Чому Захід панує - натепер

ндекс суспільного розвитку є стрижнем цієї книжки, він тримає вкупі весь набір фактів, що назбирали археологи та історики. Сам індекс не пояснює, чому Захід панує, але він виявляє обриси історії, що потребують пояснення. Повний опис індексу для тих, кого цікавить методика та докладні свідчення, що становлять підґрунтя підрахунків, подано на вебсайті www.ianmorris.org. Цей додаток є лише коротким викладом головних методологічних складнощів та основних результатів.

Чотири заперечення

бачу чотири заперечення проти індексу суспільного розвитку:

1. Обчислювання та порівнювання суспільного розвитку в різні часи та в різних місцях дегуманізує людей, тому цього робити не треба.

2. Обчислювання та порівнювання суспільств є поважною процедурою, але суспільний розвиток в тому сенсі, як я його означив (як здатність суспільств робити те, що треба), є не те, що треба міряти.

3. Суспільний розвиток у тому сенсі, як я його означив, є корисним методом порівнювання Сходу та Заходу, але чотири показники, що я в нього заклав (енергоздобуток, організація/урбанізація, ведення війни та інформаційні технології), є не найкращими.

4. Ці чотири показники дають добрий спосіб міряння суспільного розвитку, але я зробив фактичні помилки й отримав неправильні результати.

Заперечення 1 я обговорював у першому розділі. Є багато історичних та антропологічних питань, щодо яких обчислювання та порівнювання суспільного розвитку нічого не дає, але питання чому Захід панує за своєю природою потребує обчислювання та порівнювання. Якщо ми хочемо на нього відповісти, треба обчислювати та порівнювати.

У третьому розділі я дещо казав про заперечення 2. Можливо, можна міряти та порівнювати ліпші характеристики, ніж суспільний розвиток, але я таких не знаю. Нехай інші історики та антропологи визначать інші вимірні об'єкти та отримають кращі результати.

Заперечення 3 може набувати трьох форм — що до моїх чотирьох показників можна додати ще інші; що треба використовувати інші показники; що треба розглядати меншу кількість показників. Я вже писав у цій книжці, що я вивчав кілька інших показників (зокрема, обсяг найбільшої політичної одиниці, стандарти життя [в термінах дорослої людини], швидкості транспортування чи розмір найбільших пам'ятників), але в усіх випадках мав серйозні проблеми зі свідченнями чи з тестом на взаємонезалежність. Більшість показників у будь-якому разі показують високий рівень надлишковости в перебігу історії, а будь-яка прийнятна комбінація показників має тенденцію давати той самий результат.

Є багато незначних та два великих винятки з правила надлишковости. Перший виняток можна назвати "кочівничою аномалією" — йдеться про те, що степові суспільства зазвичай мають низькі бали в енергоздобутку, організованості та інформаційних технологіях, але високі в веденні війни. Ця аномалія допомагає пояснити, чому справжні кочівничі суспільства так успішно перемагали імперії й так погано ними керували[533]. Вона варта глибокого вивчення, але прямо не впливає на порівнювання осілих аграрних східних та західних осередків у цій книжці.

Ще одна версія заперечення 3 виводить з аналізу організацію, ведення війни та інформаційні технології й зосереджується лише на здобутку енергії на тій підставі, що організація, ведення війни та інформаційні технології є лише способами використовування енергії. Рисунок Д.1 показує, як поводиться індекс самої енергії. Він відрізняється від графіка повного індексу на рис. З.3, але не сильно. На чисто енергетичному графіку так само як на графіку повного суспільного розвитку Захід все одно лідерує протягом 90 відсотків часу Схід все одно переважає приблизно між 550 та 1750 роками н. е., все одно є тверда стеля, що блокує розвиток близько 100 та 1100 років н. е. (саме на понад 30 000 кілокалорій на людину на добу), все одно рахунки після промислової революції дуже сильно перевищують все, що було раніше, і 2000 року Захід все одно панує.

Зосередженість на самій енергії має ту перевагу, що це ощадливіший підхід до обчислювання суспільного розвитку, ніж мій метод із залученням чотирьох показників, але він теж має одну велику ваду. Це другий великий виняток з правила надлишковости: після промислової революції співвідношення між показниками стало нелінійним. Завдяки новим технологіям розміри міст протягом двадцятого сторіччя побільшали в чотири рази, здатність вести війну побільшала у п'ятдесят разів, а інформаційні технології підскочили аж у вісімдесят разів, тоді як енергоздобуток на одну людину зріс лише удвічі. Розгляд самої лише енергії надто простий і спотворює обриси історії.

