Чому я не втомлююся жити

1

Корпи спали — у ліжках, як люди, нагодовані і обмиті персоналом, чистенькі і пахучі. Я йшов уздовж довгого (метрів сто) ряду ліжок і вдивлявся в умиротворені обличчя тварин. Власне, це були і не люди, і не тварини, це були просто корпи — істоти, як дві краплі води схожі на людину. З мозком, позбавленим розуму.

Вони лежали хто як, але більшість на спинах, зовсім голі, на сніжно-білих простирадлах, різного віку та різної статі, також білі, як дивовижні спалахи бога: у самок стирчали молоді груди. Вік їх коливався від десяти до двадцяти років, і всі вони мали мою групу крові і мій резус-фактор. У цій залі.

Я завжди з хвилюванням чекав цього дня. Дня відвідання Державного Центру Другого Народження. Так називався медичний заклад, в якому здійснювали пересадку мозку. Власне, Центр мав би називатися Центром Нового Народження, тому що на Землі жили вже люди, які змінили десять і більше тіл. Я сам змінив, здається, сім і наближався до віку Адама. Однак, у ті далекі часи, три тисячі років тому, коли медицина зробила раптом різкий стрибок, подібний до електронного, і почала практикувати перші обережні пересадки мозку (не знаючи ще чим — якими психологічними і соціальними наслідками — це обернеться) — у ту далеку епоху ніхто і подумати не міг, що можна буде зробити крок ще далі: далі другого народження. До третього, до четвертого... Усім здавалося, що Центр Другого Народження — поняття досить зрозуміле і вже саме по собі немислиме та жахливе, яке не одне століття буде визначальним для людства.

Хто міг подумати, що успіх якоїсь купки вчених з Інституту трансплантації мозку (досі вони практикувалися на мавпах), що цей успіх вийде за межі лікувальної медицини і незабаром змінить самі основи цивілізації, створить абсолютно новий, неможливий світ? Викличе до життя почуття і стосунки, невідомі досі людині?

Коли я думаю сьогодні про тих наших предків, теж людей, що жили до Великого Стрибка (як його сьогодні називають історики цивілізації) і вмирали у віці 70—80 років, моє серце стискається від незрозумілої туги. Люди — так, але... майже нічим не схожі, крім зовнішності і наявності деяких «людських» звичок.

— Тут ось дуже хороші зразки, сильна плечова мускулатура.

Гід — асистент хірурга — вів мене довгим проходом, допомагаючи орієнтуватися у виборі.

— Дякую, залиште мене одного, якщо можна.

— Якщо знадоблюсь, покличте.

Він дав мені в руку невелике кільце, яке вистачало легко стиснути, щоби викликати гіда.

Коли він пішов, я наблизився до вказаного корпа і помацав його плечі: вони справді були обтягнуті сильними, випнутими, як у спортсменів, м’язами. Красиві біцепси, навіть будучи розслабленими, виступали на шляху від плеча до ліктя, заставляючи мимоволі замилуватися довершеністю тілесної форми. Я вже мав атлетичну статуру, після третього, здається, народження. Але тоді у мене були сильні ноги і м’язи живота. Тоді була мода на сильну нижню частину.

Я нахилився і придивився до чоловічого єства корпа. На чималому, що звісився набік, статевому органі темніли дві великі родимки. Чи хочу я мати родимки в такому місці?

Пам’ятаю, у своє перше відвідування Центру, я, за браком досвіду, не звертав уваги на подібні дрібниці. А потім, прокинувшись після анестезії в новому тілі, з неприємним подивом виявляв у собі деталі, які мене дратували: занадто маленький зріст (у моєму природному, першому житті я був вище середнього), занадто багато волосся на грудях, закоротка (і негарна, як мені тоді здавалося) форма нігтів... Навіть ледь помітний шрам на лівій руці, на який я тоді не звернув уваги (як виявилося, корп себе поранив колись у дитинстві), мене дратував довгі роки...

Я продовжував свій шлях уздовж ліжок, придивляючись до тіл, підходячи, якщо потрібно, ближче, доторкаючись до них і мацаючи.

