Чорний альбатрос

Глава 13 Болотні вогні

Ніч сповила світ в оксамитовий плащ темряви. Вона закривала дрімотою й навівала сни. Лише десь удалині мерехтів самотній вогник. Він то загорявся, то зникав, неначе зірочка падала з небес і подавала сигнал нещастя своїм подружкам.

Раптом поруч із першим вогником загорівся другий, потім третій, четвертий… Марика підвелася, щоб краще розгледіти, що то світиться у пітьмі. Троян негайно прокинувся. Навіть уночі він не дозволяв собі розслабитися й спав дуже чутко.

— Що трапилося? — насторожено запитав він.

— Там якісь вогні,— показала дівчинка. Троян також помітив удалині світло. Один за одним вогники запалювалися, затухали і загорялися знову. Від цього здавалося, що вони не стоять на місці, а блукають, як живі. Їхнє загадкове сяйво вабило своєю таємницею.

— Цікаво, що це таке? — мовив Троян, вдивляючись у темряву.

— Ходімо подивимося, — запропонувала Марика.

Троян не встиг і слова сказати, як вона розштурхала Прошку. Після денних пригод той спав молодецьким сном, як спить людина із чистою совістю.

— Га? Що таке? — підхопився Прошка, ледве продираючи очі.

— Дивися, вогники, — сказала Марика.

Прошка подивився туди, куди вказувала дівчинка, і позіхнув.

— Ну то й що?

— Треба подивитися, що це!

Прошка не схвалив пориву Марики.

— По такій темряві?! Ми точно в якийсь бурелом заблукаємо, а то й гірше.

— Правильно. Краще почекати до ранку, — підтримав Прошку Троян.

Він розумів, що вогні з'явилися не просто так, але Трояна не тягло ризикувати і вплутуватися в нові пригоди. Для того щоб вийти переможцем, йому було досить напоїти дівчисько мертвою водою.

Однак Марика не відступала.

— Невже ви не розумієте, що це знак?

Ми повинні довідатися, хто їх запалив.

Не чекаючи згоди супутників, дівчинка встала й обтрусила зі спідниці сухі ялинові голки.

— Зажди! Що за потреба так спішно зриватися з місця! Ранок мудріший за вечір, — спробував втримати її Троян, але Марика закрутила головою.

— Ранком вогні буде не видно. Я відчуваю, що нам треба туди йти, — сказала вона й попрямувала у бік вогнів.

Троян від досади скрипнув зубами й попрямував слідом. Дівчисько вперте, як віслюк. Йому неприємно бути в неї на короткому паску, але Троян боявся випустити Марику з поля зору.

— От же й упин їх не бере! Ні вдень, ні вночі спокою немає. Що там побачиш у темряві? — пробурчав Прошка й понуро поплівся за ними.

У темряві йти лісом було нелегко. Діти пробиралися майже навпомацки. Там, де вдень можна було обійти перешкоди, уночі доводилося лізти напролом. Прошка й Троян кілька разів пропонували кинути марне переслідування невідомо чого, але Марика вважала, що нерозумно здаватися, коли до вогнів рукою подати. Однак це була оманна близькість. Відстань не скорочувалася.

Вогники вели їх далі й далі в ліс. Раптом хащі скінчилися. Попереду простиралося болото. Із заростей осоки стирчали оксамитові голівки рогозу. Подекуди височіли купини, на яких росли тонкі, криві берези. Вогники танцювали прямо під деревами.

— Цього варто було очікувати. Заблукали в трясовину, — крізь зуби процідив Троян.

— У Трясовину Прожитих Років, — підхопив нестрункий хор тоненьких голосочків.

Швидкі вогники вмить оточили мандрівників. Зблизька вони виявилися маленькими чоловічками, схожими на тих, котрих митецькі майстри вирізують із корчів і кореневищ. Малесенькі виродки світилися в темряві.

— Цур мене! Та це ж гнилушки! — вигукнув Прошка.

— Називай нас вогневушки. Це нам більше до вподоби, — загомоніли чоловічки.

