Чому люди тупі? Психологія дурості

Свідома дурість

Дурість, тупість, глупство… Доволі термінів, щоб шельмувати індивідуума чи його дії. Ці зневажливі й часто образливі слова настільки увійшли до звичного словника, що їх означення здається нам очевидним: брак розуму. Стосовно ж точного розуміння, що таке, власне, розум, питання виявляється дражливішим і навіть стає темою запальних і гострих суперечок, попри те що інтуїтивно нам здається, ніби ми розуміємо значення слова. Утім, всі ми можемо згадати людей, відомих своїм розумом, які чинили неабиякі дурниці. Як це можливо? А що, як дурість не брак розуму, а особливий спосіб його використання?

Мені видається розумним узяти за відправну точку визначення двох термінів, що їх часто — і помилково — використовують як синоніми. Справді, деякі дії призводять до неприємностей і негативних наслідків для їхнього виконавця, оточення, ба навіть для обох боків. І все це без жодних переваг у підсумку. У такому випадку ми запитуємо в себе, навіщо людина це зробила! Якщо вона не мала можливості передбачити наслідки своєї поведінки через нерозсудливість, незрілість або брак здорового глузду, йдеться про глупство, як у дітей, які досліджують світ і не зважають на деякі заборони, не розуміючи можливих наслідків своїх дій.

Зовсім інший випадок, коли люди чинять так цілком свідомо. Як ми можемо знати, що причина в усвідомленні? З одного боку, вони визнають після того, як зробили, що краще б не робили, адже добре знали, на що наражаються. З іншого боку, якщо їх просять проаналізувати подібну поведінку, але в когось іншого, вони відповідно відреагують: «Це тупо, він не повинен був так чинити!» Отже, тупість не через брак розсудливості чи передбачливості…

Ще більше спантеличує, коли дурні дії чинять люди, розум яких не підлягає сумніву. Або його засвідчив високий коефіцієнт інтелекту за результатами когнітивних тестів, або він відповідає популярному значенню цього терміну: людина, що досягла блискучого успіху (Стів Джобс, наприклад), широко визнана за свої глибокі думки (Альберт Ейнштайн) або ж має престижні дипломи. Розумні люди не мають імунітету проти надзвичайно дурних вчинків з катастрофічними наслідками. Згадаймо хоч колишнього американського президента Біла Клінтона, який, перебуваючи під слідством, і далі підтримував «неналежні стосунки» зі своєю стажеркою Монікою Левінські, що насамкінець коштувало йому президентства. Отож можна бути розумним, навіть дуже розумним, і все ж іноді робити дурниці[49]. Зауважмо мимоходом цю асиметрію: розум характеризує людей, натомість глупота стосується переважно окремих вчинків.

Алгоритмічний розум проти раціональності

Чи не в тому причина, що поняття розуму визначено не досить вичерпно? Визначні міркування на цю тему є в Кіта Становича, почесного професора психології університету Торонто[50]. Дійсно, він вирізняє кілька рівнів розумності (не плутати з формами інтелекту, описаними Говардом Ґарднером: вербальний інтелект, логіко-математичний, кінестатичний, міжособистісний тощо).

Існує, з одного боку, як він це називає, «алгоритмічний розум», який відповідає за розуміння речей і логічне поєднання ідей. Саме ці уміння вимірюються сучасними тестами на рівень інтелекту, зокрема знаменитими WAIS (шкала інтелекту Векслера для дорослих) та WISC (шкала інтелекту Векслера для дітей), які вимірюють коефіцієнт інтелекту. Попри постійну критику цих методів і їхніх результатів, не можна не визнати, що вони добре виконують своє завдання: визначити здатність учнів опановувати шкільні програми або ж пояснити труднощі, на які наражаються деякі з учнів у навчанні за цими програмами[51]. Алгоритмічний розум вимірюється точно — кажуть, що в цих тестів хороші психометричні властивості. І справедливо: адже в них є правильні відповіді на всі запитання до порівняння з тими, які дають тестовані учасники. Отож їм легко присудити ту чи іншу кількість пунктів. Але в реальному житті, поза школою, ситуація відрізняється — рідко є правильна відповідь на дилеми, які постають перед нами: чи погоджуватись на кар’єрне підвищення з переїздом за кордон? Чи варто одружуватися? Ліпше купити «Рено» чи «Сітроен»? Жодна екселівська табличка, належно заповнена, не дає «правильної відповіді» на ці запитання.

