Чому Захід панує - натепер

Альберт у Пекіні

ондон, 3 квітня 1848 року. Королеві Вікторії болить голова. Вона вже двадцять хвилин як стоїть навколішки, притулившися обличчям до дерев'яного пірсу. Вона сердита, перелякана, стомилася стримувати сльози, а тут ще й задощило. Мжичка просякає її одяг, вона починає тремтіти й лише сподівається, що ніхто не сприйме це як ознаку страху.

Її чоловік поруч. Простягнувши руку, вона могла б спертися на його плече, чи доторкнутися до мокрого волосся, чи зробити ще щось, аби надати йому сили витримати те, що насувається. Якби ж то час зупинився... чи пришвидшився... Якби ж то вони були деінде, але не тут...

І так вони чекають — Вікторія, Альберт, герцог Велінгтонський і половина двору — на колінах під дощем. Напевне, на річці виникли негаразди. Флагманський корабель китайської армади надто великий і не зміг увійти до Східноіндійських доків, тому губернатор Цїїн урочисто прибуває до Лондона на меншому панцерному пароплаві, що носить його ім'я. Проте навіть цей корабель завеликий для доків біля Чорної стіни, тому його тягнуть шість буксирів, спричиняючи метушню та безлад. Ціїнові це явно не подобається.

Краєчком ока Вікторія бачить на причалі невеликий гурт китайців. Годину тому їхнє шовкове вбрання та кумедні шапки видавалися розкішними, але тепер вони наскрізь змокли від англійського дощу. Чотири рази цей гурт починав якусь східну какофонію, чекаючи, що Ціїна паланкіном доправлять до берега, й чотири рази мусив спинятися. На п'ятий раз вони спромоглися його привітати. У Вікторії всередині все охололо. Ціїн нарешті опинився на березі. Це справді сталося.

Аж ось представник Ціїна прямо перед ними, так близько, що Вікторія бачить візерунок на його черевиках. Це маленькі дракони, що випихкують вогонь та дим. Шитво надзвичайно гарне, набагато тонше, ніж можуть зробити її гаптувальниці.

Представник бубонить, читаючи офіційне послання з Пекіна. Вікторія вже знає його зміст: Великий Незрівнянний Високоосвічений Імператор Даоґуан прихильно ставиться до бажання королеви Британії визнати владу імперського сюзерена, Він згоден виконати прохання Вікторії й дозволяє платити данину та податки, всіляко його шанувати та виконувати його накази. Імператор згоден вважати її королівство однією зі своїх підлеглих територій і дозволити Британії йти китайським шляхом.

Проте вся Британія знає, що відбулося насправді. Спочатку китайців вітали. Вони допомагали фінансувати війну проти Наполеона, що закрив їм порти на континенті. Але від 1815 року вони продавали свої товари у британських портах за дедалі нижчими цінами й таким чином позбавили ринку ланкаширські бавовнопрядильні фабрики. Коли британці запротестували й підняли тарифи, китайці спалили гордий Королівський флот, вбили адмірала Нельсона й спустошили всі міста на південному узбережжі. Протягом майже вісьмох сторіч Англія давала відсіч усім завойовникам, а тепер ім'я Вікторії зганьблено назавжди. Її правління було оргією вбивств, насильства, грабунків, поразок, безчестя та смерти. І ось сам Ціїн, злісний будівничий волі імператора Даоґуана, прибув цідити облуду та лицемірство.

У належний момент перекладач Вікторії, що стоїть навколішки поруч із нею, легенько кашляє — так, аби не почув ніхто, крім неї. Це сигнал. Ціїнів посіпака досяг фрагменту, де її оголошено підлеглою правителькою. Вікторія підводить чоло від пірсу й випростується, аби отримати варварську шапку та вбрання, що символізує знеславлення її нації. Вона вперше дивиться на Ціїна. Хоч як це дивно, цей не надто молодий і ще не старий чоловік видається досить розумним та енергійним. Чи справді він такий монстр, як у її жахах? А Ціїн вперше дивиться на Вікторію. Він бачив її коронаційний портрет, але королева виявилася ще огряднішою та невиразнішою, ніж він очікував. І молодою, дуже, дуже молодою. Вона змокла, обличчя поцятковане дрібками налиплого мулу. Вона навіть не знає, як належить правильно виконувати низький уклін. Як погано виховано цих людей!

Аж ось настає мить найчорнішого, неймовірного, неможливого лиха. Двоє мандаринів, низько вклоняючися, виходять з Ціїнового почту вперед і допомагають Альбертові стати на ноги. Вікторія знає — вона не може дозволити собі жодного звуку чи жесту. Втім насправді вона скам'яніла на місці й не змогла б запротестувати, навіть якби намагалася.

Вони забирають Альберта. Він рухається повільно, з величною гідністю, потім зупиняється й дивиться на Вікторію. В цьому погляді цілий світ.

Вікторія знепритомніла. Один з китайців підтримав її, не дав впасти на пірс — не належить, аби королева, навіть чужа ворожа королева, забилася в таку мить. Рухаючися як сновида, важко дихаючи, із застиглим обличчям Альберт полишає свою країну. Вгору трапом, до розкішної замкненої каюти, потім до Китаю, де сам імператор прийме його як васала в Забороненому Місті.

Вікторія опритомніла, Альберта вже немає. Тепер, нарешті, вона захлинається плачем. Альбертів шлях до Пекіна може забрати близько півроку, так само дорога назад, а ще може статися, що йому доведеться кілька місяців чи років чекати в оточенні тих варварів, поки імператор погодиться на авдієнцію. Що їй робити? Як самотужки захистити свій народ? Як вона зможе дивитися в вічі цьому гидкому Ціїнові після всього, що він їм заподіяв?

Альберт так і не повернувся. В Пекіні він здивував двір, бо вільно володів китайською мовою та добре знав конфуційську класику. Але слідом прилетіли звістки про повстання безземельних селян, що трощили молотарки по всій південній Англії, та про криваві вуличні бійки, що лютували в половині європейських столиць. Трохи згодом імператор отримав від Ціїна листа з порадою заради безпеки тримати якнайдалі від країни такого талановитого принца, як Альберт. Причиною всіх цих заворушень є протест не лише проти китайського володарювання, а й проти болючої модернізації. Проте, коли маєш до діла з таким буйним людом, ризикувати не варто.

Отже, Альберт залишився в Забороненому Місті. Він більше не носив англійських костюмів, мав зачіску з маньчжурським хвостом і з кожним роком поглиблював своє знання китайської класики. Він постарішав, самотній серед пагод, і, по тринадцяти роках у позолоченій клітці, просто пішов з життя. На іншому кінці світу Вікторія замкнулася в погано опалюваних приватних покоях у Букінґемському палаці й ігнорувала своїх зверхників. Ціїн правив Британією замість неї. Чимало так званих політиків були готові плазувати, аби лиш доступитися до нього. Коли 1901 року Вікторія померла, не було влаштовано навіть державного похорону. Лише знизування плечима та криві посмішки супроводжували відхід останньої визначної особи епохи, Що передувала володарюванню Китайської імперії.

Луті в Балморалі[1]

вичайно ж, насправді все відбувалося не так. Чи, принаймні, лише дещо відбувалося якось так. Справді існував китайський корабель під назвою «Ціїн», і він справді у квітні 1848 року заходив до Східноіндійських доків Лондона. Але це була не панцерна канонерка, що привезла до Лондона китайського губернатора, а лише весело розмальована дерев'яна джонка. Британські торгівці з колонії корони в Гонконгу купили її за кілька років до того й вирішили, що доправити її до метрополії буде непоганою забавою.

Королева Вікторія, принц Альберт та герцог Велінгтонський справді приходили на берег, але не вклонятися новому зверхникові, а разом із туристами повитріщатися на перший китайський корабель, що його побачили в Британії.

Корабель справді носив ім'я губернатора Ґуанчжоу[2]. Але 1842 року Ціїн не приймав капітуляції Британії після поразки Королівського флоту. Насправді він того самого року вів перемови про капітуляцію Китаю. Невелика британська ескадра потопила всі військові кораблі, що змогла знайти, змусила замовкнути берегові батареї та перекрила Великий китайський канал, що з'єднував Пекін з багатою на рис долиною Янцзи, й таким чином поставила столицю перед загрозою голоду. 1848 року Китаєм справді правив імператор Даоґуан. Але він не відривав Альберта від Вікторії. Королівське подружжя тішилося щастям з перервами на примхи Вікторії до 1861 року, коли Альберт помер. Насправді це Вікторія та Альберт знищили Даоґуана.

Історія часто буває химернішою, ніж вигадки. Земляки Вікторії розбили Даоґуана та розтрощили його імперію заради найбританськішого з уподобань — чашки чаю (точніше кількох мільярдів чашок чаю). Протягом 1790-х років британська Ост-Індська компанія, що правила в більшій частині південної Азії як у себе вдома, щороку доправляла морем до Лондона 23 мільйони фунтів китайського чайного листя. Прибутки були величезні, але була одна проблема: китайський уряд не хотів імпортувати навзамін британські промислові товари. Він хотів лише срібла, і компанія мала клопіт, коли брак срібла гальмував торгівлю. Проте торгівці скоро з радістю дізналися, що поряд із бажаннями китайського уряду були ще бажання китайського народу, а народ хотів чогось іншого, а саме — опію. Найліпший опій ріс в Індії, що перебувала під контролем компанії. Торгівці продавали опій за срібло в Ґуанчжоу (єдиному китайському порті, де могли гендлювати чужоземці), купували за це срібло чай, а потім з величезним зиском продавали чай у Лондоні.

