Чорний хліб

1

Заступниця начальника колонії, підполковник внутрішньої служби Ніна Іванівна Чудова на прізвисько Куклачова вперше прокинулась о четвертій. Вигнала з хати молодого дубака Іштикова, бо любила спати сама, і ще урвала у ночі найсолодші хвилинки.

О пів на п’яту вона прокинулася вдруге й остаточно, за давністю років будильник був їй вже не потрібен, Штірліц би заздрив.

Поставила чайник, а вийшовши з туалету, заварила собі велику кружку розчинної кави й закурила одразу дві цигарки — нещодавно перейшла на легкий «Parla­ment», а він їй не вставляв як слід. Докурила, дивлячись у вузьке вікно, і почала збиратися на роботу.

Залишки вчорашнього муляли око, але прибирати не було сенсу — все одно сьогодні Новий рік, отже, спочатку вони святкуватимуть у штабі, а потім… Потім буде потім, і навряд вночі її турбуватимуть порожні пляшки чи повні попільниці — до них додадуться нові, першого числа відразу все й прибере. Або ще краще — дати пару руб­лів бабі Ані, нехай сусідка тут все й зачистить.

Друга кружка набиралася аромату, п’ята цигарка чекала у блюдці, а Куклачова нарешті приступила до ритуалу, який останнім часом люто ненавиділа — всілася за макіяж. Спочатку вона думала, що гучне прізвисько[9] прилипло, бо вона фактично була дресирувальницею диких кішок, але ближче до п’ятдесяти стало остаточно зрозуміло — схожа, зараза: ніс ніби все більшає і більшає, а обличчя все круглішає і круглішає.

Так, дивись, у шістдесят будеш схожою на Олега Попова. Гаразд, на шістдесят у неї свої плани, та ще й треба дожити до них — вирішила Ніна Іванівна і почала наводити марафет. Очі, які були колись великими й радісними, ховалися в глибоких провалах над щоками, але вона зробить червоні тіні, додасть рум’ян і сяятиме — сьогодні ж свято!

Але самомотивування не спрацьовувало й здавалося штуч­ним знущанням — щось не давало спокою, хоча, з огля­ду на нічні події, все мало бути навпаки. Куклачова сумно підвелася, поклала до кишені кітеля пару пачок цигарок, надибала у шафі свіжу сорочку й за кілька хвилин була на вулиці.

Холодно, зараза, забула подивитися на термометр, але мінус п’ятнадцять є точно, може, й більше. Селище теж уже прокинулося — дві зони плюс колонія-поселення, у кожному вікні по дубаку, у кожній хвіртці по дулу, всі збираються на зміну, аби о пів на шосту бути на місці. Зіщулившись у своєму форменому кожусі, вона хутко бігла на роботу, намагаючись зрозуміти: що ж її сьогодні так муляє зранку?

Похмілля? Ні, вчора недобрала, якраз вчасно зупинилася з червоним, таке рідко, але буває. Сержантик Іштиков? Взагалі не варіант. Щось на роботі сталося, забулося за п’янкою, а тепер гризе зсередини? Ну так розберися в собі, на те ти й заступниця з виховної роботи!

Тож що це могло бути? Сьогодні Новий рік і всіх доведеться допустити на помивку, навіть дванадцятий загін, який остаточно запоров грудневий план, за що мав працювати досі, не лягаючи з учора, — відшивати форму для залізничників до останнього куранта. Якраз вона ввечері ­повідомила їм цю прикру новину, прийшовши до другого швацького цеху. Ну, понили, ну, заплакав хтось. Ні, не це.

У помивці перед святами є свої ризики — хтось когось обов’язково поріже, не в душовій, так у прожарочній камері. Скільки таких випадків було за всі роки, ніби у зечок свій генеральний план на рік і вони теж намагаються встигнути виконати його до промови президента. Тут або на всіх не вистачить гарячої води й буде кіпіш до неба, або води вистачить, та станеться щось інше. Однак кіпіш на Новий рік буде що так, що так.

