Чому Захід панує - натепер

Чому захід панує

ахід панує завдяки географії. Біологія каже, чому люди штовхають суспільний розвиток вгору, соціологія каже, як саме вони це роблять (за винятком тих випадків, коли вони цього не роблять); географія каже, чому саме Захід, а не якийсь інший регіон домінував на земній кулі протягом останніх двохсот років. Біологія та соціологія забезпечують універсальні закони, застосовні до всіх людей в усі часи й в усіх місцях; географія пояснює відмінності.

Біологія каже, що ми тварини і, подібно до всіх живих істот, існуємо лише завдяки тому, що дістаємо енергію від довкілля. Коли енергії бракує, ми стаємо млявими та вмираємо; коли енергії досить, ми розмножуємося й поширюємося. Подібно до інших тварин, ми допитливі, але жадібні, ледащі та лякливі; ми відрізняємося від інших тварин лише тим, що маємо знаряддя, що дають змогу задовольнити свої настрої, — еволюція надала нам швидші мізки, гнучкіші горла та протиставні великі пальці. Користуючися ними, ми, люди, на відміну від інших тварин, нав'язали свою волю довкіллю, здобуваємо й організовуємо дедалі більше енергії, розповсюджуємо по всій планеті села, міста, держави та імперії.

У дев'ятнадцятому та на початку двадцятого сторіччя багато західняків вважали, що на запитання, чому Захід панує, вичерпну відповідь дає біологія. Вони казали, що біла європейська раса зеволюціювала далі, ніж усі інші. Вони помилялися. По-перше, генетичні та будовні свідчення, що я обговорював у першому розділі, однозначні: є один тип людей, що приблизно сто тисяч років тому поступово еволюціював в Африці й потім поширився по земній кулі, змусивши згаснути всі інші людські типи. Генетичні відмінності між сучасними людьми в різних частинах світу тривіяльні.

По-друге, якби західняки справді були генетично вищими за всіх інших, графіки суспільного розвитку, що фігурують у розділах 4-10, були б інакшими. Рано ставши лідером, Захід залишився би попереду. Але сталося не так (рис. 11.1). Захід справді став лідером на старті, наприкінці льодовикового періоду, але лідерування часом зростало, а часом меншало. Близько 550 року н. е. воно взагалі зникло, й протягом наступних дванадцяти сторіч лідером у суспільному розвитку був Схід.

Нині лише поодинокі науковці пропагують расистські теорії, згідно з якими західняки генетично вищі за всіх інших. Будь-хто, охочий дотримуватися цього напряму, мусить показати, що силу характеру в шостому сторіччі нової ери якимось чином забрано від західняків, а в вісімнадцятому повернуто; чи що східняки виховали в собі вищість у шостому сторіччі, а потім у вісімнадцятому її втратили. Це буде, м'яко кажучи, нелегко. Все свідчить про те, що у великих групах люди здебільшого однакові.

Ми не можемо пояснити, чому Захід панує, не почавши від біології, бо біологія пояснює, чому суспільний розвиток далі рухався вгору. Але сама біологія відповіді не дає. Наступний крок — залучити соціологію, що покаже, чому суспільний розвиток зріс так сильно.

Як випливає з рис. 11.1, цей процес не був гладеньким. У вступі я запропонував "теорему Мориса" (базовану на ідеї великого фантаста Роберта Гайнлайна), що пояснює весь перебіг історії: зміни спричиняють ледащі, жадібні, лякливі люди (що далеко не завжди усвідомлюють, що роблять) у пошуку легших, прибутковіших та безпечніших способів робити різні речі. Я сподіваюся, свідчення, наведені у розділах 2-10, це підтверджують.

Ми побачили, що люди постійно щось майструють, роблячи своє життя легшим чи багатшим, чи борються, аби за зміни обставин втримати те, що вони вже мають, і в перебігу загалом підштовхують суспільний розвиток вгору. Проте жодне велике перетворення в суспільному розвитку — поява землеробства, піднесення міст та держав, творення різноманітних імперій, промислова революція — не було наслідком лише майстрування. Кожне з них було наслідком жахливих часів, що потребували відчайдушних заходів. Наприкінці льодовикового періоду мисливці-збирачі досягли таких успіхів, що створили тиск на ресурси, завдяки яким існували. Дальші пошуки харчів спричинили одомашнювання деяких рослин та тварин, що вони споживали, й перетворення частини збирачів на землеробів. Деякі землероби досягли такого успіху, що поновили тиск на ресурси й заради того, аби вижити, особливо за несприятливої погоди, перетворили свої села на міста та держави. Деякі міста та держави були такими успішними, що теж спричинили ресурсні проблеми, а тоді перетворилися на імперії (спочатку базовані на оброблюваній землі, потім поширені також на степи та океани). Деякі з цих імперій повторили той самий цикл, вчинили тиск на ресурси й перетворилися на промислові економіки.

Історія — це не просто низка послідовних подій. Фактично історія — це весь час те саме, єдиний величний неспинний процес пристосовування до світу, що спричиняє нові проблеми, що вимагають дальшого пристосовування. У цій книжці я називав цей процес парадоксом розвитку: піднесення суспільного розвитку створює сили, що його гальмують.

Люди натрапляють на такі парадокси й розв'язують їх щодня, але інколи парадокс створює тверду стелю, що подається лише в разі справді докорінних змін. Дуже рідко одразу ясно, що треба робити, не кажучи вже про те, як робити, і коли суспільство наближається до однієї з таких стель, починається щось на кшталт перегонів між розвитком та занепадом. Рідко — можливо, взагалі ніколи — стається так, що суспільства просто впираються в цю стелю та застоюються, а їхній суспільний розвиток не змінюється протягом сторіч. Радше, якщо вони не знаходять спосіб пробити стелю, їхні проблеми виходять з-під контролю. Тоді прориваються на волю деякі чи всі чинники, що їх я називав п'ятьма апокаліптичними вершниками, і голод, хвороби, міграція та розпад держав, особливо коли вони епізодично збігаються з кліматичними змінами, тягнуть розвиток донизу, інколи на кілька сторіч, навіть у темну епоху.

Одна з цих стель з'являється близько двадцяти чотирьох балів індексу суспільного розвитку. Це рівень, де західний суспільний розвиток після 1200 року до н. е. затримався, а потім занепав. Але найважливіша стеля, що її я назвав твердою, лежить біля сорока трьох балів. Західний розвиток досяг її у першому сторіччі н. е., потім занепав; зі східним розвитком сталося те саме десь на тисячу років пізніше. Ця тверда стеля встановлює жорсткі обмеження на можливості аграрних імперій. Єдиний спосіб її зламати — пробитися до енергії викопного палива, як це зробили західняки після 1750 року.

Залучення соціології пояснює багато що щодо обрисів історії: як люди штовхали вгору суспільний розвиток, чому він часом більшає швидко, а часом повільно, й чому інколи він спадає. Але навіть разом біологія та соціологія не кажуть нам, чому Захід панує. Щоб це пояснити, потрібна географія.

Я наголошував двобічний зв'язок між географією та суспільним розвитком: фізичне довкілля формує зміни суспільного розвитку, а зміни суспільного розвитку формують значення фізичного довкілля. Дві тисячі років тому було байдуже, що ти живеш прямо на вугільному родовищі, але двісті років тому це почало важити дуже багато. Доступ до вугілля зрушив суспільний розвиток вгору швидше, ніж будь-коли до того — фактично так швидко, що після 1900 року вугілля почало поступатися місцем новим різновидам палива. Все змінюється, і значення географії теж.

Оце й уся моя теза. Більшу частину цього розділу я хочу присвятити деяким найочевиднішим запереченням проти неї, але перш ніж це робити, варто нагадати головні деталі оповіді, поданої в розділах 2-10.

Наприкінці льодовикового періоду, приблизно п'ятнадцять тисяч років тому, глобальне потепління позначило смугу Щасливих широт (приблизно 20-35 градусів на північ від Старого Світу та від 15 градусів на південь до 20 градусів на північ від Нового Світу), де відбулася еволюція великих потенційно придатних до одомашнювання рослин та тварин. В межах цієї широкої смуги найсприятливішим регіоном були так звані Горбисті Схили в південно-західній Азії. В цій ділянці була найщільніша концентрація потенційно культурних рослин та свійських тварин, тому започаткувати землеробство там було легше, ніж у інших місцях. Отже, позаяк люди (у великих групах) здебільшого однакові, мешканці Горбистих Схилів ще до 9000 року до н. е. першими на планеті почали осідати у поселеннях та одомашнювати рослини та тварин. Від цих перших землеробів походять суспільства Заходу. Приблизно на дві тисячі років пізніше тим самим шляхом пішли люди в теперішньому Китаї, де рослин та тварин, потенційно придатних до одомашнювання, було теж чимало, хоча й не так багато, як на Горбистих Схилах. Від них походять суспільства Сходу. Протягом кількох наступних тисяч років люди в півдюжині інших частин світу незалежно починали одомашнювати рослини та/чи тварин і щоразу започатковували іншу регіональну традицію.

Західняки першими почали обробляти землю, а люди (у великих групах) здебільшого однакові, тому західняки першими серйозно відчули на собі дію парадоксу розвитку й першими дізналися про явище, що його я називаю перевагами відсталости. Зростання суспільного розвитку несе з собою більшання населення, впорядкованіший спосіб життя, більше багатство та військову силу. Через різноманітні комбінації колонізації та наслідування суспільства з відносно високим суспільним розвитком поширювалися за рахунок суспільств із нижчим розвитком, відтак землеробство розповсюдилося в усі боки. Аби землеробство було ефективним в нових землях, як-от у спекотних долинах рік Месопотамії, землеробам доводилося фактично його перевинаходити. Під час творення іригаційного землеробства виявилися переваги, що зробили це доволі відстале прикордоння навіть продуктивнішим, ніж первісний землеробський осередок на Горбистих Схилах. Невдовзі після 4000 року до н. е., коли найбільші землеробські поселення на перенаселених Горбистих Схилах намагалися впорядкувати своє життя, саме месопотамійці винайшли спосіб самоорганізації в містах та державах. По двох тисячах років такий самий процес відбувся й на Сході, водночас парадокс розвитку виявив дещо подібні переваги відсталости в долинах, що заходили до басейну Хуанхе.

Нові держави мусили по-новому взаємодіяти з сусідами; це створило ще деструктивніші парадокси розвитку уздовж їхніх кордонів. Їм довелося навчитися давати тому раду. Коли вони робили щось неправильно — як це, мабуть, трапилося в Уруку в Месопотамії близько 3100 року до н. е. та в Таосі в Китаї близько 2300 року до н. е. і, напевне, сталося на Заході після 2200 та 1750 років до н. е., — починався занепад і хаос. Кожен занепад збігався з періодом кліматичних змін, що, на мою думку, додавали п'ятого апокаліптичного вершника до чотирьох, що створювали люди.

Піднесення суспільного розвитку спричиняло гірші руйнації та занепад, але воно спричиняло також більшу гнучкість та більшу здатність до відновлювання. Після 1550 року до н. е. західні міста та держави відбилися від катастроф і поширилися на східне узбережжя Середземного моря. Тоді почав грати другий великий географічний контраст між Сходом і Заходом: Схід не мав нічого подібного до цього надзвичайного внутрішнього моря, що забезпечувало дешевий та легкий транспорт. Але, так само як усе інше, Середземномор'я також було парадоксом, що містив у собі і переваги, і виклики. Коли суспільний розвиток наблизився до двадцятьох чотирьох балів, на цьому широко відкритому прикордонні вийшли з-під контролю сили деструкції. Близько 1200 року до н. е. знов прискакав (чи, змішуючи метафори, приплив) апокаліптичний вершник. Західний осередок занепав навіть драматичніше, ніж раніше, й поринув у темну епоху, що тривала кілька сторіч.

Завдяки парадоксові розвитку лідерування в суспільному розвитку, що його географія надала Заходові наприкінці льодовикового періоду, було тривалим, але не зафіксованим. Занепад передбачити неможливо. Інколи кілька різних рішень чи трохи талану можуть відтермінувати, зменшити чи навіть відвернути лихо; наш вибір може створити відмінність. Аби пробитися крізь стелю в двадцять чотири бали, держави мали реорганізуватися та розвинути зовсім новий спосіб бачення світу, що його можна назвати осьовим мисленням першої хвилі. Позаяк близько 1200 року до н. е. мешканці Заходу не спромоглися перебудувати організацію та мислення, їхня перевага в суспільному розвитку над Сходом поменшала, а позаяк в першому тисячолітті до н. е. і західняки, й східняки впоралися з перетвореннями, потрібними під час дальшого зростання розвитку, вони протягом тисячі років рухалися голова до голови.

Західники та східняки однаково створювали держави з більшою централізацією, потім цілком розвинені імперії, а після 200 року до н. е. досягли такого масштабу, що знов почали змінювати значення географії. На Заході Римська імперія встановила контроль над некеровним Середземномор'ям і суспільний розвиток підскочив вище сорока балів. На початок першого сторіччя нової ери він почав тиснути на тверду стелю. Однак водночас піднесення Римської імперії та імперії династії Хань змінило значення величезних просторів, що відокремлювали Схід від Заходу. На обох кінцях Євразії було стільки багатства, що торгівці та кочівники знайшли нові причини зрушити з місця, на спробу сполучили осередки та почали старосвітовий обмін. Контакти посунули західний та східний розвиток ще вище, але спричинили безпрецедентні лиха. Вперше п'ятірка апокаліптичних вершників з'єднала осередки, що почали обмінюватися мікробами так само, як товарами та ідеями. Замість пробити тверду стелю, обидві імперії, Римська та Хань, після 150 року н. е. розпалися.

І Схід, і Захід зісковзнули в нову темну епоху, де осьове мислення другої хвилі (християнство, іслам та нові форми буддизму) заступило давніші ідеї першої хвилі, але в усьому іншому їхній занепад відбувався цілковито по-різному. На Заході германські нападники зламали менш розвинену частину Римської імперії навколо західного Середземномор'я й осередок повернувся до своєї давнішої та розвиненішої серцевинної території навколо східного Середземномор'я. На Сході нападники з внутрішньої Азії зламали давнішу й розвиненішу частину колишньої імперії Хань навколо ріки Хуанхе й осередок повернувся до менш розвинених земель за рікою Янцзи.

Цей географічний контраст створив світ відмінностей. На 450 рік навколо Янцзи почало бурхливо формуватися нове прикордоння рисової агрокультури; на 600 рік Китай був знов об'єднаний. Протягом наступного сторіччя Великий канал, що сполучив Янцзи з Хуанхе, дав Китаєві систему внутрішніх водних шляхів, що грали функційну роль, подібну до Середземного моря в стародавньому Римі. Проте на Заході, де арабські завойовники були достатньо сильними, аби прорватися до старого середземноморського осередку, але недостатньо сильними, аби його змінити, суспільний розвиток далі спадав аж до 700 року.

Близько 541 року східний розвиток перевищив західного (що, поза сумнівом, доводить, що західне панування ніколи не було зафіксованим) і на 1100 рік почав тиснути на тверду стелю. Коли на потреби економічного зростання забракло ресурсів, металісти дісталися викопного палива, винахідники створили нові машини, інтелектуали династії Сун занурилися у справжнє китайське відродження. Проте, так само як Римська імперія за тисячу років до того, китайці часів династії Сун не змогли проламати тверду стелю.

До певної міри події початку другого тисячоліття до нової ери аналогічні тому, що відбувалося на початку першого, але зі зміною ролей Сходу та Заходу. Зростання розвитку спричинило другий старосвітовий обмін і знов вивільнило п'ятьох вершників. Суспільний розвиток в обох осередках впав, але на Сході падання було тривалішим і глибшим. На Заході найбільше постраждав розвиненіший мусульманський серцевинний схід Середземномор'я, і на 1400 рік в західній Європі почав формуватися новий осередок із властивим відродженням.

Ці відокремлені, колись периферійні європейські землі тепер відкрили для себе переваги власної відсталости. Кораблебудування та зброярство, технології, запозичені зі Сходу під час другого старосвітового обміну, дали їм змогу перетворити Атлантичний океан на магістраль, що ще раз змінила значення географії. Прагнучи дістатися багатства Сходу, західні мореплавці розгорнулися віялом і — на свій подив — натрапили на Америки.

Східняки могли б відкрити Америку у п'ятнадцятому сторіччі (дехто вірить, що так і було), але географія завжди сприяла тому, щоб західняки дісталися туди першими. Східняки мали значно більше користи від плавання багатим Індійським океаном, ніж порожнім Тихим, до того ж їм доводилося суходолом пробиватися до степів, що протягом майже двох тисяч років були найбільшою загрозою їхній безпеці.

У сімнадцятому сторіччі експансія осередків змінила значення географії драматичніше, ніж будь-коли раніше. Централізовані імперії з мушкетами та гарматами перекрили внутрішньоазійську степову магістраль, що сполучала Схід із Заходом, поклали край міграції кочівників та ефективно вбили одного з апокаліптичних вершників. В Атлантиці, навпаки, океанічні магістралі, що їх відкрили європейські торгівці, сприяли піднесенню ринків нового типу та порушували цілком нові питання щодо того, як функціював природний світ. На 1700 рік суспільний розвиток знову почав тиснути на тверду стелю, але цього разу, коли був неможливий спільний рейд апокаліптичних вершників, катастрофу затримали достатньо довго, аби західноєвропейські підприємці змогли відповісти на стимули океанічної магістралі й вивільнити величезні запаси енергії вугілля та водяної пари.

Маючи досить часу східняки, можливо, зробили б такі самі відкриття й мали б свою власну промислову революцію, але завдяки географії західнякам це було зробити значно легше. Відтак, позаяк люди (у великих групах) зазвичай однакові, промислова революція на Заході відбулася раніше. Саме завдяки географії Луті опинився в Балморалі, а не Альберт у Пекіні.

Не тому, що захід панує

и цілком слушно можете запитати, а як щодо людей? Сторінки цієї книжки рясніють великими чоловіками (та жінками), недолугими ідіотами, їхніми ідеями та їхніми неослабними конфліктами. Невже все це ні на що не впливає?

І так, і ні. Ми всі маємо свободу вибору, і я вже багато разів наголошував, що наш вибір змінює світ. Але більшість наших виборів змінюють світ не надто сильно. Звичайно, я міг би прямо зараз вирішити не писати цю книжку далі, полишити роботу й стати мисливцем-збирачем. Звичайно, це створило б відмінність. Я втратив би домівку і, позаяк я майже не розуміюся на полюванні та збиранні харчів, міг би отруїтися чи голодувати. Це сильно зачепило б кількох близьких мені людей і злегка зачепило б дещо більше число людей. Вам, наприклад, довелося б пошукати щось інше до читання. Але в усьому іншому світ ішов би далі. Жодне рішення, що я можу свідомо прийняти, не вплине на те, чи панує Захід.