Як часто буває в бізнесі, розв'язок однієї проблеми породжує іншу. Індійці їли опій, британці його розчиняли й пили, інколи в такий спосіб заспокоюючи немовлят. Щороку споживано від десяти до двадцяти тонн зілля. Обидва способи давали слабкий наркотичний ефект, достатній, аби спричинити натхнення в дивного поета чи спонукати кількох графів та герцогів до нових дискусій, але загалом нешкідливий. Однак китайці курили опій. Відмінність тут десь така, як між жуванням листя коки та палінням люльки з креком. Британські торгівці зіллям примудрилися не помітити цієї відмінности, але Даоґуан її помітив. 1839 року він оголосив зіллю війну.

Це була дивна війна, що швидко перетворилася на особисте протистояння спеціяльного комісіонера Лінь Цзе-сюя, Даоґуанового заступника в усіх справах, пов'язаних із зіллям, та капітана Чарлза Еліота, британського суперінтенданта з торгівлі в Ґуанчжоу. Коли Еліот усвідомив, що програє, він переконав торгівців поступитися Ліньові спірними 1700 тоннами опію, пообіцявши, що британський уряд гарантуватиме їм відшкодування збитків. Торгівці не знали, чи мав насправді Еліот повноваження давати таку обіцянку, однак пропозицію прийняли. Лінь дістав опій, Еліот зберіг обличчя та забезпечив дальший перебіг торгівлі чаєм, а торгівці дістали за своє зілля найвищі ціни (плюс відсотки та транспортування). Виграли всі.

Тобто всі, крім лорда Мелберна, прем'єр-міністра Британії. Мелберн не виграв, бо мусив знайти 2 мільйони фунтів стерлінгів на компенсацію торгівцям зіллям. З боку простого морського капітана було чистим божевіллям ставити прем'єр-міністра в таке становище, але Еліот покладався на торгівельну спільноту, що мала пролобіювати відшкодування грошей в парламенті. Особисті, політичні та фінансові інтереси щільно зосереджувалися навколо Мелберна доти, доки він вже не мав вибору й мусив заплатити. Потому він відрядив до Китаю експедицію, що мала змусити китайський уряд повернути Британії гроші за конфіскований опій.

Це були не найкращі часи Британської імперії. Сучасні аналогії ніколи не дають точної картини, проте уявімо собі, що у відповідь на велику акцію Агенції з боротьби з наркотиками США тихуанський картель умовив би уряд Мексики вчинити збройний напад на Сан-Дієґо з вимогою до Білого Дому відшкодувати наркобаронам вартість конфіскованого кокаїну за вуличною ціною (плюс відсотки та вартість транспортування) та ще й повернути кошти, витрачені на військову операцію. Уявімо собі до того ж, що під час перебування в цьому регіоні мексиканський флот захопив би острів Каталіна, створив би на ньому базу для наступних операцій і погрожував би Вашингтонові блокадою доти, доки Конгрес надав би наркобаронам Тихуани монопольні права в Лос-Анджелесі, Чікаґо та Нью-Йорку.

Звичайно, тут є відмінність — Мексика не має змоги бомбувати Сан-Дієґо, тоді як Британія 1839 року могла робити все, що хотіла. Британські кораблі змели китайський захист, Ціїн підписав принизливу угоду, що відкривала Китай для торгівлі та місіонерів. На відміну від Альберта в уявній сцені, що я намалював на початку цього вступу, Даоґуанових дружин не забрали до Лондона, однак опійна війна все одно знищила Даоґуана. Він розчарував 300 мільйонів своїх підданців і зрадив традицію, що тривала дві тисячі років. Він мав усі підстави почуватися нездарою. Китай розвалювався. Швидко поширювалася наркоманія, держава втрачала контроль, традиції заникали.

До цього непевного світу прийшов невдалий кандидат в державні службовці на ім'я Хун Сюцюань, що виріс поза Ґуанчжоу. Чотири рази він приїздив до міста складати виснажливі іспити на здобуття посади в державній службі й чотири рази провалювався. 1843 року він нарешті припинив ці спроби й повернувся до свого села. У гарячкових снах янголи взяли його на небо. Там Хун зустрів чоловіка, що був, як йому сказали, його старшим братом. Удвох вони пліч-о-пліч билися з демонами під пильним поглядом свого бородатого батька.

Цього сну не міг витлумачити ніхто, й Хун на кілька років про нього навіть забув, аж поки розгорнув маленьку книжечку, що йому дали в Ґуанчжоу під час однієї зі спроб скласти іспити. Книжечка подавала стислий виклад християнських священних текстів і, як усвідомив Хун, містила ключа до його сну. Його братом зі сну був, безперечно, Ісус, відтак Хун ставав китайським сином Божим. Він та Ісус вигнали демонів з неба, але сон до того ж вістив, що Бог хоче, аби Хун позбавив від них і землю. Стуливши докупи суміш євангелійного християнства та конфуційства, Хун проголосив Небесну Державу Великого Спокою. Під його прапором зібрався натовп розлючених селян та бандитів. Близько 1850 року ця строката юрба перемагала висланих назустріч здезорганізованих імперських вояків, а Хун, виконуючи Божу волю, вводив радикальні соціяльні реформи. Він перерозподілив землю, узаконив рівноправність жінок та чоловіків і навіть заборонив перев'язувати жінкам ноги.

На початку 1860-х років, коли американці масово вбивали один одного з гармат та багатозарядових рушниць у першій у світі новітній війні, китайці робили те саме в останній у світі традиційній війні, використовуючи шаблі та списи. Традиційна війна була набагато жахливішою, ніж новітня. Двадцять мільйонів загинуло, здебільшого через голод та хвороби, а західні дипломати не забарилися скористатися хаосом і просунутися далі у східну Азію. 1854 року американський комодор Пері в пошуках дозаправних портів між Каліфорнією та Китаєм змусив Японію відкрити свої порти. 1858 року Британія, Франція та Сполучені Штати дістали від Китаю нові концесії. Імператор Сяньфен зі зрозумілих причин ненавидів чужоземних негідників, що зруйнували державу його батька, Даоґуана, а тепер користалися з його війни проти Хуна. Він всіляко намагався ухилитися від нової угоди, але, коли потрапив у скрутне становище, британський та французький уряди зробили йому пропозицію, що відмовитися від неї було неможливо. Вони пішли походом на Пекін, і Сяньфенові довелося ганебно відступити до найближчої відпочинкової резиденції. Тоді європейці спалили його чудовий Літній палац, натякнули, що можуть зробити те саме із Забороненим містом, якщо захочуть, і Сяньфен поступився. Переможений ще нищівніше, ніж його батько, він відмовився полишати свій сховок чи коли-небудь зустрічатися з чиновниками й занурився в наркотики та секс. Роком пізніше він помер.

Принц Альберт пішов з життя кількома місяцями пізніше за Сяньфена. Альберт протягом багатьох років намагався переконати британський уряд, що через погану каналізацію ширяться хвороби, але, за іронією долі, імовірно помер саме від тифу, що потрапив до Віндзорського палацу через занедбані стічні труби. Ще сумніше те, що, коли він помирав, Вікторія, так само певна потреби мати сучасну водогінну систему, була у ванні.

Позбавлена кохання свого життя, Вікторія занурилася у сум та меланхолію. Проте вона була не зовсім сама. Британські офіцери подарували їй одну з найвитонченіших цікавинок, поцуплених під час грабунку Літнього палацу в Пекіні — песика пекінської породи. Вона дала песикові ім'я Луті[3].

Фіксація

ому історія рухалася стежкою, що привела песика Ауті старішати поруч із Вікторією в замку Балморал, а не такою, що спрямувала б Альберта вивчати Конфуція в Пекіні? Чому 1842 року британські кораблі прорвалися рікою Янцзи, а не китайські — Темзою? Прямою мовою: чому Захід панує?

Твердження «Захід панує» може видаватися занадто категоричним. Зрештою, хоч би що ми розуміли під «Заходом» (я повернуся до цього питання дещо пізніше), від 1840-х років західні країни не завжди урядували світом, поразок у здійснюванні своїх планів вони зазнають досить регулярно. Багато хто з людей мого та старшого віку пам'ятають, як 1975 року американці принижено видиралися з Сайгона (тепер це Хошимін) і як протягом 1980-х японські заводи витиснули з ринку своїх західних конкурентів. Ще більше людей мають враження, що все, що ми нині купуємо, вироблено в Китаї. Проте так само очевидно, що протягом останніх ста років західні армії заходили до Азії, а не навпаки. Східноазійські уряди боролися проти західних капіталістичних та комуністичних теорій, тоді як жоден західний уряд не намагався застосовувати конфуційські чи даоїстські підходи. Представники Сходу часто долають мовні бар'єри й спілкуються англійською мовою, тоді як європейці вкрай рідко застосовують китайську чи японську. Один малайзійський правник відверто сказав британському журналістові Мартенові Жаку: «Я вбраний у ваш одяг, я розмовляю вашою мовою, я дивлюся ваші фільми, і дата сьогодні така, як кажете ви».[4]

Цього списка можна продовжити. Відтоді, як вояки королеви Вікторії забрали Ауті, Захід здобув безпрецедентне в історії домінування над світом. Моя мета — пояснити, чому це так.

На перший погляд завдання, що я собі накреслив, видається не надто складним. Майже будь-хто погодиться, що Захід панує, бо промислова революція відбулася на Заході, а не на Сході. У вісімнадцятому сторіччі британські підприємці вивільнили енергію водяної пари та вугілля. Заводи, залізниці та військові кораблі дали європейцям та американцям дев'ятнадцятого сторіччя змогу глобально поширити свою владу. Літаки, комп'ютери та ядерна зброя уздатнили їхніх наступників з двадцятого сторіччя зміцнити це домінування.

Звичайно, це не означає, що все мало відбутися саме так, як відбулося. Якби капітан Еліот не натиснув на лорда Мелберна 1839 року, Британія могла б не напасти на Китай того року; якби комісіонер Лінь приділяв більше уваги захистові узбережжя, британці не досягли б успіху так легко. Проте це означає, що незалежно від того, коли саме наставав критичний момент, хто саме сидів на троні, вигравав вибори чи командував арміями, у дев'ятнадцятому сторіччі Захід завжди перемагав. 1898 року британський поет та політик Гілер Белок добре підбив підсумок:

Кінець оповіді.