Перші пацієнти-люди Інституту трансплантації мозку імені Діленрема (людина, яка успішно пересадила перший мозок) були невиліковно, безнадійно хворими. Діленрем був учнем Гергойца, який вперше ясно поставив завдання: людина є не нирки, не печінка, не очі, не серце, а мозок. Значить, усе, крім мозку, є інструменти, що підлягають заміні. Їх і міняли тисячоліттями, трансплантуючи органи, які виходили з ладу: тим самим продовжуючи людині життя на двадцять, на п’ятдесят років... Історики стверджують, що одна людина, якій тричі пересаджували серце, п’ять разів нирки, чотири рази очі (і у якої до того ж три важливі кістки в скелеті були замінені штучними), що ця людина прожила близько трьохсот років. Але це був виняток, це була межа. Зазвичай життя не продовжувалось більше, ніж удвічі, тобто до 150 років.

Гергойц, який належав до так званої школи енцифалогічного ефекту, йшов зовсім іншим шляхом: зношене тіло треба не ремонтувати безперервно, перетворюючи життя людини на нескінченну серію операцій, а викидати на смітник! Повністю. Його вважали божевільним, але вже його учень Діленрем врятував таким чином першу людину, що жила фактично на штучному серці, штучному диханні і штучних нирках. Правда, вона прожила, в новому тілі, всього кілька місяців. Але вже п’ятий схожий пацієнт прожив рік. Світ ще не усвідомлював, що відбувається, вбачаючи в дослідах Діленрема суто клінічні експерименти.

Минуло ще сто років, і перші сміливці, чий мозок був здоровий, незважаючи на тіло, що зношувалося від старості, — вирушили добровільно на операційний стіл, зовсім не в якості безнадійно хворих. У ті часи людина з пересадженим мозком могла прожити вже кілька десятків років, й існувала теоретична можливість пересадити цей мозок ще раз...

Лише коли, ще через сто років, паломництво в Інститут імені Діленрема стало масовим, коли Інститут став відкривати філії по всьому світу — лише тоді світ здригнувся, передчуваючи свій кінець. Почалася шалена кампанія за заборону подібних операцій, що руйнують, як тоді писали газети, «самі поняття того, що є людина і людське життя».

Насправді: люди зіткнулися з небаченими досі психологічними та іншими проблемами. Щоби пояснити їх, краще навести власний приклад. Я ріс хворобливим і чутливим хлопчиком у благополучній родині вчителів. Особливо я був прив’язаний до матері, тихої і доброї жінки, яка ненав’язливо піклувалася про мене все своє життя. Коли їй порекомендували, після ретельного дослідження її організму (два інфаркти, цироз печінки), пересадку мозку — вона довго не думала. У ті часи шок, що незмінно супроводжував перші пересадки мозку, вже пройшов. Для людини це, звичайно, залишалося подією, і приголомшливою, але такою, що вже вкладалася в її уявлення.

Як сьогодні пам’ятаю свою стареньку добру маму (їй було вже близько вісімдесяти), як я йду з нею коридорами Центру, як прощаюся з нею біля адміністратора хірургічного відділення (на весь час підготовки до операції зустрічі заборонялися).

— Все буде добре, мій хлопчику.

Вона цілує мене в чоло, як у дитинстві, згорблена, трохи спирається на палицю.

Через два тижні мені повідомили, що операція пройшла успішно і що я можу забрати і поховати тіло. Розумом я розумів, що мати не померла, що вона живе і буде ще довго жити, що я скоро зустріну її, як тільки вона зміцніє. Але почуття не слухалися мене, коли я увійшов у напівтемний, викладений білою плиткою підвал, де на залізних столах, покритих якимось пластиком, лежали бездиханні тіла. Служитель перепитав моє (і матері) прізвище:

— Тут, — сказав він, вказавши на напис, прикріплений до стола.

Я підійшов ближче, і тут служитель зірвав простирадло.

— Вона?

— Так.

Моя мати лежала — маленька, щупла, вся в зморщеній шкірі, чомусь з гримасою болю на обличчі. Лоб її був перев’язаний акуратною стрічкою — рівно по шву. Це була моя мати, яку я знав всі ці роки. Тільки без мозку.

Я поцілував її в холодні губи, востаннє, і здивувався сльозам, що закапали з моїх очей. У мені плакали покоління предків, для яких цей поцілунок був насправді останнім.

— У вашої родини є мавзолей?

— Так. Я вже віддав розпорядження. За нею зараз приїдуть.

— Добре, — відповів служитель і відійшов.

Я залишився один. Мені здавалося, я збожеволів.

— Мамо, — шепотів я. — Мамо, прокинься. Мамо.

Я страждав, як божевільний: знаючи, що мати жива. Страждав, як ніби вона справді померла.