— Хрін за редьку не солодший, — пробурчав Прошка.

Живучи в селі, він чув чимало історій про підступність болотних вогнів. Уночі ті намагалися заманити мандрівників у трясовину, звідки не було вороття. Прошка повернувся до Марики й невдоволено буркнув:

— Казав, треба зачекати до ранку. Пішли б, як розумні люди, і в болото б не втрапили.

Почувши його слова, вогневушки захихотіли:

— Хоч розумний, хоч недоумок, повз нас нікому не пройти.

— Так уже й не пройти? — посміхнувся Троян. — А якби ми попрямували в інший бік?

— У який бік не йди, від себе не втечеш, — навперебій заговорили болотні вогні.— Буває, задумає хтось розпочати нове життя, зі старим попрощається, наче непотрібне дрантя відкине. Ну, думає, тепер я інша людина, так ні. Прожиті роки нікуди не подінеш. Одежинка нова, а під нею те саме, що й колись.

Троян прикусив язик. Він чудово зрозумів натяк. Із цими виродками треба було триматися напоготові, щоб не бовкнути зайвого.

— Чого ви від нас хочете? — запитала Марика.

— Ми нічого не хочемо. Це ви хочете через болото переправитися. А без провідників вам не обійтися.

— Чи не ви нам у провідники набиваєтеся? — запитав Прошка.

— Ми, ми, — закивали болотні вогні.

— Пропонувала кішка мишці колискову проспівати, — тужно промурмотів Троян, а Прошка підтакнув:

— От-от! На вас покладатися, що в петлю лізти.

— Так без нас же вам не обійтися, — нахабно заявили вогники. — Ми покажемо найкоротший шлях. А самим вам, скільки не блукайте, до краю болота просто так не дійти. І що довше блукаєте, то болото стає ширшим.

— А що ви візьмете за послугу? — поцікавилася Марика.

— Нічого не візьмемо.

— Таки й нічого? — не повірила дівчинка.

— Нічого, нічого, — закивали болотні вогні.

— Знайшла кому вірити, — буркнув Прошка.

— Так і вибору ж у нас немає,— заперечила Марика.

— Ні! Ми через болото не підемо! — запротестував Троян.

У нього по спині бігли мурашки від самої думки про те, що доведеться перетинати цю трясовину. Від болота йшла очевидна загроза.

— Ми нікого не силуємо. Кожен свій шлях сам вибирає,— загомоніли вогники й звернулися до Марики: — Якщо ти готова йти за нами, то колись тобі треба одержати напучення від господарки болота.

Вони послужливо освітили перед дівчинкою стежинку, наприкінці якої під кореневищем вивернутого столітнього дуба виднілася чи то нора, чи то курінь. Оголене коріння, наче лапи павука, розкинулися навсебіч. Із них плюшевою фіранкою звисали мальовничі мохи.

— Ходімте ж! — покликала Марика своїх супутників і зникла за завісою мохів.

— Агов, зажди! Я з тобою! — Прошка рвонувся слідом, але вогневушки зупинили його:

— Ти диви, який прудкий! Зажди, кожному своя черга. Чи готовий ти також прямувати за нами?

— А куди ж мені подітися? — сердито сказав Прошка.

Трояну не подобалася витівка йти через трясовину вночі. Інтуїція підказувала, що болото Прожитих Років перебороти буде нелегко. Але ще більше його лякала думка втратити дівчисько.

— Спочатку піду я, — спішно випалив він і, відіпхнувши Прошку, пішов за Марикою.

Усередині житло господарки трясовини виявилося набагато просторішим, аніж можна було припустити зовні. Болотні вогники висвітлювали його, немов китайські ліхтарики. Марика ввійшла й озирнулася. На вигадливому кореневищі сиділа величезна зелена жаба з бурштиново-золотавими очами. Жаба подивилася на гостю й вібруючим голосом мовила:

— Рочків тобі мало. Вважай, без нічого йдеш. Я тобі дам провідника, але для початку відповідай, що тобі дорожче: минуле, сьогодення чи майбутнє?