Заперечення 4 заторкає дуже багато дуже різних аспектів, бо єдиний спосіб оцінити, чи я неправильно зрозумів свідчення й чи вдавався я до неналежних методів, — це передослідити всі джерела інформації, що я використовував, коли обчислював східні та західні рахунки за останні шістнадцять тисяч років. Робити це в додатку було б надто дорого, бо доволі груба книжка стала б ще грубшою, тому я подав усю інформацію на зазначеному вище вебсайті. Читачі, що мають час та бажання, можуть там подивитися, які саме джерела я використовував та що я думаю про неоднозначні свідчення.

У решті цього додатку я підсумую дані, коротко окреслю, як я обчислював рахунки, та скажу кілька слів про межі похибки.

Здобуток енергії

добуток енергії я хочу обговорити насамперед і найдокладніше, бо з чотирьох показників цей — найважливіший кількісно. Якщо достатньо далеко повернутися назад у часі, рахунки урбанізації, ведення війни та інформаційних технологій наближаються до нуля, бо масштаб людської діяльности був таким малим, що значення індексу були нижче 0,01 бала. І навпаки, рахунки енергоздобутку ніколи на падають до нуля, бо, якщо люди не здобувають енергії, вони вмирають. Аби тіло й душа трималися докупи, треба приблизно 2000 кілокалорій на людину на добу, а позаяк сучасний західний енергоздобуток близький до 228 000 кілокалорій на людину на добу (= 250 балів), найнижчий теоретично можливий рахунок має бути 2,19. Реальний рахунок енергоздобутку від кінця льодовикового періоду завжди був вищий за 4 бали, бо більшість енергії люди споживають у нехарчовій формі (одяг, житло, артефакти, паливо тощо). До промислової революції пересічний рахунок енергоздобутку становив приблизно 75-90 відсотків сумарних рахунків суспільного розвитку. 2000 року він усе ще становив 28 відсотків західного рахунку та 20 відсотків східного.

Свідчення про здобуток енергії містяться в різноманітних джерелах, від сучасних статистичних довідників, літературних оповідей про сільське господарство, промисловість та стилі життя й аж до археологічних свідчень про раціон, ремесла та якість життя. Об'єднати такі різнорідні матеріяли непросто, але тут, як і в інших місцях, я використовував досвід раніших дослідників. У третьому розділі я вже писав, що дослідження енергетичних потоків, що його Ерл Кук оприлюднив 1971 року, дає зручну вихідну точку, що з нею можна постійно порівнювати інші оцінки. На сучасних рівнях у західному осередку всі вони збігаються близько 230 000 кілокалорій на людину на добу, а Кук поділяє їх на приблизні категорії постачання/харчі (для свійських тварин так само, як для людей), житло/торгівля, промисловість/сільське господарство та транспорт.

Вацлав Сміл (Vaclav Smil, 1991, 1994) вдало поділяє нехарчове споживання на біомасу та викопні палива й будує графік їхнього розвитку в західному осередку в залежності від часу. На те, аби перетворити його дані у рахунки енергоздобутку на Заході, треба зробити кілька кроків, а в результаті отримуємо близько 93 000 кілокалорій на людину на добу 1900 року та 38 000 кілокалорій на людину на добу 1800 року, що добре узгіднюється з Куковою оцінкою 77 000 кілокалорій на людину на добу в індустріялізованій Європі 1860 року.

Що далі ми рухаємося в минуле раніше 1800 року, то менше маємо офіційної статистики. Втім що більше економіка базувалася на біомасовому паливі, то більше ми можемо, замість офіційних документів, користатися порівняльною інформацією, що зібрали економічні історики та антропологи. 1700 року пересічна людина в західному осередку споживала приблизно від 30 000 до 35 000 кілокалорій на добу. З наявних свідчень про діяльність західних суспільств ясно видно, що з дальшим просуванням у минуле числа меншають[534], хоча з порівняльних свідчень ясно також, що споживання енергії на Заході ніколи не падало набагато нижче 30 000 кілокалорій на людину на добу. Тут можлива дискусія, але я маю сумнів щодо того, що західний енергоздобуток хоч коли-небудь, навіть у восьмому сторіччі нової ери, був менший за 25 000 кілокалорій на людину на добу. З причин, що їх я обговорюватиму далі, я не бачу, як ці здогадні оцінки могли б більш ніж на 5-10 відсотків відхилятися від справжнього числа.