Ще вчора довелося двох молодих поставити на вітер у самих футболках і шкарпетках, але вони самі були винні — вирішили підкласти активістці ножиці під подушку й стукнути, але спалилися. Кажу ж — самі винні, особливо та, гонорова, що кричала їй прокльони. А сама? А сама переши­ла собі костюма та ще й косинку зав’язала не так, як треба!

Стоп! Куклачова так різко зупинилася, що хтось позаду хрипло виматюкався й оминув її, боляче зачепивши плечем.

— Альооо! — з готовністю визвіритися просто тут і зі­рватися на будь-кому почала Ніна Іванівна, але чоловік, який її випередив, хутко повернув уліво, а їй треба було прямо. Гаразд, падло в ондатровій шапці, ще попадешся — високий, сутулий, чорне пальто — не забути.

Вона рушила далі, намагаючись повернутися до думки, яка мала навести її на щось важливе. А, точно, косинка! Вчора вона розкладала пасьянс-косинку, а заступник з безпеки й оперативки спустив їй донос на Сатарову, яку сьогодні слід випускати, а вона його не прочитала, відклала на потім і забула! А якщо там щось важливе, а її випустять? Усіх, хто мав вийти в грудні, притримували до останнього, для порядку. Двох з активу відкрили ще першого числа, а решта хай посидить — завжди так було й не нам міняти давні правила.

Отже, по-перше, треба загальмувати оформлення звільнення, прочитати донос, затребувати справу. Якщо відчує, що щось є, тоді закривати на ізолятор, провину потім підберемо — щось заборонене в речах. Воно, скоріш за все, дурниця з тим доносом, але Сатарова їй ніколи не подобалася: вона не могла її розкусити — і не актив, і не отрицаловка, ходить десь собі попід стінкою, нахиливши голову, а ти міркуй, що в тій голові коїться, бо на тобі ж відповідальність!

Як завжди, донос надійшов з новоприбулими — щойно приходив етап, ув’язнених спочатку закривали на допити, де кололи на явку з повинною, навіть норма була — на десятеро прибулих закрити дві нові справи. На практиці це озна­чало, що колються наркоманки — здають бариг, які, своєю чергою, здали їх, ставши причиною засудження. Із задоволенням здають, аж бігом!

З крайнім етапом прийшла якась зечка, яка знає Сатарову — мабуть, рецидив — і хоче повідомити адміністрації щось важливе. Ну, щоб себе зарекомендувати як актив, зона ж червона, ось і вистрибує на випередження. От що не давало їй спокою — Куклачова прискорилася з полегшенням, ніби хтось із лєпіл їй витягнув скабку, яка цілий день стирчала в подушці пальця й заважала жити.

2

Зона ще досипала останні хвилини — лиш подекуди сяяли вікна, до шлюзу під’їхала вантажівка, і вертухаї лаштувалися перевіряти її під світлом прожектора. Пройшовши повз них і навіть не відповівши на статутні вітання, Ніна Іванівна дійшла до другого КПП, через який на зону проходили працівники.

Біля сталевих дверей, як завжди о такій порі, стирчав черговий помічник начальника колонії, сьогодні це був Куций. Старий служака знав, як і що слід робити, і відразу повів Куклачову на обхід — ані хазяїн, ані заступник з безпеки та оперативки так рано на зоні не з’являються, тож треба доповісти третій за статутом особі, як минула ніч.

— У нас все тихо, у сьомому загоні бура кипіла, вгомонили, — почав Куций, прилаштувавшись біля її правого плеча.

— Сильно кипіла? — уточнила Куклачова, прямуючи до жилої зони, відокремленої від решти блоків ще одним КПП.

— Нічого особливого, — відповів помічник, але після крихітної паузи, тож Ніна Іванівна зробила собі другу й не останню за сьогодні зарубку на пам’яті — треба дізнатися, що там уночі сталося в сьомому.

Вони підійшли до столової з чорного ходу й зайшли досередини. Серед пари носилися зечки й гучно лаялися — наближався сніданок, а тут завжди кіпіш: то вода для чаю не встигне закипіти, то щури манку поїдять. Упіймавши першу-ліпшу жінку, Куклачова спитала, що сталося.

