Чому Захід панує - натепер

Що таке Захід?

оли чоловік стомився від Лондона, — казав Семюел Джонсон, — він стомився від життя, бо саме в Лондоні є все, що можна мати в цьому житті»[24]. Це було 1777 року, і кожен подих думки, кожен яскравий новий винахід живив рідне місто доктора Джонсона. Лондон мав собори та палаци, парки та річки, розкішні будинки та брудні нетрі. А найголовніше — там було що купити, речі поза межами найфантастичніших мрій попередніх поколінь. Шляхетні пані та джентльмени висідали з екіпажів біля нових пасажів на Оксфорд Стріт у пошуках новітніх забавок на кшталт парасольок, винаходу 1760-х років, що без них трохи згодом британці вже не могли існувати, чи саквояжів та зубної пасти, що з'явилися того самого десятиріччя. І тішилися цією новою культурою споживання не лише багатії. Хоч як це не подобалося консерваторам, торгівці годинами сиділи в каварнях, незаможні люди вважали чай «вкрай потрібним»[25], а дружини фермерів купували роялі.

Британці почали почуватися інакшими, ніж усі інші люди. 1776 року шотландський мудрець Адам Сміт у книжці Дослідження про природу та причини багатства народів назвав їх «нацією покупців» і вважав це компліментом. Ставлення британців до свого добробуту робило багатшими й усіх інших. Про відмінності між Британією та Китаєм Сміт писав: «Лишень подумайте, Китай довго був однією з найбагатших країн світу — найродючіших, із найкраще обробленими землями, найрозвиненішою промисловістю та найбільшим населенням»[26]. Однак він вже «найповнішою мірою набув усе багатство, що його можливо було набути за наявних законів та інституцій». Коротше кажучи, китайці загрузли. Сміт пророкував, що «змагання працівників та інтересів власників скоро зведе їх до найнижчого рівня, сумісного з людською природою» і, як наслідок, «злидні нижчих верств китайського суспільства будуть далеко гіршими, ніж злидні найбідніших націй Європи... Будь-якому зіпсованому м'ясу, навіть решткам мертвого пса чи кота, хай напівзогнилим та смердючим, вони радітимуть не менше, ніж люди з інших країн — найкориснішим харчам».

Джонсон та Сміт мали рацію. Хоча у 1770-і роки промислова революція ледве почалася, середній прибуток в Англії вже був вищий, ніж у Китаї, і розподілений він був рівномірніше. Теорії тривалої зафіксованости західного панування часто базуються на цьому факті — вони вважають, що лідерування Заходу було причиною промислової революції, а не її наслідком. Аби це з'ясувати, ми маємо подивитися в давніші часи. Можливо, в набагато давніші.

А чи справді так? Кенет Померанц, чию книжку Велика розбіжність я згадував у вступі, вважає, що Адам Сміт та всі апологети Заходу, що його наслідували, порівнювали не те, що треба. На думку Померанца, за розмірами та різноманітністю Китай можна порівняти лише з цілим Європейським континентом. Тому не варто дивуватися, що виокремивши Англію, найрозвиненіший регіон у Смітові часи, і порівнявши її з середнім рівнем розвитку в усьому Китаї, дістаємо результат на користь Англії. Але так само, якби ми зробили навпаки та порівняли дельту Янцзи (найрозвиненішу частину Китаю 1770-х років) з середнім рівнем розвитку в усій Європі, дельта Янцзи дістала б вищі бали. Померанц твердить, що у вісімнадцятому сторіччі Англія та дельта Янцзи мали між собою більше спільного (початок індустріялізації, бурхливий розвиток ринків, складний поділ праці), ніж Англія з малорозвиненими частинами Європи чи дельта Янцзи з малорозвиненими частинами Китаю. З усього цього він висновує, що теоретики тривалої зафіксованости міркують непослідовно й тому їхні висліди поставлено з ніг на голову. На його думку, позаяк у вісімнадцятому сторіччі існувала така подібність між Англією та дельтою Янцзи, пояснення причин західного панування треба шукати після, а не до цього часу.

З цих міркувань випливає одне очевидне запитання: якщо ми хочемо знати, чому Захід панує, спочатку треба з'ясувати, що таке «Захід». Однак щойно ми порушуємо це питання, все негайно заплутується. Більшість із нас відчувають, що таке «Захід», на рівні кісткового мозку. Дехто прирівнює його до демократії та свободи, хтось інший до християнства, ще хтось — до секулярного раціоналізму. Історик Норман Дейвіс знайшов не менше дванадцяти наукових означень Заходу об'єднаних лише тим, що він називає «еластичною географією»[27]. Кожне означення надає Заходові іншої форми, створюючи саме ту плутанину, що засмутила Померанца. «Захід, — каже Дейвіс, — пропагандисти означують майже будь-яким чином, що на їхню думку до нього пасує», а отже, по глибшому розгляді «західна цивілізація, по суті, — це сплав інтелектуальних конструкцій, які мали сприяти утвердженню інтересів їхніх авторів»[28].

Якщо Дейвіс правий, то питати, чому Захід панує, — це те саме, що означити Захід в термінах якоїсь вартости, вибраної довільним чином, оголосити, що певна група країн уособлює цю вартість, потім порівняти цю групу з так само довільною групою «незахідних» країн і дійти будь-яких самозадовільних висновків на свій розсуд. Будь-хто, не згодний з нашими висновками, може просто вибрати іншу вартість, притаманну західності, іншу групу країн, що її уособлює, порівняти її з іншою «незахідною» групою і, природно, дійти іншого висновку, так само самозадовільного.

Як на мене, це не має сенсу, тому дотримуймося іншого підходу. Замість починати від завершення процесу, тобто припускати, що саме треба вважати західними вартостями, а потім шукати їхнє коріння в минулому, я починатиму від початку. Я рухатимуся в часі від початку доти, доки ми досягнемо точки, де можна побачити відмінні способи життя, що виникають в різних частинах світу. Потім я називатиму найзахідніший з цих виокремлених регіонів «Заходом», а найсхідніший — «Сходом», і вважатиму Захід та Схід тим, що вони насправді є, — географічними наличками, а не вартістевими характеристиками.

Сказати, що треба починати спочатку, — це одне, знайти цей початок — це щось зовсім інше. Далі ми побачимо в віддаленому минулому кілька моментів, що від них науковці намагалися почати відрізняти Схід і Захід з позицій біології, нехтуючи спостереження, що я зазначив у вступі, що люди (у великих групах) усі здебільшого однакові, і вважаючи натомість людей в одній частині світу генетично досконалішими за всіх інших. Є також моменти, коли надто легко було б зробити висновок, що один регіон від позапам'ятних часів був культурно вищим за інших. Такі ідеї треба проаналізувати уважно, бо, зробивши хибний крок на самому початку, ми отримаємо хибне бачення обрисів минулого, а відтак і обрисів майбутнього.

На початку

ожна культура має власну оповідь про початок речей. Водночас протягом останніх кількох років астрофізики дали нам деякі нові версії, природничі. Більшість експертів нині вважають, що час та простір почалися 13 мільярдів років тому, хоча й мають відмінні думки щодо того, як саме це відбулося. Згідно з панівною «інфляційною» теорією, всесвіт спочатку ширшав із нескінченно густої та нескінченно малої точки швидше, ніж поширюється світло, тоді як конкурентна «циклічна» теорія твердить, що він вибухнув із колапсу попереднього всесвіту. Обидві школи згідні в тім, що наш всесвіт і досі ширшає, але інфляційники кажуть, що він буде ширшати й далі, зорі згаснуть і настане нескінченна темрява та холод, а циклісти вважають, що він стиснеться сам у себе, вибухне знов і дасть початок новому всесвітові.

Збагнути ці теорії важко, якщо ви не маєте глибокої математичної освіти, але, на щастя, наше питання не потребує заглиблювання аж у такі далекі часи. Коли ще взагалі не було напрямів і не існували закони природи, не могло бути ані Заходу, ані Сходу. Так само поняття Заходу та Сходу не давали жодної користи до того, як 4,5 мільярди років тому сформувалися наші сонце та планета. Мабуть, можна було б говорити про Схід та Захід після сформування літосфери чи принаймні після того, як континенти досягли приблизно такого розташування, як тепер, а це вже останні кілька мільйонів років. Однак насправді всі такі дискусії виведуть нас поза межі розглядуваної теми, бо поняття Сходу та Заходу починають важити лише тоді, коли до розгляду залучено ще одного складника системи — людину.

Палеоантропологи, що вивчають давніх людей, сперечаються ще більше, ніж історики. Їхня галузь молода, швидко розвивається, й нові відкриття постійно перевертають усталені істини з ніг на голову. Коли в кімнаті є двоє палеоантропологів, вони неодмінно висунуть три теорії еволюції людини. Мало того, всі ці теорії застаріють раніше, ніж науковці зачинять за собою двері.

Межа між людиною та пралюдиною не може не бути розмитою. Деякі палеоантропологи вважають, що коли з'являються мавпи, що випростуються й опановують ходу на задніх кінцівках, маємо говорити про людину. Судячи за викопними рештками кісток стегон та пальців ніг, деякі східноафриканські мавпи почали так ходити 6 чи 7 мільйонів років тому. Однак, на думку більшости експертів, це ставить планку надто низько. Стандартна біологічна класифікація пов'язує означення роду Ното («людина» латиною) зі збільшенням розміру мозку від 400-500 кубічних сантиметрів до десь 630 (наш мозок зазвичай вдвічі більший) та першими свідченнями того, що випростані мавпи починають бити камінням по камінню, аби зробити грубе знаряддя. Обидва процеси почалися серед прямохідних африканських мавп близько 2,5 мільйонів років тому. Луїс та Мері Лікі, знамениті дослідники ущелини Олдувай в Танзанії (рис. 1.1), назвали цих істот з відносно великими мізками, що користувалися знаряддями, Homo habilis («людина вміла» латиною).

Коли по землі ходили Homo habilis, слова «Схід» та «Захід» нічого не означали — по-перше, тому що ці істоти жили лише в лісах східної Африки і ще не було жодних регіональних відмінностей, а по-друге, тому що вислів «ходили по землі» надто перебільшений. Homo habilis мали пальці ніг та щиколотки такі самі, як ми, й напевне могли ходити, але довжина їхніх рук наводить на думку, що багато часу вони перебували на деревах. Це були химерні мавпи, але не більше. Сліди від їхнього знаряддя на кістках тварин свідчать про те, що Homo habilis їли і м'ясо, і рослини, але, схоже, все ще займали досить низьку позицію в харчовому ланцюгу. Деякі палеоантропологи обстоюють теорію людини-мисливця, вважаючи Homo habilis достатньо кмітливими та хоробрими, аби вбивати дичину, бувши озброєними лише палицями та уламками каміння, тоді як інші (доволі переконливіше) вбачають у Homo habilis людину-падлоїда, що йде слідом за справжніми мисливцями (левами тощо) й живиться залишеними недоїдками. Мікроскопні дослідження засвідчили, що сліди від знарядь Homo habilis з'явилися на кістках тварин принаймні раніше, ніж сліди від зубів гієн.

Протягом 25 000 поколінь Homo habilis гасали по деревах та гойдалися на гілках у своєму маленькому закутку світу, оббивали кам'яні знаряддя, пестили одне одного та парувалися. Потім, десь 1,8 мільйона років тому, вони зникли. Це відбулося, схоже, досить раптово, хоча одна з проблем у досліджуванні еволюції людини — складність точного датування знахідок. Здебільшого ми залежимо від того, що шари породи, що містять викопні кістки чи знаряддя, можуть також містити нестабільні радіоактивні ізотопи з відомою швидкістю розпаду, отож, датуємо знахідки за вмістом ізотопів. Однак межі похибки такого датування можуть становити десятки тисяч років, тому «раптовий» кінець світу Homo habilis може означати кілька чи кілька тисяч термінів життя.

Коли Чарлз Дарвін протягом 1840-х та 1850-х років обмірковував природній відбір, він припустив, що процес полягав у повільному накопичуванні крихітних змін. Однак у 1970-і біолог Стефан Джей Ґулд запропонував іншу ідею — що протягом тривалих відтинків часу нічого не відбувається, а потім якась подія запускає каскад змін. Теперішні еволюційники поділилися на таких, що вважають кращим підходом модель поступових змін (критики називають її повзкою еволюцією), та тих, що підтримують Ґулдову ідею «точкової рівноваги»[29] (еволюції поштовхами). Втім остання, безперечно, краще пояснює зникнення Homo habilis. Близько 1,8 мільйона років тому клімат східної Африки посухішав і ліси, де жили Homo habilis, поступилися місцем відкритій савані. Саме тоді замість Homo habilis постали мавполюди[30] нового типу.

Наразі я не даватиму назви цим новим мавполюдям. Поки що зазначу лише, що вони мали більші мізки, ніж Homo habilis, зазвичай близько 800 куб. см, і не мали довгих мавпоподібних рук Homo habilis, тобто, цілком можливо, більшість часу перебували на землі. Вони мали також більший зріст. У Наріокотоме в Кенії знайдено скелет віком півтора мільйони років. Він відомий як Турканський хлопчик, належав дитині п'ятьох футів на зріст, що виросла б до шістьох футів, якби дожила до дорослого віку. Його кістки не лише довші, ніж у Homo habilis, вони ще й тонші, а це дає змогу припустити, що він та його сучасники більше покладалися на розум та знаряддя, ніж на грубу силу.

Багато хто з нас вважає, що тямущість є самоочевидною чеснотою. Чому тоді Homo habilis, що мали потенціял мутувати в цьому напрямі, марно протинялися протягом майже півмільйона років, а потім «раптово» перетворилися на істот більшого зросту та з більшим мозком? Найвірогідніше пояснення полягає в браку харчів. Великий мозок багато чого потребує. Наш мозок зазвичай складає 2 відсотки ваги тіла, а споживає до 20 відсотків здобутку енергії. Великий мозок створює й інші проблеми: він потребує великого черепа, насправді такого великого, що сучасним жінкам нелегко проштовхувати народжуваних дітей з великими голівками уздовж пологових шляхів. Жінки дають собі з тим раду, народжуючи дітей передчасно. Якби наші немовлята залишалися в материнській утробі аж до досягнення майже самодостатности (подібно до інших ссавців), надто великі голови не давали б їм виходити назовні.

Однак ризикове народжування дітей, роки виховання та величезний мозок, що спалює п'яту частину нашого живлення, в будь-якому разі задовольняють нас більше, ніж якби таку саму кількість енергії треба було витрачати на вирощування пазурів, додаткових м'язів чи великих зубів. Розумність дає значно більше переваг, ніж будь-яка з цих альтернатив. Втім менш очевидно, чому близько двох мільйонів років тому генетична мутація, що створила більший мозок, надала мавполюдині достатньо переваг, аби зробити зайві витрати енергії вартими того. Якби тямущість не компенсувала витрати на постачання сірих клітин, мозковиті мавпи були б менш успішними, ніж їхні тупіші родичі, відтак популяція швидко втратила б ці тямущі гени.

Можливо, річ у погоді. Коли не стало дощів і почали вмирати дерева, де жили мавполюди, мозковитіші і, можливо, здатніші до спілкування мутанти могли взяти гору над своїми мавпоподібнішими родичами. Замість тікати з трав'янистих земель, розумні мавпи знайшли способи, як на них виживати. Тоді в одну мить (у масштабі еволюції) жменька мутантів поширила свої гени на всю спільноту й цілком заступила важчедумних, низькорослих, лісолюбних Homo habilis.

Початки Сходу та Заходу?

и то через перенаселеність залюднених ділянок, чи то через сварки між гуртами, чи то просто з цікавости нові мавполюди були першими істотами цього типу, що полишили східну Афику. Їхні кістки знаходять скрізь від південного кінця континенту до азійських берегів Тихого океану. Однак не варто уявляти собі великі хвилі мігрантів на кшталт сюжетів фільмів про ковбоїв. Поза сумнівом, мавполюди мало усвідомлювали, що роблять, а долання цих величезних відстаней забирало величезний час. Від ущелини Ол-Аувай до Кейптауна в південній Африці далеко, дві тисячі миль. Щоб подолати цю відстань за сто тисяч років (саме таким видається цей відтинок), мавполюди мали щороку розширювати діяпазон свого пошуку харчів лише на 35 ярдів. Рух на північ із такою самою швидкістю мав привести їх на поріг Азії, і це підтвердилося 2002 року — у Дманісі (Грузія) археологи знайшли череп віком 1,7 мільйона років, що поєднує риси Homo habilis та новішої мавполюдини. Вік кам'яних знарядь з Китаю та викопних кісток з Яви (тоді ще не відокремленої від Азійського материка), можливо, майже такий самий, з чого випливає, що полишивши Африку, мавполюди пришвидшилися і в середньому долали за рік близько 140 ярдів[31].

Насправді можна сподіватися виокремити східний та західний способи життя лише після того, як мавполюди полишили східну Африку й поширилися теплими субтропічними широтами аж до Китаю. Можливо, тоді ми знайдемо саме відмінність між Сходом і Заходом. Згідно з археологічними даними, відмінні риси, явно притаманні Сходові чи Заходові, містяться у знахідках віком близько 1,6 мільйона років. Проте постає питання, чи ця відмінність достатньо вагома, аби вважати, що за нею криються справді відмінні способи життя.

Археологи знають про східно-західні відмінності від 1940-х років, коли гарвардський дослідник Гелем Мовіус помітив, що кістки нових мозковитіших мавполюдей часто знаходять разом з оббитими кам'яними знаряддями нових типів. Археологи дали найвиразнішим з них назву «ашельські рубила» («рубила», чи, дослівно, «ручні сокири», бо на вигляд вони подібні до сокир, навіть попри те, що їхнє очевидне призначення — різати, штрикати (проколювати) чи вдаряти; «ручні», бо їх тримали руками, а не прилаштовували до держаків; ашельські — за маленьким містечком Сент-Ашель у Франції, де їх вперше було знайдено багато). Назвати ці знаряддя витворами мистецтва було б перебільшенням, але їхня проста симетрія часто гарніша, ніж грубі відщепи та знаряддя з гальок Homo habilis. Мовіус відзначив, що ашельські рубила були поширені в Африці, Європі та південно-західній Азії, тоді як у східній чи південно-східній Азії не знайдено жодного. Натомість східні стоянки містили грубіші знаряддя, що сильно нагадували передашельські знахідки, пов'язані з африканськими Homo habilis.

Якщо так звана лінія Мовіуса (рис. 1.2) справді позначає початок окремих східного та західного способів життя, з неї може випливати теорія напрочуд довготривалої зафіксованости, згідно з якою майже одразу після того, як мавполюди вирушили з Африки, вони поділилися на носіїв західної технологічно передової культури ашельських рубил в Африці та південно-східній Азії та східної технологічно менш розвиненої культури відламків та чоперів у східній Азії. Можна зробити висновок що не дивно, що Захід панує тепер — у технологічному сенсі він лідерував у світі вже півтора мільйони років тому.

Проте провести Мовіусову лінію легше, ніж пояснити. Найдавнішим ашельським рубилам, знайденим в Африці, близько 1,6 мільйона років, але у Дманісі в Грузії мавполюди були вже за сто тисяч років до того. Безперечно, перші мавполюди полишили Африку давніше, ніж ашельське рубило стало звичайним складником їхнього інструментарію, і пронесли доашельські технології крізь Азію, тоді як західний/африканський регіон почав виробляти ашельські знаряддя.

Швидкий погляд на рис. 1.2 свідчить, однак, що Мовіусова лінія не відокремлює Африку від Азії, а проходить насправді через північну Індію. Це важлива деталь. Перші мігранти полишили Африку раніше, ніж було винайдено ашельське рубило, отже, мали бути наступні хвилі міграції з Африки, що мали б нести рубила до південно-західної Азії та Індії. Відтак постає нове запитання. Чому ці пізніші хвилі мавполюдей не принесли ашельську технологію ще далі на схід?

Найвірогідніша відповідь — Мовіусова лінія не позначає межі між технологічно передовим Заходом та менш розвиненим Сходом. Вона лише відокремлює західні регіони, де легко дістати каміння, придатне до виготовляння рубил, від східних, де таке каміння рідкісне й водночас є добра альтернатива, зокрема легкодосяжний бамбук, достатньо твердий на потреби знаряддя, але недостатньо тривкий, аби доіснувати доти, доки ми його відкопаємо. Згідно з цією інтерпретацією, коли користувачі рубил перетинали Мовіусову лінію, вони поступово відмовлялися від ашельських знарядь, бо поламані не було чим замінити. Вони далі виготовляли чопери та відщепи, бо тут годилася будь-яка стара галька, але на потреби праці, що її раніше виконували за допомогою рубил, почали, можливо, використовувати бамбук.

Деякі археологи вважають, що на користь цього висновку свідчать знахідки з басейну Босе в південному Китаї. Близько 800 000 років тому туди потрапив величезний метеорит. Це була катастрофа епічного масштабу, коли інтенсивні пожежі знищили мільйони акрів лісів. До удару мавполюди з басейну Босе використовували чопери, відщепи та (за припущенням) бамбук, як усі інші східноазійці. По поверненні після пожеж вони почали робити рубила, подібні до ашельських, — теоретично, можливо, тому, що пожежі спалили весь бамбук і водночас удосяжнили використовне каміння. Через кілька сторіч, коли рослинність відновилася, місцеві мавполюди відмовилися від рубил та повернулися до бамбука.

Якщо ці міркування справедливі, східноазійські мавполюди чудово вміли виготовляти рубила, коли таким знаряддям сприяли обставини, але загалом тим не переймалися, бо мали легше досяжні альтернативи. Кам'яні рубила та бамбукові знаряддя були лише різними інструментами на потреби тієї самої праці, й способи життя мавполюдей були майже однаковими чи то в Марокко, чи то в Малаї.

В цьому є сенс, але, крім археології передісторичного періоду, є й інші способи подивитися на Мовіусову лінію. Досі я уникав назви мавполюдини, що застосовувала ашельські рубила, але зараз назва, що ми даємо, починає набувати ваги.

Від 1960-х років більшість палеоантропологів називали новий вид, що еволюціював у Африці близько 1,8 мільйона років тому, Homo erectus (Людина прямохідна/випростана) і припускали, що ці істоти пройшли через субтропічні широти до берегів Тихого океану. У 1980-і, однак, деякі науковці звернули увагу на незначні відмінності між черепами Homo erectus, знайденими в Африці та у східній Азії. Постала підозра, що насправді йдеться про два різних види мавполюдей. Тих, що еволюціювали в Африці 1,8 мільйона років тому й поширилися до Китаю, було названо Homo ergaster (Людина, що працює). За цим припущенням, Homo ergaster зеволюціювали у Homo erectus лише після того, як досягли східної Азії. Отже, Homo erectus є чисто східноазійським видом, відмінним від Homo ergaster, що жили в Африці, південно-західній Азії та Індії.

Якщо ця теорія правильна, Мовіусова лінія не лише відбиває тривіяльну відмінність знарядь праці, а є генетичним вододілом, що поділяє давніх мавполюдей на два різновиди. Фактично такий підхід підвищує ймовірність того, що можна було б назвати джерелом усіх теорій тривалої зафіксованости: Схід та Захід відрізняються, бо люди зі Сходу та Заходу є й були протягом понад мільйона років різними видами людських істот.

Перші люди Сходу: Синантроп

я термінологічна дискусія щодо класифікації передісторичних скелетів має потенційно тривожний підтекст. Расисти завжди радо хапаються за такі деталі, аби виправдати упередженість, примус і навіть геноцид. Може видаватися, що витрачати час на обговорення теорій такого типу — це підтримувати нетерпимість, тому, можливо, їх варто було б просто ігнорувати. Але я вважаю, що це не так. Мало оголосити расистські теорії нікчемними. Якщо ми справді хочемо їх відкинути й довести, що люди (у великих групах) справді всі однакові, це має бути тому, що расистські теорії неправильні, а не тому, що нині більшості з нас вони не подобаються.

Засадничо ми не знаємо, чи близько 1,5 мільйона років тому на землі був лише один вид мавполюдей, тобто чи мавполюди (великими групами) були практично однакові від Африки до Індонезії, чи були окремі види Ното ergaster на захід від Мовіусової лінії та Homo erectus на схід від неї. На це питання мають відповісти дальші дослідження. Але ми знаємо, без тіні сумніву, що протягом останнього мільйона років на Заході та Сході справді еволюціювали різні види мавполюдей.

Географія, мабуть, зіграла в цьому чималу роль. Мавполюди, що вийшли з Африки близько 1,7 мільйона років тому, були добре задаптовані до субтропічного клімату, але на півночі, глибше в Європі та Азії, їм довелося пристосовуватися до довших та суворіших зим. Життя просто неба, притаманне їхнім африканським предкам, ставало дедалі важчим, коли вони перетнули лінію приблизно 40 градусів на північ від екватора (від півночі Португалії до Пекіна, див. рис. 1.1). Можна припустити, що завдання будувати житло та робити одяг були понад їхні ментальні можливості, але існував інший розв'язок: шукати захисту в печерах. Так постали печерні люди, що про них ми всі чули в дитинстві.

Життя в печерах було для мавполюдей ненадійним благом, бо постійно треба було співіснувати з ведмедями та гієнами завбільшки з левів, що могли зубами трощити кістки. Проте воно було Божим дарунком археологам, бо печери добре законсервували передісторичні відклади й дали нам змогу простежити, як еволюція мавполюдей у східній та західній частинах Старого Світу почала розходитися різними шляхами через різні способи адаптації до холодного клімату.

Найважливішим місцем з огляду на розуміння східних мавполюдей є стоянка Чжоукоудянь біля Пекіна, на самій сорокаградусній широті, заселена більшою чи меншою мірою приблизно від 670 000 до 410 000 років тому. Оповідь про її розкопки є цілою епопеєю, зокрема вона становить тло частини чудового роману Емі Тан Донька костоправа. Поки європейські, американські та китайські археологи від 1921 до 1937 року розкопували стоянку, горби навколо неї стали лінією фронту страхітливої громадянської війни між націоналістами, комуністами та різноманітними місцевими вояками. Дослідники часто працювали під звуки пострілів і мусили обдурювати бандитів та оминати перевірчі пункти, аби доправити свої знахідки до Пекіна. Проект зрештою загинув, коли Японія окупувала Китай, комуністи зробили Чжоукоудянь своєю базою і японські вояки закатували та вбили трьох учасників експедиції.

Далі все змінювалося від поганого до ще гіршого. У листопаді 1941 року, коли війна між Японією та Сполученими Штатами видавалася неминучою, було прийнято рішення вивезти знахідки кораблем до Нью-Йорка на зберігання. Техніки спакували їх у два великі ящики й мали доправити машиною з американської амбасади в Пекіні. Ніхто не знає напевне, чи машина взагалі приїхала, і якщо приїхала, то куди вона відвезла ящики. За однією з версій саме в той момент, коли на Перл-Харбор почали падати бомби, японські солдати перехопили моряків США, що супроводжували ящики, заарештували їх та залишили безцінні знахідки на дорозі. У ці чорні дні життя було дешевим і ніхто не переймався кількома коробками з кістками та камінням.

Проте втрачено було не все. Розкопувані стоянки Чжоукоудянь ретельно оприлюднювали свої знахідки друком і висилали гіпсові виліпки кісток до Нью-Йорка — ранній приклад того, як важливо дублювати дані. Вони свідчать про те, що 600 000 років тому синантроп, чи пекінська людина (так дослідники назвали мавполюдей з Чжоукоудяня), був кремезніший за високих худих африканців на кшталт Турканського хлопчика й ліпше пристосований до холоду. Типовий синантроп мав зріст приблизно п'ять футів три дюйми й був менш волохатий, ніж сучасні мавпи, хоча, напевне, наштовхнутися на нього десь на Мейн Стріт було б дещо страшнувато. Він мав низьке широке обличчя з низьким пласким чолом, важку суцільну надбрівну дугу та велику щелепу, майже без підборіддя.

Розмовляти з синантропом було б важко. Наскільки нам відомо, Ното erectus мали слабко розвинені базальні ядра (частини мозку, що дають сучасній людині змогу невеличкою кількістю рухів рота створювати нескінченну кількість варіянтів вимови). Спинномозковий канал добре збереженого скелета Турканського хлопчика був завширшки лише в три чверти від каналу сучасної людини, що означає, що, на відміну від нас, він не міг контролювати своє дихання так, аби говорити будь-що.

Проте інші знахідки непрямо свідчать про те, що мавполюдина східного Старого Світу могла певним чином спілкуватися. 1994 року на маленькому острові Флорес біля Яви археологи відкопали кам'яні знаряддя віком 800 000 років. Вісімсот тисяч років тому Флорес був островом, відокремленим від материка дванадцятьма милями океану, а це означає, що Homo erectus могли спілкуватися достатньо добре, аби зробити човна, пропливти за горизонт та заселити Флорес. Проте інші археологи відкинули ідею щодо Ното erectus, здатних будувати човни. Вони вважають, що ці «знаряддя» насправді були не знаряддями, а лише відламками породи, що набули оманливої форми через природні процеси.

Дискусія легко могла зайти в глухий кут, що часто буває з археологічними дебатами, якби 2003 року Флорес не видав ще дивовижніших відкриттів. Глибоке шурфування виявило вісім скелетів дорослих людей, задатованих близько 16 000 років до н. е. На зріст усі вони менші за чотири фути. Тоді щойно вийшов перший з низки фільмів Пітера Джексона Володар кілець і журналісти негайно назвали цих передісторичних маленьких людей «гобітами», за волохатоногими коротунами Дж. Р. Р. Толкіна. Коли популяція тварин опиняється в ізоляції на острові, де немає хижаків, вони дуже часто еволюціюють до карликових форм. Схоже, саме таким чином сталося, що «гобіти» стали такими маленькими. Але щоб поменшати до розміру гобітів до 16 000 років до н. е., мавполюди мали колонізувати Флорес раніше на багато тисяч поколінь, можливо, навіть аж 800 000 років тому, на що вказують знаряддя, знайдені 1994 року. Звідси знову випливає, що Homo erectus могли спілкуватися достатньо добре, аби перепливти море.

Тоді, можливо, мавполюди з Чжоукоудяня могли порозумітися між собою значно краще за шимпанзе чи горил, а відклади з печери свідчать також про те, що вони вміли розпалювати вогонь. Принаймні в одному випадку синантропи смажили голову дикого коня. Нарізки на черепі свідчать, що їх цікавили насамперед язик та мозок, багаті на жир. Можливо, вони полюбляли також мізки одне одного: у 1930-і роки копачі за особливостями зламів на кістках зробили висновок про канібалізм і навіть полювання за головами. Дослідження гіпсових копій у 1980-і роки засвідчило, що більшість слідів на черепах залишили радше зуби передісторичних велетенських гієн, а не інші синантропи, але на одному черепі (ще один його фрагмент знайдено 1966 року) чітко видно сліди кам'яного знаряддя.

Якби, замість наштовхуватися на синантропа на сучасній Мейн Стріт, ви могли дістатися машиною часу до Чжоукоудяня півмільйона років тому, на вас чекала б дезорієнтація та тривога. Ви побачили б печерних людей, що спілкувалися, можливо, буркотінням та жестами, але не могли б говорити з ними. Так само не допомогли б і рисунки — немає свідчень того, що Ното erectus бачив у мистецтві більше сенсу, ніж шимпанзе. Синантропи, що походили від Homo erectus, дуже сильно відрізнялися від нас.

Перші люди Заходу: Неандертальці

ле чи відрізнялися синантропи також від мавполюдей, що еволюціювали в західному Старому Світі? Вік найдавніших європейських знахідок (1994 р., ланцюг печер в горах Атапуерка в Іспанії) оцінено приблизно як 800 000 років, тобто задатовано часом, коли Homo erectus посідали в човни та колонізували Флорес. Де в чому знахідки з Атапуерки мають чимало спільного зі знахідками з Чжоукоудяня: багато кісток мали нарізки від кам'яних знарядь, подібні до тих, що зробив би м'ясник.

Газетні заголовки зарясніли натяками на канібалізм, але палеоантропологів більше зацікавили відмінності між знахідками в Атапуерці та Чжоукоудяні. Черепи з Атапуерки мали більші мозкові порожнини, ніж Homo erectus, а їхні носи та вилиці були дуже схожі на сучасні. Палеоантропологи зробили висновок про постання нового виду, що дістав назву Homo antecessor (Людина-попередник).

Homo antecessor допоміг осмислити низку знахідок, що почалися від 1907 року, коли в пісковому кар'єрі в Німеччині робітники знайшли дивну нижню щелепу. Цей вид, названий за найближчим університетським містом гайдельберзькою людиною, дуже подібний до Homo erectus, але його голова більше схожа на нашу з високим заокругленим черепом і об'ємом мозку близько 1000 куб. см — це набагато більше, ніж 800 куб. см, середнє значення в Homo erectus. Видається так, ніби крок еволюційних змін в усьому Старому Світі пошвидшав після того, як 800 000 років тому мавполюди дісталися холодної півночі й потрапили в умови докорінно відмінного клімату, що сприяв розквітові випадкових генетичних мутацій[32].

Тут ми нарешті маємо деякі неспростовні факти. Близько 600 000 років тому, коли на сцену вийшла гайдельберзька людина, а синантроп панував у Чжоукоудяні, у східній та західній частинах Старого Світу існували, безперечно, різні види Ното: на Сході Homo erectus із маленьким мозком, а на Заході — Homo antecessor та гайдельберзька людина з більшим мозком[33].

Коли йдеться про мозок, то розмір — це ще не все. Мозок Анатоля Франса, що отримав Нобелівську премію з літератури 1921 року, був не більший, ніж у гайдельберзької людини. Але ж гайдельберзька людина видається набагато тямущішою, ніж ранні мавполюди чи сучасний їм синантроп. До появи гайдельберзької людини кам'яні знаряддя мало змінювалися протягом мільйона років, а 500 000 років тому гайдельберзька людина вже робила тонші, отже, легші знаряддя й відколювала тонші відщепи, використовуючи м'які (можливо, дерев'яні) відбійники чи б'ючи шматки породи один об оден. Це свідчить про кращу координацію очей та рук. Гайдельберзькі чоловіки та жінки виготовляли також більш спеціялізовані знаряддя й почали робити нуклеуси особливої форми, з яких в разі потреби можна було робити інші знаряддя. Це означає, що вони далеко краще, ніж Homo erectus, усвідомлювали, чого хочуть від світу й як саме цього досягти. Сам факт, що гайдельберзька людина змогла вижити в Гайдельбергу, далеко на північ від сорокової широти, свідчить про тямущість цієї мавполюдини.