Величні руїни будинків та пам'ятників римської епохи, кількість кораблетрощ, обсяг вироблених товарів, рівень промислового забруднення в крижаних покривах і нестійка кількість тваринних кісток у поселеннях ясно свідчать про те, що в першому сторіччі нової ери енергоздобуток був вищий, ніж у восьмому і навіть тринадцятому, але наскільки вищий? Відповідь дають оригінальні розрахунки економічних істориків. Роберт Ален (Robert Allen, 2007а) показав, що 300 року н. е. реальна заробітна платня в західному осередку (що в домодерні часи близько відбивала споживання енергії більшости незаможних людей) була порівнянною з заробітною платнею у південній Європі у вісімнадцятому сторіччі нової ери, а Вальтер Шайдель (Walter Scheidel, 2008) припускає, що заробітна платня римської доби була суттєво вищою, ніж у більшій частині середньовічної Європи. Дані Джефа Крона (Geof Kron, 2005), а також Ніколи Кепке та Йорґа Батена (Nikola Koepke and Joerg Baten, 2005,2008) вказують на те, що між першим та вісімнадцятим сторіччями ситуація змінилася мало, а Крон у праці, що ще має вийти друком, припускає, що житлові умови в стародавні часи були зазвичай кращі, ніж у найбагатших частинах Європи вісімнадцятого сторіччя. За моїми оцінками, енергоздобуток становив приблизно 31 000 кілокалорій на людину на добу в перші роки до нової ери та нової ери, повільно меншав до 500 року н. е., потім спадав швидше до 700 року.

Здобуток енергії в західному осередку близько 1000 року до н. е. мав бути нижчим не лише за показники римської епохи, а й за цифри восьмого сторіччя нової ери. Період найстрімкішого зростання настав після 300 року до н. е., коли Середземномор'я стало частиною більших політичних та економічних блоків, а Римський теплий період збільшив врожаї. Численні археологічні дані свідчать також про раніший період пришвидшування розвитку після 600 року до н. е. Я на спробу припустив, що 1000 року до н. е. енергоздобуток міг бути досить низьким, десь 20 000 кілокалорій на людину на добу, трохи нижчим за рівні кінця другого тисячоліття до нової ери, але все одно вищим за рівні третього тисячоліття.

У давнішій передісторії рахунки були ще нижчі. Наприкінці пізнього дріясу збирачі діставали, мабуть, близько 5000 кілокалорій на людину на добу, але це число мало різко зрости (порівняно з тим, що відбувалося раніше) з теплішанням клімату, одомашнюванням рослин та тварин на харчові потреби та використовуванням тварин як тягової сили. Близько 3000 року до н. е. мешканці усталених поселень на Горбистих Схилах мали споживати 12 000 кілокалорій на людину на добу на одяг, паливо, свійських тварин, житло та побутові речі, а також пам'ятники, навіть якщо їхній раціон був не кращий, ніж за чотири тисячі років до того.

Обчислювати східні рахунки ще важче, частково тому, що науковці, зокрема Кук та Сміл, цікавилися лише світовими регіонами з найвищим енергоздобутком, а не міжрегіонними порівняннями. Однак можна почати з оцінки ООН 2006 року, згідно з якою 2000 року н. е. середньостатистичний японець споживав 104 000 кілокалорій на добу (менше половини середнього західного рівня). 1900 року східний осередок усе ще був аграрним, а споживання нафти й навіть базована на вугіллі промисловість в Японії були ще в зародку. Енергоздобуток в Японії мав бути близько 49 000 кілокалорій на людину на добу (знов менше половини споживання енергії на Заході). Протягом попередніх п'яти сторіч використання вугілля та сільськогосподарське виробництво стабільно зростали. 1600 року продуктивність в дельті Янцзи була вищою, ніж будь-де на Заході, але на 1750 рік сільське господарство Голландії та Англії їх наздогнало й реальна заробітна платня на Сході була порівнянна радше з південною Європою, ніж із багатою північною Європою. За моєю оцінкою, енергоздобуток у східному осередку 1400 та 1800 року становив, відповідно, 29 000 та 36 000 кілокалорій на людину на добу, а зростання відбулося переважно в вісімнадцятому сторіччі.

Дискусійним є також питання про те, як сильно вплинула на споживання енергії в Китаї криза після 1200 року, але, ймовірно, був невеликий спад після піка ери Сун, коли споживання енергії мало перевищувати 30 000 кілокалорій на людину на добу.

