу наостанок для тебе зробити!
Далі вже було нічого не почути через шурхіт стосу журналів.
А потім запала тиша. На деякий час.
Потім в кімнату зайшов Вова. В павутинні, припалий пилом. І вигляд мав такий, наче там, на горищі, стрівся з приводом. В руках тримав кілька журналів. І пожовклу від часу коробку від цигарок.
Оленка незлобиво насварилася:
— На кого ти схожий? Йди помий руки та сідаймо їсти.
Вова показав на коробку. Спитав багатозначно:
— А це що таке?
— Це план для пошуку скарбів, що тато привіз з табору від твого дядька Франца.
Вовчик радісно зойкнув:
— Так це ж дійсно план!
Олена чи не заволала:
— О, Господи! Хоч ти не починай! Батько все життя марив цим скарбом — і ти туди ж!
— А що означають цифри: 12 — 1952?
— Облиш!!! Прошу, облиш! Це дата, коли загинув мій дядько — саме у грудні 1952. Облиш!
Вова більше не питав матір. Він став мовчазний, дратівливий, часто бурмотів щось собі під ніс. Якась нова примха заволоділа його уявою. Врешті він сказав собі:
— Навіщо ж він це записав! Це ж має щось означати! Має!
Олена помічала, що син щось надумав, та воліла за краще його не чіпати.
Кілька разів Вова лазив у підвал. За якимось разом сказав до себе: «З боку двору ця здогадка ні до чого не привела. Там глухий кут. Спробую з боку річки. Раптом поталанить? Якщо припустити, що парні числа — це поворот вправо, непарні — вліво… Спробую!»
Вова пішов за село, до єдиного входу в катакомби з боку байраку.
Вхід був зарослий високим бур’яном, бо як кілька ходів пообвалювалися, більшість порожнин позасипали, аби дітлахи не лазили. То ті потроху й справді припинили лізти під землю.
Вова дістав клубок тонкої мотузки, аби в прямому сенсі слугувала йому за нитку Аріадни. Кінець міцно-міцно прив’язав до куща. Підійшов до входу — і відсахнувся.
З темноти просто на нього виповзла величезна гадюка, вивернулася неприродною вісімкою, показавши блякле черево, і знову заповзла в темряву.
Вова враз заціпенів. Чоло вкрив холодний піт. Ноги наче прикипіли до землі.
Але потроху хлопець оговтався. Сказав сам до себе: «Добре, що я високі чоботи взув. Якось не кортить зустрітися з гадюкою ще раз. Може, кинути все це та повернутися? Та ні! Все одно піду. Вже йду!».
З острахом постукав палкою по землі. Постояв. Іще й іще постукав. А потім повільно пішов тунелем, пошепки не припиняючи рахувати: ліворуч — праворуч; ліворуч — ліворуч…
Коли Вова повернувся, Олена поралася на кухні.
Вова сказав, звертаючись до мамчиної спини:
— Мам, тільки ти не хвилюйся…
Олена рвучко повернулася й опустилася на табурет:
— Господи! Що ти ще вигадав?
— Я не вигадав. Я просто знайшов скарб.
— Та припини ти вже з тими скарбами!
Вовчик вивільнив місце на столі, підмостив рушник. Потім вивернув на нього вміст напівзотлілої торби.
На рушник посипалися коштовності, понівечені зубні коронки, годинники. Вівтарний хрест. Наостанок — Євангеліє, в якому листи від часу і вологи збились докупи.
А трохи згодом в залі Палацу культури голці ніде було впасти. Все село прийшло подивитися на щасливицю. На сцені була Олена, Вова, кілька чоловіків із сільради.
Голова сільради сказав урочисто:
— Наша працівниця, бібліотекарка Палацу культури, передала знайдений скарб державі. Тепер коштовний вівтарний хрест відбув у Києво-Печерську лавру, до золотої комори України. До недавніх пір такі коштовності відправляли тільки в Москву та Ленінград. Олена Миколаївна частку від скарбу подарувала колгоспу, а на решту правління нашого колгоспу дозволило їй поза чергою купити телевізор «Сигнал».
Зал вибухнув оплесками. За часів радянської влади будь-які заходи завершувалися оплесками.