Чорний альбатрос

Глава 6 Вибір

Звідусіль дітей обступила мертва пустеля. Бархани були схожі на застиглі хвилі. Яскраве сонце сліпило очі. У його твердих променях піски здавалися вибіленими. Дарма мандрівники вдивлялися в обрій. Ніде не було жодного натяку на те, у який бік іти.

— Суцільні загадки й жодної відповіді, — пробуркотів Прошка. — Ви хоч щось зрозуміли? Як це тільки троє можуть повернутися? Нас що, юрба?

— Напевно, це означає, що ми повинні триматися один за одного і завжди бути разом, — припустила Марика.

Агриппа, що ховався в тілі Азара, не брав участі в розмові. Він був єдиним, хто зрозумів пророцтво Хроноса. Тільки Агриппа знав, що їх не троє, а четверо. Живим залишиться або він, або Азар. Невже із мрією проникнути у світ людей доведеться попрощатися назавжди?

Груди Агриппи здавило гнітюче почуття безвиході. Чому це повинно трапитися тепер, коли він знайшов нове, юне тіло? Він застогнав.

Марика торкнула його за лікоть.

— Азаре, що з тобою? Тобі погано?

Агриппа повернувся до дійсності. Він мимоволі поморщився. Ім'я, яким його тепер називали, забирало в нього сили. Це було чуже, вороже ім'я.

— Не називай мене Азаром, — роздратовано відрізав він.

— Чому?

«Тому що я не Азар. Цей дурний хлопчисько необачно дозволив мені скористатися своїм тілом», — хотів вигукнути Агриппа, але, стримавшись, сказав:

— Це ім'я мені дали на острові Гроз, але більше я не хочу його мати.

— Добре. А як тебе тепер назвати? — запитала Марика.

— Троян.

Ім'я саме злетіло з язика й відразу ж сподобалося Агриппі. В цьому імені відчувалася прихована сила, що відродила в мага бажання боротися. Він повинен знищити того, хто вміє літати, перш ніж птах втратить крила й перетвориться на Азара.

Із піднебесся знову долинув пташиний лемент. У ньому чулася скорбота, наче птах скаржився на свою гірку долю.

Марика й Прошка задерли голови й витріщилися в небо. Від яскравого сонячного світла на очах виступили сльози, і було погано видно, що за птах ширяє у височині.

— Начебто альбатрос. Але хіба вони бувають чорними? — здивовано промовив Прошка.

— Напевно, проти сонця так здається, — відповіла Марика, вглядаючись у синь неба.

Троян не дивився вгору. Він і без того знав, що крила альбатроса чорніші за гуталін, і здогадувався, про що плаче сумний птах. Колишньому чарівникові хотілося затулити вуха й бігти не озираючись, але зовні він залишався незворушний. Він не збирався показувати ворогові свій страх. Нехай Азар нервує. Хіба може цей жовторотий хлопчисько протистояти загартованому в інтригах тисячолітньому старцю?

Раптом пустелю пройняв крик.

— Змія!!! — несамовито закричав Прошка й кількома стрибками відскочив геть.

Побачивши, що ніхто не біжить за ним, він зупинився.

— Обережно! Там змія! — застеріг він із виряченими від страху очима.

Тепер і Марика побачила маленьку, жовту змійку. Вона на диво швидко й граціозно звивалася по піску. Марика чула, що в пустелі живуть дуже отруйні змії, але чомусь була впевнена, що ця змійка не заподіє їм шкоди.

Троян також не виявив ані найменшого занепокоєння. Він знав, що у світі немає нічого випадкового. Це знак, посланий їм у момент розгубленості. Життя завжди дає людям підказки, але часто вони не вміють їх розпізнати. Змієня, напевно, виведе на потрібну дорогу.

Рептилія підняла голівку, подивилася на мандрівників, трохи відповзла й знову оглянулася, наче запрошуючи йти за собою.

— По-моєму, вона нас кудись кличе, — здогадалася Марика.

— Що ж, пішли, — кивнув Троян, гніваючись на те, що дівчисько його випередило.