Протягом періоду між 670 000 та 410 000 років тому мешканці Чжоукоудяня змінилися мало, тоді як західні мавполюди еволюціювали далі. Якщо ви проповзете кількасот ярдів вогкими іспанськими печерами Атапуерки, здебільшого на животі й часом підтягуючися на мотузках, ви дістанетеся сорокафутового провалля з влучною назвою Яма кісток — місця, де концентрація решток мавполюдей найбільша порівняно з усіма стоянками, знайденими будь-коли. Від 1990-х років знайдено понад чотири тисячі фрагментів, датованих між 564 000 та 600 000 років тому. Більшість належать підліткам чи молодим дорослим людям. Що вони робили так глибоко під землею, залишається загадкою, але, подібно до давніших відкладів Атапуерки, Яма кісток має дуже різні людські рештки. Іспанські дослідники класифікують більшість із них як гайдельберзьку людину, але багато науковців з інших країн вважають, що вони подібніші до іншого виду — неандертальців.

Цих найвідоміших печерних людей вперше виявили 1856 року, коли робітники кар'єру в долині Неандера (німецькою мовою долина — Таї чи Thai) показали місцевому шкільному вчителеві свою знахідку — верхню частину черепа та п'ятнадцять кісток (під час розкопок 1990-х років на старих відвалах знайдено ще шістдесят два фрагменти). Вчитель показав їх анатомові, а той, зі зворушливою недооцінкою, оголосив їх «прагерманцями».

Знахідки Атапуерки наводять на думку, що неандертальці поставали поступово протягом чверти мільйона років. Схоже, це не наслідок кліматичних змін чи міграції до нових територій з умовами, що давали б змогу кільком мутантам розмножитися та заступити гайдельберзьку людину, а випадок генетичного дрейфу, коли багато різних видів мавполюдей розвивалися паралельно. «Класичні» неандертальці постали близько 200 000 років тому й протягом наступних ста тисяч років поширилися на більшу частину Європи й на схід до Сибіру, хоча, наскільки нам відомо, не досягли Китаю чи Індонезії.

Чим саме відрізнялися неандертальці від синантропів? Зазвичай вони були на зріст такі самі, як східні мавполюди, й мали вигляд навіть примітивніший, зі скісним чолом та слабким підборіддям. Вони мали великі передні зуби, часто зношені через використання замість знаряддя, й випнуті вперед обличчя з великими носами, що були, мабуть, наслідком адаптації до холодного повітря Європи льодовикового періоду. Неандертальці мали важчу будову, ніж синантропи, ширші стегна та плечі. Вони були сильними борцями, мали витривалість маратонських бігунів і видаються до того ж запеклими бійцями.

Попри те, що їхні кістки були значно міцніші, ніж у більшости мавполюдей, неандертальці зазнавали багато травм. Найближчі за формою сучасні аналоги їхніх зламів кісток можна знайти в професійних учасників змагань з родео. Позаяк сто тисяч років тому не було брикливих коней, що скидали б вершників (сучасні коні почали еволюціювати лише від 4000 років до н. е.), палеоантропологи певні, що неандертальці зазнавали пошкод у бійках між собою та з дикими тваринами. Вони були завзятими мисливцями; аналіз вмісту ізотопів азоту в їхніх кістках свідчить про те, що вони були здебільшого м'ясоїдними й отримували дивовижно велику частку білків з м'яса. Археологи давно мали підозру, що неандертальці діставали частину м'яса, поїдаючи один одного так само, як синантропи, а знахідки 1990-х років у Франції довели це поза сумнівом. Кістки півдюжини неандертальців були перемішані з кістками п'яти шляхетних оленів. З мавполюдьми та оленями поводилися однаково: спочатку розрізали їх на частини кам'яними ножами, потім м'ясо відшкрібали від кісток і насамкінець черепи та довгі кістки трощили, аби дістатися головного та спинного мозку.

За деталями, що я підкреслив, неандертальці видаються не такими вже й відмінними від синантропів, але є ще дещо. По-перше, неандертальці мали великий мозок — фактично навіть більший, ніж наш, в середньому 1520 куб. см проти наших 1350 куб. см. Крім того, вони мали ширші спинномозкові канали, ніж у Турканського хлопчика, а товстий спинний мозок надавав їхнім рукам більшої вправности. Їхні кам'яні знаряддя ліпше зроблені та різноманітніші, ніж у синантропів, з окремими спеціялізованими скреблами, пластинами та вістрями. Сліди смоли на кам'яному вістрі, що застрягло в шиї дикого віслюка з Сирії, наводять на думку, що це був наконечник списа, долучений до древка. За слідами використання на знаряддях можна зробити висновок, що неандертальці здебільшого різали ними деревину. Вона погано зберігається, але в заболоченій німецькій стоянці Шенінґен біля скупчень кісток диких коней знайдено чотири чудово вирізьблені списи сім футів завдовжки. Списи не кидали, ними штрикали, бо попри всю тямущість неандертальцям бракувало координації для користування кидальною зброєю.

Родеоподібні каліцтва неандертальців можна пояснити потребою перебувати близько до жахливих тварин. Водночас деякі знахідки, зокрема в печері Шанідар в Іраку, вказують на цілком інакші якості. Один скелет належав чоловікові, що роками жив зі зсохлою рукою та здеформованими ногами, попри втрачені праву руку до ліктя та ліве око (цей скелет став прототипом Креба — інваліда, що був духовним провідником гурту неандертальців з Криму, у бестселері Джин Аул Клан печерного ведмедя). Інший чоловік з Шанідару мав скалічену артритом праву щиколотку, але також спромігся дожити принаймні до того, як дістав колоту рану. Більший мозок безперечно допомагав хворим та скаліченим давати собі раду; неандертальці напевне вміли запалювати вогонь та, можливо, могли робити одяг зі звірячих шкур. І все одно важко пояснити, як чоловіки з Шанідару могли давати собі раду без допомоги здоровотілих друзів чи родини. Навіть найкритичніші науковці визнають, що неандертальці, на відміну від своїх сучасників з Чжоукоудяня та всіх давніших видів Ното, мали прояви того, що можна назвати лише «людяністю».

Деякі палеоантропологи навіть вважають, що великий мозок та широкий спинномозковий канал неандертальців давали їм змогу говорити менш-більш подібно до нас. Так само, як теперішні люди, вони мали під'язикову кістку, що закріплювала язика й уможливлювала складні рухи гортані, потрібні, аби говорити. З цим не погоджуються інші науковці, які завважують, що мозок неандертальця, хоч і великий, був довшим та пласкішим за наш і що мовленнєві ділянки були, мабуть, менш розвинені. Вони вказують також, що хоча відповідні ділянки збереглися лише в трьох черепах, схоже на те, що гортані неандертальців містилися дуже високо в шиї, отже, попри наявність під язикової кістки, вони могли вимовляти звуки лише у вузькому діяпазоні. Можливо, вони могли лише видавати окремі склади (що можна назвати моделлю «я Тарзан, ти Джейн») чи висловлювати важливі поняття — «ходи сюди», «ходімо полювати», «робімо кам'яні знаряддя», «пообідаймо», «кохаймося», комбінуючи жести та звуки (модель Клану печерного ведмедя, де неандертальці мають вироблену мову знаків).

2001 року почало видаватися, що справі може зарадити генетика. Науковці виявили в британської родини, що протягом трьох поколінь мала дефект мовлення, відомий як слівна диспраксія, ще й мутацію гена під назвою FOXP2. Як виявилося, у цьому гені закодовано вплив білка на те, як мозок керує мовленням та мовою. Це не означає, що FOXP2 — це «мовний ген», бо мовлення — надзвичайно складний процес, до якого залучено незліченну кількість генів, що діють разом у способи, що їх ми поки що не можемо збагнути. FOXP2 привернув увагу генетиків тому, що інколи крах цілої системи настає через неправильне функціювання лише одного складника. Миша перегризає дрота ціною два центи, й моє авто ціною двадцять тисяч доларів неможливо зрушити з місця. FOXP2 функціює неправильно, і досконалі мовленнєві мережі мозку відмовляються працювати. З іншого боку, деякі археологи припускають, що, можливо, саме випадкові мутації, які спричинили появу FOXP2 та пов'язаних з ним генів, дали сучасним людям мовні можливості, що їх бракувало давнішим видам, зокрема неандертальцям.

Але невдовзі сценарій загострився. Нині всі знають, що дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) є основним будівельним блоком життя й що 2000 року генетики виокремили геном сучасної людини. Менш відомо, що 1997 року науковці з Лейпціґа, Німеччина, у сцені, що нагадує Парк юрського періоду, виокремили древню ДНК з руки скелета справжнього неандертальця, знайденого в Неандеровій долині 1856 року. Це надзвичайне досягнення, бо ДНК починає руйнуватися одразу після смерти й у такому Давньому матеріялі можуть зберегтися лише крихітні фрагменти. Наскільки мені відомо, Лейпціґський гурт не збирається клонувати печерних людей та відкривати Неандертальський парк[34], але 2007 року процес виокремлювання неандертальського генома (що завершився 2009 року) привів до надзвичайного відкриття: неандертальці теж мали ген FOXP2.

Можливо, це означає, що неандертальці були так само балакучими, як ми; можливо, FOXP2 не є ключем до мовлення. Колись ми знатимемо напевне. Все, що ми можемо зробити тепер — це спостерігати наслідки взаємодій між неандертальцями. Вони жили більшими групами, ніж давніші види мавполюдей, ефективніше полювали, довше жили на тих самих територіях і дбали одне про одного у способи, недосяжні давнішим мавполюдям.

Мало того, вони свідомо ховали деяких своїх померлих і, можливо, навіть виконували якісь ритуали — найраніші ознаки найлюдськішої якости, духовного життя, якщо ми правильно інтерпретуємо свідчення. В Шанідарі, наприклад, кілька тіл явно було поховано, до того ж ґрунт в одній з могил містив високу концентрацію квіткового пилку, що може означати, що деякі неандертальці вкладали тіло коханої людини на весняні квіти. (Деякі археологи вказують, доволі менш романтично, що могила була помережана щурячими норами й що щури часто заносять у свої нори квіти.)

У другому випадку, в Монте Чирчео біля Рима, 1939 року будівельники знайшли печеру, загерметизовану каменепадом п'ятдесят тисяч років тому. Вони сказали археологам, що череп неандертальця містився на підлозі в центрі кола з каміння, але позаяк вони зрушили черепа з місця до того, як його побачили експерти, багато науковців висловлюють сумніви.

Нарешті, є Тешик-Таш в Узбекистані. Там Гелем Мовіус (той самий, що провів Мовіусову лінію) знайшов скелет хлопчика, оточений, як він казав, колом з п'ятьох чи шістьох пар рогів дикого козла. Проте відклади в Тешик-Ташу рясніють козлячими рогами, а Мовіус ніде не оприлюднив планів чи фотографій знахідок, що переконали б скептиків, що в розташування цих конкретних рогів закладено якийсь зміст.

Аби покінчити з цим питанням, нам потрібні ясніші свідчення. Особисто я припускаю, що немає диму без вогню й що неандертальці мали якесь духовне життя. Можливо, вони навіть мали медиків та шаманів, як Іза та Креб у Клані печерного ведмедя. Тим не менш, правда це чи ні, але якби була змога дістатися машиною часу до Шанідара та Чжоукоудяня, ви побачили б реальні поведінкові відмінності між східним синантропом та західним неандертальцем. Вам також важко було б не зробити висновок, що Захід був розвиненішим за Схід. Це могло б бути так вже 1,6 мільйона років тому, коли формувалася Мовіусова лінія, і це вже було явно так сто тисяч років тому. Привид расистської теорії тривалої зафіксованости знову підіймає голову: чи не тому Захід сьогодні панує, що сучасні європейці є спадкоємцями генетично вищої неандертальської породи, тоді як азійці походять від примітивніших Homo erectus?

Дитячі кроки

і. Історики полюбляють давати довгі складні відповіді на прості запитання, але цього разу все видається справді прямолінійно очевидним. Європейці не походять від вищих неандертальців, азійці не походять від нижчих Homo erectus. Близько сімдесяти тисяч років тому з Африки почав поширюватися новий вид Ното — ми — й цілком заступив усі інші форми[35]. В перебігу еволюції наш вид, Homo sapiens (Людина розумна), безперечно схрещувався з неандертальцями. Сучасні євразійці мають від одного до чотирьох відсотків генів, однакових із неандертальцями, але це ті самі від одного до чотирьох відсотків скрізь, від Франції до Китаю[36]. Поширення сучасної людини чисто стерло з грифельної дошки геть усе. Звичайно, еволюція триває. Протягом двох тисяч поколінь від початку нашого поширювання земною кулею постали локальні відмінності у кольорі шкіри, формі обличчя, зрості, толерантності до лактози та безлічі інших ознак. Але по глибокому аналізі вони виявляються тривіяльними. Куди б ви не поїхали, що б ви не робили, люди (у великих групах) всі однакові.

Еволюція нашого виду та завоювання планети встановили біологічну єдність світу, отже, відлікову лінію будь-якого пояснення того, чому Захід панує. Біологічна єдність людства унеможливлює теорії, базовані на расах. Однак попри надзвичайну важливість цих процесів, багато що стосовно походження сучасної людини залишається неясним. На 1980-і роки археологи вже знали, що перші скелети, менш-більш подібні до наших, з'явилися близько 150 000 років тому на стоянках східної та західної Африки. Порівняно з давнішими мавполюдьми новий вид мав пласкіші обличчя з більш випнутим чолом. Вони менше використовували зуби як знаряддя, мали довші та менш м'язисті кінцівки, ширші спинномозкові канали та розташування гортаней, сприятливіше щодо мовлення. Їхні мозкові порожнини були трохи менші, ніж в неандертальців, а верхня частина черепа була вищою й опуклішою, що давало більше місця на більші мовленнєві та мовні центри та на стоси нейронних шарів, що могли паралельно робити великі масиви обчислювання.

Скелети свідчать, що найраніші Homo sapiens могли ходити так, як ми, але, хоч як це дивно, археологія свідчить, що протягом ста тисяч років вони вперто відмовлялися говорити. Знаряддя та поведінка Homo sapiens були дуже подібні до давніших мавполюдей, і — знов подібно до інших мавполюдей, але зовсім неподібно до нас — ранні Homo sapiens, здається, все робили в один спосіб. Незалежно від того, де саме в Африці копали археологи, знахідки були ті самі й не надто захопливі. Саме так, хіба що вони знаходили стоянки, датовані менш як п'ятдесятьма тисячами років. На цих молодших стоянках Homo sapiens почали робити багато чого цікавого і в багато різних способів. Зокрема, археологи ідентифікують щонайменше шість відмінних стилів кам'яних знарядь, що були в користуванні в долині Нілу в Єгипті між 50 000 та 25 000 років до н. е., тоді як до того від південної Африки до берегів Середземного моря переважав один-єдиний тип.

Люди винайшли стиль. Розколювання кам'яного знаряддя у такий спосіб, а не в такий тепер було познакою групи як відмінної від сусідів; відколювання у третій спосіб позначало нове покоління як відмінне від попереднього. За нашими теперішніми стандартами, коли я видаюся викопним реліктом, якщо мій чотирирічний мобільний телефон не пристосований знімати відео-фільми, шукати своє положення на карті чи перевіряти електронну пошту, ці зміни були надповільними. Але вони були надшвидкими порівняно з попереднім поступом.

Нині будь-який підліток, що приходить додому з волоссям, пофарбованим у зелений колір, та новим пірсингом, пояснить вам, що прикрашати себе — найліпший спосіб самовираження. Але давніше за п'ятдесят тисяч років тому ніхто, здається, так не думав. А тоді, видається, майже всі почали думати саме так. По всій Африці на стоянках, датованих після 50 000 років до н. е., археологи знаходять прикраси з кісток, зубів тварин та бивнів, і це лише та діяльність, що залишає рештки, які можна розкопати. Цілком імовірно, що всі інші добре нам відомі способи прикрасити себе — зачіски, макіяж, татуювання, одяг — постали приблизно в той самий час. Досить неприємне генетичне дослідження засвідчило, що натільні воші, що п'ють нашу кров та живуть в нашому одязі, еволюціювали приблизно п'ятдесят тисяч років тому як маленький бонус першим модникам.

«Як майстерно склепано людину! — хапаючи ротом повітря, каже Гамлет, коли його друзі Розенкранц та Ґільденстерн вистежують його, — шляхетність у думках! безмежні можливості! доцільність і відповідність тілобудови та рухів! нагадує вчинками ангелів! розумом дорівнює богам!»[37] І в усьому цьому, як несхоже на мавполюдину. Близько 50 000 років до н. е. анатомічно сучасні люди думали та діяли зовсім в іншій площині, ніж їхні попередники. Відбулося щось надзвичайне — щось таке глибинне, таке магічне, що у 1990-і роки змусило зазвичай тверезих науковців вдатися до палкої риторики. Дехто казав про Великий Стрибок[38], інші — про Світанок Людської Культури й навіть про Великий Вибух Людської Свідомости.

Однак попри всю драматичність теорії Великого Стрибка завжди були дещо незадовільні. Вони вимагали, щоб ми уявили собі не одне, а два перетворення: перше (близько 150 000 років тому), що утворило сучасне людське тіло, але не сучасну людську поведінку, і друге (близько 50 000 років тому), що створило сучасну людську поведінку, залишивши тіло незмінним. Найпопулярніше пояснення полягає в тім, що друге перетворення — Великий Стрибок — почалося від чисто неврологічних змін, що перекомутували мозок і зробили можливим мовлення сучасного типу, що своєю чергою спричинило поведінкову революцію. Однак залишається загадкою, з яких саме процесів складалося це перекомутовування і чому не відбулися відповідні зміни черепа.

Якщо еволюційна наука й залишила десь місце для втручання чогось надприродного, якоїсь вищої сили, що вдихнула божественну іскру в невиразну глину мавполюдей, то, безперечно, це саме тут. Коли я був (набагато) молодший, я дуже любив оповідь, що з неї починається науково-фантастична Космічна Одіссея-2001 Артура Кларка (і незабутня, хоча й важкозрозуміла, кіноверсія Стенлі Кубрика). Загадкові кристалеві моноліти падають на Землю з космосу й беруться вдосконалювати мавполюдей нашої планети, аби вони не вимерли через голод. Ніч за ніччю Той, що Дивиться на Місяць, альфа-самець мавполюдей з одного з гуртів землян, відчуває «допитливі вусики, що заповзають до найвіддаленіших невикористовуваних закутків його мозку»[39], коли моноліт посилає йому видива і вчить його кидати каміння. «Навіть атоми його простого мозку вигиналися й формували новий візерунок», — пише Кларк. Аж ось місію моноліту виконано: Той, що Дивиться на Місяць, бере викинуту кістку й розбиває нею голову поросяті. На жаль, Кларк бачить Великий Вибух Людської Свідомости лише як низку вбивств, із кульмінаційним моментом, коли Той, що Дивиться на Місяць, вбиває Одновуха, ватажка гурту суперників. Наступне, про що дізнається читач — ми вже в космічній ері.

Дія Кларкової 2001 відбувається три мільйони років тому, можливо, аби пояснити, як Homo habilis винайшли знаряддя. Проте я завжди відчував, що момент, коли добрий кристал міг би зробити щось справді корисне, був тоді, коли постали цілком сучасні люди. На той час, коли я почав вивчати археологію в коледжі, я вже знав, що такі речі говорити не можна, але не міг позбутися відчуття, що пояснення професіоналів були менш переконливі, ніж Кларкова версія.

У далекі часи, коли я завершував навчання, велика проблема археології полягала просто в тім, що натоді було розкопано дуже небагато стоянок віком від 200 000 до 50 000 років. Коли протягом 1990-х років поназбирувалися нові знахідки, потроху стало ясно, що ми, зрештою, не потребували тих монолітів. По суті. Великий Стрибок почав поділятися на низку Дитячих Кроків, розкиданих на десятки тисяч років.

Нині нам відомо про кілька стоянок, давніших за 50 000 років, із ознаками поведінки, дивовижно подібної до теперішньої. Візьмімо, до прикладу, печеру Пінакл Пойнт на південноафриканському узбережжі, розкопану 2007 року. Homo sapiens дісталися туди десь 160 000 років тому. Це вже цікаво, бо давніші мавполюди загалом уникали узбережних стоянок, можливо, через те, що не могли здогадатися, як там шукати харчі. Однак Ното sapiens не лише прямували до берега — вже очевидно сучасна поведінка. Діставшися туди, вони були достатньо тямущі, аби збирати, відчиняти та готувати молюсків. Вони також розколювали камені на маленькі легкі вістря (археологи називають їх пластиночками), що з них можна було робити дуже добрі наконечники до дротиків чи стріл. Такого ані синантропи, ані європейські неандертальці ніколи не робили.

На кількох інших африканських стоянках люди займалися іншими видами діяльности, так само дуже схожими на сучасні. Близько ста тисяч років тому в печері Мумбва в Замбії облаштували кам'яними плитами кілька вогнищ та утворили затишний куток, де легко уявити собі людей, що сидять навколо й бавляться оповідками. На десятках стоянок на африканському узбережжі, від південного кінця до Марокко та Алжиру на півночі (і навіть поза Африкою, в Ізраїлі), люди сиділи й терпляче вирізали та полірували шкаралупки страусячих яєць, аби зробити намистини, що деякі з них мали чверть дюйма в діяметрі. Близько дев'ятдесяти тисяч років тому в Катанді (Конго) люди почали вирізати з кісток гарпуни й ставали справжніми рибалками. Однак найцікавіша стоянка з усіх — це печера Бломбос на південному березі Африки, де, крім намистин з мушель, археологи знайшли видовжений шматочок вохри (різновид залізної руди) віком 77 000 років. Вохрою можна щось склеювати, уводонепроникнювати тканину та використовувати її на різні інші потреби. У раніші часи вохра набула особливої популярности в малюванні, бо вона дає достатньо насичену руду лінію на корі дерев, стінах печер та тілах людей. У Пінакл Пойнт знайдено п'ятдесят сім шматочків вохри, а від 100 000 років тому вона з'являється на більшості африканських стоянок, що може означати, що ранні люди полюбляли малювати. Вохряна паличка з Бломбос справді визначна тим, що на ній видряпано геометричний рисунок, тобто вона є найдавнішим безперечним мистецьким твором у світі, до того ж призначеним створювати інші мистецькі твори.

На кожній з цих стоянок знайдено одну чи кілька ознак сучасного способу поведінки, але ніколи — усього набору типів діяльности, що стала повсюдною 50 000 років тому чи пізніше. Так само немає ознак того, що протосучасна діяльність була кумулятивною, тобто поступово накопичувалася аж поки почала переважати. Проте археологи вже починають відчувати, як пояснити помітні дитячі кроки до цілком сучасної людськості, що їх великою мірою спричинили зміни клімату.

Ще у 1830-і роки геологи усвідомили, що звивисті лінії гальки, які на милі простягаються в деяких частинах Європи та Північної Америки, можуть бути наслідком наносів, спричинених рухом крижаних плит, що штовхали уламки перед собою (а не біблійним потопом, як казали раніше). Постала концепція «льодовикового періоду», хоча поки науковці з'ясували, чому саме відбуваються льодовикові періоди, минуло ще п'ятдесят років.

Навколосонцева орбіта Землі неколова, бо на неї діє й сила тяжіння інших планет. Протягом ста тисяч років наша орбіта від майже колової (як тепер) стає набагато видовженішим еліпсом, потім все повторюється у зворотньому напрямі. Нахил земної осі також зсувається з періодом 22 000 років, а хитання планети відносно цієї осі змінюється з періодом 41 000 років. В науці це називається циклами Міланковича, за сербським математиком, що їх порахував, бувши інтернованим під час Першої світової війни (це було дуже необтяжливе інтернування, що давало Міланковичу змогу цілими днями працювати в бібліотеці Угорської академії наук). Відносне розташування змінює конфігурації надзвичайно заплутаними шляхами, але в масштабі приблизно ста тисяч років цикл проходить від отримування трохи більшої за середню кількости сонцевого проміння, розподіленої злегка нерівномірно протягом року, до отримування дещо меншої кількости сонцевого світла, розподіленої трохи рівномірніше.

Це не мало б значення, якби не дві геологічні тенденції. По-перше, протягом останніх 50 мільйонів років континентальний дрейф штовхав більшість суходолу на північ від екватора, і те, що одна півкуля здебільшого суходільна, а друга здебільшого вкрита водою, підсилює вплив сезонних змін сонцевого проміння. По-друге, вулканна активність за той самий період поменшала. В нашій атмосфері (наразі) менше двоокису вуглецю, ніж було в епоху динозаврів, тому протягом дуже тривалого часу й зовсім донедавна наша планета постійно холонула.

Упродовж більшої частини історії Землі зими були досить холодними, на полюсах випадав і замерзав сніг, а щоліта сонце зазвичай розтоплювало кригу. Однак близько 14 мільйонів років тому поменшання вулканної активности так сильно охолодило Землю, що на Південному полюсі, де є великий масив суходолу, літнє сонце вже не розтоплювало кригу. На Північному полюсі, де немає суходолу, крига топиться легше, але десь 2,75 мільйона років тому температури понижчали так сильно, що там теж крига затримувалася протягом цілого року. Це мало величезні наслідки, бо тепер у періоди Міланковичевих циклів, коли Земля отримувала менше сонцевого проміння, рівномірніше розподіленого протягом року, північна полярна шапка поширювалася на північну Європу, Азію та Америку, захоплювала більше води, висушувала суходіл, понижувала рівень моря, відбивала назад більше сонцевого проміння й далі знижувала температуру. Тоді на Землі наставав льодовиковий період і тривав, аж поки хитання навколо осі, зміна нахилу осі та обертання навколо Сонця не вертали її до теплішого режиму й крига не відступала.

Залежно від того, як рахувати, було від сорока до п'ятдесяти льодовикових періодів, і два з них, що охоплювали період від 190 000 до 90 000 років до н. е. — критичні тисячоліття з погляду еволюції людини, — були особливо суворими. Наприклад, озеро Малаві 135 000 років тому містило у двадцять разів менше води, ніж тепер. Суворіше довкілля змінювало умови виживання, що може пояснити, чому почали розквітати мутації, що сприяли розвиткові мозку. Це пояснює також, чому знайдено так мало стоянок цього періоду — можливо, більшість протолюдей вимерли. За оцінкою деяких археологів та генетиків, близько 100 000 років тому на землі залишалося ледве двадцять тисяч живих Homo sapiens.

Якщо ця нова теорія правильна, криза населености повинна була мати одразу кілька наслідків. З одного боку, меншання спільного генного фонду мало полегшити мутації, а з іншого — менші гурти Homo sapiens мали більше шансів вимирати, забираючи з собою також і сприятливі мутації. Якщо (як видається можливим з огляду на незначну кількість відомих стоянок цього періоду) гуртів було також менше, то групи зустрічалися не так часто й мали менше змоги об'єднувати гени та знання. Можна припустити, що протягом ста тисяч років невеличкі гурти протолюдей ледве животіли в Африці в суворому та непередбачуваному довкіллі. Вони не надто часто зустрічався, схрещувалися чи обмінювалися виробами чи інформацією. В цих ізольованих людських анклавах розквітали генетичні мутації. Деякі з них створювали людей, подібних до нас, деякі ні. Деякі групи винаходили гарпуни, багато з них робили намиста, але більшість не робили нічого подібного. Всіх їх часто навідував привид згасання, всіх переслідувала загроза зникнення.

Це були чорні дні Homo sapiens. Але близько сімдесяти тисяч років тому їхній талан змінився. Східна та західна Африка потеплішала й повологішала, полювання та збирання полегшали, люди множилися так само швидко, як харчові ресурси. Сучасний Homo sapiens еволюціював протягом добрих ста тисяч років, було багато спроб, помилок та згасань. Втім, коли клімат поліпшав, популяції з найсприятливішими мутаціями вирвалися вперед, розмножуючися набагато швидше, ніж менш кмітливі люди. Не було монолітів, не було Великого Стрибка; було лише багато сексу та немовлят.

Упродовж кількох тисяч років ранні люди досягли точки, критично важливої з погляду демографії та біології. Замість вимирати, гурти нових людей ставали достатньо великими та численними, аби регулярно контактувати й об'єднувати свої гени та знання. Зміни накопичувалися, поведінка Ното sapiens швидко почала відрізнятися від поведінки мавполюдей. А позаяк це сталося, біологічним відмінностям між Сходом та Заходом лишилося існувати лічені дні.

Знов поза Африкою

ліматичні зміни рідко бувають зростами. Сімдесят тисяч років тому батьківщина Homo sapiens у східній та південній Африці ставала вологішою, тоді як північна Африка висихала. Наші предки, що швидко множилися у своїх звичних ареалах, вирішили не рухатися в цьому напрямі. Натомість маленькі гурти помандрували з теперішнього Сомалі через суходільний міст до південної Аравії, а потім до Ірану (рис. 1.3). Принаймні ми вважаємо, що вони мали так чинити. Південну Азію археологічно досліджено відносно мало, але ми маємо припустити, що гурти анатомічно сучасних людей рухалися саме цим шляхом, бо близько 60 000 до н. е. вони досягли Індонезії, сіли на човни, перетнули п'ятдесят миль відкритої води й домандрували аж до озера Мунґо в південній Австралії. Колоністи рухалися в п'ятдесят разів швидше, ніж свого часу Homo erectus та Homo ergaster, долаючи в середньому приблизно милю за рік, тоді як мавполюди просувалися за рік на тридцять п'ять ярдів.

Між п'ятдесятьма та сорока тисячами років тому друга хвиля мігрантів імовірно рухалася через Єгипет до південно-західної та центральної Азії, а звідти поширилася до Європи. Достатньо розумні, аби робити собі тонкі пластинки та кістяні голки, ці нові люди краяли, шили й допасовували одяг та будували хати з мамонтових бивнів та шкіри, перетворивши на домівку навіть холодні пустища Сибіру. Близько 15 000 року до н. е. люди перетнули суходільний міст між Сибіром та Аляскою і/чи плавали на короткі відстані уздовж її краю. Близько 12 000 року до н. е. вони залишили копроліти (науковий термін на позначення екскрементів) у печерах Орегону та водорості в горах Чилі. Деякі археологи вважають, що люди перетнули також Атлантичний океан уздовж краю крижаних плит, що тоді з'єднували Європу та Америку, хоча поки що це лише припущення.

Ситуація у східній Азії менш зрозуміла. Вік цілком сучасного людського черепа з Люцзяну в Китаї — близько 68 000 років, проте навколо цієї дати є технічні проблеми, а найдавніші безперечні рештки датовано десь 40 000 роками до н. е. Дальші розкопки встановлять, чи нові люди досягли Китаю відносно рано, чи відносно пізно[40], але Японії вони напевне досягли десь двадцять тисяч років тому.

Куди б не йшли нові люди, вони, схоже, скрізь все спустошували. Континенти, де мавполюдей ніколи не було, до приходу Homo sapiens рясніли велетенськими звірами. Перші люди, що прийшли до Нової Гвінеї та Австралії, зустріли там нелітних птахів вагою чотириста фунтів та ящірок вагою в тонну; 35 000 років тому вони вже зникли. Знахідки з озера Мунґо та кількох інших стоянок свідчать, що люди дісталися туди близько 60 000 років тому, тобто люди співіснували з мегафауною протягом двадцяти п'яти тисяч років, але деякі археологи піддають ці дати сумнівові, покладаючи, що прибуття людей відбулося лише сорок тисяч років тому. Якщо вони праві, то великі звірі зникли підозріло швидко після прибуття людей. В Америках перші людські колоністи п'ятнадцять тисяч років тому зустріли верблюдів, слонів та велетенських наземних лінивців; протягом чотирьох тисяч років вони також зникли. Між появою Homo sapiens та зниканням велетенських тварин існує, м'яко кажучи, дивовижний збіг.

Прямих свідчень про те, що люди полювали на цих тварин до цілковитого зникнення чи виганяли їх з їхніх ділянок, немає, а альтернативних пояснень зникнення (на кшталт кліматичних змін чи зіткнень з кометами) є безліч. Менше суперечок викликає той факт, що, коли нові люди діставалися земель, де вже перебували мавполюди, останні зникали. Нові люди прийшли до Європи близько 35 000 років тому, й протягом десяти тисяч років неандертальці зникли скрізь, крім гірських смуг континенту. Найпізніші відомі неандертальські відклади, від Ґібралтару до південної Іспанії, датовано приблизно 25 000 роками до н. е. Після ста п'ятдесяти тисяч років домінування в Європі неандертальці просто зникли.

Отже, подробиці того, як сучасні люди заступили неандертальців, критично важливі з огляду на потребу визначитися, чи мають сенс расові пояснення панування Заходу. Ми поки що не знаємо, чи наші предки активно вбивали інтелектуально менш обдарованих сучасників, чи просто перемагали в боротьбі за харчі. На більшості стоянок сліди перебування нових людей просто заступають відклади, пов'язані з неандертальцями, звідки випливає, що зміна була раптовою. Головним винятком є грот Оленя у Франції, де фази заселення неандертальців та сучасних людей між 33 000 та 35 000 років тому перемежовуються. Неандертальські шари містять кам'яні підвалини хиж, знаряддя з кісток та намиста з зубів тварин. Дослідники припускають, що неандертальці вчилися в сучасної людини та рухалися до Світанку Неандертальської Свідомости. Кілька знахідок вохри на неандертальських стоянках у Франції (зокрема двадцять фунтів в одній печері) можуть вказувати в тому самому напрямі.

Легко уявити собі, як сильном'язисті низькоброві неандертальці стежать за швидкими балакучими прибульцями, що розфарбовують свої тіла та будують хижі, потім намагаються повторити ці дії своїми незграбними пальцями чи принаймні вимінюють м'ясо свіжовбитих тварин на прикраси. У Клані печерного ведмедя Джин Аул зображує, як нові люди презирливо відганяють неандертальських «пласкоголових», тоді як неандертальці просто намагаються не траплятися на шляху «Інакших» — крім, звичайно, Ейли, п'ятирічної осиротілої людської дівчинки, яку неандертальський клан Печерного ведмедя приймає, й відтак відбуваються перетворення. Звичайно, це все фантазія, але вона так само можлива, як будь-які інші здогади, хіба що ми послухаємо цих неромантичних археологів, що вважають найрозважливішим поясненням перемежованих слідів перебування неандертальців та (сучасних) людей у гроті Оленя недбалість розкопування, тобто що прямих доказів того, що Пласкоголові вчилися у Інакших, немає.

Відліковою лінією є секс. Якщо сучасні люди без схрещування заступили неандертальців у західному Старому Світі та Homo erectus у східних регіонах, то тоді расистські теорії, що простежують сучасне панування Заходу до передісторичних біологічних відмінностей, мають бути неправильними. Та чи так все відбувалося?

