Чорний альбатрос

Глава 5 Хронос

У залі зависла така тиша, що, здавалося, навіть повітря стало відчутним. Точно так само перед бурею природа впадає в заціпеніння й бере тимчасовий перепочинок, готуючись вибухнути ураганом.

Серце Марики билося часто. Із приходом Зосими в неї зажевріла надія, що все закінчиться добре. Володар доріг із самого початку захищав її. Життя в таборі привчило Марику самостійно долати незгоди. Дівчинка звикла покладатися тільки на себе, але зараз вона потребувала допомоги. Їй так хотілося жити! Вона вірила, що Зосима її врятує, він же такий мудрий і сильний.

Володар доріг підійшов до Марики. За ті кілька митей, що вони дивилися один одному в очі, старий чарівник побачив, як у погляді дівчинки, крізь страх і розпач, промайнула надія. Він зрозумів, що зробив правильний вибір.

— Міцно тримай ціпок. Він твій, — ласкаво сказав маг.

— Чого ти домагаєшся, Зосимо? — злобливо вигукнув Гурій.

— А чого домагаєтеся ви? — проігнорувавши питання, запитав Зосима. — Вічного життя? Але навіщо? Що тримає вас на цьому світі? Може, бажання щось зробити?

Він замовк, очікуючи відповіді побратимів, але ніхто з них не вимовив ані слова, і Зосима продовжував:

— Вас тримає страх кінця.

— Чи не цей страх змушує тебе вислужуватися в надії, що тебе помилують? — уїдливо зауважив Ксанф.

— Ні. Я не боюся. Я також був рабом безсмертя, поки це дитя не відкрило мені очі на вбогість нашого існування. Усі ми давно забули, що таке справжні почуття. У нас залишилося тільки одне — нудьга. Кожний намагається здолати тугу по-своєму. Я — вічними мандрівками. Саватій — обжерливістю. Ксанф — розважаючись зміною вигляду, Гурій — удаючи із себе великого стратега…

— Досить! — обірвав його Гурій.

Володар доріг посміхнувся, але продовжувати не став.

— Не розмінюй своє життя, — звернувся він до Марики. — Подумай краще про своїх однолітків. Ти відповідаєш за них. Вас троє, і у вас ще все попереду. А ми досить пожили. Треба і честь знати.

— Зрадник, — процідив Проктор, із ненавистю дивлячись на Зосиму.

— Це ти, ти все зруйнував, коли притяг її на острів, — звинуватив Зосиму Саватій.

Товсті щоки гладкого мага тряслися від страху й обурення.

— Не думай, що врятуєшся. Ти зникнеш разом із нами, — злобливо вигукнув Гурій.

Ксанф витріщився на Марику й зухвало мовив:

— Вибір за тобою. Якщо ти не віддаси нам жезл, твій заступник, як і ми, порине в небуття.

— Тобі не залишитися чистенькою, — прошипів Весигон.

Мариці було огидно бачити вишкірені, злісні обличчя. Вона пам'ятала їх зовсім іншими. Могутні чарівники здавалися їй більш жалюгідними ніж вона вважала. Їхнє існування було пародією на життя, і все-таки вони так чіплялися за нього і ладні були піти на все.

Дівчинка по черзі обвела всіх чарівників поглядом, заглядаючи їм прямо в очі. Жоден з великих не витримав цього безмовного двобою.

— Хіба безсмертя тіла для вас дорожче за душу? — нарешті запитала Марика.

— Не тобі нам дорікати. Чи ти готова пожертвувати собою заради нашого порятунку? — уїдливо мовив Ксанф.

— Легко тобі говорити гарні слова та вдавати з себе маленьку дівчинку, маючи Жезл Влади, — жовчно підхопив Проктор.

Марика мить мовчала, а потім щосили жбурнула ціпок до ніг магів.

— Забирайте своє безсмертя!

Прошка з прикрістю зойкнув. Тепер вони втратили надійний захист. Невже Марика не зрозуміла, що маги її не пощадять?