Прошка не виявив ентузіазму. Як не соромно йому було боятися дрібного плазуна, а змій він побоювався з дитинства й не міг подолати свій страх.

— Прошко, що ж ти? Ходімо, — покликала його Марика.

— Куди? Мало які тварини тут плазують. Що ж ми так і будемо за всіма ганятися? — буркнув він.

— А по-твоєму, краще стояти стовпом, поки ми тут не засмажимося? — глумливо запитав Троян.

Заперечити тут не було чого. Прошка неохоче рушив услід.

Змійка легко ковзала піщаними дюнами, залишаючи за собою ледь помітний слід. Троє мандрівників незграбно тупотіли слідом, угрузаючи в гарячий пісок. Прошка вже збирався знову закликати своїх супутників отямитися, коли зненацька їхня незвичайна провідниця майнула між барханами й зникла.

— Ну й куди привела ваша змія? Що я казав! — уїдливо мовив Прошка й змовк на півслові.

За барханом, за кілька кроків від них височіла дивна споруда. Три кам'яні плити вросли в пісок, а четверта лежала на них, утворюючи щось накшталт даху примітивного житла. Діти підійшли ближче, обережно зазирнули всередину й побачили східці вниз.

Троян почав спускатися першим. Марика й Прошка рушили за ним. Після палючого сонця було приємно відчувати тінисту прохолоду. Незабаром всі троє опинилися в просторій печері. У її центрі стояла відкрита скриня, наповнена перлами, поруч — статуя витонченої роботи: дерево й кобра, що оповила його. Зміїні лусочки були настільки майстерно зроблені з білого, жовтого й червоного золота, що змія здавалася живою.

— Ти диви! — замилувано видихнув Прошка. — Прямо печера Алі-Баби.

Озираючись на всі боки, діти зробили кілька кроків. Зненацька кобра зісковзнула з дерева і з шипінням метнулася у бік гостей.

— А-а-а! — заволав Прошка, схопив Марику за руку й рвонувся до сходів, що ведуть назовні.

— Почекай! Пусти ж мене! — упиралася дівчинка.

Нарешті їй удалося вирватися. Прошка розгублено зупинився.

— Тут нікуди бігти. Якщо нас привели сюди, ми повинні пройти це випробування, — сказала Марика.

Прошка розумів, що Марика має рацію, але звірячий страх перед отруйною змією заганяв розум у глухий кут. Він обернувся й зустрівся із глузливим поглядом Трояна. Той, ніби нічого й не трапилося, стояв за два кроки від кобри. Марика взяла Прошку за руку, і вони разом підійшли до Трояна.

Стоячи на хвості, кобра повільно розгойдувалася з боку в бік. Розкритий каптур колихався, як дороге драпірування під подихом вітру. Рухи рептилії заворожували. Позбавлені тепла жорстокі зміїні очі з-під набряклих повік, не кліпаючи, витріщилися на дітей.

— Я с-с-страж с-с-скарбів, — прошипіла кобра. — Щоб вийти звідси, ви повинні відгадати загадку.

— Запитуй, — кивнув Троян.

— Чи можна уникнути неминучого?

Для Прошки запитання пролунало, як очевидне глузування. Зміюка вочевидь натякала, що, коли вже хто сюди потрапив, від неї не втече.

За всіх відповів Троян:

— Можна. Для цього потрібно піти неминучому назустріч. Можливо, воно виявиться не таким жахливим.

Голос Трояна звучав спокійно й майже зухвало.

— Розумно, — схвально колихнула каптуром кобра й повернулася до Прошки: — Твій с-с-страх с-с-смішний. Дякуй с-с-своєму супутникові.

Прошка стис зуби. Терпіти глузування від повзучого гада було принизливо. Зате Троян і тут не схибив. Скрізь випередив.

Охоронниця скарбів продовжувала:

— Кожен із вас може винес-с-ти з печери лиш-ш-ше одну річ-ч-ч. Ні до чого не торкайтесс-ся, перш ніж виберете. Варто вам до чогось доторкнутися, це буде означати, що ви зробили с-с-свій вибір.