Так само, як на Заході, з археологічних знахідок ясно, що енергоздобуток в середині першого тисячоліття нової ери мав широкий мінімум, але знову важко сказати, якою мірою стрімким було спадання. Зі свідчень, що я обговорював у п'ятому розділі, випливає, що енергоспоживання в часи династії Хань було вищим, ніж будь-коли раніше на Сході, але нижчим, ніж тогочасний римський рівень чи пізніший рівень династії Сун. За моїми оцінками, отримуємо 27 000 кілокалорій на людину на добу в перших роках до нової ери та нової ери, потім був невеликий спад і повернення до такого самого рівня близько 700 року н. е.

Знов аналогічно до Заходу східний енергоздобуток у першому тисячолітті до нової ери стабільно зростав, пришвидшився приблизно після 500 року до н. е. і ще більше після 300 року до н. е., коли поширилася мережа каналів, торгівля та металеві знаряддя. Ще раніше, 1000 року до н. е., середній енергоздобуток міг бути близько 17 000 кілокалорій на людину на добу, а в часи Першого імператора Цинь імовірнішим числом є 26 000 кілокалорій на людину на добу.

У передісторичні часи енергоздобуток на Сході мав пройти такі самі пороги, як на Заході, але рухатися вгору він почав пізніше й загалом відставав на одне-два тисячоліття.

Організація

продовж допромислової історії організація була другим за величиною компонентом у рахунках суспільного розвитку. Я використав цього показника як головний приклад у третьому розділі, пояснюючи, чому я вважаю розмір найбільшого міста важливим наближенням до опису організації суспільства. Є чимало неоднозначних даних та відмінностей в означеннях, тому фахівці часто не можуть дійти згоди щодо розмірів міст у кожному періоді. Я обґрунтовую підстави свого вибору на вебсайті, а в таблиці Д.2 лише підсумовую деякі основні обчислення.

Ведення війни

ід появи письма люди описували свої війни, а від ранньої передісторії часто ховали мертвих зі зброєю. В результаті ми маємо на диво багато інформації навіть про домодерне ведення війни. Головний виклик у обчислюванні рахунку здатности вести війну не емпіричний, а концепційний — як порівнювати радикально відмінні військові системи, адже часто їх свідомо будували так, аби вони були непорівнянні з ранішими системами. Найвідоміший приклад — коли 1906 року Британія спускала на воду корабель Королівського військового флоту "Дредноут", головна ідея була, що його надвеликі гармати та надміцний панцер забезпечували одному кораблеві моделі, виробленої після 1906 року перемогу над будь-якою кількістю кораблів 1890-х років.

Однак реальність така, що все ніколи не буває так просто. Саморобні вибухові пристрої за сприятливих обставин можуть на рівних конкурувати навіть із найвисокотехнологічнішою армією. В принципі, ми можемо в одному індексі надавати рахунки цілковито відмінним військовим системам, навіть якщо експерти можуть не погодитися з тим, які саме ці рахунки.

2000 року н. е. безпрецедентна військова потужність Заходу дістає 250 балів і, поза сумнівом, є значно більшою, ніж на Сході. Деякі східні армії великі, але системи зброї важать набагато більше, ніж просто кількість людей. Витрати США відносно китайських становлять 10:1, за кількістю авіяносців маємо 11:0, а за ядерними боєголовками 26:1. Якісні відмінності між американськими танками М1 та точною зброєю і китайськими застарілими системами ще більші. Покласти відношення Захід:Схід занизьким, на рівні 10:1, чи зависоким, на рівні 50:1, було б однаково занадто, тому я здогадно взяв співвідношення 20:1, що означає, що Схід 2000 року має рахунок 12,5 бала супроти 250 балів Заходу.

Порівнювати рахунки 2000 року з ранішими ще складніше, але можна робити грубі оцінки, якщо подивитися на зміни розміру армій, швидкість їхнього руху, логістичні можливості, обсяг та руйнівну силу їхньої ударної міці та наявні панцерні засоби та фортифікаційні споруди. Згідно з одним розрахунком, ефективність артилерійського вогню від 1900 до 2000 року зросла у двадцять разів, а антитанкового — у шістдесят разів. Я зібрав усі інші зміни впродовж двадцятого сторіччя і поклав відношення західної здатности вести війну 2000 до 1900 року рівним 50:1, що означає, що Захід 1900 року мав 5 балів порівняно з 250 балами 2000 року.

