Чому Захід панує - натепер

Слон у кімнаті

гадаймо давню південноазійську оповідь про шістьох сліпців, що зустріли слона. Один доторкнувся до хобота й сказав, що слон схожий на змію; другий обмацав хвоста й порівняв слона з мотузкою; третій сперся на ногу й зробив висновок, що слон схожий на дерево, і так само інші. Важко уникнути аналогії з цією баєчкою, коли читаєш виклад теорій тривалої зафіксованости чи короткочасової випадковости стосовно західного панування. Подібно до сліпих людей, тривалісти та короткочасовці однаково доторкаються до якоїсь частини й сприймають її як цілу тварину. Індекс суспільного розвитку, навпаки, знімає пелену з наших очей. Вже немає місця нісенітницям на кшталт змій, мотузок та дерев. Кожен має визнати, що він чи вона тримається лише за одну частину звіра.

Рисунок 4.1 підбиває підсумок імпресіоністичних картин другого розділу. Наприкінці останнього льодовикового періоду клімат та екологія змовилися створити на Заході умови ранішого суспільного розвитку, ніж на Сході, і, попри кліматичну катастрофу пізнього дріясу, Захід підтримував очевидне лідерство. Маємо визнати, що стосовно давніх часів до 10 000 років до н. е. наше мистецтво різьблення ланцюговою пилкою справді дуже грубе. На Сході важко помітити будь-які вимірні зміни суспільного розвитку протягом понад чотирьох тисяч років, і навіть на Заході, де розвиток близько 11 000 років до н. е. був помітно вищий, тонкощі змін ми також втрачаємо. Втім, хоча індекс проливає лише блимке та тьмяне світло, це все одно краще, ніж нічого. До того ж він виявляє дуже важливий факт: цілком згідно з теоріями тривалої зафіксованости, Захід на старті вирвався вперед і утримався в лідерах.

Рисунок 4.2, що продовжує оповідь від 5000 до 1000 років до н. е., менш прямолінійний. Він відрізняється від рис. 4.1 такою ж мірою, як, скажімо, мотузка від змії. Подібно до мотузки та змії, ці два графіки мають схожі риси: на обох східні та західні рахунки закінчуються вище, ніж починаються, західний рахунок завжди вищий за східний. Проте є дивовижні відмінності. По-перше, на рис. 4.2 лінії підіймаються значно швидше, ніж на рис. 4.1. За дев'ять тисяч років, від 14 000 до 5000 років до н. е., західний рахунок подвоївся, тоді як східний побільшав на дві третини; протягом наступних чотирьох тисяч років, менше половини періоду, охопленого рисунком 4.1, західний рахунок потроївся, а східний побільшав у два з половиною рази. Друга відмінність у тім, що після 1300 років до н. е. ми вперше в історії бачимо спад суспільного розвитку на Заході.

У цьому розділі я намагаюся пояснити ці факти. Я вважаю, що пришвидшування та західний спад після 1300 років до н. е. фактично є двома боками того самого процесу, що його я називаю парадоксом розвитку. У наступних розділах ми побачимо, що завдяки цьому парадоксові можна не лише пояснити, чому Захід панує, а й сказати, що буде далі. Але спочатку треба докладно вивчити, що саме відбувалося між 5000 та 1000 роками до н. е.

Гарячі лінії до богів

ід чотирнадцятого до п'ятого тисячоліття до нової ери рахунки західного суспільного розвитку подвоїлися, а землеробські поселення поширилися від початкової точки на Горбистих Схилах углиб центральної Азії та до берегів Атлантики. Але до 5000 років до н. е. землеробство майже не заторкнуло Месопотамію, "землю між річками" (теперішній Ірак), навіть попри те, що вона міститься лише за кілька днів пішої ходи від Горбистих Схилів (рис. 4.3).

Втім це не дивно. Від 2003 року завдяки надтерміновим газетним повідомленням весь світ добре знає, що довкілля Іраку дуже суворе. Літні температури сягають понад 120°F, майже ніколи не буває дощів, з усіх боків тиснуть пустелі. Важко собі уявити, що землероби захотіли б тут жити, а близько 5000 років до н. е. Месопотамія була ще спекотнішою. Проте вона була вологішою й головною проблемою землеробів було не знайти воду, а дати їй раду. Мусонні вітри приносили з Індійського океану трохи дощів, хоча й недостатньо на потреби землеробства. Але можливості були б безмежні, якби землероби могли контролювати літні повені потужних Тигру та Євфрату й відводити воду до своїх полів тоді, коли її потребував врожай.

Люди, що несли землеробський спосіб життя Європою за дедалі нові горизонти чи сприймали землеробство від сусідів, постійно пристосовували традиції господарювання до нових умов. Однак перехід від поливаного дощами рільництва на Горбистих Схилах до іригаційного землеробства в Месопотамії потребував більшого. Землероби мали починати майже від нуля. Протягом двадцяти поколінь вони поліпшували канали, рови та басейни-сховища. Поступово вони зробили периферійні землі Месопотамії не лише придатними для життя, а й продуктивнішими, ніж коли-небудь були Горбисті Схили. Вони змінювали значення географії.

Інколи економісти називають цей процес відкриттям переваг відсталости. Коли люди пристосовують технології, що працювали в розвиненіших осередках, до функціювання в менш розвиненій периферії, внесені зміни часом поліпшують технологію до такого рівня, що периферія стає новим самодостатнім осередком. Близько 5000 років до н. е. таке відбувалося в південній Месопотамії, де вдосконалені канали постачали одне з найбільших міст світу, можливо, з чотирма тисячами мешканців. Такі маси людей могли будувати набагато досконаліші храми, а в одному місті, Ериду, можна простежити від 5000 до 3000 років до н. е. накладання храмів на цегляних платформах, де архітектурний план завжди той самий, але храм дедалі більшає й дістає нове оздоблення.

В Месопотамії накопичилося так багато переваг, що люди зі старого осередку на Горбистих Схилах почали створювати на затоплюваних повенями рівнинах динамічні нові суспільства. Близько 4000 років до н. е. мешканці Сузів у південно-західному Ірані збудували на рівнині, що межує з Горбистими Схилами, цегляну платформу у 250 футів завдовжки та 30 футів заввишки й перевершили навіть Ериду. Мабуть, це були підвалини великого храму, хоча розкопувачі дев'ятнадцятого сторіччя, погано обізнані у тонкощах археологічної техніки, проломилися через рештки споруди та пошкодили її. Але навіть вони не могли не помітити ознак дедалі складнішої організації, зокрема найдавніших у світі мідних прикрас, штампів та глиняних відтисків, що можуть вказувати на адміністративний контроль за товарами, а також зображень, що їх науковці називають "жерці-королі". Археологи часто уявляють собі, що регіональний володар жив у Сузах, місті, значно більшому, ніж навколишні поселення. Мешканці цих поселень могли приходити до Сузів вклонитися богам, вшанувати свого володаря та поміняти харчі на оздоби та зброю.

Або, звичайно, вони могли цього не робити — важко щось сказати на підставі свідчень настільки погано розкопаної пам'ятки. Проте археологи змушені в інтерпретуванні цього періоду покладатися на Сузи, бо нині месопотамійські міста, глибоко поховані під наносами, накопиченими за шість тисяч років повеней Тигру та Євфрату, вивчати дуже важко (до того ж, з очевидних причин, нові досліджування майже припинилися і в Ірані після Ісламської революції 1979 року, і в Іраку після нападу Садама Гусейна на Кувейт). Після 4500 років до н. е. порівнянні зміни відбувалися, мабуть, скрізь біля Тигру та Євфрату, але явно помітними з погляду археології вони стали лише після 3800 років.

Чому більшали та складнішали саме міста, залишається питанням. У шостому тисячолітті до нової ери, коли землероби лише посунули до Месопотамії, Земля досягла найтеплішої та найвологішої точки у своєму нескінченному орбітовому русі навколо сонця та хитному обертанні навколо власної осі, а близько 3800 років до н. е. світ знову почав холоднішати. Якщо ви подумали, що то була добра новина для месопотамських землеробів, то ви помиляєтеся. Холодніше літо означало слабшання дощовмісних мусонів з Індійського океану. Дощі випадали не так часто й їх важче було передбачати, отже, Месопотамія набувала схожости до випаленої місцевости, що нині показує нам CNN. Проблеми доповнювали та ускладнювали одна одну: меншання весняних дощів означало коротшання сезонів вирощування рослин, отже, зерно достигало раніше щорічного розливу Тигру та Євфрату. Системи, що їх месопотамські землероби тяжкою працею збудували протягом двох тисяч років, перестали працювати.

Зміни клімату поставили месопотамійців перед важким вибором. Вони могли заховати голови в пісок, що насувався на їхні поля, та жити далі як зазвичай, але ціною нічогонероблення були б нестача харчів, злидні і, можливо, голод. Можна було натомість мігрувати до регіонів, менш залежних від мусонів, але землеробам не так легко покинути свої виплекані поля. В будь-якому разі Горбисті Схили — місце, куди найлегше було б піти — вже були вщент напаковані поселеннями. 2006 року археологи знайшли у Тель Браку в північно-східній Сирії два масових поховання, датованих близько 3800 років до н. е. У могилах були молоді люди, можливо, жертви масової різанини. Повернення до перенаселених, неспокійних Горбистих Схилів було, мабуть, не надто привабливим варіянтом вибору.

Якби досить багато месопотамійців нічого не робили чи повтікали, цей новий осередок міг би загинути. Проте постав третій варіянт. Люди могли полишити свої селища, але зібратися у кількох великих містах і лишитися в Месопотамії. Це видається алогічним: якщо врожаї меншають, скупчення більшого числа людей на меншій території має лише погіршити ситуацію. Але, схоже, деякі месопотамійці усвідомили, що, якщо більше людей працюватимуть разом, можна буде створити більші іригаційні системи й затримувати воду від повеней до того часу, коли достигне врожай. Тоді можна годувати більше гірняків, що добувають мідь, більше ковалів, що роблять оздоби, зброю та знаряддя, та більше торгівців, що доправляють ці товари до різних місць. Цей спосіб дій був таким успішним, що близько 3000 років до н. е. бронза (стоп міді та трохи цини[89]) здебільшого заступила камінь як матеріял на зброю та більшість знаряддя, від чого різко повищала ефективність вояків та робітників.

Втім на цьому етапі вже потрібна була організація. Відповіддю було централізоване врядування. Близько 3300 років до н. е. люди видряпували на маленьких глиняних табличках такі складні записи про свою діяльність, що більшість археологів називають ці символи письмом (навіть якщо читати його могла лише вузька верства письменної еліти). Малі поселення, що не могли підтримувати таку складну діяльність, зникали, тоді як одне з них, Урук, перетворилося на справжнє місто з десь двадцятьма тисячами мешканців.

Месопотамійці винайшли менеджування, збори та письмові довідки — важкий тягар сьогоднішнього життя багатьох із нас, навряд чи згаданий у піднесених оповідях про людські досягнення. Але в наступних розділах ми побачимо, що ці винаходи належали до найважливіших рушіїв суспільного розвитку. Організація перетворила поселення Горбистих Схилів та долини ріки Хуанхе на міста, держави та імперії; організаційні провали спричиняли їхній занепад. Організатори є водночас героями та лиходіями нашої оповіді.

Напевне, народжування організації за умов висихання мусонів було травматичним. Ми могли б змалювати колони брудних зневірених голодних людей, що тягнуться до Уруку під сірим сухим небом подібно до сезонних робітників Оклахоми, однак без візків чи машин, не кажучи вже про брак Нового курсу[90]. Мабуть, треба уявити собі також обурення селян, їхнє небажання віддавати владу зарозумілим чиновникам, що намагаються реквізувати їхні поля чи зерно. Наслідком часто мали бути повстання. Урук легко міг загинути. Принаймні так сталося з багатьма містами-конкурентами.

Ми ніколи не знатимемо біографій давніх провідників, що тягли Урук далі. Археологи припускають, що вони були пов'язані з храмами. На це вказують численні свідчення, що підтримують одне одне, як жердини у вігвамі. Наприклад, під час розкопування храмів знайдено стоси тарелів однакового розміру, відомих під назвою "чаш зі скісними краями", мабуть, для роздавання їжі. Найраніші глиняні таблички з грубо видряпаними символами походять здебільшого з храмів, і символом "пайки" на них є обрис чаші зі скісними краями. А з розвитком систем письма, коли таку інформацію вже можна було записувати, таблички повідомляють, що храми контролювали великі території з іригаційними системами та працівників, що їх обслуговували.

Самі храми швидко повиростали до велетенських пам'ятників, які спричиняли почуття власної малости в громад, що їх збудували. Довжелезні сходи вели до приміщень стофутової висоти, де фахівці радилися з богами. Якщо святилища десятого тисячоліття, що їх ми бачили в другому розділі, були підсилювачами звернень до духів, то потужний храм четвертого тисячоліття в Уруку був системою громадського звертання, вартою Лед Зепелін. Боги, не бувши глухими, не могли цього не почути.

Саме ці волання до богів привернули мене до археології. Десь у 1970-і роки батьки повели нас із сестрою подивитися фільм за класичним романом Едит Несбіт Діти залізниці. Гадаю, він мені сподобався, але найбільше мене захопив короткий фільм, показаний перед тим. До того вечора я був у захваті від Аполо. 11 і мріяв бути астронавтом, але під впливом документального фільму за книжкою Ериха фон Денікена Колісниці богів? я усвідомив, Що маю йти в археологію.

Так само, як Артур Кларк у 2001 (ця книжка вийшла друком того самого 1968 року, що й Колісниці богів?), фон Денікен стверджував, що в давні часи Землю відвідали космічні чужинці й навчили людей великих секретів. На відміну від Кларка, фон Денікен наполягав на тім, що (а) він нічого не вигадав і (б) чужинці приходили знов і знов. Вони надихнули людей створити Стоунгендж та єгипетські піраміди; Юдейська Біблія та індійські епоси дають описи їхнього космічного корабля та ядерної зброї. За фон Денікеном, підставою тверджень королів багатьох ранніх цивілізацій, що вони спілкувалися з надлюдськими істотами з неба, було те, що давні королі справді спілкувалися з надлюдськими істотами з неба.

Свідчення слабкі (м'яко кажучи), але обґрунтування безперечно економічне. Багато людей в це повірили, фон Денікен продав 60 мільйонів книжок. Він і досі має багато фанів. Кілька років тому, коли я думав про щось своє під час готування барбекю, мене звинуватили — цілком серйозно — у належності до таємної кабали археологів, що приховують такі факти.

Науковцям часто закидають, що вони позбавляють світ дива. Але ж вони це роблять, бо сподіваються віддати належне місце правді. У нашому випадку правда полягає в тім, що пояснення боговитих месопотамських королів потребує космічних гостей не більше, ніж пояснення еволюції Ното sapiens — моменту 2001. Релігійні фахівці були потрібні від початку землеробства, і є всі ознаки того, що, коли вищі сили полишили людство напризволяще та забрали дощі, месопотамійці інстинктивно звернулися до жерців із вимогою спеціяльно звернутися до богів та запитати, що їм робити. В ті часи ключем до виживання була організація, отже, що більше люди виконували настанови жерців, то на ліпше мав змінюватися стан речей (звичайно, за умови, що поради жерців були справді розумними).

Ці два процеси мали підживлювати один одного, їхня логіка так само циркулярна, як у фон Денікена, але переконливіша. Амбітні люди, що заявляли про свій особливий доступ до богів, казали, що аби боги їх почули, потрібні розкішні храми, ретельно виконувані церемонії та велике багатство. Діставши це, вони могли повернутися на 180 градусів і вказати на чудові храми, ретельно виконувані церемонії та велике багатство як доказ того, що вони справді близькі до богів — зрештою, хто, крім божих обранців, міг би все це мати? На той час, коли близько 2700 років до н. е. літописці почали такі речі записувати, месопотамійські королі навіть оголошували богів своїми предками. Інколи, як-от (за моїм припущенням) в Уруку, передавання влади людям, що мали гарячі лінії до богів, творило дива. А коли диво не відбувалося, як, напевне, траплялося нерідко, від того залишалося дуже мало такого, що могли б розкопати археологи.

Урук став не лише містом, а й державою, з централізованими інституціями, що призначали податки, приймали рішення, що об'єднували громаду, і підтримували все це силою. Кілька чоловіків (очевидно, не жінок) обіймали найвищі посади; більші групи вояків, землевласників, торгівців та письменних чиновників їм допомагали. Практично всі заради міцнішання держави мали поступитися частиною свободи, але то була ціна успіху в тяжкі часи. Громади, що платили цю ціну, могли залучити більше людей, багатства та енергії, ніж переддержавні суспільства.

Після 3500 років до н. е. міста та держави піднесли суспільний розвиток Месопотамії й поширили його назовні, як колись землеробські поселення поширилися за межі Горбистих Схилів. Матеріяльна культура в урукському стилі (чаші зі скісними краями, письмові таблички, розкішні храми) поширилася до Сирії та Ірану. Дискусії щодо того, як це відбувалося, дуже подібні до дискусій щодо початкового поширювання землеробства. Мабуть, мешканці густонаселеного, високоорганізованого півдня Месопотамії колонізували слабко осілу, менш централізовану північ. Габуба Кабіра в центральній Сирії має такий вигляд, наче хтось склонував околиці Уруку та перекинув їх на тисячу миль. А Тель Брак, що був великим містом набагато раніше, ніж винайдено чаші зі скісними краями, справляє таке враження, наче місцева громада запозичувала та вибирала лише деякі зі звичаїв, винайдених в Уруку. Селяни, що ледве зводили кінці з кінцями й бачили успіх месопотамських міст, могли дозволити місцевим жерцям перетворитися на королів, а амбітні жерці, бачивши розквіт релігійних лідерів Уруку, могли умовляти, обманювати чи застрашувати селян, аби їм надали таких самих повноважень. У будь-якому разі люди, що віддавали перевагу землеробському способові життя, могли опиратися утворюванню держави не більше, ніж мисливці-збирачі за кілька тисяч років до того могли протидіяти становленню землеробства.

Втілювання богів

оки близько 5000 років до н. е. перші землероби тяжко працювали, аби виростити зерно на рівнинах Месопотамії, ще безстрашніші сміливці вирушали з долини Йордану через Синайську пустелю випробовувати свій талан біля Нілу. Єгипет мав мало придатних до одомашнювання рослин і відставав від Горбистих Схилів у запроваджуванні землеробства, але новий стиль життя одразу пишно розквітнув, коли туди завезли потрібне насіння та тварин. Ніл щороку розливався саме тоді, коли цього потребував врожай, а великі оази, багаті на дощі, підтримували землеробство далеко на територіях, де нині пустеля.

Проте ці переваги означали, що зникнення мусонів близько 3800 років до н. е. завдало Єгиптові навіть більшої шкоди, ніж Месопотамії. Багато єгиптян полишили свої оази та скупчилися в долині Нілу, де було багато води, але мало землі, особливо в Верхньому Єгипті[91], де долина вужча. Як і в Месопотамії, розв'язати проблему могла лише організація. Розкопані поховання свідчать, що лідери поселень Верхнього Єгипту грали і військову, і релігійну ролі. Успішні керівники багатішали, коли їхні поселення здобували нові землі; неуспішні керівники зникали. Отже, на 3300 роки до н. е. сформувалися три невеликі держави. Кожна з них мала багате кладовище, де ранніх королів — якщо це для них не зависокий титул — у супроводі золота, зброї та імпорту з Месопотамії покладали спочивати в похованнях, що мавпували месопотамійську архітектуру.

Королівства воювали, аж поки на 3100 роки до н. е. лишилося одне. В цій точці масштаби королівських пам'ятників почали вибухово більшати, до того ж раптово з'явилося єгипетське єрогліфічне письмо. Напевне, письмом володіла лише вузька група, як у Месопотамії, проте від самого початку єгипетські тексти містили не лише бюрократичні звіти, а й оповіді. Один знаменний напис каже, що король Верхнього Єгипту на ім'я Нармер близько 3100 року до н. е. завоював Нижній Єгипет, тоді як згідно з іншим тут брав участь дехто на ім'я Король Скорпіон[92]. Пізніші тексти згадують також завойовника на ім'я Менес (можливо, це та сама особа, що Нармер). Попри заплутаність деталей, основна оповідь очевидна: близько 3100 року до н. е. долину Нілу об'єднано в найбільшому королівстві з усіх, що доти бачив світ. Його населення могло досягати мільйона осіб.

Після 3100 року до н. е. матеріяльна культура Верхнього Єгипту швидко поширилася на всю долину Нілу. Можливо, нижньоєгиптяни (чи добровільно, чи через потребу не програти змагання) наслідували верхньоєгипетський спосіб життя подібно до того, як на кілька тисяч років раніше відбувалася експансія землеробства, чи до того, як культура Уруку розповсюджувалася в тогочасній Месопотамії. Проте цього разу ми маємо явні свідчення, що населення Верхнього Єгипту, зорганізоване в державу, зростало швидше, ніж сільське населення Нижнього Єгипту, й що політична уніфікація частково зводилася до південно-північної колонізації.

Попри всі спільні риси експансія Уруку в Месопотамію після 3500 року до н. е. та верхньоєгипетська експансія після 3300 року до н. е. мали різні наслідки. По-перше, саме тоді, коли Нармер/Менес/Король Скорпіон після 3100 року до н. е. взявся підкорювати Нижній Єгипет, експансія Уруку раптово припинилася. Сам Урук згорів, а більшість пізніших поселень з матеріяльною культурою в урукському стилі збезлюділи. Чому — лишається загадкою. Коли близько 2700 року до н. е. в текстах постає більше інформації, південні месопотамійці, що тепер називали себе шумерами, були поділені між тридцятьма п'ятьма містами-державами, кожна зі своїм боговитим королем. Після розпаду Уруку найбільшим західним осередком став об'єднаний Єгипет.

Чому Єгипет та Месопотамія розійшлися, досі ніхто не пояснив. Можливо, Єгипет, із його єдиною річковою долиною та дельтою, кількома оазами та пустельним оточенням, було легше завойовувати, ніж Месопотамію з двома річками, численними притоками, де міг триматися опір, та навколишніми горбами, де було чимало цілком життєздатних суперників. Чи, можливо, Нармер тощо просто приймав кращі рішення, ніж нині безіменні королі Уруку. Чи, може, вирішальним був якийсь цілком інший чинник. (До цього питання я повернуся пізніше.)

Є ще одна велика відмінність між Месопотамією та Єгиптом. Шумерські королі проголошували себе богоподібними, а єгипетські королі проголошували себе богами. Серіял про Зоряну браму, відгалузок від фон-Денікенової книжки, пропонує просте пояснення: Нармер та його гурт були справжніми космонавтами, тоді як королі Уруку були просто друзями космонавтів. Але хоч як це привабливо простолінійно, немає жодних свідчень на підтвердження, тоді як є досить багато свідчень про те, що фараони (так називали єгипетських королів) дуже багато робили заради пропагування свого образу в ореолі боговитости.

Самовибожнювання більшість теперішніх людей сприймають як психічний відхил; п'ять тисяч років тому це також не було загальником. То як то сталося? Нармер та його друзі не залишили звітів (боги не мусять пояснювати свої вчинки), тому найліпший ключ до розв'язку міститься у значно пізніших оповідях про Александра Великого з Македонії. Александер завоював Єгипет 332 року до н. е. та проголосив себе фараоном. Борючися за владу з власними генералами, він вважав за потрібне поширити чутку, що він, подібно до раніших фараонів, справді був богом. Македонці сприйняли це не надто серйозно, тому Александер підвищив ставки. Коли його армія досягла теперішнього Пакистану, він зібрав десятьох місцевих мудреців і наказав їм, під загрозою смертної кари за неправильну відповідь, відповісти на десять його найглибших запитань. Коли дійшла черга сьомого мудреця, Александер спитав його: "Як може людина стати богом?"[93] Філософ відповів просто: "Якщо зробить те, чого людина зробити неспроможна"[94]. Легко собі уявити, як Александер шкребе потилицю та гадає: "Чи я знаю когось, хто нещодавно зробив таке, чого ніхто досі зробити не міг? — І, мабуть, сам собі дає очевидну відповідь, — Так. Це я. Я здолав Перську імперію. Цього не міг зробити жоден смертний. Я — бог, і годі почуватися погано після вбивства друзів, що мені заперечували".

Можливо, Александер чи його прихильники все це вигадали, але насправді реальність цієї оповіді важить не більше, ніж той факт, що 320 року до н. е. найкращим способом, у який король міг поширити ідею про свою боговитість, були надлюдські військові здобутки. Можна лише здогадуватися, чи такий спосіб був найкращим трьома тисячами років раніше, але, об'єднавши долину Нілу, Король Скорпіон, Нармер та/чи Менес безперечно зробили те, чого годі було сподіватися від смертної людини. Самовибожнювання стало прийнятним, мабуть, саме через злиття боговитого короля з великим завойовником.

Це був не єдиний вдалий хід фараонів. Перші королі Верхнього Єгипту напевне мали набути таких самих організаційних навичок, як зверхники Уруку, переконати людей віддати їм ресурси та визнати центральне врядування, а пізніші фараони вже мали місцеві еліти з цілої долини Нілу за своїх менеджерів. Фараони збудували нову столицю в Мемфісі, стратегічно вдало розташованому між Верхнім та Нижнім Єгиптом, і залучили до себе регіональних Грандів. В Мемфісі фараони розподілили контроль за призначанням на посади й надали кишеньковим аристократам, що долучилися до системи, повноваження підтримувати її функціювання. Місцеві зверхники визискували прибутки з селян, намагаючися дістати якомога більше й водночас не зробити життя селян неможливим. Потім вони передавали кошти вгору ланцюгом і тим самим ланцюгом отримували за це згори королівську прихильність.

Успіх фараонів залежав частково від політиканів та підлабузників, а частково від пишних видовищ. Статус богів, а не просто їхніх друзів, безперечно полегшував завдання. Яка місцева "шишка" не захоче працювати на бога? Аби ще підстрахуватися, фараони створили потужну символьну мову. Незабаром після 2700 року до н. е. художники короля Джосера винайшли стилі різьблення єрогліфів та подавання імен богокоролів, що проіснували п'ятсот років. Джосер розумів теологічну вразливість факту, що безсмертна істота вмирає, і винайшов вершинний символ королівської влади в Єгипті — піраміди, де мали перебувати боговиті трупи. 450-футова Велика Піраміда короля Хуфу, збудована близько 2550 року до н. е., залишалася найвищою спорудою в світі, аж поки 1880 року н. е. її не перевершив Кельнський собор в Німеччині. А найважчою спорудою вона лишається й досі — її вага десь близько мільйона тонн. Споруджували її тисячі робітників, що протягом десятиріч добували каміння, перевозили його Нілом, потім тягли до місця призначення. Так зване робітниче поселення біля підніжжя піраміди належало свого часу до найбільших міст світу. Завдання нагодувати робітників та організувати їхній рух потребувало величезного стрибка чисельности та повноважень чиновництва, а приєднування до робітничих бригад давало трансформаційний досвід селянам, що до того ніколи не полишали домівок. Якщо до появи пірамід хтось мав сумнів щодо боговитости фараонів, то після їхнього постання такі сумніви, безперечно, зникли.

Шумерські міста-держави рухалися в тому самому напрямі, але значно повільніше та обережніше. Згідно з текстами, кожне місто було поділене на "громади", що складалися з багатьох моногамних родин. На чолі кожної громади була одна родина, що організовувала її землю та працю. Решта родин були поранжовані, деякі працювали на полях, інші займалися ремеслами, виконуючи свої квоти в обмін на пайки. На чолі найбільших та найбагатших громад теоретично були боги, під їхньою орудою могли бути тисячі акрів землі та сотні працівників. Чоловіки, що керували цими громадами для богів, зазвичай були міськими лідерами, а король очолював громаду бога, що був міським патроном. Обов'язком короля було дбати про інтереси бога, свого патрона. Якщо король виконував свої обов'язки добре, його бог процвітав; якщо погано — богові акції падали.

Після 2500 року до н. е. почалися проблеми. Вдосконалене землеробство давало людям змогу утримувати більші родини, зростання населення спричиняло конкуренцію за добру землю та ефективніші способи воювати за неї. Деякі міста перемагали й підкоряли інших. Теологічні ускладнення були так само делікатними, як смерть єгипетських богокоролів: якщо король дбав про інтереси свого патрона бога, то що робити, коли його підкорює інший король, що діє в інтересах іншого бога? Жерці запропонували теорію "храмового міста", що робила релігійну єрархію та інтереси богів незалежними від королів. Успішні королі у відповідь проголосили себе чимось більшим, ніж представники богів. Близько 2440 року до н. е. один король проголосив себе сином бога, свого патрона, а в обігу з'явилися поеми про те, як король Уруку Гільгамеш мандрував поза цим світом у пошуку безсмертя. Разом вони утворили Епос про Гільгамеша, найдавніший світовий шедевр, що зберігся до нашого часу.

Володарі шукали нових місць демонстрації своєї могутности. Одним із них був, мабуть, Королівський цвинтар в Урі, найвизначніша археологічна знахідка в Месопотамії. Розкішні золоті та срібні вироби, покладені до могил, подібно до фараонових пірамід, наводять на думку про понадсмертний статус померлих, а сімдесят чотири людини, яких отруєно, аби супроводжувати королеву Пуабі до іншого світу, свідчать про те, що боротьба володарів за родинні зв'язки з богами могла бути поганою новиною з погляду простих шумерців.

Конфлікт досяг вершини близько 2350 року до н. е. Були бурхливі повстання, збройні напади та революційний перерозподіл майна та священних прав. 2334 року чоловік на ім'я Сарґон (що, досить підозріло, означає "законний володар" — можливо, він узяв це ім'я після захоплення влади) заснував нове місто, Акад. Можливо, воно лежить під Багдадом і — що не дивно — досі не розкопане. Глиняні таблички з інших поселень свідчать, що, замість битися з іншими шумерськими королями, Сарґон грабував Сирію та Ліван доти, доки зміг оплачувати повновартісну армію в п'ять тисяч осіб. Тоді він повернувся до шумерців і заходився дипломатією та збурюванням підкорювати їхні міста.

У підручниках Сарґона часто називають першим у світі будівником імперії, але насправді те, що робив він та його акадські послідовники, не надто сильно відрізняється від діяльности єгипетських об'єднувачів вісьмома сторіччями раніше. Сам Сарґон не став богом, але його онук Нарамсин близько 2240 року до н. е., після придушення повстання, оголосив, що вісім шумерських богів запрошують його до своїх лав. Шумерські художники почали зображувати Нарамсина більшим за реальний розмір і з традиційними атрибутами боговитости, рогами.

До 2230 року до н. е. двійко західних осередків у Шумері та Єгипті потужно затулили первісний осередок на Горбистих Схилах. У відповідь на екологічні проблеми люди будували міста; у відповідь на конкуренцію між містами вони створили мільйонні держави, де панували боги чи боговиті королі й керували чиновники. Позаяк боротьба в осередку сприяла суспільному розвиткові, мережа міст поширилася на простіші землеробські поселення Сирії та Леванту та через Іран до кордонів теперішнього Туркменистану. На Криті скоро теж почали будувати палаци; імпозантні кам'яні храми піднеслися вгору на Мальті; укріплені міста поцяткували південно-східне узбережжя Іспанії. Далі на північ і на захід землероби заповнили всі екологічно прийнятні ніші, а на найдальшому окрайку західного світу, де Атлантичний океан товчеться біля холодних берегів Британії, постав Стоунгендж, найзагадковіший пам'ятник з усіх, що за оцінками забрав 30 мільйонів годин праці. Якби хтось із фон-Денікенових космонавтів відвідав Землю близько 2230 року до н. е., він, мабуть, дійшов би висновку, що далі в чужинських втручаннях немає потреби: розумні шимпанзе стабільно штовхали суспільний розвиток вгору.

Дикий Захід

овернення ще через п'ятдесят років шокувало б космонавтів. Від одного кінця західного осередку до іншого держави розпадалися, люди воювали та полишали свої домівки. Протягом кількох наступних тисяч років низка руйнацій (слово, що звучить нейтрально, але охоплює жахливе розмаїття масових убивств, лиха, воєн та злиднів) відправила Захід у дикий галоп. І на запитання, хто чи що зруйнував суспільний розвиток, ми дістаємо дивовижну відповідь: суспільний розвиток має винуватити себе.

Одним з головних способів, що ними люди намагалися поліпшити себе, завжди був рух інформації, товарів та самих людей. Те, чого багато тут, може бути забраклим і цінним ось там. В результаті громади на всіх рівнях суспільства з'єднуються дедалі складнішим павутинням. Чотири тисячі років тому храмам та палацам належала найліпша земля, але замість поділити її між селянськими родинами, що намагалися вирощувати все потрібне, централізована бюрократія вешталася цими землями та казала людям, що вони мають вирощувати. Поселення з землею, доброю на злаки, могло вирощувати лише пшеницю, інше на схилі горба могло робити вино, а третє спеціялізувалося на оброблянні металу. Чиновники могли перерозподіляти їхні вироби, знімати пінку на свої потреби, заощаджувати щось на випадок надзвичайних ситуацій та розподіляти решту як пайки. Це почалося в Уруку близько 3500 року до н. е., а тисячу років по тому стало нормою.

Мало того, королі надсилали один одному корисливі подарунки. Єгипетські фараони, багаті на золото та зерно, дарували ці товари молодшим очільникам ліванських міст, а ті у відповідь надсилали ароматний кедр, бо Єгиптові бракувало доброї деревини. Не зробити належного подарунка було дуже необачно. Обмін подарунками вкорінився у психології та посадових стосунках так само, як у економіці, але він досить ефективно сприяв рухові товарів, людей та ідей. Королі на кінцях цього ланцюжка та багато торгівців на проміжних ланках багатішали.

Нині ми зазвичай вважаємо неефективною "командну економіку", коли король, диктатор чи политбюро вказують кожному, що йому робити. Проте давніші цивілізації від них залежали. Можливо, у світі, де бракує довіри та законів, що змушують працювати ринок, це найкращий можливий варіянт. Але він ніколи не був єдиним, тому поряд із королівськими та жрецькими підприємствами завжди рясніли скромніші незалежні торгівці. Сусіди займалися бартером, міняючи сир на хліб чи допомагаючи викопати туалет за догляд за дитиною. Мешканці міст та сіл торгували на ярмарках. Мандрівні ремісники завантажували горщики та сковорідки на віслюків та сновигали по дорогах. А на краях королівства, де засіяні поля доходили до пустелі чи гір, селяни за хліб та бронзову зброю вимінювали в пастухів чи мисливців-збирачів молоко, сир, вовну та тварин.

Найвідоміша оповідь про ці події походить з Юдейської Біблії. Яків був успішним пастухом на горбах біля Хеврону, там, де тепер західний берег Йордану. Він мав дванадцять синів, але лише одинадцятому, Йосипові, подарував квітчасте вбрання. Роздратовані десятеро старших братів продали барвисто вбраного батькового улюбленця торгівцям рабами, що прямували до Єгипту. Кілька років по тому, коли в Хевроні забракло харчів, Яків відрядив десятьох старших синів до Єгипту по зерно. Там вони зустріли місцевого високопосадовця, і ним виявився їхній брат Йосип, що з рабів піднявся високо щаблями фараонової служби (за загальним визнанням, після строку у в'язниці за спробу крадіжки; звичайно, його обмовили). У чудовій ілюстрації складности рішення, чи варто довіряти торгівцям, брати не здивувалися, коли невпізнаний Йосип зробив вигляд, що має їх за підглядачів і запроторив до в'язниці. Зрештою, оповідь закінчується щасливо — Яків, його сини та їхні отари переходять до Єгипту. "І набули вони володінь, — каже Біблія, — і вони розродилися й сильно розмножилися"[95].

Оповідь про Йосипа складено десь у шістнадцятому сторіччі до н. е., коли люди, що їхні імена натепер втрачено, вже протягом двох тисяч років дотримувалися того самого сценарію. Обличчя аморитів з околиць Сирійської пустелі та кутїїв з гір Ірану були знайомі в містах Месопотамії, куди вони приходили як торгівці та робітники; так само "азійців" (за тодішнім всеохопним єгипетським терміном) знали в долині Нілу. Зростання суспільного розвитку переплело економіки, суспільства та культури осередків та їхніх сусідів, що мало наслідком більшання осередків, посилювало їхнє володіння довкіллям та надавало нового руху суспільному розвиткові. Але ціною зростання складности було зростання вразливости. Це було й залишається центральним складником парадоксу суспільного розвитку.

Близько 2200 років до н. е., коли син богокороля Нарамсина Шаркалі-шарі, так само боговитий, керував Месопотамією зі своєї тронної зали в Акаді, щось пішло не так. Гарві Вайс, археолог з Єльського університету, який розкопував стоянку Тель Лейлан у Сирії, вважає, що він знає, що то було. Тель Лейлан був містом з двадцятьма тисячами мешканців у часи Сарґона, близько 2300 років до н. е., і містом-привидом через сто років. У пошуках пояснень геологи з Вайсового гурту з мікроскопічних досліджень осадів виявили, що саме перед 2200 роком до н. е. в ґрунті Тель Лейлана та сусідніх стоянок різко побільшав вміст пороху. Іригаційні канали замулилися, можливо, через поменшання дощів, і люди полишили ці місця.

За тисячу миль звідти, в долині Нілу, щось також пішло не так. В оповіді про Йосипа фараон покладався на тлумачів снів, що передбачали результати землеробства, а справжні фараони мали пристроя під назвою нілометр, що міряв рівні повеней і заздалегідь попереджав про добрі та погані врожаї. Написи з записами деяких його показів свідчать, що близько 2200 року до н. е. повені різко поменшали. Єгипет також сухішав.

Давніше, близько 3800 років до н. е., сухіша погода піднесла Урук до величі й спричинила війни, що об'єднали Єгипет. В складнішому, взаємопов'язаному світі кінця третього тисячоліття до нової ери полишання міст, як-от Тель Лейлана, означало також зникнення торгівлі, а від неї залежали ще й аморити та азійці. Це було, наче якби брати Йосипа прийшли до Єгипту купувати зерно й нікого там не побачили. Вони могли б повернутися до Хеврона і сказати батькові, що він має голодувати, або могли б піти далі у фараонові землі, торгувати чи працювати за харчі, коли це було можливо, і битися за них чи красти, коли заробити їх було неможливо.

За інших обставин акадська та єгипетська міліція могла б придушити таких зайд (економічних мігрантів чи злочинців, залежно від вашого кута зору), але близько 2200 років до н. е. такі озброєні формування розпадалися самі. Деякі месопотамійці бачили в акадських королях жорстоких завойовників, і, коли у 2190-і роки до н. е. боговитий за припущенням Шаркалі-шарі не впорався з посталими проблемами, багато жрецьких родин вирішили не мати з ним справи. Його армії розтанули, генерали проголосили себе королями, банди аморитів захопили цілі міста. Менш ніж за десять років імперія розпалася. Кожне місто само дбало про себе. Шумерський літописець писав: "Хто тоді був королем? А хто не був королем?"[96]

В Єгипті нагромаджувалася напруга між двором та аристократією. Король Пепі II, що сидів на троні протягом шістдесятьох років, виявився нездатним впоратися з викликами. Поки члени його двору інтригували проти нього та один проти одного, локальні еліти взяли справу в свої руки. На той час, коли близько 2160 року до н. е. заколот посадив на трон нову династію, в Нижньому Єгипті вже були десятки незалежних володарів та некеровних азійських банд, що грабували селян. Що ще гірше, у громадянську війну з фараоном Нижнього Єгипту час від часу втручалися високі жерці великого храму Амона в Тебах, що далі набували дедалі величніших титулів.

Десь на 2150 рік до н. е. Єгипет та Акад розпалися на кишенькові державки, що билися з вигнанцями та між собою за частки поменшалого продукту, виробленого в землеробських господарствах. Деякі воєначальники процвітали, але загальна інтонація кількох збережених текстів розпачлива. У деяких текстах бачимо натяки на те, що криза мала відгук і поза осередком. Археологам важко сказати, коли події в одному регіоні пов'язані з тим, що відбувається в іншому й ніколи не можна недооцінювати можливість простого збігу. Проте важко не помітити ширшу картину в пожежах у найбільших будівлях Греції; загибелі мальтійських храмів та спустошенні іспанських берегових фортець, все це від 2200 до 2150 року до н. е.

Більші, складніші системи західного осередку залежали від регулярних потоків людей, товарів та інформації, а раптові зміни, як-от сухіша погода в Тель Лейлані чи стареча неспроможність Пепі, їх переривали. Руйнації, як-от посуха та міграція після 2200 року до н. е., не мали спричинити хаосу але вони ефективно крутили історичну рулетку Могло трапитися будь-що, принаймні протягом короткого часу Якби Пепі мав радника, подібного до Йосипа, він міг би перетворити важкі часи на свою перевагу; якби Шаркалішарі вів розумнішу політику щодо своїх генералів та жерців, його імперія, можливо, протрималася б. Натомість головним наслідком у Месопотамії було те, що місто Ур скористалося з колапсу Акаду й утворило нову імперію, меншу за Акадську але ліпше нам відому завдяки примусовим чиновникам, що видавали дуже багато податкових квитанцій. Вже оприлюднено сорок тисяч, і ще тисячі чекають вивчення.

Шульґі, що посів трон Уру 2094 року до н. е., проголосив себе богом та запровадив культ особи. Він навіть дав Урові нову музичну форму, "Гімн Шульґі", що вихваляв його майстерність в усьому, від співів до пророцтв, і робив його зловісно схожим на північнокорейського диктатора-актора Кім Чен Іра. Проте, попри всі таланти Шульґі, по його смерти 2047 року до н. е. його імперія протягом кількох років також вибухнула ізсередини. У 2030-і роки грабіжницькі напади стали такою серйозною проблемою, що Ур відгородився від аморитів стомильною стіною. 2028 року міста все одно почали виходити з податкової системи Уру і близько 2020 року державні фінанси зазнали краху. Як повтор падіння Акаду, почав лютувати голод, коли деякі генерали спробували реквізувати зерно на потреби Уру, а інші оголосили себе незалежними. У шумерській поемі Плач за Уром читаємо: "Голод заполонив місто, як вода. Люди хапають повітря, наче оточені водою. Король важко дихає в своєму палаці, сам-один, його люди покидали зброю..."[97]. 2004 року до н. е. нападники сплюндрували Ур і забрали його останнього короля у рабство.

Месопотамія розпалася, водночас Єгипет знову об'єднався. 2056 року до н. е. у Тебах високі жерці Верхнього Єгипту, що тепер діяли як самодостатні королі, перемогли своїх основних суперників, а 2040 року встановили панування в усій долині Нілу. На 2000 рік до н. е. західний осередок мав майже такий самий вигляд, як за тисячу років до того, з Єгиптом, об'єднаним під владою богокороля, і Месопотамією, поділеною на міста-держави під владою королів, що в найліпшому випадку були лише богоподібними.

Тоді, понад чотири тисячі років тому, розмитий дикий рух західного осередку наочно виявив деякі фундаментальні сили суспільного розвитку. Суспільний розвиток не є подарунком чи закляттям, що наклав на людство Кларків моноліт чи фон-Денікенові чужинці. Це щось таке, що ми робимо самі, але не на свій власний розсуд. Як я писав у вступі, основою є те, що ми ледащі, жадібні та лякливі й завжди шукаємо легших, вигідніших чи безпечніших способів робити різні речі. Від піднесення Уруку до Тебійського другого об'єднання Єгипту лінощі, жадоба та/чи страх спричиняли кожен поштовх суспільного розвитку вгору. Але люди не можуть штовхати поступ так, як самі хочуть; кожен поштовх залежить від усіх попередніх поштовхів. Суспільний розвиток кумулятивний, це справа приростових кроків, і робити їх треба в правильному порядку. Близько 3100 років до н. е. бюрократію, подібну до пізнішої на тисячу років системи Уру під владою Шульґі, зверхники Уруку могли зорганізувати не з більшим успіхом, ніж Вільям Завойовник міг би будувати комп'ютери в середньовічній Англії. Як каже прислів'я янкі, туди звідси не перестрибнути. Ця кумулятивна картина пояснює також, чому вищання суспільного розвитку постійно швидшає: кожна новація додається до попередніх та дає внесок у наступні, тобто що вищий суспільний розвиток, то швидше його зростання.

Але перебіг новацій ніколи не був спокійним. Новації означають зміни, що приносять радість та біль однаковою мірою. Суспільний розвиток творить переможців та невдах, нові класи багатих та незаможних, нові стосунки між чоловіками та жінками, між старими та молодими. Він навіть створює нові осередки, коли переваги відсталости підсилюють тих, хто до того був маргіналом. Його зростання залежить від того, що суспільства більшають, складнішають, керувати ними стає важче. Що вищий розвиток, то більше він створює загроз самому собі. Звідси парадокс: суспільний розвиток створює сили, що його підточують. Коли вони виходять з-під контролю — а особливо коли зміни довкілля примножують непевність — можуть настати хаос, руїна та колапс, як це сталося близько 2200 років до н. е. А в наступних розділах ми побачимо, що парадокс суспільного розвитку великою мірою пояснює, чому не можуть бути правильними теорії тривалої зафіксованости.

Смуга братів

опри хаос, що охопив західний осередок після 2200 року до н. е., це не була Ніч. Колапсів, що відбулися після 2200 року, на рисунку 4.2 навіть не видно[98]. Це може бути недооцінкою масштабу руйнації, але, навіть якщо так, одне цілком очевидно: на 2000 рік до н. е. суспільний розвиток був майже на 50 відсотків вищий, ніж близько 3000 року до н. е. Суспільний розвиток зростав, західні суспільства більшали та складнішали.

До того ж осередки змінювалися по-різному. Жоден месопотамійський володар після 2000 року до н. е. не проголошував себе богом, і навіть у Єгипті фараони втратили частину свого блиску. Статуї та поезія другого тисячоліття до н. е. зображують фараонів войовничішими, знудженішими від світу та розчарованішими, ніж у третьому тисячолітті. Це має бути пов'язане з тим, що державна влада скоротилася: хоча палаци та храми далі були важливими, тепер більше землі та торгівлі було в приватних руках.

Однак найважливішою причиною того, що руйнація не повернула годинника назад, було дальше поширювання осередку через кризи й проникання до периферійних місцевостей, що знаходили нові переваги у своїй відсталості і проштовхувалися до осередку. Від Ірану до Криту люди адаптували палаци в єгипетському та месопотамському стилі та перерозподільчу економіку до плинного, часто бурхливого прикордоння з дощоживленим землеробством. На межі королі більше покладалися на військову силу ніж у іригаційних осередках, і дуже мало зазіхали на боговитість. Можливо, було важко прикидатися богоподібними, коли володарі Єгипту та Шумеру видавалися непорівнянно величнішими.

І ще раз: піднесення суспільного розвитку змінило значення географії. Доступ до басейну великої ріки у третьому тисячолітті до нової ери був критичним для розвитку, а в другому тисячолітті навіть більше переваг давало перебування на північному краю старого осередку. Пастухи на території теперішньої України близько 4000 років до н. е. одомашнили коней, а дві тисячі років по тому приборкувачі коней у степах теперішнього Казахстану почали запрягати цих потужних тварин у легкі двоколісні візки. Кілька степових пастухів, що їздили у колісницях, не впливали на осередок, але, якщо хтось мав змогу заплатити за тисячі колісниць і діставав їх, це вже була геть зовсім інша справа. Колісниці — це не танки, що трощать ворожі шереги (саме так їх полюбляють показувати режисери фільмів про вояків у сандаліях і з мечами), але армії з багатьма лучниками на рухливих колісницях робили старомодну штовханину піших вояків застарілою.

Переваги колісниць очевидні, але армії, що добре засвоїли якусь тактичну систему, часто повільно адаптують іншу. Запроваджування корпусів добре вишколених колісничників могло перетворити точковий порядок піхотних армій на хаос і привести до влади цілком нові еліти. Попри фрагментарність свідчень, видається, що єгиптяни та месопотамійці з їхніми глибоко вкоріненими єрархіями дуже неповорітко запроваджували нові системи ведення бою. Нові північні держави, як-от загадкові хурити, що, як видається, мігрували до північної Месопотамії та Сирії з Кавказу після 2200 років до н. е., були гнучкішими. Степові зв'язки хуритів давали їм легкий доступ до нової зброї, а їхня менш жорстка суспільна структура, можливо, створювала менше бар'єрів проти адаптації. Ані вони, ані касити з західного Ірану, ані хети з Анатолії[99], гіксоси з теперішнього Ізраїлю та Йорданії чи мікенці з Греції не мали організації, порівнянної з Єгиптом чи месопотамійським містом Вавилоном. Але натоді це не мало значення, бо колісниці давали цим доти периферійним народам таку перевагу в веденні війни, що вони могли грабувати своїх старших багатших сусідів чи навіть перемагати їх. Гіксоси наполегливо йшли до Єгипту, близько 1720 року до н. е. збудували власне місто, а 1674 року до н. е. захопили трон. Хети 1595 року до н. е. здолали Вавилон, а касити невдовзі взяли гору над месопотамійськими містами. Близько 1500 року до н. е. хурити створили королівство Мітані, а мікенці завоювали Крит (рис. 4.4).

Це були бурхливі часи, але в великому масштабі перевороти лише збільшували осередок і не спричиняли спадів розвитку. У Месопотамії головним наслідком поневолювання, депортацій, масових убивств та грабунків було те, що місцевих володарів заступили імігранти з півночі. У Єгипті, де 1552 року до н. е. повстання під орудою Теб вибили з країни гіксосів, не відбулося навіть таких змін. Проте на 1500 рік до н. е. навколо північного краю старого осередку сформувалися нові королівства, що розвивалися дуже швидко й силою проклали собі шлях до збільшеного варіянту цього осередку. Великі держави тепер були пов'язані так щільно, що історики називають наступні три сторіччя Міжнародною ерою.

Торгівля стрімко зростала. Нею переповнені королівські тексти, а листи чотирнадцятого сторіччя, знайдені в Амарні в Єгипті, показують, як королі Бабилону, Єгипту та нових потужних держав Асирії, Мітані та хетів торгуються за посади, просять подарунків та одружують принцес. Вони створили спільну дипломатичну мову й зверталися один до одного, як до братів. Володарів другого ряду, виключених з клубу великої влади, вони називали "слугами", але щодо рангу можна було передомовлятися. Наприклад, Ахіява (імовірно, грецька держава) була потужною силою на кордоні. В архіві Амарни листів з Ахіяви немає, але коли король хетів у договорі тринадцятого сторіччя перелічує "королів, рівних мені за рангом"[100], він називає "короля Єгипту, короля Бабилону, короля Асирії та короля Ахіяви". Проте, добре подумавши, Ахіяву він зі списку викреслює.

Що більше "брати" мали до діла один з одним, то жорсткішим ставало їхнє братнє суперництво. Вторгнення гіксосів у вісімнадцятому сторіччі до н. е. травмувало єгипетську еліту, розхитало їхнє відчуття, що непрохідні пустелі захищали їх від нападів. Налаштовані відвернути будь-що подібне, вони перетворили свою доволі ненадійну міліцію на постійну армію з кар'єрними офіцерами та новітнім колісничним військом. До 1500 року до н. е. вони просунулися узбережжям Середземного моря до Сирії, набудувавши по дорозі фортів.

Близько 1400 років до н. е. почалася стародавня гонитва озброєнь і ті, хто відстав, мали чималі проблеми. Між 1350 та 1320 роками до н. е. хети та асирійці проковтнули Мітані. Асирія втрутилася у вавилонську громадянську війну, а близько 1300 року до н. е. хети зруйнували Арцаву, ще одного сусіда. Хети та єгипетські королі вели смертельну холодну війну, зі шпигунами та таємними операціями, за контроль над сирійськими містами-державами. 1274 року до н. е. війна перетворилася на гарячу, й біля Кадеша зійшлися найбільші армії світу, десь тридцять тисяч піших вояків та п'ять тисяч колісниць з кожного боку. Рамзес II, єгипетський фараон, явно потрапив у пастку. Позаяк він був богом, це, звичайно, не становило проблеми, і в оповіді, виставленій у щонайменше сімох храмах, Рамзес нам розповідає, що він шаленів, як Рембо:

"Потім, — каже Рамзес, — "підлий керівник хетів" благав миру" (принаймні міг би).

Видобувати військову історію з пихатих розповідей богокоролів нелегко, але всі інші свідчення говорять, що, прямо супротивно до своїх хвастощів, Рамзес того дня ледве уникнув засідки хетів. Хети просувалися далі узбережжям до 1258 року до н. е. і зупинилися лише через те, що встряли у нові війни, з Асирією в горах південно-східної Анатолії та з грецькими авантюристами на західному березі Анатолії. Деякі історики вважають, що Гомерова Іліада, грецька епічна поема, написана п'ятьма сторіччями пізніше, віддалено відбиває війну 1220-х років до н. е., коли грецькі сили оточили Трою, васальне місто хетів, а 1225 року до н. е. далеко на південному сході ще жахливіша облога скінчилася тим, що Асирія спустошила Вавилон.

Це була немилосердна боротьба. Поразка могла означати цілковите знищення — чоловіків вбивали, жінок та дітей забирали у рабство, міста перетворювали на купи уламків та прирікали на забуття. Отже, заради перемоги жертвували усім. Постали нові мілітаризовані еліти, значно багатші за своїх попередників, їхня внутрішня ворожнеча набула нової гостроти. Королі зміцнювали свої палаци чи будували собі цілком нові міста, де нижчі верстви не порушували б їхнього спокою. Податки та вимоги примусової праці різко зросли, злітали вгору борги аристократів, що позичали гроші на розкішне життя, а селяни, аби вижити, мусили закладати свої врожаї. Королі зображували себе пастирями своїх людей, але здебільшого стригли своїх овець, замість захищати їх. Вони боролися за контроль над працею та примушували цілі народи працювати у своїх будівельних проектах. Євреї, що гарували в фараонових містах, віддалені нащадки синів Якова, що колись мігрували до Єгипту з такими високими надіями, просто найвідоміші з цього поневоленого населення.

Після 1500 років до н. е. державна влада зміцніла, західний осередок поширювався далі. Грецьку кераміку знайдено на берегах Сицилії, Сардинії та в північній Італії. Це дає підстави припустити, що інші товари, цінніші, але археологічно менш видні, також пересувалися на великі відстані. Археологи, що пірнали біля берегів Анатолії, виявили дивовижні свідчення про механіку торгівлі. Наприклад, на кораблі, що розбився біля Улубуруну близько 1326 року до н. е., було міді та цини досить, щоб зробити десять тонн бронзи, а ще чорне дерево та слонова кістка з тропічної Африки, кедри з Лівану, скло з Сирії та зброя з Греції та території теперішнього Ізраїлю. Якщо стисло, команда корабля, так само строката, як вантаж, збирала, мабуть, потроху будь-чого, що могло дати зиск, по кілька виробів у кожному порту на своєму шляху.

Береги Середземного моря також опинилися в осередку. Багаті могили, що містять бронзову зброю, наводять на думку, що сільські ватажки на Сардинії та Сицилії перетворилися на королів, а з текстів дізнаємося, що молоді чоловіки з цих островів полишали свої села й шукали долі як найманці у війнах. Сардинійці діставалися Вавилона і навіть теперішнього Судану, де єгипетські армії просувалися на південь у пошуках золота, знищували по дорозі тамтешні держави й будували храми. Ще далі, у Швеції, провідників ховали з колісницями, символом найвищого статусу в осередку, та іншим привозним військовим обладунком для посмертного використання, зокрема гострими бронзовими мечами.

Коли Середземне море перетворилося на нове прикордоння, зростання суспільного розвитку знов змінило значення географії. У четвертому тисячолітті до нової ери розвиток іригації та міст зробив долини великих річок у Єгипті та Месопотамії ціннішим майном, ніж старий осередок на Горбистих Схилах, а в другому тисячолітті вибух торгівлі з віддаленими країнами зробив ще ціннішим доступ до широких водних шляхів Середземного моря. Після 1500 років до н. е. бурхливий західний осередок увійшов у нову еру поширювання.

Десять тисяч ґуо під небом

рхеологи часто страждають від недуги, що її я називаю єгипетськими заздрощами. Не важить, де ми копаємо чи що викопуємо, все одно завжди видається, що якби то був Єгипет, ми знайшли б щось іще краще. Тому відчуваєш певне полегшення від того, що єгипетські заздрощі зачіпають людей і в інших ділянках життя. 1995 року державний секретар Сун Цзянь, один з провідних адміністраторів у китайській науці, здійснив офіційний візит до Єгипту. Йому не надто сподобалося чути від археологів, що єгипетські старожитності давніші за китайські, тому по поверненні до Пекіна він вирішив з'ясувати, як воно насправді, й започаткував проект Хронологія трьох династій. По чотирьох роках та двох мільйонах доларів було повідомлено про знахідки. Старожитності з Єгипту справді давніші за китайські. Але тепер ми принаймні точно знаємо, на скільки давніші.

У другому розділі ми побачили, що землеробський спосіб життя почав розвиватися на Заході близько 9500 років до н. е., на понад дві тисячі років раніше, ніж у Китаї. Близько 4000 років до н. е. землеробство поширилося на периферійні території, зокрема Єгипет та Месопотамію, а коли після 3800 року до н. е. мусони зсунулися на південь, ці нові землероби заради самозбереження створили нові міста та держави. Схід також мав багато сухих периферійних територій, але на 3800 роки до н. е. землеробство їх ще майже не заторкнуло, тому настання холоднішої та сухішої погоди не спричинило піднесення міст та держав. Натомість життя землеробів, мабуть, полегшало, коли теплі вологі долини рік Янцзи та Хуанхе стали трохи сухішими та придатнішими до освоювання. Хоч як це важко уявити собі нині, але долина Хуанхе близько 4000 років до н. е. була здебільшого субтропічним лісом і на місці теперішніх закоркованих машинами вулиць Пекіна сурмили слони.

На відміну від Єгипту та Месопотамії, у Китаї четвертого тисячоліття до нової ери замість переходу до міст та держав відбувалося стабільне невидовищне зростання населення. На ділянках, звільнених від лісів, поставали нові поселення; старі селища переростали в містечка. Що ліпше люди давали собі раду зі здобуванням енергії, то більше вони множилися й більше тиснули самі на себе. Отже, подібно до мешканців Заходу, вони майстрували та експериментували, шукали шляхів вичавити якомога більше з ґрунтів, ефективніше самоорганізовуватися та забирати бажані речі в інших. Більші поселення оточено міцними укріпленнями з насипної землі, що наводить на думку про конфлікти, а деякі поселення закладено більш впорядкованим чином, що наводить на думку про планування на рівні громади. Будинки побільшали, в них знайдено більше предметів, що вказує на повільне зростання рівнів життя. Зросли й відмінності між будинками, що може означати, що багатші селяни відокремлювали себе від сусідів. Деякі археологи вважають, що розподіл знарядь в будинках виявляє також появу ґендерних відмінностей. В кількох місцях, зокрема в Шаньдуні (рис. 4.5), деякі люди — здебільшого чоловіки — знайшли місце останнього спочинку у великих могилах з більшою кількістю пожертв, ніж в інших, а в кількох могилах знайдено навіть майстерно вирізьблені нефритові прикраси.

Хоч які гарні ці нефритові речі, археологам, що розкопують китайські стоянки, задатовані близько 2500 років до н. е., все одно важко уникнути єгипетських заздрощів. Вони не знаходять Великих пірамід чи королівських написів. Фактично їхні відкриття здебільшого подібні до археологічних знахідок у західних стоянках, задатованих близько 4000 років до н. е., тобто до виникнення перших міст та держав. Схід рухався таким самим шляхом, як Захід, але відставав щонайменше на п'ятнадцять сторіч і, згідно з графіком, між 2500 та 2000 роками до н. е. Схід зазнав трансформацій, дуже подібних до того, що бачив Захід між 4000 та 3500 роками до н. е.

Скрізь у долинах великих річок зміни пошвидшали, але виникла цікава картина. Найшвидші зміни відбувалися не на найширших рівнинах з найбагатшими ґрунтами, а на обмежених територіях, звідки людям, що програли боротьбу за ресурси в межах поселення чи війну між поселеннями, не було куди піти в пошуках нової домівки. На одній з невеликих рівнин Шаньдуна археологи знайшли взірець поселень нового типу, що сформувався між 2500 та 2000 роками до н. е. Одне велике місто, десь на п'ять тисяч мешканців, оточене меншими містечками-сателітами, що мали свої ще менші сателіти-села. Подібну картину, десь на півтори тисячі років давнішу, виявлено біля Сузів у південно-західному Ірані. Мабуть, таке відбувається завжди, коли політичний контроль здобуває одна громада.

Судячи з розкішних поховальних предметів у могилах деяких чоловіків, справжні королі, можливо, з'явилися в Шаньдуні після 2500 року до н. е. Кілька могил містять дуже гарні нефритові предмети, а в одній знайдено бірюзове вбрання, що дуже нагадує корону. Найцікавішою знахідкою є, втім, скромний черепок з Дингуна. Коли цей на позір непримітний уламок сірої кераміки з'явився з-під землі, розкопувані просто кинули його до кошика з іншими знахідками. Але коли його почистили в лабораторії, то побачили, що на поверхні видряпано одинадцять символів, пов'язаних з пізнішими китайськими написами, але відмінних від них. Постало питання, чи не була то верхівка айсберга широко розповсюдженого писання на псувних матеріялах? Чи мали шаньдунські королі чиновників, що залагоджували їхні справи, подібно до помічників на тисячу років раніших володарів Уруку в Месопотамії? Може бути, проте інші археологи, завваживши незвичний спосіб ідентифікації напису, запитують, чи його правильно задатовано і взагалі чи це не підробка. Відповідь дадуть лише дальші відкриття. Втім, було чи не було письмо, але володарі шаньдунських громад безперечно були могутніми. Близько 2200 років до н. е. приношення в жертву людей було звичайною справою, а деякі могили стали об'єктами культу предків.

Хто були ці зверхники? Деякі ключі може дати Таосі, стоянка, заглиблена на чотириста миль в долину ріки Фен. Це найбільше відоме поселення тих часів, що мало десь десять тисяч мешканців. Один з перших китайських палаців стояв, можливо, на величезній платформі з насипної землі, хоча єдиним прямим свідченням є оздоблений фрагмент зруйнованої стіни, знайдений у ямі. (До цього я ще повернуся.)

В Таосі розкопано тисячі поховань, що вказують на круту суспільну єрархію. Дев'ять з десяти могил невеликі, дуже мало пожертв. Приблизно одна з десяти більша, але одна зі ста (завжди чоловіча) — величезна. Деякі велетенські могили містили по дві сотні пожертв, зокрема вази, розмальовані драконами, нефритові прикраси та цілих свиней, пожертвуваних, але не з'їдених. За дивовижною аналогією з Цзяху, передісторичним цвинтарем, що ми обговорювали у другому розділі, в найбагатших могилах містилися музичні інструменти: глиняні чи дерев'яні барабани з крокодилячої шкіри, великі кам'яні дзвони та химерний мідний дзвіночок.

Коли в другому розділі йшлося про Цзяху, я згадував теорію археолога Кван-чі Чана, згідно з якою східні королі постали з передісторичних шаманів, що використовували алкоголь, музику та повторювані ритуали, аби переконати себе (та інших), що вони подорожували до світу духів і розмовляли з предками та богами. Коли Чан запропонував цю ідею, Цзяху ще не розкопали й він міг простежити свідчення лише приблизно до 3500 років до н. е. Втім, вказуючи на Таосі та подібні стоянки, він припускав, що релігійні та королівські символи давнього Китаю викристаліли саме між 2500 та 2000 роками до н. е. Близько двох тисяч років по тому в конфуційському підручнику з церемоній Ритуали Чжоу інструменти всіх тих типів, що знайдено в могилах у Таосі, перелічено як належні до елітних ритуалів.

Чан вважав, що інші літературні пам'ятки часів Ритуалів Чжоу також виявляють дещо про період до 2000 року до н. е. Один з найважливіших пасажів, хоча також і найзагадковіших, походить з книжки Весни та осені пана Люя[102], огляду корисних знань, що його склав 239 року до н. е. такий собі Люй Бувей, головний міністр держави Цинь. Люй проголосив: "Шлях Неба — коло, шлях Землі — квадрат. Мудрі королі дотримуються цього взірця"[103]. Мудрими королями названо нащадків високого бога Ді, а останній з цих мудрих королів, Юй, за припущенням, врятував людство, викопавши дренувальні канали під час повені ріки Хуанхе. В іншому тексті бачимо: "Якби не Юй, ми були б рибами"[104]. Далі йдеться про те, що вдячні люди зробили Юя своїм королем і він започаткував першу цілком людську династію Китаю, Ся.

Люй Бувей вірив у точність своєї оповіді. Є записи про те, що поблизу головного ринку столиці він повісив над її текстом тисячу золотих монет і запропонував гроші будь-кому хто покаже, що в ній треба додати чи вилучити хоча б одне слово. (На щастя, видавці вже не вимагають цього від авторів.) Але, попри зворушливу віру Люя, король Юй видається не правдоподібнішим, ніж Ной, західна версія бездоганного чоловіка, що врятував людство від потопу. Більшість істориків вважають мудрих королів цілковитою фікцією. Проте Кван-чі чан вважає, що книжка Люя зберігала правдиву, хоча й спотворену інформацію про кінець третього тисячоліття до нової ери, часи, коли на Сході формувалося щось подібне до королівської влади.

Чан побачив зв'язок між оповіддю Люя про те, що королі взяли за взірець круглість неба та квадратовість землі, та конґом, нефритовою посудиною, що з'явилася в багатих могилах в долині Янцзи близько 2500 років до н. е., а потім поширилася до Таосі та інших місць. Конґ — це нефритовий куб із просвердленим циліндричним отвором; коло та квадрат символізують єдність неба та землі. Коло-квадрат залишався емблемою могутности королівської влади до 1912 року н. е, коли впала остання китайська династія. Якщо ви продеретесь крізь натовп до Забороненого міста в Пекіні та зазирнете до темних внутрішніх приміщень палаців, то побачите, що ті самі символи — квадратова основа трону, кругла стеля — повторюються знов і знов.

Чан припустив, що, можливо, у часи Люя ще зберігалася пам'ять про давніх жерців-королів, що говорили про рух між цим світом та світом духів і використовували конґи як символи своєї влади. Чан писав, що 2500-2000 роки до н. е. — це "епоха нефритового конґа, період, коли шаманізм та політика об'єднали сили й постав панівний клас, базований на монополії шаманізму"[105]. Найдосконаліші конґи були королівським скарбом, найбільший з них, із вирізьбленими зображеннями духів та тварин, дістав у археологів (чий гумор передбачити неможливо) назву Кінґ Конґ.

Якщо Чан правий, релігійні фахівці перетворилися на панівну еліту між 2500 та 2000 роками до н. е., великою мірою так само, як у Месопотамії на тисячу років раніше. Нефрит, музику та храми на платформах з натоптаної землі вони використовували як підсилювачі своїх звернень до богів. Одне місто навіть мало святилище в формі конґа (звичайно, невелике, лише двадцять футів у поперечнику, і лише на низькій платформі).

Близько 2300 років до н. е. Таосі був подібний до Уруку під час становлення, з палацами, платформами та зверхниками в перебігу набування боговитости. Аж раптом цього не сталося. Елітний комплекс був зруйнований — саме тому, як я зазначав трохи вище, єдиним слідом палацу є фрагмент стінової панелі, що його знайшли у засміченій ямі. Сорок скелетів, деякі розчленовані чи з устромленою в них зброєю, опинилися в канаві, де стояв палац, деякі з найбільших могил на цвинтарі пограбовано. Таосі зсівся до половини свого попереднього розміру, а лише за кілька миль звідти виросло нове велике місто.

Одна з вад археології полягає в тім, що ми часто бачимо наслідки того, що робили люди, але не бачимо причин. Ми можемо розпалити пристрасті (Варвари спалили Таосі! Таосі зруйнувала громадянська війна! Внутрішні чвари роздерли Таосі на дві частини! Новий сусіда пригноблює Таосі! тощо), але навряд чи зможемо сказати, що ж відбулося насправді. У цьому випадку найкраще, що можна зробити, це розглянути падіння Таосі як частину ширшого процесу. Близько 2000 років до н. е. мешканці полишили й найбільші стоянки в Шаньдуні, населення меншало в усьому північному Китаї — звичайно, у той самий час, коли посуха, голод та політичний колапс виснажували Єгипет та Месопотамію. Чи могли кліматичні зміни спричинити кризу в масштабі цілого Старого Світу?

Якби в Таосі фіксували рівні повеней хуанхеметром, подібним до єгипетського нілометра, або якби китайські археологи провадили мікроморфологічні досліджування, подібні до студій в сирійському Тель Лейлані, ми могли б щось сказати, але свідчень такого типу немає. Ми могли б ретельно пошукати інформацію в літературних оповідях, написаних через дві тисячі років після цих подій, хоча, так само як у разі оповідей про мудрих королів, ми не можемо сказати, чи багато їхні автори реально знали про такі давні часи.

"Під час врядування Юя, — читаємо в Веснах та осенях пана Люя, — під небом було десять тисяч ґуо"[106]. Припускаючи, що ґуо — це "замок", тобто маленька політична одиниця, базована на оточеному стінами місті, багато археологів вважають, що це досить добрий опис долини Хуанхе між 2500 та 2000 роками до н. е. Деякі науковці далі доводять, що король Юй існував насправді й що він поклав кінець епосі десяти тисяч ґуо та нав'язав їм врядування династії Ся. Літературні джерела навіть дають кліматичну причину, хоча, замість порохових улоговин типу месопотамійських, вони говорять про сильні зливи кожні дев'ять років з десяти, і саме тому Юй мусив осушувати долину Хуанхе. Щось подібне справді могло відбуватися; ще двадцять років тому, до того, як Хуанхе почала в деяких місцях пересихати, люди називали її "лихом Китаю", бо вона щороку розливалася і в середньому один раз на сторіччя міняла річище, спричиняючи величезні руйнації та вбиваючи тисячі людей.

Можливо, оповідь про Юя базується на реальній катастрофі в околі 2000 року до н. е. Чи, можливо, це лише фольклорна легенда. Ми просто не знаємо. Однак, ще раз, причини змін невідомі, проте наслідки очевидні. Міста Шаньдуна та долини Фен близько 2000 року до н. е. відкинуло назад (Таосі навіть мав монументальну платформу двадцять футів заввишки та двісті футів завширшки), а переваги відсталости, такі важливі в історії Заходу, зіграли свою роль і тут, і ще грандіозніші монументи почали заповнювати колишній затон, долину Ілю.

Нам бракує свідчень, аби пояснити, чому саме, але ілюйці не обмежувалися копіюванням Таосі. Вони створили цілком новий архітектурний стиль: замість традиційних у північному Китаї протягом тисячі років великих будівель, що їх було легко бачити й до них доступитися з усіх боків, стали будувати вкладені палаци, з внутрішніми дворами, оточеними коридорами під дахом, і лише кількома входами. Потім вони заховали палаци за високими стінами з утоптаної землі. Трактувати архітектуру — справа складна, проте ілюйський стиль може означати, що, коли влада жерців через плинне прикордоння поширилася до долини Ілю, стосунки між володарями та підданцями змінилися в нових напрямах, можливо єрархійніших.

Можна вважати цей момент східним Уруком, коли одна громада залишила позаду всі інші та перетворилася на державу з володарями, що заради виконання своїх рішень могли застосовувати силу й підвищувати податки, що платили підлеглі. Такою громадою був Ерлітоу, що між 1900 та 1700 роками до н. е. вибухово перетворився на справжнє місто з 25 000 мешканців. Багато китайських археологів вважають, що Ерлітоу був столицею династії Ся, яку начебто заснував мудрий король Юй. Некитайські науковці з цим не погоджуються і вказують, що літературні поклики на Ся починаються лише через тисячу років по тому, як Ерлітоу збезлюдів. Вони припускають, що Ся, разом із королем Юєм, може бути вигадкою. Ці критики звинувачують китайських науковців, у найкращому разі, в легковірності щодо мітології, а в найгіршому — в дріб'язковій пропаганді, що зміцнює китайську національну ідентичність, відсуваючи її джерела якомога далі в минуле. Не дивно, що такі аргументи неприйнятні.

Ця дискусія здебільшого перебуває поза темою, що нас нині цікавить, але цілком уникнути її ми не можемо. Особисто я вважаю, що династія Ся реально існувала й що Ерлітоу був її столицею, навіть якщо оповіді про Юя здебільшого належать до фольклору. У наступному розділі ми побачимо, що пізніші китайські історики досить добре передавали імена. Це виявлялося щоразу, коли їх можна було перевірити, і я просто не можу собі уявити, щоб Юй та Ся були чистою вигадкою.

Хоч би що там було насправді, Юй, Ся чи хтось іще, хто врядував у Ерлітоу, міг керувати працею в цілком новому масштабі та збудувати в новому замкненому стилі низки палаців і, можливо, храм предків на платформі з натоптаної землі. Будівництво однієї платформи, що тримає перший палац, мало забрати десь сто тисяч робочих днів. За чверть милі від неї археологи знайшли шлак, тиглі та форми на виливання бронзи, розсіяні на території близько двох акрів. Мідь була відома від 3000 років до н. е., але досить довго залишалася забавкою, використовуваною здебільшого на прикраси. Близько 1900 років до н. е., коли був заснований Ерлітоу, бронзова зброя ще була рідкісною, а камінь, кістки та мушлі залишалися звичними матеріялами, що з них в першому тисячолітті до н. е. ще довго робили зброю. Отже, ливарня в Ерлітоу була квантовим стрибком над ранішими ремеслами. Вона виробляла зброю та ремісничі знаряддя, що напевне посприяли успіхові міста, а також знаменні ритуальні предмети: дзвони, подібні до раніших зразків з Таосі, таблички з інкрустованими бірюзовими очима, тваринами та рогами, ритуальний посуд, що мав у діяметрі фут чи більше. Форми, винайдені в Ерлітоу (триніжки цзя, казанки дія, наливальні чаші цзюе, глечики для підігрівання вина хе), стали найпотужнішими східними підсилювачами релігійних послань, заступили нефритові конґи й домінували в ритуалах протягом наступної тисячі років.

Ці великі посудини знайдено лише в Ерлітоу, і якщо Чан правий у тім, що королівська влада походила від королівських претензій на місце на перетині цього та надприродного світів, то бронзовий ритуальний посуд був, мабуть, не менш важливий для влади в Ерлітоу, ніж бронзові мечі. Король Ерлітоу мав найпотужнішого підсилювача, зверхники менших ґуо могли зробити висновок, що має сенс кооперуватися з чоловіком, що його духи чують найкраще.

Однак королеві бронзовий посуд мав бути не лише знаряддям, а й головним болем. Він був надзвичайно дорогий, потребував армій ремісників та тонн і тонн міді, цини та палива — всього цього в долині Ілю було мало. На додачу до виокремлення маленького королівства (за здогадними оцінками деяких археологів на підставі картини поселень, воно займало близько двох тисяч квадратових миль) Ерлітоу мав би виряджати колоністів по сировину. Дунсяфен, наприклад, що містився на багатих на мідь горбах за сто миль від Ерлітоу, мав кераміку, подібну до кераміки Ерлітоу, та великі завали відходів від топлення міді, але зовсім не мав палаців, багатих могил чи форм на виливання посуду, не кажучи вже про сам посуд. Можливо, археологи розкопували не там, де треба, але ж вони шукали там протягом тривалого часу. Найімовірніше, мідь добували та збагачували в Дунсяфені, а потім відправляли до Ерлітоу. Це був перший колоніяльний режим Сходу.

Провідник предків

ідсталість може мати переваги, але має й вади теж, принаймні в тім, що щойно периферія пробивається до давнішого осередку, одразу виявляється, що їй треба конфронтувати з іншими периферіями, також сповненими рішучости пробитися туди само. Близько 1650 року до н. е. Ерлітоу був найосяйнішим містом Сходу, його храми виблискували бронзовими казанами та відлунювали дзвонами та курантами. Проте лише один день пішого переходу від Хуанхе переносив авантурного міщука до бурхливого світу фортець та пересварених феодалів. Два скелети, знайдені в ямі лише за сорок миль від великого міста, мають непомильні ознаки скальпування.

Стосунки між Ерлітоу та цим диким прикордонням могли бути доволі подібними до стосунків месопотамської Акадської імперії та аморитами, де торгівля та грабіж були однаково притаманні обом сторонам доти, доки щось не порушувало рівноваги. Переворот на Сході постає в образі фортеці під назвою Яньші, збудованої близько 1600 років до н. е. лише за п'ять миль від Ерлітоу. Пізніші літературні джерела кажуть, що десь у ці часи нова група Шан скинула династію Ся. У найдавніших знахідках з Яньші матеріяльні стилі Ерлітоу постають у поєднанні з традиціями півночі Хуанхе. Більшість китайських археологів (а цього разу й багато некитайських) вважають, що Шан перетнули Хуанхе близько 1600 років до н. е., перемогли Ерлітоу та збудували Яньші, аби перевершити своїх переможених, але цивілізованіших ворогів. Ерлітоу занепадав, Яньші розквітав і перетворювався на велике місто, аж поки близько 1500 року до н. е. королі Шан вирішили, мабуть, що вже не було потреби надто пильнувати своїх колишніх ворогів, і відтак пересунулися на п'ятдесят миль на схід до нового міста Ченчжоу.

Видається так, що все, що вміли робити в Ерлітоу, в Ченчжоу робили краще чи принаймні більшим. Ченчжоу має внутрішнє місто приблизно такого розміру, як в Ерлітоу, але ще й цілу квадратову милю передмість із власною величезною стіною з натоптаної землі. За оцінками, щоб її збудувати, потрібно було вісім років праці десяти тисяч робітників. Пізніша поема пише про будівництво такої стіни: "Вони з гуркотом насипали землю / Вони натоптували її з глухим стукотом / Вони били в стіни з гучним брязкотом / Вони різьбили та карбували їх з ніжним дзеленчанням"[107]. Ченчжоу напевне відлунював гуркотом, стукотом, брязкотом та дзенькотом. Місто потребувало не одної, а кількох ливарень на бронзу; після лише однієї з них залишилося звалище відходів площею у вісім акрів. Ритуальний посуд Ченчжоу продовжував традицію Ерлітоу, але був, звичайно, величніший. Один бронзовий казан, поспіхом закопаний близько 1300 року до н. е. (можливо, під час нападу), був три фути заввишки й важив триста фунтів.

Ченчжоу поширив також колоніялізм Ерлітоу. За чотириста миль, за Янцзи, гірники в пошуках міді перелопатили долини Тунліну, поробили в породі сотні обшитих дошками шахт, спотворили пейзаж 300 000 тонн шлаку. Предмети, що вони позалишали (збережені так добре, що археологи знайшли навіть їхнє дерев'яне та бамбукове знаряддя та очеретяні спальні мати), цілком такі самі, як у столиці Шан. Коли після 3500 року до н. е. матеріяльна культура урукського стилю поширювалася Месопотамією, деякі міста, аж до планування вулиць, мали такий вигляд, наче їх скопіювали з самого Уруку. Так само колоністи Шан збудували в Панлунчені, на найлегшому шляху верхи від Тунліну до серединних земель Шан, щось на кшталт зменшеного Ченчжоу, з палацами, багатими похованнями та бронзовим ритуальним посудом у цілком розвиненому стилі Шан.

Однак жива Шан реально постає перед нами лише близько 1250 року до н. е. Згідно з легендою, 1899 року (нової ери) родич Ван Ці-жуна, керівника Імператорської академії в Пекіні, захворів на малярію й відрядив служника купити розпалого черепашого панцера, що є традиційним китайським лікувальним засобом[108]. Цей хворий Ванів родич був людиною освіченою. Побачивши на принесеному панцері низку видряпаних символів, він здогадався, що це був стародавній варіянт китайської мови. Він звернувся до Вана по його думку, й Ван припустив, що напис можна було задатувати часом династії Шан.

Ван купив ще панцерів і досить швидко розшифрував написи. Проте недостатньо швидко. Влітку 1900 року народний гнів проти Заходу вибухнув Боксерським повстанням. Імператорка-удова підтримала повстанців і призначила імперських чиновників, зокрема Вана, очолити міліційні групи. Боксери взяли в облогу комплекс чужоземних амбасад, але до Пекіна зайшли двадцять тисяч ворожого війська — японського, російського, британського, американського та французького. У відчаї, відчувши, що його життя зруйноване, Ван разом з дружиною та невісткою отруїлися та кинулися в криницю.

Кістки з написами потрапили в руки Ванового давнього товариша. Через десять років він теж помер, після безчестя та заслання на безлюдний захід Китаю, проте 1903 року спромігся оприлюднити написи у книжці. Так почалася кісткова лихоманка. Закордонні та місцеві науковці скрізь скуповували черепаші панцери; один з них пропонував три унції срібла за видряпане слово — і це в часи, коли в Пекіні робітник заробляв за день лише одну шосту унції. Погана новина полягала в тім, що це спричинило сплеск незаконних розкопок, зі стріляниною озброєних банд в картопляних полях за фрагменти черепаших панцерів. Однак добра новина була надзвичайна. Ван був правий не лише в тім, що ці обпалені панцери та кістки були найдавнішими китайськими текстами. Вони ще й містили імена королів, що точно відповідали переліку останніх володарів династії Шан у праці Сима Цяня, історика першого сторіччя до нової ери.

Торгівці старожитностями намагалися приховати джерело кісток, але невдовзі усі знали, що їх знаходили біля села Аньян. 1928 року китайський уряд почав там свої перші офіційні археологічні розкопки. На жаль, негайно постали такі самі проблеми, що й під час розкопування синантропа в Чжоукоудяні. На сусідніх територіях билися військовики з бандитами; грабіжники поховань із саморобною зброєю влаштовували стрілянину з поліцією; прийшла японська армія. Найбільша за всі часи знахідка написів у ямі, де містилося сімнадцять тисяч кісток, відбулася за годину до закриття офіційного сезону розкопок 1936 року. Археологи боролися за додаткові чотири дні та ночі, аби дістати артефакти з землі, знаючи, що, можливо, більше не матимуть змоги повернутися. Більшість їхніх знахідок зникли під час наступної десятирічної війни, але бронзовий посуд та написи 1949 року, після настання комуністичної влади, опинилися на Тайвані. І воно було того варте: знахідки в Аньяні змінили давню історію Китаю.

Розкопки засвідчили, що Аньян був останньою столицею династії Шан, закладеною близько 1300 року до н. е. Його оточена стінами територія, злокалізована лише 1997 року, займала близько трьох квадратових миль, але, так само як Ченчжоу, Аньян був значно менший за свої околиці. Храми, кладовища та ливарні на бронзу простяглися ще на дванадцять квадратових миль — це третина площі Мангетена. Одна ливарня, розкопана 2004 року, займала десять акрів. Але в осерді всього цього ритуального пейзажу, що домінував у текстах написів, була зовсім інша діяльність — домагання королів умовити предків їм допомагати.

Розкопані написи починаються від тривалого володарювання короля By Діна (1250-1192 роки до н. е.). Інформація, що в них міститься, дає змогу зібрати докупи ритуали, що їх породили. Король мав задавати питання своїм предкам, викликаючи їхніх духів з великих поховань на іншому березі річки, що текла крізь Аньян. Притискаючи нагріту палицю до панцера чи кістки, він тлумачив тріщини, що від цього виникали, а фахівці мали записати висліди на "оракульній кістці".

Обряди зробили By Діна провідником предків, тобто господарем зібрань духів недавно померлих королів, що закликає їх запрошувати своїх предків, що, своєю чергою, з нагоди справді дуже серйозних приводів запрошують усіх духів аж до Ді, високого бога. Ідея про те, що мовчазна черепаха може зробити чутними голоси предків, походить, мабуть, зі стоянок, давніших на шість тисяч років, як-от Цзяху, обговорювана в розділі 2. Королі Шан, звичайно, її поширили та вдосконалили. Археологи знайшли в Аньяні понад 200 000 оракульних кісток. Провідний західний дослідник написів Девід Кейтлі вважає, що їх було від двох до чотирьох мільйонів, на що пішло сто тисяч черепах та рогатих тварин. До ритуалів входила також пиятика, мабуть, заради того, аби ввести короля та віщунів у стан свідомости, належний під час спілкування з духами.

Королі Шан намагалися підтримувати з духами добрі стосунки й відзначали перехід своїх попередників до світу предків пишними похоронами. Знайдено вісім королівських поховань, усіх королів від 1300 до 1076 року до н. е., та незавершене дев'яте, для Ді Синя, що був на троні, коли 1046 року династія впала. Всі поховання пограбовано, але цвинтарі все одно величезні — не так через кілька тисяч тонн землі, перекиданих заради кожного поховання (за єгипетськими стандартами це дрібниця), як через справжню специфіку похоронів Шан: жорстокість.

Стародавня китайська література згадує людей, що на похоронах зверхників "йдуть слідом у смерть", однак розкопувані Аньяну жодним чином не були готові до того, що знайшли. Поховання 1001, можливо, місце спочинку By Діна, містило близько двохсот трупів: 9 на дні шахти, кожен у власній заглибині з мертвим псом та навмисне поламаним бронзовим лезом; ще 11 на карнизі навколо шахти; від 73 до 136 (важко сказати, бо тіла порубано на частини) розсіяно на схилах навколо поховання; і ще 80 на поверхні біля могили. Навколо поховань знайдено близько п'яти тисяч заглибин із жертвами, в кожній по кілька вбитих людей (здебільшого чоловіків, у декого суглоби спотворені від тяжкої фізичної праці) та тварин (від птахів до слонів). Приречені люди не йшли з життя спокійно. У декого відрубано голову, у інших відтято кінцівки, ще інших розрубано навпіл в попереку. Деяких людей зв'язано й скривлено; їх, напевне, поховали живими.

Числа приголомшливі. Оракульні кістки згадують 13 052 ритуальних убивств, і якщо Кейтлі правий, що знайдено лише 5-10 відсотків написів, то загалом могли загинути чверть мільйона людей. У середньому це четверо чи п'ятеро на день, щодня, протягом 150 років. Насправді їх скупчено навколо великих похоронів у великих оргіях рубання сокирами, криків та вмирання, коли цвинтарі буквально стікали кров'ю. Десь на три тисячі років пізніше ацтекські королі в Мексиці навмисне вели війни заради бранців, що їх згодовували своєму кровожерному богові Кецалькоатлю. Можливо, Шан робили те саме для своїх предків. Особливо вони воювали проти народу, що його називали цян — у списках жертв на оракульних кістках перелічено понад сім тисяч людей цього народу.

By Дін та його колеги, подібно до королів Заходу, розмовляли з духами на тому світі й водночас творили смерть у цьому. Саме поєднання обожнювання та війни робило їх королями, і похорон, що перетворював королів на предків, був сповнений символіки смерти. Навіть після пограбунку поховання 1004 (можливо, короля Лінь Синя, що помер близько 1160 року до н. е.) містило 731 наконечника до списа, 69 сокир та 141 шолом; а коли By Дін розмовляв безпосередньо з високим богом Ді, це було зазвичай про війну. Напис на доволі типовій оракульній кістці: "Зробивши тріщину на сорок перший день, Чжен провістив: "Якщо ми нападемо на Мафан, Ді надасть нам допомогу"[109].

За західними стандартами, армії Шан були невеликі. Найбільша з армій, згаданих на оракульних кістках, мала десять тисяч людей, це третина армії Рамзеса в Кадеші. Назви місць у написах також наводять на думку, що By Дін безпосередньо врядував на досить малому відтинку Хуанхе та в кількох віддалених колоніях, як-от у Паньлунчені. Очевидно, що він керував не об'єднаною, податкоплатною, бюрократично організованою державою типу Єгиптау, а незгуртованою групою союзників, що платили до Аньяну данину — худобу, білих коней, кістки та панцери на потреби віщування і навіть людей на жертви.

У викладі Сима Цяня, історика з першого сторіччя до н. е., що перелічив усіх королів Шан, давня китайська історія видається простою. Після мудрих королів (найбільшим з них був Юй, копач канав) були Ся, потім Шан, а потім Чжоу (три династії проекту Хронологія трьох династій). Відтоді Китай розвивався й не відбувалося нічого, вартого згадки. Проте археологія, засвідчивши, що Ерлітоу та Аньян були в своєму часі незрівнянні, водночас показала, що Сима Цянь надто спростив свою оповідь. Подібно до єгиптян та вавилонців, Ся та Шан мали справу з десятками сусідніх держав.

Археологи лише починають діставати з землі виразні залишки цих інших держав, особливо в південному та східному Китаї. Зовсім недавно, до 1986 року, ми дуже мало знали про багате королівство, що близько 1200 року до н. е. квітло далеко вгорі уздовж ріки Янцзи, в Сичуані. Але потім археологи знайшли дві ями, заповнені скарбами з Саньсиндую. Там були десятки бронзових дзвонів, дві шестифутові статуї чоловіків в коронах з величезними пильними очима, майстерно оброблені бронзові "дерева духів" вдвічі більшого розміру з витонченими металевими фруктами, листям та птахами на гілках. Розкопувані наштовхнулися на загублене королівство, а 2001 року виявили поблизу Цзиньша головне місто. За деякими оцінками, половину всіх будинків та магістралей у світі у 2010-х та 2020-х роках буде будувати Китай, отже, неможливо передбачити, якою буде наступна знахідка рятувальної команди археологів, що поспішають бути на крок попереду екскаваторів-переслідувачів.

Нам легко вважати хетів, асирійців та єгиптян окремими народами, бо їхні давні тексти відбивають різні мови й ми звикли до того, що Захід поділений на багато національних держав. Однак на Сході оповідь Сима Цяня про те, що китайці почалися від Ся й поширилися в усі боки, створює спокусу уявити ці ранні держави, що тепер лежать всередині однієї сучасної нації, як такі, що "завжди" були китайськими. В реальності давні Схід та Захід становили, мабуть, доволі подібні мережі держав-суперників, що мали деякі спільні та деякі відмінні вірування, практики та культурні форми. Вони торгували, воювали, змагалися та поширювалися. Із накопичуванням свідчень процеси зростання суспільного розвитку на давніх Сході та Заході видаються дедалі подібнішими. Можливо, колись в Аньяні був дерев'яний зал з листами на шовку та бамбуку, подібними до глиняних табличок з написами в Амарні в Єгипті, що містять дипломатичне листування з чужоземними володарями, що говорили незнайомими мовами. Король Цзиньша міг називати By Діна своїм "братом", коли вони вирішували, чи поводитися з володарями Шаньдуна, як з рівними. Можливо, By Дін навіть відряджав якусь довірливу принцесу Шан як наречену до кишенькового двору на Янцзи, де вона мала знемагати від спеки та народжувати дітей далеко від родини й тих, кого любила. Ми ніколи про це не дізнаємося.

Все розпадається

е раз повернімо до оповіді фон-Денікенових космонавтів. Навіть якби колапс Єгипту та Месопотамії після 2200 року до н. е. здивував космонавтів, як я припускав раніше, вони відчули б лише задоволення, якби повернулися на своєму летючому тарелі до світу By Діна та Рамзеса II близько 1250 року до н. е. Цього разу справді видавалося, що їхню роботу завершено. Західний індекс суспільного розвитку досяг двадцяти чотирьох балів, приблизно втричі більшого рівня, ніж 5000 року до н. е.

Середній єгиптянин чи месопотамієць діставав десь 20 000 кілокалорій на день, а близько 5000 року до н. е. йшлося про 8000. Найбільші міста, як-от Теби в Єгипті чи Вавилон, мали близько вісімдесятьох тисяч мешканців. В містах були тисячі грамотних переписувачів, розквітали бібліотеки. Найбільші армії могли залучити п'ять тисяч колісниць, і цілком можна було припустити, що одна з держав (можливо, Єгипет чи хети) скоро створить імперію, що охопить весь осередок. Нові держави з власними палацами, храмами та боговитими королями розвиватимуться в Італії, Іспанії й ще далі. Тоді осередкова імперія їх також проковтне, аж поки одна велика держава не заповнить всю карту на рис. 4.3. Схід повторить розвиток Заходу на тисячоліття чи два пізніше; можливо, він пройде через руйнації, подібні західним. Захід, можливо, теж зазнає нових розчарувань, але так само, як раніше, вони лише дещо загальмують піднесення суспільного розвитку. Захід збереже своє лідерування, через дві тисячі років винайде викопне паливо й далі пануватиме в глобальному масштабі.

Тому, коли близько 1200 року до н. е. запалали майже всі великі міста західного осередку, від Греції до теперішнього сектору Ґаза, чужинці припустили б, що це нова руйнація, подібна до того, що відбулося 2200 чи 1750 року до н. е., — безперечно, велика, але нічого страшного в довгостроковій перспективі. Навіть коли лихо захопило палаци так раптово, що літописці ледве встигали про нього написати, чужинці не страждали б від безсоння.

Дивна глиняна табличка від приблизно 1200 року до н. е., знайдена в зруйнованому палаці в Пілосі в Греції, починається з загрозливого рядка "вартові охороняють узбережжя"[110]. Інша табличка з тої самої стоянки, написана явно поквапом, описує, схоже, людські жертви, що мали відвернути катастрофу, але текст лишається незавершеним. В Уґариті, багатому торгівельному місті на сирійському узбережжі, археологи знайшли партію глиняних листів у випалювальній пічці, де їх мали висушити перед відправленням. Уґарит був спустошений раніше, ніж будь-хто міг повернутися й забрати тексти. Ці листи про дні вмирання міста читати сумно. Один від короля хетів, що просить харчів: "Це питання життя та смерти!"[111] У іншому король Уґариту пише, що, коли його військо та кораблі пішли з міста та намагалися підтримати хетів, "ворожі кораблі прийшли сюди, спалили мої міста й заподіяли зло моїй країні".

Скрізь впала темрява, але надія була жива, поки стояв Єгипет. У храмі, збудованому на пошану собі самому, фараон Рамзес III залишив напис, що, здається, перебирає на себе уґаритську оповідь: "Чужі країни змовилися на своїх островах. Жодна земля не могла витримати їхні збройні напади"[112]. Ці чужоземці — Рамзес називає їх народами з моря — підкорили хетів, Кіпр та Сирію. Тепер, 1176 року до н. е., вони пішли на Єгипет. Але вони не врахували, що є богокороль.

Народи з моря Рамзеса III — це, напевне, також лиходії з оповідей Пілоса та Уґарита. Серед них, за словами Рамзеса, були Шрдн, Шкрш, Днин та Прст. Єгипетські єрогліфи не передають голосних, тому ідентифікація цих назв є улюбленою справою істориків. Більшість вважають, що Шрдн вимовляли як Шерден, давня назва сардинійців, а Шкрш — це Шеклеш, єгипетська назва сицилійців. Днин — це щось менш прозоре, можливо, йдеться про данайців, ім'я, що ним пізніше Гомер називав греків. Щодо Прст певности більше — це Пелесет, єгипетська назва біблійних філістимлян.

Це добрячий коктейль з середземноморських народів; історики ведуть нескінченні суперечки щодо того, що саме привело їх до дельти Нілу. Свідчення строкаті, але деякі археологи вказують на ознаки вищання температури та меншання дощів після 1300 року до н. е. в усіх частинах західного осередку. Вони припускають, що посуха привела до повторення сценарію 2200 років до н. е., спричинила міграцію та падіння держав. Інші вважають, що в осередку настав хаос через землетруси, що дали змогу плюндрувати його й спростили грабіжникам перехід кордону. Змінилися також способи ведення бою. Нові мечі та смертоносні дротики в руках нерегулярної легко озброєної піхоти з периферійних регіонів ставали зброєю, потрібною, аби здолати блискучі, але негнучкі колісничні армії осередку. Свою роль могли зіграти й хвороби. Жахлива чума поширилася з Єгипту до хетів у 1320-і роки до н. е. Одна молитва каже: "Земля хетів, уся вона вмирає"[113]. І хоча вцілілі тексти чуму більше не згадують, вона мала повертатися, якщо це було щось подібне до епідемій краще задокументованих періодів. Близько 1200 років до н. е. населення осередку очевидно меншало. Важка правда в тім, що ми не знаємо конкретних причин кризи, хоча динаміка процесів, що за цим стоять, видається досить очевидною: раптовий зсув стосунків між осередком та його розширюваним прикордонням. Як часто бувало раніше, експансія була двогострим мечем. З одного боку, нове прикордоння на Середземному морі живило піднесення суспільного розвитку. Але, з іншого боку, експансія виявляла нові переваги відсталости й спричиняла руйнівні процеси — міграції, появу найманців, некеровні нові тактики, що загрожували встановленому порядкові. Схоже на те, що в тринадцятому сторіччі до нової ери великі володарі осередку почали втрачати контроль над прикордонням, що його самі й створили.

