Чорний альбатрос

Глава 8 День радості

Марика залишилася на самоті. Думки її були далекі від майбутньої пригоди. Вона турбувалася про Трояна, який вибрав найважчий шлях. Дівчинка не припускала, що він може принести себе в жертву. Троян відкрився їй зовсім з іншого боку. Колись він здавався егоїстичним і самозакоханим, але, виходить, усе це було удаваним. Інакше він не став би ризикувати заради інших.

Марика погладила моховиту шкіру каменя й попросила:

— Страже трьох доріг, якщо можеш, допоможи Троянові повернутися живим і здоровим. І допоможи Прошці подолати шлях без втрат.

Погляд дівчинки впав на визначений для неї напис.

— Те, що вмієш веселитись, може дуже знадобитись, — уголос прочитала вона й смутно посміхнулася.

Хіба зможе вона веселитися, знаючи, що іншим прийдеться тяжко? Мариці було совісно, що їй дісталася найлегша дорога.

За думками дівчинка не звернула уваги, як стежка пішла вгору. Пейзаж дуже змінився. Доріжка становилася все крутішою. Дрібні камінчики обсипалися з-під ніг і з дробовим стукотом котилися вниз. Ліс порідшав. Самотні дерева чіплялися за кам'янисті уступи. Місцями уздовж стежки тяглася стіна, самою природою викладена з шаруватого каменю.

Марика вийшла на плато, і в неї перехопило подих від захвату. З одного боку стежки височіла майже стрімка скеля. Подекуди в ущелинах між каменями росли хирляві пучки трави. З іншого боку — простягалася полонина. Дівчинка й не помітила, як опинилася на такій висоті. Зверху дерева здавалися малесенькими кущиками. Там, де вони росли густіше, їхні крони сходилися й були схожі на густі мохи. З-за нього стирчали червонуваті скелі. Удалині височіло гірське пасмо, затягнуте блакитним серпанком. Небом пливли хмари, а їхні тіні стрімко мчали слідом за ними по долині, через що пейзаж постійно змінював відтінки.

Марика так замилувалася красою краєвиду, що постав перед нею, що на мить забула про Трояна й Прошку, і про те, що вона сама прийшла сюди не на прогулянку. Дівчинку повернув до дійсності голосний клич. Відбившись від гірських виступів, він помножився луною. Не встигла Марика отямитися, як зверху на неї впала сітка.

Дівчинка спробувала вибратися, але заплуталася ще більше.

— Агов, що за жарти? Я не риба, щоб ловити мене неводом, — сердито крикнула вона.

У цей час сітка різко затяглася. Марика зойкнути не встигла, як хтось невидимий підняв її догори. Полонену дівчинку без особливих церемоній гепнули об землю, наче лантух із картоплею.

— Чи не можна обережніше? — скрикнула Марика й знову спробувала послабити пута, але не так сталося, як гадалося.

Через дірки в сітці дівчинка побачила, як над нею схилилися двоє дикунів в одязі, зшитому зі шкур. Обличчя чоловіків були чимось схожі. На обох застиг суворий вираз, а різкі риси здавалися грубо висіченими з каменю. Горці безсоромно розглядали бранку. Один із них тицьнув у неї пальцем, немов бажаючи впевнитися, що вона йому не привиділася.

— Гарний улов, — схвально сказав він.

Його співтовариш мовчки схопив за мотузку й поволік Марику по кам'янистій стежці. Перший горець пішов слідом.

— Ой! Мені ж боляче! Випустіть мене. Я піду сама, — попросила дівчинка.

Замість відповіді конвоїр, що йшов позаду, злегка штовхнув її ногою й знову мовив:

— Гарний улов.

— Та що з вами! Ви що, не розумієте людської мови? Я нікуди не втечу. Випустіть мене зараз же! — наказала Марика.

— Ти й так не втечеш, — похмуро зауважив горець.

Марика зрозуміла, що сперечатися марно. Вона стислася в грудку, щоб зробити удари не такими відчутними, але від гострих каменів неможливо було врятуватися. Марика не знала, коли все це закінчиться. Вона вже не міркувала, де вона й навіщо. Залишився тільки біль і нові удари об камені.

Нарешті все припинилося. Марика відчула, як пута послабли. Дівчинка відкрила очі. Її притягли в печеру. Незважаючи на ясний день, тут панував напівморок.