1900 року західна військова потужність сильно перевершувала східну, хоча розрив був, безперечно, менший, ніж 2000 року. 1902 року британський флот за тоннажністю вшестеро переважав японський, а будь-яка європейська держава мала в армії більше людей, ніж Японія. Я покладаю відношення Захід:Схід 1900 року рівним 5:1, а це означає, що Схід 1900 року мав лише один бал (у порівнянні з 5 балами Заходу 1900 року та 12,5 балами Сходу 2000 року).

Рівень суб'єктивности в таких підрахунках задовольнить не всіх, але важливо, що 2000 року військова потужність Заходу така величезна, що всі інші рахунки — зокрема Заходу 1900 року чи навіть Сходу 2000 року — видаються мізерними. Отже, похибки оцінювання неважливі. Можна подвоїти чи поділити навпіл будь-які чи всі рахунки ведення війни за всі періоди до 1900 року, і на сумарний рахунок розвитку це помітно не вплине.

Відмінність між західним веденням війни 1800 та 1900 року менша, ніж між 1900 та 2000 роками, але все одно величезна — від епохи вітрильників, кінноти та гладкоствольних мушкетів, заряджуваних з дула, до розривних снарядів, панцерних кораблів на нафтовому паливі та кулеметів, з танками та літаками на підході. Дев'ятнадцяте сторіччя, мабуть, піднесло західну здатність вести війну десь на порядок, і я покладаю здатність Заходу вести війну 1800 року рівною 0,5 бала. Західні способи ведення війни на той момент були незрівнянно ефективнішими, ніж східні, що 1800 року варті, мабуть, 0,1 бала.

Перетворення у військовій справі, що відбулися в Європі від 1500 до 1800 року, історики називають "мілітарною революцією" — за цей час ефективність західних способів ведення війни побільшала, мабуть, учетверо. Східне ведення війни, навпаки, від 1700 року (коли Кансі почав завойовувати степи) до 1800 року фактично подалося назад. Не маючи екзистенційних загроз, китайські володарі постійно діставали мирні дивіденди від зменшування збройних сил та ігнорування дорогих технологічних новацій. Східні способи ведення війни 1800 року за ефективністю помітно не відрізнялися від 1500 року й були значно менш ефективними, ніж 1700 року. Тут бачимо, зокрема, пояснення того, чому британська армія у 1840-ві роки так легко змела китайські сили.

Поява пороху в чотирнадцятому сторіччі підвищила здатність вести війну і на Сході, і на Заході, хоча далеко не так драстично, як винаходи дев'ятнадцятого та двадцятого сторіч. Близько 1500 року найкращі європейські армії (особливо османи) були десь удвічі ефективніші, ніж за п'ять сторіч до того, хоча розміри та логістика зіграли тут не меншу роль, ніж порох.

Співвідношення способів ведення війни на Заході близько 1500 року та в великій, високоорганізованій, але допороховій армії Римської імперії обчислити важче. В одному дослідженні є оцінка, що один реактивний бомбувальник близько 2000 року має у п'ять мільйонів разів більшу вбивчу потужність, ніж римський легіонер[535], із чого ми можемо зробити висновок, що західний рахунок у 1 році до н. е./н. е. становить 0,0005 бала. Однак, безперечно, Рим мав більше легіонерів, ніж США мають реактивних бомбувальників, тому я оцінюю відношення рахунків західного ведення війни до римського як 2000:1, поклавши західний рахунок у 1 році до н. е./н. е. за 0,12 бала. Це робить римську військову машину в період найвищого піднесення серйозним суперником європейським арміям та флотам п'ятнадцятого сторіччя попри їхні пістолі та гармати, але не силам епохи "мілітарної революції". Це означає також, що римське ведення війни в період зеніту могло б конкурувати з монгольським і переважало б китайські можливості часів династії Тан.

На Сході, де бронзова зброя була звичайною вже 200 року до н. е., сили династії Хань (200 рік до н. е. — 200 рік н. е.) видаються менш ефективними, ніж римська армія, але після старосвітового обміну китайська мілітарна потуга постраждала значно менше, ніж західна. Армії та флоти, що ними династія Суй об'єднувала Китай у шостому сторіччі, були набагато сильніші, ніж будь-яка армія на Заході, а на часи імператорки У, близько 700 року, розрив став величезним.