Хоч би які були рушії — зміни клімату, землетруси, військові зміни чи чума — але величезні маси людей посунули до осередку. Вже у 1220-і роки до н. е. Рамзес II зміцнював кордони Єгипту, селив мігрантів у пильно контрольованих містах чи записував до своєї армії, але цього було недосить. 1209 року до н. е. фараон Мернептах мусив воювати не лише проти Шердену чи Шеклешу, що з ними Рамзесові III доведеться знову боротися у 1170-і роки до н. е., але також із лівійцями та народом під назвою Акайваша (може, це Ахіява з Греції?), що об'єднаними силами нападали на Єгипет із заходу.

Переможний Мернептах радісно записав, що він відрізав 6239 необрізаних пенісів, аби визначити число мертвих ворогів, але, навіть коли він їх рахував, з півночі насувалася буря. Грецькі, хетські та сирійські міста горіли. Пізніші легенди пишуть про міграцію до Греції близько цих часів, а археологія вказує також на еміграцію. Кераміка, знайдена навколо Гази, де в дванадцятому сторіччі до нової ери оселилися філістимляни, майже ідентична грецьким вазам. Звідси випливає, що філістимляни починалися як утікачі з Греції. Інша хвиля греків осіла на Кіпрі.

Коли до міграції приєдналися втікачі зі спустошених територій, вона перетворилася на снігову лавину. Цей рух видається безнапрямним, грабунки та бійки відбувалися одночасно й скрізь. Колапс Сирії очевидно виштовхнув до Месопотамії народ, що його називають арамейцями; попри Рамзесові декларації про перемогу, колишні народи моря оселилися в Єгипті. Подібно до Греції, міграція відбувалася і всередині Єгипту, і з нього назовні. Можливо, біблійна оповідь про Мойсея та ізраїлітів, що пішли з Єгипту та зрештою оселилися на теперішньому Західному березі, відбиває саме ці роки хаосу. Мабуть, це не збіг, що першою небіблійною згадкою про Ізраїль є Мернептахова декларація у написі 1209 року до н. е. про те, що він лишив землю "порожньою, без сімени"[114].

Вже сам масштаб міграції, що почалася у 1220-і роки до н. е., применшив значення попередніх руйнацій, але навіть у 1170-і роки чужинці, що спостерігали землю зі своїх летючих тарелів, цілком могли сподіватися, що цей епізод минеться так само, як попередні. Зрештою, Єгипет не було пограбовано, а в Месопотамії асирійці фактично розширили королівство, долучивши до нього держави суперників. Але коли безлад все ще тривав ближче до кінця дванадцятого сторіччя, поступово ставало ясно, що це лихо було чимось зовсім новим.

У Греції палаци, зруйновані після 1200 року до н. е., ніхто не займав; старе чиновництво зникло. Досить багаті аристократи зберігали щось схоже на старий спосіб життя, здебільшого у гірських чи острівних маєтках, що їх легко було захищати, але близько 1125 року до н. е. по них вдарила нова хвиля руйнацій. Коли я закінчував навчання, мені подвійно пощастило (крім чудової археології, я ще й зустрів там свою майбутню дружину) розкопувати одну з таких стоянок, укріплену вершину гори в Кукунарисі на острові Парос[115]. Тутешній володар тішився розкішним життям, величними краєвидами, чудовими пляжами та троном, оздобленим інкрустацією зі слонової кістки, але близько 1100 року до н. е. катастрофа заскочила й його. Селяни нагромадили каміння, аби жбурляти в нападників, і поприводили за стіни своїх тварин (серед руїн ми знаходили скелети віслюків), але мусили відступити від вогню, коли хтось — ми так і не змогли з'ясувати, хто саме — штурмував цитадель. Такі сцени відбувалися по всій Греції, і в одинадцятому сторіччі до нової ери ті, хто вцілів, будували лише хижі з мулу. Населення, ремесла та тривалість життя — все зазнало спаду. Настали темні часи.

Греція становила екстремальний випадок, але імперія хетів теж занепала, а Єгипет та Вавилон боролися за контроль над мігрантами та грабіжниками. Селяни полишили поля, тому поширився голод. Землероби не могли платити податки, тому держави не могли збільшувати військо, а позаяк не було війська, грабунки не було кому зупиняти й місцеві лідери створювали маленькі князівства. Близько 1140 року до н. е. єгипетська імперія втратила контроль над територією теперішнього Ізраїлю. Не маючи командирів, що видавали платню, гарнізонні війська перетворилися на селян чи бандитів. У Книзі Суддів бачимо власну оповідь ізраїлітів про участь у цьому розпаді: "Того часу не було царя в Ізраїлі — кожен робив, що здавалося правдивим в його очах"[116].

Близько 1100 року до н. е. Єгипет сам почав розпадатися на частини. Теби впали; імігранти створили князівства в дельті Нілу, й незабаром Рамзес XI, офіційний богокороль, мусив виконувати вказівки свого власного візира, що захопив трон 1069 року. Протягом кількох сторіч єгипетські тіньові фараони майже не утримували великих армій, не зводили пам'ятників і навіть майже не робили записів.

Асирія, що до того видавалася великим переможцем, з посиленням руху арамейських народів втратила контроль над територією. Близько 1100 року до н. е. поля залишалися незасіяними, скарбниця спорожніла, країною скрадався голод. Простежувати ситуацію стає складніше, бо чиновники робили дедалі менше записів, а після 1050 року до н. е. раптом майже цілком перестали писати. На цей час асирійські міста спорожніли, а від імперії лишилися самі спогади.

До 1000 року до н. е. західний осередок стиснувся. Сардинія, Сицилія та Греція великою мірою втратили контакти з зовнішнім світом; воєначальники дрібнили кістяки імперій хетів та асирійців. В Сирії та Вавилоні міста вижили, але це були лише сумні зменшені відбитки метрополій другого тисячоліття до нової ери на кшталт Уґариту. Купка невеличких держав втрималася в Єгипті, але вони були слабші та бідніші за славну імперію Рамзеса II. І вперше справді понижчав суспільний розвиток. Поповзли донизу числа, що відповідають кожному з показників: на 1000 рік до н. е. люди здобували менше енергії, жили в менших містах, утримували слабші армії та менше вдавалися до писання, ніж їхні попередники близько 1250 року до н. е. Рахунки впали до рівнів шістсотрічної давнини.

Колісниці, але не богів

лизько 1200 року до н. е., коли король By Дін все ще сидів на троні, еліта держави Шан знайшла дещо новеньке, що можна було ламати на похоронах: колісниці. Вони містяться у понад двох десятках поховань дванадцятого та одинадцятого сторіч у Аньяні (звичайно, в повному комплекті, зі вбитими кіньми та візниками). Колісниці Шан дуже подібні до колісниць, що постали у західному осередку на п'ятсот років раніше[117], тому більшість археологів згодні, що джерелом і тих, і тих є колісниці, винайдені в Казахстані близько 2000 років до н. е. Знадобилося два чи три сторіччя, поки колісниці досягли хуритів і змінили баланс влади на Заході. Поки вони подолали ще більшу відстань до долини Хуанхе, минуло вісім сторіч.

Так само, як єгиптяни та вавилонці, урядовці Шан повільно запроваджували нову зброю. Вони, напевне, дізналися про колісниці від народів ґуї та цян, своїх північних та західних сусідів — оракульні кістки згадують, що ці народи використовували колісниці у війні. У часи By Діна Шан використовували колісниці лише під час полювання, і навіть тоді не надто часто. Найповніша оповідь розповідає, як By Дін розбився, переслідуючи носорога. Він врятувався, але дехто принц Ян забився так сильно, що ціла низка оракульних кісток описує спроби викликати духів, аби ті притлумили його біль. Через сто років Шан використовували кілька колісниць на війні. Проте, на відміну від хетів та єгиптян, вони, замість збирати докупи, розосереджували колісниці серед піших вояків, можливо, аби ними пересувалися офіцери.

Стосунки Шан з північно-західними сусідами сильно нагадують стосунки месопотамійців з хуритами та хетами за п'ятсот років до того. Так само, як месопотамійці, Шан торгували та воювали зі своїми сусідами, ще й налаштовували їх одних проти одних. Одну з таких груп, Чжоу, на оракульних кістках вперше згадано як ворога близько 1200 року до н. е. Потім вони постають як союзники, але на 1150 рік до н. е. вони знов вороги, що тепер очевидно мешкають в долині Вей. Поки Чжоу ставали та переставали бути друзями Шан, вони водночас адаптувалися та сприймали ті елементи культури Шан, що їх задовольняли. Близько 1100 року до н. е. вони формували власну державу, з палацами, бронзовим посудом, віщуванням та багатими похованнями. На похороні одного гонорового Чжоу в стилі Шан розтрощили колісницю; королі Чжоу навіть одружувалися з принцесами Шан. Але потім, знов подібно до поводження месопотамійців з їхніми сусідами хуритами та хетами, що їздили на колісницях, Шан втратили контроль над ситуацією. Чжоу напевне зібрали союз південно-західних народів і близько 1050 року до н. е. вже погрожували самій великій столиці Шан, Аньянові.

Коли все пішло не так, держава Шан розпалася досить швидко, так само, як давні західні держави. Згідно з оракульними кістками, внутрішня динаміка еліти Шан від приблизно 1150 року до н. е. розладналася. Король став могутнішим, але мав менше аристократичних прибічників. Близько 1100 року до н. е. колонії Шан на півдні, можливо, розвалилися і багато союзників, ближчих до домівки (як-от Чжоу), перекинулися на інший бік.

1048 року до н. е. Ді Синь, король династії Шан, ще міг зібрати вісімсот лордів і заблокувати напад Чжоу, але через два роки все вже було інакше. By, король Чжоу, зібрав триста колісниць і обійшов Аньян, аби напасти іззаду. З поеми, можливо, тогочасної, випливає, що колісниці Чжоу були визначальними:

Ді Синь покінчив життя самогубством. By переміг деяких лідерів Шан, стратив інших та залишив сина Ді Синя васальним королем. Політичні заходи By скоро призвели до негараздів (як ми побачимо в розділі 5), але на той час розрив між Сходом і Заходом у суспільному розвитку вже різко поменшав. У землеробстві, селах, містах і державах Захід стартував на дві тисячі років раніше, але протягом третього та другого тисячоліть до нової ери лідерування Заходу поменшало до лише тисячі років.

Ще у 1920-і роки більшість західних археологів вважали, що знають, чому Китай почав наздоганяти: тому, що китайці копіювали в Заходу майже все — землеробство, кераміку, будівництво, металургію, колісниці. Сер Ґрафтон Еліот Сміт, британський анатом, що працював у Каїрі, так сповнився ентузіязму, що навіть спромігся дати заздрісникам Єгипту погане ім'я. Де і на що б він не дивився — піраміди, татуювання, оповіді про карликів та велетнів — Еліот Сміт бачив копіювання єгипетських архетипів, позаяк, як він сам себе переконав, єгипетські "діти Сонця"[119] несли "геліолітичну" (сонцеву та кам'яну) культуру по світі. Він дійшов висновку, що, коли до цього підійти правильно, всі ми єгиптяни.

Дещо з цього видавалося хибним навіть тоді, а від 1950-х років археологія стабільно спростовувала майже всі декларації Еліота Сміта. Східне землеробство постало незалежно. Східняки застосовували кераміку на тисячі років раніше за західняків. Схід мав власні традиції монументального будівництва. Навіть людські жертви були незалежним винаходом Сходу. Проте, попри всі ці знахідки, деякі важливі ідеї безперечно потрапили на Схід із Заходу і насамперед виробляння бронзи. Цей метал, такий важливий в Ерлітоу, в Китаї вперше побачили не в розвиненій долині Ілю, а далеко на північному заході, в посушливому звітреному Синьцзяні. Можливо, колись цей метал принесли через степи схожі на західняків люди, чиї поховання в Таримському басейні я згадував вище. Тим самим шляхом прийшли, мабуть, і колісниці, просто на п'ятсот років пізніше, ніж вони потрапили зі степів на Захід.

Але, хоча західно-східна дифузія дещо й пояснює в китайському рухові, найважливішим чинником було не східне копіювання, а західний колапс. 1200 року до н. е. суспільний розвиток Сходу ще був на тисячу років позаду Заходу, але внутрішній вибух західного осередку знищив набутки шістьох сторіч. На 1000 рік до н. е. рахунок розвитку Сходу був лише на кількасот років позаду західного. Великий західний занепад 1200-1000 років до н. е. був першою в історії точкою звороту.

Апокаліптичні вершники

днак чому саме впав західний осередок, залишається однією з найбільших загадок історії. Якби я мав залізну відповідь, я, звичайно, виклав би її саме тепер, але сумний факт полягає в тім, що, якщо якийсь щасливий випадок нам не допоможе, ми, мабуть, не дізнаємося про це ніколи.

І все одно систематичний розгляд усіх провалів суспільного розвитку, описаних у цьому розділі, дає змогу багато що зрозуміти. Таблиця 4.1 підсумовує найважливіші, на мою думку, риси.

Ми так мало знаємо про катастрофи, що припинили поширювання Уруку на Заході близько 3100 років до н. е. та Таосі на Сході близько 2300 років до н. е., що, можливо, їх не варто було б і обговорювати. Проте решту чотири випадки переворотів можна поділити на дві двійки. Перша двійка — західна криза після 1750 року до н. е. та східна криза близько 1050 року — були, можна сказати, антропогенними. Колісничний спосіб ведення війни зсунув баланс влади; амбітні зайди посунули до осередків; постали заворушення, міграції та зміни режимів. Головним наслідком в обох випадках були зсуви сили до колишніх периферійних груп та тривання руху розвитку вгору.

Друга двійка — західні кризи 2200-2000 та 1200-1000 років до н. е. — були зовсім інакшими, найочевидніше, тому, що природа підсилила нерозсудливість людей. Принаймні частково причиною голоду в ці періоди були кліматичні зміни, що були поза контролем людей (хоча, якщо вважати певною підказкою біблійну оповідь про Йосипа, погане планування також мало дати свій внесок). Ця друга двійка катастроф була значно суворішою, ніж перша, і можна зробити попередній висновок, що коли чотири апокаліптичні вершники — кліматичні зміни, голод, падіння держав та міграція — приходять разом, і особливо коли до них приєднується п'ятий вершник, хвороба, то лихо може перетворитися на колапс, що інколи може навіть спричинити спад суспільного розвитку.

Однак не можна зробити висновок, що орбітові нахили та хитання, що спричинили кліматичні зміни, простолінійно привели до колапсу. Посуха, що захопила західний осередок близько 2200 років до н. е., була суворішою, ніж близько 1200 року до н. е., але осередок якось протримався протягом періоду між 2200 та 2000 роками до н. е., проте розпався між 1200 та 1000 роками до н. е. Посуха близько 3800 років до н. е. могла бути навіть гіршою, ніж 2200 чи 1200 років, але вона мала відносно невеликий вплив на Сході та фактично зрушила вгору суспільний розвиток на Заході.

Це наводить на думку про другу можливість: що колапс походить із взаємодії між природними та людськими силами. Гадаю, можна говорити про це конкретніше: складніші осередки породжують більші, загрозливіші потрясіння, підвищують ризики, що руйнівні сили, як-от кліматичні зміни та міграція, спричинять докорінні колапси. Близько 2200 років до н. е. західний осередок вже був великим, з палацами, боговитими королями та перерозподільчими економіками, що охоплювали всю територію від Єгипту до Месопотамії. Коли посуха та міграція з Сирійської пустелі та гір Заґрос порушили внутрішні та зовнішні стосунки в регіоні, результати були жахливі, але осередки в Єгипті та Месопотамії були пов'язані не надто близько, тому кожен вистоював чи занепадав окремо. Близько 2100 років до н. е. Єгипет частково сколапсував, а Месопотамія витримала, а коли Месопотамія частково сколапсувала близько 2000 років до н. е., вистояв Єгипет.

1200 року до н. е. осередок, навпаки, поширився на Анатолію та Грецію, досягнув оаз центральної Азії й навіть доторкнувся до Судану. Міграція на позір почалася на нестабільному новому середземноморському прикордонні, але ж у дванадцятому сторіччі до нової ери народи перебували в русі скрізь, від Ірану до Італії. Снігова лавина, що вони спричинили, була набагато більшою, ніж будь-що бачене до того, і посунула вона через осередок, що міг втратити більше, бо був взаємопов'язаний щільніше. Грабіжники спалили зерно в Уґариті, бо король відрядив армію на допомогу хетам; катастрофи в одному місці поєднувалися з лихом в іншому у способи, що не траплялися за тисячу років до того. Протягом одинадцятого сторіччя до нової ери хаос дедалі поширювався й зрештою потягнув усіх донизу.

Парадокс суспільного розвитку — тенденція розвитку продукувати ті самі сили, що його руйнують — означає, що більші осередки самі створюють собі більші проблеми. Це все дуже знайоме і в нашу власну епоху. Піднесення міжнародних фінансів у дев'ятнадцятому сторіччі (н. е.) пов'язало капіталістичні нації Європи та Америки, але в наслідку посприяло також і тому, що крах американського біржового ринку 1929 року потягнув усі ці країни донизу. Так само приголомшливе ускладнювання фінансових операцій, що сприяло зростанню суспільного розвитку, швидшому, ніж будь-коли протягом останніх п'ятдесяти років, уможливило нову американську кризу 2008 року, що захитала фактично цілий світ до самих підвалин.

Це тривожний висновок, але з неспокійної історії цих ранніх держав можна виснувати також третій, оптимістичніший момент. Більші, складніші осередки генерують більші й загрозливіші руйнації, проте пропонують більше способів їх долати, й ці способи винахідливіші. Світові фінансові лідери долали кризу 2008 року методами, що їх 1929 року неможливо було собі уявити, і, коли я це пишу (на початку 2010), видається, що вони відвернули розпад системи, подібний тому, що відбувся у 1930-і роки.

Коли суспільний розвиток іде вгору, він спричиняє перегони дедалі загрозливіших руйнацій та дедалі ускладненіших захистів. Інколи, як це трапилося на Заході близько 2200 та 1200 років до н. е., виклики переважають можливі відповіді. Чи провідники помиляються, чи інституції зазнають провалу, чи організація та технології виявляються недостатніми, але проблеми виходять з-під контролю, руйнація переходить у колапс і суспільний розвиток іде назад.

Перед колапсом 1200-1000 років до н. е. західний суспільний розвиток протягом тринадцяти тисяч років випереджав суспільний розвиток Сходу. Були всі підстави вважати, що лідерування Заходу буде постійним. Після колапсу перевага Заходу стала тонкою, як облатка; ще один відкат назад міг взагалі стерти її цілком. Парадокс суспільного розвитку, що між 5000 та 1000 роками до н. е. так брутально й так часто втручався в життя, показав, що ніщо не триває вічно. Жодна проста теорія тривалої зафіксованости не може нам пояснити, чому Захід панує.

Переваги нудности

исунок 5.1, мабуть, найнудніший з усіх. На відміну від рис.4.2, він не має великих розбіжностей, розривів чи збіжностей — лише дві лінії, що йдуть паралельно протягом майже тисячі років.

Однак, хоча рисунок 5.1 може видаватися непотрібним загальником, те, що не відбувається, має в нашій оповіді критичне значення. У розділі 4 ми бачили, що, коли близько 1200 років до н. е. західний осередок сколапсував, його лідерування в суспільному розвитку швидко поменшало. Західний розвиток потребував п'ять сторіч, аби знов видертися до двадцяти чотирьох балів, де він перебував близько 1300 року до н. е. Якби, досягши цього рівня, він знову сколапсував, це взагалі закрило б розрив між Сходом та Заходом. З іншого боку, якби східний розвиток сколапсував, досягши двадцяти чотирьох балів, це відновило б перевагу Заходу, що існувала до 1200 року до н. е. Але рисунок 5.1 свідчить, що жодна з цих подій не відбулася. Суспільний розвиток Сходу та Заходу зростав паралельно, голова до голови в перегонах. Середина першого тисячоліття до нової ери була однією з поворотних точок в історії, бо повороту історії не було. Але те, що відбувається на рис. 5.1., також має значення. Між 1000 та 100 роками до н. е. суспільний розвиток і на Сході, і на Заході майже подвоївся. Західний розвиток пройшов тридцять п'ять балів. Коли Юлій Цезар перетнув Рубікон, він був вищий, ніж тоді, коли Колумб перетнув Атлантику.

Чому західний осередок не сколапсував близько 700 року до н. е. чи східний близько 500 року до н. е., коли кожен з них досягнув двадцяти чотирьох балів? Чому суспільний розвиток піднісся так високо близько 100 року до н. е.? Чому біля цієї точки східний та західний осередки були такі близькі? Саме на ці питання я намагатимуся відповісти в цьому розділі, хоча наступні питання, що звідси випливають, — чому, за такого високого суспільного розвитку в 100 році до н. е., давній Рим чи Китай не колонізували Новий Світ? чи чому вони не мали промислової революції? — мають зачекати до розділів 9 та 10, коли ми зможемо порівняти те, що трапилося після 1500 року до н. е., із тим, що не відбулося в давнину. Однак зараз ми маємо подивитися, що відбулося.

Дешеве королювання

кщо коротко, в першому тисячолітті до нової ери східний та західний осередки уникли колапсу завдяки реструктуруванню та нововинайденим інституціям, які утримували їх на крок попереду руйнацій, що були наслідками їхнього тривалого поширювання.

Є два основних способи врядування державою, назвімо їх сильнопорядковими та слабкопорядковими стратегіями. Сильнопорядкова стратегія, за самою назвою, дорога. Це стратегія лідерів, що централізують владу, наймають та звільняють підлеглих, що працюють на них у чиновницькому апараті чи в армії за заробітну платню. Щоб платити їм, треба мати великий прибуток. Головне завдання чиновників — створювати прибуток через податки, а робота армії — підтримувати надходження податків. Метою є рівновага: багато коштів іде на витрати, але ще більше надходить; володарі та їхні наймані працівники живуть на те, що залишається.

Слабкопорядкова модель дешева. Лідерам не потрібні великі кошти від податків, бо вони мало витрачають. На те, аби виконувати роботу, вони мають інших людей. Замість платити армії, лідери перекладають турботу збирати військо у своїх маєтках на місцеві еліти, що можуть бути їхніми родичами. Цих лордів винагороджують часткою здобичі. Володарі, що виграють війни, встановлюють слабкопорядкову рівновагу: прибутків небагато, але видатків ще менше, а лідери та їхні родичі живуть на те, що залишається.

Найбільшою подією першого тисячоліття до н. е. і на Сході, і на Заході був перехід від слабкопорядкових держав до сильнопорядкових. Держави просувалися в цьому напрямі від часів Уруку. Єгипетські фараони середини третього тисячоліття до н. е. вже мали достатньо бюрократичних м'язів на те, аби будувати піраміди, а тисячу років по тому їхні послідовники організовували складні колісничні армії. Але масштаб та розмах першого тисячоліття до нової ери далеко перевершив усі раніші спроби. Отже, у цьому розділі йтиметься головно про діяльність держав — менеджування та військові дії.

Східні та західні держави в першому тисячолітті до нової ери обрали різні шляхи до сильного порядку, але обидва ці шляхи були доволі вибоїсті. Східні держави, створені набагато пізніше за західні, близько 1000 року до н. е. все ще були поблизу слабкопорядкового кінця спектру. Держава Шан була нещільно пов'язаним зібранням союзників, що висилали до Аньяну черепах та коней та інколи брали участь у війнах; а коли король У 1046 року до н. е. скинув Шан, його держава Чжоу була, мабуть, ще менш єдиною. У не анексував королівство Шан, бо не було кому в ньому правити. Він просто посадив у Шан маріонеткового короля та повернувся додому до долини Вей (рисунок 5.2).

Це дешевий спосіб контролювати колишніх ворогів, якщо він працює, але в розглядуваному випадку родинне суперництво, вічна проблема слабкопорядкових організацій, досить швидко поклало цьому край. By не міг покластися на свою родину й сподіватися, що вони робитимуть те, що він хоче. 1043 року до н. е. він помер, залишивши трьох братів та сина. Згідно з офіційною версією династії Чжоу (звичайно ж, її авторами були переможці), Чен(-ван), син By, був надто молодий для врядування, тому герцог Чжоу, молодший брат By, вірнопіддано погодився бути регентом (багато істориків вважають, що насправді він вчинив заколот). Двоє старших братів короля By відповіли на це об'єднанням сил з рештками режиму Шан і почали чинити герцогові опір.

1041 року до н. е. герцог виграв громадянську війну та вбив своїх старших братів. Проте він усвідомлював, що ніколи не зможе ані правити Шан так само дешево, як сподівався By, ані полишити їх будувати проти нього змови. Він знайшов блискучий слабкопорядковий розв'язок: відрядити членів королівського клану Чжоу створювати уздовж долини Хуанхе віртуально незалежні міста-держави (залежно від того, кому з стародавніх авторів варто вірити, їх було від двадцятьох шістьох до сімдесятьох трьох). Ці міста не платили йому податків, але й він не мусив платити їм за службу.

Королівство Чжоу справді було родинним бізнесом, що мав дуже багато спільного з найвідомішим з родинних бізнесів — мафією. Король, по суті capo di tutti сарі[120] родини Чжоу, жив з величезних маєтків рівнини Чжоу, керуючи ними за допомогою рудиментарної бюрократії, тоді як підлеглі володарі жили у власних укріплених містах. Коли король їх кликав, ці лорди постачали йому м'язи, з'являлися з колісницями та військом і допомагали здолати ворогів. По завершенні військових дій їхні учасники ділили здобич та верталися додому. Всі були щасливі (крім пограбованих ворогів).

Подібно до босів коза ностри, королі Чжоу, аби утримувати своїх капітанів лояльними, застосовували і емоційні, й матеріяльні стимули. Фактично вони дуже багато вкладали в законність, що часто є єдиною відмінністю між королями та гангстерами. Вони переконали підлеглих володарів, що король має право їх кликати, бо він — голова родини, майстер віщування й культу предків та здійснювач контакту між цим та потойбічним світом.

Що більше король міг покладатися на вірність своїх родичів, то менше він мав покладатися на розподіл здобичі. Королі Чжоу активно агітували за нову теорію королювання: Ді, високий бог на небі, вибрав ранніх правителів та поклав обов'язок на доброчесних Чжоу тому, що засуджував занепад моралі Шан. Оповіді про доброчесність короля By досягай такої досконалости, що у четвертому сторіччі до н. е. філософ Мен-цзі писав, що, замість битися з Шан, By просто проголосив: "Я прийшов принести мир, а не воювати з людьми"[121]. Негайно по тому "звук від того, що люди билися чолом об землю [на знак покори] був подібний до гірського обвалу".

Лише деякі (якщо взагалі хоч один) лорди Чжоу могли повірити в такі дурниці, але теорія мандату з неба справді спонукала їх підтримувати королів. Її, правда, можна було перевернути з ніг на голову: якщо король Чжоу поводитиметься недоброчесно, небо може забрати в нього мандата та віддати його комусь іншому. І хто, крім лордів, мав сказати, чи поводиться король згідно з небесними стандартами?

Аристократи Чжоу полюбляли подавати написи з переліком отриманих гонорів на бронзовому посуді, застосовуваному в ритуалах вшановування предків. Ці переліки явно свідчать про поєднання матеріяльних та психологічних винагород. В одному наприклад, описано, як король Чен(-ван) (володарював у 1035-1006 роках до н. е.) "зробив" послідовника в докладно розробленій церемонії, надавши йому титула та землі. "Ввечері, — говорить напис, — лорда нагородили багатьма васалами з бойовими сокирами, двома сотнями родин, і запропонували йому користуватися колісницею, що в ній їздив король; ще йому подаровано бронзові оздоби до збруї, плаща, халата, вбрання та капці"[122].

Поки все це працювало, рекет Чжоу був високоефективним. Королі мобілізовували досить великі армії (у дев'ятому сторіччі до н. е. — сотні колісниць) та дістали загальну згоду щодо того, що предки хотіли, аби вони вичавлювали захисні гроші від "варварських ворогів", що оточували світ Чжоу. Селяни в володіннях Чжоу почувалися дедалі убезпеченішими від нападів, обробляли свої поля та годували дедалі більші міста. Замість обкладати землеробів податками, лорди накладали трудові обов'язки. Теоретично поля розташовували сіткою три на три, як дошки для гри в хрестики та нулики. Вісім родин працювали на зовнішніх полях на себе й по черзі працювали на дев'ятому серединному полі на лорда. Реальність, безперечно, була складнішою, але поєднання селянської праці, грабунку та визисків збагачувало еліту. Вони ховали одне одного в мистецьки оздоблених могилах, і хоча приносили в жертву набагато менше людей, ніж аристократи Шан, проте закопували набагато більше колісниць. Вони виготовляли та надписували дивовижну кількість бронзового посуду (розкопано та оприлюднено десь тринадцять тисяч посудин), а письмо поширилося далеко поза межі використання в епоху Шан, хоча й залишалося інструментом еліти.

Однак система мала одну слабкість: вона залежала від усталеної дієти перемог. Володарі забезпечували її протягом майже сторіччя, але 957 року до н. е. король Чжао(-ван) програв. Писати про програш ніхто не хотів, тому все, що ми знаємо про нього, походить з Бамбукових аналіз, хроніки, покладеної у поховання 296 року до н. е. та віднайденої, коли поховання десь шістьма сторіччями пізніше пограбували. Там ідеться про те, що два великих лорди пішли за королем Чжао проти Чу, регіону на південь від володінь Чжоу. "Небо було темним та бурхливим, — говорить літописець, — фазани та зайці були нажахані. Шість армій короля загинули в річці Хань. Король помер"[123].

Чжоу одразу втратили армію, короля та містику мандату небес. Можливо, лорди зробили очевидний висновок, що Чжоу, зрештою, не такі вже й доброчесні. Їхні проблеми ускладнювалися: після 950 року до н. е. написи на бронзовому посуді, знайденому у східній частині дельти Хуанхе, перестають висловлювати лояльність Чжоу, а позаяк королям довелося боротися за утримання васалів у шерезі, вони втратили контроль над "варварськими ворогами" на заході й ті почали загрожувати містам Чжоу.

Із меншанням здобичі з новозавойованих територій посилилися конфлікти еліти через землі. Поставлений перед фактом танення своєї слабкопорядкової держави, король Му звернувся до дорожчих розв'язків і після 950 року до н. е. почав розбудовувати чиновництво. Тоді деякі королі Чжоу (ми не певні, хто саме) використали свою владу, щоб перерозподілити землі між родинами, можливо, аби винагородити за лояльність та покарати за зраду, але аристократія з цим не погодилася. Збираючи докупи короткі оповіді на бронзовому посуді, можна зробити висновок, що 885 року до н. е. хтось позбавив влади короля Ї, але "багато лордів" повернули його. Пізніше Ї пішов війною проти найбільшого з цих лордів, маркіза Ай з Ци, й 863 року до н. е. зварив його живцем у бронзовому казані. 842 року до н. е. "багато лордів" завдали удару у відповідь, і король Лі втік у вигнання як якийсь ватажок юрби, що ховається у лахмітті, коли його шукають зрадницькі капітани.

На іншому кінці Євразії західні королі в десятому та дев'ятому сторіччях до нової ери теж будували слабкопорядкові держави. Яким чином західний осередок вийшов зі спаду, що настав після 1200 років до н. е., неясно майже так само, як і чому спад почався, але, можливо, свою роль зіграла винахідливість, спричинена відчаєм. Занепад торгівлі з віддаленими державами змусив людей покладатися на місцеві ресурси, але деяких життєво потрібних товарів — насамперед цини, суттєвого складника бронзи, — в багатьох місцях бракувало[124]. Отже, західняки навчилися використовувати залізо. Ковалі з Кіпру, що давно добре зналися на найдосконалішій металургії в світі, вже до 1200 року до н. е. навчилися видобувати корисний метал з потворних рудих та чорних залізних руд, що трапляються скрізь навколо Середземного моря, але, поки була бронза, залізо лишалося просто новою цікавинкою. Висхнення притоку цини все змінило, лишилося залізо або нічого, і близько 1000 року до н. е. новий дешевий метал вже застосовували скрізь від Греції до теперішнього Ізраїлю (рис. 5.3).

У далекі 1940-ві роки Ґордон Чайлд, один з велетнів європейської археології, писав, що дешеве залізо демократизувало не лише землеробство та промисловість, а й військову справу.[125] По ще шістдесятьох роках розкопок ми не надто добре з'ясували, як саме це працювало, але Чайлд був, безперечно, правий в тім, що в першому тисячолітті до н. е. легкодосяжність заліза зробила металеву зброю та знаряддя вживанішими, ніж у другому, і, коли відновилися торгівельні шляхи, до бронзової зброї чи знаряддя не повернувся ніхто.

Першим регіоном західного осередку, що почав відновлюватися після темних часів, міг бути Ізраїль, де, як каже Юдейська Біблія, царі десятого сторіччя Давид та Соломон створили "Об'єднане Царство", що простягалося від кордонів Єгипту до Євфрату. Нам повідомляють, що його столиця Єрусалим бурхливо розквітала і Соломон вшановував царицю Савську з віддаленої країни (можливо, з Ємену) і висилав торгівельні місії за Середземне море. Хоча й менше й слабше, ніж королівства Міжнародної ери, Об'єднане Царство видається централізованішим, ніж рівночасний родинний бізнес Чжоу, бо воно визискувало податки та стягало данину з усіх навколо. Це могла бути найсильніша держава світу поки її складники, народи Ізраїля та Юдеї, раптом не відокремилися близько 931 року до н. е. після смерти Соломона.

Тобто хіба що жодна з цих подій насправді не відбулася. Багато дослідників Біблії вважають, що Об'єднаного Царства не було. Бони стверджують, що все це фантазії ізраїлітів пізніших віків, що намагалися втішити себе за жахливої ситуації їхнього сьогодення. Археологи справді мають проблеми з пошуком великих будівельних проектів Давида та Соломона, згаданих у Біблії, а дебати часом стають загрозливо запеклими. За нормального перебігу подій навіть найзатятіші археологи звикли куняти на семінарах, де обговорюють хронологію стародавніх зберігальних посудин, але коли один археолог у 1990-і роки припустив, що горщики, зазвичай датовані десятим сторіччям до нової ери, насправді виготовлено в дев'ятому сторіччі — що мало означати, що монументальні споруди, що їх до того пов'язували з Соломоном і десятим сторіччям, також треба датувати сотнею років пізніше, а звідси, своєю чергою, випливає, що Соломонове царство було нужденним невиразним місцем і що оповідь Юдейської Біблії неправильна — він викликав такий сплеск гніву, що мусив найняти охоронця.

Це бурхливі води. Не маючи охоронця, я з них швиденько заберуся. Мені видається, що біблійна оповідь, так само як китайські традиційні оповіді про Ся та Шан, обговорювані в четвертому розділі, може бути перебільшеною, але навряд чи цілком фантазійною. Свідчення з інших частин західного осередку також говорять, що наприкінці десятого сторіччя до н. е. там відбувалося відродження. 926 року до н. е. Шешонк І, лівійський полководець, що захопив єгипетський трон, повів армію через Юдею (південна частина теперішнього Ізраїлю та Західний берег Йордану). Цей похід видається спробою відновити давню Єгипетську імперію. Він зазнав поразки, але на півночі вирувала ще більша потуга. Після сторічної прогалини темних часів, 934 року до н. е., за короля Ашур-дана II, відновлено асирійські королівські записи, що дають змогу поглянути на гангстерську державу, порівняно з якою Чжоу видаються янголами.

Ашур-дан добре усвідомлював, що Асирія відроджується після темних часів. Він писав: "Я привів назад виснажені народи Асирії, що полишили свої міста та будинки через нестатки та голод і пішли в інші землі. ...Я оселив їх у містах та будинках... і вони жили в мирі"[126]. В деяких речах Ашур-дан був старомодним королем. Так само, як месопотамійські королі протягом двох тисяч років, він бачив себе земним представником захисника Асирії бога Ашура. Однак Ашур протягом темних часів зазнав змін. Він став злим богом; фактично, дуже злісним богом, бо більшість смертних, навіть попри те, що він знав це достеменно, не усвідомлювали, що він найбільший бог. Завданням Ашур-дана було змусити їх це усвідомити, перетворивши світ на Ашурові мисливські землі. А те, що полювання на потреби Ашура збагачувало Ашур-дана, теж було непогано.

В серцевинних землях Асирії король керував невеликим загоном чиновників та призначав намісників, що їх називали Синами Неба, даючи їм величезні маєтки та робочу силу. Це були сильнопорядкові практики, що були б добре відомі будь-якому володареві Міжнародної ери, проте реальна влада асирійського короля мала слабкопорядкові джерела. Замість запровадити в Асирії податки на потреби армії, що мала полювати заради Ашура, король покладав завдання збирати військо на Синів Неба й винагороджував їх — так само, як королі Чжоу своїх лордів: здобиччю, екзотичними подарунками та місцями в королівських ритуалах. Сини Неба зуміли зробити термін перебування на цій посаді тридцятирічним, ефективно перетворили свої маєтки на спадкові феоди, а своїх робітників на кріпаків.

Так само, як володарі Чжоу, асирійські королі були заручниками доброї волі лордів, але поки вони вигравали війни, це не мало значення. Сини Неба постачали значно більше війська, ніж васальні королі Чжоу (згідно з королівськими записами, п'ятдесят тисяч піших вояків у 870-і роки до н. е. й понад сто тисяч у 845 році, плюс тисячі колісниць), а відносно сильнопорядкове чиновництво королів забезпечувало логістичну підтримку харчування та пересування цих господарів.

Не дивно, що володарі менших та слабших сусідів Асирії здебільшого воліли купувати захист, замість потрапити на палю й приректи свої міста на спалення. Пропозиція від асирійців зазвичай була такою, що відмовитися було неможливо, особливо відтоді, як Асирія стала часто залишати підкорених місцевих королів при владі, на відміну від стратегії Чжоу призначати замість них колоністів. Переможені королі могли навіть, зрештою, дістати зиск: надавши Асирії військо на потреби її наступної війни, можна було розраховувати на частку здобичі.

Королі-клієнти могли спробувати ухилитися від виконування угод, отже, Асирія заклала їм у свідомість священний страх. Підкорені народи не мусили обожнювати Ашура, але повинні були визнати, що Ашур владарював на небі й казав їхнім власним богам, що робити. Це робило спротив не лише політичним викликом, а ще й образою Ашура, а в асирійців тоді не лишалося іншого виходу, крім якомога суворішого покарання. Асирійські королі оздоблювали свої палаци різьбленням, що зображувало неймовірно жорстокі сцени; їхні веселощі під час каталогування масових вбивств приголомшують. Візьмімо, наприклад, оповідь Ашур-назир-апала II про покарання непокірних близько 870 року до н. е.:

У дев'ятому сторіччі до н. е. східний та західний осередки рухалися в різних політичних напрямах — правління Чжоу занепадало, тоді як Асирія відновлювалася після темних часів. Але обидва осередки опановували методи ведення війни, будівництва великих міст, збільшування торгівлі та нові низьковитратні способи підтримки функціювання держав. А в восьмому сторіччі до н. е. між ними виявилося дещо спільне: і ті, й ті відкрили для себе межі дешевого королювання.

Вітри змін

ажуть, якщо вітер нікому не приносить нічого доброго, це поганий вітер. Неможливо краще схарактеризувати часи близько 800 року до н. е., коли незначні хитання земної осі спричинили посилення зимових вітрів по всій північній півкулі (рис. 5.4). У західній Євразії, де зимові вітри здебільшого спрямовані від Атлантики, це означало більшання зимових дощів. Це було добре з погляду мешканців басейну Середземного моря, де найпоширенішою причиною смерти завжди були кишкові віруси, що розквітають за спекотної сухої погоди, а головною проблемою землеробів завжди було побоювання, що зимові вітри не принесуть дощів, достатніх для доброго врожаю. Холод та дощ терпіти було легше, ніж хвороби та голод.

Проте новий кліматичний режим був доволі несприятливий для мешканців регіонів на північ від Альп, де головними вбивцями були респіраторні хвороби, що їм сприяли холод та вологість, а головною проблемою землеробів був короткий літній сезон вирощування рослин. Зі змінами погоди між 800 та 500 роками до н. е. населення північної та західної Європи поменшало, а в Середземномор'ї побільшало.

В Китаї зимові вітри спрямовані здебільшого з Сибіру, тому їх посилення після 800 років до н. е. привело до сухішання й водночас холоднішання погоди. Ці зміни, можливо, полегшили землеробство навколо Янцзи та Хуанхе, бо зменшили повені, й населення в обох долинах далі більшало. Проте на дедалі сухіших плато на північ від Хуанхе життя людей поважчало.

В межах цих глобальних картин відбувалися незліченні локальні варіяції, але головний результат був подібний до епізодів кліматичних змін, обговорюваних у четвертому розділі, — порушення балансу між регіонами вимагало від людей якихось дій. Автор підручника з палеокліматології пише про ці роки: "Якби такі порушення кліматичної системи відбулися в наш час, суспільні, економічні та політичні наслідки були б щонайменше катастрофічними"[127].

І на Сході, і на Заході зі зростанням населення та сама кількість землі мала прогодувати дедалі більше ротів. Це спричиняло конфлікти й водночас спонукало до винахідництва. Потенційно це було добре з погляду володарів, бо що більше конфліктів, то більше можливостей допомогти друзям та покарати ворогів, а більшання винахідництва приводило до дальшого збагачування. Рушієм усього того було більшання кількости людей, тобто більше працівників, більше вояків і більше здобичі.

Все це було б добре для королів, що контролювали ситуацію, але для слабкопорядкових королів восьмого сторіччя до н. е. настали важкі часи. Найбільшими переможцями, найліпше налаштованими на використання нових можливостей, часто були місцеві боси — намісники, землевласники та командири гарнізонів, що на них слабкопорядкові королі покладали обов'язок робити те, що треба. З погляду королів, це були погані новини.

У 770-і роки до н. е. східні та західні королі однаково втратили контроль над своїми васалами. Єгипетська держава, менш-більш об'єднана від 945 року до н. е., 804 року розпалася на три частини, а до 770 року до н. е. перетворилася на дюжину фактично незалежних провінцій. В Асирії 823 року до н. е. Шамші-Адад V спочатку мусив воювати за свою спадкоємність на троні, а потім втратив контроль над своїми королями-клієнтами та намісниками. Деякі Сини Неба навіть вели війни самостійно. Асирологи називають період від 783 до 744 року до н. е. "інтервалом" — це був час, коли на королів мало хто зважав, перевороти відбувалися повсюдно, а намісники діяли на свій власний розсуд.

Це був золотий вік місцевої аристократії, молодших принців та маленьких міст-держав. Найцікавішим прикладом є Фінікія, низка міст уздовж узбережжя в теперішньому Ливані, чиї мешканці після відродження західного осередку в десятому сторіччі до н. е. заробляли на доправлянні товарів між Єгиптом та Асирією. Їхнє багатство привернуло увагу асирійців, і близько 850 року до н. е. фінікійці вже платили гроші за захист. Деякі історики вважають, що саме це спонукало фінікійців у пошуку коштів на оплату миру податися до Середземномор'я; інші припускають, що важливішими чинниками були зростання населення та наявність нових ринків у Середземномор'ї. Хоч би там як, але близько 800 року до н. е. фінікійці вже подорожували на великі відстані, засновували торгівельні анклави на Кіпрі й навіть збудували невелике святилище на Криті. Близько 750 року до н. е. грецький поет Гомер міг бути певен, що його читачі знали, про кого йдеться у рядках: "...фінікійці до нас прибули, мореходці славетні, і навезли, шахраї, блискіток в кораблі своїм чорнім"[128], — і ставилися до них з недовірою.

Населення Греції зростало найшвидше, і, можливо, фінікійські дослідники та торгівці потягли голодних греків за собою в кільватері Близько 800 року до н. е. хтось вже возив грецьку кераміку до південної Італії, а близько 750 року до н. е. і греки, і фінікійці вже селилися в західному Середземномор'ї (див. рис. 5.3). Обидві групи полюбляли добрі порти з доступом через річки до ринків у землях, віддалених від моря, але греки, що значно переважали фінікійців кількістю, ще й засновували осілі господарства та захоплювали найкращі землі на узбережжі.

Корінні мешканці часом чинили опір. Деякі, як-от племена Етрурії та Сардинії в Італії, вже до приходу колоністів мали міста та торгівлю на далекі відстані. Тепер вони почали будувати великі міста та пам'ятники, організовувати слабкопорядкові держави, інтенсифікувати землеробство. Вони створювали абетки за грецьким взірцем (що його греки запозичили в фінікійців між 800 та 750 роками до н. е.). Ці абетки було легше вивчати та використовувати, ніж більшість ранніх способів письма, бо останні потребували сотень знаків, кожен з яких відповідав складові з голосної та приголосної. Вони були також значно зручнішими за єгипетські єрогліфічні чи китайські письмові системи, що потребували тисяч знаків, кожен з яких передавав окреме слово. За певними здогадами, у п'ятому сторіччі до нової ери 10 відсотків атенських чоловіків могли прочитати прості записи чи написати власні імена. Це набагато більше, ніж будь-де на Сході чи Заході в усі давніші часи.

Про поширювання міст, держав, торгівлі та писемности в Європі першого тисячоліття до нової ери ми знаємо значно більше, ніж про поширювання землеробства за чотири чи п'ять сторіч до того (див. обговорення у другому розділі), але аргументація щодо того, що відбувалося в кожному випадку, на диво подібна. Деякі археологи твердять, що в першому тисячолітті до нової ери колонізація зі східного Середземномор'я спричинила піднесення міст та держав далі на заході; інші відповідають, що корінні народи перетворили власні суспільства, опираючися колонізації. Представники другої групи, здебільшого науковці молодшого віку, часом звинувачують першу групу в проектуванні на стародавній світ ностальгії за самопроголошеними цивілізаційними місіями сучасних колоніяльних режимів. Водночас деякі представники першої групи, здебільшого старшого віку, відповідають, що їхні критики більше зацікавлені виступити в ролі захисників пригноблених, ніж з'ясувати, що було насправді.

Взаємне навішування наличок є доволі поміркованим порівняно зі страстями, що киплять в археології Ізраїлю (хоча, наскільки мені відомо, поки що ніхто не потребує охоронця), але за стандартами чемности класичної наукової спільноти ці суперечки доволі різкі. Вони затягли й мене, отже, у спробі зрозуміти суть питання я провів літні сезони від 2000 до 2006 року на розкопках поселення під назвою Монте Поліцо в Сицилії[129]. Між 650 та 525 роками до н. е. це було містечко корінного народу, що його називають еліми. Воно розташоване так близько до фінікійських та грецьких колоній, що їх можна побачити з вершини нашого пагорба. Відтак це ідеальне місце, де можна перевірити конкурентні теорії щодо колонізаційного чи місцевого розвитку як спонуки піднесення Середземноморського регіону. По сімох роках збирання, копання, просіювання, підраховування, зважування та з'їдання надвеликих порцій пасти наш висновок такий: вплинули обидва чинники.

Звичайно, це практично той самий висновок, що й вислід археологічних досліджень поширювання землеробства тисячами років раніше. У кожному випадку суспільний розвиток зростав і в осередку, і на периферії навколо нього. Торгівці та колоністи полишали осередок, чи тікаючи від суперників, чи піддавшися спокусі випробувати нові нагоди, а деякі люди на периферії активно наслідували досвід осередків чи незалежно створювали власні версії. Як наслідок у перебігу засвоювання на периферіях, коли люди додавали власні викрути та відкривали для себе переваги відсталости, вищі рівні суспільного розвитку поширювалися поза осередок, накладалися на давніші системи та зазнавали трансформацій.

В Монте Поліцо місцеві ініціятиви були, очевидно, важливі. Крім усього іншого, ми вважаємо, що наше поселення зруйнували еліми з Сеґести, що в шостому сторіччі до н. е. створили власне місто-державу. Прибуття грецьких колоністів також було критичним, бо формування сеґестійської держави багато в чому було відгуком на грецькі претензії на землю і ввібрало дуже багато рис грецької культури. Сеґестійські аристократи намагалися бути грекам серйозними суперниками й запозичували заради цього грецькі практики. У 430-і роки до н. е. вони збудували такий досконалий храм у грецькому стилі, що багато істориків мистецтва вважають, що було запрошено архітекторів, аби вони спроектували Партенон в Атенах. Мало того, сеґестійці долучили себе й до грецької мітологїї: вони (подібно до римлян) оголосили себе нащадками Енея, втікача з переможеної Трої. Близько п'ятого сторіччя до н. е. колоніяльні міста в західному Середземномор'ї, як-от Картаген (фінікійське поселення) та Сіракузи (грецьке), конкурували з будь-ким зі старого осередку. Суспільний розвиток етрусків не надто відставав, а десятки груп, подібних до елімів, не надто сильно від них відставали.

Доволі подібний процес, руйнація держави в осередку та експансія на периферію, зі зростанням населення розгорнувся також і на Сході. Близько 810 року до н. е. Сюань, король Чжоу, втратив контроль над своїми лордами, що багатшали та сильнішали й бачили дедалі менше причин з ним кооперуватися. Столиця Сюаня в рівнині Чжоу занурилася у конфлікти між різними партіями, а нападники з північного заходу глибоко вдиралися в його королівство. Коли 781 року до н. е. трон успадкував Ю, син Сюаня, він спробував зупинити гниття. Очевидно, він планував з'ясувати стосунки зі своїми сердитими васалами та батьковими надто могутніми міністрами, що, можливо, змовилися з найстаршим сином Ю та мамою хлопчика.

Тут оповідь перетворюється на щось на кшталт народної казки, що ними рясніють давні джерела. Сима Цянь, великий історик першого сторіччя до нової ери, переповідає химерну казку про те, як ранній король Чжоу одного разу відкрив тисячолітню коробку з драконячою слиною, а з неї вилізла чорна рептилія. З причин, що їх Сима Цянь полишає нез'ясованими, король наказав кільком палацовим жінкам оголитися та кричати на чудовисько. Замість втекти, воно запліднило одну з жінок, що народила від рептилії доньку, а потім її полишила. Інше подружжя, що тікало зі столиці Чжоу від королівського гніву з зовсім іншого приводу, забрало цю зміїну дитину до Бао, однієї з повсталих васальних держав королівства Чжоу.

Родзинкою цієї дивної оповіді є те, що 780 року до н. е. народ Бао вирішив спробувати налагодити стосунки з королем Ю й послав йому за молодшу дружину драконову доньку, тепер молоду красуню на ім'я Бао Сі. Ю був від цього дуже щасливий, і наступного року Бао Сі народила йому сина. Мабуть, саме це спричинило бажання Ю позбутися старшої дружини та свого первістка.

Із Ю все було добре до 777 року до н. е., коли його син втік із заслання до іншої неспокійної держави, а найстарший міністр Ю приєднався там до хлопчика. Водночас група васалів об'єдналася з людьми з північного заходу, що їх Чжоу називали жунами (що означає ворожі чужинці).

Король Ю, байдужий до цього всього, займався нагальнішою проблемою: як розсмішити Бао Сі (враховуючи її походження, не дивно, що вона не мала почуття гумору). Видавалося, що був лише один ефективний спосіб. Попередники Ю встановили сторожові вежі на випадок нападу жунів, щоб барабани та вогнища могли попередити лордів, аби вони разом із супроводом поквапилися на допомогу. Сима Цянь пише:

Король Ю був першим із хлопчаків, що полюбляли кричати "вовки", і, коли 771 року до н. е. жуни справді напали разом з повсталими шень, багато лордів зігнорували сигнальні вогні. Бунтарі вбили Ю, спалили його столицю і посадовили на трон його сина-вигнанця з титулом король Пін.

Цю історію важко сприймати надто серйозно, але чимало істориків вважають, що вона зберігає згадку про реальні події. Може видаватися, що У 770-і роки до н. е., те саме десятиріччя, коли єгипетські та асирійські володарі втратили контроль, на Китай разом впали зростання населення, відродження місцевої влади, династійна політика та зовнішні тиски, що спричинили навіть ще крутіший спад монархії.

771 року до н. е. васали, що полишили короля Ю на його власну долю, хотіли, можливо, лише продемонструвати свою силу, посадити Піна як підставну особу та далі ігнорувати монархію. Їхнє рішення позакопувати бронзовий ритуальний посуд по всій долині Вей, де археологи від 1970-х років знаходять його у величезних кількостях, свідчить про те, що вони планували повернутися одразу по тому, як жуни підуть зі здобиччю, награбованою в палаці Ю. Але якщо вони думали саме так, то дуже сильно помилялися. Жуни прийшли й залишилися, а лорди були змушені призначити короля Піна головою уряду на засланні в Лої в долині Хуанхе[131]. Скоро виявилося, що король Чжоу, що міг би бути Сином Неба, став неспроможним будь-що робити, коли втратив маєтки в долині Вей, а тоді графи Чжен, найсильніші з "васалів", почали тестувати своїх колишніх королів. 719 року до н. е. один граф взяв спадкоємця трону заручником; 707 року до н. е. інший граф навіть вбив короля стрілою.

Близько 700 року до н. е. двір Чжоу майже не мав стосунку до герцогів, графів, віконтів та маркізів колишніх колоній (одне давнє джерело каже, що їх було вже 148). Провідні "васали" далі казали, що діють від імени короля Чжоу, але насправді билися один з одним за першість і, не питаючи свого начебто володаря, укладали й розривали угоди на свій розсуд. 667 року до н. е. маркіз Хуань з Ци, що тимчасово мав перевагу, навіть зібрав своїх суперників на конференцію, де вони визнали його своїм провідником (хоча й далі воювали з ним та з усіма іншими). Наступного року маркіз Хуань так залякав короля Чжоу, що той призначив його ба, "сюзереном", що мав (теоретично) представляти інтереси Чжоу.

Маркіз Хуань заробив таке становище здебільшого тим, що захищав слабші держави від нападів народів, що їх вони вважали чужими, — жуни та ді на півночі та групи, відомі, як мань, на півдні. Проте головний (і, безперечно, ненавмисний) наслідок цих війн був доволі подібний до фінікійської та грецької колонізації західного Середземномор'я — жуни, ді та мань посунули до осередку й надзвичайно його збільшили.

У сьомому сторіччі до н. е. держави, розташовані уздовж північного краю осередку, залучили жунів та ді до союзу й закріпили його шлюбами. Багато лідерів жунів та ді вивчили літературу Чжоу й свідомо приєднувалися до прикордонних держав, як-от Ци, Цзинь та Цинь, що значно побільшали. У сьомому сторіччі частина мань у війнах з Цзинь та Ци створили на півдні свою велику державу, Чу. Близько 650-х років до н. е. Чу була повноправним членом міждержавної спільноти, її представники брали участь у конференціях і, великою мірою подібно до сеґестійців та римлян за Заході, що оголосили себе нащадками Енея, провідники Чу почали казати, що вони, так само як інші держави східного осередку, колись були колонією Чжоу. Окрема матеріяльна культура Чу, що поєднувала осередкові елементи з південними, постала близько 600 року до н. е.

Чу набули такої могутности, що 583 року до н. е. держава Цзинь вирішила укласти союз з іншими народами мань і збудувати ворожий табір в тилу Чу. 506 року держава У, учасниця цього союзу, набула такої сили, що спромоглася розтрощити армію Чу. Фактично вона стала такою сильною, що 482 року маркіз Цзинь поступився статусом ба віконтові Фучаю з У — а той, подібно до королів Чу, одразу почав претендувати на походження з Чжоу. Але натоді набула могутности ще одна південна держава, Юе. Її віконти намагалися здолати короля У ідеологічно й проголосили своє походження від династії Ся, найдавнішої з усіх. 473 року до н. е., після того, як віконт Фучай з У повісився, коли військо Юе оточило його столицю, віконт Юе перебрав на себе місце/титул ба. Попри політичний розпад східний осередок поширювався так само драматично, як і західний.

У напрямі до сильного порядку

еріод 750-500 років до н. е. був поворотним, коли повороту історії не було. 750 року до н. е. західний суспільний розвиток досягав двадцяти чотирьох балів, саме того рівня, де він був напередодні великого колапсу 1200 років до н. е.; те саме відбувалося на Сході близько 500 років до н. е. Так само, як близько 1200 років до н. е., клімат змінювався, народи мігрували, конфлікти загострювалися, нові держави долучалися до осередків, а старі держави розпадалися. Цілком можливі були й нові колапси, проте натомість обидва осередки реструктурувалися й розвивали економічні, політичні та інтелектуальні ресурси, що давали змогу впоратися з новопосталими викликами. Саме це робить рисунок 5.1 таким нудним — і таким цікавим.

Спочатку ми бачимо зміни в Асирії. Вискочень на ім'я Тиглатпаласар III, що узурпував трон 744 року до н. е., спочатку видавався дуже подібним до всіх інших претендентів, що демонстрували такі самі фокуси від 780-х років, але протягом менш ніж двадцяти років він катапультував Асирію з розваленої слабкопорядкової держави до динамічної сильнопорядкової. Тим часом, як якийсь мафіозо, що набуває легітимности, він перетворився з боса гангстерів на великого (але брутального) короля.

Його секрет полягав у тім, що від справ було усунено аристократичних Синів Неба. Замість залежати від того, чи лорди постачать військо, Тиглатпаласар створив постійну армію, що отримувала платню від нього й підлягала лише йому. Тексти, що збереглися, не містять інформації про те, як він спромігся це зробити, але якимось чином він примусив бранців війни сформувати особисту армію. Коли вона вигравала битви, Тиглатпаласар платив награбованою здобиччю своєму війську, замість ділити її з лордами. Маючи підтримку армії, він зламав владу вельмож, ввів поділ найвищих чиновників та заповнив багато посад захопленими євнухами. Євнухи мали дві переваги: по-перше, вони не могли мати синів, що претендували б на спадкові посади, а по-друге, традиційна аристократія ставилася до них з такою зневагою, що вони навряд чи могли б очолити повстання. Мало того, Тиглатпаласар надзвичайно збільшив чиновництво, що забезпечувало функціювання держави, переступив через стару еліту й створив адміністрацію, лояльну лише до нього.

Усе це чимало коштувало, тому Тиглатпаласар впорядкував свої фінанси. Замість трусити чужинців періодичними появами та вимогами виплат, він наполіг на регулярних контрибуціях — по суті, податках. Якщо король-клієнт заперечував, Тиглатпаласар призначав замість нього асирійського намісника. Наприклад, 735 року до н. е. король Ізраїлю Пеках приєднався до податкового спротиву Дамаска та інших сирійських міст (рис. 5.5). Тиглатпаласар на них "упав, наче вовк до кошар"[132]. 732 року до н. е. він зруйнував Дамаск, посадив намісника та анексував родючі північні долини Ізраїлю. Засмучені підданці Пекаха вбили його та посадили замість нього на трон проасирійського короля Осію.

Все було добре, аж поки 727 року до н. е. Тиглатпаласар помер. Осія, думаючи, що нова асирійська система помре разом із ним, припинив виплати, але Тиглатпаласарові інституції виявилися достатньо тривкими, аби витримати зміни верхівки. 711 року до н. е. новий король Асирії Салманасар спустошив Ізраїль, вбив Осію, посадив намісника й депортував десятки тисяч ізраїлітів. Від 934 до 612 року до н. е. Асирія фактично примусово переселила з одного місця на інше десь 4,5 мільйони людей. Депортовані люди поповнювали асирійські армії, будували міста та працювали на проекти, що підвищували продуктивність імперії, — перекривали річки греблями, садили дерева, доглядали оливи, копали канали. Праця людей, позбавлених майна, годувала Ніневію та Вавилон, що зросли до ста тисяч мешканців кожне, применшували раніші міста та висмоктували ресурси звідусіль навколо себе. Суспільний розвиток стрибнув вгору, на 700 рік до н. е. Асирія була сильнішою за будь-яку іншу державу за всю попередню історію.

Чи змінив Тиглатпаласар перебіг історії, коли збезголовив колапс у восьмому сторіччі? Був час, коли історики без вагань відповідали на це запитання схвально, але тепер більшість не наважуються приписувати так багато волі однієї великої людини. У цьому випадку вони, мабуть, мають рацію. Тиглатпаласар міг бути великим, якщо саме так ми хочемо назвати його за жорстокість, але він не був унікальним. Наприкінці восьмого сторіччя до н. е. володарі бачили в централізації розв'язок усіх своїх негараздів. У Єгипті нубійці з теперішнього Судану знов об'єднали країну навіть раніше, ніж Тиглатпаласар захопив асирійський трон, і протягом наступних тридцяти років запроваджували реформи, що він би схвалив. Близько 710-х років до н. е. те саме робив навіть король маленької Юдеї Езекія.

Все це видається не зміною історії завдяки одному генієві, а розпачливими спробами людей випробувати будь-які ідеї, що спадають на думку, та перемогою найліпших розв'язків. Стояло питання централізації чи загибелі. Володарів, що не спромоглися встановити контроль над місцевими провідниками, розбили ті, хто зміг це зробити. Езекія, занепокоєний щодо Асирії, почувався зобов'язаним зміцнювати Юдею. Синаххериб, новий король Асирії, занепокоєний міццю Езекії, почувався зобов'язаним його зупинити. 701 року до н. е. Синаххериб спустошив Юдею та вивів з неї людей. Він не зруйнував Єрусалим чи то тому, що асирійців вразив янгол (як каже Юдейська Біблія), чи тому, що Езекія погодився платити більшу данину (як каже літопис Синаххериба).

У будь-якому разі перемога поставила Синаххериба перед обличчям суворої нової реальности: кожна війна, що її вигравала Асирія, продукувала нових ворогів. Коли Тиглатпаласар на початку 730-х років до н. е. анексував північну Сирію, проти нього зорганізувалися Дамаск та Ізраїль; коли Салманасар між 732 та 722 роками до н. е. переміг Дамаск та Ізраїль, на передовому краї опинилася Юдея; приборкання Юдеї 701 року до н. е. зробило погрозою Єгипет, отже, у 670-і роки Асирія спустошила долину Нілу. Проте Єгипет виявився надто великою країною, і, коли десятьма роками пізніше асирійці пішли, на всіх їхніх кордонах накопичувалися проблеми. Зруйнувавши Урарту, свого головного ворога на півночі, вони відкрили себе до грабіжницьких нападів з Кавказу; перемігши Вавилон, свого головного ворога на півдні, вони мусили воювати з Еламом, що містився далі на північний схід; а зруйнувавши у 640-ві роки до н. е. Елам, вони просто уможливили загрозу від мідійців з гір Заґрос та дозволили Вавилонові відновити свою силу.

У впливовій книжці Піднесення та падіння великих держав історик Пол Кенеді з Єльського університету доводить, що протягом останніх п'ятисот років потреба вести великі війни постійно змушувала європейські держави надмірно поширюватися й цим їх послаблювала аж до руйнації. Попри стрибок до сильнопорядкової моделі з великими потоками прибутків, професійною армією та чиновництвом, попри перемоги над усіма суперниками, Асирія через таке імперське поширювання закінчила як гарна дитина з яскравої обкладинки. Близько 630 року до н. е. вона скрізь відступала, а 612 року до н. е. союз мідійців та вавилонців спустошив Ніневію та поділив імперію.

Раптове падіння Асирії повторило картину, що ми бачили в четвертому розділі, — військові перевороти збільшують осередок і дають периферійним народам шанс пробити собі шлях всередину. Мідія адаптувала багато асирійських інституцій та політик; Вавилон знову набув великої могутности; Єгипет спробував перестворити свою давно втрачену імперію в Леванті. Боротьба за каркас Асирії також підтримувала експансійну динаміку. Централізація Мідії перетворила на грізну силу інший периферійний народ, персів південно-західного Ірану. 550 року до н. е. перський полководець Кір подолав мідійців, що своєю міжклановою боротьбою зробили його шлях гладкішим. (Мідійський король досить по-дурному доручив командувати армією, відрядженою проти Kipa, полководцеві, що його він до того змусив їсти тіло власного вбитого сина. Полководець негайно перейшов на бік суперників, армія розвалилася, й Кір взяв гору.)

Перські володарі так само, як до того асирійські королі, вірили в свою боговиту місію. За їхніми уявленнями, ахеменіди були представниками земних інтересів Агурамазди, бога світла й правди, в його вічній борні з темрявою та злом. Вони самі себе переконали, що боги інших народів бачили справедливість їхньої справи та хотіли їхньої перемоги. Отже, коли Кір 539 року до н. е. взяв Вавилон, він проголосив (очевидно, щиро), що зробив це, аби звільнити вавилонських богів від розбещених володарів, що їх нехтували. Коли він пішов далі й відправив юдеїв назад до Єрусалима, звідки вавилоняни забрали їх у рабство 586 року до н. е., автори Юдейської Біблії навіть підтвердили Кірову високу самооцінку. Їхній бог, як вони писали, звертався до Kipa: "Мій пастирю... мій помазанцю... Я міцно тримаю тебе за правицю, щоб перед обличчям твоїм повалити народи, і з стегон царів розв'яжу пояси, щоб відчинити двері перед тобою..."[133].

Кір повів свої армії до Егейського моря та кордонів теперішніх Казахстану, Афганістану та Пакистану. Його син Камбіс завоював і утримав Єгипет. Потім, згідно з оповіддю, химерною, як у Сима Цяня, 521 року до н. е. трон захопив його далекий родич Дарій. За грецьким істориком Геродотом, Камбіс неправильно витлумачив свій сон, нібито його брат Смердис готував проти нього заколот, і наказав таємно його вбити. Тоді, на лихо Камбісові, жрець — теж Смердис на ім'я й дуже подібний обличчям до вбитого Смердиса — захопив трон, прикидаючися справжнім Смердисом. Камбіс скочив на коня й кинувся додому, де виявив шахрайство (разом із фактом, що він вбив рідного брата), але випадково поранив собі стегно й помер. Тимчасом фальшивого Смердиса викрили, коли одна з його дружин сказала, що він не має вух (вуха фальшивому Смердисові відтяли за якусь давнішу провину). Тоді семеро аристократів вбили фальшивого Смердиса й почали змагатися за трон. Кожен привів до вибраного місця коня, і той з них, чий кінь на світанку заірже першим, мав стати королем. Виграв Дарій (шахрайським шляхом).

Дивовижно, що цей спосіб обирати короля виявився не гіршим за інші[134], а Дарій швидко довів, що він новий Тиглатпаласар. Він так ефективно довів до максимуму данину зі своїх володінь із десь 30 мільйонами підданців, що Геродот пише: "Перси кажуть, що Дарій був для них купцем... бо улаштував усе як купець"[135].

Дарій ішов за грошима, що тягли його на захід, де піднесення суспільного розвитку відродило Середземноморську прикордонну смугу. Близько 500 року до н. е. торгівці, що працювали на себе, а не на палаци чи храми, створили гнучку економіку й так понизили вартість морських перевезень, що мали змогу заробляти на доправлянні не лише предметів розкошів, а й масових товарів, зокрема харчів. Близько 600 року до н. е. народ Лідії в західній Анатолії почав ставити штампи на виливках металу, аби гарантувати їхню вагу, і на часи Дарія ця новація, монетна система, дістала загальне визнання й далі пришвидшила розвиток комерції. Стандарти життя зростали: на 400 рік до н. е. середньостатистичний грек споживав десь на 25-50 відсотків більше, ніж його попередники трьома сторіччями раніше. Будинки побільшали, харчування стало різноманітнішим, люди жили довше.

Дарій вийняв з цієї середземноморської економіки затичку — найняв фінікійців до першого перського флоту, прорізав Суецький канал, що з'єднав Середземне та Червоне моря, захопив контроль над грецькими містами. Згідно з Геродотом, він посилав шпигунів до Італії й навіть подумував, чи не напасти на Картаген.

На 486 рік до н. е., коли Дарій помер, західний суспільний розвиток був на добрих 10 відсотків вищий за двадцять чотири бали, рівень 1200 років до н. е. Іригаційне землеробство в Єгипті та Месопотамії постійно збільшувало врожаї; Вавилон мав десь 150 000 мешканців (за словами Геродота, місто було таке велике, що, коли його захопив Кір, новина досягла деяких околиць лише за кілька днів); перські армії мали так багато вояків (знов згідно з Геродотом), що вони випивали цілі річки. До того ж, як ми вже бачили, приблизно кожен десятий чоловік в Атенах вмів написати своє ім'я.

Східні рахунки також наближалися до двадцяти чотирьох балів, набирали темпу процеси переструктуровування та централізації держав, дуже подібні до тих, що відбувалися на Заході від восьмого сторіччя до н. е. Падіння адміністрації Чжоу від 771 року до н. е. було сумнівним подарунком володарям колишніх васальних держав. Вони дістали свободу воювати один з одним, чим скористалися дуже радо, але на цьому розпад не припинився. Герцоги та віконти досі були несумлінними васалами, мали зобов'язання перед Чжоу й водночас спекулювали на тому, що Чжоу залежали від їхньої військової допомоги. Тепер виявилося, що їхні власні аристократи були так само несумлінними, як вони. Здолати аристократів можна було, привівши до держави чужинців, як це зробив Тиглатпаласар, коли наповнив свою армію військовими бранцями. У сьомому сторіччі чотири великі держави на периферії Чжоу (Цзинь, Ци, Чу та Цинь, див. рис. 5.2) почали так чинити й набули потужности.

Вже 690 року до н. е. Чу, менш скуті аристократичними нормами ери Чжоу, ніж держави долини Хуанхе, створили нові адміністративні одиниці з керівниками, що несли відповідальність безпосередньо перед палацом. Інші Держави наслідували цей приклад. У 660-і роки до н. е. маркіз Сянь, володар Цзинь, випробував радикальніший розв'язок: повбивав голів провідних родин своєї держави та призначив міністрів, що мали, як він сподівався, бути слухнянішими. Цей приклад інші держави наслідували теж. 594 року до н. е. маркіз Сюань з Лу знайшов інший спосіб обійти своїх перів. Він скасував трудові повинності селян перед місцевими лордами, фактично дав землеробам право вільно користуватися землею, що вони обробляли, а натомість ввів військову службу та податки, що надходили безпосередньо до нього. Не варто навіть повторювати, інші держави притьмом взялися наслідувати й таку стратегію.

Так само, як на Заході, володарі усучаснювалися, створювали більші армії, вели жорстокіші війни й наживали капітали на економічному зростанні. Селяни, що більше дбали про поліпшення землі, коли вона була їхньою власністю, підвищували врожаї, селекціювали краще зерно та вкладали гроші у плуги, запряжені биками. Поширювалися залізні землеробські знаряддя, а в п'ятому сторіччі до н. е. ковалі навчилися користуватися міхами й нагрівати залізо до 2800°F, температури топлення й придатности до виливання[136]. Ремісники з У навіть варіювали вміст вуглецю в залізі й виробляли справжню сталь.

Міста зростали вибухово — у Ліньцзи в Лу близько 500 року до н. е. мешкали десь п'ятдесят тисяч людей і так само, як на Заході, їхній попит заохочував купців привозити харчі. 625 року до н. е. один з міністрів Лу скасував пункти перевірки на кордонах і спростив торгівлю. Розквітала комерція, пов'язана з водним транспортом. Цзинь та двір Чжоу в Лої незалежно від Заходу ввели бронзові монети. Інша паралель із Заходом — економічне піднесення підвищувало рівень життя й водночас збільшувало нерівність. Ставки податків ішли вгору, від 10 відсотків на початку шостого сторіччя до 20 відсотків сторіччям пізніше. Лорди будували в своїх палацах крижані будинки, селяни потрапляли в боргову кабалу.

Коли на Заході в шостому сторіччі до н. е. почалася економічна експансія, королі вже перепідтвердили свою владу. На Сході, навпаки, зростання лише загострило проблеми володарів, бо міністри, що заступали своїх кланових лордів, зазвичай самі мали потужний родовід. До того ж положення міністрів часто давало їм змогу повніше скористатися результатами зростання, тому перевороти виникали досить регулярно. 562 року до н. е. три родові лінії міністрів Лу обмежували можливості маркіза, аж поки 480 року до н. е. один з них не перебрав володарювання в державі. У Цзинь міністри вели п'ятдесятирічну громадянську війну на три фронти й 453 року до н. е. поділили державу.

Однак на цей час володарі (а також міністри, що узурпували владу) знайшли розв'язок. Якщо міністри-аристократи були такою самою проблемою, як володарі, що їх вони заступили, то чому не вийти поза межі держави й не залучити адміністраторів з інших держав? Цим найманим працівникам, відомим під назвою ші (зазвичай це перекладають як "джентльмени"), на те, аби стати заколотниками, бракувало політичних зв'язків. Багато з них насправді мали досить просте походження й насамперед саме тому шукали, де можна влаштуватися. Поширення ші характеризує і централізацію влади, і поширювання грамотности. Тисячі ші рипіли перами та стукали рахівницями в тихих провінційних конторах, а коли відкривалися нові вакансії, пересувалися з країни до країни.

Лише деякі щасливці ші привертали до себе увагу графів чи маркізів та підіймалися до високих посад. Цікаво, що, на відміну від західних підходів, саме ці люди, а не володарі, які їх наймали, були головними персонажами тогочасної літератури. Їх зображували мудрими радниками, що допомагали володарям досягати успіху, бо вказували їм правильний шлях. Цзо чжуань, коментар до історичних документів, зібраних близько 300 року до н. е., рясніє такими персонажами. Моїм улюбленцем є Чжао Дунь, високий міністр герцога Ліна з Цзинь. "Герцог Лін не був справжнім володарем, — каже Цзо чжуань, дещо недооцінюючи ситуацію. — Зі своєї тераси він стріляв у людей з арбалета і дивився, як вони тікають від стріл[137]. Коли йому не сподобалася страва з ведмежих лап, він вбив кухаря, що її приготував, поклав тіло у скриню й наказав жінкам пронести її через палату для авдієнцій"[138].

Чжао Дунь так багато сперечався з герцогом Ліном, що володар зрештою послав вбивцю змусити набридливого радника замовкнути. Але коли найманий вбивця на світанку дістався будинку Чжао Дуня, поважний ші, одягнений належним чином, вже сидів за роботою. Між лихом вбити таку добру людину та соромом не виконати наказ володаря вбивця вибрав єдиний гідний вихід і вчинив самогубство, розбивши собі голову об дерево.

Пригоди тривали. Герцог Лін влаштував засідку, але Чжао Дунь врятувався, коли його лакей одним ударом вбив пса, що нападав. І тут з'ясувалося, що одним з герцогових вояків був чоловік, що його Чжао Дунь кілька років тому врятував від голоду. Зрештою, як в усіх оповідях з Цзо нжуань, герцог Лін дістає свою відплату, хоча, як також часто буває в моралізаторських текстах, Чжао Дуневі соромно через те, що він не відвернув цих подій.

Втім, інші володарі (що, за припущенням, поводилися краще) досягали успіху, й про зростання їхньої влади у п'ятому сторіччі до н. е. говорять нові архітектурні стилі. Королі Чжоу будували палаци на платформах з натоптаної землі три чи чотири фути заввишки, а нові лорди пішли за вертикаллю, рухавшися до сильного порядку в найбуквальнішому сенсі, як до верхнього краю шкали. Один палац у Чу, згідно з записами, стояв на платформі заввишки п'ятсот футів, що (неймовірно) досягала хмар. Іншу, в північному Китаї, називали "Платформою, що досягає половини шляху до Неба". Володарі зміцнювали свої палаци, очевидно, побоюючися власних народів не менше, ніж ворожих держав.

Близько 450 року до н. е. східні володарі, подібно до західних, рухалися до сильнопорядкових моделей, підвищували податки, збирали постійні армії та організовували ці складні операції через чиновників, лояльних лише до них і водночас достатньо незалежних, аби пережити їхню смерть. Економіки стрімко зростали, суспільний розвиток перейшов позначку двадцять чотири бали. Західний осередок поширився, й більшу його частину об'єднала Перська імперія; на Сході відбувалися такі самі процеси. З 148 держав, що постали після падіння Чжоу 771 року до н. е., до 450 року до н. е. проіснували лише 14, і лише чотири — Цзинь, Ци, Чу та Цинь — домінували на сцені.

У четвертому розділі я запропонував уявити собі фон-Денікенових космонавтів, що близько 1250 року до н. е. передвіщали дальше поширювання осередків та появу в кожному з них однієї імперії. Якби вони повернулися близько 450 року до н. е., то, мабуть, почувалися б виправданими. Зрештою, їхній прогноз був не таким вже й неправильним. Помилка була лише в часі.

Класики

ужинцям, мабуть, було б також цікаво побачити, що земляни втратили бажання прикидатися, ніби мають гарячі лінії до надлюдей. Протягом тисяч років боговиті королі тримали людей в ланцюгах ритуалу й прив'язували навіть найнужденнішого селянина до володарів, що доторкалися до неба, приносячи жертви на зикуратах чи масово вбиваючи бранців на цвинтарях. Але тепер, коли богоподібні королі винайшли собі нове амплуа головних виконавців, магія йшла зі світу. Грецький поет сьомого сторіччя Гесіод скаржився: "Чом я раніш не помер або чом не родився пізніше? / Нині-бо плем'я існує залізне. .../ Гожість прекрасного тіла укривши під одягом білим, / До несмертельного роду простуючи, кинувши людство, / Стид віддалиться і честь, і самі лиш остануться біди / Смертним рожденцям землі, і не буде на муки поради"[139].

Але це лише один спосіб бачення речей. Інші мисленики, від берегів Егейського моря до басейну Хуанхе, почали виробляти докорінно нові погляди на способи функціювання світу. Вони говорили з периферії — і суспільної, бо здебільшого перебували на нижчих щаблях еліти, і географічної, бо здебільшого походили з маленьких держав на прикордонні влади[140]. Не треба відчаю, казали вони (менш-більш так); ми не потребуємо боговитих королів, аби вийти за межі цього загидженого світу. Порятунок наших душ всередині нас, а не в руках розбещених шалених володарів.

Карл Ясперс, німецький філософ, що наприкінці Другої світової війни намагався надати якогось змісту моральній кризі свого власного часу, називав кілька сторіч до та після 500 року до н. е. "осьовим часом". Це означає, що саме тоді сформовано вісь, навколо якої повернулася історія. Ясперс урочисто проголосив, що саме в осьовий час постала людина, якою ми її знаємо нині.[141] Праці осьового часу — конфуційські та даоїстські тексти на Сході, буддійські та джайнійські документи в південній Азії, грецька філософія та Юдейська Біблія (що її паростками є Новий Заповіт та Коран) на Заході — стали класикою, позачасовими шедеврами, що відтоді й назавжди визначили сенс життя незліченних мільйонів людей.

Це неабияке досягнення людей, що, як Будда та Сократ, писали мало чи взагалі нічого не писали. Їхні послідовники, часом дуже віддалені, записали, прикрасили чи просто вигадали їхні слова. Часто ніхто не знав, що насправді думали самі засновники. Їхні наслідувачі в зовнішній темряві щодо цього питання смертельно ворогували, збирали наради, виголошували анатеми та вироки один одному. Найбільшим тріумфом сучасної філології було виявити, що між розколами, бійками, прокльонами та переслідуванням один одного послідовники знаходили час писати та переписувати свої священні книжки так багато разів, що просіювання текстів у пошуку первісного значення практично неможливе.

Осьові тексти також дуже різноманітні. Деякі являють собою збірки неясних афоризмів, інші — розумні діялоги, ще інші — поеми, оповіді чи полеміки. У деяких текстах поєднано всі ці жанри. І як остаточний виклик усі класики згідні в тім, що їхня найголовніша тема, трансцедентна сфера поза нашим корисливим світом, неозначна. Нірвану — дослівно "гасіння", "стан свідомости, коли всі пристрасті світу задмухано, як свічку" — не можна описати, казав Будда; навіть спроби недоречні. З погляду Конфуція, рен, що часто перекладають як "людяність", був просто поза мовою. "Що більше я на нього дивлюся, то воно вище,— що глибше я занурююся в нього, то воно твердіше; я бачу його попереду, й раптом воно позаду... говорячи про нього, чи можна не вагатися?"[142] Так само, коли Сократа змушували означувати то калон — "добро", він підніс руки вгору: "...можу цьому не дати ради і коли спробую, то почуватимусь потім винним, а ви ще й посмієтеся"[143]. Все, що він міг, — це говорити параболами: добро подібне до вогню, воно створює тіні, а ми їх приймаємо за реальність. Ісус був так само ухильний щодо Царя Небес і так само полюбляв параболи.

Найнеозначнішим з усіх є дао, "Шлях", що ним ідуть даоїсти:

Друге, щодо чого класики згідні, — це як досягти трансцедентности. В конфуційстві, буддизмі, християнстві тощо є багато чого, крім гасел на наліпках до автівок, але те, що я побачив на бампері автівки поруч із моєю улюбленою каварнею, коли писав цей розділ, добре пасувало до ситуації: "Співчуття — це революція". Живи етично, відмовся від бажань, поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб поводилися з тобою, — і ти зміниш світ. Всі класики спонукають нас підставити другу щоку та пропонують способи, як цього навчитися. Будда медитував; Сократ віддавав перевагу розмові; юдейські рабини спонукали вчитися[145]; Конфуцій з цим погоджувався й додавав скрупульозне спостерігання ритуалу та музику. І в кожній традиції частина послідовників схилялася до містицизму, а інша дотримувалася приземленої посполитої лінії.

Це завжди був процес самоформування, особистого переспрямовування до трансцедентності, що не залежало від богоподібних королів — чи навіть, у такому разі, богів. Фактично, надприродні сили в осьовому мисленні часто видаються поза розглядом. Конфуцій та Будда відмовлялися говорити про святість. Сократа, попри проповідь благочестя, засудили, серед іншого, за брак віри в атенських богів. Рабини попереджали юдеїв, що Бог такий невимовний, що не треба згадувати його ім'я чи прославляти його надто часто.

Королі в осьовому мисленні важать ще менше, ніж боги. Даоїсти та Будда були до них здебільшого байдужі, тоді як Конфуцій, Сократ та Ісус відверто докоряли володарям за етичні вади. Осьових критиків турбувало добре та величне, й нові питання про народження, багатство, стать, раси та касти могли бути цілком контркультурними.

Вказуючи на подібні риси східних, західних та південноазійських класиків, я не намагаюся приховати так само реальні відмінності між ними. Ніхто не переплутає Трипітаку ("Три кошики" буддійських канонів) з Платоновою Державою чи Аналектами Конфуція, але так само Конфуцієві Аналекти ніхто не переплутає з іншими китайськими класиками, як-от даоїстською Чжуан-цзи чи Книгою лорда Шан "легістів". В китайській традиції 500-300 роки до н. е. були "епохою, коли сперечалися сто шкіл мислення", і я хочу трохи оглянути надзвичайний діяпазон ідей в цій єдиній регіональній традиції.

Конфуцій взяв за взірець доброчесности герцога Чжоу одинадцятого сторіччя до нової ери і визначив свою мету як прагнення відродити моральну досконалість того часу через відновлення його системи ритуалів. Він називав себе апологетом давнини й казав, що повідомляє, але не створює.[146] Однак археологія свідчить, що насправді Конфуцій не міг багато знати про віддалену еру герцога. Не герцог, а широка й значно пізніша "ритуальна революція" близько 850 року до н. е. дала суспільству Чжоу помірковані й ретельно заранжовані ритуали, що призначали кожному членові широкої еліти належне місце в єрархії. Потім, близько 600 року до н. е., ритуали знову змінилися, коли кількох надмогутніх людей почали ховати з величезним багатством і тим вивищували над рештою еліти.

Конфуцій, один з освічених, але не дуже багатих ші, реагував, мабуть, на цю другу зміну, ідеалізував стабільний ритуальний порядок, що квітнув між 850 та 600 роками до н. е., і проектував його в часі назад до герцога Чжоу. Він вважав, що дотримуватися людяности (рен) — це змирити себе й повернутися до ритуалу. Це означало більше дбати про живу родину, ніж про предків; віддавати чесній побожності перевагу над показним святенництвом; цінувати доброчесність, а не походження; виконувати ритуали точно й з простими предметами; наслідувати попередників. Конфуцій вважав, що якби він зміг переконати хоча б одного володаря дотримуватися рен, то всі почали б його наслідувати й у світі настав би мир.

Мо-цзи, мисленик п'ятого сторіччя до н. е., цілковито з ним не погоджувався. На його погляд, Конфуцій неправильно розумів рен. Це означало робити добро, а не бути добрим і стосувалося всіх, а не лише твоєї родини. Мо-цзи не визнавав ритуалів, музики та герцога Чжоу. Він казав, що, навіть коли люди страждають від голоду та насильства, конфуційці "поводяться, як старці, жеруть, як хом'яки, позирають на жінок, як козли, і вештаються скрізь, як кастровані свині". Мо-цзи вбирався у грубий одяг, спав на жорсткому, їв дуже мало, ходив серед злидарів та проповідував цзянь ай, поєднання універсального співчуття з жорстким егалітаризмом. Він казав: "Стався до іншої держави так само, як до своєї, до іншої родини, як до своєї, до іншої людини, як до себе самого. ...У світі є біди, грабунки, образи та ненависть, бо світові бракує цзянь ай". Мо-цзи займався дипломатією й намагався відвертати війни. Він ходив, аж поки цілком зношував свої сандалі. Він навіть відправив 180 своїх молодих послідовників битися до смерти, аби захистити державу, що зазнала несправедливого нападу.

На мислеників, що їх зазвичай називають даоїстами, Мо-цзи справляв так само мало враження, як і Конфуцій. Шлях всесвіту, казали вони, — це змінювання: ніч і день, радість та сум. Ніщо не є постійним, ніщо не є означним. Люди їдять м'ясо, олені їдять траву, стоноги їдять змій, сови їдять щурів; хто може сказати, чия дієта найкраща? Те, що конфуційці вважають істиною, послідовники Мо-цзи мають за оману, проте в реальності все пов'язане з усім іншим. Ніхто не знає, куди веде Шлях. Ми повинні приєднатися до Шляху, але це не має бути бурхлива діяльність.

Чжуан-цзи, один з метрів дао, розповів про іншого великого даоїста, Лє-цзи. Після багатьох років пошуку Шляху він усвідомив, що вивчав ніщо, й повернувся додому.

Чжуан-цзи вважав, що Лє-цзи показав активність Конфуція та Мо-цзи смішною — й небезпечною. Він уявляв собі, як хтось каже Конфуцієві: "Ти не можеш витримати страждання одного цього покоління, тому ти йдеш і спричиняєш страждання десяти тисяч наступних поколінь. Чи ти свідомо такий нікчемний, чи ти не розумієш, що робиш?.."

Неправильне не може не спричинити шкоду, а діяльність не може не бути неправильною. Мо-цзи, навпаки, видавався Чжуан-цзи "одним з добрих людей цього світу", але таким, що позбавив життя радости. "Послідовники Мо-цзи вбираються у шкіру та грубий одяг, дерев'яні черевики чи мотузяні сандалі, не зупиняються ані вдень, ані вночі і вважають таку шалену діяльність своїм найбільшим досягненням". Але наслідком цього є лише "важке життя та неважлива смерть... Навіть якщо сам Мо-цзи міг це витримати, як міг він сподіватися, що так буде жити решта світу?"

Мо-цзи заперечував Конфуція, Чжуан-цзи заперечував Конфуція та Мо-цзи. Але так званий традиційний легізм заперечував їх усіх. Легізм був антиосьовою течією, легісти (законники) були більшими мак'явеллістами, ніж сам Мак'явеллі. Легісти вважали, що рен, цзянь ай та дао не бачили суті справи. Спроби вийти поза межі реальности — це глупство: боговиті королі поступалися організованим шукачам ефективности, і решта нас мусить мати програму. З погляду лорда Шана, прем'єр-міністра Цинь та напрямного вогника легістів, метою була не людяність; метою було "збагачувати державу та зміцнювати її військову силу"[147]. "Не поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб поводилися з тобою, — казав лорд Шан, — якщо ти вчиниш щось таке, що ворог зробити посоромиться, ти матимеш перевагу". Не треба ані бути добрим, ані робити добро, бо "держава, що використовує негідників, аби правити добрими, завжди має порядок і міцнішає". І не треба витрачати час на ритуали, активізм чи фаталізм. Натомість треба створити загальні закони з жорстоким покаранням (відрубання голови, похорон живим, тяжка праця) і суворо підпорядкувати їм усіх. Легісти полюбляли казати, що закони, подібно до жорсткої рамки, впорядковують безладні речі.

Китайське осьове мислення охоплювало весь діяпазон від містицизму до авторитаризму і постійно еволюціювало. Мисленик третього сторіччя до н. е. Сюнь-цзи, наприклад, комбінував ідеї Конфуція з ідеями Мо-цзи та даоїстів і шукав спільний ґрунт з легістами. Багато легістів вітали етику праці Мо-цзи та сприйняття світу даоїстів. Протягом сторіч ідеї комбінували та перекомбіновували з калейдоскопічною складністю.

Осьове мислення в південній Азії та на Заході розвивалося великою мірою подібним чином. Я не буду вдаватися в подробиці цих традицій, але навіть швидкий погляд на маленьку Грецію створює враження кипучого казанка ідей. Боговите королювання в Греції до 1200 року до н. е. було, можливо, слабшим, ніж у давніших державах південно-західної Азії, а на 700 рік греки свідомо від нього відмовилися. Мабуть, саме тому вони навіть рішучіше, ніж інші школи осьового часу, взялися до питання про добре суспільство без володарів, здатних спілкуватися з іншим світом.

Першим грецьким відгуком було шукати добро через колективну стратегію. Якщо ніхто не має доступу до надприродної мудрості, питали деякі греки, то чому не об'єднати обмежене знання окремих людей і не створити (чоловічу) демократію? Це була видатна ідея, таке не спало на думку навіть Мо-цзи. Прихильники теорій тривалої зафіксованости часто припускають, що грецький винахід чоловічої демократії є позначкою визначального розриву між Заходом та рештою світу.

На цій стадії розгляду читач, мабуть, не здивується, коли я скажу, що я цього не певен. Перш ніж греки вдалися до голосування, західний суспільний розвиток перевищував східний протягом вже чотирнадцяти тисяч років, лідерування Заходу практично не змінилося протягом п'ятого та четвертого сторіч до н. е., золотого віку грецької демократії. Лише в першому сторіччі до н. е., коли Римська імперія зробила демократію зайвою, перевага Заходу над Сходом різко побільшала. Ще більша проблема теорії грецького розриву полягає в тім, що демократія на Заході практично не існувала протягом двотисячорічного проміжку між класичною Грецією та революціями в Америці та Франції. У розділах 6-9 це стане очевидно. Радикалам дев'ятнадцятого сторіччя античні Атени дали корисного козиря у дебатах про способи функціювання демократії, але потрібна героїчна селективність у читанні історичних матеріялів, аби побачити тяглість духу демократичних свобод від класичної Греції до батьків-засновників. До речі, вони вживали слово "демократія" зневажливо, як термін на позначення неправильного поводження, лише на один крок вищого за панування натовпу.

В будь-якому разі реальний внесок Греції до осьового мислення походить не від демократів, а від критиків демократії з Сократом на чолі. Він вважав, що Греція не потребує демократії, бо вона просто об'єднує невігластво людей, що судять про все із зовнішнього вигляду. Чого Греція потребує, то це людей, подібних до нього, які розуміють, що нічого не знають, коли йдеться про єдину справді важливу річ — природу добра. Лише такі люди могли сподіватися зрозуміти добро (якщо взагалі хтось міг, Сократ не був цього певен) через сенси, вишліфувані у філософських дискусіях.

Платон, один з послідовників Сократа, подав два варіянти моделі доброго суспільства свого метра. Це Держава, достатньо ідеалістична навіть з погляду будь-якого конфуційця, та Закони, що своєю авторитарністю можуть зігріти навіть серце лорда Шана. Арістотель (один з учнів Платона) охопив такий самий діяпазон, від гуманної Етики до холодної аналітичної Політики. Деякі мисленики п'ятого сторіччя, відомі під назвою софістів, в релятивізмі можуть змагатися з даоїстами, а мрійники Парменід та Емпедокл цілком порівнянні з ними в містицизмі; водночас Протагор — такий самий оборонець звичайної людини, як Мо-цзи.

У вступі я говорив про іншу теорію тривалої зафіксованости, згідно з якою Захід нині панує не тому, що стародавні греки винайшли демократію як таку, а тому, що вони створили унікально раціональну динамічну культуру, тоді як стародавній Китай був обскурантистським та консервативним[148]. Гадаю, ця теорія також неправильна. Вона робить зі східного, західного та південноазійського мислення карикатуру й ігнорує їхню внутрішню розмаїтість. Східна думка може бути так само раціональною, ліберальною, реалістичною та цинічною, як західна. Західна думка може бути так само містичною, авторитарною, релятивістичною та туманною, як східна. Реальною єдністю осьового мислення є єдність в розмаїтті. За всіх відмінностей між східним, західним та південноазійським мисленням саме діяпазон ідей, аргументів та конфліктів у кожному регіоні на диво однаковий. Мисленики осьового часу позначали віхами для дебатів ту саму царину незалежно від того, чи жили вони в долині Хуанхе, чи на рівнині Ґанґу, чи в містах східного Середземномор'я.

Реальним розривом з минулим була форма цієї інтелектуальної царини в цілому, а не окремі риси (як-от грецька філософія) всередині неї. Ніхто не мав осьових аргументів 1300 року до н. е., коли рахунок суспільного розвитку Заходу був близький до двадцяти чотирьох балів. Найближчим кандидатом є Ехнатон, фараон Єгипту від 1364 до 1347 року до н. е., що відкинув традиційних богів та запровадив трійцю з себе, своєї дружини Нефертіті та сонцевого диску Атона. Він збудував нове місто з багатьма храмами Атонові, склав гімни, що западають у пам'ять, та поширив дуже дивний мистецький стиль.

Археологи вже понад сто років сперечаються щодо того, чого саме хотів Ехнатон. Дехто вважає, що він намагався запровадити монотеїзм. Неабияке наукове світило Зиґмунд Фройд доводив, що Мойсей вкрав цю концепцію в Ехнатона, коли євреї перебували в Єгипті. Безперечно, Ехнатонів "Великий гімн Атонові" та 104 псалом Юдейської Біблії "Хвала Господові Творцеві" містять дивовижні паралелі. Проте релігійна революція Ехнатона в жодному разі не була осьовою. Вона не залишала місця на особисту трансцедентність. Насправді Ехнатон взагалі заборонив звичайним смертним обожнювати Атона, що лише збільшило роль фараона як мосту між цим та потойбічним світами.

Хоч там як, атонізм ілюструє, як важко запровадити суттєві інтелектуальні зміни в суспільствах, де міцно закріпилися богокоролі. Нова релігія не мала послідовників, відтак старих богів повернули одразу по смерті Ехнатона. Храми зруйнували, революцію забули, аж поки археологи 1891 року не розкопали його місто.

То чи є осьове мислення таємним чинником, що робить рисунок 5.1 таким нудним? Коли в середині першого тисячоліття до нової ери суспільний розвиток досягнув двадцяти чотирьох балів, чи вели Конфуцій, Сократ та Будда суспільства через якийсь інтелектуальний бар'єр? І чи брак таких геніїв заблокував суспільний розвиток у другому тисячолітті?