Хіба що, звичайно, це не кінець оповіді. Це лише підстава порушити нове питання. Чому Захід мав кулемета, а більше ніхто не мав? Це питання я розгляну першим, бо відповідь підкаже нам, чому нині панує Захід. Маючи цю відповідь, ми зможемо сформулювати друге питання. Люди переймаються проблемою, чому Захід панує, зокрема й тому, що хочуть знати, як довго, в який спосіб і взагалі чи це буде тривати, тобто що буде далі.

Це питання ставало дедалі нагальнішим наприкінці двадцятого сторіччя, коли Японія постала як велика потуга, а на початку двадцять першого сторіччя воно неуникне. Обсяг китайської економіки подвоюється щошість років, і до 2030 року вона, мабуть, буде найбільшою в світі. Я пишу цю книжку на початку року 2010, коли більшість економістів вважають, що світового економічного двигуна перезапустить саме Китай, а не Сполучені Штати чи Європа. 2008 року Китай приймав надзвичайно видовищні Олімпійські ігри; двоє китайських «тайконавтів» здійснили космічні подорожі. Китай та Північна Корея мають ядерну зброю; західні стратеги стурбовані тим, як Сполучені Штати пристосовуватимуться до зростання китайської потужности. Питання про те, як довго Захід залишатиметься нагорі, стало пекучим.

Загальновідомо, що фахові історики є поганими пророками; більшість із них взагалі відмовляються говорити про майбутнє. Втім що більше я думав про те, чому Захід панує, то більше усвідомлював, що Вінстон Черчил, історик за сумісництвом, багато що розумів краще, ніж більшість професіоналів. «Що далі ви спроможетеся подивитися назад, — казав Черчил, — то далі ви побачите вперед». У тому ж дусі (навіть попри те, що Черчилові мої відповіді могли б не сподобатися) я припускаю, що знаючи, чому Захід панує, ми краще відчуватимемо, чого чекати від двадцять першого сторіччя.

Звичайно, я не перший намагаюся збагнути, чому Захід панує. Питанню вже добрих 250 років. До початку вісімнадцятого сторіччя воно поставало нечасто, бо не мало особливого сенсу. Коли європейські інтелектуали у сімнадцятому сторіччі почали серйозно думати про Китай, більшість із них почувалися відстрашеними давниною та складністю Сходу. Поодинокі представники Сходу, що звертали на Захід хоч якусь увагу, казали, що почуваються так само. Деякі китайські чиновники захоплювалися оригінальними західними годинниками, диявольською артилерією та точними календарями, але в усьому іншому вважали чужоземців невиразними й не бачили в них чогось, вартого наслідування. Якби китайські імператори вісімнадцятого сторіччя знали, що французькі філософи, як-от Вольтер, вихваляли їх у своїх поемах, вони напевне подумали б, що саме так французьким філософам і належало чинити.

А втім, відколи заводи почали задимлювати небо над Англією, європейські інтелектуали відразу усвідомили, що мають проблему. Зрештою не таку вже й погану: схоже було, що вони мають перейматися цілим світом. Було лише незрозуміло, чому саме.

Європейські революціонери, реакціонери, романтики та реалісти занурилися в шал дискусій на тему, чому Захід бере гору, й випродукували безліч контроверсійних припущень та теорій. Щоб відповісти на питання, чому Захід панує, варто, мабуть, виокремити дві базові течії, що їх я називатиму теоріями «тривалої зафіксованости» та «короткочасової випадковости». Не варто навіть казати, що далеко не всі ідеї чітко пасують до поглядів того чи того табору, однак такий поділ принаймні дає змогу дещо уточнити.

Теорії тривалої зафіксованости об'єднує ідея, що споконвіку якийсь ключовий фактор спричиняв великомасштабну непорушну відмінність між Сходом та Заходом і визначив наперед, що промислова революція має відбутися саме на Заході. Тривалісти шалено сперечаються, що то за чинник і коли саме він почав діяти. Дехто наголошує на матеріяльні сили — клімат, топографію, природні ресурси; інші вказують на менш матеріялістичні чинники — культуру, політику, релігію. Ті, що віддають перевагу матеріяльним силам, вважають «тривалий» час справді дуже довгим. Деякі з них дивляться на п'ятнадцять тисяч років назад, у кінець льодовикового періоду; дехто йде в минуле навіть далі. Інші, що роблять наголос на культурних чинниках, вважають тривалий час дещо коротшим, простяглим десь на тисячу років, до Середніх віків, чи на дві з половиною тисячі років, до часів грецького мислителя Сократа та великого китайського мудреця Конфуція. Тривалісти згідні в одному: британці, що завоювали собі шлях до Шанхаю у 1840-ві роки, та американці, що змусили Японію відкрити порти десятиріччям пізніше, були несвідомими агентами низки подій, зрушених за тисячі років до того. Триваліст сказав би, що починаючи цю книжку з контрасту між сценаріями Альберт у Пекіні та Ауті в Балморалі, я вчинив щиру дурницю. Королева Вікторія завжди мала перемагати, результат був невідворотний. Він був закладений протягом незліченних поколінь.

Приблизно від 1750 до 1950 року всі пояснення того, чому Захід панує, були варіяціями на тему тривалої зафіксованости. Найпопулярнішою була версія, що європейська культура просто вища за будь-яку іншу. Від кінця Римської імперії більшість європейців усвідомлювали себе насамперед християнами, простежуючи своє коріння до Нового Заповіту. Проте, коли інтелектуали вісімнадцятого сторіччя спробували пояснити причини початку панування Заходу, дехто з них запропонував іти до джерел уздовж іншої лінії. За їхніми словами, дві з половиною тисячі років тому стародавні греки створили унікальну культуру розуму, винахідливости та свободи. Таким чином Європу спрямовано на іншу (кращу) траєкторію, ніж решту світу. Схід також мав свої знання, проте його традиції були надто плутаними, надто консервативними, надто єрархійними, що унеможливлювало змагання з думкою Заходу. Багато хто з європейців дійшов висновку, що вони вигравали конкуренцію з усіма іншими завдяки своїй культурі.

Перед 1900 роком інтелектуали Сходу намагалися пристосуватися до економічної та військової зверхности Заходу й часто визнавали цю теорію, хоча й з відхилами. Протягом двадцяти років після появи комодора Пері в Токійській бухті, рух «Цивілізація та Просвітництво» перекладав японською мовою класичні твори французького Просвітництва та британського лібералізму й пропонував наздоганяти Захід шляхом демократії, індустріялізації та емансипації жінок. Дехто навіть пропонував зробити англійську мову державною. Інтелектуали, зокрема Фукудзава Юкіті у 1870-і роки, вважали проблему довготривалою. Джерелом багатьох рис японської культури був Китай, а в далекому минулому Китай пішов жахливо хибним шляхом. Відтак Японія була лише «напівцивілізованою». Проте, визнаючи проблему довготривалою, Фукудзава не вважав її зафіксованою. Відмовившися від китайського шляху, Японія могла стати цивілізованою цілковито.

На відміну від японців, китайським інтелектуалам не було від кого відмовлятися, крім себе. У 1860-і роки представники руху «Самозміцнювання» стверджували, що китайські традиції залишалися засадничо твердими, Китай мав лише побудувати кілька пароплавів та купити в чужоземців якусь кількість вогнепальної зброї. Як виявилося, це було помилкою. 1895 року змодернізована японська армія заскочила китайську фортецю зухвалим нападом, захопила закордонну зброю та повернула її проти китайських пароплавів. Проблема була явно глибшою, ніж наявність правильної зброї. На початку двадцятого сторіччя китайські інтелектуали взялися наслідувати японський приклад і перекладати західні книжки з еволюції та економіки. Подібно до Фукудзави, вони дійшли висновку, що панування Заходу було тривалим, але не зафіксованим. Відтак, відкинувши власне минуле, Китай теж міг надолужити згаяне.

Деякі західні тривалісти вважали, що Схід просто не міг нічого вдіяти. За їхніми словами, культура дала Заходові переваги, але панування Заходу не можна було пояснити лише цим, бо сама культура мала матеріяльні джерела. Дехто вважав, що Схід був надто спекотним чи надто хворобливим, тому тамтешні люди не змогли розвинути новаційної культури, подібної до західної. Чи, можливо, Схід мав завелике населення, що споживало всі надлишки, тримало життя на низькому рівні та протидіяло постанню будь-чого, подібного до ліберального далекоглядного західного суспільства.

Теорії тривалої зафіксованости мали розмаїте політичне забарвлення, але найважливішою та найвпливовішою була версія Карла Маркса. Саме тоді, коли британські війська звільняли Ауті, Маркс (він був тоді дописувачем китайської колонки газети Нью-Йорк Дейлі Триб'юн) припустив, що реальним чинником, що зафіксував панування Заходу, була політика. Він писав, що протягом тисяч років східні держави були такими надзацентралізованими й надпотужними, що по суті зупинили плин історії. Європа прогресувала від античности до капіталізму через феодалізм, а пролетарські революції створювали передумови комунізму, тоді як Схід був загерметизований у бурштині деспотизму й не міг долучитися до прогресивної західної траєкторії. Коли історія пішла не тим шляхом, що передвіщав Маркс, пізніші комуністи (особливо Ленін та його послідовники) поліпшили його теорії твердженням, що революційний авангард міг би пробудити Схід з його одвічного сну. Але, наполягали леніністи, це могло статися, лише якщо вони спроможуться розтрощити старе закам'яніле суспільство, й за будь-яку ціну Ця теорія тривалої зафіксованости є не єдиною причиною того, що Мао Цзедун, Пол Пот та Кіми з Північної Кореї завдали своїм народам стільки лиха, але тяжкий тягар відповідальности на ній лежить.