Військо сторіч, що передували новій ері, було набагато слабше і за римське, і за китайське часів Хань. На Сході, гадаю, до часів Ерлітоу близько 1900 року до н. е. жодне військо не було за ефективністю варте більшого, ніж 0,01 бала; на Заході єгипетська та месопотамійська армії могли дістати 0,01 бала близько 3000 року до н. е.

Інформаційні технології

рхеологічні та письмові джерела вказують, якого типу інформаційні технології існували в різні періоди, й не надто важко оцінити, як багато інформації ці засоби могли повідомляти, з якими швидкостями та на які відстані. Реальна проблема полягає в оцінюванні обсягів використання різноманітних технологій, що стосовно більшої частини перебігу історії означає, скільки людей вміли читати й писати та на яких рівнях компетентности.

Закон Мура — що приблизно від 1950 року ефективність коштів, вкладених у інформаційні технології, подвоюється щопівтора року — означає, як видається, що 2000 року рахунок мав би бути в мільярд разів вищий, ніж 1900 року, що дає нам західний рахунок 1900 року 0,00000025 бала. Але це, звичайно, не враховує ані гнучкости старомодних форм зберігання інформації, як-от надрукованих книжок (що їм цифрові медії лише починають кидати виклик), ані часових змін способів доступу до найновітніших методик.

Правильне відношення сучасних інформаційних технологій до раніших явно величезне, хоча й набагато менше, ніж мільярд до одиниці. Отже, рахунки до 1900 року (мало того, межі похибки до 1900 року) ще крихітніші, ніж у випадку ведення війни. З іншого боку, дані про те, скільки людей вміли читати, писати та рахувати на різних рівнях володіння предметом, набагато туманніші, ніж навіть свідчення щодо війни, тому мої здогадні оцінки ще імпресіоністичніші.

В таблиці Д.4 я використовую багатокроковий підхід до обчислювання інформаційних технологій. По-перше, я дотримуюся загальноприйнятої серед істориків практики й поділяю рівні навичок на повний, середній та базовий. Планки кожної категорії досить низькі — в термінах письменности, базовий рівень означає здатність прочитати та написати ім'я; середній — здатність прочитати та написати просте речення; повний — здатність прочитати та написати зв'язну прозу. Означення Комуністичної партії Китаю під час руху 1950 року за письменність дуже подібні: повна письменність — здатність впізнати 1000 знаків; напівписьменність — впізнавання 500-1000 знаків; базова письменність — 300-500 знаків.

По-друге, я спираюся на наявну науку й поділяю доросле чоловіче населення в різні періоди на зазначені три категорії. За кожен 1 відсоток цілком письменних чоловіків я нараховую 0,5 бала; за кожен відсоток середньої категорії — 0,25 бала; за кожен відсоток базової категорії — 0,15 бала. Потім я застосовую такі самі рахунки до жінок. Свідчень про жіночу письменність менше, ніж про чоловічу, хоча й очевидно, що до двадцятого сторіччя жінок, що вміли читати й писати, було менше (зазвичай значно менше), ніж чоловіків. Хоча щодо давніших часів мої оцінки здебільшого здогадні, я ризикну оцінювати жіноче застосовування інформаційних технологій у відсотках до чоловічого. Тоді я приписую бали кожному періодові залежно від кількости та рівня використовування інформаційних технологій.

2000 року сто відсотків чоловіків та жінок і в західному, і у східному осередках належать до категорії повної письменности[536], що дає до рахунку суспільного розвитку в обох регіонах по 100 балів за інформаційні технології. 1900 року майже всі чоловіки в західному осередку були хоч трохи письменні (50 відсотків цілком письменних, 40 відсотків середніх та 7 відсотків базових), жінки були освічені майже так само. Отже, до західного рахунку це дає 63,8 бала. На Сході письменність серед чоловіків була так само поширена, хоча й на нижчих рівнях (за моєю оцінкою, 15 відсотків цілком письменних, 60 відсотків середніх та 10 відсотків базових), проте кількість письменних жінок становила лише чверть від кількости письменних чоловіків. В результаті маємо до східного рахунку 30 балів. Стосовно таких обчислень для раніших періодів історії можливі межі похибки навколо моїх здогадів стабільно зростають, хоча мізерна кількість письменних людей робить вплив цих похибок відносно невеликим.

На третьому кроці треба застосувати множники, що враховують зміни швидкости та далекосяжности комунікаційних технологій. Я поділяю найдосконаліші інструменти праці з інформацією на три широкі категорії: електронні (наявні 2000 року і на Сході, і на Заході), електричні (наявні на Заході на початок 1900 року) та доелектричні (наявні на Заході протягом приблизно одинадцяти тисяч років, а на Сході — протягом приблизно дев'яти тисяч років).

