Чому я не втомлююся жити

Це говорю я

З відеокамерою і портативним магнітофоном через плече я вийшов з автобуса, озирнувся: невже тут живе цей дивак? Коли місяць тому мені зателефонував Роберто Скойджест і запропонував приголомшливий сюжет для телепрограми «Неймовірні історії» — я реготнув: Роберто завжди годував мене «приголомшливими» сюжетами — а коли я приїжджав до його героя і починав брати інтерв’ю, то виявлялося, що він не більший дивак, ніж я. Знайти оригінальну людину в наш час — все одно, що злітати на Місяць. Чіпляти до вуха сковорідку або шокувати світ божою красою, подарованою першим творцем, Богом, і другим, мамою, — це ще не оригінальність: на тому тижні, на розі Уолт-стріт і Зеленої авеню я бачив придурка — я ось так йду по вулиці, а він ось так виходить з під’їзду. І що ж люди? Дві бабки з лавочки дивилися на нього так, як дивляться на таку, що вже приїлася, але все ж смачну страву. Якщо б їм не було нудно, вони ні за що не витріщалися б на божу натуру, а, як всі інші герої сцени, спокійно займалися б своїми справами. Так, скажімо, двірник, що замітав двір, навіть не обернувся, а жінка, яка проходила мимо, навіть не подумала злякатися. Придурок, в чому мати народила, перейшов вулицю, скверик і зник у будинку навпроти. Як я потім дізнався — ці фокуси він проробляє щодня, вранці, така у нього звичка і внутрішня потреба. Про це мені з задоволенням розповіли, позіхаючи, бабки. Придурка я про всяк випадок відзняв. Потім зняв цих бабок. Але я ж знав: кого цікавлять сьогодні подібні історії? Шеф відразу закрутив головою: не те.

Намагатися здивувати сьогодні когось подібними сюжетами — справа марна. Шеф каже: якого біса ти це знімав? Хто не бачив голої натури? Хто це буде дивитися? Я подумав і погодився: оригінальність, здобута так легко, — не оригінальність.

І ось цей Роберто телефонує мені місяць тому: мовляв, за триста кілометрів від нас живе один типчик, маловідомий письменник, пише там щось. Нікому не дає інтерв’ю, нікого до себе не підпускає. У нас, телерепортерів, яка психологія: якщо самі до тебе лізуть в камеру — ти насторожуєшся і намагаєшся відіпхнути. Я нібито і комашка зі своєю відеокамерою, рядовий працівник телецентру, а, з іншого боку — я ось його сьогодні зніму, а завтра його мільйони побачать. Що я побачу, захочу побачити, те мільйони побачать. Ось, відчуваючи цю нашу, комашок, незриму владу — на нас і летять різні мошки, що бажають стати — завдяки нашим камерам — кимось для суспільства. Самі телефонують, пропонують, а частіше — організовують дзвінки. Принцип такий: я щодо тебе подзвоню, скажу, що є тут, мовляв, такий незрівнянний, а ти або, краще, твій друг, зателефонує щодо мене. Я їх добре знаю, цих мошок: вони перед тим, як до мене прийти, годинами перед дзеркалом посмішку тренують: це відразу видно.

Але зовсім інша справа, коли якась особа, хай вона навіть буде ніхто, тебе, з твоєю відеокамерою, бачити не хоче: тут все сприйняття об’єкта раптом змінюється. Всі хочуть, а він — ні. Тут уже пахне загадкою. Я тут же, в той же вечір, після дзвінка Роберто, дзенькнув цьому дивакові, Гербертом Соарешем його звали. Я йому подзвонив і попросив зустрітися. Він мені відповів, що це не він, а його довірена особа, а сам пан Соареш телефону не має, нікого у себе не приймає. У таких випадках ти, репортер, відразу починаєш відчувати своє місце: ти чекав радісного — «ах, дуже раді, будь ласка, сер, коли вас чекати?», а замість цього тобі кажуть, що з тобою не хочуть мати справи. Тут ти з Господа Бога, який керує мізками суспільства, перетворюєшся на прохача. Огидне, скажу, почуття. Я б і махнув рукою — хто, зрештою, цей Соареш, хто його знає? Йому, дурневі, дають можливість заявити про себе, зголоситись перед світом, а він пручається, гонор, бач, свій показує. Ну і сиди у своїй безіменності ще тисячу років. Зазвичай, у нас, телерепортерів, теж своя професійна гідність є, ми знаємо собі ціну. Але з іншого боку — чи не це справжній шанс випробувати себе: пробитися до того, хто не бажає мати справу з телебаченням, а, значить, у тій чи іншій мірі з суспільством?

Мене взагалі вважають людиною думаючою: адже я свого часу навіть університетську освіту отримав, а потім — чого тільки не перепробував. Навіть у художники було подався — закінчив художнє училище, виставку мав.

Але потім життя в інший бік підштовхнуло: я і не пручався. Я зрозумів, що тут, з камерою в гущі життя, я на своєму місці. Правда, іноді моя колишня особистість дає про себе знати: інколи засмокче під ложечкою. Мені здається, розуму у мене забагато, як для репортера. Для кожної професії необхідна своя кількість розуму: тоді добре справа робиться. Якщо ти репортер — то повинен усюди бувати і всюди знімати, а потім відбирати найкраще і заносити до редакції. І менше, як кажуть, думати. Я ж іноді занадто добре розумію, чим я займаюсь і для кого працюю. Є суспільство, так? Публіка є — вона потребує мене, а я — її. Немає їм, коли бігати по вулицях і вдивлятися, вони іншою роботою зайняті: ось вони і наймають людину, яка б за них із гущі життя сюжети вивуджувала і на пізню вечерю подавала. З миру по копійці — а репортерові зарплата. Моя тітка в селі живе — то у них за таким принципом пастуха наймають: щоб він громадську череду пас. І селу погано без пастуха, і пастухові зле без села.

Все це так, і я загалом задоволений своїм життям: у мене мир з публікою, вона мій працедавець і мій споживач, я плоть від плоті. Але саме це останнє мені й не завжди подобається. Мене завжди притягували до себе ось такі диваки, як Герберт Соареш. Вони зневажають таких, як я, я знаю: а мене до них тягне чомусь: дурень я. Може, тому, що я колись рухався в їхній бік, але потім звернув на загальний шлях? А вони пішли цією невідомою стежкою і зайшли чортзна-куди, мені завжди було цікаво, куди ж вони зайшли, що мене чекало? Адже я, в принципі, теж міг би, як цей Соареш, сидіти у своїй дірі і розфарбовувати полотна, уявляючи себе Рембрандтом. Що це взагалі було б за життя?

Так що в моєму візиті до цього письменника був ще й глибоко захований особистий інтерес: мені чомусь страшенно хотілося доторкнутися до цього чужого життя. Я не міг не відчувати, що раз людина щось приховує, то їй є, що приховувати: це, власне, і було найбільш цікавим. Зазвичай не зустрічаєш такого явного небажання підпускати до себе когось: буває, що людина не любить говорити, ніяковіє — але у випадку з Соарешем я зустрівся прямо-таки з ворожою волею. Після мого третього дзвінка довірений цього дивака сказав, що пан Соареш не бажає мене бачити, і поклав трубку. Я не знав, що робити. Звичайно, можна було плюнути в його бік і піти на базар зняти сюжет про яку-небудь бабку, яка продає з-під поли гранату для терористів (торік вийшов я на таку бабку — у неї ще з війни подібні штучки залишилися). Але от не розумію себе: мені будь-що захотілося проникнути до цього Соареша і дізнатися його таємницю. Ось якщо не проникну, то помру.

Звичайно, у мене тоді й інша думка з’явилася: припустімо, я проникну до нього — чи маю я право оголювати зсередини цю людину? Погодьтеся, дивна для репортера думка. Я кажу: ці університетські роки, ці заняття малюванням я тягну за собою, як вантаж якийсь. У нас, репортерів, як: є об’єкт, є потреба його зняти на камеру. Твоє завдання — розробити план психологічного впливу, щоб об’єкт тебе підпустив до себе і здався. Більше нічого стороннього в голові: зручно, не зручно? Репортери з такими думками нікому не потрібні. З такими думками йди собі в письменники, філософи, куди хочеш — тільки подалі від репортерства. Я це зрозумів відразу, і не часто мене цей голос гриз. Я розумію, приватне життя і тому подібне. Але яке воно, до біса, приватне, якщо ти щось пишеш: назвався письменником — лізь у камеру. Суспільство бажає знати своїх героїв.

Але тут, у випадку з Соарешем, у мене ця непотрібна думка з’явилася. Я навіть подумав: ось наша, всемогутніх комашок, функція — лізти до людей і робити їх надбанням усіх. Ким би ти не був, хай навіть замкнутим всесвітом — я до тебе прийшов, розговорив тебе і — нема всесвіту. Ти всього себе розповів за півгодини — народ потішився. Народу що потрібно — обличчя побачити, інтонацію почути, таку ж, як ти сам, людину перед собою уздріти. Це народу важливо.