Ми зустрілися з нею через місяць — з тоненькою спокусливою дівчиною, вдвічі молодшою за мене (мені було близько п’ятдесяти). Яка психіка може витримати таке? Перші люди в таких ситуаціях божеволіли. Потім створили служби психологічної допомоги: проводили попередню «перебудову психологічної установки». І все одно стрес був величезним.

Дівчина — зовсім мені незнайома (хоча я вивчав попередньо її зовнішність по фото і відеозображеннях у психоцентрі) — сиділа навпроти за столиком найближчої до клініки кав’ярні, і я з хвилюванням вдивлявся в неї, що пашіла молодістю й життям.

— Мамо, — сказав я, тремтячим голосом.

— Так, синочку, — дівчина простягнула через стіл руку, доторкнулася до моєї долоні.

— Це ти?

— Так, це я.

Так ми сиділи деякий час, не знаючи, що говорити. Незабаром офіціант приніс каву і коньяк.

— Вип’ємо за тебе, — сказав я. — Щоб тобі було добре в цьому тілі.

— Так, — відповіла дівчина: здавалося, вона трохи соромилася мене.

— У тебе тепер красиве тіло, — сказав я. — Красиві постава, груди.

— Тобі насправді подобається?

— Дуже.

— Я вибирала по очах.

Я подивився в її очі: вони були блакитні, як літнє небо. У моєї мами очі були карі.

Я так і не зміг звикнути до нового вигляду матері. Ми, звичайно, зустрічалися іноді, говорили про те, про се. Але щось зникло. Зникло назавжди. Причому не тільки з мого, а й з її боку. Я вже не відчував, як колись, тієї її любові, тієї участі у всьому, що стосувалося мене. У ній занадто багато було любові до життя, занадто багато невластивої моїй матері веселості, я б навіть сказав — чуттєвості (що мене стало все більше бентежити). Втім, мати в цьому не була винна: юне тіло, з абсолютно здоровими, ще не пошкодженими хворобою органами, народжувало й інше відчуття життя. Залишилися тільки свідомість, тільки розум, які говорили, що я — її син. Як і сам я всього лише розумів, що вона — моя мати.

Власне, матір’ю відтепер вона була умовно: материнського тіла, яке народило мене і з яким я був кровно пов’язаний, більше не існувало. Воно гнило десь у глибинах сімейного мавзолею. І я не міг звільнитися від почуття, що насправді мати моя померла, заодно з тим тілом. Я навіть ходив час від часу на її могилу, після зустрічей з матір’ю-дівчиною, і лише там, заплющивши очі, відновлював образ тієї тихої згорбленої старенької жінки, яка була колись мною.

Незабаром мати вийшла заміж, за хлопця свого віку, і народила близнюків. У неї, ще двадцятирічної, насправді починалося нове життя. І я не міг не помічати боротьби почуттів на її обличчі, коли ми зустрічалися в кав’ярні. Я не був їй потрібен, хоча вона боялася в цьому зізнатися. Щоб жити повноцінно знову, вона повинна була забути минуле життя — перетворити його на сон, на щось малореальне. А я заважав цьому.

Зі зміною тіла колишні зв’язки слабшали, руйнувалися — і нічого не можна було вдіяти: суспільство, люди платили дорогу ціну за умовне безсмертя. Я загубив свою матір з виду ближче до сімдесятирічного віку — і навіть перестав про неї думати як про живу. Вона була красивою молодою жінкою у розквіті сил, яка жила своїм бурхливим життям, я ж ставав все більше старим і хворим і тільки й чекав, що рекомендації Великого консиліуму, який повинен був рано чи пізно оцінити мій організм як зношений і направити на пересадку мозку. У ті часи техніка пересадки була ще складна і дорога, і мені довелося прочекати ще 20 років (за цей час мені зробили пересадку серця і однієї нирки), перш ніж мене визнали «аварійним» і помістили в Центр трансплантації. До цього часу моя дружина, мати моїх трьох дітей, вже давно поміняла тіло, оскільки ще в сорок років потрапила під вантажівку і від її тіла залишилася купа м’яса і кісток. Її мозок дивом врятували, і вона тепер була ровесницею моєї матері.

