Чому дзвенять цикади

Епілог

Олена з сином вийшли на зупинку автобуса — Вова мав їхати в Миколаїв складати іспити в «морехідку». Тут таки набралася купка людей, які збиралися їхати цим же рейсом. Жінки жваво обговорювали місцеві новини.

Автобус, що мав от-от прийти, зазвичай випускав зі свого нутра прибулих з міста — з торбами, авоськами, клунками. Потім розвертався і набирав нових пасажирів для зворотного рейсу.

Олена пригладила синові чуба, поправила комірець, а потім дістала з сумки маленьку іконку і намагалася покласти синові у кишеню. Вова пручався:

— Мамо, ти ж знаєш — я не забобонний. Скільки тобі казати: не існує ані Бога, ані чорта! Це ж науковий факт.

— Та хай не існує, — примирливо сказала Олена, ховаючи іконку назад в сумочку. — Але ж треба хоч в що-небудь вірити. Коли людина несамовито вірить, то це їй додає сили жити!

Олена сумно посміхнулась якимось своїм думкам.

В цей час підійшов автобус і випустив прибулих. Вони розпорошувалися у різних напрямках, поспішаючи по своїх домівках.

Олена підгонила сина: швидше, швидше, займеш місце якомога зручніше — їхати до Миколаєва не дуже то й близенько. Непомітно перехрестила синові спину (хоча б не помітив!). Двері зачинились. Автобус рушив.

Олена ще якийсь час дивилася вслід. А потім зітхнула і обернулася, аби йти додому.

Та цієї миті світ для неї наче закляк.

Під дахом народженої невідомим архітектором радянської доби типової зупинки залишилася одна-єдина постать. Олена придивилася… Стрункий засмаглий моряк із валізкою в руці. Олена ковзнула поглядом по обличчю: викапаний Сашко… Такий, яким він міг би бути, аби ото зараз повернувся… Може, якимось дивом… Та ні, не може бути! Це мара, міраж, привид…

Та «привид» несміливо ступив один-два кроки назустріч. Хруснув гравій.

— Я Мишко… — сказав «привид». — Брат Сашка… Не впізнала?

Пізнати його й справді було важко. Колись вайлуватий, незграбний, із звисаючим поверх штанів черевцем, хлопець витягнувся і змужнів. Кітель на широких плечах сидів як влитий. Відпрасовані брюки обтягували м’язисті ікри. Біла парадна сорочка застебнута на всі ґудзики.

Не дочекавшись відповіді, Мишко провадив далі:

— А то був Вовчик?

Олена все ще стояла нерухомо, наче зачарована.

— Власне, я привіз йому дарунок… Морську зірку… Щойно повернувся з рейсу…

Мишко потягнувся аби витягнути з кишені дарунок, та рука на півдорозі безсило опустилася.

А Мишко, немов виполонивши себе від заціпеніння, вже чітким голосом вимовив:

— Взагалі-то я приїхав сказати, що не можу тебе забути. З першої ж нашої зустрічі. Ще з того разу, як ти подарувала мені цикаду в бурштині. Я її зберіг…

І замовк, наче очікував на вирок.

А цикади саме в цей час так несамовито розспівалися, що відлуння співу плинуло аж за милю. Звук був такий чистий, наче вони добували його не черевцем, а підняли своїми тоненькими лапками крихітні, майже непомітні золоті литаври і самозабутньо виконували переконливу фугу кохання.

Це співали самці. Співали й співали. А Мишко мовчав і мовчав. Але всі вони воліли сказати одне й те ж саме: «Кохана, скільки ж років я чекав на тебе! Йди-но вже до мене, бо жити без своєї половинки просто несила!».

Олена так і не зрушила з місця. І тільки дивилась, дивилась, дивилась…