З такими ось думками я й прийшов до невеликого будиночка на краю села. Я все ще тішив себе думкою, що, можливо, Роберто знову мене обдурив і я побачу одного з тих літераторів, які, страждаючи комплексом геніальності, уявляючи себе Шекспіром, витрачають своє життя і життя своєї родини на нікому не потрібне заповнення паперу бездарними словесами. Я вже зняв про одного з таких сюжет, показав, так би мовити, трагедію його життя, і тепер цей тип мені абсолютно нецікавий. Я тільки думав: якого біса цей Соареш не бажає зі мною розмовляти? Зазвичай невизнані літератори чекають не дочекаються, коли до них з’явиться людина з телекамерою. Може, у нього не таємниця життя, а просто більш розвинутий ступінь неврозу? Я знав одного філософа-початківця — він уявляв себе Шопенгауером і обірвав зі мною стосунки, як тільки вийшла його незначна задрипана книженція. Щось на зразок «Категорії умовності в детермінантних системах». Він теж зневажав суспільство і телебачення, але тільки тому, що цього вимагав Шопенгауер. Пізніше він став доктором і викладав у провінційному університеті: за великим рахунком, це була схоластична бездарність — досить було прочитати три сторінки його книги, щоби все стало зрозумілим. Але на дурнів — і особливо «інтелектуальних» дуреп — він справляв певне враження своєю недоступністю.

Так-от, навколо будинку, де жив мій об’єкт, височів паркан, і я, наблизившись, натис без вагань білу кнопку дзвінка. Я вже було подумав, що дзвінок не працює або нікого немає вдома, коли почув кроки. Хвіртку в брамі відкрив чоловік років під п’ятдесят, у сорочці без рукавів, засмаглий. Він подивився на мене уважно і запитав:

— Вам кого?

— Я хотів би бачити пана Соареша.

— З ким маю честь?

— Стейбек, телерепортер.

— Вибачте, я не даю інтерв’ю.

Я думав, що переді мною тут же зачинять хвіртку, але він не дозволив собі такої нечемності, що видало в ньому інтелігентну людину.

— Бачите, — сказав я, — я не стільки прийшов брати у вас інтерв’ю, скільки... — я поправив свою репортерську сумку. — Мені просто хотілося би поговорити з вами.

Я точно вловив його слабкість і тут же був винагороджений за те, що раптом заговорив з ним суто по-людськи. Зі мною таке буває — зненацька виникає якась хвиля почуття до людини і я забуваю про свою професію. А він в першу ж секунду викликав у мене симпатію: відкритий, у цій своїй літній сорочці, широких штанах, світлий якийсь. Як репортерові — він міг мені відмовити. А як людині?

— Проходьте, — мовив він і, повернувшись, пішов у напрямку дому.

Мені не залишалося нічого іншого, як попрямувати за ним.

Будинок його був невеликий, нічого особливого. У коридорі, роздягаючись, я помітив жіночу парасольку на полиці. Крізь дверний отвір було видно скромно обставлену звичайну кімнату. І коридор, і кімната дихали бідністю.

— Проходьте сюди, — він повів мене не в ту кімнату, а в іншу, зліва.

Коли я переступив поріг, то мало не впав. Прямо біля входу стояла мармурова, в людський зріст скульптура оголеної жінки. Зроблена вона була в античному дусі, жінка викручувала мокре волосся, трохи нахилившись, але не втрачаючи постави. Вздовж стін стояли книжкові шафи, за склом виднілися корінці старих книг, не надто велику кімнату перегороджувала скляна стінка-акваріум. Він стояв на дерев’яній основі і діставав до рівня моїх плечей. В акваріумі плавали спритні різнокольорові рибки, підсвічені невидимим джерелом світла. І від цього, від тіней, що бігали по кімнаті, все тут здавалося казковим, нереальним. Зі стелі над акваріумом звисали невідомі мені рослини, що нагадували ліани. Я обійшов акваріум і опинився у другій половині кімнати. Тут стояли великий дерев’яний, старої роботи, стіл, зручне глибоке крісло з опорами для ліктів, обтягнуте трохи витертою, але дорогою шкірою. Ближче до акваріума, в кутку — двоє м’яких крісел, на одне з яких я і опустився. Не встиг я вмоститися, як почув спів птаха. Я підняв голову і побачив клітку, що висіла на вікні.

— Не звертайте уваги, — сказав мій клієнт. — Так про що ви хотіли поговорити? Тільки давайте відразу домовимося — ні мене, ні мій будинок ви знімати не будете.

— Добре, — відповів я. Як це не дивно, але я, досвідчений репортер, почував себе ніяково.

— Вас дивує ця обстановка? — запитав господар.

— Чесно кажучи — так, — я був вдячний, що він перший почав розмову.

— Такі ось штучки, — він показав на акваріум, — відсторонюють. Адже я письменник. Коли я пишу, мені потрібно відчувати себе відрізаним від усього.

— Розумію.

— Колись я жив у місті, — продовжував господар. — Я був схиблений на місті. Сам я родом з села, і звичайно ж, міське життя здавалося мені спочатку верхом блаженства.

— І що ж вас змусило кинути місто?

— О, — посміхнувся господар, — це було непросте рішення. Щоб зважитися на нього, потрібно було об’їстися принадами міста. Та що там казати! Я просто розчарувався: мінуси переважили плюси. У місті інші темп і ціна життя, там потрібно мотатися.

Якийсь час ми мовчали. Було чутно, як по коридору хтось ходить, десь рипнули двері. Не знаю, чи буває з вами таке: я раптом відчув, що я ніби сплю — ні з того ні з сього. Можливо, мене загіпнотизували відблиски від акваріума, що бігали по кімнаті, чи спокійний (давно я не відчував такої глибини спокою), заколисуючий голос господаря... Не знаю, коротше — я упіймав себе на тому, що відключаюся. Що за чортівня? Я струснув головою. Був я, чесно кажучи, в безглуздому становищі: я прийшов його знімати, так? Я пообіцяв його не знімати. Так якого біса я тут стовбичу, в якій якості? Якщо говорити правду, то я не був готовий до статусу просто баби Хвеськи, що лізе в приватне життя заради спортивного інтересу. На що він, чорт візьми, розраховував, погодившись зі мною говорити: навіщо він мені про себе розповідає? Якщо знімати не можна, то — інтерв’ю, репортаж у газеті? Але я ж не літератор, я оператор, він це знає.

Однак, щось треба було казати, і я, не відчуваючи під ногами особливого ґрунту, спитав ні з того ні з сього (я втратив почуття реальності):

— А ви не могли б дати мені щось почитати? Що ви пишете?

Господар подивився на мене уважно і сказав:

— Ви цікавитеся літературою?

— Так. Я колись навчався в університеті.

Він легко підвівся, підійшов до книжкових шаф. Одна полиця була заставлена сірими книжечками. Їх було багато, штук сорок, цих книжечок, одного формату.

— Вас що цікавить? — запитав господар. — Який жанр?

— Прозу, якщо можна.

Він простягнув руку і вийняв один із томів. Потім зачинив дверцята шафи, підійшов і простягнув мені книгу:

— Якщо дозволите, я сяду за стіл, трохи попрацюю. Мені потрібно закінчити вичитування.

— Так-так, звичайно.

— Якщо у вас будуть питання — я до ваших послуг.

Я ще раз здивувався: якось не в’язалося все, що тут відбувалося, з моїми звичайними уявленнями про ділові зустрічі. Зазвичай вони проходили за прийнятим у суспільстві — всіма визнаним — сценарієм. А тут не було ніякого сценарію: він мені не дозволив знімати, запросив до себе (якого біса я до нього напросився, якщо знімати не можна), я ні з того ні з сього попросив його твори, він тут же дав, а сам сів за роботу. І тепер мені нічого не залишається, як читати його опус. А далі що? Я не знав, що буду робити далі, і від цього відчував себе кепсько: ось вже вірна гарантія втратити рівновагу — залізти не в свою тарілку.

Але ради не було, я наблизив книгу до очей. Це був невеликий томик у гладкій сірій палітурці, на його обкладинці золотими літерами було витиснено:

ГЕРБЕРТ СОАРЕШ

ЗІБРАННЯ ТВОРІВ

ПРОЗА

Том 26

Звернувши увагу на порядкове число тому, я не без цікавості розкрив книгу. На першій сторінці вказувалося:

Герберт Соареш

СРІБНА ГЕРТРУДА

Сантшпіл — ... рік

Сантшпіл — було те невелике село, в якому я зараз знаходився. За старою звичкою я подивився в кінець книги, сподіваючись знайти її вихідні дані: де це видано, хто це видав? Дивно, але я їх не знайшов. Схоже, книга була набрана ротапринтом чи яким-небудь іншим примітивним способом, й існувала, мабуть, у кількості яких-небудь ста примірників. Мені це не дуже було зрозуміло: він що — пише для самого себе?

Що глибше я занурювався у життя цього чоловіка, то більше шкодував, що його не можна знімати: схоже на те, що цього разу Роберто таки мене не обдурив. Тут все було цікавим, загадковим.