На відміну від більшости істориків, я не відокремлюю друкову еру від додрукової. Головний внесок друкування полягав у появі більшого числа і дешевших матеріялів, а не в перетворенні комунікацій таким чином, як це зроблять пізніше телеграф чи інтернет, а ці кількісні зміни вже враховано. У разі електронних технологій я беру множника 2,5 для Заходу та 1,89 для Сходу. Ці множники відбивають відносну доступність комп'ютерів та широкосмугових комунікацій на Заході та на Сході 2000 року. У разі електричних технологій, що на 1900 рік мали певний вплив на Заході, я беру множника 0,05; а в разі доелектричних технологій, використовуваних в усі періоди, я беру однакового множника 0,01 і для Заходу, і для Сходу. Отже, 2000 року Західний рахунок становить максимально можливі 250 балів суспільного розвитку (100 балів IT х 2,5), а Схід дістає 189 балів (100 балів IT х 1,89); 1900 року Захід має рахунок 3,19 бала (63,8 х 0,05), а Схід — 0,3 бала (30 х 0,01). Західний рахунок досягає мінімального рівня, що його треба фіксувати в індексі суспільного розвитку (тобто 0,01 бала) лише близько 3300 року до н. е., а східний — близько 1300 року до н. е.

Межі похибки

попередньому розділі я багато казав про оцінки та здогади, бо без них збудувати індекса суспільного розвитку неможливо. Першим наслідком є те, що жоден індекс ніколи не буде "правильним", чи то ми беремо слово в сильному сенсі значення, коли кожна окрема деталь цілком точна, чи в слабшому сенсі, коли всі експерти роблять однакові оцінки. В результаті немає сенсу питати, чи мої обчислення рахунків суспільного розвитку неправильні. Правильне запитання таке: якою мірою вони неправильні? Чи вони неправильні аж так, що базові обриси історії суспільного розвитку на графіках у розділах 4-6 вводять нас в оману, тобто вся ця книжка фатально хибна? Чи насправді ці похибки відносно тривіяльні?

На ці запитання, в принципі, досить легко відповісти. Треба просто запитати, (1) як набагато треба змінити рахунки, щоб минуле видавалося таким відмінним, що наведені в цій книжці міркування перестали б витримувати критику, і (2) чи такі зміни правдоподібні.

Зрештою, єдиний спосіб це зробити — перевірити свідчення, наведені на вебсайті (www.ianmorris.org), для кожного окремого обчислення. Тут я лише хочу коротко заторкнути можливість того, що систематичні похибки можуть звести нанівець мої висновки щодо загального обрису історії. Згідно з моїм індексом (його показано в напівлогаритмічному масштабі на рисунку 3,7), Захід став лідерувати після 14 000 років до н. е. Схід повільно наздоганяв, і впродовж майже всього першого тисячоліття до нової ери перевага Заходу була невеликою. Близько 100 року до н. е. Захід збільшив розрив, але 541 року н. е. Схід вирвався вперед. Схід залишався попереду до 1773 року, потім Захід відновив своє лідерування і, якщо тенденція двадцятого сторіччя триватиме, буде утримувати) його до 2103 року. Від кінця льодовикового періоду західний розвиток перевищував східний протягом 92,5 відсотка часу.

У третьому розділі я припустив, що, якщо загалом мої рахунки мають десятивідсоткову похибку, зміни картини будуть несуттєві. Рисунок Д.2а показує, який вигляд мали б розглядувані тенденції, якби я послідовно недооцінював рахунки західного розвитку на 10 відсотків та на ті самі 10 відсотків переоцінював рахунки східного розвитку. Рисунок Д.2б показує результат у разі, якби я недооцінював рахунки східного розвитку на 10 відсотків та переоцінював рахунки західного розвитку на 10 відсотків.

Насамперед треба зазначити, що такі рахунки сильно хибують щодо правдоподібности висновків. Рис. Д.2а, що на 10 відсотків збільшує західний рахунок і зменшує східний, вимагає, аби ми визнали, що Захід був розвиненіший, ніж Схід, 1400 року, напередодні того, як Чжен Хе поплив до Індійського океану; із нього також випливає, що, коли Ганібал 218 року до н. е. повів слонів атакувати Рим, західний розвиток вже був вищим, ніж східний стане аж у часи Чжена. І наче цього мало, графік додатково нас повідомляє, що Захід 44 року до н. е., коли було вбито Юлія Цезаря, був розвиненіший, ніж Схід 1793 року, коли китайський імператор Хунлі відхилив торгівельну місію лорда Макартні.