У 1930-і роки, у розпал так званого наукового расизму, деякі фізичні антропологи наполягали на тому, що сучасні китайці примітивніші за європейців, бо їхні черепи мають риси, подібні до синантропа (маленький гребінь згори, відносно пласка верхня частина обличчя, невипнуті вилиці, лопаткуваті передні зуби). Ці антропологи стверджували також, що черепи австралійських аборигенів мали риси, подібні до індонезійських Homo erectus мільйон років тому — гребінь іззаду, що тримає шийні м'язи, поличкуваті надбрівні дуги, спадисте чоло, великі зуби. Ці (західні) науковці робили з цього висновок, що сучасні східняки походять від примітивніших мавполюдей, тоді як західняки походять від розвиненіших неандертальців. Саме це мало бути поясненням того, чому Захід панує.

Нині ніхто не міркує так простолінійно, але якщо ми серйозно порушуємо питання, чому Захід панує, ми маємо розглянути можливість того, що Homo sapiens схрещувалися з досучасними людьми й що населення Сходу залишається біологічно менш досконалим, ніж населення Заходу. Ми ніколи не викопаємо печерних людей в перебігу копуляції, аби побачити, чи Ното sapiens об'єднували свої гени з неандертальцями на заході та синантропами на сході, але, на щастя, ми цього не потребуємо, бо можемо спостерігати наслідки їхніх стосунків у своїх власних тілах.

Кожен з нас успадкував ДНК від усіх предків за всі часи, тобто теоретично генетики могли б порівняти ДНК усіх живих людей і виснувати генеалогічне дерево аж до найнедавнішого спільного предка людства. Однак на практиці той факт, що половина ДНК у вашому тілі походить від материнської лінії, а друга половина — від батьківської, робить розплутування інформації не легшим, ніж відтворювання яйця з яєшні.

Генетики знайшли розумний розв'язок проблеми, зосередивши увагу на мітохондрійній ДНК. На відміну від більшости типів ДНК, що репродукуються статевим шляхом, мітохондрійну ДНК передають лише жінки (чоловіки успадковують мітохондрійну ДНК від своїх матерів, але не передають її далі). Колись всі люди мали ту саму мітохондрійну ДНК, тому будь-яка відмінність між мітохондрійною ДНК в моєму тілі та в вашому є результатом випадкових мутацій, а не статевого змішування.

1987 року колектив на чолі з генетиком Ребекою Кан оприлюднив результати дослідження мітохондрійної ДНК живих людей з усього світу. В межах своїх даних вони виокремили близько 150 типів і побачили, що, за будь-якої заплутаної інтерпретації статистики, ключових висновків є три: по-перше, генетична розмаїтість в Африці найвища; по-друге, розмаїтість у решті світу є лише підсистемою африканської розмаїтости; по-третє, всі найглибші — й відтак найдавніші — лінії мітохондрійної ДНК походять з Африки. Висновок був однозначний: остання жіноча предкиня усіх в цілому світі повинна була жити в Африці. Звичайно ж, її негайно назвали африканською Євою. Як завважили Кан та її колеги, це була «єдина щаслива мати»[41]. Провівши стандартне оцінювання за темпом мутацій мітохондрійної ДНК, вони дійшли висновку, що Єва жила 200 000 років тому.

Упродовж 1990-х років палеоантропологи обговорювали висновки Кан та її колег. Деякі піддавали сумнівові методи (є тисячі методів підраховування балів, теоретично всі вони однаково справедливі), інші — доказові матеріяли (більшість «африканців», залучених до дослідження, були насправді афроамериканцями), але незалежно від того, хто переробляв вибірки чи числа, результати були практично ті самі. Єдиною зміною було пересунення часу життя Єви ближче до 150 000 років тому. Щоб остаточно закріпити результат, наприкінці 1990-х років Єві знайшли компанію. Технічний прогрес дав генетикам змогу дослідити ядрову ДНК за Y-хромосомою. Подібно до мітохондрійної ДНК, вона відтворюється нестатевим шляхом, але передають її лише чоловіки. Дослідження показали, що Y-хромосомна ДНК також має найбільшу розмаїтість та найглибші лінії в Африці, вказуючи на африканського Адама, що жив між шістдесятьма та дев'ятдесятьма тисячами років тому, та на походження неафриканських варіянтів близько п'ятдесяти тисяч років тому[42]. 2010 року генетики додали ще одну деталь: одразу після відходу з Африки, Homo sapiens копулювали з неандертальцями достатньою мірою, аби дістати слід їхньої ДНК, а потім поширили цю суміш по всій планеті.

Деяких палеоантропологів не переконує й це. Вони вважають, що генетика важить менше, ніж подібність будови скелетів західних Homo sapiens до неандертальців і східних Homo sapiens до Homo erectus. Замість моделі походження з Африки вони пропонують «багаторегіонну» модель. Можливо, міркують вони, початкові дитячі кроки справді походять з Африки, але рух населення між Африкою, Європою та Азією сприяв поширюванню таких швидких генних потоків, що мутації, що переважали в якомусь місці, протягом кількох тисяч років розповсюджувалися скрізь. Як наслідок, в кількох частинах світу паралельно розвивалися дещо відмінні види сучасної людини. Це могло б пояснити і скелетні, і генетичні свідчення, до того ж означало б, що східняки та західняки справді біологічно відмінні.

Подібно до багатьох інших теорій, багаторегіонність може мати різні інтерпретації. Деякі китайські науковці наполягають на тім, що Китай винятковий, бо — як пише газета Чайна Дейлі — «сучасні китайці походять з території теперішнього Китаю, а не з Африки».[43] Однак від кінця 1990-х років з'являються дані, що неухильно свідчать проти такої думки. У східній Азії відносно мало аналізували давню ДНК, ще менше було досліджень, що підтверджували б багаторегіонний підхід. Автори одного з Y-хромосомних дослідів навіть дійшли висновку, що «дані не підтверджують навіть мінімального внеску місцевих гомінідів до походження анатомічно сучасних людей у східній Азії».[44] В Європі початкові студії неандертальської мітохондрійної ДНК виявили нульовий перетин з мітохондрійною ДНК сучасної людини (і отриманою зі скелетів віком 24 000 років, і взятою від живих європейців), із чого випливає, що неандертальці та Homo sapiens взагалі не схрещувалися, а можливо, не могли цього робити. Нині розшифрування повного неандертальського генома засвідчило, що це твердження перебільшене й що свого часу неандертальці викликали в Homo sapiens достатньо пристрастей, аби залишити невеличку позначку на нашій ДНК, й водночас що ця позначка точнісінько та сама скрізь від Франції до Китаю. Скрізь у Євразії люди (у великих групах) здебільшого однакові.

Дебати щодо багаторегіонних джерел тягнуться далі, і зовсім недавно, 2007 року, було проголошено, що нові знахідки з Чжоукоудяня та Сюйчана засвідчують походження сучасної людини від Homo erectus в Китаї. Однак одночасно з оприлюдненням інформації про ці знахідки інші науковці забили, здається, останнього цвяха в багаторегіонну труну. Їхній складний множиннорегресійний аналіз вимірів понад шести тисяч черепів показав, що з урахуванням клімату варіяцїї типів черепів в цілому світі фактично згідні з даними за ДНК. Вихідці з Африки протягом останніх шістдесяти тисяч років начисто витерли з грифельної дошки все, що там було протягом попередніх півмільйона років.

Расистські теорії, що обґрунтовують панування Заходу біологічними аргументами, насправді безпідставні. Люди, у великих групах, однакові скрізь, де ми їх бачимо, і всі ми успадкували від африканських предків той самий невгамовний винахідливий розум. Самої лише біології недостатньо, аби пояснити, чому Захід панує.

Передісторичні Пікасо

тже, якщо расові теорії неправильні, то де почалися Схід та Захід? Протягом понад ста років багатьом європейцям відповідь видавалася очевидною. Вони впевнено стверджували, що, навіть якщо не брати до уваги біологію, європейці від самого початку такого явища, як сучасна людина, просто переважали східняків своєю культурою. Перше зі свідчень, що їх переконали, постало 1879 року. Книжка Чарлза Дарвіна Походження видів, надрукована за два десятиріччя до того, зробила пошук викопних речей респектабельним тобі багатьох джентльменів, і, як багато хто з його класу, дон Марселіно Сане де Саутуола взявся шукати печерних людей у своєму маєтку в північній Іспанії. Одного дня, взявши з собою доньку, він відвідав печеру Альтаміра. Археологія не надто тішить восьмирічних дітей, тому поки Саутуола роздивлявся дно печери, маленька Марія бігала навколо. Багато років по тому вона розповіла інтерв'юерові, що раптом побачила на стелі якісь фігури. Дівчинка покликала батька: «Тату, дивися, бики!»[45]

Усі археологи мріють про мить «О Боже ж мій!» — мить цілковитої неможливости, коли час зупиняється і все зникає перед обличчям неймовірного, благоговійного відкриття. Небагато археологів відчули це хоча б один раз, і, можливо, жоден археолог ніколи не мав нічого подібного взагалі. Саутуола побачив бізона, оленя, шар за шаром багатоколірних тварин, що вкривали двадцять футів печерної стелі, згорталися клубочками, хвицялися, весело стрибали. Кожна з них була передана чудово, з повним відчуттям руху. Коли багато пізніше печеру відвідав Пікасо, він був приголомшений. «Ніхто з нас не вміє так малювати, — сказав він, — після Альтаміри все решта — то занепад».

Першою реакцією Саутуоли був сміх, але дуже скоро він був «такий щасливий, — згадувала Марія, — що ледве міг говорити».[46] Поступово він пересвідчився, що живопис справді давній (за останніми дослідженнями, деяким малюнкам понад 15 000 років). Однак 1879 року цього ніхто не знав. Насправді, коли 1880 року Саутуола представив стоянку на Міжнародному конгресі з антропології та передісторичної археології в Лісабоні, професіонали засміяли його й зігнали зі сцени. Всі знали, що печерні люди не могли творити таке мистецтво, й зійшлися на тому, що Саутуола був або брехуном, або дурнем. Саутуола — справедливо — сприйняв це як образу своєї чести. Через вісім років він помер розбитим. Його мить «О Боже ж мій!» зруйнувала його життя.

Аж 1902 року головний критик Саутуоли нарешті відвідав Альтаміру й прилюдно визнав, що був неправий. Відтоді знайдено кількасот передісторичних печер із живописом. Одну з найефектніших з них, печеру Шове у Франції, відкрито зовсім недавно, 1994 року, в такому доброму стані, що видається, ніби малярі вийшли швиденько перехопити по шматку оленячого м'яса й зараз будуть назад. Одному з малюнків тридцять тисяч років, що робить його одним з найдавніших слідів нових людей в західній Європі.

Ніде в світі не знайдено нічого подібного до цих печерних розписів. Міграція нових людей з Африки змела всі відмінності, пов'язані з Мовіусовою лінією, та всі біологічні розбіжності між ранніми видами мавполюдей. Але чи маємо ми вважати справжнім початком особливої (та вищої) західної традиції унікальну творчу культуру, що заповнила північну Іспанію та південну Францію передісторичними Пікасо?

Відповідь лежить, хоч як це дивно, у замерзлих пустищах Антарктики. Щороку там випадає сніг, що ховає попередні сніги й стискає їх у тонкі шари криги. Ці шари подібні до хроніки прадавньої погоди. Відокремлюючи їх, кліматологи можуть поміряти їхню товщину, сказати нам, скільки випало снігу, встановити баланс ізотопів кисню, виявити температури та порівняти кількості двоокису вуглецю та метану, що відбивають тепличний ефект. Але буріння кернів крізь крижані покриви є одним з найскладніших завдань в науці. 2004 року європейський гурт завершив буріння антарктичного покриву на глибину майже дві милі, дійшовши до шарів віком 740 000 років, до днів, коли неандертальці були лише блимком у оці якоїсь мавполюдини. Науковці зробили це попри температури, що взимку нижчали до -58°F і ніколи не підіймалися вище за -13°, мусили почати спочатку, коли 1999 року поламався бур, і мусили на останній сотні ярдів замінити наконечника бура пластиковим мішком, заповненим етиловим спиртом.

Результати, що їх оці суперчоловіки та супержінки від науки витягли з-під криги, дали змогу дуже чітко зрозуміти одну річ: митці Альтаміри жили в холодному світі. Після того, як сучасна людина полишила Африку, температура знов почала коливатися й близько двадцяти тисяч років тому, коли на стінах печер малювали вохрою та деревним вугіллям більше митців, ніж будь-коли до чи після того, останній льодовиковий період досягнув максимуму холоду. Середні температури були на 14°F нижчі за температури попередніх часів. Це спричинило приголомшливі зміни. Льодовики завтовшки з милю вкрили північну Азію, Європу та Америку забравши стільки води, що рівень моря був на понад триста футів нижчий, ніж тепер. З Африки можна було пішки дійти до Англії, Австралії чи Америки, навіть не побачивши моря. Хоча я не певен, що ви дуже захотіли б відвідати всі ці місця — на краях льодовиків ревли вітри, порохові бурі лютували у величезних сухих степах, холодних взимку й безплідних влітку. Навіть у найменш несприятливих регіонах, в межах сорока градусів від екватора, короткі літа, мізерні дощі та низькі рівні двоокису вуглецю в повітрі обмежували ріст рослин і тримали популяції тварин (а також і людей) низькими. Все було погано, як у найгірші дні перед тим, коли нові люди полишили Африку.

У теперішніх тропіках жити було легше, ніж у Сибіру, але скрізь, де копали археологи, знахідки свідчили про досить однакові способи адаптування людей до льодовикового періоду. Люди жили невеликими гуртами. У холоднішому довкіллі дюжина людей вже була великою групою; у регіонах із м'якішим кліматом разом могли жити вдвічі більше людей. Вони вивчали, коли достигають різноманітні рослини й де їх знайти; коли відбувається сезонна міграція тварин і де з ними можна перетнутися; вони рухалися слідом за тими й тими. Хто цього не навчився, мав голодувати.

Таким малим гуртам доводилося боротися за те, аби себе відтворювати. Подібно до сучасних мисливців-збирачів у маргінальному довкіллі, вони мали час від часу зустрічатися, обмінюватися шлюбними партнерами, торгувати, щось одне одному розповідати і, можливо, звертатися до своїх богів, духів та предків. Такі зібрання мали бути найзахопливішими суспільними подіями календаря. Звичайно, це здогади, але багато хто з археологів вважає, що мальовничі печери західної Європи пов'язані саме з такими святковими днями: всі вбиралися в найкращі шкіри та намиста, фарбували обличчя й робили все, що могли, аби прикрасити святі місця зустрічей і перетворити їх на щось справді особливе.

Постає очевидне запитання. Якщо ці життєві події відбувалися скрізь в Африці, Азії та Європі, чому такий виразний печерний живопис ми знаходимо лише в західній Європі? Традиційна відповідь, що європейці були культурно творчіші за всіх інших, могла би видаватися розумною, але ми краще поставимо питання навпаки. Історія європейського мистецтва не є неперервним каталогом шедеврів від Шове до Шагала, печерний живопис зник після 11 500 років до н. е., і перш ніж ми дізналися про щось, що можна було б із ним порівняти, минуло багато тисячоліть.

Шукати коріння західного панування в традиції європейської творчости, що налічує тридцять тисяч років, буде очевидною помилкою, бо насправді ця традиція зникла на тисячі років. Можливо, натомість варто запитати, чому зник печерний живопис. Поглянувши під таким кутом зору, бачимо, що, схоже, дивовижні знахідки з передісторичної Європи завдячують географії та кліматові не менше, ніж будь-яким особливостям західної культури.

Протягом більшої частини льодовикового періоду північна Іспанія та південна Франція були чудовими землями для полювання, де стада північних оленів мігрували з літніх пасовищ на зимові й назад. Але коли приблизно п'ятнадцять тисяч років тому температури почали більшати (більше про це у розділі 2), взимку олені вже не мігрували так далеко на південь, відтак мисливці посунули за ними на північ.

Те, що західноєвропейський печерний живопис занепав саме тоді, не може бути простим збігом. Дедалі менше й менше художників скніли під землею зі своїми лампами з тваринного жиру та паличками вохри. Десь близько 13 500 років тому звідти пішов найостанніший художник. Він чи вона, можливо, цього не усвідомлювали, але того дня вмерла давня традиція. У печерах запала темрява, й протягом тисячоліть лише кажани та крапання води порушували могильну тишу.

Чому чудові печерні розписи після 11 500 років до н. е. не рухалися на північ із мисливцями, що переслідували оленів? Можливо, з тієї простої причини, що північні європейські мисливці не мали печер, де зручно було б малювати. У північній Іспанії та південній Франції дуже багато глибоких вапнякових печер, у північній Європі їх набагато менше. Оздоби, що ними передісторичні люди прикрашали місця своїх зустрічей, рідко зберігалися доти, доки ми їх знайдемо, хіба що мисливські угіддя містили глибокі печери. Там, де таких щасливих збігів не було, люди мали збиратися ближче до поверхні чи взагалі на поверхні. Відкриті до сонця, вітрів та дощів протягом двадцяти тисяч років, зберегтися могли лише деякі сліди їхнього мистецтва.

Однак «деякі сліди» — це не те саме, що «немає слідів», і часом нам щастить. В Намібії, у гроті з чудовою назвою Аполо 11, кам'яні плити з малюнками носорогів та зебр відлущилися від стіни, впали на землю й збереглися під відкладами, сформованими від 19 000 до 26 000 років тому, а деякі австралійські зразки навіть давніші. В Сенді Крик мінеральні відклади, що накопичилися над частиною рисунка, вирізьбленого на стіні печери, можна задатувати десь двадцятьма п'ятьма тисячами років, деяким фрагментам пігменту від 26 000 до 32 000 років, а в Карпентеровій дірі частина стіни з розписом впала в рештки поселення віком сорок тисяч років, що робить її навіть давнішою за Шове.

З погляду естетики жоден з африканських чи австралійських зразків не можна порівняти з найкращими французькими та іспанськими, до того ж поза західною Європою є чимало глибоких печер, де розписів немає (як-от Чжоукоудянь, знов заселений двадцять тисяч років тому). Було б дурницею стверджувати, що всі люди приділяють однакову увагу печерному мистецтву, не кажучи вже про те, що не всі мистецькі традиції однаково успішні. Але з огляду на умови зберігання й на те, що в Європі археологи шукають прискіпливіше й довше, ніж будь-де в інших місцях, збереженість на інших континентах будь-чого взагалі свідчить про потяг сучасної людини скрізь творити мистецтво. Там, де умови для печерного живопису були не такі сприятливі, як у західній Європі, люди, можливо, використовували інших носіїв.

З рисунка 1.4 добре видно, що печерне мистецтво сконцентроване в західній Європі, тоді як кам'яні, глиняні та кістяні фігурки людей та тварин поширеніші далі на схід. Якби можливості публікації давали таку змогу, я показав би десятки доволі надзвичайних фігурок, знайдених скрізь від Німеччини до Сибіру. Позаяк це неможливо, я обмежуся найнедавнішим відкриттям, знахідкою 2008 року з Голе-Фельс в Німеччині. Це дводюймова статуетка жінки без голови, з велетенськими грудьми, вирізана з мамонтового бивня 35 000 років тому. Приблизно в той самий час мисливці з Малої Сиї біля озера Байкал в Сибіру — безперечно одного з найменш гостинних місць на землі — не шкодували часу на вирізання обрисів тварин на кістках, а близько 25 000 до н. е. в Дольні Вестоніце в Чехії групи до 120 людей збиралися в хижах з мамонтових бивнів та шкіри й робили тисячі глиняних фігурок тварин і, знову, жінок з великими грудьми. У східній Азії мистецький каталог поки що тоненький, але недавня знахідка 2009 року в Сюйчані, тонка фігура пташки, вирізана з оленячого рогу десь п'ятнадцять тисяч років тому, видається такою складною, що можна бути певними, що і в Китаї майбутні розкопки виявлять квітучу мистецьку традицію льодовикового періоду.

За браком умов, що зробили Шове та Альтаміру такими, які вони є, люди льодовикового періоду знайшли інші виходи своєму потягові до творчості. Свідчень того, що ранні мавполюди відчували хоч якесь бажання щось творити, вкрай мало, тоді як Homo sapiens видається носієм глибоко вкарбованої творчої уяви. Близько п'ятдесяти тисяч років тому люди мали ментальні можливості шукати значення слова і вміли відтворювати ці значення в мистецтві, а також (можливо, хоча ми цього поки що не бачимо) у поезії, музиці та танцях. Знову люди (у великих групах) всі видаються однаковими скрізь, де ми їх знаходимо. За усіх своїх розкошів, Альтаміра не робить Захід відмінним від решти світу.

Після відходу перших мавполюдей з Африки технологічні, інтелектуальні та біологічні відмінності накопичувалися протягом понад півтора мільйона років, поділивши Старий Світ на Захід неандертальців та Homo sapiens і Схід Homo erectus. Близько ста тисяч років тому Захід мав відносно розвинену технологію та навіть натяки на людськість, тоді як Схід видавався дедалі відсталішим. Але коли шістдесят тисяч років тому з Африки вирушили анатомічно цілком сучасні люди, вони все це змели. До часу, коли двадцять тисяч років тому останній льодовиковий період досяг максимуму, «схід» та захід" були лише напрямами сходу та заходу сонця. Невеликі групи людей, що розсіялися від Британії до Сибіру й (відносно) незабаром дісталися Америки, мали набагато більше спільних рис, ніж відмінних. Кожен гурт шукав харчі та полював, мандрував на величезні відстані відповідно до достигання рослин та міграції тварин. Кожен, напевне, добре знав свою територію й складав оповіді про кожну скелю та кожне дерево. Кожен мав своє мистецтво та свої традиції, зброю, духів та демонів. І кожен напевне знав, що їхні боги їх любили, бо, попри все, вони були живі.

Люди просунулися в цьому холодному сухому світі так далеко, як змогли. Можна припустити, що все й залишалося б у такому стані, якби земля не хитнулася під їхніми ногами.

Глобальне потепління

ечерні люди, що двадцять тисяч років тому тремтіли від холоду біля вогнищ, не могли знати, що світ зрушив у зворотному напрямі, до тепла. Що протягом наступних десяти тисяч років кліматичні зміни, за сприяння їхніх надшвидких мізків, змінять географію й створять виразні регіональні способи життя, що тривають і досі. Слова "Схід" та "Захід" набуватимуть сенсу.

Від наслідків глобального потепління можна схибнутися. Протягом двох чи трьох сторіч близько 17 000 років до н. е. рівень моря піднявся на сорок футів, а льодовики, що вкривали Північну Америку, Європу та Азію, розтанули. Ділянка між Туреччиною та Кримом (де тепер Чорне море, рис. 2.1), що протягом льодовикового періоду була низинним басейном, внаслідок танення льодовиків перетворилася на найбільше на землі прісноводне озеро. Це був потоп, вартий Ноєвого ковчега[47], коли на деяких етапах вода підіймалася на шість дюймів за день. Щоразу, як сходило сонце, берег озера посувався ще на милю. З жодним сучасним явищем порівняти це неможливо.

Варіяції земної орбіти спричинили дикі пилчасті зміни теплішання та холонення, великих врожаїв та голоду. На рис. 2.2 подано кліматичні стрибки відношення ізотопів кисню в антарктичному крижаному покриві, згаданому в першому розділі. Лише після 14 000 років до н. е., коли припинився доплив крижаної води з розталих льодовиків до океанів, на один крок до холонення світу почало припадати два кроки до тепла. Близько 12 700 років до н. е. крокування перетворилося на галоп, в межах тривалости одного життя земна куля потеплішала майже на 5°F і температура з точністю до одного-двох градусів досягла теперішнього рівня.

Середньовічні християни сприймали всесвіт як Великий Ланцюг Буття, від Бога до найнепомітнішого земляного хробака. Багач у власному замку, бідак біля його воріт — кожному було призначено своє місце в позачасовому порядку. Можна вчинити краще й уявити собі Великий Енергетичний Ланцюг, хоча він може бути будь-яким, але не позачасовим. Гравітаційна енергія структурує всесвіт. Вона перетворила первісний туман на водень та кисень, потім утворила з цих елементів зорі. Наше сонце працює як великий реактор, що продукує електромагнетну енергію, а земні рослини фотосинтезом перетворюють невеличку частину цієї енергії на хемічну. Тварини споживають рослини, їхній метаболізм перетворює хемічну енергію на кінетичну. Взаємне складне тяжіння сонця та інших планет формує земну орбіту й відтак визначає, скільки електромагнетної енергії ми дістанемо, скільки хемічної енергії створять рослини, й на яку кількість кінетичної енергії перетворять її тварини; ці чинники визначають усе решту.

Близько 12 700 років до н. е. Земля рушила Великим Енергетичним Ланцюгом вгору. Більше сонцевого світла означало більше рослин, більше тварин і більший вибір людині — скільки їсти, скільки працювати, скільки відтворюватися. Кожна людина та кожен невеликий гурт комбінували можливості у свій спосіб, але загалом люди зреагували на рух угору вздовж Великого Енергетичного Ланцюга так само, як рослини та тварини, що їх вони споживали: люди множилися. На кожну людину, що жила близько 18 000 років до н. е. (їх було десь півмільйона), біля 10 000 років до н. е. було вже дванадцятеро людей.

Люди сприймали глобальне потепління залежно від того, де вони жили. В південній півкулі великі океани пом'якшили вплив кліматичних змін, північ побачила величезні контрасти. Збирачі в басейні майбутнього Чорного моря пережили катастрофу, мешканцям узбережних рівнин було не набагато легше. Під час льодовикового періоду харчі в їхніх місцях були найряснішими, але тепліший світ означав вищий рівень моря. Щороку хвилі затоплювали ще трохи їхніх мисливських земель і вони мусили відступати, аж поки втрачено було все[48]. Проте для більшости людей з північної півкулі поступ Великого Енергетичного Ланцюга був безперечним благом. Люди змогли пересуватися слідом за рослинами та тваринами далі на північ, де до того було надто холодно, і близько 13 000 років до н. е. (датування ще уточнюють) люди поширилися Америкою, де ніколи не було мавполюдей. Близько 11 500 років до н. е. вони досягли південного краю континенту, видерлися на його гори й занурилися в його тропічні ліси. Людство успадкувало землю.

Едемський сад

ід глобального потепління найбільше виграли мешканці так званих "щасливих широт", десь між 20-35 градусами північної широти в Старому Світі й від 15 градусів південної до 20 градусів північної широти в Новому (див. рис. 2.1). Рослини та тварини, що концентрувалися в цій помірній зоні протягом льодовикового періоду, після 12 700 років до н. е. бурхливо розрослися, особливо в усіх кінцях Азії, де дикі злаки — попередники ячменю, пшениці та жита в південно-західній Азії та рису й проса у східній — почали давати великі зернини, що їх збирачі могли варити чи молоти та пекти хліб. Треба було лише дочекатися, поки рослини достигнуть, потрусити їх та зібрати насіння. Експерименти з сучасними південно-західноазійськими дикими зерновими культурами свідчать, що тонну їстівного зерна можна було зібрати лише з двох з половиною акрів рослин, а кожна калорія енергії, витрачена на збирання врожаю, давала п'ятдесят калорій харчів. Це був золотий вік збирачів.

Протягом льодовикового періоду мисливці-збирачі мандрували суходолом маленькими гуртами, бо бракувало харчів. Їхні нащадки почали змінювати способи життя. Подібно до представників кількох видів тварин з найбільшим мозком (чи то бджоли, дельфіни, папуги, чи наші найближчі родичі мавпи), люди інстинктивно почали збиратися разом. Ми тягнемося до товариства.

Можливо, великомозкі тварини обирають такий спосіб, бо мають досить тями, аби усвідомити, що група має більше очей та вух, ніж одна особина, й може легше виявляти ворогів. Чи, як припускають деякі еволюційники, групове життя почалося раніше, ніж постали великі мізки, й започаткувало, за висловом нейрофізіолога Стивена Пінкера, "перегони когнітивної зброї".[49] Тоді тварини, що могли вирахувати, що думають інші тварини — хто є друг, а хто ворог; хто подібний, а хто ні, — випередили тих, чий мозок не впорався з таким завданням.

Хоч би там як, ми зеволюціювали до прихильного ставлення одне до одного, й наші предки вирішили використати поступ Землі Великим Енергетичним Ланцюгом, утворюючи більші постійні групи. Від 12 500 років до н. е. в межах Щасливих широт вже не були дивиною групи по сорок чи п'ятдесят осіб, що жили разом, а деякі групи налічували понад сто людей.

Упродовж льодовикового періоду люди зазвичай влаштовували табори, з'їдали рослини та вбивали тварин, що могли знайти, потім переходили на інше місце, потім ще інше, потім ще далі. Ми й досі співаємо про мандрівників, вільних, як пташки, але, коли Великий Енергетичний Ланцюг реально уможливив осілість, вогнище та домівка стали для нас чимось важливішим. В Китаї вже близько 16 000 років до н. е. люди почали робити посуд (цим не варто займатися, якщо ваш табір пересувається з місця на місце щокілька тижнів), а в гірських районах Перу близько 11 000 років до н. е. мисливці-збирачі будували стіни й підтримували їх у належному стані — безглузда поведінка з погляду мандрівних людей, але цілком розумна під кутом зору тих, хто місяцями не полишає того самого місця.

Найкращі свідчення групування та переходу до осілости походять з місця, що його археологи називають Горбисті Схили. Це пагориста дуга, що охоплює долини Тигру, Євфрату та Йордану в південно-західній Азії. У цьому розділі я здебільшого говоритиму про цей регіон, що першим побачив великий відхід людности від мисливсько-збирацького способу життя і, разом із тим, початок Заходу.

Поселення Айн-Малага в теперішньому Ізраїлі (також відоме як Ейнан, рис. 2.3) надає найкращі свідчення про те, що відбувалося. Близько 12 500 років до н. е. люди, тепер безіменні, будували там круглі заглиблені в землю будинки, часом до тридцяти футів у діяметрі, з кам'яними стінами та дахами, що трималися на обтесаних стовбурах дерев. Обгорілі рештки їжі свідчать, що вони збирали на диво різноманітні горіхи та рослини, що достигали в різні пори року, зберігали їх у водонепроникних ямах, обмазаних гіпсом, і товкли у кам'яних ступках. По селищу розкидано кістки оленів, лисиць, птахів і (найбільше) газелей. Археологи полюбляють газелячі зуби, що мають чудову властивість міняти колір емалі взимку та влітку й полегшувати визначання пори року, коли тварина померла. Айн-Малага містить зуби обох кольорів, що може означати, що люди жили тут цілий рік. Рівночасних стоянок, подібних до цієї, ніде в світі поза Горбистими Схилами немає.

Перехід до осілого життя великими групами повинен був змінити стосунки між людьми та ставлення людей до навколишнього світу. В минулому люди мусили йти слідом за харчами, бути в постійному русі. Безперечно, вони розповідали про кожне місце, де зупинялися: це печера, де помер мій батько; це там, де наш син спалив хижу; там є джерело, де говорять духи, тощо. Але Айн-Малага не була місцем із низки. З погляду мешканців поселення, це було їхнє місце. Тут вони народжувалися, виростали і вмирали. Замість залишати своїх померлих десь у таких місцях, куди вони могли не приходити роками, тепер їх ховали поруч і навіть всередині будинків, вкорінюючи своїх предків у цьому конкретному місці. Люди дбали про свої будинки, знов і знов їх перебудовували.

Їх почав турбувати бруд. Збирачі льодовикового періоду були неохайні, вони залишали табори, закидані рештками харчів. А чому б і ні? До того часу поки з'являться личинки чи тварини-падлоїди, гурт буде вже далеко, шукаючи харчів десь в іншому місці. В Айн-Малазі все не так. Ці люди не збиралися нікуди йти й мусили жити зі своїми покидьками. Археологи знайшли тисячі кісток щурів та мишей — тварин, що не існували в відомих нам формах під час льодовикового періоду. Ранні сміттєїди мусили створити широку стратегію харчування, допасовуючися до споживання людських недоїдків. Коли люди залишали на підлозі печери кістки та горіхи, це було чудовим подарунком, але будь-які протощури, що спробували б покладатися лише на такі джерела харчів, померли б від голоду задовго до того, як люди знову наповнили б їх.

Постійні поселення змінили правила гри для гризунів. Пахкі смачнющі купи відходів були досяжні 24 години на добу кожного дня тижня, тому рухливі маленькі щури та миші, що могли жити під носом у людей, харчувалися за нових умов ліпше, ніж великі агресивні особини, що впадали в око. Протягом кількох десятків поколінь (сторіччя — то дуже багато часу; зрештою, миші плодяться як миші) гризуни генетично пристосувалися до співжиття з людьми. Рухливі (хатні) паразити заступили своїх великих (диких) предків так само цілковито, як Homo sapiens заступили неандертальців.

Хатні гризуни відплатили за подарунок нескінченних відходів, роблячи нори в запасах харчів та води й пришвидшуючи таким чином поширювання хвороб. Саме через це люди навчилися не любити щурів; дехто з нас навіть вважає мишей жахливими. Проте найжахливішими падлоїдами були вовки, що теж не могли протистояти спокусі скуштувати недоїдків. Більшість людей переймаються через жахливих диких монстрів, що вештаються навколо, тоді як найліпше харчуються саме менші за розміром і менш загрозливі гризуни.

Археологи протягом тривалого часу вважали, що люди активно удомашнювали псів — перетворювали вовченят на хатніх пестунчиків і вирощували їх, тоді отримували ще домашніших цуценят, що любили людей майже так, як люди самі себе любили. Проте, згідно з недавніми студіями, природний добір знову міг спрацювати без нашої активної участи. Так чи так, але взаємодія вовків, відходів та людей створила тварину, що її ми тепер називаємо псом. Пси можуть вбивати гризунів, що розносять хвороби й конкурують з ними за недоїдки, й навіть битися зі справжніми вовками, завойовуючи собі право бути справжніми друзями людей. Близько 11 000 років до н. е. в Айн-Малазі поховано літню жінку, що одну руку поклала на цуценя; обидва згорнулися, наче уві сні[50].

Хліб щоденний

вступі я розвинув вислів фантаста Роберта Гайнлайна "Поступ відбувається завдяки ледащим чоловікам, що шукають способів полегшити собі життя" у загальну соціологічну теорію, що історію творять ледащі, жадібні, лякливі люди (здебільшого вони не розуміють, що роблять), шукаючи легших, прибутковіших та безпечніших способів робити різні речі. Цей принцип із надлишком спрацював у Горбистих Схилах наприкінці льодовикового періоду. Він створив особливий західний спосіб життя зі ступенем суспільного розвитку вищим, ніж в будь-якій іншій частині світу.

