Чому я не втомлююся жити

Автор

Коли письменник пише про героя-письменника, — залишається тільки пожаліти: літератора, який видихнувся. Але справа в тому, що той, хто мене, письменника, задумав і зараз пише, припавши до столу, — також автор: він мене пише, і я говорю, рухаюся, думаю. Власне, я образ. Але в той же час я — це я, цілком жива людина, що має сім’ю, будинок і так далі. Я насправді — живу: але водночас, я це розумію, я — ніщо. Я, так би мовити, плід фантазії автора. Але, наважуся стверджувати, від цього моє буття не перестає бути моїм: цілком навіть реальним і навіть в якомусь сенсі — єдиним. Так, єдиним. Ось я зараз п’ю каву: невже я повинен не довіряти смаку цього напою? Вважати, припустімо, ось цю маленьку чашечку — коричневу, гладку, теплу — неіснуючою реальністю? В тому і річ, про яку реальність ми говоримо! Від того, що в автора зараз своя дійсність, від цього — моя не зменшується: і навіть, я би сказав, навпаки. Чим більше автор там, у своїй дійсності, вигадує, тим більше я живу.

Власне, я особливо й не відчуваю, що я образ: у мене повноцінне людське життя. І діти повноцінні, і взагалі все. Іноді мені навіть здається, що автора — немає взагалі: не існує в реальності. Тому що — звідки, власне, я взяв, що мене створюють, що я не сам по собі? Тут, як би це пояснити, швидше здогад, так. Одного разу я створював дещо і раптом зрозумів, що мене, з усіма моїми творами, — хтось творить. Ось у цю саму мить. Мене такий жах охопив, чесне слово. Ні, я своїм очам і вухам вірю, ось вони: в дзеркалі. Дивляться і слухають. Але з іншого боку — до якої, якщо подумати, межі можна вірити? Своїм очам і вухам? Не до останньої ж, чесне слово. Адже багато хто до останньої вірить: це я помітив. Йде собі людина по вулиці і вірить до останнього, що вона є і ніхто її не творить.

Я поясню на прикладі своєї власної творчості. Ось так я сиджу, творю — а ось так мій герой йде по вулиці: професор один місцевого університету. Ну, якраз після лекції з психології (він доктор з психології у мене). Так ось він іде собі — я описую, як він йде, куди поспішає, які в ньому земні почуття, турботи і все таке. Коротше — сюжет розвивається собі. Зав’язка, розв’язка, ну, ви розумієте. І тут мені ось так в голову — бах: а герой мій — він же живий! Насправді. Десь він собі живе: ну, в моїй уяві, де. Це ясно. Але він ще насправді живе, в іншому вимірі — і вважає, що він сам по собі живе, без мене: ось ця здогадка мене вразила. Що, значить, точно так само і я, творений кимось, вважаю, як і мій герой-професор, що я сам по собі. Живу, значить, собі, їм, п’ю, пописую там щось, дітей заводжу, виховую... Живу, значить, і живу. І герой мій живе.

І тут ще одна вражаюча думка: значить, це що ж — якщо мого героя буде хтось із читачів споглядати, то і про мене теж незабаром прочитають? Про всі мої думки і почуття? А це різні, погодьтеся, речі: жити самому по собі і — знаючи, що, може, в цей самий час, коли ти думу свою інтимну думаєш, хто-небудь там, у своїй реальності, в цьому інтимі твоєму мовчки присутній! Почуття не те що без жодного позитивного сенсу (воно, може, і приємно жити ще в комусь), але і не дуже затишне. Тому що думки — вони ж усякі, погодьтеся, бувають: таке іноді надумаєш... Іноді, сидячи в кріслі, темної ночі, перечитуючи чернетки, чесне слово, візьмеш і подумаєш собі: а я ж геній. Ні, крім жартів. Адже все це, чорт візьми, — справжні думки, справжня висота, справжній стиль. Адже чим це, по суті, гірше від створеного класиком К. або класиком Н.? Просто вони жили тоді, і вже встиг минути час. Адже класик К. свого часу точно так само, як і я сьогодні, сидів, гортаючи не надрукований ще рукопис, ніякий ще не класик, а так — літератор такий-то, іноді зовсім навіть нікому невідомий, суспільний, так би мовити, нуль. І ось він сидів собі, сповнений сумнівів, і йому раптом починало здаватися, що його твори, чорт візьми, це ж... Ну, зрозуміло, що починало здаватися. Ну, а потім минає час, сьогодення стає минулим: а в минулому навіть який-небудь циліндр на голову або віяло — стають «класичними», хвилюючими: минуле все-таки! «Миле-миле минуле». А тут вам не просто циліндр — тут архів літератора К.: а в ньому — по-справжньому недурні думки, по-справжньому благородні почуття. А фантазія? А вічний його пошук? Дерзання? Адже глибоко ж, чорт візьми, ні? І до того ж — він зустрічався з класиком Н.: подумати тільки. Вони разом жили, там, у тому минулому.