Звичайно, якби мільйони інших американців також вирішили від дев'ятої до п'ятої виходити й шукати харчів на природі, моє дивне особисте рішення перетворилося б зі схибленої персональної аберації на частину масового (але все одно дивного) руху, що справді створив би відмінність. Є чимало прикладів таких масових рішень. Після Другої світової війни, наприклад, півмільярда жінок вирішили одружуватися раніше, ніж це робили їхні матері, і народжувати більше дітей. Населення різко зросло. Потім, через тридцять років, мільярд їхніх доньок вирішили зробити навпаки й більшання населення уповільнилося. Разом ці їхні вибори змінили перебіг сучасної історії.

Звичайно, це були не просто примхи. Карл Маркс виклав суть справи півтора сторіччя тому. "Чоловіки [та жінки] роблять власну історію, — писав він, — але не просто так, як самі хочуть, не за обставин, що їх самі вибирають"[463]. Жінки двадцятого сторіччя мали такі вагомі підстави вирішити мати більше (а потім менше) дітей, що часто відчували, що насправді взагалі не мають вибору. Так само люди, що десять тисяч років тому вирішили зайнятися землеробством, чи п'ять тисяч років тому пересунутися до міст, чи двісті років тому піти працювати на фабрики, часто мусили відчувати, що реальної альтернативи не було.

Ми всі відчуваємо сильний тиск і мусимо робити вибір, аби пристосуватися до реальності. Ми всі знаємо людей, що ігнорують такі тиски й приймають ексцентричні рішення. Часто ми в захваті від таких радикалів, повстанців та романтиків, але наслідуємо їх рідко. Більшість із нас знають, що передбачним конформістам ведеться краще (під цим я розумію більший доступ до харчів, даху над головою та шлюбних партнерів), ніж Аннам Кареніним. Еволюція добирає згідно з тим, що ми називаємо здоровим глуздом.

Попри це ексцентричний вибір часто має надзвичайні наслідки. Візьмімо Мухаммада, можливо, екстремальний випадок. Цей доволі невиразний арабський торгівець міг би вибрати поміркованість, близько 610 року н. е. списати свою зустріч з архангелом Джібрілом на шлунковий розлад чи якусь іще з тисячі можливих причин. Натомість він вирішив дослухатися до своєї жінки й повірити, що зустріч була реальною. Протягом років видавалося, що Мухаммад піде шляхом більшости пророків, у висміювання, презирство та забуття, натомість він об'єднав арабів. Халіфи, що наслідували його, зруйнували Персію, розбили Візантію й поділили Захід на дві частини.

Всі згодні з тим, що Мухаммад був великим чоловіком. Дуже мало хто мав більший вплив на історію. Але навіть попри це перетворювання західного осередку, що почалися в сьомому сторіччі, не можна приписати лише його темпераментові. Араби винаходили нові версії монотеїзму та формували власні держави в пустелі і до того, як Джібріл відвідав Мухаммада. Візантія та Персія мали величезні проблеми набагато раніше, ніж мусульманські вояки почали перетинати їхні кордони, а Середземномор'я розвалювалося вже від третього сторіччя.

Якби Мухаммад зробив інший вибір, християни сьомого сторіччя билися б між собою, а не відбивали б напади мусульман. Можливо, без Мухаммада західний суспільний розвиток після 750 року відновлювався би швидше, а може й ні, але все одно на те, аби наздогнати Схід, потрібні були кілька сторіч. Що б не робив Мухаммад, західний осередок залишився б у східному Середземномор'ї; турки все одно завоювали б його в одинадцятому сторіччі, а монголи у тринадцятому (і ще раз близько 1400 року); у п'ятнадцятому та наступних сторіччях осередок все одно зсунувся б на захід до Італії, а потім до Атлантики. Якби Мухаммад був нормальніший, можливо, хрест, а не півмісяць надихав би вірних від Марокко до Малайзії. Це не дрібниця, але немає підстав ставити під сумнів, чи завоювали б європейці Америки й чи панував би Захід нині.

Усе, сказане про Мухаммада, справедливе так само щодо інших великих людей. Асирійський Тиглатпаласар III та перший імператор Цинь створили жахливі зацентралізовані високопорядкові стародавні імперії; європейські Габсбурги та японський Хідейосі в шістнадцятому сторіччі не змогли створити великі суходільні імперії; англійська Славна революція 1688 року та смерть Мао 1976 року привели до влади групи реформістів. Але все, що ці великі люди чи недолугі ідіоти спромоглися зробити, це пришвидшити чи сповільнити процеси, що все одно відбувалися. Насправді ніхто не зміг переспрямувати історію на цілком новий шлях. Навіть Мао, людина, мабуть, з найбільшою манією величі з усіх, спромігся лише відтермінувати промислове піднесення Китаю й дати Ден Сяопінові нагоду залишитися в пам'яті великим чоловіком, що перевернув Китай. Якби можна було провести експеримент і переграти минуле, залишивши все, як було, й лише замінити великих людей на недолугих ідіотів (і навпаки), все відбулося б здебільшого так само, хіба що в дещо іншому темпі. Великі чоловіки (та жінки) явно схильні вважати, що силою самої волі змінюють світ, але вони помиляються.

Те саме стосується й позаполітичних справ. Метью Боултон та Джеймс Ват, наприклад, були, поза сумнівом, великими чоловіками; перший з них винайшов, а другий випустив на ринок машини, що справді реально змінили світ. Але вони були унікальними великими чоловіками не більше, ніж був унікальним Александер Грем Бел 14 лютого 1876 року, коли подав заяву на патент свого винаходу, телефона. У той самий день Елайша Ґрей подав заяву на патент свого телефона. Так само Боултон та Ват були не унікальніші, ніж їхній знайомий Джозеф Пристлі, що відкрив кисень 1774 року, через рік після того, як його відкрив шведський хемік. Чи не унікальніші за чотирьох європейців, що 1611 року незалежно один від одного відкрили плями на сонці.

Історики часто захоплено дивуються тенденції одночасної появи кількох однакових винаходів, як-от ідея лампочки-жарівки спала на думку кільком людям практично одночасно. Великі ідеї часто видаються результатом не так блискучости, як логічним вислідом з існування мислеників, що шукають відповіді на ті самі питання однаковими методами. Так було з європейськими літераторами на початку сімнадцятого сторіччя. А коли вже хтось винайшов телескопа (на що претендували дев'ятеро різних чоловіків), було б дуже дивно, якби кілька астрономів не побачили плями на сонці дуже швидко.

Дуже багато сучасних винаходів винаходили понад один раз. Статистик Стивен Стиґлер навіть запропонував закон, що жодне відкриття ніколи не носить ім'я справжнього відкривача (і одразу завважив, що Стиґлерів закон насправді відкрив соціолог Роберт Мертон за двадцять п'ять років до того). Боултон та Ват були попереду гурту, але гурт існував і, якби Боултон та Ват не випустили на ринок відносно паливоефективного парового двигуна у 1770-і роки, це, безперечно, трохи пізніше зробив би хтось із їхніх численних конкурентів. Насправді, гурт міг би встигнути й швидше, якби Ват не вимудрував надзвичайного патента, що виключив з гри всіх конкурентів.

Великі чоловіки/жінки та недолугі ідіоти є утворами своїх часів. То чи маємо ми зробити висновок, що певний дух епохи, а не конкретні особистості визначав обриси історії, створюючи часом атмосферу, сприятливу до величі, а часом генеруючи культуру недолугости? Деякі історики вважають, що саме так, коли, наприклад, припускають, що справжньою причиною панування Заходу є те, що в чотирнадцятому сторіччі Китай згорнувся всередину й відвернувся від решти світу, тоді як західна культура розгорнулася назовні й рухала дослідників за океани доти, доки їх винесло на берег в Америках.

У восьмому розділі я витратив на цю ідею трохи часу й висловив думку, що вона не надто відповідає фактам. Культура — це не голос в нашій голові, що каже, що нам робити, а міський зал зібрань, де ми сперечаємося щодо різних можливостей. Кожна епоха дістає саме таке мислення, якого потребує, і визначають його категорії проблем, нав'язаних географією та суспільним розвитком.

Це могло б пояснити, чому історії східної та західної думки протягом останніх п'яти тисяч років в загальних рисах такі подібні. В обох осередках постання перших держав, близько 3500 року до н. е. на Заході та після 2000 року до н. е. на Сході, спричинило дискусії щодо природи та меж боговитого королювання. Коли держави в обох осередках стали організованішими, після 750 року до н. е. на Заході та 500 року до н. е. на Сході, ці дискусії породили першу хвилю осьового мислення, дебати щодо природи особистої святости та її стосунку до авторитету духівництва. Близько десь 200 року до н. е., із розпадом імперій Римської та Хань, ці питання своєю чергою спричинили осьове мислення другої хвилі й дискусію щодо того, яким чином зорганізовані церкви могли б врятувати вірного в хаотичному небезпечному світі. А коли суспільний розвиток відродився, близько 1000 року в Китаї та 1400 року в Італії, ще цікавішими стали питання відродження — як відійти від невтішного недавнього минулого та відродити втрачену мудрість осьового часу.

Гадаю, східне та західне мислення так довго розвивалися однаково, бо існував лише один шлях зростання суспільного розвитку. Аби проламати двадцятичотирибалову стелю, і східняки, і західняки мусили централізовувати свої держави, що неминуче мало привести інтелектуалів до осьового мислення першої хвилі. Занепад цих держав підштовхнув людей до осьового мислення другої хвилі, а їхнє відновлювання майже неминуче приводило до ренесансів. Кожна велика зміна генерувала мислення, якого потребувала епоха.

Але як щодо великої розбіжности близько 1600 року, коли західноєвропейці рушили до природничого мислення, тоді як східняки (а також західняки, що мешкали поза осередком на берегах Атлантики) ні? Чи справді цей епохальний зсув у мисленні відбиває глибокі культурні відмінності між східняками та західняками, а не просто те, що епоха дістає мислення, якого потребує?

Деякі (західні) соціологи вважають, що так. Коли психологи прив'язують людей до апаратів магнеторезонансного формування образів і просять розв'язувати задачі, вони зазначають, що передні та тім'яні ділянки мізків західняків освітлюються більше (тобто інтенсивніше працюють, аби підтримувати увагу), якщо питання вимагає помістити інформацію в ширший контекст, ніж коли треба виокремити факти з тла й розглядати їх незалежно. У східняків все відбувається навпаки.

Що означає ця відмінність? Виокремлювання фактів та розгляд їх незалежно від контексту є критеріями сучасної науки (як в улюбленому застереженні "за однакових інших умов..."). Згідно з однією теорією, відмінність функціювання мозку може означати, що західняки просто логічніші за східняків та більш схильні до науки.

А, може, й не так. Експерименти свідчать не про те, що східняки не можуть виокремити факти з тла чи що західняки не можуть розглядати речі в перспективі, а лише що обидві групи менш звичні до такого способу думання й мають інтенсивніше працювати, аби з ним впоратися. Обидві групи здатні виконувати завдання обох типів і постійно це роблять.

У кожну епоху і в кожній землі є раціоналісти та містики, люди, що абстрагуються від деталей, та ті, що тішаться складнощами, і навіть небагато таких, що роблять все одразу. Відмінні лише виклики, що стоять перед ними. Коли європейці близько 1600 року почали створювати атлантичну економіку, вони створили також нові проблеми для себе, а механічні наукові моделі реальности виявилися найкращим способом їх розв'язувати. Протягом наступних чотирьохсот років ці способи думання дедалі глибше закарбовувалися в західну освіту й поступово усталилися як традиційні. На Сході, де виклики, спричинені атлантичною економікою, аж до дев'ятнадцятого сторіччя видавалися менш нагальними, цей процес не зайшов так далеко.

Ще зовсім недавно, у 1960-і роки, деякі західні соціологи твердили, що східна культура, зокрема конфуційство, зашкодила розвиткові підприємницького духу змагання та винахідливости, важливого для економічного поступу. У вісімдесяті, перед обличчям очевидного факту японського економічного успіху, соціологи нового покоління зробили висновок, що конфуційські вартості поваги до влади та самопожертви заради групи не гальмували розвиток капіталізму, а радше пояснювали японський успіх. Розумніший висновок міг би бути такий, що люди пристосовують свою культуру до потреб суспільного розвитку, що наприкінці двадцятого сторіччя породив конфуційських та комуністичних капіталістів так само, як ліберальних.

Висновок, що ми дістаємо мислення, якого потребуємо, може пояснити ще одне дивне явище, відоме в психології як ефект Фліна. Відколи почалися тести на коефіцієнт інтелекту, середні рахунки стабільно більшають (приблизно на три бали за десять років). Було б приємно думати, що ми всі розумнішаємо, але, найімовірніше, ми просто вчимося краще мислити новітніми аналітичними способами, що їх міряють ці тести. Читання книжок зробило нас сучаснішими, ніж усні розповіді, а комп'ютерні ігри (на горе багатьом освітянам) явно роблять нас ще сучаснішими.

Безперечно, не всі культури однаково чутливі до зміни обставин. Ісламські країни, наприклад, створили на диво мало демократій, науковців, що діставали Нобелівські премії, чи різноманітних сучасних економік. Деякі немусульмани роблять висновок, що іслам мусить бути темною вірою, що тримає мільйони людей в забобонах. Але якби це було так, було б важко пояснити, чому тисячу років тому багато найкращих науковців, філософів та інженерів були мусульманами чи чому до шістнадцятого сторіччя мусульманські астрономи перевершували всіх інших.

Гадаю, справжнє пояснення в тім, що від 1700 року багато мусульман у відповідь на військову та політичну поразку згорнулися всередину подібно до китайців у тринадцятому та чотирнадцятому сторіччях. Іслам лишається широким наметом. З одного краю Туреччина, змодернізована так ефективно, що є прийнятним кандидатом на вступ до Європейського Союзу; з іншого краю бачимо людей, подібних до декого з Талібану що готові вбивати жінок за те, що вони прилюдно відкривають обличчя. Все разом становить мусульманський світ, що зісковзнув зі статусу осередку Заходу до експлуатованої периферії, чий суспільний розвиток застагнував на сенсі жертовности. Покінчити з цим — великий тягар сучасного ісламу й хто знає, які переваги відкриє тоді іслам у своїй відсталості.

Культура та свободна воля є дикими картами, що ускладнюють Морисову теорему згідно з якою зміни спричиняють ледащі, жадібні, лякливі люди (які рідко знають, що роблять) у пошуку легших, прибутковіших та безпечніших способів робити різні речі. Культура та свободна воля пришвидшують чи сповільнюють нашу реакцію на зміну обставин. Вони відхиляють та затуманюють будь-яку просту теорію. Проте — як цілком ясно показує оповідь розділів 1-10 — культура та свободна воля ніколи на тривалий час не переважать біологію, соціологію та географію.

Назад у майбутнє

анування Заходу має і тривалі, і короткочасні причини, що криються в постійно мінливому взаємовпливі географії та суспільного розвитку, але воно не є ані зафіксованим, ані випадковим. Його радше можна назвати імовірним, найвірогіднішим наслідком гри, де географія в перебігу історії здебільшого підтасовує карти на користь Заходу. Можна сказати, що панування Заходу часто було результатом виграшної ставки.

Аби пояснити цього доволі туманного коментарю я запозичу метод у Роберта Земекса, з його комедії 1985 року Назад у майбутнє. На початку фільму божевільний професор робить машину часу з величезного гітарного підсилювача, вкраденого плутонію та автівки Делоран. Професора вбивають терористи, підліток Марті МакФлай (у виконанні Майкла Фокса) намагається їх наздогнати, проте часова машина/автівка закидає його у 1955 рік. Там він зустрічає своїх майбутніх батьків, яким тоді було по стільки років, скільки йому тепер. Стається несподіванка — майбутня мама Марті, замість закохатися у його майбутнього тата, закохується у самого Марті. Можна сказати, що в гобелені історії це манюсінька пропущена петелька, але вона дуже багато важить з погляду Марті: він ніколи не народиться, якщо до кінця фільму не залагодить ситуацію в минулому.

Замість дотримуватися методу нормальних істориків, почати розповідати історію від початку й рухатися послідовно аж до теперішнього часу, гадаю, варто стрибнути в минуле, подібно до МакФлая, а потім, як у фільмі, більше не питати, що могло б статися таке, що запобігло б у майбутньому — скажімо, 2000 року — перебігові тих подій, що відбулися.

Почнімо від 1800 року, двісті років тому. У світлі епохи Джейн Остин видавалося, що близько 2000 року Захід майже напевне пануватиме в світі. У розпалі була британська промислова революція, наука розквітла, європейське військо було, безперечно, найсильнішим у світі. Звичайно, ніщо не було закарбовано в камені. Якби Наполеонові трохи більше поталанило, він виграв би свої війни, якби Британії поталанило трохи менше, її державці не впоралися б із викликами індустріялізації. У будь-якому разі британський зліт міг би бути повільнішим чи, як я припускав у десятому розділі, промислова революція могла б відбутися у північній Франції. Існують найрізноманітніші можливості. Проте дуже важко знайти щось таке, що після 1800 року могло б взагалі відвернути настання західної промислової революції. А коли вже індустріялізація почалася, так само важко уявити собі, що могло б запобігти глобальному розповсюджуванню її ненаситних ринків. Коли 1793 року китайський уряд відмовився прийняти торгівельне представництво на чолі з лордом Макартні, останній відповів зневажливою фразою, що "всі спроби затримати поступ людського знання марні"[464]. Сказано дещо помпезно, але по суті він мав рацію.

Можна по-різному підтасовувати карти проти Заходу, як-от уявити собі сторічну затримку індустріялізації та незначну європейську імперську експансію аж до двадцятого сторіччя, проте все одно не видно підстав припускати, що за той час могла б відбутися незалежна промислова революція на Сході. Зліт Сходу напевне потребував би піднесення урізноманітненої регіональної економіки, подібної до тої, що Захід створив навколо берегів Атлантики, а побудова такої економіки потребує кількох сторіч. На початку дев'ятнадцятого сторіччя панування Заходу до 2000 року не було зафіксовано зі стовідсотковою певністю, але ймовірність, гадаю, була щонайменше 95 відсотків.

Якщо ми стрибнемо від 1800 року ще на півтора сторіччя назад, у 1650 рік, коли Ньютон був ще хлопчиком, панування Заходу на 2000 рік видавалося менш очевидним, але можливим. Зброя замикала степи, кораблі творили атлантичну економіку. Про індустріялізацію ще ніхто не мріяв, але в західній Європі вже з'являлися її передумови. Якби у 1650-і роки голландці виграли свої війни проти Англії, якби 1688 року в Англії провалився заколот, що вони підтримували, чи якби спроба Франції завоювати Англію 1689 року була успішною, окремі інституції, що виплекали Боултона та Вата, ніколи не набули б форми. У такому разі, як я припускав раніше, промислова революція тривала б на кілька десятиріч довше чи відбулася б деінде в західній Європі. Але знову ж таки дуже важко уявити собі щось таке, що після 1650 року могло б запобігти їй взагалі. Можливо, якби західна індустріялізація була повільнішою й водночас державці Цинь поводилися дещо інакше, Китай сімнадцятого та вісімнадцятого сторіч швидше опанував би європейську науку, але в дев'ятому розділі ми бачили, що на те, аби Схід почав індустріялізацію першим, цього було б замало. З погляду 1650 року, панування Заходу близько 2000 року видавалося менш зафіксованим, ніж 1800 року, але все одно це був найімовірніший прогноз — може, відсотків вісімдесят.