— Але як упізнати свою річ? — запитала Марика.

— Вибирай не розумом. Бери те, до чого лежить твоя душ-ш-ша.

Прошка посміхнувся:

— А якщо душа цілий віз навантажить?

— Душа вибере лиш-ше одну річ. Дивіться, не помиліться.

Кобра згорнулася кільцем біля скрині з перлами, даючи зрозуміти, що все сказано.

Діти розбрелися по скарбниці. Чого тут тільки не було: одяг, прикраси, зброя, посуд.

Погляд Марики без особливого інтересу ковзав по чудових сукнях. У ті часи, коли вона жила в палаці герцогині Агнеси, її шафи тріщали від вбрань. Дівчинка згадала, як одного разу з'явилася на королівський бал босоніж. Її губи торкнула посмішка. Тепер дурна дитяча витівка здавалася смішною. Але тоді Мариці дуже дісталося. Вона посварилася з принцом Глібом. Пізніше, щоб залагодити провину, Марика вбралася з ніг до голови, але це не допомогло їй помиритися з ним. Дівчинка завжди була байдужа до вбрань і сумнівалася в тому, що знайде свою річ серед ганчір'я.

Марика оглянула домашній скарб і посуд. Найтонша порцеляна сусідила з глиняними мисками, з яких їдять селяни. На свій подив, вона помітила трубку, дуже схожу на ту, яку курила стара циганка Варга. Марика згадала своє безтурботне, хоча й напівголодне дитинство й серце її стислося від туги. Відтоді, як вона покинула табір, їй ніколи вже не було так привільно й добре. Вона потягнулася до трубки, але в останній момент відірвала руку. Заради Гліба вона порвала з минулим. Не варто жалкувати про те, чого не повернути.

Дівчинка звернула свій погляд на ювелірні прикраси. Від блиску золота й самоцвітів у Марики замиготіло в очах. Поруч із філігранними діадемами роботи майстерних ювелірів лежали зворушливі каблучки сільських модниць, прикрашені простими скельцями. Зненацька Марика помітила медальйон. Він був точнісінько схожий на той, що висів у неї на грудях.

Марика несвідомо простягнула руку до своєї підвіски й раптом спохопилася, що ні медальйона з портретом Гліба, ні оберега більше немає. Відкриття приголомшило її. Відсутність оберега означала, що вона стала звичайною дівчиною. Знак влади зник, виходить, вона більше не чарівниця. Марика прагнула цього відтоді, як довідалася, що, будучи чарівницею, їй доведеться відмовитися від земної любові. Втрата амулета не засмутила дівчинку. Це давало їй можливість кохати й бути коханою.

Дівчинка схилилася, щоб узяти медальйон, але раптом помітила, що на портреті зображений незнайомий юнак. Марика розчаровано пройшла повз нього. Вона подумала, що дарма шукає свою річ серед дорогих брязкалець, їй ніколи не подобалося обвішуватися прикрасами, наче ялинка. Вона вже повернулася йти, коли побачила обручку. Мрії знову віднесли її до Гліба. Як би їй хотілося, щоб одного разу принц одягнув обручку їй на палець. Вона уявила церкву, юрбу, себе у вінчальній сукні, пелюстки троянд під ногами й замилувалася, як добре виглядає на її пальці обручка.

Отямившись, Марика зрозуміла, що це вже не мрії. Вона справді милувалася обручкою на своєму підмізинному пальці. Дівчинка сторопіла: що за помутніння її опанувало? У неї й на думці не було брати обручку. Марика прислухалася до того, що скаже на це душа. Але душа мовчала.

Утім, справу було зроблено. Добре хоча б те, що більше їй не доведеться мучитися з вибором.

На відміну від Марики, Прошка підходив до вибору своєї речі серйозно. Недарма охоронниця скарбів застерігала, щоб вони не помилилися. Ясна річ, що в скарбниці було зібрано багато коштовних речей, але як довідатися, яка з них дорожча. Прошка боявся продешевити. Він ходив від скриньки до скриньки, намагаючись на око визначити вартість кожної речі, але він не бачив великої різниці між діамантами й скельцями.