Зечка стала струнко й доповіла, що зранку не запустився один із двохсотп’ятдесятилітрових чанів під окріп, тому обід можуть не встигнути, але зі сніданком усе буде добре. Ніна Іванівна автоматично відмітила зелену мітку в тієї на ватнику й зробила ще одну зарубку — не слід допускати до кухні схильних до самогубства. Ще отруїть тут усіх, треба дати завідувачці столової по рогах.

— Скажеш Дороніній, що я тебе наказала перевести на промзону, вільна, — відпустила вона жінку й виразно подивилася на Куцого, намагаючись з’ясувати, чи помітив він мітку та зрозумів причину небезпеки. Схоже, не помітив. Ех, а це ж один з найкращих офіцерів — усе деградує, усе рушиться.

Вони пішли по кухні, перевіряючи меню й готовність до сніданку, а вона все собі думала: раніше охорона була — чис­ті звірі, завжди напоготові. «Крок убік — втеча, стрибок на місці — провокація» — з такими не пожартуєш, старі вовки, що зналися на порядку. Лише Маслов був з тих часів, і то…

А тепер самі алконавти з мертвими очима, підсікають у душовій за сцикухами-наркоманками, у яких жодної пристойної статті — та дитину народила й у віконце кинула, ця батька зарізала. А раніше й люди сиділи цікаві: коли вона юною дівчиною прийшла сюди після навчання, на зоні можна було зустріти дружину міністра зовнішньої торгівлі СРСР — серйозна дама, між іншим. Або крадійок старої школи, які ще Крупській на вокзалі ридикюль різали. Ні, все деградує, все валиться, і кінця-краю тому не передбачається.

Висваривши для порядку завідувачку Дороніну та переві­ривши насамкінець кашу й соєвий сир до супу, вони пішли до виходу. Рація на портупеї чергового щось прошипіла, Куций нахилився й буркнув у відповідь: «Давай», і за кілька секунд заревіла сирена — ось уже й шоста, підйом.

Далі вони пішли по жилих бараках, де доглядачі піді­ймали заспаний контингент. Усього будівель було три, але для ранкового огляду вистачить й однієї, найближчої.

— Що вчора з борзими, коли зняв їх? — спитала вона, заходячи до першого гуртожитку.

— Перед відбоєм, як наказували.

— І як вони?

— Ну, та, що на васері стояла, у лікарні.

— Примерзла?

— Та нічого особливого, простудифіліс, — реготнув Куций і відразу осікся, бо зрозумів, що дозволив собі зайвого.

— Койки правимо, перевірка, — закричав він, склавши руки рупором, але Куклачова все собі вже занотувала.

— А та, що Бєлугіній ножиці підклала?

— Ой, та Карбишева давала. Волала: суки, я замерзну, вам не жити.

— Бач яка бойова!

— Ну, з нею жорсткіше: спочатку на СУУ[10] думав закрити, але потім вона сказала, що в мене шляпа відвалиться, так що на ШІЗО[11], до особливого.

Ніна Іванівна кивнула головою, погоджуючись. Вони пройшли коридором до кінця будівлі, де вже вертухаї та днювальні шикували колону в сірих ватниках. Старший рипнувся було доповідати про педикульоз через відсутність мила, але Куклачова жестом руки його перервала. Відіслала, пере­вірила стан рукомийників і вийшла на вулицю.

Пройшовши через черговий КПП, вони увійшли до промислової зони. Спочатку перевірили готовність швацьких цехів — дванадцятий загін сяяв червоними очима, але сидів і шив, намагаючись хоч трохи наздогнати місячний план. Потім зайшли до в’язального та макаронного, наостанок відвідали лісопильню та художню майстерню з розпису дерев’яних ложок, тарілок і матрьошок — скрізь був більш-менш порядок.

Якби літо, довелося б ще городи перевіряти, а так є хоч один плюс у цій клятій безкінечній зимі. Ну, якщо не рахувати Нового року. Сирена коротко ревнула — ось уже й сьома, сніданок закінчився, починався розвід на роботу.

— Так, — пригадала вона, — всіх, хто сьогодні на звільнення, поки притримати, посади їх у предвариловку.

— З речами?