Гадаю, ні. По-перше, проти цього хронологія. На Заході Асирія перетворилася на сильнопорядкову державу та проминула двадцять чотири бали у восьмому сторіччі до нової ери, але в західному мисленні важко побачити щось дуже осьове аж до Сократа, на триста років пізніше. Дещо ближче дзвіночок на Сході, де Цинь, Чу, Ци та Цзинь досягай двадцятьох чотирьох балів близько 500 років до н. е., саме в часи діяльности Конфуція. Проте головна хвиля східного осьового мислення надійшла пізніше, у четвертому та третьому сторіччях до нової ери. А якщо південноазійці праві в тім, що Будду треба перелатувати кінцем п'ятого сторіччя до нової ери, то, схоже, формування сильно-порядкових держав і тут випереджало розвиток осьового мислення.

Географія також проти. Найважливіші осьові мисленики походили з малих периферійних суспільств, як-от Греція, Ізраїль, батьківщина Будди Сакья чи Конфуція Лу. Важко собі уявити, як трансцендентні прориви в політичних тихих заводях могли вплинути на суспільний розвиток потужних держав.

Нарешті, проти цього логіка. Осьове мислення було реакцією на сильно-порядкові держави, в найкращому разі, байдужою до великих королів та їхніх чиновників, а часто й різко ворожою до їхньої влади. Справжній внесок осьового мислення у піднесення суспільного розвитку почав відчуватися, на мою думку, пізніше, у першому тисячолітті до нової ери, коли всі великі держави навчилися його одомашнювати та змусили працювати на себе. На Сході династія Хань так вилегчила конфуційство, що перетворила його на офіційну ідеологію, настанови класові лояльних чиновників. В Індії великий король Ашока, що явно щиро вжахнувся власних бурхливих завоювань, близько 257 року до н. е. навернувся до буддизму, але якось спромігся не відмовитися від війни. На Заході римляни спочатку знейтралізували грецьку філософію, а потім перетворили християнство на милиці для своєї імперії.

Раціональніші течії осьового мислення заохочували право, математику, природничі науки, історію, логіку та риторику, що допомагали людині інтелектуально опановувати свій світ. Проте реальний рушій, що стоїть за рисунком 5.1, той самий, що був від кінця льодовикового періоду. Ледащі, жадібні, лякливі люди знаходили дедалі легші, прибутковіші та безпечніші способи робити речі. У перебігу вони будували сильніші держави, торгували на більші відстані, селилися в більших містах. У картині, що її ми багато разів побачимо в наступних п'яти розділах, з піднесенням суспільного розвитку нова доба діставала культуру, якої потребувала. Осьова думка була лише одним з явищ, що постали, коли люди творили сильнопорядкові держави та позбавляли світ магії.

Крайові імперії

кщо потрібні додаткові докази того, що осьове мислення було радше наслідком, ніж причиною переструктуровування держав, треба лише подивитися на Цинь, люту державу на західнім краю східного осередку (рис. 5.6). "Цинь має такі самі звичаї, як [варвари] жуни та ді, — пише анонімний автор Стратагем міждержавних війн, чогось на кшталт підручника з дипломатичного крутійства. — Вона має серце тигра чи вовка; ненажерлива, ласа до зиску та не варта довіри; вона нічого не знає про ритуал, обов'язок чи доброчесне поводження"[149]. Проте, попри свою антитезовість до всього дорогого конфуційському джентльменові, Цинь в третьому сторіччі до н. е. вибухнула з краю східного осередку й завоювала його весь.

Щось дуже подібне відбулося на іншому кінці Євразії, де римляни — а їх теж постійно порівнювали з вовками — прийшли з краю західного осередку, перекинули його й поневолили філософів, що називали їх варварами. Полібій, грецький джентльмен, що його 167 року до н. е. взяли до Рима заручником, написав сорокатомову Загальну історію, аби все це пояснити своїм землякам. "Хто, — питає він, — може бути таким вузькочолим чи ледащим, що не хоче знати, як... протягом менш ніж п'ятдесятьох трьох років [220-167 до н. е.] римляни запанували майже в усьому населеному світі[150], адже нічого подібного в історії не було?"[151]

Цинь та Рим мали багато спільного. Кожна з цих держав є показовим прикладом переваг відсталости, поєднання піонерських організаційних методів старих осередків із військовими методами, виробленими на бурхливому прикордонні. Кожна з них нищила, поневолювала та знедолювала мільйони людей, і кожна підносила суспільний розвиток вгору швидше, ніж будь-коли до того. Цинь та Рим унаочнюють також те, що можна назвати парадоксом заворушень: коли ріки крови повисихали, їхній імперіялізм поліпшив добробут людей і на Сході, і на Заході.

Секрет успіху і Цинь, і Риму простий — числа. Цинь та Рим ішли різними шляхами, але кожна з цих держав краще за будь-якого суперника збирала, озброювала, годувала та пересувала військо.

На Сході Цинь протягом сторіч була найслабшою з шістьох держав, що воювали[152]. Вона почала рухатися до сильнопорядкової організації пізно, податок на землю було введено лише 408 року до н. е. На той час безперервні війни змусили інші держави змобілізувати всіх підкорених, оподаткувати їх та використати методи легістів заради встановлення дисципліни. Володарі робили усе можливе, аби збільшити прибутки, водночас найліпші практики швидко поширювалися, бо альтернативою наслідуванню була руйнація. Близько 430 року до н. е. держава Вей, аби збільшити продуктивність землеробства, почала збирати робітників та прокладати величезні іригаційні канали. Інші держави, зокрема (зрештою) Цинь, наслідували її приклад. Щоб захистити свою цінну зрошувану землю, Чжао та Вей збудували стіни; інші зробили так само.

У четвертому сторіччі до н. е. Цинь наздогнала інших. Саме там лорд Шан у 340-ві роки зробив собі ім'я, коли радив володареві Цинь, як перетворити державу на нічний кошмар нагляду та дисципліни.

Це була не просто авторитарна фантазія. Записи на бамбукових смужках, знайдені у похованнях високих чиновників Цинь, свідчать, що закони лише суворішали.

Якщо це може дати якусь втіху, лорд Шан зрештою впав у яму, що сам викопав, — його було засуджено до страти, прив'язано за ноги та руки до чотирьох колісниць і розірвано. Проте на той час сильнопорядкова легістична держава вже тріумфувала, а східний осередок перетворився на озброєний табір. 500 року до н. е. тридцять тисяч вояків були великою армією, але близько 250 року до н. е. нормальною вже була армія в сто тисяч. Двісті тисяч не були чимось особливим, а справді сильні армії були вдвічі більшими. Величезними, відповідно, були і втрати. В одному тексті сказано, що 364 року до н. е. армія Цинь вбила шістдесят тисяч вояків Вей. Числа можуть бути перебільшеними, але вони не можуть бути надто далекими від правди, позаяк воякам Цинь платили за голови (буквально; аби претендувати на винагороду, вони мали принести відрізані вуха).

Перспектива війни величезних сил була такою загрозливою, що 361 року до н. е. великі володарі провадили регулярні конференції й вели перемовини щодо своїх претензій, а в 350-і роки постали наймані дипломати, відомі як "переконувані". Той самий чоловік міг човникувати між кількома великими королівствами, бути одночасно в усіх прем'єр-міністром і плести тенета інтриг, варті Генрі Кісинджера.

"Розмовляти розмови завжди краще, ніж воювати війни"[154], — казав Вінстон Черчил, але в четвертому сторіччі до нової ери груба сила брала гору над перемовами. Проблемою була держава Цинь. У безпеці за горами, що захищали її від нападів, вільна користатися своїм положенням на кордоні й зміцнювати свою людську силу, залучаючи людей з західних бездержавних суспільств, вона постійно тиснула на осередок своїм військом. Стратагеми міждержавних війн називають Цинь смертельним ворогом "усіх під небом", що хоче "проковтнути цілий світ"[155].

Інші держави визнали, що мають об'єднатися проти Цинь, але чотири сторіччя війни створили таку недовіру, що вони не могли втриматися й не застромляти одне одному ножі в спини. Між 353 та 322 роками до н. е. Вей організувала кілька коаліцій, але щойно союзники здобули кілька перемог, вони повернули проти Вей, бо побоювалися, що вона може виграти більше, ніж інші. Вей зреагувала подібно до багатьох зневажених коханців чи лідерів і перенесла симпатію на давнього ворога, Цинь. Між 310 та 284 роками до н. е. Ци провела нову низку альянсів, скінчилося це так само, як у Вей; потім за справу взялася Чжао. 269 року до н. е. Чжао здобула дві перемоги над Цинь і в усіх серцях зажевріла надія, але цього було надто мало й надто пізно. Чжен, король Цинь, винайшов жахливу нову стратегію: просто вбивати так багато людей, щоб інші держави не могли відновити свої армії. Цинь винайшла підраховування тіл.

Протягом наступних тридцяти років полководці Цинь вбили близько мільйона ворожих солдатів. Зловісні записи про масові вбивства заповнюють хроніки, потім раптом припиняються 234 року до н. е., коли, як нас повідомляють, Цинь збезголовила сто тисяч чоловіків Чжао. Після цього не лишилося ворогів, вартих уваги, і в аналах масові вбивства поступаються місцем капітуляції держав.

Коли підходи розмовляти розмови та воювати війни не мали успіху, вороги Цинь, що ще залишилися, почали покладати надію на вбивство. 227 року до н. е. найманий вбивця розмовами проклав собі шлях повз супровід Чжена, короля Цинь, схопив Чжена за руку та вдарив його отруєним кинджалом. Все скінчилося, однак, лише тим, що в нього в руці залишився відірваний рукав. Чжен стрибнув за колону, трохи потупотів, аби вийняти з піхов свого кумедно довгого церемонійного меча, потім порубав вбивцю на шматки.

Більше шансів не лишилося, й Ци, остання незалежна держава, впала 221 року до н. е. Король Чжен набув титула Ши Хуан-ді, тобто Перший імператор Август. Він проголосив: "Ми — Перший імператор. Протягом нескінченних поколінь наші послідовники будуть відомі як Другий імператор, Третій імператор тощо"[156]. Ніхто не заперечив.

Шлях Риму до імперії був інакшим (рис. 5.7). На той час, коли Дарій 521 року до н. е. посів трон, Персія вже об'єднала більшість тодішнього західного осередку. Втім його бажання відкрити шлях до багатства середземноморської прикордонної смуги спричинило хвилю формування захистових держав і спродукувало сили, що потім зрештою зруйнували Перську імперію. Грецькі та італійські міста вже були дуже високорозвинені, мали високі бали за енергоздобуток та інформаційні технології, але менші — за організованість та військову силу. Поки Дарій захоплював їх одне за одним, він міг застрашити їх і змусити підкоритися, але саме застрашування спонукало міста об'єднувати свої організаційні та військові потужності.

Отже, коли Ксеркс, син Дарія, 480 року до н. е. повів величезні сили на Грецію, Атени та Спарта заради спротиву відклали свої суперечки на потім. Історик Геродот (і зовсім інакше фільм 300) убезсмертили їхню надзвичайну перемогу, що залишила Атени великою потужністю та лідером ліги міст. Цілком подібно до того, що сталося, коли східні держави намагалися утворити союз проти Цинь, Спарта злякалася атенської могутности ще більше, ніж персів, і почався жахливий атено-спартанський конфлікт, відомий як Пелопонеська війна (її убезсмертив Тукідид, але жодного фільму про це не було). До 404 року до н. е., коли переможені та зголоднілі атенці здали свій флот і розвалили стіни міста, у війну втяглися Сицилія та Картаген, і його передові загони зробили частини Середземномор'я, зокрема Македонію, економічно залежними від Греції.

Македонія була чимось на кшталт античної бананової республіки, багатої на ресурси (особливо деревину та срібло), але безладної. Протягом п'ятдесятьох років грецькі міста розхитували її, підтримували конкурентів, що претендували на її трон, і перетворювали її політику на мильну оперу адюльтеру, інцесту та вбивств, аж поки 359 року до н. е. королівський трон не захопив Філіп II, македонська версія Тиглатпаласара. Філіп II не потребував фахівців із суспільних наук, що мали б йому пояснити переваги відсталости. Маючи інстинктивне відчуття потреби, він задаптував грецькі інституції до свого великого, багатого, але анархічного королівства. Він копав срібло, вербував найманців, залучив на свій бік бунтівливу аристократію, а потім відкинув грецькі міста. Безперечно, він зробив би те саме стосовно Персії, якби 336 року до н. е. його не вбив загадковий вбивця — що його спонукав, за чутками, Філіпів п'яний гнів та/чи ворожнеча через кохання, що скінчилася згвалтуванням у банді гомосексуалістів. Не втративши темпу, Філіпів син Александер протягом лише чотирьох років (334-330 роки до н. е.) здійснив батькові плани, зацькував перського царя до смерти, спалив його священне місто й дійшов до берегів Індії. Зупинила його завойовчий рух лише відмова війська йти далі.

Александер був продуктом нового небожественного світу (одним з його вчителів був Арістотель) і, можливо, не усвідомлював, як важко вдягати черевики [157] богоподібного короля. Побожні перси вірили, що їхні королі були земними представниками Агурамазди в його вічній боротьбі з темрявою. Отже, Александер мав бути агентом диявола. Саме ця іміджева проблема, безперечно, лежить за Александровими болісними спробами (ми про це говорили в четвертому розділі) переконати персів у своїй боговитості. Можливо, маючи на те час, він би цього й досяг, хоча що більше він намагався вразити персів своєю божественністю, то божевільнішим видавався грекам та македонцям. Але часу бракувало: 323 року до н. е. Александер раптово помер (можливо, від отруєння), а його полководці вели громадянські війни, розламували імперію та поступово ставали королями (на межі боговитости) на свій розсуд.

Зрештою одне з королівств, ідучи шляхом Цинь, завоювало б інших, проте Александровим послідовникам часу бракувало так само, як і самому великому королеві. У четвертому сторіччі до н. е. Македонія втяглася в грецькі конфлікти, пристосувала до своїх потреб грецькі інституції, перемогла греків і зруйнувала велику імперію свого часу; у другому сторіччі Рим фактично повторив той самий сценарій.

Рим дає чудовий приклад того, як колонізація та розвиток периферії сприяють більшанню осередків. Місто було під сильним грецьким впливом від восьмого сторіччя до н. е., але зміцніло в локальних битвах із сусідами та створило дивну суміш сильно- та слабкопорядкової організації. Аристократичний сенат приймав більшість важливих рішень, тоді як асамблеї, де переважали середні господарі, голосували з питань миру та війни. Подібно до Цинь, Рим пізно почав рухатися до складного порядку, почав платити воякам лише 406 року до н. е. і десь у той самий час запровадив перші податки. Протягом сторіч римський бюджет був базований здебільшого на грабунках, а замість оподатковувати переможених ворогів, Рим укладав з ними угоди і діставав нове військо на потреби нових війн.

Римляни, так само як греки, не визнавали богоподібних королів, але надто добре розуміли зв'язок між боговитістю та завоюваннями. Найуспішніших полководців вшановували тріумфами, оперетковими парадами через весь Рим у колісницях, запряжених білими кіньми, уквітчаних божистими символами, але в супроводі рабів, що шепотіли їм у вуха: "Пам'ятай, що ти смертний"[158]. Тріумф ефективно замикав боговите королювання у скриню, роблячи могутнього завойовника богом на один день — і не більше.

Хоч якою старомодною видавалася ця система грекам у третьому сторіччі до н. е., поєднання сильно- та слабкопорядкових практик давало змогу зібрати такі людські ресурси, що їх можна порівняти навіть з масштабами Цинь. 480 року до н. е. Персія завоювала Грецію, маючи десь 200 000 вояків, але після втрати їх на відновлювання скарбниць пішло кілька десятиріч. Рим не мав таких обмежень. Сторічна війна надала йому людські резерви Італії, і 264 року до н. е. сенат почав титанічну боротьбу з Картагеном за контроль над західним Середземномор'ям.

Картагенці заманили перший римський флот у бурю, що відправила на дно і кораблі, і сто тисяч моряків. Рим просто збудував більший флот. Цей флот загинув у іншу бурю двома роками пізніше, тоді Рим вислав третю армаду лише на те, аби її теж втратити. Четвертий флот 241 року до н. е. нарешті переміг, бо Картаген не зміг скомпенсувати свої величезні втрати. Протягом двадцятьох трьох років Картаген відновлював сили, після чого його полководець Ганібал на слонах перейшов Альпи та напав на Італію з тилу. Від 218 до 216 року до н. е. він вбив та полонив сто тисяч римлян, але Рим спокійно залучив ще людей і стер його з лиця землі у війні на виснаження. І знов, подібно до Цинь, Рим надав нового значення жорстокості. Як пише Полібій, римляни мали звичай знищувати всі форми життя, що траплялися на їхньому шляху, не залишаючи нічого.[159] Коли римляни завойовували якісь міста, часто можна було побачити не лише трупи людей, а навіть собак, розрубаних навпіл, і відтяті кінцівки інших тварин. Зрештою 201 року до н. е. Картаген капітулював.

Воювати війни сенатові сподобалося набагато більше, ніж розмовляти розмови. Перепочивши лише протягом одного літа, Рим узявся до королівств Александрова послідовників у східному Середземномор'ї й до 167 року до н. е. потрощив їх усіх. Інша генерація спустошливих війн з партизанами завела його військо вглиб Іспанії, північної Африки та північної Італії. Рим став єдиною надпотужною силою Заходу.

Перший контакт

лизько 200 року до н. е. Схід та Захід мали спільного більше, ніж будь-коли після льодовикового періоду. В кожному з двох осередків домінувала одна велика імперія з десятками мільйонів підданців. Кожен мав освічену витончену еліту, обізнану з осьовим мисленням, і великі міста, що їх годували високопродуктивні землероби та постачали розгалужені торгівельні мережі. А суспільний розвиток у кожному з осередків був на 50 відсотків вищий, ніж 1000 року до н. е.

Цей розділ є доброю ілюстрацією принципу, що люди (у великих групах) здебільшого однакові. Поділені величезними обширами центральної Азії та Індійського океану, Схід та Захід, бувши практично ізольованими одне від одного, мали окрему, але подібну історію. Єдина відмінність полягає в тім, що Захід ще трохи зберігав першість у суспільному розвитку, що дала йому географія одомашнюваних рослин та тварин наприкінці льодовикового періоду.

Проте цей розділ також ілюструє й другий основний принцип: попри те, що географія визначає перебіг суспільного розвитку, суспільний розвиток навзаєм змінює значення географії. Поширювання осередків з'їдало відстань між ними, аж поки Схід та Захід не стали учасниками спільної євразійської оповіді. Наслідки мали бути драматичними.

Ще 326 року до н. е., коли Александер Македонський повів своє військо до Пенджабу (рис. 5.8), навіть найосвіченіші східняки та західняки майже нічого не знали про існування одні одних. Александер переконав своїх людей, що вони скоро зможуть зануритися в води Океану, великої ріки, що оточувала світ (побачивши замість Океану долину Ґанґу, наїжачену укріпленими містами, вони повстали).

Александер змінив напрям на протилежний і повернув додому, залишаючи за спиною поселення різноманітних бунтівників. На території теперішнього Афганістану одна з таких груп заснувала королівство під назвою Бактрія. На 150 рік до н. е. Бактрія завоювала частину рівнини Ґанґу й започаткувала визначне явище — злиття грецької та індійської культур. Один індійський текст претендує на те, що подає запис розмов грецькомовного бактрійського короля з буддійським ченцем, після чого король разом із багатьма підданцями навернувся до буддизму.

Бактрія має визначне право на славу: її розпад близько 130 року до н. е. є найдавнішою історичною подією, згаданою і у східних, і в західних документах. Посол від китайського двору, що мандрував уламками королівства кількома роками пізніше, привіз своєму імператорові дивовижні оповіді, зокрема про центральноазійських коней, і 101 року до н. е. китайська експедиція вже силою прокладала собі шлях до цього регіону. Деякі історики вважають, що у місцевому війську, що чинило їм опір, могли бути, зокрема, римляни, військові бранці, захоплені в полон у далекій Месопотамії та продавані через незліченні руки, аж поки їм довелося битися з китайцями в горах Центральної Азії.

Менш романтичні історики вважають, що перш ніж китайці реально зустрілися з римлянами мало минути ще два сторіччя. Згідно з офіційною китайською історіографією, 97 року н. е. китайський полководець "відрядив свого ад'ютанта Ґань Іна пройти весь путь до берега Західного моря й назад"[160]. На цьому віддаленому узбережжі, де б там воно не було, Ґань відвідав королівство Да Цзинь (дослівно Велика Цзинь), назване так, бо воно вразило китайців тим, що було наче величезним віддаленим відбитком їхньої власної імперії. Чи було Західне море Середземним морем, а Да Цзинь — Римом, досі неясно. Найменш романтичні історики вважають, що китайці та римляни нарешті опинилися в одному приміщенні лише 166 року н. е., коли посли від короля Да Цзинь Андуна (це, напевне, римський імператор Марк Аврелій Антонін) дісталися китайської столиці Лояну.

Проте могли бути й корисніші зустрічі, де брали участь люди, що їх освічені джентльмени, автори більшости збережених дотепер текстів, вважали не вартими згадки — наприклад, раби. 2010 року генетики оголосили, що мітохондрійна ДНК з кісток чоловіка, похованого в другому сторіччі нової ери у Ваньярі в південній Італії, свідчить про його походження по жіночій лінії зі східної Азії; археологи додали, що обставини похорону свідчать про його статус землеробського раба. Можна лише будувати здогади, які жахи завели його чи його предків так далеко від батьківщини.

Другу групу мандрівників, зневажених у літописах, складали торгівці — із усього, що ми знаємо, ті самі торгівці, що привезли східноазійського раба до Італії. Римський аристократ Пліній Старший, автор величезного опису світу та його особливостей (він загинув 79 року н. е. під лавою з вибухлого Везувію, бо надто захопився спостеріганням неймовірного видовища), таки примусив себе згадати щорічне виряджання торгівельного флоту з єгипетського узбережжя Червоного моря до Шрі-Ланки. Зберігся ще один приблизно рівночасний документ — грецький текст під назвою Подорож Червоним морем, щось на кшталт підручника для торгівців з описом портів та вітрів Індійського океану.

Римські торгівці, безперечно, залишили свою позначку в Індії. Практично майже одразу, щойно у вісімнадцятому сторіччі там поселилися британські та французькі колоністи, місцеві мешканці почали приносити античні римські монети, але масштаб контактів лишався невідомим аж до 1943 року. Того літа, після десятиріч ігнорування індійської культурної спадщини, у розпал Другої світової війни та в очікуванні кінця врядування в Індії, британська колоніяльна адміністрація вирішила, що настав час впритул зайнятися індійською археологією. Із узбережжя Салерно, де англо-американські сили щойно вторглися в Італію, було негайно висмикнуто бригадира Мортимера Вілера й відряджено до Нью-Делі давати раду півтора мільйонам квадратових миль території, що археологічним багатством майже не поступалася Єгиптові.

Вілер був надзвичайною людиною. Він брав участь в обох світових війнах, залишив слід з розбитих сердець на трьох континентах і здійснив революцію в британській археології своїми скрупульозними розкопками римських пам'яток. І все одно це призначення змусило не одну пару брів поповзти вгору. "Британській імперії скоро настане кінець, — казали індійські націоналісти, — то чому вони накидають нам якогось відставного полковника Незграбу, що на замулених римських стоянках почувається значно краще, ніж на землі Будди?"

Вілер мусив багато що довести, тому, щойно приземлившися в Мумбаї (тоді відомому як Бомбей), він почав ураганний археологічний тур. Прибувши до Ченаї (колоніяльного Мадрасу), що знемагав від спеки перед навислим мусоном, Вілер побачив, що всі урядові установи замкнені, й вирішив згаяти час у місцевому музеї. У мемуарах він пише:

Вілер тримав в руках фрагмент римського винного глека, викопаного на узбережжі за вісімдесят миль від Арикамеду (Пондічеррі). Він сів на нічний поїзд і після тривалого сніданку з пиятикою у французькій дипломатичній місії пішов шукати римлян.

По поверненні до Нью-Делі з одним з маленьких червоних черепків у кишені Вілер дістав маленького бонуса: він зустрів двох Грандів британської археології, що на військові потреби займалися повітряним фотозніманням. "Я нібито випадково витяг з кишені червоного черепочка, — каже він (а йшлося про фрагмент із червоною поливою з музею в Арикамеду), — і мав дуже втішний ефект. Як по-дитячому радісно мати обізнаних співрозмовників!"

Розкопки незабаром засвідчили, що середземноморські вироби потрапили до Арикамеду (та кількох інших портів) близько 200 року до н. е. Кількість їх зростала протягом наступних трьох сторіч, а недавні знахідки з єгипетського узбережжя Червоного моря містили висхлі кокосові горіхи, рис та чорний перець, що могли походити лише з Індії. На перше сторіччя нової ери товари вже рухалися між Китаєм та Індією та з обох цих країн до південно-східної Азії.

Було б перебільшенням сказати, що Схід та Захід потиснули один одному руки через океан. Це була не мережа зв'язків, а радше кілька надтонких ниточок, протягнених від кінця до кінця. Якийсь торгівець міг возити морем вино з Італії до Єгипту, інший міг суходолом доправити його до Червоного моря, третій привезти до Аравійського півострова, а четвертий перетнути Індійський океан до Арикамеду. Там він міг мати оборудки з місцевим торгівцем шовком, що пройшов через ще більше руку подорожі з долини Хуанхе.

Однак це вже був початок. У Подорожі Червоним морем згадано місце під назвою "Син", можливо, спотворене Цинь (що його вимовляють як Чин, звідки походить англійська назва Китаю "Чайна"), а поколінням пізніше грек на ім'я Александер твердив, що він відвідав Сайну, можливо, знов Китай. Приблизно близько 100 року до н. е., частково завдяки китайському військовому наступові на Бактрію, шовк та спеції рухалися знаменитими шовковими шляхами на захід, а золото та срібло — на схід. Лише легкі та коштовні товари — звичайно, подібні до шовку — могли лишитися прибутковими після шестимісячного перевезення на п'ять тисяч миль, але по сторіччі чи двох жодна поважна римська аристократка вже не могла уявити собі життя без шовкової шалі, а центральноазійські торгівці запровадили свої філії в усіх великих містах Китаю.

Багатим аристократам, що врядували у східному та західному осередках, було що святкувати після цих перших контактів, але було й чимало приводів для занепокоєння, бо деякі рухливі люди вразили їх навіть більшою непривабливістю, ніж торгівці. "Вони мають присадкуваті тіла, сильні кінцівки та товсті шиї; вони такі потворні та здеформовані, що можуть бути двоногими тваринами"[162], — писав про цих людей римський історик Аміян близько 390 року н. е. І далі:

Це були кочівники, цілковито ворожі до таких землевласників, як Аміян. Ми вже зустрічалися з їхніми предками, пастухами центральної Азії, що близько 3500 років до н. е. одомашнили коней, близько 2000 років до н. е. запрягли їх у візки й поклали таким чином початок колісницям, що після 1750 року до н. е. спричинили хаос у західному осередку й ще через п'ятсот років досягли Сходу. Залізти коням на спини та їздити верхи видається простішою справою, ніж запрягати їх у візки, але лише близько 1000 року до н. е. виводження більших коней, поліпшування збруї та винайдення маленьких потужних луків, що з них можна було стріляти з сідла, поєдналися у цілком новий спосіб життя — кінне пастуше кочівництво. Використання кінських спин знов трансформувало географію, поступово перетворивши незайману смугу сухих рівнин, що простягаються від Монголії до Угорщини (обидві дістали свої назви від кочівних народів), на "степову магістраль", що з'єднала Схід із Заходом.

У певному сенсі ці степові кочівники не відрізнялися від будь-яких інших відносно рухливих, відносно недорозвинених людей, що жили на краях великих імперій в усі часи починаючи від історії про Якова та його синів з Юдейської Біблії. Вони обмінювали тварин та шкіри на продукти осілого суспільства. Прибуток можна було знайти скрізь: китайським шовком та перськими килимами оздоблено поховання марнотратного п'ятого сторіччя до н. е. в Пазирику в Сибіру, а в дев'ятому сторіччі до н. е. асирійці імпортували коней та луки зі степів і заміняли свої колісниці на кавалерію.

Але скрізь навколо було чимало проблем. Крім шовку та килимів, поховання в Пазирику містять купи залізної зброї та вкриті золотом черепи поскальпованих ворогів, що наводить на думку про тонкість лінії, що відокремлює торгівлю від війни. Зокрема, після 800 року до н. е., коли холодніша сухіша погода зменшила обсяг пасовищ у степах, пастухи, що могли швидко переганяти свої стада на довгі відстані й одразу по прибутті битися, мали великі переваги. Цілі племена пересіли на коней і долали верхи сотні миль між зимовими та літніми пасовищами.

Міграція спричинила ефект доміно. У восьмому сторіччі до н. е. група під назвою масагети мігрувала на захід через теперішній Казахстан і поставила народ скитів перед таким самим вибором, як у передісторичних мисливців-збирачів, коли землероби сунули на землі, що забезпечували їм харчі, чи в сицилійських землеробів, коли грецькі колоністи припливли до їхніх берегів: вони могли боронити свої землі, організуватися для відсічі й навіть обирати королів, або тікати. Ті, що подалися, перетнули Волґу й поставили кимерійців, що там вже мешкали, перед таким самим вибором: воювати чи тікати.

У 710-і роки до н. е. банди кімерійських утікачів почали заходити до західного осередку. Їх було небагато, але шкоди вони могли завдавати великої. В аграрних державах багато селян мусили важко працювати, аби утримувати небагатьох вояків. У розпал війн Рим та Цинь мобілізовували десь одного чоловіка з шістьох, а в мирний час заледве одного з двадцятьох. У кочівників, навпаки, кожен чоловік (і багато жінок) міг бути вояком, вони народжувалися й виростали з конем та луком. Це був первинний приклад асиметричного ведення війн. Великі імперії мали гроші, квартирмейстерів та облогову зброю, тоді як кочівники мали швидкість, терор та той факт, що їхні осілі жертви часто були зайняті війною один з одним.

У ці роки кліматичні зміни та суспільний розвиток ще раз поєдналися й зруйнували прикордоння західного осередку. Наслідком знов були заворушення та перевороти. Асирійська імперія, що близько 700 року до н. е. все ще була найпотужнішою на Заході, запросила кімерійців на допомогу проти своїх суперників. Спочатку це добре допомогло, і 695 року до н. е. король Мідас з Фригїї в центральній Туреччині, такий багатий, що грецькі легенди приписували йому здатність перетворювати на золото все, чого він торкався, вчинив самогубство, коли кімерійці замкнули оточення його столиці.

Усунувши буферні держави типу Фригії, асирійці відкрили свої внутрішні землі кочівничим рейдам і близько 650 року до н. е. скити вже фактично контролювали північну Месопотамію. Як писав грецький історик Геродот, вони "своїми нахабством і свавіллям усе перевернули догори ногами... Вони роз'їжджали на конях і грабували все, що тільки було в кого"[163]. Кочівники здестабілізували Асирійську імперію, 612 року до н. е. допомогли мідійцям та вавилонцям перемогти Ніневію, потім негайно повернули проти мідійців. Лише близько 590 року до н. е. мідійці знайшли способи боротьби з цими підступними рухливими ворогами — згідно з Геродотом, вони понапоювали їхніх провідників на банкеті й перерізали.

Королі Мідії, Вавилону та Персії експериментували з методами поводження з кочівниками. Один з варіянтів був нічого не робити, але тоді кочівничі напади руйнували прикордонні провінції, що призводило до меншання потоку податків. Можна було відкупатися від кочівників, але плата за захист могла бути не меншою, ніж втрати від нападів. Не маючи що захищати, кочівники могли відступити до безлісних, безводних земель і довести нападників до руйнації, коли вичерпувалося їхнє постачання.

Кір, засновник Перської імперії, 530 року до н. е. випробував упереджувальні війни проти масагетів. Подібно до своїх попередників мідійців, він воював виноградом: дав авангардові масагетів пограбувати свій табір, а коли вони упилися, повбивав їх і захопив сина королеви. Королева Томіріда написала Кірові листа: "Ти, що не можеш насититися кров'ю... Поверни мені мого сина і йди геть із моєї країни, не зазнавши кари... Якщо ти цього не зробиш, я присягаюся сонцем, владикою масагетів, що я тебе, хоча ти і не міг насититися кров'ю, я тебе досхочу насищу"[164]. Вона дотримала слова, перемогла персів, відрізала Кірову голову й занурила в торбу з кров'ю.

Початок упереджувальних ударів був невдалим, але 519 року до н. е. Дарій Перський продемонстрував, що вони могли бути ефективними, коли переміг конфедерацію, що її перси називали "скитами у гостроверхих шапках", і нав'язав їм сплату данини та маріонеткового короля. П'ятьма роками пізніше він випробував цей спосіб знов, перетнув Дунай і переслідував інших скитів далеко вглиб України. Але так само, як в асиметричних війнах нашого часу, важко сказати, хто переміг. Геродот вважав, що це була катастрофа, з якої Дарій ледве врятувався, проте скити більше ніколи не загрожували Персії, отже, щось було правильно.

До того, як степова кавалерія стала фактом життя на Сході, минуло більше часу, позаяк колісницям до Китаю довелося подолати довший шлях, ніж на Захід. Але коли кочівничий ефект доміно настав, він діяв так само жорстоко. Східне поширювання кочівництва йшло, можливо, за нападами жунів на Чжоу у восьмому сторіччі до н. е., і мешканці півночі, поглинені державами Цзинь та Цинь у сьомому та шостому сторіччях до н. е., напевне, часто віддавали перевагу асиміляції над боротьбою з прийшлими кочівниками. Коли вони це робили, спільний тиск нападів кочівників та експансії китайських держав нищив буферні суспільства так само, як на Заході.

Тепер держава Чжао перетворилася на прикордонну смугу. Так само, як асирійці перед обличчям скитів, Чжао негайно залучили кочівних вершників до боротьби проти своїх сусідів і почали тренувати свою кавалерію. Чжао розвинула також протикочівничу стратегію, маловикористовувану на Заході. Це була війна на виснажування: китайці будували стіни, що тримали кочівників назовні чи принаймні відокремлювали місця їхньої торгівлі та нападів. Видавалося, що це працювало не так погано, як воювати чи платити за захист, і в третьому сторіччі до н. е. стіни набули поширення. Стіна Першого імператора Цинь простягалася на дві тисячі миль і коштувала (принаймні згідно з легендою) життя одного робітника за кожен збудований ярд[165].

Бувши тим, ким він був, Перший імператор не втратив від цього сну. Насправді йому так сподобалося будувати стіни, що він перетворив цю захисну стратегію на зброю й продовжив свою Велику стіну так, що вона охопила величезну ділянку пасовищ, де кочівники зазвичай пасли коней. Потім, 215 року до н. е., він почав упереджувальну війну.

Велика стіна дала ясний сигнал: географія знову почала змінювати значення. Сили, що рухали нудний поступ суспільного розвитку вгору на рисунку 5.1, — піднесення енергоздобутку, ефективніша організація, поширювання грамотности та дедалі смертельніші армії — перетворювали світ. На 200 рік до н. е. в кожному осередку домінувала одна велика імперія, її вояки та торгівці не оминали й просторів між осередками. Степи з величезного бар'єру між Сходом та Заходом перетворилися на магістраль, що їх з'єднувала, й замість окремих, але подібних історій східний та західний осередки почали набувати взаємопов'язаної історії. Ще дуже мало товарів, людей чи ідей долали весь шлях від одного кінця Євразії до іншого, але форми набували нові географічні реалії. Протягом кількох наступних сторіч вони зметуть великі імперії, що домінували в осередках 200 року до н. е., змінять висхідний напрям суспільного розвитку на зворотний та покінчать з першістю Заходу. Парадокс розвитку входив у цілком нову фазу.

Все на краще

се є на краще... в цьому найкращому з можливих світів»[166], — знов і знов повторював др. Панглос у Вольтеровому Кандіді, що став класикою вісімнадцятого сторіччя[167]. Маючи сифіліс, втративши око та вухо, бувши поневоленим та повішеним, втрапивши аж у два землетруси, Панглос вперто повторює те саме.

Звичайно, Панглос — це Вольтерів невеличкий жарт, кпини з глупоти тогочасної філософії, але історія подає чимало подібних прикладів і з реального життя. Великі імперії, що домінували у східному та західному осередках протягом кількох перших сторіч нашої ери, видаються особливо багатими на них. Китайський поет писав: "Коли ми бачимо вихід імператора, все чудово... Безмежна радість панує протягом десяти тисяч років"[168]. У Римській імперії грецький оратор Арістид висловлює ще більший захват: "Весь цивілізований світ молиться за вічне тривання імперії... Просимо богів дати цій імперії та цьому місту вічно квітнути й ніколи не завершуватися, аж поки каміння не почне плавати по хвилях і дерева не випускатимуть пагонів".

То що такі Панглоси робили б з рисунком 6.1? Після піку близько 1 року до н. е./н. е. суспільний розвиток впав і на Сході, і на Заході. Це був занепад цілком нового масштабу. Він був не лише ширшим, ніж раніше, бо зачепив обидва кінці Євразії, він був також тривалішим і глибшим. Він тягнувся сторіччя за сторіччям, відітнувши понад 10 відсотків від рахунку суспільного розвитку Сходу близько 400 року н. е. та 20 відсотків від західного рахунку близько 500 року. Як це сталося, що саме провіщало кінець першости Заходу в суспільному розвитку, що тривала чотирнадцять тисяч років, ми будемо обговорювати в цьому розділі.

Новий світовий порядок

стародавніх імперіях не завжди було багато Панглосів. Перш ніж став очевидним парадокс заворушень, згаданий у п'ятому розділі, — що війна врешті-решт приносить мир та добробут, минули сотні років війн та загинули мільйони людей. Одразу по закінченні об'єднувальних війн наддержави Цинь та Рим занурилися у страхітливі громадянські війни. У Цинь це сталося негайно; в Римі поступово.

Зацентралізовані репресивні інституції Цинь були чудовими на потреби війни, проте не такі добрі для врядування. Перемігши 221 року до н. е. своїх останніх ворогів, Перший імператор далі мобілізовував підданців, тепер не воювати, а будувати. Часом вони були продуктивними, зокрема коли прокладали тисячі миль доріг та каналів, часом ні. Сима Цянь каже, що попри впевненість у власній боговитості та витрату кількох статків на шарлатанів, що обіцяли йому вічне життя, Перший імператор — можливо, як страхувальний захід — змусив 700 000 людей витратити тридцять шість років, аби збудувати йому мавзолей. (Розкопано сотні могил людей, що померли на місці.)

Поховальний комплекс (мало розкопаний) є відповіддю Китаю на єгипетські заздрощі. Нині він найбільше відомий Теракотовою армією, що його охороняла, з понад шістьох тисяч глиняних вояків на повний зріст. 1974 року її випадково знайшли робітники, що копали ями. Це одне з археологічних див світу, але ще дивовижнішим є той факт, що, коли Сима Цянь описував поховання Першого імператора, він цю Теракотову армію, що вражає відвідувачів музеїв у цілому світі, навіть не згадав. Натомість він написав про підземний бронзовий палац, чотириста футів у поперечнику, оточений ртутними копіями рік королівства. (Геохемічні дослідження 1981 та 2003 років підтвердили наявність сильно підвищеного вмісту ртуті у ґрунті над похованням.) 210 року до н. е. разом з імператором поховали всіх наложниць, що не дали йому дітей, майстрів, що знали секрети поховання, а також, можливо, сто найвищих чиновників імперії.

Мегаломаніякальна політика Першого імператора викликала опір на всіх рівнях. Коли скаржилися аристократи, він силою привозив їх до столиці. Коли скаржилися інтелектуали, він 460 з них закопав у землю живими. Коли скаржилися селяни, він розрубав їх навпіл[169].

Правління терору вибухнуло ізсередини майже одразу по смерти Першого імператора. Одного дня 209 року до н. е. сильний дощ завадив двом нижчим чиновникам вчасно доправити приписи до гарнізону. Покаранням за запізнення була, звичайно, смерть. Як пише Сима Цянь, один з них сказав: "Все одно виходить так, що ми побачимо обличчя смерти і якщо залишимося, і якщо втечемо. Якби ми збиралися почати повстання, так само довелося б постати перед обличчям смерти. Позаяк ми в будь-якому разі мусимо померти, чи не краще померти за свою країну [повставши]?"[170]

Як вони самі передбачили, обох бунтарів скоро вбили, але повстання поширювалося країною. Протягом кількох місяців відновили свій статус поневолені держави. Близько 206 року до н. е. із Цинь було покінчено, а повстання перетворилося на жахливу громадянську війну. Ще по чотирьох роках різанини тримався лише Лю Бан, селянин, що став полководцем. Він проголосив династію Хань, збезголовив вісімдесят тисяч полонених вояків, оголосив загальний мир і взяв собі нове ім'я Ґао-ді ("Високий імператор") [171].

Рим мав інакшу проблему. На відміну від Цинь, надмірно зацентралізованої, щоб урядувати мирно, Рим мав надто розкидані інституції. Його сенат багатих старших людей та асамблеї незаможних громадян еволюціювали з огляду на керування містом-державою, а не імперією, й не могли впоратися з горами здобичі, арміями рабів та зграєю надбагатих генералів, що їх створила перемога. 133 року до н. е. під час політичного диспуту найясніші сенатори поламали дерев'яні лави, що на них сиділи, і забивали один одного ногами до смерти, а близько 80-х років до н. е. вже ніхто не знав напевне, хто саме фактично керував імперією.

На відміну від Цинь з її раптовим колапсом, Рим протягом п'ятдесяти років заповзав та виповзав з громадянської війни. Військо було дедалі лояльніше до своїх провідників, а не до держави, і сенат не мав іншого способу дати раду успішним полководцям, як відправляти їх нападати на слабших чужинців (що лише робило воєначальників сильнішими) чи уповноважувати нових воєначальників нападати на старих (що лише створювало нових супротивників). 45 року до н. е. Юлій Цезар зумів перемогти усіх суперників лише на те, аби наступного року його вбили найманці. Після цього колесо знов крутилося до 30 року до н. е., коли Октавіян переслідував Антонія та Клеопатру аж до Єгипту, де вони вчинили самогубство. Римська еліта, виснажена постійною війною, погодилася виконувати Октавіянові вказівки (він узяв ім'я Август, тобто величний) і водночас прикидалася, ніби він просто звичайний громадянин. Після того, як ця дивна угода врятувала всі обличчя, 27 року до н. е. Август оголосив відновлення республіки й заходився врядувати як імператор.

До 1 року до н. е. у кожному з двох головних осередків, східному та західному, майже цілковито панувала одна імперія, але це не було неминуче. Ґао-ді, засновник династії Хань, 203 року до н. е. фактично уклав угоду про поділ східного осередку зі своїм останнім ворогом, але не дотримав слова, вбив суперника та забрав усе. У 30-і роки до н. е. видавалося, що Середземномор'я буде поділено між латиномовним заходом під орудою римлянина Октавіяна та грецькомовним сходом з Антонієм та Клеопатрою з Єгипту на чолі. Якби Ґао-ді був шляхетніший чи якби Антоній менш заплутався у пияцтві та сексі, цей розділ мав би інший початок. В південній Азії все відбувалося інакше. В долині Ґанґу між 1000 та 600 роками до н. е. розвивалися малі міста та держави, потім вони посунулися до сильнопорядкових держав так само, як у східному та західному осередках. У третьому сторіччі до нової ери їх проковтнула велетенська імперія Маур'їв, можливо, найбільша держава в тогочасному світі (хоча Цинь скоро мала її перевершити). Але, замість переходити від сили до сили, як Рим та Цинь, ця імперія протягом наступних ста років поступово розпадалася. На часи Августа південна Азія знов була теренами штовханини маленьких королівств.

Лев Толстой писав, що всі щасливі родини подібні одна до одної, а кожна нещаслива родина неподібна до інших. З імперіями так само. Є незліченні способи розпаду імперій: програні битви, невдоволені намісники, неконтрольовні аристократи, селяни у розпачі, некомпетентні чиновники, але лише один спосіб залишитися разом — компроміс. Володарі Хань та Риму мали до того хист.

202 року до н. е. Ґао-ді виграв громадянську війну лише завдяки оборудкам з іншими полководцями. Десятьох з них він винагородив: залишив дві третини своєї "імперії" як напівнезалежні держави під їхнім контролем. Аби запобігти новим громадянським війнам, імперії треба було розбити цих васальних королів. Однак, якщо рухатися надто швидко й їх налякати, можна було спровокувати ті самі війни, що їх імперія прагнула відвернути. Так само могло статися, якщо рухатися надто повільно й залишити королів занадто сильними. Проте імператори Хань рухалися саме з такою швидкістю, як треба, й до 100 року до н. е. подолали ці королівства, спровокувавши на диво мало повстань.

Мегаломанія імператорів Хань була значно поміркованішою, ніж у Першого імператора Цинь, хоча часом і вони не витримували спокуси. Імператора Цзин-ді, наприклад, 141 року до н. е. поховали з власною теракотовою армією (вшестеро більшою, ніж у Першого імператора, але лише на третину зросту). Але, за частковим винятком великого завойовника У-ді, імператори Хань відмовилися від декларацій про безсмертність та боговитість, хоча й підтримували роль королів Шан та Чжоу як посередників між цим та надприродним світами.

Вони все ретельно розраховували. Добрі стосунки з великими родинами вимагали відмови від королівської боговитости (хоча допомагали й практичні кроки, що прив'язували багатство аристократів до успіху королівського двору). Аби заспокоїти джентльменів науковців, треба було допасувати трона до ідеалізованої конфуційської моделі єрархійного всесвіту (і зробити інший прагматичний рух, віддати знанню конфуційської класики перевагу над аристократичними зв'язками у змаганні за адміністративні посади). Підтримування королівського врядування у величезній країні потребувало ще дечого, а саме поєднання передосьового статусу монархії як мосту до богів та предків з приземленішими заходами, як-от зменшенням військової служби, пом'якшенням найжорстокіших законів Цинь та ретельно вирахуваним у часі зменшенням податків.

Компроміси сприяли миру та єдності, що поступово зв'язали східний осередок у єдину цілість. Володарі називали її чжунґо ("Серединне королівство" в центрі світу) чи тянься ("Все під небом/Піднебесна", бо ніщо поза її кордонами не мало значення). Саме в цій точці набуває сенсу сприймання східного осередку як єдиної цілости, що її теперішні західники, дотримуючися неправильної вимови "Цинь", називають Китаєм. Всередині держави "Все під небом/Піднебесної" залишалися величезні культурні відмінності, але східний осередок почав перетворюватися на Китай.

Рим прагнув таких самих компромісів. 30 року до н. е., по закінченні громадянських війн, переможний Август здемобілізував призовників і заповнив прикордонну смугу професійними вояками. Подібно до імператорів Хань, він знав, що армія може бути загрозою режимові. Проте, на відміну від китайських імператорів, що заповнювали армію в'язнями та чужинцями й таким чином тримали її поза основним суспільством, Август та його послідовники вирішили тримати своїх ворогів навіть ближче, ніж друзів. Вони зробили армію центральною суспільною інституцією, але лише під своїм особистим контролем.

Війна стала прерогативою фахівців, а всі інші зайнялися мистецтвом миру. Рим, подібно до Китаю, вбирав у себе клієнтних королів та прив'язував добробут аристократів до успіхів імперії. Імператори ходили по натягненому канату прикидаючися просто першими серед перів, коли спілкувалися з аристократією, головнокомандувачами, коли мали справу з армією, та богоподібними, коли йшлося про частини імперії, що воліли боговитих володарів. Замість старого компромісу бог на один день, вони застосували стратегію бог коли помру. Згідно з цією теорією, імператори, поки жили, були просто видатними людьми, а по смерти спочивали біля богів. Деякі з них, як-от імператор Веспасіян, вважали це кумедним. Помираючи, він жартував зі своїм почтом: "Здається, я стаю богом"[172].

У першому сторіччі нашої ери відбувався синтез грецької та римської культур. Багатії могли мандрувати від Йордану до Рейну, зупинятися в дуже подібних містах, їсти з майже однакових золотих тарілок, дивитися знайомі грецькі трагедії, наводити розумні алюзії з Гомером та Вергілієм і скрізь знаходити співрозмовників, що могли оцінити їхні розумування. Сенат визнавав дедалі більше провінційних знаменитостей, місцеві важливі персони робили написи латиною та грекою, і навіть селяни на полях почали вважати себе римлянами.

Компроміс зняв опір. Було б добре зацитувати з цієї нагоди якогось античного текста, але ніщо не передає ситуацію так добре, як комедія 1979 року Життя Браяна за Монті Пайтоном. Коли Рег (у виконанні Джона Кліза), голова Народного фронту Юдеї, намагається викликати в своїх не надто палких послідовників антиримський гнів, виявляється, що вони воліють говорити про привабливі риси імперії (особливо вино). Рег кидає їм питання, що стало найзнаменитішим із усіх, що коли-небудь питали про Римську імперію: "Добре. Крім санітарії, медицини, освіти, вина, громадського порядку, іригації, системи постачання питної води та охорони здоров'я — що ці римляни коли-небудь робили для нас?"[173] Борці за свободу трохи замислилися, потім один з них невпевнено підіймає руку: "Принесли мир?" У Рега перехопило дух від такої дурости: "А, мир... заткнися!"

Рег не усвідомив того, що мир усе змінив, приніс добробут на обидва боки Євразії. Населення обох імперій швидко більшало, економіки зростали навіть швидше. На найфундаментальнішому рівні продуктивність землеробства зростала, хоч би що ми рахували — сукупний продукт, продукт на одиницю площі чи продукт на одиницю праці. Закони Хань та Риму давали більший захист майна і землевласникам, і селянам. Землероби на всіх рівнях культивували нові землі, поширювали іригаційні та дренувальні системи, купували рабів чи наймали працівників і використовували більше добрив та кращі знаряддя. Єгипетські записи свідчать, що землероби римської епохи могли збирати врожай десять фунтів пшениці на кожен фунт посіяного зерна; це видатний рівень для домодерного рільництва. Статистика з Китаю не збереглася, але археологічні знахідки та рахунки в підручниках із землеробства наводять на думку, що видатність господарювання була високою й там, особливо в басейні Хуанхе.

Тихо, насправді так тихо, що високочолі автори літератури, що збереглася, цього практично не згадують, селяни та ремісники підштовхували здобуток енергії до порога. Практично вся енергія, використовувана до того в усій історії людства, походила від м'язів та палива з біомаси, але тепер люди дісталися чотирьох потенційно революційних джерел — вугілля, природного газу, води та вітру.

Перші два залишалися дуже маргінальними — вугілля використовували у нечисленних китайських ливарнях на залізо, а природний газ сичуанські солярі проганяли крізь бамбукові трубки та підпалювали, аби випаровувати ропу. З третім та четвертим ситуація була зовсім інакша. У першому сторіччі до н. е. і римляни, і китайці винайшли водяні колеса й використовували їх у млинах, що мололи зерно, та в міхах, аби нагрівати печі. Найцікавішим з відомих нам прикладів є система з шістнадцяти коліс, збудована в Барбеґалі у Франції десь невдовзі після 100 року н. е. Система генерувала потужність у тридцять кіловатів, приблизно стільки ж, скільки сто биків (чи два Форди моделі Т на повній швидкості). Більшість коліс в інших місцях були значно меншими, але навіть середній римський млин генерував таку саму потужність, як десятеро сильних чоловіків, що крутили колеса ногами.

Втім найважливішим застосунком енергії вітру та води були не нові брендові млини, а вдосконалювання давніх технологій використання вітрил. Ніхто не виробляв би тисячі тонн пшениці, мільйони галонів вина, мільярди залізних цвяхів, якби з поля чи майстерні їх неможливо було доправити до потенційних покупців. Більші, кращі та дешевші кораблі (а також порти та канали) були не менш важливими, ніж плуги та водяні колеса. Торгівля та промисловість зростали разом.

Рисунок 6.2 докладно ілюструє сказане вище в разі Заходу. Він подає більшання кількости загиблих кораблів та рівні забруднення плюмбієм відкладів у озері Пенідо Вельо в Іспанії за матеріялами дослідження 2005 року. (Кораблетрощі показано через те, що записи про стародавнє кораблебудування не збереглися, отже — хіба що капітани з незбагненних причин стали незграбнішими і з часом дедалі більше спрямовували кораблі на скелі — кораблетрощі є найближчим критерієм числа подорожей. Виробництво плюмбію, побічного продукту добування срібла, показано тому, що плюмбій є ізотопом, що найлегше надається до геохемічного досліджування.) Криві підіймаються разом до однакових піків у першому сторіччі до н. е., ілюструючи сильну пов'язаність торгівлі та промисловости (а також той факт, що античний Рим не був золотим віком з погляду довкілля).

Ми поки що не можемо порівняти рис. 6.2 з еквівалентним графіком для Сходу, бо китайські археологи ще не зібрали достатніх кількісних даних. Втім із того, що є, можна виснувати, що після 300 року до н. е. торгівля у східному осередку почала стрімко зростати, але не так швидко, як у західному осередку. В одному недавньому дослідженні, наприклад, зроблено висновок, що Римська імперія мала в обігу приблизно вдвічі більше монет, ніж Хань, і що найбагатші римляни були вдвічі багатшими за найбагатших китайців.

Відмінність у зростанні торгівлі великою мірою пов'язана з географією. В Римській імперії 90 відсотків людей жили на відстані не більше 10 миль від Середземного моря. У другому тисячолітті до н. е. експансія західного осередку в басейн Середземного моря спричинила піднесення розвитку й водночас зростання руйнації, але щойно римляни у першому сторіччі до н. е. завоювали все узбережжя, вони негайно поклали край руйнаціям. Тепер море забезпечувало дешевий водний транспорт майже всім, і розвиток вистрелив вгору.

В імперії Хань поблизу моря чи великих річок жила значно менша частка населення, до того ж не всі річки були придатні до навігації. Військова експансія Риму убезпечила нову економічну прикордонну смугу, де селяни, що застосовували на недавно завойованих землях найпередовіші технології, могли продавати свій врожай і годувати міста Італії та Греції. Наслідки завоювань Цинь та Хань, за браком водних шляхів, мали значно менший масштаб. Деякі імператори Хань докладали шалених зусиль заради поліпшення транспорту, поглиблювали річки Хуанхе та Вей, обходили найгірші ділянки каналами, але мали минути сторіччя, поки Китай розв'язав проблему браку свого Середземного моря.

За економічним зростанням на Сході та на Заході стоять дві однакові сили, що тягнуть та штовхають економіку вгору. Тяговим чинником зростання є держава. Завойовники з Риму та Хань обкладали податками величезні території, витрачаючи більшість прибутку на армії уздовж кордонів (десь 350 000 війська в Риму та щонайменше 200 000 в Китаю) та на велетенські столиці (десь мільйон мешканців у Римі та вдвічі менше у Чанані, столиці династії Хань). І те, і те потребувало пересування харчів, товарів та грошей від багатих провінцій, що платили податки, до голодних прибуткоспоживчих скупчень людности.

Монте Тестачо ("гора Черепок"), стоянка у передмісті Риму, ілюструє масштаб цього тягового чинника на Заході. Цей вкритий бур'яном пагорб у 150 футів заввишки складається з розбитого посуду. Менш драматичний, ніж поховання Першого імператора Цинь, з погляду затятих археологів, він є італійською відповіддю на єгипетську заздрість. Протягом трьох сторіч тут було звалено двадцять п'ять мільйонів зберігальних горщиків, приголомшлива кількість. Більшість із них використовували, аби перевозити морем оливкову олію — 200 мільйонів Галонів — з південної Іспанії до Риму де мешканці міст додавали її до страв, милися нею[174] та спалювали її в лампах. Стоячи на Монте Тестачо, відчуваєш трепет перед тим, що можуть зробити голодні люди. І це лише один зі штучних римських пагорбів-смітників.

Другою силою, що штовхала економіку вгору, були вже знайомі нам кліматичні зміни. Глобальне похолоднішання після 800 року до н. е. спричинило хаос у слабкопорядкових державах і поклало початок століттям експансії. Близько 200 року до н. е. внаслідок дальших орбітових змін настав, за термінологією кліматологів, Римський теплий період. Зимові вітри послабшали. Це погана новина з погляду землеробів Середземномор'я та долин великих рік Китаю, але сильнопорядкові імперії, що постали частково через попереднє глобальне похолоднішання, тепер уздатнили східні та західні суспільства не лише пережити зміну клімату, а й використати її. Тяжчі часи спонукали до диверсифікації та новацій. Люди експериментували з водяними колесами, використовували регіональні переваги й доправляли товари кораблями в усі-усюди. Сильнопорядкові держави, виходячи з дуже розумного припущення, що багатші люди зможуть платити більше податків, забезпечували дороги та порти, щоб зробити торгівлю прибутковою, та армії й кодекси законів, аби убезпечити прибутки.

Сильнопорядкові імперії виштовхувалися також далі, поза старі осередкові землі, на території, де Теплий період зробив землеробство продуктивнішим, — до Франції, Румунії та дощової Англії на Заході й до Маньчжурії, Кореї та центральної Азії на Сході (рис. 6.3). Не усвідомлюючи, що саме вони роблять, імперії ефективно підстраховували свої ставки, бо кліматичні зміни, що завдали їм шкоди в тепліших регіонах, на холодніших територіях їм сприяли. В Римі, де Середземномор'я полегшувало торгівцям рух між регіонами, виграш був, безперечно, величезним; в Китаї, де великі ріки були менш зручними, виграш був меншим, проте все одно відчутним.

Відшкодуванням за всі війни, поневолення та різанини першого тисячоліття до н. е. був вік достатку, що надихав панглосівський захват, згаданий на початку цього розділу. Плоди його розподілялися нерівномірно — селян було набагато більше, ніж філософів чи королів. Але було більше живих людей, ніж у будь-яку попередню епоху вони жили в більших містах і взагалі жили довше, харчувалися краще й мали більше речей, ніж будь-коли до того.

Коли в 1970-х я почав брати участь у археологічних розкопках в Англії, я копав кілька римських стоянок. Це часом була виснажлива праця — кирками розчищати величезні фундаменти з поруватого бетону (ще один римський винахід) та встигати тримати журнали записів на крок попереду потоку знахідок. Але потім я почав робити дисертацію на тему грецького суспільства близько 700 року до н. е. і 1983 року вперше копав стоянку цього часу. Це був шок. Ці люди просто нічого не робили. Неабиякою знахідкою були навіть кілька шматків іржавого заліза. Порівняно з ранішими поколіннями, римляни жили в споживчому раю. Споживання на душу населення на територіях, що стали західними провінціями Римської імперії, зросло від рівня на межі існування близько 500 року до н. е. до десь на 50 відсотків вищого на шість чи сім сторіч пізніше.

Подібні процеси відбувалися й на Сході, навіть попри те, що, як я вже зазначав, кількісних даних ще бракує. Люди в обох осередках були дуже нужденні за теперішніми стандартами — половина всіх народжених дітей не доживали до п'яти років, дуже мало людей жили понад п'ятдесят років, через бідний раціон дорослі люди були зазвичай на шість дюймів менші на зріст, ніж ми. Втім це був золотий вік порівняно з попередніми часами. Не дивно, що стародавні імперії рясніли докторами Панглосами.

Старосвітовий обмін

роте Панглоси не могли бачити, як сплеск суспільного розвитку всередині осередків перетворював світи поза кордонами імперій. Коли імперії були сильними, вони нав'язували свою волю народам уздовж свого прикордоння, як-от коли Дарій Перський у шостому сторіччі до н. е. та Перший імператор Цинь у третьому взяли під свій контроль великі смуги центральноазійського степу. Але коли імперії послабшали, кочівники пробилися назад. На Заході держави, що їх після 300 року до н. е. полководці Александра Великого збудували на руїнах Перської імперії, за могутністю в жодному разі не могли змагатися зі своєю славетною попередницею, відтак скитські нападники незабаром вже плюндрували Бактрію та північну Індію. Інша центральноазійська група, партяни, почали просочуватися до Ірану Коли македонські держави після 200 року до н. е. розпалися під тиском римських нападів, партяни повною мірою використали свою перевагу.

Партяни відрізнялися від раніших кочівників, що пробивали собі шлях до західного осередку. Кочівники на кшталт скитів збагачувалися грабунками чи здирством захистових грошей з аграрних імперій. Це були здебільшого бандити, що не переймалися тим, аби завойовувати сильнопорядкові держави та керувати їхнім спантеличеним чиновництвом. Однак партянські вершники були кочівниками лише наполовину. Вони прийшли не зі спустошеного серця центральноазійського степу, а з його країв. Протягом багатьох поколінь вони жили поруч із землеробами. Їхні володарі знали, як діставати податки від пригнічених землеробів і водночас підтримувати традиції вершників, що становили підвалини їхньої військової могутности. Близько 140 року до н. е. партяни перетворили значну частину Перської імперії на власну слабкозінтегровану державу.

Партянські монархи полюбляли називати себе спадкоємцями Kipa та Дарія й посилено асимілювалися до високої культури Заходу, проте реально їхня держава завжди була слабкопорядковою. Вона ніколи не могла загрожувати існуванню Римської імперії, але завдавала коротких гострих ударів будь-якому римлянинові, що забував про силу кочівничої кавалерії. Партянські вершники були відомі "партянським пострілом": вершник прикидався, ніби тікає, потім повертався в сідлі й випускав стріли в переслідувача. Подібна тактика дала Партії змогу позбутися римського полководця Краса, що 53 року до н. е. у стрімкій атаці втратив військо та життя. Коли голову Краса принесли партянському королеві, він дивився грецьку трагедію, бо був великим шанувальником культури Заходу. Він був достатньо освічений, аби зрозуміти жарт, коли провідний актор робив жахливі нагадування про його родовід.

Однак римські проблеми з Партією на західному кінці степів бліднуть у порівнянні з китайськими проблемами з гуну на сході. Упереджувальна війна з гуну Першого імператора Цинь мала катастрофічні наслідки: замість залякати кочівників, вона спричинила політичну революцію в степу й об'єднала племена гуну, що споконвіку ворогували, в першу в світі кочівничу імперію. На відміну від партян, провідник гуну Маодунь, замість обкладати селян податками на плату за кінну аристократію, фінансував свою надслабкопорядкову державу цілковито коштом грабунків Китаю й купував лояльність менших вождів кочівників захопленим шовком та вином.

Темп Маодуня був надзвичайним. Він став провідником гуну 209 року до н. е., одразу по смерти Першого імператора, й протягом дев'яти років експлуатував китайські громадянські війни грабунками донесхочу. 200 року до н. е. Ґао-ді, Перший імператор Хань, вирішив, що досить це терпіти, й повів величезне військо до степу лише на те, аби дізнатися, що воювати з кочівниками — це не те саме, що воювати з претендентами на китайський трон. Гуну відступили, давши китайцям змогу голодувати в дикій місцевості, і на той час, коли Маодунь повернувся й напав із засідки, третина людей Ґао-ді втратили обморожені пальці. Китайський імператор ледве врятувався, а більшості його людей, як загалом буває на війні, велося набагато гірше.

Усвідомивши, що виснажування, бездіяльність та захоплювання проти гуну не працюють, Ґао-ді вдався до четвертої стратегії: він вирішив створити з Маодунем родину. Відірвавши свою найстаршу доньку від чананьських палат з полірованого каменю та простирадел, всіяних перлами[175], Ґао-ді відправив її Маодунові за дружину, рахувати дні у повстяному наметі в степу. Тисячу років по тому китайські поети все ще співали про розбите серце дівчини Хань, що лишилася сама серед несамовитих людей на конях.

Цей королівський шлюб поклав початок, за евфемістичною назвою китайських науковців, політиці гармонійного королювання. На випадок, якщо кохання буде недостатньо, Ґао-ді відкуповувався від Маодуня щорічними "подарунками" золота й шовку. На жаль, подарунки теж фактично не давали бажаного результату. Гуну далі підвищували ціни і все одно займалися грабунком, певні того, що, поки завдана шкода коштуватиме менше, ніж війна заради їхнього покарання, імператори Хань нічого робити не будуть.

Гармонійне королювання тривало шістдесят дедалі дорожчих років, поки у 130-і роки до н. е. двір Хань із цього приводу різко не поділився. Дехто пам'ятав катастрофу 200 року до н. е. і закликав до терпіння, інші вимагали крови. 135 року до н. е., коли померла його обачна мати, молодий імператор У-ді приєднався до кровожерливого натовпу. Від 129 до 119 року до н. е. він щороку відряджав у дикі землі стотисячні армії, й щороку додому верталася ледве половина. Вартість у життях та скарбах була приголомшлива, і критики У-ді, тобто освічена еліта, автори історичних книжок, дійшли висновку, що його упереджувальна війна була великим лихом.

Проте кампанії У-ді, так само як походи Дарія Перського проти скитів за чотириста років до того (їх автори історичних книжок також вважали невдалими), трансформували проблему кочівників. Позбавлені подарунків та здобичі, що давали змогу ділитися з підлеглими, та з пасовищами під постійною загрозою, володарі гуну втратили контроль над союзниками й почали воювати один з одним. 51 року до н. е. вони визнали владу Хань, а сторіччям пізніше поділилися на два племені. Одне з них відійшло на північ, друге оселилося на землях Китайської імперії.

На перше сторіччя нової ери і римляни, і Хань дістали ініціятиву проти кочівників. Хань почали, за їхніми словами, "використовувати варварів, аби битися з варварами", тобто давали південним гуну територію для проживання (та постійні "подарунки") в обмін на військову службу проти інших кочівників. Рим, захищений від більшости рухів уздовж степової магістралі лісами, горами та господарствами східної Європи, безпосередньо зіткався лише з (напів)кочівниками з Партії. І навіть з ними Рим мав справу не в степу, де кочівники мали багато переваг, а серед міст та каналів Месопотамії. Коли імператори бралися до діла серйозно, римські легіони легко долали партянський опір.

Втім ані римське східне, ані китайське північне прикордоння ніколи цілком не заспокоювалися. 114 року до н. е. Рим вигнав партян з Месопотамії й дістав контроль над усім західним осередком, але 117 року мусив полишити землю між річками. Рим у другому сторіччі перемагав Месопотамію ще чотири рази — і ще чотири рази мусив іти геть. Хоча й дуже багата, Месопотамія була надто далеко й надто важко було її втримати. Китай, навпаки, виявив, що, коли гуну пустили всередину країни, його кордон поступово перетворився з лінії на карті на плинну прикордонну зону, Дику Північ, де люди приходили й ішли куди й коли хотіли, розпорядження уряду практично нічого не важили, а добрий меч мав більше значення, ніж тонкощі законів.

Дедалі більше переплітання кочівничих та аграрних імперій змінювало географію Євразії й ще трохи зменшувало світ. Найочевиднішим наслідком є величезна зона спільної матеріяльної культури, що тягнеться від України до Монголії що через неї торгівці та вояки з рук у руки передавали східні та західні ідеї, мистецтво та зброю. Однак найважливіший багаж, що рухався між Сходом та Заходом, бачити не міг взагалі ніхто.

Протягом тисяч років землероби розвинули огидний набір патогенів, позаяк від часів Старого Світу почали жити в спільних поселеннях. Більшість із них були дуже заразними, було серед них і чимало смертельних. Великі скупчення людей, що дихали одне на одного та поділяли тілові плини, швидко поширювали хвороби, але самі числа свідчать про те, що багато людей мали правильні антитіла, які давали змогу їм протистояти. Протягом тисячоліть ці люди поширювали свої засоби захисту через спільний генний фонд. Випадкові мутації все ще могли знов перетворити пасивні хвороби на вбивць, здатних пропалити людське населення, як дикий вогонь, але тіла та віруси знов виробляли нову рівновагу й могли співіснувати далі.

Люди, що вперше потрапили під вплив незнайомих бактерій, майже не мають захисту від тихих убивць. Найвідомішим прикладом є "Колумбів обмін"[176] (термін географа та історика Елфреда Кросбі), жахливий ненавмисний випад з європейського завоювання Нового Світу починаючи від 1492 року н. е. В Європі та Америці цілком незалежно розвивалися дуже відмінні хвороби. Америка мала свої власні неприємні недуги, як-от сифіліс, але малі й розсіяні американські групи населення не могли конкурувати з багатим європейським репертуаром мікробів. Колонізовані народи були епідеміологічними жертвами. Коли прийшли європейці, тіла корінних американців зазнали раптового нападу усього, від кору та менінгіту до віспи та тифу, і ще багато чого, що руйнувало їхні клітини й спричиняло відразливу смерть. Кількість померлих напевне невідома, але виходить так, що Колумбів обмін забрав життя щонайменше трьох з кожних чотирьох мешканців Нового Світу. Один француз шістнадцятого сторіччя дійшов висновку: "Видається, Бог хоче, аби [корінні мешканці] поступилися місцем новим народам"[177].

Подібний, хоча й збалансованіший "старосвітовий обмін" почався у другому сторіччі нової ери. Західний, південноазійський та східний осередки мали кожен свою унікальну комбінацію смертельних хвороб, що еволюціювали протягом тисяч років від початку землеробства, і до 200 року до н. е. ці хвороби розвивалися майже як на різних планетах. Але що більше й далі торгівці та кочівники пересувалися уздовж ланцюжків, що з'єднували осередки, то ближчими ставали вогнища хвороб, що почали зливатися, загрожуючи жахливою смертю всім і кожному.

Китайські документи містять записи про сплеск загадкових пошестей 161-162 років н. е., що вбили третину війська під час війни з кочівниками на північно-західному кордоні. Давні тексти 165 року знов говорять про хворобу в військових таборах, але цього разу це римські тексти, що описують епідемію на військових базах у Сирії під час кампанії проти Партії за чотири тисячі миль від китайського сплеску. Між 171 та 185 роками чума верталася до Китаю ще чотири рази й майже так само часто з'являлася в Римській імперії. В Єгипті, де збереглися докладні записи, епідемії забрали майже чверть населення.

Визначити, що то були за давні хвороби, досить важко, частково тому, що віруси протягом наступних двох тисяч років еволюціювали далі, але головно через те, що стародавні автори описували їх дуже невизначено. Цілком так само, як славолюбний теперішній автор може купити книжку на кшталт Писання сценаріїв для чайників і за трафаретом кропати сценарії фільмів чи телевізійних вистав, давні автори знали, що будь-яка добра історія потребує політики, битви та чуми. Їхні читачі, так само як ми, коли йдемо дивитися кіно, добре відчувають, які саме елементи мають міститися в оповіді. Чума потребувала передвісників приходу, страшних симптомів та сумного звуку поховальних дзвонів; мали бути напіврозкладені трупи, порушення закону та порядку і розбиті серця вдів, батьків та/чи дітей.

Найпростішим способом описати чуму було взяти опис іншого автора й змінити лише імена. На Заході архетипом був Тукідидів опис самовидця чуми, що вразила Атени 430 року до н. е. Дослідження ДНК, проведені 2006 року, свідчать, що це була одна з форм черевного тифу, хоча з Тукідидової оповіді це далеко не очевидно. А після того, як інші історики впродовж тисячі років переробляли його прозу (загальновизнано захопливу), щодо епідемій, що вони описують, зовсім нічого не можна зрозуміти.

Попри цей туман невизначености, римські та китайські джерела різко контрастують з індійською літературою, що у другому сторіччі нашої ери не містить згадок про чуму. Це може просто відбивати брак інтересу освічених класів до чогось такого приземленого, як смерть мільйонів незаможних людей, але, скорше, чума справді оминула Індію. Звідси випливає, що старосвітовий обмін відбувався здебільшого шовковим шляхом та степами, а не торгівельними шляхами Індійського океану. Це добре узгіднюється з тим, що в Римі та Китаї епідемії почалися у військових таборах на прикордонні.

Хоч би які були механізми мікробного обміну, починаючи від 180-х років н. е. жахливі епідемії повторювалися приблизно в кожному поколінні. На Заході найгіршими були 251-266 роки, коли в Римі (місті) щодня вмирали десь п'ять тисяч людей. На Сході найчорнішими були 310-322 роки, й почалося все знов на північному заході, де (згідно з записами) померли майже всі. Лікар, що пережив хворобу, описує її, як щось подібне до кору чи віспи:

Обмін у Старому Світі мав жахливі наслідки. Міста стислися, торгівля поменшала, прибуток від податків упав, поля лишилися порожніми. І наче цього було мало, усі джерела даних — торфовища, осади в озерах, крижані покриви, деревні кільця, відношення вмісту стронцію до кальцію в коралових рифах, навіть хемія морських водоростей — свідчать про те, що погода також повернула проти людства, бо дійшов кінця Римський теплий період. Середні температури між 200 та 500 роками нової ери понижчали десь на 2°F, а позаяк холодніші літа Холодного періоду темної епохи (за термінологією кліматологів) зменшили випаровування з поверхні океанів та послабили мусонні вітри, випади дощів також поменшали.

За інших обставин квітучі східний та західний осередки могли б зреагувати на зміну клімату так само, як на початку Римського теплого періоду в другому сторіччі до н. е. Але цього разу хвороби та кліматичні зміни — два з п'яти апокаліптичних вершників, описаних у четвертому розділі, — прийшли разом. До чого це могло призвести, а також чи приєднаються до них решта троє вершників — голод, міграція та розпад держав, залежало від реакції людей.

Втрата мандату неба

одібно до всіх організованих систем, імперії Хань та Римська в перебігу еволюції мали розв'язувати конкретні проблеми. Вони навчилися перемагати ворогів, за допомогою простих методів врядувати на величезних територіях з надвеликим населенням, доправляти харчі та прибутки з багатих провінцій до війська на прикордоння та до натовпів у великі міста. Проте робили вони це по-різному, й відмінності визначили їхню реакцію на старосвітовий обмін.

Найважливішими були способи поводження імперій зі своїми арміями. Заради протистояння з гуну, імперія Хань починаючи від 120-х років до н. е. створила величезні кавалерійські ескадрони, дедалі більше вербувала до них самих кочівників і в першому сторіччі н. е., в перебігу вдосконалювання політики "використання варварів у війні з варварами", оселила багатьох із цих кочівників на землях імперії. Це мало подвійні наслідки — мілітаризація прикордоння, де вояки гуну жили практично без постачання від Хань, і демілітаризація внутрішніх земель. В серці Китаю було дуже мало війська, крім самої столиці, а набирали звідти ще менше вояків. Китайські аристократи не бачили користи від служби офіцерами в армії "варварів" далеко від столиці. Війна стала чимось таким, чим від імени імператора займалися далекі чужинці.

Добре з погляду імператорів було те, що вже не треба було турбуватися, що могутні аристократи застосують проти них армію. Погано було те, що вони втратили дубця, що ним можна було відлупцювати аристократа, коли/якщо той починав завдавати клопоту. Отже, послабшала державна монополія на силу, аристократам стало легше залякувати місцевих селян і долучати їхні господарства до велетенських маєтків, що їх землевласники мали за приватні ф'єфи. Є межа додаткових визисків з землеробів, і коли землевласник був близько, а імператор так далеко, місцевий володар діставав більшість надлишку як ренту, а податків до Чананя відправляли менше.

Імператори подалися назад, обмежили розмір маєтків, що могли належати аристократам, та число селян у них, перерозподілили землю серед вільних (і спроможних платити податки) невеликих господарів і підвищили готівкові надходження від державних монополій на найпотрібніші речі, як-от залізо, сіль та алкоголь. Проте 9 року н. е. боротьба імператора та землевласників набула критичного змісту, коли високопосадовець на ім'я Ван Ман захопив трон, націоналізував усю землю, скасував рабство та кріпацтво й проголосив, що відтоді й надалі золото могло бути власністю лише держави. Його майже маоїстська централізація негайно провалилася, але селянські повстання розхитали імперію і на той час, коли у 30-і роки н. е. було відновлено порядок, політика Хань зазнала радикальної зміни.

Імператор Ґуан У (роки правління 25-57 н. е.), що заступив Ван Мана, походив із заможної родини, не з тих, що дістали владу від зв'язків зі старим двором. Аби відновити авторитет Хань, Ґуан У мав близько співпрацювати з іншими магнатами, що він і робив, започаткувавши таким чином золотий вік для землевласників. Збагатившися як королі й маючи тисячі підлеглих селян, ці ґранди фактично ігнорували державу та її набридливих збирачів податків. Раніше імператори Хань привозили клопітних землевласників до Чананя, аби тримати їх під наглядом, але Ґуан У замість того пересунув столицю до Лояну (рис 6.4), де землевласники були найсильніші й магнати могли тримати двір під контролем[179].

Еліта почала відкочувати державу назад і стабільно зменшувати військо, її найбільшу бюджетну інституцію. Наприкінці першого сторіччя н. е., коли гуну вже не були головною загрозою, велику кавалерійську армію, створену на потреби війни з ними, залишили добувати собі прожиток самостійно, що означало грабувати селян, що їх вона за означенням нібито мала захищати. До приблизно 150 року н. е. південні гуну, теоретично васали, вже були менш-більш незалежними.

Так само не було докладено особливих зусиль, аби переформувати армію проти нових загроз, що походили від цян — так китайці називали землеробів та пастухів, що мешкали біля їхнього західного кордону. Завдяки, можливо, м'якій погоді Римського теплого періоду, кількість цян зростала протягом поколінь. Вони малими групами заходили до західних провінцій, селилися на тамтешніх землях, коли могли, й займалися бійками та крадійством, коли не могли. Аби їх тримати під контролем, прикордоння потребувало гарнізонного війська, а не кочівничої кавалерії, проте землевласники лоянського регіону не хотіли за нього платити.

Деякі чиновники пропонували взагалі піти з західних провінцій та полишити цян напризволяще, але інші боялися ефекту доміно. Один радник казав, що якщо буде втрачено провінцію Лян, то кордоном стануть Три Провінції; якщо люди з Трьох Провінцій почнуть пересуватися всередину імперії, кордоном стане Хуннун, а якщо всередину імперії почнуть пересуватися люди з Хуннуна, кордоном стане Лоян[180]. Якщо далі провадити таку політику, можна досягти берега Східного моря й тоді він стане кордоном.

Ці аргументи переконали уряд, він витратив величезні кошти, проте інфільтрація тривала. 94 року, а потім 108 року н. е. групи цян вчинили широкі походи на західні провінції, 110 року відбулося загальне повстання цян, а близько 150 року цян були під контролем Лояну не більше, ніж гуну. І на західному, і на північному кордонах місцеві землевласники мусили самі організовувати захист, залучаючи до міліції залежних селян. Намісники, про яких забула держава, що їх сюди відрядила, також створювали власне військо (і грабували свої провінції, аби йому заплатити).

Важко було не дійти висновку, що Хань втратили мандат неба, і 145 року н. е. три окремі повстання зажадали нової династії. Однак, з погляду великої землевласницької еліти, хмара мала товсту срібну облямівку. Держава поменшала, податків надходило дедалі менше, армію було в певному сенсі приватизовано. Проте їхні маєтки були продуктивними як ніколи, імперські збирачі податків давали їм спокій, а війна була лише віддаленим поголосом. Зрештою, все було на краще.

Китайських Панглосів грубо розбудили, коли у 160-і роки на цій сцені вибухнув старосвітовий обмін. Чума захопила північний захід, де до імперії пересувалися цян, і поширилася скрізь по країні. Тоді, замість відповісти сильним лідеруванням, імперський двір вибухнув ізсередини.

Теоретично сотні чиновників, що заповнювали офіси в палацах Лояню, жили лише заради того, аби втілювати в життя бажання імператора, але на практиці (так само, як державні службовці в усі часи) вони мали й власні інтереси. Більшість походили з землевласницьких родин і вміли особливо добре знаходити підстави не робити те, що не подобалося землевласникам (наприклад, збирати гроші на війну). Будь-який імператор, що мав власну думку, мусив їх якось обходити. Деякі імператори доручали робити те, що треба, своїм прихильникам, особливо родичам своїх численних дружин, інші зверталися до євнухів, чиї переваги я згадував у п'ятому розділі. Проникливі імператори дуже ефективно використовували і тих, і тих, але ці агенти теж мали свої плани й намагалися убезпечитися, аби імператори проникливими не були. Фактично вони влаштовували справи так, що після 88 року н. е. жоден принц у віці понад чотирнадцять років не доживав до сходження на трон. Політика двору звелася до підкилимних інтриг старших міністрів, євнухів та родичів дружин хлопчиків-імператорів.

168 року н. е., коли Китай династії Хань особливо потребував сильної влади, палацові євнухи влаштували переворот проти родичів щойно коронованого дванадцятирічного імператора Лін-ді. Протягом майже двадцяти років, поки лютували епідемії й тривали напади гуну та цян, двір займався чистками та контрчистками, що вимагали тисяч життів та паралізували уряд. Корупція та некомпетентність досягли нових висот. Несправедливість спричиняла повстання, й опікуни Лін-ді, нездатні збирати армії чи командувати ними, уповноважили місцевих провідників підіймати військо й робити те, що вони вважали за потрібне.

Люди голосно зажадали пояснень цього раптового спаду до хаосу Коли ані конфуційські ритуали, ані даоїстський містицизм пояснень не дали, прогалину заповнили самопроголошені провидці. В долині Хуанхе один лікар дістав величезну кількість послідовників, коли почав проповідувати, що гріх спричиняє хвороби, а сповідь дає здоров'я. У 170-і роки він зробив ще один крок: сама династія була найбільшим джерелом гріха та поганим прикладом. Вона мала піти. "Коли почнеться новий шістдесятирічний цикл, — пророкував він, — до світу прийде щаслива доля"[181].

Однак щаслива доля не прийшла. Натомість, коли 3 квітня 184 року почався новий календарний цикл, все повернуло ще на гірше. Навіть попри те, що проханьські армії придушили повстання (відоме як повстання Жовтих пов'язок; жовтий колір був символом нової доби), імітатори вигулькували по всім Китаю. Здавалося, само Небо показало своє незадоволення, коли Хуанхе розлилася величезною повінню, що знедолила 365 000 селян. Рух "П'ять гарців зерна" (що обіцяв звільнити від хвороб кожного, хто сповідається в своїх гріхах та принесе п'ять гарців рису) перетворив Сичуань на незалежну даоїстську теократію; цян скористалися хаосом і знов почали грабувати західний Китай. Окремі командувачі, призначені, аби стримати ці загрози, зробилися незалежними воєначальниками, а двір, коли втручався, лише погіршував ситуацію.

189 року Лін-ді відкликав наймогутнішого воєначальника Дун Чжо, але той відповів: "І Хань, і варварські війська, що ними я командую, всі кажуть: "Наше постачання відріжуть, і наші жінки та діти помруть від голоду та холоду". Вони тягнуть мою карету назад, вони не дозволять мені піти"[182]. Коли Лін-ді став наполягати, Дун відкрив карти: повернувся до Лояну, але привів із собою армію. Лін-ді дуже зручно помер саме тоді, коли Дун підходив до столиці, й прибічники найстаршої удови (яка сподівалася, що новим володарем стане її тринадцятирічний син) та євнухи (що підтримували восьмирічного претендента) зайнялися вбиванням одні одних. Дун увірвався до Лояну, стратив євнухів, вбив старшого хлопця й оголосив молодшого імператором Сянь-ді. Потім він освітив Лоян смолоскипами й замислився, що робити далі.

Хань вже не контролювали ситуацію, але Дун її теж не контролював, бо, хоча організаційна сильнопорядкова влада імператорів впала, їхня невизначено боговита слабкопорядкова влада ще існувала. Ніхто не наважувався проголосити себе імператором за життя Сянь-ді, проте ніхто й не наважувався вбити хлопчика-короля. (Воєначальників це не стосувалося; Дуна 192 року вбили.) Поки владні брокери сперечалися, використовуючи імператора Сянь-ді як заручника, імперія розпалася на ф'єфи, гуну та цян захопили прикордоння, а сильнопорядкові інституції, що видавалися такими надійними, розтанули безслідно.

"Мій панцер ношений так довго, що в ньому завелися воші"[183], — писав десь після 197 року полководець і поет за сумісництвом Цао Цао.

Однак Цао стримував свій сум достатньо довго, аби використати Сянь-ді й переконати хлопчика-імператора зробити його головним гравцем у північному Китаї.

Цао був складною людиною. Цілком можливо, що він намагався реставрувати династію Хань, плануючи для себе поважну роль мудрого радника. Він бачив, як землевласники руйнували стару сильнопорядкову державу, і намагався розв'язати військову проблему — селив солдатів у колоніях, де одні вирощували харчі, а інші тренувалися у військовій справі. Аби розв'язати політичну проблему, він поділив шляхту на дев'ять рангів, що визначали їхні місця у системі врядування за найбільшими здібностями. Подібно до асирійського Тиглатпаласара за тисячу років до того, він усунув від влади магнатів, і до 208 року, коли його флот загинув у битві біля Червоних скель, видавалося, що Цао міг би знову зібрати Китай докупи.

Проте попри ці зусилля Цао запам'ятався здебільшого як чудовисько, що зруйнувало Хань (великою мірою через величезний роман чотирнадцятого сторіччя Оповідь про три королівства). У Пекінській опері двадцятого сторіччя роль Цао актори завжди грали у білих масках з очима, обведеними чорним, тобто зображували лиходія, що його авдиторія мала ненавидіти, а в 1990-і роки Цао увійшов у високі технології, стрибнувши на комп'ютерні екрани в ролі поганого хлопця у незліченних відеоіграх. Він перейшов на більші екрани як лиходій у телеверсії Оповіді (у вісімдесятьох чотирьох епізодах) та на найбільші екрани у найдорожчому фільмі, коли-небудь фінансованому в Азії (Битва біля Червоних скель, що коштувала 80 мільйонів доларів; перша частина побачила світ 2008 року під час Олімпійських ігор у Пекіні).

Погана репутація Цао пов'язана не з його власними вчинками, а з тим, що відбулося по його смерти. Після битви біля Червоних скель утворилася рівновага між трьома основними воєначальниками, і після 220 року, коли син Цао нарешті змусив імператора Сянь-ді зректися трону, країна розпалася на три королівства. Найсильнішою завжди була держава, що заснував Цао. 264 року вона розбила одного з суперників, перебрала назву династії Цзинь[185] і 280 року зібрала величезну армію та флот, що завершили поновне завоювання Китаю.

Протягом наступного десятиріччя післяханьський колапс видавався невеличкою аберацією, порівнянною, можливо, з тим, що відбувалося в західному осередку після 2200 чи 1750 року до н. е., коли кліматичні зміни, міграція та голод спричинили розпад держав, але практично не вплинули на суспільний розвиток. Проте скоро стало ясно, що падіння Хань насправді значно подібніше до занепаду західного осередку близько 1200 року до н. е., з величезними довготерміновими наслідками.

Військові перемоги могли звести число живих полководців до одного, але не могли змінити задавнених проблем Китаю. Аристократія залишалася сильною й швидко підточувала військові колонії та систему ранжування за здібностями, що ввів Цао. Епідемії лютували далі, а Холодний період темної епохи ускладнював життя не лише селян в долині Хуанхе, а й гуну та цян. Від 265 до 287 року в імперії Цзинь оселилися чверть мільйона центральноазійців. Часом Цзинь вітала додатковий людський потенціял, в інші часи владоможці просто не могли цьому протидіяти.

У такому контексті дрібниці на кшталт любовного життя імператора могли набути величезної ваги. Імператор Цзинь досить необачно зачав двадцятьох сімох синів, і коли 289 року він помер, деякі з них найняли найдикіших кочівників, яких лише могли знайти, щоб воювати один з одним. Кочівники не були дурнями й швидко усвідомили, що не треба погоджуватися на запропоновану платню, бо можна вимагати стільки, скільки вони хочуть. Коли провідник гуну 304 року не дістав бажаної ціни, він підігрів ситуацію, оголосивши, що започатковує нове королівство. Цзинь все одно не задовольнила його запитів, тоді його син 311 року спалив Лоян, сплюндрував родинні поховання династії Цзинь, взяв імператора в полон і примусив його подавати вино на бенкетах. Знов не отримавши належної, на їхню думку, частки здобичі, гуну 316 року зруйнували ще й Чанань і захопили нового імператора Цзинь, примусивши цього бранця не лише подавати вино, а ще й мити посуд. Коли через кілька місяців гра їм набридла, гуну вбили його та його родичів.

Держава Цзинь занепадала. Банди гуну та цян, на свій розсуд, плюндрували північний Китай, а двір Цзинь, разом з мільйоном послідовників в обозі, втік до Цзянькана (теперішній Нанкін) на річці Янцзи. Північні землі, що вони полишили, були домівкою деяких течій землеробства, найрозвиненіших у світі, але під спільним ударом високої смертности (коли туди дійшли епідемії) та високої еміграції багато що здичавіло. Це задовольняло кочівників, що саме тоді прийшли зі степів, але для залишків сільських громад це означало, що знов підніс голову голод. У щасливіші дні місцеві володарі чи держава прийшли б на допомогу, але тепер допомогти не було кому. Біда стала нестерпною, коли налетіли хмари сарани й знищили все, що в селян ще лишалося. Нові епідемії, що їх принесли, можливо, мігранти зі степів, додали лиха ослаблому населенню. Віспа, можливо, вперше з'явилася в Китаї 317 року, наступного року після пожеж у Чанані.

Війни, що їх вели гуну та цян на цьому спустошеному ландшафті, були схожі радше на велетенські набіги по рабів, аніж на протиборство сильнопорядкових держав. Володарі оточували десятки тисяч селян і гнали їх на території навколо нових столиць, де невільники орали поля й годували армію професійних кавалеристів. Тим часом вершники імпортували зі степів нову зброю — добрі сідла, стремена та більших коней, що могли пастися, не знімаючи панцерів та маючи в сідлах запанцерованих лицарів. Порівняно з ними використання піших вояків виявилося застарілим. Китайські аристократи, що не втекли на південь, подалися на пагорби, а їхні залежні селяни скупчувалися за величезними частоколами, що давали єдиний прихисток від мародерів верхи на конях.

Нові держави, що формувалися в північному Китаї (китайські історики презирливо називали їх "Шістнадцять королівств п'яти варварів"), були дуже нестабільні. 350 року, наприклад, одна держава вибухнула оргією етнічних чисток, коли корінні китайці вирізали внутрішньоазійців. В офіційній династійній історії записано: "Мертвих було понад двісті тисяч. Поза міськими стінами шакали, вовки та дикі собаки жерли трупи, що лежали купами"[186]. До утвореного владного вакууму ринули інші провідники. Близько 383 року один лорд протягом короткого часу видавався здатним об'єднати весь Китай, але, коли він замкнувся у Цзянькані, на позір незначний програш перетворився на панічну втечу й близько 385 року вся його держава припинила існування.

Втікачі, що посунули на південь від зруйнованого Чананя, 317 року заснували в Цзянькані державу "Східна Цзинь"[187]. На відміну від бандитських королівств північного Китаю, ця держава хвалилася розкішним освіченим двором зі складним етикетом і підтримувала вигляд того, як має жити китайська королівська влада. Вона відряджала послів до Японії та Індокитаю, творила величну літературу та мистецтво і, що найдивовижніше, проіснувала протягом сторіччя.

Проте попри поверховий блиск королівству Східна Цзинь бракувало єдности так само, як будь-якій іншій північній державі. Колишні північні Гранди, що втекли на південь, не надто прагнули виконувати імператорові накази. Деякі аристократичні втікачі згрупувалися в Цзянькані, перетворилися на паразитичних пристосованців і годувалися коштом королівського двору; інші колонізували басейн Янцзи й викраювали маєтки у цій спекотній, вологій новій домівці. Вони зганяли з місця місцевих мешканців, вирубували ліси, осушували болота й закріпачували утеклих селян.

Конфлікт був вселюдним на всіх рівнях. Нові аристократи, що втекли з півночі, ворогували з давнішими південними родинами; аристократи всіх типів боролися проти середніх магнатів; багаті та середні еліти разом визискували селян; китайці всіх класів виштовхували місцевих мешканців до лісів та гір; і всі чинили опір укріпленому дворові у Цзянькані. Попри всю свою серцерозбивальну поезію про втрачені північні землі, землевласники південного Китаю не квапилися платити податки чи визнавати владу, що могла б допомогти зробити реванш. Мандат неба було втрачено.

Жахлива революція

а відміну від кризи дванадцятого сторіччя до н. е., криза, що її застимулював старосвітовий обмін, була загальноєвразійською, а її західна компонента надихнула Едварда Гібона написати Історію занепаду та загибелі Римської імперії, мабуть, перший шедевр нового історичного письменства. Темою твору була, за словами автора, "жахлива революція...[188] що її завжди пам'ятатимуть і досі [у 1770-і роки] відчувають нації, що живуть на землі"[189]. Гібон був правий: лише за його життя західний суспільний розвиток відновився на рівні приголомшливих висот часів Римської імперії.

Ранні імператори Римської імперії та династії Хань мали однакові проблеми, проте пропонували різні розв'язки. Налякані громадянською війною, китайські володарі знейтралізували армію, але потім їм забракло зброї проти могутніх землевласників; натомість римські володарі очолили армію, призначили командувачами своїх родичів і заповнили шереги громадянами. Як наслідок це ускладнило спротив владі з боку цивільного населення, але воякам опиратися владі стало легше. На керування системою потрібен був хист та вишкіл, а позаяк багато римських провідників були в спантеличеному стані, періодичні крахи були неуникні. Оргії Каліґули та рішення зробити свого коня консулом — це досить погано, але Неронова звичка змушувати сенаторів прилюдно співати та вбивати кожного, хто його дратував, — це вже було забагато. 68 року н. е. три різні підрозділи армії проголосили своїх полководців імператорами і на те, аби все владналося, знадобилася брутальна громадянська війна. Історик Тацит писав, що "...виявлено секрет імперії — імператорів можна створювати поза Римом"[190]. Там, де було військо, міг бути й новий імператор.

А втім, римський розв'язок дав змогу зберегти прикордоння (рис. 6.5). У перші сторіччя нашої ери зросло населення германців за Рейном та Дунаєм, подібно до цян уздовж західного кордону Китаю. Вони воювали одне з одним, торгували з римськими містами та просковзували до імперії через річки. Заради такої діяльности мало сенс організовуватися у більші групи та мати сильніших королів. Поява дедалі більших дірок у кордонах змусила Рим, подібно до Хань, будувати стіни (найвідоміші з них — Адріянові вали в Британії), контролювати торгівлю та відбиватися від нападів.

161 року н. е., коли імператором став Марк Аврелій Антонін, видавалося, що Рим все ще має міцне здоров'я, й Марк сподівався віддатися своїй пристрасті — філософії. Проте натомість йому довелося протистояти старосвітовому обмінові. Перша серйозна епідемія вибухнула у військових таборах на північно-західному кордоні Китаю того року, коли він зійшов на трон, і того самого року напад партян на Сирію змусив Марка сконцентрувати там військо. Переповнені табори забезпечували ідеальне середовище поширювання хвороб, і 165 року їх спустошила пошесть (віспа? кір? літературні джерела, як завжди, пишуть про чуму). 167 року вона досягла Риму, саме тоді, коли рух населення на північ та схід штовхав нові потужні германські федерації через Дунай. На війну з ними Марк витратив тринадцять років, решту свого життя[191].

Рим, на відміну від Китаю, у другому сторіччі виграв свої війни за прикордоння. Якби не це, Рим у 180-і роки мав би кризу, подібно до Хань. Однак перемоги Марка Аврелія вплинули лише на темп змін, а не на наслідки. Сама армія не може зупинити занепад. Смертельний врожай масових епідемій спричинив хаос в економіці. Ціни на харчі та оплата землеробської праці злетіли вгору, й це надало переваги селянам, що вижили, бо вони тепер могли полишити непродуктивні поля та зосередитися на кращих землях. Але позаяк землеробство великою мірою занепало, а відтак поменшали податки та рента, настало вільне падання загальної економіки. Кількість кораблетрощ у Середземному морі різко меншає після 200 року, те саме після 250 року відбувається з забрудненням у крижаних покривах, озерних та болотяних осадах (рис. 6.6). Натоді всі відчули скруту. Після 200 року в поселеннях поменшало кісток рогатої худоби, свиней та овець, а самі кістки стали меншими, що свідчить про понижчання рівня життя. Близько 220-х років у містах будували мало великих споруд і робили мало написів.