Ще на сто п'ятдесят років раніше, 1500 року, прогноз був би ще туманніший. Західноєвропейці мали кораблі, здатні плавати до Нового Світу, але перший інстинктивний рух був сплюндрувати його. Якби Габсбургам таланило ще більше, ніж насправді (якби, скажімо, Лютер не народився б, чи якби Карп V його схилив на свій бік, чи якби 1588 року армада, спрямована до Англії, мала б успіх і потім розгорнулося б голландське повстання), вони, можливо, стали б пастирями християнського світу, а тоді іспанська інквізиція, можливо, змусила б замовкнути радикальні голоси, як-от Ньютона та Декарта. Довільне оприбутковування могло б зруйнувати голландську, англійську та французьку торгівлю так само, як в історичній реальності було зруйновано іспанську комерцію. Тут багато якби, але з усього, що ми знаємо, наслідок дій імперії Габсбургів міг би бути й цілком супротивним, спонукати ще більше пуританів перетнути Атлантичний океан, будувати міста на пагорбах і таким чином започаткувати атлантичну економіку та наукову революцію з далекого берега.

В іншому разі Габсбургам могло щастити менше, ніж насправді щастило. Якби османи ретельніше пригнічували шиїтську Персію, турки могли б 1529 року взяти Відень, мінарети та голоси муедзинів ще й досі проштрикували б небо над Англією і, як казав Гібон, в школах Оксфорда нині вивчали б тлумачення Корану. Турецький тріумф міг би втримати західний центр тяжіння в Середземномор'ї, атлантична економіка засохла б ще на лозі. Але, з іншого боку, як і в випадку можливої перемоги Габсбургів, обговореної трохи вище, це теж могло б стимулювати розвиток навіть ще сильнішого атлантичного світу. Інша можливість: якби османи та росіяни в сімнадцятому сторіччі воювали між собою злісніше, вони могли занадто послабшати й не перекрили б кочівникам шлях до західних степів. В такому разі перемоги Цинь у сімнадцятому та вісімнадцятому сторіччях могли спонукати монголів піти на Європу, відтак західна криза сімнадцятого сторіччя могла стати чимось страшнішим, ніж останні дні Риму. Якби на Заході настала нова темна епоха, Китай міг би через достатню кількість сторіч, коли його суспільний розвиток почав би тиснути на тверду стелю, мати свою наукову та промислову революцію. Хто зна? Ясно одне: 1500 року прогноз щодо панування Заходу близько 2000 року був би значно нижчий, ніж 1650 року; можливо, не більше п'ятдесятьох відсотків.

Ще півтора сторіччя назад, і ми опиняємося в 1350 році, потрапляємо в темні дні Чорної Смерти. З цієї важливої точки західне панування 2000 року видається просто малоймовірним. Найдикішою картою в найближчому майбутньому був Тамерлан, монгольський завойовник, що вибухнув у центральній Азії, спустошив Індію та Персію, а 1402 року розбив імперію османів. В цей момент Тамерлан вирішив повернути на схід і помститися за якісь уявні образи китайському імператорові, але помер, не досягши мети. Якби натомість він після 1402 року пішов далі на захід, він цілком міг би спустошити Італію, припинити Відродження й скинути суспільний розвиток вниз на кілька сторіч. З іншого боку, якби, замість померти 1405 року під час подорожі у східному напрямі, він протримався ще кілька років, то міг би, як Хубілай, жорстоко завоювати Китай, і тоді не західний, а східний розвиток був би затриманий на кілька сторіч.

Є ще багато шляхів, що ними все могло піти. Цілком могло бути так, що Хун'у, засновник династії Мін, не зміг би об'єднати Китай після всіх громадянських війн, і в п'ятнадцятому сторіччі, замість великої імперії, залишилося б скупчення країн, що воювали між собою. Все могло скінчитися хаосом, але, можливо, усунення важкої автократичної руки Мін пожвавило б морську торгівлю. У восьмому розділі я припустив, що Китай династії Мін напевне був нездатний створити східну версію пізнішої західної атлантичної економіки, бо географія надто сильно протидіяла цьому, але без Мін східні колоністи та торгівці все ж таки цілком могли б створити меншу економіку атлантичного типу ближче до Китаю, в південно-східній Азії та на Островах прянощів. Проте базова лінія тут така, що 1350 року було ще більше відкритих варіянтів, ніж могло постати 1500 року. Панування Заходу близько 2000 року було тоді лише однією з багатьох можливостей з імовірністю, мабуть, не більше, ніж 25 відсотків.

Можна було б продовжувати; грати в гру "а що було б, якби" — то неабияка втіха. Але по суті все ясно. Чи буде Захід панувати 2000 року, було предметом імовірностей, а не зафіксованости чи випадковостей. Що далі в минуле ми йдемо, то більше маємо диких карт. 1800 року було дуже малоймовірно, що різні рішення, культурні тенденції чи випадковості могли б затримати настання західного панування до часу після 2000 року; 1350 року такий варіянт був цілком можливий. Однак важко придумати щось таке, що сталося б після 1350 року й спричинило б індустріялізацію Сходу раніше, ніж на Заході, чи взагалі унеможливило б індустріялізацію.

Аби знайти минуле, що реально могло привести до панування Сходу на 2000 рік, нам доведеться повернутися назад аж на дев'ять сторіч, до 1100 року. Якби тоді Хуей-цзун, імператор династії Сун, краще повівся в боротьбі проти кочівників чжурчженів і 1127 року врятував би Кайфин, чи якби батьки немовляти Темучина справді забули його в степу й він помер би, замість вирости й стати Чингізханом, хто знає, що відбулося б потім? Відстань та морські технології в вісімнадцятому сторіччі, можливо, виключали тихоокеанську версію індустріялізації Європи через атлантичну економіку, але, так само можливо, таку саму економіку можна було б створити іншими засобами. Якби Китай уник спустошення від нападів чжурчженів та монголів, його відроджена культура могла б розквітнути науковою революцією замість зів'янути на самовдоволенні та перев'язуванні ніг. Внутрішній попит сотень мільйонів китайців, торгівля між аграрним півднем та промисловою північчю, колонізація південно-східної Азії могли б встановити баланс. З іншого боку, може, й ні. Поки Китай не мав зброї та війська, здатного перекрити степи, він залишався відкритим до спустошливих міграцій. Занадто оптимістичною є думка, що мандарини могли протягом невизначеного часу тримати вгорі так багато повітряних кульок. Перелік обставин, що в дванадцятому сторіччі перешкоджали стартові Сходу, був, гадаю, надто довгим.

Зробімо ще одну, останню, подорож в машині часу. Стрибнімо назад ще на тисячу років, до Китаю давніше династії Сун. Тут велике питання постає знов. Тепер треба запитати не лише, чи міг Схід прийти до панування близько 2000 року, а й чи могла Римська імперія пробити тверду стелю за сімнадцять сторіч до того, як Захід це таки зробив. Щиро, я не бачу жодного шляху, як це могло б бути. Подібно до Сун, Рим мав не лише знайти шлях крізь тверду стелю без переваг атлантичної економіки, а йому ще й мало неймовірно пощастити, аби уникнути п'ятьох апокаліптичних вершників. Коли в третьому сторіччі в Китаї впала імперія династії Хань, ослаблий Рим ще борсався й подався лише у п'ятому сторіччі. Напевне, були способи, у які Рим міг би залучити найкращих готів та їхніх одноплемінників і борсатися далі, але чи пережила б тоді імперія кризу сьомого сторіччя? І якби вижила якась більша Римська імперія, яким чином вона могла б відвернути тривалий спад західного суспільного розвитку? Римська промислова революція після 100 року видається навіть менш імовірною, ніж прорив династії Сун після 1100 року.

Підсумувавши всі ці можливості, доходимо висновку, що панування Заходу близько 2000 року не є наслідком ані тривалої зафіксованости, ані короткочасної випадковости. Воно випливає з тривалої низки ймовірностей. Ніколи не було надто ймовірно, навіть 1100 року, що Схід запровадить індустріялізацію першим, набуде здатности поширити свою владу глобально й перетворить своє лідерування в суспільному розвитку на панування у спосіб, у який це потім зробить Захід. Але завжди було ймовірно, що зрештою хтось створить зброю та імперії, здатні перекрити степи, а також кораблі та ринки, здатні відкрити океани. А коли вже це відбулося, дедалі більшала ймовірність того, що нові географічні переваги приведуть західняків до промислової революції раніше, ніж східняків. Єдине, що, на мою думку, могло цьому завадити, це справжнє Падіння Ночі, лихо того типу, що Айзек Азимов описав у оповіді з такою самою назвою. Я говорив про це в другому розділі: йдеться про катаклізм, що перекриває всі відгуки, руйнує цивілізацію та відкидає людство назад до самого початку.

Падіння ночі

ле такий варіянт також ніколи не був високоймовірним. У епоху до західного панування світ підійшов найближче до Ночі у 10 800-і роки до н. е., коли вода з величезного крижаного озера стікала до північної частини Атлантичного океану та понизила його температуру так сильно, що змінився напрям Гольфстриму. Після того настав мінільодовиковий період, відомий як пізній дріяс, що тривав тисячу двісті років, зупинив суспільний розвиток та знищив перші досліди з осілого сільського життя та початкового землеробства на Горбистих Схилах. Порівняно з пізнім дріясом усі наступні епізоди глобального холоднішання видаються просто спонукою вдягти светра.

Будь-коли за останні кілька тисяч років наслідки події масштабу пізнього дріясу були б надто жахливі, аби довго про них думати. Врожаї в цілому світі падали б із кожним наступним роком. Сотні мільйонів людей голодували б. Масова міграція спустошила б більшу частину Європи, Північної Америки та центральної Азії. Війни, занепад держав та епідемії далеко перевершили б усе, що відбувалося раніше. Це було б так, ніби п'ятеро апокаліптичних вершників пересіли б із коней на танки. Рештки населення, змерзлого до тремтіння, скупчилися б у селах в околі Щасливих широт, благаючи дощу та видряпуючи з сухого ґрунту злиденні врожаї. З графіка було б стерто тисячі років суспільного розвитку.

Можна уявити собі й інші шляхи, подібні до Падіння Ночі. Хворобливо налаштовані астрономи порахували, що якби Землю вдарив астероїд діяметром близько милі, вибух мав би 100 мільярдів тонн в тротиловому еквіваленті. Думки щодо страшних наслідків розійшлися. Безперечно, верхні шари атмосфери заповнив би порох, що заблокував би доступ сонцевому світлу й спричинив би голодування мільйонів людей. Він міг би звільнити стільки окису азоту, що озоновий шар було б знищено, а ті, хто вижив, опинилися б під дією вбивчого сонцевого проміння. Зіткнення з астероїдом діяметром у дві милі змоделювати легше. Такий вибух мав би 2 трильйони тонн в тротиловому еквіваленті, тобто вбив би, мабуть, усіх.

Очевидна добра новина — на нашому шляху немає таких скель, відтак немає сенсу псувати собі настрій розмислами про те, як погано все могло б бути. Зіткнення з астероїдами та льодовикові періоди не подібні до війн чи культури, вони перебувають (чи принаймні донедавна перебували) поза контролем людей. Жоден недолугий ідіот, жодна культурна тенденція чи жоден випадок не можуть спричинити появу маси крижаної води, здатної повернути Гольфстрим, отже, новий пізній дріяс неможливий. І навіть найпесимістичніші астрономи вважають, що зіткнення з астероїдом діяметром в милю можливе лише один раз на кількасот тисяч років.

Фактично в кожній точці історії людства немає майже нічого такого, що недолугі ідіоти тощо могли б зробити, аби спричинити Ніч. Навіть найкривавіші війни, що ми на себе накликали, тобто Світові війни двадцятого сторіччя, лише підтвердили тенденції, що вже існували до того. 1900 року Сполучені Штати, субконтинентальна імперія нового типу з промисловим осередком, вже кидали виклик західноєвропейським океанічним імперіям. Світові війни здебільшого були боротьбою за те, хто заступить західноєвропейців. Сполучені Штати? Радянський Союз, що в тридцятих роках швидко індустріялізувався? Німеччина, що намагалася завоювати собі власну субконтинентальну імперію в сорокові? На Сході Японія намагалася завоювати та індустріялізувати субконтинентальну імперію та витіснити Захід у тридцяті-сорокові. Коли цього не сталося, Китай індустріялізував субконтинентальну імперію, що вже мав. У п'ятдесяті-шістдесяті роки це було жахливо, починаючи від вісімдесятих це показово. Важко сказати, як європейські океанічні імперії могли б витримати таку конкуренцію, особливо коли додати піднесення хвилі націоналізму від Африки до Індокитаю та усталений спад кількости західноєвропейського населення та промисловости порівняно з конкурентами.

Якби європейські великі держави не зірвалися в прірву 1914 та 1939 років, їхні океанічні імперії напевне проіснували б довше; якби Сполучені Штати не відмовилися від глобальної відповідальности 1919 року, океанічні імперії могли б занепасти навіть швидше. Якби Гітлер переміг Черчила та Сталіна, все могло б обернутися зовсім інакше. І знову ж таки, може, й ні. Роман Роберта Гариса Фатерлянд чудово ілюструє такі можливості. Йдеться про загадкове вбивство 1964 року в Німеччині, але швидко стає зрозуміло, що ця Німеччина перемогла в Другій світовій війні. Все видається моторошно відмінним. Гітлер вбив не більшість євреїв у Європі, а всіх. Його архітектор Альберт Шпеєр втілив фантазії свого зверхника, перебудував Берлін і створив проспект Перемоги, вдвічі довший за Єлісейські поля в Парижі. Цей проспект веде до найбільшої споруди в світі, де фюрер виголошує промови під банею такої висоти, що під нею можуть формуватися дощові хмари. Але з розгортанням оповіді місцевість починає набувати ще моторошніших знайомих рис Триває холодна війна між Сполученими Штатами та величезною хиткою тоталітарною імперією, базованою в східній Європі. Дві імперії похмуро дивляться одна на одну з-поза огорож з ядерних ракет, ведуть заступницькі війни, маніпулюють державами-клієнтами з Третього Світу та повільно просуваються до розрядки. Певною мірою це, зрештою, не так вже й далеко від реальности.

Єдиний спосіб, у який світові війни двадцятого сторіччя могли б привести до цілком відмінних наслідків, пов'язаний зі сповзанням у глобальну ядерну війну. Якби Гітлер мав атомні бомби, він би ними напевне скористався, але позаяк 1942 року він фактично скасував свою ядерну програму, такого статися вже не могло. Відтак Сполучені Штати безкарно скинули дві бомби на Японію. Але від 1949 року, коли Совєти вперше випробували свою ядерну зброю, Ніч ставала дедалі ймовірнішою. Навіть на найвищому рівні 1986 року сумарна потужність усіх боєголовок у світі становила лише одну восьму руйнівної сили зіткнення з метеоритом діяметром у дві милі, але цього було більш ніж досить, аби знищити сучасну цивілізацію.

Важко зрозуміти тих, хто, як-от Мао, може незворушно міркувати про ядерну війну. 1957 року на з'їзді комуністичних лідерів світу він казав:

На наше щастя, люди, що в п'ятдесяті роки реально приймали рішення в Радянському Союзі та Сполучених Штатах, усвідомили, що єдиним способом дати раду ядерній зброї був Ядерний паритет, безкомпромісна доктрина, де кожен хибний рух міг призвести до всезагального знищення. Подробиці цієї гри залишаються невідомими. Було кілька тривожних дзвіночків, особливо коли Джон Ф. Кенеді та Нікіта Хрущов восени 1962 року намагалися виробити правила гри. Хрущов, стурбований американським брязканням зброєю, встановив радянські ракети на Кубі, а стурбований Кенеді заблокував острів. Радянські військові кораблі підійшли на відстань кількох миль від американських територійних вод; Кенеді відрядив їм назустріч авіяносця. У цей момент Кенеді припускав, що ймовірність лиха наближалася до одної третьої чи навіть одної другої. Потім, близько десятої ранку в середу 24 жовтня, все різко погіршало. Коли Кенеді та його найближчі радники сиділи в напруженій тиші, надійшла новина, що радянський підводний човен заблокував шлях американському авіяносцеві. Який він міг мати намір, крім атакувати? "Його рука піднеслася до обличчя та затулила рота, — згадував його брат. — Він стискав та розтискав кулаки. Його обличчя ніби витяглося, стало майже сірим, в очах був біль"[466]. Його наступним рухом мав бути запуск чотирьох тисяч боєголовок. Але радянський підводний човен не вистрілив. Годинник цокав собі далі; о 10:25 радянські кораблі сповільнилися, потім повернули назад. Ніч не впала.

Протягом тридцяти років балансування на грані війни та зіткнень спричинило болісну низку сплесків зовнішньої темряви, але до найгіршого так і не дійшло. Від 1986 року кількість боєголовок у світі поменшала на дві третини, після 2010 року мають відбутися дальші великі скорочення. Зброя, що її досі мають американці та росіяни, могла б з величезним надлишком вбити всіх на землі, але Ніч нині видається далеко менш імовірною, ніж протягом сорока років Ядерного паритету. Біологія, соціологія та географія далі плетуть своє плетиво. Історія триває.

Фундація

овість Азимова "Падіння Ночі" не дає доброї моделі пояснення дальшого перебігу історії, на це ліпше придаються його романи з серії Фундація. У далекому, далекому майбутньому, каже Азимов, молодий математик на ім'я Гері Селдон летить космічним кораблем до Трентора, могутньої столиці галактичної імперії, що існує протягом дванадцяти тисяч років. Він доповідає на математичному з'їзді, що відбувається щодесять років, наукову працю з викладом теоретичних засад нової науки, психоісторії. Селдон твердить, що, якщо поєднати методи звичайної історії, масової психології та новітньої статистики, можна в принципі визначити рушійні сили людства й спроектувати їх вперед, аби передбачати майбутнє.

Селдон полишає свою рідну провінційну планету й обіймає посаду в найбільшому університеті Трентора, де розробляє методи психоісторії. Його головний висновок — галактична імперія близька до падіння, а по тому, перш ніж піднесеться друга імперія, має настати темна епоха, що триватиме тридцять тисяч років. Імператор призначає Селдона першим міністром, а ця почесна посада дає йому змогу спланувати мисленнєвий резервуар під назвою Фундація. Збираючи всі знання в Галактичну енциклопедію, його науковці мають створити таємний план і відродити імперію лише через одну тисячу років.