Ось сидиш іноді собі — і ось так думаєш про якого-небудь класика К.: що, значить, ніяким він, до біса, не був класиком за життя, а був таким же не дуже там визнаним, навіть — напівзабутим літератором, як ось я сьогодні. Гаразд. І, значить, звідси природна думка: це що ж — завтра, чого доброго, і з мене класика зроблять. Ні, крім жартів. Ось так візьмуть і опублікують мої щоденники, листи мої — зберуть все написане, розшукають найменшу статейку в журналі. Адже публікують навіть щоденники та листування, так би мовити, «простих людей»: так вже цікаво всім, а як там люди жили, сто років тому. А через сто років — я і буду для когось столітньою старовиною, хіба ні? Та я сам із задоволенням сьогодні почитав би листи простої кухарки — якщо б ця кухарка, скажімо, жила в древній Греції. А через 2000 років — і я ж, нікуди від цього не дінешся, буду жахливою старовиною для когось.

Ось так іноді розмрієшся, сидячи в кріслі (а за вікном — ніч): неначе все це вже здійснилося. І зовсім навіть не думаєш, що хто-небудь у цей ось саме час — спокійнісінько, в буквальному значенні цього слова, читає твої думки. А це лише приклад: які, буває, думки відвідують людину.

Одне мене заспокоює, що, хоча хтось там, можливо, й усміхнеться потайки: мовляв, ти дивись, на що замахнувся — геній він, бачиш. Усміхнеться хтось там, сидячи у своєму кріслі, почитуючи про моє життя, але ж особисто мене він не знає: ось що важливо. Власне, хоча там, швидше за все, і прізвище моє вказане, і все таке, але прізвище — це що, слово. Не я все-таки: у мене й однофамільці можуть бути. І потім — де він мене читає, хто він, в якому світі він живе? Я просто знаю, що є автор, і є читач, і є я, образ, але ми всі ніби з різних світів, хоч і якось пов’язані.

От, припустімо, автор: він хто? Де він? Навіть не уявляю. Я собі написав книжку — пішов з нею до видавця: ну, всякі там переговори — то невдача, то удача. Ну, це ж зрозуміло. Якщо надрукували — чекаєш резонансу. Він або є, або його немає, або, якщо є, то не той, якого чекав. Не зрозуміли тебе і все таке: звичайна справа. Коротше, життя літератора: ким там його завтра визнають і ким він себе вважає — але ось зараз таке життя. Знову ж — діти, дві моїх доньки, дружина, як і годиться. Всілякий там побут, проблема грошей... Ось це мій світ: який не є, але мій. До чого тут автор, який мене і моє життя пише? До чого тут читач, який читає про це життя?

А вони є: і той, й інший. Це мені теж зрозуміло. Просто вони у своїх світах. Як ось мій герой-професор, який поспішає додому з лекції — у своєму маленькому світі. У тому-то, погодьтеся, і принадність, що всі ми — не перетинаємося: хоч і народжуємо іноді один одного. А інакше я б не стерпів, що хтось присутній у моїх почуттях і думках. А так, якщо ти, так би мовити, з іншої площини — то чого ж: якщо я тебе все одно ніколи не зустріну у своєму маленькому світі, то будь собі присутній на здоров’я. Мені від цього навіть і краще: знати, що ти не сам по собі. Мені навіть краще, що мене творять, чесне слово. По-перше — якось спокійно на душі. Буває, прийдеш додому, ну, просто пригнічений, розбитий: не знаєш, що робити. Як дурень — туди бігав, сюди, намагався щось схімічити: сидиш і думаєш — може, ще щось можна було? Може, щось не так зробив? Тут тобі і відчай, і сумнів, і неусвідомлені пориви волі. Іноді в такому стані перебуваєш, чесне слово. Ось навіть і «удар долі» — це що? Бр-р.