Я вмостився зручніше і почав читати. Це була книга про якогось молодого художника. Він довго поневірявся, намагаючись знайти себе, жив на горищах, але згодом, пройшовши через солодощі такого життя, вступив на операторський факультет Інституту телебачення. Що більше я читав, то більше мені починало здаватися, що я сплю: адже не могло ж насправді так бути, щоби цій чужій мені людині була відома моя особиста драма душі, моя особиста складність. Загалом — тут пахло або чортівнею, або вдалим розіграшем. Читаючи повість, я впізнавав свої думки, почуття, що їх усвідомлював лише почасти. Це був гострий і точно спрямований словесний ніж, який розкривав мої потаємні, що вже встигли покритися плівкою життєвого цинізму, рани. Він, цей Соареш (якщо тільки це він усе це написав), діставав мене із забутих мною самим глибин на божий світ — голенького, беззахисного, показаного в інтимному. Він сидів там, за столом, обличчям до вікна, спиною до мене, але у якийсь диявольський спосіб він був тут, присутній у цих рядках, сидів у моїй душі — все розуміючи, розпинаючись на хресті разом зі мною. Я навіть відірвався від сторінки і дико подивився на згорблену напружену спину. Мені навіть захотілося встати і піти геть, ні про що не розпитуючи. Ні, я розумію, що письменник досліджує загальне, близьке багатьом. Але яким чином тут збіглося навіть зовнішнє: герой був спочатку художником, потім — телеоператором?

Я читав далі, а ця думка в мені весь час вертілася. Передати цю драму, як людина, пригнічена невизнанням, позбавлена свого середовища, перестає творити і починає служити життю, сьогоденному, починає просто відвойовувати собі місце під сонцем, як усі, — передати це я не можу. У моєму викладі все це втрачає той смак і той зміст, які були втілені в єдино можливих словах, що відкрилися моєму погляду. І потім — якого біса цей Соареш малює трагедію невдахи, якщо сам він, треба розуміти, в дамках? Сам він, Соареш, як я зрозумів, герой, натомість антигерой — я? Це так у його системі. Він, може, тому і малює цього колишнього художника, щоб утвердити себе, свою систему цінностей? Однак надто вже добре він його розуміє: ніби сам є тим, хто зрадив творчість заради життя.

Для мене тут багато що було неясним. Я вже дочитував повість, як раптом відчинилися двері і увійшла красива жінка в блакитному халаті. Її світле волосся було викладене півколом на потилиці, очі напівсонно посміхалися. Вона сказала:

— Доброго дня. Іване, тобі приготувати каву?

— Так, будь ласка, — відповів господар. — А ви будете пити? — звернувся він до мене.

— Мабуть, — відповів я, вдаючи, що нічим не здивований.

Жінка пішла, а я довго не міг продовжити читання: Іван?

Герберт — це Іван? Це ще що таке.

Через півгодини ми сиділи в кріслах і попивали каву. Господар дивився на мене так само відкрито, все ще занурений у себе.

В якусь мить у мене майнула жахлива думка: а чи не розіграш це все насправді? Роберто веселий хлопець і цілком міг би влаштувати собі і своїм друзям таку розвагу. Підсунути мені книгу, списану з моєї долі, щоби подивитися, який буде у мене вираз обличчя. Я навіть озирнувся, пробігши поглядом по стінці — на секунду мені здалося, що я бачу маленьку дірку в стіні, прикриту оком...

— Ви хотіли щось запитати?

— Так, — я крутив у руках ложечку для кави. — Ваша повість закінчується тим, що до вас приходить телеоператор, а ви забороняєте йому знімати...

— Не зовсім так... — посміхнувся господар.

— Ну чому ж — ви запрошуєте його до ось цієї кімнати, ось тут написано, — я знайшов місце в книзі: — «Кімнату перегороджував акваріум, в якому плавали спритні різнокольорові рибки. Непрошений гість обійшов його і сів у запропоноване господарем крісло». Ви ж описали свою кімнату. А далі ви пишете, що дали гостеві читати ось цю повість, яку я тримаю. До речі — я так і не зрозумів, до чого тут «срібна Гертруда».

— Це не зовсім так. Описана кімната дійсно нагадує мою — але з цього ще нічого не випливає. І приходить телерепортер не до мене зовсім, а до іншого героя. Ви змішуєте образ автора і самого автора.

— Ну, я не дуже розуміюся на цих тонкощах, — сказав я. — Але погодьтеся: трохи дивно, що я ніби збігаюся з вашим героєм.

— У житті взагалі багато дивного, — відповів господар. — Я люблю збіги. Коли щось збігається — настає інша реальність. Люди думають, що випадковості випадкові, а насправді випадковості — сфера божа. Все з усім пов’язане.

— Ви вважаєте, що я теж тут невипадково?

— Звичайно, — відповів спокійно господар. — Інакше б я вас не запросив до себе.

— Можливо, ви запросили, бо хотіли, щоб ваш сюжет збігся до кінця з дійсністю? Щоб дійсність повторила до кінця ваш сюжет? Ви спочатку написали все це, про минуле життя телерепортера, про його приїзд до дивного письменника, а потім, коли той справді приїхав, — ви все зробили згідно з сюжетом.

— Можливо, — сказав господар. — Творчість має зворотний вплив на життя, особливо на особисте життя творця. Я це давно помітив.

— А може, — запитав я, — ви все життя на мене чекали? Написали цю повість і чекали, що я з’явлюся і все буде, як у вашій книзі?

— Може, й так. Я сам себе не знаю.

Ми помовчали.

— Скажіть, — порушив я тишу, — ви навмисне підсунули мені цю книгу?

— Звідки я знаю? Запропонував вам те, що захотілося запропонувати. Втім, це слабка книга. У мене є сильніші.

Ми допили каву, і господар запитав:

— Хочете ще щось почитати?

— Якщо можна.

— То самі підходьте до шафи і беріть, що бажаєте, добре? А я ще попрацюю. Он та верхня полиця, звідки я брав, — це все мої твори.

— Сподіваюся, — сказав я якомога більш безтурботно, — ви не збираєтеся мене спускати в підвал до щурів, як у цій вашій повісті? Там зрештою ваш герой провалюється в якийсь підвал.

— Ні, звичайно. Це всього лише повість.

І господар пішов до свого столу, а я, все ще відчуваючи себе невпевнено, став порпатися у шафі. Виймав то один, то інший томик і гортав навстоячки. Але гортати довго мені не вдавалося: яка-небудь фраза, почуття — тут же зачіпали мене, проявляли в мені щось, і я вже не міг відірватися, заглиблювався в живі нерви, вигуки, крики і думки, з яких складалися ці томики. Взагалі, варто сказати, нічого подібного у своєму житті я не бачив: у цих томиках було зовсім мало літератури. Образи, що сховалися за однаковими сірими обкладинками, мене вражали. Це не були повісті, романи у звичному розумінні, а якийсь потік сильних емоцій і пов’язаних з ними думок; і все це саме по собі обирало собі форму, застигаючи у тому вигляді, в якому з’явилося на світ. Іноді, у черговому томику я зустрічав вірші, але це були не зовсім вірші — вони були тією ж його прозою, тільки стиснутою до краю, до тиші. І ще там були томики філософії, п’єс. Там були якісь трагедії, вже не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, що мене вразила плавність переходу з однієї форми в іншу: переді мною з небуття народжувалася цілісна, з внутрішніми протиріччями, яка охоплювала космос, особистість, що пролилася в сотнях образів і думок, неважливо якої форми. Його філософія була поезією, і філософією була його проза, і ще проза його була майже поезією, тому що в ній не було занудних сюжетів, і переходи від думки до думки, від почуття до почуття були несподівані, непередбачувані.

Я втомлювався і сідав з черговим томиком у крісло. А прочитавши — не прочитавши, а пробігши, тому що я не міг читати спокійно — я клав на місце і брав якийсь інший із середини полиці. Я не міг читати уважно кожну книжку — вихоплював лише по дві-три приголомшливі думки, по два-три ніколи до цього не бачені образи, і після цього відкладав томик, прислухаючись до биття серця. Якщо, читаючи першу запропоновану мені повість, я ще мало усвідомлював, з ким маю справу, більше думав про себе, то тепер доводилось боротися з думкою, що я маю справу з чимось величезним, жахливим, з якоюсь таємницею, прихованою від усіх величиною. Спочатку ця думка лише прокралася в мою свідомість і я намагався її перемогти, але що далі, то більше переконувався, що ця думка є сама правда. Я ніде нічого подібного не читав: щоб так, такими словами, такими образами мовилось про людську любов, трагізм людського життя, тугу за великим почуттям, про несумісність земного блага з небесним блаженством. Я бачив не стільки героїв, цих дуже живих, але все ж маріонеток, скільки чиюсь величезну, нелюдську, богоподібну душу, яка увібрала у себе, а основне — яка усвідомила в собі всю недосконалість загальноприйнятого, віддалася мрії про інший світ, жила тугою за цим світом. У кожному з нас живе якесь неприйняття того, що нас оточує. Але то був не критицизм. Ця душа не приймала не обставини, а себе, що визначилася цими обставинами. І це було грандіозно — бачити цей двобій з самим собою, цей шлях піднесення до себе нового коштом себе ж самого. Не критицизмом, не злом, а лише любов’ю перемагала ця душа життя, відсторонюючись від улюбленого щоденного існування. Це я зрозумів: лише люблячи, можеш дистанціюватися від того, що любиш. У його філософських томах я знайшов такий вислів: «Любов є ніж, який перерізає мотузки, що зв’язують. Любов’ю звільняєшся від того, що любиш». Минуло багато років, а я пам’ятаю ці дивні слова.