Дивно, але ми продовжували жити з дружиною в одному будинку, незважаючи на різницю у віці. Може, це лише доводить, що вона була замінна? Я навряд чи любив її тією єдиною любов’ю, яка дозволяє в людині любити не просто спільне — спільне для статі (що знайдеш у будь-якого її представника). Не просто «жіноче», «жінку як таку», а «саме цю жінку». Коли вона повернулася з Центру, я запитав, побачивши когось у дверях: «Ви до кого?» І тут вона назвала себе, і я сказав: «Це ти! Я не впізнав тебе. Заходь». Пам’ятаю, вона відразу ж пішла на кухню прибирати, мити посуд, що зібрався за час мого холостяцького життя. Готувати їсти. І все відразу стало на свої місця. Я чув знайомі звуки, відчував знайомі запахи, що долинали з кухні, і я знав, що це вона, моя дружина, та ж, та сама. Єдине, що змінилося — це кількість часу, який вона витрачала, що-небудь роблячи (вона стала швидкою і спритною, в молодому тілі), а також її поведінка в ліжку. У старому тілі вона ніколи так гостро не відчувала свою стать — більше нагадуючи море байдужої гарячої плоті, в якому я просто потопав, ніж щось особисте і окреме, яке бореться зі мною. Тепер же вона майже щоразу перетворювалася на солодкий клубок м’язів: я довго не впізнавав її — викричавшись (що ніколи раніше з нею не траплялося), вона тут же засинала в солодкій знемозі, зовсім забувши про мене.

Вранці вона знову ставала тією, яку я знав: торохкотіла каструлями на кухні, теревенила по телефону з подругами, жила у якомусь своєму, для мене чужому, жіночому світі... Досить швидко я звик до її нової зовнішності та подоби і майже не згадував, що вона пройшла через трансплантацію мозку.

Втратив я її після свого нового народження. Я повернувся додому двадцятирічним хлопцем, а їй було під шістдесят: тоді в автокатастрофі її тіло загинуло молодим, і це вперше, в другому тілі, коли вона була в літах — важка хода (останніми роками у неї почав розвиватися артроз) і великий, що звисав величезною потворною складкою, живіт (вона, у другому тілі, народила мені ще трьох дітей). Мене вабила молодість, я відчував себе оновленим, повним надії і світла — попереду стелилося ще одне довге, цікаве життя. Дружина ж до того часу втратила колишню спритність, все більше охала, скаржилася на болі в суглобах. І найголовніше: вона так ніколи і не звикла до мого нового вигляду. Вона якось з першого дня дико дивилася на мене, ставлячись до мене як до стороннього, що невідомо звідки з’явився в її будинку, молодого привабливого чоловіка.

— Але я ж тобі не чужий, Лоро. Чуєш? Що з тобою?

Коли я намагався її цілувати, шістдесятирічну, вона ніяковіла, як дівчина — і поводила себе в ліжку по-іншому: лежала затиснута, ледь не сповнена якогось страху.

— Я знаю, що це ти.

Але це був лише голос розуму, не почуттів: почуття були інші, дикі, вони нас роз’єднували.

Коли їй було вісімдесят, а мені сорок, ми розлучилися: я говорив їй, що все зміниться, як тільки вона буде мати третє тіло. Вона буде знову молода — і у нас все відновиться. Але вона відповіла мені, шепелявлячи беззубим ротом і спираючись на стіл: «Я вже тепер не пам’ятаю тебе першого».

Вона мала рацію. Проклята людська пам’ять — вона не була розрахована на тисячу років. Її сила слабшала, свіжість її кудись втрачалася з роками. Якось, наближаючись до кінця другого життя, я зустрів на вулиці спокусливу тридцятирічну жінку (в міні-спідниці, груди голі), з дитиною і з чоловіком, зовсім мені незнайому, яка сказала мені, відвівши мене вбік:

— Ти ж Діо? Діо Коперейк?

— Так.

— Я твоя мати.

— А.

Я стояв, наче кудись провалився, з дурним, напевно, виразом на обличчі.

— Ти ще пам’ятаєш мене?

— Так.

— Я випадково дізналася, що це ти.

Навіщо вона підходила до мене? Я нічого синівського не відчував до цієї дівчини, що зваблювала мене голими (якраз пішла мода на це) грудьми, і вона теж говорила цілком байдужим голосом: зовнішньо — моє обличчя вона бачила вперше — я був абсолютно чужою їй людиною. Лише коли я вирішив йти, її голос, здавалося, здригнувся:

— Прощай.

— Прощай.

«І це була моя мати?» — запитував я себе, спостерігаючи, як ровесник-чоловік відводить її, обіймаючи за худі красиві плечі.