Ось чому професор Станович визначає паралельно рівень інтелекту, який називає раціональністю. Йдеться про здатність ухвалювати рішення, що сприяють реалізації наших цілей, і в переконаннях спиратися на реальність. Він навіть розробив, разом зі співробітниками, тест для вимірювання рівня такої раціональності[52]. У ньому йдеться не про розуміння, а про інтенціональність. Тому що розуміння ситуації не конче змушує нас діяти відповідно: згадаймо курців, які добре знають ризики, пов’язані з курінням, але, попри все, далі курять. Такий підхід — розглядати розум на різних рівнях — проливає світло на згаданий вище парадокс, коли розумні люди, себто з коефіцієнтом інтелекту вище за середній, можуть ухвалювати дурні рішення, а саме: докладатися до вчинків, які не дають їм жодного виграшу і водночас наражають на підвищений ризик руйнівних наслідків.

Другий цікавий аспект підходу професора Становича стосується людей з високим інтелектуальним потенціалом. Це явище в останні роки стало темою багатьох публікацій, які популяризували це поняття й дозволили таким людям розпізнати себе в цьому особливому функціонуванні. Проте високий інтелектуальний потенціал не гарантує успіху в житті й навіть може стати причиною проблем з соціальною та професійною адаптацією. Концепція раціональності дає йому елегантне пояснення: високий потенціал стосується тільки алгоритмічного розуму і аж ніяк не обіцяє адекватніших рішень у повсякденному житті. Те саме, що керувати автомобілем з потужнішим двигуном: це нічого не говорить ні про водійські вміння, ні про місце призначення.

Отож цілком нормально, що індивід може бути розумним і водночас робити глупі вчинки. Тоді виникає наступне запитання: що спонукає його діяти по-дурному? Багато хто вбачає в цьому брак емоційного контролю. Іншими словами, емоції сповнюють людину й миттєво притлумлюють її розсудливість. Дійсно, спокуслива теорія, та вона не враховує випадків, коли дурний вчинок робиться холоднокровно, без впливу сильних емоцій.

Наприклад, коли два учні пробираються вночі до своєї школи й, опинившись всередині, випорожнюють два вогнегасники. Учинок дурний, навіть на думку самих хлопців, яких назавтра затримали: жодної користі в кінцевому підсумку, негативні наслідки, отож їхня поведінка очевидно нераціональна. Згадувались неробство й нудьга, але ніяких інших емоцій: не йшлося навіть про те, щоб помститися якомусь учителю чи зірвати уроки назавтра…

Упередження невразливості, безкарності, самооптимізму…

Інший підхід до пояснення дурних рішень здається продуктивнішим за версію емоцій: йдеться про когнітивні упередження. Це поле досліджень сьогодні дуже завзято обробляється в когнітивній психології, на ньому виросла навіть єдина Нобелівська премія, присуджена психологу Деніелу Канеману 2002 року. Когнітивне упередження — це систематична помилка в міркуваннях: на зразок оптичних ілюзій, навіть коли ми знаємо про підступ, однаково щоразу попадаємось. Погляньмо на упередження причинності, яке змушує нас бачити причинний зв’язок там, де є тільки кореляція: наприклад, я помітив, що мій кіт приходив муркотіти до мене на коліна, коли я відчував сум, і зробив з цього висновок, що кіт «відчуває» мою журбу й реагує на неї. Начебто кіт на відстані може відчувати мій стан і приходить заспокоїти мене своєю присутністю (чи пригадую я випадки, коли тваринка приходить до мене, а я цілком бадьорий?)…

Одне з упереджень в основі дурних вчинків стосується оптимізму[53]. Виявляється, що ми надмірно оптимістичні, коли йдеться про нас самих. Ми схильні думати, що поводимося краще середнього рівня, менше ризикуємо захворіти чи розлучитися, ніж свідчить статистика. Ми відчуваємо себе відокремлено, не такими, як інші. «Якщо ви такий, як більшість людей, ви не знаєте того, що ви такий, як більшість людей», — іронізує американський філософ Деніел Тодд Ґілберт. Коли двоє учнів вдираються до своєї школи, вони переконані, що їх не впіймають. Але з ясною головою вони відраджували б когось іншого від цього дурного наміру через ризики, які він за собою тягне.