— З речами. Їх розрахували вже?

— Ще вчора.

— Ладно. А до мене помічника оперативного чергового, нехай справу Сатарової принесе.

— Це чукчі?

— Так, її.

— Це ж треба, дотягла-таки лямку, — здивовано посміхнувся Куций. — Я думав, уже дійде бабка. А вона ще всіх переходить, хитра мокрушниця.

— Вільний, — пихато попрощалася з ним Куклачова й пішла до адміністративної зони, в кабінет, нарешті до чайника і цигарок. І справ, звичайно. І справ.

3

У штабі всі вже були на місці — ніхто не хоче запороти останній день року й лишитися без святкового столу та можливості підластитися до начальства. Ніна Іванівна наказала днювальному зробити їй кави й пішла до кабінету. Не встигла розкластися й закурити, як той припер кружку й почав, зараза, відразу про своє.

Значить, телебачення проситься зняти сюжет про снідоз­них, щойно телефонували, хочуть приїхати третього числа й провести на зоні весь день. Тут просто — ні, відкласти, протягом свят краще без телебачення. Тим більше, що ВІЛ-інфіковані мають сидіти окремо, а їх на «двійці» ніяк не назбирається на окремий загін, хоч оголошуй по сусідніх зонах конкурс.

Ще вночі одна хитра з дванадцятого зламала спецмотор, оверлок-п’ятинитку — думала, що її відпустять спати. Віддуп­лили, тепер у ШІЗО святкуватиме. От це — добре, це — правильно. Про тих, які стирчали на морозі, сказав, що в лікарні подейкують, буцім їхня може й не оклигати — туберкульозна попалася, перемерзла, в гарячці лежить.

— А друга?

— Чорна?

— Та де вона чорна, шатенка ж, наша ніби.

— Нє, прізвище у ній Чорна.

— У неї, — поправила його Ніна Іванівна й почула те саме, що і Куций казав: у ШІЗО, у найхолоднішій, кутовій камері. Не забула, перепитала про нічну гру в сьомому — сказав, що одну зловили на шулерстві й окропом обварили, ледве дихає. Лікар каже, не жилиця. Справу сьогодні заведуть, що робити далі? У цьому випадку вона скористалася ситуацією й зіпхнула все на заступника з безпеки та оперативки — тут виховувати пізно, то нехай сам розбирається і з прокурором вирішує, кому накинути за замах і скільки.

Днювальний нарешті закінчив доповідь і здриснув, можна було спокійно покурити. І зайнятися доносом на Сатарову, звичайно. Ніна Іванівна повернула крісло, витягнула ноги на стілець для відвідувачів, посунула попільничку ближче до себе й нарешті відкрила папочку, що чекала відучора.

Так, ну, тут спочатку папірець від слідчого — все правильно, на ім’я начальника Мордовської жіночої колонії ЖХ-385/2, доповідає, що ув’язнена Распопова А. Г., сім­десятого року, стаття 228.1, третя судимість (диви, вгадала — рецидив), прибула з етапом і добровільно вирішила повідомити про злочин, обставини якого їй відомі з попереднього терміну, що вона його відбувала в Красноярській колонії.

Ну от, нарешті, й найцікавіше — доповідь Распопової, з її слів записана вірно, підпис. Спочатку пробігла очима, потім перечитала ще раз. Тааак. Наркоманка нічого не бачила, але стверджувала, що в Красноярську чула від старожилок, ніби Сатарова Л. І. вбила доглядача Романенка, коли саме це було, не знає. Ніби той постійно ґвалтував ув’язнених, а одного разу чистив зброю й випадково застрелився. І всі знали, що це зробила Сатарова, яка його попереджала: як не зупиниться — йому не жити.

Так — порожняк, щось вона десь чула. Дура! Ніна Іванівна зняла слухавку, набрала приймальню хазяїна й вилаяла помічника оперативного чергового за те, що справа Сатарової досі не в неї. Не дослухала, кинула трубку, закурила й задумалася: ну, красноярські справи її жодним чином не чіпляють: якщо чукчу не розкрутили тоді, зараз їй це не навісиш, не для того вона п’ятнадцять років сиділа, щоби нічого не навчитися.