За це ми маємо дякувати (чи докоряти) жінкам. У сучасних суспільствах мисливців-збирачів рослини здебільшого збирають жінки, тоді як полюють здебільшого чоловіки. Позаяк в чоловічих могилах археологи знаходять найбільше наконечників списів та стріл, а в жіночих — більше знарядь на розмелювання, можна виснувати, що в передісторичні часи все було так само, й відтак припустити, що відповідь на головне запитання цієї книжки — коли й де лежить початок західного способу життя, відмінного від усіх інших, — треба шукати у винахідливості жінок, що жили на Горбистих Схилах близько п'ятнадцяти тисяч років тому.

Дикі злаки — рослини однорічні. Тобто вони виростають, приносять зерно та вмирають протягом одного сезону, а наступного року з їхнього зерна виростають нові рослини. Коли рослина достигає, остюки (маленькі черешки, що прикріплюють кожну зернину до рослини) слабнуть і зернини, одна за одною, падають на землю, де їхні оболонки руйнуються й вони проростають. П'ятнадцять тисяч років тому для збирачів найліпшим способом зібрати врожай такого зерна було взяти кошика й трусити рослини доти, доки до нього попадають майже достиглі зернини. Єдиною проблемою було те, що кожна зернина на кожній дикій рослині на кожній ділянці достигала у свій час. Якщо збирачі діставалися ділянки наприкінці сезону, більшість зерна могла вже попадати й попроростати або його могли з'їсти птахи. Якщо вони приходили зарано, остюки могли бути ще міцними й більшість зернин могла надто міцно триматися рослини, тому струсити їх було б важко. В обох випадках більшу частину врожаю було би втрачено. Звичайно, можна було кілька разів відвідувати ту саму ділянку, але тоді лишалося б менше часу на інші ділянки.

Ми не знаємо, що саме було джерелом натхнення — лінощі (небажання ходити від ділянки до ділянки), жадібність (бажання мати більше харчів) чи страх (голоду чи того, що хтось іще першим збере врожай), але комусь, мабуть, жінці, спала на думку блискуча ідея. Чому не зібрати найкраще насіння й не висадити його на особливо родючій ділянці? Можна припустити, що вона міркувала так: якщо ми доглядатимемо рослини, перегортатимемо грунт, виполюватимемо бур'яни, можливо, навіть поливатимемо рослини, то можна бути певними, що матимемо їх щороку й що, можливо, врожай ще й більшатиме. Життя прекрасне.

Найдавніші прямі свідчення походять знов з Горбистих Схилів; ми маємо непрямим чином подякувати за них партії Баас. Баасисти здебільшого відомі як вбивчий політичний рух Садама Гусейна в Іраку, але спочатку вони 1963 року захопили владу в сусідній Сирії. Скинувши конкурентів, вони заходилися модернізувати країну. Євфрат перекрили плотиною й створили озеро Ель-Асад завдовжки п'ятдесят миль — тамтешня електростанція нині генерує більшість електричної енергії, що споживає Сирія. Знаючи, що будівництво плотини спричинить піднесення води й більшу частину Горбистих Схилів буде залито, сирійський Генеральний директорат з питань старожитностей провів міжнародну кампанію з вивчання стоянок, що мали зникнути під водою. 1971 року британський гурт досліджував пагорб Абу-Гурейра. Знахідки на поверхні свідчили, що 9000 років тому там було селище, й археологи задокументували це з багатьма подробицями. Проте один шурф показав, що це селище було збудовано на руїнах давнішого поселення, задатованого близько 12 700 років до н. е.

Це був величезний подарунок. Розкопувачі змагалися і з водою, що заливала околиці, і з війною, бо їхніх робітників забрали до сирійської армії на війну Судного Дня з Ізраїлем. До часу коли стоянку вкрила вода, дослідники встигли розкопати трохи більше п'ятисот квадратових футів найдавнішого поселення. Невеличка ділянка, проте одна з найважливіших в археології. Вони знайшли заглиблені в ґрунт круглі хижі, кам'яні терниці, вогнища та тисячі звуглених зернин. Більшість належала до диких трав, але серед них знайшлося й трохи важких, стиглих насінин жита.

Таке насіння свідчить, що мешканці Абу-Гурейри сапали свої поля. Вони не розкидали насіння, а саджали його під поверхнею. Це створювало сприятливі умови для більших насінин, що легше проштовхувалися до повітря, ніж маленькі. Якщо передісторичні селекціонери просто з'їдали все, що вирощували, це не має значення, але якщо вони зберігали частину врожаю, аби посіяти наступного року, великих насінин мало бути дещо більше. Спочатку відмінність була б ледь помітною, але якщо цей процес повторювати достатню кількість разів, значення "нормального" розміру середньої зернини мало б поступово більшати. Археоботаніки (науковці, що досліджують рештки давніх рослин) називають такі більші зернини "культивованими"[51], аби відрізнити їх від зерна диких рослин та від цілком одомашненого зерна, що ми їмо тепер.

На той час, коли близько 11 000 років до н. е. мешканці Айн-Малаги поховали стару жінку та її маленького песика, мешканці Абу-Гурейри повисаджували жито вже так багато разів, що мали більші зернини. Це може видаватися дрібницею, проте (враховуючи любов археологів до каламбурів) такі зернини виявилися саме тими, що з них мав прорости Захід.

Втрачений рай

а півпланети звідти, з холодною зневагою до песиків та жита, льодовики танули далі. За сто тисяч років до того їхній поступ продер Північну Америку й створив величезні рівнини Середнього Заходу. Тепер їхній відхід перетворив зарослі лісами рівнини на болото, повне москітів. Екологи називають це упитим лісом — земля стає такою вологою, що дерева не можуть стояти рівно. Хребти з валунів та нерозталої криги захоплювали потоки з льодовиків у величезні озера. Геологи назвали найбільше з них озером Аґасис (рис. 2.1) на честь швейцарського науковця, хто ще у 1830-і роки першим усвідомив, що колись на землі мали бути глобальні льодовикові періоди. Близько 10 800 років до н. е. озеро Аґасис вкривало майже чверть мільйона квадратових миль західних рівнин, у чотири рази більше за теперішнє озеро Верхнє. Тоді сталося неминуче: підвищення температури та піднесення води зруйнували крижану стінку, що втримувала озеро.

Колапс спричинив катаклізм витікання, цілком відмінний від багатьох сучасних оповідей про стихійні лиха. У виразно неймовірному фільмі Післязавтра, наприклад, Деніс Квейд грає Джека Гола, науковця (очевидно єдиного), хто помітив, що наступного дня внаслідок глобального потепління має відбутися колапс полярних шапок. У Білому домі він каже президентові, що супершторм спричинить температури до 150°F і знищить Гольфстрим, що несе тропічні води до північних берегів Європи й дбає про те, аби в англійському Лондоні зими були не такі, як у Лондоні штату Онтаріо. Гол стверджує, що супершторм спричинить новий льодовиковий період і зробить більшу частину Північної Америки непридатною до життя. Не дивно, що президент ставиться до цього скептично. Ніхто нічого не робить. За кілька годин починається шторм, що захоплює Голового сина в Нью-Йорку. Настає час героїзму.

Я не буду псувати сюжет, переповідаючи вам, що відбувається у фільмі далі. Скажу лише, що близько 10 800 років до н. е., коли озеро Аґасис справді змінило напрям Гольфстриму, все відбувалося зовсім інакше. Супершторму не було, але протягом тисячі двохсот років, поки озеро стікало до Атлантики, світ знов поступово повернувся до умов льодовикового періоду. Геологи називають період 10 800-9600 років до н. е. пізнім дріясом за маленькою квіткою з напівзануреними пелюстками, арктичною/восьмипелюстковою дріядою (Dryas), що в ті часи рясно квітла на торфовищах. Дикі злаки, що годували постійні поселення Горбистих Схилів, уможливлювали існування куп відходів і дали нам мишей та собак, тепер росли не так рясно, давали менше зерна, й зернини були менші[52].

Людство вигнали з Едемського Саду. Більшість людей полишили постійні поселення, поділилися на менші групи й знов помандрували схилами пагорбів у пошуках харчів, так само, як їхні предки в найхолоднішу пору льодовикового періоду. Кістки тварин з Горбистих Схилів свідчать, що близько 10 500 років до н. е. газелей поменшало, бо люди їх виполювали, а емаль на зубах людей має періодичні смуги, ознаку хронічного недогодовування дітей.

Іншої катастрофи такого масштабу не було ніколи. Аби знайти паралелі, треба звернутися до наукової фантастики. 1941 року Айзек Азимов, тоді письменник-початківець, надрукував у журналі Приголомшлива наукова фантастика оповідання "Падіння Ночі". Дія відбувається на Лаґаші, планеті з шістьма сонцями. Де б лаґашці не були, світить хоча б одне сонце й завжди світло — крім часу Ночі, що відбувається один раз на 2049 років, коли всі сонця перебувають на одній прямій і їх затуляє місяць. Небо темнішає, зорі зникають. Нажахані натовпи божеволіють. Поки Ніч скінчиться, лаґашці руйнують свою цивілізацію й поринають у дикунство. Протягом наступних 2049 років вони повільно відбудовують свою культуру, аж знову настає Ніч і весь процес починається знову.

Пізній дріяс нагадує повторення Ночі: зміни земної орбіти спричиняють дикі гойдання між замерзанням та таненням, щокілька тисяч років лиха, подібні до стікання озера Аґасис, чисто витирають грифельну дошку історії. Однак, хоча "Падіння Ночі" — видатне оповідання (американські фантасти оголосили його найкращим науково-фантастичним твором усіх часів, і я готовий долучити до них свій голос), це не дуже добра модель з погляду історичного мислення. В реальному світі навіть пізній дріяс не зміг витерти з грифельної дошки геть усе. Насправді краще звернутися до давньогрецького мислителя Геракліта, що за 2500 років до того, як Азимов заходився писати, сказав: "Не можна двічі ввійти в ту саму річку".[53] Це знаменитий парадокс: коли ви вдруге ступаєте ногою в потік, вода, що її ви збурили першого разу, вже десь на шляху до моря й річка вже не є тією самою річкою.

Так само неможливо двічі мати той самий льодовиковий період. Коли близько 10 800 років до н. е. колапсувало озеро Аґасис, суспільства Горбистих Схилів були вже не ті, що під час попереднього льодовикового періоду. На відміну від лаґашців Азимова, земляни не збожеволіли, коли природа поставила світ з ніг на голову. Натомість вони застосували чисто людську майстерність та винахідливість і відбудували все, що вже мали. Пізній дріяс не повернув годинника назад. Зробити це неможливо.

Деякі археологи вважають, що, бувши далеко не Ніччю, пізній дріяс пришвидшив винахідництво. Як усі інші наукові методи, датування найранішого зерна культивованого жита з Абу-Гурейри має межі похибки. Дослідники стоянки зазначають, що хоча середнє значення дати появи великого жита становить близько 11 000 років до н. е., тобто раніше пізнього дріясу, знайдене насіння цілком могло бути зібраним і на п'ятсот років пізніше, вже після початку пізнього дріясу. Можливо, не лінощі й не жадібність поквапили жінок з Абу-Гурейри дбати про жито. Можливо, це був страх. Коли температури понижчали, а наданих природою харчів поменшало, мешканці Абу-Гурейри, можливо, взялися експериментувати й виявили, що уважний догляд дає змогу отримати більше насіння більшого розміру. З одного боку, холодна суха погода ускладнила культивування злаків; з іншого — суворіша погода підсилила мотивацію це робити. Деякі археологи малюють картину того, як збирачі пізнього дріясу носять мішки з зерном і засівають привабливі ділянки, аби застрахуватися від підступів природи.

Дальші розкопки покажуть, чи це так, але ми вже знаємо, що не всі мешканці Горбистих Схилів по настанні кліматичного лиха повернулися до мандрів у пошуку харчів. У Мурейбеті, вище за течією від Абу-Гурейри, французькі археологи знайшли нове поселення, засноване близько 10 000 років до н. е. До того, як озеро Ель-Асад проковтнуло й цю стоянку, вони теж встигли відкрити лише двадцять п'ять квадратових футів, але й цього було досить, аби пересвідчитися, що мешканці поселення назбирували достатньо диких рослин та газелей, аби триматися цілий рік. А в будинку, датованому 10 000-9500 роками до н. е., на археологів чекало несподіване відкриття: роги дикого зубра, небезпечного шестифутового предка сучасних биків, і лопатки ще двох, занурені у глиняну лаву.

На жодній стоянці, датованій часом до пізнього дріясу, не виявлено нічого подібного цій дивній знахідці, тоді як поселення, молодші за 10 000 років до н. е., повні різноманітних подиву гідних речей. Візьмімо, наприклад, Кермез Дере в північному Іраку, що його відкрив бульдозер 1986 року. Було розкопано лише два невеликі шурфи. Один з них дістався місця, де готували їжу, дуже подібного до знахідок з Айн-Малаги та Абу-Гурейри. Водночас другий шурф не дав свідчень про хатню діяльність. Натомість він містив три круглих приміщення від дванадцяти до п'ятнадцяти футів у поперечнику, розташованих послідовно й заглиблених на п'ять футів від давнього рівня поверхні. Перше приміщення обмазане, з підлоги видавався ряд з чотирьох колон, розташованих так близько, що в приміщенні важко було пересуватися. Одна з колон була непошкоджена. Сформована з каміння, обмазаного глиною та гіпсом, вгорі колона вужчала й мала дивні випини, що надавали їй подібности до стилізованого торса людини з плечима. Приміщення було заповнене (явно навмисне) кількома тоннами землі, що містила кілька груп великих кісток тварин та незвичні предмети на кшталт кам'яних намистин. Потім було викопано друге приміщення, таке саме, як перше, майже на тому самому місці; його теж обмазано й заповнено тоннами землі. Потім викопано третє приміщення на тому самому місці, обмазано й заповнено землею. Закинувши кілька кошиків ґрунту до останнього приміщення, люди поклали на підлогу шість людських черепів без щелеп. Черепи були в поганому стані, з чого можна припустити, що перш ніж поховати, їх протягом досить тривалого часу якось використовували.

Що саме робили ці люди? Археологи часто жартують, що, коли неможливо збагнути, що саме ми знайшли, ми кажемо, що це щось релігійне (розкопавши на Сицилії стоянку, що, на мою думку, є релігійною, маю визнати, що я вже не вважаю цей жарт надто дотепним). Звичайно, проблема в тім, що ми не можемо розкопати стародавні вірування. Проте це не означає, що, коли археологи говорять про передісторичну релігію, вони просто щось собі вигадують.

Якщо дотримуватися досить розумного означення релігії як віри в могутніх надприродних істот, зазвичай невидних, що дбають про людей і очікують, що люди дбатимуть про них (це справедливо щодо дуже багатьох суспільств, тому деякі психологи-еволюційники вважають, що релігію закладено в людському мозкові), ми маємо вміти впізнавати, навіть якщо не розуміти, сліди ритуалів, через які люди спілкувалися з божественним світом.

Добре відомо, що ритуали культуроспецифічні. Залежно від того, коли й де ви опиняєтеся, може бути так, що могутні сили дослухатимуться до вас, лише якщо ви литимете кров живого білого козла з правого боку ось цієї особливої скелі; або лише якщо ви знімете взуття, станете на коліна й молитиметеся обличчям ось у цьому напрямі; або якщо ви розповісте про свої неправильні дії чоловікові без статі, вбраному в чорне, тощо. Список не має кінця. Проте, попри дивовижну розмаїтість, ритуали мають деякі спільні риси. Багато з них вимагають спеціяльних місць (гірські вершини, печери, особливі будівлі), предметів (зображення, статуї, коштовні чи чужоземні речі), рухів (процесії, паломництво) та одягу (дуже формального, цілком розкуйовдженого), що всі вони підносять зміст виходу за межі щодення. Дуже поширене святкування, часто з частуванням незвичною їжею; так само піст, що спричиняє зміни стану свідомости. Відмова від сну, біль, повторювані монотонні співи та танці чи (найулюбленіше) зілля — всі ці засоби спрямовані на те саме, й багато з них спричиняють у справді святих людей транс, істерію та видива.

Згадані стоянки мають всі ці атрибути: дивні підземні приміщення, людиноподібні колони, безщелепі черепи. Відтак попри те, що в археології все, пов'язане з релігією, великою мірою спекулятивне, я вважаю, що важко не побачити в них релігійний відгук на настання пізнього дріясу. Світ замерзав, рослини вмирали, газелі зникали. Що могло бути природнішим, ніж попросити допомоги в богів, духів та предків? Чому б не спробувати полегшити спілкування, визначивши заради цього спеціяльних людей та створивши спеціяльні місця? Святилище в Кермез Дере нагадує підсилювача, що збільшує потужність прохання про допомогу.

Отже, близько 9600 років до н. е., коли наприкінці пізнього дріясу світ потеплішав, Горбисті Схили вже не були тим самим місцем, що за три тисячі років до того, коли світ потеплішав після головного льодовикового періоду. Глобальне потепління не настало двічі в тому самому суспільстві. Стоянки першого потепління, як-от Айн-Малага, справляють враження, що люди просто радо скористалися з дарів природи. Але в поселеннях, що постали на Горбистих Схилах після 9600 років до н. е., люди шукали серйозної допомоги в релігії. Багато стоянок, датованих після 9600 років до н. е., містять ретельно оброблені черепи людей та биків, а в кількох є великі підземні приміщення, що нагадують громадські святилища. У Джерф-ель-Ахмарі в Сирії, що нині спочиває під озером Асад разом із дуже багатьма стоянками, французькі археологи знайшли десять багатокімнатних будинків навколо великого підземного приміщення. На підвищенні стояв людський череп, а посередині приміщення лежав безголовий скелет. Це дуже схоже на людську жертву.

Найвиразнішою з усіх є стоянка Ґобеклі-Тепе, розташована на вершині пагорба з панівним оглядом південно-східної Туреччини. Від 1995 року німецькі та турецькі дослідники відкрили чотири заглиблених приміщення, до десяти футів завглибшки та до тридцяти футів у поперечнику, віком 9000 років до н. е. чи навіть давніше. Кожне з них старанно заповнене землею так само, як менші, давніші приміщення в Кермез Дере. У кожному є Т-подібні кам'яні колони, десь сім футів заввишки, прикрашені вирізьбленими тваринами. Геомагнетне дослідження свідчить, що не розкопано ще п'ятнадцять приміщень. Відтак загалом на стоянці може бути двісті кам'яних колон, чимало з них вагою понад вісім тонн. Двадцятифутова незавершена колона, знайдена у каменярні, важить п'ятдесят тонн.

Все це люди робили лише кремнієвими знаряддями. Хоча ми ніколи не дізнаємося, чому такою священною була вершина саме цього пагорба, вона поза сумнівом була регіональним святилищем, можливо, місцем свят, де сотні людей збиралися на цілі тижні, різьбили колони, затягали їх до підземних приміщень та ставили сторчма. Одне спостереження видається безперечним — ніколи до того за всю історію не працювали разом такі великі групи людей.

Люди не були пасивними жертвами кліматичних змін. Вони винахідливо працювали, аби залучити богів та предків на свій бік у боротьбі проти лиха. І попри те, що більшість з нас піддають сумнівові саме існування цих богів та предків, ритуали цілком могли дати користь принаймні як щось таке, що об'єднувало громаду. Хоч би як було важко, але якщо люди щиро вірили, що складні ритуали у розкішних святилищах допоможуть здобути прихильність богів, вони безперечно могли певніше протистояти лихові та триматися разом.

Близько 10 000 років до н. е. Горбисті Схили відрізнялися від решти світу. Більшість людей в більшості місць далі мандрували від печер до таборів, подібних до розкопуваного від 2004 року в Лунванцані в Китаї, де про їхню діяльність свідчать лише маленькі кола спеклої землі від вогнищ. Оббитий шматок сланцю з цієї стоянки міг би бути звичайною кам'яною лопатою, що наводить на думку про початок культивування зерна, але немає нічого подібного до великих зернин жита з Абу-Гурейри, не кажучи вже про пам'ятки з Мурейбету чи Кермез Дере. Найкапітальніша відома споруда з обох Америк — маленька хижа з зігнутих молодих дерев, вкрита шкурами, що її знайшли ретельні розкопувані в Монте-Верде в Чилі. В Індії археологи не змогли знайти навіть такого, і єдиним слідом людської активности є розсипи кам'яних знарядь.

Особливий західний світ набував форми.

Перетворений рай

лизько 9600 років до н. е. Земля потеплішала знову, але цього разу мешканці Горбистих Схилів вже знали, як діставати від трав якнайбільше користи. Вони швидко (принаймні за стандартами тих часів) відновили культивацію. Близько 9300 років до н. е. насінини пшениці та ячменю в долині Йордану були значно більші за насінини їхніх диких відповідників, а люди займалися модифікуванням фігових дерев, аби вони давали більше плодів. Найдавніші відомі в світі зерносховища, глиняні приміщення завширшки та завглибшки в десять футів, створено близько 9000 років до н. е. в долині Йордану. Натоді культивуванням займалися вже щонайменше сім анклавів у Горбистих Схилах від теперішнього Ізраїлю до північно-східної Туреччини, а на 8500 роки до н. е. в усьому регіоні злаки з великим насінням були вже нормою.

Зміни були дуже повільними за теперішніми стандартами, втім наступні кілька тисяч років робили Горбисті Схили дедалі відміннішими від будь-якої іншої частини світу. Не усвідомлюючи того, люди з цього регіону генетично модифікували рослини й створювали цілком одомашнені культури, що не могли відтворюватися без допомоги людини. Як і собаки, ці рослини потребують нас так само, як ми потребуємо їх.

Рослини, так само як тварини, еволюціюють завдяки випадковим мутаціям, що відбуваються під час копіювання ДНК від одного покоління до наступного. Час від часу мутація збільшує здатність рослини до репродукування. Зокрема, це відбувається за одночасної зміни умов, як коли постійні поселення створили ніші, де маленькі одомашнені вовки дістали перевагу перед великими й лютими, чи коли культивація надала великим зернинам перевагу над маленькими. Я вже згадував, що дикі злаки відтворюються, коли кожна насінина достигає й падає на землю в час, відмінний від інших; тоді оболонка руйнується й насінина може прорости. Але кілька рослин — одна на один чи два мільйони нормальних рослин — мають випадкову мутацію одного гена, що зміцнює черешок, що приєднує зернину до рослини, і захисну оболонку зернини. Коли такі зернини достигають, вони не падають на землю, відтак їхні оболонки не руйнуються. Вони в прямому сенсі чекають, поки прийде збирач врожаю й їх візьме. Поки збирачів врожаю не було, рослини-мутанти щороку гинули, бо їхнє насіння не потрапляло у ґрунт. Відтак така мутація була найнесприятливішою. Те саме траплялося, коли люди трусили рослини та збирали зернини, що падали. Мутантні зернини не падали, отже, знов-таки, такі рослини вимирали.

Археоботаніки запекло сперечаються про те, яким чином ця ситуація змінилася, але, найімовірніше, тут втрутилася славна старомодна жадоба. Витративши сили на сапання, виполювання бур'янів та поливання найліпших ділянок з рослинами, жінки (ми знову припускаємо, що це були жінки), мабуть, захотіли до крихітки вичавити зі своїх рослин усе, що вони могли дати. Зокрема, доводилося знов і знов приходити на кожну ділянку, аби потрусити зарості кілька разів. Вони напевне помітили, що як би сильно вони не трусили, деякі вперті зернини, мутанти з твердою оболонкою, все одно не падали. Що природніше, ніж висмикнути злісне стебло з землі й взяти додому всю рослину? Зрештою, стебла пшениці та ячменю важать небагато, і я, наприклад, певен, що повівся б із непіддатливою рослиною саме так.

Якщо потім жінки висаджували випадкову добірку насінин, вони мали брати мутантні зернини разом зі звичайними. Мутанти мали б бути представлені трохи надлишково, бо щонайменше кілька нормальних зернин мали впасти дочасно й загубитися. Щороку висівання мало трохи збільшувати частку мутантів на культивовуваних ділянках. Звичайно, це був жахливо повільний процес, непомітний людям, що цим займалися. А втім, він запустив еволюційну спіраль, не менш драматичну, ніж те, що відбулося з мишами у завалах недоїдків. Минуло десь дві тисячі років, і на полі з одним чи двома мільйонами рослин замість однієї рослини, що чекала на збирача врожаю, вже були лише генетично змодифіковані одомашнені рослини. Розкопані знахідки свідчать, що навіть близько 8500 років до н. е. цілком одомашнені пщениця та ячмінь ще були майже невідомі. Однак близько 8000 років до н. е. вже близько половини зернин, знайдених в Горбистих Схилах, мають тверду оболонку й мали б чекати збирача врожаю; близько 7500 років до н. е. таку оболонку мають вже практично всі зернини.

Лінощі, жадоба та страх постійно сприяли поступові. Люди виявили, що якщо посадити на ділянці одного року злаки, а наступного — багаті на протеїн боби, то це не лише урізноманітнює раціон, а й відновлює родючість ґрунту. Разом із тим вони одомашнили сочевицю та турецький горох. Хліб зі змеленого на грубих зернотерках зерна пшениці та ячменю містив дрібні камінці, що стирали зуби людей до пеньків, відтак вони почали відсівати тверді домішки. Вони знайшли нові способи готування страв із зерна й почали випалювати з глини водонепроникний посуд на потреби куховарства. Якщо аналогії з сучасною агрокультурою справедливі, більшість цих новацій, а також ткацтво та виготовляння одягу, винайшли жінки. Шкурам та хутрам настав кінець.

Поки жінки одомашнювали рослини, чоловіки (мабуть) займалися тваринами. Близько 8000 років до н. е. пастухи на території теперішнього західного Ірану так ефективно розводили кіз, що з'явилися більші, спокійніші породи. Близько 7000 років до н. е. з диких зубрів вивели тварин, подібних до теперішніх спокійних корів, і одомашнили диких вепрів, діставши свиней. Протягом наступних кількох тисяч років люди навчилися не вбивати молодих тварин заради м'яса, а тримати деяких заради вовни та молока, а далі, що найкорисніше, запрягати їх у колісні візки[54]. До того пересунути щось означало підійняти й нести, а запряжений бик може тягти втричі більше, ніж чоловік. Близько 4000 років до н. е. одомашнювання рослин та тварин привело до появи плуга, що його тягли бики. Люди майстрували та винаходили далі, але мало минути біля шести тисяч років, поки вони залучили нові джерела енергії та почали використовувати силу вугілля та пари в промисловій революції.

Давні землероби Горбистих Схилів змінили спосіб життя людей. Тим з нас, хто здригається від перспективи сидіти біля крикливого немовляти на довгій пласкій алеї, варто подумати про жінок, що завжди носили своїх немовлят, проходячи щороку тисячі миль у пошуках їстівних рослин. Не дивно, що вони не хотіли мати надто багато дітей. Свідомо чи ні, вони відтерміновували вагітність, годуючи дітей грудним молоком аж до трьох чи чотирьох років (виробляння грудного молока відвертає овуляцію). Збирачі льодовикового періоду, можливо, дотримувалися такої самої стратегії, але що більше вони переходили до осілого способу життя, то менше цього потребували. Насправді мати багато дітей стало корисним, бо це давало додаткових працівників, а недавні дослідження скелетів свідчать, що середня жінка в поселеннях давніх землеробів, залишаючися на одному місці та маючи запаси харчів, народжувала сімох чи вісьмох дітей (із них доживали до першого дня народження, може, четверо, а до репродуктивного віку — троє), тоді як її мандрівні предкині народжували лише п'ятьох чи шістьох дітей. Що більше харчів вирощували люди, то більше дітей вони могли годувати, хоча, звичайно, що більше дітей вони годували, то більше харчів треба було вирощувати.

Населення швидко більшало. В околі 8000 років до н. е. деякі поселення мали десь близько п'ятисот мешканців, у десять разів більше, ніж у селищах, що існували до пізнього дріясу, як-от Айн-Малага. Близько 6500 років до н. е. у Чатал-Гююку в теперішній Туреччині мешкало десь зо три тисячі людей. Це були поселення на стероїдах, що мали всі відповідні проблеми. Мікроскопічний аналіз осадів ґрунту з Чатал-Гююку свідчить, що люди просто скидали недоїдки та нічні екскременти у смердючі купи між домами, а потім втоптували їх у порох та мул. Покидьки мали б жахати мисливців-збирачів, але вони, безперечно, тішили щурів, мух та бліх. Маленькі кавалки екскрементів, утоптані в брудні підлоги, свідчать, що мешканці ще й тримали в хатах свійських тварин. Людські скелети зі стоянки Айн-Ґазаль у Йорданії мають ознаки туберкульозу, що близько 7000 років до н. е. передався людям від худоби. Осілість та більшання кількости харчів збільшували народжуваність, але це означало також, що треба було годувати більше ротів і що мікроби поширювалися легше. Обидва ці чинники збільшували смертність. Мабуть, кожне нове поселення землеробів швидко зростало протягом кількох поколінь, поки народжуваність не зрівноважувалася зі смертністю.

Втім, попри весь бруд, це, очевидно, було саме те, чого люди хотіли. Маленькі гурти мисливців-збирачів мали широкі географічні горизонти, але вузькі суспільні: місцевість змінювалася, обличчя лишалися ті самі. Світ давніх землеробів був прямо супротивним. Людина могла прожити все життя в межах одноденного пішого переходу від селища, де народилася, але що це було за місце — повне святилищ, де з'являлися боги, з захопливими святами та пліткуватими цікавими сусідами в капітальних будинках з потинькованими підлогами та водонепроникними дахами. Сучасна людина сприйняла б ці будинки як скособочені закопчені смердючі халупи, але це був великий крок вперед від вологих печер, спільних з ведмедями, чи зіщулювання під шкурами, натягненими на гілки, аби захиститися від дощу.

Давні землероби одомашнювали місцевість, ділили її на концентричні кола. В центрі була домівка, далі йшли сусіди, далі культивовувані поля, далі пасовиська, де пастухи та стада переходили з літньої паші на зимову й назад, а за всім цим — дикий, некерований світ жахливих звірів, дикунів, що займалися полюванням, і ще невідомо яких чудовиськ. У кількох розкопах знайдено кам'яні плити з викарбуваними лініями, що принаймні на погляд тих, хто в це вірить, видаються картами полів, поділених тонкими стежками. Близько 9000 років до н. е. мешканці Джерф-ель-Ахмару та деяких сусідніх селищ, що нині під озером Асад, експериментували з чимось на кшталт протописьма, видряпували фігури змій, птахів, свійських тварин та абстрактні знаки на маленьких кам'яних символиках[55].

Можна було б сказати, що коли мешканці Горбистих Схилів накладали такі ментальні структури на свій світ, вони одомашнювали самих себе. Вони навіть переосмислили значення кохання. Кохання між чоловіком та жінкою чи між батьками та дітьми природне, закладене в нас мільйони років тому, але землеробство додало цим стосункам нових сил. Збирачі завжди ділилися знаннями з молоддю, вчили їх знаходити достиглі рослини, дичину й безпечні печери, але землероби мали передавати щось конкретніше. Аби жити добре, люди тепер потребували майна — будинку, полів, стада, не кажучи вже про зусилля, вкладені в копання колодязів, будування стін та виготовляння знарядь. Перші землероби напевне жили згуртованими спільнотами, що ділилися харчами і, можливо, разом готували їжу, але близько 8000 років до н. е. вони вже будували більші складніші будинки, з коморами та кухнями, і, мабуть, поділили землю на приватні поля. Життя дедалі більше фокусувалося на маленьких родинних групах, що були, мабуть, основною одиницею передавання майна між поколіннями. Діти потребували матеріяльної спадщини, бо альтернативою були злидні. Передавання майна ставало питанням життя та смерти.

Є ознаки того, що не можна назвати інакше, як одержимість предками. Її можна побачити, мабуть, вже у 10 000 роки до н. е. з безщелепих черепів з Кермез Дере, а з поступом землеробства вона посилювалася. Поховання багатьох поколінь мертвих під підлогою будинку ставало загальноприйнятим; тіла перемішували у способи, що буквально передають зв'язок між майном та походженням. Дехто йшов далі, викопував тіла після розкладу плоті, відокремлював черепи та знов ховав безголові трупи. Гіпсом на черепах моделювали обличчя, у очні западини устромляли мушлі та домальовували деталі, як-от волосся тощо.

Пані Кетлін Кенйон, видатна жінка в чоловічому світі археології 1950-х років, задокументувала цей жахливий звичай вперше, під час розкопування знаменитої стоянки Єрихона на Західному березі, але натепер черепи з доліпленими деталями знайдено в десятках поселень. Що робили з черепами — менш зрозуміло, бо ми знаходимо лише ті, що їх перепоховано. Більшість поховано в ямах, але в Чатал-Гююку знайдено поховання близько 7000 років до н. е., де молода жінка притискає до грудей черепа, перемодельованого та пофарбованого в червоний колір щонайменше тричі.

Від такої близькости трупів багатьох із нас знудить, проте очевидно, що, з погляду давніх землеробів з Горбистих Схилів, вона мала велике значення. Більшість археологів вважають це ознакою того, що предки були найважливішими надприродними істотами. Предки передавали майно, без якого живі голодували б; навзаєм живі їх вшановували. Можливо, ритуали, пов'язані з предками, надавали передаванню майна священної аури, відтак виправдовували те, що деякі люди мали більше майна, ніж інші. Можливо, черепи використовували для некромантії — викликали предків, аби спитати, коли саджати рослини, де полювати й чи варто нападати на сусідів.

Культи предків квітли скрізь на Горбистих Схилах. В Чатал-Гююку тіла були під підлогою майже кожного будинку, а черепи предків були вліплені у різні поверхні та стіни. В Айн-Ґазалю знайдено дві ями зі статуями у людський зріст та бюстами, зробленими з в'язок очерету, обмазаних гіпсом. Деякі мали по дві голови; на більшості було намальовано велетенські пильні очі. Найдивовижніше те, що близько 8000 років до н. е. в Чайоню в південно-західній Туреччині було збудовано "Будинок мертвих", як його назвали розкопувані, де за вівтарем поховано шістдесят шість черепів та понад чотириста скелетів. Хеміки визначили, що відклади на вівтарі були кристалами крови людей та тварин. Людська кров була запечена на глиняних чашах, а два інші будинки також мали залиті кров'ю вівтарі, на одному з них було викарбувано зображення людської голови. Все це доволі страшно. Схоже на фільм жахів — жертви, прив'язані до вівтарів, жерці, що розрізають їхні яремні вени надгострими кремнієвими лезами та відпилюють голови на зберігання, фанати, що п'ють їхню кров...