Протягом двадцятого сторіччя на Заході відбувалися хитромудрі танці навколо нововиявлених фактів, що не пасували до оповідей про тривалу зафіксованість, і спроб тривалістів допасувати свої теорії таким чином, аби ці факти їм не суперечили. Наприклад, нині ніхто не заперечує, що, коли в Європі лише починалася епоха великих морських відкриттів, китайське мореплавство було значно досконалішим і китайські моряки вже знали береги Індії, Аравії, східної Африки і, можливо, Австралії[6]. Коли 1405 року євнух адмірал Чжен Хе ходив від Нанкіна до Шрі-Ланки, він вів близько трьохсот кораблів. Він мав цистерни з питною водою та велетенські «кораблі-скарбниці» з новітніми стернами, водонепроникними відділками та досконалими сигнальними пристроями. Серед 27 000 моряків було 180 лікарів та фармацевтів. Натомість, коли 1492 року Христофор Колумб відпливав з Кадіса, він мав лише дев'яносто людей на трьох кораблях. Корпус його найбільшого корабля мав водотоннажність у тридцять разів меншу, ніж корабель Чжена; його довжина, вісімдесят п'ять футів, була меншою, ніж грот-щогла Чжена й заледве вдвічі більшою за його стерно. Колумб не мав цистерн з питною водою чи справжніх лікарів. Чжен мав магнетні компаси й чимало знав про Індійський океан, зокрема мав морську карту довжиною двадцять один фут. Колумб майже ніколи не знав, де саме він є, не кажучи вже про те, куди прямує.

Це мало б змусити замовкнути будь-кого, хто припускає, що західне домінування було зафіксованим і в далекому минулому. Втім у кількох важливих книжках сказано, що Чжен Хе зрештою вписується в теорії тривалої зафіксованости, треба лише створити дещо складніші версії. Зокрема, економіст Девід Лендес у розкішній книжці Багатство та бідність націй відновлює ідею, що хвороби та демографія завжди давали Європі вирішальну перевагу над Китаєм, а ще й додає новий закрут, припускаючи, що густа заселеність сприяла централізації китайського врядування та зменшувала стимули використовувати Чженові подорожі. Не маючи конкурентів, більшість китайських імператорів більше переймалися тим, що торгівля може збагатити небажані групи, зокрема купців, ніж тим, як збільшити своє багатство; а позаяк держава була надпотужна, вони могли припинити цю небезпечну діяльність. 1430 року вони заборонили океанічні подорожі, а десь у 1470-х, можливо, знищили Чженові матеріяли, поклавши край величній епосі китайських досліджень.

Інший подібний випадок бачимо в класичній книжці біолога та географа Джареда Даймонда Зброя, мікроби і харч. Його головна мета — пояснити, чому саме в смузі широт від Китаю до Середземного моря постали суспільства, що створили найраніші цивілізації. Крім того, він припускає, що Європа, а не Китай домінує в новітньому світі через те, що європейські півострови полегшили маленьким королівствам боротьбу проти можливих завойовників і сприяли політичному дрібненню, тоді як скруглена берегова лінія Китаю давала централізованим володарям перевагу над дрібними державцями. У підсумку політична єдність дала змогу китайським імператорам п'ятнадцятого сторіччя припинити подорожі на кшталт тих, що здійснював Чжен.

І навпаки, хоча монархи подрібненої Європи один за одним відмовлялися від Колумбової божевільної пропозиції, він завжди міг звернутися ще до когось. Можна припустити, що якби Чжен мав стільки ж варіянтів, як Колумб, то 1519 року Ернана Кортеса міг би зустріти в Мексиці не приречений Монтесума, а китайський губернатор. Однак, згідно з теоріями тривалої зафіксованости, таку можливість виключали колосальні безособові сили — хвороби, демографія, географія тощо.

А втім, згодом Чженові подорожі та безліч інших фактів багатьом дослідникам почали видаватися взагалі несумісними з теоріями тривалої зафіксованости. Вже 1905 року Японія перемогла Російську імперію і продемонструвала, що східні нації можуть бути гідними супротивниками європейців на полі бою. 1942 року Японія майже змела західні сили по всім Тихім океані, а потім, оговтавшися після нищівної поразки 1945 року, змінила напрям розвитку й перетворилася на економічного велетня. Як усім відомо, від 1978 року Китай іде подібним шляхом. 2006 року Китай випередив Сполучені Штати за викидами вуглецевих сполук, а китайська економіка навіть у найчорніші дні фінансової кризи 2008-2009 років зростала темпами, що їм європейські уряди могли б позаздрити і в найкращі роки. Можливо, нам треба відкинути старе запитання і порушити нове: замість чому Захід панує спитати, а чи панує Захід? Якщо відповідь негативна, то тоді теорії тривалої зафіксованости, що шукають в давнині пояснення того, чого насправді взагалі нема, видаються доволі безглуздими.

Зокрема, внаслідок цієї невизначености деякі західні історики розвинули цілком нову теорію, що пояснює, чому Захід раніше панував, а тепер цьому пануванню настає кінець. Я називаю цей підхід моделлю короткочасової випадковости. Аргументація короткочасовців складніша, ніж у тривалістів, мало того, всередині цього табору вирують бурхливі суперечки. Але в одному всі короткочасовці згодні: багато що з того, що говорять прихильники моделі тривалої зафіксованости, неправильне. Глобальне домінування Заходу не було зафіксованим від далекого минулого. Лише від 1800 року н. е., в переддень Опійної війни, Захід тимчасово випередив Схід, і навіть це сталося великою мірою випадково. Сценарій Альберт у Пекіні є не таким вже й недолугим. Могло бути й так.

Виталанювання

круг Орандж в Каліфорнії відомий не через присутність у ньому радикальних наукових шкіл, а завдяки консервативним політикам, виплеканим пальмам та знаменитому мешканцеві Джонові Вейну (місцевий аеропорт носить його ім'я попри те, що він дуже не любив, коли літаки пролітали над полем для гольфу). Проте у 1990-і роки він став осередком прихильників теорії короткочасових випадковостей у глобальній історії. Двоє істориків (Вон Гобінь і Кенет Померанц) та соціолог (Ван Фен) з кампусу Ірвайн[7] Каліфорнійського університету написали віхові книжки, де показано, що байдуже, розглядаємо ми екологію чи структуру родини, технології та промисловість чи фінанси та інституції, рівень життя чи смаки споживачів — скрізь подібність Сходу та Заходу вже від дев'ятнадцятого сторіччя далеко переважає відмінності між ними.

Якщо вони мають рацію, раптом стає набагато важче пояснити, чому Ауті приїхав до Лондона замість того, щоб Альберт прямував у східному напрямі. Деякі короткочасовці, як-от незалежний економіст Андре Ґундер Франк (що написав понад тридцять книжок про все на світі, від прадавньої історії до латиноамериканських фінансів), вважають, що насправді ситуація щодо постання промислової революції на Сході було сприятливішою, ніж на Заході, але втрутилися несподівані чинники. Франк вважає, що Європа була просто «віддаленим маргінальним півостровом у китаєцентричному світовому укладі».[8] Втративши надію доступитися до азійських ринків, де було сконцентровано справжнє багатство, європейці тисячу років тому спробували пробитися хрестовими походами через Середній Схід. Коли й це не допомогло, деякі з них, як-от Колумб, спробували проплисти на Захід, аби досягти Китаю.

Це також не вийшло, бо на шляху була Америка, проте, на думку Франка, Колумбова помилка позначила початок змін статусу Європи в світовій системі. У шістнадцятому сторіччі китайська економіка стрімко зростала, однак відчувала постійний брак срібла. Америка була повна срібла, відтак європейці задовольнили потреби Китаю, примусивши корінних американців видряпати добрячих 150 000 тонн дорогоцінного металу з гір Перу та Мексики й спрямувавши третину його до Китаю. Срібло, жорстокість та рабство забезпечили Заходові, як пише Франк, «місце у третьому класі азійського економічного потягу», але перш ніж Захід зміг «викинути азійців з локомотива», мало відбутися ще багато чого.

Франк вважає, що піднесення Заходу відбулося не так завдяки ініціятивності європейців, як через «занепад Сходу» після 1750 року. Це почалося, на його думку, коли поменшало постачання срібла. В Азії це спричинило політичні кризи, але Європа дістала зміцнювального стимула, коли через нестачу експортованого срібла європейці механізували свою промисловість і почали виробляти товари, що були конкурентоспроможними на азійських ринках. Зростання населення після 1750 року також мало відмінні наслідки на протилежних кінцях Євразії. Згідно з Франком, в Китаї воно спричинило поляризацію багатства, політичні кризи та відмову від нововведень, тоді як у Британії забезпечило дешевшу робочу силу для нових заводів. Схід розвалився, а Захід здійснив промислову революцію, що мала б відбутися в Китаї. Проте, позаяк вона сталася в Британії, Захід успадкував світ.

Однак із ним не погоджуються інші короткочасовці. Соціолог Джек Ґолдстоун (що кілька років викладав у Каліфорнійському університеті в Девісі й ввів терміна «Каліфорнійська школа» на позначення теоретиків-короткочасовців) вважав, що Схід та Захід було однаково добре (чи однаково погано) налаштовано до 1600 року — ними керували великі аграрні імперії з високоосвіченим духівництвом, що боронило стародавні традиції. У сімнадцятому сторіччі чума, війни та падіння династій скрізь, від Англії до Китаю, привели ці суспільства на край занепаду. Потім більшість імперій відродили та знов нав'язали строго ортодоксальні способи мислення, тоді як в північно-західній Європі протестанти відмовилися від католицьких традицій.

Ґолдстоун припускає, що саме діяльна непокора спрямувала Захід на шлях до промислової революції. Європейські науковці звільнилися від пут архаїчних ідеологій і так ефективно виявляли суть природних явищ, що британські підприємці, також залучені до прагматичної культури «можеш — то зроби», навчилися примушувати працювати вугілля та водяну пару. Близько 1800 року Захід безперечно випередив усіх інших.

