Теорія мудів

Зустріч із Аароном Джеймсом, професором філософії Каліфорнійського університету в Ірвайні

♦ Хто такий мудь згідно з вашою теорією?

Йдеться про чоловіка, рідше про жінку, який дозволяє собі особливі переваги в суспільному житті й має імунітет до докорів. Типовий приклад — мудь, який ігнорує чергу на пошті, користуючись привілеєм, який надається лише в нагальних випадках або вагітним жінкам. При цьому він не має жодного виправдання, крім того, хіба, що почувається красивим, багатим чи розумнішим за інших: а отже, він вважає, що його час дорогоцінніший за час інших. І якщо ви його попросите стати в чергу, як усі інші, він не послухає або ще й обізве вас. Не те щоб він зневажав інших, вони, як йому здається, не заслуговують на його увагу. Оскільки вони не розуміють, який він надзвичайний, вони його не цікавлять.


♦ Муді завжди муді, в усіх сферах життя?

Не обов’язково. Дехто поводиться мудем, бо в нього важкий період, або тиждень утримування «від» чогось, або просто перехідний вік. Але для мене мудь, у прямому сенсі, справжній мудь, є постійним мудем у різних сферах, хоч і не конче у всіх: він може бути мудем на роботі й на дорозі, але не в сім’ї, і навпаки. Цілковитий мудь, хоч де, — рідкісне явище. Сталін, мало що божевільний убивця, схоже, був таким скрізь.


♦ А дуже виховані й культурні люди, чи можуть вони поводитися, як останні муді?

Як останні, не знаю, та, хоч там як, вони стільки ж муді, як і всі решта. Розум не заважає бути закінченим мудем, навіть може прислужитися в цьому, коли мудь уб’є собі в голову, що вищий за натовп. Розум, як і фінансовий добробут чи краса, — це така якість, завдяки якій легше полюбити себе й привернути до себе інших. Такі люди дійсно наражаються на ризик стати самовдоволеними мудями.


♦ Коли так, чи можна сказати, що визначення «мудь» радше характеризує нашу поведінку в суспільстві, ніж розум чи емоційний стан?

Так, ідеться саме про суспільну поведінку, але внутрішнє джерело її — в нездатності виявляти цікавість до інших. Муді вважають, що це ми повинні до них пристосовуватись, як до будь-якої реальності, й може бути, що дехто з їхніх друзів так і робить зрештою. Отже, є й частина соціальної динаміки, та насамперед це особистісне й глибоко вкорінене, і його важко викорчувати.


♦ Мудь, який усвідомлює свій мудизм, все ж лишається мудем?

Проблема в тім, що мудь може чудово усвідомлювати, ким він є, і пишатися цим: «Ну й що, я мудь, це ваша проблема!» Самоусвідомлення замало для того, щоб щось змінити. Мудь так міцно засів у своєму мудизмі, що йому важко брати під сумнів свої дії. Проте не зовсім неможливо: під впливом екзистенційної кризи, автомобільної аварії чи жалоби він здатний трохи опанувати себе. Або ж старіючи. Але насамперед через брак енергії чи тестостерону! Такі випадки дуже рідкісні, не варто на це дуже розраховувати. Хоч там як, самого усвідомлення власного мудизму замало для того, щоб глибоко вразити мудя.


♦ Чи трапляються муді серед дітей?

Коли бачиш часом їхній егоцентризм, здається, що так, однак я не думаю, що мудизм можна вважати стабільною рисою характеру дітей. Вони для цього надто швидко змінюються. Він радше може проявитися в підлітків, хоч, знов-таки, вони його переростають. Саме в дорослому віці мудизм робиться постійним і систематичним.


♦ Скільки мудів поміж дорослих? Один з десятьох? Один з двох?

Усе залежить від культури, субкультури, від середовища. Їхня частка значно більша в США, ніж у Канаді; в Італії чи Бразилії більша, ніж у Японії; і майже скрізь більша, ніж у Японії, до речі. І, звісно ж, повсякчас змінюється: як на мене, сьогодні в Сполучених Штатах їх значно більше, ніж раніше, і вони значно помітніші в ЗМІ. Один з двох — це мені видається забагато для будь-якої країни, бо кожне суспільство виживає завдяки цивілізованій поведінці й співпраці його членів, а муді в цьому не дуже.


♦ Як усе ж пояснити їхню живучість? Може, еволюція створила їм переваги?

Імовірно, щось у поведінці приматів і в поведінці чоловічого домінування, з усіма цими владними іграми, щоб дістатися вершини, відіграло роль в увіковіченні мудів, що вважають себе вищими за інших. Але я не думаю, що ці фактори відіграли вирішальну роль в розвитку цивілізації та інституцій, структура яких дозволяє стримувати мудів.

У культурі, де панує індивідуалізм, як у США, вони створюють більше проблем.


♦ Що з ними робити? Чи можна їх змінити?