Романи Фундації протягом півсторіччя давали шанувальникам наукової фантастики втіху, але ім'я Гері Селдона є постійним предметом жартів серед фахових істориків, що про нього чули. Лише в гарячковій уяві Азимова — кажуть вони — зі знання того, що вже відбулося, можна дізнатися про те, що має відбутися. Багато істориків заперечують, що в минулому можна знайти будь-які великі картини, а ті, хто вважає, що такі картини можуть існувати, тим не менш здебільшого відчувають, що виявити їх понад наші сили. Наприклад, Джефрі Елтон, що не лише став Королівським професором з модерної історії в Кембридзькому університеті, а й має загальновідомо сильні міркування з усіх історичних проблем, висловив, мабуть, думку більшости. Він каже: "Написана історія охоплює лише приблизно двісті поколінь. Навіть якби історія мала більшу мету, мусимо визнати, що наразі нереально сподіватися, що ми спроможемося видобути її з тої невеличкої частини історії, що маємо"[467].

У цій книжці я намагався показати, що історики себе недооцінюють. Ми не повинні обмежуватися двома сотнями поколінь, що залишили по собі письмові документи. Якщо ми розширимо перспективу й залучимо археологію, генетику та лінгвістику — свідчення того типу, що переважали в кількох перших розділах книжки, — ми матимемо набагато більше історії. Гадаю, з такого тривалого періоду часу ми справді можемо видобути деякі картини. Тепер, подібно до Селдона, я хочу припустити, що, коли ми це зробимо, ми справді зможемо використати минуле, аби передбачити майбутнє.

На цвинтарі історії

априкінці третього розділу ми полишили Ібензера Скруджа, що з жахом дивиться на свою всіма забуту могилу Він хапає за руку Духа Майбутнього Різдва й розпачливо кричить: "Мені являлося те, що буде, чи те, що може бути?"

Я вважаю, що те саме можна запитати про рисунок 12.1, який свідчить, що якщо суспільний розвиток Сходу та Заходу далі зростатиме з такою самою швидкістю, як у двадцятому сторіччі, то Схід відновить своє лідерування близько 2103 року. Але позаяк темп зростання суспільного розвитку вже від сімнадцятого сторіччя постійно більшає, рис. 12.1 дає лише консервативну оцінку. Цього графіка можна витлумачити так, що 2103 рік може бути, мабуть, найпізнішою точкою кінця західної епохи.

Східні міста вже не менші за західні, розрив між валовим національним продуктом Китаю та Сполучених Штатів (цю змінну, мабуть, найлегше спрогнозувати) швидко вужчає. Фахівці з Національного центру стратегічних прогнозів США вважають, що за національним продуктом Китай наздожене Сполучені Штати 2036 року. Банкіри з фірми Ґолдман Сакс вважають, що це станеться 2027 року; бухгалтери з ПрайсвотерхаусКуперс — що 2025 року; а деякі економісти, як-от Енґус Мадисон з Організації економічного співробітництва та розвитку та Нобелівський лавреат Роберт Фоґель, висловлюються навіть за ближчі дати (2020 та 2016 роки відповідно). На те, аби перевершити Захід у сферах військової потужности, інформаційних технологій та енергоздобутку на душу населення, Схід потребуватиме довшого часу, але видається цілком можливим, що після 2050 року східний суспільний розвиток швидко наздоганятиме західного.

Проте залишаються прилипливі сумніви. Всі експертні прогнози, наведені вище, зроблено у 2006-2007 роках, у переддень фінансової кризи, що її ці самі банкіри, бухгалтери та економісти примудрилися не передбачити[468]; треба також пам'ятати, що взагалі головна ідея Різдвяної пісні в прозі полягає в тім, що Скруджеву долю не викарбувано в камені. "Якщо людина зійде з цього шляху, то й кінець буде іншим"[469], — переконує Скрудж Духа. І, звичайно, Різдвяного ранку Скрудж вистрибує з ліжка іншою людиною. "І таким він став добрим другом, таким добрим господарем і такою доброю людиною, — каже Дикенс, — що наше славне старе місто може ним лише пишатися. Та й не тільки наше — будь-яке добре старе місто, містечко чи село в будь-якому куточку нашої доброї старої землі".

Чи Захід, подібно до Скруджа, перевинайде себе в двадцять першому сторіччі, чи залишиться він нагорі? Я хочу запропонувати досить несподівану відповідь на це запитання.

Упродовж цієї книжки я доводив, що велика слабкість більшости спроб пояснити, чому Захід панує, й передбачити, що буде далі, полягає в тім, що провісники, перш ніж пояснити значення історії, загалом брали надто коротку перспективу, дивилися назад лише на кілька сторіч. Це так само, як якби Скрудж спробував вивчити свій урок, поспілкувавшися лише з Духом Нинішнього Різдва.

Але ми краще наслідуватимемо фактичний метод Скруджа, покладемося на слова Духа Минулого Різдва чи зімітуємо Гері Селдона, що перш ніж дивитися в майбутнє галактичної імперії, дослідив багато тисячоліть попередньої історії. Подібно до Скруджа та Селдона, ми маємо визначити не лише, куди нас заведуть поточні тенденції, а й чи генерують ці тенденції сили, що їх підточать. Ми маємо врахувати парадокс розвитку, виявити переваги відсталости й передбачити не лише, якої форми географія надасть суспільному розвиткові, а й як суспільний розвиток змінить значення географії. А коли ми все це зробимо, то побачимо, що історія все одно має круті повороти.

Після Кимерики

ам випало жити в цікаві часи. Приблизно від 2000 року встановилися дуже дивні стосунки між світовим західним осередком та його східною периферією. У 1840-ві роки західний осередок став глобальним, поширив свою владу в кожний куток світу й перетворив колись незалежний східний осередок у нову периферію Заходу. Стосунки між осередком та периферією поступово розгорталися приблизно так само, як усі стосунки між осередками та периферіями в історії, хіба що в більшому масштабі. Східняки експлуатували свою дешеву робочу силу та природні ресурси, аби торгувати з багатшим західним осередком. Як часто трапляється на периферіях, деякі люди побачили у відсталості переваги, й Японія перебудувала себе. У 1960-і роки кілька східноазійських країн пішли слідом за нею на глобальний ринок, де домінувала Америка, й досягли успіху, а після 1978 року так само зробив Китай, усталений нарешті в мирі, відповідальності та гнучкості. Величезні маси незаможного населення та місцеві інтелігенції Сходу, що їх раніше західні спостерігачі вважали чинниками відсталости, тепер почали видаватися величезними перевагами. Сходом нарешті поширилася промислова революція, й східні підприємці почали будувати заводи та продавати дешеві товари на Захід (зокрема до Сполучених Штатів).

В цьому сценарії не було нічого особливо нового, й протягом десь десяти років все було добре (але не з погляду західняків, що намагалися конкурувати з дешевими східноазійськими товарами). Однак на початок дев'яностих китайські виробники, подібно до людей на багатьох давніших периферіях, виявили, що не лише найбагатші могли собі дозволити купувати все, що могла потенційно експортувати периферія.

Незвичними східно-західні стосунки зробив розв'язок цієї проблеми, що постав після 2000 року. Навіть попри те, що середній американець заробляв у десять разів більше, ніж середній китайський робітник, Китай ефективно позичав західнякам гроші на купівлю східних товарів. Це відбувалося через інвестиції частини величезного надлишку поточних розрахунків у доларові цінні папери, як-от казначейські зобов'язання США. Купівля сотень мільярдів доларів також штучно утримувала китайську валюту дешевою відносно американської, що далі здешевлювало китайські товари на Заході.

Згідно з аналізом економістів, ці стосунки нагадували шлюб, коли один з подружжя ощадить та інвестує гроші, а другий витрачає й жоден з партнерів не може собі дозволити розлучення. Якби Китай перестав купувати долари, американська валюта могла б упасти й 800 мільярдів американських доларів, що їх Китай вже мав, знецінилися б. З іншого боку, якби американці відмовилися купувати китайські товари, їхній рівень життя поповз би вниз, а легкі кредити висохли б. Американський бойкот міг би спричинити промисловий хаос у Китаї, але Китай міг би відповісти скиданням своїх доларів і руйнацією американської економіки.

Історик Наел Ферґюсон та економіст Мориц Шуларик охристили цю дивну двійку "Кимерикою"[470], зливши слова Китай та Америка, що спричинили яскраве економічне зростання, але були також химерою — сном, що від нього світ врешті-решт мав прокинутися[471]. Американці не можуть вічно позичати китайські гроші на купівлю китайських товарів. Океан дешевих кредитів Кимерики спричинив інфляцію цін активів усіх типів, від скакових коней до нерухомого майна, і 2007 року бульбашки почали лускатися. 2008 року західні економіки зайшли у вільне падання й потягли за собою решту світу. На 2009 рік випарувалися 13 трильйонів доларів споживацького багатства. Кимерика впала.

До початку 2010 року урядові інтервенції відвернули повторення депресії тридцятих років, але все одно колапс Кимерики завдав величезної шкоди. На Сході різко зросло безробіття, фондові біржі поперекидалися, й 2009 року зростання китайської економіки становило заледве половину показників 2007 року. Проте китайське зростання на 7,5 відсотків 2009 року все одно було значно більше, ніж те, чого економіки західного осередку могли сподіватися навіть у найкращі роки. Пекін мусив знайти 586 мільярдів доларів на пакет заходів заради пожвавлювання економіки, але він принаймні мав резерви, аби їх покрити.

Однак на Заході шкода була значно більшою. Сполучені Штати додали до купи наявних боргів 787 мільярдів доларів пакету заходів з пожвавлювання економіки й все одно 2009 року мали скорочення економіки на понад два відсотки. Того літа Міжнародний валютний фонд оголосив, що очікує, що Китай підвищить економічне зростання до 8,5 відсотків, а Сполучені Штати спроможуться лише на 0,8 відсотка. Найтривожнішим є прогноз Бюджетного комітету Конгресу США, що Сполучені Штати до 2019 року не зможуть виплатити позику за свій пакет заходів з пожвавлювання економіки, а на той час права їхнього дедалі старішого населення на допомогу будуть дедалі сильніше тягти економіку вниз[472].

Коли в квітні 2009 року лідери двадцяти країн світу з найбільшими економіками зустрілися, аби знайти відповідь кризі, поширився новий дотеп: "Після [різанини на площі Тяньаньминь] 1989 року капіталізм врятував Китай, після 2009 року Китай врятував капіталізм"[473]. В цьому багато правди, але ще кращою аналогією до 2009 року міг би бути рік 1918. Це був рік, коли звук висмоктування енергії та багатства, що перетікали через Атлантику зі збанкрутілого старого осередку в Європі до квітучого нового в Сполучених Штатах, не почути стало неможливо. 2009 рік може виявитися роком, коли так само чутним став звук перетікання через Тихий океан, зі збанкрутілої Америки до квітучого Китаю. Кимерика, можливо, була лише затримкою на шляху до панування Сходу.

Немає потреби казати, що з цим прогнозом погодяться не всі. Деякі високочолі мужі вказують, що Сполучені Штати вже багато разів змінювали себе не менш радикально, ніж Скрудж. Надто багато критиків з легкістю писали про те, що Сполучені Штати після великої депресії тридцятих та стагфляції сімдесятих спромоглися відновити свою економіку й перемогти нацистів у сорокові та совєти у вісімдесяті. Оптимісти наполягають на тім, що американські підприємці та науковці щось винайдуть і, навіть якщо у 2010-і роки Сполучені Штати сповзуть у кризу, у 2020-і роки вони все одно перевершать Китай.

Інші наголошують, що Китай теж має проблеми. Найочевидніше — економічний успіх спричиняє підвищення заробітної платні й Китай втрачає частину переваг своєї відсталости. У 1990-і роки низькопорядкові промислові підприємства почали мігрувати з узбережжя вглиб країни, а тепер полишають Китай заради країн із ще нижчою заробітною платнею, зокрема В'єтнаму. Багато економістів вбачають у цьому нормальний перебіг інтеграції Китаю в глобальну економіку, але в очах деяких із них це є першою ознакою того, що Китай втрачає свою перевагу.

Інші критики Китаю бачать ще більший виклик у демографії. Завдяки низьким рівням народжуваности та імміграції, середній вік населення в Китаї зростає швидше, ніж в Америці, і на 2040 рік права старших людей на допомогу тиснутимуть на китайську економіку важче, ніж на американську. Дефіцит природних ресурсів Китаю також може сповільнити економічне зростання, відтак напружені стосунки між сильними містами та слабким селом можуть значно погіршати. Етнічні заворушення та протести проти корупції та довкільних катастроф в минулому посприяли падінню багатьох китайських династій; щось подібне може статися і в недалекому майбутньому. А якщо впаде Комуністична партія, країна може розпастися так само, як після падіння династій Хань, Тан, Юань та Цинь. Найкращою аналогією до Китаю 2020 року можуть бути, зрештою, не Сполучені Штати двадцятих років, що всмоктували багатство старого осередку, а сам Китай двадцятих, що сповзав у громадянську війну.

Тоді знов, наполягає впливова група західних Панглосів, можливо, жоден із цих прогнозів не має значення, бо все одно все буде добре. Попри те, що в двадцятому сторіччі влада та багатство перетікали через Атлантику, пересічний західноєвропеєць 2000 року багатший за свого предка на вершині європейської імперської величі, бо капіталістичний приплив підніс усі човни. У двадцять першому сторіччі перетікання через Тихий океан може піднести всі човни ще вище. Вищезгаданий Енґус Мадисон, що спрогнозував, що валовий національний продукт Китаю 2020 року перевищить аналогічні показники Сполучених Штатів, передбачає, що прибутки в Китаю від 2003 до 2030 року зростуть втричі (в середньому до 18 991 долара на людину)[474]. Він очікує, що американські прибутки зростуть за цей час лише на 50 відсотків, але, позаяк стартовий рівень у США значно вищий, пересічний американець 2030 року зароблятиме 58 772 долари, тобто понад утричі більше, ніж пересічний китаєць. Роберт Фоґель, що вважає, що китайська економіка перевершить американську 2016 року прогнозує навіть ще більше зростання. За його прогнозом, 2040 року прибуток китайця досягне приголомшливої цифри 85 000 доларів; але натоді пересічний американець буде мати 107 000 доларів[475].

Найпанглосовіший з усіх прогнозів журналіст Джеймс Ман назвав "Заспокійливим сценарієм"[476]. Йдеться про заяву що буде те, що буде, а добробут все одно звестернізує Схід. Питання, чи Захід і досі панує, втратить сенс, бо на той час весь світ стане Заходом. "Треба вільно торгувати з Китаєм, — казав 1999 року Джордж Буш, — і час на нашому боці"[477].

Згідно з цією аргументацією, єдиний спосіб процвітати в сучасній глобальній економіці — це бути ліберальними та демократичними, тобто подібними до західного осередку. Японія, Тайвань, Південна Корея та Сінгапур у другій половині двадцятого сторіччя збагатилися й водночас перейшли від однопартійної системи до демократичнішого врядування; якщо Комуністична партія Китаю може співіснувати з капіталізмом, то, можливо, вона співіснуватиме й з демократією. Регіони, найглибше залучені до глобальної торгівлі, вже, можливо, йдуть цим шляхом. У провінціях Гуандун та Фуцзянь, наприклад, нині прямо обирають багатьох місцевих посадовців. Державна політика, безперечно, залишається авторитарною, але влада в Пекіні стала помітно чутливішою до потреб суспільства, пов'язаних зі стихійними лихами, кризою охорони здоров'я та корупцією.

Проте багато західняків, що протягом якогось часу перебували в Китаї, набагато менше поділяють ідею культурної вестернізації Китаю на той час, коли він досягне потужности, достатньої, аби домінувати на земній кулі. Зрештою, американці, заступивши Європу в ролі домінівного регіона в західному осередку, не почали наслідувати західноєвропейців. Навпаки, європейці почали скаржитися на американізацію своєї культури.

Коли у вісімдесяті роки китайські міські еліти долучилися до глобальної економіки, де домінувала Америка, їм справді багато що в західній культурі сподобалося. Вони відмовилися від костюмів Мао, відкрили англійські школи й навіть (коротко кажучи) почали пити лате в "Старбакс" у Забороненому місті. Наддорогі бари в районі Чорних озер у Пекіні переповнені гіперактивними молодиками двадцяти з чимось років, що перевіряють курси акцій через мобільні телефони так само, як їхні однолітки в Нью-Йорку чи Лондоні. Однак питання в тім, чи триватиме вестернізація, якщо влада та багатство далі плинутимуть через Тихий океан.

Журналіст Мартен Жак вважає, що ні. Він каже, що ми вже спостерігаємо піднесення "спростовуваних сучасностей"[478], коли східняки та південноазійці пристосовують індустріялізм, капіталізм та лібералізм, винайдені в дев'ятнадцятому сторіччі, до своїх потреб. Він міркує, що в першій половині двадцять першого сторіччя панування Заходу поступиться місцем пофрагментованому глобальному порядкові з кількома валютними зонами (доларовою, євро та юаневою) та сферами економічного/військового впливу (американська сфера в Європі, південно-західній і, можливо, південній Азії; китайська сфера у східній Азії та Африці). В кожній з цих сфер домінуватиме своя культурна традиція (євроамериканська, конфуційська тощо). Але в другій половині сторіччя, вважає він, заговорять числа: Китай пануватиме й відбудеться істернізація світу.

Жак екстраполює шляхи, якими Китай використовував свою потужність починаючи від дев'яностих років, і доходить висновку, що синоцентричний світ двадцять першого сторіччя буде цілком відрізнятися від західного світу дев'ятнадцятого та двадцятого сторіч. Він буде ще єрархійнішим, а давня китайська ідея, що чужинці мають приходити до Серединного королівства лише як прохачі, що несуть данину, заступить західні теорії про номінальну рівність держав та інституцій. Він буде аліберальним, відкине західну риторику щодо загальнолюдських вартостей, а його державні діячі не будуть дозволяти жодної опозиції владі політичних керівників. В усьому світі люди забудуть про славу євроамериканського минулого. Вони будуть вивчати мандаринську мову замість англійської, вшановувати Чжен Хе замість Колумба, читати Конфуція замість Платона та захоплюватися постатями китайського Відродження, як-от Шень Куо, а не італійцями, як-от Леонардо.

Деякі стратеги вважають, що глобальне панування Китаю наслідуватиме конфуційські традиції мирного мистецтва врядування й відтак буде менш військово агресивним, ніж західне; інші з цим не погоджуються. Китайська історія чіткої підказки не дає. Безперечно, в Китаї були лідери, що заперечували війну як політичний інструмент (особливо серед шляхти та чиновництва), але було й багато таких, що часто застосовували силу; серед них кілька перших імператорів практично кожної династії, крім Сун. Теоретики міжнародних стосунків, що називають себе "реалістами", загалом кажуть, що обережність Китаю після корейської війни пов'язана радше зі слабкістю, ніж із конфуційством. Від 2006 року військові витрати Пекіна щороку зростають на 16 відсотків і в 2020-х роках досягнуть рівня витрат Америки. Залежно від рішень майбутніх лідерів піднесення Сходу до глобального панування в двадцять першому сторіччі може бути ще кривавішим, ніж піднесення Заходу в дев'ятнадцятому та двадцятому.