Коротше, переді мною постав, можливо, останній романтик століття, динозавр, що наважився існувати в епоху космосу, атома і відео. І що приголомшувало — він освоїв цю епоху, він включив у життя, над яким він піднявся, і ракету, і телевізор, все. І ракета, і телевізор — були також ним, що переміг самого себе. Було дивно, незвично бачити цю викопну істоту, що збереглася на своєму острові серед бурхливого океану земних радощів та буденних турбот. Можна було подумати, що він взагалі не жив цим життям, існував в якомусь іншому, позахмарному вимірі. І про ці виміри він повідомляв — для тих, хто звик визнавати лише те, що бачать їх очі. Внутрішній зір цього Соареша, або як там його, був жахливим за силою. Зрештою я зрозумів, що зіткнувся з якимось фанатизмом: тому що нормальна людина не стане відмовлятися від того, що дає їй час. Але я також бачив, що його відсторонення від реальності, якою всі живуть, — така ж незламна правда, як і моє розчинення в ній. І що він так само цільний у своїй самотності, як я — у своєму злитті з оточуючим, яке годує мене, суспільством.

Я взяв навмання ще кілька томів з кінця ряду: там теж були якісь дикі, ніколи мною не чуті думки, образи, грандіозний розмах. Та сама впевнена рука, що володіє словом. Досить було відкрити сторінку навмання, як звідти на тебе обвалювалося це чудовисько — у вигляді віршованих криків, філософських риторичних питань, драматичних конфліктів. Там жила роздерта, заплутана в загальнолюдських протиріччях, кровоточива душа, яка знаходила, перейшовши межу страждань, свого бога любові і смирення. Це, повторюю, було щось приголомшливе: живий вулкан живих почуттів, оголена щирість, яка зверталася до найглибшого в тобі, до давно забутого тобою. І при цьому — бездоганний смак, почуття міри, пронизлива зрідненість з твоєю власною душею.

Я поставив томик на місце і так стояв, біля шафи, не здатний промовити слово. Новими очима дивився тепер на чоловіка, що нахилився над столом: невже це все написав він, ось цей? Я зовсім забув, що я телерепортер, всі мої професійні звички і почуття кудись зникли. Я навіть забув про власну невпевненість, не думав більше про те, що я тут роблю.

Раптом він повернув до мене голову і запитав:

— Ну що?

Мені здалося, він чекав, поки в мені все перевернеться, поки я, вражений прочитаним, заклякну біля цієї шафи. Тепер я був іншим — і він міг говорити зі мною, як з іншим. Тепер він теж міг бути іншим, більше собою. З нього злетів його чемний глянець, зникли його приємні посмішка, манери. Він відчував, що тепер він для мене щось — завдяки цим словам, написаним його рукою, які дійшли до моєї свідомості. Я досі не збагну, як сприйняття іншої людини так різко може визначатися тим, що вона написала, створила. Тепер він не був для мене просто смішним літератором-відлюдником, ні. Я не був настільки дурний, щоб не відчувати, чого все це, вся ця заставлена томиками полиця, варта. Я міг помилитися, погортавши якусь одну річ, але після того, як я переглянув десятки томів, я міг собі хоча би приблизно здати справу, хто переді мною.

— Послухайте, — сказав я, все ще стоячи біля шафи, — це ж...

— Що?

— Ви ж розумієте, що це все на рівні... — я задихався, мені не вистачало повітря, як ніби це був не я, а зелений захоплений юнак. — Я не хочу розкидатися словами, але... Це вам не належить, розумієте? Є ряд: Шекспір, Гете, Шопенгауер, Толстой...

— Ви хочете сказати, що я міг би стояти в цьому ряду? — господар раптом розсміявся: якимось неприємним, злим, дивним сміхом. — Шекспір, Гете, Шопенгауер, Толстой, Соареш... Ні вже, дудки, — він піднявся. — Суспільство не отримає всього цього, — він показав на шафу. — Не отримає ні крихти.

— Але чому? — я дивувався: я не впізнавав його.

— Суспільство не гідне всього цього.

— І це говорить той, хто написав так про любов?

— А де ви бачили в суспільстві любов? Любов звідти давно вигнана. Хіба про неї — всі ваші газети, телепередачі, книги? Я бачу, вам цікава моя таємниця — добре, я вам її розкрию, — він обійшов стілець, почав ходити туди-сюди. — Але ви повинні тримати це при собі, зрозуміли? Якщо я помру — тоді можете говорити, що завгодно, але не раніше. Ви думаєте, я такий простенький, яким здаюся? У мене давно назріла потреба комусь розповісти про себе, комусь чужому, до якого я відчую довіру. Власне, ніякої у мене таємниці немає, — він зупинився біля акваріума, спиною до мене, його погляд застиг на рибках. — У пору моєї зеленої юності я намагався друкуватися і бути кимось для суспільства. Це і ваша проблема, я знаю. Ви телерепортер.

— Звідки ви так знаєте людей? — не втримався я.

— Це у мене від бога, — відповів він, не моргнувши оком. — Принаймні — ваше перехрестя душі мені добре відоме. Художник, що став телерепортером...

— А ви жорстокі.

— Ні, це не жорстокість. Це ваше щастя. У кожного своє щастя. Я з самого дитинства розумів, що повинен стати великою людиною. Чомусь у нас вважається кощунним зізнаватися в таких бажаннях собі чи, боронь Боже, комусь. Зізнайтеся в цих сокровенних бажаннях суспільству — і воно вас заплює, підніме на сміх, розтопче. Хіба ні? — він різко обернувся, подивився на мене. Його засмагла шия контрастувала з білим коміром сорочки.

— Так, — сказав я, подумавши. — Це виглядало б смішно, подібна заява.

— Не тільки заява, — сказав він, — навіть саме почуття. Самого почуття власної величі, власної могутності соромляться. А тим часом, у цьому немає абсолютно нічого ганебного: без цього почуття своєї обраності не було створено жодної великої речі. Моє почуття виходило з мого відчуття сили — я зумів опанувати слово, як скульптор — глину. Ви бачили — я можу вам зімітувати будь-яку емоцію. У мене там є два томи імітацій, не помітили? Це вправи, школа, як у фігурному катанні. А далі все у мене — довільна програма. Я міг би, використовуючи майстерність, імітуючи те, що потрібно масі, давно бути мільйонером. Але...

— Я зустрічав десь ваше ім’я...

— Я видав лише кілька незначних книжечок — їх тут немає, — кивнув він у бік шафи, — не шукайте. Ось цей будинок і ті скромні статки, що в ньому є, — на кошти від цих книг. Ми скромно живемо — половина будинку у нас не обставлена, це свідомо. У нас мало речей, але зате немає дешевих, тільки те, на чому щодня спочиває погляд, твоя душа.

— Про що ваші видані книги?

— Ні про що. Живучи в місті, я достатньо вивчив нікчемні смаки публіки. Я сфабрикував за кілька місяців ці книжечки — дві політичні, кілька детективчиків. Я все розрахував — цих грошей нам з дружиною вистачить до кінця віку. У нас скромне життя.

— Вибачте, у вас немає дітей?

— У нас немає дітей, і я більше ніколи не писав нічого подібного, чуєте? Це була свідома акція — кинути в пащу цьому чудовиську цю нікчемну їжу, яку воно проковтнуло, навіть не помітивши. Я написав ці книжечки між іншим.

— А це... — я показав на шафу. — Все це... ви що з ним думаєте робити?

— Ну вже принаймні — не пропонувати публіці, яка обжерлася. На неї працює маскультура.

— Але вони, вибачте, визначають популярність, вартість...

— Ви жартуєте! — обірвав мене господар. — Оці визначають вартість?

— Ви так не любите людей?

— І це кажете ви, хто прочитав щойно написане мною?

— Я просто хотів сказати... — я трохи розгубився. — Люди ж теж різні. Є люди, яким ви потрібні, яким ви служили б підтримкою у цьому житті.

— Не знаю, не знаю. У кожного свій бог, який його підтримує. А я не бог.

— І вас не мучить невідомість?

— Бувають приступи, — сказав він глухо. — Але розуміння ситуації перемагає. Адже стати відомим у нас — не означає створити щось цінне, видатне. Ви репортер — ви знаєте, як це робиться.

— І... і у скількох примірниках все це існує?

— У трьох, в трьох, чорт візьми. Один тут, а два на горищі. І взагалі, вибачте, нам треба попрощатися. Соню! Соню!

Я остовпів — це було схоже на якийсь напад: так швидко він змінився, почервонів. Втратив звичну чемність і такт. Вбігла вже знайома мені жінка, взяла його за плечі, як дитину, і, сказавши мені «будь ласка, йдіть, йдіть!», повела його кудись.

Я стояв і не міг рушити з місця. У цьому будинку самі несподіванки. Було тихо, тільки цвірінькала на вікні самотня пташка, та ще ці рибки в акваріумі. Я інстинктивно простягнув руку і взяв з полиці 29 том. Відкрив на останніх сторінках, ось це місце: «У трьох, в трьох, чорт візьми, — вигукнув він, різко змінюючись на лиці. — Один тут, а два на горищі. І взагалі — нам треба попрощатися, вибачте мені. Ідіть. Соню! Соню!»