— Пити, — попросила вона, і її свідомість знову затьмарилася.

Відчувши на обличчі бризки води, Марика отямилася. Вона лежала на тапчані. Над нею схилилася жінка з таким самим грубим і суворим обличчям, як у чоловіків. Жінка піднесла Мариці до губ флягу. Дівчинка жадібно припала до води. Вона не встигла втамувати спрагу, як флягу забрали.

— Прочухалася, — з полегшенням сказала жінка й накинулася на чоловіків, що притягли Марику.

— Недоумки! Ідіоти! Ви ж могли забити її до смерті! Що, схотілося до ідола? — викрикувала вона, даючи чоловікам дубця всим, що потрапляло під руку.

Марика із вдячністю дивилася на свою рятівницю. Вона була впевнена, що всі муки залишилися позаду. Дівчинка прикрила очі. Усе тіло боліло. Марика поринула в забуття. Опам'яталася вона від гучного стукоту. Дівчинка не відразу зрозуміла, куди вона потрапила й що відбувається. Її підхопили й понесли з печери.

День був теплий і дуже сонячний. Опинившись на повітрі, Марика з майже дитячою радістю підставила обличчя вітерцю. Він пестив прохолодою її щоки й грав пасмами волосся.

Троє тубільців відчайдушно били у величезні тамтами. Бій барабанів складався у своєрідну музику. Ритм заворожував, і ті, хто зібрався, притупували й приплескували в такт. Усе плем'я стало в коло, Марику вштовхнули в середину.

Ноги в неї підкосилися. Вона б упала, якби її не підтримала жінка, що дала їй напитися. На вигляд вона не поступалася силою чоловікам.

Зі спини її мускулисту фігуру з міцними біцепсами можна було переплутати з чоловічою.

— Стояти можеш? — суворо запитала жінка, коли Марика нарешті знайшла рівновагу.

— Так. Спасибі,— сказала дівчинка.

— Спасибі? За що? — зачудувалася та.

— За твою доброту.

Серед тубільців пролунали смішки й шепотіння:

— Лія добра… Справжня добрячка…

— Стуліть пельки! — прикрикнула на них жінка, яка явно була тут проводиркою.

Уперед виступив юнак, чий атлетичний торс вкривала леопардова шкура.

— Ліє, навіщо ти нас затикаєш? Хіба ми прийшли сюди не за тим, щоб повеселитися? — з викликом запитав він.

У руках у жінки де й узявся ніж.

— Кому тут ще весело сміятися наді мною? — запитала Лія, зі злостю витріщившись на сміливця.

Він відвів очі, а проводирка нагородила поглядом тих, хто зібрався. Ніхто не вимовив ані слова. Барабанщики продовжували відбивати ритм. Розмірений перестук заворожував. Усі, наче нічого й не сталося, знову почали притупувати в такт.

— Ведіть! — наказала проводирка.

Коло розступилося, і в нього стусанами вштовхнули горців, які притягли Марику до печери. В руках вони тримали грубо збиті носилки, вистелені шкірою. Обличчя чоловіків зберігали колишній, суворий вираз, але в очах з'явився зацькований і водночас озлоблений погляд, як у пійманого звіра.

Горці поставили носилки біля проводирки. Лія оглянулася на Марику.

— Сьогодні твоє свято, — сказала вона й кивком наказала зайняти почесне місце на носилках.

Не знаючи місцевих звичаїв, Марика не наважилася запитувати, куди її збираються нести. Вона покірно сіла на носилки.

Горці попрямували нагору по широкій стежці. Попереду йшли барабанщики. Задаючи ходу темп, вони продовжували бити в барабани, підвішені через плече на широких ременях. Слідом несли носилки з Марикою. За ними прямувала Лія, а далі рухалася решта одноплемінників. Корячись ритму, вони безперервно пританцьовували в такт чітким ударам. Місцями стежка звужувалася, і тоді подорожани ставали ланцюжком, один за одним, але навіть на кручі ніхто не припиняв свого простого танцю.

Марика судомно вчепилась у поперечини носилок, намагаючись не дивитися вниз. Від висоти перехоплювало дух. Дівчинка воліла зійти з носилок і йти пішки, але боялася порушити звичай горців і тим самим скривдити їх.