Отже, маємо те, що маємо. Можливо, великі чоловіки та жінки допоможуть Америці, збережуть західне панування ще на кілька поколінь; можливо, недолугі ідіоти на якийсь час перервуть піднесення Китаю. Можливо, Схід звестернізується, можливо, Захід істернізується. Можливо, ми всі зберемося разом у глобальному селі, а може, розчинимося в конфлікті цивілізацій. Можливо, всі стануть багатшими, а можливо, ми спалимо себе в Третій світовій війні.

Безліч суперечливих прогнозів найбільше нагадує оповідь про слона та сліпців, що його кожен з них уявляв собі цілком інакшим. Єдине пояснення того, чому Захід панує, я запропонував у четвертому розділі, де згадував цю оповідь. Трохи прояснити ситуацію може індекс суспільного розвитку. Тепер я хочу запропонувати такий самий підхід і подивитися, яким буде видаватися слон через сто років.

2103

тже, подивімося ще раз на рисунок 12.1, зокрема на точку, де 2103 року криві суспільного розвитку Сходу та Заходу перетинаються. Згідно з показником на вертикальній осі, індекс суспільного розвитку становитиме тоді понад п'ять тисяч балів.

Це дивовижне число. За чотирнадцять тисяч років від кінця льодовикового періоду до 2000 року нової ери суспільний розвиток побільшав на дев'ятсот балів. За наступні сто років, згідно з рисунком 12.1, він має зрости ще на чотири тисячі балів. Дев'ятсот балів привели нас від печерних розписів Альтаміри до атомної ери, куди приведуть нас наступні чотири тисячі? Мені видається, питання саме в цьому. Ми не зрозуміємо, що буде після Кимерики, якщо спочатку не з'ясуємо, яким буде світ на п'яти тисячах балів.

2000 року економіст Джеремі Рифкін сказав: "Схоже, наш спосіб життя за наступні кілька десятиріч перетвориться фундаментальніше, ніж за попередню тисячу років"[479]. Це видається екстремістичним, але якщо рисунок 12.1 справді окреслює обриси майбутнього, то проекція Рифкіна є серйозною недооцінкою. Згідно з графіком, між 2000 та 2050 роками суспільний розвиток зросте вдвічі більше, ніж за попередні п'ятнадцять тисяч років, а на 2103 рік він знов подвоїться. Яке посміховище з історії!

Саме тут зазнають поразки всі спроби прогнозування, що я обговорював у попередньому розділі. Всі експерти екстраполюють теперішнє на найближче майбутнє, і всі, хоч як це дивно, доходять висновку, що майбутнє буде дуже подібне до теперішнього, але з багатшим Китаєм. Якщо ми натомість піддамо питання тягареві цілої історії, тобто поговоримо з Духом Минулого Різдва, нам доведеться визнати, що наступний сплеск суспільного розвитку буде безпрецедентним.

Підтекст рахунку розвитку в п'ять тисяч балів приголомшує. Якщо заради простоти доведення ми припустимо, що співвідношення внесків чотирьох показників — енергоздобутку, урбанізації, інформаційних технологій та здатности вести війну — у загальному рахунку суспільного розвитку 2103 року буде таким самим, як 2000 року[480], то через сторіччя від сьогодні будуть існувати міста зі 140 мільйонами мешканців (уявіть собі Токіо, Мехіко-Ситі, Нью-Йорк, Сан-Пауло, Мумбай, Делі та Шанхай разом), де пересічна людина буде споживати 1,3 мільйона кілокалорій енергії на добу.

Наочно уявити п'ятиразове збільшення здатности вести війну ще важче. Ми вже тепер маємо досить зброї, аби кілька разів зруйнувати світ, і, замість просто примножувати кількість ядерних боєголовок, бомб та іншої зброї, двадцять перше сторіччя побачить, мабуть, технології, що зроблять зброю двадцятого сторіччя застарілою так само, як виглядає мушкет порівняно з кулеметом. Напевне стане реальністю щось на кшталт "Зоряних війн", антиракетного щита, що його американські науковці розробляли від вісімдесятих років. Воювати замість нас будуть роботи. Кібернетична війна набере загальної ваги. Нанотехнології перетворять звичайні матеріяли на непроникний панцер чи вбивчу зброю. І кожна нова форма нападу буде спричиняти появу ще складніших форм захисту.

Однак найважче збагнути суть змін в інформаційних технологіях. Двадцяте сторіччя привело нас від примітивного радіо та телефонів до інтернету. Цілком можна припустити, що двадцять перше дасть усім у розвинених осередках змогу миттєвого доступу та повного викликання всієї інформації в світі, їхні мізки об'єднуватимуться у мережу подібну — чи вбудовану — до велетенського комп'ютера, з потужністю обчислювання у трильйони разів більшою, ніж сума мізків та машин нашого часу.

Звичайно, все це видається неможливим. Міста зі 140 мільйонами мешканців не можуть функціювати. Світ не має стільки нафти, вугілля, газу та урану, аби забезпечити 1,3 мільйона кілокалорій на добу мільярдам людей. Нано-, кібер- та роботовійни знищили б нас усіх. А якщо об'єднати мізки з машинами, то ми вже не будемо людьми.

І саме це, як на мене, є найважливішим та найтривожнішим висновком з рисунка 12.1.

У цій книжці я зробив два загальних твердження. Перше — що біологія, соціологія та географія разом пояснюють історію суспільного розвитку. Зокрема, біологія спричиняє піднесення розвитку, соціологія окреслює, як саме розвиток більшає (чи не більшає), а географія визначає, де саме розвиток росте (чи спадає) найшвидше. Друге твердження полягало в тім, що географія визначає, де суспільний розвиток росте чи падає, а суспільний розвиток водночас визначає значення географії. Тепер я хочу узагальнити ці міркування. Суспільний розвиток обіцяє (чи погрожує) у двадцять першому сторіччі піднестися так високо, що зможе змінити також і значення біології та соціології. Ми наближаємося до найбільшого в історії порушення тяглости.

Винахідник та футурист Рей Курцвайль вживає терміна "Синґулярність" — "період у майбутньому, коли темп технологічних змін буде таким швидким, а його вплив таким глибоким, ...що видаватиметься, наче технологія розвивається з нескінченною швидкістю"[481]. Однією з засад його доведення є закон Мура, знамените спостереження, що його 1965 року оприлюднив інженер (і майбутній керівник "Інтелу") Ґордон Мур: щороку мініятюризація комп'ютерних чипів приблизно подвоює їхню швидкість і вполовинює їхню ціну. Сорок років тому пересічний велетенський мейнфрейм виконував приблизно сто тисяч операцій за секунду й коштував кілька мільйонів доларів; нині я клацаю по клавішах маленького леп-топа за тисячу доларів, що може впоратися з парою мільярдів операцій за секунду, — маємо вдосконалення співвідношення ціна/функціювання в десять мільйонів разів, тобто подвоювання щопівтора року, майже так, як спрогнозував Мур.

Курцвайль каже, що якщо така тенденція триватиме, то на 2030 рік комп'ютери матимуть достатню потужність, аби працювати з програмами, здатними відтворювати 10 000 трильйонів електричних сигналів, що щосекунди спалахують у 22 мільярдах нейронів всередині черепа людини. До того ж вони матимуть пам'ять, здатну зберігати 10 трильйонів спогадів, що містяться всередині пересічного мозку На той час технологія сканування буде достатньо точною, аби відобразити людський мозок нейрон за нейроном. За словами палких прихильників високих технологій, це означає, що ми зможемо завантажити в машини інформаційний вміст реального людського мозку. Приблизно до 2045 року, вважає Курцвайль, комп'ютери будуть здатні вмістити всі мізки світу й ефективно об'єднати розум на вуглецево-кремнієвій основі у єдину глобальну свідомість. Це буде Синґулярність. Ми перевершимо біологію й зеволюціюємо до нових, об'єднаних істот, що будуть вищі за а sapiens такою самою мірою, як сучасна людина вища за окремі клітини, що сукупно складають її тіло.

Ентузіязм Курцвайля спричиняє клинів не менше, ніж захвату (дехто називає його "екстазом для зануд"[482]), але є шанси на те, що, подібно до всіх попередніх пророків, він помиляється значно частіше, ніж має рацію. Але він цілком правий, коли каже, що "критика через недовіру"[483], тобто просте небажання повірити, що щось таке незвичне може трапитися, не є контраргументом. Як полюбляє казати Нобелівський лавреат хемік Ричард Смолі, "коли науковці кажуть, що щось можливе, вони можуть недооцінити час, що мине, поки це відбудеться. Але коли вони кажуть, що щось неможливе, вони, мабуть, помиляються"[484]. Люди вже роблять перші дитячі кроки до чогось на кшталт Сингулярности, а уряди та військовики сприймають прогноз щодо Сингулярности достатньо серйозно, аби почати планувати відповідні заходи.

Можливо, ми вже бачимо наслідки деяких таких дитячих кроків. У десятому розділі я зазначав, що промислова революція спричинила більше змін у розумінні суті людности, ніж аграрна. У більшості світу краще харчування дає людям змогу жити вдвічі довше й виростати на шість дюймів вище, ніж їхні прапрапрабатьки. Більшість жінок витрачають нині лише невелику частину життя на виношування та виховування дітей, і значно менше дітей, ніж у попередні часи, не доживають до дорослого віку. У найбагатших країнах лікарі здатні творити дива — вони нас омолоджують (2008 року в Сполучених Штатах було виконано п'ять мільйонів ботоксових процедур), контролюють наш настрій (кожен десятий американець вживає антидепресанти, як-от прозак) і виправляють будь-що від хрящів до ерекції (2005 року американські лікарі виписали 17 мільйонів рецептів на віягру, ціяліс та левітру). Гадаю, підстаркуваті імператори античности вважали б ці маленькі пігулки не меншим дивом, ніж будь-що з Курцвайлевої Сингулярности.

Генетичні дослідження двадцять першого сторіччя обіцяють змінити людство ще більше, зокрема виправляти помилки копіювання в наших клітинах і вирощувати нові органи, коли відмовляються працювати ті, що ми дістали від народження. Деякі науковці вважають, що ми наближаємося до "часткового збезсмертнювання": подібно до улюбленої сокири Авраама Лінкольна (що в неї тричі заміняли держака й двічі жало), ми могтимемо оновити будь-яку частину свого тіла й далі жити дуже довго.

І навіщо зупинятися на лагодженні зламаного? Можливо, ви пам'ятаєте телесеріял сімдесятих років Чоловік за шість мільйонів доларів, де на початку пілот на ім'я Стів Остин (його грає Лі Мейджорс) через катастрофу літака втрачає руку, око та обидві ноги. Голос згори каже: "Ми можемо його відбудувати, маємо потрібну технологію"[485], — й Остин швидко з'являється знов, вже як біонічний чоловік, що випереджає автівки, з Ґайґеровим лічильником у передпліччі та зміннофокусним об'єктивом у оці, а з ним ще й біонічна дівчина (Ліндсі Ваґнер).

Тридцять років по тому спортсмени вже стали біонічними. Гольфіст Тайґер Буде 2005 року після операції на оці поліпшив свій зір до наддосконалого показника 20/15, а 2008 року Міжнародна асоціяція легкоатлетичних федерацій навіть заперечувала проти участи спринтера Оскара Пісторіуса в Олімпійських іграх, бо видавалося, що штучна нога давала йому перевагу над бігунами, що кульгали на своїх справжніх ногах[486].

На початок 2020-х років у розвинених осередках люди середнього віку бачитимуть ліпше, бігатимуть швидше й будуть гарнішими, ніж у молоді літа. Але вони не будуть такими орлиноокими, швидкими та гарними, як наступне покоління. Генетичне тестування вже тепер дає батькам змогу переривати вагітність, якщо зародки мають небажані вади, а коли ми краще навчимося активувати чи нейтралізовувати ті чи ті гени, постане змога мати так званих дизайнерських дітей із рисами, що їх хотіли б бачити батьки. Дехто питає, навіщо покладатися на генетичну лотерею природи, коли трохи майстрування дасть вам саме таку дитину, якої ви хочете?

Тому — відповідають інші — що євгеніка аморальна і в руках расистських маньяків на кшталт Гітлера, й коли йдеться про вибір споживача. Вона може бути ще й небезпечною: біологи полюбляють казати, що "еволюція розумніша за нас", і одного дня ми можемо заплатити велику ціну за спробу перехитрувати природу й позбутися в нашій юрбі глупства, потворности, огрядности та лінощів. Всі ці розмови про трансцендентну біологію — кажуть критики — є просто грою в Бога. Кажуть, що Крейг Вентер, один з перших науковців, що виокремив геном людини, на це відповів: "Ми не граємо"[487].

Суперечки тривають, але я гадаю, наша епоха так само, як багато попередніх, зрештою дістане таке мислення, якого потребує. Десять тисяч років тому хтось міг перейматися, що одомашнені пшениця та вівці були неприродними; двісті років тому дехто, безперечно, відчував те саме стосовно парових двигунів. Ті, хто опанував занепокоєння, процвітали; ті, хто ні, — ні. Спроби оголосити поза законом терапевтичне клонування, красу для всіх та довшу тривалість життя видаються не надто перспективними, а заборона майструвати з природою на військові потреби видається ще проблематичнішою.

Агентство передових оборонних дослідницьких проектів США (АПОДП) є одним з найбільших спонсорів досліджень з модифікації людей. Саме завдяки АПОДП ми отримали інтернет (тоді під назвою Arpanet) у сімдесяті, його проект нейро-компютерного інтерфейсу тепер займається комп'ютерами молекулярного масштабу, збудованими не з кремнію, а з ензимів та молекул ДНК, що їх можна імплантувати в голови солдатам. Перші молекулярні комп'ютери презентовано 2002 року, а на початку 2004 року вдосконалені версії вже застосовано на потреби боротьби проти раку Проте АПОДП сподівається, що дальші новітніші моделі нададуть солдатам деякі переваги машин, бо пришвидшать їхні синаптичні зв'язки, додадуть пам'яті й навіть уможливлять безпроводовий доступ до інтернету. У такому самому дусі проект АПОДП "Мовчазна розмова" працює на імплантах, що декодуватимуть передвербальні електричні сигнали всередині мозку й пересилатимуть їх через інтернет, аби військо мало зв'язок без радіо чи електронної пошти. Згідно з одним зі звітів Національної наукової фундації, така "інтернетостимульована телепатія"[488] стане реальністю у 2020-і роки.

Остання компонента Курцвайлевої Сингулярности — комп'ютери, що зможуть відтворювати функціювання біологічного мозку, — просувається навіть ще швидше. У квітні 2007 року дослідники з IBM перетворили суперкомп'ютера Blue Gene/L на масово запаралелений кортикальний стимулятор, що може працювати з програмою мозкових функцій миші. Програма удвічі простіша, ніж мозок реальної миші, і працює з удесятеро меншою швидкістю, але в листопаді того року та сама лабораторія вже вдосконалила програми так, що вони здатні імітувати більший і складніший мозок щура.

Напівзагальмованому щурові далеко до повношвидкісної людини. Працівники лабораторії оцінили, що моделювання людини потребуватиме у чотириста разів потужнішого комп'ютера, що в термінах технології 2007 року означає невиконанні вимоги щодо енергії, охолоджування та простору. Однак вже 2008 року ціни різко впали й компанія IBM спрогнозувала, що суперкомп'ютер Blue Gene/Q, що буде готовий і запущений 2011 року, буде принаймні на чверті шляху до мети. Ще амбіційніший проект Кітихаук, що об'єднує тисячі Blue Genes, у 2020-і роки підійде ще ближче.

Наполягати на тім, що це дасть свій внесок у Курцвайлеву Синґулярність, було б нерозважливо. Проте ще нерозважливіше було б заперечувати, що ми наближаємося до величезного стрибка. Куди не глянеш, науковці штурмують межі біології. Завдяки широко оприлюдненій амбіції синтезувати життя Крейг Вентер дістав прізвисько "Др. Франкенсел"[489] але 2010 року його група успішно створила геном простої бактерії цілком з хемікатів і трансплантувала його до стінок клітин, створивши таким чином JCVI-syn 1.0, перший на Землі синтетичний самовідтворюваний організм. Генетика навіть має власну версію закону Мура, Карлсонову криву[490]: від 1995 до 2009 року вартість синтезу ДНК впала від долара за базову двійку до менш ніж однієї десятої цента. Деякі генетики вважають, що на початок 2020 року будування цілком нових організмів буде звичним процесом. Хоч як це важко укладається в нашій свідомості, але тенденції останніх двох сторіч ведуть до змін у значенні того, що таке людина, й уможливлюють величезні міста, неймовірні рівні енергії, апокаліптичну зброю та інформаційні технології типу наукової фантастики, що відповідають рахункові суспільного розвитку у п'ять тисяч балів.

У цій книжці описано багато зрушень, коли суспільний розвиток стрибав угору й робив нестосовними багато проблем, що домінували в житті попередніх поколінь. Еволюція а sapiens змела всіх попередніх мавполюдей, винахід землеробства зробив неважливими пекучі моменти життя мисливців-збирачів, піднесення міст та держав так само уневажливило проблеми передісторичних землеробів. Перекриття степової магістралі та відкриття океанів покінчили з реаліями, що обмежували розвиток Старого Світу протягом двох тисяч років, а промислова революція, звичайно ж, зробила посміховище з усього, що було раніше.

Ці революції швидшали, наростали одна на одну й рухали суспільний розвиток вгору, щоразу далі та швидше. Якщо в двадцять першому сторіччі розвиток справді стрибне вгору на чотири тисячі балів, як передбачає рисунок 12.1, ця наступна революція буде найбільшою й найшвидшою з усіх. Багато футуристів згідні з тим, що її осердя полягає в пов'язаних перетвореннях генетики, робототехніки, нанотехнологій та компуторики, а її наслідки спростують наше уявлення про багато що з того, що ми знали.

Проте, хоча рисунок 12.1 явно свідчить, що східний розвиток наздоганяє західний, ви могли помітити, що всі наведені в цьому розділі приклади — АПОДП, IBM, Чоловік за шість мільйонів доларів — американські. Східні науковці зробили чималі внески в нові технології (зокрема, робототехніка в Японії та Південній Кореї розвинена не гірше, ніж будь-де), але досі революція була переважно західною. Це може означати, що високочолі мужі, що говорять про рух Америки по похилій лінії та настання епохи Китаю, можуть, зрештою, помилятися: якщо Сполучені Штати домінують в нових технологіях так само наскрізно, як Британія двісті років тому домінувала в промислових, то генетична/нанотехнологічна/робототехнічна революція могла б зсунути багатство та владу на Захід навіть драматичніше, ніж це сталося під час революції промислової.