Обличчя Зосими спотворила скорбота. Він так хотів урятувати це маля! Правильно кажуть: не можна зупинити видющого, який іде до прірви. Вона сама вибрала згубний шлях.

Азар мимоволі рвонувся вперед. У його очах запалав жадібний вогник. Жезл ударився об підлогу.

Раптово за вікнами стало світло, як удень. Небо осяяли відразу кілька блискавок. Острів здригнувся від оглушливого удару грому. Заюшив дощ.

Цілі потоки води падали на дахи палаців і вежі. Величні будівлі раптом стали осідати й обсипатися, наче були зроблені з піску. Їхні обриси розмивалися, немов дощ стирав їх із лиця землі. Колони, що підтримують купол Зали Рад, танули, та й сам купол зник. Тепер чарівники стояли під зливою.

Гроза посилювалася. Спалахи опромінювали небо один за одним. Грім гуркотів безперервно, і його звуки були схожі на нестримний, божевільний регіт. Чарівники збилися докупи й розгублено стояли серед бурхливої стихії, не в змозі нічого змінити. Важко сказати, як довго вирував ураган, але нарешті буря вщухла. Злива припинилася так само зненацька, як і почалася.

Усе навколо змінилося. Величний палац, парк, скелі й навіть океан зникли. Навколо до самого обрію простягалася мертва пустеля.

Після грози тиша була абсолютною й непроникною. Раптом її порушив дивний голос. Він звучав звідусіль і був схожий на віддалені гуркоти грому, які складалися у слова:

— Я з'явився забрати те, що мені належить.

Першим до тями прийшов Гурій. Він упав долілиць і принижено залепетав:

— О, великий володарю! Ми берегли острів відповідно до договору, але серед нас з'явився відступник. Це він! Він у всьому винний! І дівчисько. Забери їх, і, клянуся, подібне не повториться!

— Дівчисько… Та, що відмовилася від безсмертя? Необачно. Моєю прихильністю не можна зневажати…

— О, так! Її зухвалість не знає меж. Покарай її,— затрусив кулаком Гурій, і маги, згоджуючись, закивали, наче глиняні болванчики.

— Не тобі тут наказувати. Нехай вона сама говорить за себе, — прогуркотів невидимий співрозмовник.

— Хто ти? — запитала Марика, не в змозі придушити тремтіння в голосі.

Вона зустрічала багатьох незвичайних і навіть страшних істот, які живуть за межами людського світу, але завжди бачила, з ким має справу. Зараз же їй довелося зіштовхнутися із чимось непізнаним і невидимим, але водночас настільки могутнім, що, здавалося, саме повітря пронизане його міццю.

— Я Хронос… — почулося у відповідь.

— Бог часу?!

— Мені не потрібні боги. Я сам — час! — гнівно вимовив Хронос. — Немає сили, здатної мені протистояти! Я пожираю царства! Я перетворюю на порох гори! Я висушую моря! Тобі я подарував безсмертя, але ти наважилася знехтувати моїм даром.

— Дар? — вигукнула дівчинка, раптово відчувши приплив сміливості.— Задарма нічого не дається.

Дивна річ, але тепер, коли вона довідалася ім'я того, з ким мимоволі вступила в протиборство, вона раптом зрозуміла, що не боїться. Всеперемагаючий Хронос не був ані ворогом, ані другом. Він забирав відпущений людині час, але він же й дарував його. Марика труснула головою, відкинувши неслухняне волосся назад, і кивнула у бік чарівників.

— Їм ти теж дав безсмертя. А тепер вони стоять перед тобою, підібгавши хвіст, як шкідливі щенята. Заради твого подаяння вони готові піти на будь-яку поступку перед совістю. Я не хочу, щоб подібне сталося зі мною. Навіщо тягати вічне тіло, якщо в ньому немає душі?

— Ти звинувачуєш мене? — у гуркотливому голосі Хроноса почувся чи то подив, чи то глузування.