Я відірвався від сторінки, зацьковано розглянувся по боках. Що це? Як усе це треба розуміти? Чому він майже дослівно повторив слова з повісті? Розіграш чи просто у ньому ці слова, колись прожиті, написані, зачаїлись у підсвідомості, а тепер ось знову прозвучали, вирвалися вже готовими? Було щось надто театральне у його реакції. Так швидко закінчилася розмова: ніби він прагнув швидше вимовити ці фінальні, ефектні фрази і зникнути. Так, сцена зіграна добре, зовсім як у повісті. Але який у цьому всьому сенс?

Я подивився на попередню сторінку, ще на попередню. «Ви так не любите людей? — запитав телерепортер, весь подавшись вперед...» Та-ак... я перестрибнув через відповідь письменника, далі йшло: «Я просто хотів сказати... — він трохи розгубився. — Люди теж бувають різні. Є люди, які вас потребують, вони чекають від вас підтримки у житті».

Я поставив томик на місце і повільно підійшов до акваріума. Червоні рибки з довгими звисаючими хвостами хаотично рухалися у всіх напрямках. Загалом я був реалістом і визнавати існування якоїсь чортівні не мав наміру.

Єдине, що я можу визнати — це факт збігу моїх слів зі словами цього героя. Але що це означає? Очевидно, не більше, ніж геніальне відчуття якогось архетипу талановитим письменником. Якщо подумати глибоко, то людські ситуації і пов’язані з ними емоції типові, їх можна звести до невеликої кількості загальнолюдських ситуацій та емоцій. Будь-яка мого типу людина, на моєму місці, почувши від людини, яка настільки глибоко думає і відчуває, заяву, що люди не гідні її творів, скаже, що люди теж бувають різні, серед них є й такі, в кому живе спрага вирватися за межі суєти, у світ великих і чистих почуттів. І в такому випадку — не варто дивуватися, що, як і будь-хто, я повторив ці слова.

Трохи заспокоївшись, я попрямував до виходу. Я відчинив двері і опинився в напівтемному коридорі. І тут зі мною сталося те, у що ви маєте право не вірити. Я сам ніколи в це не повірив би, якби це не трапилось зі мною особисто, якби мене до цього часу не турбувало розтягнення сухожилля, яке я отримав, впавши у той жахливий підвал в самому кінці коридору. Звичайно, я впевнений, що цей дивак, залишивши мене (або його дружина), навмисне відчинив двері до підвалу, щоб все відбулося згідно написаного. І головне — я не міг не звалитися. По-перше, тому що був дуже збуджений і ні про який підвал більше не думав, вважаючи вже такого роду збіги неможливими. А по-друге — кінець коридору тонув у цілковитій темряві і будь-хто на моєму місці, хто не підозрював, що прямо під коридором можуть бути такі підвали, звалився б у цю приготовану для нього діру.

Втім, мені важко допустити, що в одній людині можуть співіснувати така чиста душа і така жага містифікацій, яка не зважає навіть на можливі наслідки для жертви... Звичайно, чорт забирай, розбитися на смерть я жодним чином не міг, тому що до підвалу вели вниз сходинки, я звалився не просто в безодню, а впав на східці. Але ж ногу зламати міг запросто: до речі, в цій його чортовій повісті герой ламає ногу. Із закритим переломом він видряпується на світ божий і дає драла. У цьому місці, читаючи повість, я чув якийсь сатанинський сміх цього великого людинолюба і гуманіста. Це як зрозуміти? Чи йому потрібно було самому собі довести, що в його житті є таємниця, що його доля і доля людей, які доторкнулися до нього, пов’язані з якоюсь таємницею і фатумом? Можливо, йому потрібно було це відчуття, щоби продовжувати ефективно творити в повній невідомості? На щось же він мав спиратися в цьому своєму закапелку.

Коротше, я тоді не дуже про це розмірковував, звалившись у підвал. Чортихаючись і проклинаючи все на світі, виліз з горем пополам назовні, дошкандибав до вхідних дверей і відчинив їх. В очі вдарило яскраве літнє сонце: і я відразу прийшов до тями, послав до біса весь сьогоднішній день і цього божевільного заодно з ним.

Що далі я відходив від будинку з парканом, то світлішим і зрозумілішим ставав світ, то більш чужим, не моїм здавалося мені все, що я відчув і побачив всередині цього темного (тільки тепер я усвідомив, що там було жахливо темно) житла, котре дихало своїми власними випарами. Звичайно — є своє задоволення в тому, щоби залізти в свою шкаралупу, як равлик, і дихати тим, що ти видихаєш. Є в цьому своя глибина. Але що стосується мене, то я вважаю за краще, щоби повітря, видихнуте моїми легенями, йшло, не повертаючись, у світ, розчинялося в безкрайньому просторі. І щоб кожен наступний ковток був чистим киснем, який надходить до мене ЗЗОВНІ, а не моїм власним видихом. Я навіть пам’ятаю, як очікуючи таксі, з ностальгією подумав про свій світлий кабінет у моїй чотирикімнатній квартирі, про любий серцю яскравий різнобарвний дизайн, ламані лінії стіни і мого письмового столу. Мені так захотілося опинитися серед скла, сталі та пластику, які завжди породжували в мені бадьорість, бажання діяти, безпричинну радість життя. Я навіть згадав тоді, на зупинці, своє виїдене з одного боку крісло-кулю, крісло-яйце, що поверталося навколо осі — в яке я любив опускатися для відпочинку, для повільного смакування кави з чарочкою коньяку. Ні, в ту мить, на зупинці, я був ворогом цього письменника, його задушливого динозаврячого гнізда. Я відчував себе вищим, світлішим, сильнішим за нього, дивного жучка, що закопався у своєму житті і в своїх паперах. І що це взагалі за втіха — будувати якесь химерне, несхоже життя, бути «людиною з дивацтвами». І чому потрібно відчувати себе неповноцінним, якщо в тобі немає дивацтв, якщо ти нормальна людина: живеш, дихаєш, їси, радієш сонцю.

Так думав я, так відчував я тоді на зупинці. Але минуло кілька тижнів, місяців, а я, всупереч своєму бажанню, не міг забути цю пригоду, цього Герберта-Івана, який сховався від світу і від слави, аби, створивши собі ширму, без сенсу за цією ширмою творити. Бо який в тому сенс — творити, продукувати щось для самого себе, вдихати видихнуте тобою ж, чманіти в цьому кисневому голодуванні. Чи не вигадав він навмисне собі цю голодовку? Якби підпустив до себе кілька разів настирливих кореспондентів, та хоча б мене з моєю відеокамерою, — киснева голодовка, мабуть, скінчилася б: він би вийшов на світ божий, на подіум, ним би, напевно, зацікавилися. Перекочовували б ці його томики з його полиці на полиці тисяч, якщо не мільйонів полиць. Він став би кимось для суспільства — нехай не таким знаменитим, як актор чи президент, але все ж кимось. Він почав би дихати на повні груди: зрештою — купив би собі пристойну дачу на морі, яхту. Але він замкнувся в цій дірі, оточив себе своїми безглуздими акваріумами і пташками, затягнув вікна шторами — і дихає, дихає повітрям, яке сам і видихає. Не позаздриш його дружині, заживо похованій в цій темній і затхлій труні. Зрештою — що це, якщо не мазохізм? Потяг до затхлості, до хвороби?

Я продовжував жити своїм життям: ще з більшим завзяттям шукав сюжети у життєвій суєті, вивуджував нові теми. Але я не міг, зрештою, не зізнатися собі, що як би я не засуджував цього придурка (я його ще не так називав про себе), а проте неприйняття його не було повністю щирим. Все-таки півдня, проведених у нього, залишили якийсь незгладимий слід на мені, на моєму житті. Може, тому я так люто і відкидав його, що він надто вже впливав на мене: і насамперед цією своєю безглуздою таємничістю, незрозумілістю, цією чортівнею своєю. Тому що, проаналізувавши, я зрозумів, що почуття, яке сидить в мені і яке продовжує мене якось зв’язувати з цією людиною, це страх. Так, звичайнісінький, незрозумілий страх — страх перед таємницею, присутністю зовнішньої сили, що його я кілька разів пережив у тому будинку. Це не на жарт мене засмутило: я вважав, що у мене залізне здоров’я, у тому числі психічне, і завжди цим пишався. А цей незрозумілий (основне, що незрозумілий) страх мене принижував. Була навіть думка проконсультуватися у психіатра, але я, звичайно ж, її відігнав.

Що стосується вартості творів цього Герберта-Івана, мого відчуття його величі, то варто було мені опинитися в своєму звичайному світі, як я перестав про це думати. Тобто я пам’ятав про враження від книг, які я там погортав, але знову відродити у собі ті почуття, ті потрясіння я не міг, та й не намагався: вони до мене просто не верталися, і все.

Минуло ще кілька місяців — я майже забув про свою пригоду, тільки розтягнуті сухожилля іноді нагадували про себе.