А може, все було не так. Жодна археологічна знахідка не може довести чи спростувати такі витвори уяви. Однак статуї та Будинок мертвих можуть означати появу релігійних фахівців, що якимось чином переконали всіх, що мають привілейований доступ до надприродних сил. Можливо, вони могли впадати в транс чи істерію; можливо, вони просто краще могли описати свої видива. Хоч би яка на те причина, але жерці могли бути першими людьми, що мали інституційовані повноваження. Схоже, саме тут ми бачимо початок міцної єрархії.

Так це чи ні, але єрархія найшвидше розвивалася всередині родин. Я вже писав, що чоловіки та жінки мали різні ролі в суспільствах збирачів: перші більше займалися полюванням, а другі — збиранням. Однак вивчання сучасних груп свідчить, що одомашнювання загострює поділ праці між статями, прив'язуючи жінок до домівки. Режим високої смертности та народжуваности вимагав, аби більшість жінок протягом більшої частини життя були вагітні та/чи доглядали малих дітей, а зміни в землеробстві, що їх самі жінки й започаткували, лише закріплювали такий стан. Одомашнені злаки потребують більшого обробляння, ніж дикі рослини, й позаяк молотити, молоти та пекти можна вдома, одночасно доглядаючи дітей, це природним чином стало жіночою працею.

Коли землі багато, а робочої сили мало (як у часи започатковування культивації), люди обробляють великі ділянки легко, чоловіки та жінки сапають землю та виполюють бур'яни разом. Коли населення зростає, а кількість оброблюваної землі лишається та сама, як це було на Горбистих Схилах після 8000 років до н. е., має сенс вимагати більшого від кожного акра, обробляти землю інтенсивніше, угноювати, орати й навіть запроваджувати іригацію. Всі ці завдання потребують фізичної сили. Багато жінок не слабші за чоловіків, але з інтенсифікацією сільського господарства чоловіки дедалі більше працюють поза хатою, а жінки — у хаті. Дорослі чоловіки обробляють поля, хлопці пасуть стадо; жінки та дівчата дають раду дедалі складнішій хатній праці. Дослідження 162 скелетів з Абу-Гурейри, датованих близько 7000 років до н. е., виявили дивовижні відмінності між статями. І в чоловіків, і в жінок побільшала верхня частина хребта, можливо, від того, що вони носили важкі речі на голові, але лише в жінок виявлено артрит пальців ніг, спричинений тим, що вони протягом тривалого часу терли зерно, стоячи навколішки й спираючися на пальці.

Виполювання бур'янів, вибирання каміння, угноювання ґрунту, поливання, оранка — все це збільшувало врожай. Успадкувати добре виплекане поле, а не просто якусь земельну ділянку, означало великі відмінності у дальшій долі родини. Шлях розвитку релігії після 9600 років до н. е. свідчить, що люди дбали про предків та спадщину, й ми маємо, мабуть, припустити, що саме тоді вони почали підсилювати свої ритуали іншими відправами. Коли так багато на кону, чоловіки в сучасній сільській культурі хочуть бути певними, що вони справді є батьками дітей, що успадкують їхнє майно. Досить невпорядковане ставлення збирачів до сексу поступається місцем постійній стурбованості щодо дошлюбної незайманости доньок та післяшлюбної поведінки жінок. В традиційних землеробських суспільствах чоловіки зазвичай одружуються в віці близько тридцяти років, діставши спадщину, тоді як жінки одружуються близько п'ятнадцяти років, ще не мавши часу збитися з правильного шляху. Хоч ми й не можемо бути певні, що такі звичаї постали на світанку землеробства, це видається цілком можливим. Близько, скажімо, 7500 років до н. е. дівчина мала зазвичай рости під наглядом батька, потім, бувши підлітком, змінити його на нагляд чоловіка, що за віком міг би бути її батьком. Одруження ставало джерелом багатства, бо власники добрих земель та стада одружувалися з такими самими, об'єднуючи майно. Багаті багатішали.

Мати щось варте успадковування означало мати щось, що варто було красти, і очевидно невипадковим є свідчення про появу на Горбистих Схилах після 9600 років до н. е. укріплень та швидке поширювання військових сутичок. Життя сучасних мисливців-збирачів відоме своєю бурхливістю; без реальної єрархії, що тримала б пристрасті під контролем, молоді мисливці часто вважають вбивство розумним способом залагоджувати непорозуміння. В багатьох гуртах це головна причина смерти. Але, живучи разом в поселеннях, люди мали навчитися давати раду міжособистісним кривдам. Ті, хто цього навчився, мали процвітати і, до того ж, вміти приборкувати суперечки, аби мати справу з іншими спільнотами.

Найвидатніші свідчення походять з Єрихону, відомого біблійною історією про стіни, що розвалилися від звуку труби Єгошуа. Коли Кетлін Кенйон п'ятдесят років тому провадила розкопки, вона знайшла стіни, але не стіни Єгошуа. Єгошуа жив близько 1200 років до н. е., а пані Кенйон виявила щось подібне до укріплень, давніше на вісім тисяч років. Вона зінтерпретувала їх як захисний бастіон, дванадцять футів заввишки й п'ять футів завтовшки, датований близько 9300 років до н. е. Нові дослідження 1980-х років показали, що вона, мабуть, помилилася, й її "укріплення" насправді складалися з кількох невеликих стін, збудованих в різний час, можливо, аби стримувати потік. Але друга її визначна знахідка, кам'яна вежа заввишки двадцять футів, можливо, справді була захисною. У світі, де найпотужнішою зброєю була палиця з прив'язаним до кінця загостреним каменем, це був справді могутній бастіон.

Ніде поза Горбистими Схилами люди не мали так багато чогось, вартого захисту. Навіть близько 7000 років до н. е. майже всі люди поза цим регіоном були збирачами, що щосезону переміщалися, і навіть коли влаштовували поселення, як-от Мерґар в теперішньому Пакистані чи Шаншань в дельті Янцзи, вони були дуже простенькі порівняно з Єрихоном. Якби мисливців-збирачів з будь-якого іншого місця на землі повітрям доправити до Чайоню чи Чатал-Гююку, вони, гадаю, не знали б, що їх вразило. Замість їхніх печер чи невеличких скупчень хиж — галасливі міста з міцними будинками, великими запасами харчів, впливовим мистецтвом та релігійними пам'ятниками. Там тяжко працювали, вмирали молодими й годували собою неприємний масив мікробів. Вони опинилися б пліч-о-пліч з багачами та злидарями й обурювалися чи тішилися б тим, що чоловіки мають владу над жінками, а батьки над дітьми. Вони, можливо, навіть зробили б відкриття, що деякі люди мають право вбивати їх у ритуалах. І, можливо, дивувалися б, навіщо люди все це собі заподіяли.

Просування далі та множення

видким перевиванням плівки стрибаємо через десять тисяч років, від джерел єрархії та тяжкої праці на Горбистих Схилах до Парижа 1967 року.

Чоловікам середнього віку, що керували кампусом Паризького університету в нудному передмісті Нантеру й були спадкоємцями патріярхальних традицій, що тяглися аж від Чатал-Гююку, видавалося очевидним, що їхнім підопічним молодим панночкам не належало заходити до спалень молодих джентльменів (чи навпаки). Можливо, такі правила ніколи не видавалися очевидними молоді, проте протягом трьохсот поколінь підлітки мусили з ними жити. Але більше такого не буде. Із закінченням весни студенти заперечили право старших диктувати, яким має бути їхнє кохання. У січні 1968 року Даніель Кон-Бендіт, нині поважний член Європарламенту від Партії зелених, а тоді студентський активіст, відомий як "Червоний Дені", порівняв міністра молодіжної політики з Гітлерюґендом. У травні студенти помірялися силою з озброєною поліцією у вуличних бійках і спаралізували середмістя Парижа барикадами та підпаленими автівками. Президент де Ґоль таємно зустрівся з генералами, аби з'ясувати, чи армія його підтримає, якщо дійде до нового Дня Бастилії.

Тут на сцену виходить Маршал Салінс, молодий викладач антропології з Мічиганського університету Салінс став відомим завдяки низці блискучих праць з питань суспільної еволюції та критиці війни у В'єтнамі; тепер він полишив Ен Арбор (що його він жорстко, але небезпідставно назвав "маленьким університетським містечком, що складається винятково з бічних вулиць"[56]), аби провести два роки в Колеж де Франс, що був Меккою і антропології, і студентського радикалізму. Коли криза поглибшала, Салінс надіслав до журналу Ле Тем Модерн статтю, що її мав прочитати кожен, хто хоч щось собою являв на французькій інтелектуальній сцені. Вона стала однією з найвагоміших антропологічних праць, написаних будь-коли.

"Відчиніть двері дитячих садків, університетів та інших в'язниць", — написали студенти-радикали на стіні в Нантері. "Завдяки викладачам та іспитам змагання починається в шість років". Стаття Салінса запропонувала студентам не відповідь, що її анархісти, мабуть, і не хотіли (одним з їхніх гасел було "Будь реалістом, вимагай неможливого"), але принаймні певну підтримку. Салінс сформулював головну проблему: буржуазне суспільство "звело вівтар Недосяжному: Нескінченним Потребам"[57]. Ми дотримуємося капіталістичної дисципліни й змагаємося за те, аби заробити гроші, аби задовольнити Нескінченні Потреби, купуючи речі, що їх ми насправді не хочемо. Можна дечого повчитися в мисливців-збирачів. "Найпримітивніші люди в світі, — пояснював він, — дуже мало чим володіли, але не були нужденними". Це лише на позір видавалося парадоксом. Салінс доводив, що збирачі зазвичай працювали від двадцяти однієї до тридцяти п'яти годин на тиждень — менше, ніж паризькі промислові робітники і навіть, можна припустити, студенти. Мисливці-збирачі не мали автівок чи телевізорів, але не знали, що мають їх потребувати. Вони мали мало коштів, але потребували ще менше. Це робило їх, за висновком Салінса, "первісним заможним суспільством".

Салінс мав рацію. Чому, питав він, осіле землеробство мало заступити пошук харчів, якщо винагородою були праця, нерівність та війни? Проте сталося саме так. Близько 7000 років до н. е. на Горбистих Схилах землеробство вже домінувало цілковито. Вже близько 8500 років до н. е. культивовані злаки поширилися на Кіпр, а близько 8000 років до н. е. досягли центральної Туреччини. Близько 7000 років до н. е. цілком одомашнені рослини досягай всіх цих регіонів і поширилися на схід до Пакистану (чи, можливо, постали там незалежно). Близько 6000 років до н. е. вони досягли Греції, південного Іраку та центральної Азії, близько 5000 років до н. е. — Єгипту та центральної Європи, близько 4000 років до н. е. — берегів Атлантики (рис. 2.4).

Археологи протягом десятиріч сперечалися, чому так сталося, але згоди так і не досягли. Зокрема, найсильніше узагальнення, що зміг собі дозволити Ґрем Баркер з Кембридзького університету у висновках недавнього авторитетного огляду, було таке: осілі землероби заступили збирачів "у різні способи, з різною швидкістю й з різних причин, проте за однакових викликів відомого їм світу"[58].

І хоча процес був безладним — яким ще він міг бути протягом тисячоліть у масштабі цілих континентів? — в ньому можна побачити багато сенсу, якщо згадати, що, зрештою, це все був рух Землі вгору Великим Енергетичним Ланцюгом. Внаслідок змін орбіти Земля діставала більше енергії від Сонця; фотосинтез перетворював частину цієї енергії на хемічну (отже, більше рослин); метаболізм перетворював частину енергії на кінетичну (отже, більше тварин); сільське господарство давало людям змогу діставати від рослин та тварин набагато більше енергії на свої потреби. Шкідливі комахи, хижаки та паразити своєю чергою висмоктували з землеробів стільки новоздобутої енергії, скільки могли, але лишалося ще багато.

Так само, як рослини та тварини, люди дали вихід додатковій енергії у сексуальному відтворюванні. Високі темпи народжуваности спричиняли швидке зростання нових поселень, аж поки був використаний кожен дюйм досяжної землі. Тоді почали зростати голод та хвороби, поки не зрівноважили родючість. Здобуток та споживання енергії досягли приблизного балансу. Деякі поселення на цьому застабілізувалися, завжди балансуючи на межі злиднів, у інших деякі відчайдухи вирішували знятися з місця. Вони могли йти десь годину до вільного (можливо, дещо гіршого) місця в тій самій долині чи на тій самій рівнині, а могли подолати важкий шлях у сотні миль у пошуках зелених пасовиськ, що про них вони десь чули. Вони могли навіть перетинати моря. Багато авантурників зазнавали провалу, дехто, змучений та зголоднілий, вертався додому з похнюпленою головою. Однак були й такі, що тріумфували. Населення зростало доти, доки смертність зрівнювалася з народжуваністю чи доки колонії засновували нові колонії.

Коли землероби приходили на нові землі, у більшості випадків виявлялося, що там вже живуть збирачі. Постає спокуса зобразити сцени на кшталт старих вестернів, із крадіжкою худоби, зніманням скальпів та стріляниною (коли обидві сторони мають луки та стріли), але реальність, напевне, була менш драматичною. Археологічні дослідження свідчать, що в усіх регіонах перші землероби здебільшого посідали ділянки, де не було місцевих збирачів — насамперед тому, що землі, найпридатніші до сівби та пошуку харчів, рідко перетиналися. Принаймні спочатку землероби та збирачі здебільшого ігнорували одні одних.

Звичайно, збиральництво зрештою зникло. Нині ви навряд чи знайдете мисливців чи збирачів на зманікюрених краєвидах Тоскани чи в передмістях Токіо. Землеробське населення швидко більшало, протягом лише кількох сторіч заповнювало найкращі землі, а тоді не лишалося іншого виходу, ніж посунутися на маргінальні (з їхнього погляду) території збирачів.

Є дві провідні теорії щодо того, що було далі. Згідно з першою, землероби зрештою зруйнували первісне заможне суспільство. Свою роль напевне зіграли хвороби. Через щурів, скупченість та життя в постійних поселеннях землероби напевне мали слабше здоров'я, ніж мисливці-збирачі. Однак не варто уявляти собі епідемії, подібні до тих, що забрали життя мільйонів корінних американців після 1492 року. Землеробів не відокремлював від мисливців-збирачів океан, вони мешкали на відстані лише кількох миль лісом і їхні хвороби не могли бути надто відмінними.

Але навіть без масових смертей вага чисел була вирішальною. Якщо збирачі вирішували битися, як це було на багатьох кордонах колоній в новіші часи, вони могли зруйнувати якісь поселення, але приходили нові й нові колоністи, ще і ще, й поглинали осередки спротиву. Збирачі могли піти в інше місце, але хоч як далеко вони йшли, приходили нові землероби, вирубали ліси й закладали нові поселення, аж поки, зрештою, збирачам не довелося податися до місць, що їх землероби просто не могли використовувати, як-от Сибір чи Сахара.

Згідно з другою теорією, нічого подібного не було, бо в більшості регіонів, показаних на рис. 2.4, перші землероби не були вихідцями чи імігрантами з Горбистих Схилів. Це були місцеві мисливці-збирачі, що самі переходили до осілого способу життя. Салінс зобразив осіле життя дуже непривабливим порівняно з первісним заможним суспільством, але, найвірогідніше, збирачам доводилося робити непростий вибір між двома способами життя. Землероб, що полишив свого плуга й пішов у мандри, навряд чи перетне межу й піде на територію збирачів. Він радше піде до селищ, де люди обробляють землю не так інтенсивно, як він (можливо, лише сапають свої поля, але не орють і не угноюють), потім до місць, де обробляння землі ще менш інтенсивне (можливо, випалювання лісних ділянок і культивування до появи бур'янів, потім перехід на нове місце), аж зрештою до людей, що покладаються лише на полювання та збирання плодів. У цій широкій контактній зоні вільно пересувалися ідеї, люди та мікроби.

Коли люди усвідомлювали, що сусіди з інтенсивнішими практиками вбивали дикі рослини та розганяли тварин, що від них залежав їхній спосіб життя, вони, замість нападати на цих вандалів чи тікати, могли вирішити приєднатися до загалу та інтенсифікувати свою культивацію землі. Замість відмовитися від пошуку харчів на користь обробляння землі, вони могли вирішити лише трохи менше часу приділяти збиранню рослин і трохи більше — вирощуванню. Пізніше вони могли постати перед вибором, чи почати виполювати бур'яни, потім — чи орати землю плугом, потім — чи угноювати, але все це — повторімо образ із попереднього розділу — низка дитячих кроків, замість одного великого стрибка, від первісного заможного суспільства до тяжкої праці, що від неї ламає спину, і хронічних хвороб. Загалом, крізь сотні років та тисячі миль тих, хто інтенсифікувався, більшало, а тих, хто дотримувався старого способу життя, меншало. Відтак землеробський "фронт" потихеньку повз уперед. Ніхто не обирав єрархію та тривалішу працю, жінки не тішилися артритом пальців ніг. Все це сталося з ними непомітно.

Хоч би скільки археологи викопували кам'яних знарядь, обгорілого зерна чи підвалин будинків, все одно вони ніколи не зможуть довести правильність жодної з цих теорій. І знову на допомогу (частково) приходить генетика. У 1970-і роки Лука Каваллі-Сфорца зі Стенфордського університету почав масове досліджування європейських груп крови та ядрової ДНК. Його гурт виявив послідовне спадання частотности генів від південного сходу до північного заходу (рис. 2.5), що добре узгіднюється з археологічними свідченнями щодо поширювання землеробства, показаними на рис. 2.4. Їхній висновок: нащадки мігрантів з західної Азії, що принесли до Європи землеробство, великою мірою заступили місцевих збирачів, виштовхуючи їх далі на північ та захід.

Археолог Колін Ренфрю вважає, що сценарій Каваллі-Сфорца підтверджує й лінгвістика. На його думку, перші землероби не лише замінили європейські гени на гени з південно-західної Азії, а й принесли з Горбистих Схилів індоєвропейські мови, що заступили корінні мови Європи й залишили лише поодинокі вкраплини давніх мов, як-от баскська. Драму виселення, що знищила первісне заможне суспільство, записано в тілах сучасних європейців. Її відгомін чути щоразу, як вони починають говорити.

Спочатку нові свідчення лише посилили наукові суперечки. Лінгвісти негайно заперечили Колінові Ренфрю, що сучасні європейські мови набагато сильніше відрізнялися б одна від одної, якби справді шість чи сім тисячоліть тому вони почали розходитися від прадавньої мови, а 1996 року оксфордський гурт на чолі з Браяном Сайксом кинув Каваллі-Сфорца виклик в царині генетики. На відміну від Каваллі-Сфорца, що вивчав ядрову ДНК, Сайкс досліджував ДНК мітохондрійну і, замість посування з південного сходу на північний захід, показаного на рис. 2.5, отримав картину надто безладну, щоб її показувати на карті. Він отримав шість груп генетичних ліній, що з них лише одну можна було переконливо пов'язати з мігрантами з західної Азії. Сайкс вважає, що решта п'ять груп значно давніші й походять здебільшого від первісного заселення Європи з Африки 25 000-50 000 років тому. На його думку, все це свідчить, що перші землероби Європи були здебільшого не імігрантами з Горбистих Схилів, а автохтонними збирачами, що обрали осілий спосіб життя.

1997 року групи Каваллі-Сфорца та Сайкса затято сперечалися на сторінках Американ Джорнал оф Г'юман Ґенетикс, але згодом їхні позиції поступово ближчали. Нині Каваллі-Сфорца вважає, що землероби-імігранти з західної Азії відповідають за 26-28 відсотків європейської ДНК; Сайкс подає число, ближче до 20 відсотків. Було б надспрощенням казати, що один з трьох чи чотирьох давніх землеробів Європи походить від імігрантів з південно-західної Азії, а решта — від корінних європейських мешканців. Проте це твердження не таке вже й неправильне.

Передвизначення

ні твердження Каваллі-Сфорца та Ренфрю, ані Сайксова альтернатива, ані навіть наближення компромісу між ними не ощасливили б студентів з Нантера, бо всі теорії вважають тріумф осілости неминучим. Генетика та археологія стверджують, що змагання спричинили не іспити чи викладачі, воно завжди було з нами. Його логіка означає, що все мало відбуватися меншою чи більшою мірою саме так, як відбувалося.

Але чи справді це так? Лінощі, жадоба та страх можуть бути рушіями історії, але кожен з нас може між ними вибирати. Якщо три чи понад три чверті перших європейських землеробів походили від автохтонних збирачів, то передісторичні європейці безперечно могли б зупинити поширювання землеробства, якби більшість із них не захотіли інтенсифікувати культивацію. То чому так не сталося?

Часом так і було. За кількасот років перед 5200 роками до н. е. хвиля землеробського поступу зупинилася, охопивши територію від теперішньої Польщі до Паризького басейну (рис. 2.4). Протягом тисячі років землероби практично не зазіхали на останні п'ятдесят чи шістдесят миль, що відокремлювали їх від Балтійського моря, водночас дуже мало балтійських збирачів зайнялися землеробством. Тут збирачі боролися за свій спосіб життя. Уздовж межі між землеробами та мисливцями-збирачами знайдено значну кількість укріплених поселень та скелетів молодих людей, померлих через нанесену тупим предметом травму передньої чи лівої частини черепа — саме так помирали люди в рукопашних бійках із праворукими суперниками, що мали кам'яні сокири. Кілька масових поховань можуть бути навіть страшними свідченнями масових убивств.

Ми ніколи не дізнаємося, які героїчні чи жорстокі події відбувалися на краю Північноєвропейської рівнини сім тисяч років тому, але цілком може бути, що географія та економіка посприяли усталюванню межі між землеробством та збиральництвом не менше, ніж культура та примус. Балтійські збирачі жили в прохолодному Едемському саду, де багаті ресурси моря підтримували життя в густонаселених цілорічних поселеннях. Археологи розкопали величезні насипи з морських мушель, залишків свят, нагромаджених навколо селищ. Щедрість природи, очевидно, давала збирачам змогу дістати собі пиріжка (тобто молюска) та з'їсти. Збирачів було достатньо, аби протистояти землеробам, але не так багато, аби відчувати потребу перейти до землеробства, щоб прогодувати себе. Водночас землероби побачили, що рослини та тварини, одомашнені на Горбистих Схилах, так далеко на півночі почувалися значно гірше.

Ми зовсім не знаємо, чому після 4200 років до н. е. землеробство таки посунуло на північ. Деякі археологи наголошують на витискальний чинник, припускаючи, що землероби розмножилися так сильно, що змели весь спротив; інші говорять про втягувальний чинник, припускаючи, що криза всередині суспільства збирачів відкрила північ нападникам. Але хоч як то закінчилося, балтійський виняток підтверджує правило, що, відколи на Горбистих Схилах постало землеробство, первісне заможне суспільство було приречене.

Кажучи це, я не заперечую реальности свободної волі. Це було б безглуздо, хоча багато людей і піддалися такій спокусі. Великий Лев Толстой, наприклад, завершив свій роман Війна і мир дивним екскурсом, що заперечує свободу волі в історії — дивним, бо книжка рясніє лихоманковими рішеннями (та браком рішень), різкими змінами думки та чималою кількістю безглуздих помилок, часто з важливими наслідками. А втім, Толстой каже: "Свобода для історії є лише висловом на позначення невідомого залишку від того, що ми знаємо про закони життя людини". І далі:

Це нісенітниця. Високого рівня, але все одно нісенітниця. В будь-який день будь-який передісторичний збирач міг вирішити не культивувати злаки, будь-який землероб міг полишити своє поле й піти до лісу полювати на оленів, будь-яка господиня могла покинути свою зернотерку й піти збирати горіхи. Деякі саме так і робили, що мало величезні наслідки в їхньому житті. Але в великому масштабі це значення не мало, бо змагання за ресурси означало, що люди, що підтримували землеробство чи господарювали краще за інших, діставали більше енергії, ніж ті, хто цього не робив. Землероби годували більше дітей та худоби, звільняли більше місця під поля й далі накопичували перевагу над збирачами. За певних обставин, подібних до ситуації навколо Балтійського моря близько 5200 років до н. е., поширювання землеробства сповільнювалося до черепашого темпу. Але такі обставини не могли тривати вічно.

Звичайно, землеробство зазнавало локальних спадів (видається, зокрема, що між 6500 та 6000 роками до н. е. витолочування пасовищ перетворило долину Йордану на пустелю), але, якщо не враховувати можливість кліматичних катастроф на кшталт нового пізнього дріясу, вся свобода волі в світі не могла зупинити експансію землеробського способу життя на всі можливі ніші. За наявности тямущих Homo sapiens, теплої, вологої, стабільної погоди та ще й рослин і тварин, здатних еволюціювати до одомашнених форм, цей процес стає найневідворотнішим у світі.

Близько 7000 років до н. е. динамічні експансивні землеробські суспільства на заході Євразії були відмінні від усіх інших на землі, і від цього моменту має сенс відрізняти "Захід" від решти світу. Проте, хоча Захід і був відмінним від решти світу, відмінності не були постійними, відтак протягом кількох наступних тисяч років люди в півдюжині інших місць у Щасливих широтах почали незалежно приходити до ідеї землеробського господарювання (рис. 2.6).

Найранішим і найочевиднішим випадком поза Горбистими Схилами є Китай. В долині Янцзи між 8000 та 5200 роками до н. е. почали культивувати рис, а на півночі Китаю близько 6500 років до н. е. заходилися біля проса. Просо цілком одомашнили близько 5500 років до н. е., а рис — близько 4500 років до н. е.; свиней одомашнили між 6000 та 5500 роками до н. е. Недавні знахідки свідчать, що майже так само давно почали культивувати рослини і в Новому Світі. Культивовані гарбузи та кабачки зеволюціювали до одомашнених форм близько 8200 років до н. е. в долині Нанчок в північному Перу та близько 7500-6000 років до н. е. в долині Оахака в Мексиці. Горох з'явився в Нанчоку близько 6500 років до н. е., і хоча, згідно з археологічними свідченнями, дикий теосинте в долині Оахака доеволюціював до одомашненої кукурудзи не раніше 5300 років до н. е., генетики припускають, що насправді процес почався вже близько 7000 років до н. е.

Одомашнювання в Китаї та Новому Світі відбувалося, безперечно, незалежно від подій на Горбистих Схилах, але щодо долини Інду в Пакистані ситуація менш прозора. В Мерґарі одомашнені ячмінь, пшениця, вівці та кози з'являються близько 7000 років до н. е. раптово — так раптово, що, на думку багатьох археологів, їх принесли мігранти з Горбистих Схилів. Особливо промовиста присутність пшениці, бо ніде поблизу Мерґару не знайдено місцевої дикої пшениці, що могла б еволюціювати до одомашненої. Ботаніки не дуже ретельно дослідили цей регіон (навіть у пакистанської армії не вистачило терпіння порпатися в цих диких незайманих землях), тому ще можливі сюрпризи. І хоча наявні знахідки свідчать на користь того, що землеробство в долині Інду є паростком Горбистих Схилів, треба зазначити, що воно швидко пішло власним шляхом: місцевих зебу одомашнено близько 5500 років до н. е., а складне письменне урбаністичне суспільство постало близько 2500 років до н. е.

Близько 7000 років до н. е. схід пустелі Сахара був вологіший, ніж тепер. Потужні мусонні дощі щоліта наповнювали озера, але жити там все одно було важко. В цьому місці винахідливість явно завдячує суворості клімату. Біда на вигадку хитра: дика рогата худоба не могла вижити самотужки, але збирачі могли якось животіти, переганяючи тварин від озера до озера. Між 7000 та 5000 роками до н. е. збирачі перетворилися на пастухів, а їхня дика худоба зеволюціювала до більших за розміром свійських форм.

Близько 5000 років до н. е. землеробство постало також у двох гірських зонах: у Перу, де паслися лама та альпака, а насіння квіноа мутувало, чекаючи збирача врожаю, і в Новій Гвінеї. Новогвінейські знахідки суперечливі так само, як у долині Інду, але натепер видається з'ясованим, що близько 5000 років до н. е. горці випалювали ліси, осушували болота й одомашнювали банани та таро.

Ці регіони мають дуже різну історію, але, подібно до Горбистих Схилів, кожен з них дав початок окремій економічній, суспільній та культурній традиції, що проіснувала до наших днів. Тепер нарешті можна відповісти на запитання, що не давало нам спокою від першого розділу, — як означити поняття Заходу. Ми бачили, як історик Норман Дейвіс критикував так звану "еластичну географію" означень Заходу, "що їх побудовано заради просування інтересів їхніх авторів". Дейвіс вихлюпнув разом із водою дитинча й взагалі відмовився говорити про Захід. Завдяки часовій глибині, що дає археологія, ми тепер можемо зробити ліпше.

Всі великі цивілізації сучасного світу походять від первісних джерел одомашнювання, що постали наприкінці льодовикового періоду. Немає потреби дозволяти інтелектуальним сваркам, що їх описує Дейвіс, позбавити нас Заходу як аналітичної категорії. Це просто географічний термін на позначення суспільств, що походять від найзахіднішого євразійського осередку одомашнювання, Горбистих Схилів. Немає сенсу говорити про "Захід" як окремий регіон раніше за 11 000 роки до н. е., коли завдяки культивуванню рослин Горбисті Схили перетворилися на регіон, відмінний від інших. Важливим аналітичним інструментом це поняття стає лише після 8000 років до н. е., коли постали й інші землеробські осередки. Близько 4500 років до н. е. Захід поширився на більшість Європи, а протягом останніх п'ятисот років колоністи принесли його до Америк, антиподів та Сибіру. Отже, природно, "Схід" означає просто суспільства, що походять від найсхіднішого осередку одомашнювання, що почав розвиватися в Китаї близько 7500 років до н. е. Можна говорити також про порівнянні традиції Нового Світу, південної Азії, Нової Гвінеї та Африки. Питання чому Захід панує насправді означає, чому на планеті досягли домінування суспільства, що походять з землеробського осередку на Горбистих Схилах, а не ті, що походять з осередків у Китаї, Мексиці, долині Інду, східній Сахарі, Перу чи Новій Гвінеї.

Одне пояснення в термінах тривалої зафіксованости вигулькує на поверхню негайно: люди з Горбистих Схилів, перші західняки, розвинули землеробство на кілька тисяч років раніше за всіх інших, бо були найтямущіші. Свою тямущість разом із генами та мовами вони поширили Європою, а європейці понесли її далі, коли колонізували земну кулю після 1500 років н. е., і саме тому Захід і панує.

Ця теорія, так само як расистські теорії, згадані в першому розділі, майже безперечно неправильна. Підстави такого висновку потужно виклав еволюційник і географ Джаред Даймонд у класичній книжці Зброя, мікроби і харч. За спостереженням Даймонда, природа несправедлива. Землеробство постало на Горбистих Схилах на тисячі років раніше, ніж будь-де в світі, не тому, що там мешкали якісь винятково тямущі люди, а тому, що географія створила їм умови, сприятливі для раннього старту.

Нині в світі відомо 200 000 різновидів рослин, пише Даймонд, але лише кілька тисяч із них їстівні, й лише кількасот мають потенціял до одомашнювання. Понад половину споживаних калорій дають злаки, насамперед пшениця, кукурудза, рис, ячмінь та сорго. Дикі рослини, що з них ці злаки зеволюціювали, розподілені по земній кулі нерівномірно. В південно-західній Азії й басейні Середземного моря ростуть в дикій формі тридцять дві з п'ятдесяти шести рослин з найбільшими та найпоживнішими насінинами. Східна Азія має шість диких видів; центральна Америка — п'ять; Африка на південь від Сахари — чотири; Північна Америка — також чотири; Австралія та Південна Америка — по два; західна Європа — один. Якщо люди (у великих групах) однакові по всім світі й якщо збирачі в усьому світі були приблизно однаково ледащі, жадібні та лякливі, існувала величезна ймовірність, що саме на Горбистих Схилах люди мали одомашнити рослини й тварин раніше за всіх, бо саме там були найпридатніші матеріяли.

Горбисті Схили мали й інші переваги. Аби одомашнити дикий ячмінь та пшеницю, було досить однієї генетичної мутації, тоді як перетворювання теосинте на щось подібне до кукурудзи потребує кількох десятків мутацій. Люди, що прийшли до Північної Америки близько 14 000 років до н. е., не були ледачішими чи дурнішими за інших, і одомашнювати теосинте, а не пшеницю не було помилкою. Просто в Новому Світі не було пшениці. Імігранти не могли принести одомашнене зерно зі Старого Світу, бо вони могли потрапити до Америк лише тоді, коли існував суходільний міст з Азії. А перетинали вони цього моста раніше, ніж його затопив океан близько 12 000 років до н. е., і тоді ще не було одомашнених харчових злаків, що їх можна було б принести з собою. На той час, коли постали одомашнені їстівні злаки [59], суходільний міст вже занурився в воду.

Стосовно тварин жереб також дуже сприяв Горбистим Схилам. У світі є 148 видів великих (понад сто фунтів) ссавців. На 1900 рік н. е. було одомашнено лише чотирнадцять із них. Сім з чотирнадцяти походять з південно-західної Азії, а з п'яти найважливіших свійських тварин (вівця, коза, корова, свиня, кінь) всі, крім коня, мали диких предків на Горбистих Схилах. Східна Азія мала п'ять з чотирнадцяти потенційно одомашнюваних тварин, а Південна Америка — лише одну. В Північній Америці, Австралії та Африці на південь від Сахари взагалі не було жодної. Звичайно, Африка рясніє великими тваринами, але є очевидні сумніви щодо одомашнювання левів, що можуть вас з'їсти, чи жирафів, що здатні випереджати навіть левів.

Отже, не варто припускати, що люди з Горбистих Схилів запровадили землеробство завдяки расовій чи культурній вищості. Вони жили серед рослин та тварин, придатних до одомашнювання більше (і легше), ніж будь-де в іншому місці, тому опанували їх першими. Вибір диких рослин та тварин в Китаї був менш сприятливим, але все одно добрим; там одомашнювання відбулося десь на два тисячоліття пізніше. Пастухи з Сахари, що мали лише овець та рогату худобу, потребували ще п'ятсот років, а позаяк пустеля не дає змоги вирощувати злаки, вони не стали землеробами. У новогвінейських горців була інша проблема — лише вузький вибір рослин і жодної великої тварини, придатної до одомашнювання. Вони потребували ще двох тисяч років і не стали пастухами. На відміну від Горбистих Схилів, Китаю, долини Інду, Оахаки та Перу, аграрні осередки в Сахарі та Новій Гвінеї не розвинули власних міст та писемних цивілізацій — не тому, що були нижчі, а тому, що їм забракло природних ресурсів.