Усе б нічого, але Маслов… І та, як її звали? Куклачова скривила обличчя, застукала пальцями по скронях і вже збиралася зателефонувати Куцому — може, той пам’ятає, — як шукане прізвище протиснулося через тисячі інших і вийшло на поверхню. Васютіна! Точно, Васютіна!

Стара воровайка, все життя на зоні, ледь не в десяту ходку потрапила на «двійку» кілька років тому. Отрицаловка, ШІЗО, потім ніби затихарилася, зайшла на промзону. І поруч з нею сиділа молода дівчинка, бозна-яка стаття, але щойно сіла. Васютіна почала схиляти її до статевих стосунків, та відмовилася. У перерві задушила, зараза, дівчинку й сіла за машинку чекати на вертухаїв.

Але поки кіпіш, поки прибігли, поки те-се — у Васютіної в ребрах ніж, до санчастини не донесли. Хто перо встромив, так і не дізналися, тільки дарма загін по допитах ганя­ли. А хто сидів через прохід від них? Сатарова…

Ніна Іванівна повернулася до вікна — там пішов сніг, це добре, якраз до свята. У двері постукав переляканий черговий, приніс папку з особовою справою, вибачився за затримку, привітав зі святами й зник.

Маслов… Старшина Маслов працював у пенітенціарній системі, мабуть, ще з часів Сталіна. Коли вона тільки прийшла на зону, саме він навчав молодь азів: що циганок забо­ронено пускати по зоні без супроводу, що туберкульозних слід відділяти, як бити по сідницях, аби слідів не лишалося, і т. д., і т. п. — таких корисних речей в інституті не вчать. А дарма — багато зайвих студентів зійшло б по дорозі й не псувало правильним людям служби.

І чим старшині Маслову доля віддячила? Того року вирубило вночі електрику в третьому гуртожитку, він чергував, узявся за щиток і згорів заживо! Слідчі потім казали, що фазу хтось накинув на корпус, ну дуже схоже на вбивство! А хто в нас живе в третьому — знову Сатарова… І знову висяк, шановні, знову глухар!

Куклачова гидливо, мізинцем, відкрила стару пожмакану папку з особовою справою ув’язненої Сатарової — сто друга стаття, перший термін. Почала читати, аркуш за арку­шем, до кабінету двічі зазирав днювальний, але вона тільки шикала у відповідь. Ближче до дванадцятої години вона нарешті дочитала справу, закрила її та відсунула від себе.

Ні-чо-го. Порожньо. У списках порушників режиму утримання дана засуджена не значилася, в жодній зоні з трьох, у яких відбувала термін, не належала ані до отрицаловки, ані до активу. Кілька разів перебувала під підозрою, й усе. План виконувала, грєву з волі не отримувала, взагалі жодних листувань, окрім довідки з Анадира про смерть матері у дев’яносто другому.

Якби співпрацювала, вже зіскочила б на поселення, а може, й по УДЗ[12] вийшла роки три тому. Чиста, наче сльоза, — жодних нарікань, навіть вовчиці на неї не жалілися — ані гри в карти, ані забороненого, ані особистих стосунків. Не ув’язнена — мрія, жодних проблем. Але проб­леми були поруч із нею. Постійно.

Куклачова виматюкалася, підвелася, схопила цигарки — час уже обідати. Вийшовши в коридор, наказала днювальному привести з конвоєм до неї Сатарову. І нехай чекають під кабінетом. Той було смикнувся щось доповісти, але зрозумів, що не треба — начальниця зла, дуже зла, і краще її не чіпати. А ще краще, щоби вона не поверталася аж до наступного року.

4

Щойно Ніна Іванівна зайшла до хазяїна, відразу з’ясувалася причина, з якої днювальний, попри острах, так намагався до неї достукатися: одна з борзих, не та, що Чорна, а друга, Горецька, годину тому померла. От тобі й простуди­філіс… Вирішили зафіксувати туберкульоз і записати заднім числом два тижні лікування, яке, на жаль, не допомогло. Стаття була підхожа: дітогубця, — ну, й по ділах їхніх, як сказано.