— Ні. Як я можу тебе звинувачувати? Адже ти дав мені для життя певний строк. Я вдячна тобі за всі роки, місяці, тижні й дні, що прожила. А те, що часу в мене виявилося так мало… Твоя правда, я сама винна.

Марика опустила голову, щоб ніхто не помітив сліз, що виступили мимоволі. Їй було шкода розлучатися з життям, коли ще стільки не здійснилося.

— Ти мудра не за роками. Люди рідко дякують за те, що їм дається. Вони або не зважають на це, або сприймають як належне. Я готовий дати тобі відстрочку, але зараз я повинен розібратися з боржниками. Настав час забрати ілюзії.

Маги розгублено перезирнулися і почали ремствувати.

— Помилуй! Твоє покарання занадто суворе. Як же ми будемо жити в пустелі? — заблагав Саватій.

— Те, що ви вважаєте пустелею, насправді пісок у конусі пісочного годинника, і ви в ньому всього-навсього піщинки. Ви думаєте, що розкіш, яку ви втратили, і є суть ілюзії? Ні. Головна ілюзія — це життя, яке ще жевріє у вас. Протягом довгого часу ви жили в борг, але прийшла пора розрахуватися.

Тієї самої миті пустеля наче ожила. Хиткий пісок почав затягувати магів у свої надра. Марика, Прошка й Азар зі здивуванням і жахом дивилися, як нещодавно могутні чарівники марно намагаються вибратися зі страшного полону. Але що більше вони борсалися, то швидше загрузали. Лише Зосима не опирався перед неминучим і стояв, гордо склавши руки на грудях.

Марика в пориві кинулася до володаря доріг, щоб допомогти йому, але наткнулася на невидиму стіну. Загибель чарівників була невідворотною, але дівчинку злякало не це. На усіх рано чи пізно чекає кінець, але Мариці довелось побувати біля Воріт смерті, і вона знала, що немає нічого гіршого, ніж умерти без каяття. Щоб там не сталося, вона нікому не бажала піти за чорну арку, де не було нічого, крім безпросвітного страху. Потрібно було зупинити невблаганний час, щоб старі маги встигли покаятися.

— Великий Хроносе, зачекай! — вигукнула дівчинка. — Ніхто не повинен іти, несучи в серці зло!

Хронос стільки разів чув благання «піщинок, які гинуть», що давно вже був глухий до них. Марика в розпачі вигукнула:

— Ти подарував мені зайві миті, віддай їх цим нещасним, щоб вони встигли покаятися.

Над головою пролунав такий удар грому, що повітря навколо завібрувало.

— Ти, мізерна порошино, вдруге відмовляєшся від моєї милості! — гнівно загуркотів Хронос. — Невже ти настільки не цінуєш своє життя, що готова пожертвувати своїми останніми митями?

— Заглянь до мене в серце, і ти побачиш, чи люблю я життя! — вигукнула Марика.

Хронос заговорив не відразу, начебто йому знадобився час, щоб заглянути в душу дівчинки.

— Ти дійсно готова заплатити велику ціну, — нарешті пом'якшав титан. — Я дам їм кілька митей.

Тієї самої миті хиткі піски під ногами в чарівників знову перетворилися на твердінь. Хронос звернувся до магів:

— Вам пощастило. Знайшлася одна добра душа, яка вас пожаліла. Я дарую вам кілька митей, щоб попрощатися зі світом.

Усі погляди звернулися до Марики.

— Мені жаль, що так вийшло. Я не хотіла принести на острів лихо. Вибачте мені,— сказала дівчинка.

— Ти ні в чому не винна. Це ти нам пробач за те, що наш розум затьмарився, і ми забули про совість, — відповів Авдій.

— Пробач, ми заподіяли тобі багато страждань, — зітхнув Саватій.

— Ми не варті твоєї милості. Пробач нам, — підхопив Весигон.