Це відчуття невразливості, створене упередженням самооптимізму, ще підсилює відчуття безкарності, яке, своєю чергою, стало наслідком численних випадків з нашого досвіду, які не мали наслідків. Коли добре подумати, ми часто порушуємо правила і не розплачуємось за це: скільки разів ми перевищували швидкість, запізнювались на роботу, прибріхували, і то безкарно? У більшості випадків, без сумніву! Отож завдяки досвіду безкарних порушень мозок доходить висновку, цілком логічного, що є дуже невелика небезпека — ба й жодної, — що тебе упіймають внаслідок дурнуватого вчинку з завдаванням шкоди.

Відчуття невразливості й безкарності лежать в основі дурних рішень у повсякденному житті. Чи багато з нас можуть похвалитися тим, що ведуть здоровий спосіб життя, збалансовано харчуються (не зловживають ні жирним, ні солодким, ні надто солоним, споживають щонайменше п’ять порцій фруктів і овочів щоденно) і роблять достатньо фізичних вправ? Якщо це не ваш випадок, ви без сумніву перебуваєте під впливом упередження самооптимізу: ви не робите всього, що могли б, але втішаєтеся тим, що не захворієте, як інші. До того ж ви поки що не відчуваєте жодних негативних наслідків свого не надто здорового способу життя. Добре все усвідомлюючи, ви плекаєте ілюзії щодо власної долі…

Когнітивні упередження невідривні від функціонування розуму: саме вони допомагають йому заощаджувати зусилля й вирішувати швидко в нагальних ситуаціях. До речі, було показано, що розумніші люди, з більшим коефіцієнтом інтелекту, не показують ліпших результатів у випробуваннях, де задіяні різні упередження. Розум не захищає ні від упереджень, ні від дурних рішень.

Глупота чи творчість?

То що ж, ми приречені жити так чи інакше під впливом упереджень, які підштовхують нас до дурних рішень? Не забуваймо й про іншу характеристику глупих учинків: їхній протиправний бік. Коли б ті двоє вищезгаданих учнів пробралися до школи й вирішили позамітати коридори, ніхто не назвав би їхній задум дурним. Недоречним, без сумніву, але не дурним. Тому що в цьому випадку можна виявити конструктивну ціль. Натомість спорожнити вогнегасники — це зовсім інша історія: немає жодного конструктивного пояснення цього вчинку, крім того, що він протиправний. Учні знають, що вони роблять те, чого аж ніяк не мали б робити, і через це тієї миті їх беруть дрижаки.

Робити те, чого не мав би робити, є часто двигуном глупства… але й творчості. Адже саме зійшовши з битих шляхів і досліджуючи ті, про які інші не подумали, ми відкриваємо щось нове. Доводиться визнати, що багато дурних вчинків — хоч як сумно — є творчими й оригінальними. До слова, найкреативніші уми не такі вже й далекі від того, що загалом називається безумством, бо нам іноді важко розібрати сенс їхніх рішень і вчинків. Отож цілком можливо, що глупство, в тому сенсі, про який ідеться в цьому тексті, лежить в основі багатьох відкриттів і винаходів, які допомогли зробити наш світ комфортнішим. Без сумніву, ця схильність до порушення правил, підтримувана оптимізмом, що заохочує до ризику, робить внесок у прогрес і нові відкриття… Отож глупство і творчість — дві сторони однієї медалі, спільною рисою обох є дивергентне мислення, себто таке, що зійшло з уторованого шляху.

Отже глупство тонше, ніж здається. Його не можна пояснити тільки браком розуму, а розум (коефіцієнт інтелекту) не застрахований від його спокус…