І ось в таку мить візьмеш та й вдариш себе долонею по лобі: чесне слово. Чого ж це я в такий стан впав, думаєш собі, — адже мене творять! Творець, він же все знає, що там попереду. І це він мене ніби змусив зробити все, що я вже наробив: і все, що зі мною відбувається, — все входить у задум і в сюжет, хіба ні? Адже я ж по собі знаю, як це: ось цей мій герой-професор, припустімо. Я ж живу його почуттями, його думками, коли він повертається додому. Я його наскрізь бачу: і його тихе щастя сім’ї, і його тугу за вільною творчістю, і докори самому собі, що, мовляв, що ж ти, занурений у стільки мрій вільний мислитель, став університетським щуром, сучий ти сину, бігаєш на засідання і тремтиш перед ректором. Ну, це так сам собі мій герой-професор каже: йде з лекцій додому — і от такі от всякі в ньому почуття спалахують. А вдома його чекає звістка, що дочка захворіла і відправлена терміново в лікарню. Про це він ще не знає — тільки я знаю. І я вже ніби заздалегідь за професора переживаю: як за близьку людину, чесне слово. Тому що я знаю, що його чекає, зануреного у свої проблеми, через півгодини. А інакше ніяк не можна: така логіка життя і тих умов, в яких повинен себе проявити характер.

І ось я собі уявляю: приходить мій професор додому. А в дверях — дружина, заплакана:

— Надійка в лікарні!

Ну, у професора серце — тук-тук-тук.

— Що таке?

— Не знаю, впала на кухні, я ледве привела її до тями. Лікар сказав, що з серцем щось.

— Це ще звідки? Де вона зараз?

Ну, я продовжувати далі не буду: можна собі уявити, яке починається життя у професора. Те, що він не став Фрейдом, — у нього з голови на деякий час вилітає: і його інше починає мучити. Адже він любив свою Надійку! Саме тепер, коли дочка в лікарні, — чомусь згадується, як вона, зовсім маленька, біжить до нього з криком «Татусю-у-у!» І кидається йому на шию, а поруч стоїть його валіза, наповнена подарунками для неї...

Ну, я, повторюю, не буду розповідати, як і що він далі почуває. Коротше, характер, доля людини і таке інше. Але ось же він, цей професор, — адже він з ріжками і з ніжками у своєму маленькому світі і в своїх почуттях, що його охопили: адже це ж правда. Ну, точно, як у мене буває, коли який-небудь стрес навалиться. І хіба він струсоне головою, хіба згадає, зустрічаючи на порозі заплакану дружину: та мене ж творять! Та це ж усе сотворено!

Ні, він не згадає. Він ще, чого доброго, буде довбати головою стінку. Або просто сяде і буде сидіти на кухні: як сам не свій.

Або ось інший випадок: нерідко тебе штовхнуть на вулиці. Дрібниця ж. Візьмуть і вилають: ні за що ні про що. Обізвуть. У тебе всякі там почуття. Як же людина серйозно ставиться до всього, що з нею відбувається! Особистість, образа і все таке — це зрозуміло. Але знову ж: що є особистість? Що є ці наші почуття? І чому, власне, професор — професор, а не швець?

Знову ж, якщо подумати, то і почуття, і саму цю особистість — я вклав у професора. Такий задум. А всякі зіткнення професора з безкультур’ям на вулиці — для того, щоби показати людину в повному обсязі: що вона жива, людина! У неї живі нерви, жива реакція. А професор — він, правильно, роздратований: бо його, професора, хтось штовхає і не вибачається. І ще він злиться на себе: тому що це ж дрібниця — треба було взагалі не звертати уваги. Це слабкість — гніватися на такі дрібниці: ось професор додатково злиться ще і на те, що він слабкий.

Так знову ж — перебуваючи у своїх почуттях, професор мій взяв би і подумав: ну хай я серджуся і не можу нічого з цим вдіяти, це правда. Але, може, саме так і треба? Взяв би він, коротше, і зрозумів, що його творять. Наскільки легше йому жилося б! Раз всі його почуття створені згідно характеру (знову ж — задуманому), то в чому, власне, вина людини? Все, чим живе цей професор, ніби його і не його. Так воно і є! Це ж автора. Автор наділяє образ всякими почуттями і навіть стражданнями, а образ, замість того, щоб зрозуміти, що він образ і що його щомиті творять, — живе, як сліпий, приймаючи кожне своє почуття аж надто на повному серйозі. Чесне слово. Це, мені здається, і не розумно, і навіть по-ідіотськи. Не бачити і не розуміти, що все необхідне і в усьому свій сенс, зрозумілий автору.