По п'ятдесяти роках після перемог Марка Аврелія Рим все одно втратив контроль над прикордонням. Подібно до того, як перемоги над гуну в першому сторіччі до н. е. парадоксально ускладнили Хань проблему контролю кордонів, низка римських успіхів так сильно надломила Партію, що режим не витримав піднесення персів у 220-і роки н. е. Новопостала династія Сасанідів створила значно сильнішу армію й 244 року перемогла римські сили та вбила імператора, що їх очолював.

Римові довелося швидко перекинути військо та гроші на східний фронт, що колапсував. Аж виявилося, що тепер неможливо належним чином захистити прикордоння на Рейні та Дунаю. Замість просочуватися маленькими бандами й красти худобу, тепер сотенні та тисячні загони пробивалися крізь знелюднені лінії захисту, вбивали, спалювали, грабували та забирали рабів. Готи, що лише нещодавно прийшли до Балкан з берегів Балтійського моря, чинили напади аж до Греції й 251 року перемогли та вбили ще одного римського імператора. На той час постали ще й нові епідемії, спричинені, можливо, цим пересуванням населення. Коли 259 року Рим нарешті зібрав ще одну армію проти Персії, він зазнав ще одного приниження: імператора Валеріяна захопили та посадили до клітки, де він, одягнений у лахміття раба, просидів рік, зазнаючи ще й страждань від винахідливо жорстоких тортурів. Римляни кажуть, що Валеріянова стійкість вразила його мучителів, але, як видається, насправді персам, так само як гуну, коли вони захоплювали китайських імператорів, зрештою стало нудно. Вони здерли з Валеріяна шкіру та вивісили її на стінах своєї столиці.

Старосвітовий обмін та піднесення Персії Сасанідів змінили становище Риму. Щоразу, коли населення меншало, а економіка заточувалася, імператори потребували дедалі більше грошей та війська. Їхня перша (не надто яскрава) ідея платити новим арміям дешевою валютою просто знецінила гроші та пришвидшила спад економіки. Армії, настрашені провалами центрального уряду, взяли справи в свої руки й з неймовірною швидкістю проголошували нових імператорів. На відміну від перших імператорів, ці чоловіки взагалі не мали навіть натяку на боговитість. Більшість були жорсткими вояками, дехто просто неосвіченими особами. Лише кілька з них протрималися понад два роки, і всі вони загинули від меча.

Підрозділи армії витрачали на бійки між собою більше часу, ніж на захист провінцій, відтак місцеві ґранди пішли тим самим шляхом, що й китайські, — позбавляли селян незалежности та організовували з них міліцію. Сирійське торгівельне місто Пальміра спромоглося відкинути персів, теоретично від імени Риму, але войовнича королева Зенобія (що особисто вела вояків та регулярно відвідувала міську асамблею, вбрана в панцер) по тому повернула на Рим, дорогою здолавши Єгипет та Анатолію. На іншому кінці імперії намісник Рейну проголосив незалежне "Королівство Галів", що складалося з Галії (теперішня Франція), Британії та Іспанії.

Рим близько 270 року був дуже подібний до Китаю 220 року, поділеного на три королівства. Проте, попри все безладдя, римська ситуація насправді була менш зловісною. Почавши війну з Персією та германцями у 260-і роки, Пальміра та Ґалія купили імперії змогу дихати, а міста навколо Середземного моря, фінансовий стрижень імперії, здебільшого залишалися надійними. Відтак, поки морем рухалися товари, до імперських скарбниць далі надходили гроші й нові військовики з твердими головами, що сідали на трон, мали змогу відновлювати та відбудовувати. Помінявши бороди філософів та леткі кучері ранніх імператорів на поголені підборіддя та коротку стрижку, вони підвищили податки в регіонах, що все ще перебували під їхнім контролем, збудували ударну силу навколо панцерної кавалерії й повернули на своїх ворогів. 272 року вони розтрощили Пальміру, 274 року — Галію, а до 282 року — більшість германських військових банд. 297 року Рим навіть певною мірою помстився за Валеріяна, захопивши перський королівський гарем.

Імператор Діоклетіян (роки володарювання 284-305) використав ці зміни й запровадив адміністративні, фінансові та оборонні реформи, що задаптували імперію до взаємодії з новим світом. Чисельність війська майже подвоїлася. Прикордоння ніколи цілком не заспокоювалося, але тепер Рим вигравав більше битв, ніж програвав, блокував германські напади глибоким захистом та виснажував персів облогами. Аби дати раду всій цій діяльності, Діоклетіян поділив завдання на чотири частини. Один провідник разом із заступником керував західними провінціями, інший провідник із заступником — східними. Як можна було очікувати, численні провідники імперії билися у дво-, три- та чотиристоронніх громадянських війнах не менше, ніж із зовнішніми ворогами, але це була практично стабільність порівняно з громадянською війною двадцятьох сімох сторін в китайській імперії Цзинь у 290-і роки.

Нова імперія набувала форми. Сам Рим вже не був столицею, коли рішення в західних провінціях приймали на передових базах біля кордонів, а у східних — у великому новому місті Константинополі. Але зрештою жодна реорганізація не могла розв'язати внутрішні проблеми імперії. Економічна інтеграція, збудована протягом багатьох сторіч, похитнулася. Східні провінції у четвертому сторіччі відродилися, торгівля зерном, вином та оливковою олією знову поширювала багатство уздовж єрархії, тоді як західні провінції неспинно дрейфували з цього обігу. Великі землевласники західної Європи утримували значну частину влади, набутої протягом третього сторіччя, прив'язували "своїх" селян до землі та захищали їх від державних податків. Коли маєтки набували самодостатности, міста навколо них слабшали, а торгівля та промисловість далі занепадали. Найтяжчі проблеми були просто поза полем бачення будь-якого імператора. Температури та випади дощів далі спадали, що б там не казали чи робили володарі; епідемії далі вбивали людей; степові народи далі перебували в русі.

Десь близько 350 року група під назвою гуни пройшла на захід крізь Казахстан, звалюючи доміно в усіх напрямах (рис. 6.7). Питання, чому так боялися саме їх, є відкритим до обговорення. Стародавні автори писали просто про їхню жорстокість; сучасні науковці частіше вказують на наявність у них потужних луків. І знов ми можемо спостерігати лише наслідки. Кочівники, що тікали від гунів, увірвалися до Індії та Ірану, інші відступили на захід до теперішньої Угорщини. Це ускладнило життя готам, що після своїх рейдів імперією третього сторіччя зрештою оселилися на землях теперішньої Румунії. Після палких внутрішніх дискусій готи попросили в римлян пристановища на землях імперії.

У цьому не було нічого нового. Рим винайшов стратегію, дуже подібну до "використовування варварів проти варварів" у Хань. Імігрантів приймали, ділили на малі групи, потім вербували до армії, селили на землеробських господарствах чи продавали в рабство. Це одночасно послаблювало тиск на прикордонні, збільшувало чисельність війська та оподатковуваного населення. Звичайно, імігранти часто мали інші ідеї, воліли оселитися групами всередині імперії та далі жити так само, як раніше. Аби це відвернути, Рим мусив завжди мати під рукою досить війська, аби тримати імігрантів у страху.

Прихід готів на Дунай влітку 376 року був тяжким викликом імператорові Валенту, що керував східними провінціями з Константинополя. З одного боку, дискомфорт був пов'язаний з надто великою кількістю готів. З іншого боку, потенційні здобутки від прийняття стількох імігрантів були величезними, до того ж у будь-якому разі їхній прихід важко було б відвернути, зокрема тому, що найкраще Валентове військо було далеко, на війні з Персією. Він вирішив прийняти готів, але майже одразу, як вони перетнули ріку, місцеві імператорські командири на цій землі, більш зацікавлені у власному збагачуванні, ніж у розселюванні імігрантів, втратили над ними контроль. Напівголодні готи вибухнули, пограбували територію теперішньої Болгарії й зажадали домівки всередині імперії. Валент вирішив діяти жорстко й відмовився вести перемови. Він відкликав армію з перського фронту та посунув на Балкани — лише на те, аби прийняти друге невдале рішення, битися замість зачекати, поки прийде допомога від східного співімператора.

У серпні 378 року близько п'ятнадцятьох тисяч римлян (багато з них були германськими імігрантами) билися десь із двадцятьма тисячами готів біля Адріянополя. Поразка забрала життя двох третин римлян, зокрема Валента. У часи Августа втрата десяти тисяч війська лишилася б майже непоміченою. Рим прикликав би додаткові легіони і вчинив би жахливу помсту. Однак близько 378 року імперія розтяглася так тонко, що цих чоловіків не було ким замінити. Готи були всередині імперії й поза контролем.

Відбувалося досить специфічне холодне протистояння. Готи не були кочівниками на кшталт гуну, що займалися крадійством і потім тікали до степів, і так само не були імперіялістами типу персів, що приходили анексувати провінції. Вони хотіли мати собі анклава в імперії. Але за браком облогових машин вони не могли брати міста приступом, а за браком адміністрації — не могли містами керувати. Отже, готи потребували співробітництва з римлянами. Коли цього не сталося, вони зчинили багато галасу навколо Балкан і намагалися шантажувати Константинополь, аби їм надали власне королівство. Не маючи легіонів, аби їх спекатися, східний імператор визнавав свою бідність, давав готам хабарі та мав з ними дрібні сутички, аж поки 401 року переконав їх мігрувати далі на захід, де вони вже ставали проблемою його співімператора.

Однак уся ця розумна дипломатія втратила будь-яке значення 405 року, коли гуну відновили свій поступ на захід. Впало ще багато стосів доміно, ще більше германських племен тиснули на римське прикордоння. Легіони, тепер задешево сформовані з германських імігрантів та з напівгерманським полководцем на чолі, виснажувалися у кривавих кампаніях, а дипломати далі сплітали своє павутиння, аж поки напередодні нового 406 року Рим остаточно втратив контроль над ситуацією, коли тисячі германців полинули через замерзлий Рейн. Війська, щоб їх зупинити, вже не було. Імігранти розгорталися віялом, забираючи все. Поет Сидоній, один з найбагатших серед багатих, описав, якого приниження він зазнав, коли на його маєток в Галії напала банда. "Як просити пісні до Венери, — писав він кореспондентові, що жив у Римі, — коли я застряг посередині довговолосого натовпу, мушу слухати германську мову і з незворушним виразом обличчя хвалити пісні свинського бургундця, що змащує волосся засмердлим маслом?... Від тебе не смердить часником та цибулею з десятьох сніданків, що їх вибльовують на тебе щоранку"[192]. Проте багато хто міг і позаздрити Сидонієві. Інший самовидець описує все прямо: "Уся Ґалія повна диму від єдиного поховального вогнища"[193].

В Британії військо повстало, дбаючи про власну безпеку, 407 року до нього приєдналися рештки рейнських армій. Але натоді все вже розвалювалося. Готи боролися за те, аби поміж стількох катастроф привернути до себе увагу західного римського імператора, отже, 408 року напали на Італію, а 410 року захопили сам Рим. Вони остаточно дістали своє 416 року, коли імператор погодився дозволити їм оселитися на частині цієї території, якщо готи допоможуть йому вигнати з Галії та Іспанії германців та різноманітних узурпаторів.

Римське прикордоння, так само як китайське, стало місцем, де селилися варвари (так кожна імперія називала чужинців) і потім діставали від імперії плату за захист від інших варварів, що намагалися до неї долучитися. Для імператорів це була ситуація вибору між втратами. Коли германські готи (що тепер воювали на боці римлян) 429 року в Іспанії перемогли германських вандалів (що воювали проти Риму), вандали посунули до північної Африки. Можливо, в це важко повірити, але тоді теперішня туніська пустеля Сахара була римським хлібним кошиком, десять тисяч квадратових миль зрошуваних полів, що щороку експортували до Італії півмільйона тонн зерна. Без цих харчів місто Рим голодувало б, без податків з них Рим не міг би платити своїм германцям за війну проти ворожих германців.

Протягом наступних десяти років блискучі римські генерали та дипломати (часто германського походження) примудрялися стримувати вандалів на місці, а Галію та Іспанію лояльними, але 439 року все завалилося. Вандали захопили внутрішні землеробські землі Картагена і раптово зреалізували римський сценарій найгіршого випадку.

Володарі Константинополя часом бували цілком задоволені боротьбою своїх потенційних суперників у Римі, проте перспектива реального розвалу західних частин імперії стривожила східного імператора Теодосія II достатньо, аби він відрядив великі сили допомагати звільняти теперішній Туніс. Але коли 441 року його військо зібралося, імперії було завдано ще одного удару. Новий король гунів Атила — "Батіг Божий", як називали його римські автори, — вдерся до Балкан, ведучи за собою не лише люту кавалерію, а ще й новітні облогові знаряддя. (Цю технологію їм могли принести втікачі з Константинополя; 449 року посол Теодосія описував зустріч із таким вигнанцем при дворі Атили.)

Коли його міста почали кришитися під ударами гунських таранів, Теодосій скасував напад на вандалів. Він врятував лише Константинополь, але для Риму це були чорні дні. Близько 400 року н. е. місто ще мало десь 800 000 мешканців; на 450 рік три чверти з них полишили місто. Прибуток від податків висох, отже, військо випарувалося, і що гірше були справи, то більше узурпаторів намагалися захопити трон. Атила саме в цей момент вирішив, що з Балкан він вже вичавив все, що було можливо, й повернув на захід. Напівготський командувач римських західних армій спромігся переконати готів, що Атила був і їхнім ворогом, і на чолі майже цілковито германських сил завдав Атилі єдиної поразки за всю його кар'єру. Атила помер раніше, ніж зміг помститися. Вибухнувши, як посудина з кров'ю, під час пиятики з нагоди свого надцятого одруження, Батіг Божий пішов до свого творця.

Без Атили рухла імперія гунів розпалася, залишивши імператорам у Константинополі змогу спробувати знов скласти західну імперію докупи, але усіх компонентів — грошей, кораблів, сильних римлян, вартих підтримки, — бракувало аж до 467 року. Випорожнивши свою скарбницю, східний імператор відрядив адмірала Василіска з тисячею кораблів відвойовувати північну Африку та заліковувати фінансового стрижня західних провінцій.

Зрештою, долю імперії визначив вітер. Влітку 468 року, коли Василіск оточив Картаген, бризи мусили бути спрямовані на захід уздовж берегів північної Африки й рухати кораблі Василіска. Але в останній момент вітер зсунувся і захопив їх у пастку біля берега. Вандали відправили до навантажених римських кораблів запалені корпуси старих кораблів — та сама тактика, що англійці 1588 року застосують проти іспанської армади. Стародавні кораблі, з мотузками, сухими, як трут, з дерев'яними палубами та полотняними вітрилами, протягом секунд перетворювалися на пекло. Скупчені один на одному, в паніці нездатні відтягти запалені кораблі жердинами, не маючи де рятуватися, римляни зовсім втратили порядок. Вандали прийшли вбивати, і все скінчилося.

У п'ятому розділі я говорив про теорію великих людей в історії, згідно з якою події формують унікальні генії, як-от Тиглатпаласар в Асирії, а не великі безособові сили на кшталт старосвітового обміну. Іншим боком монети великих людей є теорія недолугих ідіотів у історії. Що було б, маємо ми спитати, якби у Василіска вистачило розуму не втрапити в пастку біля берега[194]? Можливо, він повернув би Картаген під владу Риму але чи відновило б це фінансову вісь Італія — північна Африка? Може бути; вандали перебували в Африці менше сорока років, і Римська імперія, можливо, змогла б швидко відбудувати економічні структури. І знову ж, можливо, ні. Одоакр, король готів, найсильніший сильний чоловік у західній Європі, вже поклав око на Італію. 476 року він написав Зенонові, імператорові Константинополя, і виклав спостереження, що світ більше не потребував двох імператорів. Зенонова слава була достатньою для будь-кого, казав Одоакр і запропонував, що він буде від імени Зенона керувати Італією — звичайно, лояльно. Зенон добре зрозумів, що Одоакр насправді оголошував, що бере Італію під свою владу, і зрозумів також, що сперечатися вже було не варто.

Так настав кінець Риму, не з гуркотом, а зі скімленням. Чи було б у Зенона більше можливостей захистити Італію порівняно з реальним становищем 476 року, якби Василіск відібрав Картаген? Я маю щодо цього сумнів. Натоді ніхто не був достатньо сильним, щоб зберегти імперію, що охоплювала б усе Середземномор'я. Божевільне маневрування, політиканство та вбивства п'ятого сторіччя навряд чи могли змінити реальності економічного занепаду, політичних провалів та міграції. Настав кінець класичного світу.

Менші світи

бидва осередки, і східний, і західний, поділилися на дві частини. В Китаї східна династія Цзинь керувала південною частиною старої імперії, проте вважала себе повноправними спадкоємцями усієї держави. Так само на Заході Візантійська імперія (що дістала назву від грецького міста Візантія, що на його місці збудовано нову столицю Константинополь) керувала східною частиною стародавньої Римської імперії, але проголошувала її цілісність (рис. 6.8).

Східна Цзинь та Візантійська імперія залишилися сильнопорядковими державами з чиновництвом, податками та оплачуваною армією. Кожна з них хвалилася великими містами та освіченими науковцями, а господарства на Нілі та Янцзи були багатші, ніж будь-коли. Але жодна з цих імперій не витримувала порівняння з імперіями Хань та Римською часів їхнього розквіту Вихід з осередків північного Китаю та західної Європи спричинив стискання світів цих імперій.

Хвороби, міграція та війна роз'їли мережі організаторів, торгівців та грошей, що пов'язували кожну з давніх імперій у скоординовану цілість. Нові королі північного Китаю четвертого сторіччя та західної Європи п'ятого сторіччя були свідомо слабкопорядковими; у захоплених великих залах вони бешкетували зі своїми довговолосими полководцями. Ці королі радо збирали податки з завойованих селян, але від цих прибутків не надто залежали, бо не треба було платити постійній армії. Вони вже були багаті; вони, безперечно, були сильні. Спроби керувати чиновництвом та на регулярній основі збирати податки зі своїх непокірних послідовників часто видавалися й були клопотом, не вартим зусиль.

Багато старих аристократичних родин з північного Китаю та заходу Римської імперії втекли зі своїми скарбами до Цзянькана чи Константинополя. Ще більше їх залишилися серед руїн старих імперій, можливо, затискаючи носи, як Сидоній, і намагалися якось знайти спільну мову з новими зверхниками. Вони вдягали вовняні штани замість шовкових мантій, займалися полюванням замість класичної поезії й пристосовувалися до реалій нового життя.

Деякі з цих реалій виявилися досить добрими. Надбагаті аристократи старих часів, чиї маєтки були розкидані по всіх землях імперій, зникли, але деякі землевласники четвертого та п'ятого сторіч спромоглися бути на диво багатими навіть з майном, обмеженим в одному королівстві. Давні римські та китайські еліти укладали шлюби зі своїми завойовниками й переїздили з напівзруйнованих міст до величезних маєтків у сільській місцевості.

Із пришвидшенням дрейфу до слабкопорядкових держав у північному Китаї в четвертому сторіччі та в західній Європі в п'ятому королі дозволили своїм аристократам забирати як ренту надлишки, що їх селяни до того передавали збирачам податків. Хоч би там що, зі зменшенням населення ці надлишки могли більшати, бо землероби могли зосередити увагу на найкращих землях. Селяни майже не втратили навичок, здобутих протягом сторіч, і здобули чимало нових. Технологію осушування в долині Янцзи та іригації в долині Нілу після 300 року було значно вдосконалено; в північному Китаї побільшало плугів, запряжених биками, а по всій західній Європі поширилися зернотерки, полицеві плуги та водяні млини.

Але попри всі показові розкоші аристократії та винахідливість селян, усталене тоншання верстви чиновників, торгівців та менеджерів, що так потужно розквітали за імперій Хань та Римської, послаблювало великі економіки на обох кінцях Євразії. Ці персонажі часто бували продажними та малокомпетентними, але виконували реальні справи, забезпечували рух товарів і в такий спосіб узагальнювали досягнення окремих регіонів. Без цих посередників економіки ставали локальними й зорієнтованими просто на існування.

Торгівельні шляхи коротшали, міста стискалися. Південних відвідувачів шокував розпад міст у північному Китаї, а в деяких частинах старої Римської імперії занепад був таким різким, що поети питали, чи великі кам'яні руїни, що розвалювалися скрізь навколо них, взагалі були творінням смертних. "На дахах проросли дерева, вежі хиткі, праця велетнів, — читаємо в англійській поезії близько 700 року н. е. — Цвіль роз'їдає надбрамні вежі, цвіль на стінах; піддашшя розхиталися, дахи поруйновано. Вік їх знесилює"[195].

У першому сторіччі нової ери імператор Август хвалився, що перетворив Рим з цегляного міста на мармурове. У п'ятому сторіччі Європа повернулася до дерев'яного світу, де простенькі хатини було розкидано по вільних місцях між напівзруйнованими рештками старих римських міських будинків. Нині ми вже чимало знаємо про ці непоказні будівлі, але у 1970-і роки, коли я починав брати участь у розкопках в Англії, археологи ще намагалися створити обережну технологію, аби взагалі відновити хоча б якісь сліди від них.

У цьому простішому світі карбування монет, рахування та писання вже ніхто не потребував. Не маючи видобутку міді на потреби своїх монетних дворів, королі північного Китаю спочатку спробували зменшити вміст металу в монетах (дехто казав, що монети полегшали аж до того, що могли плавати)[196], а потім взагалі полишили карбувати монети. Ведення записів та переписи населення занепали, бібліотеки зогнили. Це був нерівномірний процес, тривав він сторіччями, але і в північному Китаї, і в західній Європі населення меншало, поля заростали бур'янами та лісами, життя ставало коротшим та біднішим.

Терплячість та смиренність

к таке могло статися? З погляду більшости східняків та західників, відповідь була очевидною: старі способи та старі боги зазнали провалу.

В Китаї, щойно прикордоння покришилося, критики звинуватили Хань у втраті мандату Неба, країну захитали міленарні зцілювальні культи, а найкреативніші голови з освіченої еліти почали піддавати сумнівові конфуційські догми. "Семеро мудреців з бамбукового гаю", група вільнодумців третього сторіччя, стали іконами нового смаку. За оповідями, замість вивчати класику та служити державі, вони віддавали свій час дискусіям, поезії, музиці, пиятиці та наркотикам. Згідно з однією оповіддю, мудрець Жуань Цзі, звинувачений у скандальному порушенні етикету (він спілкувався зі своєю невісткою без нагляду старшої пані), лише засміявся: "Ви ж не можете припускати, що лі (звичай, основа конфуційства) має стосунок до мене?"[197] Далі він розвинув цю тему:

Моральна серйозність придворних поетів Хань тепер видавалася сміховинною. Нове покоління вважало, що куди краще зануритися в пастораль, писати ліричні описи садів та лісів чи навіть стати відлюдником. Естети, надто зайняті, аби піти до віддалених гір, могли лише гратися у відлюдників у садах своїх маєтків чи найняти людей, аби ті були відлюдниками замість них, як це зробив близько 300 року Ван Дао, головний міністр двору. Художники захопилися дикими горами; в четвертому сторіччі великий Ґу Кайчжи вивищив пейзаж до статусу провідної форми мистецтва. Семеро мудреців та інші теоретики підносили форму над змістом, вивчали техніку малювання та писання замість моральної звістки, що вони містили.

Повстання проти традицій у третьому сторіччі було здебільшого негативним, воно глузувало та заперечувало загальноприйняті речі, не пропонуючи позитивних альтернатив, але наприкінці сторіччя ситуація змінилася. За вісім сторіч до того, коли в Китаї лише зароджувалися конфуційство та даоїзм, в південній Азії поширювався буддизм. Старосвітовий обмін привернув увагу Китаю до буддизму, можливо, тоді, коли шляхи східних та східноазійських торгівців перетиналися в центральноазійських оазах, а першу згадку про буддизм у китайських текстах датовано 65 роком н. е. Кілька космополітичних інтелектуалів його сприйняли, але протягом тривалого часу буддизм залишався лише однією з багатьох екзотичних філософій, що приходили зі степів.

Все змінилося наприкінці третього сторіччя, великою мірою завдяки центральноазійському перекладачеві ченцеві Дхармаракші. Він регулярно подорожував між Чананем та великою оазою Дуньхуанем і приваблював китайських інтелектуалів новими перекладами буддійських текстів, викладаючи індійські поняття мовою, зрозумілою в Китаї. Подібно до всіх осьових мислеників, Будда нічого не написав, отже, залишив необмежене поле на дебати про те, що саме він хотів сповістити. Найраніші форми буддизму наголошували дисципліновану медитацію та самопізнавання, але Дхармаракша поширював його версію, відому як Магаяна, де порятунок душі менш обтяжливий. Дхармаракша інтерпретував Будду не як духовного шукача, а як втілення вічного принципу осяяння. Дхармаракша твердив, що істинний Будда був лише першим із низки Будд у цьому та інших світах. Ці Будди перебували в оточенні інших небесних постатей, зокрема Бодгісатв, смертних, що далеко просунулися на шляху до осяяння, але відтермінували нірвану, щоб допомогти меншим смертним вдосконалити себе та уникнути циклу перероджень та страждань.

Магаянський буддизм міг стати екстремальним. Більшість буддійських сект вірили, що Будда Майтрея ("Майбутнє") колись поведе маси до звільнення, але починаючи від 401 року потік китайських ревних шанувальників з дикими очима оголосили себе Буддами і, збираючи бандитів, повсталих селян, та/чи незадоволених службовців, почали шаленіти з наміром дати порятунок душі усім і негайно. Все закінчилося криваво.

Однак найважливіший внесок Магаяни полягає в тім, що цей напрям спрощує обтяжливі вимоги традиційного буддизму й відкриває порятунок душі усім. Близько шостого сторіччя все, чого вимагало від послідовників "Вчення небесної людини", було ходити колами навколо статуй Будд та Бодгісатв, обожнювати реліквії (особливо велику кількість зубів, кісток та старцівських чаш, що начебто належали Будді), монотонно співати, бути співчутливим, бути жертовним і дотримуватися П'яти Настанов (не вбий, не кради, не чини перелюбства, не пияч, не бреши). Вчителі припускали, що насправді це не приведе до нірвани, але дасть здоров'я, добробут та переродження на вищому рівні. Проповідники "Вчення чистої землі" пішли далі й проголосили, що, коли вірні помруть, Бодгісатва Співчуття, разом з Буддою Амітабгою, перерве цикл перероджень і поведе їх до Західного Раю, де вони зможуть прагнути нірвани поза турботами цього світу.

Індійські шукачі нірвани постійно були в дорозі й дорогою старцювали. Святі мандрівники (на відміну від грошовитих відлюдників-поетів) були чужинцями стосовно китайських традицій, і їх не надто сприйняли, а ось чернецтво, другий індійський шлях до осяяння, набуло великого поширення. Близько 365 року Даоань — не центральноазійський імігрант, а корінний китайський буддист, що дістав конфуційський вишкіл, — написав чернечий кодекс, що добре пасував до китайського суспільства. Ченці мусили мати тонзури; і ченці, і черниці мали давати обітницю незайманости та послуху, заробляти собі на життя працею та домагатися осяяння молитвами, медитацією та наукою. Чернецтво могло стати екстремальним так само, як міленарний буддизм: багато ченців та черниць завдавали собі пошкод, імітуючи на малому шляху самопожертви Бодгісатв, а дехто, аби спокутувати гріхи інших, навіть самоспалювався, часом перед тисячними авдиторіями. Величезним досягненням Даоаня є, проте, надання чернецтву форми релігійної інституції, що могла частково заповнити організаційну порожнину, утворену в Китаї у четвертому сторіччі після руйнації державних інституцій. Монастирі будували водяні млини, збирали гроші, навіть організовували оборону. Вони були не лише центрами благочестя, а й оазами стабільности й навіть острівцями багатства, бо багато вірних давали їм землю, а орендарі та безмайнові селяни тікали під їхній захист. У п'ятому сторіччі монастирі поставали тисячами. 509 року один чиновник писав, що неможливо знайти таке місце, де немає монастиря[198].

Буддійське завоювання Китаю було дивовижним. 65 року н. е. було лише кількасот буддистів; у шостому сторіччі майже всі китайці — десь 30 мільйонів людей — були вірними Будди. І хоч як це дивно, на іншому кінці Євразії ще швидшим темпом поставала інша нова релігія, християнство.

Класичні традиції на заході не розсипалися так швидко, як на Сході, можливо, тому, що прикордоння Риму трималося довше, і хоча після великих епідемій 160-х років постали західні зцілювальні культи, вони не сприяли бурхливим революціям, популярним у китайських версіях. Втім хаос третього сторіччя розладнав старі західні способи життя. Статуї, вирізьблені по всій імперії, є мовчазними свідками нового настрою, відходу від величних принципів класичного мистецтва до форм з дивними пропорціями, величезними очима, що дивляться вгору, наче кудись до іншого, ліпшого місця. Нові релігії зі східних країв імперії пропонували вічне життя — Ізида з Єгипту, Непереможений бог Сонця з Сирії, Мітра (що його послідовники обмазувалися бичачою кров'ю в підземних приміщеннях), можливо, первісно з Ірану, християнство з Палестини. Люди просили порятунку від цього стурбованого світу, а не раціонального його пояснення.

Деякі філософи зреагували на кризу вартостей спробою показати, що наука попередніх сторіч не втратила сенсу. Свого часу науковці, як-от Порфирій та Плотин (останній, мабуть, найбільший західний мисленик від часів Арістотеля), що витлумачили Платонову традицію й пристосували її до нових часів, були серед найбільших імен на Заході, але мисленики дедалі інтенсивніше шукали цілком нових відповідей.

У цей стурбований час християнство щось пропонувало кожному. Так само, як Магаяна в буддизмі, це був новий закрут давньої ідеї осьового часу, версія осьового мислення, що ліпше пасувала до потреб дня. Християнство перебрало священні книги юдаїзму й проголосило свого засновника, Ісуса, передбаченим у них Месією. Магаяну та християнство можна було б назвати осьовими релігіями "другої хвилі", що пропонують порятунок нового типу, легший шлях до цього порятунку й більшій кількості людей, ніж їхні попередники першої хвилі. Що не менш важливо, обидві нові релігії були екуменічними. Ані Ісус, ані Будда не належали обраним людям, вони прийшли рятувати всіх.

Ісус, так само як Будда, не писав священних текстів, і вже у 50-і роки н. е. апостол Павло (що ніколи не бачив Ісуса) намагався переконати християн дійти згоди щодо кількох ключових моментів істинного християнства. Більшість послідовників визнали, що вони мають христитися, молитися Богові, відмовитися від інших богів, мати спільну трапезу в неділю та робити добрі діла, а поза цими основними передумовами було можливе майже все. Дехто вважав, що Бог з Юдейської Біблії був просто останнім (і найнижчим) у низці попередніх богів. Інші вважали світ злом і тому Бог-Творець теж мав бути злісним. Чи, може, було двоє богів, злий юдейський та цілковито добрий (хоча й незбагненний) батько Ісуса. Чи два Ісуси, духовний, що воскрес після розп'яття, та земний, що помер на хресті. Дехто припускав, що Ісус був жінкою й що жінки рівні з чоловіками. Можливо, нові одкровення мали переважити старі. Можливо, Друге Пришестя Ісуса було неминуче, і в такому разі християни не повинні мати статевих стосунків; можливо, ця неминучість означала, що християни мають узвичаїти вільне кохання; чи, можливо, на небо потраплять лише ті, хто зазнав страхітливих мук, і в такому разі секс не мав значення.

Широкі кола буддистів вірили, що Будда ставився до перевтілювання прагматично, радили людям користатися тими його ідеями, що їм допомагали, й ігнорувати решту. Множинність шляхів до нірвани не була проблемою. Для християн, навпаки, шлях на небо залежав від знання того, хто є Бог та Ісус, і виконання їхніх заповітів, тому хаос інтерпретацій прирік вірних на шаленство самовизначання. Наприкінці другого сторіччя більшість дійшли висновку, що повноваження визначати сутність Христа треба надати єпископам, що їх належить вважати нащадками перших апостолів. Проповідники з ширшими ідеями були приречені на забуття, викристалів Новий Заповіт, і вікно до одкровень зачинилося. Ніхто не міг виправляти Біблію, ніхто не міг діставати звістки від Святого Духа, хіба що так казали єпископи. Ніхто не мусив відмовлятися від статевих стосунків чи зазнавати мук, хіба що за власним бажанням.

Залишилося багато дискусійних моментів, але на 200 рік християнство ставало апостольською вірою з (помірковано) чіткими правилами щодо порятунку. Як і магаянський буддизм, воно було достатньо виразним, аби привернути увагу та запропонувати практичні шляхи до порятунку в важкі часи, й водночас достатньо доступним, аби його можна було збагнути. Освічені греки навіть вважали, що зрештою осьове християнство другої хвилі не надто відрізнялося від осьової філософії першої хвилі. Платон (дехто називав його атенським Мойсеєм) обґрунтував свій шлях до істини, а християнам істина відкрилася, але все одно це була істина.

Коли інституції сильнопорядкової держави почали розпадатися, єпископи мали добру нагоду заповнити прогалину. Вони мобілізовували своїх послідовників відбудовувати міські стіни, лагодити дороги та вести перемови з германськими нападниками. В сільській місцевості місцевими провідниками ставали показово праведні чоловіки, що відмовлялися від світу не менш рішуче, ніж буддисти. Один аскет дістав славу по всій імперії тим, що жив у похованні в єгипетській пустелі, боровся проти Сатани й постійно носив власяницю. Його найбільший апологет твердив, що він не лише ніколи не змивав бруд з тіла, а й навіть ніколи не мив ніг.[199] Ще один праведник сорок років просидів на п'ятдесятифутовій колоні в Сирії; інші відмовники ходили в шкурах тварин і їли лише траву, живучи (якщо стисло, за припущенням) як "Христові юродиві".

Вибагливим римським джентльменам це все видавалося чудернацьким, і навіть християни непокоїлися щодо диких чоловіків, що спонукали своїх послідовників до фанатизму й не відповідали нікому, крім Бога. 320 року єгипетський праведник на ім'я Пахомій знайшов розв'язок, повів місцевих відлюдників до першого християнського монастиря, де під його жорстким проводом вони шукали порятунку через працю та молитви. Пахомій та китайський Даоань, безперечно, ніколи не чули один про одного, але їхні монастирі були на диво подібні й мали однакові суспільні наслідки. У п'ятому сторіччі, коли більші структури розпадалися, християнські чоловічі та жіночі монастирі часто підтримували місцеві економіки. Зі згасанням класичної науки вони ставали навчальними центрами, й до того ж силами чернечої міліції підтримували мир.

Християнство поширювалося навіть швидше, ніж буддизм. Коли Ісус помер, близько 32 року н. е., він мав кількасот послідовників. Близько 391 року, коли імператор Теодосій проголосив християнство єдиною законною релігією, було навернено понад 30 мільйонів римлян, хоча "навернення" не може не бути недостатньо чітким словом. Деякі високоосвічені чоловіки та жінки, перш ніж прийняти нову віру, мучилися сумнівами, з великою логічністю та строгістю опрацьовували прихований зміст догм, проте скрізь навколо них тисячні натовпи могли навернутися під впливом християнських чи буддійських чудотворців за один-єдиний день. Отже, всі статистичні дані залишаються дуже грубими, ми знову займаємося мистецтвом вирізування ланцюговою пилкою. Ми просто не знаємо напевне і ніколи не дізнаємося, коли й де темп навертання швидшав, коли й де він повільнішав, але, позаяк ми знаємо, що християнство та буддизм починалися від кількасот послідовників і невдовзі мали їх понад 30 мільйонів, рисунок 6.9 показує середні прирости числа послідовників кожної релігії протягом цих сторіч, згладжені за цілим Китаєм та цілою Римською імперією. Китайський буддизм щороку набував у середньому 2,3 відсотка послідовників, тобто число їх подвоювалося щотридцять років, а християнство набувало щороку 3,4 відсотка, тобто кількість християн подвоювалася щодвадцять років.

Лінії на рисунку 6.9 йдуть вгору тоді як криві суспільного розвитку на рис. 6.1 стабільно спадають. Очевидне питання — чи є тут зв'язок? — вже 1781 року порушив Едвард Гібон. Він писав, що той факт, що введення християнства мало певний вплив на занепад та загибель Римської імперії, люди сприймають без подиву чи обурення. Але цей вплив, згідно з Ґібоном, був не такий, що потішив би самих християн.[200] Він вважав, що християнство радше висмоктало життєві соки імперії:

Терплячість та смиренність були буддійськими чеснотами так само, як християнськими, тому чи можемо ми узагальнити Ґібонову думку й зробити висновок, що ідеї тріумфу духівництва над політикою та одкровення над підставами покінчили з класичним світом, сторіччя за сторіччям знижували суспільний розвиток і до того ж звужували розрив між розвитком Сходу та Заходу?

Відповісти на це питання не так вже й легко, але, я гадаю, відповідь — ні. Так само, як осьове мислення першої хвилі, осьові релігії другої хвилі були радше наслідком, ніж причиною змін суспільного розвитку Юдаїзм, грецька філософія, конфуційство, даоїзм, буддизм та джайнізм виникли між 600 та 300 роками до н. е., коли суспільний розвиток перейшов рівень (приблизно двадцять чотири бали), що за нього близько 1200 року до н. е. занепав західний осередок. Всі ці релігії були відгуком на реорганізацію сильнопорядкових держав та позбавлення світу магії. Постання осьової релігії другої хвилі було дзеркальним відбитком цього процесу: коли старосвітовий обмін здестабілізував сильнопорядкові держави, людям забракло мислення першої хвилі й релігії порятунку заповнили прогалину.

Якщо усереднені темпи зростання на рис. 6.9 не є геть зовсім неправильними, то до старосвітового обміну християнство та буддизм були маргінальними. Однак близько 150 року вже було близько мільйона християн (приблизно один римлянин з сорока), що, очевидно, було певною найвищою точкою. Християнство почало серйозно дратувати імператорів; воно не лише претендувало на частину прибутків у одну з найчорніших годин Риму, його ревнивий Бог ще й відкинув компромісну концепцію бога коли помру, що протягом такого тривалого часу допомагала володарям виправдовувати своє право на владу. 250 року, невдовзі перед тим, як його вбили готи, імператор Децій почав великі утиски. 257 року Валеріян почав новий погром, але його вбили перси.

Попри ці сумні приклади та очевидний факт, що не було жодного сенсу застосовувати силу та залякувати людей, що мали за найвищу мету померти так само жахливо, як Ісус, імператори протягом ще п'ятдесяти років намагалися якось спекатися християнства. Але, позаяк конгрегації зростали в середньому на 3,4 відсотка за рік, диво складених відсотків вже у 310-і роки довело число воцерковлених людей до приблизно 10 мільйонів, чверти населення імперії. Це, очевидно, була друга найвища точка: 312 року, у розпал громадянської війни, імператор Константин знайшов Бога. Замість намагатися знищити християнство, Константин виробив новий компроміс, подібно до того, як його попередники на півтисячі років раніше йшли на компроміси з так само згубним осьовим мисленням першої хвилі. Константин дав церкві чималі багатства, звільнив церкву від оподатковування й визнав її єрархію. Навзаєм церква визнала Константина.

Протягом наступних вісімдесяти років християнами стали решта населення. Аристократи приватизували найвищі церковні посади, а церква разом з державою грабували язичницькі храми імперії — це був, мабуть, найбільший перерозподіл багатства, що коли-небудь бачив світ. Християнство було саме тою ідеєю, що була на часі. Король Вірменії навернувся до християнства у 310-х роках, володар Ефіопії у 340-ві, королі Персії цього не зробили, але, мабуть, через те, що іранський зороастризм все одно еволюціював у тому самому напрямі, що й християнство.

Видається, що китайський буддизм мав пройти такі самі найвищі точки. На рис. 6.9 він торкається позначки в мільйон послідовників близько 400 року, але, позаяк умови на півночі та півдні Китаю дуже відмінні, зростання віри мало в цих регіонах різні наслідки. На неусталеній півночі буддисти прагнули заради безпеки групуватися в столицях, що зробило їх дуже вразливими щодо королівського тиску. Близько 400 року найсильніша держава, Північна Вей, встановила урядовий відділ з нагляду за буддистами, а 446 року почала їх переслідувати. І навпаки, в південному Китаї, замість зосереджуватися в столиці Цзянькані, буддійські ченці розсіялися по долині Янцзи, де потужні аристократи захищали їх від двору, й могли примушувати імператорів робити поступки. 402 року імператор навіть визнав, що ченці не повинні йому вклонятися.

З рисунка 6.9 випливає, що в Китаї близько 500 року могло бути 10 мільйонів буддистів, і, коли нова віра досягла другої найвищої точки, володарі (в північному та південному Китаї однаково) прийняли таке саме рішення, як Константин, і змарнували багатство, податки та гонори на лідерів пастви. На півдні щиро побожний імператор У-ді підтримав величезні буддійські фестивалі, заборонив жертвопринесення тварин (натомість люди мали споживати імітації з тіста) й відрядив посланців до Індії збирати священні тексти. У відповідь буддійська єрархія визнала У-ді Бодгісатвою, рятівником та визвольником свого народу. Королі північної Вей зробили ще кращу оборудку, затвердили право обирати власних головних ченців, а потім ченці оголосили королів реінкарнацією Будди. Константин міг би позаздрити.

Терплячість та смиренність не спричинили занепаду та загибелі Сходу чи Заходу. Певною мірою занепади та загибелі відбувалися за сценарієм, написаним на Заході близько 1200 року до н. е., коли поширювання осередку започаткувало ланцюг неконтрольовних подій. Проте близько 160 року н. е. сама шкала суспільного розвитку переписала сценарій і странсформувала географію, коли постав зв'язок між Сходом та Заходом через центральну Азію та старосвітовий обмін мікробами та мігрантами.

Близько 160 року н. е. імперії класичного світу були значно більшими та сильнішими, ніж королівства західного осередку 1200 року до н. е., але так само побільшали руйнівні впливи, що спричинила їхня примітивна версія глобалізації. Класичні імперії не могли впоратися з силами, що самі вивільнили. Сторіччя за сторіччям суспільний розвиток сповзав униз. Письмо, міста, податки та бюрократія втратили вартість, а коли старі безперечні істини втрачали сенс, сто мільйонів людей шукали порятунку від гіршання світу, надаючи нових закрутів стародавній мудрості. Подібно до осьового мислення першої хвилі, ідеї другої хвилі були небезпечними, заперечували зверхність чоловіків над жінками, багатих над незаможними та королів над мешканцями. І знов владоможці уклали собі мир з руйнівниками й перерозподілили владу та багатство. Близько 500 року н. е. держави були слабшими, а церкви сильнішими. Втім життя тривало.

Якби я писав цю книжку близько 500 року н. е., я міг би бути теоретиком тривалої зафіксованости. Я би спостеріг, що приблизно щотисячоліття суспільний розвиток себе підточував і що після кожних двох чи трьох кроків уперед мав бути крок назад. Руйнації більшали, тепер зачіпляючи Схід так само, як Захід, але картина була ясною. Під час кроків уперед Захід відходив уперед від Сходу; під час кроків назад розрив меншав. І так воно мало йти далі, низкою хвиль, гребінь кожної наступної хвилі мав бути вищий за попередню. Лідерування Заходу було змінним, але зафіксованим.

Але якби я писав сторіччям пізніше, все видавалося б цілком інакшим.

Схід виходить вперед

гідно з рисунком 7.1, 541 рік мав би бути однією з найзнаменніших історичних дат. Того року (чи, з урахуванням певної межі похибки, в будь-якому разі десь близько середини шостого сторіччя) рахунок суспільного розвитку Сходу перевищив західний показник, що завершило чотирнадцятитисячолітню тенденцію й одразу спростувало будь-яку просту теорію довготривалої зафіксованости щодо того, чому Захід панує. Близько 700 року рахунок Сходу був на третину вищий за рахунок Заходу, а на 1100 рік розрив — близько 40 відсотків — був більший, ніж протягом попередніх двох з половиною тисяч років, коли перевагу мав Захід.

Чому в шостому сторіччі Схід вийшов вперед? І чому рахунок його суспільного розвитку протягом наступних п'ятисот років піднісся так високо, тоді як рахунок Заходу стабільно відставав? Ці питання критичні з погляду пояснення того, чому нині Захід панує. В цьому розділі ми намагатимемося на них відповісти. Ми зустрінемося з різноманітними персонажами — героями та негідниками, геніями та нездарами. Втім за лаштунками драми побачимо той самий простий чинник, що спричиняв східно-західні відмінності протягом усієї оповіді: географію.

Війна та рис

успільний розвиток Сходу почав спадати перед 100 роком н. е. і падав до 400 року; в найнижчій точці він був меншим, ніж будь-коли за п'ять сторіч. Держави розпадалися, міста горіли, а міграція — з внутрішньої Азії до північного Китаю, а з північного Китаю до південного — перекраювала цілий осередок. Проте саме з цих міграцій почалося відроджування Сходу.

У розділах 4-6 ми бачили, як піднесення суспільного розвитку перетворювало географію, виявляло переваги відсталости й прокладало магістралі через океани та степи. Однак від третього сторіччя зв'язок, як було показано, працював і в зворотному напрямі: меншання суспільного розвитку також перетворювало географію. Коли римські та китайські міста меншали, освіченість занепадала, військо слабшало, а стандарти життя падали, осередки стискалися також географічно, а відмінності між стисканням великою мірою пояснюють, чому суспільний розвиток Сходу так швидко відновився, тоді як західний далі падав аж до восьмого сторіччя.

У шостому розділі ми також бачили, що стара серцевина східного осередку в долині Хуанхе після 300 року розпалася на держави, що воювали, й мільйони мешканців півночі подалися на південь. Вихід перетворив землі на південь від Янцзи з недорозвиненої периферії, якою вони були в часи Хань, на нове прикордоння. Втікачі приходили в чужинський ландшафт, вологий та спекотний, де пшениця та просо, їхні основні культури, росли погано, а рис розкошував. Більшість цих земель були малонаселені, звичаї та мови корінних мешканців часто дуже сильно відрізнялися від властивих північнокитайським імігрантам. Посеред заворушень та жорстокостей, притаманних більшості колоніяльних захоплень землі, чисельність та щільніша організація імігрантів постійно давали їм змогу виштовхувати раніших мешканців.

Від 280 до 464 року кількість людей, внесених до списків платників податків у місцевості на південь від Янцзи, побільшала у п'ять разів, але міграція не просто привела на південь більше людей. Вона принесла також нові підходи. Згідно з підручником із сільського господарства під назвою Основні методи для звичайних людей, біля 530-х років було відомо не менше тридцятьох сімох різновидів рису і узвичаєною практикою стала трансплантація (вирощування саджанців протягом шістьох тижнів на спеціяльних грядках, потім пересаджування на заливні поля). Це була дуже спиноломна праця, але вона гарантувала високий врожай. Книжка Основні методи пояснює, як добрива дають землеробам змогу обробляти поля безперервно, замість залишати їх під парою, і як водяні млини — особливо в буддійських монастирях, що часто будували їх на швидких гірських потоках і мали гроші на великі інвестиції, — здешевлювали мелення зерна на борошно, подрібнювання рису та витискання олії з насіння. Наслідком був поступовий розвиток нового прикордоння землеробських можливостей, великою мірою подібно до того, що створили римляни, коли в першому сторіччі до н. е. завоювали західну Європу. Упродовж сторіч землеробська відсталість півдня поступово перетворилася на перевагу.

На додачу до дешевих харчів дешевим був ще й транспорт. Китайські ріки й тепер поступалися середземноморським водним шляхам, що мав Рим, але людська винахідливість потроху це компенсувала. Підводні археологи ще не створили статистики кораблетрощ, подібної до римської, але з письмових записів можна зробити висновок, що кораблі ставали більшими та швидшими. Колісні кораблі з'явилися на Янцзи у 490-х роках, і скрізь, від Ченду до Цзянькана, рис годував дедалі більші міста, де міські базари сприяли торгівлі високоприбутковими культурами, зокрема чаєм (у вцілілих записах його вперше згадано близько 270 року, а близько 500 року він став широко розповсюдженою розкішшю). Володарі, торгівці та монастирі в долині Янцзи багатіли з ренти, корабельної справи та млинарства.

Однак панівний двір у Цзянькані не збагатів. У цьому стосунку його ситуація була подібна радше не до Римської імперії, а до Асирії восьмого сторіччя до н. е., де з переваг зростання населення та торгівлі скористалася не держава, а намісники та землевласники — звичайно, доти, доки Тиглатпаласар не перевернув усе навпаки. Однак південний Китай ніколи не мав Тиглатпаласара. Час від часу імператор спромагався стримувати аристократію й навіть намагався відвоювати північ, але ці спроби завжди закінчувалися громадянською війною. Від 317 до 589 року в Цзянькані одна за одною врядували (до деякої міри) п'ять династій.

Згідно з книжкою Основні методи, складне землеробство на півночі проіснувало до 530-х років, але вже набагато раніше торгівля на далекі відстані й навіть карбування монет занепали через поширення грабіжницьких нападів кінних загонів. Спочатку цей злам спричинив навіть більший політичний хаос, ніж на півдні, але поступово нові володарі почали наводити на півночі порядок. Очолювали їх сяньбі, що походили з прикордонних маньчжурських степів. Подібно до партян, що за шість сторіч до того запанували в Ірані, сяньбі поєднували кочівничі традиції з аграрними й протягом поколінь билися як кінна еліта й водночас визискували з селян гроші за захист.

У 380-і роки сяньбі заснували на руїнах північного Китаю власну державу під назвою Північна Вей[201]. Замість просто грабувати китайську верхівку, вони робили з нею оборудки й зберегли принаймні деяких оплачуваних чиновників та податки старих сильнопорядкових держав. Це дало Північній Вей перевагу над безладними скандальними натовпами, що врядували в інших державах північного Китаю. Перевага була достатньою, аби Північна Вей до 439 року об'єднала весь регіон.

А втім, оборудки, що Північна Вей мала зі вцілілими рештками старої китайської аристократії, залишалися доволі хиткими. Більшість вояків сяньбі воліли пасти стада, а не приятелювати з освіченими людьми, і навіть коли вершники переходили до осілого життя, вони здебільшого будували власні замки, аби не тертися плечима з китайськими землеробами. Їхня держава навмисне залишалася слабкопорядковою. Поки вони просто воювали з іншими грабіжницькими північними державами, це було добре, але, коли 450 року вершники сяньбі наблизилися до передмість Цзянькана, виявилося, що вони могли вигравати битви й красти все, що не було прибите цвяхами, але справжнім містам загрожувати не могли. Таке було під силу лише справжнім сильнопорядковим державам, що мали кораблі, облогові машини та постачальні валки.

Через нездатність грабувати південний Китай за браком сильнопорядкової армії та втрату нагоди грабувати північний Китай, бо вони там вже панували, королі Північної Вей почали серйозно відчувати нестачу ресурсів на купівлю лояльности своїх прибічників — потенційно фатальна слабкість у слабкопорядкових державах. У 480-і роки імператор Сяовень усвідомив, що лишився єдиний розв'язок: рухатися до сильнопорядкової держави. Він це робив аж надмірно: націоналізував усю землю, перерозподілив її між усіма, хто був готовий зареєструватися як платник податків чи державний службовець, і почав лобовий наступ на традиції, аби спонукати сяньбі почати думати та діяти як громадяни сильнопорядкової держави. Сяовень заборонив національне вбрання сяньбі, замінив їхні імена китайськими родинними іменами, вимагав від усіх придворних, молодших за тридцять, говорити китайською мовою й переселив сотні тисяч людей до нового міста на місці збезлюділого Лояну.

Частина сяньбі відмовилися від способу життя своїх предків та призвичаїлися врядувати як традиційні китайські аристократи, проте інші відмовилися. Культурні війни переросли в громадянські, й 534 року Північна Вей поділилася на східну (змодернізовану) та західну (традиціоналістську) держави. Традиціоналісти дотримувалися кочівного способу життя й могли далі залучати вершників зі степів. Незабаром стало видаватися, що їхня військова сила переважить революцію, що почав Сяовень. Однак відчай спонукав до винахідливости. Там, де Сяовень спробував перетворити вояків сяньбі на китайських джентльменів, його послідовники робили навпаки: давали китайським солдатам податкові канікули, ставили китайських аристократів на чолі війська й дозволяли китайським воякам брати імена сяньбі. Селяни та освічені люди навчилися воювати, 577 року вони здолали опозицію. Це був тривалий безладний процес, але зрештою тріумфувала версія держави, якої прагнув Сяовень.

Наслідком був гостро споляризований Китай. На півночі інституції сильнопорядкової держави (що після заколоту 581 року дістала назву династії Суй) з потужною армією накладалися на роздрібнену занепалу економіку; на півдні роздрібнена держава зі слабкими інституціями намагалася, здебільшого без успіху скористатися багатством, що давав бум економіки.

Це видається цілком дисфункційним, але насправді то були ідеальні умови для початку стрибка суспільного розвитку. 589 року Вень-ді, перший імператор Суй, збудував флот, зайняв долину Янцзи й повів величезну армію (мабуть, півмільйона чоловіків) на Цзянькан. Через надзвичайний військовий дисбаланс між північчю та півднем місто через кілька тижнів впало. Щойно усвідомивши, що Вень-ді насправді мав намір обкласти їх податками, аристократи південного Китаю масово повстали. За записами, вони виймали нутрощі, навіть поїдали своїх намісників Суй, але зазнали поразки менш ніж за рік. Вень-ді завоював південний Китай без виснажливих війн, що спустошували його економіку, й почалося східне відроджування.

Світ У

ерестворивши єдину величезну імперію, династія Суй зробила одразу дві речі. По-перше, вона відкрила сильній державі, базованій у північному Китаї, шлях до нового економічного прикордоння півдня; по-друге, вона поширила південний економічний бум на весь Китай.

Усі ці дії не завжди були свідомими. Коли імператори Суй будували найбільший пам'ятник епохи, Великий канал завдовжки в 1500 миль та завширшки 130 футів, що з'єднав Янцзи з північним Китаєм, вони хотіли мати супер-магістраль на потреби пересування війська. Втім протягом одного покоління він став економічною артерією Китаю, що несла рис із півдня, аби годувати північні міста. "Прорізавши гори Тайхан, — любили скаржитися науковці сьомого сторіччя, — Суй завдали людям нестерпних страждань". Однак науковці погоджувалися з тим, що канал "давав людям нескінченні переваги... Користь від каналу справді величезна!"[202]

Великий канал функціював як штучне Середземне море. Він змінив східну географію, й Китай нарешті дістав водний шлях, подібний до того, що давав перевагу стародавньому Римові. Дешевий південний рис годував урбаністичний вибух на півночі. "Сотні будинків, тисячі будинків — як велика шахова дошка"[203], — писав поет Бо Цзюй-і про Чанань, що знову став столицею Китаю. Він простягся на тридцять квадратових миль "як величезне поле, засаджене рядами капусти". Мільйон мешканців юрмилися на трисмугових бульварах, уп'ятеро ширших за П'яту авеню в Нью-Йорку. І Чанань не був чимось унікальним: Лоян був приблизно вдвічі меншого розміру, а з десяток інших міст мали стотисячне населення.

Проте відродження Китаю було палицею на два кінці, бо злиття північної державної влади та південного рисового прикордоння мало дві сторони медалі. З одного боку, новопостале чиновництво організовувало та забезпечувало охорону міських ринків, що збагачували селян та торгівців і підштовхували суспільний розвиток вгору. З іншого — надмірне адміністрування гальмувало розвиток, заважало селянам та торгівцям та регулювало кожну деталь торгівлі. Чиновники встановлювали ціни, казали людям, коли купувати та продавати, і навіть втручалися у спосіб життя торгівців (вони, наприклад, не могли їздити верхи, це було надто велично для якихось там крамарів).

Державні службовці постійно ставили політику попереду економіки. Замість дозволити людям продавати та купувати реальне майно, вони зберегли систему Сяовеня, оголосили всю землю власністю держави й просто позичали її землеробам. Так вони примушували селян реєструватися як платників податків і тримали під контролем могутніх землевласників, але обплутали все червоною стрічкою. Протягом багатьох років історики припускали, що такі земельні закони говорять нам про ідеологію більше, ніж про реальність. Безперечно, міркували науковці, жодна передмодерна держава не могла впоратися з такою кількістю паперів[204]. Проте документи, що завдяки посушливому кліматові збереглися в Дуньхуані на краю пустелі Гобі, свідчать, що чиновники восьмого сторіччя справді дотримувалися цих правил.

Звичайно, землероби, землевласники та спекулянти знаходили способи обійти правила, проте державна служба стабільно зростала, заповнювала гори документів і сама зазнала революційних змін. Теоретично від часів Хань вступні іспити робили адміністрацію заповідником найкращих та найблискучіших освічених людей Китаю, однак на практиці аристократичні родини завжди спромагалися перетворити високу посаду на привілей від народження. Втім у сьомому сторіччі результати іспитів справді стали єдиним критерієм успіху. Якщо припустити (як багато хто), що віршування та цитування класичної літератури є найліпшими провідниками до адміністративного таланту, можна з певністю сказати, що китайський спосіб добору людей на державну службу найраціональніший з усіх, відомих в історії[205].

Коли монополія аристократії на високі посади дещо послабшала, для освіченої верстви адміністративні призначення стали найпевнішим шляхом до багатства та впливу, відтак конкуренція за потрапляння на державну службу пожорсткішала. У деякі роки іспити спромагався скласти менше ніж один кандидат зі ста, і є чимало сумних та кумедних оповідей про чоловіків, що намагалися скласти іспити десятками років. Амбітні родини наймали вчителів, майже так, як батьки роблять тепер, аби підлітки подолали іспити, що добирають охочих потрапити до найбажаніших університетів, а нововинайдені друкувальні машини пресували тисячі книжок з практичними запитаннями. Деякі кандидати вдягали "шахрайські сорочки" зі взірцевими есеями, написаними на тканині. Позаяк оцінки дуже сильно залежали від літературних творів, кожен молодик квапливо ставав поетом, а позаяк віршуванням займалися так багато високих розумів, цей час став золотим віком китайської літератури.

Іспити спричинили безпрецедентну суспільну рухливість освіченої еліти, і дехто з істориків навіть говорить про піднесення чогось на кшталт "протофемінізму", коли нова відкритість поширилася на ґендерні стосунки. Цю тенденцію не варто перебільшувати, адже за тисячу років до того нікого б не здивували поради жінкам у Дідусевих родинних настановах, одній з найвідоміших збережених книжок восьмого сторіччя:

Водночас нові взірці посагу та ліберальне (принаймні порівняно з конфуційськими ідеями) буддійське ставлення до здібностей жінок дали найбагатшим жінкам змогу в певних межах ігнорувати дідусеві настанови. Візьмімо У Цзетянь, що була буддійською черницею, потім (у тринадцятирічному віці) стала наложницею в імператорському гаремі, а згодом молодшою дружиною імператорового сина. Згідно з плітками, У ходила колами навколо свого дурнуватого легковажного чоловіка й врядувала з-поза бамбукової завіси. А коли 683 року її чоловік дуже зручно помер, У, за припущеннями, отруїла очевидного спадкоємця, потім позбулася двох власних синів (одного по шістьох тижнях, другого по шістьох роках). 690 року вона відсунула бамбукову завісу й стала єдиною жінкою, що будь-коли врядувала в Китаї від свого власного імени.

У певному сенсі У була крайньою протофеміністкою. Вона заснувала дослідницький інститут, написала Збірку біографій знаменитих жінок і шокувала консерваторів, коли очолила процесію жінок до гори Тай під час найсвященнішого китайського ритуалу Офірування Небу. Однак сестринство теж мало свої межі — коли старша дружина та улюблена наложниця її чоловіка стали загрозою маневрам У на шляху до вершини, вона (знов за припущеннями) задушила власне немовля, звинуватила своїх суперниць, а потім покарала їх відтинанням рук та ніг і втопленням у кубі з вином.

Буддизм У був так само суперечливий, як її протофемінізм. Вона, безперечно, була побожною, оголосила поза законом м'ясні магазини, особисто вийшла за межі Чананю назустріч ченцеві, що повернувся з Індії, де збирав священні тексти. Водночас вона нещадно експлуатувала релігію заради політичних інтересів. 685 року її коханець, інший чернець, "знайшов" текст під назвою Сутра великої хмари, що передвіщав піднесення жінки особливої величі, яка має стати загальною володаркою. У взяла титул Майтрея (Майбутнє) Незрівнянна. Згідно з легендою, прекрасна статуя Будди Майтрея в Лунмені має її обличчя.

Стосунки У з державною службою були так само складні. Вона віддавала вступним іспитам перевагу над родинними зв'язками, проте конфуційські джентльмени-науковці, чиї переваги таким чином було гарантовано, пристрасно ненавиділи свою володарку, а вона відповідала їм таким самим почуттям. У звільняла науковців, а вони у відповідь писали офіційні історії, де вона уособлювала всі негаразди, пов'язані з перебуванням жінок при владі.

Але навіть вони не могли замовчати велич її володарювання. Вона командувала мільйонною армією та ресурсами, потрібними, аби відрядити її вглиб степів. Вона залучала здебільшого людей з імперії та офіцерів з верхівки суспільства, що було подібне радше до римської армії, ніж до Хань. Це могло настрахати внутрішніх суперників, але ретельні перестороги утримували командирів лояльними. Будь-якому офіцерові, що без дозволу кудись пересував хоча б десятьох людей, загрожував рік тюрми. Кожен, хто зрушував з місця полк, ризикував бути задушеним.

Армія поширила китайське врядування на північний схід, до північно-східної та центральної Азії далі, ніж будь-коли раніше. 648 року вона навіть вторглася до північної Індії й китайська "м'яка" влада сягнула ще далі. У другому-п'ятому сторіччях Індія як культурний центр тяжіння затьмарювала Китай, її місіонери та торгівці поширювали буддизм по всіх усюдах, еліти новосформованих південно-східних азійських держав разом з релігією переймали індійське вбрання та письмо. Однак у сьомому сторіччі вони почали відчувати й китайський вплив. У південно-східній Азії утворилася окрема індокитайська цивілізація, китайські буддійські школи формували й індійське мислення, а панівні класи новопосталих держав Кореї та Японії переймали буддизм цілковито від Китаю. Вони мавпували китайський одяг, планування міст, кодекси законів та письмо й підтримували свою владу заявами про схвалення китайських володарів та походження від них.

Складником привабливости китайської культури була її відкритість до чужих ідей та здатність перетворити їх на щось нове. Багато найвпливовіших людей світу У могли простежити своє походження до степових кочівників, що мігрували до Китаю, й підтримували зв'язки зі степовою магістраллю, що з'єднувала Схід із Заходом. Внутрішньоазійські танцівники та лютністи заполонили Чанань, де модниці вбиралися в перські сукні з туго зашнурованими корсажами, складчастими спідницями та довгими вуалями. Справжні прихильники нових віянь неодмінно мусили мати за брамників "диявольських рабів" зі східної Африки. Один з власників холодно зазначив, що "якщо вони не помруть, їх можна тримати, і після тривалого часу вони починають розуміти людську мову, хоча й не можуть нею говорити"[207].

Нащадки великих китайських родин ламали кістки, граючи в кочівничу гру поло. Всі вчилися сидіти по центральноазійськи, на стільцях, а не на матах. Стильні пані відвідували святилища екзотичних релігій, як-от зороастризму чи християнства, що їх схід побачив завдяки центральноазійським, іранським, індійським та арабським торгівцям, що юрмилися в китайських містах. Дослідження ДНК 2007 року засвідчили, що такий собі Юй Хун, похований 592 року в Тайюані в північному Китаї, був насправді європейцем (хоча досі неясно, чи він сам подолав весь шлях від західного до східного краю степів, чи його предки пересувалися поступово).

Світ У був продуктом об'єднання Китаю 589 року, що нав'язало півдневі потужну державність та відкрило величезний простір південному економічному розвиткові. Це пояснює, чому східний суспільний розвиток зростав так швидко, але це лише половина пояснення того, чому 541 року східний та західний рахунки перетнулися. Аби дати повну відповідь, ми маємо знати, чому західний суспільний розвиток далі спадав.

Останні зі своїх родів

а позір видається, що відродження Заходу в шостому сторіччі було подібне до відродження Сходу. У кожному з осередків розпалася величезна давня імперія, залишивши меншу імперію, що претендувала на законне врядування в усьому регіоні, та гроно "варварських" королівств, що такі претензії ігнорували (рис. 7.3). Після катастроф п'ятого сторіччя Візантія підсилила свої прикордонні смуги й мала відносний спокій. На 527 рік, коли трон посів новий імператор на ім'я Юстиніян, всі ознаки були позитивні.

Історики часто називають Юстиніяна останнім римлянином. Він володарював із шаленою енергією, ретельно зревізував адміністрацію, зміцнив податки й перебудував Константинополь (величний храм Ая-Софія є частиною його спадщини). Він працював як демон. Деякі критики вважали, що він справді був демоном. Вони стверджували, що, як якийсь голівудський вампір, він ніколи не їв, не пив, не спав, хоча мав ненаситні сексуальні апетити. Дехто навіть казав, що бачив, як його голова літала окремо від тіла, коли він вночі блукав коридорами.

Справжнім рушієм Юстиніяна була, згідно з плітками, його дружина Теодора, що мала ще гіршу репутацію, ніж У Цзетянь. Перш ніж одружитися з Юстиніяном, Теодора була акторкою (у стародавні часи цей евфемізм означав проституцію). Ходили чутки, що її сексуальна енергія була навіть більшою, ніж його; що одного разу вона перекохалася з усіма гостями, що були на вечірці, а потім, виснаживши їх, опрацювала тридцять їхніх служників; що вона мала звичку скаржитися на те, що Бог дав їй лише три отвори. Хай там як, але вона була справжньою імператоркою. Наприклад, коли 532 року аристократи, що чинили опір Юстиніяновим податкам, намагалися спонукати повсталих спортивних фанатів його скинути, саме Теодора відвернула його втечу "Кожен, хто народився, має померти, — сказала вона, — але я не хочу дожити до дня, коли до мене не звертатимуться "Ваша величносте"[208]. Якщо ти шукаєш безпеки, чоловіче, це легко... але найкращий саван пурпурний" [пурпур — королівський колір]. Юстиніян зібрав себе докупи, спорядив військо й ніколи не озирався назад.

Вже наступного року Юстиніян відрядив свого полководця Велізарія відвойовувати в вандалів північну Африку. За шістдесят п'ять років до того кораблі з грецьким вогнем розвіяли з димом візантійські надії відбити Картаген, але тепер настала черга вандалів зазнати поразки. Велізарій пройшов усю північну Африку, потім пересунувся на Сицилію. Там він розбив готів і Різдво 536 року святкував у Римі. Все було чудово. Але на 565 рік, рік смерти Юстиніяна, повернення земель зупинилося, імперія збанкрутіла, а суспільний розвиток Заходу впав нижче східного. Що було не так?

Згідно з секретарем Велізарія Прокопієм, що залишив оповідь під назвою Таємна історія, в усьому були винні жінки. Прокопій створив закрутисту конспіраційну теорію, варту пера конфуційських державних службовців імператорів У За словами Прокопія, Велізарієва дружина Антоніна була найближчою подругою імператорки Теодори й її партнеркою в бучних сексуальних розвагах. Аби відвернути увагу Юстиніяна від цілком правдивих пліток про Антоніну (і про себе), Теодора очорнила Велізарія в його очах. Переконаний, що Велізарій готував проти нього заколот, Юстиніян відкликав його. Через це візантійська армія, втративши полководця, зазнала поразки. Юстиніян відправив Велізарія назад рятувати ситуацію, потім параноя відновилася, й він повторив весь дурний цикл (і так кілька разів).

Можна лише будувати здогади, скільки правди в оповіді Прокопія, але справжнє пояснення невдалого відвойовування полягає, як видається, в тім, що, попри всю подібність східного та західного осередків у шостому сторіччі, відмінності важили більше. Стратегічно становища Юстиніяна та Вень-ді, коли він об'єднував Китай, були майже супротивні. В Китаї всі північні "варварські" королівства близько 577 року сформували один блок, що його Вень-ді використав, аби подолати багатий, але слабкий південь. Юстиніян, навпаки, намагався завоювати безліч здебільшого бідних, але сильних "варварських" королівств з багатої Візантійської імперії. Об'єднати осередок за одну кампанію, як це зробив Вень-ді, було неможливо.

Юстиніянові довелося мати справу ще й з Персією. Протягом сторіччя низка війн з гунами, конфлікти через податки та релігійні зрушення утримували Персію від мілітарних рухів, але перспектива відродження з попелу Римської імперії вимагала дії. 540 року перська армія прорвала ослаблий захист Візантії та сплюндрувала Сирію, змусивши Юстиніяна воювати на два фронти (мабуть, саме це, а не будь-які інтриги Антоніни, змусило його відкликати Велізарія з Італії).

Наче цього було недосить, 541 року в Єгипті виявили нову неприємну хворобу. Люди відчували лихоманку й мали набряки під пахвами та в паху. Протягом доби набряки чорніли, страждальці впадали в кому та марили. Ще через день чи два більшість жертв помирали, шаленіючи від болю.

Це була бубонна чума. Хвороба досягла Константинополя на рік пізніше, вбивши, мабуть, сто тисяч людей. Ризик смерти був такий великий, писав єпископ Йоан Ефеський, що "ніхто не мав виходити з хати, не маючи на шиї шнурка з наличкою, де було написано його ім'я"[209].

Константинопольці казали, що чума прийшла з Етіопії, й більшість істориків із цим згодні. Бацила еволюціювала, мабуть, поблизу африканських Великих озер багато раніше 541 року й набула ендемійного характеру серед бліх на чорних щурах у етіопійському високогір'ї. Торгівці, що подорожували Червоним морем, протягом років заносили до Єгипту, мабуть, багато етіопійських щурів, але, позаяк блохи — носії чуми активні лише за температур між 59 та 68°F, єгипетська спека принаймні до кінця 530-х років створювала епідеміологічний бар'єр.

Що сталося потім, поки що неясно. Деревні кільця вказують на кілька років незвичного холоду, водночас візантійські та англосаксонські спостерігачі неба побачили велику комету. Дехто з істориків припускає, що її хвіст створив порохову вуаль, що знизила температуру та випустила чуму на волю. Інші вважають відповідальним за зниження температури вулканний попіл. Ще інші відкидають будь-який стосунок до порохових вуалей та вулканів.

Попри все сказане, спад суспільного розвитку Заходу в шостому сторіччі не спричинили ані комети, ані стратегія, ані навіть слабка мораль. Фундаментальну відмінність між Сходом та Заходом, що визначала вплив війни та хвороби на розвиток, складали карти, а не хлопці. Економіка Юстиніяна почувалася непогано, єгипетські та сирійські господарства були продуктивні, як ніколи, а торгівці все ще доправляли зерно та оливкову олію до Константинополя. Однак Захід не мав нічого подібного до нового пограниччя з рисовими полями, що стрімко розвивалося на Сході. Коли Вень-ді завоював північний Китай, він розгорнув щонайменше 200 000 війська; у розпал італійської війни, 551 року, Юстиніян зміг зібрати лише 20 000 вояків. Перемоги Вень-ді дали змогу захопити величезне багатство, тоді як Юстиніян завоював лише бідніші й часто спустошені війною землі. Якби вона мала на те кілька поколінь, наново об'єднана Римська імперія, можливо, знову перетворила б Середземномор'я на торгівельну супермагістраль, відкрила б нове економічне прикордоння й обернула б напрям суспільного розвитку. Але Юстиніян таких розкошів не мав.

Географія ще до початку прирекла Юстиніянову марнославну реконкісту на поразку, а всі його зусилля лише погіршували ситуацію. Римське військо перетворило Італію на пустку, а торгівці, що його годували, розносили щурів, бліх та смерть по всім Середземномор'ї[210]. Після 546 року чума послабла, але бацили вкорінилися й приблизно до 750 року жоден рік не минав без того, щоб десь не відбувся сплеск хвороби. Населення поменшало десь на третину. Так само, як це сталося на чотириста років раніше, коли старосвітовий обмін вивільнив епідемії, масова смертність спочатку зрикошетувала на користь деяким людям — коли працівників поменшало, платня тих, хто вижив, побільшала. Але, звичайно, це лише ускладнило життя багатих (у на диво нехристиянській репліці вбік, єпископ Йоан Ефеський 544 року скаржився, що всі ці смерті зробили ціни на прання просто жахливими). Юстиніян зреагував на це, зафіксувавши платню на дочумних рівнях. Це, очевидно, закінчилося нічим. Землю було полишено, міста зсідалися, податків меншало, інституції розпадалися. Невдовзі погіршання відчули всі.

Двома поколіннями пізніше Візантія вибухнула ізсередини. У п'ятому сторіччі Британія та більша частина Галії відпали від західного осередку. Слідом за ними у шостому сторіччі пішли спустошена війною Італія та частини Іспанії, а тоді з північного заходу на південний схід повільно прокотилася хвиля занепаду й поглинула й серцевину осередку. Населення Константинополя поменшало на три чверти, його землеробство, торгівля та прибутки розпалися. Видавалося, що незабаром кінець. Близько 600 року лише одна людина мріяла про відновлення західного осередку — Хосров II, король Персії.

Зрештою, Рим був не єдиною західною імперією, придатною до відтворювання. Ще близько 500 року до н. е., коли Рим ще був тихою заводдю, Персія об'єднала майже весь західний осередок. Тепер, коли Візантія впала на коліна, видавалося, що знов настав час Персії. 609 року Хосров прорвався крізь напіврозпалі прикордонні фортеці й візантійське військо розтануло. 614 року він узяв Єрусалим та захопив найсвятіші реліквії християнства: фрагменти Хреста Господнього, що на ньому було розіп'ято Ісуса, Списа долі, що ним його вдарили в бік, та Священну губку, що нею його обтерли. Протягом наступних п'ятьох років Хосров здобув Єгипет. 626 року, через дев'яносто дев'ять років після приходу до влади Юстиніяна, армії Хосрова пильно дивилися через Босфор на сам Константинополь. Авари, кочівні союзники, залучені з західних степів, пройшли крізь Балкани й були готові нападати з іншого берега.

Проте Хосровові мрії розвіялися навіть швидше, ніж Юстиніянові. До 628 року він помер, а його імперія захиталася. Зігнорувавши військо, що стояло під стінами Константинополя, візантійський імператор Іраклій "позичив" золото та срібло в церкви та поплив на Кавказ, де використав здобич на те, аби найняти свою власну кочівничу кавалерію з тюркських[211] степових племен. Він вважав, що саме вершники мали реальну вагу, і позаяк Візантія вже мала їх небагато, треба було найняти ще. Його найманці тюрки розбили персів, висланих їм назустріч, і спустошили Месопотамію.

Цього було досить, аби хвиля занепаду накрила також Персію. Панівний клас розпався. Власний син Хосрова замкнув його й морив голодом, потім відмовився від земель, що Хосров завоював, відправив назад захоплені реліквії й навіть навернувся у християнство. Персія розчинилася у громадянській війні, мавши вісім королів за п'ять років, тоді як Іраклія було проголошено найвеличнішим з усіх великих людей. "Величезна радість та неописовне щастя охопили всю імперію"[212], — захоплено пише один сучасник. "Об'єднаймо голоси у співі ангельських слів, — пише інший. — Слава у вишніх Богові, й на землі мир, у людях благовоління"[213].

Дикі коливання фортуни протягом сторіччя після 533 року були передсмертною агонією стародавніх західних імперій. За браком нового економічного прикордоння, що мав Китай, Хосров мав не більше шансів обернути західний суспільний розвиток, ніж Юстиніян, і що більше кожен з них докладав зусиль, то гірші були наслідки. Останні римляни та останні перси знекровили західний осередок сторіччям насильства, хвороб та економічного спаду. 630 року, по десяти роках після входу Іраклія до Єрусалима, Хреста Господнього повернули на належне місце і всі їхні тріумфи та трагедії втратили значення.

Світ пророка

амі того не усвідомлюючи, Юстиніян та Хосров наслідували оповіді з дуже давніх книжок. Їхня боротьба за контроль над осередком здестабілізувала його і знов залучила людей з периферії. Хосров привів до Константинополя аварів, Іраклій привів тюрків до Месопотамії, й обидві імперії наймали арабські племена обороняти своє прикордоння в пустелі, бо це було дешевше, ніж платити власним гарнізонам. Ті самі міркування, що згерманізували кордони Риму та згунували прикордоння Китаю, тепер зарабізували спільний кордон Візантії та Персії. Відтак протягом шостого сторіччя обидві імперії мали дедалі більше стосунків з Аравією. Обидві будували арабські клієнтні королівства, Персія поглинула своєю імперією південну Аравію, а етіопські союзники Візантії відновили рівновагу, захопивши Ємен. Аравію втягли в осередок, араби створювали власні королівства в пустелі, будували міста в оазах уздовж торгівельних шляхів і наверталися у християнство.

Великі персько-візантійські війни захитали арабську периферію, відтак, коли імперії розпалися, арабські можновладці далі билися над руїнами. У західній Аравії протягом 620-х років Мекка та Медіна (рис. 7.4) воювали на торгівельних шляхах, їхні військові загони прочісували пустелю в пошуках союзників та влаштовували засідки на каравани одне одного. У цій грі прикордонні смуги старих імперій важили мало, й на 630 рік, коли лідер Медіни взяв гору над Меккою, його нападники вже воювали в Палестині. Там араби, лояльні до Медіни, билися з арабами, лояльними до Мекки, а інші араби, що діставали платню від Константинополя, воювали і з тими, і з тими.

Більшість цієї оповіді могла б видатися знайомою, скажімо, арамейським племенам, що діяли на цих самих краях пустелі раніше, коли Єгипетська та Вавилонська імперії занепали після 1200 року н. е., адже саме це відбувалося на прикордонні, коли розпадалися держави. Проте дещо арамейцям знайомим не видавалося б. Медіна мала лідера на ім'я Мухаммад ібн Абдулла.

Близько 610 року, коли Персія починала свою катаклізмічну війну з Візантією, цей Мухаммад мав видіння. З'явився архангел Джібріл і звелів: "Читай!" Мухаммад, зрозуміло, розхвилювався, казав, що він не проповідник, але Джібріл звелів ще двічі. І тоді до Мухаммада самочинно прийшли слова:

Мухаммад подумав, що його, мабуть, опанувало божевілля чи демони, але дружина переконала його, що це не так. Протягом наступних двадцяти двох років Джібріл вертався знов і знов, Мухаммад тремтів, пітнів, шаленів, непритомнів, а з неохочих губ злітали Божі слова. І це були надзвичайні слова. Згідно з традиційними оповідями, ці слова навертали людей в ту мить, коли вони їх чули. Умар, один з найважливіших навернених, казав: "Моє серце пом'якшало, я заплакав... Іслам увійшов у мене"[215].

Іслам — покора Божій волі — в багатьох аспектах був класичною осьовою релігією другої хвилі. Його засновник походив з маргінальної еліти (був незначною фігурою новозбагатілого торгівельного клану) та з периферії імперії; він нічого не написав (Коран, чи "Проповідь", був складений вже після його смерти); він вірив, що Бог незбагненний; він покладався на раніше осьове мислення. Він проповідував справедливість, рівність перед Богом і співчуття до слабких. Все це він поділяв із ранніми осьовими мислениками. Але в іншому він був цілком новою постаттю: осьовим войовником.

На відміну від буддизму, конфуційства чи християнства, іслам виник на краю занепалих імперій і зростав серед постійних війн. Іслам не був релігією повстання (Коран значно менш кривавий, ніж Юдейська Біблія), але мусульмани не могли стояти осторонь боротьби. "І боріться на шляху Аллаха проти тих, хто бореться проти вас, — казав Мухаммад. — Але не виявляйте ворожості при цьому, бо ж, воістину, Аллах не любить тих, хто виявляє ворожість!"[216] — чи, як у двадцятому сторіччі сформулював американський мусульманин Малколм Ікс: "Будьте мирними, будьте чемними, дотримуйтеся законів, поважайте всіх. Але, якщо хтось підійме на вас руку, відправте його на цвинтар"[217]. Примусові в новій релігії не було місця, однак мусульмани ("покірні Богові") були зобов'язані захищати свою віру скрізь, де їй щось загрожувало, а позаяк вони прокладали та програбовували собі шлях у занепалі імперії й водночас поширювалися світом, таке, напевне, траплялося досить часто.

Так арабські мігранти знайшли свої переваги відсталости: поєднання порятунку душі та мілітаризму дало їм організованість та мету в світі, де і те, і те було рідкістю.

Подібно до інших периферійних народів, що шукали собі місця в осередку, араби проголосили, що походять саме звідти, бо вони нащадки Ібрагімового/Авраамового сина Ісмаїла. Вони проголошували, що Ібрагім та Ісмаїл власними руками збудували Каабу, найсвятіший храм Мекки, а також що насправді первісною релігією Ібрагіма був іслам, а з нього постав юдаїзм. Коран трактує юдаїзм просто як кузена ісламу. "Хто ж, — питає він, — відвертається від релігії Ібрагіма, окрім легковажного невігласа?"[218] Всі пророки, від Ібрагіма до Ісуса, чинні (хоча Ісус не є Месією), а Мухаммад був просто остаточним пророком, що приклав печатку до звістки від Бога та виконав обіцянку юдаїзму та християнства. Мухаммад наполягав на тім, що "наш Бог і ваш Бог один". Конфлікт між релігіями, що фігурують у Корані, не був неодмінним, бо насправді Захід потребував ісламу.

Мухаммад відправив Хосровові та Іраклієві листи з викладом цих тез, але відповіді не дістав. Втім араби все одно рухалися до Палестини та Месопотамії. Вони воювали радше загонами, ніж арміями, рідко понад п'ять тисяч і, мабуть, ніколи понад п'ятнадцять тисяч. Замість битися в великих битвах, вони налітали та тікали. Однак невеликі сили, що їм протистояли, нечасто бували набагато більшими. Імперії 630-х років були банкрутами, поділеними й нездатними протистояти цій незрозумілій новій загрозі.

Насправді більшість людей в південно-східній Азії не надто переймалися тим, чи заступили арабські володарі візантійських та перських, чи ні. Протягом сторіч обидві імперії переслідували багатьох своїх християнських підданців через тонкощі догматики. У Візантії, наприклад, від 451 року було офіційно визнано, що Ісус мав дві іпостасі, людську та божественну, в однім тілі. Деякі єгипетські теоретики відповідали на це, що Ісус насправді мав лише одну (чисто божественну) іпостась, і на 630-і роки через це питання померло так багато людей, що чимало одноіпостасевих християн[219] в Сирії та Єгипті вітали мусульман. Ліпше мати зверхником язичника, що не надто зважає на це питання, ніж одновірця, що влаштовує через нього священний терор.

639 року на Єгипет напали лише чотири тисячі мусульман, але Александрія капітулювала без бою. Могутня Перська імперія, розхитана десятиріччям громадянських війн, розвалилася, як картковий будиночок, а візантійці відійшли до Анатолії, втративши три чверти імперської податкової бази. Протягом наступних п'ятдесяти років візантійські сильнопорядкові інституції випарувалися. Імперія вижила лише тому, що знайшла слабкопорядкові розв'язки, доручала місцевим зверхникам збирати військо, а солдати мали вирощувати собі харчі, замість отримувати платню. На 700 рік в Константинополі було заледве п'ятдесят тисяч мешканців. Вони розорювали передмістя, аби вирощувати врожай, а замість використовувати гроші, торгували на умовах бартеру й обходилися без імпорту.

Протягом сторіччя араби проковтнули найбагатші частини західного осередку. 674 року їхні армії отаборилися під стінами Константинополя. Через сорок років вони стояли на берегах Інду в Пакистані й дісталися Іспанії, а 732 року їхній військовий загін досяг Пуатьє в центральній Франції. Тоді міграція з пустель до серединних земель імперій сповільнилася. Через тисячу років Ґібон міркував:

Без найменшого сарказму Ґібон додає, що з таких катастроф постав християнський світ. Традиційна мудрість Британії вісімнадцятого сторіччя, подібно до Константинополя сьомого сторіччя, побачила в християнстві визначальну вартість Заходу, а в ісламі — його антитезу. Володарі осередків завжди вбачали в мігрантах з прикордоння варварів, але Ґібон дуже добре розумів, що араби фактично були частиною другої хвилі осьової трансформації західного осередку, більшої, ніж та, що почалася від тріумфу християнства. Ми фактично можемо переґібонити Гібона, вклавши арабів у ще довшу традицію, пройти весь шлях назад до аморитів у Месопотамії 2200 року до н. е. й побачити їх так, як вони самі себе бачили: люди, що їх вже затягли до осередку конфлікти, а тепер вони проголошували своє належне місце на чолі його. Вони прийшли не ховати Захід, а вдосконалювати його; не перешкоджати здійснюванню задумів Юстиніяна та Хосрова, а втілювати їх.

Багато політичних високочолих мужів у нашому власному сторіччі, подібно до критиків Гібона у вісімнадцятому, вважають, що зручно уявляти собі ісламську цивілізацію як зовнішню чи супротивну щодо "західної" цивілізації (тобто північно-західної Європи та її заморських колоній). Але такий погляд нехтує історичні реалії. Близько 700 року ісламський світ більшою чи меншою мірою був західним осередком, а християнський світ був просто периферією на його північнім краю. Араби зібрали в одній державі приблизно такий самий обшир західного осередку, як Рим.

Арабські завоювання забрали більше часу, ніж дії Вень-ді на Сході, але, позаяк арабське військо було таке мале, а спротив населення був загалом такий обмежений, вони рідко спустошували завойовані землі й у восьмому сторіччі падання суспільного розвитку Заходу нарешті припинилося. Можливо, тепер західний осередок, великою мірою об'єднаний, міг відскочити назад так само, як східний осередок у шостому сторіччі, і східно-західний розрив міг би знов повужчати.

Центри не витримують

роте такого не сталося, це цілком очевидно з рисунка 7.1. Хоча на 700 рік обидва осередки були здебільшого об'єднані й політична доля між восьмим та десятим сторіччями була доволі однаково прихильною чи суворою до них, східний суспільний розвиток далі зростав швидше, ніж західний.

Обидва поновлені осередки виявилися політично хиткими. Їхні державці мусили вивчити урок, добре відомий Хань та римлянам, а саме що керування імперіями потребує легенд та компромісів, але ані китайська династія Суй, ані араби не були в цьому вправними майстрами. Так само, як династія Хань, імператори Суй мали клопіт з кочівниками (тепер це були не гуну, а тюрки[221]), водночас зростання східного осередку змушувало їх перейматися також загрозами від новосформованих держав. Коли Когурьо в теперішній Кореї почав таємні перемови з тюрками про спільні напади на Китай, імператор Суй вирішив, що настав час діяти. 612 року він відрядив проти Когурьо величезну армію, але погана погода, ще гірша логістика та жахливе керування призвели до її загибелі. 613 року він послав другу армію, а 614 — третю. Коли він почав збирати четверту армію, повстання проти його вимог розірвали імперію.

Наразі апокаліптичним вершникам, здається, набридло відпочивати. Воєначальники поділили Китай, тюркські отамани налаштовували їх одного проти одного й грабували як хотіли, до того ж поширилися голод та хвороби. Одна епідемія прийшла степами, інша, зловісно схожа на бубонну чуму, прийшла морем. Але так само, як недолугого ідіотизму досить, аби почати кризу, доброго проводу було досить, аби з нею покінчити. Один з китайських полководців, герцог Тан, переконав провідних тюркських отаманів підтримати його проти інших китайських полководців, а на той час, коли тюрки усвідомили свою помилку, він вже проголосив себе засновником нової династії Тан. 630 року його син використав громадянську війну тюрків і поширив китайське панування у степи далі, ніж будь-коли раніше (рис. 7.26). Державний контроль відновлено; рухи населення, голод та епідемії згасли. Сплеск суспільного розвитку, що створив світ У, серйозно розгорнувся на повну силу.

Потреба не дати осередкові розпастися вимагала ще твердішої руки, ніж у часи Хань, але люди є люди і часом таких рук бракувало. Фактично імперію Тан знищило найлюдськіше з почуттів, кохання. Згідно з великим поетом Бо Цзюй-і, імператор Сюань-цзун, "жадаючи краси, що могла б зворушити імперію"[222], 740 року безтямно закохався у Ян Гуйфей[223], дружину свого сина, й зробив її своєю наложницею. Оповідь підозріло подібна до історії кохання короля Ю та жінки-змїї Бао Сі, що, за припущеннями, за півтори тисячі років до того призвела до загибелі західної династії Чжоу, але хоч би там як, традиційна оповідь каже, що Сюань-цзун був готовий на все, аби потішити Ян Гуйфей. Однією з його блискучих ідей було завалювати нагородами її фаворитів, серед них тюркського полководця на ім'я Ань Лушань, що воював на боці китайців. Ігноруючи елементарні перестороги щодо військової влади, Сюань-цзун дозволив Аневі дістати контроль над величезним військом.

З огляду на складність палацових інтриг, Ань неминуче мав раніше чи пізніше втратити прихильність, і 755 року, коли це відбулося, він зробив очевидний крок і повернув свої колосальні армії проти Чананя. Сюань-цзун та Ян Гуйфей втекли, але солдати їхнього супроводу оголосили Ян причиною громадянської війни й вимагали її смерти. Сюань-цзун — плачучи, у розпачі, що не може врятувати своє кохання від солдатських рук — наказав своєму головному євнухові задушити її. "Заквітчані шпильки впали на землю, й ніхто їх не зібрав", — писав Бо Цзюй-і.

Згідно з легендою, Сюань-цзун звернувся до провидця й той знайшов душу Ян на чарівному острові. У поемі Бо Цзюй-і Ян каже імператорові: "Наші душі належать одна одній... десь, колись, на землі чи на небі ми неодмінно зустрінемося".

Тим часом син Сюань-цзуна придушив повстання, але заради цього дав іншим воєначальникам не меншу владу, ніж мав Ань, і прикликав тюрків зі степів. Відтак уникнути дальших катастроф було неможливо. Прикордоння розпалося, прибутки від податків різко поменшали, й протягом кількох поколінь імперію сіпало між відновлюванням порядку та новими повстаннями, нападами та заколотами. Зрештою 907 року командувач армії вбив підлітка-імператора й вивів династію Тан з занепаду. Протягом наступних п'ятдесятьох років у північному Китаї домінувало одне велике королівство, а на півдні панували коли вісім, коли десять менших держав.

Сюань-цзун наочно виявив засадничу проблему китайської політики: сильні імператори мали надмірну владу й могли не зважати на інші інституції. У разі розумних імператорів це було добре, але внаслідок випадкового характеру розподілу талантів та обсягу викликів, що поставали, фактично невідворотно раніше чи пізніше мали відбутися катастрофи.

Західний осередок мав у певному сенсі супротивну проблему: лідерство було надто слабким. Величезна імперія арабів не мала імператора. Мухаммад був пророком, а не королем, і люди йшли за ним, бо вірили, що він знає, чого хоче Бог. Коли 632 року Мухаммад помер, видної причини йти за кимось іншим не було, відтак його арабський альянс був близький до розпаду. Аби це відвернути, кілька його друзів просиділи цілу ніч і обрали з-поміж себе халіфа. Це двозначеннєве слово дуже доречно могло означати "заступник" (Бога) та "нащадок/наступник" (Мухаммада). Однак єдиною підставою його претензії на лідерство була близькість до померлого пророка.

З огляду на роз'єднаність арабських очільників (дехто з них хотів грабувати Перську та Візантійську імперії, інші — подрібнити імперію й стати землевласниками, ще інші — проголосити нового пророка), перші кілька халіфів діяли навпрочуд успішно. Вони переконали більшість арабів якомога менше турбувати Візантійську та Перську імперії, затримувати завойованих селян на їхніх полях, землевласників у їхніх маєтках, а чиновників у їхніх рахункових установах. Головним нововведенням було переспрямувати податки імперії у власні руки й ефективно платити арабам за те, що вони були професійними вояками Бога й жили на завойованих землях у винятково арабських гарнізонних містах, розташованих у стратегічно важливих точках.

Проте халіфи не могли дати ради з неоднозначністю того, ким насправді є халіф. Чи були вони королями, що мали централізувати прибутки та віддавати накази, чи релігійними провідниками, що просто дають поради незалежним шейхам у новозавойованих провінціях? Чи мають вони представляти передісламські еліти племен? Чи виборювати для мусульман вибір перших послідовників Мухаммада? Чи очолити егалітарну спільноту вірян? Жоден халіф не міг завжди подобатися всім мусульманам, і 656 року коли вбили третього халіфа, ускладнення досягли критичного рівня. Ще були живі лише кілька справжніх друзів Мухаммада, й вони вибрали з-поміж себе Алі, кузена (і зятя) Мухаммада, значно молодшого за нього.

Алі хотів відновити те, що вважав первинним духом ісламу, але його стратегія вивищувати злидарів, залишати податкові прибутки в руках солдатів і рівномірніше розподіляти здобич розлютила попередні привілейовані групи. Вибухнула громадянська війна, але мусульмани (на цій стадії) ще дуже неохоче вбивали один одного. 661 року вони відступили від краю прірви назад: замість занурювати весь арабський світ у війну, позбавлені ілюзій прихильники Алі його вбили. Тепер халіфат перейшов до командувача найбільшого контингенту арабських вояків, що збудував столицю в Дамаску й не надто успішно боровся за створення традиційної імперії з централізованими податками та чиновництвом.

В Китаї кохання Сюань-цзуна спричинило політичну катастрофу; на Заході причиною біди була братерська любов чи радше її брак. Нова династія халіфів 750 року перенесла столицю до Багдада й провадила централізацію ефективніше, але 809 року суперечка між братами щодо наслідування залишила халіфа аль-Мамуна слабким навіть за арабськими стандартами. Він хоробро взявся розв'язувати проблему по суті: щодо Бога. На відміну від християн чи буддистів, мусульмани не мали інституційної церковної єрархії, і хоча халіфи мали чималу релігійну владу, вони не претендували на краще за будь-кого іншого володіння знанням, чого хоче Бог. Аль-Мамун вирішив змінити ситуацію, відкривши задавнену рану ісламу.

Ще 680 року, менш ніж по двадцятьох роках по вбивстві Мухаммадового кузена/зятя Алі, син Алі Гусейн підніс прапор революції проти халіфів. Коли його перемогли та вбили, переважна більшість мусульманської спільноти не поворухнула й пальцем, але через кількасот років певна фракція (shi'a) сама себе переконала, що, позаяк чинні халіфи завдячували своїм положенням вбивству Алі, вони були незаконні. Члени цієї фракції, шиїти, твердили, що кров Гусейна, Алі та Мухаммада справді забезпечувала особливе знання Бога й що лише імами, нащадки за цією лінією, могли очолювати іслам. Більшість мусульман (їх називають суніти, бо вони дотримуються звичаю, суна) з цієї оповіді посміялися, але шиїти випрацьовували свою теологію далі. У дев'ятому сторіччі деякі шиїти вірили, що лінія імамів вела до магді, месії, що має встановити на землі царство Боже.

Блискучою була ідея аль-Мамуна визнати чинного імама (пра-пра-пра-правнука Гусейна) своїм спадкоємцем і відтак зробити шиїтів своєю особистою фракцією. Це був розумний, хоча й маніпуляційний тактичний хід, що провалився лише через те, що імам через рік помер, а його син не зацікавився аль-Мамуновими маневрами. Тоді безстрашний аль-Мамун взявся виконувати план В. Деякі теоретики релігії, що їх він запросив до Багдада, під впливом грецької філософії казали, що Коран був не частиною сутности Бога, а книжкою, що її створила людина. Відтак Коран — і всі духовні особи, що його тлумачили, — підпадав під владу земного заступника Бога, тобто халіфа. Аби відбити в інших науковців бажання сперечатися, аль-Мамун заснував іракську інквізицію[224], але деякі тверді представники духівництва зігнорували його погрози й далі наполягали на тім, що Коран, власні слова Бога, переважав усе, включно з аль-Мамуном. Боротьба тяглася до 848 року, коли халіфи нарешті визнали свою поразку.