Пам’ять і почуття ще могли боротися з часом одне, два життя. Але вже в третьому, в четвертому, у п’ятому тілі — не залишалося нічого, крім туманних душевних порухів і чехарди: мати, дружина, дочка, друга, третя дружина, десята дочка, яка тепер втричі старша за тебе... Людська психіка не була розрахована на відкриття Діленрема.

Цивілізація поступово втратила поняття, на яких стояла: сім’я, близькість, спорідненість, смерть, заборона інцесту... Сім’я була, але, знаючи, що в наступному, або в подальшому, житті незмінно буде поруч інша (потім третя, четверта) людина (почуття зроблять своє), вона не мала вже того сенсу. Наскільки стислість життя і смерть (справжня смерть) ошляхетнювали і скріплювали життя наших далеких предків! Роблячи їх «неповторними» один для одного. Іноді я сумую за таким життям — за трагізмом, який кудись випарувався сам собою, як тільки похорони тіла стали символічними, пародією на смерть. За справжніми сльозами і справжнім горем. Тепер все частіше тіло, яке віджило (близького або і своє), викидають на смітник, як стару річ, між іншим.

Ніколи не забуду свого першого природного тіла — я нікому не віддав його, ховав сам. Я стояв у тій самій холодній залі, викладеній білими плитками, звідки забирав матір. Тепер там лежав я сам, тільки що вийнятий з холодильника, з блакитною стрічкою, що оперізувала чоло. Дивне це було почуття: дивитися на свій власний труп. Подібне нашим пращурам могло наснитися лише в кошмарному сні. Невже це був я, моє тіло? Дев’яносторічний стариган, сухий, як тріска (шкіра в деяких місцях стала прозорою), лежав у всій своїй непривабливій наготі і, здавалося, тягнувся до мене відкинутою в мою сторону рукою. Я стояв поруч, двадцятирічний. Востаннє дивився на до болю знайомі родимки, бородавки і шрами — рубці від операцій. Дід.

Наступні тіла не викликали вже у мене глибоких почуттів — може, тому, що вони були умовно мої, з моменту пересадки в них мого мозку, а не з народження. Вони всі — сім уже — лежали в ряд в сімейному мавзолеї. Тут же лежали дев’ять, здається, тіл моєї матері, сім — моєї першої дружини, шість — першої доньки. Ми всі розгубили один одного в океані часу, але іноді, траплялося, я зустрічав в мавзолеї якусь дівчину, що стояла в мовчанні перед вигравіруваною плитою, і тоді я запитував, хто вона? І вона — називаючи себе — поставала то моєю першою, то двадцятою (двадцятих я вже не пам’ятав і не розрізняв) дочкою, то моєю першою, другою (а то й десятою) дружиною, а то і матір’ю. Тоді я говорив, тихо, як старому знайомому, зустріч з яким була цілком зрозуміла: «А, це ти. Здрастуй. У тебе яке життя?» «Шосте», — відповідала моя мати або яка-небудь з моїх дочок.

Поняття інцесту теж зникло з мови і свідомості. Багато чоловіків були одружені на своїх матерях, сестрах і дочках, яких вони зустрічали, з волі випадку, через сотні років. Далеко не всі зберігали з часом свої ім’я-прізвища, рахували свої тіла... Зрештою, тягнути за собою минуле століттями — стає виснажливим. Щодо кровозмішання, то його не може бути у тіл, не пов’язаних один з одним кровною спорідненістю...

Одного разу я зустрів в мавзолеї літнього чоловіка, і коли я запитав його, хто він, він назвався моєю дочкою. Я не здивувався, я сам був жінкою у четвертому житті. Для медицини давно вже не було різниці, в яке тіло пересаджувати мозок — у жіноче чи в чоловіче. Перші «етичні» протести залишилися десь далеко в історії, і їхній зміст тепер мало хто розумів, навіть з тих, хто про них знав. Я хотів побути жінкою, відчути, що таке приймати в себе чоловіка, запліднюватися, що таке носити в животі дитину, народжувати, годувати її молоком. Моє поки що єдине жіноче життя — те єдине, яке мені запам’яталося, яке не змішалося з іншими життями. Моїм чоловіком був високий сильний хлопець, якого я любив: як тільки може любити істота, наділена жіночою природою, чоловіче тіло. Він навіть і не знав, що в минулих життях я був його статі.