З іншого боку, засадничий зсув багатства з Заходу на Схід може означати, що теперішнє американське домінування є лише інерцією двадцятого сторіччя й що на 2020-і роки великий поступ буде відбуватися у східних лабораторіях. Китай вже тепер дуже щедро фінансує повернення своїх провідних науковців з Америки. Можливо, компанія Леново, а не IBM буде постачати мейнфрейми, що в сорокові роки двадцять першого сторіччя моделюватимуть глобальну свідомість, і тоді, зрештою, рисунок 12.1 виявиться правильним.

Або, знов-таки, можливо, що Синґулярність цілком позбавить будь-якого сенсу деякі категорії, що проіснували десять тисяч років, як-от "Схід" та "Захід". Замість перетворювати географію, вона її знищить. Злиття смертних та машин означатиме нові способи здобування та використання енергії, нові способи спільного життя, нові способи боротьби та нові способи зв'язку. Воно означатиме нові способи праці, думання, кохання, сміху; нові способи народжування, дорослішання та вмирання. Воно може навіть означати кінець усіх цих речей та творення світу поза будь-чим, що може уявити собі наш невдосконалений чисто біологічний мозок.

Всі ці речі можливі.

Звичайно, хіба що їх щось відверне.

Найпесимістичніший сценарій

априкінці 2006 року нас із дружиною запросили до Стенфордського університету на конференцію під назвою "Світ під загрозою". Ця подія, де було багато зірок і провідних діячів, що робили світову політику, відбувалася яскравого зимового дня. Коли ми їхали на місце зустрічі, з чистого синього неба тепло світило сонце. Фондова біржа, ціни на будинки, зайнятість та довіра споживачів були близькі до максимальних значень за всі часи. В Америці був ранок.

За сніданком ми почули від колишнього державного секретаря та міністра оборони, що скоро опинимося перед обличчям ядерних, біологічних та терористичних загроз. Перед ланчем ми дізналися про жахливий масштаб деградації довкілля та високий ступінь ризику розпаду міжнародної системи безпеки, а під час ланчу нам розповіли про практичну невідворотність глобальних епідемій. Далі все покотилося вниз. Від засідання до засідання ми похмурішали під гнітом доповідей експертів, що одна за одною повідомляли про піднесення рівня ризику катастроф. На той час, коли пообідній доповідач оголосив, що ми програємо війну з тероризмом, авдиторія вже ледве могла навіть реагувати.

Цей день відчаю змусив мене думати (м'яко кажучи). У першому сторіччі нової ери і знов через тисячу років суспільний розвиток досяг твердої стелі й деструктивні сили, що їх сам розвиток і згенерував, спричинили занепади старосвітового масштабу Чи ми підійшли до нової стелі, індексу десь близько тисячі балів? Чи не чути навіть зараз, коли ви читаєте ці рядки, гупання копит апокаліптичних вершників, чия швидкість набагато більша, ніж наші дитячі кроки до Синґулярності?

П'ять знайомих постатей — кліматичні зміни, голод, занепад держав, міграція та хвороби, — здається, вертаються назад. Перша з них, глобальне потепління, є, мабуть, доконечним прикладом парадоксу розвитку, бо ті самі копалини, що спричинили стрибок суспільного розвитку після 1800 року, наповнили повітря вуглецевими сполуками, що затримують тепло. Наші пластикові іграшки та холодильники перетворили світ на теплицю. Від 1850 року температура піднялася на 1°F, здебільшого за останні тридцять років, і ртутний стовпчик термометра далі повзе вгору.

У минулому вищі температури часто означали кращі врожаї та піднесення розвитку (як-от під час Римського та Середньовічного теплих періодів), але цього разу все може бути інакше. Міжнародна група експертів ООН з питань змін клімату (МГПЗК) 2007 року зробила прогноз, що "зміни частоти та інтенсивности екстремальної погоди, разом з піднесенням рівня моря, можуть мати вкрай негативний вплив на природні та людські системи... потепління може спричинити деякі раптові чи незворотні явища"[491]. І, можливо, це надто м'який висновок. Те, що в їхньому звіті надруковано дрібним шрифтом, звучить ще тривожніше.

Повітряні бульбашки в полярних шапках свідчать, що рівні двоокису вуглецю за останні 650 000 років коливалися від 180 молекул двоокису вуглецю на мільйон молекул повітря у льодовикові періоди до 290 мільйонних часток (мч) у теплі міжльодовикові часи. Вміст двоокису вуглецю ніколи не досягав 300 мч — до 1958 року У травні 2010 року зафіксовано 393 мч. За оцінками Міжнародної групи експертів, якщо теперішня тенденція триватиме тягло, то до 2050 року рівень двоокису вуглецю досягне 550 мч, вище, ніж будь-коли за 24 мільйони років, а середні температури підстрибнуть ще на 5°F. А якщо енергоздобуток буде більшати так, як передбачає рисунок 12.1, світ ще швидше стане значно спекотнішим.

Навіть якщо ми припинимо помпування парникових газів завтра, в повітрі вже є так багато вуглецевих сполук, що теплішання триватиме. Ми змінили хемію атмосфери. Що б ми не робили тепер, Північний полюс танутиме. За консервативними оцінками, як-от зазначеної групи експертів, криги не буде близько 2100 року; за найрадикальнішими припущеннями, полярне літо буде безкриговим вже 2013 року Більшість науковців вважають, що це станеться десь 2040 року.

Із таненням полярної криги підійметься рівень моря. Він вже на добрячих п'ять дюймів вище рівня 1900 року, і згадані експерти вважають, що до 2100 року він підійметься ще на два фути. Найжахливіші прогнози щодо полярного танення додають до рівня моря ще п'ятдесят футів, а це означає затоплення мільйонів квадратових миль найкращих землеробських земель та найбагатших міст світу. Є більше способів меншання світу, ніж ми собі уявляємо.

Але попри всю крижану талу воду моря все одно будуть теплішати, поглинаючи тепло з атмосфери, а позаяк тепер океани взимку холонуть не так сильно, як раніше, сезони ураганів та циклонів будуть тривалішими та жорстокішими. Вологі місця ще повологішають і переживатимуть бурхливіші бурі та повені; сухі місця ще висохнуть і матимуть більше пожеж та порохових бур.

Багато хто з нас вже почув певний дзвіночок, що зробив глобальне потепління справою персональною. Мій дзвіночок продзвенів 2008 року. Набагато раніше, ніж зазвичай починається каліфорнійський сезон пожеж, повітря загусло від попелу, бо навколо нашого будинку горіли ліси. Небо стало по-неземному помаранчовим, а двигуни пожежних ґвинтокрилів заглушали наші голоси. Ми розчистили навколо будинку велику протипожежну смугу на випадок майбутніх пожеж і зрештою до приходу дощів лише одного разу мали справді небезпечну ситуацію. Чи, мабуть, треба сказати, перш ніж нарешті пішли дощі: сезон сильних пожеж на заході Сполучених Штатів нині на сімдесят вісім днів довший, ніж був у сімдесяті роки. Типова пожежа триває уп'ятеро довше, ніж тридцять років тому. І вогнеборці кажуть, що далі буде ще гірше.

Усе це відбувається під заголовком "справді моторошні речі, що про них ми знаємо" журналіста Томаса Л. Фридмана. Набагато гірше те, що він називає "ще моторошнішими речами, що про них ми не знаємо"[492]. Проблема, як пояснює Фридман, полягає в тім, що відбувається не глобальне потепління, а "глобальна згуба". Кліматичні зміни нелінійні: все пов'язане з усім іншим, і шляхи зворотного зв'язку надто складні, щоб їх змоделювати. Будуть вершинні точки, коли довкілля зазнає зсувів раптово й незворотно, але ми не знаємо, де ці точки чи що станеться, коли ми їх досягнемо.

Наймоторошніше з того, що ми не знаємо, — це реакція людей. Подібно до кліматичних змін у минулому, ці катаклізми теж не спричинять колапсу безпосередньо. 2006 року британська дослідницька програма Стерн Ревю оприлюднила оцінку, що, якщо ми до 2100 року вестимемо бізнес як тепер, кліматичні зміни зменшать глобальний економічний продукт на 20 відсотків порівняно з теперішніми рівнями — перспектива похмура, але далеко не кінець світу. Навіть якщо справдяться найжахливіші передбачення й температура зросте на 10°F, людство все одно виборсається з халепи. Справжньою турботою має бути не сама погода, а те, що набагато раніше 2100 року реакції народів на кліматичні зміни вивільнять інших апокаліптичних вершників.

Найочевиднішим є голод. Зелена революція була, можливо, найбільшим досягненням двадцятого сторіччя, бо виробництво харчів зростало навіть швидше, ніж кількість населення. Близько 2000 року видавалося, що, якщо ми спроможемося просто стримати розбещеність та глупоту диктаторів та воєначальників, з голодом можна буде покінчити. Але десять років по тому це видається менш очевидним. Знов запрацював парадокс розвитку. Зі зростанням багатства фермери або згодовують тваринам все більше дедалі дешевшого зерна й ми можемо їсти дороге м'ясо, або відводять дедалі більше землі під біопаливо й ми можемо їздити автівками, не спалюючи нафту. Результат: від 2006 до 2008 року ціни на основні харчі подвоїлися й потроїлися і в Азії та Африці постали голодні бунти. Збіг найбільшого врожаю зернових культур (2,3 мільярда тонн) та фінансової кризи 2009 року збив ціни, але Продовольча та сільськогосподарська організація ООН прогнозує, що якщо кількість населення світу до 2050 року досягне 9 мільярдів, то нестабільність цін та нестача харчів лише більшатимуть.

Географія в двадцять першому сторіччі далі буде несправедливою. Глобальне потепління збільшить виробництво зерна в холодних багатих країнах, зокрема в Росії та Канаді, але матиме супротивний ефект в регіонах Африки та Азії, що їх Національний центр стратегічних прогнозів США називає "дугою нестабільности"[493] (рис. 12.2). В межах цієї дуги мешкає більшість найбідніших людей світу, й меншання врожаїв потенційно може звільнити решту трьох апокаліптичних вершників.

За оцінкою Національного центру стратегічних прогнозів США, від 2008 до 2025 року кількість людей, що можуть зазнати нестачі харчів чи води, стрибне від 600 мільйонів до 1,4 мільярда, здебільшого в межах цієї дуги. Аби їхнє перевершили в апокаліптичних прогнозах, автори Стерн Ревю дійшли висновку, що близько 2050 року голод та посухи спричинять рух 200 мільйонів "кліматичних мігрантів"[494] — у п'ять разів більше, ніж загальна кількість біженців у світі на 2008 рік.

Багато хто в західному осередку вже вбачають в міграції загрозу навіть попри те, що після перекриття степової магістралі триста років тому міграція була радше рушієм розвитку, ніж небезпекою[495]. 2006 року опитування фонду Ґелапа засвідчили, що американці вважають іміграцію другою (після війни в Іраку) з найгірших проблем країни[496]. З погляду багатьох американців, небезпека від мексиканців, що займаються контрабандою наркотиків та займають робочі місця, переважує всі здобутки. З погляду багатьох європейців, загрозливих масштабів набуває побоювання ісламського тероризму. В обох регіонах лобісти місцевих громад наголошують, що нові мешканці дуже важко асимілюються.

Загроза від глобального потепління полягає в тім, що до 2020-х років навіть найзловісніші жахи антиімігрантських активістів можуть стати реальністю. Десятки мільйонів найголодніших, найрозлюченіших та найзневіреніших людей можуть втекти з мусульманського світу до Європи та з Латинської Америки до Сполучених Штатів. Порівняно з рухом населення все інше може видатися малозначним, бо можуть відновитися проблеми, відомі з часів степових магістралей.

Однією з таких проблем можуть бути хвороби, четвертий апокаліптичний вершник. Міграція степами у другому та чотирнадцятому сторіччях сприяла поширюванню чуми, а грип Н1N1, найбільша пандемія двадцятого сторіччя, 1918 року поширився з потоком озброєних молодих людей з Америки до Європи. Грип Н1N1 за один рік вбив близько 50 мільйонів людей — більше, ніж Чорна Смерть за сторіччя, і вдвічі чи втричі більше, ніж СНІД за останні тридцять років.

Повітряні подорожі ще ускладнили стримування хвороб. СНІД, що постав в Африці щонайраніше 1959 року, у вісімдесяті вибухнув на чотирьох континентах, а тяжкий гострий респіраторний синдром (ТГРС) 2003 року протягом кількох тижнів стрибнув з південного Китаю до тридцятьох сімох країн. Генетики виокремили ДНК синдрому за тридцять один день (порівняно з п'ятнадцятьма роками, що знадобилися, аби розібратися з вірусом імунодефіциту людини), тоді активні дії на міжнародному рівні придушили його в зародку. Однак на той час, коли 2009 року епідеміологи зідентифікували так званий "свинячий грип" (відомий як "новий H1N1", аби відрізнити його від грипу 1918 року), хвороба вже поширилася так сильно, що її неможливо було обмежити.

Якщо свинячий грип чи ще якийсь так само небезпечний різновид авіяційного грипу буде поводитися подібно до вірусу H2N2, що 1957 року вбив від одного до двох мільйонів людей, то, за оцінкою Всесвітньої організації охорони здоров'я, від нього можуть померти від двох до сімох з половиною мільйонів людей; якщо він поводитиметься подібно до грипу 1918 року, він вб'є 200 мільйонів. Тепер світ підготований краще, ніж 1918 року, але смертність навіть в одну десяту тодішнього масштабу може спричинити таке короткочасне послаблення економіки, що порівняно з ним фінансова криза 2007-2009 років буде видаватися тривіяльною. Світовий банк підрахував, що пандемія може на 5 відсотків зменшити глобальний економічний продукт, а дещо з "Десяти речей, що ви маєте знати про пандемію грипу", розміщених на сайті Всесвітньої організації охорони здоров'я, викликає ще більшу тривогу:

• Світ, можливо, перебуває на грані нової пандемії.

• Буде заторкнуто всі країни.

• Медична допомога буде неадекватною.

• Смертність буде високою.

• Економічні та суспільні втрати будуть значними.[497]

Так само, як коли вершники галопували в минулому, кліматичні зміни, голод, міграція та хвороби перебуватимуть у зворотному зв'язку й підживлюватимуть одне одного, а тоді вивільниться п'ятий вершник, занепад держав. Дуга нестабільности є домівкою деяких найхиткіших режимів у світі, з нагромаджуванням тиску деякі з них можуть обвалитися цілком, подібно до Афганістану чи Сомалі, внаслідок чого зростуть страждання й постане нова пожива для терористів. А якщо нестабільність втягнеться до осередків, чия економіка щільно переплетена з ресурсами дуги, ми можемо скотитися до найгіршого з усіх найпесимістичніших сценаріїв.

Ще 1943 року американська місія в Перській затоці визначила центральну проблему: "Поклади нафти в цьому регіоні є найбільшим окремим призом в історії"[498]. Багаті нації західного осередку швидко переорієнтували свої далекосяжні стратегії на нафту з Перської затоки. Коли у п'ятдесяті роки європейська могутність послабшала, до діла взялися Сполучені Штати, що відкрито чи таємно втручалися, аби допомогти друзям, зашкодити ворогам і зберегти доступ до дуги. Радянський Союз, хоч і менш залежний від нафти з цього регіону, почав втручатися не менш активно, аби протидіяти американським інтересам, а коли Росія у дев'яності роки відступила, до великої гри приєднався Китай, чия наркозалежність від нафти спричинила до сорока відсотків зростання глобальної потреби після 2000 року.

Китайський голод на ресурси (соєві боби, залізо, мідь, кобальт, деревину, природний газ та нафту) обіцяє на 2010-і роки постійні зіткнення з західними інтересами в дузі нестабільности. Китайські дипломати підкреслюють "мирне піднесення"[499] своєї країни (дехто з них навіть зводить тональність заяв до "мирного розвитку"), проте починаючи від 1990-х років західне занепокоєння постійно зростає. Наприклад, 2004 року китайський пошук заліза спричинив, за журналістським терміном, "великий каналізаційний грабунок"[500], тобто злодії по цілому світі крадуть накривки каналізаційних люків, потім їх доправляють до Китаю й перетоплюють. Чікаґо протягом лише одного місяця втратив 150 накривок. "Коли це скінчиться?" — питають західняки. Сьогодні накривки люків, завтра цілий світ. Згідно з одним з опитувань 2005 року, 54 відсотки американців вважають, що Китай становить "загрозу світовому миру"[501]; в опитуванні 2007 року американці назвали Китай другою за важливістю загрозою глобальній стабільності, поставивши поперед нього лише Іран[502].

Китай відповідає подібними компліментами. Коли літаки НАТО 1999 року скинули бомби на китайську амбасаду в Белграді й загинули троє журналістів, розгнівані натовпи закидали камінням західні амбасади в Пекіні та кидали запалені бомби на консульство в Ченду. Заголовок у газеті Чайна дейлі кричав: "ЛЮДИ СТРАЖДАЮТЬ ВІД ЗЛОДІЙСЬКОГО НАПАДУ"[503]. 2004 року Комуністична партія все ще наполягала на тім, що "стратегічна змова ворожих сил з наміром вестернізувати Китай та спричинити його розпад"[504] є реальною.

1914 року, коли найпотужніші європейські держави вкидали шайбу над руїною Османської імперії, сербській терористичній банді "Чорна рука" вистачило одного пістолетного пострілу, аби спричинити Першу світову війну. 2008 року комісія Сполучених Штатів дійшла висновку, що "імовірніше так, ніж ні, що десь у світі до кінця 2013 року в терористичному нападі буде застосовано зброю масового нищення"[505]. Позаяк нині найпотужніші держави вкидають шайбу над руїною європейських імперій в дузі нестабільности, про спустошення, що можуть вчинити такою зброєю Аль-Каїда чи Хезболла, страшно навіть подумати.

Суперечності в дузі набагато складніші та загрозливіші, ніж на Балканах сто років тому, бо можуть набути ядерного характеру. Ізраїль приблизно від 1970 року нагромадив великий арсенал; Індія та Пакистан 1998 року випробували атомні бомби; від 2005 року Європейський Союз та Сполучені Штати звинувачують Іран у прямуванні до такої самої мети. Більшість спостерігачів вважають, що Іран матиме атомну зброю десь у 2010-і роки, а це може спонукати півдюжини ісламських країн[506] шукати ядерних засобів стримування. Ізраїль вважає, що Іран матиме ядерне озброєння 2011 року, але може статися, що він не чекатиме, поки ситуація досягне цієї межі. Ізраїльські військові літаки вже зруйнували ядерні реактори в Іраку та Сирії, й можуть бути нові напади, якщо Іран далі виконуватиме свою програму.

Жодна американська адміністрація не зможе залишатися нейтральною, якщо в дузі нестабільности почнеться ядерна конфронтація між найближчими друзями та найзліснішим ворогом США. Не залишаться осторонь, мабуть, Росія та Китай. Обидві країни заперечували проти іранських ядерних амбіцій, але дали Іранові змогу подати заявку на приєднання до Шанхайської організації співробітництва[507], розпливчастого утвору, що займається здебільшого протидією американським інтересам в центральній Азії.