Цинізм аль-Мамунових планів А та В послабив авторитет халіфату, а тоді план С розтрощив його. Все ще не діставши релігійної влади, аль-Мамун вирішив бути менш делікатним і просто купити військову силу — буквально, торгуючи тюркськими вершниками як армією рабів. Однак, подібно до всіх попередніх владоможців, аль-Мамун та всі його спадкоємці мусили пересвідчитися, що кочівники неконтрольовні засадничо. Близько 860 року халіфи фактично були заручниками власної армії рабів. Без військової сили чи релігійної підтримки вони вже не могли збирати податки й закінчили тим, що відпродали провінції емірам — військовим урядникам, що платили певну суму, а потім залишали собі всі податки, що могли зібрати. 945 року такий емір захопив Багдад і халіфат розпався на дюжину незалежних еміратів[225].

Натоді східний та західний осередки поділилися на понад десять держав кожен, проте попри всю подібність розвалів осередків, східний суспільний розвиток далі зростав швидше, ніж західний. Пояснення знов полягає в тім, що історію роблять не імператори чи інтелектуали, а мільйони ледащих, жадібних та лякливих людей, що шукають легших, прибутковіших та безпечніших способів робити різні речі. Звичайні люди не зважали на лиха, що заподіювали їм можновладці, копирсалися в проблемах, розв'язували їх, як могли, а позаяк географічні реалії копирсання на Сході та Заході були сильно відмінні, політичні кризи в кожному з осередків мали дуже різні наслідки.

На Сході внутрішня міграція, що створила нову прикордонну смугу за Янцзи, від п'ятого сторіччя була справжнім рушієм суспільного розвитку. Відновлення об'єднаної імперії в шостому сторіччі пришвидшило зростання розвитку, а на початок восьмого сторіччя тенденція зростання була такою міцною, що витримала навіть спад, спричинений любовною історією Сюань-цзуна. Політичний хаос, безперечно, мав негативні наслідки. Різкий мінімум східного рахунку 900 року (рис.7.1), наприклад, великою мірою був результатом спустошення мільйонного Чананя ворожими арміями. Але війна здебільшого не зачіпала життєво важливих рисових полів, каналів та міст, до того ж вона могла навіть пришвидшувати розвиток, бо виганяла урядових мікрокерівників, що ускладнювали торгівлю. Нездатні в такі непевні часи наглядати за землями, що належали державі, державні службовці почали збирати гроші з монополій та податків на торгівлю й полишили повчати торгівців, як їм робити свою справу. Відбувся перехід влади з політичних центрів північного Китаю до торгівців півдня, а торгівці, звільнені від наглядачів, винаходили дедалі більше нових способів пришвидшувати торгівлю.

Заморську торгівлю північного Китаю спрямовувала здебільшого держава, від імператорового двору до володарів Японії та Кореї. Відтак занепад політичної влади династії Тан після 755 року зруйнував ці зв'язки. Деякі наслідки були позитивними. Відрізана від китайських шаблонів, культура японської еліти почала рухатися в незвичних і оригінальних напрямах, зокрема постала низка жінок, що писали літературні шедеври, як-от Ґендзі моноґатарі та Нотатки під подушкою. Однак більшість наслідків були негативними. У дев'ятому сторіччі сповільнювання економік північного Китаю, Кореї та Японії супроводжувалося розпадом держав.

У південному Китаї, навпаки, незалежні торгівці добре скористалися своєю новою свободою від державної влади. Залишки кораблетрощ десятого сторіччя, знайдені після 1990-х років у Яванському морі, містять не лише китайські предмети розкошів, а й кераміку та скло з південної Азії та мусульманського світу, що свідчить про поширення ринків у цьому регіоні. А позаяк збагатілі торгівці платили податки місцевим елітам, у теперішній Суматрі та серед кхмерів Камбоджі постали перші сильні південно-східно-азійські держави.

Дуже відмінна географія західної Євразії, без жодного аналога східного рисового прикордоння, спричинила цілком відмінні наслідки політичних розпадів. У сьомому сторіччі арабські війни змели старий кордон, що відокремлював римський світ від перського (рис. 7.5), і спричинили щось на кшталт буму в мусульманському осередку. Халіфи поширили іригацію в Іраку та Єгипті, а мандрівники несли зерно та технології від Інду до Атлантики. Через мусульманське Середземномор'я поширилися рис, цукор та бавовна. Землероби завдяки сівозміні могли збирати два чи три врожаї на рік. Мусульмани, що колонізували Сицилію, навіть винайшли класичні західні страви, як-от пасту та морозиво.

Проте набуток від подолання старого бар'єру між Римом та Персією був з надлишком скомпенсований втратами через появу нового бар'єру через Середземномор'я, що відокремлював іслам від християнства. У перебігу дедалі суцільнішої ісламізації південного та східного Середземномор'я (750 року заледве одна людина з десятьох в арабському світі була мусульманином; на 950 рік мусульман було вже дев'ять з десятьох) та поширенням арабської мови як їхньої лінґва франка контакти з християнським світом занепадали. Мало того, коли після 800 року відбулося подрібнення халіфату, еміри створили бар'єри ще й всередині ісламського світу. Деякі регіони мусульманського осередку, зокрема Іспанія, Єгипет та Іран, були достатньо великими, щоб дати собі раду лише власними силами, але решта занепадали. Китайські війни дев'ятого сторіччя здебільшого не торкнулися економічно визначальних територій, тоді як крихка іригаційна мережа Іраку не витримала війни між тюркськими арміями рабів та чотирнадцятирічного повстання африканських рабів, що їхній лідер в різні часи проголошував себе поетом, пророком та нащадком Алі.

На Сході криза північнокитайського осередку спричинила дрейф Кореї та Японії до політичного розпаду; на Заході після поділу мусульманського осередку християнська периферія подрібнилася ще сильніше. Візантійці вбивали одні одних тисячами та відокремилися від Римської церкви через доктринальні питання, а германські королівства, відрізані від Середземномор'я, почали будувати свій власний світ.

Дехто в цій віддаленій західній смузі сподівався, що вона сама стане осередком. Від шостого сторіччя народ франків став регіональною владою, відтак навколо Північного моря почали вигулькувати маленькі торгівельні містечка, що мали задовольняти ненаситні вимоги франкської аристократії щодо розкошів. Їхня держава лишилася слабкопорядковою, з незначним оподатковуванням та нечисленним чиновництвом. Королі, що добре вміли мобілізовувати своїх задерикуватих лордів, могли швидко зібрати докупи великі нестабільні королівства, що охоплювали значну частину західної Європи, але за слабких королів так само швидко розпадалися. Королі, що мали багато синів, зазвичай зрештою ділили землі між ними, а це часто призводило до війн за поновне об'єднання батьківського спадку.

Кінець восьмого сторіччя був для франків особливо сприятливим. У 750-і роки Папа Римський звертався до них по захист від місцевих бандитів, а вранці Різдва 800 року франкський король Шарлемань[226] навіть домігся того, що Папа Лев III став перед ним на коліна в Соборі Святого Петра й коронував його Римським імператором.

Шарлемань рішуче намагався побудувати королівство, варте титулу, що він дістав. Його вояки несли вогонь, меч та християнство до східної Європи і штовхали мусульман назад до Іспанії, а його освічені чиновники збирали податки. Він зібрав науковців у Ахені (один з його придворних поетів назвав місто "майбутнім Римом"[227]), створив стабільну монетну систему, дбав про відродження торгівлі. Постає бажання порівняти Шарлеманя з Сяовенем, що за три сторіччя до того перетворив китайське прикордонне королівство Північна Вей на сильнопорядкову державу й стрибком започаткував поступ, що завершився відновленням об'єднаного східного осередку. Коронація Шарлеманя в Римі, безперечно, свідчить про такі самі наміри, як у Сяовеня, так само як і те, що він відряджав до Багдада послів налагоджувати дружні стосунки. За свідченням франкських хронік, це справило на халіфа таке враження, що він подарував Шарлеманеві слона.

Проте арабські джерела не згадують ані про франків, ані про слонів. Шарлемань не був Сяовенем і, мабуть, мало важив в очах халіфових радників. Так само проголошення Шарлеманя Римським імператором не спонукало візантійську імператорку Ірину[228] зректися престолу на його користь. Реально королівство франків недалеко просунулося в напрямі сильнопорядкової держави. Попри всі Шарлеманеві претензії, він не мав шансів об'єднати осередок чи навіть перетворити християнську смугу на єдину державу.

Одне з досягнень Шарлеманя полягало, на жаль, в тім, що суспільний розвиток зріс достатньо, аби привабити до його імперії грабіжників навіть з диких земель з-поза християнської периферії. Близько 814 року, коли він помер, довгі кораблі вікінгів зі Скандинавії річками діставалися серця імперії, мадяри на міцних невеличких степових конях плюндрували землі германців, а сарацинські пірати з північної Африки були близькі до того, щоб спустошити сам Рим. Ахен не був готовий до відсічі. Коли вікінги приставали на своїх кораблях до берегів та спалювали села, королівське військо приходило пізно чи й не приходило взагалі. Селяни дедалі частіше просили захисту в місцевих провідників, а мешканці міст зверталися до своїх єпископів та мерів. Коли 843 року троє Шарлеманевих онуків поділили імперію між собою, королі вже майже нічого не важили в очах своїх підданців.

Під тиском

іби цих напруг було недосить, після 900 року Євразія потрапила під тиск нового типу, й це буквально. Земна орбіта далі зсувалася, атмосферний тиск над суходолом вищав, що послаблювало західні вітри з Атлантики до Європи та мусони з Індійського океану до південної Азії. У середньому по Євразії температури від 900 до 1300 року зросли на 1-2°F, а випади дощів поменшали приблизно на 10 відсотків.

Як завжди, кліматичні зміни змушували людей адаптуватися, а як це робити, люди мали вирішувати самі. В холодній, вологій західній Європі цей так званий Середньовічний теплий період був доволі сприятливим і від 1000 до 1300 року населення приблизно подвоїлося. Однак у спекотнішому, сухішому ісламському осередку він сприятливим не був. Загальне населення мусульманського світу поменшало десь на 10 відсотків, але деякі регіони розквітали, особливо в північній Африці. 908 року Іфрикія[229], приблизно теперішній Туніс (рис. 7.6), відкололася від халіфів Багдада. Радикальні шиїти[230] започаткували лінію офіційно непомильних халіфів-імамів, відомих як фатиміди, бо претендували на походження (та імамський статус) від Мухаммадової доньки Фатами. 969 року фатиміди завоювали Єгипет, збудували велике нове місто Каїр та зайнялися іригацією. Близько 1000 року Єгипет мав найвищий суспільний розвиток на Заході, а єгипетські торгівці мандрували по всім Середземномор'ї.

Ми знали б про цих торгівців дуже мало, якби 1890 року юдейська спільнота Каїра не вирішила перебудувати свою дев'ятсотрічну синагогу Як і багато інших синагог, вона мала сховище, де віряни могли залишати непотрібні документи, аби уникнути ризику богохульства й не знищувати документів, де могло бути написане ім'я Бога. Зазвичай сховища час від часу звільняли, але це було заповнене паперами, що пролежали там сторіччя. Від початку перебудови старі документи з'явилися на каїрських ринках антикваріяту, й навесні 1896 року дві сестри-англійки привезли до Кембриджа великий згорток. Там вони показали два тексти Соломонові Шехтеру, університетському викладачеві талмудики. Спочатку він поставився до них скептично, а потім мав свою мить "О Боже ж мій!": один з текстів був гебрайським фрагментом біблійної книги Еклезіястик[231], до того відомої лише з грецьких перекладів. Високоосвічений доктор того ж грудня поїхав до Каїра й вивіз звідти 140 000 документів.

Серед них були сотні листів до каїрських торгівельних домів, відправлених між 1025 та 1250 роками здалеку як-от з Іспанії та Індії. Ідеологічні поділи, що сформувалися в кільватері арабських завоювань, зі зростанням населення та поширюванням ринків та прибутків зникали й, очевидно, дуже мало важили в очах цих кореспондентів, що переймалися здебільшого не релігією та політикою, а погодою, своїми родинами та збагачуванням. В цьому сенсі вони могли бути типовими середземноморськими торгівцями, хоча, що не так добре задокументовано, торгівля, очевидно, була так само інтернаціональною та прибутковою в Іфрикії та Сицилії, де мусульманський Палермо став центром розквіту торгівлі з християнською північною Італією.

Навіть Монте Поліцо, глухе сицилійське поселення, де я займався розкопками протягом кількох останніх років, зіграло свою роль. Я згадував у розділі 5, що поїхав туди вивчати впливи фінікійської та грецької колонізації в сьомому та шостому сторіччях до н. е. Але 2000 року над стародавніми будинками ми знайшли друге поселення. Його заснували близько 1000 року н. е., можливо, мусульманські імігранти з Іфрикії; близько 1125 року село згоріло. Коли наш ботанік просіював обгоріле насіння, викопане в цих руїнах, він виявив — на загальний подив — що одна будівля мала сховище, повне ретельно обмолоченої пшениці практично без домішок[232]. Вона різко відрізнялася від зерна, що ми знаходили в середовищі шостого сторіччя до н. е., завжди перемішаного з великою кількістю бур'янів та полови. З цього зерна можна було спекти досить грубий хліб, що природно в простому землеробському селищі, де люди вирощували зерно на власні потреби й не переймалися через можливі випадкові, небажані роти. Примусове провіювання, що звільнило пшеницю дванадцятого сторіччя нової ери від усіх домішок, вказує на комерційне виробництво для примхливих мешканців міста.

Якщо вже маленьке Монте Поліцо було залучене до міжнародних торговельних мереж, це означає, що середземноморська економіка переживала справжній бум. Але в південно-західній Азії, найстарішій частині мусульманського осередку, справи були значно гірші. Було досить зле, що від 860-х років тюркські раби, що їх іракські халіфи купували для свого війська, влаштовували заколоти й проголошували себе султанами, але найгірше було попереду. Від сьомого сторіччя мусульманські торгівці та місіонери проповідували Мухаммадову добру звістку тюркським племенам у степах, і 960 року клан карлуків у теперішньому Узбекистані — на загальну думку, десь 200 000 родин — навернувся до ісламу весь одразу. Це був тріумф віри, що досить швидко перетворився на нічний жах для політиків. Карлуки заснували власну Караханідську імперію, а сельджуки, інше тюркське плем'я, наслідували їхнє навернення й водночас мігрували, проклали собі грабунками шлях через Іран і 1055 року взяли Багдад. На 1079 рік вони витіснили візантійців з більшої частини Анатолії та фатимідів із Сирії.

Від квітучого ісламського Середземномор'я швидко відійшла мусульманська південно-західна Азія. Сельджуки створили велику імперію, але вона виявилася ще менш життєздатною, ніж халіфат. Коли 1092 року її несамовитий перший провідник помер, його сини, згідно зі степовою традицією, поділили імперію на дев'ять частин і почали воювати один з одним. Вирішальним чинником у їхніх війнах була кавалерія, тому королі сельджуків давали великі маєтки воєначальникам, що могли забезпечувати кінних послідовників. Ці отамани кочівників, як можна було передбачити, призвели до розпаду адміністрування та торгівлі й навіть зупинили карбування монет. Міста поменшали, іригаційні канали замулилися, периферійні села збезлюділи. У спекотному сухому кліматі Середньовічного теплого періоду селянам доводилося постійно боротися навіть за те, аби їхні дорогоцінні поля не перетворилися на степ та пустелю, а політика сельджуків робила їхню працю ще тяжчою. Багато завойовників віддавали кочівному способові життя перевагу над міським і позитивно ставилися до занепаду землеробства. Відтак протягом дванадцятого сторіччя дедалі більше арабів полишали свої поля та приєднувалися до сельджуків на пасовиськах.

Стурбовані швидким поширюванням радикальних шиїтських теорій у ці неспокійні роки, науковці східного Ірану засновували школи, де розвивали та викладали відповідну сунітську відповідь, і це вчення провідники сельджуків рішуче поширювали у дванадцятому сторіччі. Пам'ятки цього вчення, як-от Відродження релігійних наук аль-Газалі, де грецьку логіку застосовано до узгіднювання ісламського правництва, суфійського містициму та Мухаммадових одкровень, дотепер залишаються підвалинами сунітського мислення. Фактично сунітське відродження мало такий успіх, що дехто з шиїтів вирішив, що єдиною можливою відповіддю були вбити лідерів сунітів. Вони відійшли до гір Ірану й створили таємне товариство, серед їхніх ворогів відоме як Асасини (за легендою, назва пов'язана з тим, що агенти товариства курили гашиш, аби набути стану свідомости, потрібного для вбивства).

Вбивства не могли зупинити сунітське відродження, але так само інтелектуальний рух, попри успіх, не міг стулити докупи державу сельджуків. Без політичної організації типу тої, що королівства фатимідів запровадили в північній Африці, землі сельджуків коробилися під тиском Середньовічного теплого періоду. Час був несприятливий, бо та сама погода, що так ускладнила життя в північно-західній Азії, водночас створила додаткові можливості безконтрольним грабіжникам, торгівцям та нападникам на європейськім краю мусульманського осередку. Так само важливо, що тепліша погода принесла північній Європі довші сезони вирощування та більші врожаї, що зробило периферійні землі потенційно прибутковими. До закінчення Середньовічного теплого періоду селяни вирубали приблизно половину дерев західної Європи й зорали великі ділянки колишнього лісу.

Подібно до всіх епізодів від самого початку експансії землеробства з Горбистих Схилів, уновітнені аграрні методи потрапляли з західної до східної Європи завдяки двом процесам. Першим з них була колонізація, часто її очолювала церква, що була єдиною добре організованою інституцією в прикордонні. Як писав Ґеральд Вельський, "дай ченцям голу місцину чи дикий ліс, і по кількох роках там постануть не лише прекрасні церкви, а й людське житло навколо них"[233]. Експансія була Божою справою: згідно з вербувальною агітацією 1108 року, "язичники — це найгірші люди, але їхні землі найкращі, там є м'ясо, мед та борошно... там ви зможете врятувати свої душі [примушуючи язичників до навернення] і, якщо забажаєте, дістанете дуже добру землю, де можна буде оселитися"[234].

Часом язичники тікали; часом корилися, нерідко їхнє становище було заледве ліпшим, ніж у рабів. Але, подібно до мисливців-збирачів, що чинили опір землеробам, чи до сицилійців, що протистояли грецьким колоністам за тисячі років до того, інколи вони організовувалися й виборювали свою землю. Коли франкські та германські землероби рухалися на схід, вирубуючи дерева та розорюючи пасовиська, деякі селяни Богемії, Польщі, Угорщини й навіть далекої Руси переймали їхні методи та використовували поліпшення погоди, аби інтенсивніше господарювати на своїх землях. Їхні провідники, прийнявши християнство, переконували чи примушували їх ставати платниками податків та воювати з колоністами (та між собою).

Поширювання держав, церков та інтенсивного землеробства в Європі мало багато спільного з процесами в землеробському прикордонні на південь від Янцзи починаючи від п'ятого сторіччя, але була одна критична відмінність: не було утворено великих торгівельних потоків між новим аграрним прикордонням та давнішим міським осередком. За браком центральноєвропейського еквіваленту китайського Великого каналу просто не було дешевого шляху, що ним можна було б доправити польське зерно до великих міст, скажімо, до Палерма та Каїра. Західноєвропейські міста були ближче до кордонів та росли, але їх все ще було надто мало й вони були надто малі, отже, не забезпечували належних ринків. Замість імпортувати харчі зі східної Європи, ці західноєвропейські міста зростали здебільшого завдяки інтенсифікації місцевого виробництва та експлуатації нових енергетичних ресурсів.

Водяні млини, вже загальновідомі в мусульманському осередку, тепер поширилися християнською смугою. Кількість млинів у французькій долині Робек, наприклад, від десятого до тринадцятого сторіччя побільшала в п'ять разів, а Кадастрова книга, перепис 1086 року, свідчить, що в Англії було 5624 млини. Землероби дізналися також про переваги коней, що їли більше, ніж воли, але могли тягти плуги швидше й працювати довше. Співвідношення поступово схилялося на користь коней після 1000 року, коли з причин, що ми розглядатимемо у восьмому розділі, європейці перейняли в мусульман металеві підкови, що зменшували тертя, й замінили незграбну упряж за горло та поперек, що душила тварину, на упряж із хомутами, що вчетверо підвищувала тягову потужність коней. 1086 року серед двадцяти тягових тварин на землях англійських баронів був лише один кінь; на 1300 рік кожна п'ята тварина була конем. Маючи додаткові кінські сили (не кажучи вже про додаткові добрива), землероби могли зменшити кількість землі під паром й отримувати від своєї землі більше.

Європейські господарства далі були менш продуктивними, ніж єгипетські та китайські, проте мали дедалі більше надлишків на продаж до міст, а міста, що росли, набували нових ролей. Багато північно-західних європейців були кріпаками, за законом зобов'язаними працювати на землях лордів, що захищали їх від грабіжників (та інших лордів). Принаймні теоретично лорди були васалами королів і платили їм участю у війську важкої кавалерії, а королі завдячували своїм становищем церкві, що давала Боже благословення. Однак і лорди, і королі, і церква хотіли доступу до багатства, що тепер акумулювалося в містах, а мешканці міст за згоду віддавати його частину часто виторговували собі свободу від феодальних обов'язків.

Так само, як слабкопорядкові володарі усіх часів аж від Асирії та Чжоу, європейські королі ефективно займалися захистовим рекетом, але їхня версія була ще безладнішою, ніжу більшости попередників. Міста, аристократи, монархи та священики постійно втручалися у справи одні одних, відтак за браком реального центрального керівництва постання конфліктів було практично гарантовано. Наприклад, 1075 року папа Григорій VII проголосив своє право призначати всіх германських єпископів. Він мав на меті реформувати моральність лідерів церкви, але, позаяк єпископати контролювали величезні шматки германських земель, цей рух мав також приємний побічний ефект, бо Григорій мав дістати контроль над значною частиною ресурсної бази германців. Германський імператор Генрих IV обурився й відповів заявою, що, бувши захисником віри, він мав право усунути Григорія, що він "тепер не папа, а фальшивий чернець... Я, Генрих, Милістю Божою, разом з усіма нашими єпископами кажу тобі: Зречися! Зречися!"[235]

Замість зректися, Григорій відлучив Генриха, відкинувши германського імператора поза християнську віру. На практиці це означало, що германські феодальні лорди могли на законних підставах ігнорувати свого провідника. Відтак, нездатний вплинути на будь-що у власній землі, за рік Генрих дійшов до того, що мусив протягом трьох днів босоніж стояти на колінах у снігу перед альпійським монастирем, благаючи в папи прощення. Діставши його, він все одно почав війну з папою. Ніхто не переміг. Папа Григорій втратив загальну підтримку після того, як його найманці за несплату грошей спустошили Рим. Імператор закінчив життя під час втечі від власного сина. Теологічний диспут так і не мав розв'язку.

Європа одинадцятого сторіччя була повна такого заплутаного суперництва, але потроху люди знаходили розв'язки, що поступово робило інституції сильнішими, а їхні сфери відповідальности чіткішими. Королі дедалі більше спромагалися організовувати, мобілізовувати та оподатковувати людей на своїх територіях. Один історик назвав цей процес "формуванням утискового суспільства"[236]: королівські службовці переконували людей вважати себе частиною нації (англійської, французької тощо) означеної, на відміну від тих, ким вони не були — паріями, як-от євреї, гомосексуали, хворі на проказу та єретики. Останніх вперше було систематично позбавлено захисту та тероризовано. У перебігу цього малоприємного процесу поставали дедалі ефективніші держави.

Інші історики з більшою приємністю говорять про "епоху соборів"[237], посталих по всій Європі пам'ятників, що викликали благоговіння. У самій Франції від 1180 до 1270 року було збудовано вісімдесят соборів, п'ятсот абатств та десятки тисяч парафіяльних церков. Було видобуто понад 40 мільйонів кубічних футів каменю, більше, ніж використано на будівництві єгипетської Великої піраміди.

Наука в західній Європі занепала разом з Римською імперією і лише частково відродилася у Франції за Шарлеманя. Проте після 1000 року викладачі почали гуртуватися навколо нових соборів, започатковувати школи, подібні до шкіл незалежних муфтіїв у ісламському світі. Християни, що їхали вчитися до мусульманської Іспанії, привозили додому переклади Арістотелевих трактатів з логіки, що їх арабські придворні науковці зберігали протягом сторіч. Всі ці процеси зміцнювали християнське інтелектуальне життя, спонукали теологів думати про Бога так само складно, як теоретики аль-Мамуна в Багдаді дев'ятого сторіччя, й водночас спричиняли нові конфлікти всередині освіченої еліти.

Ніхто не ілюструє це краще за Пера Абеляра. Блискучий молодий чоловік, занурений у нове навчання, Абеляр з'явився в Парижі близько 1100 року. Мандруючи від школи до школи, він прилюдно висміював своїх педантичних вчителів, ловлячи їх у пастки Арістотелевої логіки. Чесні, але вайлуваті професори бачили занепад своїх кар'єр, якщо десь зо двадцять таких Абелярів застосують свої гострі як лезо аргументи, аби перетворити звичаї (а можливо, й долю душі кожного з них) на безладну плутанину. Страшенно задоволений собою, Абеляр заснував власну школу й швидко звабив одну зі своїх учениць, підлітка Елоїзу; вона завагітніла. Її збезчещена родина завдала удару у відповідь. "Однієї ночі я міцно спав, — сором'язливо писав Абеляр, — і вони відрізали органа, що ним я вчинив дію, яка їх обурила"[238].

Елоіза та Абеляр подалися замолювати свій сором в Божих домах і протягом двадцяти років підтримували листування, самовиправдовувальне з його боку та палюче особисте з її. Опинившися примусово на самоті, Абеляр написав "Так і ні", щось на кшталт підручника з застосовування логіки до християнських суперечливостей. Попри те, що Абелярове ім'я стало уособленням небезпек нового навчання, він примусив теоретиків християнства узгіднити авторитет Святого Письма з Арістотелевим раціоналізмом. Близько 1270 року, коли Тома Аквінський вдосконалив його теорію в своїй праці Про християнську теологію, християнське вчення вже було так само складне, як вчення сунітського відродження.

Інші європейці, на відміну від Абеляра, робили навпаки: замість приносити ідеї та інституції з мусульманського осередку до християнського краю, вони самі рухалися до мусульманського осередку. Торгівці з Венеції, Генуї та Пізи конкурували з купцями з Каїра та Палерма за прибуткову середземноморську торгівлю, купували та продавали або крали та воювали. В Іспанії мігранти з дедалі переповненішої північно-західної Європи допомогли місцевим християнам відкинути мусульман назад, і скрізь навколо Середземного моря нормани здійняли бурю грабунків та нападів.

Нормани були нащадками скандинавських язичників вікінгів, що в дев'ятому сторіччі розквітли як нападники в далекій північно-західній смузі Європи, а в десятому сторіччі спрогресували до більших форм злодійства. Коли Середньовічний теплий період відкрив північноатлантичні води, вони допливли на своїх довгих кораблях до Ісландії, Ґренландії й навіть до Вінлан-ду в Північній Америці. Вони солідно влаштувалися в Ірландії та Британії, а в північній Франції їхній провідник Ролло 912 року прийняв християнство й став справжнім королем (у теперішній Нормандії).

Нормани залишили багато невизначеного щодо деталей віри, 931 року на похороні Ролла принесли в жертву сто бранців, але їхня рухливість зробила їх бажаними найманцями навіть в далекому Константинополі. Найняті 1016 року воювати за обидві сторони у нескінченних війнах за південну Італію, норманські банди далі викраювали власну державу. 1061 року вони натисли на Сицилію й розв'язали майже геноцидну війну проти тамтешніх мусульман. Якщо ви відвідаєте Сицилію в наш час, вас сильно вразить єдиний пам'ятник, що залишився після двох сторіч ісламського врядування, коли острів був середземноморським дивом.

Нормани не мали якоїсь особливої ворожости до ісламу; до християн вони ставилися так само погано. Один італійський письменник назвав їх "дикунською, варварською, лютою расою з нелюдською вдачею"[239], а Анна Комніна, візантійська принцеса, була нажахана ще більше. Вона писала, що "де б не відбувалася битва чи війна, нормани зриваються з прив'язі й ніщо не може їх зупинити. Не лише вояки, а й їхні лідери нестримно кидаються на ворожі шереги"[240].

Візантія дізналася про норманів у дуже тяжкий спосіб. У дев'ятому та десятому сторіччях, коли мусульмани взялися воювати між собою, візантійці дещо відновили свою потужність і 975 року візантійське військо навіть підійшло на відстань прямого бачення до Єрусалима (вони не змогли взяти священне місто, але забрали Ісусові сандалі та волосся Йоана Христителя). Але протягом сторіччя візантійці потрапили в небезпечну залежність від норманських найманців, чия ненадійність (за всієї своєї лютости вони регулярно тікали) 1071 року зіграла свою роль у катастрофічній поразці від турків. По двадцятьох роках, коли Константинополь був у турецькій облозі, візантійський імператор написав Папі Римському, очевидно, у сподіванні дістати допомогу й найняти ще вояків. Однак Папа мав інші ідеї. Намагаючися зміцнити своє власне становище в боротьбі з європейськими королями, він 1095 року зібрав нараду й висловив ідею хрестового походу — експедиції, що мала вибити турків з Єрусалима.

Ідея Папи та візантійців викликала неймовірний ентузіязм. Десятки тисяч селян вирушили на схід, по дорозі грабуючи центральну Європу та вбиваючи євреїв. Лише небагато з них дісталися Анатолії, де їх повбивали турки. Ніхто не дістався Святої Землі, хіба що як раби.

Більше користи було від трьох армій французьких та норманських лицарів та ґенуйських торгівців, що їх підтримували. Вони зійшлися в Єрусалимі 1099 року. Час був найкращий: сельджуки були надто зайняті війною між собою, аби чинити сильний опір, відтак після неймовірних подвигів і бравади хрестоносці пробили стіни священного міста. Протягом дванадцяти годин вони грабували та вбивали у масштабах, що шокували навіть норманів, що були серед них. Вони спалювали євреїв живими та розтинали мусульман на частини (хоча, принаймні, єврейська жінка завважила, що християни не наслідували турків і не ґвалтували своїх жертв, перш ніж вбити). Нарешті, у сутінках, завойовники через калюжі крови рушили дякувати Богові до Храму Гробу Господнього.

Хоч яке було видовище, цей прямий напад на осередок ісламові нічим серйозно не загрожував. Християнське королівство Єрусалима постійно відкочувалося назад, аж поки 1187 року мусульмани не повернули собі місто. Були наступні хрестові походи, здебільшого невдалі. 1204 року учасники четвертого походу, не маючи змоги орендувати кораблі, закінчили тим, що найнялися як робоча сила до венеційських фінансистів і замість Єрусалима спустошили Константинополь. Після такої ганьби не відродилися ані Візантійська імперія, ані хрестові походи.

Під тиском Середньовічного теплого періоду мінялися обриси Заходу Мусульманські землі залишилися осередком, але стагнація в південно-західній Азії спричинила зсув центру тяжіння ісламу до Середземномор'я, і навіть в межах Середземномор'я були свої переможці та невдахи. Єгипет став дорогоцінним каменем у ісламській короні, Візантія, остання римська реліквія, зазнала остаточного занепаду, а найшвидше розвивався грубий, відсталий північний захід.

Темні сатанинські млини

східному осередку справи навряд чи могли йти краще. Імперія Тан 907 року розпалася, але вже 960 року Китай знову був єдиний. Тай-цзу, перший імператор нової династії Сун, був суворим вояком і водночас бачив, що, завдяки кількасотрічному зростанню економічних та культурних зв'язків між китайськими регіонами, багато представників еліти відчували, що Китай має бути однією імперією. Він зробив висновок, що за належних умов вони волітимуть не воювати з ним, а приєднатися до нього. Коли потрібна була сила, він її застосовував, але, на відміну від попередніх спроб об'єднати осередок, більшість держав підкорилися мирно й погодилися на панування Сун.

Тай-цзу розумів також, що більшість попередніх династій впали через командирів війська, тому він їх просто позбувся. Запросивши на бенкет воєначальників, що посадили його на трон, він, згідно з офіційною історією, "розчинив владу вояків у келиху вина"[241]. Прилюдно привітавши генералів із досягненням відставки (що було для них новиною), він їх звільнив. Хоч як це дивно, безкровний заколот Тай-цзу був вдалим, і відтоді, якщо поставала потреба мобілізувати армію, він командував нею сам.

Перехід від військового до цивільного уряду дав блискучий спосіб задовольнити загальне прагнення миру та єдности. Єдиною вадою було те, що Китай мав ворогів, зокрема дві напівкочівні групи, киданів та тангутів, що збудували імперії поза північним кордоном Китаю (рис. 7.7). Їх неможливо було розчинити в вині, тому, втративши армію й ледве відвернувши захоплення імператора в полон, Сун повернулися до давньої політики купувати мир за подарунки.

Певною мірою це спрацювало. На відміну від сельджуків на Заході, ані кидані, ані тангути не взяли владу над східним осередком. Зворотним боком медалі було те, що Сун, так само як раніші династії, незабаром дійшла до банкрутства, бо доводилося платити за подарунки та платню гарнізонам, що реально не підтримували мир. На 1040-і роки вони утримували мільйонну армію та щомісяця купували тисячі комплектів лат та мільйони наконечників до стріл. Це було зовсім не те, чого прагнув Тай-цзу.

Деякі генерали сподівалися, що диво-зброя врятує Китай від сповзання назад до давнього протистояння зі степами. Даоїстські алхеміки близько 850 року винайшли грубий порох (за іронією долі, під час пошуків еліксиру вічного життя). Живопис, датований близько 950 року, показує людей, що порскають один в одного пороховим полум'ям з бамбукових трубок; а військовий підручник 1044 року описує "вогняне зілля", що його пакують у папір чи бамбук та вистрілюють з катапульт. Однак тодішній порох більше шумів, ніж уражав, і, хоча й лякав коней, рідко будь-кому завдавав шкоди — поки що.

За браком технологічних проривів, військовики Сун просто потребували ще грошей. Допомога прийшла з несподіваних джерел. Одним з них були китайські інтелектуали. Після того, як 755 року заколот Ань Лушаня занурив країну в хаос, багато науковців піддали сумнівові ентузіязм щодо всього чужоземного, що, на їхню думку, не дав Китаєві нічого, крім тюркських генералів та безладу. Все п'яте сторіччя від падіння Хань почало видаватися розчарованим аристократам варварською інтерлюдією, що зруйнувала китайські традиції. Головним злом серед шкідливих запозичень вони вважали буддизм.

819 року освічений джентльмен Хань Юй послав імператорові "Меморіял на кістці Будди", де висловив своє обурення масовою гістерією, що почалася, коли монастир переніс до іншого місця одну з (багатьох) кісток, що, на загальне визнання, були кістками Будди. Хань Юй писав, що "буддизм є не більше, ніж культ варварських народів"[242]. Він вважав, що "...у ті дні, коли буддизм збив з пантелику Китай, чиновники з малими здібностями та знаннями були нездатні цілком усвідомити шляхи давніх королів та потреби минулого та теперішнього й відтак не могли втілити в життя мудрість імператора та врятувати епоху від руйнації". Проте тепер була наявна видатна наука. Інтелектуали вчилися думати, малювати і, понад усе, писати так, як у стародавні часи, отже, відновлювали стародавню доброчесність і рятували націю. "Писання прози має бути носієм Шляху", — наполягав Хань, що виробив новий стиль письма, аби відтворити блиск та високу моральність давнини.

Нова дискусія щодо буддизму була суперечливою, але зручною. Буддійські монастирі нагромадили величезне багатство, і коли імператор У-цзун у 840-ві роки почав трощити буддизм (ченців позбавляли духовного сану, зачиняли монастирі, грабували скарби), фіскальні тиски, напевне, зрушили його далі, ніж наукові протести. Офіційне переслідування надало поважности думкам, подібним до висловів Ханя. Мільйони залишилися буддистами, але ще мільйони китайців, сповнених сумнівів щодо запозиченої релігії, діставали натхнення від можливости того, що простий погляд на відповіді на великі запитанння Будди — Що таке справжній я? Де моє місце у всесвіті? — заховано у їхній власній конфуційській класиці.

Неоконфуційський рух охопив освічені верстви, і в тяжку годину Китаю, під тиском киданів та тангутів, найрозумніші голови імперії, наслідуючи Конфуція, зголосилися радити володареві. Вони пропонували забути про переродження та безсмертя: все є тут-і-тепер, здійснювання походить від дії у світі. Підсумок полягає в тім, що "справжній науковець має бути першим, хто переймається турботами світу, й останнім, хто дістає від нього втіху"[243].

Неоконфуційці перетворили класичні студії на програму вдосконалювання суспільства. Вони твердили, що люди з філологічним та художнім хистом, достатнім, аби належно зрозуміти давню культуру, могли б використати давню доброчесність заради порятунку сучасного світу. Наприклад, Оуян Сю, що хлопчиком натрапив на праці Хань Юя, винайшов власний стиль "давньої прози", зробив собі ім'я як поет, історик та збирач бронзи двотисячної давнини, а потім високо піднісся щаблями імператорської служби, обстоюючи фінансові та військові реформи.

Десятки талановитих людей запропонували державі свою допомогу, але найвидатнішим був Ван Аньши, провідний знавець давнини, великий прозаїк-стиліст і прем'єр-міністр. Вороги (зокрема Оуян) називали його зношеним та гидко брудним і зрештою прирекли на заслання та неславу, але його радикальна Нова політика — стоп Нового курсу[244] та рейґаноміки одинадцятого сторіччя — дала справжнє полегшення. Ван різко скоротив податки та запровадив справедливіші методи збирання їх, чим підвищив прибутки. Він фінансував великі громадські роботи та стимулював зростання "позиками зелених паростків", позичаючи капітал землеробам та дрібним торгівцям. Він збалансував бюджет, замість дорогих професійних солдатів, ввів дешевшу міліцію. Коли консервативні адміністратори заперечували, він знаходив нових адміністраторів. Він ввів економіку, географію та право до вступних іспитів на державну службу, запровадив школи, де навчали нових дисциплін, і підвищив платню тим, хто все це втілював у життя.

Хоч які надзвичайні були досягнення неоконфуційців, вони бліднуть перед другим тогочасним стимулом розвитку, економічним вибухом, що міг би суперничати з піднесенням античного Риму. Середньовічний теплий період був сприятливим скрізь у Китаї: озерні осади, хемія сталагмітів та текстові записи — все свідчить про те, що напівпосушлива північ дістала більше дощів, чого й бажали землероби, а на вологому півдні дощів поменшало, що землеробів цього регіону теж цілком задовольняло. На 1100 рік населення Китаю зросло до приблизно 100 мільйонів.

До 1100 року всі тридцять сім різновидів рису, згаданих в книжці шостого сторіччя Основні методи для звичайних людей, поступилися місцем різновидам з вищою врожайністю й землероби регулярно витискали по три врожаї щорічно зі своїх зрошуваних та угноюваних полів, де рис чергували з пшеницею. Розширювана мережа доріг — часто викладених каменем у містах і інколи цеглою навіть у сільській місцевості — полегшувала доправляння врожаю до портів, а водний транспорт досконалішав ще швидше. Китайські кораблебудівники перебирали найкращі здобутки перських, арабських та південно-східноазійських кораблів, будували великі океанічні джонки з водонепроникними відсіками, чотирма чи навіть сімома щоглами та екіпажем до тисячи людей. Кошти за перевезення кораблями впали, й торгівці організовували великомасштабну торгівлю. Згідно з письменником дванадцятого сторіччя,

Майже таку вагу, як кораблі, мали транспортні брокери, посередники, Що купували та складували вантажі, робили позики та швидко повертали кораблі. На все це потрібна була готівка, й зі зростанням економіки уряд намагався карбувати достатню кількість бронзових монет. Героїчні зусилля знайти нові джерела міді (і менш героїчні спроби знижувати їхню якість додаванням плюмбію) підштовхнули їхній вихід від 300 мільйонів монет 983 року до 1,83 мільярда 1007 року але попит все одно перевищував пропозицію.

Ситуацію врятували жадоба та лінощі. У дев'ятому сторіччі, коли торгівля чаєм переживала бум, а державний нагляд за торгівлею занепадав, дилери з Сичуані започаткували в Чанані офіси, де монети, отримані за чай, можна було поміняти на "летючі гроші", паперові кредитні чеки. По поверненні до Сичуані дилери могли поміняти ці чеки на готівку в головному офісі компанії. Позаяк кишеня летючих грошей коштувала сорок кишень бронзових монет, переваги були очевидні й незабаром торгівці почали на свій розсуд використовувати чеки замість грошей. Вони винайшли довірчі гроші, жетони, чия вартість залежала радше від довіри, ніж від вмісту металу. 1024 року держава зробила наступний логічний крок, надрукувала паперові банкноти, й невдовзі випуск паперових грошей перевищив випуск монет[246].

Коли паперові гроші та кредит проникли у сільську місцевість та спростили купівлю та продаж, дедалі більше селян вирощували те, що було найкраще на їхній землі, продавали за готівку та купували те, що не могли виробити так легко.

Звичайно, міські ринки були значно більші й могли залучати постачальників з половини континенту. Торгівці південно-східної Азії пов'язали порт Цюаньчжоу з індонезійськими Островами прянощів і скарбами Індійського океану, імпорт звідти потрапляв до кожного міста імперії. Аби платити за них, родинні майстерні виробляли шовки, порцеляну, лак та папір, а найуспішніші з них виростали у фабрики. Навіть селяни могли придбати речі, що раніше були розкошами, як-от книжки. У 1040-ві роки мільйони відносно дешевих книжок викочувалися з дерев'яних друкувальних пресів і прокладали собі шлях до рук навіть досить скромних покупців. Рівні грамотности були, мабуть, порівнянні з тим, що мала римська Італія за тисячу років до того.

Однак найважливіші зміни стосувалися текстилю та вугілля, саме тих сфер діяльности, що в вісімнадцятому сторіччі нададуть руху британській промисловій революції. Текстильники одинадцятого сторіччя винайшли педальний шовконавивальний верстат, а 1313 року науковець Ван Чжень у Трактаті про землеробство описав велику прядильну машину, пристосовану до використання сили тварин чи води. Згідно з Ваном, вона була "у кілька разів дешевша, ніж жінки, що їх вона заступила"[247], і її "використовували в усіх частинах північного Китаю, де виробляли прядиво".

Історик економіки Марк Елвін порівняв кресленики французького льонопрядильного верстата вісімнадцятого сторіччя з Вановою конструкцією й мусив зробити висновок, що "подібність до верстата Ван Чженя так впадає в очі, що майже неможливо не припустити, що походження машини цілковито китайське"[248]. Ванова машина була менш продуктивна за французьку, але, як каже Елвін, "якби поступ, що вона репрезентує, тривав трохи довше, то середньовічний Китай міг би мати справжню промислову революцію в виробництві текстилю на чотириста років раніше, ніж Захід".

Статистики текстильного виробництва та цін епохи Сун ми не маємо, тому не можемо легко перевірити цю теорію, але маємо інформацію про інші галузі. Податкові декларації дають змогу припустити, що випуск заліза від 800 до 1078 року побільшав у шість разів, до приблизно 125 000 тонн — це майже стільки, скільки вся Європа вироблятиме 1700 року[249].

Виробництво металу зосереджувалося навколо головного ринку, мільйонного міста Кайфина, де (крім усього іншого) з металу робили незліченну кількість зброї на потреби війська. Обраний за столицю завдяки зручному розташованню біля Великого каналу, Кайфин був робочим містом. Йому бракувало історії, трисмугових бульварів та привітних палаців давніших столиць, він не надихав на творення величної поезії, але в одинадцятому сторіччі виріс у багатолюдний, хаотичний та сповнений життя метрополіс. У галасливих барах до світанку подавали вино[250], п'ятдесят театрів збирали тисячні авдиторії, крамниці вдерлися навіть до єдиного в місті парадного проспекту. А поза стінами вдень та вночі горів вогонь у ливарнях, темні сатанинські млини вихлипували вогонь та дим, засмоктували десятки тисяч дерев, аби витопити з руди залізо, — так багато дерев, що виробники металу купували цілі горби та вирубували на них дерева, чим робили ціну деревного вугілля недосяжною для звичайних домовласників. У паливних бунтах 1013 року було розтоптано сотні замерзлих кайфинців.

Кайфин явно наближався до екологічної горловини. У північному Китаї просто було недостатньо деревини, аби нагодувати та зігріти мільйони тіл та ще й підтримувати постійну роботу ливарень, що давали тисячі тонн заліза. Залишалися два шляхи: люди та/чи промисловість мали піти кудись в інші місця, або хтось мав знайти нове джерело палива.

Номо sapiens завжди жили за рахунок використання рослин та тварин на харчі, вбрання, паливо та житло. Протягом сторіч люди ставали дедалі ефективнішими паразитами. Наприклад, підданці імперій Хань та Римської у перших сторіччях нової ери споживали у сім чи вісім разів більше енергії на людину, ніж їхні предки у льодовиковий період, за чотирнадцять тисяч років до того[251]. Люди цих імперій навчилися також примушувати вітри та хвилі рухати свої кораблі, виходити поза межі того, що могли дати рослини та тварини, та використовувати енергію води у млинах. Однак холодні замерзлі кайфинці, що бунтували 1013 року, все ще харчувалися здебільшого іншими організмами, й у Великому ланцюгу енергії стояли ненабагато вище, ніж мисливці-збирачі кам'яного віку.

Протягом кількох десятиріч ситуація почала мінятися, а кайфинські металісти мимоволі ставали революціонерами. За тисячу років до того, у часи династії Хань, деякі китайці експериментували з вугіллям та газом, але тоді ці джерела енергії не мали очевидного застосунку. Лише тепер, коли ненажерливі кузні змагалися за паливо з домашніми вогнищами та хатніми потребами, промисловці рішуче штовхнули двері між старою органічною економікою та новим світом викопного палива. Кайфин розташований поблизу двох найбільших вугільних родовищ Китаю (рис. 7.7), куди легко було доступитися через Хуанхе. Отже, не треба було геніїв, досить було жадоби, відчаю та спроб і помилок, аби навчитися використовувати на потреби витоплювання заліза з руди викопне вугілля замість деревного. Потрібні були також капітал та праця на те, аби знаходити, викопувати та перевозити вугілля, і це дає можливе пояснення того, чому вперед вийшли бізнесовці (що мали ресурси), а не домовласники (що їх не мали).

Вугілля та залізо стартували разом. Добре задокументована кузня в Ці-цуньчжені мала три тисячі робітників, що щорічно закидали лопатами до пічок 35 000 тонн руди та 42 000 тонн вугілля й отримували на виході 14 000 тонн залізних виливків. На 1050 рік видобували вже так багато вугілля, що домовласники теж почали його використовувати. 1098 року, коли уряд ревізував допомогу незаможним, чиновники не потурбувалися згадати про якесь інше паливо, крім вугілля. Від 1102 до 1106 року в Кайфині було відкрито двадцять нових вугільних ринків.

Натоді суспільний розвиток Сходу піднісся до найвищої точки, що досяг Захід за тисячу років до того. Захід, поділений між мусульманським осередком та християнською периферією, тепер далеко відстав і не міг досягти цього рівня аж до вісімнадцятого сторіччя, епохи британської промислової революції. Все вказувало на те, що поміж закіптюжених стін Кайфина закипала китайська промислова революція, що мала перетворити лідерування Сходу в суспільному розвитку на східне панування в світі. Видавалося, що історія рухалася стежкою, що мала привести Альберта до Пекіна, а не Ауті до Балморалу.

Три важливі речі

арко Поло був у захваті від усього, пов'язаного з Китаєм. Китайські палаци були найкращі в світі, китайські володарі були найбагатші. По китайських ріках ходило більше кораблів, ніж по водах цілого християнського світу, і несли вони до міст харчів більше, ніж можна було з'їсти за європейськими уявленнями. І яка то була їжа, така ніжна, що європейцеві важко було в то повірити. Китайські дівчата були надзвичайні своєю скромністю та зовнішністю. Китайські жінки були янголами; чужинці, що пізнали гостинність куртизанок з Ханчжоу, ніколи їх не забудуть. Але найдивовижнішою була китайська торгівля. "Я можу вам сказати цілком щиро, — казав Марко, — що бізнес... досяг такого колосального масштабу, що, почувши про це, ніхто не може повірити, поки не побачить на власні очі"[252].

Виявилося, що це справді проблема. Коли Марко 1295 року повернувся до Венеції, багато з тих, хто проштовхувався крізь натовп охочих послухати його оповіді, насправді йому не вірили[253]. Але попри деякі випадкові дивовижі, як-от перлини вагою десять фунтів, виклад Марка цілком згідний із тим, що ми бачимо на рисунку 8.1. Коли він був у Китаї, китайський суспільний розвиток був далеко попереду західного.

Однак, коли Марко відкривав для себе дедалі більше східних дивовиж, він не знав про три важливі речі. По-перше, лідерування Сходу меншало, від майже дванадцятибалового індексу суспільного розвитку 1100 року до менш ніж шістьох балів 1500 року. По-друге, не пройшов сценарій, накреслений наприкінці сьомого розділу а саме що східні металісти та млинарі вивільнять енергію викопного палива та започаткують промислову революцію. Марко захоплювався "чорним каменем", що горів у китайських хатніх вогнищах, але так само він захоплювався китайською жирною рибою та напівпрозорою порцеляною. Земля, що він описував, попри всі свої принади залишалася традиційною економікою. І по-третє, сам той факт, що Марко взагалі там був, був ознакою майбутніх змін. Європейці перебували в русі. 1492 року інший італієць, Христофор Колумб, пристав до суходолу в Америках, хай навіть до самої смерти вірив, що дістався Китаю. 1513 року кузен Колумба Рафаель Перестрело виправить родинну помилку й стане першим європейцем, що насправді доплив до Китаю.

Між Колумбовим виходом на берег та відновленням лідерування Заходу мало минути ще три сторіччя. Тривалий період, охоплений у цьому розділі, не був кінцем доби Сходу. Він не був навіть початком кінця. Але, поза сумнівом, це був кінець початку.

Нащадки сатани

айфин, 9 січня 1127 року. Міські стіни здригалися під ударами стінобитних таранів та вибухів бомб. Ніхто не міг роздивитися, що відбувається за пеленою густого снігопаду, але китайські захисники фортечних стін гатили величезними залізними снарядами з велетенських катапульт та розпорскували в темряву запалений порох, сподіваючися вцілити у рипливі облогові вежі, що насувалися на місто. Три тисячі вояків з імперії чжурчженів, нової загрози китайським північним кордонам, загинули на стінах під час першого нападу. Дехто згорів, інших вбито камінням, багато кого поцілено стрілами, проте нападники зібрали своїх мертвих та перегрупувалися. Бувало й гірше.

Із внутрішнього боку стін загинуло не більше ста вояків, але захисників збентежили навіть такі втрати. Офіцери десь зникли, поширювалися чутки, і надто скоро за шелестінням снігу знов почулося торохтіння облогових веж та смертоносний свист стріл. Ми не знаємо достеменно, як саме почалася паніка, але раптом зі стін поринув потік з десятків тисяч людей, що розпачливо намагалися втекти. Ворог був усередині, він грабував, палив, ґвалтував та вбивав. Багато палацових жінок втопилися, аби не зазнати очевидної долі, а імператор просто чекав, поки його заберуть у неволю.

Падіння Кайфина було самозаподіяною раною. Попри економічний бум одинадцятого сторіччя, нескінченні війни династії Сун з киданями на північному прикордонні постійно випомповували фінансові ресурси, а імператори постійно шукали коштів, аби оплачувати рахунки. Отже, коли 1115 року "дикі чжурчжені" з Маньчжурії запропонували допомогу у війні проти киданів, імператор Хуей-цзун радо пристав на цю пропозицію (рис. 8.2). Імператора мав би стурбувати той факт, що лише за двадцять років чжурчжені перетворилися з землеробів з глухих лісів на войовничих кавалеристів, але не стурбував. Хуей-цзун був тонким знавцем музики, видатним художником та геніяльним каліграфом, але не державним діячем, а його радники здебільшого віддавали палацовій політиці перевагу над поглядом в обличчя реальним фактам. Підтримавши чжурчженів, Хуей-цзун створив монстра, що проковтнув спочатку киданів, а потім самого Хуей-цзуна. Він проковтнув би й розпачливі рештки двору Сун, якби ті не втекли на кораблях. Лише 1141 року усталилося прикордоння між чжурчженями, що тепер панували в північному Китаї, та сильно зменшеною державою Сун зі столицею в Ханчжоу[254].

Падіння Кайфина та спричинена ним руйнація торгівлі між північчю та півднем призвели до того, що у дванадцятому сторіччі показники суспільного розвитку майже не зростали. Але попри застій розвиток не занепав; Кайфин швидко відродився після спустошення, навіть на певний час став столицею чжурчженів, а Ханчжоу виріс у метрополіс, що справив таке сильне враження на Марка Поло. Вугільні родовища південного Китаю були менш багаті, ніж на півночі, проте теж чималі, а промисловці дванадцятого сторіччя навчилися використовувати в виробництві заліза дешевше та забрудненіше вугілля й навіть видобувати з забруднених побічних продуктів мідь. Торгівля, паперові гроші, видобування викопного палива та виробництво побутових товарів далі зростали. 1200 року китайський промисловий зліт видавався так само можливим, як за сто років до того.

Ситуацію різко змінив несамовитий молодий степовик на ім'я Темучин. Він народився 1162 року в Монголії в цілком розламаній родині. Його батько Єсугей викрав Оелун, матір Темучина, від її першого нареченого, запліднив її й назвав новонароджену дитину іменем чоловіка, що його вбив. Темучинові батьки так мало ним переймалися, що одного разу полишили табір, забувши його забрати, і повернулися лише через рік. Після того, як восьмирічного Темучина одружили, Єсугея було вбито (можливо, не передчасно), а тоді його одноплемінники вигнали Оелун, вкрали її худобу й полишили її голодувати. Темучин поквапився додому і підтримував Оелун, полюючи на щурів. До того ж він вбив свого старшого однокровного брата, що, за племінним законом, мав право одружитися з Оелун. Потім Темучина продали в рабство, і на той час, коли він втік, його наречену викрали й вона носила дитину іншого чоловіка. Темучин вбив крадіїв та повернув її назад.

Темучин був твердий чоловік, недарма він отримав від монголів титула Чингізхан ("Безстрашний провідник") і став одним з найбільших завойовників у всій історії. Не треба бути психіятром, аби зрозуміти, що на його шлях до влади чимало вплинув ранній родинний досвід — полювання на однокровного брата Джамуху, що закінчилося його вбивством[254], перетворення монгольського способу ведення війни всупереч вимогам кровних родичів та небажання підтримувати в суперечках своїх лайливих пияків-синів).

У певному сенсі за дві тисячі років у степах відбулося небагато змін. Так само, як багатьох завойовників до нього, Чингізхана рухав частково страх (Китаю), а частково жадоба (до китайського багатства). Саме ці мотиви штовхнули його напасти на королівство чжурчженів у північному Китаї й використати здобич на хабарі іншим монгольським провідникам, аби ті пішли з ним. Однак де в чому іншому змінилося багато що, і навіть хан не міг подолати історичний закон, згідно з яким неможливо двічі увійти в ту саму річку. Протягом півтисячоліття осілі китайці, мусульмани та християни просували до степів міста, іригацію та орні землі. Землероби забирали в кочівників землю, а кочівники діставали від землеробів знання про зброю та способи осілого життя.

Як виявилося, кочівники дістали від цієї оборудки більше користи. Знов почали грати свою роль переваги відсталости, й Чингізхан, найблискучіший з усіх лідерів кочівників, навчився так добре залучати до своєї кавалерії міських інженерів, що міг подолати будь-які фортифікаційні споруди так само легко, як перемогти будь-яку армію. До смерти 1227 року він пробив собі шлях від Тихого океану до Волґи (рис. 8.3), змітаючи, згідно з оповіддю перського самовидця, будь-які перешкоди, "наче написані рядки з паперу"[255] Після проходу монголів "ті господи стали житлом сов та воронів; в тих місцях сипухи перегукуються між собою, в тих залах стогнуть вітри".

Чингізхан і без індексу суспільного розвитку знав, що Китай був золотою жилою для грабунку. Наскільки можна судити, він мав намір вкрасти все, зігнати селян з землі та перетворити весь північний Китай на зимові пасовища для своїх міцних степових коней. 1215 року він зруйнував понад дев'яносто міст, а Пекін палив понад місяць. Однак 1227 року, після його смерти, гору взяли мудріші (китайські) радники й наполягли на тім, що можна дістати більше, якщо залишити селян на місці та обкласти їх податками.

Незабаром постала нагода випробувати нову політику. Той факт, що союз Хуей-цзуна з чжурчженями проти киданів закінчився тим, що чжурчжені захопили Кайфин і полонили імператора, не завадив новому володареві Сун запропонувати монголам укласти такий самий союз проти чжурчженів. Наслідок був ще гірший: монголи проковтнули імперію чжурчженів і поставили китайське військо на межу розпаду.

У 1230-і роки імперію Сун врятували від падіння лише особливості монгольської політики. Коли 1227 року Чингізхан помер, його син Угедей заступив його в ролі Великого хана, але Чингізові онуки негайно почали маневри, аби побачити, хто заступить Угедея. Дехто з них побоювався, що, якщо Угедеєві дозволити завоювати Китай, в його руках буде надто багато влади й його син матиме переваги в боротьбі за наступництво. Ці міркування спонукали молодших монгольських провідників підтримати, замість цього, навальний похід на далекий захід. 1237 року вони пішли своїм шляхом і основні монгольські орди різко повернули на захід.

Європейці буквально не знали, що на них впало. З погляду Метью Паризького, автора англійських хронік, нападники були цілковитою загадкою. "Ніколи,— казав він, — не було до них якогось доступу і самі вони не з'являлися, аби через взаємні стосунки можна було дістати якісь знання про їхні звичаї чи людей"[256]. Неправильно зрозумівши назву татари (одне з імен монголів) як посилання на Тартар, давньогрецьку назву пекла, Метью питав, чи не були вони "величезною ордою огидних нащадків Сатани". Чи, міркував він, може, вони були втраченими колінами Ізраїлевими, що нарешті верталися додому. Попри визнання того, що монголи не знали гебрайської мови і, здається, нічого не чули про Закон Мойсея, Метью вирішив, що це має бути саме так: заблукавши перед тим, як Мойсей отримав Десять Заповідей, саме юдеї

Деякі християни дійшли висновку, що логічним захистом від загублених племен Ізраїлевих було вбивати місцевих євреїв, але це, як можна було очікувати, нічого не дало. Монголи здолали військо германських та угорських лицарів і пробилися аж до Відня. Але тоді — так само несподівано, як коли полишали Китай — вони пішли, повернувши своїх коней назад і погнавши бранців до внутрішньої Азії. Єдиною метою європейського походу було вплинути на наслідування ханської влади, і 11 грудня 1241 року, щойно Угедей помер, Європа раптом втратила будь-яке значення.

Коли монголи знову подивилися на захід, вони розважливо обрали багатшу ціль — мусульманський осередок. 1258 року на те, аби пробити стіни Багдада, пішло два тижні. Монголи на три дні залишили останнього халіфа без харчів та води, потім кинули його на купу золота й наказали його їсти. Коли він не став цього робити, його та його спадкоємців загорнули в килими й затоптали до смерти[258].

1260 року єгипетська армія нарешті зупинила монголів на берегах Ґалілейського моря, але на той час їхня несамовитість поставила печатку на двох сторіччях економічного спаду в старих мусульманських землях Ірану, Іраку та Сирії. Однак найбільший вплив монголів на Заході полягав у тім, чого вони не зробили. Вони не спустошили Каїр, тому він залишився найбільшим і найбагатшим містом Заходу. Вони не напали на західну Європу, тому Венеція та Генуя залишилися найбільшими комерційними центрами Заходу. Розвиток впав у старому мусульманському осередку але далі зростав у Єгипті та Італії, й на 1270-і роки, коли Марко Поло вирушив до Китаю, західний осередок рішуче зсунувся до середземноморських земель, що не зазнали монгольських нападів.

Монголи навмисне відмовилися від західних війн, коли помер ще один хан і його наступник Хубілай, що дістав безсмертя завдяки спричиненому зіллям маренню англійського поета Колриджа щодо його палацу в Шанду[259] ("Це сонячне склепіння! Ці крижані печери!"[260]), нарешті вирішив покінчити з Китаєм. Це була найтяжча й найруйнівніша війна з усіх, що вели монголи. Перш ніж було подолано опір китайців, довелося п'ять років тримати в облозі велику фортецю Сянян, і на 1279 рік, коли Хубілай переслідував до моря останнього імператора Сун, дитину, складна інфраструктура, що привела Китай на грань промислової революції, розліталася на друзки. Почалося вільне падання суспільного розвитку Сходу.

Безперечно, свою роль зіграли й природні лиха. Після відродження спустошеного нападом чжурчженів Кайфина справжній його занепад почався, коли ріка Хуанхе 1194 року прорвала дамби та зруйнувала канали, що живили місто, несли до нього вугілля й забирали його вироби. Хуанхе затоплювала все навколо багато разів до того. Тепер велика відмінність полягала в тім, що монгольська руйнація підсилила жорстокість природи. У 1230-і роки слідом за монгольським військом ішли голод та епідемії, що забрали життя понад мільйона людей навколо Кайфина і, мабуть, ще більше в Сичуані. У 1270-і роки врожай смерти був ще гіршим. Загалом чотири апокаліптичні вершники, що тинялися Китаєм у тринадцятому сторіччі, — міграція, занепад держав, голод та хвороби — зменшили населення приблизно на чверть. Попри захват Марка Поло, близько 1290 року Китай вже полишив шлях до промислового злету. Фактично, розрив між Сходом та Заходом почав закриватися.

Зброя, мікроби та чавун

опередні спади східного суспільного розвитку від першого до четвертого сторіччя нової ери були частиною загальноєвразійського парадоксу. Різке зростання суспільного розвитку у першому тисячолітті до нової ери ефективно скоротило відстань між осередками, й жменька мандрівників, торгівців та грабіжників створила перетинні зони контакту через степи та Індійський океан. Старосвітовий обмін був наслідком піднесення розвитку й водночас створив сили, що розвиткові заважали, а коли західний осередок не зміг пробитися крізь тверду стелю навколо сорока трьох балів, апокаліптичні вершники потягли обидва осередки донизу.

На дев'яте сторіччя східний розвиток достатньо відродився, аби започаткувати другий старосвітовий обмін. Торгівці, місіонери та мігранти перетинали степи та Індійський океан і знову будували перетинні зони контакту (рис. 8.4). У часи дитинства Чингізхана торгівці перевозили не лише предмети розкоші на кшталт спецій чи шовку, вони возили через Індійський океан харчі в кількостях, яким могли б позаздрити римляни, і скрізь, від Ормуза на берегах Перської затоки до Меджепегіта на Яві, розквітали космополітичні торгівельні міста.

Монгольське завоювання степів принесло стабільність до другої східно-західної артерії, і хан Угедей, що прагнув зробити новозбудовану столицю Каракорум справжнім імперським метрополісом, за оповідями, приваблював туди торгівців доплатою 10 відсотків понад будь-яку ціну їхніх товарів. Перський науковець Рашид аль-Дин описував, як він щодня по обіді сидів у кріслі біля свого двору й роздивлявся купи будь-яких товарів, що можна було знайти в цілому світі.[261]

Разом з торгівцями йшли священики, приваблені м'яким ставленням монголів до релігії. "Бог дав руці різні пальці, — казав християнам наступник Угедея, — і так само він дав людям різні шляхи". Хан, що зацікавився цими шляхами, 1254 року вирішив влаштувати прилюдну дискусію буддистів, мусульман та християн. Таке могло відбутися лише в Каракорумі.

Послухати освічених докторів зібрався величезний натовп, проте експеримент виявився невдалим. Згідно з монгольською традицією, диспутантам у перервах між дебатами подавали перешуміле кобиляче молоко, і з плином часу їхні аргументи втрачали чіткість. Алкоголь затупив діялектичну майстерність християн, і вони почали співати псалми. Мусульмани відповіли декламацією віршів з Корану, а буддисти заглибилися в мовчазне споглядання. Зрештою християни та мусульмани, надто упиті, аби продовжувати, наслідували їхній приклад.

Попри провал міжконфесійного диспуту європейці приїздили далі. Мусульманські торгівці везли східні товари до Кафи в Криму, там продавали їх італійцям, а ті не лише перепродували їх північноєвропейцям (китайський шовк вперше з'явився на французьких ринках 1257 року), а й простежували товари аж до джерела. Дядьки Марка Поло вирушили з Кафи 1260 року й не зупинялися, аж поки не дісталися Пекіна. 1274 року вони здійснили другу подорож, цього разу взявши з собою молодого Марка. За ними йшли місіонери, і 1305 року християнський чернець, що щойно прибув до Пекіна, міг хвалитися, що подорож степом забирає менше часу й безпечніша, ніж морський маршрут.

Перший старосвітовий обмін натягнув кілька тонюсіньких, з павучинку, ниток між кінцями Євразії, а другий створив ціле павутиння з багатьма людьми, що через нього рухалися. Відтак сторіччя, наступні за 1100 роком, були справжньою ерою передавання технологій. Користь від цього майже цілковито мав відсталий Захід. Речі, на позір такі простенькі, як тачка, винайдена в Китаї близько першого сторіччя нової ери, потрапили до Європи лише близько 1250 року, а хомути, використовувані в Китаї від п'ятого сторіччя нової ери, досталися туди приблизно в той самий час.

Значно важливішим технологічним запозиченням було дешеве чавунне знаряддя. Воно з'явилося в Китаї у шостому сторіччі до нової ери й було загальновживаним у першому. Араби знали про чавун раніше одинадцятого сторіччя нової ери, але європейці не знали до 1380 року. Якщо ви коли-небудь намагалися перекидати землю без залізного кайла чи лопати, ви відчуєте відмінність. Коли я був випускником і працював на розкопках у Греції, загубився ключ від нашого складу й ми почали копати без залізного знаряддя. Ґрунт видається надзвичайно твердим і важким, коли ви працюєте з ним так, як європеєць до 1380 року. Я можу впевнено засвідчити, що другий старосвітовий обмін зреволюціював енергоздобуток Заходу.

А також інформаційні технології. Спочатку, 105 року н. е., китайські майстри зробили папір з кори шовковиці, а на 700 рік загальновживаним був папір з деревини. Араби дізналися про папір близько 750 року (за чутками, коли захопили китайських виробників паперу в центральній Азії), італійці почали його купувати в арабів десь після 1150 року, а робити свій власний почали 1276 року. На той час китайські видавці вже протягом п'яти сторіч використовували викарбувані дерев'яні блоки на друкування книжок і протягом двох сторіч користувалися рухомим друком. Європейці запозичили чи перевинайшли дерев'яні блоки лише близько 1375 року, а рухомий друк — близько 1430. Китайські та індійські новації у оснащуванні кораблів та стернуванні рухалися на захід наприкінці дванадцятого сторіччя, проходячи у Середземномор'ї через арабські руки.

Західняки переймали не лише стародавні винаходи на кшталт тачки, а й новіші досягнення. Магнетний компас, вперше згаданий в китайському тексті 1119 року, потрапив до арабів та європейців близько 1180 року, а зброя рухалася навіть швидше. В тринадцятому сторіччі, під час монгольського вторгнення до Китаю, східні ремісники навчилися швидко окиснювати порох, аби він вибухав, а не просто горів, і почали застосовувати цей підлий новий трюк, аби стріляти стрілами з бамбукових трубок. Приблизно 1288 роком задатовано найстарішу відому справжню вогнепальну зброю — знайдену в Маньчжурії бронзову трубку завдовжки в фут, що могла стріляти плюмбієвими кулями. Року 1326-го, заледве на одне покоління пізніше, рукопис із Флоренції описує пістоля з латуні, а ілюстрації до манускрипта наступного року з Оксфорда показують дві грубих, проте непомильних гармати. Перше відоме використання гармат у арабів ненабагато пізніше, під час війни 1331 року в Іспанії. Найімовірніше, західноєвропейці дізналися про пістолі безпосередньо від монголів у степах, а потім навчили іспанських мусульман. Минуло ще одне покоління, до 1360 року, поки ця гучна нова зброя проклала собі шлях до Єгипту.

Протягом кількох наступних сторіч пістолі багато що змінили на заході, проте все одно найважливішим вмістом усіх рухів другого старосвітового обміну, так само як першого, були мікроби.[262] Арабський історик ібн Хальдун писав: "Цивілізації на Сході і на Заході зазнавали приходу нещадної чуми, що спричиняла зубожіння націй і нищила населення. Вона проковтнула й стерла з обличчя землі багато цивілізаційних здобутків". Прийшла Чорна Смерть[263].

Чума, найімовірніше, виникла у внутрішній Азії та поширилася шовковими шляхами. Один арабський науковець (що сам помер від чуми) писав, що вона з'явилася в степах близько 1331 року, й того самого року епідемія вже лютувала в середній частині долини Янцзи, вбиваючи, на загальну думку, дев'ятьох людей з десяти. Ми не можемо з'ясувати, чи це була та сама бацила, що протягом наступних двох десятиріч спустошила Євразію, але чума, згадана на монгольських могильних каменях 1338 та 1339 років, безперечно, є тією самою хворобою. 1340 року вона на кілька років зникла, потім раптово знов постала скрізь і одразу. 1345 року хвороба захопила східне узбережжя Китаю, а наступного року монгольська армія принесла чуму до Кафи в Криму[264], того самого міста, звідки сторіччям раніше дядьки Марка Пола вирушили до Пекіна.

1347 року торгівці рознесли пошесть по всіх середземноморських портах. Скрізь від Англії до Іраку з'являлися класичні симптоми бубонної чуми. За свідченням французького літописця, під пахвами чи в паху, а часто і там, і там раптово з'являлися набряки, що були непомильними ознаками смерти[265]. Легенева мутація, поширювана через кашель, була ще смертоноснішою. Поет з Дамаска пише без емоцій: "Люди випльовували кров, один чоловік був вкритий чорними пухирями й помер"[266]. Цей поет помер від чуми 1363 року.

Автори один за одним описують переповнені кладовища, де вже нема місця на нові трупи, священиків, що падають мертвими під час поховального обряду, та цілі спорожнілі села. Інший поет з Дамаска пише: "Людські душі дуже подешевшали. ...Кожна душа коштує стільки, скільки ядро"[267]. Тут вжито жахливу гру слів: слово "habbah" має два значення, "ядро зернятка" і "пустула", що є першим симптомом бубонної чуми.

На 1351 рік хвороба вбила третину чи навіть половину західняків і проклала собі дорогу від Середземномор'я до Московії, а звідти швидко дісталася Китаю. Того року хворобу принесли "зеленоокі християни"[268], що їх імператор рекрутував із внутрішньої Азії придушувати повстання. Вона вбила половину війська, а потім, до 1360 року, поверталася до Китаю щороку. Ми не можемо порахувати смертельний підсумок, але очевидно, що він був жахливий.

Не буває доброї години, коли щось на кшталт Чорної Смерти приходить до людства, але важко знайти годину гіршу, ніж 1340-ві роки. Цілющий Середньовічний теплий період підходив до кінця, наставав час, відомий в кліматології як Малий льодовиковий період. Скрізь, від Норвегії до Китаю, більшали льодовики. Данська протока, що відокремлює Ґренландію від Ісландії, після 1350 року регулярно замерзала. Північани полишали свої поселення в Ґренландії, через крижаний міст до Ісландії навідувалися полярні ведмеді, бо тепер там для них було достатньо холодно. Балтійське море замерзло 1303 року, потім 1306-го та 1307-го. У 1309-1310 роки вкрилася кригою Темза в помірній Англії. Від 1315 до 1317 року в північно-західній Європі було так багато дощів, що зерно гнило в ґрунті. Мало того (справді дивовижна подробиця), земля була такою багнистою, що лицарі не могли битися.

Меншання врожаїв та смерть близьких людей не могли не навести на думку, що Бог посилає звістку. В Китаї ендемійний бандитизм перетворився на релігійний бунт, спрямований здебільшого проти монгольських окупантів. Поки чужинський імператор тішився кораблями розваг та оргіями, лідери месіянського культу оголосили, що Будда вертається, аби виправити всі негаразди у світі й доправити всіх до раю. На 1350 рік імперія розпадалася.

Ми досить мало знаємо про події в Іраку, в старому західному осередку, де монгольські володарі були так само некомпетентні, як у Китаї, але в Єгипті та Сирії чума зміцнила іслам. Звичайно, далеко не всі купилися на офіційну версію, що чума мала на меті покарати лише невірних (для вірян смерть від неї означала прощення та мучеництво). Літописець аль-Варді, наприклад, писав: "Ми просимо Божого прощення за наші лихі нахили, чума, безперечно, є частиною його кари"[269]. А продавці магічних оберегів мали жнива. Проте найпопулярнішим відгуком були масові молитовні зібрання, процесії до могил святих людей та жорсткішання законів проти пияцтва та моральної слабкости.

Багатьом християнам ситуація видавалася ще похмурішою. Бог не лише карав їх (один італієць лементував: "Мій розум іде обертом, коли я намагаюся написати про вирок, що святе правосуддя, у своєму нескінченному милосерді, поклало людям"[270]), а й сама церква, схоже, розпадалася. 1303 року французький король наказав побити й відправити до в'язниці самого папу, а незабаром папський двір перейшов до Авіньйона у Франції, де став синонімом корупції та занепаду. Один папа навіть заборонив казати, що Ісус був незаможний. Зрештою деякі кардинали повернулися до Рима й обрали анти-папу, що сперечався з авіньйонським папою з будь-якого можливого приводу. Після 1409 року протягом кількох виснажливих років навіть троє пап фактично претендували на роль заступника Бога на землі.

Позаяк церква про них не подбала, люди взялися наводити лад самотужки. Найвигадливішими виявилися флаґеланти:

Інші віддавали перевагу традиційнішим цілющим засобам, зокрема вбивствам євреїв, навіть попри те, що (як завважив один з пап 1348 року) євреї помирали так само швидко, як християни. Але ніщо не допомагало. Під час великої чуми, спричиненої другим старосвітовим обміном, суспільний розвиток у західному осередку навколо Середземномор'я падав так само швидко, як під час чуми, принесеної першим обміном. Не дивно, що видавалося, що кінець близько.

Різні річки

сторія ніби повторювалася. У першому сторіччі нової ери західний суспільний розвиток піднісся до твердої стелі близько сорока трьох балів, здеформувався навколо неї, а тоді почався занепад, що поширився на весь Старий Світ і протривав кілька сторіч. Через одинадцять сторіч східний суспільний розвиток досяг того самого рівня й почалися такі самі катастрофи. Якби фон-Денікенові чужинці з космосу повернулися на навколоземну орбіту 1350 року, вони цілком могли дійти висновку, що людську історію замкнено в низці циклів бумів та спадів, що відбиваються від непробивної твердої стелі. Але вони б помилялися, так само як усі космонавти, що я уявляв собі досі, бо працював ще один історичний закон. Раніше я писав, що навіть Чингізхан не міг двічі увійти в ту саму річку, й так само не могли це зробити апокаліптичні вершники. Осередки, крізь які вершники рухалися під час другого старосвітового обміну, дуже сильно відрізнялися від тих, що вони спустошували від час першого.

Що найочевидніше, близько 1200 року, коли другий старосвітовий обмін був дуже інтенсивним, обидва осередки були географічно більші, ніж під час першого (рис. 8.5), і розмір мав неабияке значення. З одного боку, більші осередки спричиняли більші катастрофи: біди важко оцінювати кількісно, але чума, голод та міграції, що почалися у тринадцятому сторіччі, справді видаються навіть гіршими, ніж те, що було в другому сторіччі. Однак, з іншого боку, більший розмір осередків означав також більшу глибину амортизації ударів і більші резерви, що пришвидшують відновлення. Японія, південно-східна Азія, басейн Середземного моря та більша частина Європи в тринадцятому сторіччі не зазнали монгольської навали; Японія та південно-східна Азія у чотирнадцятому сторіччі уникли Чорної Смерти; а в серці Китаю регіон дельти Янцзи навпрочуд добре вибрався з усіх негараздів.

Економічна географія також змінилася. Близько 100 року н. е. західний осередок був багатший та розвиненіший, ніж східний; близько 1200 року все було навпаки. Саме східний осередок, а не західний тепер деформувався біля твердої стелі, і все західне видавалося карликовим порівняно зі східними комерційними мережами, особливо тими, що пов'язували південний Китай, південно-східну Азію та Індійський океан.

Зміни політичної географії підсилювали економіку. Близько 100 року н. е. торгівля в кожному осередку відбувалася здебільшого в межах однієї великої імперії; близько 1200 року вже було не так. Обидва осередки політично були складнішими, ніж у давнину, і навіть коли великі імперії після Чорної Смерти знову сконсолідували старі осередкові землі, політичні стосунки були вже інакшими. Будь-яка велика імперія мусила мати справу з кільцем менших держав, що її оточували. На Сході стосунки були здебільшого торгівельними та дипломатичними; на Заході вони були здебільшого насильницькими.

Загалом ці зміни означали, що після другого старосвітового обміну осередки відроджувалися не лише швидше, ніж після першого. Вони відроджувалися різними шляхами.

На Заході турки османи в чотирнадцятому сторіччі швидко відбудували імперію на старих землях. Османи були лише одним з десятків тюркських кланів, що осіли в Анатолії близько 1300 року після того, як монголи розтрощили давніші мусульманські королівства (рис. 8.6), але в роки Чорної Смерти вони подолали найсильніших суперників і встановили європейський передмостовий плацдарм. У 1380-і роки вони плюндрували жалюгідні рештки Візантійської імперії, а на 1396 рік так нажахали християнський світ, що розсварені папи з Рима та Авіньйона ненадовго погодилися об'єднати сили й відрядити проти них хрестовий похід.

Він закінчився провалом, але надії християн ненадовго відновилися, коли нові степові напади на мусульманський світ повів Тамерлан, провідник монголів, порівняно з яким Чингізхан видавався поміркованим. 1400 року монголи знищили Дамаск, а 1401 спустошили Багдад. За оповідями, вони використали черепи дев'яноста тисяч його мешканців як цеглини й збудували з них навколо руїн низку веж. 1402 року Тамерлан переміг османів і посадив султана в клітку де він помер від сорому та ганьби. Але на тому християнські надії скінчилися. Замість залишитися й спустошувати решту мусульманських земель, Тамерлан вирішив, що імператор далекого Китаю його образив, і завернув своїх вершників. 1405 року він помер, коли рухався на схід, аби помститися за зневагу.

Врятовані османи протягом двадцяти років повернулися до попередньої справи, але на Балканах зазнали кількох жорстких уроків. Коли 1402 року їх перемогли монголи, обидві армії билися так, як степові вояки протягом двох тисяч років, із хмарами лучників верхи на конях, що оточували й обстрілювали повільніших ворогів. Європейське військо не могло на рівних суперничати з цими ордами легких вершників. Натомість європейці вдосконалили свою новомодну зброю до такого рівня, що 1444 року угорська армія завдала османам добрячого удару. Маленькі гармати, змонтовані на зв'язаних разом візках, що утворювали рухомі форти, зупиняли турецьку кавалерію в русі. Якби угорський король не нісся верхи попереду своїх вояків і не загинув, він був би переможцем дня.

Турки вчилися швидко. Вони винайшли найкращу відповідь: купувати європейську вогнепальну зброю. Нова технологія була дорогою, але навіть найбагатші європейські держави, як-от Венеція та Генуя, були злидарями порівняно з султанами. Османи наймали італійських адміралів та облогових інженерів, вишколювали поневолених християнських хлопчиків і створювали з них елітні піхотні корпуси, вербували європейських артилеристів. Невдовзі вони знов були в русі. Починаючи 1453 року свій напад на Константинополь, все ще найбільшу фортецю на землі й головний бар'єр проти турецького панування, турки найняли найкращого візантійського артилериста, угорця. Він зробив османам залізну гармату, достатньо велику, аби кидати тисячефунтову залізну кулю, що (за свідченням літописців) гуркотіла так гучно, що в вагітних жінок ставалися викидні. Насправді гармата на другий день тріснула, а на третій чи четвертий вже була непридатною, але угорець зробив ще й меншу, практичнішу гармату, що мала успіх там, де відмовляв велетень.

Вперше й востаннє в історії стіни Константинополя не витримали. Тисячі візантійців в паніці скупчилися в Ая-Софії, що її Гібон називав "земним небом, другою твердю, херувімовою колісницею, троном слави Божої"[272]. Вони вірили пророцтву, що, коли невірні нападуть на храм, зійде янгол з мечем у руці й відновить Римську імперію. Однак янгол не прийшов, Константинополь впав. Разом з ним, за висновком Гібона, остаточно скінчилася Римська імперія[273].

Турки просувалися далі, європейські королі дедалі лютіше билися з турками та між собою, отже, почалися первісні перегони озброєнь. У 1470-і роки перед вели Франція та Бургундія, їхні зброярі виробляли гармати з товстішими стволами, формували з пороху зернини, що швидше займалися, й використовували залізні гарматні ядра замість кам'яних. В результаті постали менші, міцніші та рухливіші гармати, що зробили всю давнішу зброю застарілою. Нові гармати були досить легкими, отже, їх можна було ставити на дорогі новітні військові кораблі, що їх рухали вітрила замість весел, а гарматні порти були розташовані в корпусах так низько, що залізні ядра могли пробивати ворожі кораблі на рівні ватерлінії.

Мало хто, крім королів, міг собі дозволити мати ці технології, і повільно, але впевнено західноєвропейські монархи придбали достатню кількість нової зброї, аби настрашити лордів, незалежні міста та єпископів, чиї заплутані перетинні юрисдикції робили ранні європейські держави такими слабкими. Уздовж узбережжя Атлантики королі створили більші, сильніші держави — Францію, Іспанію та Англію, — де всім керували королівські накази й лояльности людей потребувала насамперед нація, а не розкидані аристократичні клани чи папи з Рима. А відтиснувши своїх лордів, королі могли будувати чиновництво, безпосередньо обкладати людей податками й купувати ще зброю. Звичайно, це змушувало сусідніх королів також купувати додаткову зброю й спонукало всіх добувати більше грошей.

Відсталість знов мала свої переваги, й боротьба усталено тягла західний центр тяжіння до Атлантики. Міста північної Італії вже давно були найрозвиненішими в Європі, але тепер виявилися вади передового становища: славетні міста-держави, як-от Мілан та Венеція, були надто багаті та могутні, аби їх втягти в будь-яку італійську національну державу, проте недостатньо багаті та могутні, аби самотужки протистояти справжнім національним державам, як-от Франції чи Іспанії. Автори типу Мак'явеллі тішилися з цієї свободи, але її ціна стала кришталево ясною 1494 року, коли до Італії вдерлася французька армія. Військова справа в Італії занепадала, сам Мак'явеллі визнав, що "...війни велися так мляво, що починали їх без усякого страху, продовжували без небезпеки для будь-якої сторони і завершували без шкоди"[274]. Кілька десятків новітніх французьких гармат тепер змітали все на своєму шляху. Їм знадобилося лише вісім годин, аби розтрощити великий кам'яний замок Монте Сан Джованні і вбити сімсот італійців ціною втрати десятьох французів. Італійські міста не могли змагатися з податковими прибутками великих держав, скажімо Франції. На 1500 рік західний осередок був перевпорядкований від біляатлантичного окрайка й перед вела війна.

Східний осередок, навпаки, перевпорядковувався від свого давнього центру в Китаї і перед вели насамперед комерція та дипломатія навіть попри те, що піднесення нових імперій почалося так само кровопролитно, як на Заході. Чжу Юаньчжан, засновник династії Мін, що об'єднала Китай, народився у злиднях 1328 року, коли монгольська влада розвалювалася. Його батьки — робітники-мігранти, що постійно тікали від збирачів податків, — продали чотирьох його братів та сестер, бо не могли їх прогодувати, і залишили Юаньчжана, наймолодшого, з дідусем буддистом. Старий забив хлопчикові голову месіяністичними візіями Червоних пов'язок, одного з багатьох рухів опору, що боролися проти монгольського панування. Кінець близько, казав дід, Будда незабаром повернеться з раю, аби покарати негідників. Натомість влітку 1344 року, коли сарана та посуха знущалися з країни, хвороба (цілком можливо, Чорна Смерть) забрала всю Юаньчжанову родину.

Підліток залишився в буддійському монастирі служкою, але ченці заледве могли прогодувати себе самих і послали його старцювати чи красти, аби прогодуватися. Він промандрував околицями південного Китаю три чи чотири роки й повернувся до монастиря саме тоді, коли він згорів дощенту в жахливих скаламучених громадянських війнах, що супроводжували розпад монгольського панування. Не маючи куди піти, він приєднався до інших ченців, що голодні вешталися навколо задимленої руїни.

Юаньчжан був страхітливим на вигляд молодиком — високий на зріст, негарний, з запалими щоками, поцяткованими віспинами. Але він був водночас розумний, жорсткий і (завдяки ченцям) грамотний. Коротше кажучи, чоловік того типу, що кожен бандит хоче мати в своїй банді. Приставши до банди Червоних пов'язок, що проходила поблизу, він справив враження на інших головорізів та візіонерів, одружився з донькою провідника і зрештою очолив банду.

Через десяток років болісних бійок Юаньчжан перетворив своє збіговисько зарізяк на дисципліноване військо й повиганяв з долини Янцзи інших бунтарів. Що важливо, він відмежувався від найлютіших пророцтв Червоних пов'язок і організував чиновництво, що могло дати раду імперії. У січні 1368 року він скромно відзначив своє сорокаріччя, взяв собі ім'я Хун'у ("Величезна військова сила") та проголосив постання династії Мін ("Блискучої").

Офіційні вислови Хун'у звучать так, ніби усе його доросле життя було реакцією на жахливу безпритульну нестямну юність. Він створював образ Китаю як буколічного раю стабільних мирних сіл, де доброчесні старші люди наглядали за самодостатніми землеробами, торгівці мали справу лише з товарами, що їх не виробляли на місці і, на відміну від власної родини Хун'у, ніхто не мандрував. Хун'у твердив, що дуже мало людей потребують мандрівки на понад вісім миль від хати і що за подорож без дозволу за понад тридцять п'ять миль належало карати батогами. Побоювання, що торгівля та грошова система можуть зруйнувати стабільні стосунки, привело до триразового вводження законів, що обмежували торгівлю з чужинцями до оборудок з рекомендованими урядом дилерами і навіть забороняли чужоземні парфуми, аби вони не зваблювали китайців до незаконних обмінів. До 1452 року його послідовники ще тричі поновлювали його закони й чотири рази забороняли срібні монети, аби не надто полегшувати непотрібну торгівлю.

У заповіті Хун'у написав: "Протягом тридцяти одного року я працював, аби виконати волю Неба, попри тривоги й страхи, без відпочинку навіть на один день"[275]. Однак постає питання, чи не була боротьба Хун'у великою мірою витвором його уяви. Він прагнув видаватися, на відміну від монгольських попередників, ідеальним конфуційським державцем, але насправді ніколи не забороняв торгівлю з чужоземцями. Його син Юнле навіть розширив її, невтомно ввозячи незайманих корейських дівчат для сексу (він казав, що цього потребувало його здоров'я). Але всі монархи Мін наполягали на збереженні торгівлі в офіційних руках. Вони багато разів повторювали, що це захищало (теоретично) стабільний суспільний порядок і давало чужинцям змогу показати належну повагу. Один державець пояснював: "Я не переймаюся чужоземними речами. Я приймаю їх, бо вони походять з далеких земель і свідчать про щирість далеких народів"[276]. Той факт, що "дари" (так при дворі називали закордонну торгівлю) наповнювали імперські скрині, не був вартий згадки.

Попри всі балачки, торгівля квітла. 1488 року кореєць, що врятувався після кораблетрощі, спостерігав, як у порту Ханчжоу "чужоземні кораблі стояли так густо, наче зубці в гребінці"[277]. Підводні археологи свідчать, що торгівельні кораблі ставали дедалі більшими, і те, що імператори відчували потребу так часто поновлювати закони про нелегальну торгівлю, наводить на думку, що люди їх просто ігнорували.

Комерційний бум мав далекосяжні наслідки. Селяни мали більші прибутки, родини більшали, землероби рушали зі своїх сіл відкривати нові землі чи працювати в містах. Місцеві шановані люди лагодили дороги, мости та канали після заворушень попередніх сторіч, торгівці розвозили їм харчі, і скрізь люди рушили на ринки продавати те, що вони вміли виробляти, й купувати все інше. 1487 року чиновник просто сприйняв як належне, що люди "продають зерно за готівку, потім за готівку купують вбрання, харчі та речі щоденного вжитку... по всій країні немає людей, що чинять інакше"[278].

Торгівля взаємопов'язувала збільшений східний осередок так само, як війна взаємопов'язувала держави Заходу. Населення, сільське господарство та фінанси в Японії чотирнадцятого сторіччя швидко поширювалися, а торгівля з Китаєм стабільно зростала попри обмеження Мін. Оборудки з південно-східною Азією були ще важливішими: прибутки від торгівлі забезпечували піднесення держав, як-от Меджепегіту на Яві, що домінував у торгівлі прянощами. Трони багатьох місцевих володарів почали залежати від підтримки Китаю.

Уся ця діяльність не потребувала безперервних збурень, що не давали спокою Заходові, і, крім невдалої спроби підтримати дружній режим у В'єтнамі, ранні монархи Мін обмежували свої війни степовим прикордонням. Монголи залишилися єдиною загрозою династії. Якби Тамерлан 1405 року не помер, він цілком міг би скинути Мін, а 1449 року інші монгольські клани фактично захопили імператора. Однак Мін відчували, що для степових війн вони потребували не новітньої зброї, а традиційного війська з величезним постачанням. Коли 1422 року Юнле вдерся у степи, він мав 340 000 віслюків, 117 000 возів та 235 000 тяглових тварин, що везли двадцять тисяч тонн зерна, що мало з'їсти його військо.

Юнле ходив м'яко, але носив великого дубця. 1405 року він оголосив, що відряджає послів "до різноманітних чужих країн на Західному [індійському] океані, аби вони зачитали імператорські накази та роздали нагороди"[279], вводячи комерцію в дипломатичне павутиння. А втім, разом з послами він відправив найбільший флот, що коли-небудь бачив світ. Аби його збудувати, він найняв 25 000 ремісників добудувати величезні нові доки в своїй столиці Нанкіні. Лісоруби Сичуані добирали найкращі ялини на щогли, в'язи та кедри на корпуси, дуби на румпелі, потім обчищали цілі ліси та сплавляли їх по Янцзи до кораблебудівників. Робітники будували велетенські сухі доки, завдовжки в сотні футів, аби робити великі кораблі. Жодну дрібницю не залишали поза увагою, навіть залізні цвяхи мали спеціяльні водонепроникні покриви.

Цей флот не був військовим, натомість він був призначений шокувати та застрашувати. Його осердям були найбільші дерев'яні кораблі всіх часів, десь 250 футів завдовжки, водотоннажністю дві тисячі тонн. На чолі флоту був найбільший в історії адмірал, мусульманський євнух Чжен Хе, про якого казали, що він має сім футів зросту й шістдесят дюймів у попереку (за іншими оповідями, зріст дев'ять футів та пас у дев'яносто дюймів)[280].

У похід вирушили понад триста кораблів, що несли 27 870 людей. Плановано було прийти до багатих міст навколо Індійського океану, аби їхні принци, коли прокинуться й побачать, що море за палацовими вікнами заповнене китайськими кораблями, віддавали величезні виплати "дарів", що спрямовувало б торгівлю через офіційні канали. Але це було й великою авантурою. Схоже, моряки собі відчули, що занурюються у присмеркову зону, де можливо все. У Шрі-Ланці (рис. 8.7) місцеві мусульмани показали їм відбитки ніг біблійного Адама, а у В'єтнамі мореплавці гадали, що мають обманути "варвара з мертвою головою"[281], щось на кшталт баньши, але то

А втім, крім загроз, що поставали в їхній уяві, моряки зустріли мало небезпек. Сім флотів-скарбниць, відряджених від 1405 до 1433 року, були найбільшими проектами державної влади, що коли-небудь бачив світ. Вони тричі мали битися, аби убезпечити Малаккську протоку, що тоді, як і нині, була найжвавішим водним шляхом, що тоді, як і тепер, кишів піратами. Але поза тим вони застосовували силу, лише коли ставали на чийсь бік в громадянській війні Шрі-Ланки. Китайські моряки ходили вулицями Моґадишу, що не справив на них враження ("Якщо твої очі мандрують, ти бачиш лише зітхання та похмурі погляди, — писав один з офіцерів Чжена, — сумно, в цілій країні нічого, крім горбів"[282]), та Мекки, що враження справила (навіть якщо інший офіцер незрозуміло чому вважав, що найсвященніший ісламський храм подібний до пагоди).

Флоти-скарбниці пропливли на південь та захід десь дев'ять тисяч миль, але деякі дослідники вважають, що це був лише початок. Маючи компаси та карти, танкери з питною водою та величезні запаси харчів, кораблі Чжена могли піти, куди хотіли, і саме так вони робили. Принаймні про це пише колишній капітан підводного човна Ґевін Мензис у своєму бестселері 1421: Рік, коли Китай відкрив Америку. Мензис пише, що Чжоу Мань, лейтенант флоту Чжена, пішов до незакартографованої частини Тихого океану, підійшов до берега в Ореґоні влітку 1423 року, а потім плив уздовж західного узбережжя Америки. Мензис вважає, що попри втрату корабля в бухті Сан-Франциско Чжоу вперто йшов далі, зайшов на Мексиканське узбережжя та пройшов весь шлях до Перу, аж поки не зловив вітер, щоб повернути через Тихий океан назад. У жовтні 1423 року, після чотиримісячного відхилу від маршруту, Чжоу без пригод повернувся до Нанкіна.

Мензис припускає, що традиційні історики не помітили подвигів Чжоу (так само, як ще дивовижніших подорожей, що привели підлеглих Чжена до Атлантичного океану, Північного полюсу, Антарктики, Австралії та Італії), бо офіційні записи Чжена у п'ятнадцятому сторіччі зникли. А позаяк дуже мало істориків знаються на практичній навігації так, як Мензис, вони не спромоглися зрозуміти ключі, заховані в картах п'ятнадцятого та шістнадцятого сторіч.

Однак істориків це не вразило. Вони погоджуються з Мензисом щодо того, що бортові журнали Чжена втрачено. Але чому питають вони, величезний масив літератури династії Мін, що дожила до наших часів, зокрема аж дві оповіді самовидців про подорожі Чжена ніколи не згадують про ці відкриття? Як, питають вони, кораблі п'ятнадцятого сторіччя розвинули швидкості, що їх потребує Мензисова теорія? Як моряки Чжена картували узбережжя світу у спосіб, що їм нав'язує Мензис? І чому фактичним свідченням про китайську прогулянку земною кулею, що їх збирає Мензис, так бракує наукової точности?

Мушу визнати, що я на боці скептиків. На мою думку, Мензисова книжка подібна до фон-Денікенової Колісниці богів. Проте так само, як фон-Денікенові міркування чи, в нашому випадку, сценарій Альберт у Пекіні у вступі до нашої книжки, 1421 спонукає нас замислитися, чому так не сталося. Це критичне питання, бо якби все відбулося так, як каже Мензис, то, можливо, Захід не панував би нині.

