Чому люди тупі? Психологія дурості

Дурість — це фоновий шум мудрості

♦ Чи відрізняється дурість у різних культурах?

Культура саме й слугує для захисту від дурості, доносячи складні ідеї до якнайбільшої кількості людей, на зразок спільної філософії. Що ви освіченіший, то більший маєте доступ до складних ідей, навіть якщо ви дурень: ви самі себе захищаєте від власної дурості.

♦ Але ж можна в одній культурі вважатися дурнем, а в іншій — ні?

У цьому я не певен. Дурість виявляється або в дискусії, або у створенні чогось: книжки, інструмента, музики… Брак інтелекту виявляється в дії, і що краще дії культурно організовані, то менше шансів проявити вашу дурість. Наприклад, в університеті більшість філософів ніколи не займаються філософією, а тільки історією філософії: «Платон сказав те, Декарт сказав се…» Вони ніколи не говорять: «Я кажу оце». Бо тоді вони б виявили свою дурість. Історія філософії слугує прикриттям для їхньої інтелектуальної неспроможності.

♦ Чи може дурень замаскуватися, ховаючись за культурою інших?

Він завжди маскується! Що він дурніший, то більше хоче показати, що він не такий, це питання гордості. Отож він шукає інструменти деінде, скрізь. Це небезпечно. Лакан казав, що в процесі психоаналізу дурнів вони стають злими, бо усвідомлюють свою обмеженість. Це рідкісний випадок, коли в Лакана точна й цікава думка!

♦ А психологи іноді кажуть дурниці?

Часто! На моїх очах проходили хвилі психології… Ще коли я був студентом, то брав участь в одному дослідженні, де нам вводили 5 мл етилового спирту в вени. Трохи захмелілі, ми віддавали перевагу жінкам з великими грудьми. Це підтвердило гіпотезу дослідників. Запевняю вас, ідеться про університетське дослідження, результати якого були надруковані в «Бюлетені психології». Це дурість, яка займала психологів п’ятдесят років і якою вони одержимі й досі: пристрасть до вимірювання. Треба ж було щось виміряти, от вони й вимірювали потяг чоловіків до жінок залежно від спожитого алкоголю. Для такого висновку не треба дослідів! Здається, ми потроху відходимо від цієї дурості, але дуже повільно. Бо, якщо не вимірювати, що ж тоді робити в психології? Так, це проблема… Бо тоді треба буде мати якісь ідеї, а це складніше, бо саме тут побачать, що ви дурень. За вимірюваннями це не так помітно. Це справжнє прокляття психології!

♦ Нейронауки також практикують таку форму дурості?

Вони привнесли в психологію трохи інтелекту й оригінальності на початку, коли абсолютний матеріалізм узяв гору, і це було дивовижно. Треба було продовжувати, але в науковців забракло звитяги це робити. Нейронауки розшарувалися і вдалися до того ж гріха об’єктивності. Але в науці завжди так: після великого відкриття, яке дає поштовх на десять чи двадцять років, вона втрачає темп на догоду керівникам, які хочуть спокійного добробуту: усе, годі, без творчості. А недурість — це саме творчість. Коли востаннє в психології створювали щось нове? Мабуть, років сімдесят тому.

♦ Загалом, на вашу думку, ми живемо зараз у золотий вік дурості чи вона завжди незмінна?

Приберіть просвіту й великі складні ідеї, як-от релігія, священні тексти, традиційні ритуали народів, тоді на перший план виходить дурість. У нашу добу ми, відмовившись від спільних філософій, спонукаємо людей до більшої демонстрації їхньої дурості. Вони не дурніші, ніж раніше, навіть менше, але дурість тепер краще видно.

♦ Отже, без ученості й жаргону оголяється дурість?

Дуже точна фраза. Я б так не сказав!

♦ Що ж, ми обидва практикуємо маєвтику! Але який найкращий спосіб перемогти дурість?

Його не існує! Навіщо ви хочете перемогти дурість? Треба ховатися від дурнів, от і все. Я був спробував трохи, в університеті, де процвітав жаргон дурнів. Я наївна людина. Це правда! Це й помітно, до речі… Я гадав, що університет насправді призначений для науки й викладання. І я вирішив цим займатись. І які ж я побачив наслідки? Катастрофічні. Якщо ви хочете мати хоч найменший шанс протриматися в університеті, треба ховатися. Щойно з’явившись, ви робитеcя мішенню. Дурні не люблять тих, хто до них не належить. Я, може, й дурень, та, якщо вони вважають, що ні, мені кінець.

♦ Проте ви пишете багато книжок, а це не найліпший спосіб сховатися.

Це все ж таки не те, що сидіти в адміністративній чи науковій раді університету. Бо там справжнє селище мисливців, але значно менш цивілізоване.

♦ А ви самі, чи траплялось вам зробити або сказати дурницю, про яку ви довго шкодували?

Помилки, так. Та чи можна їх вважати дурницями? Робити дурницю — це затятися в своїй помилці. Я часто зазнавав критики з боку колег. У такому випадку можна покаятися: «Я помилявся. Психоаналіз — найгеніальніший винахід у світі. Перепрошую за те, що я казав». Але це складно, бо треба ж зберегти обличчя. Або можна затятися в своїй помилці… і тоді уславитися дурнем. Дехто з моїх старших колег намагався поєднати психоаналіз із марксизмом. Якщо ви сьогодні досі на цьому наполягаєте, коли вам показали, що психоаналіз помер, а марксизм — катастрофа в політичному плані, тоді можна сказати, що ви дурень. Я упирався в своїй галузі, далі розробляв етнопсихіатрію. І досі не знаю, чи це була помилка.