Повномасштабна східно-західна війна, звичайно, не може не бути катастрофічною. Для Китаю вона була б самовбивчою: США мають у двадцять разів більше боєголовок і, мабуть, у сто разів більше боєголовок, що напевне досягнуть ворожої території. У січні 2010 року Китай випробував протиракетну ракету, але далеко відстає від американських можливостей. Сполучені Штати мають одинадцять бойових груп на авіяносцях, Китай не має жодної (хоча 2009 року Китай почав будувати свого першого авіяносця). Перевага США у військових технологіях насьогодні непереборна. Сполучені Штати не змогли б і не хотіли б завойовувати та окуповувати Китай, але майже будь-яка війна, що можна собі уявити, закінчилася б принизливою поразкою Китаю, падінням Комуністичної партії та, можливо, розпадом країни.

Проте виграти таку війну було б для Сполучених Штатів майже так само погано, як для Китаю програти її. Навіть за не надто гострий конфлікт довелося б заплатити страхітливу ціну. Якщо Кимерика раптово та мстиво розпадеться, обидва партнери зазнають фінансового краху. Ядерний обмін був би ще гірший, він перетворив би західне узбережжя Північної Америки та велику частину Китаю на радіоактивну руїну, спричинив би загибель сотень мільйонів людей і кинув би світову економіку в некерований штопор. І що найгірше, китайсько-американський конфлікт легко міг би затягти Росію, що досі має найбільший ядерний арсенал у світі[508].

Отже, повномасштабна війна під будь-яким кутом зору є божевіллям. На щастя, переважна більшість експертної літератури запевняє, що в глобалізованому світі таке божевілля неможливе. Як каже один авторитетний фахівець, "жодна фізична сила не може звести нанівець силу кредиту"[509]. Згідно з іншим експертом, "міжнародний рух капіталу є найбільшим гарантом миру в світі"[510]. Третій додає, що війна "спричинить витрати таких величезних коштів і такі порушення торгівлі, що під час чи після війни може настати цілковитий занепад... кредитування та промисловости"[511]. Це означало б "цілковите виснаження й зубожіння, руйнацію промисловости та торгівлі, знищення влади капіталу"[512].

Це заспокоює, хоча згадані експерти говорили не про ризик китайсько-американського конфлікту у 2010-і. Всі вони писали між 1910 та 1914 роками, наполягаючи на тім, що складна мережа торгівлі та фінансів у модерному світі виключає будь-який шанс війни між великими європейськими державами. Ми всі знаємо, що сталося насправді.

Можливо, світові державні діячі щоразу відтягуватимуть нас від прірви. Можливо, ми відвернемо ядерний 1914 рік для наступного покоління; можливо, на п'ятдесят років. Але чи реалістично вважати, що ми завжди зможемо тримати бомби поза руками терористів та злодійських держав? Чи втримувати кожного лідера, незалежно від національних інтересів, від того, щоб він будь-коли не вирішив, що ядерна війна є найкращим варіянтом? Навіть якщо ми обмежимо розповсюджування зброї на теперішньому темпі, на 2060 рік у світі буде близько двадцяти ядерних держав і кілька з них у дузі нестабільности.

Щороку, коли ми уникаємо Армагеддону, загрози від апокаліптичних вершників далі накопичуються. Тиск на ресурси більшає, виникають нові хвороби, розповсюджується ядерна зброя, і — що найпідступніше — глобальна згуба може зсунути розрахунки непередбачним чином. Видається божевільним оптимізмом думати, що ми зможемо нескінченно шахраювати з усіма цими небезпеками.

Схоже, ми наближаємося до нової твердої стелі. Коли римляни досягли першої твердої стелі у першому сторіччі нової ери, вони мали два можливі виходи: знайти спосіб пробитися крізь стелю, й тоді суспільний розвиток стрибнув би вгору; чи не спромогтися пробитися, й тоді вершники стягли б їх донизу. Їхня поразка спричинила шістсотрічний спад, що зменшив західний суспільний розвиток на понад третину. В одинадцятому сторіччі, коли Китай династії Сун досягнув тої самої твердої стелі, він також не зміг пробитися і східний суспільний розвиток між 1200 та 1400 роками впав майже на одну шосту.

Коли ми в двадцять першому сторіччі впремося в нову тверду стелю, перед нами будуть такі самі виклики, але в жорсткішій формі. Коли римляни та Сун не спромоглися знайти розв'язки, вони мали відносну розкіш у кілька сторіч повільного спаду, але ми не матимемо такого щастя. Наше майбутнє може піти багатьма різними шляхами, але хоч як вони будуть закручуватися, більшість напевне приведуть до того самого: Падіння Ночі.

Питання про те, що означає Синґулярність з погляду західного панування, залишається відкритим, але що означатиме Ніч, видається набагато яснішим. Ще 1949 року Айнштайн сказав журналістам: "Я не знаю, як люди воюватимуть у Третій світовій війні, але можу сказати, чим вони будуть битися в Четвертій — камінням"[513]. Після Ночі не пануватиме ніхто.

Великі перегони

озмова з Духом Минулого Різдва приводить до тривожного висновку: двадцять перше сторіччя буде перегонами. На одній доріжці така чи така Синґулярність, на іншій — Ніч. Щось переможе, а щось програє. Срібної медалі не буде. Ми або дуже скоро (мабуть, раніше 2050 року) почнемо перетворювання, навіть глибші за промислову революцію, що зроблять наші теперішні проблеми неважливими, або провалимося в занепад, якого ще не було. Важко уявити собі, як може спрацювати якийсь проміжний розв'язок — скажімо, компроміс, внаслідок якого всі побагатшають, Китай поступово візьме гору над Заходом, а все інше відбуватиметься здебільшого так, як раніше.

Це означає, що наступні сорок років будуть найважливішими в історії. Насправді, що світові треба зробити, аби уникнути Ночі, не є таємницею. Найголовніший пріоритет — уникнути повномасштабної ядерної війни, а заради цього великі держави мають скоротити свої ядерні арсенали. Хоч як це парадоксально, але цілковите роззброєння може бути ризикованішим шляхом, бо неможливо зробити ядерну зброю невинайденою. Великі держави завжди можуть поспіхом створити нові бомби, а справді погані хлопці — терористи чи злодійські держави — в будь-якому разі ігноруватимуть усі домовленості. Розповсюджування зброї підвищує ризик того, що протягом наступних сорока чи п'ятидесятьох років війни стануть ядерними, але найстабільнішою буде така ситуація, коли великі держави матимуть досить зброї, аби стримати агресію, але недосить, щоб вбити нас усіх.

Найстаріші ядерні держави — США, Росія, Британія, Франція, Китай — рухаються в цьому напрямі від вісімдесятих років. Протягом Холодної війни математик, пацифіст та метеоролог (доти, доки він не полишив досліджувати погоду, усвідомивши, що це допомагало повітряним силам) Льюїс Фрай Ричардсон зробив широкоцитований підрахунок, що перед 2000 роком вірогідність початку ядерної війни становила 15-20 відсотків. Однак на 2008 рік енергетик Вацлав Сміл вже міг запропонувати цілком сонячну оцінку, що до 2050 року шанси на початок війни навіть масштабу Другої світової (де загинули 50 мільйонів людей) становлять менше одного відсотка, а в січні 2010 року Бюлетень атомної науки зсунув хвилинну стрілку на своєму знаменитому "Годиннику Судного дня", що вказує, як далеко до Ночі, від за п'ять хвилин до дванадцятої назад на за шість хвилин до дванадцятої[514].

Другий пріоритет — сповільнити глобальну згубу. Тут все не так добре. 1997 року великі й добрі діячі світу зібралися в Кіото, аби виробити розв'язок, і домовилися до 2012 року зменшити викиди парникових газів на 5,2 відсотка порівняно з рівнем 1990 року. Однак запропоновані зменшення припали здебільшого на багаті західні нації, а Сполучені Штати — найбільший світовий забруднювач дев'яностих — відмовилися ратифікувати протокол. З погляду багатьох критиків видавалося (як сформулював один індійський чиновник), ніби "хлопці з величезною надмірною вагою радять хлопцям, що щойно позбулися виснаження, сісти на велику дієту"[515], але Сполучені Штати відповіли, що викиди неможливо контролювати, якщо їх не погодяться зменшити Індія та Китай (що 2006 року посіли місце найбільших забруднювачів).

На початок 2008 року і США, і Китай були більш зацікавлені у змінах, але бракувало політичної волі, потрібної на підписання всеохопних угод. Автори Стерн Ревю оцінили, що запровадження низьковуглецевих технологій, збереження лісів та енергетичні коефіцієнти корисної дії, що могли б відвернути лихо, утримуючи рівень вуглецевих сполук до 450 мч на 2050 рік, коштуватиме близько трильйона доларів. Порівняно з ціною нічогонероблення це тривіяльно, але, маючи лише клапті фінансів після економічної кризи 2007-2009 років, багато урядів відмовилися від дорогих планів зменшування викидів і Копенгагенський саміт, що відбувся в грудні 2009 року, не виробив обмежувальної угоди.

Попри очевидні відмінності ядерна війна та глобальна згуба фактично є виявами тої самої проблеми. Протягом п'яти тисяч років держави та імперії були найефективнішими організаціями на землі, але зміна значення географії через вплив суспільного розвитку зменшила їхню ефективність. 1999 року це добре висловив Томас Фридман: "Перша глобалізаційна епоха [приблизно 1870-1914 роки] стиснула світ від "великого" до "середнього" розміру, а нова епоха глобалізації [після 1989 року] стискає світ від "середнього" до "малого" розміру"[516]. Через шість років стискання зайшло так далеко, що Фридман назвав його "глобалізація 3.0"[517]. Це, на його думку, "стискання світу від малого до крихітного розміру й водночас сплощування ігрового поля".

У цьому крихітному сплощеному світі немає місця на схованки. Ядерна зброя та кліматичні зміни (не кажучи вже про тероризм, міграцію, фінанси, харчі та водопостачання) є глобальними проблемами, що потребують глобальних розв'язків. Держави та імперії, що мають владу лише в межах своїх кордонів, не можуть розв'язати їх ефективно.

Айнштайн запропонував очевидний розв'язок 1945 року, менше ніж через місяць після того, як атомні бомби зруйнували Хіросіму та Наґасакі. В інтерв'ю газеті Нью-Йорк Таймс він сказав: "Єдиним порятунком цивілізації та людської раси може бути створення світового уряду"[518]. Після прилюдного висміювання за те, що наївний науковець наважується обговорювати речі, на яких не розуміється, Айнштайн висловився пряміше: "Якщо ідея світового уряду нереалістична, то є лише один реалістичний вигляд нашого майбутнього: масове знищення людини людиною"[519].

Якщо подивитися назад на останні п'ятнадцять тисяч років, видається, що Айнштайн правильно визначив напрям історії. Від поселень Кам'яної доби через ранні держави, як-от Урук та Шан, ранні імперії, як-от Асирія та Цинь, та океанічні імперії типу Британської ясно простежується тенденція до творення дедалі більших політичних одиниць. Логічним виходом видається піднесення на початку двадцять першого сторіччя американської глобальної імперії або, якщо економічні терези схиляться не на користь Заходу, китайської глобальної імперії в середині чи наприкінці двадцять першого сторіччя.

Ця логіка, однак, хибує, бо такі великі політичні одиниці майже завжди утворювалися шляхом війни, саме в той спосіб, якому Айнштайнів світовий уряд має запобігти. Якщо єдиним способом уникнути ядерної війни є створити світовий уряд, а єдиний спосіб утворити світовий уряд пролягає через китайсько-американську ядерну війну, все дуже сумно.

Однак насправді жодне з цих тверджень не є цілком правдивим. Від 1945 року дедалі більше функцій виконують неурядові організації, від доброчинних установ та приватних багатонаціональних корпорацій, що працюють під державними парасольками, до федерацій на кшталт Європейського Союзу, Об'єднаних Націй та Світової організації торгівлі, що роблять замах на державний суверенітет. Звичайно, держави далі є гарантами безпеки (Об'єднані Нації у справі зупинення війн трохи успішніші, ніж Ліга Націй) та фінансів (у 2008-2009 роках рятувати капіталізм довелося урядам, що вживали надзвичайних заходів) і в будь-якому разі найближчим часом не згаснуть. Проте найефективнішим способом уникнути Ночі ще на сорок років може бути глибше обплутати держави недержавними організаціями й змусити уряди поступитися частиною суверенітету заради розв'язків, що їх неможливо отримати незалежно.

Це буде складно. Подібно до того, як часто ставалося в минулому нові виклики спонукають до нового мислення. Але якщо ми спроможемося протягом наступного півсторіччя створити інституції, здатні знайти глобальні розв'язки глобальних проблем, це все ще буде лише необхідна, але недостатня умова того, що Синґулярність виграє перегони.

Нашу ситуацію можна порівняти з тим, що відбувалося в першому, одинадцятому та сімнадцятому сторіччях, коли індекс суспільного розвитку досягав сорока трьох балів і впирався у тверду стелю. В одинадцятому розділі я припустив, що єдиним способом, яким римляни чи Сун могли б пробитися крізь стелю у першому та одинадцятому сторіччях, було те, що Європа та Китай зробили у сімнадцятому: переструктурувати географію, перекрити степову магістраль і створити магістраль океанічну. Лише тоді вони могли б купити собі безпеку від міграції, порушити питання того типу, що потребували наукової революції, й почати створювати стимули для початку промислової революції. Звичайно, ані римляни, ані Сун не могли цього зробити, відтак протягом кількох поколінь міграція, хвороби, голод та розпади держав, з кліматичними змінами на додачу, спричиняли катаклізми всеєвразійського масштабу.

Коли європейці та китайці у сімнадцятому сторіччі таки спромоглися переструктурувати географію, вони підштовхнули тверду стелю вгору, але, як ми бачили в дев'ятому розділі, не розбили її. На 1750 рік проблеми нагромадилися знову, але цього разу британські підприємці спромоглися використати час, що надала перебудова географії, і почали революцію у здобуванні енергії.

У двадцять першому сторіччі нам треба йти тим самим шляхом. Спочатку треба перебудувати політичну географію й створити простір для різноманітних глобальних інституцій, що могли б сповільнити війну та глобальну згубу. Потім треба використати виторгуваний час на проведення нової революції в добуванні енергії й розламати стелю, що її створюють викопні палива. Дальше спалювання нафти та вугілля, як у двадцятому сторіччі, призведе до Ночі навіть раніше, ніж вичерпаються вуглеводні.

Деякі фахівці з довкілля рекомендують інший підхід: закликають повернутися до простішого способу життя, що зменшує споживання енергії й відтак зупиняє глобальну згубу. Важко, однак, уявити собі, як це працюватиме. Перш ніж досягти піку в 9 мільярдів 2050 року, населення світу зросте, мабуть, ще на 3 мільярди, до того ж сотні мільйонів людей мають вибитися з надзвичайних злиднів, отже, споживатимуть більше енергії, ніж тепер. Девід Дуґлас, відповідальний за підтримність систем у фірмі "Сан майкросистемз", завважив, що, якщо кожен з цих нових людей матиме лише одну 60-ватову жарівку й триматиме її ввімкненою лише чотири години на добу, до світових енергомереж треба буде додати ще порядку шістдесяти 500-мегаватових електростанцій[520]. Міжнародна енергетична агенція очікує, що світовий попит на нафту зросте від 86 мільйонів барелів на добу 2007 року до 116 мільйонів 2030 року, і навіть тоді, за їхніми оцінками, 1,4 мільярда людей все ще не матимуть електрики.

Подвійний тягар від того, що найзлиденніші люди світу розмножуються та багатшають, робить малоймовірною можливість зменшення енергоздобутку протягом наступних п'ятдесяти років. Якщо ми використовуватимемо менше енергії на виробництво добрив чи палива на перевезення харчів, то тоді сотні мільйонів незаможних людей голодуватимуть, а Ніч настане швидше, ніж будь-що. Але якщо люди не голодують, вони потребують дедалі більше енергії. В самому Китаї щодня на дороги виїздять чотирнадцять тисяч нових автівок; 400 мільйонів людей (більше, ніж усе населення США) між 2000 та 2030 роками, можливо, полишать низько-енергетичні ферми заради високоенергетичних міст; а число мандрівників, що їздять у відпустки через моря, спалюють авіяційне паливо та зупиняються в готелях, зросте, мабуть, від 34 мільйонів 2006 року до 115 мільйонів 2020 року.

Ми не збираємося обмежувати енергоздобуток, хіба що нас змусить якась катастрофа. Отже, єдиний спосіб уникнути вичерпання ресурсів, отруєння планети чи і того, і того — знайти відновне чисте паливо.

Можливо, значну частину його дасть атомна енергія. Страхи щодо радіяції скували ядерні програми вже у сімдесяті, але кайдани можуть впасти, коли нова епоха дістане своє нове мислення. Чи, може, важливішою буде сонцева енергія: до Землі доходить лише половина однієї мільярдної від енергії, що випромінює сонце, і приблизно третину цієї енергії земля відбиває назад. Втім все одно щогодини земля отримує сонцевої енергії досить, аби задовольнити всі поточні потреби людства протягом року, — якщо ми спроможемося діставати її ефективно. Є ще альтернативи — нанотехнології та генетика можуть запропонувати докорінно нові джерела енергії. Звичайно, багато що з цього звучить як наукова фантастика, і на те, аби проголосити таку еру багатства на чисту енергію, безперечно, потрібні величезні технологічні прориви. Але, якщо ми таких проривів не зробимо, перегони виграє Ніч.

Аби перемогла Синґулярність, ми мусимо тримати собак війни на короткій шворці, подолати глобальну згубу та довести до кінця революцію енергоздобутку. Все треба зробити правильно. Ніч для перемоги потребує, аби хоча б одне з цих завдань не було виконано. Шанси видаються поганими.

Обриси прийдешнього

ехто з науковців вважає, що вже знає, хто виграє перегони, бо відповідь написано на зорях. Одного дня близько 1950 року (ніхто точно не пам'ятає, коли саме) фізик Енрико Фермі та троє його колег зустрілися за ланчем в Лос-Аламоській національній лабораторії в Нью-Мехіко. Трохи посміявшися з карикатури на летючу тарілку в Нью-Йоркері, вони, перш ніж перейти до поточних наукових проблем, трохи поговорили про позаземних істот. Раптом Фермі вибухнув: "То де ж вони?"[521]

Співрозмовники Фермі не одразу збагнули, що йшлося все ще про мешканців космічного простору. Фермі, поки їв, прокрутив у голові кілька чисел і був вражений тим, що якщо навіть зникомо мала частина з 250 мільярдів зір нашої галактики мають планети, придатні до життя[522], то в зовнішньому просторі мають юрмитися чужинці. Земля відносно молода, їй менше п'яти мільярдів років, тому деякі з цих видів мають бути значно старші та розвиненіші за нас. Навіть якщо їхні космічні кораблі так само повільні, як наші, все одно на вивчення всієї галактики їм треба щонайбільше 50 мільйонів років. То де ж вони? Чому не контактують із нами?