Але зрідка, незрозуміло для чого, я починав думати про того дивака. Не знаю, що в мені зв’язалося з ним, тому що сам я, як особистість, не бажав більше до нього повертатися. Раптом одного чудового дня я узяв і написав йому листа. Ось його копія переді мною (я зазвичай набираю листи, тому що почерк мій жахливий). Наводжу його повністю.

Написавши цього листа, я тут же хотів його порвати. Хто це писав? Я не впізнавав себе. Начебто це не я, а щось глибше, ніж я, писало цю сповідь. Якого біса мені потрібен цей Герберт-Іван, його особистість? Так розмірковував я, прямуючи до пошти. Їй-богу, я поняття не маю, навіщо опустив цей лист у скриньку, але, зробивши це, я відчув незрозумілу легкість на душі: я знову міг відключитися і бути собою.

Я наче виконав якийсь неприємний, покладений на мене обов’язок. Причому весь цей час мене не покидало відчуття якоїсь чортівні. Ніби я став, незрозуміло як, другим «я» цього божевільного, зв’язався з ним невидимим біополем. Ні, їй-богу: тут щось було. Я потім знову і знову аналізував свій візит: він так швидко, без особливих розпитувань, впустив мене до себе, — не до себе, у свою душу, ось що важливо! — наче все життя чекав мого приходу. І там, в цій його халабуді, я поводився згідно сценарію його повісті... До мене навіть приходило відчуття, що і зараз я дію за сценарієм якогось продовження цієї повісті. Так, я майже був упевнений, що десь там, на полиці його шафи, стоїть томик, в якому майже дослівно подано мій до нього лист.

Даремно, притулившись до вікна у своєму кабінеті, дивлячись на нічну рекламу вулиці крізь щілини кімнатних жалюзі, — даремно я переконував себе, що всі ці мої почуття, відчуття — цілковита нісенітниця. Відчуття чортівні не зникало. Я підходив до холодильника, натискав кнопку і наповнював склянку охолодженим віскі: алкоголь не брав мене! Моє особисте життя, особисте «я» віддалялось кудись у тінь, витіснялося іншим життям.

Моя дружина, Софі, зайшовши в кабінет, плела щось про біржові махінації, від яких залежали наші акції, а я... Про що я думав тоді? Принаймні — не про акції.

Потім ця мана пройшла, і я спокійно жив, знайомий собі, тижнів зо два. Я намагався не думати про відісланий лист, тому що варто було згадати про нього, як мене охоплювала лють — лють від безсилля, від почуття, яке буває у переможеного. Але хто мене переміг? Хто змусив забувати про себе і служити чужому життю?

Однак не можу сказати, що в цьому почутті так вже не було абсолютно нічого солодкого. Солодке було: я раптом відчув, що не належу собі, виконую щось важливе, мені незрозуміле. Це було почуття, що твої дії не зовсім належать тобі, відчуття фатуму, який навис над тобою, очікування близької розв’язки.

Минуло два тижні, я жив зовні спокійно, не пам’ятаючи ні про що, але внутрішньо весь час чекаючи відповіді. Відповідь прийшла ближче до вечора в суботу, маленький довгий конвертик з наклеєною дешевою маркою. Я сказав собі: а, цей дивак написав. Недбало кинув його в портфель і навмисне повільно почав підніматися до себе. Кого я хотів обдурити? Свої ноги, які напружувалися в колінах, прагнучи швидше донести мене до кабінету?

Я покрутив лист в руці, не знаючи, що з ним робити. Ну що ж, принаймні — все з цим шизофреніком ясно. Як все до чортиків просто: живе десь собі Лев Толстой, Шопенгауер який-небудь, а ніхто про нього не знає, світ живе своїм.

Так якого біса він живе? У моїй довбешці не дуже сходилися кінці з кінцями. Ось, значить, як: що ж тоді світова культура? Що це за штука, якщо ось такі, можливо, генії творять собі в невідомості, а потім помирають тишком-нишком. А в цей час який-небудь автор чергового бестселера гримить на весь світ. Чорт візьми, що ж це тоді за правила гри?

Так запитував я себе, намагаючись усвідомити картину, яка постала переді мною. До цього я по-іншому уявляв собі світ: у мене в макітрі все переверталося.

Минуло ще півроку. Я знімав свої сюжетики, підростали мої чада, газети писали про зустріч у верхах, життя йшло своєю чергою. Бувало, ні з того ні з сього, приходила думка про Герберта-Івана. Що він там пише? Свій черговий сорок шостий том? Іноді він мені здавався диваком, іноді — справді генієм: а чорт його розбере. Я вже збирався викинути його з голови остаточно, як раптом від нього приходить бандеролька. Знаєте, це зовсім різні речі — писати самому, чекати відповіді, і — якщо ти не чекаєш, а хтось до тебе раптом звертається. Коли я тоді йому листа опускав, я ще подумав: що слова? — зрештою, це ж не я, образ. І опустив, відчувши полегшення. І чекав, все-таки відчуваючи певну незручність, напругу. А тут він сам звертається, сам проявляє інтерес до мене: це відразу якось підняло мене в своїх очах, а його опустило, чесне слово.

Так-от, у цій бандерольці був усього-навсього один з його томиків, на сотій сторінці якого через півгодини я знайшов дослівно переписаний звідти лист, що я від нього отримав півроку тому. Там описувалося досить точно моє внутрішнє життя за ці півроку, особливо відчуття чортівні, яке мене переслідувало, потім — те, як я пишу йому листа (мій лист теж був там наведений дослівно), як отримую через півроку від нього бандероль... Звичайно, добре спрацьовано: мені хотілося поїхати і набити цьому містифікатору морду Він, можна було припустити, за будь-яку ціну хотів створити у мене ілюзію кровного зв’язку з ним і з його творчістю. Я тут вперше серйозно злякався: знаєте, таке неприємне відчуття, що тебе немає, тебе зробили героєм і продовжують за тобою стежити. І основне — розумом — я розумів, що він там, ймовірно, дурня клеїть, знайшов розвагу, але все одно — кому приємно читати без кінця про самого себе. Тут ні-ні, та й закрадеться почуття, що і майбутнє твоє передбачене творчою волею. Тому що ти ніби розділився — на себе і на героя. І все, що відбувалося з тобою — сталося з цим героєм. А якщо ти далі читаєш повість, про те, що у героя попереду, то вже не можеш позбутися відчуття, що читаєш про своє неминуче майбутнє. Це вище твоїх сил — позбутися цього відчуття.

Ось у таку психологічну пастку я і потрапив. Коли я відклав присланий томик, я себе відчув здобиччю, спійманою на гачок. Я був у його руках: ось як все обернулося! Здавалося б — невинний візит до смішного невизнаного літератора. І як це він виріс, для мене, в таке чудовисько? Мені так раптом, чорт візьми, страшно стало. Я відчув, що мене немає, а є лише цей герой, який жив увесь цей час спокійно, десь там, у своєму світі, доки не відвідав якогось писаку, а потім, після візиту, зрозумів, що є лише персонажем повістей цього невизнаного генія. Все моє життя раптом здалося сном.

Почуття це було настільки сильне і викликало такий страх, що цього разу я негайно зателефонував у психотерапевтичну допомогу і через півгодини під’їхав до стрункої двоповерхової будівлі у глибині скверика. Біля входу мене зустріла усміхнена турботлива медсестра. Вона провела мене в кабінет, де ще хвилин через десять лікар моїх років, діловий, в окулярах, вислухавши мене, сказав, розтягуючи слова:

— Деяка напруга у вас відчувається... Але це звичайний стрес, ніякої хвороби немає... Почуття, що вас турбують, можуть перейти в невроз, якщо ви не обірвете внутрішнього зв’язку з цією людиною. Я не можу з ваших слів визначити, що це за людина і які її цілі, але ясно, що ви повинні з нею розв’язатися.

— Нічого собі, — сказав я, — я сам це розумію. А як це зробити? Я і не мав наміру більше з ним спілкуватися, я вже забув про нього, аж він раптом надсилає мені цей томик.

— Він вас тримає на гачку, — сказав лікар. — Якщо ви будете хоч якось проявляти свої емоції, він ще більше опанує вашою особистістю.

— Яким чином йому це вдалося? — запитав я, нервово крутячи в руках капелюх. — Я ніколи в житті не потрапляв ні під чий вплив.

— Тут складне питання, — лікар відкинувся на спинку крісла, випростав ноги. — Такий глибокий особистісний контакт, як у вас, відбувається на підсвідомому рівні. Кажете, він впустив вас без особливих сперечань? Ймовірно, між вами відразу встановилося якесь біополе. Є особистості, які настільки концентруються в собі, що згодом їм легко вдається розширити свої межі за рахунок іншої людини. Вони ніби поглинають інших людей, оселяються в них постійним тривожним почуттям.

— І що ж мені робити? Завтра він надішле мені продовження, в якому буде описуватися мій візит до вас і наша з вами розмова...

— Ви думаєте, він настільки проникливий?

— Я вам кажу — це або диявол, або геній. Не знаю, чи всіх це стосується, але мене він бачить наскрізь.

— Заспокойтеся, — лікар замислився. — Тут не все так просто. Я думаю, він не вас бачить, а логіку неврозу, який він вам намагається нав’язати.