З іншими траплялися речі ще більш неймовірні. Нерідко зустрічалося, через кілька поколінь, колишнє подружжя, але тепер кожен в якості іншої статі. Бувало, що матері, помінявши тіло на чоловіче, жили, самі того не підозрюючи, зі своїми дочками або синами, що стали жінками. Батьки, які отримали в якийсь момент жіночі тіла, розділяли ложе з синами, що залишилися вірними своїй природній статі і не знали (адже нерідко проходила тисяча років), з ким вони живуть, кого люблять.

Наша «цивілізація Діленрема», як її часто називали, була божевільною, немислимою для наших далеких предків цивілізацією. Але хіба у них не було свого безумства — всі ці війни, коли вони вбивали один одного, як тварини, і якось ледь не знищили саму планету термоядерними бомбами?

2

Я намацав у кишені кільце, що його мені дав гід-хірург, і легко стиснув його. Гід з’явився в кінці зали — високий, молодий, у білому халаті.

— Ви вже вибрали, сер? — запитав він, підійшовши.

— Я хотів би подивитися, які вони в житті.

Він глянув на великий годинник над дверима:

— Вони прокинуться через півгодини. У вас є час прогулятися у парку.

— Добре.

Я повільно, спираючись на палицю, пішов до виходу.

Було літо, і я вибрав лавку вдалині, в тіні старого дуба. На ній я сидів уже, дуже давно, років п’ятсот тому. Тільки дуб був інший, той перший давно постарів і всох. Дивно було переживати дерева.

Присівши на лавку, я почав дивитися на маленьких смішних пташок, що стрибали в кущах. Сонце пробивалося подекуди крізь густу тканину листя, кидаючи на асфальт і на траву ажурні світлі плями. Яке це століття? Скільки я живу? Навіщо? Людина живе, бо живеться: і вона любить просто сидіти ось так і дивитися на пташок, неважливо, в якому тілі. І коли вона дивиться на них, на цю зелень, вона не помічає часу, того, скільки вона прожила.

Зігрітий теплим полуденним сонцем, я чекав пробудження корпів. Корпи були наступним ключовим винаходом після відкриттів і дослідів Діленрема. Адже спочатку, протягом багатьох століть, трансплантація мозку здійснювалася за рахунок донорського тіла, тобто практично зводилася до поодиноких випадків. Тому що необхідно було здорове ще тіло, чий мозок перестав жити, плюс збіг багатьох параметрів медичних, які робили можливою сумісність мозку з новим тілом.

Інший інститут, ІДТ, Інститут донорського тіла, став вирощувати тіла для Інституту трансплантації. Він і його натхненник Озалор виробили свою етику, яка протистояла етиці тих, хто підняв нечуваний галас навколо Інституту, вимагаючи його закриття. З часом люди зрозуміли, що умовне (а може, і абсолютне?) безсмертя вартує того, щоби трохи поступитися своїми не дуже зрозумілими «гуманістичними принципами». Корпи, як їх назвали, не були людьми — це були людиноподібні (з людським тілом) тварини. Їх тримали у спеціальних закладах, але якби вони й втекли, в них відразу впізнали би корпів: по тваринній поведінці і відсутності мови.

Кожен, хто приходив на трансплантацію мозку, міг тепер вибирати — серед сотні корпів найрізноманітнішої статури. Будь-який з них, перебуваючи в даному певному відсіку, був сумісний за основними параметрами (група параметрів А, Б, В і т. д.) з вашим мозком.

Я бачив вже їх сплячих і тепер хотів бачити в русі. Якби мій далекий предок подивився на мене зі свого минулого, що я зараз роблю, тут на лавці під столітнім дубом, що він міг би зрозуміти? Я був би чудовиськом для нього в усіх відношеннях: тому що несхожий.

Я ще не сказав про основну відмінність нашої цивілізації від древніх: наш розум. Ми всі — навіть найдурніший з нас — були Монблани порівняно зі смертними предками. За смертне життя використовувалася лише незначна частина клітин мозку: мозок був розрахований на тисячі, може — десятки, сотні тисяч — років заповнення, життя; однак тіло, яке живило цей мозок — жило сто років.