Марика на мить задумалася, а потім сказала:

— Сьогодення.

— А чого ж так? У тебе не було нічого гарного в минулому? Чи ти нічого не чекаєш від майбутнього? — запитала господарка трясовини.

— Кожен день приносить щось гарне, яким би важким він не здавався. Але вчора вже пройшло, його не піймати й не прожити заново. Учорашній хліб уже з'їли, ним голоду не вгамувати, як не вгамувати й завтрашнім, котрий ще не спечений. У мене немає нічого, окрім сьогодення. От я й ціную нинішній день.

— Що ж, ти собі провідника вибрала. До кінця трясовини підеш прямісінько: не зупинитися, не завернути. А сьогодення тобі доріжку вкаже, — мовила жаба й показала на завісу за дверима.

Марика вийшла й, на свій подив, опинилася в незнайомому місці. Під ногами чвакала хитка трясовина. Болотні вогні послужливо освітили горбату купину, що випирала з трясовини. Дівчинка ступнула на сухе місце. Опинившись у безпеці, вона хотіла озирнутися, але не змогла. Погляд наче приклеївся до землі.

— Іди ж! Чула, що веліла господарка трясовини? — невдоволено поквапили її вогневушки.

— Мені потрібно почекати друзів, — заперечила Марика.

Вона не збиралася продовжувати шлях одна, але мимоволі зробила крок, потім другий. Перескакуючи з купини на купину, дівчинка пішла через болото. Болотні вогні виявилися гарними провідниками. Вони бігли поруч і висвітлювали дорогу, показуючи, куди краще наступити. Одне було погано: Марика не могла подивитися ні вперед, ні назад, а тільки під ноги.

— Заждіть! Мені треба озирнутися. Де мої товариші? Чому я не можу озирнутися? — заблагала Марика.

Болотні вогні тихенько засміялися.

— Перейдеш через трясовину — озирнешся.

Зрозумівши, що вмовляннями їй нічого не домогтися, дівчинка вирішила покластися на провидіння. Тим більше хвилюватися було ні про що: дорога через трясовину виявилася зовсім не загрозливою.

Троян увійшов до господарки трясовини слідом за Марикою. Йому здалося, що не пройшло й хвилини відтоді, як дівчисько зникло за волохатою завісою, але нора була порожньою. У ній не було ні душі, якщо не рахувати товстої жаби.

— Кхе-кхе! — чи то прокашлялася, чи то проквакала жаба.

Троян придивився до неї уважніше.

— Це ти, чи що, господарка трясовини? — запитав він.

— Кхе, — замість відповіді кашлянула жаба й продовжувала вона по-людському: — Нелегко тобі буде через трясовину йти. Великий вантаж на собі тягнеш.

— Немає в мене ніякого вантажу. Хіба не бачиш? — розвів руками Троян.

— Бачу я більше за інших. Ти глянь, який ти жадібний! Скільки років прожив, а все тобі мало. От і неси тепер їх через болото, допоки не втонеш.

— Ось чому болото називається Трясовиною Прожитих Років! — осяяло Трояна. — Виходить, що старший, то важче нею пройти?

— Дійшло-таки, — хмикнула господарка трясовини. — Болото кожному свою стежку вказує. Молодому нічого не вартує його перетнути, а з віком здолати трясовину дедалі важче. Прожиті роки, наче гирі, на дно тягнуть.

Подорож через болото оберталася для колишнього Верховного Чарівника реальною загрозою. Троян із жахом зрозумів, що потрапив у серйозну халепу. Дівчисько вийде переможницею, навіть пальцем не поворухнувши. Чому вона завжди бере гору? Морок сказав, що її береже любов. Невже любов дійсно має таку велику силу? Трояна охопила паніка, але він швидко опанував себе. Не для того він віддав залишки душі Мороку, щоб злякатися квакання болотної жаби.

— Ну ти, лупата! Досить мене лякати. Якщо знаєш про мій вік, то тобі відомо й те, кому я служу.