Корінним американцям довелося працювати більше, ніж африканцям та новоґвінейцям, але менше, ніж мешканцям Горбистих Схилів та китайцям. Мешканці Оахаки та Андів рухалися швидко й окультивували рослини (але не тварин) протягом двадцяти п'яти століть від кінця пізнього дріясу. Індички та лами, їхні єдині одомашнені тварини, крім собак, забрали ще кілька сторіч.

Австралійці мали найобмеженіші ресурси з усіх. Недавні розкопки свідчать, що вони експериментували з розводженням вугрів, отже, протягом ще кількох тисяч років могли б створити одомашнений спосіб життя. Натомість у вісімнадцятому сторіччі нашої ери їх здолали європейські колоністи, що привезли пшеницю та овець, нащадків первісної аграрної революції на Горбистих Схилах.

Отже, великою мірою можна вважати, що люди справді скрізь однакові. Глобальне потепління всім дало нові можливості вибору між працювати менше, працювати стільки ж і їсти більше чи мати більше дітей, навіть якщо в такому разі треба працювати тяжче. До того ж новий кліматичний режим дав їм змогу жити більшими групами та менше пересуватися з місця та місце. Скрізь у світі люди, що вирішили залишитися на місці, народжувати дітей та тяжче працювати, витіснили тих, що зробили інший вибір. Природа лише посприяла тому що на Заході процес почався раніше, ніж деінде.

Схід Едему

оже й так, могли б погодитися прибічники теорій тривалої зафіксованости. Можливо, люди й справді здебільшого скрізь однакові, можливо, географія й справді полегшила буття західняків. Але історія — це не лише погода та розмір зернин. Напевне, подробиці конкретного вибору між перспективою працювати менше, їсти більше чи мати більші родини теж мають значення. Кінець оповіді часто записаний на її початку. Можливо, Захід нині панує, бо джерело усіх наступних західних суспільств, культура, понад десять тисяч років тому створена на Горбистих Схилах, просто мала більший потенціял, ніж культури, що постали в інших осередкових регіонах світу.

Відтак подивімося на китайську цивілізацію — найкраще задокументовану, найдавнішу та (в наші часи) найпотужнішу цивілізацію поза Заходом. Треба з'ясувати, чи сильно її найдавніші сільськогосподарські культури відрізнялися від західних і чи спрямували ці відмінності Схід та Захід уздовж різних траєкторій, тобто чи можна цим пояснити домінування західних суспільств на земній кулі.

Донедавна археологи дуже мало знали про давнє землеробство Китаю. Багато науковців навіть вважали, що рис, обличчя теперішньої китайської кухні, походить не з Китаю, а з Таїланду. 1984 року знахідка дикого рису в долині Янцзи засвідчила, що зрештою рис могли одомашнити й там, але прямих археологічних підтверджень бракувало. Річ у тім, що пекарі неминуче спалювали якусь частину хліба, отже, залишали звуглене зерно пшениці чи ячменю, аби археологи його знайшли. Найрозумніший спосіб готувати рис, однак, — варити його, а це рідко має такий самий наслідок, тому знайти прадавній рис археологам значно важче.

Втім винахідливість допомогла археологам подолати й цю перешкоду. 1988 року дослідники Пентоушаню в долині Янцзи (рис. 2.7) завважили, що близько 7000 років до н. е. гончарі почали додавати рисове лушпиння та стебла до глини, аби запобігти трісканню посуду в випалювальних пічках. Прискіпливе вивчення кераміки виявило непомильні ознаки того, що це буди культивовані рослини.

Однак справжні прориви почалися 1995 року коли Янь Веньмін з Пекінського університету почав співпрацювати з американським археологом Ричардом МакНейшом, одним з найкрутіших розкопувачів у світі. (МакНейш почав розкопки в Мексиці у 1940-ві роки; від його задокументованих 5683 днів у шурфах захоплює дух — це десь вдесятеро більше, ніж спромігся зробити я. Помер він 2001 року в віці вісімдесят два роки, внаслідок нещасного випадку в Белізі, бувши взутим у робочі черевики. Розповідають, що дорогою до лікарні він весь час розповідав водієві швидкої допомоги про свої археологічні знахідки.) МакНейш привіз до Китаю не лише багаторічний досвід вивчання давнього землеробства, а ще й археоботаніка Дебору Персел, що володіла новітніми науковими методиками. Навіть попри те, що рис рідко зберігається в археологічних відкладах, всі рослини вбирають з ґрунтових вод трохи кремнію. Кремній заповнює деякі клітини рослин, а коли рослина гине, в ґрунті залишаються так звані фітоліти, тобто мікроскопічні камінці у формі клітин. Уважне вивчання фітолітів може допомогти не лише з'ясувати, чи споживали рис як харч, а й побачити, чи був він одомашнений.

Янь та МакНейш викопали шурфа завглибшки шістнадцять футів у печері Дяотунхуань біля долини Янцзи, і Персел на підставі фітолітів показала, що близько 12 000 років до н. е. люди висмикували дикий рис із коренем і приносили до печер. Так само, як на Горбистих Схилах, де під час потепління розквітли дика пшениця, ячмінь та жито, це був золотий вік мисливців-збирачів. На відміну від жита в Абу-Гурейрі, фітоліти не містять ознак того, що рис зеволюціював до одомашнених форм, але пізній дріяс очевидно спустошив долину Янцзи так само, як західні регіони. Близько 10 500 років до н. е. рис практично зник з Дяотунхуаню й відновився лише з поліпшенням погоди після 9600 років до н. е. У цей час звичною стала груба кераміка, можливо, посуд на потреби варіння рису (на 2500 років раніше, ніж перша кераміка на Горбистих Схилах). Близько 8000 років до н. е. фітоліти почали більшати — певна ознака початку культивації дикого рису. Близько 7500 років до н. е. цілком дикі та культивовані зернини трапляються в Дяотунхуані однаково часто, а близько 6500 років до н. е. чисто дикий рис зник.

Низка розкопок, проведених у долині Янцзи від 2001 року, підтверджує таке датування, а близько 7000 років до н. е. в долині Хуанхе явно почалася культивація проса. Цзяху, знамените селище близько 7000 років до н. е. між ріками Янцзи та Хуанхе, містить культивований рис та просо і, можливо, одомашнених свиней, а в Цишані близько 6000 років до н. е. пожежа спалила й зберегла майже чверть мільйона фунтів великого зерна сорго у вісімдесяти ямах-сховищах. На дні деяких ям під сорго були цілі скелети собак та свиней (можливо, принесені в жертву). Це одне з найраніших свідчень про одомашнювання тварин у Китаї.

Як і на Заході, одомашнювання потребувало незліченних малих змін упродовж багатьох сторіч у низці зернових рослин, тварин та методів. Горизонт повеней в Хемуду в дельті Янцзи дав археологам багатий врожай, бо зберіг величезну кількість затопленого рису, а також дерев'яних та бамбукових знарядь, від 5000 років до н. е. і молодших. Близько 4000 років до н. е. було цілком одомашнено рис, його узалежнено від людей-збирачів так само, як пшеницю та ячмінь на Заході. Мешканці Хемуду мали також одомашнених водяних буйволів і використовували їхні лопатки замість лопат. У долині Вей в північному Китаї археологи задокументували усталений зсув від мисливства до повномасштабного землеробства після 5000 років до н. е. Найочевидніше про це свідчать використовувані знаряддя: коли люди від простого розчищання ділянок у лісі перейшли до культивування постійних полів, сокири поступилися місцем кам'яним лопатам та сапкам, а коли ґрунт почали обробляти глибше, розмір лопат побільшав. Виявлені в долині Янцзи заливні рисові поля з піднесеними заради утримування води насипами можна датувати вже близько 5700 роками до н. е. Давні китайські поселення, як-от Цзяху близько 7000 років до н. е., мали вигляд, дуже подібний до перших поселень на Горбистих Схилах, з маленькими неправильно округлими напівземлянками, зернотерками та похованнями серед жител. У Цзяху жили десь від сорока до п'ятдесяти людей. Одна хижа була трохи більшою за інші, а дуже схожий набір знахідок свідчить, що відмінності за багатством та статтю були ще слабкі, а готування їжі та зберігання харчів були спільними. Це змінилося близько 5000 років до н. е., коли деякі поселення вже мали 150 мешканців і були захищені ровами. У Цзянчжаї, найкраще задокументованій стоянці того часу, хижі виходили фасадами на відкриту ділянку, що містила дві великі купи золи, що могла лишитися від спільних ритуалів.

Жертвування в Цзянчжаї (якщо це справді жертвування) видаються дуже домашніми порівняно зі святилищами, що їх західняки будували вже протягом кількох тисяч років, але дві визначні низки знахідок у Цзяху свідчать, що релігія та предки важили там анітрохи не менше, ніж на Горбистих Схилах. Перша складається з понад тридцяти флейт, вирізаних з кісток крил маньчжурських журавлів. Ці флейти знайдено в чоловічих похованнях, багатших за звичайні; на п'ятьох із них можна грати і тепер. Найстаріша, задатована близько 7000 років до н. е., має п'ять чи шість отворів, і попри те, що це не надто вишукані інструменти, на них можна грати сучасні китайські народні пісні. Близько 6500 років до н. е. нормою стала флейта з сімома отворами. Майстри, що робили флейти, дотримувалися узгідненої висоти тону, що може означати, що групи флейтистів грали разом. Одна могила від близько 6000 років до н. е. містила флейту з вісьмома отворами, що на ній можна виконувати будь-яку сучасну мелодію.

Все це дуже цікаво. Проте важливість флейт постає повною мірою лише в світлі знахідок у двадцяти чотирьох чоловічих могилах, що містили черепаші панцери; на чотирнадцяти з них видряпано нескладні знаки. У одній могилі, задатованій близько 6250 років до н. е., голову померлого було усунуто (тіні Чатал-Гююка!) й натомість покладено шістнадцять черепаших панцерів, два з них — із написами. Деякі з цих знаків — на думку принаймні частини науковців — видаються на диво подібними до піктограм найранішої китайської повноцінної системи письма, що нею користувалися королі[60]династії Шан п'ятьма тисячами років пізніше.

Я повернуся до написів Шан у розділі 4, тут хочу лише завважити, що, хоча проміжок між знаками з Цзяху (близько 6250 років до н. е.) та першою справжньою китайською системою письма (близько 1250 років до н. е.) майже такий самий, як між дивними символами в Джерф-ель-Ахмарі в Сирії (близько 9000 років до н. е.) та першим правдивим письмом у Месопотамії (близько 3300 років до н. е.), Китай має більше свідчень наступности процесу. Десятки стоянок мали окремі горщики з вирізьбленими знаками, особливо після 5000 років до н. е. А втім, фахівці затято сперечаються, чи справді грубі видряпані знаки з Цзяху є прямими попередниками символів системи письма Шан, пізніших на понад п'ять тисяч років.

Не останнім з аргументів на користь зв'язку є той факт, що дуже багато текстів Шан також видряпано на черепаших панцерах. Королі династії Шан використовували ці панцери в ритуалах з передбачання майбутнього, й сліди такої практики можна з певністю простежити до 3500 років до н. е. Нині дослідники Цзяху питають, чи могло бути так, що зв'язок між черепашими панцерами, письмом, предками, віщуванням та суспільною владою почався раніше 6000 років до н. е.? Як знає кожен, хто читав Конфуція, в Китаї першого тисячоліття до н. е. музику та обряди виконували разом. Чи можуть флейти, черепаші панцери та письмена з Цзяху бути свідченням того, що фахівці з ритуалу, здатні спілкуватися з предками, постали на понад п'ять тисяч років раніше?

Така тяглість була б визначною, але є паралелі. Раніше в цьому розділі я згадував специфічні двоголові статуї з велетенськими пильними очима, знайдені в Айн-Ґазалі в Йорданії та задатовані близько 6600 років до н. е. Історик мистецтва Деніз Шмандт-Бесерат завважила, що ці статуї дивовижно подібні до описів богів з Месопотамії близько 2000 років до н. е. І на Сході, і на Заході деякі елементи релігій перших землеробів могли бути надзвичайно довготривалими.

Навіть раніше відкриттів у Цзяху Кван-чі Чан з Гарвардського університету хрещений батько китайської археології в Америці від 1960-х до смерти 2001 року припустив, що першими справді могутніми людьми в Китаї були шамани, які переконали всіх інших, що можуть розмовляти з тваринами та предками, літати між світами та монополізувати спілкування з небом. Коли у 1980-і роки Чан оприлюднив свою теорію, наявні натоді свідчення дали йому змогу простежити таких фахівців лише до 4000 років до н. е., часу, коли китайські суспільства швидко змінювалися й деякі поселення перетворювалися на міста. Близько 3500 років до н. е. деякі спільноти мали дві чи три тисячі мешканців, подібно до Чатал-Гююка чи Айн-Ґазаля трьома тисячами років давніше, і жменька громад могла змобілізувати тисячі працівників і будувати захисні споруди, укладаючи землю шар за шаром (доброго будівельного каменю в Китаї вкрай мало). Найбільше враження справляє стіна в Сішані, від десяти до п'ятнадцяти футів завтовшки й майже в милю завдовжки. Навіть нині подекуди збереглися фрагменти у вісім футів заввишки. Частини дитячих скелетів у глиняних глеках під підвалинами можуть бути жертвами, а численні ями у фундаменті, повні попелу, містять скелети дорослих у позах, що свідчать про боротьбу. Інколи вони змішані з кістками тварин. Це могли бути ритуальні вбивства, подібно до Чайоню в Туреччині. Згідно з деякими свідченнями, в Китаї такі жахливі обряди відбувалися близько 5000 років до н. е.

Якщо Чан мав рацію щодо провідної ролі шаманів близько 3500 років до н. е., то саме вони могли жити в великих будинках площею до чотирьох тисяч квадратових футів, знайдених нещодавно в деяких містах (археологи часто дещо перебільшено називають їх "палацами"). Ці будинки мають потиньковані підлоги, великі вогнища в центрі та ями з попелом, що містять кістки тварин (від жертв?). В одному будинку знайдено великий мармуровий предмет, подібний до скиптра. Найцікавіший "палац", у Анбані, стояв на земляному підвищенні посередині міста. Він мав колони з кам'яними основами й був оточений ямами, повними попелу. В деяких ямах були свинячі щелепи, пофарбовані в червоний колір, у інших — свинячі черепи, загорнені в тканину, а ще в інших — маленькі глиняні фігурки з великими носами, бородами та в дивних гостроверхих шапках (дуже подібні до відьом на Гелоувін).

Ці статуетки мають дві риси, що розхвилювали археологів. По-перше, традиція робити їх проіснувала протягом тисяч років: дуже подібну фігурку з китайським символом "у", намальованим на шапці, знайдено в палаці, датованому близько 1000 років до н. е. "У" означає "релігійний посередник", і деякі археологи висновують, що всі ці фігурки, зокрема з Анбану, зображують шаманів. По-друге, багато з цих фігурок схожі не на китайців, а на кавказців. Такі самі моделі знайдено скрізь від Анбану до Туркменистану та в центральній Азії уздовж шляху від Китаю до Риму, що пізніше дістав назву Шовкового. В Сибіру шаманізм сильний і дотепер; за певну ціну екстатичні ясновидці ще й нині можуть викликати духів та передбачити майбутнє авантурним туристам. Анбанські фігурки можуть вказувати на те, що близько 4000 років до н. е. шаманів з диких районів центральної Азії долучили до китайських традицій релігійного впливу. Деякі археологи навіть вважають їх можливим свідченням того, що шамани з Горбистих Схилів ще десь у 10 000 роках до н. е. могли мати дуже віддалений вплив на Схід.

Інші фрагменти знахідок підтверджують, що це цілком можливо. Найдивовижнішою є сукупність мумій з Таримського басейну. Вони були майже невідомі на Заході, поки в середині 1990-х років журнали Дискавері, Нешнал Джеоґрафік, Аркеолоджі та Саєнтифік Америкен раптом не привернули до них загальну увагу. Кавказькі риси мумій, схоже, безсумнівно доводять, що близько 2000 років до н. е. люди з центральної й навіть західної Азії посунули до північно-західних окрайків Китаю. За збігом, надто добрим, аби бути справді збігом, люди, поховані в Таримському басейні, не лише мали бороди та великі носи, як у анбанських статуеток, вони були ще й небайдужі до гостроверхих капелюхів (в одній могилі знайдено десять вовняних шапок).

З приводу кількох незвичних знахідок дуже легко збудитися, але, навіть якщо відкинути найдикіші теорії, видається, що релігійна влада в давньому Китаї була не менш важливою, ніж на давніх Горбистих Схилах. І якщо залишаються ще сумніви, їх мають розвіяти дві сенсаційні знахідки 1980-х років. Археологи, що розкопували стоянку в Сішуйпо, з подивом знайшли в могилі від близько 3600 років до н. е. дорослого чоловіка, а з боків зображення дракона та тигра, викладені з черепашок. Навколо могили були ще черепашкові картини. На одній був тигр із драконячою головою, що мав оленя на спині та павука на голові; на іншій був чоловік верхи на драконі. Чан вважав, що померлий чоловік був шаманом, а викладки зображували духів тварин, що допомагали йому пересуватися між небом та землею.

Відкриття в Маньчжурії, далеко на північному сході, здивувало археологів ще більше. Між 3500 та 3000 роками до н. е. гроно релігійних об'єктів площею в дві квадратові милі постало в Ню-хе-ляні. В його осерді було те, що розкопувані назвали "Храмом Богині" — дивний напівпідземний коридор у шістдесят футів завдовжки, з камерами, що містили глиняні статуї людей, гібридів свиней та драконів, а також інших тварин. Принаймні шість статуй, у людський зріст чи більших, зображували оголених жінок, що сиділи зі схрещеними ногами. Та, що збереглася найліпше, мала пофарбовані в червоний колір губи та блакитні очі з нефриту, рідкісного важкообробного каменю, що тоді ставав предметом розкоші по всім Китаї. Блакитні очі в Китаї незвичні, виникає спокуса пов'язати ці статуї з фігурками кавказького типу з Анбану та муміями Таримського басейну.

Попри ізольованість Ню-хе-ляню, по горбах навколо храму розкидано з півдюжини скупчень могил. Деякі з них позначено насипами у сто футів у поперечнику, поховальний інвентар містить прикраси з нефриту; одна з них знов зображує свинодракона. З усією винахідливістю, що її спричиняє брак доказів, археологи сперечалися, чи були поховані тут чоловіки та жінки жерцями, чи вождями. Проте, хто б вони не були, по всім Китаї поширилася ідея ховати деяких померлих, зазвичай чоловіків, з нефритовими пожертвами. Близько 4000 років до н. е. на деяких могильниках почалося справжнє обожнювання мертвих. Видається, що люди зі східного осередку переймалися предками так само, як люди з Горбистих Схилів, але висловлювали своє ставлення інакше: на Заході забирали черепи померлих і тримали їх серед живих, на Сході вшановували померлих на кладовищах. Втім, на обох кінцях Євразії найбільше енергії вкладали в церемоніяли, пов'язані з богами та предками, і першими справді могутніми особами були, здається, ті, що спілкувалися з невидними світами предків та духів.

Схоже, близько 3500 років до н. е. у східному осередку міцно встановилися й почали поширюватися далі землеробські способи життя, доволі подібні до тих, що постали на Заході на кілька тисячоліть раніше — тяжка праця, створювання запасів харчів, будування укріплених селищ, обряди на пошану предків, підпорядкованість жінок чоловікам та молодих людей старшим. Поширювання землеробства на Сході також видається дуже подібним до західного чи принаймні суперечки між експертами набувають однакової форми в обох частинах світу. Деякі археологи вважають, що люди з осередкової зони між ріками Хуанхе та Янцзи мігрували східною Азією й несли землеробство з собою. Інші міркують, що місцеві групи збирачів переходили до осілого життя, одомашнювали рослини та тварин, торгували між собою та розвивали дедалі подібніші культури на великих просторах. Лінгвістичні свідчення так само суперечливі, як у Європі, а генетичних даних і досі замало, аби все з'ясувати остаточно. Ми можемо лише впевнено сказати, що маньчжурські збирачі жили в великих поселеннях та вирощували сорго принаймні близько 5000 років до н. е. Рис культивовувано аж до верхньої частини долини Янцзи від 4000 років до н. е., на Тайвані та навколо Гонконгу від 3000 років до н. е., а в Таїланді та В'єтнамі — від 2000 років до н. е. На той час рис почав поширюватися на Малайський півострів та через Південно-китайське море до Філіппін та Борнео (рис. 2.8).

Так само, як поширювання землеробства на Заході, східна версія також пройшла через певні перешкоди. Фітоліти свідчать, що рис був відомий в Кореї близько 4400 років до н. е., а сорго близько 3600 років до н. е.; останнє дісталося Японії близько 2600 років до н. е., але протягом наступних двох тисяч років передісторичні корейці та японці здебільшого ігнорували ці новації. Подібно до північної Європи, прибережна Корея та Японія мали багаті морські ресурси, що підтримували великі постійні поселення, оточені величезними купами викинутих мушель. Ці заможні збирачі розвинули складні культури й не надто поспішали братися до землеробства. Знов подібно до балтійських мисливців-збирачів у тисячоліття між 5200 та 4200 роками до н. е., вони були достатньо численні (й рішучі), аби відкинути колоністів, що зазіхали на їхню землю, й водночас їх було не так багато, щоб голод змусив їх заходитися коло землі, аби себе прогодувати.

І в Кореї, і в Японії перехід до землеробства пов'язаний з появою металевої зброї — бронзової в Кореї близько 1500 років до н. е. та залізної в Японії близько 600 років до н. е. Подібно до європейських археологів, що сперечаються, виштовхування чи втягування поклало кінець заможним балтійським суспільствам збирачів, деякі дослідники Азії вважають, що зброя належала нападникам, що принесли з собою землеробство, тоді як інші твердять, що внутрішні зміни перетворили суспільства мисливців-збирачів, відтак землеробство та металева зброя почали видаватися їм привабливими.

Близько 500 років до н. е. заливні рисові поля стали звичайними на Кюсю, південному японському острові, але на головному острові, Хонсю, поширювання землеробства призупинилося. Минуло ще тисяча двісті років, поки землеробство дісталося Хокайдо на півночі, де можливості збирання харчів особливо сприятливі. Але зрештою на Сході землеробство заступило збиральництво так само цілковито, як і на Заході.

Вариво та печиво, черепи та могили

к це все належить розуміти? Звичайно, Схід та Захід відмінні в усьому від споживаних харчів до богів, яким поклоняються. Ніхто не переплутає Цзяху з Єрихоном. Але чи були культурні контрасти такими потужними, що ними можна пояснити, чому Захід панує? Чи, може, насправді культурні традиції пов'язані лише з різними способами робити те саме?

У таблиці 2.1 підсумовано свідчення. На мою думку, в око впадають три моменти. По-перше, якби культура, що десять тисяч років тому постала на Горбистих Схилах і дала початок наступним західним суспільствам, справді мала більший потенціял суспільного розвитку, ніж культура, створена на Сході, то можна було б чекати якихось сильних відмінностей між двома колонками таблиці 2.1. Але такого немає. Фактично на Сході та Заході відбувалося приблизно те саме. Обидва регіони одомашнили собак, скультивували рослини, одомашнили великих (вагою понад сто фунтів) тварин. Обидва бачили поступовий розвиток "повного" сільського господарства (тобто високопродуктивних трудомістких систем із цілковито одомашненими рослинами та єрархією за статками та статтю), постання великих поселень (понад сто мешканців), а дві чи три тисячі років по тому — міст (понад тисячу людей). В обох регіонах люди будували добре сплановані будинки та укріплення, експериментували з протописьмом, чудово розмальовували керамічний посуд, впорядковували розкішні могили, шанували предків, приносили людські жертви й поступово поширювали землеробські способи життя. Спочатку це відбувалося повільно, через дві тисячі років процес пошвидшав, і зрештою землеробство поглинуло навіть найбагатших збирачів.

По-друге, на Сході та Заході не лише відбувалися однакові процеси, вони ще й відбувалися приблизно в однаковому порядку. В таблиці 2.1 це показано лініями, що з'єднують аналогічні напрями розвитку в обох регіонах. Більшість ліній мають приблизно однаковий нахил, зрушення відбувалися спочатку на Заході, а десь на дві тисячі років пізніше — на Сході[61]. Це є переконливим свідченням того, що Схід та Захід розвивалися за тією самою культурною логікою: на обох кінцях Євразії однакові причини мали однакові наслідки. Єдина відмінність полягає в тім, що на Сході процес почався на дві тисячі років пізніше, ніж на Заході.

По-третє, однак, жоден з двох перших моментів не є цілком справедливим. Є винятки з правил. Груба кераміка з'явилася на Сході щонайменше на сім тисяч років раніше, ніж на Заході, а розкішні могили — на тисячу років раніше. З іншого боку західняки почали будувати монументальні святилища на понад шість тисяч років раніше, ніж східняки. Кожен, хто вважає, що ці відмінності розводять Схід та Захід по окремих культурних траєкторіях, які пояснюють, чому Захід панує, має обґрунтувати, чому керамічний посуд, могили та святилища важать так багато. Водночас кожен (наприклад я), хто вважає, що насправді вони не мають значення, мусить пояснити, чому вони випадають із загального правила.

Щодо того, чому керамічний посуд постав на Сході так рано, думки археологів здебільшого збігаються: наявні там харчі треба було варити. Східняки потребували вмістин, що їх можна було поставити на вогонь, тому дуже рано взялися робити та послідовно вдосконалювати керамічний посуд. Якщо це так, то замість зосереджуватися на самій кераміці, нам варто поцікавитися, чи відмінності у готуванні їжі зафіксували Схід та Захід на різних траєкторіях розвитку. Можливо, наприклад, західне куховарство забезпечувало більше поживних речовин, що сприяли міцнішанню людей. Однак це не надто переконливо. Вивчання скелетів дало доволі депресивну картину життя і в західному, і в східному землеробських осередках. За менш-більш точним висловом англійського філософа сімнадцятого сторіччя Томаса Гобса, воно було нужденним, мерзенним та коротким (хоча й не неодмінно жорстоким). І на Сході, і на Заході давні землероби однаково погано харчувалися, були низькорослими, несли важкий тягар паразитів, мали погані зуби та вмирали молодими. В обох регіонах із вдосконалюванням господарювання поступово ліпшав раціон. Зрештою, в обох регіонах із часом постала вигадливіша елітна кухня. Те, що на Сході їжу здебільшого варили, було однією з відмінностей у куховарстві, але загалом подібні риси в харчуванні на Сході та Заході далеко переважують відмінності.

А може, різні способи готування їжі привели до різних способів споживання їжі й різних родинних структур, з довготривалими наслідками. І знов далеко не очевидно, що сталося саме так. Видається, що і на Сході, і на Заході давні землероби запасали, готували і, можливо, споживали їжу разом, і лише через кілька тисячоліть відбувся зсув до відокремлювання на родинному рівні. Ще раз, східно-західні подібності переважують відмінності. Рання поява керамічного посуду на Сході є безперечно цікавою відмінністю, але не схоже, щоб нею можна було пояснити, чому Захід панує.

А як щодо ранньої появи ретельно вибудуваних могил на Сході й навіть ще давнішої появи ретельно вибудуваних святилищ на Заході? На мою думку, ці картини розвитку фактично є дзеркальними відбитками одна одної. Обидві, як ми вже побачили, були близько пов'язані з постанням одержимости предками в часи, коли землеробство зробило наслідування від померлих найважливішим чинником економічного життя. З причин, що їх ми, можливо, ніколи не зрозуміємо, західняки та східняки по-різному дякували предкам та спілкувалися з ними. Деякі західняки, очевидно, вважали, що найкраще передавати черепи своїх родичів, наповнювати будівлі головами биків та колонами й приносити там людські жертви. Східняки вважали, що ліпше поховати разом зі своїми родичами вирізьблених нефритових тварин, поклонятися їхнім могилам і, зрештою, відтинати голови іншим людям та також кидати їх до могил. Різні штрихи в різних народів, проте результати однакові.

Я гадаю, з таблиці 2.1 можна зробити два висновки. По-перше, ранній розвиток у східному та західному осередках відбувався здебільшого однаково. Я не хочу замовчувати цілком реальні відмінності в усьому, від стилю кам'яних знарядь до рослин та тварин, що ними люди харчувалися, але жодна з цих відмінностей не додає підстав до обґрунтування обговорюваної тут теорії тривалої зафіксованости, тобто що щось у способі розвитку західної культури після льодовикового періоду надало їй більшого потенціялу, ніж мала культура східна, і тим пояснює, чому Захід панує. Це видається неправильним.

Якщо будь-яка теорія тривалої зафіксованости й витримає свідчення, подані в таблиці 2.1, то це буде найпростіша з усіх, тобто що завдяки географії Захід дістав двотисячолітній гандикап на початку розвитку, досить довго зберігав це лідерство, аби першим почати індустріялізацію, і, отже, домінує в світі. Щоб перевірити цю теорію, треба поширити порівнювання Сходу та Заходу на пізніші періоди, аби побачити, що відбувалося насправді.

Це звучить доволі просто, але другий урок таблиці 2.1 полягає в тім, що порівнювання культур може бути оманливим. Перелік важливих досягнень у двох колонках був лише початком, бо ми зможемо збагнути аномалії таблиці 2.1 лише тоді, коли вариво та печиво, черепи та могили постануть у контексті, тобто коли з'ясуємо, що вони означали з погляду самих передісторичних суспільств. А це занурює нас в одну з центральних проблем антропології — порівнювальне вивчання суспільств.

Коли в дев'ятнадцятому сторіччі європейські місіонери та чиновники почали збирати інформацію про народи своїх колоніяльних імперій, їхні звіти про заморські звичаї дивували науковців. Антропологи описували цю діяльність, обговорювали їхнє поширювання по земній кулі та що з цього можна було виснувати щодо еволюції цивілізованішої (тоді це означало подібнішої до європейської) поведінки. Вони посилали спраглих знань випускників вишів до місць з екзотичним кліматом по нові приклади. Одним із цих блискучих молодих людей був Броніслав Малиновський, поляк, що вчився в Лондоні й 1914 року, коли почалася Перша світова війна, застряг на островах Тробріян. Не мавши змоги дістатися кораблем додому, Малиновський зробив єдину розумну річ. Трохи погнівавшися у своєму наметі, він знайшов собі дівчину. Отже, до 1918 року він досконало вивчив місцеву культуру ізсередини. Він збагнув те, що пропустили його професори в своїх книжних дослідженнях: антропологія має пояснювати, як звичаї поєднуються один з одним. Порівнювати треба повноцінні функційні культури, а не окремі види діяльности, вихоплені з контексту, бо однакова поведінка може мати різне значення в різних контекстах. Татуювання на обличчі, наприклад, в Канзасі може зробити вас бунтівником, а в Новій Гвінеї позначає вас як конформіста. Так само в різних культурах однакова ідея може набувати різних форм, як-от передавання черепів та поховання з нефритом є способами вшановувати предків на передісторичному Заході та Сході відповідно.

Малиновському таблиця 2.1 мала б дуже не сподобатися. Він наполягав би на тому, що ми не можемо вихопити кілька звичаїв із двох чинних культур і судити, котра з них краща. І, безперечно, не можна писати книжок, де розділи мають назву на кшталт "Захід виходить вперед". Він би спитав, що означає "виходить вперед"? Як, взагалі, можна виправдати виокремлювання конкретних видів діяльности з безшовної тканини життя й вимірювати одне іншим? І навіть якщо можна виокремити реальність, звідки ми знаємо, які саме фрагменти треба міряти?

Всі ці питання дуже добрі, і якщо ми хочемо пояснити, чому Захід панує, треба на них відповісти — навіть попри те, що пошук відповідей протягом останніх п'ятдесяти років роздер антропологію на клапті. Трохи тремтячи, тепер я занурюся в ці збурені води.

Археологія еволюціює

писане наприкінці другого розділу повстання культурних антропологів проти ідеї суспільної еволюції відбулося, коли сама ця ідея ще була досить новою. Сучасне розуміння світу походить лише від 1857 року, коли Герберт Спенсер, англійський енциклопедист без офіційної освіти, оприлюднив свого есея "Поступ: його закон та причина". Спенсер був дивною особистістю, він вже випробував себе у ролях залізничника, редактора журналу Економіст, тоді щойноствореного, і романтичного партнера романістки Джордж Еліот (жодна з цих ролей його не задовольнила, він ніколи не мав постійної роботи й не одружився). Цей есей став несподіваною сенсацією. Спенсер пояснював, що "від найдавнішого минулого, що може охопити Наука, до вчорашніх новацій поступ складається, по суті, з перетворень однорідного на неоднорідне"[62]. Далі він наполягав на тім, що еволюція — це такий процес, коли все починається просто й далі складнішає; нею можна пояснити все про все:

Наступні сорок років Спенсер витратив на те, щоб пов'язати геологію, біологію, психологію, соціологію, політику та етику в єдину еволюційну теорію. Він робив це так вдало, що на 1870 рік був, мабуть, найвпливовішим філософом з усіх, що писали англійською мовою. Коли японські та китайські інтелектуали вирішили вивчити західні досягнення, вони насамперед переклали його праці. Великі мислителі епохи схилялися перед його ідеями. Перше видання Походження видів Чарлза Дарвіна, оприлюднене 1859 року, не містило слова "еволюція". Не було його також у другому та третьому, і навіть у четвертому та п'ятому виданнях. Але в шостому виданні, 1872 року, Дарвін відчув потребу запозичити терміна, що на той час вже став загальновідомим[63].

Спенсер вважав, що суспільства еволюціювали через чотири рівні диференціяції, від простого (мандрівні гурти без лідерів) через складне (постійні поселення з політичними лідерами) та подвійно складне (групи з церквами, державами, складним поділом праці та освітою) до потрійно складного (великі цивілізації, як-от Рим та Вікторіянська Британія). Схема стала модною, проте важко було знайти двох теоретиків, що дійшли б цілковитої згоди щодо того, якими наличками позначати етапи. Дехто говорив про еволюцію від дикунства через варварство до цивілізації, інші віддавали перевагу еволюції від магії через релігію до науки. Біля 1906 року термінологічні хащі так усім набридли, що Макс Вебер, батько-засновник соціології, поскаржився на "пихатість сучасних авторів, що поводяться з термінологією, що її вживають інші автори, як із власною зубною щіткою"[64].