Далі перейшли до більш приємних справ — вирішили приписати дванадцятому загону триста залізничних кітелів, аби не впало на всіх, розписали тринадцяту зарплатню по вертухаях, декому — премії. Летучка плавно перейшла у святкування, потім заїхав прокурор щодо справ по явках з повинною. Заодно й пообідали.

Тож, коли Куклачова знову з’явилася в проході між двома рядами височезного паркана з колючим дротом, уже й до сутінку було недалеко. Ще годинка-друга, і вибулих не буде кому відпускати. А Сатарова, мабуть, уже сидіння просвердлила від очікування: п’ятнадцять років — не п’ятнадцять діб.

Нехай нервується, може, тоді й з’явиться шанс її розкрутити на зізнанку. Зайшовши до рідного штабу, Куклачова спочатку попередила днювального, аби викликав терміново Куцого і щоб той узяв з собою когось із дорослих хлопців. І бажано, аби обидва були тверезі, бо інакше їм уже в цих стінах нічого міцнішого за чай не пити.

За стіною її кабінету є ніша з дірками в шафі, нехай там чекають, слухають і споглядають. Їхній маяк — два швидкі стуки в підлогу, від неї чекати на пряму команду. Вона спробує роздратувати цю чукчу, спровокувавши на спротив. Навіть натяку вистачить — свідки будуть, тоді її на ШІЗО, і будемо крутити на новий термін. Переляканий днювальний записав на аркуші короткі інструкції — це ж треба яких дебілів тепер народжують, це ж не шифр з азбукою Морзе!

Піднявшись на другий поверх, Ніна Іванівна демонстративно дивилася на портрети героїв, розвішані по правій стороні, краєм ока відмічаючи Сатарову з охоронцем, що сиділи біля кабінету. Підійшла, зробила здивоване обличчя: «Ой, мене чекаєте?» — й запустила її до кабінету.

Взагалі-то ув’язнена мала доповісти по всій формі — ПІБ, рік народження, стаття, частина статті, термін, початок і закінчення, номер загону, у ваше розпорядження прибула. Тільки Сатарова завжди удавала, ніби не розуміє, чого від неї хочуть. Ховалася в такий спосіб за анекдотичне походження…

Після декількох підозр Ніна Іванівна особисто дала наказ бригадирці Бєлугіній «дуплить чукчу», внаслідок чого Сатарова певний час вигрібала все й за всіх. Бєлугіна ро­била все як слід, але стара тварюка втрималася й вижила — про неї потроху забули, дуплити на зоні завжди є кого та є за що.

Куклачова закурила й нарешті уважно подивилася на ту, що зіпсувала їй початок свят. Господи, яка ж вона стара — товста, незґрабна, важко дихає. Вона ж ледь не моя однолітка — внутрішньо жахнулася Ніна Іванівна, яка у свої п’ятдесят три вважала, що дещо може ще собі дозволити, і взагалі, життя ще триватиме. А тут… Уже й фінал видно, що вдієш, зона — не санаторій.

Але зовні нічим свої емоції не виявила — курила мовчки й дивилася. Сатарова ж склала розпухлі долоні на колінах, стулила повіки й, здавалося, ледь не спала. Зараза… За спиною почулися два стуки — Куций на місці, можна починати.

— Ну що, Лілія Іванівна (теж Іванівна, це ж треба!), мені з вами робити, га?

Чукча трохи змінила нахил голови в протилежний бік, і на цьому все — жодної реакції. Ніна Іванівна відмітила чорне з легенькою сивиною волосся під косинкою і зробила висновок: вона не фарбується у свій природний колір (а в інший і не дозволялося суворим укладом), бо тоді б сивини не було видно. Може, чукчі не сивіють?

Питати все одно було щось треба, і вона не втрималася:

— А ви, я бачу, майже не сивієте. У вашої… народності це буває? Чи просто совість не мучить? А даремно не мучить — такого ви наколобродили, Лілія Іванівна, що, боюсь, пахне другою ходкою, знову на повну котушку.