— Але навіщо йому це?! — вигукнув я.

— Швидше за все — він сам не знає. Складність боротьби із такими людьми полягає в тому, що вони діють несвідомо, самі не розуміючи до кінця, навіщо роблять те чи інше. Швидше за все, після отримання вашого листа його потягнуло до паперу, оскільки він яскраво уявив вас, ваш теперішній стан. Ви врахуйте — ви для нього вже художня реальність, у нього вже є книги про вас. Тому йому цікаво стежити за вашим розвитком, за ходом ваших подальших рухів душі, дій. Він художник, митець.

— Але мені зовсім мало задоволення від того, що я відчуваю себе піддослідним кроликом, — сказав я, все більше дратуючись. — У вас немає чогось випити?

— Пепсі влаштує? — лікар піднявся і простягнув руку до холодильника на стіні. Він налив мені пепсі, і я залпом випив.

— Дякую, — сказав я, поставивши склянку на стіл. — У мене таке відчуття, що я потрапив у якийсь кошмар.

— Знаєте, що таке кошмар? — він посміхнувся. — Це слабкі нерви і збуджена уява.

— Раніше у мене цього не було, — сказав я.

— Я не впевнений, але, можливо, причина все-таки не в цьому письменнику, а у вас?

— Що ви маєте на увазі?

— Дивіться: у вас завжди жило таємне незадоволення вашою долею, так?

— Ну, припустімо.

— Ви себе весь час дурили — і дурили б далі, якби доля не зіштовхнула вас обличчям до обличчя з тим, хто нагадав вам про вашу юність. Ви ж самі говорили — життя поза суспільством було одним із шляхів, що кликав вас до себе. Ймовірно, у вашому житті випадали години або дні болісного вибору. Потім, коли шлях був обраний, ваші суперечливі почуття, які люди відчувають на роздоріжжі, ваші нарікання, почуття провини — все це пішло у підсвідомість. Ви стежите за моєю думкою?

— Так, — сказав я. — Але всі ці роки я не відчував ніяких особливих мук.

— Але вони все-таки були, мало усвідомлені. Ви їх просто не помічали в собі. Якби їх не було — вас би не схвилював так цей письменник, його доля, його установки. Всі ці роки у вас дрімав глибоко захований комплекс неповноцінності, комплекс загубленого шляху. Ви потай страждали від порожнечі власного життя, слабкої реалізації своєї особистості.

— Гадаю, ви перебільшуєте.

— Аж ніяк. Я можу помилятися в деталях, але в цілому мені все ясно.

— Ви теж ясновидець? — я раптом ні з того ні з сього почав відчувати небезпеку і з боку цього чоловіка: він просто вивертав мене всього.

— Я психоаналітик, — сказав лікар. — Ви заплатили за прийом чималі гроші, і моє завдання дати вам дзеркало самого себе, щоб ви могли успішно впоратися з вашими дещо розладнаними почуттями. Ви багато чого самі зрозуміли, без мене. Але загальна картина у вас відсутня.

— Я напишу цьому придурку листа, — сказав я раптом. — Я забороню йому надсилати свої безглузді книги, і взагалі — турбувати мене.

— І так остаточно потрапите в пастку Тому що в результаті ви дасте йому новий матеріал для роботи. Ті емоції, які ви демонструєте зараз, це величезний скарб для митця. Він пришле наступну книгу, де буде процитовано ваш лист, описана наша з вами розмова.

— Це диявол, — сказав я.

— Я це від вас уже чув. Ось візьміть випийте ці таблетки, — він дістав звідкись пляшечку з жовтими пігулками і вийняв звідти дві штучки. — Запийте. Це вас дещо заспокоїть. Ви зрозумійте одне: ніякої чортівні тут немає. Ви дієте в даній ситуації за звичайною людською логікою. Якщо ви йому напишете обуреного листа з проханням чи наказом припинити шантаж, він відразу здогадається про ваші справжні емоції. А, знаючи результат, неважко простежити шлях до нього. Він, очевидно, добре знає людину, людину взагалі: я суджу з вашої оцінки його творів та й з того, що він майстер вгадувати логіку руху душі, почуттів. Ну так-от: додайте сюди, що він добре розібрався у вас самих, у вашому основному комплексі, у вашому характері. Так що, виходячи з усього цього, зовсім не важко припустити, що ви, перебуваючи в стані, який не зможе не видати ваш лист, — звертаєтеся до психотерапевта. І він добре знає, що можете говорити ви і що може вам відповідати типовий психоаналітик.

— Невже така чортівня можлива?

— Це всього лише розум, інтуїція, ну, якщо хочете, дар божий. Цілком очевидно, що це видатна людина — але вам від цього не легше.

— І він завтра мені пришле цю мою з вами розмову? — запитав я його, жахаючись.

— Цілком можливо, якщо ви розкриєте йому свої сьогоднішні емоції. Ви подаруєте йому точки відліку, і він все спроектує, як у житті. Ваше завдання — позбавити його матеріалу, зрозуміли? Щоб йому не було, від чого відштовхнутися. А якщо спробуєте здіймати галас, кликати поліцію — ви нічого не досягнете. Ви дасте йому величезний матеріал для подальшої творчості, найяскравіші образи: і, таким чином, ще глибше засядете в його пастці.

— Мабуть, ви маєте рацію, — сказав я, подумавши.

— Але це ще не все, — лікар зняв окуляри і протер пальцями перенісся. — Основне, повторюю, не він, а ви самі. Я так думаю, що в глибині душі ви його поважаєте, захоплюєтеся ним.

— Звідки ви взяли? — запитав я роздратовано.

— Ви обзиваєте його «ідіотом», «придурком», щоб вийти з-під його впливу, не більше. А якби у вас не жив страх поглинання вашої особистості чужою, то ви б спокійно захоплювалися цим чоловіком і потай жалкували би, що ви не на його місці, а він не на вашому.

— Але... — я, було, запротестував, але мене перервали.

— Почекайте, згадайте свої позитивні, доброзичливі почуття до нього. У ті хвилини, коли він вас особливо не лякав, коли ви відчували, що ви — це ви, а він — це він. Ви розумієте ці свої почуття?

— Так, — відповів я. — Я насправді був трохи шокований ним, його долею, його поглядами.

— Тут тонка справа. Ви не стали таким, як він, не написали всі ці десятки томів, не створили свої десятки геніальних картин. Ви не здійснилися. І ви потай були незгодні з цим. Але ви жили в такому середовищі, оберталися серед таких людей, де ніщо не нагадувало вам про реальну можливість іншого життя, іншого шляху.

— Чому? — не погодився я. — Іноді я замислювався над цим.

— Але це була скороминуща думка... Це не була реальність, ви не відчували на собі силу впливу реальності. І ось раптом — ви з нею зіткнулися: і всі ваші потаємні комплекси, замість того, щоби придушити вас почуттям каяття, провини, досади, — сублімуються у захват, перетворюються на поклоніння тому, хто зумів реалізувати в житті ваші сокровенні бажання.

— Це трохи схематично.

— Нехай так, — відповів лікар, — але слухайте далі. Ви мали б самі створити багато чудового і захоплюватися собою, як цей письменник, розумієте? Така була первісна установка вашої душі, коли після університету ви почали вести нелегке життя художника. У вас повинні були бути якісь надії, якась віра у свій талант — згадайте: вам говорили, що ваші картини вражають... Хіба ні?

— Дехто говорив, — зізнався я.

— Ось, це, ці слова, ця віра у свою творчу зірку, що сколихнулася, не могли пройти безслідно. Це зав’язало вузлик вашої особистості. І ось тепер ви знову зустрілися з минулим. Але на цей раз ви вже ніби здійснилися, реалізувалися.

— Як це розуміти?! — потягнувся я до нього. — Ви хочете сказати...

— Так, ви захоплюєтеся не цим письменником, а собою, що став нарешті нехай і не визнаним, але великим художником. Цей письменник — ви. Ось вам перша причина вашої беззахисності перед цією особистістю. Тут секрет вашого швидкого зближення. Адже зазвичай ви вмієте тримати дистанцію з людьми, чи не так? Особливо, якщо це ваші підопічні — об’єкти ваших зйомок. А тут такий виняток, чи не дивно?

— Мабуть, — погодився я.

— І ось вам друга причина: ваш письменник точно так само побачив у вас себе нездійсненого, як ви в ньому.

— Ви вважаєте...

— Це ясніше ясного: він знає всі ваші комплекси, тому що сам був колись вами — перш ніж круто звернув з вашої стежки. Він потягнувся до вас не менше, ніж ви до нього. Ви відобразилися один в одному своїми потаємними сторонами. Йому цікаво писати себе можливого у вашій особі, насолоджуватися собою нездійсненним. Ось зв’язка, міцніше якої не знайти. Але вона загрожує вам хворобливими для особистості наслідками. Змінювати себе, створювати в собі нову особистість вам запізно. Це призведе до роздвоєння. Ви все-таки були цільною людиною, нехай і такою, що відмовилася колись від творчої самореалізації. Ви не стали генієм, але, вибравши раз і назавжди якийсь один шлях, стали цілісним. Для вашого внутрішнього щастя це дуже важливо. Мені здається, ваше завдання зараз — зберегти цю цілісність у собі, переставши ятрити душу ідеалами юності. Не всім бути геніями. У вашого шляху є свої плюси, ваше життя має свої переваги. І ви це, напевно, не раз відчували.