Хоч би які налички вживали еволюційники, все одно перед усіма поставала та сама проблема. Вони мали внутрішню певність щодо своєї правоти, але мало твердих свідчень, що її доводили б. Отже, було створено нову дисципліну, що мала постачати дані, — антропологію. Міркування були такі: деякі суспільства менш розвинені, ніж інші; поколонізовані народи Африки чи островів Тробріян, з їхніми кам'яними знаряддями та колоритними звичаями, подібні до живих предків і відбивають те, якими мали б бути в передісторичні часи цивілізовані люди з потрійно складних суспільств. Від антрополога вимагали лише (не беручи до уваги боротьби з малярією, внутрішніми паразитами та невдячними тубільцями) добрих записів, і він (в ті часи дуже рідко вона) мав повернутися додому та заповнити прогалини в еволюційній оповіді.

Саме цю інтелектуальну програму заперечував Малиновський. Хоча, до речі, дивно, що вона взагалі виникла. Якщо еволюційники хотіли задокументувати поступ, чому не зробити це напряму й не використати археологічні дані, фізичні залишки справжніх передісторичних суспільств, замість іти непрямим шляхом, користуватися антропологічними спостереженнями сучасних груп і розглядати їх як пережитки? Відповідь: сто років тому археологи знали досить мало. Серйозні розкопки ледве почалися, еволюційники мусили комбінувати вбогу інформацію з археологічних звітів із випадковими деталями з давньої літератури та випадкових етнографічних описів. Саме тому Малиновському та іншим антропологам, що мислили подібно до нього, було легко оголосити реконструкції еволюційників спекулятивними оповідками.

Археологія — наука молода. Лише триста років тому наші найдавніші історичні свідчення — китайські П'ять класиків, індійські Веди, Юдейська Біблія та грецький поет Гомер — заледве сягали 1000 років до н. е. Давніше за ці шедеври все вкрито темрявою. Простенька дія — викопування речей — змінила все, але вона потребувала часу. Коли Наполеон 1799 року завоював Єгипет, він привіз туди легіон науковців, що скопіювали чи вивезли десятки стародавніх написів. У 1820-і роки французькі лінгвісти розгадали секрети цих єрогліфічних текстів і одразу додали до задокументованої історії дві тисячі років. Аби не відстати, британські дослідники протягом 1840-х років тунелями дісталися зруйнованих міст на території теперішнього Іраку та, висячи на мотузках, потранскрибували королівські написи в горах Ірану. До закінчення десятиріччя науковці вміли читати давньоперські та асирійські написи і мудрість Вавилона.

Коли у 1850-і роки Спенсер почав писати про поступ, археологія ще була радше пригодою, ніж наукою, й рясніла реальними живими Індіянами Джонсами. Лише у 1870-і роки археологи почали застосовувати в розкопках геологічний принцип стратиграфії (базований на здоровому глузді погляд, що, позаяк верхній шар землі на стоянці мав потрапити туди пізніше за нижчі шари, можна реконструювати порядок подій за послідовністю відкладів), а провідним напрямом стратиграфічний аналіз став лише у 1920-і. У датуванні знахідок археологи все ще залежали від того, чи можна пов'язати розкопувані стоянки з подіями, згаданими в давній літературі, тому аж до 1940-х років знахідки в усьому світі перебували здебільшого в імлі припущень та здогадів. Цьому поклало край відкриття фізиків-ядерників — радіовуглецеве датування, що визначає вік предметів за розпадом нестабільних ізотопів вуглецю в кістках, деревному вугіллі та інших органічних об'єктах. Відтак археологи почали накладати на передісторію послідовність і від 1970-х років почала набувати форми глобальна структура історії.

Коли у 1980-і роки я завершував навчання, серед старших професорів ще були такі, що казали, що за часів їхнього студентства викладачі радили мати на потреби польових досліджень смокінга та маленького револьвера, що були єдиними надійними інструментами. Я й досі не певен, чи готовий я був їм повірити, але хоч би там що, наприкінці 1950-х років ера Джеймса Бонда безперечно вмирала. Справжні прориви дедалі частіше були здобутком щоденної важкої праці армії професіоналів, що збирали факти, просувалися вглиб до передісторії та дедалі ширше охоплювали земну кулю.

Музейні сховища були переповнені артефактами, полиці бібліотек прогиналися під вагою наукових монографій, але деяких археологів далі турбував брак відповіді на фундаментальне питання — що все це означає? Ситуація 1950-х років була дзеркальним відбитком 1850-х: тоді шукали фактів на підтвердження теорії, тепер дані волали про брак теорії. Озброєні важко-здобутими результатами, фахівці з суспільних наук, особливо в Сполучених Штатах, в середині двадцятого сторіччя почувалися готовими до нового світанку теоретизування.

Фахівці з суспільних наук, що називали себе неоеволюційниками, аби показати, що вони прогресивніші, ніж застарілі "класичні" еволюційники подібні до Спенсера, почали припускати, що то чудово мати так багато фактів, які потребують осмислення, й що водночас велика кількість свідчень сама створює проблему. Важливу інформацію було поховано під безладною масою оповідних звітів антропологів та археологів чи історичних документів. Кажучи стисло, вона була недостатньо науковою. Неоеволюційники відчували, що, аби пробитися крізь ліс типологій дев'ятнадцятого сторіччя й створити єдину теорію суспільства, треба перетворити ці оповіді на числа. Вимірюючи різниці та використовуючи бали, можна було зранжувати суспільства й шукати кореляції між балами та можливими поясненнями. Нарешті вони могли братися до питань, що виправдали б усі витрати грошей та часу на археологію: чи є лише один шлях еволюції суспільств, чи таких шляхів багато; чи суспільства скупчуються на окремих етапах еволюції (і якщо так, як відбувається перехід між етапами); чи, може, все пояснить якийсь один чинник, як-от населення чи технологія (чи, в даному разі, географія).

1955 року Рауль Нерол, антрополог, що працював у величезному міжуніверситетському проекті зі збирання даних під назвою "Територійні дані щодо людських стосунків", зробив першу серйозну спробу створити так званий індекс суспільного розвитку. Вибравши випадковим чином тридцять передпромислових суспільств (деякі сучасні, інші історичні), він дослідив дані з огляду на те, чи є вони достатньо диференційованими. На його думку, це мало відбитися у розмірах найбільших поселень, спеціялізації їхніх ремесел та в кількості підгруп. Звівши результати до стандартного формату, Нерол почав надавати бали. Найнижче опинилися яґани з Вогняної Землі, що 1832 року вразили Дарвіна "існуванням у стані нижчому, ніж в будь-якій іншій частині світу"[65]. Вони дістали лише дванадцять балів з шістдесятьох трьох можливих. Найвище опинилися ацтеки до приходу іспанців, діставши п'ятдесят вісім балів.

Протягом наступних двадцяти років до гри долучилися інші антропологи. Попри те, що вони оперували різними категоріями, наборами даних, математичними моделями та методами підрахунку балів, результати були згідні в межах від 87 до 94 відсотків, що в разі суспільних наук є дуже добрим результатом. Через п'ятдесят років по смерті Спенсера й через сто років по його есеєві про поступ неоеволюційники, здається, видавалися готовими довести закони суспільної еволюції.

Антропологія занепадає

тже, що трапилося? Якби неоеволюційники оприлюднили свої висліди та пояснили все, що стосувалося суспільної еволюції, ми всі про це почули б. Мало того, ближче до нашої теми, вони мали б відповісти на запитання, чому Захід панує. Зрештою, це питання стосується рівнів розвитку східного та західного суспільств: чи Захід став лідером вже дуже давно, як твердять прихильники теорій тривалої зафіксованости, чи лідерування Заходу є недавнім, як вважають апологети теорій короткочасової випадковости. Якби неоеволюційники могли вимірювати суспільний розвиток, нам не треба було б морочитися зі складними діяграмами на кшталт таблиці 2.1. Треба було б лише порахувати бали Сходу та Заходу в різних точках, починаючи від кінця льодовикового періоду, порівняти їх та подивитися, котра з теорій краще відповідає реальності. То чому ж ніхто цього не зробив?

Здебільшого, мабуть, через те, що неоеволюціонізм вибухнув ізсередини. Навіть раніше, ніж Нерол у 1950-і роки взявся за логаритмічну лінійку, бажання вимірювати суспільства вражало багатьох антропологів своєю наївністю. "Гурт закону та порядку" (так критики називали Нерола та його однодумців) з їхніми даними, закодованими на перфокартах, таємничими суперечками на теми статистики та комп'ютерами завбільшки з амбар видавався дуже далеким від реального життя археологів, що розкопували шурфи, чи антропологів, що розпитували мисливців-збирачів. У 1960-і роки, коли почалися зміни, неоеволюціонізм вже видавався не так кумедним, як відверто згубним. Наприклад, антрополог Маршал Салінс, автор есея про первісне заможне суспільство, згаданого в другому розділі, починав свою кар'єру у 1950-і роки як еволюційник, але у 1960-і вирішив, що "співчуття й навіть захват від боротьби в'єтнамців, разом із моральним та політичним незадоволенням американською війною, можуть зруйнувати антропологію економічного детермінізму та еволюційного розвитку"[66].

Близько 1967 року, коли Салінс в Парижі доводив, що мисливці-збирачі насправді не були нужденними, нова генерація антропологів, що нагострили зуби на громадянських правах американців, антивоєнних та жіночих рухах і часто занурювалися в антикультуру, позначала віхами набагато жорсткіші позиції. На їхню думку, еволюційники реально робили лише одне — через міряння ранжували незахідні суспільства за ступенем подібности до західних, що вимірювали і, на диво, завжди давали собі найвищі бали.

Археологи Майкл Шенкс та Кристофер Тилі у 1980-і роки писали, що "еволюційні теорії легко сповзають до ідеологій самовиправдовування чи стверджують пріоритети Заходу стосовно інших культур, чиє значення полягає головно в тім, аби бути пагонами нашої сучасної "цивілізації"[67]. Багато критиків вважали також, що ця довіра до чисел була не просто нешкідливою грою, що в неї західняки грали заради свого доброго самопочуття. Вона була невідокремним складником пихи, що породила килимове бомбування, війну у В'єтнамі та військово-промисловий комплекс. Отже, геть ЛБД[68], а разом із ним викладачів етноцентризму з їхньою зарозумілістю та математикою.

Сидячі страйки та наліплювання наличок перетворили академічну дискусію на маніхейську боротьбу добра і зла. Деякі еволюційники вважали своїх критиків морально збанкрутілими релятивістами; деякі критики вважали еволюційників маріонетками американського імперіялізму. Протягом вісімдесятих та дев'ятдесятих років антропологи виборювали свої погляди у комісіях з приймання на роботу, надавання наукових звань та захисту дипломів, руйнували кар'єри та поляризували наукову спільноту. Антропологічні факультети найвідоміших американських університетів перетворилися на щось на кшталт невдалих шлюбів напередодні етапу, коли подружжя після років взаємних звинувачень починають жити окремо. Один видатний антрополог 1984 року скаржився, що колеги навіть "перестали називати один одного на ім'я"[69]. В екстремальному випадку — в Стенфорді, моєму університеті — антропологи розлучилися 1998 року. Відбувся формальний поділ на Факультет антропологічних наук, що полюбляв еволюцію, та Факультет культурної та суспільної антропології, що її не полюбляв. Кожен окремо наймав та звільняв працівників, набирав та вчив студентів; члени однієї групи не визнавали членів другої. З'явилося навіть нове дієслово, "стенфордувати" факультета.

Неприємності стенфордування (чи вигоди, залежно від того, хто саме про це розповідає) протягом кількох років на фахових конференціях тримали антропологів біля дуельних бар'єрів. Однак стенфордування жодним чином не сприяє пошукові розв'язку однієї з найбільших інтелектуальних проблем у суспільних науках[70]. Якщо ми хочемо пояснити, чому Захід панує, треба зіставити аргументи обох сторін.

Критики суспільної еволюції безперечно мали рацію, коли звинувачували членів гурту закону та порядку в пихатості. Намагаючися, слідом за самим Гербертом Спенсером, пояснити все про все, вони закінчили тим, що пояснили доволі мало про будь-що. Було багато непорозумінь навколо того, що саме насправді міряли неоеволюційники. Навіть коли вони доходили спільної думки щодо того, що саме мало еволюціювати всередині суспільств (це ставалося здебільшого тоді, коли вони дотримувалися улюбленої Спенсерової ідеї про диференціяцію), не завжди було очевидно, які рейтинги треба виставляти суспільствам світу в турнірній таблиці.

Критики твердили, що таблиці балів затуманюють більше, ніж виявляють і водночас нівелюють особливості окремих культур. Я пересвідчився, що це так, коли у 1990-і роки вивчав походження демократії. Міста античної Греції, що винайшли цю форму врядування, були справді особливими. Багато їхніх мешканців щиро вірили, що не треба питати жерців, чого хочуть боги, натомість найкращий спосіб дізнатися правду — це зібрати всіх чоловіків разом на схилі гори, продискутувати та проголосувати. Дати античній Греції бал за диференціяцію не означає пояснити, звідки походить демократія, а поховати грецьку специфіку десь в індексі суспільного розвитку — це ще ускладнити завдання, відвертаючи увагу від їхніх унікальних досягнень.

Проте це не означає, що складання індексу суспільного розвитку є марнуванням часу; це лише неправильний інструмент у разі цього конкретного питання. Питання чому Захід панує належить до іншого типу, великого порівняльного типу, що вимагає від нас охопити тисячі років історії, мільйони квадратових миль території та мільярди людей. З огляду на таке завдання індекс суспільного розвитку дає саме те, що треба. Зрештою, розбіжність між теоріями тривалої зафіксованости та короткочасової випадковости стосується загального обрису суспільного розвитку на Сході та на Заході впродовж тих десь десятьох тисячоліть, коли поняття "Схід" та "Захід" мають сенс. Замість сконцентруватися на цьому й прямо зіставити аргументи, тривалісти та короткочасовці мають тенденцію розглядати різні частини історії, використовувати різні сукупності свідчень і по-різному означувати терміни. Наслідування "Гурту закону та порядку" й зводження океану фактів до простих числових рахунків має свої вади, але має й одну велику перевагу, бо всі мусять обговорювати ті самі свідчення — з несподіваними наслідками.

Що міряти?

асамперед ми маємо точно визначити, що саме треба міряти. Непогано було б дослухатися до лорда Роберта Джосліна, учасника Опійної війни, що наочно продемонструвала панування Заходу цілому світові. Спекотного недільного надвечір я у липні 1840 року він спостерігав, як англійські кораблі наближалися до Тинґаю, форту, що блокував вхід до гирла Янцзи. Ось його опис: "Кораблі розвернулися бортом до міста, і з берега залунав гуркіт від розламуваної деревини та падання будинків, стогони людей. Вогонь з нашого боку тривав дев'ять хвилин... Ми зійшли на збезлюділий берег, де не лишилося нічого, крім кількох мертвих тіл, луків та стріл, поламаних списів та рушниць"[71].

Саме тут криється безпосередня причина панування Заходу: на 1840 рік європейські кораблі та вогнепальна зброя могли змести будь-які військові сили Сходу. Проте, звичайно, встановлюванню панівного статусу Заходу сприяла не лише військова сила. 1840 року Ермайн Маунтейн, інший офіцер британського флоту, порівняв китайські сили в Тинґаї з описами на сторінках середньовічних хронік. Він писав, що видавалося, "ніби ілюстрації старовинних книжок набули життя, об'єму та кольору і рухалися та діяли, не відаючи про поступ світу крізь сторіччя та про новітні застосунки, винаходи та досягнення"[72].

Маунтейн збагнув, що підривання кораблів та фортів було лише безпосередньою причиною західного домінування, останньою ланкою в довгому ланцюгу переваг. Глибша причина полягала в тім, що британські заводи могли виробляти вибухові снаряди, калібровані гармати та військові кораблі, здатні перетнути океан. До того ж британські уряди могли створювати, фінансувати та спрямовувати експедиції на інший кінець світу. А головною причиною того, що британці змели з лиця землі Тинґай, була їхня здатність видобувати енергію з природного довкілля та використовувати її на потреби досягання своїх цілей. Річ тут у тім, що західняки не лише просунулися вгору Великим Енергетичним Ланцюгом далі, ніж будь-хто інший. Вони просунулися так високо, що могли, на відміну від будь-якого давнішого суспільства в історії, поширювати свою владу на цілий світ.

Процес видирання вгору Великим Енергетичним Ланцюгом лежить в основі суспільного розвитку Цим терміном я, згідно з традицією антропологів-еволюційників, започаткованою у 1950-і роки від Нерола, буду називати здатність групи опанувати своє фізичне та інтелектуальне довкілля такою мірою, аби робити те, що їй треба[73]. Формально суспільний розвиток — це сукупність технологічних, прожиткових, організаційних та культурних здобутків, що дають людям змогу харчуватися, одягатися, мати домівки та самовідтворюватися, пояснювати навколишній світ, залагоджувати непорозуміння всередині громад, поширювати свою владу коштом інших громад та захищатися від чиїхось спроб поширювати їхню владу. Можна сказати, що суспільний розвиток вимірює здатність спільноти робити те, що треба. В принципі, цю здатність можна порівнювати в часі та просторі.

Перш ніж перейти до дальшого розгляду в цьому напрямі, я хочу якомога твердіше наголосити одну дуже важливу річ: вимірювання та порівнювання суспільного розвитку не є методом морального оцінювання різних спільнот. Наприклад, Японія двадцять першого сторіччя є країною повітряних кондиціонерів, закомп'ютеризованих заводів та метушливих міст. Вона має автівки та літаки, бібліотеки та музеї, високоякісну охорону здоров'я та освічене населення. Сучасні японці опанували своє фізичне та інтелектуальне довкілля значно глибше, ніж тисячу років тому їхні предки, що усього цього не мали. Отже, можна сказати, що сучасна Японія більш розвинена, ніж Японія середньовічна. Однак це жодною мірою не означає, що теперішні японці тямущіші, більшого варті чи таланніші (не кажучи вже щасливіші), ніж японці середніх віків. Це також жодною мірою не стосується моральних, довкільних чи інших вартостей суспільного розвитку. Суспільний розвиток — це нейтральна аналітична категорія. Вимірювання — це одне, схвалювання чи засуджування — це зовсім інше.

Далі в цьому розділі я доведу, що вимірювання суспільного розвитку показує, що саме ми мусимо пояснити, коли хочемо відповісти на запитання, чому Захід панує. Фактично, я покажу, що ми ніколи не зможемо на це питання відповісти, якщо не знайдемо способу вимірювати суспільний розвиток. Однак насамперед нам треба встановити деякі принципи творення цього індексу.

Гадаю, найкраще почати з Альберта Айнштайна, найповажанішого науковця сучасности. Кажуть, Айнштайнові належить вислів "у науці все треба робити якомога простішим, але не надто простим"[74], тобто науковці мають доводити свої ідеї до серцевинної точки, що її можна перевірити реальністю, вирахувати найпростіший можливий спосіб перевіряння й перевірити — нічого більше, але й не менше.

Видатною ілюстрацією цього може бути Айнштайнова теорія відносности. Із неї випливає, що гравітація впливає на напрям поширювання світла, тобто — якщо теорія правильна — що щоразу, коли Сонце опиняється між Землею та іншою зорею, сонцева гравітація змінює напрям світла, що йде від цієї зорі, через що положення зорі на позір трохи змінюється. Це дає змогу легко перевірити теорію, хіба що Сонце таке яскраве, яке світла зір в його околі не видно. Але 1919 року британський астроном Артур Едингтон запропонував розумний розв'язок, дуже в дусі Айнштайнового афоризму: дивлячися на зорі під час сонцевого затемнення, можна поміряти, чи вони зсунулися на величину, що передбачив Айнштайн.

Едингтон вирушив на південь Тихого океану, зробив спостереження й оголосив Айнштайнову теорію правильною. Не забарилися ущипливі заперечення, позаяк різниця між результатами, що підтверджували Айнштайнову теорію, та результатами, що її заперечували, була дуже мала, а Едингтон використовував прилади, наявні 1919 року, на межі можливого. Втім, попри складність теорії відносности[75], астрономи могли дійти згоди щодо того, що треба було міряти й як це зробити. Тоді це було лише питання, чи правильні Едингтонові виміри. Але якщо від величного руху зір перейти до брутального бомбування Тинґаю, ми негайно бачимо, що ситуація з розглядом людських суспільств значно заплутаніша. Що саме треба міряти, аби призначати бали за суспільний розвиток?

Айнштайн дав нам теоретичні настанови, а практичну вказівку ми можемо дістати з Індексу розвитку людського потенціялу ООН, принаймні тому, що він має багато спільного з індексом, що допоможе відповісти на наше запитання. В Програмі розвитку ООН розроблено індекса, що вимірює, якою мірою кожна нація дає своїм громадянам змогу зреалізувати властивий їм потенціял. Економісти Програми почали з питання, що таке людський розвиток, і звели його до трьох ключових показників: середня тривалість життя, середня освіта (в термінах рівнів письменности та відвідування школи) та середній прибуток. Потім винайшли складну систему вагових коефіцієнтів, аби з комбінації цих показників надати кожній країні кількість балів від нуля, що відповідає цілковитій відсутності розвитку людського потенціялу (тобто коли всі мертві), до одиниці — досконалости за можливих умов реального світу в році, коли роблено огляд. (Якщо вам цікаво, найнедавніший індекс, наявний на цей момент, стосується 2009 року. Перше місце в ньому посідає Норвегія з рахунком 0,971, а останнє — Сьєрра-Леоне, що має 0,340.)[76]

Такий індекс задовольняє Айнштайнове правило, бо ці три показники, мабуть, найпростіші з усього, що ООН може залучити до розгляду, не втрачаючи суті поняття розвитку людського потенціялу. Економісти вбачають в ньому чимало вад, зокрема брак інших показників, що їх можна було б узяти до уваги. Ці три показники мають ту перевагу, що їх можна відносно просто означити та задокументувати (з деякими потенційними показниками, як-от щастя, працювати було б значно важче), але, безперечно, є й інші речі, що їх можна було б розглянути (скажімо, рівні безробіття, харчування чи наявність житла), й тоді отримати інші бали. Навіть ті економісти, які вважають, що показники ООН найкращі, часом не можуть звести їх у спільний рахунок розвитку людського потенціялу — це ніби підраховувати суму яблук та помаранчів. Інші економісти, що задоволені і вибраними змінними, і способами зводження їх докупи, критикують способи зважування кожного показника, що їх застосовують статистики ООН. Ці економісти зазначають, що рахунки можуть видаватися об'єктивними, тоді як насправді вони дуже суб'єктивні. Інша група критиків взагалі відкидає саму ідею підраховування людського потенціялу. На їхню думку, складається враження, що норвежці подолали 97,1 відсотка шляху до цілковитого щастя й що вони у 2,9 раза щасливіші за людей зі Сьєрра-Леоне. Обидва висліди, м'яко кажучи, малоймовірні.

Проте, попри всю критику, індекс розвитку людського потенціялу виявився надзвичайно корисним. Він полегшив допомоговим інституціям спрямувати кошти до країн, що їх найбільше потребували, і навіть критики схильні визнати, що сам факт наявности індексу просуває дискусію вперед, бо багато що прояснює. Індекс суспільного розвитку протягом останніх понад п'ятнадцяти тисяч років має такі самі проблеми, що й індекс ООН (і ще інші), але водночас він, на мою думку, має й такі самі переваги.

Так само, як економісти ООН, ми маємо прагнути дотримуватися Айнштайнового правила. Індекс має міряти якомога менше вимірів суспільства (дотримуватися простоти) і водночас відбивати основні риси суспільного розвитку зазначені вище (не спрощувати занадто). Кожен вимір розглядуваного суспільства має задовольняти шість доволі очевидних критеріїв. По-перше, він повинен бути доречним, тобто щось говорити про суспільний розвиток. По-друге, він має бути незалежним від культури: наприклад, можна було б вважати корисними критеріями якість літератури та мистецтва, але в таких речах судження неодмінно будуть залежати від культури. По-третє, показники мають бути незалежними один від одного: якщо, наприклад, ми беремо за показники кількість людей в державі та багатство цієї держави, не можна брати за третій показник багатство на душу населення, бо він є відношенням другого показника до першого. По-четверте, показники мають бути адекватно задокументовані. Це справжня проблема, коли йдеться про тисячі років тому, бо наявні свідчення дуже відмінні, особливо у віддаленому минулому, коли ми просто мало знаємо про деякі потенційно корисні показники. По-п'яте, показники мають бути надійні, тобто експерти мають менш-більш дійти згоди щодо суті свідчень. По-шосте, показники мають бути зручні. Можливо, цей критерій найменш важливий, але що важче дістати свідчення про щось чи що більше часу потребує обчислювання, то менше користи від такого показника.

Ідеальних показників бути не може. Кожен показник, що ми виберемо, неодмінно якісь критерії задовольнятиме краще, ніж інші. Провівши багато місяців у пошуку варіянтів, я зупинився на чотирьох показниках, що, на мою думку, задовольняють всі шість критеріїв. Вони не додають нічого до загального портрету східного та західного суспільств так само, як показники ООН — тривалість життя, освіта та прибуток — не надто багато говорять нам про Норвегію чи Сьєрра-Леоне. Але вони дають нам досить добру моментальну фотографію суспільного розвитку й показують тривалі в часі закономірності, що потребують пояснення, якщо ми хочемо знати, чому Захід панує.

Мій перший показник — здобуток енергії. 1840 року британці не досягли б Тинґаю й не знищили б його, якби не вміли використовувати енергію рослин та тварин на харчування солдатів та моряків, що самі не займалися землеробством, енергію вітру та вугілля на доправляння кораблів до Китаю та енергію вибухівки на обстріл китайського гарнізону. Здобуток енергії має фундаментальне значення для суспільного розвитку — таке велике, що у 1940-ві роки видатний антрополог Леслі Байт запропонував звести всю історію людства до одного рівняння, Е х Т -> С, де Е — це енергія, Т — технологія, а С — культура.[77]

Це зовсім не так банально, як видається. Байт, звичайно, не припускав, що, помноживши енергію на технологію, ми дізнаємося все, що хотіли б знати про Конфуція та Платона чи про художників, скажімо, про великого голландського майстра Рембрандта чи китайського майстра пейзажів Фань Куана. Під "культурою" Байт фактично розумів те, що я називаю суспільним розвитком. Але хай навіть так, з огляду на наші потреби його формулювання все одно надто просте. Аби пояснити Тинґай, треба знати більше.

Весь світовий енергоздобуток не привів би ескадру британців до Тинґаю, якби вони не вміли цю ескадру організовувати. Офіцери королеви Вікторії мусили бути здатними створити військо, платити йому, забезпечити постачання, змусити виконувати накази провідників та виконувати безліч інших складних завдань. Цю організаційну здатність треба вимірювати. Певною мірою організаційна здатність перетинається з давньою Спенсеровою ідеєю про диференціяцію, однак неоеволюційники у 1960-і роки з'ясували, що диференціяцію майже неможливо поміряти напряму чи навіть означити так, аби задовольнити критиків. Нам потрібне якесь наближення, близько пов'язане з диференціяцією, але таке, що його легше міряти.

Я зупинився на урбанізмі. Це може видаватися дивним, зрештою те, що Лондон був великим містом, не відбиває напряму фінансових потоків лорда Мелберна чи структури командування Королівського флоту. Але дальші міркування покажуть, я сподіваюся, що цей вибір не такий вже дивний. Забезпечення життєдіяльности тримільйонного міста потребує дивовижної організації. Хтось має завозити харчі та воду й вивозити відходи й сміття, забезпечувати людей роботою, підтримувати закон та порядок, гасити пожежі та виконувати всі інші завдання, що день у день постають у будь-якому великому місті.

Поза сумнівом, нині деякі найбільші міста світу є дисфункційним кошмаром, розсадником злочинів, злиднів та хвороб. Звичайно, протягом історії це стосувалося більшости великих міст. Рим мав мільйон мешканців у першому сторіччі до н. е.; він мав також вуличні банди, що інколи перешкоджали діяльності уряду, й такий високий рівень смертности, що, аби просто підтримати це число, щомісяця до Рима мали переселятися понад тисячу селян. Але попри всі вади Рима (блискуче передані у телевізійному серіялі 2006 року Рим), рівень організації, потрібний, аби підтримувати функціювання міста, далеко перевершував будь-що, з чим могло впоратися будь-яке давніше суспільство. Так само керування Лаґосом (населення 11 мільйонів) чи Мумбаєм (населення 19 мільйонів), не кажучи вже про Токіо (населення 35 мільйонів), далеко перевищує всі можливості Римської імперії.

Саме тому фахівці з суспільних наук використовують урбанізм як приблизний показник організаційної здатности. Це не ідеальна міра, але як певний орієнтир він безперечно корисний. У нашому випадку розмір найбільших міст суспільства має ту додаткову перевагу, що його можна простежити не лише за офіційною статистикою останніх кількасот років, а й за археологічними даними, що дають змогу приблизно оцінити рівні організації в ретроспективі аж до льодовикового періоду.

Окрім генерування та організовування фізичної енергії, британці, звичайно, мали опрацьовувати та пересилати величезні обсяги інформації. Науковці та промисловці мусили передавати точне знання; зброярі, кораблебудівники, солдати та моряки дедалі більше потребували письмових інструкцій, планів та карт; між Азією та Європою мали курсувати листи. Британська інформаційна технологія дев'ятнадцятого сторіччя примітивна порівняно з тим, що ми нині сприймаємо як належне (приватні листи з Гуанчжоу до Лондона доправляли за три місяці; урядові депеші чомусь за чотири), але вона далеко перевищувала рівень вісімнадцятого сторіччя, що, своєю чергою, був значно вищий за здобутки сторіччя сімнадцятого. Опрацьовування інформації критичне з погляду суспільного розвитку, тому я беру його за третій показник.

Останнім, але, на жаль, не найменш важливим показником є здатність воювати. Хоч би як добре британці видобували енергію, організовували її та спілкувалися, саме їхня здатність спрямовувати ці показники на деструкцію визначила долю подій 1840 року. У першому розділі я ремствував на Артура Кларка за те, що в своєму класичному науково-фантастичному творі Космічна Одіссея-2001 він прирівняв еволюцію до здатности майстерно вбивати, однак без урахування мілітарної сили індекс суспільного розвитку не мав би жодної користи. За знаменитим висловом Голови Мао, "кожен комуніст мусить усвідомити, що політична могутність виростає з дула гармати".[78] До 1840-х років жодне суспільство не могло поширити військову потужність на цілу планету, тому питати, хто "панував", було безглуздо. Однак після 1840-х це стало чи не найважливішим питанням у світі.

Так само, як і в разі Індексу розвитку людського потенціялу ООН, немає третейського судді, що сказав би, що саме цей набір показників, а не якийсь інший дає змогу найкраще оцінити суспільний розвиток. І знов, подібно до індексу ООН, будь-яка зміна показників змінить рахунок балів. Проте добре те, що жоден з альтернативних показників, що їх я розглядав протягом останніх кількох років, не змінював суму балів надто сильно і жоден з них взагалі не змінив підсумкової картини[79].

Якби Едингтон був художником, він міг би бути Великим Майстром і представляти світ на рівні деталей, що їх боляче споглядати. Складання індексу суспільного розвитку більше схоже на мистецтво вирізання ведмедів гризлі зі стовбурів дерев ланцюговою пилкою. Від такого рівня приблизности та опрацьованости Айнштайнове волосся, напевне, ще побілішало б, але різні проблеми потребують різних меж похибки. Майстрові ланцюгової пилки важливо лише, чи стовбур дерева схожий на ведмедя; історикові-компаративісту йдеться про те, чи відбиває індекс загальні обриси історії суспільного розвитку. Звичайно, це мають визначити самі історики, порівнюючи картину, що її висвітлює індекс, із деталями історичних документів.

Можливо, найкраще, до чого може прислужитися індекс, це спровокувати істориків зробити такий аналіз. Є багато речей до обговорення: різні показники та різні способи підрахунку балів можуть бути кращими чи гіршими. Але коли є таблиця чисел, ми мусимо визначити, які можуть постати похибки й як їх виправити. Це ще не астрофізика, але вже якийсь початок.

Як міряти?

епер настав час трохи зайнятися числами. Досить легко знайти числа щодо стану світу у 2000 році н. е. (позаяк це таке гарне кругле число, я візьму його за кінцеву дату індексу). Різноманітні програми ООН щороку оприлюднюють статистичні дані, що інформують нас, наприклад, що середньостатистичний американець за рік споживає енергії 83,2 мільйони кілокалорій, тоді як середньостатистичний японець — 38 мільйонів; що 79,1 відсоток американців та 66 відсотків японців живуть у містах; що на тисячу американців припадає 375 інтернетових хостів, тоді як на тисячу японців — лише 73 і таке інше. Міжнародний інститут стратегічних досліджень у щорічнику Військовий баланс інформує нас тою мірою, якою це може бути відомо, скільки війська та зброї має кожна країна, яка їхня потужність, скільки це коштує. Ми потопаємо в числах. Однак вони нічим не зарадять індексові, якщо ми не визначимося, як їх організувати.

Дотримуючися наміру зробити програму якомога простішою, я призначив 1000 балів максимальному суспільному розвиткові, досяжному в 2000 році, і поділив ці бали нарівно між своїми чотирма показниками. Коли 1956 року Рауль Нерол оприлюднив першого сучасного індекса суспільного розвитку, він також надав кожному з трьох своїх показників однакову кількість балів, "бо немає жодної очевидної причини надавати якомусь показникові більшої ваги, ніж іншим".[80] Це звучить розпачливо, але, справді, є поважна причина зважувати показники однаково: навіть якби я вигадав підстави в підрахунках індексу суспільного розвитку подавати якогось показника з більшою вагою, ніж інші, все одно немає підстав припускати, що вага має бути такою самою впродовж понад п'ятнадцяти тисяч років, що їх треба охопити, чи що вага має бути однаковою в разі Сходу та Заходу.

Призначивши кожному показникові у 2000 році максимальну кількість 250 балів, ми підійшли до найхитромудрішого питання: як надавати бали Сходові та Заходові на кожному етапі їхньої історії. Я не описуватиму всі кроки кожного розрахунку (дані та деякі найскладніші моменти підсумовано в додатку в кінці книжки, повніший виклад можна знайти в інтернеті[81]), але варто швиденько зазирнути до кухні та пояснити деякі моменти процедури. (Якщо ви вважаєте, що не варто, то, звичайно, можна перейти до наступного розділу).

Найпрямолінійнішим показником є, напевне, урбанізм, хоча й тут постають деякі виклики. Перша проблема — означення. Що ми розуміємо під урбанізмом? Деякі фахівці з суспільних наук означують урбанізм як частку населення, що живе у поселеннях понад певний розмір (скажімо, десять тисяч осіб); інші — як розподіл людей між поселеннями кількох рівнів, від міст до хуторів; ще інші — як середній розмір громади в країні. Всі ці підходи корисні, але їх важко застосовувати впродовж усього періоду, що ми розглядаємо, бо природа свідчень весь час змінюється. Я вирішив застосувати простішу міру: брати розмір найбільшого відомого на кожен момент часу поселення на Сході та на Заході.