Чжен у Теночтитлані

еночтитлан, 13 серпня 1431 року. Чженові болить голова. Він надто старий для цього. І надто великий. Весь день він посилав гінців до напівспаленого міста з вимогами, аби його союзники припинили вбивати ацтеків, але, коли сонце зайшло за пелену диму, полишив ці спроби. Зрештою, намагався він сам себе переконати, йому не можна докоряти за погром. Ці люди дикуни, негідники, нічого не знають про Божий шлях. Вони навіть заледве чули, що таке бронза. Вони, схоже, дбають лише про те, аби розтинати груди ворогів склистими чорними каменями та видирати ще живі серця.

Звичайно, Чжен та його люди знали оповіді про давню китайську династію Шан, чиї нечестиві провідники багато тисяч років тому приносили в жертву людей. Так само знали поширену думку, що за Східним океаном існує паралельний світ, навіть дивніший, ніж земля варварів з мертвими головами, де час стоїть на місці й досі володарюють Шан. Люди Чжена гадали, що Небо, мабуть, призначило їхній експедиції таку саму роль, яку колись у давнину зіграла доброчесна династія Чжоу. Чжен був новим королем У, що прийшов забрати мандат неба у неправедних королів і започаткувати золотий вік.

Коли імператор виряджав Чжена за Східний океан, той не чекав нічого подібного. Пливи за Східний океан до островів Пенлай, — сказав Син Неба. — Від часів першого імператора Цинь тривають пошуки цих островів, де у срібних та золотих палацах живуть безсмертні, птахи та звірі чисто білі й росте магічне зілля. Десять років тому Наш адмірал Чжоу Мань ступив на цю магічну землю, і тепер Ми наказуємо тобі привезти Нам зілля безсмертя.

Чжен бачив світу більше, ніж будь-хто інший. Його вже ніщо не могло здивувати, і, якби він натрапив на драконів та велетенських акул, як передвіщали давні оповіді, він би просто дав їм раду. Але найбільше він очікував саме того, що побачив спочатку, — нічого. Після відвідин берегів Японії, де було надано титули її непокірливим воєначальникам та отримано їхні дари, його флот плив за вітром протягом двох місяців, прямуючи до нескінченно віддаленого блакитного горизонту, де небо сходилося з землею. І коли його люди, що були вже на грані бунту, нарешті побачили землю, там були лише дерева, дощ та гори, щось певним чином навіть гірше, ніж Африка.

Довелося ще кілька довгих тижнів дрейфувати уздовж берега, поки вони побачили тубільців, що не втекли, — тубільців, що попливли їм назустріч і пригостили надзвичайними стравами, яких вони ніколи не куштували. Ці гостинні напівоголені варвари не мали зілля безсмертя, проте мали курильне зілля, що спричиняло дуже приємне збудження. Не мали вони й срібних та золотих палаців, хоча, здається, казали, що щось таке є на суходолі. Отже, Чжен вирушив на пошуки безсмертних — лише з кількома сотнями людей, кількома десятками кавалеристів та знаючи трохи місцевих слів.

Часом доводилося битися, хоча запалювальні бомби справляли надзвичайне враження й дикуни рідко боронили свою землю. Навіть коли закінчився порох, коні та сталеві мечі теж були майже так само ефективні. Однак його найліпшою зброєю були самі тубільці. Вони ставилися до його людей, як до богів, несли їм все, що потрібно, та влаштовували через них бійки. Чжен міг дотриматися мудрої традиції використовувати варварів проти варварів і просто допомагати "своїм" варварам, що називали себе пурепеча, підтримувати якусь давню заздрість до сусідніх варварів ацтеків. Чжен ніяк не міг розібратися, що то була за заздрість, але то не важило. Крок за кроком громадянська війна між варварами наближала його до безсмертних.

Лише коли Чжен приєднався до своїх союзників біля ацтекської столиці Теночтитлану, він нарешті визнав, що безсмертних ніде не було. Теночтитлан був по-своєму величний, мав широкі прямі вулиці та східчасті піраміди, але ніде не було сніжнобілих тварин, ані срібнозолотих палаців і, безперечно, ніхто не бачив зілля вічного життя. Насправді скрізь була смерть. Огидні пухирі та пустули почали забирати варварів тисячами, а їхні тіла починали смердіти ще до того, як люди вмирали. Чжен багато разів бачив чуму, але такого не бачив ніколи. З його людей захворів заледве один зі ста — це була явна ознака того, що Бог задоволений тим, як Чжен впорався з дорученням.

До останнього моменту було незрозуміло, на кого пошесть подіє сильніше, — чи Чженові варвари будуть надто слабкі, аби атакувати Теночтитлан, чи ворожі варвари будуть надто слабкі, аби його захищати. Але небо ще раз усміхнулося Чженові, під захистом останніх бомб та снарядів з катапульт його вершники увірвалися на бруківку Теночтитлану. Після запеклої, проте односпрямованої боротьби на вулицях — кам'яні леза та бавовняні щити ацтеків проти китайських сталевих мечів та кільчуг — опір припинився й пурепеча заповзялися катувати, ґвалтувати та грабувати. Іцкоатля, останнього короля ацтеків, що бився біля брами свого палацу, вони проштрикнули багатьма стрілами, потім кинули у вогонь, до того ще в живого вирвали серце і — найбільший жах — відрізали та жерли куски його плоті.

Чжен дістав відповіді на свої запитання. Ці люди не були безсмертними. Так само безсмертним не був король У, що започаткував нову еру доброчестя. По суті, лишилося одне запитання — як він доправить усю награбовану здобич до Нанкіна.

Великі люди та недолугі ідіоти

вичайно, насправді все було не так, це не більша правда, ніж події 1848 року, що я описав у вступі. Теночтитлан справді був захоплений, його середньоамериканські сусіди билися найбільше, й завезені хвороби справді вбили більшість людей Нового Світу. Але напад відбувся 1521 року, а не 1431, командував ним Ернан Кортес, а не Чжен Хе, і вбивчі мікроби потрапили туди з Європи, а не з Азії. Якби Америки справді відкрив Чжоу Мань, як каже Мензис, і якби все реально відбувалося так, як я описав, і Мексика стала б частиною імперії Мін, а не Іспанії, теперішній світ був би зовсім інакшим. Америки могли б бути пов'язані з тихоокеанською економікою, а не з атлантичною, їхні ресурси живили б східну промислову революцію, а не західну. Альберт міг би закінчити життя в Пекіні, а не Ауті в Балморалі, і, можливо, Захід би нині не панував.

То чому все відбулося саме так, як відбулося?

Кораблі династії Мін, безперечно, могли б піти до Америки, якби того забажали їхні командири. 1955 року копія джонки ери Чжена справді спромоглася пройти з Китаю до Каліфорнії (хоча й не змогла повернутися назад), а інша, Принцеса Тайпін, 2009 року майже завершила подорож Тайвань-Сан-Франциско, й лише за двадцять миль до кінця її розбив на дві частини вантажний корабель[283]. Якщо вони могли це зробити, чому не міг Чжен?

Найпопулярніша відповідь полягає в тім, що все відбулося саме так, бо в п'ятнадцятому сторіччі китайські імператори втратили інтерес до відряджування кораблів за море, тоді як європейські королі (принаймні деякі з них) дуже цим зацікавилися. І до певної міри це справді так. Коли 1424 року помер Юнле, першою дією його наступника було заборонити далекі подорожі. Як можна було передбачити, принци Індійського океану перестали присилати дари, тому наступний імператор знов послав Чжена до Перської затоки, але його наступник Чжентун знов повернувся до попередньої політики. 1436 року двір відмовився задовольняти багаторазові запити кораблебудівних заводів Нанкіна про збільшення кількости робітників, і протягом наступних десяти чи двадцяти років великий флот зогнивав. На 1500 рік жоден імператор не зміг би повторити подорожі Юнле, навіть якби захотів.

На іншому кінці Євразії королі поводилися цілком супротивно. Португальський принц Енрике, "Мореплавець", вкладав ресурси в досліджування. Деякі його мотиви були розрахунком (зокрема бажання дістатися африканського золота), а деякі загальносвітовими (зокрема надія, що десь в Африці є безсмертний християнський король на ім'я Пресвітер Йоан, що охороняє браму до раю й врятує Європу від ісламу). У будь-якому разі, Енрике фінансував експедиції, наймав картографів і допомагав конструювати нові кораблі, що ідеально надавалися до вивчання західних берегів Африки.

Португальське досліджування, безперечно, не було безтурботним плаванням. Відкривши 1420 року безлюдні острови Мадейра (рис. 8.8), відповідальний капітан (майбутній тесть Христофора Колумба) випустив на Порто Санто, найобнадійливішій ділянці під маєток, крільчиху з кроленятами. Кролі розмножилися й з їли все, змусивши людей перейти на щільно зарослий лісом головний острів Мадейра ("дерево" португальською мовою). На цьому острові колоністи спричинили пожежу й мусили, як оповідає літописець, "з усіма чоловіками, жінками та дітьми тікати від гніву [вогню] й рятуватися в морі, де протягом двох днів та двох ночей сиділи без їжі, по шию в воді"[284].

Але, зруйнувавши природну екосистему, європейці побачили, що в цьому звугленому новому світі дуже добре росте цукрова тростина, і принц Енрике вклав гроші в будівництво млина. Через покоління вони вже завозили африканських рабів, аби ті працювали на плантаціях, і наприкінці п'ятнадцятого сторіччя щороку експортували понад шістсот тонн цукру.

Мандруючи далі Атлантикою, португальські моряки відкрили Азори, а рухавшися уздовж африканського берега, вони 1444 року дісталися ріки Сенегал. 1473 року перший їхній корабель перетнув екватор, а 1482 року вони досягли ріки Конго. Там протягом певного часу переважні вітри унеможливлювали дальший рух на південь, але 1487 року Бартоломеу Діаш висунув ідею volta do mar, "повернення морем". Подорожуючи далеко в Атлантиці, він ловив вітри, що несли його до мису на південному кінці Африки, що він його назвав Мисом Штормів (тепер відомого під оптимістичнішою назвою Мис Доброї Надії), де переляканий екіпаж збунтувався й змусив його повернути назад. Діаш не знайшов Пресвітера Йоана, але показав, що міг існувати морський шлях на схід.

За стандартами Юнле, португальські експедиції були сміховинно малі (в них брали участь десятки, а не десятки тисяч людей) і негонорові (везли кролів, цукор та рабів, а не дари від великих принців), але, маючи перевагу погляду назад, важко втриматися від думки, що 1430-і роки, можливо, були вирішальним моментом світової історії, саме тим моментом, що уможливив західне панування. І саме тоді, коли морські технології почали перетворювати океани на магістралі, що об'єднували всю планету, принц Енрике користався з нагод, а імператор Чжентун нехтував їх. Тут, як ніде, відчувається втілення теорії великих людей та недолугих ідіотів: доля планети залежала від того, що вирішать ці двоє людей.

Та невже? Передбачення Енрике справді вражає, але воно не унікальне. Інші європейські монархи наступали йому на п'яти, а приватна ініціятива незліченних італійських моряків просувала процес не меншою мірою, ніж примхи володарів. Якби Енрике замість мореплавства займався колекціюванням монет, прогалину заповнили б інші державці. Коли португальський король Жоао відхилив божевільний проект ґенуйського авантуриста Христофора Колумба спробувати досягти Індії, пливучи на захід, на пропозицію пристала королева Ізабела (хоча він, перш ніж дістав згоду, мав тричі рекламувати їй свою ідею). Через рік Колумб повернувся й оголосив, двічі помилившися, що він досяг землі великого хана (перша помилка була в тім, що насправді він дістався Куби; друга — що монгольських ханів вигнали з Китаю за понад сто років до того). Настрашений оповідями про новий похід кастильців до Азії, англійський король Генрих VII 1497 року відрядив флорентійського торгівця Джованні Кабото[285] шукати північноатлантичну альтернативу. Кабото досяг крижаного Ньюфаундленда і — так само радісно помиляючися, як Колумб, — теж повідомив, що це земля великого хана.

Від помилки Чжентуна захоплює дух, втім треба пам'ятати, що 1436 року, коли він "вирішив" не посилати до Нанкіна робітників будувати кораблі, йому було лише дев'ять років. Радники зробили вибір за нього, а їхні наступники повторювали цей вибір протягом цілого п'ятнадцятого сторіччя. Згідно з однією з оповідей, коли двір 1477 року відродив ідею Флотів-скарбниць, кліка чиновників знищила записи про подорожі Чжена. Їхній ватажок Лю Дася пояснив військовому міністрові, що

Усвідомивши родзинку, що Лю свідомо "загубив" документи, міністр підвівся з місця. "Ваші приховані чесноти, пане, — сказав він, — чималі. Безперечно, це крісло скоро буде вашим!"

Якби Енрике та Чжентун були іншими людьми та приймали інші рішення, шлях історії все одно був би дуже подібним. Можливо, замість питати, чому ті чи ті принци та імператори робили такий вибір, а не інакший, варто поцікавитися, чому західноєвропейці ризикували, а на Китай зійшов внутрішній консерватизм. Можливо, не великі люди чи недолугі ідіоти, а особливості культури відрядили до Теночтитлана Кортеса, а не Чжена.

Народжені знов

олландський мисленик Еразм[287] 1517 року писав другові: "Нині я майже хотів би знову бути молодим з єдиної причини — бо очікую нового приходу золотого віку"[288]. Нині ми знаємо цей "золотий вік" з французькою назвою la renaissance, "відродження", і багато хто вбачає в цьому відродженні культурну силу, що раптово й незворотно відокремила європейців від решти світу й спонукала людей типу Колумба та Кабото робити те, що вони робили. Творчий геній здебільшого італійської культурної еліти, "першородних серед синів нової Європи"[289], за відомою характеристикою історика дев'ятнадцятого сторіччя, спрямував Кортеса на стежку до Теночтитлана.

Історики зазвичай простежують коріння Відродження до дванадцятого сторіччя, коли північноіталійські міста скинули владу германців та папи й постали як могутні економічні володарі. Їхні лідери відмовилися від недавньої історії підкоряння чужоземним володарям і почали шукати способи самоврядування в незалежних республіках. Дедалі впевненіше вони доходили висновків, що відповіді можна знайти в класичній римській літературі. У чотирнадцятому сторіччі, коли зміна клімату, голод та хвороби зробили непевними багато речей, що раніше не викликали сумніву, деякі інтелектуали поширили свою інтерпретацію античної класики на загальне бачення суспільного відродження.

Античність — почали твердити ці мисленики — була чужою країною. Стародавній Рим був землею надзвичайної мудрости та доброчесности, але варварські "Середні віки" втрутилися між ним і новими часами й все зіпсували. Інтелектуали вважали, що єдиний шлях для італійських новозвільнених міст-держав був подивитися назад: треба було збудувати міст до минулого, аби стародавня мудрість могла народитися знов і вдосконалити людство.

Мостом мали стати наука та мистецтво. Шукаючи в монастирях загублені рукописи й вивчаючи латину з не меншою ретельністю, ніж самі римляни, науковці могли думати й говорити як римляни. А тоді справжні гуманісти (як називали себе народжені знов) мали відновити стародавню мудрість. Так само, попорпавшися в римських руїнах, архітектори могли навчитися відтворювати стародавній фізичний світ, будувати церкви та палаци, що мали сформувати життя найвищої доброчесности. Художники та музиканти, що не мали римських реліквій до вивчання, будували здогади щодо стародавніх взірців, а державці, що прагнули показати, що вони вдосконалюють світ, наймали гуманістів радниками, залучали художників, аби ті їх убезсмертили, та колекціювали римські старожитності.

Дивною рисою Відродження було те, що ця на позір реакційна боротьба за відтворення старожитности насправді випродукувала бурхливо нетрадиційну культуру винахідництва та пошуку невідомого. Звичайно, звучали й консервативні голоси, що змушували радикальніших мислеників (як-от Мікеланджело) випити гірку чашу заслання та залякували інших (як-от Ґалілея) до мовчанки. Але вони лише заважали наступові нових ідей.

Результат був феноменальний. "Люди Відродження", як-от Мікеланджело, пов'язали між собою усі галузі науки, мистецтва та ремесел, переоцінили їх у світлі старовини й таким чином зреволюціювали їх усі одразу. Деякі з цих дивовижних постатей, як-от Леон-Батиста Альберті, були водночас блискучими теоретиками й творцями, а найвеличніші, як-от Леонардо да Вінчі, були неперевершеними в усьому, від портретування до математики. Їхні творчі розуми легко пересувалися між студіями та коридорами влади, між теоретичними роздумами знаходили час вести армії, керувати установами та радити державцям. (На додачу до писання Державця Мак'явеллі писав Ще й найкращі комедії свого часу.) Відвідувачі та емігранти поширювали нові ідеї з осередку Відродження Флоренції аж до Португалії, Польщі та Англії, де розквітали власні яскраві відродження.

Поза сумнівом, це був один з найдивовижніших епізодів історії. Італійці Відродження не перестворювали Рим — навіть 1500 року західний суспільний розвиток був на цілих десять балів нижчий, ніж римський пік за півтора тисячоліття до того. Читати вміли більше італійців, ніж у зеніті Римської імперії, але найбільше місто Європи було за розміром лише однією десятою стародавнього Риму; європейським солдатам попри те, що вони мали гармати, довелося б поборотися, аби подолати легіони Цезаря, а найбагатші європейські країни залишалися менш продуктивними, ніж найбагатші римські провінції. Проте жодна з цих кількісних відмінностей не має значення, бо італійці Відродження справді зреволюціювали західну культуру так глибоко, що відірвали Європу від решти світу й надихнули західних авантуристів завойовувати Америки, тоді як консервативні мешканці Сходу залишалися вдома.

Гадаю, китайських інтелектуалів ця ідея здивувала б. Можу собі уявити, як вони відкладають вбік туш та пензлики і терпляче пояснюють європейським історикам дев'ятнадцятого сторіччя, що придумали цю теорію, що італійці дванадцятого сторіччя були не першими, кого розчарувала недавня історія й хто вирішив пошукати в давньому минулому шляхів виправлення сучасности. Китайські мисленики — як ми бачили у розділі 7 — робили щось подібне за чотириста років до того, озираючися до буддизму й знаходячи найвищу мудрість в літературі та мистецтві династії Хань. Італійці у п'ятнадцятому сторіччі перетворили античність на програму суспільного відродження, але китайці вже таке робили в одинадцятому. Флоренція 1500 року рясніла геніями, що легко пересувалися між мистецтвом, літературою та політикою, але таким самим був Кайфин 1100 року. Чи була широта Леонардо справді чимось дивовижним порівняно з Шень Куо, що писав праці з землеробства, археології, картографії, кліматичних змін, класики, етнографії, геології, математики, медицини, металургії, метеорології, музики, мистецтва та зоології? Почуваючися в механіці так само комфортно, як будь-хто з флорентійських винахідників, Шень пояснив роботу шлюзів та рухливих шрифтів друкарських машин, винайшов водяного годинника нового типу й збудував помпи, що осушили сотні тисяч акрів боліт. Так само різнобічний, як Мак'явеллі, він працював на державу на посаді керівника Астрономічного бюра і вів перемови з кочівниками. На Леонарда це неодмінно справило би враження.

Якщо Китай за чотири сторіччя до того мав на диво подібний власний Ренесанс, теорія дев'ятнадцятого сторіччя, згідно з якою Відродження спрямувало Європу унікальним шляхом, видається значно менш переконливою. Мабуть, має сенс інший висновок: кожен вік дістає мислення, якого потребує. Причина і китайського, і європейського ренесансів у тім, що в обох осередках мали місце перша та друга хвилі осьового мислення. Розумні освічені люди обмірковують проблеми, що перед ними постають, і, якщо постають однакові проблеми, вони доходять однакових наборів варіянтів висновків незалежно від того, де й коли живуть[290].

Китайці одинадцятого сторіччя та європейці п'ятнадцятого справді мали розв'язувати багато подібних проблем. Обидві групи жили в часи зростання суспільного розвитку Обидві групи мали відчуття, що друга хвиля осьового мислення погано закінчилася (розпад династії Тан та відмова від буддизму на Сході; кліматичні зміни, Чорна Смерть та криза церкви на Заході). Обидві групи дивилися поза недавнє "варварське" минуле в славетну давнину осьового мислення першої хвилі (Конфуцій та імперія Хань на Сході, Цицерон та Римська імперія на Заході). І обидві групи реагували однаково, застосовували найновітнішу науку до стародавньої літератури та мистецтва й користалися вислідами, аби тлумачити світ у нові способи.

Питати, чому культура європейського Відродження заслала шибайголів до Теночтитлану, а китайські консерватори залишилися вдома, означає не бачити суті проблеми так само, як коли питають, чому західні державці були великими людьми, а східні — недолугими ідіотами. Нам, безперечно, треба переформулювати питання. Варто спитати: якщо Відродження Європи п'ятнадцятого сторіччя справді надихнуло людей на сміливі досліджування, чому такого наслідку не мало Відродження Китаю в одинадцятому сторіччі? Чому китайські дослідники не відкрили Америк у дні династії Сун, навіть раніше, ніж їхню подорож туди уявив собі Мензис?

Швидка відповідь — хоч би який сильний був дух Відродження, він не міг доправити авантурників Сун до Америк, якщо вони не мали кораблів, здатних витримати таку подорож, а китайські кораблі одинадцятого сторіччя такими не були. Деякі історики з тим не погоджуються й кажуть, що вікінги досягли Америки 1000 року на довгих кораблях, значно простіших, ніж китайські джонки. Але швидкий погляд на глобус (чи рисунок 8.10) виявить значну відмінність. Вікінги, що пливли через Фарери, Ісландію та Ґренландію, ніколи не мусили пропливати відкритим морем більше, ніж п'ятсот миль. Хоч які це на перший погляд великі відстані, їх не можна порівняти з п'ятьма тисячами миль, що мали б подолати китайські дослідники, пливучи за течією Куросіо з Японії, повз Алеутські острови, аби досягти суходолу в північній Каліфорнії (якщо плисти за Екваторною протитечією з Філіппін до Нікарагуа, довелося б пройти відкритим морем вдвічі більшу відстань).

Фізична географія — а також, як ми побачимо далі в цьому розділі, інші галузі географії — просто є такою, що західноєвропейцям легше перетнути Атлантичний океан, ніж східнякам перетнути Тихий. І якщо бурі цілком могли занести якогось випадкового китайського корабля аж до Америки[291], а Північна екваторна течія могла, ймовірно, принести його назад, все одно не було жодної змоги, попри всю мотивацію ренесансного духу, що китайські дослідники одинадцятого сторіччя відкриють Америки та повернуться назад, аби про це розповісти.

Лише у дванадцятому сторіччі кораблебудування та навігація досягли рівня, за якого китайські кораблі могли надійно пройти туди й назад дванадцять тисяч миль від Нанкіна до Каліфорнії. Звичайно, до Колумба та Кортеса все ще мало минути приблизно чотириста років. То чому ж у дванадцятому сторіччі не було китайських конкістадорів?

Можливо, тому, що китайський ренесансний дух, хоч би який сенс ми вкладали в цей термін, до дванадцятого сторіччя почав згасати. Суспільний розвиток зупинився, а в тринадцятому та чотирнадцятому сторіччях почав спадати. Зі зникненням передумов Відродження мислення еліти справді ставало дедалі консервативнішим. Деякі історики вважають, що провал Нової політики Ван Аньши у 1070-і роки відвернув неоконфуційців від спілкування з ширшим світом; інші вказують на падіння Кайфина 1127 року; ще інші бачать причини в цілком різних місцях. Але майже всі погоджуються, що інтелектуали далі мислять глобально й водночас діють насправді дуже локально. Замість ризикувати життям у політичній внутрішній боротьбі у столиці, більшість залишилися вдома. Дехто організовував місцеві академії, влаштовував лекції та читальні групи, але відмовлявся готувати учнів до державних іспитів. Інші писали правила для добре впорядкованих сіл та родинних ритуалів; ще інші зосередилися на собі, будуючи одне досконале життя за один раз через "мовчазне сидіння" та споглядання. Згідно з Чжу Сі, теоретиком дванадцятого сторіччя,

Чжу був людиною свого часу. Він відмовився від імперських посад і жив скромно, заробив собі репутацію від нуля викладанням у місцевій академії, писанням книжок і розсиланням листів із поясненням своїх ідей. Єдина його спроба вплинути на національну політику закінчилася вигнанням та засудженням праці його життя як "підробного навчання". Але з нагромаджуванням у тринадцятому сторіччі зовнішніх загроз і спробами чиновників Сун пов'язати їхню причину з освіченими людьми філософськи бездоганне та політично незагрозливе трактування Конфуція в працях Чжу почало видаватися досить корисним. Спочатку його теорії реабілітували, потім ввели до державних іспитів і зрештою зробили винятковим базисом для просування адміністративними щаблями. Мислення Чжу Сі стало ортодоксальним. "Від часу Чжу Сі ми знаємо, де наш Шлях, — щасливо проголосив один науковець близько 1400 року. — Більше немає потреби писати, нам лишилося тільки вправлятися"[293].

Чжу часто називають другим за впливовістю мислеником в китайській історії (після Конфуція, але перед Мао) — що залежно від кута зору критика був довершеним послідовником класиків або прирік Китай на стагнацію, самозадоволеність та тиранію. Але це надто сильно прославляє чи ганьбить Чжу. Подібно до всіх найбільших теоретиків, він просто давав епосі саме ті ідеї, що вона потребувала, а люди користалися ними так, як вважали за належне. Це найліпше видно з думок Чжу щодо родинних вартостей. На початок дванадцятого сторіччя буддизм, протофемінізм та економічне зростання змінили давніші ґендерні ролі. Багаті родини тепер часто дбали про освіту своїх доньок і давали їм більші посаги до шлюбу, відтак дружини дістали більше впливу в родині. А коли фінансове становище жінок поліпшилося, було запроваджено принцип, що доньки могли успадковувати майно так само, як сини. Навіть у найнезаможніших родинах виробництво текстилю на продаж давало жінкам змогу більше заробляти, що знову ж таки приводило до більших майнових прав.

Чоловічу відповідь дали багаті в дванадцятому сторіччі, коли Чжу був ще молодий. Було пропаговано жіночу цнотливість, подружню залежність та вимогу, аби жінки залишалися у внутрішній частині будинку (якщо їм конче треба було вийти, вони мали вдягати вуаль чи їх мали нести на занавішених ношах). Критики особливо нападали на вдів, що одружувалися вдруге й забирали майно в інші родини. На тринадцяте сторіччя, коли мислення Чжу Сі було реабілітовано, його доброчесний ідеал перестворення досконалих конфуційських родин почав видаватися корисною оболонкою, що надавала цим ідеям філософської форми. Відтак, коли чиновники в чотирнадцятому сторіччі почали згортати майнові закони, що сприяли жінкам, вони радісно оголосили, що це було во ім'я мислення Чжу Сі.

Не писання Чжу спричинили такі зміни в житті жінок. Вони були лише одним з напрямів ширшого реакційного настрою, що охопив не лише освічених державних службовців, а й людей, що навряд чи читали Чжу. Наприклад, за ці роки кардинально змінилися уявлення ремісників про жіночу красу. Давніше, у восьмому сторіччі, під час розквіту буддизму та протофемінізму, одним з найпопулярніших стилів керамічних статуеток був напрям, що його історики мистецтва негалантно називають "гладкі пані". За поширеною думкою, під впливом Ян Гуйфей, куртизанки, що її чари 755 року спонукали Ань Лушаня повстати, вони зображують жінок з комплекцією, гідною Рубенса, що роблять все, від танцю до гри в поло. І навпаки, у дванадцятому сторіччі художники портретували жінок зазвичай блідими й виснаженими. Вони догоджають чоловікам чи мляво сидять, чекаючи, поки чоловіки повернуться додому.

Можливо, тоненькі красуні сиділи, бо їм боліли ноги. Сумнозвісний звичай перев'язувати ноги — деформувати ноги маленьких дівчаток, туго зав'язуючи їх тканиною, закручуючи та ламаючи пальці ніг заради витончености, — почався, мабуть, близько 1100 року, за тридцять років до народження Чжу. Про це згадують кілька тогочасних поем, а невдовзі після 1148 року науковець зазначив, що "перев'язувати ноги жінкам почали недавно; про це не написано в жодній книжці з попередніх часів"[294].

Найраніші археологічні свідчення щодо перев'язування ніг походять з поховань Хуан Шен та пані Чжоу, жінок, що скинули ці смертельні навитки 1243 та 1274 року відповідно. В обох похованих жінок ноги були перев'язані стрічками тканини завдовжки у шість футів, до поховань було вкладено шовкові черевички та шкарпетки з гострими підігненими кінчиками. Скелет пані Чжоу досить добре зберігся, аби можна було побачити, що шкарпетки та сандалі пасували до її здеформованих ніг: вісім маленьких пальців були підігнуті під ступні, а великі пальці були загнуті вгору, аби манюсінькі ніжки можна було застромити у вузькі гостроносі черевички.

Китай дванадцятого сторіччя не винайшов змінювання жіночих ніг. Поліпшування жіночої ходи є, мабуть, чи не найуніверсальнішою манією (принаймні серед чоловіків). Проте страждання Хуан та Чжоу на порядки більші, ніж зазнали жінки в інших культурах. Ходіння на шпильках може спричинити пухлини; перев'язування ніг посадить вас в інвалідне крісло. Важко уявити собі, якого болю завдавала така практика — день у день, від колиски до могили. Того самого року, коли поховано пані Чжоу, було оприлюднено перший відомий критичний відгук про перев'язування ніг: "Маленьких дівчаток чотирьох чи п'яти років, що не зробили нічого поганого, примушують терпіти неймовірний біль і перев'язувати ноги, аби вони лишалися маленькими. Я не розумію, навіщо це"[295].

Справді, навіщо? А втім, перев'язування ніг ставало дедалі поширенішим і дедалі болючішим. Перев'язування тринадцятого сторіччя робило ноги тоншими; перев'язування сімнадцятого сторіччя фактично робило їх коротшими — пальці ніг підгинали у калічну кулю розірваних зв'язок та скручених сухожиль, відому під назвою "золотий лотос". На фотографії скалічених ніг останніх жертв двадцятого сторіччя важко дивитися[296].

Дорікати за це Чжу Сі було б надмірно. Його філософія не спричинила повороту китайської елітарної культури до консерватизму; радше культурний консерватизм спричинив успіх його ідей. Мислення Чжу Сі було лише найочевиднішим складником ширшого відгуку на військову поразку скорочення видатків та падання суспільного розвитку. Світ дванадцятого сторіччя став гірким, давнина ставала не так джерелом оновлення, як джерелом захисту, і на той час, коли 1274 року померла пані Чжоу, ренесансоподібного духу, що міг би посприяти всеохопному досліджуванню, катастрофічно бракувало.

Отже, чи можна стагнацією, а потім спадом суспільного розвитку після 1100 року пояснити, чому Кортес, а не Чжен пішов до Теночтитлана? Частково так. Можливо, цим можна пояснити, чому в дванадцятому та тринадцятому сторіччях не було великих дослідницьких подорожей. Але на 1405 рік, коли перший з Чженових Флотів-скарбниць вирушив з Нанкіна, східний суспільний розвиток знов стрімко зростав. Сам той факт, що Юнле далі посилав Чжена через Індійський океан, вказує на налаштування свідомости на дорогі витрати. Із початком піднесення суспільного розвитку інтелектуали п'ятнадцятого сторіччя почали шукати альтернатив мисленню Чжу Сі.

Блискучий Ван Янмін, наприклад, дуже старанно намагався дотримуватися правил Чжу. У 1490-і роки Ван провів, як радив Чжу, тиждень у спостеріганні бамбукового стебла, але замість осяяння дістав хворобу. Потім Ван мав щось на кшталт прозріння, доречного в успішному розширюваному суспільстві: він усвідомив, що кожен інтуїтивно знає правду й без років мовчазного сидіння та вивчання коментарів до Конфуція. Кожен може набути мудрости, просто якщо вийде назовні й щось зробить. Ван, людина слова, став новою людиною Відродження, на рівні найвидатніших генералів, чиновників, видавців стародавніх текстів та поетів. Його послідовники, що дедалі більше повставали проти мислення Чжу Сі, проголошували, що на вулицях повно мудреців, що кожен сам може вирішити, що є добро та зло, й що багатіти — то добре. Вони навіть захищали рівність жінок.

Рішення покласти край Чженовим подорожам було прийняте насправді не на тлі консервативного скорочення видатків, а на тлі експансії, новацій та викликів, що поставали й діставали гідну відповідь. Важко припустити, що жорсткий спрямований всередину настрій відітнув китайські досліджування в п'ятнадцятому сторіччі, тоді як динамічна культура Відродження штовхала європейців через моря. То в чім тоді причина?

Переваги ізоляції

и вже бачили відповідь: це знову карти, а не хлопці повели Схід та Захід різними шляхами. Завдяки географії західнякам просто легше було дістатися Америк, ніж східнякам (рис. 8.9).

Найочевидніша географічна перевага європейців була фізичною: переважні вітри, розташовання островів і просто розмір Атлантичного та Тихого океанів полегшували їм життя. Із часом східноазійські дослідники напевне перетнули б Тихий океан, але за однакових інших умов вікінгам чи португальцям завжди було легше досягти Нового Світу, ніж китайцям чи японцям.

Звичайно, в житті інші умови рідко бувають однаковими, а в п'ятнадцятому сторіччі економічна та політична географії змовилися, аби збільшити переваги, що їх надала західній Європі географія фізична. Східний суспільний розвиток був значно вищий за західний, і завдяки таким людям, як Марко Поло, Захід про це знав. Це дало західнякам економічні спонуки прагнути дістатися Сходу та пробитися на найбагатші ринки на землі. У східняків, навпаки, не було стимулів іти на Захід. Вони були певні, що всі інші прийдуть до них.

Араби були розташовані дуже зручно, аби домінувати на західних відгалузках шовкового шляху та торгівельних маршрутах Індійського океану, тому протягом багатьох сторіч європейці на найдальших кінцях східно-західних артерій здебільшого залишалися вдома й обходилися крихтами, що венеційці збирали з арабських столів. Хрестові походи та монгольські напади почали міняти політичну карту, отже, полегшили європейцям завдання доступитися до Сходу. Жадоба почала перемагати лінощі та страх і потягла торгівців (особливо венеційців) через Червоне море до Індійського океану чи, як родину Поло, через степи.

Коли західноєвропейські держави почали рухатися до сильнопорядкового стану й інтенсифікували свої війни після Чорної Смерти, політична географія додала поштовх до економічного потягу. Володарі з біляатлантичної смуги несамовито прагнули купувати більше гармат і вичерпували звичайні способи збагачування (змушувати чиновників обкладати людей податками, грабувати юдеїв, спустошувати землі сусідів тощо). Вони були готові говорити з будь-ким, хто міг запропонувати нові джерела прибутків, навіть з непевними жадібними персонажами, що вешталися в портах.

Атлантичні королівства лежали на максимальній можливій відстані від маршрутів Червоного моря та шовкових шляхів, але різноманітні капітани, що вірили у свої чудові нові кораблі, пропонували в обмін на подарунки, позики та торгівельні монополії перетворити колишню географічну ізоляцію на перевагу. Вони знайдуть шлях на Схід через Атлантику. Дехто з них обіцяв попливти навколо південного кінця Африки до Індійського океану, уникнувши незграбного бізнесу та угод з венеційцями та мусульманами. Інші казали, що просто плистимуть на захід, аж поки обійдуть всю земну кулю й дістануться Сходу[297]. (Третій підхід, через Північний полюс, із очевидних причин видавався менш привабливим.)

Більшість європейців віддавали перевагу рухові на південь над рухом на захід, бо цілком слушно вважали, що треба дуже далеко плисти на захід, аби потрапити на Схід. Якщо в цій оповіді й є десь місце недолугим ідіотам, то воно, безперечно, належить Колумбові, що відкрив дорогу до Теночтитлану, бо колосально недооцінив дорогу навколо земної кулі й відмовлявся повірити, що його числа неправильні. І навпаки, якщо є місце для великих людей, воно має належати тверезим радникам імператорів Мін, що порахували кошти та виграші й припинили донкіхотські походи Чжена у 1430-і роки та "загубили" записи про них у 1470-і.

Часом трохи недолугости й не завадить, але насправді між недолугістю та здоровим глуздом великої відмінности немає, бо карти залишають хлопцям мало змоги робити щось інше, ніж вони робили. Коли 1403 року Юнле посів китайський трон, він мав поліпшити становище своєї нації в південній Азії. Посилати Чженові Флоти-скарбниці до Калікуту та Ормузу було дорогим способом досягти цього, але він себе виправдав. Проте посилати Чжена на схід у порожній океан було просто поза питанням, і не важить, скільки там могло бути зілля безсмертя. Завжди існувала можливість, що адміністратори Китаю п'ятнадцятого сторіччя зрештою припинять дорогі подорожі до Індійського океану, але можливости посилати флоти до Тихого океану не було ніколи. Економічна географія робила пошук ірраціональним.

Важко також уявити собі, як європейські мореплавці могли не потрапити до Америк досить скоро після того, як вони подалися до Атлантики в пошуках шляху до багатств Сходу. Колумб та його люди мусили мати серця з дубу та нутрощі з заліза, аби стрибнути в невідоме, маючи вітер в спину, без гарантії знайти інший вітер, що приведе їх додому Але якби вони відступилися, в європейських портах було багато хоробрих людей, готових спробувати знову І якби королева Ізабела 1492 року не пристала на пропозицію Колумба, європейці не припинили би подорожувати на захід. Тоді або Колумб знайшов би підтримку деінде, або ми просто пам'ятали б іншого великого першовідкривача — можливо, Кабото чи португальця Педру Альвариша Кабрала, що 1500 року відкрив Бразилію, бо вона перекрила йому шлях до Індії.

Так само, скажімо, як коли землероби заступили мисливців-збирачів, а держави заступили села, карти зробили неминучим те, що шибайголови моряки з біляатлантичної смуги мали відкрити Америки радше раніше, ніж пізніше і, безперечно, раніше, ніж так само відчайдушні моряки з Південно-китайського моря.

А коли вже це відбулося, наслідки було великою мірою визначено наперед. Європейські мікроби, зброя та інституції були настільки могутніші за автохтонні американські, що тубільне населення та держави просто занепали. Якби Монтесума чи Кортес зробили інший вибір, перші конкістадори могли б померти на просяклих кров'ю вівтарях Теночтитлану, їхні серця могли б під пронизливі крики вирвати з живих тіл та запропонувати богам. Але все одно слідом за ними йшли інші конкістадори, що приносили віспу, гармати та плантації. Автохтонні американці мали не більше шансів протистояти європейському імперіялізмові, ніж автохтонні європейські мисливці-збирачі успішно чинити опір землеробам за сім чи вісім тисячоліть до того.

Географія грала велику роль і тоді, коли європейці обходили південну Африку та пливли до Індійського океану, але інакше. Тут європейці потрапляли до світу з вищим суспільним розвитком, стародавніми імперіями, давно усталеними торгівельними домами та власними смертельними хворобами. Відстань та кошти — фізична та економічна географія — обмежували європейські вторгнення так само, як подорожі до Америк. Перша португальська місія, що попливла навколо Африки до Індії 1498 року, складалася лише з чотирьох кораблів. Її провідник Васко да Ґама був ніхто, обраний в очікуванні неминучої поразки.

Да Ґама був великим капітаном, що пройшов шість тисяч миль відкритим морем, аби спіймати вітри, що привели його на південь від Африки, але він не був політиком. Він зробив майже все, аби виправдати недовіру людей. Його звичка викрадати та бити місцевих лоцманів ледве не призвела до катастрофи ще до того, як він полишив Африку, а коли постійно зневажувані гіди привели його до Індії, він образив індійських володарів Калікуту припущенням, що вони християни. Далі він образив їх, запропонувавши мізерні подарунки, а коли нарешті дістав вантаж з прянощів та коштовного каміння, зігнорував усі поради й наразився на супротивні вітри. Майже половину його екіпажу забрав Індійський океан, а тих, що вижили, понівечила цинга.

Попри всі грубі помилки Васко да Ґама все одно збагатив себе та свого короля, бо прибуток від азійських прянощів перевищив 100 відсотків. Десятки португальських кораблів пішли його шляхом, використовуючи свою єдину перевагу — вогнепальну зброю. Маневруючи залежно від обставин між торгівлею, залякуванням та стріляниною, португальці виявили, що пістоль є найкращим засобом укладання угод. Вони захопили порти уздовж індійського берега, перетворили їх на торгівельні анклави (чи піратські лігва залежно від того, хто про це розповідає) й доправляли звідти до Португалії перець.

Португальських кораблів було так мало, що вони нагадували радше москітів, що дзижчали навколо великих королівств Індійського океану, ніж конкістадорів. Проте після десь десятьох років їхніх укусів султани та королі Туреччини, Єгипту, Ґуджарату та Калікуту, підбурювані Венецією, вирішили покласти цьому край. 1509 року вони зібрали понад сто кораблів, захопили біля індійського берега вісімнадцять португальських військових кораблів і замкнули коло з наміром таранити їх та брати на абордаж. Португальці потрощили їх на дрібні уламки.

Так само, як османи на Балканах на сторіччя раніше, володарі всіх країн навколо Індійського океану кинулися копіювати європейську зброю, але швидко дізналися, що на те, аби відбитися від португальців, самих гармат мало. Треба було запозичити цілу мілітарну систему й перетворити суспільний порядок, аби звільнити місце для військовиків нового типу. В південній Азії шістнадцятого сторіччя це виявилося так само важкою справою, як за три тисячі років до того, коли королі західного осередку намагалися задаптувати своє військо до колісниць. Володарі, що рухалися надто повільно, мусили відкривати шаленим нападникам порт за портом, а 1510 року португальці залякали султана Малакки, що контролював протоки до самих Островів прянощів, і дістали від нього торгівельні права. Коли султан знову відчув, що має хребта, й викинув їх геть, португальці захопили його місто. Томе Піреш, перший португальський губернатор Малакки, написав: "Той, хто володарює в Малаці, тримає руку на горлі Венеції".

1521

не лише Венеції. Піреш пише:

У надсприятливі роки початку шістнадцятого сторіччя авантурникам, що перетинали Атлантичний океан та обходили Африку, видавалося можливим майже все. Чому просто не взяту гору над Сходом, як вони вже туди дісталися? Тому 1517 року португальський король вирішив перевірити Пірешову теорію й відрядив його до Ґуанчжоу запропонувати мир та торгівлю з Піднебесним королівством. На жаль, Піреш був майже таким дипломатом, як да Ґама, і почалося трирічне вкидання шайби, коли Піреш вимагав зустрічі з імператором, а місцеві чиновники змушували його чекати. Нарешті Піреш дістав своє 1521 року, того самого року, коли Кортес вдерся до Теночтитлану.

Однак з Пірешом все сталося не так, як із Кортесом. Приїхавши до Пекіна, Піреш мусив ще кілька тижнів чекати авдієнції, що зрештою відбулася катастрофічно погано. Поки Піреш вів перемови, від султана Малакки прийшов лист зі звинуваченням португальського посланця в тім, що той вкрав його трон. Потім надійшли листи від чиновників, що їх Піреш образив у Ґуанчжоу, зі звинуваченнями його в канібалізмі та шпіонажі. Потім, у найгірший з усіх можливих моментів, китайський імператор раптово помер. Під вир звинувачень та контрзвинувачень Пірешову команду закували в залізо.

Що сталося з Пірешом, залишилося неясним. В одному листі від моряка, заарештованого разом із ним, сказано, що він помер в тюрмі, але з іншої розповіді випливає, що його заслали на село, де через двадцять років португальський священик зустрів його доньку. Священик наполягав на тім, щоб дівчина довела свою ідентичність, прочитавши "Отче наш" португальською мовою. Вона розповіла, що Піреш дожив до старости з багатою китайською дружиною й помер зовсім недавно. А втім, найімовірніше, Піреша спіткала така сама доля, як і решту учасників посольства. Спочатку їх виставили на публіку й прилюдно принижували, потім стратили та розчленували. Пеніса кожного з чоловіків відітнули й запхали йому до рота, потім частини тіл понастромляли на кілки навколо Ґуанчжоу.

Хоч би яка була його доля, Піреш у тяжкий спосіб дізнався, що попри всю свою зброю європейці й досі мало що важили тут, у справжньому центрі світу. Вони знищили ацтеків і пострілами проклали собі шлях на ринки Тихого океану, але на те, аби вразити охоронців воріт Піднебесного королівства, цього було замало. Східний суспільний розвиток все ще значно випереджав західний, і попри європейське Відродження, моряків та зброю 1521 року ще мало що вказувало на можливість суттєвого вужчання розриву між Сходом та Заходом. Мало минути ще три сторіччя, поки стало ясно, яку саме відмінність спричинило те, що Кортес, а не Чжен спалив Теночтитлан.

Приплив

риплив підносить всі човни»[299], — сказав Президент Джон Кенеді. Саме так все відбувалося між 1500 та 1800 роками, коли протягом трьох сторіч суспільний розвиток підіймався вгору і на Сході, і на Заході (рис. 9.1). Близько 1700 року обидва наштовхнулися на тверду стелю близько сорока трьох балів, близько 1750 року обидва її проминули.

Кенеді вимовив свою знамениту фразу в Гебер Спрингз, штат Арканзас, у промові з нагоди відкриття нової греблі. Критики вважали цей проект найгіршим способом витрачання грошей. Звичайно, казали вони, приплив із прислів'я підносить всі човни, але деяких він підносить швидше, ніж інших. І знов між 1500 та 1800 роками все було саме так. Східний суспільний розвиток зріс на чверть, тоді як західний більшав удвічі швидше. 1773 року (чи, в розумних межах похибки, десь між 1750 та 1800 роками) західний розвиток перевищив східний, поклавши край добі Сходу, що тривала дванадцять сторіч.

Історики завзято сперечаються щодо того, чому глобальний приплив після 1500 року підіймався так швидко й чому західний човен виявив особливу здатність триматися на воді. У цьому розділі я обґрунтовую, що ці два питання пов'язані й, якщо їх розглядати в належному контексті довготривалої саги суспільного розвитку, відповіді вже не видаватимуться аж такими загадковими.

Миші в клуні

инуло чимало часу, поки забулося враження від Пірешової діяльности. Аж до 1557 року китайські посадовці впритул не помічали португальських торгівців, що отаборилися в Макао (рис. 9.2), і хоча до 1570 року інші португальські торгівці запровадили торгівельні пункти уздовж азійських берегів аж до Нагасакі в Японії, їх було мізерно мало. В очах більшости західняків землі Сходу залишалися просто магічними іменами, в очах більшости східняків Португалія не була навіть іменем.

В шістнадцятому сторіччі звичайні мешканці Сходу відчули присутність європейських авантурників здебільшого через надзвичайні рослини, що вони привозили з Нового Світу, — кукурудзу, картоплю, солодку картоплю, арахіс. Вони росли там, де більше нічого рости не могло, виживали за будь-якої погоди й чудово допомагали гладшати землеробам та їхнім тваринам. Упродовж шістнадцятого сторіччя ними засадили мільйони акрів від Ірландії до Хуанхе.

Схоже, ці рослини поширилися саме вчасно. Шістнадцяте сторіччя було золотим віком і східної, і західної культур. У 1590-і роки (на загальну думку, особливо добре десятиріччя) лондонці мали змогу подивитися нові драми, як-от Шекспірових Генриха V, Юлія Цезаря та Гамлета, чи прочитати недорогі релігійні трактати, як-от Книгу мучеників Джона Фокса, тисячами надруковані на нових друкувальних пресах і оздоблені дереворитами страт справжніх вірян. З іншого боку Євразії пекінці могли слухати двадцятичотиригодинну Піонову альтанку Тан Сяньцзу, що й досі є найвідвідуванішою китайською традиційною оперою, чи читати Подорож на Захід (оповідь на сто розділів про Мавпу, Свиню та шрекоподібного велетня на ім'я Фраєр Сенд, що у сьомому сторіччі йшли до Індії слідом за ченцем, що шукав буддійські сутри, й щораз рятували його від незліченних небезпек).

Але за блискучим фасадом не так все було й добре. Чорна Смерть забрала третину чи й навіть більше людей з обох осередків, від 1350 року протягом приблизно сторіччя повторні сплески хвороби тримали кількість населення на низькому рівні. Втім від 1450 до 1600 року число голодних ротів в кожному з осередків зросло десь удвічі. 1608 року китайський науковець писав: "Населення зросло так сильно, що історичних паралелей до того майже немає"[300]. У далекій від Китаю Франції спостерігачі також відзначали, що люди множилися, за прислів'ям, "як миші в клуні"[301].

Страх завжди був рушієм суспільного розвитку. Більше дітей означало поділ поля на більше число ділянок чи більше спадкоємців, залишених без нічого, і в будь-якому разі більше клопоту. Землероби частіше виполювали бур'яни й угноювали поля, загачували струмки, копали криниці чи ткали та намагалися продавати більше вбрання. Дехто оселявся на гірших землях, вичавлюючи вбоге життя з пагорбів, каміння та піску, що на них їхні батьки навіть і не подивилися б. Інші полишали густонаселені осередки й ішли до дикого малонаселеного прикордоння. Але навіть коли вони вирощували диво-рослини з Нового Світу, ніколи не було чим особливо торгувати.

П'ятнадцяте сторіччя, коли робочої сили було мало, а землі вдосталь, поступово відходило в закапелки пам'яті: щасливі дні, яловичина та пиво, свинина та вино. Тоді, в минулому, казав 1609 року префект провінції недалеко від Пекіна, все було ліпше: "Кожна родина була самодостатньою, мала свій будинок, аби жити, землю, аби її культивувати, пагорби, де брати дрова, сади та городи, аби вирощувати фрукти та городину"[302]. Але тепер "дев'ятеро з десятьох стали злиднями... Жадоба не знає меж... От лихо!" Германський мандрівник 1550 року пише пряміше: "Раніше в селянських хатах харчувалися інакше. Тоді було досить м'яса та харчів"[303]. Але тепер "все справді змінилося... найзаможніші селяни харчуються майже гірше, ніж сезонні робітники та найманці минулих часів".

В англійській казці Дика Вітингтона (що походить від шістнадцятого сторіччя так само, як багато таких оповідей) бідний хлопчик та його кіт ідуть з села до Лондона і їм там добре, але в реальному світі багато мільйонів голодних людей, що поринули до міст, просто потрапили з вогню в полум'я. Рисунок 9.3 показує, як змінювалася після 1350 року реальна заробітна платня мешканців міст (тобто здатність споживачів придбати основні товари з поправкою на інфляцію). Графіка створено на підставі болісної детективної праці істориків економіки, що розшифровували заплутані записи, занотовані вавилонською сумішшю мов і в термінах ще складнішої плутанини одиниць. Європейські архіви до чотирнадцятого сторіччя не містять даних, що надаються до достатньо точного розрахунку прибутків, а Китай не має таких даних аж до початку вісімнадцятого сторіччя. Але попри прогалини в даних та безліч взаємоперетинних кривих принаймні західна тенденція очевидна. Заробітна платня скрізь, де є дані, приблизно подвоювалася протягом сторіччя після Чорної Смерти, потім, із відтворюванням населення, здебільшого меншала до передхворобних рівнів. Флорентійці, що в 1420-і роки тягали каміння та зводили баню собору Брунелескі, харчувалися м'ясом, сиром та оливками; ті, що 1504 року тягли до призначеного місця Мікеланджелового Давида, мусили задовольнятися хлібом. Сторіччям пізніше їхні праправнуки тішилися, коли мали хоча б хліб.

Натоді Євразією з кінця в кінець поширювався голод. Поганий врожай, погана порада щодо землеробства чи просто невдалі дії могли перетворити незаможні родини на нужденні (в Китаї це зводило раціон до полови, бобових стручків, деревної кори та бур'янів, у Європі — до капусних качанів, бур'яну та трави). Низка лих могла штовхнути тисячі людей на дороги в пошуках харчів, а найслабших приректи на голодування. Можливо, невипадково в первісних версіях найдавніших європейських народних казок (як-от Дика Вітингтона) оповідачі-селяни мріяли не про золоті яйця та магічні бобові стручки, а про звичайні яйця та боби. Все, чого вони просили в казкових фей, стосувалося повного шлунку.

І на Сході, і на Заході ставлення середньої верстви до волоцюг та старців постійно жорсткішало, їх запроторювали до нічліжок та тюрем, виштовхували до прикордоння чи віддавали в рабство. Звичайно, це було безсердечно, але люди, чиє становище було трохи ліпшим, відчували, що мають досить своїх негараздів, аби перейматися ще кимось. 1545 року, у тяжкий час, один джентльмен в дельті Янцзи завважив, що "постраждалих [тобто найзлиденніших] звільняли від сплати податків"[304], але "заможних так притискали, що вони також ставали майже злидарями". Дітям колись респектабельних родин в обличчя дивилася перспектива низхідного руху суспільними щаблями.

Сини шляхти знайшли нові способи боротьби за багатство та владу в цьому жорсткішому світі, лякаючи консерваторів своєю зневагою до традицій. "Вбрання та капелюхи рідкісних стилів поступово зношуються, — з тривогою писав китайський чиновник, — і дехто навіть стає торгівцем!"[305] Що ще гірше, як писав його колега, навіть шановані колись родини

Державна служба Китаю стала особливо гарячою цариною. Шереги шляхти розбухали, кількість адміністративних посад лишалася тою самою. Терниста брама навчання вужчала, й багатії знаходили способи зробити багатство вагомішим, ніж освіченість. Один провінційний посадовець скаржився, що "незаможних науковців, що сподівалися дістати місце [через іспити], чиновники відкидали, наче то були голодні біженці"[307].

Навіть для королів, на самому вершечку піраміди, це були напружені часи. Теоретично більшання населення корисне для державців — більше платників податків, більше потенційних солдатів. Але на практиці все було не так просто. Загнані в куток, голодні селяни могли повстати замість платити податки, а роздрібнені й пересварені феодали часто з ними погоджувалися. (Кандидати на китайську державну службу, що не подужали скласти іспити, виробили особливу манеру знов виринати на поверхню в ролі повстанців.)

Проблема була стара, як саме королівство, й більшість королів шістнадцятого сторіччя вибирали старі розв'язки, централізацію та експансію. Японія була, мабуть, екстремальним випадком. Там політичне керівництво розпалося вже в п'ятнадцятому сторіччі, і села, буддійські храми й навіть окремі міські квартали встановлювали власні уряди та наймали крутих хлопців захищати себе чи грабувати сусідів[308]. У шістнадцятому сторіччі зростання населення спричинило шалене змагання за ресурси, з-поміж багатьох маленьких лордів поступово поставали кілька великих. Перша португальська зброя опинилася в Японії 1543 року (на ціле покоління раніше, ніж самі португальці), а в 1560-і роки японські ремісники вже робили чудові власні мушкети, саме вчасно, аби допомогти вжевеликим лордам, що могли дозволити собі озброїти своїх послідовників і стати ще більшими. 1582 року єдиний провідник Тойотомі Хідейосі зробився сеґуном практично усього архіпелагу.

Хідейосі умовив своїх розсварених земляків скласти зброю, пообіцявши перетопити її на цвяхи та прогоничі для найбільшої в світі статуї Будди, вдвічі більшої за Статую Свободи. За це належалося, як він пояснив, "дістати винагороду не лише в цьому житті, а й у наступному"[309]. (На християнського місіонера це не справило враження. За його записами, Хідейосі був "неймовірно хитрий та підступний. Він позбавив людей зброї під приводом релігійного благочестя"[310].)

Хоч би які були релігійні наміри Хідейосі, роззброївши людей він зробив величезний крок до централізації держави, значно полегшив завдання переліку людей, міряння землі та розподілу податкових та військових обов'язків. На 1587 рік, згідно з його листом до дружини, Хідейосі бачив розв'язок усіх своїх проблем у експансії й вирішив завоювати Китай. Через п'ять років його армія — десь чверть мільйона вояків, озброєних найновішими мушкетами, — зійшла на берег в Кореї й змела все на своєму шляху.

Він побачив Китайську імперію глибоко поділеною попри переваги експансії. Дехто з імператорів Мін так само, як Хідейосі в Японії, ретельно ревізував хиткі фінанси та розширював імперію. Вони замовляли нові переписи, намагалися з'ясувати, хто заборгував податки й за що, замість складних трудових обов'язків та внесків зерном, вводили прості виплати сріблом. Проте державні службовці здебільшого уникали усього цього галасу та гніву. Вони казали, що, згідно з багатовіковими традиціями, державці тихо (й недорого) сиділи в центрі й подавали моральний приклад. Вони не вели війн і, поза сумнівом, не вичавлювали грошей з земельної шляхти, тих самих родин, що з них походили самі чиновники. Переписи та реєстри, гордість та радість Хідейосі, можна було безпечно зігнорувати. Що з того, що одна префектура в долині Янцзи 1492 року подала точнісінько таку саму кількість мешканців, як за вісімдесят років до того? Династія, за твердженням науковців, буде тривати десять тисяч років незалежно від того, рахує вона людей чи ні.

Активні імператори борсалися в бюрократичному болоті. Часом наслідки були комічними, як коли імператор Чженде 1517 року наполіг на тім, щоб самому повести армію проти монголів, а посадовець, відповідальний за Велику китайську стіну, відмовився відчинити браму й пропустити його, бо імператори належали до Пекіна. Часом все було не так кумедно, зокрема коли Чженде наказав за впертість шмагати батогами своїх найвищих посадовців і кількох під час виконування покари було вбито.

Далеко не всі імператори мали енергію Чженде, і, замість зайнятися адміністративними та земельними справами, більшість толерували заникання податкових реєстрів. За браком грошей вони зупинили виплати військовикам (1569 року заступник військового міністра визнав, що зміг знайти у своїх списках лише чверть армії). Платити монголам було дешевше, ніж воювати з ними.

Імператори припинили також виплати флотові, навіть попри те, що, за припущенням, він мав протидіяти величезному чорному ринкові, що утворився після того, як у чотирнадцятому сторіччі Хун'у заборонив приватну морську торгівлю. Китайські, японські та португальські контрабандисти чинили прибуткові оборудки по всім узбережжі, купували найновіші мушкети, діяли як пірати й легко долали недофінансовану берегову охорону, що намагалася їх перехопити. І це лише якщо намагалася, бо хабарі від контрабандистів становили більшу частину побічних прибутків берегових охоронців.

Китайське узбережжя дедалі більше нагадувало щось на кшталт телевізійних вистав про поліцію, як-от Дріт, коли брудні гроші розмивають відмінність між запеклими злочинцями, місцевими знаменитостями та тіньовими політиками. Один чесний, але наївний губернатор дізнався про це у тяжкий спосіб, коли фактично дотримався правил і покарав банду контрабандистів попри те, що племінником одного з них був суддя. Натягнення належних ниточок призвело до того, що губернатор став мішенню звинувачень і вчинив самогубство, коли імператор видав наказ про його арешт.

У 1550-і роки уряд фактично втратив контроль над узбережжям. Контрабандисти перетворилися на піратських королів, контролювали двадцять міст і навіть погрожували пограбувати королівські поховання в Нанкіні. Зрештою, аби їх подолати, знадобився цілий гурт посадовців, що були тонкими й водночас непідкупними політиками. Силами прихованого загону з трьох тисяч мушкетерів (відомого як армія Ци за Ци Цзіґуаном, найвідомішим із цих недоторканних) реформатори вели тіньову війну, часом з офіційною підтримкою, часом без неї. Фінансував їх префект Янчжоу, що таємно спрямовував до них гроші, вичавлені з оподатковування місцевої еліти. Армія Ци продемонструвала, що, коли на то була воля, імперія все ще могла подолати тих, хто кидав їй виклик, а успіх армії Ци посприяв (короткому) періодові реформ. На півночі Ци зреволюціював захист Великої китайської стіни, збудував кам'яні вежі[311], поставив у них сторожі з досвідчених мушкетерів і змонтував гармати на візках, подібно до пересувних фортів, що сторіччям раніше використали угорці проти османів.

У 1570-і роки Великий секретар Чжан Чжучжен, мабуть, найздібніший адміністратор в китайській історії, оновив податкового кодекса, зібрав борги та змодернізував армію. Він підтримував яскравих молодих людей, як-от Ци, й особисто дбав про освіту молодого імператора Ваньлі. Скарбницю було наповнено, армію відроджено, але 1582 року, після смерти Чжана, чиновники все повернули назад. Чжана Чжучжена було посмертно зганьблено, його прибічників піддано репресіям. Поважний Ци помер самотнім у злиднях, його покинула навіть дружина.

Імператор Ваньлі, що по смерти свого великого міністра був позбавлений змоги навіть поворухнутися, втратив терпець і 1589 року застрайкував. Він занурився у світ своїх забаганок, витрачав шалені гроші на одяг і так погладшав, що потребував допомоги, аби встати з місця. Протягом двадцяти п'яти років він відмовлявся давати імператорські авдієнції, полишаючи міністрів та послів вклонятися порожньому тронові. Ніхто нічого не робив. Чиновників не наймали на роботу й не просували. На 1612 рік половина посад в імперії були вакантними, а суди мали багаторічні портфелі нерозглянутих справ.

Не дивно, що Хідейосі 1592 року сподівався дістати легку перемогу. Але чи то через його помилки, пов'язані з морськими новаціями корейців, чи то через навпрочуд вдалі дії китайської армії (особливо артилерії, що створив Ци) японський напад провалився. Деякі історики вважають, що Хідейосі все одно завоював би Китай, якби 1598 року не помер. Але, позаяк це сталося, генерали Хідейосі негайно відмовилися від експансії. Вони полишили Корею, поквапилися додому й взялися до серйозної справи — воювати одне з одним. Ваньлі та його чиновництво взялися до своєї серйозної справи — майже нічого не робити.

Після 1600 року владоможці східного осередку дійшли мовчазної згоди, що чиновники мають рацію: централізація та експансія не дають розв'язків їхніх проблем. Степове прикордоння далі загрожувало Китаєві, а європейські пірати/торгівці далі створювали проблеми в південно-східній Азії. Проте Японія відчувала так мало загроз, що — єдиний випадок у світовій історії — фактично припинила вживання вогнепальної зброї, а її високомайстерні зброярі повернулися до виробляння мечів (завважмо, не лемешів). Однак на Заході таких розкошів ніхто не мав.

Корона імперії

певному сенсі, в шістнадцятому сторіччі західний та східний осередки були дуже схожі. У традиційних центрах кожного з них домінували великі імперії (на Сході — Китай династії Мін в долинах Янцзи та Хуанхе, на Заході — турки османи у східному Середземномор'ї), а навколо їхніх кордонів розквітали менші комерційно активні держави (на Сході — в Японії та південно-східній Азії, на Заході — у західній Європі). Але на цьому подібність вичерпується. На відміну від суперечок, що точилися в Китаї Мін, ані османські султани, ані їхні чиновники ніколи не піддавали сумнівові те, що експансія була розв'язком їхніх проблем. Після османського завоювання 1453 року населення Константинополя поменшало до п'ятдесяти тисяч людей, але, щойно ставши знову столицею великої імперії, місто одразу почало відроджуватися. На 1600 рік воно мало вже чотириста тисяч мешканців, що потребували на харчування, так само як Рим багато сторіч тому, плодів цілого Середземномор'я. І так само, як римські сенатори, турецькі султани вважали, що завойовування було найкращим способом забезпечити обіди всім цим людям.

Султани вели складний танок, стоячи однією ногою в західному осередку, а другою — в степах. Це був секрет їхнього успіху. 1527 року султан Сулейман порахував, що його армія мала 75 000 душ кавалерії, здебільшого традиційних кочівних лучників-аристократів, та 28 000 душ яничарів, християнських рабів, вишколених на мушкетерів та підтримуваних артилерією. Аби задовольнити вершників, султани поділили завойовані землі на феоди; аби задовольнити яничарів, тобто платити їм все і вчасно, султани вели описи земель, що вразили б і самого Хідейосі, й спромоглися до останньої монети давати раду готівковим потокам.

Все це вимагало доброї організації, і бюрократичний апарат, що постійно більшав, залучав найкращих і найяскравіших людей імперії, а султани водночас вправно грали на конкуренції інтересів різних груп. У п'ятнадцятому сторіччі вони часто сприяли яничарам, централізували уряд та підтримували космополітичну культуру; у шістнадцятому вони спиралися на аристократію, передавали владу у спадщину та заохочували іслам. Ще важливішим, ніж ці спритні оборудки, був грабунок, що грав роль універсального палива. Османи потребували війни й зазвичай перемагали.

Найжорсткіші випробування випали на долю східних кордонів. Роками їм протистояли стихійні бунти в Анатолії (рис. 9.4), де бойовики Червоноголових шиїтів[312] ганьбили їх як злочинних сунітських деспотів. Виразка стала септичною, коли перський шах 1501 року проголосив себе нащадком Алі. Виклик шиїтів зібрав навколо себе голодних, злиденних та знедолених з цілої імперії, чий страшний гнів вражав навіть загартованих солдатів. "Вони нищили всіх — чоловіків, жінок, дітей і навіть котів та курчат"[313], — писав про бунтівників один офіцер. Турецький султан змусив своїх богословів проголосити шиїтів єретиками, і шістнадцяте сторіччя поклало початок джихадам.

Високоякісна вогнепальна зброя посилила османів. Так і не здолавши Персію цілковито, вони тим не менш завжди могли змусити її поводитися тихо й не заважати їм рухатися на південний захід, де 1517 року вони захопили найбільшу принаду — Єгипет. Вперше після арабської навали дев'ятсотрічної давнини голодні константинопольці дістали гарантований доступ до хлібного кошика на Нілі.

Проте так само, як усі завойовники починаючи від асирійців, османи виявили, що виграш однієї війни означає початок іншої. Аби відновити торгівлю зерном між Єгиптом та Константинополем, їм довелося збудувати флот, що мав захищати їхні кораблі, але перемоги над несамовитими середземноморськими піратами (і мусульманами, і християнами) лише повели флот далі на захід. На 1560-і роки турки вже контролювали все північноафриканське узбережжя й воювали з західноєвропейськими флотами. Турецькі армії пробилися також далеко вглиб Європи. 1526 року вони взяли гору над шаленими угорцями, вбили їхнього короля й багатьох аристократів.

1529 року султан Сулейман отаборився біля Відня. Він не спромігся взяти місто, але облога настрашила християн перспективою, що османи незабаром проковтнуть усю Європу. "Думка про наслідки [великої війни] змушує мене тремтіти"[314], — писав додому посол у Константинополі.

Проте деякі європейці мали сумнів, зокрема Карл V Він був патріярхом родини Габсбургів, одного з кількох надбагатих кланів, що претендували на домінування в центральній Європі від часів Чорної Смерти. Завдяки розумній низці шлюбів і майже надприродно сприятливому часу смерти їхніх родичів через шлюб Габсбурги посіли трони від Дунаю до Атлантики, і 1516 року Карлові до рук потрапила вся спадщина — Австрія, частини Німеччини та теперішньої Чеської Республіки, південна Італія, Іспанія та теперішні Бельгія та Голландія. Його численні корони забезпечили йому доступ до найкращих європейських вояків, найбагатших міст, провідних фінансистів, а 1518 року германські князі обрали його ще й імператором Священної римської імперії. Ця особлива корона, дивна реліквія безладних європейських Середніх Віків, була неоднозначним благословенням. Згідно з уславленою Вольтеровою заувагою 1750-х років, Священна Римська імперія "не була ані священною, ані римською, ані імперією"[315]. Давати раду її пересвареним князям зазвичай коштувало більше, ніж був вартий сам трон, але все одно той, хто сидів на імперському троні, був, у принципі, спадкоємцем Шарлеманя, а це чимало важило у змаганні Європи з Туреччиною.

Багато спостерігачів передбачали лише два можливих шляхи для західної Європи: ісламське завоювання чи підпорядкування Габсбургам, бо ніхто, крім них, не мав досить сили, аби зупинити турків. Канцлер Карла у листі до імператора від 1519 року підсумував: "Бог був до вас дуже милостивий. Він підніс вас над усіма королями та князями християнського світу й дав владу, якої не мав жоден суверен після вашого предка Шарлеманя. Він спрямував вас на шлях до світової монархії, до об'єднання християнського світу під орудою єдиного пастиря"[316].

Якби чи посол, чи канцлер був правий, західна Європа почала б уподібнюватися до решти світових осередкових регіонів, де домінувала велика суходільна імперія. Проте ідея бути підлеглими пасторові так стривожила християнських королів та князів, що дехто з них почав випереджальні війни проти Карла, аби таку можливість відвернути. Франція навіть уклала угоду з османами проти Габсбургів, і 1542 року спільний французько-турецький флот бомбував Французьку Рив'єру (що тоді перебувала під контролем Карла). Звичайно, все це спонукало Карла ще наполегливіше домагатися права бути пастирем християнського світу.

Карл та його син Філіп II витратили більшу частину свого тривалого королювання[317] на війни з християнами, а не з мусульманами, але, замість перетворити західну Європу на суходільну імперію, їхня боротьба роздерла Європу на шматки, поглибила старі поділи та створила нові. До прикладу, коли німецький чернець Мартин Лютер на Геловін 1517 року прибив цвяхами до дверей Вітенберзької Замкової церкви дев'яносто п'ять тез щодо християнських практик, він не зробив нічого надзвичайного; це був традиційний спосіб оприлюднювати теологічні дебати (порівняно з багатьма критиками церкви після часів Чорної Смерти, Лютер був дуже поміркований). Але заряджена атмосфера перетворила його релігійний протест на політичний та суспільний землетрус, що його сучасники Лютера зазвичай порівнювали з турецьким шиїто-сунітським поділом.

Лютер сподівався, що Карл його підтримає, але Карл вважав, що пасти християнський світ треба в межах однієї церкви, неподільної. "Один чернець напевне помиляється, якщо протистоїть думці цілого християнства, — сказав він Лютерові. — Я сповнений рішучости спрямувати на це мої королівства та домініони, моїх друзів, моє тіло, мою кров, моє життя, мою душу"[318]. Він так і зробив. Проте коли ціла Європа взялася до зброї за чи проти Габсбургів, заперечення відмінностей всередині християнства мало катастрофічні наслідки. Часом з принципових мотивів, часом через вузькі переваги, а часом просто через непорозуміння мільйони християн зреклися римської церкви. Протестанти та католики вбивали одні одних; протестанти вбивали інших протестантів. Тлумачення тез множилися. Деякі протестанти проголошували Друге Пришестя, вільне кохання чи комунізм. Багато хто мав жахливий кривавий кінець. І всі разом, із бурхливими чи тихими протестами, зробили завдання Габсбургів важчим — і дорожчим.

Люди, що вірять, що їхні вороги є агентами Антихриста, рідко йдуть на компроміс, отже, маленькі конфлікти переростали у великі, великі ніяк не завершувалися, а витрати більшали по спіралі. Зрештою Габсбурги вичерпали свої можливості: вони просто не могли собі дозволити об'єднати західну Європу.

Карл, зламаний цією боротьбою, у 1555-1556 роках відмовився від своїх численних тронів і поділив їх між кузеном, що дістав Австрію та Священну Римську імперію, та Філіпом, що дістав Іспанію та інші західні землі. Це був дотепний хід: зробивши домініон Габсбургів синонімом іспанського домініону, Філіп міг сформувати адміністрацію й зосередитися на найважливішому — грошах.

Протягом сорока років Філіп працював як Геракл над реформою фінансів Габсбургів. Він був дивним чоловіком, проводив на диво багато годин у спеціяльно збудованих офісах поза Мадридом, але завжди був надто зайнятий, аби фактично відвідати свої володіння. Але попри те, що він рахував та оподатковував своїх підданих із таким самим ентузіязмом, як Хідейосі, збільшував прибутки та гучно переміг Францію та Туреччину, остаточна перемога, що об'єднала б західну Європу, так і не наблизилася. Що жорсткіше визискували податки, то більше накопичувалося проблем. Філіпові підданці, що множилися, як миші в клуні, чинили дедалі сильніший опір, бо борсалися між голодом та державою й бачили, що їхні податки витрачали на війни в далеких країнах з народами, що про них вони нічого не знали.

У 1560-і роки Філіп навіть спромігся заштовхнути Бога та Мамону в один табір. Зазвичай флегматичні голландські бюргери почали трощити вівтарі та оскверняти церкви, коли Габсбурги переслідували їх за протестантські погляди та обтяжували дедалі важчим тягарем податків. Про те, аби полишити багаті Нідерланди гнізду кальвіністів, не можна було й думати, отже, Філіп послав туди військо, але лише на те, аби голландці створили своє власне. Філіп вигравав битви, але не міг виграти війну. Голландці не погоджувалися платити Габсбургам нові податки, але, коли на кону була їхня віра, вони готові були витратити будь-які гроші та покласти будь-яку кількість життів, аби її захистити. Близько 1580-х років війна вже коштувала Філіпові більше цілого прибутку імперії. Він не міг перемогти й не міг дозволити собі програти, тому позичав дедалі більше грошей в італійських фінансистів. Досягши точки, коли він не міг платити ані своєму війську, ані кредиторам, він проголосив банкрутство; потім робив це знов і знов. Його вояки, що не отримували платні, повстали, почали грабувати на своє утримання, і його кредитоспроможність різко впала. Іспанія не зазнала остаточної поразки до 1639 року (на морі) та 1643 (на суходолі), але, коли 1598 року Філіп помер, імперія вже фактично була руїною, бо її борги в п'ятнадцять разів перевищували річний прибуток.

Перш ніж західноєвропейська суходільна імперія знов почала видаватися можливою, мало минути два сторіччя, а на той час інші західні європейці заходилися втілювати промислову революцію, що перетворювала весь світ. Якби Габсбурги чи турки в шістнадцятому сторіччі об'єднали Європу, ця промислова революція могла б і не відбутися. Можливо, Карл та Філіп, що не спромоглися об'єднати західну Європу, чи осман Сулейман, що не зміг західну Європу завоювати, були саме тими недолугими ідіотами, що змінили перебіг історії.

Проте, повторюю ще раз, винуватити якусь одну людину — це забагато. Європейський посол, що так переймався через турецькі переваги, завважив, Що "єдиною перешкодою є Персія, чиє розташування в тилу змушує [турецького] нападника вживати застережних заходів"[319]. Туркам було просто понад силу перемогти Персію, шиїтів та європейців. Так само Карл та Філіп не змогли стати пастирями цілого християнського світу не тому, що програли якусь вирішальну баталію (насправді до 1580-х років вони завжди вигравали) чи їм бракувало якихось визначальних ресурсів (насправді вони мали багато понад справедливу частку талану, хисту та довіри), а тому, що їхньої організації та багатства було недостатньо, аби здолати турків, християн-схизматів та інші держави західної Європи. І якщо Габсбурги, з усіма їхніми перевагами, не змогли об єднати західну Європу, значить, цього не міг ніхто. Західна Європа була приречена залишатися відмінною від смуги імперій, що простяглася від Туреччини до Китаю.

Тверда стеля

опри всі відмінності імперських реалій суспільний розвиток в обох осередках далі зростав. Протягом кількох десятиріч після 1598 року — року смерти Хідейосі та Філіпа — все вказувало на те, що парадокс розвитку знов підняв голову. Так само, як часто було в минулому, до наростання кризи долучилася погода. Вже від 1300 року було холодно, а тепер ставало ще холодніше. Деякі кліматологи пов'язують це з вибухом вулкану в Перу 1600 року, інші — зі слабшанням сонцевої активности. Але більшість згодні в тім, що 1645-1715 роки були надзвичайно холодними скрізь у Старому Світі. Від Лондона до Ґуандуна автори щоденників та посадовці скаржилися на сніг, кригу та холодне літо.

Замерзлий міський люд та спраглі землі землероби разом робили сімнадцяте сторіччя катастрофою для всього беззахисного, чи то лісів, боліт та дикої природи, чи то колонізованих народів. Часом уряди усвідомлювали потребу захистити цих жертв і намагалися зробити це законодавчо, але колоністи, що штовхали прикордонні смуги осередків назовні, рідко звертали на це увагу. В Китаї так звані халупники вдиралися в гори та ліси й руйнували хитку екологічну рівновагу солодкою картоплею та кукурудзою. Вони доводили тубільні групи, як-от мяо, до межі голоду, але коли мяо повстали, китайська держава спрямувала проти них військо. Айни в північній Японії, ірландці в найдавнішій англійській колонії, тубільці сходу Північної Америки могли б розповісти ту саму сумну історію.

Колонізацію спричиняло збіднювання власних ресурсів осередків. Як писав один китайський посадовець, "кожен фут чи дюйм землі має давати хоч якийсь невеликий прибуток,"[320] і уряди на обох кінцях Євразії сприяли людям, що перетворювали чагарники та заболочені місцини на пасовища та орні землі. Інший китайський автор у 1620-і роки виклав свої підстави:

Голландські та англійські підприємці атакували заболочені землі з таким самим запалом. Величезні осушувальні програми, спонсоровані від уряду, вивільняли величезні ділянки родючого ґрунту, але люди, що там жили, чинили опір в судах та на вулицях.

Агресивні люди несли з собою так само агресивних рослин та тварин, що заступали місцеві види, чи полювали на них до винищення, заорювали природне середовище та вирубували ліси. Один науковець у 1660-і роки скаржився, що чотири п'ятих японських гір збезлісіли. Близько 1550 року в Англії та Шотландії лишилося 10 відсотків лісів, а на 1750 рік було знищено половину й цих дерев. Ірландія, навпаки, 1600 року мала ще 12 відсотків лісів, але на 1700 рік колоністи вирубали чотири з кожних п'яти дерев.

Поблизу великих міст ціни на деревину швидко росли, й люди почали шукати заміну. Біля Едо японські виробники соли та цукру, гончарі та деякі власники будинків почали спалювати вугілля, а ті європейці, що могли це зробити, почали замість деревного вугілля використовувати торф та викопне вугілля. Подібно до кайфинців за п'ятсот років до того, лондонці взялися до викопного палива, коли ціни на деревину стали недосяжними. Більшість англійських господарств поза столицею все ще могли знайти деревину на дрова, але середній лондонець на 1550 рік вже спалював щороку близько чверти тонни вугілля. На 1610 рік це число потроїлося, а на 1650 рік вугілля давало понад половину паливної енергії в Британії. 1659 року мешканець Лондона скаржився: "Лондон обгорнений такою вугільною хмарою, що якщо на землі є щось подібне до пекла, то це саме цей вулкан у туманний день"[322].

На жаль, він помилявся, бо інші євразійці створювали собі ще гірші пекла. Кліматичні зміни були лише першим апокаліптичним вершником, що вирвався на свободу; дедалі більший тиск на ресурси спричинив також занепад держав, коли режими не витримували зрослих напруг. Коли монархи ощадили кошти, вони налаштовували проти себе державних службовців та вояків; коли вони вимагали більшого від платників податків, то налаштовували проти себе торгівців та фермерів. Бурхливі протести бідаків були звичним явищем, відколи постали держави, але тепер вони набули нової сили, бо до них приєдналася позбавлена майна шляхта, збанкрутілі торгівці, вояки, що не дістали платні, та занепалі посадовці.

Із суворішанням обставин західні державці намагалися підвищити ціну повстань дедалі наполегливішими твердженнями, що вони представляють втілення Божої волі. Османські султани агресивніше улещували теологів, а західноєвропейські інтелектуали розробляли теорії "абсолютизму". Вони твердили, що королівська влада походить лише від Божої ласки й ані парламенти, ані священики, ані бажання людей не можуть її послабити. Згідно з модним французьким висловом, "ип roi, une foi, ип Іоі" (один король, одна віра, один закон). Заперечувати будь-якого складника цього пакету означало заперечувати все добре та щире.

Але дуже багато їхніх роздратованих підданців були готові робити саме це. 1622 року Осман II, що як турецький султан та халіф був одночасно наступником Мухаммада та представником Бога на землі, спробував зменшити кількість своїх дедалі дорожчих яничарів. У відповідь вони витягли його з палацу, задушили та понівечили його священне тіло. Османів брат спробував урятувати ситуацію, взявши в союзники духівництво твердої лінії. Аби їм догодити, він навіть заборонив каву та запровадив смертний вирок за куріння, але у 1640-ві роки влада султанів цілком занепала. 1648 року яничари, тепер за підтримки духівництва, стратили султана Ібрагіма Схибнутого (можливо, на те давно настав час, він цілком заробив своє прізвисько), й почався п'ятдесятирічний період громадянських війн.

1640-ві роки були королівським кошмаром майже скрізь. Повстання антиабсолютистів спаралізували Францію, англійський парламент почав війну проти свого спритного короля й відтяв йому голову. Так було звільнено джина з пляшки: якщо можна судити та стратити боговитого короля, що ж тоді не можна? Мабуть, вперше від часів античних Атен на поверхню вигулькнули демократичні ідеї. "Найнезаможніший англієць має прожити таке саме життя, як найвеличніший, — стверджував один полковник парламентської армії. — Кожен, хто живе під владою уряду, спочатку має дати згоду бути підвладним цьому урядові"[323].

З погляду сімнадцятого сторіччя, це був надсильнодійний засіб, але відламкові групи англійських радикалів були ще затятіші. Левелери (зрівнювані), як називала себе одна фракція, відкидали всі суспільні відмінності. Вони казали: "Ніхто не приходить до цього світу з сідлом на спині. І так само ніхто не народжується в черевиках з острогами, аби їхати верхи на іншому"[324]. А позаяк єрархія була неприродною, то, безперечно, те саме стосувалося й майна. У рік страти короля інша група, що називала себе істинними левелерами, відокремилася від них і заснувала десять громад. Ще інша відламкова група, рентери (проповідники), проголосила Бога "цим могутнім Левелером"[325] і проповідувала перманентну революцію — "переворот, переворот, переворот... Все має бути спільним, інакше Божа чума роз'їсть і забере все, що ви маєте".

Ідея зрівнювання була саме на часі. Візьмімо, наприклад, оповідь про левелерів від 1644 року: вони

Однак ці зрівнювальні вояки не були англійцями, насправді вони шаленіли на східному узбережжі Китаю. І на Сході, і на Заході однаково виклики радикалів встановленій єрархії, що ми обговорювали раніше, — Ван Янміна до вчення Чжу Сі в Китаї 1490-х років та Мартина Лютера до католицизму в Європі 1510-х — водночас із занепадом держав продукували нові ідеї стосовно рівности людей. Однак далі ми побачимо, що в вісімнадцятому сторіччі доля цих ідей була дуже відмінною.

В Китаї династію Мін спаралізувало банкрутство та подрібненість; і коли 1628 року вивільнився голод, третій апокаліптичний вершник; імператори, схоже, втратили мандат небес. Бунтівники дедалі більше відчували, що жодна дія не була надто екстремальною. У 1630-і роки країну поділили полководці, 1644 року Пекін впав. Останній імператор Мін повісився на самотньому дереві позаду палацу. Він написав на своєму вбранні: "Я, слабкий та недостатньо доброчесний, образив Небо. Я помираю, соромлячися подивитися в вічі своїм предкам. Я знімаю імператорську шапку, розпатлане волосся падає мені на обличчя. Я полишаю своє тіло ворогам на розчленування. Хай вони не завдають шкоди моєму народові!"[327]

Його останні слова були марні. Полководці не мали чим заплатити розбухлому війську так само, як європейські королі, турецькі султани чи сам імператор Мін, тому вони дозволили воякам збирати платню з цивільних. Армії грабували безвинних від початку війни і, мабуть, досить рано виробили всі можливі варіяції дикунства, а далі протягом наступних жахливих віків просто повторювали їх у відлунному контрапункті. Але в суворому сімнадцятому сторіччі по всій Євразії злі, жадібні та лякливі вояки, як видається, виміряли нові глибини жорстокости. Катуванням, масовими стратами та бандитськими нападами переповнені всі джерела. Коли Пекін впав, цивільних мешканців

Хоч би там як, заворушення, вивільнені занепадом держав, на Заході були ще гіршими. Європейські релігійні війни досягли жахливого апогею в Німеччині між 1618 та 1648 роками. З усіх кутків християнського світу йшли величезні армії. Їм платили нерегулярно, якщо взагалі платили, тому вони добували собі на життя від землі, визискуючи все, що могли. Джерела, що збереглися, волають про насильство та брутальність. Маленьке містечко Беліц, що 1637 року, на свою біду, опинилося на шляху армії Священного Римського імператора, є не гіршим (і не кращим) прикладом, ніж будь-яке інше. Митний чиновник писав, що, оточивши місцевих мешканців,

Інша банда вояків підвісила мешканця Беліца над вогнем і смажила його доти, доки він показав їм усі свої заощадження лише на те, аби інша банда, почувши, що їхні приятелі випалили з нього гроші, принесла його назад до вогню й тримала його у вогні обличчям "так довго, що він помер, а його шкіра відійшла, як у вичиненого гусака".

Історики довго вважали, що такі оповіді були релігійною пропагандою, надто жахливою, аби бути правдою, але недавні дослідження свідчать про інше. Понад два мільйони людей загинули насильницькою смертю (до світових війн двадцятого сторіччя це число залишалося неперевершеним), і десь удесятеро більше померли від голоду та хвороб — третього та четвертого вершників, що прийшли слідом за військом. І в Китаї, і в центральній Європі населення поменшало приблизно на третину, ніби його захопила Чорна Смерть, що створили люди.

А чума в страхітливих нових формах грала свою власну роль. Збелетризований Щоденник зачумленого року Даніеля Дефо, зібраний докупи по п'ятдесяти роках після подій, яскраво описує чутки, паніку та страждання, що охопили Лондон 1665 року. Звіти китайських докторів майже так само показні. Один з них 1642 року в дельті Янцзи записав: "Часом усі мали набряклі лімфатичні вузли на шиї, а часом усі мали набряклі обличчя та голови"[330]; або "інколи усі страждають від діяреї та переміжної лихоманки. Ще можуть бути судоми; чи пухирі; чи висипи; чи сверблючі струпи; чи гнояки".

Чотири з п'яти апокаліптичних вершників галопували на повну силу, проте, як видно з рис. 9.1, у сімнадцятому сторіччі занепаду не було. Суспільний розвиток далі рухався вгору. Він проминув сорок три бали, тобто максимальний показник Риму та Сун, на Сході 1710 року (плюс-мінус двадцять п'ять років, залежно від точности індексу), а на Заході 1723 року (знову ж таки приблизно). На 1800 рік і Схід, і Захід наближалися до п'ятдесятьох балів. Чому, маємо ми спитати, розвиток порушив історичну тенденцію?

Перекриття степів

ерчинськ, 22 серпня 1689 року. Коротке сибірське літо може бути навдивовижу гарним. Щороку коли земля відтає, темні паростки трави вкривають схили пагорбів зеленим килимом із червоними, білими та жовтими сплесками квітів та метеликів. Але це літо було інакше: уздовж берегів Шилки (рис. 9.5) простяглося наметове містечко, де сотні китайських перемовників, залучивши християнських місіонерів, що тлумачили їхні терміни латиною, обговорювали з роздратованими росіянами, де має проходити спільний кордон[331].

Росіяни були далеко від дому. Ще 1500 року Москва була лише одним з багатьох князівств на дикому сході Європи, що боролися за простір між монголами, що налітали зі степів, та лицарями, що насувалися з Польщі, Німеччини та Литви. Її розбійничі неграмотні князі називали себе царями (тобто цезарями), висловлювали претензії на Візантію й навіть на Рим, але видавалися дуже невпевненими, коли хотіли бути королями в європейському стилі чи ханами в стилі монгольському. Аж до 1550-х, часів Івана Грозного, садистичного навіть за жорстокими стандартами російських володарів, на Москву не надто зважали, проте Іван швидко надолужив змарнований час. Озброєні мушкетами авантурники перетнули Уральські гори, 1598 року завдали поразки місцевому монгольському ханові й звільнили шлях до Сибіру.

Нині Сибір здебільшого відомий як замерзле місце подій з оповідей Солженіцина про ГУЛАГ, а тоді він вразив росіян як місце, де можна було збагатіти. Їх охопила хутрова лихоманка: європейці, що давно до цілковитого знищення повиловлювали в своїх лісах куниць, соболів та горностаїв, тепер були готові платити за їхнє хутро чималі гроші. По сорока роках російські мисливці, що гасали тундрою, аби нагодувати цей ринок розкошів, вже стояли на берегах Тихого океану. Вони натягли тонку нитку зимівників уздовж краю замерзлих сибірських лісів і звідти вигендльовували хутро норок чи інших тварин у місцевих мисливців, що перебували на рівні розвитку Кам'яного віку. І хоча ці незалюднені простори навряд чи можна було назвати імперією за стандартами Сулеймана чи Хідейосі, податки на хутро не одного царя врятували від катастрофи.

Незабаром російські мисливці зіткнулися на Амурі з китайськими військовими загонами, але до початку 1680-тих років обидві сторони були вже готові до розмови. Кожен з них боявся, що інший, подібно до багатьох безладних монархів до того, візьме в союзники монголів та вивільнить п'ятого вершника — степову міграцію. Отож, вони приїхали до Нерчинська.

Того сибірського літа їхня угода заформалізувала один з найбільших зсувів у світовій історії. Протягом двох тисяч років степи були східно-західною магістраллю, що перебувала здебільшого поза контролем великих аграрних імперій. Мігранти, мікроби, ідеї та винаходи рухалися уздовж неї, пов'язували Схід та Захід узгідненим ритмом розвитку та занепаду. За рідкісних обставин та за велику ціну завойовники, як-от Дарій Перський, У-ді з династії Хань чи Тайцзун з династії Тан, накладали на степи свої умови, але то були винятки. Зазвичай аграрні імперії платили стільки, скільки вимагали кочівники, й сподівалися на краще.

Вогнепальна зброя все змінила. Кочівники постійно користувалися вогнепальною зброєю (найстарішу відому гармату, від 1288 року, знайдено в кочівничій країні Маньчжурії), і, найімовірніше, саме монголи принесли таку зброю з Китаю на Захід. Але з удосконалюванням зброї (що стріляла швидше й на більшу відстань) і організованости імперій генерали, що могли собі дозволити зібрати десять тисяч піхотинців, озброїти їх мушкетами та гарматами й навчити стріляти залпами, почали перемагати кочівничу кавалерію. До 1500 року озброєні луками вершники зі степів регулярно били піхоту з аграрних королівств. На 1600 рік вони робили це інколи. А на 1700 рік про таке майже ніхто не чув.

Росіяни вийшли вперед. У 1550-і роки артилерія Івана Грозного змела слабкі монгольські ханати з басейну Волґи, й протягом кількох наступних сторіч росіяни, турки та поляки постійно оточували сухі українські степи гарнізонами, ровами та частоколами. Озброєні мушкетами селяни спочатку сканалували кочівничий рух, потім зовсім його перекрили. У Нерчинську Росія та Китай домовилися, що ніхто — ані біженці, ані торгівці, ані дезертири, й понад усе кочівники — не буде пересуватися степами без їхнього дозволу. Тепер все мало підлягати аграрним імперіям.

Останнє ура внутрішньої Азії 1644 року свідчить про те, як багато змінилося. Китайська династія Мін того року розпалася, коли воєначальник взяв Пекін і громадянська війна набула неконтрольовних масштабів. Колишній генерал Мін вирішив, що найменшим з можливих лих буде запросити напівкочівників маньчжурів перетнути Велику китайську стіну та відновити порядок. Китайські провідники мали тривалу традицію залучати внутрішньо-азійців до громадянських війн імперії, зазвичай з катастрофічними наслідками. Але, на відміну від попередніх нападників, маньчжури привели не кочівну кавалерію, а армію, практично невідрізненну від китайської, базовану на піхотинцях, озброєних мушкетами та гарматами, скопійованими в португальців.

Маньчжури взяли Пекін, що не чинив опору, проголосили себе новою династією Цин і витратили майже сорок років на те, аби сконсолідувати свою владу. Ця боротьба також відрізнялася від наслідків попередніх степових нападів. Замість відкрити дорогу іншим кочівникам з холодних країв, тривала боротьба лише загартувала армію Цин і уздатнила її нападати назад на внутрішню Азію. 1697 року Цин зруйнували велику кочівничу силу глибоко в Монголії, а 1720 року вперше поширили китайську владу на гірський Тібет. У 1750-і роки Цин остаточно розв'язали проблему кочівників, дотягнувши свою зброю, порох та боєприпаси аж до кордонів теперішнього Киргизстану, де придушили останні спроби чинити опір.

У сімнадцятому та вісімнадцятому сторіччях аграрні імперії, насамперед Росія Романових та Китай Цин, ефективно вбили одного з апокаліптичних вершників. Завдяки цьому тиск суспільного розвитку на тверду стелю не спричиняв хвиль степової міграції, що поставали у другому та дванадцятому сторіччях. Відтак, видається, навіть спільного впливу занепаду держав, голоду, хвороб та кліматичних змін було недосить, аби спричинити занепад осередків. Степову магістраль було перекрито, і з нею завершено великий розділ історії Старого Світу.

З погляду кочівників, це було страшне лихо. Ті, хто пережив війни, опинилися в дедалі вужчому оточенні. Вільний рух, основа їхнього способу життя, потрапив у залежність від далеких імператорів. Від вісімнадцятого сторіччя колись гоноровиті кочівники поступово дійшли до стану найманців.

Проте, з погляду імперій, перекриття степової магістралі було тріумфом. Внутрішня Азія, що так довго була джерелом небезпеки, стала новим прикордонням. Із меншанням кочівничих нападів мільйон чи два росіян та п'ять чи десять мільйонів китайців пересунулися уздовж країв степової смуги з перенаселених осередків на нові землі. Потрапивши туди, ці достатньо жорсткі люди перелаштували ландшафт до землеробства, гірництва та лісозаготівель і доправляли сировину та податки до імперських серцевинних земель. Перекриття степової магістралі не просто відвернуло занепад. Було створено степове золоте дно й відтак зламано тверду стелю, що протягом тисячоліть обмежувала індекс суспільного розвитку на рівні трохи понад сорок балів.

Відкриття океанів

оли росіяни та китайці перекривали стару степову магістраль, західноєвропейці відкривали нову океанічну магістраль, що мала ще драматичніше змінити світову історію.

Протягом сторіччя після того, як західноєвропейці вперше перетнули Атлантичний океан та дісталися океану Індійського, їхні морські імперії не видавалися чимось надзвичайним. Венеційці від тринадцятого сторіччя багатіли на торгівлі в Індійському океані. Плаваючи навколо південного кінця Африки, замість торгуватися за змогу пересуватися шляхами, підвладними імперії турків, португальські мореплавці просто робили те саме швидше та дешевше. В Америках іспанці знайшли цілий Новий Світ, але те, що вони там виробляли, було насправді дуже подібне до дещо пізнішого наступу росіян на Сибір.

І іспанці, і росіяни спустошували всі можливі джерела. Іван Грозний надав родині Строганових монополію на все на схід від Уралу в обмін на частину здобичі. Іспанські королі давали майже кожному, хто цього бажав, право брати собі все, що вони могли знайти в Америках, аби лише Габсбурги мали від того 20 відсотків. І Сибіром, і Америкою вешталися невеликі банди відчайдухів, що власним коштом будували торгівельні бази на неосяжних безлюдних територіях і постійно надсилали додому прохання дати ще грошей та ще європейських жінок.

Росіян охопила хутрова лихоманка, іспанців — лихоманка золота. Кортес спрямував на цей шлях Іспанію, коли 1521 року спустошив Теночтитлан, а Франсиско Пісаро пришвидшив рух цим шляхом. 1533 року він викрав короля інків Атауальпу й зажадав викупу: належало заповнити скарбами приміщення двадцять два фути завдовжки, сімнадцять футів завширшки й дев'ять футів заввишки. Пісаро перетопив зібрані художні шедеври андської цивілізації на виливки — 13 420 фунтів золота та 26 000 фунтів срібла — і все одно задушив Атауальпу.

Відносно легка здобич вичерпалася близько 1535 року, але мрії про Ельдорадо, золотого короля, що в його володіннях скрізь лежали скарби, приваблювали нових і нових відчайдухів. "Щодня вони нічого не робили, лише думали про золото, срібло та багатства Індій Перу, — у розпачі писав літописець. — Вони були шалені, несамовиті, божевільні, схиблені на жадобі до золота та срібла"[332].