За черговим поворотом дороги очам Марики відкрився залитий сонцем майданчик. Він був пласким і доволі просторим, щоб на ньому вмістилося все нечисленне плем'я. З одного боку майданчика височіла гранітна скеля, біля якої буяли зарості рододендрона, рясно посипані біло-рожевими квітами. З іншого — зяяла прірва, а за нею відкривався гірський пейзаж надзвичайної краси.

Далеке пасмо тонуло в серпанку. Його покриті снігом вершини були як хмари: настільки ж легкі й повітряні. На найближчих схилах росли маслинові дерева. Згори вони були схожі на кругленьких зелених ягничок, що розбіглися по долині. Картина виглядала заспокійливо, і тільки рівномірний перестук барабанів додавав тривожну ноту у спокій, що панує тут.

Процесія попрямувала до скелі. Сонце висвічувало злами граніту, і від цього здавалося, наче на кам'яній стіні висічений величезний суворий лик. Сама скульптор-природа попрацювала над цим портретом. Його риси були чимось схожі на грубі обличчя горців.

Барабанщики поклали тамтами на землю і з новою силою віддалися музиці. Горці утворили півколо й почали підспівувати в такт барабанному бою. У гортанних звуках, що злітали з їхніх губ, слів не можна було розібрати. А може, у цьому співі й не було змісту, а лише відчуття причетності й невимушеності.

Марика піднялася з носилок. Після небезпечного переходу по гірській кручі було приємно відчути під ногами твердий ґрунт.

Музика набирала темп. Руки барабанщиків миготіли над тамтамами, наче в'юнкі птахи. Ритм заворожував. Дівчинці схотілося притупувати й підспівувати разом з усіма.

Лія простягнула їй батіг.

— Тримай.

Марика розгублено подивилася на нагайку із сирицевої шкіри.

— Навіщо? — запитала вона в проводирки.

— Сьогодні твій день, — сказала Лія.

— Давай! Давай! Давай! — скандували горці, у нестямі віддаючись танцю.

— Що я повинна робити? — запитала дівчинка.

Ті, хто стояв ближче й розчув її запитання, засміялися. Лія кивнула убік носіїв Марики.

— Учора вони ледве не забили тебе до смерті.

Марика усвідомила, чого від неї чекають.

Увесь цей хід було затіяно, щоб покарати винних. Дівчинка легенько, щоб не заподіяти болю, вдарила спочатку одного, потім іншого горця й простягнула батіг Лії.

Бачачи подібне нехтування помсти, горці почали нарікати. Навіть барабанщики зповільнили темп, і барабанний дріб затих. Лія не поспішала забирати батіг. Вона витріщилася на дівчинку і з презирством запитала:

— Ти що, зовсім не вмієш радіти?

— Якби батіг був у мене вчора, я відлупцювала б їх із великим задоволенням, — сказала Марика, кивнувши убік винних.

— Що змінилося сьогодні? — поцікавилася проводирка.

— Учора мені потрібно було захищатися, а сьогодні беззахисні вони.

— Якщо сьогодні виявиш слабкість, то завтра про це гірко пошкодуєш. Ви, люди низин, зовсім не шануєте законів сили. Дикуни! — Лія вимовила слово з такою огидою, неначе виплюнула.

Марику часто називали дикункою. Але з вуст одягненої в шкури мешканки гір прізвисько звучало не кривдно, а кумедно. Дівчинка, не стримавшись, засміялася.

— Вони могли б легко скинути мене в прірву, але не зробили цього. Виходить, вони теж виявили слабкість? — нагадала Марика.

— Ні, розсудливість. Вони знали, що на них чекає, якби вони позбавили нас свята.

— Що слухати цю чужоземку! Усі утомилися від слів. Ми хочемо видовищ! — вигукнув юнак у леопардовій шкурі.

Його підтримав злагоджений хор голосів. Розуміючи, що плем'я не на її боці, проводирка не стала нікого обсмикувати. Барабанний дріб знову почав набирати швидкість. Горці, пританцьовуючи, рушили по колу, і їхній спів перейшов у скандування:

— Давай! Давай! Давай!