Я думаю, що вони можуть змінюватися, проте краще в це не втручатися. Трапляється, що мудя тримають в компанії, бо він приносить гроші, наприклад, або академічний престиж. Роберт Саттон мав рацію зі своїм гаслом «жодного мудя»[24], але досягти цього не завжди можливо. Тому треба шукати способи їх знешкодити, єдиним фронтом, тому що муді досягають свого, налаштовуючи людей одне проти одного. Це значно простіше в маленьких групах, ніж у політичному контексті. Але суспільство здатне зробити багато, щоб зменшити кількість мудів, хоч це й важко, бо в них дуже добре виходить ставати нам поперек дороги!


♦ А муді в сім’ї?

Це водночас дуже банальна і дуже делікатна ситуація. Часто ми намагаємось ізолювати мудя. Трапляється, що жінка не може чи не хоче розлучитися з мудем, але докладає зусиль, щоб максимально уникати його, зменшити контакти з ним. Нерідко цим і обмежується вибір засобів для збереження нашого психічного здоров’я…


♦ Чи можна сказати, що муді почуваються щасливішими, ніж пересічна людина?

Хороше запитання! Платон і Аристотель розвинули об’єктивне бачення щастя: діяти справедливо. А цього мудь не робить! До того ж його стосунки з людьми нікудишні. Утім, визнає він це чи ні — часто ні — мудь може бути щасливішим за пересічну людину через суб’єктивніше бачення щастя, власне, задоволення, що сприймається як щастя. Мудь задоволений собою, коли він отримує те, що хоче: увагу, славу, гроші, владу, престиж — усе, на що він, на його думку, має право. Але часто йому вдається зберегти своє відчуття вищості тільки ціною величезного напруження. Хоч який мастак у цій грі, а він у ній справжній геній, мудь змушений завжди бути найхитрішим і тримати фронт проти всіх, без винятків, навіть у буденних контактах. У собак чи горил альфа-самець часто вмирає молодим унаслідок стресу через необхідність постійно стежити за суперниками. Навіть якщо мудь суб’єктивно вважає своє життя щасливим, хочеться сказати йому: «Чуєш, приятелю, коли б ти був хоч трохи поступливішим, то жив би спокійніше!»


♦ А чи не приховуємо ми таємну заздрість до мудів?

Не думаю. До того, хто викликає в нас відразу, можна відчувати безсилля, прикрість, обурення. Як можна таким бути? Суперництва немає в цій гамі почуттів. Але коли муді досягають успіху, ми можемо відчувати ревнощі: «То треба бути мудем, щоб досягти слави? Я б теж так міг! Але йому першому прийшла ця думка, він устиг раніше». Якщо сам почуваєшся трохи мудем, можна оцінити його техніку по-знавецькому. Але це те саме, що й коли перестріваєш мудя на дорозі, — переважає, зрештою, зневага.


♦ А ми можемо відчувати до мудя вдячність хоча б за те, що він показує нам, що ми варті більше за нього?

Навіть якщо ми навчимося давати собі з ними раду, я не думаю, що можна відчувати вдячність до мудів, хіба що вони зрештою визнають нашу цінність як людських істот. Можна радіти з того, що краще їх розумієш і краще управляєшся з ними, це те, що я відчував, коли закінчив свою книжку. Проте я не відчуваю до них вдячності, бо вони роблять погані речі з поганих причин, зовсім не зважаючи на мене. Вони завдають забагато прикрощів і проблем. Наприкінці дня я часом думаю, що сьогодні правильно відповів їм чи дав відсіч, та це було не з власної волі: я волів би з ними не перетинатися!


♦ 2016 року ви присвятили книжку загрозам у разі обрання Дональда Трампа. Ви його вважаєте граничним мудем чи він розумніший?

Так, Дональд Трамп — граничний мудь, гіпермудь, коли хочте. Я розумію під цим мудя, що не має собі рівних, оволодіння мистецтвом мудизму якого навіює водночас повагу і захоплення. Муді зазвичай змушені змагатися за звання «головний мудь» чи «король мудів», однак більшості далеко до Трампа з його настійливим мудизмом (відомий виняток — Кім Чен Ин у Північній Кореї). Ті, кому вдається наблизитись до нього, як Крісу Крісті, губернатору штату Нью-Джерсі, часто зрештою стають поступливішими.


♦ Чи траплялися муді поміж знаменитих філософів?

Кумедно, але я писав про Жан-Жака Руссо, чиї роздуми про себелюбство вельми важливі для розуміння почуттів мудя й динаміки руйнування, до якого вони призводять. Але сам Руссо покинув своїх численних дітей і, як я розумію, фактично купив дванадцятирічну дівчинку й поселив в окремому будиночку, щоб отримувати сексуальні послуги… Попри свій геній, він аж надто скидається на мудя в деяких речах!


♦ Муді привітали вас із виходом книжки про них?

Так, читачі писали мені: «Дякую за цю книжку, мені її подарували діти, і я, без сумніву, мудь». Їхні коментарі були завжди люб’язні: «Браво, вправно написано…» Але визнати, що це змінить їхнє життя і вони поводитимуться інакше, аж ніяк не можна. Що ж до мудів поміж моїх знайомих, я не знаю, чи вони читали: я намагаюсь обмежити спілкування з ними!


Бесіду вів Жан-Франсуа Марміон



Загрузка...