Я був уже в різних життях математиком, астронавтом, композитором, океанографом, хіміком. Кількість накопичених в мозку знань та істин була жахливою — і вона росла з кожним новим життям. Бо єдиний істинний — видимий — сенс існування, яке все тривало і тривало, було пізнання: нового, нових таємниць. Тому в останнє тисячоліття, коли деякі вчені вже мали стаж вивчення своєї сфери (не всі прагнули бути енциклопедистами, як я) більше тисячі років, — стався такий немислимий стрибок у розвитку науки і техніки, що він затьмарив навіть відомі досі немислимі стрибки. Наші вчені керують вже гравітацією, Сонцем, фактично впритул наблизилися до проникнення в таємницю мікросвіту і часу. Тоді, можливо, зникне і потреба в трансплантації мозку. Принаймні тепер вона так вдосконалена, що практично виключена його смерть. Мова йде лише про яку-небудь закодовану вікову межу в кілька тисяч років (найстаршій людині на планеті скоро виповниться дві тисячі). Але і на цей випадок готується програма відновлення нейронної будови мозку, в нових частках. Це перспективний напрямок, що зараз посилено розробляється. Індивідуальна свідомість теоретично може бути відновлена після визначення нейронної будови даного мозку...

— Ви заснули?

Я, здається, справді задрімав, поринувши у роздуми.

— Корпи в загоні.

Я пішов за гідом-хірургом.

Корпи ходили по великій галявині, голі, деякі сиділи на деревах біля будинку, інші лежали на траві.

— Я хотів би подивитися № 29.

— Але це... жіночої статі, — гід-хірург трохи здивовано подивився на мене.

— Так, я хочу побути жінкою, — сказав я. — Я втомився від діяльності. Хочу народити.

— У такому випадку — прошу в кімнату побачень.

— Добре, сер.

Я вибрав її, коли проходив повз ліжка. Вона лежала — юна, засмагла, з темними сосками на уже майже зрілих, що стирчали в боки, грудях. Я хотів знати, які в неї очі. У моєї матері були карі.

Поки я чекав її в кімнаті побачень, я пригадав свою зустріч з першим корпом — вже майже тисячу років тому. Ми сиділи один проти одного — я, сивий старий, і він, молодий широкоплечий юнак, — і я подумки просив у нього пробачення. За те, що скоро це буде не його, а моє тіло: ці сильні ноги, ці покриті темним волоссям груди, здорові білі зуби... Він, звичайно, нічого не розумів, позбавлений людської свідомості. Це було так само непросто — зустрічатися зі своїм майбутнім тілом: як і проводжати в могилу своє старе.

Її привели через п’ять хвилин — одягнену у вишневого кольору, з дрібними білими квіточками, сарафан. У неї були трохи кістляві плечі і довгі засмаглі руки, що закінчувалися великими чистими (її щойно вимили в душі) кистями. Виріз на грудях доходив до молочних залоз, які — довгі овальні диньки — було видно наполовину, коли вона нахилялася.

— Її звати Ія.

— Ія... — повторив я.

— У неї дресирування третьої категорії.

Їх дресирували з дитинства, аби їхні тіла вели себе так, щоб це хоча би трохи було подібно на людське життя (скажімо, щоб вони їли, справляли свої потреби і злягалися в належних місцях), а також, щоб вони могли хоч якось спілкуватися з майбутнім власником тіла.

— Сідай, Іє, — сказав я.

Гід-хірург вклонився і вийшов. Ми залишилися вдвох.

— Ія...

Вона відгукнулася на ім’я — подивилася на мене. На секунду мені навіть здалося, що в її очах (вони були зеленого кольору) майнув розум. Ні, це було неможливо: корпи не мали людської свідомості.

— Ія-я... — я взяв її за руку і ще раз задумливо протягнув її ім’я.

Вона насторожилася, сповнена готовності — не розуміючи, хто я, навіщо.

Я розглядав її великі, але з довгими тонкими пальцями, долоні, потім поцілував кожну. Ці долоні, і її зап’ястя — і вся вона — мене хвилювали. Через кілька днів це будуть мої долоні, мої стегна, мої груди.

Я підвівся і ткнувся їй обличчям в гарячі податливі груди. Вона була навчена, досвідчена (у цій справі тварини нічим не відрізнялися від людей) і притиснула мою голову руками до себе.

— Ія, — сказав я, — моя Ія...

Вона сама скинула сарафан, під яким, як виявилося, нічого не було, потягнулася до пряжки мого ременя.