Ґолдстоун вважає, що жодна з цих подій не була зафіксованою й кілька випадків могли цілком змінити світ. Наприклад, 1690 року, під час битви на річці Бойн, куля з католицького мушкета пробила вбрання на плечі Вільяма Оранського, протестантського претендента на англійський трон. Ґолдстоун припускає, що Вільям мав сказати: «Добре, що вона не пройшла ближче»[9]. Далі він розмірковує, що й справді добре, бо якби куля вцілила на кілька дюймів нижче, Англія залишилася б католицькою, в Європі домінувала би Франція й промислова революція могла б не відбутися.

Кенет Померанц з Ірвайна йде ще далі. У тому факті, що відбулася промислова революція, він вбачає велетенський щасливий випадок. Він вважає, Що в околі 1750 року і Схід, і Захід прямували до екологічної катастрофи. Населення зростало швидше, ніж технології, й люди вже зробили практично все можливе на шляху поширювання та інтенсифікації сільського господарства, руху товарів та власної реорганізації. Вони наближалися до межі можливого за наявних технологій, і були всі підстави в дев'ятнадцятому та двадцятому сторіччях очікувати глобальної рецесії та скорочування населення.

Проте за останні двісті років економічне зростання було більшим, ніж за всю попередню історію. Причину Померанц пояснює у важливій книжці Велика розбіжність: західній Європі, і насамперед Британії, просто дуже поталанило. Померанц згоден із Франком, що талан Заходу почався від випадкового відкриття Америк та побудови торгівельних систем, що стимулювали індустріялізацію виробництва. Але, на відміну від Франка, він вважає, що ще 1800 року талан Європи міг не відбутися. Він зазначає, що треба було мати дуже багато місця, аби виростити достатню кількість дерев на потреби грубих ранніх парових двигунів на деревинному паливі, — фактично місця треба було більше, ніж мала вся перенаселена західна Європа. Але стався другий щасливий випадок. Британія, єдина в світі, мала і зручно розташовані поклади вугілля, і промисловість, де відбувалася швидка механізація. Близько 1840 року британці вже застосовували машини на вугільному паливі в усіх сферах життя, зокрема в залізних військових кораблях, що могли пробити собі шлях рікою Янцзи. Щоб замінити енергію, отримувану від вугілля, Британії довелося б щороку спалювати 15 мільйонів акрів лісів — акрів, що не існували. Почалася революція викопного палива, екологічну катастрофу відвернено (чи принаймні відтерміновано до двадцять першого сторіччя), і раптом Захід, попри всі негаразди, запанував у світі. Тривалої зафіксованости не було. Був лише недавній химерний випадок.

Розмаїття пояснень західної промислової революції в термінах короткочасових моделей, від Померанцового химерного випадку до Франкового тимчасового зсуву в поширюваній світовій економіці, так само безмежне, як прірва між, скажімо, Джаредом Даймондом та Карлом Марксом у таборі тривалістів. Проте за всієї контроверсійности всередині обох шкіл саме на лінії боротьби між ними постають найбільш різко протиставлені теорії функціювання світу. Дехто з тривалістів стверджує, що ревізіоністи насправді спекулюють низькопробними політично коректними псевдонауковими аргументами. Деякі короткочасовці відповідають на це звинуваченнями тривалістів у апології Заходу чи навіть расизмі.

Сам факт, що так багато експертів доходять таких драстично відмінних висновків, свідчить про хибність обох підходів до проблеми. У цій книжці я спробую довести, що ані тривалісти, ані короткочасовці не зрозуміли обрисів історії й отримали лише часткові та суперечливі результати. Гадаю, нам потрібен інший погляд.

Обриси історії

деться про те, що і тривалість і короткочасовці згодні, що Захід домінував на земній кулі протягом останніх двохсот років, але сперечаються щодо давнішого перебігу подій. Все обертається навколо їхніх різних оцінок доновітньої історії. Єдиний спосіб розв'язати ці суперечності — розглянути давніші періоди й з'ясувати, якими були загальні «обриси» історії. Лише тоді, встановивши лінію відліку, ми зможемо продуктивно міркувати, чому все відбувалося так, а не інакше.

Проте саме цього, схоже, майже ніхто не хоче робити. Більшість експертів, що пишуть на тему, чому Захід панує, є фахівцями з економіки, соціології, політики чи новітньої історії — отже, здебільшого це знавці з поточних чи недавніх подій. Вони схильні концентрувати увагу на кількох останніх поколіннях, дивитися назад щонайбільше на п'ятсот років, а давнішу історію розглядати побіжно чи не розглядати зовсім. Проте в цій дискусії найважливіше з'ясувати, чи існували чинники, що дали Заходові перевагу, вже від давніших часів, чи вони раптом постали у новітню епоху.

Лише кілька науковців підходять до проблеми зовсім інакше — вони аналізують давню передісторію, потім перестрибують до новітньої доби, залишаючи поза увагою тисячоліття між ними. Географ та історик Елфред Кросбі не лишає сумнівів щодо того, що більшість таких науковців вважають очевидним — що запровадження землеробства в передісторичний час було критично важливим, але «між тою епохою та часом розвитку суспільств, що відрядили Колумба та інших мандрівників за океан, протягом близько чотирьох тисяч років не сталося майже нічого важливого порівняно з тим, що відбувалося раніше».[10]

Це твердження я вважаю помилковим. Ми не знайдемо розв'язків, якщо обмежуватимемо пошук передісторією чи новітніми часами (так само, поспішаю завважити, ми їх не знайшли б, якби зосередилися лише на цих проміжних чотирьох чи п'ятьох тисячоліттях). Перш ніж обговорювати, чому обриси історії такі, а не інакші, треба розглянути весь діяпазон людської історії як єдиного процесу й з'ясувати, якими саме ці загальні обриси є.

Я дістав освіту з археології та стародавньої історії зі спеціялізацією на класичному Середземномор'ї першого тисячоліття до нової ери. Коли і 978 року я починав навчання в Бірмінгемському університеті, більшість класичних дослідників почувалися цілком комфортно зі старою теорією довготривалости, згідно з якою культура античної Греції, що постала дві з половиною тисячі років тому, породила особливий західний спосіб життя. Деякі з них (здебільшого старші) навіть прямо казали, що грецька традиція зробила Захід кращим за решту світу.

Наскільки я пам'ятаю, це не видавалося мені проблемою, аж поки на початку 1980-х я не почав досліджувати походження грецьких міст-держав, готуючи дипломну роботу в Кембридзькому університеті. Тоді я зазнайомився з археологами-антропологами, що вивчали подібні процеси в інших частинах світу. Вони відверто сміялися з кумедної думки, що грецька культура була унікальною й започаткувала особливу демократичну та раціональну західну традицію. Як це часто буває, протягом кількох років я примудрявся тримати в голові два суперечливі уявлення: з одного боку, що грецьке суспільство еволюціювало подібно до інших стародавніх суспільств, а з іншого — що воно започаткувало особливу західну траєкторію.

Рівновага почала порушуватися, коли 1987 року я обійняв свою першу посаду в Чіказькому університеті. Я викладав за оновленою програмою історію західної цивілізації, що сягала від античних Атен до (врешті-решт) краху комунізму. Аби хоч на один день випереджати своїх студентів, я мав значно ґрунтовніше, ніж раніше, вивчити середньовічну та новітню історію Європи й не міг не помітити, що протягом досить тривалих відтинків часу до свободи, розсудливости та винахідливости, що їх Греція начебто залишила у спадщину Заходові, частіше ставилися зі зневагою, ніж з пошаною. Намагаючися це якось збагнути, я спіймав себе на тому, що доводиться розглядати дедалі ширші зрізи людського минулого. Я з подивом побачив, які потужні паралелі існують між начебто унікальним західним досвідом та історією інших частин світу, насамперед великих цивілізацій Китаю, Індії та Ірану.

Професори найбільше полюбляють скаржитися на свої адміністративні обов'язки, але, перейшовши 1995 року до Стенфордського університету, я швидко усвідомив, що участь у різноманітних комісіях дає виняткову змогу дізнатися, що відбувається поза вузькою цариною твоїх студій. В цьому університеті я керував Інститутом історії суспільних наук та Археологічним центром, був головою класичного факультету та заступником декана Школи гуманітаристики та суспільних наук, до того ж багато займався археологічними розкопками — це означало купу паперової роботи та багато головного болю, але давало змогу спілкуватися з фахівцями з усіх галузей, від генетики до літературної критики, що могли мати стосунок до питання, чому Захід панує.

Я зрозумів одну важливу річ: розв'язання цієї проблеми вимагає широкого підходу, поєднання сконцентрованости історика на контексті, обізнаности археолога в глибокому минулому та порівняльних методів дослідника суспільних явищ. Аби досягти такого поєднання, потрібен був міждисциплінарний гурт фахівців, де було б зібрано разом досвідчених експертів з низки галузей. Фактично саме цим я перейнявся, коли почав керувати археологічними розкопками на Сицилії. Я не знав практично нічого з ботаніки, щоб досліджувати знайдені обгорілі зернини, з зоології, щоб визначати кістки тварин, з хемії, щоб зрозуміти, рештки яких саме речовин збереглися в посудинах, з геології, коли треба було реконструювати процеси формування ландшафту, чи про багато інших речей. Тому я знайшов фахівців, що на цьому зналися. Керівник розкопок є кимось на кшталт академічного імпресаріо — він збирає талановитих акторів, що творитимуть виставу.

Це добрий спосіб підготувати звіт про розкопки, коли метою є нагромадити дані, що їх будуть використовувати інші. Проте зібрання звітів групи фахівців виявляється менш придатним, коли треба виробити загальні відповіді на великі питання. Внаслідок цього у книжці, що ви зараз читаєте, я дотримуюся внутрішньогалузевого, а не міжгалузевого підходу. Замість стерегти з дробовиком гурт фахівців, я радше піду власним шляхом, аби зібрати докупи та витлумачити знахідки експертів з різних царин.