Я не кажу, що я, припустімо, розумію, який сенс було задумувати мене літератором, наділяти мене саме цими, а не іншими думками. Знову ж — чому в мене дві дочки, а не двоє синів? Навіщо я взагалі одружений? І чому я не король Швеції?

Але хіба можна ставити такі безглузді питання? Чому, значить, ти не такий, який ти є. Адже людина не може бути всім відразу, так чи ні? Якщо вже ти створений, вийшов із небуття, — значить, ти з’явився в якомусь тілі і в якомусь образі психічному, соціальному і так далі. Не можна ж з’явитися на землі ніким і нічим: тоді це буде небуття, явища взагалі не буде, ніякого. Але ти сотворений, тебе творять. Ну, мені здається, і будь вдячний за це, а не сопи, що ти не Фрейд. Тобто ти переживай, раз переживається, але ти, основне, розумій, що переживання твоє задумане і має свій сенс. Точно так само, як, скажімо, має сенс переживання мого професора через плями на піджаку (був такий випадок). Я описав ці переживання, щоб не думали, що професор — не живий чоловік. Він у мене жива людина. Вже, здавалося б, — навіщо про таке писати? А все до місця: все має значення, раз жива людина.

Ось зараз, у дану секунду, я мудрую лукаво, так? Сиджу в светрі, схилений над столом: за дверима копошиться сім’я, іде життя. Це зрозуміло, я ж — пишу, творю. Так невже тільки через те, що я себе відчуваю таким собі літератором, закрився в своєму кабінеті, — невже тільки через це я повинен забути, що я образ? Дружина заходить і каже:

— Миколо, вибач, де сірники?

Реальна тобі дружина, реальна мікропроблема: так невже через це я повинен забути, що я образ і є кимсь творений? Разом з моєю дружиною, моїм кабінетом і моїм писанням? І цей стіл і — ширше — ця країна: все сотворено. Це, мені здається, самоочевидно.

Коли я бачу свого колегу, теж прозаїка, назву його С. (яка різниця), — я відчуваю до нього різні почуття. Але все це, знову ж, сотворено: і ця наша зустріч з ним у кав’ярні біля метро, і його «ну, старий, ти пишеш нормально — чесне слово, нормально», і моя незручність (що відповісти?) — все сотворено. Все. Це мені ясно. Я виходжу з ним на вулицю — що я зроблю? Що я зараз зроблю? Як попрощаюся? Я ще не знаю: і мені здається, що наступний крок — мій, це мій вибір, моя свобода. Як захочу. Ага, ще чого! Я те зроблю і те скажу, що потрібно. Саме так. Що мені належить, те я і зроблю.

Знайомий пішов, тролейбус проїхав: все сотворено, вигадано, все. У тому-то і захоплюючий ефект: всі люди живі, не мертві, — по-живому страждають, прагнуть, впадають у відчай, і сам я живий. Але все сотворено, все. Вся ця живість сотворена.

Тому, чесне слово, смішно, коли в газетах пишуть: президент такий-то, економіка, національне питання, переговори. Я запевняю: все сотворено. Громадянська війна, переворот, «очевидці», «свідчення історії». Звичайно, я би не зміг стільки створити — і в такій кількості деталей. Але ж я автор тієї реальності, в якій живе мій професор психології: як міг, так її і наповнив. А в тій реальності, де я живу — з усіма її президентами, минулими війнами і даними моментом історії — у цій реальності я лише творений, разом з усім, що мене оточує. У автора усього цього інша могутність, ніж у мене: це треба розуміти. Я більше трьох-чотирьох героїв одночасно вести не можу: щодо творення історії з її політикою, то взагалі пас. Але нас хтось творить здорово. Хоча мені, зізнаюся, більш важливо, що мене особисто творять: так і має бути — що мені історія? Це фон мого буття. Я навіть запитую іноді автора — ось так сяду за столом, вночі, і питаю:

— Ти хто? Ти де?