Зосередженість на розмірі найбільшого міста не розв'язує проблеми означення, бо ми маємо ще вирішити, як визначати межі міст та як комбінувати різні категорії свідчень, що формують відповідні числа. Проте це зводить невизначеність до мінімуму. Аналізуючи числа, я побачив, що комбінування розміру найбільшого міста з іншими критеріями, як-от здогадний розподіл людей між містами та селами чи середній розмір міста, дуже сильно ускладнює завдання, але майже не впливає на загальний підсумок. Відтак, позаяк складніші способи вимірювання залучають значно більше припущень і все одно приводять приблизно до таких самих результатів, я вирішив триматися просто розмірів міст.

2000 року н. е. більшість географів назвали Токіо з його майже 26,7 мільйона мешканців найбільшим містом світу[82]. Отже, Токіо дістає 250 балів за організацію/урбанізм, а в усіх інших підрахунках 1 бал відповідатиме 106 800 особам (тобто результатові від ділення 25,7 мільйона на 250). Найбільшим містом Заходу 2000 року був Нью-Йорк — 16,7 мільйона людей, 156,37 бала. Дані сторічної давнини не такі точні, але всі історики погоджуються, що міста були значно меншими. На Заході 1900 року найбільшим містом був Лондон (6,6 мільйона мешканців, 61,8 бала), а на Сході — Токіо, але тоді лише з 1,75 мільйона мешканців (16,39 бала). Стосовно 1800 року н. е. історики мусять комбінувати свідчення кількох типів, зокрема записи про постачання харчів та сплату податків, фізичну площу, що займали міста, щільність забудови в містах, а також малодостовірні оцінки сучасників, але більшість доходять висновку, що найбільшим містом у світі був Пекін, де мешкало десь 1,1 мільйона осіб (10,3 бала). Найбільшим західним містом знов був Лондон, де мешкали приблизно 861 000 людей (8,06 бала).

Що далі ми занурюємося в минуле, то ширші межі похибки. Втім протягом тисячі років до 1700 року найбільшими безперечно були китайські міста (японські дуже часто відставали зовсім трохи). Між 800 та 1200 роками нової ери спочатку Чанань, потім Кайфин, ще згодом Ханчжоу близько підійшли чи перетнули показник мільйон мешканців (близько 9 балів). Західні міста, навпаки, ніколи не були більшими за половину цього розміру. Кількома сторіччями раніше ситуація була супротивною: у першому сторіччі до н. е. мільйон мешканців Риму безперечно робили його світовою метрополією, тоді як Чанань в Китаї мав десь 500 000 мешканців.

Рух ще далі в передісторію пов'язаний із дедалі розпливчастішими свідченнями та меншими числами, але сукупність систематичних археологічних оглядів та докладної інформації про розкопування менших ділянок все ще дає нам імовірне уявлення про розміри міст. Я вже зазначав, що великою мірою це мистецтво різьблення ланцюговою пилкою. Найзагальновизнаніші оцінки можуть мати похибку аж у десять відсотків, але навряд чи більше, а позаяк до східних та західних міст ми застосовуємо ті самі методи оцінювання, широкі тенденції мають бути досить надійними. 1 бал в цій системі потребує 106 800 людей, отже, трохи більше за тисячу людей означає 0,01 бала, найменше число, що його, на мою думку, варто вводити до індексу. Як ми бачили в розділі 2, найбільші західні поселення досягли цього рівня близько 7500 років до н. е., а найбільші східні — близько 3500 років до н. е. Давніше за ці дати і Схід, і Захід однаково мали нуль балів (таблиці рахунків подано в додатку).

Тепер, мабуть, варто трохи поговорити про здобуток енергії, бо цей показник порушує зовсім інші проблеми. Найпростіше оцінювати здобуток енергії в термінах споживання енергії на особу в кілокалоріях на добу. Згідно з такою самою процедурою, як під час оцінювання урбанізму, я почну від 2000 року н. е., коли середній американець спалював десь 228 000 кілокалорій на добу. Це число, безперечно найвище за всю історію, дає Заходові повні 250 балів (раніше в цьому розділі я вже казав, що йдеться не про висліди щодо нашої здатности здобувати енергію, будувати міста, пересилати інформацію та вести війну; йдеться лише про те, як їх вимірювати). На Сході найбільше споживання енергії на особу в 2000 році н. е. зафіксовано в Японії — це 104 000 кілокалорій на добу, що дає 113,89 бала.

На Сході офіційну статистику щодо енергії ведуть лише від приблизно 1900 року н. е., а на Заході — від 1800 року, але, на щастя, є способи надолужити ці прогалини. Тіло людини має основні фізіологічні потреби. Воно не буде належним чином функціювати, якщо не дістає близько 2000 кілокалорій на добу через харчування (скорше більше, якщо людина висока на зріст і/чи фізично активна, скорше менше, якщо ні; поточне середнє американське число 3460 кілокалорій харчів на добу, як безжально засвідчують виміри талій, добряче перевищує справжню потребу). Якщо щодоби споживати менше за 2000 кілокалорій, ваше тіло поступово буде втрачати сили, зір, слух тощо — аж поки ви помрете. Середньодобове споживання їжі не може бути нижчим за 2000 кілокалорій на особу протягом тривалих періодів, отже, мінімальний можливий рахунок становить близько 2 балів.

Проте фактично найнижчі рахунки завжди були вищі за 2 бали, бо більшість енергії, що споживає людина, надходить у нехарчовій формі. У першому розділі ми бачили, що півмільйона років тому Homo erectus у Чжоукоудяні, можливо, вже спалював деревину на потреби готування їжі, а неандертальці безперечно це робили 100 000 років тому; до того ж вони вбиралися в шкіру тварин. Позаяк ми мало знаємо про спосіб життя неандертальців, наші припущення не можуть бути надто точними, але неандертальці безперечно залучали нехарчові джерела енергії й додатково здобували в середньому понад тисячу кілокалорій на добу, крім харчів, що дає їм загалом 3,25 бала. Цілком сучасні люди готували більше їжі, ніж неандертальці, носили більше одягу й будували хати з деревини, листя, мамонтових кісток та шкіри. Все це знов було паразитуванням на хемічній енергії, що виробляли рослини, дістаючи електромагнетну енергію від сонця. Навіть технологічно найпростіші суспільства мисливців-збирачів двадцятого сторіччя нової ери загалом здобували через харчові та нехарчові джерела щонайменше 3500 кілокалорій на добу. З урахуванням холоднішої погоди, їхні далекі попередники наприкінці льодовикового періоду мали діставати в середньому десь ближче до 4000 кілокалорій на добу, чи щонайменше 4,25 бала.

Я не певен, що будь-який археолог одразу сприйме ці оцінки, але є величезний розрив між 4,25 бала мисливців льодовикового періоду та 250 балами сучасного бензино- та електромарнотратного Заходу. Що сталося за цей час? Археологи, історики, антропологи та екологи цілком можуть об'єднати свої знання та досить добре це пояснити.

Ще 1971 року редактори журналу Саентифік Америкен запросили геофізика Ерла Кука підготувати есея, що він назвав Потік енергії в промисловому суспільстві. У цьому есеї Кук навів діяграму, багато разів відтоді передруковану, де подавав найкращі здогадні оцінки споживання енергії на особу серед мисливців-збирачів, ранніх аграріїв (тобто землеробів південно-західної Азії близько 5000 років до н. е., що про них ішлося в другому розділі), розвинених аграріїв (західноєвропейців близько 1860 року) та в "технологічних" суспільствах кінця двадцятого сторіччя. Він поділив рахунки на чотири категорії: харчі (включно з харчуванням тварин, чиє м'ясо споживають люди), домівка та торгівля, промисловість та сільське господарство, транспорт (рис. 3.1).

Кукові здогадні оцінки протягом майже сорока років надзвичайно добре витримували порівнювання з результатами, що їх збирали історики, антропологи, археологи та економісти[83]. Звичайно, вони дають лише початкову точку, але ми можемо використати докладні свідчення, що збереглися від кожного періоду східної та західної історії, й з'ясувати, як далеко реальні суспільства відхилилися від цих параметрів. Інколи можна покладатися на текстові свідчення, але стосовно більшости періодів, аж до останніх кількасот років, більше важать археологічні знахідки — кістки людей та тварин; хати; землеробські знаряддя; сліди терасування та зрошування; залишки ремісничих майстерень та товарів, що ними торгували, а також візків, кораблів та доріг, що ними ці товари перевозили.

Часом допомога надходить з несподіваних джерел. Крижані покриви, що дали так багато інформації в розділах 1 та 2, свідчать також, що забруднювання повітря у сім разів побільшало протягом останніх кількох сторіч перед новою ерою, здебільшого через римське гірництво в Іспанії, а протягом останніх десяти років це підтверджено досліджуванням осадів у торфовищах та озерах. У першому сторіччі нової ери європейці очевидно виробляли в дев'ять чи десять разів більше міді та срібла, ніж у тринадцятому сторіччі. За всіх енергопотреб це означає, що люди мали створювати копальні, а тварини мали відвозити шлаки; і ті й ті мали працювати на будівництві доріг та портів, навантажувати та розвантажувати кораблі, везти метали до міст; водяні млини мали подрібнювати руду; і понад усе потрібна була деревина — від будівельного лісу на закріплювання шахтових стволів до палива до ковалень. Це незалежне джерело інформації також дає змогу порівняти рівні промислової активности у різні періоди. Аж до одинадцятого сторіччя нової ери, коли, згідно з китайськими документами, нескінченні вимоги виробників заліза так оголили від лісу гори навколо Кайфина, що вперше в історії вугілля стало важливим джерелом енергії, рівні забруднення в крижаних покривах не поверталися до рівнів римських часів, і лише викиди труб та димарів Британії дев'ятнадцятого сторіччя забруднювали повітря значно більше за рівні римських часів.

Хочу ще раз наголосити, що ми займаємося різьбленням ланцюговою пилкою. Наприклад, я оцінюю у близько 31 000 кілокалорій на добу здобуток енергії на особу в першому сторіччі нової ери, на вершині Римської імперії. Це значно вище за оцінку Кука, 26 000 кілокалорій для розвинених землеробських суспільств, але археологія з певністю свідчить, що римляни їли більше м'яса, будували більше міст, використовували більше і більших торгівельних кораблів (тощо, тощо), ніж пізніші європейці аж до вісімнадцятого сторіччя. Втім, енергоздобуток у Римі міг бути на 5 відсотків більшим чи меншим за мої оцінки. Проте з причин, що їх я обговорюватиму в додатку, він не міг бути більшим чи меншим на 10 відсотків, і в жодному разі на 20 відсотків. Кукові обмеження та докладні свідчення досить жорстко обмежують здогадні оцінки, і так само, яку разі рахунків урбанізму, сам факт, що та сама людина в усіх випадках робить здогади згідно з тими самими принципами, має означати, що похибки будуть принаймні узгідненими.

Інформаційні технології та ведення війни створюють свої окремі проблеми, що їх я стисло обговорюю в додатку й докладніше на своєму вебсайті, але працюють ті самі принципи, що й у разі урбанізму та енергоздобутку, і межі похибки, можливо, теж такі самі. З причин, обговорюваних у додатку, відмінність від фундаментальної картини суспільного розвитку може мати місце, якщо рахунок буде обчислений із систематичною похибкою 15 чи навіть 20 відсотків, але такі великі межі похибки несумісні з історичними свідченнями. Врешті-решт, єдиний спосіб дізнатися напевне — дочекатися, коли інші історики запропонують свої числа, можливо, віддаючи перевагу іншим показникам чи обчислюючи бали іншими методами.

П'ятдесят років тому філософ Карл Попер твердив, що поступ науки є справою "припущень та заперечень"[84]. Він простежував зигзагоподібний шлях думки, коли один дослідник висуває ідею, інші намагаються її спростувати й зрештою постають ліпші ідеї. Я гадаю, те саме стосується історії. Я певен, що будь-який індекс, побудований за свідченнями, дасть менш-більш таку саму картину як мій. Але, якщо я неправий і якщо інші вважають мою схему неповноцінною, я сподіваюся, що мій провал заохотить інших знайти ліпші відповіді. Зацитую Айнштайна ще раз: "Теорія не може мати кращої долі... ніж вказати шлях до досконалішої теорії, що в ній вона житиме далі"[85].

Коли й де міряти?

ва останні технічні моменти. Подерте, як часто треба робити підрахунок? Якби ми цього хотіли, можна було б простежити зміни суспільного розвитку від 1950-х років рік за роком чи навіть місяць за місяцем. Але я маю сумнів, чи це щось дасть. Зрештою, ми хочемо бачити загальні обриси історії протягом дуже довгих періодів, і на ці потреби, як я сподіваюся показати в наступному викладі, ми матимемо досить докладний опис, якщо мірятимемо пульс суспільного розвитку один раз на сторіччя.

Коли, однак, ми повертаємося до кінця льодовикового періоду, міряння суспільного розвитку на щосторічній основі неможливе і, власне, не надто потрібне. Ми не можемо побачити великої відмінности між тим, що відбувалося 14 000 року до н. е. та 13 900 року до н. е. (чи 13 800 року до н. е.), частково тому, що нам бракує добрих свідчень, а частково тому, що зміни відбувалися дуже повільно. Тому я використовуватиму ковзну шкалу. Від 14 000 до 4000 року до н. е. я вимірюватиму суспільний розвиток щотисячу років. Від 4000 до 2500 року до н. е. якість свідчень ліпшає, а зміни швидшають, тому я мірятиму щоп'ятсот років. Від 2500 до 1500 року до н. е. я зменшую крок до 250 років, і, нарешті, від 1400 року до н. е. до 2000 року н. е. я мірятиму через кожні сто років.

У цьому є свої ризики, найочевидніше — що глибше в минуле ми занурюємося, то гладшими та поступовішими видаються зміни. Підбиваючи рахунок лише щотисячу чи щоп'ятсот років ми можемо проґавити щось цікаве. Однак важка правда полягає в тім, що лише інколи ми можемо продатувати інформацію точніше, ніж у межах, що я пропоную. Я не маю наміру позбутися цієї проблеми й у розповіді в розділах 4-10 заповнюватиму якомога більше прогалин, але запропонована тут схема справді видається мені оптимальним компромісом між виконанністю та точністю.

Друге питання — де міряти. Читаючи попередній підрозділ, ви, можливо, дивувалися з мого сором'язливого небажання вказувати, про яку саме частину світу йшлося, коли я узагальнював підсумки щодо "Сходу" та "Заходу". В одних місцях я говорив про Сполучені Штати, в інших про Британію; часом про Китай, часом про Японію. В першому розділі я згадував, як історик Кенет Померанц критикував компаративістів, що часто спотворювали аналіз причин домінування Заходу, порівнюючи маленьку Англію з величезним Китаєм і відтак роблячи висновок, що Захід лідерував вже близько 1750 року н. е. Він наполягав на тім, що треба порівнювати одиниці однакових розмірів. У розділах 1 та 2 я відповів на ці закиди, явним чином означивши Захід та Схід як суспільства, що походять від незалежних західної та східної землеробських революцій на Горбистих Схилах та в долинах рік Янцзи та Хуанхе. Тепер настав час визнати, що це розв'язує Померанцову проблему лише частково. У другому розділі я описав захопливе поширювання західної та східної зон протягом десь п'яти тисяч років після початку землеробства та відмінності в суспільному розвиткові між осередковими регіонами, як-от Горбистими Схилами чи долиною Янцзи, та периферією, скажімо, північною Європою чи Кореєю. Отже, на яких саме частинах Сходу та Заходу треба зосередити увагу, вираховуючи бали для індексу суспільного розвитку?

Можна було б спробувати подивитися на східну та західну зони цілком, хоча це означало б, що в рахунку за, скажімо, 1900 рік н. е. нам довелося б розглядати димучі заводи та гуркітливі кулемети промислової Британії разом з російськими кріпаками, мексиканськими пеонами, австралійськими ранчерами та усіма іншими групами в кожному куточку величезної західної зони. Тоді нам довелося б вигадати якийсь середній рахунок розвитку для цілого західного регіону, тоді зробити те саме для східного й повторити те саме в кожній ранішій точці історії. Це ускладнило б справу до цілковитої незастосовности на практиці, до того ж це в будь-якому разі доволі безсенсовно. Коли йдеться про пояснення того, чому Захід панує, найважливішу інформацію постачає порівнювання найрозвиненіших частин кожного з регіонів — осередків, пов'язаних найщільнішою політичною, економічною, суспільною та культурною взаємодією. Індекс суспільного розвитку має міряти та порівнювати зміни саме в цих осередках.

Однак у розділах 4-10 ми побачимо, що з часом самі осередки також змінювалися та зсувалися. Західний осередок фактично був географічно дуже стабільним від 11 000 років до н. е. до приблизно 1400 року н. е., твердо тримаючися східної частини Середземного моря, крім п'ятисот років від 250 року до н. е. до 250 року н. е., коли Римська імперія поширила його на захід включно з Італією. Інакше кажучи, він завжди лежав всередині трикутника з вершинами в теперішніх Іраку, Єгипті та Греції. Від 1400 року н. е. він неухильно поширювався на захід та північ, спочатку до північної Італії, потім до Іспанії та Франції, далі до Британії, Бельгії, Голландії та Німеччини. До 1900 року він перестрибнув Атлантику й до 2000 року вже міцно закріпився в Північній Америці. Східний осередок залишався у первісній зоні Янцзи-Хуанхе аж до 1800 року н. е., хоча близько 4000 років до н. е. його центр тяжіння пересунувся на північ до центральної рівнини Хуанхе, після 500 року н. е. знову повернувся на південь до долини Янцзи, а після 1400 року знов поступово рухався на північ. Близько 1900 року він поширився на Японію, а близько 2000 року — на південно-східний Китай. Натепер я лише зазначу, що всі рахунки суспільного розвитку відбивають стани суспільств у цих осередкових ділянках; причини зсуву осередків будуть однією з головних тем нашого розгляду в розділах 4-10.

Образ минулого

оді про правила гри, тепер поговорімо про деякі результати. На рис. 3.3 подано рахунки протягом останніх шістнадцяти тисяч років, від початку теплішання наприкінці льодовикового періоду.

Що нам дають всі ці побудови? Якщо щиро, то не надто багато, хіба що ви маєте значно кращий зір, ніж я. Лінії Заходу та Сходу йдуть так близько, що їх навіть важко відрізнити; до того ж до 3000 років до н. е. вони майже не відходять від низу графіка. І навіть після того, видається, відбувалося не надто багато аж до кількох сторіч тому, коли обидві лінії різко завернулися майже на дев'яносто градусів і вистрелили вгору.

Проте з цього графіка, що видається радше незадовільним, випливають дві дуже важливі речі. По-перше, суспільний розвиток Сходу та Заходу не надто відрізнявся й у прийнятому масштабі їх важко відрізнити протягом більшої частини історії. По-друге, протягом останніх кількох сторіч відбувалося щось дуже глибинне, безперечно найшвидше та найбільше перетворювання за всю історію людства.

Аби отримати більше інформації, треба поглянути на рахунки інакше. Проблема з рис. 3.3 полягає в тім, що в двадцятому сторіччі зліт східної та західної ліній вгору був таким драматичним, що заради того, аби масштаб на вертикальній осі вмістив рахунки 2000 року нової ери (906,38 у Заходу та 565,44 у Сходу), довелося стиснути значно менші рахунки раніших періодів такою мірою, що їх ледве видно неозброєним оком. Ця проблема зачіпає всі графіки, що показують картини, де зростання швидшає, множачи те, що відбулося раніше, замість просто його додати. На щастя, є зручний шлях розв'язати цю проблему.

Уявімо собі, що я хочу кави, але не маю грошей. Я позичаю долара в місцевої версії Тоні Сопрано (уявімо собі також, що це відбувається в ті часи, коли за долар ще можна було купити чашку кави). Звичайно, він мій друг, тому не вимагатиме від мене відсотків, якщо я поверну йому гроші протягом тижня. Але якщо я пропущу кінцевий термін, мій борг подвоюватиметься щотижня. Не варто казати, що я не з'являюся в день виплати, тому тепер я винен йому два долари. Фінансова передбачливість не належить до моїх сильних рис, тому я не з'являюся й наступного тижня і винен вже чотири долари; потім ще тиждень — тепер цей маркер коштує вісім доларів. Далі я їду з міста й дуже зручним чином забуваю про домовленість.

Рисунок 3.4 показує, що станеться з моїм боргом. Так само, як на рис. 3.3, протягом тривалого часу майже нічого не видно. Лінія, що відбиває відсотки, стає помітною лише близько чотирнадцятого тижня — на цей час я вже винен суму, що від неї перехоплює дух — 8192 долари. На шістнадцятий тиждень, коли борг зростає до 32768 доларів, лінія нарешті відривається від низу графіка. На двадцять четвертий тиждень, коли мене вистежать бандити, я винен вже 8260608 доларів. Ось така дорога чашка кави.

За цим стандартом, звичайно, зростання мого боргу протягом перших кількох тижнів — від одного до двох, чотирьох, вісьмох доларів — було тривіяльним. Але уявімо собі, що я наштовхнувся на одного з помічників боргової акули десь через місяць після фатальної кави, коли борг сягнув шістнадцяти доларів. Нехай я не мав шістнадцяти доларів, але дав йому п'ять. Дбаючи про своє здоров'я, я роблю ще чотири щотижневі виплати по п'ять доларів, але потім знову зриваюся й далі не плачу. Чорна лінія "а рис. 3.5 показує, що стається, коли я нічого не плачу, а сіра — як росте мій борг після п'яти п'ятидоларових виплат. Зрештою моя чашка кави все одно коштує понад 3 мільйони доларів, але це менш ніж половина того, що я заборгував би без цих виплат. Вони критично важливі — проте на графіку їх не видно. Із рисунка 3.5 жодним чином не випливає, чому сіра лінія закінчується так набагато нижче, ніж чорна.

Рисунок 3.6 показує історію моєї руїни інакше. Статистики називають рисунки 3.4 та 3.5 лінійно-лінійними графіками, бо масштаби на кожній осі лінійні, тобто кожен тиждень, що минає, дістає на горизонтальній осі однакового з іншими відтинка, а кожен долар боргу дістає однакового відтинка на вертикальній осі. На рисунку 3.6, на відміну від них, дані подано в напівлогаритмічному масштабі. Час подано уздовж горизонтальної осі в лінійних одиницях, а вертикальна вісь відбиває мій борг у логаритмічному масштабі, тобто відстань від горизонтальної осі до першої точки на вертикальній осі показує десятиразове зростання мого боргу від одного до десяти доларів; на відтинку між першою та другою точками він знову зростає в десять разів, тобто від десяти до ста доларів; потім ще в десять разів, від ста до тисячі, і так далі до десяти мільйонів вгорі.

Політики та рекламники перетворили вводження нас статистикою в оману на тонке мистецтво. Вже півтора сторіччя тому британський прем'єр-міністр Бенджамін Дизраелі відчув потребу завважити: "Є три різновиди брехні: брехня, нахабна брехня і статистика"[86]. Рисунок 3.6 може вразити вас як доказ цього вислову. Але насправді порівняно з рисунками 3.4 та 3.5 він усього лише висвітлює інший аспект мого боргу. Лінійно-лінійний масштаб добрий тим, що показує, який у мене важкий борг; напівлогаритмічний масштаб добрий тим, що показує, як то сталося, що справи пішли так погано. Чорна лінія на рис. 3.6 гладенька та пряма, вона показує, що без виплат розмір мого боргу щотижня подвоюється й усталено більшає. Сіра лінія показує, як після чотирьох тижнів подвоювання низка п'ятидоларових виплат сповільнює, але не скасовує більшання мого боргу. Коли я припиняю виплати, сіра лінія зростає паралельно до чорної, позаяк борг знов подвоюється щотижня, але закінчується не на такій захмарній висоті.

Політики та статистики брешуть не завжди, просто бракує цілком нейтрального шляху подавати політику чи числа. Кожна заява в пресі та кожен графік наголошує якісь аспекти реальности та применшує інші. Отже, рисунок 3.7, що ілюструє рахунки суспільного розвитку від 14 000 років до н. е. до 2000 року н. е. в напівлогаритмічному масштабі, створює враження, разюче відмінне від сприйняття лінійно-лінійного подання тих самих рахунків на рис. 3.3. Тут видно значно більше. Стрибок суспільного розвитку протягом останніх сторіч залишається реальним, і його добре видно; жодні ігри статистичної уяви ніколи його не приховають. Але, на відміну від рис. 3.3, рис. 3.7 показує, що він не впав з безхмарного блакитного неба. На той час, коли лінії почали вистрілювати вгору (близько 1700 року н. е. за Заході та 1800 року н. е. на Сході), вони вже були приблизно вдесятеро вищі, ніж в лівій частині графіка — різниця, що її майже не видно на рис. 3.3.

Згідно з рисунком 3.7, пояснити, чому Захід панує, означає відповісти одразу на кілька запитань. Треба знати, чому суспільний розвиток після 1800 року н. е. так раптово стрибнув і досяг рівня (десь дуже близько до 100 балів), коли держави могли глобально поширювати свою владу. Перш ніж розвиток досяг таких висот, навіть найсильніші суспільства на землі могли домінувати лише в своїх регіонах, але нові технології та інституції дев'ятнадцятого сторіччя дали їм змогу перетворити локальне домінування на світове панування. Крім того, треба, звичайно, вирахувати, чому Захід був першим регіоном світу, що зміг досягти цього порогу. Але на жодне з цих запитань ми не зможемо дати відповіді, поки не зрозуміємо, чому розвиток вже так значно зріс протягом попередніх чотирнадцяти тисяч років.

Це ще не все, що виявляє рисунок 3.7. Він показує також, що до останніх кількасот років східні та західні рахунки насправді не були невідрізненні. Західні рахунки були вищими за східні протягом понад 90 відсотків часу від 14 000 років до н. е. З погляду теорій короткочасових випадковостей, це справжня проблема. Лідерування Заходу від 1800 року н. е. є поверненням до тривалої норми, а не якоюсь фатальною аномалією.

Рисунок 3.7 не неодмінно спростовує теорії короткочасових випадковостей, проте він означає, що успішна короткочасова теорія має бути складнішою, аби пояснити і тривалу картину аж від кінця льодовикового періоду, і події, що відбулися після 1700 року н. е. Водночас він показує, що довготривалістам не варто надто тішитися. Рисунок явно свідчить, що рахунки суспільного розвитку Заходу не завжди перевищували показники Сходу. Після збігу протягом більшої частини першого тисячоліття до н. е. лінії перетинаються 541 року нової ери й Схід лишається попереду до 1773 року. (Ці неправдоподібно точні дати пов'язані, звичайно, з малоймовірним припущенням, що рахунки суспільного розвитку обчислено абсолютно точно; найрозумніший спосіб викласти суть речей — сказати, що східний рахунок перевищив західний в середині шістнадцятого сторіччя нової ери й що Захід відновив першість наприкінці вісімнадцятого сторіччя.) Те, що східні та західні рахунки перетиналися в стародавні часи й що Схід тоді протягом дванадцяти сторіч передував у суспільному розвитку не спростовує теорій тривалої замкнености так само, як той факт, що Захід був попереду протягом майже усього часу від кінця льодовикового періоду, не спростовує теорій короткочасової випадковости. Але знов-таки все це означає, що успішна теорія має бути значно складнішою й брати до уваги ширше коло свідчень, ніж теорії, запропоновані натепер.

Перш ніж закінчити з графіками, варто зазначити ще кілька моментів, їх видно і на рис. 3.7, але ми зробимо їх яснішими на рисунку 3.8. Це звичайний лінійно-лінійний графік, що охоплює лише три з половиною тисячоліття від 1600 року до н. е. до 1900 року н. е. Відтинаємо неймовірні рахунки 2000 року н. е. та подовжуємо вертикальну вісь достатньо високо, аби реально побачити рахунки раніших періодів. Водночас скорочення охопленого часового періоду дає нам також змогу краще побачити зміни в часі.

Мене в цьому графіку особливо вражають дві речі. По-перше, це пік західних рахунків, близько сорока трьох балів, у першому сторіччі нової ери, а за ним повільний спад після 100 року н. е. Трохи далі праворуч бачимо східний пік понад сорок два бали 1100 року н. е., на вершині володарювання в Китаї династії Сун, потім такий самий спад. Ще трохи далі праворуч, близько 1700 року н. е., і східні, і західні рахунки повертаються до трохи понад сорок балів, але цього разу, замість усталитися, вони швидшають. Сто років по тому, коли починається промислова революція, західна лінія проходить через стелю.

Чи справді існував якийсь поріг "трохи понад сорок балів", що завадив Римові та Китаєві династії Сун? У вступі я зазначав, що Кенет Померанц у своїй книжці Велика розбіжність доводив, що Схід і Захід у вісімнадцятому сторіччі однаково потрапили в екологічну кризу, що мала би спричинити стагнацію та спад їхнього суспільного розвитку. За Померанцом, цього не сталося тому, що британці — радше тому, що їм поталанило, аніж завдяки зваженим рішенням — скомбінували плоди грабування Нового Світу з енергією викопного палива й таким чином відкинули традиційні екологічні обмеження. Чи могло бути так, що, коли суспільний розвиток римлян та китайців часів Сун досягнув трохи понад сорок балів, вони теж потрапили до таких самих пасток, але не спромоглися з них вивільнитися? Якщо так, то, можливо, домінантною картиною останніх двох тисячоліть нашої історії була одна з тривалих хвиль, коли великі імперії прокладали шлях до сорокабалової стелі, потім падали, аж поки у вісімнадцятому сторіччі відбулося щось особливе.

Друге, що мене вражає в рисунку 3.8, — це те, що на ньому варто проводити не лише горизонтальні, а й вертикальні лінії. Очевидна точка, що потребує вертикальної лінії, — це перше сторіччя нової ери, коли і східний, і західний рахунки мали піки, хоча східний пік і був нижчий (34,13 бала проти 43,22). Замість (а може, водночас) зосереджуватися на тім, що Захід досяг стелі "трохи понад сорок", можливо, варто пошукати якусь сукупність подій, що вплинули на обидва боки Старого Світу, пригнувши донизу рахунки суспільного розвитку і Риму і Китаю династії Хань, незалежно від рівнів, що вони досягай.

Іншу вертикальну лінію можна провести близько 1300 року н. е., коли знов східний та західний рахунки поводилися однаково, хоча цього разу нижчим був рахунок Заходу (30,73 бала супроти 42,66). Східний рахунок вже сповзав протягом ста років, але тепер західний рахунок до нього приєднався, після чого обидві лінії мали піки близько 1400 року та ще гостріше пришвидшилися близько 1700 року. Знову, замість зважати на те, що на початку вісімнадцятого сторіччя рахунки наблизилися до сорокабалової стелі, можливо, варто подивитися, чи не відбулися якісь глобальні події, що в чотирнадцятому сторіччі спрямували східний та західний розвиток спільним шляхом. Може, промислова революція відбулася спочатку на Заході не через якусь надзвичайну флюктуацію, про що писав Померанц, а тому, що і Схід, і Захід були на шляху до цієї революції, а потім щось, що відбулося в чотирнадцятому сторіччі, а також те, як зреагував на це Захід, дало йому невелику, але відчутну перевагу, що в вісімнадцятому сторіччі привела до точки відриву.

Мені видається, що рисунки 3.3,3.7 та 3.8 висвітлюють справжню слабкість теорій і тривалої зафіксованости, і короткочасової випадковости. Дуже мало теоретиків бачать початок оповіді у землеробській революції, тоді як переважна більшість дивляться лише на самий кінець, останні п'ятсот років. Вони здебільшого ігнорують проміжні тисячі років, відтак дуже рідко навіть намагаються врахувати всі поштовхи до зростання, спади, катастрофи, збіги, зміни лідерів, горизонтальні стелі та вертикальні зв'язки, що впадають в око, коли ми намагаємося охопити весь обрис історії. Кажучи прямо, це означає, що жоден із цих підходів не пояснить нам, чому Захід панує. А коли так, жоден з них не може сподіватися відповісти на запитання, що ховається за цим: що буде далі?

Питання Скруджа

кульмінаційній сцені Різдвяної пісні в прозі Чарлза Дикенса Дух Майбутнього Різдва приводить Ібензера Скруджа до зарослого бур'янами цвинтаря й мовчки вказує рукою на занедбану могилу. Скрудж знає, що тут має бути його ім'я; він знає, що вічно лежатиме тут, сам-один, і ніхто до нього не приходитиме. Він із жахом питає: "Мені являлося те, що буде, чи те, що може бути?"[87]

Ми можемо запитати те саме стосовно рисунка 3.9, що подає темпи зростання індексу суспільного розвитку на Сході та Заході у двадцятому сторіччі та проектує їх на майбутнє[88]. Лінії перетинаються 2103 року. До 2150 року пануванню Заходу настане кінець, його велич зникне так само, як блиск Ніневії та Тиру.

Епітафія Заходу видається так само очевидною, як Скруджева:

ПАНУВАННЯ ЗАХОДУ

1773-2103

НЕХАЙ СПОЧИНЕ З МИРОМ

Але чи насправді це тіні того, що буде? Побачивши власну епітафію, Скрудж впав на коліна: "Добрий Духу, — благав він, — скажи ж мені, що, змінивши своє життя, я ще можу врятуватися від такої долі". Дух Майбутнього Різдва нічого не сказав, але Скрудж знайшов відповідь сам. Йому довелося перебути неприємний вечір з Духами Минулого та Нинішнього Різдва, бо мав дечого від них навчитися. Він обіцяє: "Я не забуду цих уроків, не зачиню свого серця для них. Скажи, що я можу стерти напис із цієї могильної плити!"

У вступі я завважив, що серед тих, хто пише про причини панування Заходу, а особливо про те, що буде далі, я належу до меншости, бо я не економіст, не історик новітніх часів і не науковець від політики жодного напряму. Ризикуючи перебрати зі Скруджевою аналогією, я сказав би, що неучасть у дискусії фахівців з історії попередніх часів призвела нас до помилки спілкування лише з Духом Нинішнього Різдва. Треба залучити й Духа Минулого Різдва також.

З цією метою у другій частині книжки (розділи 4-10) я подаю оповіді з історії Сходу та Заходу останніх кількох тисяч років і спробую пояснити, чому суспільний розвиток змінювався саме так, а не інакше. В третій частині (розділи 11 та 12) я зберу ці оповіді докупи. Сподіваюся, це дасть нам змогу зрозуміти не лише чому Захід панує, а й що буде далі.