Так можна наразитися на різноманітні небезпеки (поверховість, фахову упередженість і просто загальну помилковість). Я ніколи не матиму того тонкого відчуття китайської культури, яке має людина, що присвятила життя читанню середньовічних рукописів, чи не буду в курсі найновіших досягнень еволюції людини, на відміну від фахового генетика (мені казали, що журнал Саєнс оновлює свій вебсайт в середньому щотринадцять секунд, отже, друкуючи цього рядка, я, мабуть, знову відстав). Проте, з іншого боку, той, хто залишається в межах своєї дисципліни, ніколи не побачить великої картини. Міждисциплінарна модель одного автора є, мабуть, найгіршим способом написати таку книжку, як ця, — крім усіх інших способів. Мені такий спосіб видається найменш поганим підходом, а ви судитимете за результатами, чи я правий.

Отже, в чім полягають результати? У цій книжці я стверджую, що питання чому Захід панує є насправді питанням про те, що я називатиму суспільним розвитком. Під цим я засадничо розумію здатність суспільств чогось досягати — формувати своє фізичне, економічне, суспільне та інтелектуальне довкілля згідно зі своєю метою. У дев'ятнадцятому та значній частині двадцятого сторіччя західні спостерігачі здебільшого вважали незаперечним, що суспільний розвиток був добрим. Неявно, а часто явно вони казали, що розвиток є поступом (чи еволюцією, чи Історією), а поступ — до Бога, добробуту чи людського раю — є сенсом життя. Нині це видається менш очевидним. Багато хто вважає, що наслідки суспільного розвитку — деградація довкілля, війни, нерівність та втрата ілюзій — далеко переважують будь-які переваги, що він створює.

Однак, яку б моральну відповідальність ми не покладали на суспільний розвиток, заперечити його наявність неможливо. Нині майже всі суспільства розвиненіші (в тому сенсі, як означено в попередньому абзаці), ніж були сто років тому, а деякі суспільства розвиненіші, ніж інші. 1842 року ніхто не міг заперечити, що Британія була розвиненішою, ніж Китай. По суті, рівень розвитку дав Британії змогу створити глобальну сферу впливу. В минулому було багато імперій, але їхні сфери впливу завжди були регіональними. Близько 1842 року британські виробники могли наводнити Китай своїми виробами, британські промисловці могли будувати найпотужніші в світі металеві кораблі, а британські політики могли посилати експедиції через половину земної кулі.

Питати, чому Захід панує, означає порушити два питання. Треба дізнатися, чому Захід розвиненіший за будь-який інший світовий регіон (тобто має більшу здатність робити те, що треба) і чому західний розвиток протягом останніх двох сторіч досяг таких висот, що вперше в історії кілька країн змогли домінувати на всій планеті.

Я гадаю, єдиний спосіб відповісти на ці питання — виміряти суспільний розвиток і побудувати графік, що буквально окреслить обриси історії. Зробивши це, ми побачимо, що ані теорія тривалої зафіксованости, ані теорія короткочасової випадковости не дають пояснення обрисів історії. Відповідь на перше питання — чому західний суспільний розвиток вищий, ніж в будь-якій іншій частині світу — не пов'язана з жодною недавньою випадковістю: Захід був найрозвиненішим регіоном світу протягом чотирнадцяти з п'ятнадцяти останніх тисячоліть. З іншого боку, в далекому минулому лідерування Заходу так само не було зафіксоване. Протягом понад тисячі років, від приблизно 550 до 1775 року н. е., східні регіони мали вищі бали. Тисячу років тому панування Заходу не було визначене наперед, наслідком недавніх випадків воно також не є.

Так само теорії тривалої зафіксованости та короткочасової випадковости не дають відповіді на друге запитання, а саме чому західний суспільний розвиток піднісся так високо порівняно з усіма попередніми суспільствами. Як ми побачимо, бали Заходу почали більшати з дивовижною швидкістю лише близько 1800 року н. е., а сам стрибок був лише останнім проявом дуже тривалого усталеного пришвидшування суспільного розвитку. У тривалому та короткому часі все відбувалося подібним чином.

Ось чому ми не можемо пояснити панування Заходу розглядом лише прадавньої історії чи лише останніх кількох сторіч. Відповідь на це питання вимагає осягнути зміст усього діяпазону минулого. Однак, окресливши зростання та спади суспільного розвитку, ми виявимо обриси історії та з'ясуємо, що треба пояснювати, проте власне пояснення ми в такий спосіб ще не дістанемо. Заради цього треба заглибитися в деталі.

Лінощі, страх та жадоба

СТОРІЯ, ім. Виклад, здебільшого неправдивий, подій, здебільшого неважливих, що їх вчиняли володарі, здебільшого лицарі, та солдати, здебільшого дурні».[11] Часом важко не погодитися з цим іронічним означенням Емброуза Бірса: історія може видаватися низкою жахливих подій, хаотичним борсанням геніїв та телепнів, тиранів та романтиків, поетів та злодіїв, що робили надзвичайні речі чи до дна вишкрібали діжку розбещености.

Такими людьми рясніють наступні сторінки, як воно й має бути. Зрештою, саме особистості з плоті й крови, а не надпотужні безликі сили, живуть, вмирають, творять та б'ються в цьому світі. Проте я збираюся довести, що за покривом шуму та гніву все ж таки криються потужні закономірності минулого. Застосовуючи правильні інструменти, історик може з'ясувати, які вони є, і навіть спробувати пояснити їхню суть.

Я скористаюся трьома з цих інструментів.

Перший інструмент — біологія[12]. Вона каже нам, що насправді людина — це розумний шимпанзе. Ми є частиною королівства тварин, що своєю чергою є частиною більшої імперії життя, у всьому діяпазоні від великих мавп аж до амеб. Ця цілком очевидна реалія має три важливі наслідки.

По-перше, так само, як усі форми життя, ми живемо завдяки тому, що дістаємо енергію від довкілля та перетворюємо цю енергію згідно зі своїми потребами.

По-друге, так само, як інші розумніші тварини, ми — допитливі створіння. Ми постійно кудись потикаємося, цікавимося, чи ці, чи ті речі їстивні, чи можна ними бавитися, чи можна їх поліпшити. Ми майструємо значно успішніше, ніж інші тварини, бо маємо великі швидкі мізки з багатьма звивинами, здатні щось обмірковувати, безмежно гнучкі голосові зв'язки, здатні висловлювати думки, та протиставні кінцівки, що дають змогу щось обробляти.

Втім, попри все щойно сказане, люди — так само, як інші тварини, — неоднакові. Дехто дістає від довкілля більше енергії, ніж інші; деякі відтворюються швидше за інших; деякі цікавіші, творчіші, розумніші чи практичніші за інших. Але третій наслідок нашої тваринности полягає в тім, що, на відміну від окремих особистостей, великі групи людей майже однакові. Якщо ви витягнете з натовпу двох випадкових людей, вони можуть відрізнятися в усьому, що лише можна собі уявити, але якщо ви усередните два натовпи, вони будуть досить точними дзеркальними відбитками один одного. А якщо порівнювати групи в мільони людей, як я роблю в цій книжці, вони з дуже великою ймовірністю міститимуть однакові співвідношення енергійних, плідних, допитливих, творчих, розумних, балакучих та практичних людей.

Ці три доволі загальникові спостереження пояснюють багато що в перебігу історії. Завдяки нашому майструванню, суспільний розвиток протягом тисячоліть загалом зростав, а темп зростання дедалі більшав. Добрі ідеї породжували нові добрі ідеї, а маючи добрі ідеї, ми маємо тенденцію їх не забувати. Але, як ми побачимо далі, біологія не дає повного пояснення історії суспільного розвитку. Часом були тривалі періоди застою без жодного зростання, часом відбувався навіть регрес. Знати, що ми розумні шимпанзе, замало.

Тут у нагоді стає другий інструмент — соціологія[13]. Соціологія одночасно пояснює, що саме спричиняє суспільні зміни й до чого саме ці суспільні зміни приводять. Розумні шимпанзе можуть потикатися навколо себе, але цього замало, щоб їхні ідеї поширилися та змінили суспільство. Тут може знадобитися щось на кшталт каталізатора. Великий фантаст Роберт Гайнлайн колись припустив, що «поступ відбувається завдяки ледащим чоловікам, що шукають способів полегшити собі життя».[14] Далі в цій книжці ми побачимо, що Гайнлайнова теорема справедлива лише частково, бо ледащі жінки не менш важливі, ніж ледащі чоловіки, лінощі є не єдиною спонукою до винахідництва, а «поступ» часто є доволі заяложеним словом на позначення того, що відбувається. Але по суті, як на мене, Гайнлайнів погляд у одному реченні дає досить добрий виклад причин суспільного розвитку, що їх ми збираємося розглядати. Насправді, далі у книжці я збираюся запропонувати менш лаконічну версію цієї теореми, тобто мою власну теорему Мориса: Зміни спричиняють ледащі, жадібні, лякливі люди, що шукають легших, прибутковіших та безпечніших способів робити різні речі. Здебільшого вони не розуміють, що роблять. Історія вчить нас, що зміни починаються тоді, коли є тиск.

Ледащі, жадібні, лякливі люди за своїми уподобаннями шукають балансу між тим, аби жити в комфорті, якомога менше працювати та почуватися в безпеці. Але це ще не кінець, бо успіх народу в саморепродукуванні та здобуванні енергії неодмінно чинить тиск на наявні ресурси (на інтелектуальні та суспільні так само, як на матеріяльні). Зростання суспільного розвитку продукує ті самі сили, що ускладнюють дальший суспільний розвиток. Я називаю це парадоксом розвитку. Успіх створює нові проблеми, розв'язання їх створює ще новіші проблеми. Як кажуть, життя — то юдоль сліз.