Тоді Прошка вирішив вибирати не за якістю, а за вагою. Тут вибір був очевидний. Над усім височіла величезна золота статуя, щедро прикрашена дорогоцінним камінням. Її розміри вражали. Вона напевно коштувала силу-силенну грошей, але коли Прошка уявив, скільки вона може важити, здоровий глузд явно запротестував. Він негайно збагнув, що річ повинна бути негроміздкою й легкою. Але як тоді визначити цінність? Поблукавши серед коштовностей, Прошка заходився розглядати зброю. Тут його очі запалали. Ціла стіна печери була обвішана мечами, шаблями, кинджалами і збруєю. Одні вирізнялися багатим оздобленням, інші — простотою й аскетизмом.

«От якби можна було взяти і меч, і щит, і збрую», — із прикрістю подумав Прошка. Яким красенем він виглядав би перед Марикою! Утім, збруя була точно зайвою. Навіть найпростіша з них — далеко не пір'їнка.

Помізкувавши, Прошка повернувся до мечів.

У дорозі зброя могла стати у пригоді. От якби ще вміти нею користуватися. Утім, не святі горщики ліплять. Усього можна навчитися. У будь-якому разі, меч — більш гідний вибір, аніж якась ювелірна дрібниця. Залишалося підібрати підхожий клинок. Прошка накинув оком на не надто довгий, але гострий меч. Його блакитнувата сталь наче світилася.

Прошка вирішив зупинити свій вибір на ньому, вже хотів його взяти, але наступив на щось тверде. Він глянув під ноги й побачив на підлозі ключ, схожий на той, яким дід відмикав комору. На мить Прошка забув про те, де він і для чого тут перебуває. Він згадав будинок, затишні посиденьки за вечірнім чаєм, дідові небилиці, і його охопила щемлива туга. Як часто люди не помічають щастя поруч і вирушають шукати його кудись далеко! Прошка віддав би все, аби тільки повернутися в колишнє життя. Він покрутив ключ у руках і пошукав, куди його покласти, але почув за спиною зміїне шипіння:

— Ти зробив с-с-свій вибір.

Прошка здригнувся й обернувся. Кобра, не кліпаючи, дивилася йому в очі.

— Який же це скарб? Ключ просто валявся на дорозі,— заперечив Прошка.

— Ти забув головну умову. Те, до чого доторкнешся, — твоє.

Прошка вирішив, що мудріше не сперечатися. Однак він був розгніваний не на жарт. Чи варто було стільки бродити серед незліченних багатств, щоб узяти з собою простий, нікому не потрібний ключ. Чому йому завжди не щастить?

Троян не став витрачати час на розглядання ганчір'я і скелець. Він точно знав, що йому потрібно. Зброя. Він повинен убити чорного альбатроса, перш ніж той знову перетвориться на хлопчиська.

Троян байдуже пройшов повз мечі, ножі і шаблі. Серед них були досить коштовні експонати, але для бою з птахом всі вони не підходили.

Незабаром він помітив саме те, що потрібно. Простенький на вигляд лук без усяких прикрас. Такі луки робили стародавні майстри, які знали особливий секрет. Легкий і пружний, він стріляв надзвичайно далеко.

Троян мов насправді уявив собі, як піднімає лук і натягає тятиву. От вона із дзенькотом розпрямляється, і стріла летить у птаха, що розкинув крила в небі.

— Візьми разом із луком с-с-сагайдак, — ледь чутно прошипіла кобра.

— Дякую, — із легким поклоном відповів Троян.

Він підхопив сагайдак і побачив, що в ньому всього-навсього одна стріла.

— Але стріла тільки одна, — здивовано озирнувся він до охоронниці скарбів.

— Так і мішень в тебе одна. Не бійся. Лук ч-ч-чарівний. Поцілиш.

Зробивши вибір, діти зійшлися біля виходу з печери.

— Прощавайте. Ваші с-с-скарби вам ще с-с-стануть у пригоді,— напучувала їх кобра, а потім знову оповила стовбур дерева й перетворилася на статую.