Троян схопив жабу за задню лапу й підняв догори. Жаба безпомічно засмикалася вниз головою. Болотні вогні дрібно затремтіли, від чого світло в комірці тривожно запульсувало.

— Пусти, кхе-кхе. Не від мене залежить, кого через болото проводити, а кого в трясовині згубити. Так споконвіку заведено. Моя справа напучення дати, — заголосила господарка трясовини.

Відчувши свою перевагу, Троян самовдоволено посміхнувся. Коли черпаєш сили в Мороку, можна не боятися підступу болотної погані.

— На кожен закон є виняток. От і підкажи мені лазівку, як через болото перейти й не загинути. Говори, лупата! — наказав він і струснув жабу сильніше.

Та схлипнула й квапливо заговорила:

— Тебе може врятувати той, у кого ти вкрав молодість. Якщо він тебе з болота витягне, то частину вантажу на себе візьме.

Троян розімкнув пальці. Жаба хлюпнулася черевом на земляну підлогу. Троян озирнувся в пошуках виходу, але з усіх боків його оточували земляні стіни із врослими в них кореневищами.

— Задумала потішатися наді мною? — крізь зуби сказав він.

— Я тут ні до чого. Двері зачаровані. Перш ніж піти, відповідь дай, що для тебе важливіше: минуле, сьогодення чи майбутнє?

— Звичайно, минуле, — не замислюючись, відповів Троян.

Як він тужив за тими часами, коли йому була підвладна магія! А хто він тепер? Блукач. Сьогодення було хитким і безрадісним, а майбутнє мрячним і непередбачуваним.

— Нехай буде по-твоєму, — квакнула господарка трясовини, — твоїм провідником буде минуле.

І Троян відразу побачив вихід. Він відкинув завісу з мохів, озирнувся на жабу, погрозив їй пальцем і, задкуючи, вийшов назовні.

Під ногами чавкнув бруд. Троян хотів повернутися спиною до виходу, але, на свій жах, зрозумів, що не може й мимоволі продовжує задкувати, як рак. Йому було невтямки, що, вибравши провідником минуле, він міг дивитися тільки назад.

Прошка зайшов до господарки трясовини слідом за Трояном і також здивувався, не знайшовши в комірці ні Марики, ні Трояна. Тільки непосидючі вогники танцювали навколо, від чого по стінах бігали нервові тіні. Прошка не відразу помітив велику жабу на корчі.

— Кхе-кхе! Тебе що сюди занесло! — людською мовою сказала жаба.

Прошка вже звик нічому не дивуватися, і все-таки йому відібрало мову, коли він побачив незвичайну співбесідницю. Жаба докірливо продовжувала:

— Сидів би вдома, горя не знав. Так ні ж! Схотілося магом стати. А тепер сам сьорбай цей компот. От що буває з тими, хто не своєю дорогою йде.

— Знав би де впасти, соломки би підстелив. А тепер куди подітися? Назад дороги немає,— похнюпив голову Прошка.

— Не журися, — заспокоїла його господарка трясовини. — Тобі болото пройти — раз плюнути. Тільки добре запам'ятай: свою справу знай, а в чужу носа не пхни. Не лізь, куди не просять.

— Запам'ятаю, — кивнув Прошка.

— А тепер скажи, що для тебе важливіше: минуле, сьогодення чи майбутнє. Але гарненько подумай.

— Тут і думати нічого. Майбутнє,— випалив Прошка.

— Це чому ж так?

— Минуле пройшло і травою поросло, а в сьогоденні одні неприємності. Заради майбутнього й терплю. От повернуся додому, тоді й почнеться справжнє життя, — мрійливо сказав Прошка.

— Якщо так, майбутнє тобі провідником стане, — сказала напутнє слово господарка трясовини.

Прошка з полегшенням вискочив назовні й наступив у мокротиння. Він хотів подивитися собі під ноги, але ж ні. Як він не силкувався, погляд його був спрямований тільки вперед.