Парадокс розвитку діє безперервно, щоразу змушуючи людей робити важкий вибір. Часом люди не витримують його викликів, тоді відбувається стагнація чи спад суспільного розвитку. В інші часи лінощі, страх та жадоба об'єднуються й примушують деяких людей ризикувати та вводити новації, що змінюють правила гри. Якщо принаймні дехто з них має успіх і якщо потім більшість людей приймають успішні новації, суспільство може подолати брак ресурсів і суспільний розвиток далі зростатиме.

Людям доводиться розв'язувати такі проблеми щодня, і саме тому від кінця останнього льодовикового періоду суспільний розвиток загалом рухається по висхідній. Проте, як ми побачимо далі, в деяких точках парадокс розвитку створює тверді стелі, що їх можна подолати лише завдяки справді революційним змінам. Суспільний розвиток впирається в ці стелі, тоді починається відчайдушна гонитва. Ми побачимо низку випадків, коли суспільства неспроможні розв'язати проблеми, що постають перед ними, тоді їх починає уражати жахливий набір лих: голод, епідемії, неконтрольована міграція та розпад держав, що перетворює стагнацію на спад. Коли до голоду, епідемій, неконтрольованої міграції та розпаду держав долучаються інші руйнівні сили, як-от кліматичні зміни (усіх разом я називатиму п'ятьма апокаліптичними вершниками), тоді спад може спричинити катастрофічний занепад та темні часи, що можуть протривати кілька сторіч.

Біологія та соціологія пояснюють здебільшого специфіку обрисів історії — чому суспільний розвиток загалом зростає, чому він зростає то швидше, то повільніше, чому він часом спадає. Але біологічні та соціологічні закони однакові, вони діють скрізь, в усі часи та в усіх місцях. За означенням вони дещо пояснюють стосовно цілого людства, а не щодо того, чому в одному місці поступ відбувається зовсім інакше, ніж в іншому. В цій книжці я доводитиму, що, аби це пояснити, ми потребуємо третього інструменту — географії[15].

Розташування

уморист Едмунд Бентлі 1905 року писав: «Мистецтво біографії — це не те саме, що географія. Біографія — це про хлопців, а географія — про карти».[16] Протягом багатьох років хлопці — у британському розумінні чоловіків вищих класів — домінували в оповідях істориків такою мірою, що історію важко було відрізнити від біографії. Зміни настали у двадцятому сторіччі, коли історики визнали шанованими хлопцями також жінок, чоловіків нижчих класів та дітей, додавши до хору їхні голоси, але в цій книжці я піду ще далі. Коли ми визнаємо, що хлопці (великими групами і в новому, ширшому розумінні слова) великою мірою всі однакові, я доводитиму, що все решта — це карти.

Багато істориків реагують на цю заяву, як бик на червону шмату. Не один з них казав мені, що одна річ — заперечувати ідею, що кілька великих чоловіків визначили неоднакове розгортання історії на Сході та Заході, і зовсім інша — казати, що культура, вартості та вірування неважливі, й шукати причину панування Заходу лише в грубих матеріяльних силах. Проте саме це я більшою чи меншою мірою пропоную робити.

Я спробую показати, що протягом останніх п'ятнадцяти тисяч років Схід та Захід пройшли через однакові етапи суспільного розвитку в однаковій послідовності, бо їхнє населення складається з людських істот однакового типу, що творять однакову історію. Я спробую також показати, що вони робили це не в той самий час і з різними швидкостями. Я обґрунтовуватиму висновок, що біологія та соціологія пояснюють глобальні подібності, тоді як географія пояснює регіональні відмінності. І в цьому сенсі саме географія пояснює, чому Захід панує.

Коли цю думку сформульовано так безпосередньо, вона видається найпрямолінійнішою з усіх теорій тривалої зафіксованости, які лише можна собі уявити, й напевне вже були історики, що бачили географію саме так. Ідея походить з давнини, щонайменше від Геродота, грека з п'ятого сторіччя до н. е., що його часто вважають батьком історії. «У щасливих країнах і люди бувають здебільшого розніженими[17]», — писав він і, як і низка детерміністів після нього, робив висновок, що географія наперед визначила велич його батьківщини. Найвизначніший приклад дає, мабуть, географ з Єльського університету Елсворт Гантингтон, що 1910 року впорядкував гори статистики, аби показати, що його рідне місто Нью-Гейвен у штаті Коннектикут має клімат, що майже ідеально стимулює людей бути великими. (Перевагу мала лише Англія.) І навпаки, висновував він, «надто однорідно стимулювальний»[18] клімат Каліфорнії — де я живу — призводив просто до підвищеного рівня божевілля. «Людей з Каліфорнії, — запевняв Гантингтон своїх читачів, — можна, мабуть, уподібнити до коней, яких кваплять аж так, що заганяють, а тоді деякі з них гинуть від надмірної втоми».

З таких речей можна кпинити, але коли я кажу, що географія пояснює, чому Захід панує, йдеться про дещо зовсім інше. Географічні відмінності спричиняють довготривалі ефекти, які, проте, ніколи не бувають зафіксованими. Те, що на якомусь етапі суспільного розвитку є географічною перевагою, на іншому етапі може не мати значення чи бути очевидною завадою. Можна було б сказати, що географія стимулює суспільний розвиток, тоді як суспільний розвиток визначає значення географії. Це вулиця з двобічним рухом.

Аби пояснити цю думку й дати стислу дорожню карту на решту книжки, подивімося на двадцять тисяч років назад, на найхолоднішу точку останнього льодовикового періоду. Тоді географія мала дуже велике значення: льодовики завтовшки з милю вкривали більшу частину північної півкулі, їх облямовувала суха та майже непридатна для життя тундра, і лише ближче до екватора невеличкі гурти людей могли існувати за рахунок збирання та полювання. Відмінності між півднем (де люди могли жити) та північчю (де не могли) були величезними, тоді як відмінності між Сходом і Заходом в межах південної зони були відносно незначними.

Кінець льодовикового періоду змінив значення географії. Звичайно, полюси залишилися холодними, а екватор далі був спекотним, але в кількох місцях між цими крайнощами (у другому розділі я називатиму їх вихідними осередками) поєднання теплої погоди з місцевими географічними особливостями сприяло еволюції рослин та/чи тварин, що їх люди могли одомашнити, тобто змінити генетично, зробити кориснішими і зрештою досягти точки, коли генетично змодифіковані організми можуть виживати лише в симбіозі з людиною. Одомашнені рослини та тварини — то більше харчів, отже, більше людей, отже, більше новацій, проте також більший тиск на самі ресурси, що живлять весь процес. Парадокс розвитку почав діяти.

Протягом льодовикового періоду всі осередкові регіони були доволі подібні своїми відносно теплими, придатними для життя умовами, проте тепер вони ставали дедалі відміннішими і від решти світу, і один від одного. В усіх цих місцях географія була сприятливою, але в деяких сприятливішою, ніж в інших. Один з осередків, так звані Горбисті Схили в західній Євразії, мав унікально велику концентрацію придатних до одомашнювання рослин та тварин, а позаяк всі групи людей майже однакові, рух до одомашнювання почався саме тут, в місці, де робити це було найлегше, а ресурси були найбагатші. Це відбувалося близько 9500 року до н. е.

Дотримуючися засад того, що є, я сподіваюся, здоровим глуздом, у цій книжці я вживаю терміна «Захід» до опису суспільств, що походять від найзахіднішого (і найдавнішого) з євразійських осередків. Дуже давно Захід поширився від вихідного осередку в південно-західній Азії[19], охопив басейн Середземного моря та Європу, а протягом останніх кількох сторіч — також обидві Америки та Австралію. Я означую «Захід» саме таким чином (замість добирати якісь начебто винятково «західні» вартості, як-от свобода, раціональність чи толерантність, а потім міркувати, звідки ці вартості походять та які частини світу їх мають) і сподіваюся, що трохи згодом стане ясно, чому таке означення має важливі наслідки в сенсі розуміння світу, що в ньому ми живемо. Моя мета — пояснити, чому нині на земній кулі домінує конкретна сукупність суспільств, що походять від західного вихідного осередку, насамперед суспільства Північної Америки, а не суспільства з інших частин Заходу, не суспільства, що походять від інших вихідних осередків, і не сталося так, що взагалі не домінувало б жодне суспільство.

Згідно з такою самою логікою, я вживаю терміна «Схід» на позначення всіх суспільств, що походять від найсхіднішого (і другого за віком) євразійського осередку. Схід також дуже давно поширився від вихідного осередку між ріками Хуанхе та Янцзи в Китаї, де одомашнювання рослин почалося близько 7500 року до н. е. Нині він простягається від Японії на півночі до країн Індокитаю на півдні.

Кожне з суспільств, що походять від інших осередків — південно-східного в теперішній Новій Гвінеї, південноазійського в сучасному Пакистані й північній Індії, африканського у східній частині пустелі Сахара та двох осередків Нового Світу в Мексиці та Перу, також має свою захопливу історію. Я буду їх торкатися в дальшому викладі, але головну увагу, по змозі невідступно, приділятиму порівнюванню Сходу та Заходу. Я обґрунтовую це тим, що від кінця льодовикового періоду найрозвиненіші суспільства світу майже завжди походили або з західного, або зі східного вихідних осередків. Альберт у Пекіні міг би бути ймовірною альтернативою Ауті в Балморалі, тоді як Альберт у Куско, Делі чи Новій Гвінеї ймовірною альтернативою не є. Отже, найефективніший спосіб пояснити, чому Захід панує, — це зосередитися на порівнюванні Сходу та Заходу, що я й робитиму.