Я робив те, що просили моя душа і тіло — і що рекомендувала в цих випадках психіатрична служба Інституту трансплантації. Володіння майбутнім своїм тілом спрощувало післяопераційну адаптацію. Перші пацієнти після трансплантації роками не могли звикнути до своєї нової оболонки. Потім, завдяки попередній психотерапії та звичці, шок став не таким сильним — я, скажімо, звикав до нового тіла і переставав звертати увагу на його особливості (і пам’ятати, що це нове тіло) через два-три місяці після операції. Це можна порівняти зі звиканням до нових зубів у роті.

Пересадка мозку в тіло протилежної (природній) статі — викликала більш серйозну перебудову психіки. Тому психіатри настійно рекомендували те, що робив, збирався робити зараз я. Акт кохання був тим єдиним, що дозволяло відчути чуже тіло як своє до операції.

Складність, однак, полягала у віці. Корп завжди був у три-чотири рази молодший за людину. Того разу, коли я був уже жінкою і приходив в цю кімнату для зустрічі з молодим корпом-самцем — мені було простіше. Я міг просто лежати, не рухаючись, насолоджуючись м’язистим рухливим тілом, яке я вперше пізнавав так близько. Яке вперше — як своє (що проникало в мене) — любив.

Тепер я був старий, дуже старий (у мене трусилася ліва рука), а її було двадцять.

Ія лежала на спеціально приготовленому ліжку — красива до нестями, притягаючи до себе, як магніт — я ж був жалюгідний, я сам це усвідомлював, з плоттю, що безпорадно звисала, тремтів чи то від холоду, чи то від збудження, голий.

Ія, трохи підвівшись, взяла мене за плоть і сильно потягнула мене на себе: я майже впав на неї, м’яко, на теплий живіт і тверді пружні груди.

— Ія...

Вона не розуміла ні мого віку, ні жалюгідного вигляду — вона просто робила те, що звикла, чому навчали її всі ці роки.

Я цілував її спалахнулі рум’янцем щоки, її молоді очі.

Я був знову — востаннє — чоловіком: я почув, як радісно застогнала вона, домігшись свого — зробивши мою плоть пружною, прийнявши її в себе.

— Ія...

Все відбулося швидко, несподівано, як це буває у стариганів. Ія тримала мене за плечі, як стару розбиту ляльку, в той час, як моя плоть здригалася в судомах, викидаючи в глибини молодого тіла цілющу вологу.

Гід-хірург сказав, що сьогодні добрий день для її — сьогодні вона здатна запліднитися. Я хотів мати дитину від себе самого. Хотів залишити ще щось, крім мозку, в цьому тілі. Бути всім: і собою, і Ією, і цією дитиною від себе самого. Повноти: ось чого бажало моє єство.

Коли я йшов — вже одягнений, заспокоєний — Ія потягнулася до мене з ліжка, ще гола, щось незрозуміле вимовивши при цьому.

— Що, Іє? — обернувся я.

Вона знову щось промовила, і я прочитав у її очах почуття — вона відчула мене, моє нехай і старе тіло, і вона не хотіла, щоб я йшов, трохи рідний.

Я нахилився над нею, що протягувала до мене довгі руки, і схопив її за долоні. Я притиснув ці долоні до свого обличчя — теплі, великі, двадцятирічні.

— Пробач мені, чуєш? — шепотів я, як божевільний (вона ж нічого не була спроможна зрозуміти). — Пробач за все.

Я прощався з нею. Завтра, коли я вийду з наркозу, я буду вже один, в цьому її-моєму тілі.

Чи хочу я жити вічно? Через дев’ять місяців я народжу дитину — пройду через радість і муки, яких я так чекаю. І буду годувати грудьми маленьке тільце — відчуваючи солодке відчуття руху молока з мене в рот немовляті. Скільки разів мені це потрібно пережити? Сто? Тисячу? Скільки разів я можу радіти сонцю, молоку, сімені, життю? У мене вже сотні дітей, зачатих або народжених мною (я нічого не знаю про них, що загубилися в часі, в інших тілах). Я не рахую їх — для мене важлива ця мить, тут і тепер. Чому я не втомлююся жити?

— Вам сюди, — сказав гід-хірург, коли я вийшов з кімнати побачень.

Я подивився на освітлений сонцем напис над дверима вдалині. «Передопераційний сектор».

— За нею зараз приїдуть.

Він показав очима на кімнату побачень.

Мовчки кивнувши головою, я пішов, важко спираючись на палицю, сильно дрібочучи, до дверей, в яких вже чекали на мене подібні до білосніжних ангелів хірурги.