1967 року астрономи Йосип Шкловський та Карл Саґан запропонували протвережувальний розв'язок парадоксу Фермі. За їхніми підрахунками, якщо лише одна зоря на чверть мільйона тримає на орбіті одну придатну до життя планету, то на Чумацькому Шляху має бути мільйон потенційних чужинських цивілізацій. Те, що ми нічого не чули від жодної з них[523], має означати, що високорозвинені цивілізації завжди знищують себе. Астрономи навіть припустили, що вони неодмінно мали так вчинити протягом сторіччя після винайдення ядерної зброї, бо інакше чужинці мали б дуже багато часу на те, аби наповнити космос сигналами, що їх ми мали б сприйняти. Тоді всі свідчення (точніше брак свідчень) вказують на Ніч близько 2045 року, сторічних роковин Хіросіми та Нагасакі. (За дещо тривожним збігом, Курцвайль вказав на 2045 рік як рік Сингулярности.)

Це розумні міркування, але, як завжди, числа можна отримувати багатьма шляхами. Мільйон цивілізацій, що зазнали Ночі, є лише здогадом, а більшість розв'язків Дрейкового рівняння[524] (що запропонував 1961 року астроном Френк Дрейк як спосіб приблизно порахувати кількість цивілізацій в галактиці) насправді дають значно менші числа. Сам Дрейк порахував, що наша галактика за всю свою історію створила лише десять високорозвинених цивілізацій, а в такому разі ми можемо про позаземних чужинців нічого й не знати.

Зрештою, від парадоксу Фермі не надто багато користи, бо відповідь на запитання, чим завершаться великі перегони, лежить не на зорях, а в нашому власному минулому. Навіть якщо історія не може дати нам точних інструментів передбачання, що їх Азимов уявив собі у Фундації, вона все одно дає деякі досить вагомі натяки. Я вважаю, що лише вони дають реальні підстави для погляду в майбутнє.

На короткочасний період картини, встановлені в минулому, наводять на думку, що зсув багатства та могутности з Заходу на Схід неминучий. Перетворення в дев'ятнадцятому сторіччі давнього східного осередку на периферію Заходу дало Сходові змогу виявити переваги своєї відсталости, і остання з них — залучення величезної китайської незаможної робочої сили до глобальної капіталістичної економіки — відчувається ще й досі. Плутанина, внутрішні поділи та зовнішні війни можуть затримати Китай, як часто траплялося між сороковими роками дев'ятнадцятого та сімдесятими роками двадцятого сторіччя, але рано чи пізно — можливо, близько 2030 року і майже напевне до 2040 року — китайський валовий національний продукт перевищить продукт Сполучених Штатів. У якийсь момент двадцять першого сторіччя Китай вичерпає переваги своєї відсталости, але, коли це станеться, світовий центр економічного тяжіння все одно залишиться на Сході й буде поширюватися на південну та південно-східну Азію. Зсув могутности та багатства з Заходу на Схід у двадцять першому сторіччі так само невідворотний, як зсув зі Сходу на Захід, що відбувся у дев'ятнадцятому сторіччі.

Західно-східний зсув, безперечно, відбудеться швидше, ніж будь-коли в ранішій історії, але старий західний осередок тепер є далеко попереду в енергоздобутку на душу населення, технології та військовій потужності. Майже напевне в першій половині цього сторіччя він буде в якійсь формі підтримувати своє панування. Поки Сполучені Штати мають досить сили, аби діяти як глобальний поліціянт, великі війни відбуватимуться нечасто, подібно до того, як коли в дев'ятнадцятому сторіччі глобальним поліціянтом була Британія. Але десь між 2025 та 2050 роками американський відрив поменшає, як це було з Британією після 1870 року, і ризики нової війни будуть зростати.

Швидкі технологічні зміни можуть підсилити нестабільність, бо удоступнюють високотехнологічну зброю. Згідно зі Стивеном Мецом, професором Військового коледжу армії США, "якщо не такі самі, то паралельні технології будуть розвиватися [поза Сполученими Штатами], особливо через досяжну природу всіх цих речей. Ми досягли точки, коли поганим хлопцям не треба нічого винаходити, вони просто можуть все купити"[525]. У звіті РЕНД Корпорейшн 2001 року навіть була пропозиція, що "США та їхні військовики повинні в плануванні можливих військових конфліктів врахувати можливість того, що на 2020 рік Китай досягне значних технологічних та військових успіхів"[526].

Сполучені Штати напевне будуть першою нацією, яка створить функційного протиракетного щита, роботів та нанозброю, що зроблять участь людей застарілою, кібертехнологію, що зможе знейтралізувати чи взяти під контроль ворожих комп'ютерів та роботів, та супутники, що змілітаризують космос. Ризик лише в тім, що якщо — а це видається ймовірним — Сполучені Штати зможуть розгорнути усю чи частину цієї чудо-зброї до 2040 року, їхні лідери можуть піддатися спокусі використати тимчасову, але величезну технологічну перевагу, аби завернути свій тривалий стратегічний спад. Проте я гадаю, що це малоймовірно. Навіть у лихоманковій атмосфері 1950-х Сполучені Штати подолали спокусу вдарити по Радянському Союзові до того, як він збудує свій ядерний арсенал. Реальний ризик полягає, можливо, в тім, що інші нації, боячися американських мілітарних проривів у наступні десятиріччя, можуть вирішити радше вдарити першими, ніж відстати ще більше. 1914 року мислення такого типу зіграло велику роль у вступі Німеччини у війну.

Щоб утримати мир у бентежному двадцять першому сторіччі, потрібне величезне мистецтво керування державами. Я в цій книжці вже писав, що великі чоловіки/жінки та недолугі ідіоти ніколи не грали у творенні обрисів історії такої великої ролі, як вони собі думали. Я писав, що, замість міняти напрям історії, вони здебільшого могли пришвидшувати чи сповільнювати глибші процеси, рушієм яких були карти. Навіть найкатастрофічніші рішення, як-от війни Юстиніяна Візантійського та Хосрова Перського, початі між 530 та 630 роками н. е., лише пришвидшили розпад, що вже відбувався. Без війн Юстиніяна та Хосрова західний суспільний розвиток, можливо, почав би відновлюватися раніше, але навіть із ними розвиток зрештою стрибнув назад.

Однак після 1945 року лідери справді були здатні змінювати історію. Хрущов та Кенеді 1962 року підійшли до цього дуже близько. Ядерна зброя не залишає нам меж похибки, не дає другого шансу. Раніше помилки спричиняли занепад та загибель; тепер вони спричиняють Ніч. Вперше в історії лідерування є справді вирішальним. Можна лише сподіватися, що наша епоха, подібно до багатьох попередніх, дістане мислення, якого потребує.

В одинадцятому розділі я зробив висновок, що пояснювати, чому Захід панує, треба в термінах імовірностей, а не певностей, а стосовно великих перегонів двадцять першого сторіччя це твердження правдиве ще більшою мірою. Зараз шанси явно проти нас, але мені видається, що, якщо наша епоха здатна дістати те мислення, якого потребує, шанси стабільно зсуватимуться на користь Сингулярности.

Якщо протягом наступних п'ятдесяти років замість вуглеводнів постануть відновні чисті джерела енергії, вони могли б зменшити (хоча, безперечно, не звести до нуля) ризик того, що великі держави зчепляться за ресурси чи втягнуться у ворожнечу, що панує в дузі нестабільности. Вони могли б також сповільнити глобальну згубу, знизити тиски в дузі та піднести виробництво харчів навіть радикальніше, ніж це зробила промислова революція. Якщо робототехніка матиме досягнення, яких очікують багато науковців, розумні машини можуть врятувати багатих Європу та Японію від демографічної катастрофи й забезпечать дешеву працю та догляд, потрібний населенню, що старішає. Якщо нанотехнологія так само справдить сподівання, ми на початку 2040-х років могли б навіть почати очищати повітря та океани.

Проте наостанок є лише один прогноз, що на нього справді можна покластися: ані Ніч, ані Синґулярність насправді не виграє великі перегони. Коли настане 2045 рік (сто років по Хіросімі та Нагасакі; за Курцвайлем — час настання Сингулярности; за Шкловським та Саґаном — найпізніша дата Падіння Ночі), ми не задекларуємо кінець історії й не оголосимо переможця. Якщо (а я гадаю, так і буде) ми в середині двадцять першого сторіччя ще не допустимо Ночі, а суспільний розвиток злетить за дві тисячі очок, Синґулярність, що поставатиме, не так завершить, як перетворить перегони і, що найважливіше, змінить людську расу.

У реально довгій перспективі загрози, що так лякають нас тепер, мають дуже багато спільного з різноманітними силами, що в минулому знов і знов поштовхами зрушували еволюцію з місця. Раз за разом відносно раптові зміни довкілля створювали умови, за яких розквітали мутації й трансформували генофонд. Близько 1,8 мільйона років тому висхнення лісів східної Африки дало змогу химерам з великими мізками почуватися ліпше, ніж а habilis. Можливо, жорстока фаза льодовикового періоду близько ста тисяч років тому дала а sapiens подібну нагоду проявити себе. І тепер, у двадцять першому сторіччі, відбувається, мабуть, щось подібне.

Масове згасання вже триває, приблизно щодвадцять хвилин зникає один вид рослин чи суходільних тварин. Дослідження 2004 року дали оцінку, що в найоптимістичнішому випадку 9 відсотків з 10 мільйонів видів рослин та суходільних тварин до 2050 року зникнуть, а багато біологів очікують, що біологічна різноманітність поменшає на третину чи навіть наполовину. Дехто навіть говорить про шосте масове вимирання[527], за якого дві третини земних видів до 2100 року вимруть. Серед них можуть бути й люди, але, замість просто змести Ното з планети, жорстокі умови двадцять першого сторіччя можуть подіяти так, як це сталося 1,8 мільйона чи сто тисяч років тому, й дати змогу організмам з мізками нового типу — у цьому разі мізками, що об'єднують людину й машину, — заступити старі істоти. Не витоптавши нас, удари копит коней апокаліптичних вершників можуть зробити нам послугу й перетворити дитячі кроки до Сингулярности на новий великий стрибок.

Однак Синґулярність може бути анітрохи не менш жахливою, ніж Ніч. Згідно з уявленнями Курцвайля, кульмінація Сингулярности полягатиме у 2040-ві роки в злитті людського інтелекту з машинним, і ті з нас, хто до цього доживе, могли б у принципі жити вічно. Однак деякі люди, що мають у цьому найбільший досвід — технологи з армії США, — мають сумнів, що на цьому все зупиниться. Колишній полковник Томас Адамс, наприклад, припускає, що війна вже рухається поза "людським простором"[528], коли зброя стає "надто швидкою, надто малою, надто численною та... створює довкілля надто складне, аби люди спромоглися ним керувати". Він вважає, що технологія "швидко веде нас туди, куди ми не хочемо йти, але, можливо, ми неспроможні цього уникнути". Злиття людей та комп'ютерів може бути лише короткою фазою перед тим, як явище, що ми поблажливо називаємо "штучним" інтелектом, заступить а sapiens так само нищівно, як а sapiens заступили всіх попередніх мавполюдей.

Якщо Синґулярність приведе нас наприкінці двадцять першого сторіччя саме до цього, це означатиме кінець відомої нам біології, а з нею разом і кінець лінощів, страху та жадоби як рушіїв історії. В такому разі моя теорема Мориса — що зміни спричиняють ледащі, жадібні, лякливі люди (що рідко розуміють, що саме роблять) у пошуках легших, вигідніших та безпечніших способів робити різні речі — нарешті досягне своїх меж застосування.

Відома нам соціологія піде тим самим шляхом, хоча про те, якими правилами керуватиметься суспільство роботів, можна лише здогадуватися. До того ж Синґулярність, поза сумнівом, знищить стару географію. Давні відмінності між Сходом та Заходом на роботів не поширюватимуться.

Коли історики (якщо вони ще існуватимуть) подивляться з 2103 року назад на зсув від інтелекту на вуглецевій основі до інтелекту кремнієвого, їм це може видаватися неодмінним — так само неодмінним, як мені видаються зсуви від пошуку харчів до землеробства, від сіл до міст, від сільського господарства до промисловости. Може видаватися так само очевидним, що регіональні традиції, що розвивалися в первісних землеробських осередках від кінця льодовикового періоду, мають неодмінно злитися в єдину після-людську світову цивілізацію. Хвилювання початку двадцять першого сторіччя щодо того, чому Захід панує й чи це панування триватиме далі, можуть видаватися дещо кумедними.

Зійтися вдвох

усьому цьому є певна іронія. Я почав книжку оповіддю з розряду "а що було б, якби" про те, що китайська імперія 1848 року забрала принца Альберта заручником до Пекіна, а потім витратив одинадцять розділів на пояснення, чому такого не сталося. Я зробив висновок, що відповіддю на головне запитання цієї книжки є географія; карти, а не хлопці відправили маленького песика Ауті до Балморалу, замість відправити Альберта до Пекіна.

У дванадцятому розділі я міркував далі й припустив, що пояснити, чому Захід панує, великою мірою означає й відповісти на запитання, що буде далі. З такою самою певністю, з якою географія нав'язала панування Заходу, вона також нав'язує, що Схід надолужить відставання, використовуючи переваги своєї відсталости доти, доки його суспільний розвиток не перевищить суспільний розвиток Заходу. Але тут ми знов наштовхуємося на іронію. Піднесення суспільного розвитку завжди змінювало значення географії, і в двадцять першому сторіччі розвиток підійметься так високо, що географія взагалі втратить будь-яке значення. Єдине, що матиме значення — це перегони між Синґулярністю та Ніччю. Аби затримати Ніч, ми маємо глобалізовувати дедалі більше своїх інтересів, відтак міркування щодо того, яка з частин світу має найвищий суспільний розвиток, важитимуть дедалі менше.

Звідси випливає найглибша іронія: відповісти на перше запитання (чому Захід панує) великою мірою означає відповісти й на друге (що буде далі), але відповідь на друге запитання позбавляє перше питання значної частини його ваги. Бачення того, що буде далі, виявляє те, що, мабуть, було очевидним від самого початку — історія, що справді чогось важить, стосується не Сходу, Заходу чи якоїсь іншої частини людства. Важлива історія є глобальною та еволюційною, вона розповідає, яким чином ми від одноклітинних організмів доходимо до Сингулярности.

Упродовж усієї книжки я доводив, що ані теорії тривалої зафіксованости, ані теорії короткочасової випадковости не пояснюють історії, але тепер, ще раз, я хочу піти далі. У справді далекій перспективі на часовій осі еволюційної історії теорії тривалої зафіксованости та короткочасової випадковости насправді практично не мають значення. П'ятнадцять тисяч років тому, перед кінцем льодовикового періоду, поняття Сходу та Заходу мало що означали. Через сторіччя після нас вони знову мало що означатимуть. Їхня важливість у проміжні епохи була лише побічним ефектом географії між епохами, коли перші землероби проштовхнули суспільний розвиток за шість балів та коли перші машинопідтримувані післябіологічні істоти проштовхнуть суспільний розвиток понад позначку п'ять тисяч балів. На той час, коли це станеться — гадаю, десь між 2045 та 2103 роками, — географія вже взагалі не матиме жодного значення. Схід та Захід залишаться лише фазами, що їх ми проминули.

Навіть якби все в цій фазі відбувалося зовсім інакше, як лише можна собі уявити — якби, скажімо, Чжен Хе справді пішов до Теночтитлану, якби ми мали не атлантичну, а тихоокеанську економіку нового типу, якби відбулася китайська промислова революція, а не британська і якби Альберт поїхав до Пекіна, а не Ауті до Балморалу, — глибокі сили біології, соціології та географії все одно штовхали б історію приблизно в тому самому напрямі. Америка (чи, можливо, вона мала б назву Чженландія) стала б частиною східного осередку, а не західного, і Захід нині наздоганяв би Схід, а не навпаки, але світ все одно стиснувся б від великого розміру до малого й нині стискався б до крихітного. На початку двадцять першого сторіччя все одно домінувала б Кимерика, і незалежно від того, впала б вона чи ні, все одно відбувалися б перегони між Синґулярністю та Ніччю. І поняття Сходу та Заходу все одно втрачали б значення.

Такий висновок не має нас шокувати. Ще 1889 року, коли світ ще стискався від великого до середнього розміру, молодий поет на ім'я Редьярд Кіплінґ вже побачив частину цієї правди. Щойно повернувшися до Лондона з далеких фронтів війни, Кіплінґ прославився чудовою оповіддю про відчайдушну імперську сміливість під назвою "Балада про Схід і Захід"[529]. Це історія Камаля, прикордонного грабіжника, що вкрав лошицю англійського полковника. Син полковника стрибає на свого коня й переслідує Камаля через пустелю в гонитві епічного масштабу ("Місяць прогнали з неба вони, б'є зорю вже стукіт копит, / Вороний, мов зранений бик, біжить за ланню легкою вслід"[530]). Зрештою англієць падає. Камаль повертається до нього з піднятою рушницею. Але все завершується добре: "Очима зустрілися юнаки, і лжі не було в очах. / І братню клятву вони дали на солі і кислих хлібах"[531].

Хвильна оповідь, але всю увагу привертає перший рядок, "Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох", і здебільшого його цитують як приклад нестерпної самовдоволености Заходу дев'ятнадцятого сторіччя. Але Кіплінґ, безперечно, сподівався зовсім іншої реакції. Насправді він написав:

З погляду Кіплінґа, люди (принаймні справжні чоловіки) великою мірою однакові. Правду приховує лише географія, змушуючи нас подорожувати на край світу, аби з'ясувати, що до чого. Але в двадцять першому сторіччі зліт суспільного розвитку та стискання світу такі подорожі унепотрібнюють. Коли ми вийдемо за межі біології, не буде ані Заходу, ані Сходу, ані кордонів. Якщо ми достатньо довго відсуватимемо Ніч якнайдалі, вони зрештою зійдуться вдвох.

Чи зможемо ми це зробити? Гадаю, так. Між сьогоднішніми викликами та тими, що їх не здолали Китай династії Сун, коли притиснувся до твердої стелі тисячу років тому, та Римська імперія ще на тисячу років раніше, є велика відмінність. Тепер ми набагато краще розуміємо, що відбувається. На відміну від римлян та Сун, наша епоха ще може дістати мислення, якого потребує.

На останній сторінці своєї книжки Колапс біолог та географ Джаред Даймонд припустив, що є дві сили, що могли б урятувати світ від катастрофи: археологи (що виявляють подробиці помилок давніх суспільств) та телебачення (що оприлюднює їхні знахідки)[532]. Як археолог, що багато дивиться в телевізор, я з цим згоден, але хочу додати ще одного рятівника — історію. Лише історики можуть зібрати докупи величезну оповідь про суспільний розвиток. Лише історики можуть пояснити відмінності, що ділять людство, і як зробити, аби вони нас не знищили.

Сподіваюся, ця книжка може трохи посприяти такому процесові.