Рисунок Д.2б, мабуть, ще цікавіший. Рахунок розвитку, що він дає Заходові, наприклад, 700 року н. е., коли араби з Дамаска володарювали в величезному халіфаті, нижчий за китайський індекс часів Конфуція, що не може бути правильним, а західний рахунок 1800 року, коли вже відбувалася промислова революція, нижчий за східні рахунки часів династії Сун, у 1000— 1200 роках, що навіть ще менш імовірно.

Але навіть якби історики могли проковтнути такі дивні висновки, обриси історії на рисунку Д.2 все одно не так сильно відрізняються від того, що дає рис 3.7, щоб зміни основної картини потребували пояснення. Теорії короткочасової випадковости залишаються неадекватними, бо навіть на рисунку Д.2б західний рахунок все одно вищий протягом більшости часу (хоч "більшість" тепер означає не 92,5 відсотка, а 56). Те саме стосується теорій тривалої зафіксованости, бо навіть на рисунку Д.2а Схід лідерує протягом сімох сторіч. Біологія та соціологія залишаються найправдоподібнішими поясненнями висхідного, проте переривчастого руху розвитку, а географія залишається найправдоподібнішим поясненням того, чому Захід панує.

Аби змінити фундаментальну картину, мої оцінки треба було б змінити на 20 відсотків. Рисунок Д.За показує, якою видавалася б історія, якби я послідовно занижував оцінку західних рахунків на 20 відсотків і завищував оцінку східних рахунків на 20 відсотків; рисунок Д.3б подає результат у разі, якби я послідовно занижував на 20 відсотків оцінку східних рахунків і завищував на 20 відсотків оцінку західних рахунків.

Цього разу картина суттєво відмінна. На рисунку Д.За західний рахунок завжди перевищує східний, що робить дуже правдоподібними теорії тривалої зафіксованости й спростовує моє твердження, що суспільний розвиток змінює значення географії. Рисунок Д.Зб, навпаки, ефективно перевертає висновки мого фактичного індексу, подаючи Схід як лідера протягом 90 відсотків часу після льодовикового періоду.

Якщо хоча б один з рисунків Д.За чи Д.Зб правильний, то все, що ви прочитали в цій книжці, хибне. Але ми можемо бути певні, що ці рисунки неправильні. Із рисунка Д.За, що на 20 відсотків завищує західні та занижує східні рахунки, випливає, що розвиток імперського Риму у 1 році до н. е./н. е. був лише на 5 балів нижчий за розвиток промислової Японії 1900 року, що не може бути правдою, тоді як рисунок Д.Зб, що на 20 відсотків завищує східні та занижує західні рахунки, означає, що східний розвиток у часи раніше династії Шан був вищий за західний за Перської імперії; що Захід наздогнав Схід лише 1828 року, напередодні Опійної війни; й що панування Заходу вже скінчилося (2003 року). Жоден із цих висновків не витримує критики.

Звідси випливають мої припущення в розділі 3, що (а) межі похибки в моїх оцінках, мабуть, менші за 10 відсотків, і, безперечно, менші за 20 відсотків; і (б) навіть якщо на 10 відсотків збільшити межі похибки, основні історичні картини, що я намагаюся пояснити, залишаються справедливими.

Висновок

третьому розділі я кілька разів зазначав, що творення індексу суспільного розвитку є мистецтвом ланцюгової пилки. У найкращому разі індекс дає грубе, але достатньо добре наближення, що унаочнює припущення його автора. Я казав, що ми так довго не могли пояснити, чому Захід панує, головно через те, що протагоністи по-різному означували свої терміни та зосереджувалися на різних частинах проблеми. Отже, проста дія — введення індексу — могла надати дискусії поштовх вперед. Критикам цієї книжки, що висловлять перше з заперечень, перелічених на початку цього додатка, — що кількісні порівняння неприйнятні, бо вони нас дегуманізують — доведеться або якось інакше пояснити, чому Захід панує, або довести, чому ми взагалі не повинні порушувати це питання. Водночас критикам, що висуватимуть заперечення 2,3 та 4 — що я погано означив суспільний розвиток, використовував хибні показники чи неправильно зінтерпретував свідчення, — доведеться подати власні кращі індекси. І тоді, мабуть, ми справді побачимо реальний поступ.