— Так, — сказав я.

— Моя вам порада: ніяк не реагуйте на його можливі звернення до вас, несіть у собі нашу сьогоднішню розмову, визнаючи — цього від себе в жодному разі не треба приховувати — що з вас ніякого творця не вийшло, але погоджуючись зі своїм життям і зі своєю долею, які мають власну цінність. Постарайтеся поглянути по-філософськи на всі ці проблеми, що так несподівано розкрилися перед вами.

— Але... — я хотів ще щось сказати. — Цей чоловік... він же насправді, напевно, великий, значна величина. Його твори настільки значні, і про них ніхто не знає...

— А ось це вже, — сказав спокійно лікар, поправляючи окуляри, — абсолютно інша історія. Це не ваша історія, пане Стейбек, розумієте? Це історія його особистих взаємин з епохою, суспільством, майбутнім. Вам у цій історії робити нічого. Ваша турбота — це ваше особисте психічне здоров’я і ваша цілісність. Він може бути великим, може бути тепер або колись визнаним, може лишитись забутим — дозвольте вже цим займатися богу.

— Він же не навмисне створює в мені ці комплекси, страхи? — запитав я раптом. — Важко уявити, що він садист.

— Не ісповідимі шляхи душі, — сказав лікар, піднімаючись: відчувши, що я заходжу по другому колу. — Якщо знадобиться ще допомога — дуже радий вас бачити.

— А, я ось що хотів сказати, — обернувся я вже в дверях, — у надісланій повісті він описує пожежу в будинку письменника...

— Це все схоже на, може, і неусвідомлене, викликання у вас нових стресів. Ймовірно, несвідомо він хоче, щоб ви знову прийшли до нього. Якщо ви вірите у зв’язок слова з дійсністю, то ви, почитавши про пожежу, повинні стривожитися, побігти рятувати його книги. Це було б самогубством, ні в якому разі цього не робіть. Не з’являйтеся у нього. Кликати сам він вас не буде — його завдання, ймовірно, через збудження у вас різних почуттів, домогтися, щоб ви самі прийшли до нього. А це вже майже гарантія, що там ви остаточно потрапите до нього в руки.

— Але навіщо я йому там? — я не розумів. — Що він мене — хоче зжерти, чорт забирай?

— А ось цього вже я не знаю, — відповів серйозно лікар. — Моя справа вас попередити: не писати, не телефонувати і вже принаймні не ходити до нього. Ось моя порада. Його підсвідомий розрахунок — ваші ослаблі нерви.

— До побачення!

— Всього доброго.

Я вийшов з головою повною, як бочка. Чорт візьми, цей типчик теж хороша штучка. Він чесно зробив свою справу, відпрацював чималі грошики, але наскільки можна вірити його схемам? Правдоподібність ще не правда, не істина. Біс його знає, як все насправді.

І я закрокував через сквер до тролейбусної зупинки.

Усе ж з цього дня я отримав в руки якусь стратегію поведінки і відчував себе більш впевнено в очікуванні чергового томика. Але томик не надійшов.

Незабаром я зі сміхом згадував свої страхи, відвідування психіатра. Все це мені здавалося далеким, диким. Добре, що я нікому про це не говорив.

І ось, закручений звичайною, але такою приємною міською метушнею, занурений в гущу життя, де почував себе як риба у воді, я одного разу зустрічаю в газеті невелику замітку. Як сьогодні пам’ятаю, це була тепла осінь, я сидів у скверику біля Площі Свободи, очікуючи Роберто. Так, того самого Роберто, з якого все почалося. І раптом випадково читаю:

Я струснув головою. Значить... Не міг же цей шизофреник себе самого підпалювати, щоб довести мені, що він у своїй повісті не бреше, передбачає майбутнє. Ставити своє життя на карту, щоб звести з розуму малознайомого телерепортера? Ні, такого ідіотизму я допустити не міг. Тоді — що?

Я підвівся і пішов у сквер гуляти. Я тепер думав тільки про себе, про своє здоров’я, як і радив лікар. Ну, нехай згоріли всі ці його «декамерони», «королі ліри». Мені до того яке діло? Я був стурбований тим, що світ знову поплив перед моїми очима: тому що цей маніяк знову все передбачив. Можливі збіги, але чи не занадто їх багато? Як взагалі це могло статися? Про це тепер ніхто ніколи не дізнається.

Тут мені в голову прийшла одна дивна думка: а чи не містифікує мене і далі цей шизик? Він знає, які зазвичай газети читають телерепортери, він дає в них інформацію... Я тут же пішов і зателефонував до редакції, де мене запевнили, що подія мала місце, що такий собі Пікач — їх власний хронікер і так далі.

Вже повертаючись від телефонної будки, я лицем до лиця зіткнувся з Роберто.

— Вибач, старий, спізнився.

— Нічого, — відповів я, — слухай. Ти пам’ятаєш Герберта Соареша — ти ще рекомендував мені цього типа для зйомки.

— Соареш?.. — задумався Роберто. — А, цей літератор, писака. А що? Ти тоді з’їздив до нього?

— Так. А ось тепер... — я показав йому замітку в газеті. — Він згорів разом з дружиною і своїм будинком.

— Ти дивись, — сказав Роберто. — Слухай, ну так як будемо робити?

— Почекай. Розумієш, він був геній.

— Хто?

— Соареш. Я читав його твори. Сорок чи п’ятдесят томів.

— Не розумію. Ти про що?

— Він помер, зрозумів? Його більше немає! Нічого більше немає!

— Ти чого, старий?

Досі не знаю, що зі мною тоді сталося. Щось близьке до істерики. Ще хвилину тому я його ненавидів — мертвого, згорілого. А тепер... Я був майже в розпачі, чим не на жарт налякав Роберто.

— Піди прийми ванну, теплу ванну і склянку віскі, — порадив друг. — Все пройде, ось побачиш. Викинь з голови. Давай я тобі завтра зателефоную?

Він зупинив таксі і назвав мою домашню адресу.

Дивна моя хвороба тривала тиждень. Я не міг встати, крутилася голова, і весь світ плив, плив... Наприкінці тижня прийшла бандероль, яку я розірвав тремтячими руками. Я не сумнівався, що там черговий томик у сірій обкладинці. І це був він! «Срібна Гертруда. Книга третя», значилося на першій сторінці. Я в гарячці почав гортати том, пропускаючи сторінки з розмовою у психіатра, опис моїх почуттів після отримання повідомлення про пожежу... Мені потрібно було подивитися кінець, дізнатися, що ж мене чекає завтра, через місяць, рік, десять років... Тепер я не сумнівався в існуванні якоїсь зовнішньої сили, що керувала і моїм, і його життям, якій потрібен був у весь цей таємничий зв’язок випадкових людей. І що ж я знайшов у кінці! Це незбагненно! Книга закінчувалася словами: «Він лежав, витягнувши ноги, в лихоманці гортаючи сторінки. То тут, то там йому на очі потрапляли до болю знайомі думки, почуття, ситуації. Але він пропускав і розмову у психіатра, і опис своїх суперечливих почуттів, що прийшли до нього після звістки про пожежу та смерть цього ідіота. Він хотів знати не минуле, а майбутнє, те майбутнє, яке до цих пір так вірно пророкував йому маніяк з Сантшпілу. Але ні! У цю мить, коли він нарешті остаточно повірив в існування зовнішньої сили в його житті, коли його власне життя здалося йому зв’язаним із чимось більшим, ніж він, — тепер все було скінчено. Голос, що віщував майбутнє, замовк. Настала тиша. Наприкінці книги йшло запаморочливе: «Він лежав, витягнувши ноги, в лихоманці гортаючи сторінки. То тут, то там йому на очі попадалися до болю знайомі думки, почуття, ситуації. Але він пропускав і розмову у психіатра, і опис своїх суперечливих почуттів, що прийшли до нього після звістки про пожежу та про смерть цього ідіота. Він хотів знати не минуле, а майбутнє, яке до цих пір так вірно пророкував йому маніяк з Сантшпілу. Але ні! У цю мить, коли він нарешті остаточно повірив в існування зовнішньої сили в його житті, коли його власне життя здалося йому зв’язаним із чимось більшим, ніж він, — тепер все було скінчено. Голос, що віщував майбутнє, замовк. Настала тиша. Наприкінці книги йшло запаморочливе: «Він лежав, витягнувши ноги, в лихоманці гортаючи...»

Герой піднявся, пройшовся по кімнаті. Життя увірвалося у навстіж відчинене вікно — жовтими листочками чиєїсь теплої душі, павутиною бабиного літа. Герой сів і заплакав: його не було; я був ним і я був собою. Я зрозумів, що я ніщо, з якого народилися і Герберт Соареш, і Артур Стейбек, і мільйони інших, відомих і невідомих, рівних перед подихом вічності, віддзеркалених одне в одному.

Це кажу я, автор цих рядків, ніщо, яке пролилося у світ багатьма голосами, яке пізнало глибини мовчання, яке стало — не розуміючи, хто воно — усіма вами.