Лія розмахнулася і щосили стьобнула батогом одного з винних. Це послужило сигналом до того, щоб інші могли приступити до дії. Люди один за одним стали кидати камінням у чоловіків, які стояли в колі. Їхні рухи були злагодженими, доведеними майже до автоматизму, немов їм доводилося виконувати цей ритуал багато разів. Ніхто не кидав камінь раніше за того, хто йшов попереду. Кожний влучний кидок танцюючі зустрічали радісним лементом. Звинувачені стоїчно витримували катування. Вони стояли прямо, не намагаючись ухилитися від ударів, і не вимовляли жодного звуку. Лише очі видавали їхні муки. Ось один із них похитнувся й упав, але, незважаючи на удари, що сипалися на нього, негайно, але з великим зусиллям підвівся. Він добре знав закони племені. Слабкого заб'ють. Сильний має шанс вижити.

— Припиніть! Що ви робите! — крикнула Марика, але на її лемент ніхто не звернув уваги.

Усі були немов загіпнотизовані стукотом барабанів. Здавалося, навіть повітря навколо вібрувало, і кожна клітинка тіла наповнювалася божевіллям. Марика раптом подумала, що варто барабанам змовкнути, як люди опам'ятаються й зрозуміють увесь жах цього дикого танцю. Невідомо звідки в ній узялися сили, вона підскочила до музикантів і вибила тамтам із-під рук граючого. Інструмент відлетів убік і, як кегля, збив інший барабан.

Музика раптово обірвалася. Люди застигли на місці. У тиші, що наступила, Марика чула шум віддаленої гірської річки й биття власного серця.

Лія підбігла до дівчинки та вдарила її по обличчю.

— Як ти посміла! Ми подарували тобі день радості, а ти позбавила нас свята.

Від удару Марика впала, але змусила себе підвестися. Вона не збиралася вмирати на колінах. Дівчинка розуміла, що після того, що трапилося, її не пощадять. Немов у відповідь на її думки з юрби вигукнули:

— Нехай розділить їхню долю! У коло її!

Лія піднесла руку, охолоджуючи запал завзятих членів племені.

— Ні! Вона ще занадто слабка й швидко загнеться. Зачекаємо, поки вона зміцніє.

— Навіщо піклуватися про моє здоров'я, якщо ви однаково хочете забити мене камінням? — запитала дівчинка.

— Швидка страта не приносить радості, — зі злістю випалила Лія.

— А яка радість у тому, щоб мучити інших?

— Хіба тобі не приємно бачити, що комусь гірше, ніж тобі?

— Ні.

Погляди Марики й Лії зустрілися. Порівняно з мускулистою проводиркою горців дівчинка виглядала мініатюрною й беззахисною, але в її очах горів непримиренний вогонь. Не очікуючи зустріти в настільки кволому створінні такий опір, Лія відвела очі. Побоюючись, що її слабину могли помітити, вона із силою штовхнула дівчисько в коло.

Марика з розмаху налетіла на вчорашніх мучителів, і всі троє впали на землю. Юрба загиготіла, але в цьому сміху не було радості.

— Мені жаль вас, — піднімаючись, сказала дівчинка.

— Жаль?! — перепитала Лія і звернулася до одноплемінників. — Ви чули? Вона нас жаліє!

Її слова потонули в загальному реготі й вереску. Схоже, свято почало приносити дикунам щире задоволення.

Марика не лукавила. Вона справді було шкода цих сильних, але калічних людей, які вміли радіти, лише завдаючи болю іншим. Як таке могло трапитися при всій красі, що їх оточувала?

— Ви сліпі,— сумно сказала Марика.

— Сліпі? От забава! Ти сліпий! Ні, це ти сліпий! — реготали горці, тикаючи один в одного пальцями.

Ці люди були не тільки сліпі до краси. Їхні душі були глухі до доброти. Марика раптом згадала напис на дороговказному камені. Він обіцяв радість. Тільки виявилося, що кожний радіє по-своєму.

Напевно, всі дороги в Позачасовості ведуть до одного кінця. Дівчинка на прощання подивилася на небо. Яке ж воно блакитне й безкрає! Дивно, але Марика не відчувала ні страху, ні образи, а тільки смуток. Вона перевела погляд на суворий лик на скелі. У грі сонячних відблисків їй здалося, що з ока ідола тече сльоза.

— Навіть гори плачуть, дивлячись на вас, — сказала дівчинка.

Барабанщики знову вдарили в тамтами. Дівчинка закрила очі і зціпила зуби. Вона знала, що не буде ридати й молити про пощаду, як і чоловіки, що стоять поруч.