Один за одним чарівники вимовляли слова каяття. Цього разу вони без страху дивилися дівчинці в очі, і ніхто не відводив погляду. Коли останній із них замовк, Хронос промовив:

— Ваш земний шлях завершено, але ви можете повернутися у світ в іншій іпостасі. Який ваш вибір?

Першим відповів Ксанф:

— Мене звали Багатоликим за те, що я ненавидів сталість. Тому хочу залишитися вірним собі й перетворитися на воду.

— А я хочу стати піском на березі океану, щоб чути шепіт вічності в шелесті хвиль, — сказав Братир.

— Я завжди був домосідом. Мені б стати родючою землею, — вирішив Саватій.

— А мені краще бути каменем на вершині гори, щоб вся земля була переді мною, як на долоні,— відрубав Проктор.

— Я хочу стати золотим самородком, щоб кожен відразу розумів мою цінність, — висловив своє бажання Гурій.

— Я хочу перетворитися на повітря, невидиме, але необхідне всьому живому, — сказав Весигон.

— Немає нічого кращого, ніж стати полум'ям багаття й заворожувати людей видовищем танцюючого вогню, — мовив Авдій.

— Я завжди був бурлакою. Мені б перетворитися на сонячний промінь, якому не сидиться на одному місці,— підсумував Зосима.

Агриппа, який ховався у вигляді Азара, з жахом чекав, коли черга дійде до нього. У роті в нього пересохло від страху. Невже всі інтриги й хитрощі виявляться даремними, і йому доведеться розділити долю інших чарівників? Колишній Верховний Маг, начебто здалеку, почув голос Хроноса:

— Хай буде по-вашому. А тепер прийшов час віддати данину Часу.

Повітря навколо чарівників затремтіло, від чого їхні обриси втратили чіткість. Обличчя старих виглядали умиротвореними й спокійними, їхні тіла ставали прозорими й стончувалися, поки не зникли зовсім.

Агриппа відсапався й самовдоволено розправив плечі. Йому вдалося провести самого Хроноса. Колись його вважали магом середньої руки, а дівчина, до якої він відчував дурне почуття, докоряла йому в тому, що він хитрістю зайняв місце Верховного Чарівника. Якби зараз його могли бачити ті, хто вважав його посередністю. Багатьом із них він допоміг перейти в інший світ. А сьогодні він остаточно довів свою винятковість. Острів Гроз зник із лиця землі, і тільки він, той, хто був Верховним Чарівником, незважаючи на пророцтво, залишився жити. Агриппа радів.

Немов у відповідь на його думки, Хронос мовив:

— Ніхто не здатен обдурити час. Із Позачасовості можуть вийти тільки троє.

— Так нас і є троє,— буркнув собі під ніс Прошка, і вони з Марикою здивовано переглянулися.

Агриппа насторожився. Що означали слова Хроноса? І тут він почув віддалений лемент і побачив високо в небі великого чорного птаха. Агриппу немов обдало крижаною хвилею. Він відразу зрозумів, що це його колишній учень, а нині непримиренний ворог, уміщений у тіло альбатроса. Його поява була не випадковою. Хронос давав зрозуміти, що вижити міг тільки один із них.

— Що ми повинні зробити, щоб повернутися до людей? — запитала Марика.

— Завести годинники, — відповів титан.

— Де їх шукати?

— Вони самі вас знайдуть.

Марика задумалася. Не може бути, щоб усе було так просто. Напевно тут чаївся якийсь підступ. Якщо годинники знайдуться самі собою, виходить, доведеться довго шукати ключ. Вона не встигла запитати про це, як Хронос відповів на її загадку:

— Це незвичайні годинники. Вони заводяться не ключем, а серцем. Вхід у світ людей відкриється, коли троє годинників стануть показувати час, а той, хто вміє літати, втратить крила.

Громоподібний голос Хроноса звучав дедалі тихіше й тихіше. Останні слова були ледь чутні.

— Хто такий той, хто вміє літати? — гукнула Марика.

У відповідь пролунала тиша.