♦ За які найгірші дурниці вам дорікали щодо етнопсихіатрії?

Почати з мого вчителя, Жоржа Деверо. Він дорікав мені за мою цікавість до шаманізму: «Усі шамани психи! Хворі люди! Ти їх не знаєш!» Мені ж їхня техніка видавалась дуже цікавою, так само як філософія, яку вони сповідували. Я завжди вважав, що треба вивчати техніки народних терапевтів. Бо це справжні техніки, чому б їх не запозичити, не пристосувати й не застосовувати й собі? За умови, що ми їх зрозуміємо… Мені багато за це дорікали. Мене не називали дурнем, але казали, що це збочення — утримувати людей у відсталому стані, наче я саме цього хотів! Тепер ніхто більше мені цим не дорікає. Всі усвідомили, що ті, хто приходить здалека, не потребують нашої допомоги в захисті своїх ідей, вони самі це роблять дуже добре. Ми змушені жити в світі, де інші культури мають відмінний від нашого спосіб мислення. Це важко, але треба.

♦ У наш час чи з’явились у дурості нові майданчики?

Я був одним з найпалкіших борців за справжню, пряму демократію. Нарешті вона існує! Це соціальні мережі. Народ має в них таке ж право слова, як будь-хто. Якщо ви в Twitter, ви маєте такий самий рівень участі, як і Емманюель Макрон, хоч би й із меншою кількістю фоловерів. Ви можете звернутися до нього, а він — до вас. До мене він ніколи не звертається, та в принципі це можливо. Ми не уявляли, що впровадження такої прямої демократії проявить дурість трьох чвертей її користувачів! Такі масштаби пригнічують.

♦ Пряма демократія не виявляє інтелектуальний потенціал людей?

Аж ніяк. Це справжня проблема. Отож треба йти до людей, навчати, просвіщати, вчити творчості, відкривати складні ідеї й надихати на бажання своєю чергою створювати нові. Це те, що зазвичай робить викладач. Не слід опускати руки через соціальні мережі, навпаки!

♦ А якщо люди не хочуть ставати розумними? Якщо це їхній вибір — на будь-що реагувати негайно, емоційно і переходити далі?

Психологи часто вважають достатнім дати висловити емоції. Емоція — це стиснутий інтелект. Що ви розумніший, то на складніші емоції ви здатні. Годі вже протиставляти емоції розуму. Той, хто тренує свій розум, переживає складніші емоції, ніж той, хто не тренує. Тренуйте свій розум! Це я не вам кажу… Це гасло.

♦ Гадаєте, є шанс, що вас почують?

Жодного. Шкода, колись був смак до гри в шахи, справжній інтелектуальний спорт, олімпійський вид спорту, що свідчить про те, що розум можна тренувати, як і решту м’язів. Це протистояння смерті: слово «мат» з виразу «шах і мат» означає «він мертвий» арабською. Тільки смерть знала всі можливості гри. Тепер, на жаль, ще й комп’ютери. Якщо смерть уже не єдина, хто зберігає істину, гра занепадає. Довго вважали, що вона невичерпна, і ось, будь ласка, ми більше не можемо в неї грати! Це катастрофа, заповідана XX століттям. Хоч там як, це не ми розумні, а інструменти, які ми виробляємо. Вони змушують нас замислюватись над речами. Ми виробили мову, яка змушує нас думати: мова розумніша за нас. Не існує абстрактного розуму, попри те що вам розповідають когнітивісти. Це неправда, це балачки! До речі, вони самі залежать від інструментів, які створюють. Щоб вимірювати… Це нормально, логічно, що в якийсь момент наші інструменти стають розумнішими за нас. Головне, щоб ми все ще могли з ними змагатися. Ці перегони переслідують нас із самого світанку людства. Ми поки що тримаємось, та я не знаю, на скільки нас іще вистачить. Коли я кажу «ми», це не ми, французи, це люди в цілому…

♦ Чи можна обернути дурість нам на користь? Оскільки ми не можемо змінити дурнів, від них можна тільки сховатися, то, можливо, варто змиритися з їхнім існуванням і подякувати їм за щось? Зрештою, вони навчають нас мудрості: мудрості ховатися, бути терплячими, поблажливими, терпимими…

Я з вами згодний. Я викладав сорок років, доки мені не сказали, що я вже застарий (у Франції після певного віку ти вже не маєш права викладати, хоча викладання — єдиний спосіб використати старих). На початку вам трапляються люди, які або мають вас за гуру (і це катастрофа, це спосіб вас поховати), або заперечують вам. У молодості ми динамічніші, але нетерплячі, нам важко витримати те, що люди нас не розуміють. Ми нервуємося, гніваємося, намагаємося переконати хоч там що. З часом я навчився терпіння і якоїсь доброзичливості до банальності світу. Я кажу собі, що в музиці потрібен фон, щоб зазвучала мелодія. Так само дурість — це лише фоновий шум, який дозволяє здобути трохи мудрості.

Бесіду вів Жан-Франсуа Марміон