Божевілля знайшло нову продухвину 1555 року коли вдосконалена технологія видобування срібла несподівано зробила високоприбутковою гірничу справу в Новому Світі. Зиск був неймовірний: між 1540 та 1700 роками до Європи привезено десь п'ятдесят тисяч тонн американського срібла, дві третини цієї кількости — з Потосі, гори в теперішній Болівії, що виявилася майже суцільною рудою. На 1580-і роки європейський срібний запас подвоївся, а здобуток Габсбургів зріс удесятеро навіть попри те, що, як писав 1638 року один іспанець, що відвідав Потосі, "...кожна монета песо, викарбувана в Потосі, коштує життя десятьох індіянців"[333]. За іншою паралеллю з Росією, Габсбурги почали вбачати у своїх завоюваннях дикої периферії здебільшого спосіб фінансування війни за побудову суходільної імперії в Європі. Як писав один мандрівник, "Потосі слугує амбітним намірам Іспанії. ...Її використовують, аби карати Туреччину, упокорювати Марокко, змушувати тремтіти Фландрію та застрашувати Англію"[334].

Габсбурги використовували більшість новосвітського срібла на виплату боргів італійським фінансистам, з чиїх рук більшість виливків прямувала до Китаю, де бум економіки спричиняв потребу мати якомога більше срібних монет. Один торгівець завважив, що "китайський король може збудувати палаца з перуанських срібних брусків, привезених до його країни"[335]. Однак попри те, що імперія Габсбургів експортувала срібло, а імперія Мін його імпортувала, в усьому іншому вони були дуже подібні, дбаючи про збільшування свого шматка економічного пирога, замість збільшувати сам пиріг. Обидві імперії обмежили морську торгівлю кількома обраними, що тримали легкооподатковувані підтримувані державою монополії.

Теоретично Іспанія щорічно дозволяла лише одному великому галеонові, навантаженому сріблом, перетинати Атлантичний океан і (так само теоретично) строго регулювала торгівлю іншими товарами. На практиці все відбувалося як уздовж неспокійного китайського узбережжя: ті, кого не допускали до оборудок офіційних фаворитів, створювали величезний чорний ринок. Ці "зайди", подібно до китайських контрабандистів-піратів, здешевлювали офіційні оборудки, ігнорували податки та стріляли в усіх, хто щось заперечував.

Французи, що несли основний тягар війн Габсбургів у 1520-і та 1530-і роки, першими полізли в бійку. Найраніший зафіксований піратський напад відбувся 1536 року; на 1550-і роки вони стали загальником. 1555 року один посадовець нарікав, що "уздовж цілого берега [Гаїті] немає жодного села, що його б не пограбували французи"[336]. У 1560-і роки англійські контрабандисти також почали продавати безмитних рабів чи, при нагоді, підходити до берега та грабувати каравани зі сріблом. Здобич була добра, відтак протягом наступних двадцяти років найдикіші та найвідчайдушніші чоловіки (та кілька жінок) Європи гуртувалися та приєднувалися до них.

Іспанія, так само як Китай, реагувала повільно й неохоче. Обидві імперії завжди вважали, що ігнорувати піратів дешевше, ніж боротися з ними, і лише у 1560-і роки Іспанія, так само як Китай, реально почала відповідати. Почалася десятирічна глобальна війна з піратством від Китаю до Куби, з залученням абордажних шабель і гармат (османи робили те саме в Середземномор'ї). 1575 року іспанські та китайські кораблі навіть спільно діяли проти піратів біля Філіппін.

Натоді Мін та османи менш-більш виграли свої піратські війни, але Іспанія боролася з дедалі серйознішою загрозою каперства — піратства, спонсорованого державами. Каперами були капітани з безмежно міцними нервами, чиї державці давали їм дозволи й часом навіть кораблі, аби грабувати іспанців. У 1550-і роки несамовитий французький капер Ле Клерк Дерев'яна нога спустошував головні міста Куби, а 1575 року англієць Джон Оксенгем поплив до Карибського моря, зійшов на берег біля Панами та протягнув дві гармати через перешийок. Досягнувши Тихого океану, він позрубав дерева, збудував нового корабля, набрав екіпаж з утеклих рабів та протягом кількох тижнів тероризував беззахисне узбережжя Перу.

Оксенгем скінчив життя, бовтаючися на мотузці в Лімі, але по чотирьох роках його давній товариш Френсис Дрейк — у рівних частках брехун, злодій та фантазер, тобто довершений пірат — повернувся зі ще дикішим планом проплисти навколо нижньої частини Південної Америки й пограбувати Перу як належиться. Лише один з його шістьох кораблів проминув Мис Горн, однак він був так важко озброєний, що негайно встановив перевагу англійського флоту в Тихому океані. Далі Дрейк захопив найбільший вантаж срібла (понад двадцять п'ять тонн), будь-коли забраний з іспанського корабля, а тоді, усвідомивши, що не може повернутися додому тим самим шляхом, що прийшов, тихо обійшов зі своєю здобиччю навколо світу. Піратство давало чималий зиск: Дрейкові спонсори дістали за свою інвестицію 4700 відсотків прибутку, а королева Елізабет трьома чвертями своєї частки виплатила всі борги Британії іншим державам.

Натхненні успіхом, конкуренти Іспанії спрямували до Нового світу своїх майбутніх конкістадорів. Тут все відбулося не так вже й добре. У надзвичайному тріумфі надії над досвідом 1541 року Франція заснувала колонію в Квебеку у сподіванні знайти золото та прянощі. Позаяк у Квебеку бракувало і того, й того, колонія виявилася невдалою. Так само провалилася наступна спроба французів розбагатіти: ще ретельніше копіюючи іспанців, колоністи влаштувалися поруч з іспанським фортом у Флориді, а тоді їх негайно було повбивано.

Перші англійські спроби були так само нереалістичними. Стероризувавши 1579 року Перу, Френсис Дрейк поплив уздовж західного берега Америки й зійшов на землю в Каліфорнії (можливо, в мальовничій заточині біля Сан-Франциско, що нині має назву Дрейкова бухта). Там він повідомив тубільців, що зустріли його на березі, що відтепер їхня батьківщина буде називатися Nova Albion — Нова Англія — і належатиме королеві Елізабет. Звідти він вирушив далі й вже не повернувся.

1585 року Дрейків великий суперник Волтер Райлі і собі заснував колонію Роанок у теперішній Північній Кароліні. Райлі був більшим реалістом, ніж Дрейк, і принаймні привіз реальних поселенців, але його план використати Роанок як приватну базу для нападів на іспанські кораблі був катастрофічно невдалим. Роанок був погано розташований, і коли наступного року повз нього проплив Дрейк, зголоднілі колоністи попросили доправити їх додому. Один з лейтенантів Райлі залишив у Роаноку другу партію (було заплановано, що він доправить їх до кращого місця на затоці Чесапік, але він заблукав). Що з ними сталося, не знає ніхто. Коли провідник повернувся 1590 року, він нікого не знайшов, лише на дереві було вирізьблено одне слово — Кроатан, їхня назва Роаноку.

Життя на цьому новому прикордонні було дешеве, особливо життя корінних американців. Іспанці полюбляли жартувати, що їхні імперські зверхники в Мадриді були такі малокомпетентні, що "якби смерть мала приходити з Іспанії, ми всі жили б вічно"[337], але корінним американцям це, мабуть, не видавалося таким кумедним. Їхня смерть справді приходила з Іспанії. Під захистом Атлантичного та Тихого океанів вони не виробили захисту проти мікробів Старого Світу, відтак протягом кількох поколінь після того, як Колумб зійшов на берег, їхня чисельність поменшала на три чверти. Це був "Колумбів обмін", згаданий у шостому розділі. Європейці дісталися нового континенту, а корінні американці дістали віспу. Європейські колоністи часом були жахливо жорстокими до людей, що з ними зустрічалися, тоді як смерть приходила до тубільців здебільшого невидною, через мікробів у диханні чи плинах тіла. До того ж вона рухалася далеко попереду самих європейців, колоністи передавали її тубільцям, а потім вона поширювалася вглиб суходолу щоразу, коли зінфікований тубілець зустрічав ще здорового. Отже, коли з'являлися білі люди, вони майже не мали клопоту з тим, як позбутися поменшалого місцевого населення.

Там, де була добра земля, колоністи створювали те, що історик та географ Ел Кросбі називає "неоєвропами" — пересаджені версії своїх батьківщин зі знайомими злаками, бур'янами та тваринами. А коли колоністи не хотіли якоїсь землі, як-от у Нью-Мексико, де, за словами іспанського намісника короля, не було нічого, крім "голих людей, фальшивих коралів та чотирьох кругляків"[338], тоді екологічний імперіялізм (ще один дотепний вислів Кросбі) все одно їх перетворював. Від Аргентини до Техасу — скрізь рогата худоба, свині та вівці тікали, дичавіли, множилися до мільйонних стад та займали рівнини.

Що ще краще, колоністи створювали вдосконалені Європи, де, замість мати справу з незадоволеними селянами, можна було довести до рабського стану тубільців, що вижили, чи, якщо тубільців не було, доправити кораблями рабів з Африки (прибуття перших засвідчено 1510 року; на 1650 рік в іспанській Америці їх вже було більше, ніж європейців). Один колоніст писав додому з Мексики: "Навіть незаможні тут живуть ліпше, ніж в Іспанії, бо тут ти завжди сам за все відповідаєш, не мусиш сам працювати і завжди верхи на коні"[339].

Будуючи вдосконалені Європи, колоністи почали ще одну революцію в значенні географії. У шістнадцятому сторіччі, коли традиційно налаштовані європейські імперіялісти ставилися до Нового Світу головно як до джерела грабунків на потреби фінансування боротьби за суходільну імперію в Європі, океани, що відокремлювали Америку від Старого Світу, були лише джерелом роздратування. Однак у сімнадцятому сторіччі географічне відокремлення почало видаватися перевагою. Колоністи могли експлуатувати екологічні відмінності між Новим Світом та Старим та виробляти продукти, що в Європі не існували взагалі чи в Америках виростали ліпшими, ніж вдома, й продавати їх на європейських ринках. Замість бути бар'єром, Атлантичний океан ставав магістраллю, що давала торгівцям змогу об'єднати різні світи.

1608 року французькі поселенці повернулися до Квебеку цього разу в ролі не мисливців за скарбами, а торгівців хутром. Колонія розквітла. Англійські колоністи в Джеймстауні майже голодували, поки 1612 року не виявили, що в Вірджинії добре росте тютюн. Листя було гірше, ніж те, що іспанці вирощували на Карибах, але воно було дешеве й невдовзі на цьому було зароблено чималі статки. 1613 року голландські торгівці хутром оселилися на Мангетені, згодом придбали весь острів. 1620 року до діяльности долучилися релігійні біженці, що втекли з Англії до Масачусетса, й почали відправляти додому деревину на корабельні щогли. Близько 1650 року вони вже постачали на Кариби худобу та сушену рибу й діставали звідти цукор — біле золото, що вже спричинило нову загальну лихоманку. Поселенці та раби струмочками, а згодом повінню сунули на захід через Атлантичний океан, а назад на схід полинули екзотичні товари та податки.

До певної міри, поселенці в нових прикордонних смугах завжди робили щось подібне. Стародавні греки висилали додому пшеницю з західного Середземномор'я; китайські поселенці в долині Янцзи кораблями везли рис Великим китайським каналом; колоністи з краю степів висилали корабельний ліс, хутро та мінерали до Москви та Пекіна. Але саме розмаїття екологічних ніш навколо Атлантичного океану та його розмір — великий, але не нездоланний, зокрема з урахуванням новітніх досягнень кораблебудування, — давав західноєвропейцям змогу створити щось цілком нове: взаємозалежну міжконтинентальну економіку, пов'язану через перетинні трикутні торгівельні мережі (рис. 9.6).

Замість везти товари від А до В, торгівці могли доправляти західноєвропейські промислові товари (текстиль, зброю тощо) до західної Африки та з прибутком обмінювати їх на рабів. Тоді рабів кораблями можна було повезти до Карибів та обміняти (знов із прибутком) на цукор. Насамкінець можна було доправити цукор назад до Європи, продати його ще з більшим зиском, потім придбати нову партію промислових виробів і знов доправити до Африки. З іншого боку, європейці, що оселилися в Північній Америці, могли привезти до Африки ром та обміняти на рабів, потім доправити рабів на Кариби та поміняти на мелясу, привезти мелясу назад до Північної Америки, де з неї робили ром. Інші везли харчі з Північної Америки на Кариби (де земля, придатна до вирощування цукру, була надто цінна, аби на ній вирощувати харчі для рабів), купували там цукор та везли до західної Європи, а звідти поверталися з промисловими виробами для Північної Америки.

Переваги відсталости також давали свій внесок. Іспанія, у шістнадцятому сторіччі велика європейська імперська потуга, була найповніше розвиненою абсолютистською монархією, що мала торгівців за готівкові машини, що на загрозливу вимогу давали гроші, а колонії — за джерела грабунку. Якби Габсбурги спромоглися примусом загнати своїх суперників до суходільної імперії, атлантична економіка у сімнадцятому сторіччі, безперечно, далі трималася б цієї жили. Однак так не сталося; натомість торгівці з відносно відсталої північно-західної смуги Європи, де королі були слабші, повели справи в іншому напрямі.

Найвіддаленішими з них були голландці. У чотирнадцятому сторіччі Нідерланди були залитою водою периферією з небагатьма містами-державами. Теоретично голландці мали бути вірними Габсбургам, але на практиці ці обтяжені обов'язками віддалені державці виявили, що тримати у своїй волі далекий північний захід було клопотом, того не вартим, і полишили врядування на місцевих міських провідників. Аби взагалі вижити, голландські міста мусили щось винаходити. За браком деревини вони розробили енергоджерела на торфі; за браком харчів вони рибалили в Північному морі та вторговували за вилов зерно в околі Балтійського моря; за браком королів та аристократів, що втручалися б у їхні справи, багаті бюргери підтримували дружні бізнесові стосунки між містами. Солідні гроші та солідна політика притягали більше грошей, аж доки наприкінці шістнадцятого сторіччя колись відсталі Нідерланди перетворилися на європейський банківський осередок. Маючи змогу позичати за низькі відсотки, голландці могли фінансувати нескінченну виснажливу війну, що повільно нищила іспанську владу.

Англія стабільно рухалася в тому самому напрямі, що й Голландія. Англія вже була справжнім королівством навіть до Чорної Смерти, а завдяки бумові в торгівлі вовною її торгівці були впливовішими, ніж їхні колеги будь-де, крім Голландії. В сімнадцятому сторіччі торгівці очолили спротив і боротьбу проти свого відносно слабкого короля, врешті-решт відтяли йому голову та змусили уряд будувати великі найновітніші флоти. Коли 1688 року після державного перевороту й безкровного вторгнення на англійському троні опинився голландський принц, торгівці були серед тих, хто найбільше від цього виграв.

Іспанський затиск після 1660 року послабшав, і голландські та англійські торгівці енергійно посунули в Атлантику. Як свідчить рис. 9.3,1350 року заробітна платня звичайних людей на англо-голландському північно-західному краю Європи була трохи вища, ніж у багатших, але перенаселених містах Італії. Після 1600 року розрив дедалі більшав. В усіх інших регіонах непослабний тиск голодних ротів відкидав заробітну платню до рівнів, що були перед Чорною Смертю, а на північному заході платня впритул підійшла до рівнів золотого віку п'ятнадцятого сторіччя.

На відміну від іспанського досвіду, це було не лише наслідком видобування багатства з Америк та доправляння до Європи. Хоча експерти й сперечаються щодо частки нового багатства північного заходу, що надійшла безпосередньо від колонізації та торгівлі, вона не перевищує 15 відсотків навіть за найвищими оцінками (а за найнижчими становить лише 5 відсотків). Справді революційною рисою атлантичної економіки було те, як люди працювали.

Я вже кілька разів висловлював припущення, що рушіями історії є страх, лінощі та жадоба. Страх зазвичай переважує лінощі, тому, коли після 1540 року населення зросло, люди по всій Євразії почали бурхливу діяльність через побоювання втратити статус, мусити менше їсти чи навіть голодувати. Але після 1600 року лінощі почали поступатися ще й жадобі, бо екологічна розмаїтість атлантичної економіки, дешевий транспорт та відкриті ринки дали світові трохи розкошів, доступних навіть звичайним мешканцям північно-західної Європи. На початку вісімнадцятого сторіччя людина, що мала в кишені трохи зайвої готівки, могла дозволити собі не лише купити додаткову хлібину, а й придбати імпортний чай, каву, тютюн та цукор або дива місцевого виробництва, як-от глиняні люльки, парасольки та газети. І та сама атлантична економіка, що породила ці щедрі дари, породила ще й людей, готових дати людині потрібну готівку, бо торгівці були готові купити кожного капелюха, пістоля чи ковдру, що їх можна було доправити до Африки чи Америки, відтак промисловці готові були платити людям, що все це виробляли. Деякі землероби залучили свої родини до прядіння та ткання, інші приєдналися до майстерень. Дехто взагалі полишив землеробство, інші зробили відкриття, що потреба годувати голодних робітників забезпечує достатньо стабільні ринки, що виправдовують витрати на інтенсивніше обробляння, осушування та угноювання землі та купівлю більше худоби.

В деталях були відмінності, але північно-західні європейці дедалі інтенсивніше продавали свою працю й працювали довше. І що більше вони працювали, то більше цукру, чаю та газет вони могли купити — що означало перетягання через Атлантику нових рабів, розчищання нових акрів землі під плантації й відкриття нових фабрик та крамниць. Продажі зростали, економіка досягала більших масштабів, отже, ціни падали, що відкривало світ товарів ще більшій кількості європейців.

На добре чи на зле, на 1750 рік на берегах північної Атлантики вперше в світі почала окреслюватися культура споживання, що змінювала мільйони життів. Чоловіки, що не наважилися б завітати до каварні, якщо не мали спортивного шкіряного взуття та кишенькового годинника (не кажучи вже про те, щоб сказати своїм дружинам подавати гостям чай без цукру), були менш схильні відпочивати на свята чи дотримуватися давньої традиції "священного понеділка" й спати в цей день після недільного похмілля. Коли можна було так багато чого купити, час став грошима. Як поскаржився письменник Томас Гарді, "годинники з однією стрілкою вже недостатньо ділили день"[340].

Як годинник

одинники з двома стрілками були найменшою з вимог нового часу. Мешканці нового світу хотіли знати все про рядкову сівбу та трикутні плуги, порохотяги та кип'ятильники, а також про годинники, що не лише мали дві стрілки, а ще й зберігали час, коли їх везли у віддалені частини світу, що давало капітанам змогу підраховувати широту. Протягом двох тисяч років — власне, відтоді, коли востаннє індекс західного суспільного розвитку досяг сорокабалової твердої стелі, — мудрі старі голоси давніх мудреців давали відповіді на більшість пекучих життєвих питань. Але тепер ставало ясно, що класики не можуть дати те, що людям треба знати.

Novum Organum ("Новий метод") — назва книжки Френсиса Бекона, оприлюдненої 1620 року, говорить саме про це. Organum — так філософи називали шість Арістотелевих книжок з логіки; Бекон дав їм заміну. Він писав: "Пошана та глибока повага до стародавніх авторів залишаються недоторканними й незменшеними"[341]; свою мету він вбачає в тім, щоб "лише бути провідником, що вказує шлях". Проте завважує, що, ступивши на цей шлях, ми побачимо, що "лишився один курс... почати цілковиту перебудову наук, мистецтв та усіх людських знань, ґрунтуючи їх на належних підвалинах".

Але де знайти такі підвалини? Дуже просто, каже Бекон (і дедалі більше число його послідовників): спостерігати. Філософи мають відірвати носи від книжок та подивитися навколо себе — на зорі та комах, гармати та весла, падні яблука та хиткі підсвічники. Вони мають також говорити з ковалями, годинникарями та механіками, тобто з тими, хто знає, як працюють речі.

На думку Бекона, саме зробивши це, Ґалілей, французький філософ Рене Декарт та легіони менш відомих науковців не могли не дійти однакового висновку: всупереч поглядам більшости стародавніх авторів, природа не є живим організмом, що дихає, має бажання та наміри. Насправді вона механічна. Фактично вона подібна до годинника. Бог був годинникарем, він увімкнув взаємозчеплені зубчасті колеса, що змушують природу рухатися, а потім робити крок назад. А якщо так, люди мають спромогтися розплутати принципи функціювання природи так само легко, як принцип дії будь-якого механізму. Зрештою, розмірковує Декарт, "годинник, зроблений з потрібного числа коліс, показує час не менш природно, ніж дерево, що виросло з такого чи такого насіння, дає конкретні плоди"[342].

Ця годинникова модель природи, плюс деякі неймовірно розумні досліди, мала надзвичайні позитивні наслідки. Раптом приголомшливо розплутано таємниці, приховані від світанку часів. Повітря виявилося речовиною, не нічим; серце помпує кров по тілу, як водяні міхи, і, що найдивовижніше, Земля не є центром всесвіту.

Усі ці відкриття, що суперечили античності й навіть Святому Письму, спричинили бурю критики. Нагородою Ґалілеєві за спостерігання неба було притягнення 1633 року до папського суду та залякування, аби він відмовився від того, що, як він знав, було правдою. Але насправді всі застрашування лише пришвидшили міграцію нового мислення зі старого середземноморського осередку на північний захід, де суспільний розвиток зростав найшвидше, вади античного мислення було видно найясніше, а страх перед владою був найслабший.

Мешканці півночі почали перевертати Відродження, заперечували античність замість шукати в ній відповіді, й у 1690-і роки, коли суспільний розвиток на відстань з товщину волосини наблизився до свого максимуму часів Римської імперії, освічені джентльмени в Парижі провадили формальні дебати щодо того, чи перевершують модерністи стародавніх авторів. На-тоді відповідь вже була очевидною всім, хто мав очі, аби бачити. 1687 року оприлюднено Засади математики Ісака Ньютона, де викладено принципи нового диференційного числення, що його Ньютон розробив, аби математично описати свою модель неба[343]. Це було незбагненно (навіть освіченому читачеві), так само як Айнштайнова теорія відносности 1905 року, коли її було оприлюднено. Проте всі погодилися (так само як згодом щодо відносности), що це було ознакою нової ери.

Стосовно таких монументів думки будь-які гіперболи видавалися неадекватними. Аби убезсмертити Ньютона, найбільший англійський поет Александер Поуп написав[344]:

В реальному житті перехід від ночі до дня був не такий швидкий. Ньютонові Засади з явилися лише по п'ятьох роках після того, як в Англії було востаннє страчено відьму, і за п'ять років до того, як почалося полювання на відьом в Масачусетсі. Сам Ньютон, як стало ясно після продажу з аукціону 1936 року його приватних паперів, ставився до алхемії з таким самим ентузіязмом, як до гравітації, й до кінця життя був певен, що зможе перетворити плюмбій на золото. І він був не єдиний науковець сімнадцятого сторіччя, чиї погляди нам теперішнім можуть видаватися дивними. Але поступово мешканці Заходу позбавляли світ магії, математичними методами розсіювали його духів та дияволів. Числа ставали мірою реальности.

Згідно з Ґалілеєм,

Дехто з науковців почав міркувати, що все, справедливе щодо природи, має бути справедливим і щодо суспільства. До певної міри урядовці вітали цю думку, особливо фінансисти. Державу теж можна було розглядати, як машину: статистики могли б підраховувати потоки її прибутків, а міністри могли б калібрувати її складні зубчасті колеса. Але нові способи думання спричиняли й тривогу. Природничі науки надали їм нового напряму, виявивши необґрунтованість тверджень стародавніх авторитетів. Чи не станеться так, що суспільні науки піддадуть сумнівові авторитет королів та церкви?

Якщо природничники мали рацію і спостерігання та логіка справді є найліпшими інструментами для розуміння Божої волі, тоді настав час обґрунтувати, що вони могли б бути також найліпшими інструментами для функціювання урядів. Англійський теоретик Джон Лок доводив, що є однакові підстави вважати, що від початку Бог надав людям певні природні права, що "людина від природи має силу... захищати свою власність — тобто своє життя, свободу та майно — від пошкод та спроб інших людей". Отже, висновує він, "великим та головним завершенням... об'єднання людей у спільноти та визнавання над собою урядів є збереження власности". І якщо так, якщо люди "від природи всі вільні, рівні та незалежні, [тоді] ні в кого не можна забрати майно й нікого не можна підпорядкувати політичній владі інших без його згоди"[347].

Ці ідеї могли б викликати занепокоєння, навіть якби були обмежені колом інтелектуалів, що сперечаються латиною в своїх коледжах, обличкованих слоновою кісткою. Але сталося не так. Спочатку в Парижі, потім в інших місцях багаті пані тримали салони, де науковці терлися плечима з владоможцями й нове мислення поширювалося в усі боки. Аматори започатковували дискусійні клуби, запрошували лекторів пояснювати нові ідеї та демонструвати досліди. Дешевший друк, ліпший розподіл та дедалі вища грамотність дали новим журналам, що поєднували репортажі з суспільною критикою та читацькими листами, змогу поширювати шумування до десятків тисяч читачів. За три сторіччя до мережі "Старбакс" підприємливі власники каварень усвідомили, що, якщо забезпечити безплатні газети та зручні стільці, відвідувачі будуть там сидіти протягом цілого дня — читати, сперечатися та купувати каву. Поставало дещо нове — суспільна думка.

Творці думки полюбляли казати, що Європою поширювалося просвітництво, осяйне світло в темних заглибинах, затулених сторіччями забобонів. Але що таке просвітництво? Німецький мисленик Імануїл Кант казав прямо: "Наважуйся знати. Май мужність покладатися на власне розуміння!"[348]

Виклик усталеній владі був очевидний, але, замість з ним боротися, більшість монархів вісімнадцятого сторіччя йшли на компроміс. Вони називали себе освіченими деспотами, що владарювали раціонально заради загального добра. "Філософи мають бути вчителями світу та вчителями державців, — писав король Прусії. — Вони повинні думати логічно, а ми повинні діяти логічно"[349].

Однак на практиці державців часто дратувала логіка їхніх підданців. У Британії[350] королям доводилося її толерувати, в Іспанії вони могли змусити її замовкнути, але Франція була достатньо авангардною (зрештою, це французьке слово), аби в ній юрмилися просвітницькі критики, й водночас достатньо абсолютистською, аби час від часу їх ув'язнювати та забороняти їхні книжки. На думку історика Томаса Карлайла, це був "деспотизм, стримуваний епіграмами, — саме тому це був досконалий сад, де могло розквітнути просвітництво"[351].

З усіх книжок та гострих висловів, що дивували Париж у 1750-і роки, жодну не можна порівняти з наступальною просвітницькою працею Енциклопедія, чи Обґрунтований словник наук, мистецтв та ремесел. "Треба вивчати та розглядати все, без винятків та пересторог, — писав один з її авторів. — Ми повинні розтоптати всю стару дурість, перекинути бар'єри, зведені безпідставно, повернути наукам та мистецтвам цілковиту свободу"[352]. Опозиціонери в перуках один за одним наполягали на тім, що рабство, колоніялізм та узаконена нижчість жінок та євреїв суперечать природі та сенсові, а найбільший розум з усіх, Вольтер, у 1760-і роки кинув із заслання в Швейцарії виклик навіть тим речам, що їх заналичкував як "безчесні", — привілеям церкви та корони.

Вольтер точно знав, де європейці мають шукати просвітницькі моделі: в Китаї. Там, казав він, можна знайти справді мудрого деспота, що урядує згідно з порадами раціональної державної служби, утримується від безглуздих війн та релігійного переслідування. Там можна знайти також конфуційство, що (на відміну від християнства) було вірою сенсу, вільною від забобонів та дурних легенд.

Вольтер був не так вже й неправий, бо китайські інтелектуали кидали виклик абсолютизмові вже за сто років до його народження. Друкування створило новим ідеям читацьку авдиторію навіть ширшу, ніж у західній Європі, водночас відродилися приватні наукові інституції. Найвідоміша з них, Академія Дунлінь, протистояла безчесним речам ще пряміше, ніж Вольтер. У 1630-і роки її керівник пропагував упевненість у своїх силах, спонукав науковців шукати відповіді через власні висліди, а не в стародавніх текстах[353], і науковців з Дунліня одного за одним ув'язнювали, катували чи страчували за критику двору Мін.

Коли 1644 року влада перейшла до конкурентної династії Чин, інтелектуальна критика лише посильнішала. Сотні науковців відмовлялися працювати на маньчжурів. Одним з них був Ґу Яньу, державний службовець низького рівня, що не склав найвищих іспитів. Ґу попрямував до віддаленого прикордоння, подалі від тиранових пороків. Там він повернувся спиною до метафізичного педантизму, що домінував у інтелектуальному житті від дванадцятого сторіччя, і, так само як Френсис Бекон в Англії, спробував натомість зрозуміти світ через спостерігання фізичних речей, що фактично робили реальні люди.

Протягом майже сорока років Ґу мандрував, заповнюючи нотатники докладними описами землеробства, гірничої та банківської справи. Він став відомим, його почали наслідувати інші, особливо лікарі, що переймалися своєю неспроможністю подолати епідемії 1640-х років. Збираючи історії хвороб реальних хворих людей, вони наполягли на перевірці теорій реальними результатами. На 1690-і роки навіть імператор заохочував "вивчати суть проблеми, обговорювати її зі звичайними людьми, а тоді знаходити розв'язок"[354].

Інтелектуали вісімнадцятого сторіччя називали цей підхід каочжен, "емпіричний досвід". Він віддавав перевагу фактам над міркуваннями, вносив методичні строгі підходи в такі різні галузі, як математика, астрономія, географія, лінгвістика та історія, та послідовно розробляв правила оцінювання свідчень. Каочжен був паралельний до західноєвропейської наукової революції в усьому, крім одного: він не розробив механічної моделі природи.

Подібно до західних колег, східні науковці часто розчаровувалися у знанні, успадкованому від часів, коли суспільний розвиток востаннє досягнув твердої стелі біля сорока трьох балів (у їхньому випадку в одинадцятому та дванадцятому сторіччях, за династії Сун). Але, замість відкинути її головний засновок — всесвіт, рухомий духом (ци), — і замінити його всесвітом, що працює, як машина, східняки здебільшого дивилися в минуле, до ще поважніших авторитетів — текстів стародавньої династії Хань. Навіть Ґу Яньу переймався давніми написами не менше, ніж гірництвом чи землеробством, а багато з лікарів, що збирали історії хвороб, використовували їх, аби зрозуміти медичні тексти Хань, і тішилися з того не менше, ніж коли лікували людей. Замість перевертати Відродження, китайські інтелектуали обрали друге Відродження. Багато з них були блискучими науковцями, але через цей вибір жоден з них не став Ґалілеєм чи Ньютоном.

Саме тут Вольтер помилявся. Він мав Китай за взірець саме тоді, коли країна втрачала здатність бути взірцем, — фактично саме в той момент, коли дехто з його суперників у паризьких салонах почав доходити прямо супротивних висновків щодо Китаю. Хоча вони не мали індексу, що повідомив би, що західний суспільний розвиток звів нанівець передування Сходу, ці люди вирішили, що Китай взагалі не був ідеальною просвітницькою імперією. Він радше був антитезою усього європейського. Коли європейці вчилися в стародавніх греків динамізму, підставовости та творчости й почали перевершувати своїх вчителів, Китай був країною, де час стояв на місці.

Саме тоді народилася теорія тривалої зафіксованости західної зверхности. Барон де Монтеск'є вирішив, що все можна пояснити кліматом; здорова погода дає європейцям (особливо французам) "певну силу тіла та духу, що робить їх терплячими, енергійними й готовими до сміливих починань"[355], тоді як "зніженість людей у спекотному кліматі завжди перетворює їх на рабів... в Азії панує сервільний дух, якого вони ніколи не були здатні позбутися".

Інші європейці пішли ще далі. На їхню думку, китайці були не лише сервільними, вони були людьми іншого типу. Карл Ліней, батько-засновник генетики, проголосив відмінність чотирьох людських рас — білих європейців, жовтих азійців, червоних американців та чорних африканців. У 1770-і роки філософ Девід Г'юм дійшов висновку, що лише біла раса здатна створити справжню цивілізацію. Кант навіть піддавав сумнівові, чи були жовті люди взагалі справжньою расою. Можливо, міркував він, вони були просто бічним відгалузком схрещування індійців та монголів.

Очевидно, наважуватися знати належало лише європейцям.

Випробування телескопом

роє молодих науковців-стажистів 1937 року сіли в Нанкіні, столиці Китаю, на корабель, що прямував до Англії. Поміняти їхнє метушливе хаотичне рідне місто (відоме як одна з "чотирьох пічок" Китаю за задимлену вологість) на тихі монастирі, нескінченну мжичку та різкі вітри Кембриджу було б нелегко за будь-яких обставин, але обставини того літа були особливо тяжкими. Ці трійко навіть не знали, чи побачать коли-небудь знов своїх родичів та друзів. Навколо Нанкіна замикала кільце японська армія. У грудні вона безжально повбиває тисячі їхніх співгромадян так брутально, що шокує навіть нацистського посадовця, заскоченого на місці лиха.

До того ж троє біженців не могли сподіватися, що їх зустрінуть з великою радістю. Нині в кембридзьких наукових лабораторіях багато китайських студентів, але 1937 року ще мали сильний вплив погляди Канта та Г'юма. Приїзд трьох китайців спричинив цілий вир реакцій, а найбільше збурився Джозеф Нідем, висхідна зірка Біохемічного інституту. Один з китайських студентів, Лу Гуйчжень, писав: "Що ближче він з нами знайомився, то ближчими ми йому видавалися за науковим сприйняттям та інтелектуальною проникливістю. Це спонукало його допитливий розум зацікавитися, чому, проте, сучасна наука постала лише з західного світу?"[356]

Нідем не мав вишколу з мов чи історії, але мав один з найгостріших, найметкіших розумів в університеті, відомому своїми інтелектуалами. Лу став його коханцем і допоміг йому опанувати китайську мову та минуле. Нідем так палко закохався в рідну землю Лу, що 1942 року полишив безпечний прихисток у своєму коледжі й обійняв посаду в представництві Міністерства закордонних справ у Чунцині, аби допомогти китайським університетам пережити жахливу війну з Японією. Компанія Бі-Бі-Сі попросила його написати про свої враження, але Нідем зробив більше. На берегах листа він залишив короткого записа, що змінив його життя: "Взагалі, наука в Китаї — чому немає розвитку?"[357]

Це питання нині загальновідоме як "Нідемова проблема"[358]: чому в сімнадцятому сторіччі, по стількох сторіччях величезної переваги китайської науки, саме на Заході постала наука сучасна. Коли через сорок років я з ним познайомився, Нідем все ще бився над цією проблемою (моя дружина вивчала антропологію в одному з кембридзьких коледжів, і ми винаймали верхній поверх будинку Лу Гуйчженя, все ще Нідемового коханця, що керував науковою спільнотою). Проблему він так і не розв'язав, але великою мірою саме завдяки десятиріччям його праці з каталогування китайських наукових досягнень ми тепер набагато ближчі до розуміння того, що відбулося, ніж у 1930-і роки.

У сьомому розділі ми побачили, що в одинадцятому сторіччі, коли індекс суспільного розвитку Китаю притиснувся до твердої стелі, науковий та технологічний поступ у країні відбувався найшвидшими темпами, а занепад розвитку звів ці успіхи нанівець. Постає питання, чому в сімнадцятому та вісімнадцятому сторіччях, коли суспільний розвиток знову досяг твердої стелі, китайські інтелектуали, на відміну від європейських науковців, не створили механічних моделей природи й не порозкривали її таємниць.

Відповідь знов у тім, що інтелектуали порушують питання, до яких їх спонукає суспільний розвиток. Кожна епоха дістає мислення, якого потребує. Західні європейці, маючи за океанами нове прикордоння, потребували точного вимірювання застандартованого простору, грошей та часу, і на той момент, коли з'явилися годинники з двома стрілками, нормальний європеєць мав були цілковито тупим, аби не поцікавитися, чи не є сама природа певним механізмом. Мало того, панівні класи Західної Європи мали бути ще тупішими, аби не побачити переваг наукового мислення й не дати ексцентричним непередбачним мисленикам трохи послаблення. Подібно до Осьового мислення першої та другої хвиль і Відродження, початок наукової революції та Просвітництво були радше наслідками, ніж причинами піднесення західного суспільного розвитку.

Звичайно, Схід також мав нове прикордоння в степах, але це прикордоння було традиційніше, ніж атлантичне, й потреба нового мислення не поставала так гостро. Філософи, що займалися природничими та суспільними проблемами, справді порушували деякі з тих самих питань, що й західні європейці, але потреба сформулювати думку в термінах математичних моделей всесвіту залишалася менш очевидною; а з погляду володарів Цин, що конче потребували прихилити китайських інтелектуалів до свого нового режиму, небезпека від потурання радикальному мисленню значно переважувала будь-які можливі переваги.

Двір Цин робив усе можливе, аби привабити до державної служби науковців з приватних академій та дослідницьких мандрів прикордонням. Він запровадив спеціяльні іспити, чимало платив та безбожно лестив науковцям. Молодий імператор Кансі невтомно засвідчував, що він конфуцієць, зібрав групу науковців, що разом із ним вивчали класику, й 1670 року видав "Непорушний едикт", що демонстрував серйозність його намірів. Він фінансував творення величезних енциклопедій (Повна збірка ілюстрацій та записів від найдавніших до теперішніх часів, оприлюднена невдовзі після його смерти, мала близько 800 000 сторінок[359]). Замість розглядати все, як у тогочасних французьких енциклопедіях, ці книжки мали на меті взагалі нічого не розглядати, а натомість ретельно зберігати стародавні тексти та забезпечувати синекури для лояльних науковців.

Така стратегія мала приголомшливий успіх, інтелектуали почали потроху повертатися на державну службу й водночас перетворювали каочжен на кар'єрний шлях. Кандидати на іспити мусили продемонструвати володіння емпіричним досвідом, але опанувати його мали змогу лише науковці, що мали доступ до добрих бібліотек. Отже, всім, хто не належав до вкрай вузької еліти, ефективно заблокували змогу дістати високі бали. Спокуса дістатися прибуткових ніш на державній службі була потужною спонукою зберігати традиційне мислення.

Найважливіше питання — чи почали б китайські інтелектуали свою власну наукову революцію, якби мали ще трохи часу, — я відкладу до десятого розділу. Реально все сталося так, що Захід часу їм не залишив. Єзуїтські місіонери просочувалися до Китаю через Макао від 1570-х років, а позаяк вони приходили рятувати душі, а не продавати науку, то знали, що добрі подарунки робили гостей бажаними. Великий успіх мали західні годинники, а також окуляри. Один з найбільших китайських поетів, що мав дуже слабкий зір, захоплено описував, як

Однак найбільшим подарунком, що привезли єзуїти, була астрономія. Місіонери знали, що в Китаї дуже важливими були календарі, бо святкування зимового сонцезвороту у неправильний день могло порушити функціювання космосу так само драстично, як неправильний Великдень у християнстві. Китайські посадовці цим переймалися так серйозно, що навіть готові були наймати до Астрономічного бюра чужоземців, якщо вони (здебільшого араби та перси) напевне знали про зорі більше, ніж китайці.

Єзуїти свідомо вбачали в такому підході найліпший шлях до китайських державців. Математики-єзуїти були глибоко залучені до реформи католицького календаря у 1580-і роки, і хоча, на західноєвропейський погляд, їхня астрономія була застаріла (вони вперто дотримувалися землецентричних моделей всесвіту), вона була досконалішою за будь-що, наявне в Китаї.

Спочатку все відбувалося гладенько. 1610 року кілька найвищих державних службовців під враженням від єзуїтської математики таємно навернулися до християнства. Вони відверто пропагували вищість західної вчености над китайською та перекладали європейські підручники. Проте традиційніші науковці часом ображалися за таке непатріотичне ставлення, відтак у 1630-і роки головний прихильник єзуїтів почав поводитися тонкіше. "Розтопивши матеріял та речовину західного знання, — переконував він своїх земляків, — ми виливатимемо їх у форми [традиційної китайської] системи Великої Згоди"[360]. Він навіть припускав, що, можливо, західне навчання фактично було прядивом з ранішої китайської мудрости.

Коли маньчжури 1644 року захопили Пекін, єзуїти запропонували — і виграли — змагання з передбачування сонцевих затемнень. Їхній престиж піднісся як ніколи високо, й протягом кількох бурхливих місяців 1656 року навіть видавалося, що імператор міг навернутися до християнства. Перемога була поруч, аж раптом монарх-підліток збагнув, що християни не могли мати наложниць і навернувся натомість у буддизм. Тоді традиціоналісти завдали удару у відповідь і оголосили провідника єзуїтів шпигуном.

1664 року відбулося інше випробування, із застосуванням телескопа. Єзуїти, Астрономічне бюро та мусульмани мали передбачити час наступного сонцевого затемнення. О другій п'ятнадцять, сказали працівники Бюра; о другій тридцять, сказали мусульмани; о третій годині, сказали єзуїти. Налаштували об'єктиви, аби спроектувати образ сонця в темну кімнату. Настала друга п'ятнадцять, затемнення не відбулося. Друга тридцять — знов нічого. А майже точно о третій на вогненний диск почала наповзати тінь.

Судді вирішили, що це не надто добре, й заборонили християнство.

Видавалося, саме так і треба зробити — хіба що залишався дрібненький факт, що китайський календар був і далі неправильний. Тому 1668 року імператор Кансі, щойно посівши трон, влаштував матч-реванш. І знов перемогли єзуїти.

Упевнившися у зверхності єзуїтів, Кансі почав вчитися в них, годинами сидів зі священиками, вчився в них аритметики, геометрії та механіки. Він навіть вчився грати на клавесині. Він писав: "Я усвідомив, що західна математика може бути корисною. ...Під час пізніших інспекційних подорожей я застосовував західні методи, аби показати своїм службовцям, як робити точніші розрахунки під час планування роботи на річці"[361].

Кансі визнав, що "нові методи обчислювання унеможливлюють засадничі помилки" та що "загальні принципи західної календарної науки непомильні", проте далі заперечував більші претензії єзуїтів щодо їхньої науки та їхнього Бога. Кансі дійшов висновку, що "навіть попри те, що деякі західні методи відмінні від наших і навіть можуть бути в чомусь досконалішими, все одно в них мало нового. Засади математики походять від Книги перемін, а західні методи походять від китайського джерела". І додав: "Зрештою, вони знають лише частку того, що знаю я".

1704 року папа, стурбований тим, що єзуїти поширювали астрономію активніше, ніж християнство, послав до Пекіна місію, що мала до них придивитися, а тоді Кансі, побоюючися, що це призведе до заколоту, відсторонив місіонерів. Він заснував нові наукові академії (приблизно змодельовані за взірцем Паризької Академії наук), де китайські науковці могли займатися астрономією та математикою без впливу єзуїтів. Математика, що її навчали єзуїти, тобто трохи алґебри й ще менше диференційного числення, вже на кілька десятиріч відставала від північноєвропейської, але щойно Кансі перерізав і цю ниточку до західного знання, східно-західний розрив у науці перетворився на прірву.

Постає спокуса бачити розв'язок Нідемової проблеми в Кансі, недолугому ідіоті, що міг привести китайську науку до вісімнадцятого сторіччя, але вирішив того не робити. Проте з усіх чоловіків (та однієї жінки), що сиділи на Небесному троні, Кансі, безперечно, заслуговує такої налички найменше. Казати, що єзуїти знали лише частку того, що знав він, було нескромно, але не зовсім неправильно. Кансі був справжнім інтелектуалом, сильним лідером та людиною дії (а також батьком п'ятдесятьох шістьох дітей). Він дивився на західняків у ширшому контексті. Протягом двох тисяч років китайські імператори визнавали, що кочівничі методи ведення війни були кращими за їхні, і вважали, що відкуповуватися від вершників дешевше, ніж з ними воювати. Коли настали зміни, саме Кансі першим це визнав і особисто керував кампанією, що в 1690-і роки завершилася перекриттям степової магістралі. Із мешканцями Заходу все було інакше. Кансі мав до діла з західняками від 1660-х років, але від 1704 року ігнорувати їх видавалося менш ризикованим. Деякі південно-східноазійські державці дійшли такого самого висновку у шістнадцятому сторіччі, а японські сеґуни повелися так само перед 1613 роком. Бурхливе повстання з християнським забарвленням в Японії 1637 року, мабуть, лише підтвердило мудрість рішення відітнути зв'язки з Заходом. В такому контексті рішення Кансі зовсім не видається недолугим.

У будь-якому разі є ще одне запитання. Навіть якби Кансі передбачив, куди піде європейська наука, й пропагував її, чи зміг би він у вісімнадцятому сторіччі втримати східний суспільний розвиток на вищому рівні, ніж західний?

Майже напевне відповідь — ні. Перед Китаєм поставали ті самі проблеми, що й перед північнозахідною Європою; деякі мисленики рухалися в однакових напрямах. Наприклад, у 1750-і роки Дай Чжень (так само, як Ґу Аньу, функціонер низького рівня, що не дістав найвищого ступеня) запропонував до обговорення щось подібне до західного бачення механічної природи, що функціювала без наміру чи мети й була відкрита до емпіричного аналізу. Але Дай, блискучий філолог, завжди базував свою аргументацію на стародавніх текстах. Зрештою зберегти славу минулого видавалося в Китаї важливішим, ніж займатися питаннями того типу, що привертали увагу європейців у процесі глобальної експансії.

Виклики атлантичного прикордоння спричинили появу людей, що наполегливо вимагали відповідей на питання нового типу. Ньютони та Ляйбніци, що прийняли виклик, здобули славу та статки більші, ніж будь-що, що могли собі уявити давніші науковці, а теоретики нового типу, як-от Лок та Вольтер, усвідомили наслідки цих досягнень для суспільного розвитку. Нове степове прикордоння Китаю, навпаки, спричинило значно слабші виклики. Високооплачувані дослідники з наукових інституцій Кансі не відчували потреби винаходити для себе диференційне числення чи вираховувати, що земля обертається навколо сонця. Було набагато вигідніше перетворити математику як і медицину на галузь класичної науки.

Схід та Захід дістали таке мислення, якого потребували.

Залізний закон

ансі 1722 року помер, а суспільний розвиток піднісся вище, ніж будь-коли раніше. У минулому двічі, в Римській імперії близько 100 року н. е. та Китаї династії Сун тисячоліттям пізніше, розвиток досягав сорока трьох балів лише на те, аби спричинити лиха, що знов опускали його вниз. Проте на 1722 рік степову магістраль було перекрито. Один з апокаліптичних вершників був мертвий, і суспільний розвиток не занепав, досягши твердої стелі. Натомість нове прикордоння уздовж краю степів дало східному розвиткові змогу зростати далі, тоді як північно-західні європейці, захищені від степових міграцій Китайською та Російською імперіями, відкрили своє нове прикордоння в Атлантиці. Західний розвиток зростав навіть швидше, ніж східний і перевищив його 1772 року (чи приблизно тоді). На обох кінцях Євразії настала нова ера.

Чи справді так? Якби когось з Риму чи Китаю Сун перенести до Лондона чи Пекіна вісімнадцятого сторіччя, він чи вона напевне побачили б багато чого, гідного подиву. Зокрема зброю. Чи Америку. Чи тютюн, каву та шоколад. А як щодо моди — напудрені перуки? Маньчжурські коси? Корсети? Перев'язані ноги? "О tempora, О mores!"[362] (Що за часи! Що за звичаї!), — казав Цицерон.

Але більше, насправді набагато більше видавалося б знайомим. Безперечно, великі армії з вогнепальною зброєю були значно більшими, ніж в стародавні часи, й набагато більше людей, ніж будь-коли раніше, вміли читати й читали, але ані Схід, ані Захід не могли похвалитися мільйонним містом, подібним до стародавнього Рима чи середньовічного Кайфина[363]. Однак, що найважливіше з усього, візитери з минулого помітили б, що, хоча суспільний розвиток піднісся вище, ніж будь-коли, способи, якими люди штовхали його вгору, мало чим відрізнялися від того, як штовхали його римляни та китайці Сун. Селяни використовували більше добрив, копали більше канав, дбали про сівозміну та залишали землю під паром. Ремісники спалювали більше дерев, аби виливати більше металу, і, коли деревини забракло, перейшли на вугілля. Вирощували більше та більших тварин, аби вони крутили колеса, підіймали тягарі та тягли ліпші вози рівнішими дорогами. Вітер та воду ефективніше використовували, аби дрібнити руду молоти зерно та рухати човни випростуваними ріками та штучними каналами. Але, можливо, визнавши, що багато що поліпшало й побільшало у вісімнадцятому сторіччі порівняно з одинадцятим чи першим, вони не визнали б, що речі змінилися фундаментально.

Саме тут і була притичина. Завоювання степів та океанів не розбило тверду стелю близько сорока трьох балів, що на неї наштовхнулися римляни та Сун. Її лише трохи підштовхнули вгору, й близько 1750 року з'явилися тривожні ознаки того, що вона знов чинить опір розвиткові. Права частина рисунка 9.3, що показує реальні заробітки, є не надто приємною. Близько 1750 року рівень життя падав скрізь, навіть на динамічному північному заході Європи. Східний та західний осередки напружувалися, аби підштовхнути тверду стелю вгору, а часи ставали дедалі важчими.

Що треба було робити? Пекінське чиновництво, відвідувачі паризьких салонів та кожен інтелектуал на просторах між ними, що мав почуття самоповаги, висували теорії. Дехто доводив, що все багатство походить від сільського господарства, й намагався переконати державців надати податкові канікули землеробам, що осушували болота та облаштовували схили пагорбів під терасове землеробство. Від Юньнані до Тенесі халупи та хижі з колод заповзали до лісів, де полювали менш розвинені спільноти. Інші теоретики наполягали на тім, що все багатство походить від торгівлі, тому володарі (часто ті самі) вкладали навіть більші кошти в те, аби вкрасти торгівлю в сусідів і тим довести їх до злиднів.

Варіянтів було безліч, але загалом західні державці (що так запекло воювали від п'ятнадцятого сторіччя) вважали, що війна розв'яже їхні проблеми, тоді як східні державці (що загалом воювали менш запекло) вважали, що війна проблем не розв'яже. Японія була екстремальним випадком. Після відходу з Кореї 1598 року її провідники вирішили, що завойовування не дає користи, і на початок 1630-х років навіть дійшли висновку, що заморська торгівля просто позбавляє їх цінних товарів, як-от срібла та міді. Китайських та голландських (з усіх європейців на 1640 рік лише голландцям було дозволено відвідувати Японію) торгівців заштовхнули до кількох гето в Нагасакі, де з усіх жінок з ними було дозволено спілкуватися лише повіям. Не дивно, що закордонна торгівля згасла.

Захистившися від агресії широким синім морем, Японія приблизно до 1720 року розквітала. Її населення більшало, а Едо став, мабуть, найбільшим містом у світі. Рис, риба та соя заступили дешевші харчі в раціоні більшости людей. В країні панував мир, бо звичайні японці вже не озброювалися після того, як ще 1857 року віддали зброю Хідейосі. Навіть дратівливі військовики самураї погодилися розв'язувати свої суперечки лише на мечах, що дивувало західняків, що пробивалися до Японії в 1850-і роки. Один з них згадував, що японці "погано уявляють собі, як користуватися вогнепальною зброєю... Це вражає американця, що з дитинства бачить, як вбивають дітей. Ця необізнаність на зброї є аномалією, що вказує на примітивну невинність та аркадійську простоту"[364].

Однак після 1720 року картина стабільно темнішала. Японія була переповнена. Без технологічного прориву не було способів діставати від перенаселеної землі більше харчів, палива, одягу та житла, а без торгівлі не було способів щось ввозити. Японські землероби демонстрували дивовижну винахідливість, а японські чиновники усвідомили шкоду, що завдав їхнім лісам паливний голод, і почали активно їх захищати. Японська елітарна культура звернулася до строгого прекрасного мінімалізму, що зберігав ресурси. Проте ціни на харчі далі зростали, голод сильнішав, на вулицях протестували голодні натовпи. Це була не Аркадія.

Єдиною причиною вибору цього виняткового шляху Японії було те, що таким самим шляхом ішов Китай, єдина можлива загроза її безпеці. Китай мав широкі відкриті прикордонні смуги, отже, протягом вісімнадцятого сторіччя населення могло далі зростати, однак Цин також дедалі щільніше замикалися від небезпечного світу за водами. 1760 року всю закордонну торгівлю зосередили в Ґуанчжоу, а коли 1793 року британська Ост-Індська компанія відрядила лорда Макартні поскаржитися щодо обмежень, імператор Хунлі зверхньо відповів: "Ми ніколи не цінували оригінальні речі, так само ми не маємо ані найменшої потреби у виробах вашої країни"[365]. І завершив: "Дальші контакти не гармоніюють з правилами Небесної імперії [та]... не дадуть переваг вашій країні".

Західні державці не поділяли віру Хунлі в корисність ізоляції. Вони жили в світі, де не домінувала одна велика імперія на кшталт Китаю Цин; це радше було місце суперечок та постійних зсувів балансу влади. Згідно зі світобаченням більшости західних державців, навіть якщо сумарне багатство світу зафіксоване, нація завжди могла захопити більший шматок пирога. Кожен флорин, франк чи фунт, витрачений на війну, окупиться, і доки деякі державці мислили так, доти всі державці мали бути готові до війни. Перегони озброєнь в західній Європі ніколи не припинялися.

Європейські торгівці смертю постійно вдосконалювали інструментарій своєї торгівлі (кращі багнети, запаковані обійми з набоями, швидші вогнепальні механізми), але справжні прориви пов'язані з науковим підходом до організації насильства. Дисципліна — такі речі, як однострої, узгоджені ранги, стрілецькі загони для офіцерів, що робили лише те, що хотіли (на відміну від звичайних солдатів, завжди жорстоко караних), — робила чудеса. Якщо додати цілорічні тренування, результатом були машини для війни, що постійно виконували складні маневри та стріляли зі своєї зброї.

Методичні пси війни за гроші вбивали більше. Спочатку голландці, а потім їхні суперники скасували дешеву, але потворну традицію доручати війну приватним вербувальникам, що наймали банди вбивць, платили їм нерегулярно чи взагалі не платили, а потім полишали добувати собі на життя від цивільних. Війна далі була пеклом, але принаймні набула певних меж.

Те саме стосувалося моря, де завіса впала в епоху Веселого Роджера, ходіння по канату та захованих скарбів. Англія вела перед у новій війні з піратством, що було, як у Китаї шістнадцятого сторіччя, однаковою мірою корупцією та зухвалістю. Коли горезвісний капітан Морґан 1671 року зігнорував мирну угоду Англії з Іспанією й спустошив іспанські колонії на Карибах, його високопосадові патрони здобули йому лицарського титула та посаду губернатора Ямайки. Однак близько 1701 року так само сумнозвісного капітана Кіда притягли до Лондона усього лише за пограбування англійського корабля, і виявилося, що високопосадові патрони (включно з королем) не могли чи не хотіли йому допомогти. Капітан Кід витратив останнього шилінга на ром і, коли його тягли на шибеницю, кричав: "Я найбезвинніший з усіх!"[366] — лише на те, аби мотузка перервалася. Колись це могло б його врятувати, але не цього разу. Друга петля була надійною. 1718 року, коли флот оточив Чорну Бороду (Едварда Тича), ніхто навіть не намагався допомогти. Вбити Чорну бороду було навіть важче, ніж Кіда — знадобилося п'ять мушкетних куль та двадцять п'ять ударів мечем, але моряки його таки вбили. Того року на Карибах було п'ятдесят піратських нападів, на 1726 рік — лише шість. Ера несамовитости минула.

Все це коштувало грошей, і вдосконалювання організації залежало від дальшого вдосконалювання фінансової системи. Жоден уряд не міг собі дозволити цілорічно годувати, оплачувати та забезпечувати потреби солдатів та моряків, але голландці й тут знайшли розв'язок: кредит. Аби робити гроші, потрібні гроші. А позаяк Нідерланди мали сталий прибуток від торгівлі та солідні банки, що давали раду готівці, голландські торгівельні провідники могли запозичувати більші суми швидше та за менші відсотки й повертати їх через довші терміни, ніж марнотратні суперники.

Англія знов наслідувала голландський приклад. На 1700 рік обидві країни мали національні банки, що оперували державним боргом, продаючи на біржі довгострокові облігації, а їхні уряди заспокоювали переляканих кредиторів, вводячи спеціяльні податки на виплату відсотків за облігаціями. Результати були показові. Як пояснював Даніель Дефо (автор Робінзона Крузо, цієї епопеї нових океанічних магістралей),

Необмежений кредит означав нескінченну війну. Британії довелося воювати двадцять років, аби виграти в голландців найбільший шмат торгівельного пирога, але ця перемога лише вибрукувала шлях до ще більшої боротьби. Французькі державці видавалися схильними створити щось на кшталт суходільної імперії без Габсбургів, а британські політики побоювалися, що "французи перевершать нас на морі, коли не матимуть чого боятися на суходолі"[368]. Британський прем'єр-міністр Вільям Піт (старший) наполягав на тім, що єдина відповідь — "завоювати Америку через Німеччину"[369], фінансувати континентальні коаліції, аби вони зв'язували Францію в Європі, поки Британія захопить її заморські колонії.

Війни Англії та Франції забрали понад половину років між 1689, роком провалу першої французької спроби нападу на Англію, та 1815, коли Велінгтон нарешті переміг Наполеона поблизу Ватерлоо. Ця епохальна боротьба була нічим іншим, як війною Заходу за домінування в західному осередку Великі армії стріляли залпами та заряджали гармати в Німеччині, копали траншеї у Фландрії; вояки підривали та брали на абордаж одні одних на штормовому французькому узбережжі та в мерехтливих водах Середземного моря. В лісах Канади та Огайо, на карибських плантаціях, у джунглях західної Африки та Бенгалії європейські та (особливо) місцеві союзники провадили десятки лютих ізольованих маленьких війн, що в сумі робили війну Заходу першою війною світового масштабу.

Було багато сміливости та зрад, досить, аби заповнити багато книжок, проте справжню оповідь становили фунти, шилінги та пенси. Кредит постійно підживлював британські армії та флоти, але Франція не могла заплатити за рахунками. "Наші дзвони зужиті від святкування перемог"[370], — хвалився 1759 року один добре влаштований британець, а 1763 року виснажена Франція не мала вибору й мусила відмовитися від більшости заморських територій (рис. 9.7).

Однак війну Заходу було виграно заледве наполовину. Навіть Британія відчувала фінансову напругу, і коли 1776 року погано продуманий проект змусити американських колоністів сплатити частину чеку за війну спричинив повстання, Франція негайно опинилася поруч із готівкою та кораблями і становище бунтарів одразу змінилося. Навіть англійські кредити не могли подолати рішучих повстанців за три тисячі миль від дому та іншу потужну силу.

Однак фінанси могли притлумити біль поразки. У будь-якому розважливому світі полишити Америку революціонерам, що святкували своє прагнення до щастя мовою, натхненною французьким Просвітництвом, означало б збанкрутити британську атлантичну економіку та проголосити французьку імперію в Європі. Піт дуже побоювався й попереджав, що, якщо Британія програє, він сподівається, що кожен джентльмен все продасть і попливе на кораблі до Америки. Однак торгівля та кредити знову прийшли на допомогу. Британія сплатила борги й утримала флоти, що патрулювали морські маршрути та перевозили товари, що їх і далі потребували американці. На 1789 рік англо-американська торгівля знов була на дореволюційному рівні.

Однак для Франції 1789 рік був катастрофічним. Аби виграти американську війну Людовік XVI набрав боргів, що не міг сплатити, і тепер скликав свою аристократію, духівництво та багатих посполитих, аби попросити нових податків, і все лише на те, аби посполиті повернули Просвітництво й проти нього. Проголосивши Права Чоловіків (а по двох роках і Жінок), багаті посполиті відчули себе наполовину постановниками вистави, а наполовину намагалися відійти вбік від шляху непередбачної спіралі революції та громадянської війни. "Зробімо терор звичною справою!"[371] — кричали радикали, потім стратили свого короля, його родину й тисячі своїх однодумців-революціонерів.

І знов помірковані очікування не справдилися. Замість залишити Британію панувати в світі, революція відкрила шлях до нових форм масової війни й через кілька бурхливих років видавалося, що Наполеон, геніяльний генерал, нарешті створить європейську суходільну імперію. 1805 року він сформував свою Велику армію для четвертої від 1689 року французької спроби захопити Британію. Він сказав війську: "Станьмо господарями Ла-Маншу на шість годин, і ми будемо господарями світу!"[372]

Наполеон не дістав своїх шістьох годин, і хоча втілив в життя найгірші нічні жахи британських торгівців, відітнувши їх від усіх портів Європи, він не зміг зламати їхню фінансову потужність. 1812 року Наполеон контролював чверть населення Європи, французька армія була в Москві. Через два роки він втратив владу, а російська армія (на британському утриманні) була в Парижі. 1815 року дипломати на Віденському конгресі ґрунтовно обговорили умови, що загасили війну Заходу на дев'яносто дев'ять років.

Зрештою, чи дуже ці війни відрізнялися? Певною мірою так. 1683 року, напередодні англо-французького конфлікту, Відень знов був у облозі турецької армії, але на час, коли 1815 року тут вели перемови великі й добрі, європейська вогнепальна зброя, дисципліна та фінанси, завдяки війні Заходу, далеко перевищували все інше в світі, й турецькі армії більше не приходили. Коли 1798 року Наполеон окупував Єгипет, османи мусили покладатися на те, що його звідти викинуть британці. 1803 року менше п'ятьох тисяч британського війська (половину з них набрано на місці й навчено європейської стрілецької справи) розсіяли вдесятеро більше південноазійське військо біля Асаї. Баланс військової сили очевидно зсунувся на користь західної Європи.

Але, з іншого погляду, ні. Попри всі битви та обстріли, реальна заробітна платня після 1750 року падала. Починаючи від 1770-х років, науковці нової категорії, що називали себе політичними економістами, залучили до розв'язування проблеми весь інструментарій науки та просвітництва. Висновок з їхніх студій був не надто добрий: існують залізні закони, що керують людством. По-перше, хоча імперія та завоювання можуть підвищувати продуктивність та прибутки, люди завжди перетворюватимуть додаткове багатство на більше дітей. Голодні дитячі шлунки споживатимуть все додаткове багатство, і, що ще гірше, коли діти виростатимуть і потребуватимуть роботи, їхня конкуренція знов відкине заробітну платню на межу голодування.

Видавалося, що з цього жорстокого циклу не було виходу. Якби політичні економісти знали про індекс суспільного розвитку, вони, можливо, вказали б, що, хоча тверду стелю трохи посунуто вгору, вона залишилася так само твердою. Вони були б раді дізнатися, що рахунок Заходу 1773 року зрівнявся зі східним, але напевне сказали б, що це не має значення, бо залізний закон забороняє будь-якому рахункові вищати далі. Політична економія науково довела, що фактично ніщо не могло змінитися.

Проте потім зміни відбулися.

Те, чого хоче цілий світ

асом видається, що один-єдиний рік зсуває землю під нашими ногами. На Заході таким роком був 1776. В Америці податковий протест перетворився на революцію; в Ґлазґо Адам Сміт закінчив своє Дослідження про природу та причини багатства народів, першу та найбільшу працю з політичної економії; в Лондоні Історія занепаду та загибелі Римської імперії Едварда Гібона несподівано стала сенсацією, щойно потрапивши до книгарень. Великі люди робили великі речі. Проте 22 березня Джеймс Босвел — дев'ятий лерд Охінлека, невдалий письменник та амбітний супутник багатих та відомих — чомусь опинився не в якомусь високочолому салоні, а в кареті, що хлюпала крізь багнюку до Сого, маєтку біля Бірмінгема в центральній частині Англії (рис. 10.1).

З відстані вежа з дзиґарем, проїжджа частина дороги та фасад у грецькому стилі могли створити враження сільського будинку, що до нього Босвел, мабуть, хотів просто заїхати на чашку чаю та приємну розмову. Проте коли під'їхати ближче, стукіт молотів, скрегіт верстатів та лайка робітників розвіювали будь-які такі ілюзії. Це не була сцена до роману Джейн Остин; це була фабрика. І Босвел, попри свої привілеї та претензійність, хотів її побачити, бо ніде в світі не було нічого, подібного до Сого.

Все у Сого виправдало Босвелові очікування — сотні робітників, "величезність та винахідливість техніки"[373] і, понад усе, власник Метью Боултон (Босвел назвав його "залізним отаманом"). У щоденнику Босвел записав: "Я ніколи не забуду те, що сказав мені мр. Боултон: "Я продаю тут те, чого хоче цілий світ, — ЕНЕРГІЮ".

Саме такі люди, як Боултон, викрили брехню зловісних передбачень політичних економістів. Коли Босвел 1776 року зустрівся з Боултоном, західний суспільний розвиток від льодовикового періоду, коли мисливці-збирачі блукали тундрою в пошуках харчів, продерся вгору лише до сорока п'яти балів; протягом наступних ста років він злетів ще на сто балів. Перетворення перевершило всі сподівання. Воно перевернуло світ догори ногами. 1776 року Схід та Захід все ще йшли голова до голови, ледве перейшовши стару тверду сорокатрибальну стелю; сторіччям пізніше продаж енергії перетворив лідерування Заходу на панування Заходу. "Це було насправді, — казав 1805 року поет Вордсворт, —

І справді можна глузувати, принаймні з минулого; але, насправді, не з того, що настає. Загальне шумування заледве почалося, й протягом наступного сторіччя західний розвиток зашкалив. Будь-який графік (як-от рис. 10.2), що його можна допасувати до тогочасних 906 балів Заходу на вертикальній шкалі, зводить на ніщо всі піднесення та спади, лідерування та відставання, тріумфи та трагедії, що заповнили попередні дев'ять розділів цієї книжки. І все через те, що продавав Боултон.

Радість водяної пари

вичайно, світ мав енергію й до Боултона. Але він продавав ліпшу енергію. Протягом мільйонів років майже вся рухова енергія походила від м'язів. І хоча м'язи могли бути видатними — вони збудували піраміди, викопали Великий китайський канал, створили розписи Сикстинської капели, — вони все одно мають обмеження. Найочевидніше — м'язи належать тваринам, а тварини потребують годівлі, приміщення, а часто обігріву та покриву. Все це походить від рослин чи інших тварин, що також потребують годівлі, приміщення тощо. І все в цьому ланцюжку потребує землі. Позаяк у осередках вісімнадцятого сторіччя землі забракло, м'язи подорожчали.

Протягом сторіч енергію м'язів доповнювали вітер та вода, що штовхали човни та рухали жорна. Проте вітер та вода також мають обмеження. Вони є лише в певних місцях; струмки можуть замерзати взимку чи пересихати влітку, а коли немає руху повітря, зупиняються й вітряки.

Потрібна була мобільна енергія, така, що її можна було б доправити до місця праці замість доправляти працю до неї; надійна, незалежна від погоди; до того ж незалежна від простору, аби не споживала мільйонів акрів дерев та полів. Металісти Кайфина в одинадцятому сторіччі вважали розв'язком проблеми вугілля, але воно теж мало обмеження. Воно давало енергію лише у формі тепла.

Прорив, тобто перетворювання теплової енергії на рух, постав у вісімнадцятому сторіччі на самих вугільних копальнях. Постійною проблемою було затоплювання, і хоча витягати воду з шахт могли м'язи та відра (один винахідливий англійський власник копальні запряг до відерного ланцюга п'ятсот коней), вони були надзвичайно дорогі. З погляду назад, у минуле, розв'язок видається очевидним: замість використовувати тварин, що споживають харчі, витягати воду двигунами, що споживають вугілля з копальні. Але це легше сказати, ніж зробити.

І східний, і західний осередки у вісімнадцятому сторіччі потребували вугілля й потерпали від затоплювання, але розв'язок знайшли саме англійські інженери. У дев'ятому розділі ми побачили, що в найдальшій смузі північно-західної Європи атлантична економіка особливо добре віддячувала тим, хто займався напівнауковим майструванням. Це вивело на поверхню саме тих людей, що могли розв'язати проблему, мали бізнесову проникливість і водночас практичний досвід металообробляння та базове знання фізики. Такі люди були і в Китаї та Японії, але їх було мало і, наскільки нам відомо, ніхто з них навіть не намагався змайструвати двигуна на вугільному паливі.

Першу працездатну західну помпу, що мала назву "Друг гірника", запатентовано в Англії 1698 року. Вона спалювала вугілля й кип'ятила воду, потім водяну пару конденсувала й створювала вакуум; тоді робітники відчиняли клапана й вакуум висмоктував воду з копальні. Зачинивши клапана, робітники підтримували вогонь, що цю воду також кип'ятив та перетворював на пару, потім повторювали антигравітаційний процес кип'ятіння та конденсування знов і знов.

Друг гірника був повільний, міг підіймати воду лише з глибини сорок футів та мав явно небажану тенденцію вибухати, проте він (зазвичай) дешевший, ніж годівля сотень коней. Він також надихнув на нове винахідництво, але навіть вдосконалені двигуни залишалися жахливо витратними. Позаяк воду кип'ятили й потім охолоджували заради створювання вакууму в тому самому циліндрі, його треба було знов нагрівати на кожному такті толока. Навіть найкращі двигуни використовували на випомповування води менше одного відсотка енергії, що давало вугілля.

Протягом десятиріч низький коефіцієнт корисної дії обмежував використовування енергії водяної пари лише випомповуванням води з вугільних копалень, і навіть у цьому, як скаржився один власник копальні, "через неймовірне споживання палива ці двигуни страшенно зменшують прибуток від наших шахт... Цей тяжкий податок зводить прибуток майже до нуля"[375]. Для будь-якого бізнесу, що перевозив вугілля від копалень до фабрик, парові двигуни були надто дорогими.

Однак двигуни тішили професорів. Університет Глазго придбав мініятюрну копію, й коли жоден науковець не зміг змусити її працювати, вона 1765 року потрапила до майстерні Джеймса Вата, що виготовляв на потреби університету математичний інструментарій. Ват її запустив, але низький коефіцієнт корисної дії образив його майстерну душу. Між іншими завданнями Ват шукав кращих способів випаровувати та конденсувати воду аж поки, як він розповів,

У неділю побожний Ват ледарював, а ранком у понеділок зібрав нову модель, відокремивши конденсора від випаровувального циліндра. Замість поперемінно нагрівати та охолоджувати того самого циліндра, він тепер мав постійно гарячого кип'ятильника та постійно холодного конденсора, що десь на чотири п'ятих зменшувало витрати вугілля.

Далі постала безліч нових проблем, але Ват вперто, рік за роком, намагався їх розв'язати. Його дружина померла; його спонсор збанкрутів; а двигун і далі працював ненадійно. 1774 року, коли Ват вже майже вирішив полишити спроби й пошукати стабільнішої роботи, на допомогу прийшов залізний отаман Метью Боултон. Він відкупив борги Ватового спонсора та забрав виготовлювача двигунів до Бірмінгему. Боултон залучив до розв'язування проблеми гроші та блискучого металіста, "схибленого на залізі" Вілкінсона, що вважав, що все, зокрема його труну, треба робити з заліза.

Через півроку Ват у листі до батька написав те, що вражає мене як друга найбільша недооцінка всіх часів (про найбільшу ми поговоримо далі в цьому розділі), а саме що тепер його двигун "доволі вдалий"[377]. На великому прилюдному показі в березні 1776 року двигун Вата та Боултона випомпував воду з шістдесяти футів рівно за годину, спаливши лише чверть кількости вугілля, що витрачали старі машини.

Не дивно, що, коли того місяця Сого відвідав Босвел, Боултон почувався дуже експансивно. Двигуни були високоефективними й поза копальнями, отже, відкривали безмежні можливості. "Якщо ми матимемо... сотню малих двигунів... та двадцять великих у робочому стані, ми легко зможемо їх продати, — писав Боултон Ватові. — Коваль клепле, поки тепле"[378].

Так вони й зробили, хоча навіть їх здивували деякі відвідувачі, що постукали в їхні двері. Першими промисловцями, що вхопилися за енергію водяної пари, були виробники бавовняних тканин. Бавовна не росла у західній Європі, й до сімнадцятого сторіччя британці зазвичай протягом цілого року пітніли в дряпучій вовні й зовсім не носили спідньої білизни. Отже, як цілком можна було передбачити, коли торгівці почали імпортувати з Індії легкі, яскраві бавовняні тканини, успіх був гарантований. Як згадував 1708 року Даніель Дефо, "вона з'явилася в наших будинках, наших стінних шафах, наших спальнях. ...На фіранках, подушках, стільцях і нарешті самих ліжках — скрізь була бавовна"[379].

Імпортери заробляли величезні статки, але гроші, витрачені на індійську бавовну, не йшли на купівлю британської вовни. Отже, вовняні магнати пролобіювали в парламенті заборону імпорту бавовняних тканин, а тоді інші британці почали завозити сиру бавовну (ще не заборонену) та ткати власні тканини. На жаль, вони були гірші за індійські, й у 1760-і роки ринок британської бавовни становив лише третину ринку британської вовни.

Бавовна спонукала дальший поступ: складне завдання робити з волокна прядиво потребувало механізації. Протягом десяти тисяч років виробництво текстилю залежало від жінок (і дуже рідко від чоловіків) зі спритними пальцями, що накручували джгути вовни чи волокна на веретена. У сьомому розділі ми бачили, що на 1300 рік китайські прядильники заради підвищення продуктивности використовували машини, урухомлювані водою чи тваринами. Протягом наступних сторіч ці машини стали звичайними, стабільно підвищували вихід готового продукту, але британський рух до механізації різко унепотрібнив усю стародавню майстерність. 1700 року, аби виробити фунт прядива, пряля мала працювати на колесі з педальним рушієм двісті годин[380]; близько 1800 року надзвичайні пристрої з ще надзвичайнішими назвами — Гардґривсова дженні, Аркрайтів гребінь, Кромптонів мюль — робили те саме за три години (Робертсів самодійний мюль, винайдений 1824 року, навіть за годину й двадцять хвилин). Повторювані рухи машин також робили їх ідеально придатними до використання енергії водяної пари та концентрації на великих фабриках. Перша прядильна фабрика з живленням винятково від парових двигунів (що їх постачили, звичайно ж, Боултон та Ват) відкрилася 1785 року.

Завдяки машинам, британська бавовна була дешевша, тонша, міцніша та однорідніша навіть за індійську. Від 1760 до 1815 року британський експорт готових тканин сторазово побільшав, що перетворило виробництво бавовни з незначної галузі промисловости на джерело майже дванадцятої частини національного прибутку. Сто тисяч чоловіків, жінок і (особливо) дітей працювали на фабриках по дванадцять чи більше годин на день, шість днів на тиждень, і заповнили ринки такою кількістю бавовни, що ціна прядива впала з тридцятьох вісьмох шилінгів за фунт 1786 року до менше сімох шилінгів 1807 року. Ціни падали, проте ринки більшали. Прибутки далі зростали.

Географія зробила бавовну ідеальною промисловістю для Британії. Позаяк сировина росла за морем, вдома не було конкуренції за землю. Натомість американці, спраглі британської готівки, перетворили мільйони акрів землі на бавовняні плантації й змусили працювати на них тисячі рабів. Виробництво зростало від 3000 пак 1790 року до 178 000 пак 1810 року та 4,5 мільйонів пак 1860 року. Британські новації у прядінні стимулювали американське винахідництво й новації на плантаціях, як-от бавовняний двигун Елі Вітні, що відокремлював бавовняні волокнини від липкого насіння навіть дешевше, ніж пальці рабів. Зі зростанням британського попиту постачання бавовни з Америки більшало, тому ціни лишалися низькими, власники фабрик та плантацій багатшали та створювали величезні нові армії працівників з обох боків Атлантичного океану.

В Британії технологія перестрибувала від галузі до галузі й далі стимулювала ще нові й нові технології. Найважливіший стрибок був до метало-обробляння, галузі, що виробляла матеріяли, використовувані в інших нових галузях. Британські металісти знали, як топити залізо з коксом від 1709 року (на сім сторіч пізніше, ніж китайські металурги), але мали проблеми з підтримуванням достатньо високої температури. Після 1776 року двигуни Боултона та Вата розв'язали проблему, забезпечуючи стабільні потоки повітря, й протягом десяти років пудлінгувально-вальцювальний процес Генрі Корта (названий так само чудово, як все у прядінні бавовни) залагодив решту технічних складнощів. Йдучи тою самою стежкою, що бавовники, металісти бачили тягар у оплаті праці, тоді як зайнятість, видатність та прибутки вибухали.

Боултон та його суперники зняли накривку зі здобутку енергії. Навіть попри те, що їхня революція розгорталася протягом кількох десятиріч (1800 року британські виробники все ще діставали від водяних млинів утричі більше енергії, ніж від парових двигунів), це все одно було найбільше та найшвидше перетворювання в усій історії світу. За три покоління технологічні зміни розтрощили тверду стелю. Близько 1870 року британські парові двигуни генерували 4 мільйони кінських сил, еквівалент праці 40 мільйонів людей. Якби промисловість далі залежала від м'язів, ці люди з'їли б утричі більше пшениці, ніж виробляла Британія. Викопне паливо зробило неможливе можливим.

Велика розбіжність

ісцеві мешканці полюбляють називати моє рідне місто, Стоук-на-Тренті в центральній Англії, колискою промислової революції. Його велика претензія на славу пов'язана з тим, що це серце Потериз[381], де Джозая Веджвуд у 1760-і роки змеханізував виробництво ваз. Гончарство промислового масштабу заполонило у Стоуку все. Навіть понад два сторіччя по тому мої перші підліткові археологічні знахідки вкривала Веджвудова тінь, бо це були неправильно випалені горщики з величезного звалища за фабрикою Вілдона, де Веджвуд здобув свою майстерність.

Стоук стоїть на вугіллі, залізі та глині, і в часи моєї юности більшість його працездатних мешканців усе ще прокидалися вдосвіта й прямували до копальні, сталетопильні чи гончарні. Мій дід був металістом; мій батько полишив школу заради копальні перед своїм чотирнадцятиріччям. У мої шкільні роки нам постійно нагадували, як сміливість, витримка та винахідливість наших предків здобули велич Британії та змінили світ. Проте ніхто на моїй пам'яті не казав, що саме наші горби та долини, а не чиїсь іще в якомусь іншому місці були колискою зароджуваної промисловости.

Однак це питання є головним аргументом у розбіжності між Заходом та Сходом. Чи було неминуче, що промислова революція відбулася саме в Британії (фактично в Стоуку-на-Тренті та навколо нього), а не десь іще на Заході? Якщо ні, чи мала вона неминуче відбутися саме на Заході, а не деінде? І, зрештою, чи мала вона взагалі відбутися?

У вступі до книжки я поскаржився, що, хоча ці питання насправді стосуються того, чи було зафіксовано домінування Заходу в далекому минулому, експерти, що пропонують свої відповіді, рідко дивляться назад на понад чотири чи п'ять тисяч років. Сподіваюся, тепер читачеві зрозуміло, що розгляд промислової революції в тривалій історичній перспективі, окресленій в перших дев'яти розділах, дасть змогу краще відповісти на це запитання.

Унікальність промислової революції полягає в тім, як сильно й швидко вона підвищила суспільний розвиток, тоді як в усьому іншому вона дуже подібна до всіх злетів у давнішій історії. Так само, як у тих раніших епізодах (відносно) швидкого зростання розвитку, вона відбулася на території, що донедавна була периферією історії. Від початку землеробства головні осередки поширилися через різні комбінації колонізації та наслідування, коли населення периферій переймало здобутки, що працювали в осередку, й часто допасовувало їх до дуже відмінних довкіль на межах периферії. Часом ці процеси виявляли переваги відсталости, як-от коли землероби п'ятого сторіччя до нової ери винайшли іригацію, що стала єдиним способом забезпечення життя в Месопотамії, і в перебігу її запроваджування перетворили Месопотамію на новий осередок; чи коли в першому тисячолітті до нової ери міста та держави поширилися на Середземноморський басейн і винайшли нові способи морської торгівлі; чи коли після 400 року н. е. північно-китайські землероби пішли на південь і перетворили місцевість за Янцзи на нове рисове прикордоння.

Коли в другому тисячолітті нової ери західний осередок поширювався від Середземноморського центру на північ та захід, західноєвропейці випадково відкрили для себе, що нові морські технології могли обернути географічну ізоляцію, що протягом тривалого часу спричиняла їхню відсталість, на перевагу. Радше випадково, ніж свідомо, західноєвропейці створили океанічні імперії нового типу, а тоді розвиток новітньої атлантичної економіки, що спонукала зростання суспільного розвитку, спричинив постання цілковито нових викликів.

Жодної гарантії, що європейці з цими викликами впораються, не було. Ані римляни (у першому сторіччі нової ери), ані китайці часів династії Сун (у одинадцятому) не знайшли способів подолати тверду стелю. За всіма ознаками видавалося, що м'язи були єдиним можливим джерелом енергії, що лише 10-15 відсотків людей будь-коли зможуть навчитися читати, що чисельність міст та війська ніколи не перевищить мільйон осіб і, отже, що індекс суспільного розвитку ніколи не зможе проминути позначку трохи більше сорока. Але в вісімнадцятому сторіччі мешканці Заходу відкинули ці обмеження. Продаючи енергію, вони зробили посміховище з усього, що відбувалося раніше.

Західноєвропейці спромоглися зробити те, чого не подужали римляни та Сун, бо змінилися три речі. По-перше, нагромаджувалися технології. Щоразу, коли суспільний розвиток занепадав, люди втрачали деякі навички, проте не всі, а протягом сторіч додавали нові. Отже, працював принцип "двічі в ту саму річку": кожне суспільство, що між першим та одинадцятим сторіччями впиралося в тверду стелю, відрізнялося від своїх попередників. Кожне з них знало та вміло робити більше, ніж ті, що були раніше.

По-друге, великою мірою завдяки розвиткові технологій, аграрні імперії тепер мали ефективну зброю, що дало Романовим та Цин змогу перекрити степову магістраль. Отже, коли в сімнадцятому сторіччі суспільний розвиток знов почав тиснути на тверду стелю, верхи не сів п'ятий апокаліптичний вершник — міграція. Осередки в тяжкій боротьбі подужали решту чотирьох вершників та відвернули колапс. Без цієї зміни вісімнадцяте сторіччя могло б бути не менш катастрофічним, ніж третє та тринадцяте.

По-третє, знов здебільшого завдяки розвиткові технологій, тепер кораблі могли плисти майже скрізь, де хотіли, що дало західноєвропейцям змогу створити атлантичну економіку, відмінну від усього, баченого раніше. Ані римляни, ані Сун не могли збудувати такого величезного двигуна комерційного зростання, тому перед ними не поставали й проблеми, що виникли у сімнадцятому та вісімнадцятому сторіччях. Ньютон, Ват та їхні колеги, мабуть, не були блискучішими за Цицерона, Шень Куо та колег їхніх; вони лише думали про інші речі.

Порівняно з попередніми суспільствами, західна Європа вісімнадцятого сторіччя мала значно кращі передумови, аби подолати тверду стелю. В межах західної Європи північний захід, зі слабшими королями та вільнішими торгівцями, мав ліпші передумови, ніж південний захід. А в межах північного заходу найкращі передумови з усіх мала Британія. На 1770 рік Британія мала не лише більшу заробітну платню, більше вугілля, міцніші фінанси та більше відкритих інституцій (принаймні для середнього та вищого класів), ніж будь-хто ще. Завдяки перемогам у війнах з Голландією та Францією, вона мала також більше колоній, ширшу торгівлю та більше військових кораблів.

Промислова революція в Британії мала відбутися легше, ніж у будь-якому іншому місці, але Британія не мала ключа до індустріялізації. Якби, як легко могло статися, 1759 року французьким, а не британським дзвонам загрожувала зношеність через часте святкування перемог, і якби Франція позбавила Британію флоту, колоній та торгівлі, а не навпаки, мої старші родичі, мабуть, не виховували б мене на розповідях про те, як Стоук-на-Тренті приймав пологи промислової революції. Натомість старші люди так само задимленого французького міста, скажімо Лілля, могли б тягти те саме прядиво. Зрештою, Франція мала багато винахідників та підприємців, і якби стався навіть невеличкий зсув у національних здобутках чи рішеннях королів та генералів, все могло б бути зовсім інакше.

Великі люди, недолугі ідіоти та сліпий талан чимало спричинилися до того, що промислова революція відбулася в Британії, а не у Франції, але до того, чому саме промислова революція відбулася насамперед на Заході, вони стосунку майже не мають. Аби це пояснити, треба подивитися на більші сили, бо, коли вже технології нагромаджено, коли вже степову магістраль перекрито й коли вже океанічні магістралі відкрито — близько десь 1650 чи 1700 року, — важко уявити собі, що могло б відвернути промислову революцію десь у західній Європі. Якби не Англія, а Франція чи Голландія стала світовою майстернею, промислова революція могла відбутися повільніше, початися, можливо, у 1870-і, а не у 1770-і роки. Світ, що в ньому ми нині живемо, був би інакшим, але західна Європа все одно була б місцем, де відбулася промислова революція, і Захід все одно панував би. І я все одно писав би цю книжку, але, можливо, французькою мовою, а не англійською.

Звичайно, хіба що Схід незалежно індустріялізувався б раніше. Чи могло так статися, якби індустріялізація Заходу була повільнішою? Тут я, звичайно, нагромаджую якщо/якби на купу якби/якщо, але, гадаю, відповідь цілком очевидна: мабуть, ні. Навіть попри те, що рахунки східного та західного суспільного розвитку аж до 1800 року йшли голова до голови, є дуже мало ознак того, що Схід без зовнішніх впливів рухався би до індустріялізації достатньо швидко, аби в дев'ятнадцятому сторіччі почати власний старт.

Схід мав великі ринки та інтенсивну торгівлю, але вони працювали не так, як атлантична економіка Заходу, і хоча звичайні люди Сходу були не такі злиденні, як писав Адам Сміт у Багатстві народів ("Злиденність людей нижчих класів в Китаї далеко переважає найнезаможніші нації Європи"[382]), рисунок 10.3 свідчить, що надто багатими вони також не були. Пекінцям[383]велося не гірше, ніж флорентійцям, але значно гірше, ніж лондонцям. За такої низької оплати праці в Китаї та Японії (а також південній Азії) місцеві аналоги Боултона мали дуже слабкі стимули інвестувати в механізацію. Навіть у 1880 році найбільші кошти, потрібні, аби відкрити копальню з шістьма сотнями китайських робітників, оцінювали в 4272 долари СІНА — це приблизно ціна однієї парової помпи. Навіть маючи вибір, кмітливі китайські інвестори віддавали дешевим м'язам перевагу над дорогою парою.

За такого незначного виграшу від винахідництва ані східні підприємці, ані науковці з імператорських академій не виявляли великої цікавости до бойлерів та конденсорів, не кажучи вже про прядильні верстати "дженні", гребінні верстати чи пудлінгування. Аби мати власну промислову революцію, Схід мав би створити щось подібне до атлантичної економіки, що дало б змогу більше платити робітникам і створило б нові виклики, стимулюючи весь комплекс наукової думки, механічного винахідництва та дешевої енергії.

І знову, якби вони мали час, це могло б минутися. Вже у вісімнадцятому сторіччі в південно-західній Азії була квітуча китайська діяспора. За однакових інших умов у дев'ятнадцятому сторіччі могла б постати географічна взаємозалежність, типова для атлантичної економіки. Однак інші умови не були однакові. Західняки двісті років ішли від Джеймстауна до Джеймса Вата. Якби Схід залишився у розкішній ізоляції, якби він протягом дев'ятнадцятого та двадцятого сторіч рухався до географічно різноманітної економіки таким самим шляхом, як Захід, і якби він рухався приблизно в такому самому темпі, як Захід, китайський Ват чи японський Боултон могли б саме зараз знімати покрив з першого парового двигуна в Шанхаї чи Токіо. Але жодне з цих якби не відбулося, бо, коли вже промислова революція на Заході почалася, він проковтнув світ.

Ґредґринди

е 1750 року східний та західний осередки були на диво подібні. В обох були розвинені аграрні економіки зі складним поділом праці, розгалужені торгівельні мережі та виробничі сектори, що зростали. На обох кінцях Євразії багаті землевласницькі еліти, певні стабільности, традицій та вартости свого порядку, були володарями усього навколо себе. Кожна еліта захищала своє становище ретельно розробленими правилами шанування та етикету, кожна споживала та продукувала витончену рафіновану культуру. Поза всіма очевидними відмінностями стилю та манери оповідей важко не побачити певну спорідненість розлогих звичаєвих романів, як-от Клариса Семюела Ричардсона та Сон у червоній кімнаті Цао Сюециня.

До 1850 року всі ці подібні риси поступилися одній потужній відмінності. На Заході постав новий клас залізних отаманів, живлених парою, що, згідно з їхніми найвідомішими критиками, "нещадно розірвали строкаті феодальні зв'язки, що прикріпляли людину до її "природних повелителів". Цей новий клас, пишуть далі Маркс та Енгельс, "втопив у льодовій воді еґоістичного розрахунку священний порив побожної мрійливості, рицарського захоплення, міщанської сентиментальності"[384].

Думки щодо того, що саме робив цей новий клас, драстично поділилися, але більшість погоджувалися, що, що б то не було, воно все змінювало. Дехто вважав мільйонерів, що вивільнювали та продавали енергію, героями, чия "енергія та наполегливість, керовані розумними вислідами, [просто] убезпечували їхню звичайну винагороду"[385]. Так казав Семюел Смайлз, автор класичної вікторіянської Самодопомоги. "У давні часи, — писав він, — вироби висококваліфікованого виробництва були здебільшого розкошами, призначеними небагатьом, тоді як тепер" — завдяки капітанам промисловости — "найвитонченіші інструменти та двигуни застосовують у індустрії предметів широкого вжитку для великих мас суспільства".

Однак інші вважали промисловців важколицими тварюками в сюртуках, подібними до містера Ґредґринда з Дикенсових Важких часів. "Життя потребує лише фактів, — вважав Ґредґринд. — Не сади нічого іншого й викорінюй усе інше"[386]. Дикенс дізнався про промислову революцію у важкий спосіб: йому довелося працювати чистильником взуття, поки батько сидів у борговій тюрмі, тому він мав до Ґредґриндів особливе ставлення. На його погляд, вони позбавляли життя краси, заганяли робітників у міста, що руйнували душі, як уявний Коуктаун, "тріумф факту... місто машин та високих коминів, що з них завжди й назавжди виповзали нескінченні зміясті дими"[387].

Звичайно, в реальному житті було чимало Ґредґриндів. Молодий Фрідріх Енгельс описував свою зустріч з одним з них у 1840-ві роки в Манчестері й спробу розповісти про важке становище робітників цього реального Коуктауна. "Він слухав уважно, — пише Енгельс, — а на розі вулиць, де ми розійшлися, завважив: "А втім, тут роблять чимало грошей. До побачення, сер!""[388]

Бізнесовець був правий: діставши доступ до енергії, замкненої у викопному паливі, двигуни Боултона та Вата вивільнили бурю роблення грошей. Проте Енгельс також мав рацію: робітники, що робили гроші, майже їх не бачили. Між 1780 та 1830 роками вихід продукції в перерахунку на одного робітника зріс на понад 25 відсотків, а платня зросла заледве на 5 відсотків. Решту забирали як зиск. В [робітничих] нетрях накопичувався гнів. Робітники створювали спілки й вимагали Народної хартії; радикали креслили плани повалення уряду. Сільськогосподарські робітники, чиєму способові життя загрожували механічні молотарки, 1830 року розбивали машини, палили копиці сіна та підписували погрозливі листи аристократам піратським іменем "Капітан Свінг". Скрізь магістрати та духівництво спіймали подув якобінізму (це їхній загальний термін на позначення заколотів у французькому стилі), а заможні люди накинулися на нього усією вагою держави. Кавалерія топтала демонстрантів, юніоністів ув'язнювали, руйначів машин кораблями доправляли до штрафних колоній у найвіддаленіших околицях Британської імперії.

Марксові та Енгельсові процес видавався кришталево ясним: західна індустріялізація рухала суспільний розвиток вгору швидше, ніж будь-коли, але водночас надавала швидкости парадоксові розвитку[389]. Перетворивши людей просто на "руки", колісні зубці з плоті та крови на млинах та фабриках, капіталісти давали їм також спільну підставу перетворитися на революціонерів. Вони зробили висновок, що "буржуазія продукує передусім своїх власних могильників... Нехай пануючі класи тремтять перед комуністичною революцією. Пролетарям нічого втрачати, крім своїх кайданів. А здобудуть вони цілий світ. Пролетарі всіх країн, єднайтесь!"[390]

Маркс та Енгельс вважали, що капіталісти самі винні, бо відгородили сільську місцевість та змусили позбавлених майна людей іти до міст і ставати рабами на заробітній платні, але вони оперували неправильними фактами. Багаті землевласники не зганяли сільських мешканців з землі; причиною був секс. Інтенсивне землеробство насправді потребувало більше робочих рук, а не менше, і справжньою причиною того, що люди з ферм ішли до міст, було відтворювання. Тривалість життя від 1750 до 1850 року побільшала приблизно на три роки, й хоча історики не можуть дійти згоди, чому це трапилося (менше сплесків чуми? більше поживних харчів? краще водопостачання та каналізація? розумніші методи виховання дітей? бавовняна білизна? щось цілковито відмінне?), ці додаткові дітородні роки означали, що жінки вирощували більше дітей, якщо не одружувалися пізніше, не кохалися в інші способи чи не знищували своїх малят. Насправді жінки таки змінили поведінку, але не так сильно, щоб скасувати свої довші життя, й населення Британії від 1730 до 1830 року зросло приблизно вдвічі (до 14 мільйонів). Близько мільйона цих додаткових людей залишилися на землі, але 6 мільйонів шукали роботи в містах.

Ці тверді факти щодо відтворювання роблять склянку промислової революції напівповною замість напівпорожньої: індустріялізація завдавала травм, але інші варіянти були ще гіршими. У шістнадцятому сторіччі з ростом населення на всьому Заході поменшала заробітна платня, а в Британії платня після 1775 року зросла й перевищила платню в усіх інших місцях (рисунок 10.3). Коли британці масово голодували у жахливий ірландський голод 1840-х років, причиною були більше жадібність землевласників та дурість політиків, ніж промисловість (в Ірландії її було на диво мало).

Іронія полягає в тім, що приплив повернув на користь робітникам у ті самі роки, коли Маркс та Енгельс формулювали свої доктрини. Від 1780 року капіталісти витрачали значну частку прибутків на сільські будинки, купівлю звання пера та інші пастки для кар'єристів, але ще більше вони вкладали в нові машини та млини. Близько 1830 року ці інвестиції зробили механічно підсилену працю кожної недохарчованої, погано освіченої "пари рук" такою прибутковою, що боси часто воліли укладати зі страйкарями угоди замість звільняти їх і змагатися з іншими босами в пошуках нових. Протягом наступних п'ятдесятьох років платня зростала так само, як прибутки, і 1848 року, коли Маркс та Енгельс оприлюднили Маніфест Комуністичної партії, платня британських робітників нарешті почала досягати рівнів, які були після Чорної Смерти.

Так само, як будь-яка інша епоха, 1830-і роки дістали мислення, якого потребували, і з більшанням вартости робітників середній клас почав виявляти своєрідне співчуття до пригноблених. З одного боку, безробіття почало видаватися явною вадою і злидарів заганяли (заради їхньої користи, казали середні класи) до майстерень. З іншого — Дикенсова картина цих майстерень зробила Олівера Твіста бестселером, а гаслом часу стала реформа. Офіційні комісії ганьбили міську злиденність; Парламент заборонив дітям до дев'яти років працювати на фабриках і обмежив сорока вісьмома годинами робочий тиждень дітей до тринадцяти років. До того ж почалися перші непевні кроки до загальної освіти.