Адже, якщо уявити, що він там, за своїм столом, автор, уявив собі героя, що сидить вночі за столом, і запитує в ніч: «Ти хто? Ти де?» — то якийсь кошмар виходить, ні? А так насправді воно і є: що мої запитання і мої почуття при цьому — теж плід уяви автора, який творить мене. І якщо, припустімо, своєму професорові я вкладу в голову здогад-прозріння, що він не сам по собі, а творений мною, і професор почне подумки звертатися до мене, — то що ж це буде, як не моя власна фантазія: це почуття професора, коли він здогадується, що він, професор, є лише образ? Якийсь кошмар, ні? Просто-таки нічого «власного» у героя немає і бути не може: якщо він і додумується до думки про автора, — то ця думка самим же автором і сотворена! Ну, хіба не жах? А що робити?

Тут якийсь «сквозняк», як у нас прийнято говорити, протяг суцільний виходить, чесне слово. Адже ж і самого мене, автора професора і його почуттів, — хтось творить! І мої власні почуття і думки, хоч я за них, як і будь-хто, тримаюся зубами, — не мої зовсім. Я ними живу — це інша справа: але не все ж, чим ми живемо, наше! Ну так от, а що ж, у такому разі, говорити про почуття і думки професора?

Але істинний кошмар може початися з того, що професор мій, після одужання дочки і повернення до гірких думок щодо Фрейда, — починає щось там писати! Тобто мій герой, який до тих пір просто жив, але по-справжньому не творив, починає писати! Тут вже, погодьтеся, залишається тільки розвести руками. І основне — нічого вдіяти не можна: цього вимагає логіка задуму. Протяг, як я його назвав, — має виступити у всій своїй чіткості. Ось саме ніяк не можна, щоб мій професор у свою чергу не почав творити якогось героя. Причому — яке моє завдання: писати за себе і, по суті, за професора. Причому, знову ж, за себе мені легко писати, бо мої особистість і характер автоматично себе виражають. А за професора? За нього я не можу писати, як за себе: якщо він, скажімо, професор психології, так? то він знає, припустімо, психіку людей, це добре — а письменницьку майстерність, стиль? Звичайно ж, він писатиме не зовсім вміло — якщо тільки в ньому не заговорить справжнє покликання. Коротше, за професора я повинен писати, враховуючи всі нюанси його біографії й особистості.

Тепер візьмемо героя професорського: це молода дівчина, Алла, у неї є хлопець, який згодом стане їй зраджувати. Коротше, звичайний сюжет. Оскільки я сам зображую професора «як живого», намагаючись створювати живий характер, живу особистість — то що ж дивного, що й Алла та її Діма під професорським пером вийдуть зрештою живими: адже це все я сам творю! І припущення, що професор зрештою виявився талановитим творцем, для того мені потрібне, що світ, створений професором, світ Алли і Діми, — не повинен бути невміло складеним і схематичним, інакше на цьому протяг видихається. Ні: Алла і Діма повинні бути живі настільки, щоб їхнє життя було нітрохи не менш реальним, ніж моє чи професора.

Тепер я задаю собі останню задачку: припустімо, Алла, якій зрадив Діма, з горя починає творити. Отже, створюється новий світ: професор вигадує Аллу, а Алла, нічого не підозрюючи про існування професора, пише трагічну повість про кохання Роберто і Еврідіки.

Коротше, цей протяг зрозумілий. У мене паморочиться голова, коли я дивлюся в безодню. Бо я особисто за Аллу вже не можу складати: немає сил. Але професор до неї ближче.

Тепер уявімо, що дія життя професора, Алли і Роберто розгортається в тому ж місті, в якому живу я, і в тому ж часі. Зустрінемося ми чи ні? Це неможливо! У кожного з нас — своя реальність, яка здається єдиною. З автором зустрітися не можна: це ж ясно. Хоч ти кричи до нього, хоч ти його проси: він мовчить. Він говорить не з тобою, а в тобі — твоїми власними думками і почуттями. Ти раптом відчуваєш, що тебе творять — і ти кричиш у зоряне небо: де ти? Хто ти? І це твоє почуття — цей твій крик, — все це теж сотворено, в цю секунду. У цьому твоєму прозрінні, у цьому твоєму запитуванні — автор через тебе з’являється самому собі. Через твій образ він осягає самого себе. І чи повинен я плакати, що я ніщо — що немає у мене «самостійного» життя?