Такий спосіб викладу має й свої вади. Глобальніший розгляд, із оглядом кожного світового регіону, з урахуванням внеску у світову цивілізацію культур південної Азії, обох Америк та інших регіонів, був би багатшим і докладнішим. Але такий глобальний підхід теж мав би хиби, зокрема меншу сфокусованість, і потребував би значно більшого обсягу, ніж ця книжка. Семюел Джонсон, найгостріший розум Англії вісімнадцятого сторіччя, колись завважив, що всі у захваті від Втраченого раю, проте «...ніхто ніколи не хотів, щоб він був довшим, ніж є»[20]. Я гадаю, те, що справедливе стосовно Мілтона, ще більшою мірою справедливе стосовно того, що можу написати я.

Якби географія справді забезпечувала пояснення історії в термінах тривалої зафіксованости в Геродотовому стилі, я міг би згорнути цю книжку досить швидко, лише зазначивши, що одомашнювання в західному вихідному осередку почалося близько 9500 до н. е., а у східному — близько 7500 до н. е. Західний суспільний розвиток просто випереджав би східний на дві тисячі років, і Захід міг би пройти промислову революцію, тоді як Схід все ще вдосконалював би письмо. Але ж очевидно, що сталося не так. Як ми побачимо в наступних розділах, географія не зафіксувала історію, позаяк географічні переваги завжди самознищувальні. Вони надають руху суспільному розвиткові, але в перебігу суспільного розвитку змінюється значення географії.

Зі зростанням суспільного розвитку осередки ширшають, часом через міграцію, а часом через те, що сусіди копіюють новації чи приходять до них самостійно. Способи, що добре працюють в давнішому осередкові, — чи то землеробство та сільське життя, чи міста та держави, чи великі імперії, чи важка промисловість — поширюються у нові суспільства та нові довкілля. Часом за нових умов вони розквітають, часом їх спотворюють, а часом вони потребують величезних змін, аби взагалі бути придатними.

Хоч як це дивно, найбільші досягнення суспільного розвитку часто спостерігаємо там, де методи, зімпортовані чи скопійовані зі старих осередків, працюють погано. Часом це відбувається через те, що боротьба за пристосовування старих методів до нових середовищ підштовхує людей до проривних ідей чи підходів, часом тому, що географічні чинники, що на певному етапі суспільного розвитку не надто важать, на іншому етапі можуть бути чи ставати дуже вагомими.

Наприклад, п'ять тисяч років тому та обставина, що Португалія, Іспанія, Франція та Британія видавалися з Європи в Атлантику, була географічно вкрай несприятливою, бо ці регіони були дуже далекі від реального поступу в Месопотамії[21] та Єгипті. Але п'ятсот років тому суспільний розвиток піднісся так високо, що значення географії змінилося. Постали кораблі нових типів, що могли перетнути раніше неподоланні океани, і близькість до Атлантичного океану раптом стала величезною перевагою. Саме португальські, іспанські, французькі та англійські кораблі, а не єгипетські чи іракські, почали ходити до Америк, Китаю та Японії. Саме західноєвропейці почали пов'язувати світ мережею морської торгівлі, і саме в західній Європі суспільний розвиток полетів угору й переважив старіший осередок у східному Середземномор'ї.

Я називаю таку ситуацію «перевагою відсталости»[22], вона так само давня, як суспільний розвиток. Коли, наприклад, землеробські поселення почали перетворюватися на міста (невдовзі по 4000 р. до н. е. на Заході та 2000 р. до н. е. на Сході), наявність особливих ґрунтів та клімату, що сприяли початковому піднесенню землеробства, почала важити менше, ніж доступ до великих рік, що давали воду на потреби іригації чи могли правити за торгівельні шляхи. З дальшим зростанням міст доступ до великих рік почав важити менше, ніж доступ до металів, чи до довших торгівельних шляхів, чи до джерел робочої сили. Коли суспільний розвиток змінюється, ресурси, що їх він потребує, змінюються теж, і регіони, що колись мало на що впливали, можуть виявити, що їхня відсталість має свої переваги.

Завжди важко сказати наперед, як саме переваги відсталости зіграють свою роль, бо відсталість буває різною. Чотириста років тому багатьом європейцям видавалося, що квітучі плантації на Карибах мали яскравіше майбутнє, ніж північноамериканські ферми. Ретроспективно ми можемо сказати, чому острів Гаїті став найзлиденнішим місцем у західній півкулі, а Сполучені Штати — найбагатшим, але передбачити такі результати було б набагато важче.

Цілком очевидний наслідок переваг відсталости полягає, однак, у тім, що найрозвиненіший регіон кожного осередку рухався з часом. На Заході від Горбистих Схилів (в епоху ранніх землеробів) він зсунувся на південь до річкових долин Месопотамії та Єгипту, де постали держави, а потім, коли більшої ваги набули торгівля та імперії, змістився на захід до басейну Середземного моря. На Сході від ділянки між ріками Хуанхе та Янцзи він мігрував на північ до басейну самої Хуанхе, потім на захід до ріки Вей і до регіону Цинь.

Другим наслідком є те, що лідерування Заходу в суспільному розвиткові коливалося частково через те, що життєві ресурси — дикі рослини та тварини, річки, торгівельні шляхи, робоча сила — були розподілені в кожному з осередків по-різному, а частково тому, що в обох осередках процеси поширювання та залучання нових ресурсів були бурхливими та нестабільними й запускали в дію парадокс розвитку. Зокрема, зростання західних держав у другому тисячолітті до н. е. зробило Середземне море не лише магістраллю торгівлі, а й магістраллю деструктивних сил. Близько 1200 до н. е. західні держави втратили контроль, і тоді міграція, розпад держав, голод та епідемії започаткували занепад усього осередку. Схід, що не мав такого внутрішнього моря, не зазнав подібного занепаду, відтак близько 1000 до н. е. лідерування Заходу в суспільному розвитку різко поменшало.

Протягом наступних трьох тисяч років такий самий сценарій відбувався знов і знов, щоразу з іншими наслідками. Географія визначала, де у світі суспільний розвиток мав зростати найшвидше, а зростання суспільного розвитку змінювало саме значення географії. В різних місцях критично важливими були великі степи, що з'єднували східну та західну Євразію, багаті на рис землі південного Китаю, Індійський та Атлантичний океани. В сімнадцятому сторіччі нової ери Атлантика набула видатного значення, тому народи, найліпше розташовані з погляду її експлуатації, — спочатку здебільшого британці, потім їхні колишні колоністи в Америці — створили імперії та економіки нового типу й звільнили енергію, замкнену у викопному паливі. Я буду доводити, що Захід панує саме завдяки цьому.

План

нижку поділено на три частини. У першій частині (розділи 1-3) порушено засадничі моменти. Що таке Захід? Де починати нашу оповідь? Що ми розуміємо під словом «панувати»? Як можна визначити, хто лідерує чи панує? У першому розділі я подаю виклад біологічних засад оповіді про еволюцію та розселювання сучасних людей по планеті, у другому простежую формування та зростання східного та західного вихідних осередків після льодовикового періоду, а в розділі 3 перериваю оповідь аби означити суспільний розвиток та пояснити, як я його використовуватиму на потреби вимірювання відмінностей між Сходом та Заходом[23].

У другій частині (розділи 4-10) я докладно простежую оповіді про Схід та Захід, щоразу запитуючи, що саме пояснює їхню подібність та відмінність. У розділі 4 я розглядаю постання перших держав і великі лиха, що руйнували західний осередок протягом століть аж до 1200 років до н. е. В розділі 5 я розглядаю перші великі імперії Сходу та Заходу та зростання їхнього суспільного розвитку до меж, максимально можливих у разі аграрних економік, а в розділі 6 обговорюю великий занепад, що охопив Євразію приблизно після 150 року н. е. У сьомому розділі ми досягаємо поворотної точки, коли східний осередок відкрив нове прикордоння, вийшов вперед у суспільному розвитку, а десь близько 1100 року н. е. знову почав тиснути на межі можливого в аграрному світі. В розділі 8 ми побачимо, як цей процес призвів до другого великого занепаду. В розділі 9 я описую нові прикордонні смуги, що їх відновлені східні та західні імперії створили у степах та через океани, і досліджую, як Захід закрив розрив у розвитку зі Сходом. У розділі 10 ми нарешті побачимо, як промислова революція перетворила лідерування Заходу на панування, й проаналізуємо величезні наслідки цього.

У третій частині (розділи 11 та 12) я переходжу до питання, найважливішого з погляду кожного історика. Отже, що з цього випливає? Спочатку, в розділі 11, я збираю докупи свої докази щодо того, що за всіма деталями подій, що відбувалися протягом останніх п'ятнадцяти тисяч років, можна простежити дві системи законів, біологічних та соціологічних, що визначали обриси історії в глобальному масштабі, і третю систему, закони географії, що визначали відмінності між розвитком Сходу та Заходу. Саме неперервна взаємодія цих законів, а не тривала зафіксованість чи короткочасові випадковості привела Ауті до Балморалу замість відправити Альберта до Пекіна.

Зазвичай історики говорять про минуле не так. Більшість науковців шукають пояснень у культурі, віруваннях, вартостях, інституціях чи сліпому випадкові, а не в твердих поверхнях матеріяльної дійсности, й лише небагатьох із них розмова про закони захопила б по-справжньому. Однак, розглянувши (та відхиливши) кілька таких варіянтів, я хочу зробити ще один крок і припустити, в розділі 12, що насправді закони історії дають нам досить чітке розуміння того, що може відбутися далі. Історія не закінчується з пануванням Заходу. Парадокс розвитку та переваги відсталости діють далі, перегони між новаціями, що рухають суспільний розвиток вгору, і катастрофами, що тягнуть його вниз, тривають. Мало того, я вважаю, що нині змагання гарячіше, ніж будь-коли раніше. Нові типи розвитку та руйнування обіцяють — чи загрожують — зачепити не лише географію, а й біологію та соціологію. Найбільше питання нашого часу полягає не в тому, чи буде Захід панувати далі. Воно в тім, чи зможе людство в цілому прорватися до цілком нового способу існування раніше, ніж катастрофа нас знищить — назавжди.