Ці ранні вікторіянські реформатори нині можуть видаватися лицемірами, але сама ідея практичних кроків до покращення життя незаможних людей була революційною. Контраст зі східним осередком особливо сильний: в Китаї, де Ґредґринди, Коуктауни та робітничі руки залишалися явно рідкісними, навчені джентльмени далі дотримувалися віковічної традиції висилати імперським чиновникам рукописні сувої про схеми утопічних реформ, а ті далі дотримувалися так само давньої традиції такі проекти ігнорувати. Потенційні реформатори далі походили здебільшого з маргінальної еліти. І Хун Лянцзі (засуджений до смерти за "крайню непристойність" після того, як піддав критиці бездіяльність уряду в соціяльних питаннях), і Ґун Цзичжень (ексцентричний пан, що носив дивне вбрання, вживав дику каліграфію та шалено грав у азартні ігри), доказово найконструктивніші суспільні критики, по кілька разів не змогли скласти найвищий іспит, до того ж жоден з них не мав великого впливу. Навіть надзвичайно корисні практичні схеми, зокрема проект 1820-х років доправляти рис до Пекіна морем, аби уникнути розпаду та корупції на Великому китайському каналі, були приречені на забуття.

На Заході, але ніде більше народжувався хоробрий новий світ вугілля та заліза, і вперше в історії можливості видавалися справді безмежними. "Ми вважаємо щастям та привілеєм те, що наша доля пов'язана з першою половиною цього сторіччя, — захоплено писав 1851 року британський журнал Економіст, — період в останні п'ятдесят років... був свідком процесу, швидшого та дивовижнішого, ніж усі попередні сторіччя. В деяких життєво важливих моментах, пов'язаних з цивілізованою Європою, відмінність між вісімнадцятим та дев'ятнадцятим сторіччями більша, ніж між першим та вісімнадцятим"[391]. Час на Заході пришвидшувався, залишаючи позаду решту світу.

Єдиний світ

ондон, 2 жовтня 1872 року, 19.45. Знаменита сцена: "Ось і я, джентльмени!"[392] — виголошує Філеас Фоґ, поставши на порозі свого клубу. Попри помилкове звинувачення в пограбуванні банку в Єгипті, напад сіу в Небрасці та участь у порятунку красуні-удови від примусового самогубства в Індії (рис. 10.4), Фоґ виконав свою обіцянку. Він обійшов навколо світу за вісімдесят днів, ще й маючи одну секунду в запасі.

Це вигадана сцена, але так само, як усі оповіді Жуля Верна, Навколо світу за вісімдесят днів має міцне фактичне підґрунтя. Чоловік із влучним іменем Джордж Трейн[393] 1870 року справді здійснив навколосвітню подорож за вісімдесят днів, і хоча вигаданий Фоґ, коли його зраджували технології, мандрував на слонах, санях та кораблях[394], ані він, ані Трейн на змогли б завершити свої подорожі без цілком новітніх технічних тріумфів — Суецького каналу (відкритого 1869 року), залізниці Сан-Франциско-Нью-Йорк (будівництво завершено того самого року) та залізниці Бомбей[395]—Калькута (завершеної 1870 року). Світ, як завважив перед початком подорожі Фоґ, вже був не таким великим, як раніше.

Піднесення суспільного розвитку та ширшання осередків завжди відбувалися одночасно, коли колоністи виносили назовні нові способи життя, а люди з периферій наслідували їх, чинили їм опір чи тікали від них. Дев'ятнадцяте сторіччя відрізнялося лише масштабом та швидкістю, але ці відмінності змінили перебіг історії. До дев'ятнадцятого сторіччя великі імперії домінували у тій чи тій частині світу, підкоряли їх своїй волі, але нові технології скасували всі обмеження. Вперше постала змога перетворити лідерування в суспільному розвитку на глобальне панування.

Перетворення енергії викопного палива на рухову енергію знищило відстані. Вже 1804 року британський інженер показав, що легкі високотискові мотори могли штовхати вагони уздовж залізних рейок, а у 1810-і роки такі самі двигуни вже рухали колісні пароплави. Минуло ще одне покоління натхненного майстрування, й знаменита Ракета Джорджа Стивенсона пихкала уздовж залізниці Ліверпуль-Манчестер зі швидкістю двадцять дев'ять миль на годину[396], а пароплави перетинали Атлантику. Суспільний розвиток перетворював географію швидше, ніж будь-коли раніше: кораблі, незалежні від вітру та хвиль, могли плисти не лише куди хотіли, а й коли хотіли, а якщо хтось проклав рейки, товари могли пересуватися суходолом майже так само дешево, як водою.

Технологія змінила колонізацію. Понад 5 мільйонів британців (з населення у 27 мільйонів) від 1851 до 1880 року емігрували, здебільшого до найдальшого нового прикордоння в Північній Америці. Від 1850 до 1900 року ця "біла чума"[397], як називає її історик Наел Ферґюсон, вирубала 168 мільйонів акрів американських лісів, понад десятиразову площу землі, придатної до землеробства в Британії. Вже 1799 року мандрівник записав, що американські піонери "мають нездоланну відразу до дерев... вони безжально вирубують все, що бачать... усі поділяють однакову долю і залучені до однакового спустошування"[398]. Через сто років їхня відраза лише побільшала, підживлювана викорчовувачами, вогнеметами та динамітом.

Безпрецедентний сільськогосподарський бум годував так само дивовижні міста. 1800 року в Нью-Йорку було 79 000 мешканців, 1890 року — 2,5 мільйони. Тим часом Чікаґо стало дивом світу. Місто в преріях, що 1850 року мало тридцять тисяч мешканців, на 1890 рік було шостим містом у світі з понад мільйоном населення. Порівняно з Чікаґо Коуктаун видавався гречним. Як писав здивований критик,

Суперництво сприяло поширюванню індустріялізації на схід Європи значно ефективніше, ніж колонізація. 1860 року Британія все ще була єдиною наскрізь промисловою економікою, що виробляла половину світового заліза та текстилю. Але спочатку в Бельгії (що мала добре вугілля та залізо), а потім уздовж дуги від північної Франції через Німеччину та Австрію почалася ера пари та вугілля. На 1910 рік колись периферійні Німеччина та Сполучені Штати відкрили переваги своєї відсталости та перевершили свого вчителя.

Німці, що їм з вугіллям пощастило менше, ніж британцям, навчилися використовувати вугілля ефективніше, до того ж надолужили технічною освітою брак робітників із шостим чуттям щодо того, коли саме треба закрити клапана чи затягти котка, що його виробляють кілька поколінь, працюючи на тому самому місці. Американцям бракувало давніх родинних фірм із накопиченим капіталом, тому вони відкрили іншу перевагу. Продаж акцій на збирання грошей для велетенських нових підприємств ефективно відокремив власників від найманих керівників, що вільно експериментували зі студіями часу та руху, складальними лініями та новою наукою керування. Все це книжне навчання видавалося британцям доволі кумедним, але в нових високотехнологічних галузях промисловости, як-от оптиці та хемії, знання початків науки та теорії керування давало ліпші результати, ніж дія за відчуттям. На 1900 рік Британія з її вірою в імпровізацію, майстрування та натхненних аматорів почала видаватися кумедною.

Німеччина та Сполучені Штати були лідерами у так званій Другій промисловій революції, бо систематичніше застосовували науку до розвитку техніки. Вони швидко зробили архаїчними подвиги Філеаса Фоґа, перетворивши двадцяте сторіччя на еру нафти, автомобілів та літаків. 1885 року Ґотліб Даймлер та Карл Бенц винайшли спосіб ефективного використання в двигунах внутрішнього згоряння бензину (дешевого побічного продукту виробництва керосину, використовуваного в лампах), а британські механіки того самого року вдосконалили велосипеда. Поєднання легких нових двигунів з міцними новими шасі дало на виході автомобілі та літаки. 1896 року автомобілі були ще такими повільними, що на перших американських автоперегонах критикани кричали: "Пересядьте на коней!"[400]; але 1913 року американські заводи випустили вже мільйон машин. Натоді брати Райт, велосипедні механіки з Північної Кароліни, пригвинтили до бензинового двигуна крила й змусили цю конструкцію літати.

Нафта перетворювала географію. "Нові двигуни внутрішнього згоряння — це найкраще, що коли-небудь бачив світ, — захоплено писав 1911 року британський нафтовик, — нафта заступить водяну пару з майже трагічною швидкістю"[401]. Позаяк нафта легша за вугілля, дає більше енергії та надає апаратам більшої швидкости, ті, хто далі тримався за пару, були приречені програвати тим, хто вкладав гроші в нові двигуни. "Найнагальнішою з усіх потреб є ШВИДКІСТЬ"[402], — писав 1911 року головний радник британського флоту. Тоді, поступаючися перед неминучістю, Вінстон Черчил, молодий перший лорд військово-морського міністерства Британії, перевів Королівський флот з вугілля на нафту. Нескінченні вугільні запаси Британії почали важити менше, ніж доступ до покладів нафти в Росії, Персії, південно-східній Азії і найбільше в Америці.

Зв'язок мінявся так само швидко. 1800 року найшвидшим способом переслати звістку по всім світі було послати листа морем, а 1851 року британці та французи могли обмінюватися звістками, використовуючи електричні сигнали, що їх пересилали підводним кабелем. 1858 року британська королева та американський президент телеграфували одне одному через Атлантику, і не один раз, як у Навколо світу за вісімдесят днів, все залежало від вчасної телеграми. Від 1866 до 1911 року вартість трансатлантичної телеграми впала на 99,5 відсотка, і натоді таке ощадження сприймалося як належне. Перші телефони почали дзвонити 1876 року, лише через три роки після виходу Вернової книжки; 1895 року з'явився бездротовий телеграф; 1906 року винайдено радіо.

Швидший транспорт та зв'язок спричинили вибухове зростання ринків. У далекі 1770-і роки Адам Сміт усвідомив, що багатство залежить від обсягу ринків та поділу праці. Якщо ринки великі, кожен може виробляти те, що може зробити найдешевше та найліпше, потім продавати й використовувати прибуток на купівлю будь-чого потрібного. Це, на думку Сміта, мало зробити всіх багатшими, якщо вони намагатимуться робити все для себе. Ключем, вважав Сміт, була лібералізація: економічна логіка вимагала зламати стіни, що відокремлювали людей, та дати їм змогу тішитися своєю "пристрастю торгувати, торгуватися та обмінювати одну річ на іншу"[403].

Але сказати це було легше, ніж зробити. Виробники найдешевших товарів у світі, як-от британські промисловці, всіляко підтримували вільні ринки, але ті, хто виробляли неконкурентоспроможні наддорогі товари, як-от британські фермери, часто вважали, що краще лобіювати в парламенті підвищування тарифів для ефективніших суперників, ніж переходити на нові напрями праці. Аби переконати британських урядовців припинити протекціонізм, потрібні були кровопролиття, падіння уряду та перспектива голоду, але коли вони це зробили (і коли середнє мито на імпорт поменшало від понад п'ятдесяти відсотків близько 1825 року до менш ніж десяти через п'ятдесят років), стали реальністю глобальні ринки.

Декому загальне захоплення вільними ринками видавалося божевіллям. Британські виробники експортували потяги, кораблі та машини, а британські фінансисти позичали чужоземцям гроші, аби вони все це купували. По суті Британія будувала промисловість у країнах, що могли кинути виклик її економічному домінуванню. Однак вільні торгівці вбачали в божевіллі певний метод. Продаючи та позичаючи скрізь та всім, навіть суперникам, Британія створила такий великий ринок, що могла зосередитися на тих промислових (і дедалі більше фінансових) напрямах, що давали найбільші прибутки. Мало того, американці та європейці використовували британські машини, аби виробляти харчі, що їх потребувала Британія, а прибутки від продажу харчів Британії давали їм змогу купувати ще більше британських товарів.

Вільні торгівці вважали, що виграють всі чи принаймні всі, хто хоче проковтнути тверду ґредґриндівську логіку лібералізації. Ентузіязм Великобританії поділяли далеко не всі країни (зокрема, Німеччина та Сполучені Штати захищали від британської конкуренції свою молоду промисловість), тим не менш на початок 1870-х років західний осередок був ефективно пов'язаний єдиною фінансовою системою. Різні валюти були за фіксованими курсами прив'язані до золота, що зробило торгівлю передбачнішою та змусило уряди грати за ринковими правилами.

Але це був лише початок. Лібералізацію не могли зупинити кордони, вона змітала бар'єри між націями, але залишала непошкодженими бар'єри всередині них. Лібералізація була комплексним явищем, що найчіткіше побачили Маркс та Енгельс:

Якщо традиційні правила та настанови щодо того, як люди мають одягатися, кого належить обожнювати та яку роботу виконувати, суперечать продуктивності та зростанню ринку, ці традиції треба відкинути. "Єдиною виправданою метою людства, усіх разом і кожного окремо, є самозахист від свободи дій будь-кого з-поміж себе"[405], — писав ліберальний теоретик Джон Стюарт Міл. — Над собою, над своїм тілом та розумом індивід є володарем". Все інше могло бути предметом захоплення.

Кріпацтво, гільдії та інші легальні обмеження на рух та місце проживання розпадалися. Покінчити з рабством в Америці 1865 року довелося ціною війни, але інші західні рабовласницькі держави протягом одного покоління узаконили мирні (й часто вигідні) способи покласти кінець цій давній інституції. Наймачі дедалі більше йшли на компроміси з робітниками, й після 1870 року більшість країн узаконили профспілки та соціялістичні партії, гарантували виборче право чоловікам і забезпечили безплатну обов'язкову освіту. З більшанням заробітної платні деякі уряди запропонували плани пенсійного заощаджування грошей, суспільні програми здоров'я та страхування від безробіття. У відповідь робітники погодилися служити в арміях та флотах. Зрештою, коли є так багато чого захищати, хто відмовиться воювати?

Лібералізація розхитала навіть найдавніші упередження. Протягом майже двох тисяч років християни переслідували євреїв та тих, хто дотримувався Христової віри неналежним чином, аж раптом вірування інших народів стали їхньою власною справою й, безперечно, не перешкодою до володіння майном чи права голосувати. Фактично, з погляду дедалі більшого числа людей, віра стала важити мало, натомість місце, що так довго займала релігія, почали заповнювати нові переконання, як-от соціялізм, еволюціонізм та націоналізм. І наче скинути з трону Бога було недосить, сумнівові піддано й нижчість жінок — найміцніше упередження з усіх. "Принцип, що регулює наявні суспільні стосунки між двома статями, — легальна підпорядкованість однієї статі іншій — неправильний сутнісно й тепер є одним з головних гальм на шляху вдосконалювання людини, — писав Міл. — Жоден раб не є рабом до такої глибини й у такому повному значенні слова, як дружина"[406].

Фільми та художня література часто подають вікторіянську епоху як затишний світ свічок, розквітлих домашніх вогнищ та людей, що знали своє місце, але тогочасні люди сприймали її цілком інакше. Захід дев'ятнадцятого сторіччя був, на думку Маркса та Енгельса, "схожий на чарівника, який уже не може справитись з тими підземними силами, які він викликав своїми заклинаннями"[407]. Художники та інтелектуали в цьому середовищі розкошували; консерватори тягли назад. Церкви визначили свою позицію (часом жорстку, часом розумну) проти соціялізму, матеріялізму та науки. Аристократи-землевласники захищали привілеї свого стану, а антисемітизм та рабство знов згуртували шереги, часом під новими масками. Конфронтація могла бути шаленою. 1848 року в Маніфесті комуністичної партії Маркс та Енгельс фактично лише зібрали свої ідеї докупи, бо того року революції розхитували майже всі європейські столиці й видавалося, що час апокаліпсу дуже близький.

Західне суспільство швидко позбувалося рис, що ще недавно, близько 1750 року, робили його таким подібним до Сходу. Як це часто буває, найліпше це відбиває красне письменство. У китайській літературі початку дев'ятнадцятого сторіччя годі знайти позитивних героїнь, що заполонили сторінки європейських романів. Найближче до протесту проти безправ'я жінок підійшов Лі Жу-чжен у ексцентричній сатирі Квіти в дзеркалі, де чоловіка-торгівця примусово фемінізують аж до вимоги перев'язувати ноги. ("Його ноги втратили первісну форму... Кров та плоть стиснули до стану безформної маси... від його ніг лишилися сухі кістки та шкіра, зморщена до мініятюрного розміру"[408].) Дикенсових героїв, що рухаються вгору, знайти так само важко, а самостворених чоловіків Семюела Смайлза й поготів. Набагато типовішим є настрій нестямних Шістьох оповідей про плинне життя Шень Фу — романтичних та зворушливих, проте пригнічених суворою єрархією.

Однак насправді новим явищем було інше: що більше Захід пришвидшувався й рушав шляхами, відмінними від решти світу, то більше він примушував решту світу наслідувати його напрям та лихоманковий темп. Ринок не може спати; він має ширшати, залучати дедалі більше активности, інакше ненажерливе чудовисько промисловости помре. Їдка ліберальна кислота Заходу вщент роз'їдала бар'єри всередині суспільств та між ними, і жоден звичай, традиція чи імператорський едикт не могли вберегти споконвічний порядок, що так пригнічував Шень Фу. Це був єдиний світ, і не важило, був він до того готовий чи ні.

Немесида

лобалізація розкрила секрет віку — у цьому новому світі було б нісенітницею казати, що Захід просто є світовим лідером у суспільному розвитку Протягом тисячоліть первісні землеробські осередки в кількох частинах планети поширювалися здебільшого незалежно, проте висхідний рух суспільного розвитку постійно перетворював географію й сполучав світ міжосередковими зв'язками.

Вже у шістнадцятому сторіччі кораблі нових типів дали європейцям змогу поглинути ацтеків та інків і перетворити колись незалежні осередки Нового Світу на далеку периферію дуже побільшалого Заходу У вісімнадцятому сторіччі європейці почали перетворювати на таку периферію південноазійський осередок, а в дев'ятнадцятому пароплави, залізниці та телеграф дали Заходові доступ всесвітнього масштабу, що знов перетворило географію. Британія, велика потуга Заходу, могла досягти практично будь-якого місця на планеті, і що більше енергії західняки здобували від довкілля, то дедалі більшу частку цього здобутку вони витрачали на війну. Енергоздобуток Заходу від 1800 до 1900 року побільшав у два з половиною рази, а його військова потужність зросла вдесятеро. Промислова революція перетворила лідерування Заходу в суспільному розвитку на світове панування Заходу.

Отже, ігнорування цих нових обставин з боку східних владоможців і обмежування західних торгівців невеличкими анклавами в Ґуанчжоу та Нагасакі не могло не викликати роздратування. У дев'ятому розділі я згадував, що, коли британський лорд Макартні 1793 року прибув до Пекіна вимагати відкритих ринків, імператор Хунлі йому категорично відмовив навіть попри те (як гостро завважив Макартні у своєму щоденнику), що звичайні китайці "всі мають гендлярські нахили, і в морських портах, де ми зупинялися, видавалося, що для них не було нічого привабливішого, ніж якнайчастіше бачити наші кораблі в їхніх портах"[409].

Кульмінація настала у 1830-і роки. Протягом трьох сторіч західні торгівці припливали до Ґуанчжоу та продавали срібло — єдиний товар, що видавався потрібним китайським посадовцям, аби придбати чай та шовк. На початок 1780-х років до Ґуанчжоу щорічно доправляли близько семисот тонн західного срібла. Проте британська Ост-Індська компанія виявила, що, хоч би що казали чиновники, багатьох китайців цікавив також опій, дивовижне зілля, що росло в Індії. Західні ділки (особливо британці) інтенсивно його просували, й на 1832 рік до Ґуанчжоу надходило близько дванадцяти тонн зілля — кількість, достатня, аби цілорічно задовольняти два чи три мільйони наркоманів (рис. 10.5). Потреба платити за наркотики перетворила приплив срібла до Китаю на відплив, що в сумі становив близько чотирьохсот тонн. Було багато зілля та багато грошей.

Ділки намагалися всіх переконати, що опій "для верхніх верств китайського суспільства був тим самим, чим були бренді та шампанське для верхів англійського суспільства"[410], але це було не так і вони це знали. Опій залишав по собі слід зі зруйнованих життів так само жорстоко, як у теперішніх внутрішніх містах. Він зашкодив також селянам, що ніколи не бачили опійної люльки, бо відплив срібла до наркоторгівців підвищив ціну металу й селяни мусили продавати більше зерна, аби дістати досить срібла на сплату податків. На 1832 рік податки були фактично вдвічі вищі, ніж за п'ятдесят років до того.

Деякі радники імператора Даоґуана пропонували цинічний ринковий розв'язок: легалізувати опій, аби місцевий опійний мак підірвав британський імпорт, зупинив відплив срібла та збільшив прибуток від податків. Проте Даоґуан був добрим конфуційцем і, замість перейнятися важливішими потребами своїх підданців, вирішив врятувати їх від них самих і 1839 року оголосив зіллю війну.

У вступі я вже дещо сказав про цю війну з зіллям. Спочатку все було добре. Даоґуанів заступник у справах, пов'язаних із зіллям, конфіскував тонни опію, спалив його та скинув у океан (написавши перед тим належну класичну поему з вибаченням перед морським богом за забруднення його володінь). Але потім все пішло не так добре. Британський торгівельний комісіонер, визнавши, що там, де не спрацьовує магія ринку, може краще спрацювати магія зброї, втягнув свою батьківщину, не спитавши її згоди, в стрілецьку війну проти Китаю.

Далі відбулася шокова демонстрація сили зброї промислової ери. Британською секретною зброєю була Немесида, новітній суцільнометалевий пароплав. Навіть Королівський флот мав застереження щодо застосування такої радикальної зброї; як визнав капітан корабля, просто "плавальні властивості дерева роблять його найприроднішим матеріялом у кораблебудуванні незалежно від форми чи оздоблення, і так само здатність металу тонути робить його на позір вкрай малопридатним на такі потреби"[411].

Занепокоєння видавалося цілком підставовим. Залізний корпус спричиняв порушення дії компаса, Немесида зачепила скелю ще до того, як полишила Англію, й ледве не тріснула навпіл біля мису Доброї Надії. Капітан втримав її на плаву, лише коли матроси звісилися за борт попри ревіння вітру та залатали її боки шматками заліза та старими дошками. Але коли корабель досяг Ґуанчжоу, всі негаразди забулися. Немесида виправдала свою назву. Вона легко проходила мілкі ділянки, де не міг рухатися жоден дерев'яний корабель, і трощила на друзки все, що чинило опір.

1842 року британські кораблі перекрили Великий канал і Пекін опинився під загрозою голоду. Генерал-губернатор Ціїн, що мав вести мирні перемови, запевнив свого імператора, що він все одно міг "подолати ці незначні негаразди й досягти нашої більшої мети"[412], але в реальності він дав британцям — потім американцям, потім французам, потім іншим європейцям — доступ до китайських портів, що його вони вимагали. А коли китайська ворожість до цих чужинських дияволів зробила концесії менш прибутковими, ніж вони сподівалися, західняки зажадали більшого.

Західняки ворогували й між собою, бо кожна країна побоювалася, що комерційний конкурент дістане якусь концесію, що похитне становище її торгівців на нових ринках. 1853 року суперництво вихлюпнулося до Японії. Комодор Метью Пері зайшов до заточини Едо й зажадав права заправляти там паливом американські пароплави, що прямували до Китаю. Він привів лише чотири новітні кораблі, але їхня вогнева потужність була більша, ніж у всієї вогнепальної зброї в цілій Японії. Зачудований свідок написав, що його кораблі були "фортецями, що вільно рухалися по воді... Ми гадали, що на морі сталася велика пожежа, але насправді ми бачили чорний дим з їхніх труб"[413]. Японія надала американцям право торгувати в двох портах; Британія та Росія негайно зажадали — й отримали — те саме.

Домагання переваг на цьому не припинилися. У додатку до угоди з Китаєм від 1842 року британські правники вигадали новий статус "нації найбільшого сприяння", що означало, що, якщо Китай щось надавав іншій західній державі, він мав те саме надати Британії. Угода між Сполученими Штатами та Китаєм від 1843 року містила положення про нові перемовини через дванадцять років, отже, 1854 року британські дипломати зажадали такого самого права. Цин зволікали з відповіддю, тоді Британія почала нову війну.

Навіть Британський парламент вирішив, що це трохи занадто. Він засудив дії прем'єр-міністра Палмерстона, його уряд впав, але виборці повернули його переважною більшістю. 1860 року Британія та Франція окупували Пекін, спалили Літній палац і відправили Ауті до Балморалу. Аби не програти в наступних перемовах, американський консул нав'язав Японії нову угоду під загрозою, що інакше британські кораблі відкриють шлях до країни опієві.

1860 року Захід завис над світом, як колос, його можливості видавалися безмежними. Давній східний осередок, що лише сторіччя тому хвалився найвищим суспільним розвитком у світі, ставав новою периферією західного осередку так само, як колишні осередки в південній Азії та Америках. Північна Америка, що її потужно заселили європейці, намагалася стати самодостатнім осередком. У відповідь на таку масову реорганізацію географії європейці далі створювали нові й нові прикордоння. Їхні пароплави несли білу чуму колоністів до південної Африки, Австралії та Нової Зеландії, а назад везли вантажі зерна та овець. Африка, що аж до 1870 року була на європейських мапах здебільшого білою плямою, на 1900 рік майже цілком опинилася під європейським пануванням.

Економіст Джон Мейнард Кейнс 1919 року згадував про ці часи, як про золотий вік, коли

Однак романіст Джозеф Конрад, що майже весь 1890 рік провів у басейні річки Конґо, бачив все в зовсім іншому світлі. "Завойовувати землю, що здебільшого означає забирати її в тих, хто має інакшу статуру чи трохи пласкіші носи, ніж у нас, є не надто привабливо, якщо подивитися на це глибше"[415], — писав він у своєму класичному антиколоніяльному творі Серце темряви.

Конґо — це, безперечно, екстремальний випадок: король Бельгії Леопольд забрав його собі в приватну власність і став мільярдером, замучивши, закатувавши чи вбивши 5 мільйонів чи більше мешканців країни, аби спонукати інших забезпечувати його каучуком та слоновою кісткою. Проте це не було щось унікальне. В Північній Америці та Австралії білі поселенці майже винищили корінних мешканців, і деякі історики звинувачують європейський імперіялізм у тому, що слабенькі мусони 1876-79 та 1896-1902 років стали катастрофічними. Попри низькі врожаї, землевласники далі експортували харчі на західні ринки, і від Китаю до Індії та від Ефіопії до Бразилії нестача харчів перетворилася на голод. Слідом прийшли дизентерія, віспа, холера та Чорна Смерть і забрали життя близько 50 мільйонів ослаблих людей. Деякі західняки збирали допомогу постраждалим, дехто робив вигляд, начебто нічого не відбувається; а дехто, як-от журнал Економіст, буркотів, що полегшення голоду просто навчило голодних, що "зберегти їхні життя є обов'язком уряду"[416]. Не дивно, що передсмертне шепотіння містера Курца, злого генія, що його Конрад зобразив будівником персонального королівства в джунглях, мало стати епітафією європейському імперіялізмові: "Жах! Жах!"[417]

Схід уник найгіршого, проте страждав від поразки, приниження та експлуатації в західних руках. Китай та Японія розпалися, коли строкаті юрби патріотів, дисидентів та злочинців, що звинувачували в усьому уряди, взялися за зброю. Релігійні фанатики та міліціянти вбивали західняків, що опинялися поза своїми укріпленими територіями, та чиновників, що потурали цим загарбникам; західні флоти у відповідь бомбували прибережні міста; конкурентні фракції використовували допомогу західняків у боротьбі між собою. Європейська зброя полинула до Японії, де фракція, підтримувана британцями, 1868 року скинула законний уряд. В Китаї громадянська війна забрала 20 мільйонів життів перш ніж західні фінансисти вирішили, що зміна режиму може не окупитися, після чого "завжди переможна армія" з американськими та британськими офіцерами та канонерками допомогла врятувати Цин.

Західняки диктували східним урядам, що ті мають робити, захоплювали їхні активи та заповнювали їхні консультаційні органи своїми радниками. Не дивно, що внаслідок цього тарифи на західний імпорт та ціни на товари, що їх західняки хотіли придбати, лишалися низькими. Часом західняки навіть почувалися від цього незатишно. "Я бачив деякі речі, що змусили мою кров кипіти, коли європейська сила намагалася принизити азійські народи"[418], — сказав 1879 року Уліс С. Ґрант японському імператорові.

Проте більшість західняків дійшли висновку, що все відбувалося саме так, як належало, і на цьому тлі східного занепаду теорії тривалої зафіксованости західного панування зміцніли. Видавалося, що Схід з його скорумпованими імператорами, низькопоклонними конфуційцями та мільярдом напівголодних кулі був завжди приречений на підлеглість динамічному Заходові й що світ наближався до остаточної наперед визначеної форми.

Війна сходу

арозумілі самовітальні чемпіони серед теорій тривалої зафіксованости дев'ятнадцятого сторіччя не побачили однієї надважливої речі — логіки їхнього власного ринкорушного імперіялізму. Точнісінько так само, як ринок спонукав британських капіталістів збудувати промислову інфраструктуру своїх найсильніших конкурентів у Німеччині та Сполучених Штатах, тепер він винагороджував західняків за вливання інвестицій та технічних досягнень на Сході. Західняки підтасовували карти на свою користь скрізь, де могли, але капітал невтомно вимагав нових прибутків і таким чином створював нові можливості для східняків, готових ними скористатися.

Швидкість реагування східняків вражала. У 1860-і роки китайський рух "самозміцнювання" та японський "цивілізація та просвітництво" взялися запозичувати усе найкраще, що створив Захід. Вони перекладали китайською та японською мовами західні книжки з природничих наук, врядування, права та медицини й виряджали на Захід делегації на пошуки новітніх досягнень. Західняки кинулися продавати східнякам свої найновіші винаходи, а китайські та японські Ґредґринди забруднювали сільські території заводами.

Певною мірою це не дивно. Коли східняки схопилися за інструментарій, що так високо підніс західний суспільний розвиток, вони робили те саме, що західняки робили за шість сторіч до того, коли переймали східні винаходи, як-от компаси, чавун та зброю. Але, з іншого боку, це дуже дивно. Східна реакція на західне панування докорінно відрізнялася від реакції колишніх осередків у Новому Світі та південній Азії, протягом попередніх трьох сторіч долучених до західних периферій.

Корінні американці не створили власної промисловости, а південноазійці робили це значно повільніше, ніж східноазійці. Деякі історики шукають пояснення в особливостях культури, аргументуючи (більш чи менш явно), що західна культура сильно заохочує тяжку працю та раціональність, тоді як східна культура робить це лише слабко, південноазійська ще слабкіше, а інші культури не заохочують взагалі. Проте ця спадщина колоніяльного способу думання не може бути правильною.

Якщо подивитися на реакцію на західне панування в довшій часовій шкалі, ми побачимо дві дивовижні кореляції. По-перше, регіони, що напередодні початку західного панування мали відносно високий суспільний розвиток, як-от східний осередок, в тенденції індустріялізувалися швидше, ніж регіони з відносно низькими рахунками розвитку; по-друге, регіони, що не зазнали прямої західної колонізації, в тенденції індустріялізувалися швидше, ніж регіони, що стали колоніями. Японія на 1853 рік мала високий суспільний розвиток і не зазнала колонізації; її модернізація почалася у 1870-і роки. Китай мав високий розвиток і був частково колонізований, його модернізація почалася у 1950-і. Індія мала невисокий розвиток і була цілком колонізована; її модернізація не починалася аж до 1990-х років. Африка навколо Сахари мала низький розвиток і зазнала цілковитої колонізації; вона починає надолужувати згаяне лише тепер.

Позаяк Схід дев'ятнадцятого сторіччя був (за доіндустріяльними стандартами) світом розвиненого сільського господарства, великих міст, поширеної грамотности та потужних армій, багато його мешканців знайшли способи задаптувати західні підходи до нових умов. Східняки перейняли навіть західні дискусії про індустріялізм. На кожного східного капіталіста припадав самурай похилого віку, що буркотів: "У старому житті була безкорисна краса, а нове життя вимагає лише потворної корисности"[419]. Попри те, що реальна заробітна платня в містах перед 1900 роком повзла вгору, китайські та японські опозиціонери активно формували соціялістичні партії. На 1920 рік серед їхніх членів був молодий Мао Цзедун.

Східні дебати щодо індустріялізації мали свої особливості в кожній країні. Так само, як на Заході, не було майже нічого, що великі люди, недолугі ідіоти, культура чи сліпий талан могли б зробити, аби відвернути промисловий зліт, якби була на те змога. Але — знов подібно до Заходу — саме ці сили мали найближчий стосунок до того, яка саме країна вестиме перед.

Коли В. С. Гільберт та Артур Саліван 1885 року презентували в Лондоні свою комічну оперу Мікадо, вони взяли Японію за модель екзотичного сходу, місце саме того типу, де маленькі пташки помирали за кохання, а високі чиновники владоможця мусили самі собі відтинати голови. Однак реальна Японія вже тоді індустріялізувалася швидше, ніж будь-яке інше суспільство в історії. Спритно маніпулюючи молодим новим імператором, що 1868 року після громадянської війни посів трон, розумні оператори з Токіо спромоглися втримати свою країну поза війнами з західними владами, профінансувати індустріялізацію коштом переважно місцевого капіталу та відмовити сердитих людей від провокативних нападів на чужоземців. У Пекіні, навпаки, незграбні оператори толерували й навіть заохочували виступи проти місіонерів, 1884 року вгепалися у війну з Францією (за годину вони втратили більшу частину свого дорогого нового флоту) і позичали — та розтринькували — гроші в руйнівних масштабах.

Японська еліта постала перед фактом, що лібералізація була комплексною справою. Вони вдягли циліндри та криноліни; дехто обговорював можливість переходу на латинську абетку; інші хотіли, аби японці заговорили англійською мовою. Вони були готові обговорювати будь-що, що могло б дати користь. Китайські державці Цин, навпаки, уособлювали поділ. Протягом сорока шістьох років імператорка-удова Цисі керувала з-поза бамбукової завіси й протистояла будь-якій модернізації, що могла загрожувати династії. Її єдиним фліртом із західними ідеями було переспрямувати гроші, призначені на перебудову флоту, на купівлю мармурової копії колісного пароплава з Міссісіпі для свого літнього палацу (вона й досі там і варта того, щоб на неї подивитися). Коли 1898 року племінник імператорки Цзайтянь спробував почати стоденну програму реформ (спрощення державної служби, усучаснювання іспитів, створювання нових шкіл та коледжів, координування виробництва чаю та шовку на експорт, сприяння гірництву та будування залізниць, вестернізація армії та флоту), Цисі оголосила, що Цзайтянь попросив її повернутися на позицію регента, потім замкнула його в палаці та стратила його модернізаційних міністрів. Цзайтянь залишився реформатором до свого гіркого кінця, отруєння арсеном 1908 року, коли Цисі лежала на смертному ложі.

Поки Китай тупцював на шляху до сучасности, Японія галопувала. 1899 року Японія оприлюднила конституцію, що давала багатим чоловікам право голосу, дозволяла політичні партії західного типу та створювала сучасні урядові міністерства. Китай прийняв конституцію лише перед самою смертю Цисі, дозволивши 1909 року обмежене голосування чоловіків. Японія зробила пріоритетом загальну освіту. На початок 1890 року дві третини японських хлопців та третина дівчат діставали безплатну початкову освіту, тоді як Китай для освіти мас не зробив практично нічого. Обидві країни проклали перші залізниці 1876 року, але губернатор Шанхаю 1877 року наказав повиймати китайські колії, бо боявся, що ними скористаються заколотники. 1896 року Японія мала 2300 миль залізниць, а Китай — лише 370 миль. Практично те саме можна сказати про залізо, вугілля, водяну пару та телеграфні лінії.

Упродовж історії експансія осередків часто спричиняла на периферії жахливі війни, що визначали, яка саме частина прикордонної смути очолить опір великим державам (чи асиміляцію). Зокрема, в першому тисячолітті до нової ери Атени, Спарта та Македонія воювали протягом півтора сторіч на краях Перської імперії, а Чу, У та Юе робили те саме в південному Китаї під час зростання осередку в долині Хуанхе. У дев'ятнадцятому сторіччі нової ери процес повторився, коли Схід став периферією Заходу.

Після невдалої спроби Японії завоювати Китай у 1590-і роки владоможці східного осередку завжди вважали, що витрати на міждержавну війну перевищують прибутки. Однак прихід Заходу поставив цю тезу з ніг на голову. Та східна нація, що найшвидше здійснила б індустріялізацію, реорганізацію та переозброєння, змогла б не лише втримати західних імперіялістів якнайдалі від себе, а й взяти гору над рештою Сходу.

Врешті-решт не британські бойові кораблі, а японська індустріялізація стала Немесидою для Китаю. Японії бракувало ресурсів, Китай мав їх удосталь. Японія потребувала ринків, Китай ними ряснів. Токійські аргументи щодо того, що належало робити, були жорстокими й навіть вбивчими, але протягом двох поколінь країна поступово взялася пробивати шлях до китайських ринків та матеріялів. Перед 1930-ми роками найвойовничіші сили в Японії вирішили взяти гору над усім східним осередком, перетворити Китай та південно-східну Азію на колонії та викинути західних імперіялістів. Почалася війна Сходу.

Величезна відмінність війни Сходу від війни Заходу вісімнадцятого сторіччя полягала в тім, що вона відбувалася в світі, де вже панував захід. Це ускладнило все. 1895 року, коли Японія змела китайський опір на шляху до Кореї, німецький кайзер Вільгельм II надіслав своєму кузенові, російському цареві Ніколаю II, доволі страшненького малюнка під назвою "Жовта загроза" й закликав його "освоювати азійський континент і захистити Європу від навали Великої Жовтої Раси"[420]. Ніколай відповів конфіскацією значної частини території, що Японія захопила в Китаю.

Проте інші західняки бачили у співпраці з Японією переваги й намагалися використати її дедалі буржуазнішу владу, аби вона підтримувала для них порядок на Сході. Перша змога постала 1900 року, коли китайське таємне товариство під назвою "Боксери, об'єднані заради справедливости" повстало проти західного імперіялізму (проголошуючи, серед іншого, що сто днів тренувань з бойових мистецтв зроблять членів товариства куленепробивними). Аби їх подолати, знадобилося двадцять тисяч чужоземного війська, де більшість солдатів були японці (хоча ви цього не побачите в західних оповідях, зокрема в голівудському блокбастері 1963 року 55 днів у Пекіні). Британія була так задоволена цим фіналом, що 1902 року підписала військовий морський союз, де визнано статус Японії як великої держави на Сході. Певна британського нейтралітету, 1904 року Японія помоталася Росії, потопила її далекосхідний флот та перемогла її армію у найбільшій суходільній баталії всіх часів. Коли цар Ніколай, аби зарадити ситуації, відрядив свій основний флот за двадцять тисяч миль навколо Старого Світу, японські бойові кораблі його потопили теж.

Від часу, коли Ауті дістався Лондона, минуло менше п'ятдесятьох років, але старий східний осередок відгукувався так динамічно, що вже міг перемогти імперію Заходу. "Те, що сталося в 1904-5 роках, — зробив висновок зганьблений російський командор Алексей Ніколаєвіч Куропаткін, — було лише сутичкою з авангардом... Лише коли всі визнають, що тримати Азію в мирі важливо для всієї Європи... ми зможемо втримати "жовту загрозу" в заточині"[421]. Однак Європа зігнорувала його пораду.

Війни світу

іж 1914 та 1991 роками в західному осередку відбулися найбільші війни за всю історію: Перша світова війна, від 1914 до 1918, мала визначити, чи створить Німеччина європейську суходільну імперію; Друга, від 1939 до 1945, з тим самим питанням; Холодна війна, від 1947 до 1991, мала визначити, яким чином Сполучені Штати та Радянський Союз поділять трофеї (рис. 10.6). Разом вони склали нову війну Заходу, порівняно з якою війна вісімнадцятого сторіччя видається карликовою. Вона знівелювала війну Сходу, забрала сто мільйонів життів та поставила під загрозу саме існування людства. 1991 року Захід все ще панував, але багато кому видавалося, що побоювання Куропаткіна нарешті збувалися: Схід був готовий взяти гору.

Про те, як почалася війна Заходу, розповідають часто — як тривалий занепад Османської імперії заповнив Балкани терористами/борцями за свободу; як незграбність та брак талану призвели до того, що банда під назвою Чорна рука в липні 1914 року вбила спадкоємця австрійського трону Габсбургів (бомба нездалого вбивці відскочила від машини ерцгерцога лише на те, аби водій неправильно повернув машину, посунув назад і зупинився прямісінько перед другим вбивцею, що вже не помилився); і як тенета угод, укладених заради збереження європейського миру, потягли всіх разом через прірву.

Що було потім, так само відомо. Змодернізовані держави Європи залучали безпрецедентну кількість молодих чоловіків, озброювали їх безпрецедентною зброєю й спрямовували їхню енергію на безпрецедентні масові вбивства. Перед 1914 роком деякі інтелектуали доводили, що взаємопов'язаність світових економік унеможливила війну між великими державами, бо щойно почнеться війна, всі вони сколапсують і це покладе кінець конфліктові. Однак до початку 1918 року всі, здається, пересвідчилися, що напруги тотальної війни двадцятого сторіччя могли пережити лише держави, здатні ефективно керувати своїми величезними складними економіками.

Війна начебто показала, що перевагу мали ліберальні демократичні держави, що найповніше залучали до боротьби своїх громадян. У давнину, в першому тисячолітті до нової ери, мешканці і Сходу, і Заходу усвідомили, що найефективнішими організаціями, з погляду ведення війни, були династійні імперії. Тепер протягом одного десятиріччя вони пересвідчилися, що династійні імперії — найтриваліша форма врядування в історії з тяглою спадкоємністю від Асирії, Персії та Цинь — вже не були здатні вести війну.

Першою відійшла китайська династія Цинь. Загрузлі в боргах, поразках та безладі, міністри хлопчика-імператора Пуї вже 1911 року втратили контроль над армією, а коли 1916 року на імператора висунув себе генерал-заколотник Юань Шикай, як робили генерали-заколотники протягом двох тисяч років, раптом виявилося, що він також не міг втримати цілість країни. 1917 року інша військова кліка відновила Пуї; результат був анітрохи не кращий. Імперська історія Китаю завершилася через кілька днів, якщо не зі скімленням, то принаймні з дуже негучним грюком: єдиний літак скинув бомбу на Заборонене місто в Пекіні, Пуї знову позбавили влади, й країна занурилася в анархію.

Наступною була династія Романових в Росії. Поразка від Японії 1905 року майже звалила царя Ніколая II, а Перша світова війна завершила справу. 1917 року ліберали усунули його родину від влади, а 1918 року більшовики її розстріляли. Гогенцолерни в Німеччині та Габсбурги в Австрії також швидко пішли, уникнувши долі Романових лише тому, що втекли зі своїх країн. Османи в Туреччині ще трималися, але лише до 1922 року.

Попри руйнацію, Перша світова війна зміцнила панування Заходу, бо змела архаїчні династійні імперії й залишила Китай слабшим, ніж будь-коли. Великими переможцями видавалися Франція і, найбільше, Британія, що не лише захопили німецькі колонії та поширили свої океанічні імперії далі в Африку, Тихий океан та на нафтові родовища старої Османської імперії, а ще й змусили свого східного союзника Японію передати їм більшість тих німецьких колоній, що захопила вона. На 1919 рік понад третиною світового суходолу та майже третиною населення світу керували з Лондона чи Парижа.

Проте великі кольорові плями, що позначали ці імперії в старих атласах, вводили в оману. Зміцнивши західну владу, війна водночас її перерозподілила. Європа воювала понад свої кошти, рахунки перевищували кредит навіть у Британії. Інфляція 1920 року досягла 22 відсотків, наступного року безробіття перевищило 11 відсотків. Вісімдесят шість мільйонів людино-днів змарновано на страйки. Над Британською імперією й далі ніколи не заходило сонце, але вона боролася за те, аби лишитися відкритою для бізнесу.

Аби заплатити борги, Британія пустила кров капіталові й більшість його пішла через Атлантику. Війна була пеклом, але Сполучені Штати на ній дуже багато заробили, до того ж постали як світова майстерня й водночас світовий банкір. У п'ятнадцятому сторіччі західний осередок зсунувся від Середземномор'я до західної Європи, а у сімнадцятому пересунувся до океанічних імперій північного заходу. Тепер, у двадцятому сторіччі, він зсунувся ще раз, коли збанкрутілі океанічні імперії Європи програли імперії північноамериканській.

Сполучені Штати перетворилися на організаційну структуру нового типу, що її можна було б назвати субконтинентальною імперією. На відміну від традиційних династійних імперій, вона не мала давньої аристократії, що владарювала б над пригніченими селянами; на відміну від європейських океанічних імперій, вона не мала маленької ліберальної індустріялізованої батьківщини, що тримала б під своєю владою все під пальмами та соснами. Натомість євроамериканці майже винищили корінне населення, провели жорстоку громадянську війну, повернули мільйони колишніх рабів фактично до кріпацтва, а тоді почали поширювати демократичне суспільство від моря до осяйного моря, де заможні фермери годували великі промислові регіони на північному сході та верхньо-середньому заході та купували їхні вироби. На початок 1914 року ця субконтинентальна американська імперія вже конкурувала з європейськими океанічними імперіями, а після 1918 року її бізнес набув глобального масштабу.

Гучний звук відсмоктування європейського багатства до Сполучених Штатів здивував сучасників. Американський державний секретар завважив: "Здається, фінансовий центр світу що потребував тисяч років, аби від берегів Євфрату пересунутися до Темзи та Сени, переходить до Гудзону між світанком та заходом сонця". На 1929 рік американці тримали в закордонних інвестиціях понад 15 мільярдів доларів, майже стільки ж, скільки британці мали 1913 року, а їхня глобальна торгівля коштувала ще майже на 50 відсотків більше.

Видавалося, що золотий вік глобального капіталізму відродився під американським керівництвом[422], проте була одна ключова відмінність. Як писав Кейнс, "до 1914 року вплив Лондона на умови кредитів в усьому світі домінував такою мірою, що Англійський Банк майже міг претендувати на роль диригента міжнародного оркестру"[423], але після 1918 року Сполучені Штати вже не хотіли перейняти цю посаду. Уникнувши заразливих європейських суперництв та війн, американські політики залишили диригентський подіум порожнім і віддалилися в політичну ізоляцію, варту Китаю чи Японії вісімнадцятого сторіччя. Поки часи були сприятливі, оркестр імпровізував та якось існував, але з настанням поганих часів його музика перетворилася на какофонію.

У жовтні 1929 року трохи недолугости, багато неталану та брак диригента призвели до того, що бульбашка американської фондової біржі луснула й спричинила міжнародну фінансову катастрофу. Інфекція поширювалася капіталістичним світом: банки згорталися, кредити випаровувалися, валюти падали. Голодували лише небагато людей, але на Різдво 1932 року кожен четвертий американський робітник не мав роботи. В Німеччині це був майже кожен другий. Вилаштовувалися черги сіролицих безробітних, що "дивилися на свою долю з таким самим тупим подивом, як тварини в пастці, — писав англійський журналіст Джордж Орвел. — Вони просто не могли зрозуміти, що з ними сталося"[424].

Щонайменше до середини 1930-х років усе, що робили ліберальні демократії, лише погіршувало ситуацію. Видавалося, що не лише парадокс розвитку різко знизив рівень західного осередку; схоже було на те, що в іншому місці почали грати свою роль переваги відсталости. Росія, що віками була доволі відсталою периферією, переструктурувалася вже як Союз Радянських Соціялістичних республік. Подібно до Сполучених Штатів, вона об'єднала буржуазний промисловий осередок та неосяжні землеробські землі, але, на відміну від Сполучених Штатів, запровадила державну власність, колективне сільське господарство та центральне планування. Радянський Союз змобілізував людей не як стара династійна імперія, а як сучасна західна держава, але його автократи Ленін та Сталін владарювали не як демократичні президенти, а радше як царі.

Радянський Союз був чимось на кшталт антиамерики — субконтинентальна імперія, однак, безперечно, неліберальна. Сталін проповідував рівність, але будував централізовану економіку й примусово перевозив мільйони співвітчизників по країні, а ще мільйони замкнув у гулагах. Ідеологічно підозрілі етнічні групи та класові вороги (часто це було те саме) підлягали чистці. І, на відміну під занепадних капіталістичних економік, успішний Радянський Союз прирік 10 мільйонів своїх громадян на голод. Але Сталін напевне щось робив правильно, бо, коли капіталістична промисловість між 1928 та 1937 роками занепадала, радянський валовий продукт побільшав у чотири рази. Відомий відгук американського журналіста Лінколна Стефенса після відвідин Радянського Союзу: "Я бачив майбутнє, й воно функціює"[425].

На початок 1930 року багато кому видавалося, що справжнім уроком Першої світової війни було не те, що ліберальна демократія формуватиме майбутнє: англо-франко-американський союз переміг попри лібералізм, а не завдяки йому. Реальною відповіддю була субконтинентальна імперія, і що менш ліберальна, то краще. Японія, що так багато здобула завдяки дотримуванню ліберальних моделей, відмовилася від них, коли глобальні ринки та зорієнтована на торгівлю економіка ввійшли у некерований штопор. За умов стрімкого злету безробіття, скрутного становища демократії та зростання комуністичної агітації на сцену вийшли мілітаристи із захистом імперії, що могла прогодувати Японію. В армії, особливо серед радикальних молодших офіцерів, все почало розвалюватися. Вони пропонували скористатися безладдям західних демократій та громадянськими війнами в Китаї, аби анексувати Маньчжурію та посунути на Пекін. "Лише втіливши в життя японсько-маньчжурську співпрацю та японсько-китайську дружбу, — пояснював підполковник, — японський народ може стати володарем Азії й бути готовим вести останню та визначальну війну проти різноманітних білих рас"[426].

До певної міри мілітаризм спрацьовував. У 1930-і роки японська економіка зросла на 72 відсотки; виробництво сталі побільшало у вісім разів. Але плата за це знов була високою. "Співпраця" та "дружба" часто означали поневолення та масові вбивства, і японська жорстокість шокувала навіть за низькими нечесними стандартами тридцятих років. На початок сорокових років стало очевидно, що завоювання не розв'язало проблем Японії, позаяк війна споживала ресурси навіть швидше, ніж захоплювала. З кожних п'яти галонів нафти, що спалювали бойові кораблі та бомбувальники, чотири доводилося купувати в західняків. План армії — завойовувати далі — не приніс полегшення, й що далі Китай ставав болотом, то більше набував привабливости ще тривожніший військово-морський план: вдарити по південно-східній Азії та звільнити її нафту та каучук від західних імперіялістів, навіть якщо це означало війну з Америкою.

Найтривожніший план походив з Німеччини. Поразка, безробіття та фінансовий занепад так сильно налякали нащадків Ґете та Канта, що вони були готові дослухатися навіть до божевільного, що таврував євреїв та гендлював панацеєю завойовування. "Головною запорукою стабільности нашої валюти є концентраційний табір"[427] — запевняв Адольф Гітлер свого міністра фінансів, коли затероризував та вигнав з країни єврейський бізнесовий клас та кинув до в'язниць профспілкових діячів. Але Гітлерове божевілля було методичним: протягом тридцятих років скорочення витрат, державна власність та переозброєння усунули безробіття та подвоїли промислове виробництво.

Гітлер відкрито сурмив про план убезпечити західний фланг Німеччини перемогою над океанічними імперіями, а потім замінити східноєвропейських слов'ян та євреїв стійкими арійськими фермерами. Його бачення субконтинентальної імперії з центром в Німеччині від неліберального дійшло до відверто геноцидного, й лише небагато західняків могли повірити, що він справді мав такі наміри. Їхня самоомана спричинила саме те, чого вони найбільше хотіли уникнути — ще одну всеохопну війну. Протягом кількох чорних місяців видавалося, вперше від 1812 року, що зрештою суходільна імперія зможе об'єднати Європу. Проте, як моторошне відлуння Наполеона, Гітлера завернули назад на Ла-Манші, в московських снігах та в єгипетській пустелі. З останніх сил він спробував перетворити японську війну Сходу на власну війну Заходу, але, замість вивести з війни Британію, це лише залучило Сполучені Штати. Війна зробила товаришами ліберальну американську та неліберальну радянську імперії, і попри грабунок мінералів та праці з Європи та Сходу Німеччина та Японія не могли опиратися об'єднаним грошам, людській силі та промисловості цих імперій.

У квітні 1945 року американські та радянські війська потискали руки в Німеччині, обіймалися, виголошували тости та танцювали разом; за кілька днів Гітлер застрелився й Німеччина капітулювала. У серпні, коли з неба дощило вогнем і атомні бомби спопелили Хіросіму та Нагасакі, японський богокороль поламав усі традиції та звернувся безпосередньо до свого народу. Як на мене, коли він поінформував своїх людей: "Військова ситуація склалася не зовсім на користь Японії"[428], — це була найстриманіша заява в історії. Втім навіть тоді його твердолобі генерали спробували вчинити заколот і воювати далі, але другого вересня Японія теж капітулювала.

1945 рік одночасно поклав край японським спробам виграти війну Сходу й позбутися західних імперіялістів та німецькій спробі створити субконтинентальну імперію в Європі. Настав кінець і західноєвропейським океанічним імперіям. Надто виснажені тотальною війною, аби далі протистояти національним повстанням, вони розтанули протягом одного покоління. Європу було розхитано. Її "економічний, суспільний та політичний занепад"[429], як сформулював 1945 року один американський офіцер, видавався "безпрецедентним в історії, якщо не згадувати про занепад Римської імперії".

Однак західний суспільний розвиток 1945 року не занепав, бо тепер осередок був такий великий, що навіть найбільша війна не могла розтрощити його цілковито. Совєти відбудували промисловість поза сферою досяжности Німеччини, а Сполучені Штати були практично незаторкнуті бомбуваннями[430]. І навпаки, східний осередок був виснажений спустошенням, що вчинили Японія в Китаї та Сполучені Штати в Японії, а як наслідок Друга світова війна, так само як Перша, далі зміцнила панування Заходу. Щодо західного домінування сумнівів не було; питання полягало лише в тім, чи буде лідерування радянським, чи американським.

Дві імперії поділили старий європейський осередок між собою, розщепивши Німеччину посередині. Потім американські грошовиті люди накреслили нову міжнародну фінансову систему капіталізму й змайстрували План Маршала, мабуть, найблискучіший приклад егоїзму за всі часи. Якщо європейці матимуть гроші в кишенях, думали американці, вони зможуть купувати американські харчі, імпортувати американську техніку, потрібну на відбудову власної промисловости, і, що найважливіше, не будуть голосувати за комуністів. Отже, Америка просто дала їм 13,5 мільярдів доларів, одну двадцяту свого валового продукту за 1948 рік.

Західноєвропейці здебільшого взяли американські гроші, визнали військове лідерування Америки та приєдналися чи почали рухатися до демократичного про-торгівельного Європейського Союзу[431]. (Ніхто не завважив іронії того, що Сполучені Штати підштовхували європейців до блідої версії суходільної імперії під промисловим домінуванням Західної Німеччини.) Східноєвропейці визнали радянське військове домінування та комуністичну Раду Економічної Взаємодопомоги, заорієнтовану всередину. Замість вкладати ресурси в східну Європу та поширювати демократію, Совєти випомповували ресурси, садили до тюрем та вбивали своїх опонентів. Але навіть попри все це, близько 1949 року східноєвропейське виробництво досягло довоєнних рівнів. В американській зоні справи рухалися ще краще, і за дивовижно малої кількости арештів та розстрілів виробництво від 1948 до 1964 року зросло вдвічі.

Американська та радянська імперії не були першими, хто поділив між собою західний осередок, але атомна зброя зробила їх відмінними від усіх попередників. Совєти випробували бомбу 1949 року, а на 1954 рік обидві сторони мали водневі бомби, у тисячі разів жахливіші за зброю, що знищила Хіросіму. Вони перевершували її так само, як, за словами Черчила, "сама атомна бомба перевершувала лука зі стрілами"[432]. Згідно з висновком Кремля, війна могла б "створити на всій земній кулі умови, за яких життя неможливе"[433].

Однак грибаста хмара мала срібну облямівку "Хоч яким це видається дивним, — сказав Черчил у британському парламенті, — саме у всеохопності потенційної деструкції ми можемо вбачати надію й навіть довіру"[434]. Народилася Доктрина ядерного паритету, і хоча низка загрозливих помилок кілька разів ставила світ на грань Армаґедону, зрештою, Третю світову війну Захід не почав.

Натомість він почав війну в Третьому світі, на руїнах західноєвропейської та японської імперій. Вели її здебільшого заступники (зазвичай сільські революціонери для Совєтів та диктатори-головорізи для американців). За таких обставин для Сполучених Штатів було легкою прогулянкою опанувати земну кулю ще повніше, ніж Британія за сторіччя до того. Зокрема, на Сході Вашингтон мав на руках усі карти. Запомпувавши півмільярда доларів у Японію, вони дістали лояльного заможного союзника, а підтримувана щедрою американською допомогою Націоналістична армія видавалася налаштованою завдати поразки комуністам Мао Цзедуна й остаточно покласти край громадянській війні в Китаї.

Раптовий колапс націоналістів 1949 року змінив усе, й Схід перетворився на найгарячішу точку нової війни Заходу, тепер холодної. Сталін заохотив Північну Корею вдертися до Південної Кореї, держави-клієнта Америки, а коли справи пішли погано, долучився ще й Мао. До 1953 року, коли боротьба припинилася, загинули 4 мільйони людей (включно з одним з синів Мао) і почалися партизанські війни на Філіппінах, Малаї та в Індокитаї. Американські заступники виграли перші дві війни, а також боротьбу в Індонезії, але 1968 року півмільйона американців опинилися на землі В'єтнаму й почали програвати.

Ці війни були водночас фронтами в радянсько-американській війні Заходу та війнами за національне визволення, але в жодному разі не відновленою війною Сходу. Китай та Японія, найсильніші держави Сходу, після 1945 року мало що могли здобути від дальшої експансії. Китай мав досить клопоту вдома, а Японія — за іронією, майже так само, як Західна Німеччина в Європі, — мирним шляхом досягала багатьох цілей, що їх войовничо прагнула 1941 року. Японія блискуче скористалася американською підтримкою та нагодою позбутися зруйнованої старої промисловости, провела реорганізацію, механізацію та знайшла прибуткові ніші. На 1969 рік японська економіка випередила західнонімецьку, а протягом 1970-х років стабільно наздоганяла Сполучені Штати.

Натоді Сполучені Штати відчували напругу від холодної війни на багато фронтів. Попри те, що на В'єтнам було скинуто більше бомб, ніж на Німеччину, США зазнали принизливої поразки, що поділила громадську думку вдома й зашкодила їхньому міжнародному впливові. Радянські намісники почали вигравати війни в Африці, Азії та Латинській Америці, і навіть американські успіхи пішли прахом. Східні клієнти, що їх Сполучені Штати так старанно будували, тепер досягай таких успіхів, що заполонили американські ринки, тоді як європейські союзники, що їх вони захищали ціною таких великих витрат, тепер заговорили про роззброєння та порушили шереги. Зробивши клієнтом Ізраїль, Вашингтон підштовхнув арабські уряди до Совєтів, а коли 1973 року Ізраїль відбив арабський напад, ембарго на арабську нафту та більшання цін вивільнили нове чудовисько, стагфляцію — одночасну стагнацію та інфляцію.

У Британії сімдесятих, коли я був підлітком, ми з друзями часто говорили про наступний занепад Америки, втім вбиралися в американські джинси, дивилися американські фільми та грали на американських гітарах. Скільки я пам'ятаю, ніхто з нас ніколи не бачив у цьому суперечности, і я глибоко певен, що на підсвідомому рівні, не бачачи кінця американської імперії, ми робили свій внесок у перемогу Вашингтону в війні Заходу. Вирішальний фронт, що незабаром мав з'явитися, був не у В'єтнамі чи Анголі. Він постав у торгівельних центрах.

Ера всього

удьмо щирими, — казав виборцям прем'єр-міністр 1957 року. — Більшості наших людей ніколи не велося так добре»[435]. Британці могли втратити імперію та не спромогтися знайти нову роль, але, подібно до дедалі більшого числа людей в усьому світі, вони принаймні мали багато речей. На початку шістдесятих розкоші, що не існували сторіччям раніше — радіо, телевізія, програвачі платівок, машини, холодильники, телефони, електричне світло (і, що я згадую насамперед, пластикові іграшки), — стали в західному осередку предметами щоденного вжитку.

Скрізь, від Левітауна в Америці до Телфорда в Британії, навколо кожного виїзду з міста та об'їзду повиростали передмістя та міста-супутники, що своїми монотонними коробками дратували естетичне почуття, але давали людям те, чого вони потребували — трохи простору, водогінну систему всередині будинку, гаражі для блискучих Фордів.

Двадцяте сторіччя було ерою всього матеріяльного добробуту понад найжадібніші мрії. Дешеве вугілля та нафта генерували електрику для всіх, запускали мотори та освітлювали будинки через клац вимикача. За понад дві тисячі років до того Арістотель завважив, що ми завжди матимемо рабів, хіба що винайдемо автомати — саморушні машини, що будуть працювати замість них. Тепер його фантазію втілено, електрика дає найнезаможнішим з нас еквівалент десятків рабів і виконує кожну нашу вимогу щодо розваг, тепла, а найголовніше — харчів.

Енергетична революція втілила в життя казки шістнадцятого сторіччя про нескінченні бенкети. Між 1500 та 1900 роками виробництво пшениці в західному осередку приблизно подвоїлося завдяки кращій організації землеробства та більшій кількості худоби та добрив, але близько 1890-х років фермери були близькі до меж винахідливости. Більшання кількости худоби не надто могло збільшити продуктивність, і близько 1900 року чверть сільських угідь у Північній Америці використовували на годівлю коней. Потім на допомогу прийшов бензин. Перший тракторний завод в Америці було відкрито 1905 року, а на 1927 рік трактори виконували на американських фермах стільки ж роботи, як коні.

Але за все доводиться платити. 1875 року половина американців працювала на ґрунті, сторіччям пізніше — лише один з п'ятдесятьох. Машини з'їли людей, трактори видушили цілі громади з землі, що її можна було набагато вигідніше обробляти кількома парами найнятих рук та дизельними двигунами. "Кирпаті чудовиська"[436], як називав трактори романіст Джон Стейнбек, "здіймають куряву та пхають в неї пики, прямими лініями вздовж країни, впоперек країни, крізь огорожі, крізь присадки, крізь яри".

Стейнбек передвіщав революцію позбавлених землі, але коли вщухли хвилі виселення, що змили надлишкових сезонних робітників на захід, а чорних збирачів бавовни на північ, більшість мігрантів знайшли в місті працю, оплачувану краще, ніж тарування на селі, що вони полишили. Агробізнесмени, що виселили їх, тепер продавали їм дешеві харчі та вкладали прибуток в хемічні добрива та гербіциди, електромотори, аби помпувати воду на сухі поля, та, зрештою, в генетично змодифіковане зерно, що могло витримати майже все. На 2000 рік кожен акр американської фермерської землі поглинав у вісімдесят разів більше енергії, ніж у 1900 році, і давав у чотири рази більше харчів.

Де Америка сьогодні, там весь світ завтра. "Зелена революція" від 1950 до 2000 року збільшила виробництво харчів у чотири рази. Ціни стабільно меншали, м'ясо заступило в раціоні зерно, і — крім ситуацій, коли втручалися катастрофи, дурість та жорстокість, — люди поступово позбувалися голоду.

Людський організм, подібно до всіх організмів, перетворює надлишкову енергію в нащадків, отже, зі збільшенням постачання харчів у двадцятому сторіччі населення світу побільшало майже в чотири рази. Але в інших аспектах люди відхилилися від норми. Замість вкладати всю несподівану додаткову енергію в нові тіла, вони частину її вгатили у тіла власні. Доросла людина у 2000 році була на 50 відсотків більша, ніж у 1900 році. Люди виросли на чотири дюйми, погладшали й мали більше енергії на працю. Виростивши міцніші органи та маючи більше жиру (в багатих країнах забагато жиру), ці більші люди змогли краще опиратися хворобам та травмам. Сучасні американці та західноєвропейці зазвичай живуть на тридцять років довше, ніж їхні прапрабатьки, й мають додаткові десять чи двадцять років, перш ніж їхні очі, вуха та інші органи послабшають, а артрит знерухомить їхні суглоби. У більшості решти світу, включно з Китаєм та Японією, життя подовшало майже на сорок років. Навіть в Африці, попри СНІД та малярію, середня тривалість життя 2009 року була на двадцять років більшою, ніж 1900 року.

За останні сто років людське тіло змінилося більше, ніж за попередні п'ятдесят тисяч років. Мало того, люди, особливо в багатих країнах, навчилися втручатися й виправляти вади, що ще залишилися. Європейці від 1300 року користувалися окулярами, а тепер вони поширилися по всій земній кулі. Лікарі винайшли нові методики, аби відновлювати слух, підтримувати роботу серця, компенсувати кінцівки й навіть втручатися в клітини. Суспільні програми з охорони здоров'я викорінили масових вбивць віспу та кір; прибирання сміття та чиста питна вода зробили ще більше.

Рисунок 10.7, що показує, які хронічні хвороби мали ветерани армії Сполучених Штатів, дає уявлення про те, як істотно поліпшало здоров'я. Можливо, з огляду на бурхливість їхньої праці, ветерани не є підмножиною людства, ідеальною на потреби досліджування, але завдяки тому, що військовики тягло ведуть записи, вони є найкращою підмножиною, що ми маємо, і поліпшення приголомшливі.

Більшість ветеранів — чоловіки, але життя жінок змінилося навіть більше. Упродовж історії жінки були машинами для роблення дітей. Позаяк половина немовлят помирали на першому році життя (а більшість, насправді, на першому тижні), а з тих, що вижили в дитинстві, лише половина доживали до сорока років, підтримувати стабільне населення (тобто забезпечувати, що жінку та її партнера заступлять двоє нащадків) було можливо, якщо середня жінка народжувала близько п'яти разів, отже, протягом більшої частини дорослого життя була вагітною і/чи годувала дитину Але в двадцятому сторіччі світ високої моральности та низьких технологій занепав.

Навіть раніше 1900 року більші, сильніші жінки, що краще харчувалися, могли виношувати здоровіших немовлят, більше їх годувати та тримати їх чистішими. Помирало менше дітей, тому населення зростало вибухово — поки жінки не почали контролювати народжування дітей. Люди завжди знали способи уникнути запліднення (за легендою, коханець вісімнадцятого сторіччя Казанова робив презервативи з половинок лимонів), і близько 1900 року народжуваність у найбагатших країнах почала меншати, а в двадцятому сторіччі американська технологія знайшла засіб задовольнити і такий попит. 1920 року з'явилися латексні презервативи, 1960 року — оральні контрацептиви. У багатих країнах народжуваність впала нижче рівня відтворювання, двоє дітей на подружжя.

Здоровіші діти та пігулки звільнили жінок від ціложиттєвого розмножування, а дешеві електричні нагрівальні котки до прасок та тостерів і маленькі двигуни до пральних машин та порохотягів полегшили хатню рутину. Натиском кнопки можна було виконати завдання, що раніше потребувало годин тяжкої праці. Всю жіночу роботу все одно ніколи не можна завершити, але близько 1960 року жінка могла стрибнути в машину (її мала практично кожна американська родина), поїхати до супермаркету (де продавали дві третини усіх харчів у країні), покласти куплені харчі до холодильника (їх мали 98 відсотків будинків) і запустити прання до того, як її двоє чи троє дітей повернуться зі школи й вмостяться перед телевізором.

Зміни звільнили жінок для праці поза домівкою, в економіці, що швидко зсувалася від виробництва до послуг, поширювала працю синіх комірців і дуже потребувала працівників у рожевих комірцях. У найбагатших країнах частка жінок на оплачуваних роботах та у вищій освіті після 1960 року стабільно більшала, і, так само як попередні епохи, ця ера дістала саме таке мислення, якого потребувала. Книжки на кшталт Жіночої таємничости та Статевої політики спонукали американських жінок середнього класу шукати самоздійснення поза традиційними ролями. 1968 року сто протестувальників зірвали пишну церемонію виборів міс Америка в Атлантик Ситі. На 1990 рік чоловіки вже практично беруть на себе частину хатньої праці та догляду за дітьми (хоча їхні дружини та подруги загалом все ще роблять більше).

Ще 1951 року американський соціолог Девід Рисман побачив походження речей. У повісті під назвою Нейлонові війни, що одночасно вихваляла американське споживацтво й глузувала з нього, він вивів стратегів, що радили президентові, що "якби російським людям дозволили побачити зразки американського багатства, вони б далі не терпіли керівників, що дають їм танки та шпигунів замість порохотягів"[437]. Сполучені Штати закидають Радянський Союз панчохами та сигаретами, й комунізм негайно зазнає краху.

Реальність була майже так само дивною, як літературні фантазії. 1958 року Радянський Союз та Сполучені Штати, кожна з країн певна переваги своєї промислової потужности, погодилися влаштувати промислові виставки одне в одного. На першу з них, у Нью-Йорк, Совєти прислали трактори, вантажівки та моделі ракет, аби переконати капіталістів, що опиратися марно. 1959 року Сполучені Штати дали блискучу відповідь, відрядивши Ричарда Ніксона (тоді віце-президента) представляти на п'ятдесятьох тисячах квадратових футів виставку хатніх знадобів та побутових приладів, зокрема точну копію приватного будинку з Лонг-Айленда. Поки спантеличені москвичі дивилися виставку Ніксон та Хрущов схрестили зброю біля пральної машини "Вестингауз".

"Все, що дає жінкам змогу менше працювати, добре"[438], — почав Ніксон. Але Хрущов мав готову відповідь: "Ви хочете тримати своїх жінок на кухні. Ми про жінок думаємо зовсім не в таких термінах. Ми краще ставимося до них". Можливо, так і було, в Радянському Союзі поза хатою працювало більше жінок, ніж в Сполучених Штатах. З іншого боку, мало минути ще десять років, поки хоча б половина радянських родин мала пральні машини. Повернувшися автобусом з роботи, типова радянська жінка мала ще додатково двадцять вісім годин на тиждень хатньої праці. Лише в одній квартирі з вісьмох був порохотяг, хоча, можливо, добрі комуністи користувалися ними спільно.

Ніксон відповів хвалою вільному підприємництву. Він пояснював: "Ми не маємо приймати одне рішення в головному урядовому офісі. Ми маємо багато різних виробників та багато різних типів пральних машин, тому господині мають вибір... Чи не краще конкурувати у відносних перевагах пральних машин, ніж у силі ракет?" На завершення він сказав: "Ми не збираємося нав'язувати вам свій спосіб життя, але ваші онуки його побачать".

Ніксон мав рацію. 1959 року Хрущов просто заперечував, що американські робітники жили в таких будинках, але на початок вісімдесятих його онуки пересвідчилися, що їм брехали. Певним чином винен знову парадокс розвитку: тоді більшість радянських громадян вже мали пральні машини та порохотяги, але, крім того, вони мали радіо, телебачення та музичні записи з чорного ринку. Вони самі могли побачити, що американці пішли далі вперед. У загалі ходив такий анекдот. Потяг везе колишніх радянських керівників через степи й раптом зупиняється. Сталін підскакує та кричить: "Покарати машиніста!"[439] Машиніста карають, але потяг не рухається. Тоді Хрущов наказує: "Реабілітувати машиніста!" Машиніста реабілітують, але потяг стоїть. Тоді Брежнєв посміхається й пропонує: "Зробімо вигляд, що поїзд рухається".

Було погано, що громадяни Радянської імперії в своїх телевізорах бачили таких, як я, з нашими гітарами та джинсами, але справжньою катастрофою було те, що вони бачили початок цілком нової фази промислової революції на базі інформаційних технологій, що створювала ще більше багатство для тих, хто перебував із правильного боку залізної завіси. Перший американський комп'ютер, Електронний числовий інтегратор і калькулятор, постав 1946 року Він важив тридцять тонн і споживав так багато електрики, що, коли його вмикали, вогні по всій Філадельфії тьмяніли. Через тридцять років фірма "Міжнародні бізнесові машини" (Ай-Бі-Ем) продавала західним корпораціям менші, але все ще величезні машини. Справжній прорив настав 1971 року після винайдення мікропроцесора.

Як часто буває, новатори походили з периферійної еліти — у цьому разі не з ультрареспектабельних фірм на кшталт Ай-Бі-Ем, а подібно до Стива Возняка, з гаражів у місцях типу передмістя Менло Парк в Каліфорнії. Почавши з кількома веселими друзями від капіталу в 91 тисячу доларів, Возняк та його бізнесовий партнер Стив Джобс 1976 року випустили в світ свого першого комп'ютера Епл І. На 1982 рік продажі Епл досягли 583 мільйонів доларів, а Ай-Бі-Ем, аби не відстати, винайшла персонального комп'ютера. На той час гарвардські випускники Біл Ґейтс та Пол Ален заснували Майкрософт і переїхали на західне узбережжя. Комп'ютери заходили в кожен офіс та хату й з кожним роком дешевшали й легшали. Вони навіть стали розвагою.

Завдяки комп'ютерам західний осередок почав інакше розважатися, робити бізнес та вести війну. 1985 року в житті Заходу не було галузі, що її комп'ютери не торкнулися, — скрізь, крім Радянської імперії. Прикидатися, що потяг рухається, стало неможливо.

Рай для людей

ак само неможливо це стало на Сході, де держави-клієнти Америки стрімко віддалялися від комуністичного Китаю. Японія, а слідом за нею Тайвань та Південна Корея швидко рушили уздовж економічного живильного ланцюга від пластикових іграшок, що так подобалися мені у шістдесяті роки, до важкої промисловості та електроніки, а інші східні держави (Сінгапур, Малайзія, Таїланд) негайно зайняли їхні місця внизу драбини. Скрізь на Сході більшала заробітна платня. Життя довшало; немовлята гладшали; більші помешкання наповнювалися побутовими цікавинками. В Китаї було значно менше телевізорів, ніж у Радянському Союзі; але виробники політики Пекіна дуже виразно бачили небезпеку що йшла від форпостів добробуту навколо їхнього східного узбережжя. Ці країни, що дістали назву "Азійські тигри", були викликом. Всі мали менш-більш однопартійне керівництво, й усі мали таке саме конфуційське чи буддійське підґрунтя, як Китай. Отже, якщо стрімкому зростанню не перешкоджали ані авторитаризм, ані східні культурні традиції, де могла корінитися проблема, крім самого комунізму?

Сторіччя громадянських війн та міжусобної боротьби між сороковими роками дев'ятнадцятого та двадцятого сторіч завадило Китаєві наслідувати швидку індустріялізацію Японії, але Мао Цзедун, після перемоги 1949 року, швидко перейняв приклад Леніна й реорганізував свою територію на взірець субконтинентальної імперії. Мир приніс величезні дивіденди, й економіка відродилася так само, як коли в шостому сторіччі Китай об'єднала династія Суй, у десятому — Сун, а в чотирнадцятому — Мін. П'ятирічний план за радянським взірцем, що його Мао запустив по закінченні корейської війни, був значно менш ефективним, ніж капіталізм Азійських тигрів, але він все одно подвоїв вихід промислового виробництва й на третину збільшив реальну заробітну платню. Очікувана тривалість життя за народження, що 1950 року становила тридцять шість років, до 1957 року стрибнула до показника п'ятдесят сім.

Є вагомі підстави припускати, що протягом шістдесятих та сімдесятих років китайська економіка й далі стрімко зростала б, якби Мао це дозволив. Проте, подібно до дуже багатьох китайських імператорів, він не довіряв своїм чиновникам. Він наполягав на тому, що оманні закони економіки мають поступитися правдивішим законам марксизму, а його планувальники — з усіма їхніми логаритмічними лінійками та графіками — видавалися підозріло буржуазними. Рай для людей можливий лише тоді, казав Мао, коли вивільниться непереборна воля мас.

Мао походив з інтелектуальної епохи 1910-х років, читав Маркса (та Спенсера). Він був теоретиком тривалої зафіксованости, переконаним, що східна нижчість закарбована в камені багато сторіч тому. Відповідь, вирішив він, полягала в тім, щоб відкинути "чотирьох старих": старі звичаї, старі звички, стару культуру, старе мислення. Відійти мала навіть родина: "Найдорожчі люди в світі — це наші батьки, — писав Чайна Юс Джорнал, — але їх не можна порівняти з Головою Мао та Комуністичною партією... що дали нам усе"[440]. Проголосивши "Великий стрибок", яким Китай мав би наздогнати Захід, Мао замкнув 99 відсотків населення у колгоспах із тисячами членів. В деяких місцях бурхливо поширювався утопізм:

В інших місцях превалював цинізм. Дехто називав цей час періодом "З'їмо все": позбавлені будь-якої спонуки працювати та заощаджувати, багато людей не робили нічого.

Під тиском вимог згори рапортувати про більшання врожаїв навіть тоді, коли насправді вони меншали, партійні чиновники ці вимоги виконували, а потім визискували дедалі більше продукції, аби виправдати подані нагору цифри. "Річ не в тім, — писав один комісар, — що немає харчів. Зерна багато, але 90 відсотків людей мають ідеологічні проблеми"[442].

Мао ще погіршив ситуацію, коли посварився з Хрущовим. Відтятий від радянської допомоги, він спробував наздогнати Захід за виробництвом сталі й зірвав з землі 40 мільйонів селян, аби вони будували ливарні, що мали витоплювати будь-яку руду яку можна було знайти на місці, і навіть перетоплювати на саморобну сталь домашнє начиння, сковорідки тощо. Із того, що вони виробляли, мало що було придатне до використання, але заперечити не насмілювався ніхто.

Сільська місцевість ставала дедалі сюрреалістичнішою. "У повітрі, — писав один очевидець, — через динаміки гучно лунають мелодії місцевих опер під шум повітронагнітачів, пихкання бензинових двигунів, гудки великовагових вантажівок та ревіння волів, що тягнуть руду та вугілля"[443].

Селяни мали співати: "Комунізм — це рай, народні комуни — це міст до раю"[444]. Але в раю стався клопіт. Коли люди не співали, вони голодували. Наступний спогад незвичний лише безсторонньою інтонацією:

Навіть за таких обставин дідусеві пощастило. Згідно з іншим інформантом,

Від 1958 до 1962 року голодували близько 20 мільйонів людей. Після смерти Мао Центральний комітет Комуністичної партії Китаю зробив офіційний висновок, що Великий керманич був правий у 70 відсотках своїх рішень і неправий у 30 відсотках, але близько 1960 року партія була менш певна цього. Технократична кліка обмежила дії Мао й знов частково ввела приватну власність. На 1965 рік врожаї повернулися до рівня 1957 року.

Однак Мао не був переможений. Китай, так само як Захід, пройшов післявоєнний бум народжуваности, що мав наслідком величезну когорту нетерплячих підлітків. Бурхливі юнаки в ліберальному західному осередку використовували свою купівельну спроможність, аби переорієнтувати смаки навколо своєї музики, вбрання та сексуальних забаганок, а в Китаї Мао переорієнтував смаки сердитих юнаків навколо себе. 1966 року проповіддю постійної "Великої пролетарської культурної революції" він спонукав молодь нападати на все.

Полишивши школи та коледжі, мільйони юнаків та дівчат пішли до шаленої Червоної гвардії (хунвейбінів), били та принижували спочатку своїх вчителів, а потім усіх, хто видавався реакціонером. Західна молодь співала про революцію, китайська молодь нею жила. Студент, що вивчав літературу, написав на плакаті:

Мао намагався спрямувати це шаленство проти своїх суперників, але насправді ніколи його не контролював. Ніхто не був убезпечений від звинувачення в контрреволюційності, тому люди кинулися критикувати першими. Багатьох це спантеличувало, один прибиральник туалету буркотів, що втратив роботу, бо надто багатьох професорів змусили прибирати туалети, аби перевиховати. Проте багатьох це екзальтувало. Молоді робітники масово приєднувалися до студентів, тому фабрики зупинялися. Червона гвардія запрошувала кінопродюсерів фільмувати, як вони трощать буддійські статуї, конфуційські храми та реліквії династії Хань. Одна банда навіть зайняла Міністерство закордонних справ і призначила власних належно пролетарських дипломатів.

1969 року, коли події явно прямували до катастрофи масштабу великого стрибка, не витримали навіть нерви Мао. Померли тисячі. Життя мільйонів були зруйновані. Азійські тигри стабільно віддалялися від Народної республіки. Стосунки з Совєтами були такі погані, що в прикордонних сутичках було вбито вісімсот китайців. Мао із запізненням здистанціювався від радикалів і почав шукати життєву лінію.

Допомога прийшла від найменш очікуваної людини на землі — затятого антикомуністичного президента Сполучених Штатів Ричарда Ніксона. Ніксон бачив в угоді з Китаєм спосіб обійти з флангу Совєти в холодній війні. 1972 року, після багатьох турів підкилимної дипломатії, він прилетів до Пекіна й потиснув руку Мао. Ніксон радісно виголосив, що "це був тиждень, що змінив світ"[448], і багато в чому був правий. Перспектива появи осі Вашингтон-Пекін так налякала Брежнєва, що через три місяці після візиту до Китаю Ніксон сидів у Москві та підписував угоди.

Мао виграв майже так само багато. Зустріччю з Ніксоном він дав сигнал про підтримку прагматиків, спраглих західних технологій, та опозиції до радикалів, що знищили освічені верстви Китаю. В одному знаменитому випадку студент дістав бажане місце в університеті, повернувши на іспиті чистого зошита з заувагою, що революційна чистота цінніша, ніж "книжкові хробаки, що протягом багатьох років нічим не переймалися й не робили нічого корисного"[449]. У вислові, що викликав би захват радянських жартівників, радикальні провідники (нібито) стверджували, що "соціялістичний потяг, що відстав від графіка, кращий за ревізіоністський потяг, що прийшов за графіком"[450].

Після 1972 року прагматики почали брати гору, хоча ситуація стала остаточно сприятливою лише 1976 року, по смерті Мао. Ден Сяопін, двічі підданий чистці за правий ухил і двічі реабілітований, тепер відсунув вбік своїх суперників і показав свої справжні кольори. Взявши за девіз стару мантру Мао "шукати істину в фактах", Ден рішуче визнав найнезручнішу правду Китаю: населення зростало швидше, ніж економіка. Аби нагодувати всі порожні шлунки, що щороку приходили на ринок праці, китайська економіка мусила щонайменше протягом цілого покоління щорічно зростати на 7 відсотків. Альтернативою міг стати голод, значно сильніший, ніж під час Великого стрибка.

З досвіду було відомо, що за умов миру та об'єднаного уряду — чого здебільшого бракувало від 1840-х років — Китай також міг процвітати в світі глобальної економіки, де домінував Захід. Але Ден пішов ще далі, активно рухаючи Китай до інтеграції. Щоб зменшити тиск на ресурси, він запровадив відому Політику однієї дитини, що (теоретично) вимагала стерилізувати жінок, що мали двох дітей[451], а щоб збільшити доступ до ресурсів, він запровадив глобальну економіку. Китай приєднався до Світового банку та Міжнародного валютного фонду, відкрив спеціяльні економічні зони, куди намагався привабити капіталістів з Макао, Гонконгу та Тайваню, й навіть дозволив побудувати в Шанхаї завод з виробництва кока-коли.

До 1983 року Ден ефективно вбивав комуни Мао. Селяни займалися "побічною" діяльністю заради особистого заробітку, а бізнесовці залишали собі частину прибутку. Сільськогосподарська земля далі належала колективам, але тепер родини могли на тридцять років орендувати ділянки й працювати на них приватним чином. Міське майно, з довшою орендою, можна було навіть заставляти. Виробництво стрімко пішло вгору, і, хоча лібералізація вжахнула консерваторів, дороги назад не було. Ден проголосив, що

Подібними думками переймалися й комуністи за чотири тисячі миль від Пекіна, в Москві. Після шоку від Ніксонового візиту до Китаю сімдесяті були для Радянського Союзу доволі непоганими роками. Коли арабські країни підняли ціни на нафту, Радянський Союз, потужний експортер, також виграв. Маючи приплив грошей, Москва профінансувала та виграла низку заступницьких війн та 1978 року перевершила Америку в ядерному озброєнні. Але це було найбільшим досягненням комунізму. Напад на підтримку клієнтського режиму в Афганістані спричинив виснажливу війну, що тяглася протягом вісімдесятих років. Ціни на нафту впали на дві третини; Сполучені Штати різко збільшили військові витрати, особливо на високотехнологічну зброю.

Політбюро вже почало перейматися тим, що звичайні росіяни можуть помітити, що їхній потяг стоїть на місці. Керована державою економіка могла клепати танки та автомати Калашникова, але не комп'ютери чи автівки (ще один жарт Совєтів — "Як подвоїти ціну "Лади"[453]?" Відповідь: "Налити повний бак"). Скрізь шумувала незгода. Провідників радянської імперії жахала думка про нову гонитву озброєнь.

"Ми не можемо так жити далі"[454], — зізнався 1985 року Міхаіл Горбачов своїй дружині Раїсі, коли вони походжали в своєму саду. За кілька годин Горбачова мали призначити прем'єром Радянського Союзу, але сад був єдиним місцем, де він міг позбутися своїх нишпорок. Подібно до Дена, Горбачов знав, що мусить повернутися обличчям до реальности. 1986 року вибух застарілого ядерного реактора в Чорнобилі виявив, що Радянський Союз не лише відставав, а фактично розпадався, і Горбачов запровадив перебудову та гласність — лише на те, аби пересвідчитися в тім, що Маркс та Енгельс знали на півтора сторіччя раніше: лібералізація змітає всі зафіксовані жорсткі зв'язки, а не лише ті, що нам не подобаються.

Все усталене розтануло без сліду і Ден та Горбачов обидва дізналися, що економічні свободи лише стимулюють апетити до свобод політичних. Часом Ден вважав протестувальників корисними союзниками проти комуністів твердої лінії; часом він їх знищував. Однак Горбачов мав підозру, що спроба використати силу може спричинити падіння режиму. Коли навесні 1989 року він дозволив відкриті вибори на З'їзд народних депутатів, а депутати віддячили йому глузуванням на телевізії наживо, він відмовився відкласти з'їзд. Натомість він полетів до Пекіна, де його вітали протестувальники проти однопартійного керівництва. На одному студентському плакаті було написано: "Радянський Союз має Горбачова. А кого має Китай?"[455]

Денові це не сподобалося; на наступний день після від'їзду Горбачова він оголосив військовий стан. На початку червня 1989 року навколо площі Тяньаньминь зібрався мільйон протестувальників. Дехто з них танцював та співав, дехто вмирав у голодному страйку. Ден затаврував їх "покидьками суспільства"[456], людьми, що мали намір "встановити буржуазну республіку, цілком залежну від Заходу", і вислав військо. Навколо світу розлетілися фотографії понівечених тіл, розчавлених велосипедів та невідомого самотнього протестувальника, що заступив дорогу танкам.

В Китаї перемогли репресії, але Горбачов відкидав Денів приклад, навіть коли Угорщина та Польща оголосили багатопартійні вибори. Дотримуючися Доктрини Синатри, як назвав її один з його міністрів, він дав радянським сателітам змогу йти своїм шляхом. Новообраний польський прем'єр-міністр так здивувався, що знепритомнів під час власної інавгурації. Випробуючи обмеження, угорське військо познімало колючий дріт на своєму кордоні з Австрією. Тисячі східних німців, що "відпочивали" в Угорщині, полишили свої машини та пішли пішки через кордон до свободи.

І знов Горбачов нічого не зробив. Коли в жовтні він відвідав Берлін, натовп знов вітав його й просив залишитися. Через кілька тижнів східні німці почали танцювати на Берлінській стіні та відбивати від неї шматки молотками та зубилами. Коли по них ніхто не почав стріляти, тисячі людей перейшли до Західного Берліна. Спантеличений та некомпетентний східнонімецький режим розпався. Протягом кількох наступних місяців комуністичні диктатори по всій східній Європі пішли тим самим шляхом, а нації, зав'язані докупи в Радянському Союзі, почали декларувати незалежність. Коли навіть президент нової Російської Федерації оголосив про намір покінчити з Радянським Союзом, Горбачов залишився Генеральним секретарем імперії, що вже не існувала. На Різдво 1991 року він поступився тискові й підписав документ, що формально припиняв існування СРСР. Кінець був майже занадто досконалим: радянська ручка Горбачова не писала й йому довелося позичити ручку в оператора Сі-Ен-Ен.

Сполучені Штати виграли війну Заходу.

Східний вітер, Західний вітер

оли династійні імперії виявилися неспроможними вести тотальну війну й між 1917 та 1922 роками майже зникли з карти світу, Сполучені Штати виступили як дуже відсторонений левіятан, але коли між 1979 та 1991 роками так само неадекватним виявився комунізм, американці були готові заповнити порожнину. Щодва роки Розвідувальне управління Міністерства оборони США подає огляд великої стратегії у звіті під назвою Настанови з планування оборони. У першому начерку звіту в березні 1992 року, лише по трьох місяцях після падіння Радянського Союзу, чітко викладено нове бачення ситуації:

Коли "службовець, який вважає, що дискусії щодо стратегії після закінчення холодної війни належить вести в суспільній царині"[458] (як подала це Нью-Йорк Таймс) оприлюднив цього начерка, уряд пом'якшив інтонації, але щось дуже подібне до первісного бачення світу, де Сполучені Штати є єдиною супердержавою, все одно залишилося.

Старий Радянський Союз вибухнув ізсередини в боротьбі за майно. Розпад був не такий тяжкий, як громадянська війна після падіння Романових, але в Росії, головній державі-спадкоємниці, у дев'яності роки валовий продукт впав на 40 відсотків, а реальна заробітна платня на 45 відсотків. У сімдесяті роки середній радянський громадянин помирав у шістдесят вісім років, цей вік був лише на чотири роки менший, ніж вік середнього західноєвропейця; на 2000 рік середній росіянин помирав у шістдесят шість років, тобто жив на дванадцять років менше, ніж мешканець Європейського Союзу. Росія далі була величезною, багатою на ресурси та мала найбільшу в світі ядерну потужність, і на 2008 рік повернення сильного уряду та підвищення цін на енергоносії зміцнило її аж до тиску на колишні радянські республіки та шантажу Європейського Союзу. Але, як і сподівалися автори Настанов з планування оборони, Росія вже не мала змоги бути загрозою, подібною до Радянського Союзу.

Європейський Союз також не кидав викликів проти домінування Америки в західному осередку. З погляду деяких фахівців, рухи Європи до (а потім від) економічної та політичної інтеграції були подібні до кроків до потужної субконтинентальної імперії. Вони мирно досягли того, чого Габсбурги, Бурбони, Наполеон та Гітлер не змогли досягти війною. Проте насправді через поділ, що залишився, сповільнення економічного зростання, старішання населення та військову слабкість статусові ЄС далеко до статусу супердержави.

Південно-західною Азією стратеги 1992 року переймалися головно через побоювання, що регіон нафтових родовищ опиниться під владою ворожих держав, як це намагався зробити Ірак 1990 року. Вони ігнорували ісламський екстремізм, що зростав від сімдесятих років, і (майже як усі інші) були сліпі до 11 вересня 2001 року, нападу на Сполучені Штати. Але саме щодо Сходу припущення планувальників виявилися найпоказовіше хибними. Протягом кількох тижнів після оприлюднення в пресі начерку Настанов з планування оборони Японія, головний союзник Америки на Сході, занурилася в рецесію, а її головний східний суперник Китай почав стрімкий рух вгору.

Від того часу, коли Захід почав перетворювати старий східний осередок на периферію, минуло сто п'ятдесят років, і всі, хто мав очі, побачив висліди цього уроку. За умов миру відповідального уряду та бажання визнати владу Заходу східняки могли б використати світову капіталістичну економіку собі на користь і перетворити на мотори економічного зростання величезне населення та освічені еліти, що їх в дев'ятнадцятому сторіччі західняки вважали свідченням відсталости Сходу Від 1840-х років Китай бачив вкрай мало миру відповідальности та гнучкости, але в 1990-і роки він почав займати належне місце в глобальному порядку.

З візка посередині парку гольфового клубу малопридатного на роль подіуму, Ден виголосив, що економічна реформа більше не буде "рухатися повільно, як жінка з перев'язаними ногами, а... буде прорубати дорогу й сміливо пробиватися вперед"[459]. Перешкоди червоному капіталізмові розвалилися. Коли Мао та Ніксон зустрілися на початку сімдесятих років, типовий американський робітник був приблизно в двадцять разів продуктивніший за типового недокапіталізованого китайського робітника, а Сполучені Штати виробляли 22 відсотки світових товарів порівняно з китайськими п'ятьма відсотками. Впродовж наступних тридцяти років американська продуктивність далі зростала, але китайська, завдяки інвестиціям, зростала втричі швидше. На 2000 рік продуктивність американського робітника була менш ніж у сім разів вищою, ніж китайського. Частка Сполучених Штатів у світовому виробництві змінилася мало, становила 21 відсоток, а китайська частка майже потроїлася, зросла до 14 відсотків.

За це зростання Китай заплатив жахливу ціну. Практично нерегульовані заводи безсистемно скидали відходи й отруювали великі ріки. Захворюваність на рак у місцевостях уздовж цих водних шляхів часто була вдвічі більшою, ніж у середньому по країні. Інші річки, що з них брали воду на потреби так само нерегульованого землеробства, майже висохли. Дика лісозаготівля спричинила вдвічі швидше поширювання пустель, ніж до 1970-х років. Протести проти некомпетентности уряду та поголовної корупції ставали дедалі бурхливішими; від 2000 року поліція щороку фіксувала близько 25 000 "масових інцидентів" та набагато більше невеликих протестів.

Проте Денова програма припинила голодування й створила великий приріст прибутків. Селяни, що й досі складають дві третини китайського населення, побачили реальне більшання заробітної платні десь на 6 відсотків на рік. Однак здобутки сконцентрувалися уздовж східного узбережжя, а в брудних та нужденних внутрішніх селах їх часто зводив нанівець занепад рудиментарної, хоча й безплатної освіти та охорони здоров'я часів Мао. Одним з результатів була найбільша в історії міграція: від дев'яностих років 150 мільйонів людей перейшли до міст, щороку створюючи еквівалент нового Чікаґо. Перехід до міста зазвичай підвищував прибуток селянина на 50 відсотків і водночас забезпечував виробників робочою силою за невелику частку платні, прийнятої в багатих країнах.

Від 1992 до 2007 року китайський експорт побільшав у дванадцять разів, а надлишок у торгівлі зі Сполученими Штатами злетів від 18 до 233 мільярдів доларів. На 2008 рік в американських магазинах низьких цін на кшталт Вол-Март товари китайського виробництва зазвичай заповнювали 90 відсотків полиць; важко знайти американця, який щоранку не вдягає хоча б одну деталь одягу, зроблену в Китаї. Журнал Бізнес Вік спостеріг, що "китайська ціна"[460] стала "найжахливішою словосполукою в промисловості США". Компанії, що не могли з нею змагатися, занепадали.

Подібно до Британії дев'ятнадцятого сторіччя та Америки двадцятого, Китай став майстернею світу. Фінансовий журналіст Джеймс Кіндж переповідає почуту в поїзді в Італії розмову двох китайських бізнесовців, що цілому світові можуть видаватися двійком Ґредґриндів, вихоплених зі сторінок Дикенса:

За півсторіччя до того Мао проголосив: "Напрям вітру в світі змінився... Нині не західний вітер превалює над східним, а східний вітер превалює над західним"[462]. Тоді він вводив в оману сам себе; у п'ятдесяті роки Схід був дуже залежний від західних вітрів, поділених між радянською та американською сферами. На 2000 рік слова Мао справдилися, хоча й не так, як він очікував. Західний суспільний розвиток і надалі вищий за східний — понад триста балів — і найвищий за всі часи. Однак 1900 року відношення західного рахунку до східного становило 2,4:1, а на 2000 рік воно було лише трохи більше за 1,6:1. Двадцяте сторіччя було найвищою точкою ери Заходу й початком її кінця.