Крізь щілини на мить прозирнули злі почервонілі очі (хто шиє щодня — той знає чому) і так само швидко зникли. Куклачова підбадьорилася — реагує, копатиму далі. Старшина Маслов був би задоволений ученицею — вона йшла наче за підручником, намагаючись дістати чукчу з кокона.

То м’яко пробивала, то жорстоко пресувала: і через родину заходила, прибрехавши («У мене ось теж мама недавно пішла, твоя на що хворіла?»), і на жалість давила («Ґвалтівників-наглядачів треба самих зачиняти на ніч у корпус, і нехай дівчатка самі вирішують, правильно?»), а то й кричала: «У тебе, сука, у речах щипчики знайшли, все, лишаєш­ся до кінця свят, а потім прокурор тобі додасть!»

Пробувала розводити бесідою про побут, зненацька питаючи, скільки вольт у щитку в корпусі, розмахувала в повітрі папкою із заявою дури Распопової, стверджуючи, ніби там — свідчення двох її співкамерниць по Красноярську, що вона погрожувала вбивством офіцеру під час виконання службових обов’язків, а це в будь-якому разі термін, навіть без доведення самого вбивства!

Усе дарма. Сатарова мовчала, іноді ледве посміхалася в кілька зубів, що лишилися, іноді удавала, що взагалі спить. Навіть коли Куклачова била її носком туфлі в кістку над ступнею, а це дуже боляче, вона ніяк не реагувала. Вона заговорила тільки одного разу за ці години — зреагувала на фразу: «Я тебе тоді, після Маслова, не додушила, так зараз зламаю! А Бог, він же все бачить», розплющивши очі й невинно прошепелявивши:

— А чий бог?

Якраз після цього Ніна Іванівна й почала її бити.

— Маслова, зараза, ти спалила? В очі мені, в очі мені!

Маслов… Старий вусатий старшина дізнався, що дві воровайки обрали собі на втіху молоду дівчинку, відрізали їй п’ясть правої руки, а після того як та оклигала в лікарні, поселили поруч і користувалися її куксою щоночі. І це на червоній зоні, ви тільки собі уявіть!

Забити цих прошмондовок, от що треба було! Але тоді великий ризик бунту — зі справжніми крадійками потрібно тримати баланс. Та Маслов і тут знайшов, як викрутитися, — вичекав кілька місяців, до зими, потім причепився до невиконання плану й весь загін поставив на мороз, тих двох облив водою, а решта просто так постояли, щоби замаскувати помсту.

Потім ті воровайки вже дійшли у лікарні, і скажіть, що це неправильно! Блискуче рішення офіцера — як і спокій на зоні зберегти, і нелюдів прибити правильно, без жодних наслідків! А хто тоді мерз разом з усіма? Хто, зараза, не зізнає´ться й мовчить? Куклачова важко дихала й уже не реагувала на стуки ані у двері, ані в підлогу, як тут до кабінету зазирнув веселий заступник Шумський і поцікавився, чого це весь штаб чекає на шановну Ніну Іванівну і не ріже святковий торт.

І чи то уявний шматочок торта, чи то очікування радісної п’янки, чи то просто втома далися-таки взнаки — гроза зони, сама Куклачова здалася! Вона якось зм’якнула, стислася й дала себе відвести до урочистої зали, звідки Алла Борисівна Пугачова за допомогою магнітофона гучно питалася, де він ходить, справжній полковник.

Десь за годину їй полегшало, навіть уявний старшина Маслов зник з очей, проте поруч з’явився сержант Іштиков і все підливав та підливав. Ближче до курантів біля туа­лету Куклачова зустрілася з Куцим, причому обоє вже ледве трималися на ногах.

— Ну що, відпустив? — спитала Ніна Іванівна, чіпляючись за стіну, яка, падла така, кудись тікала.

— Звичайно. Всіх відпустив, хазяїн сказав, не тримати, досить з них.

— Ха, досить! І що вона?

— Ну, я, як водиться, спитав: — Ну що, — говорю, — через скільки тебе чекати?

— А вона?

— А вона каже: ти сам-то дочекайся.

— І пішла? — засмучено спитала заступниця з виховної роботи. Куций уже втомився розмовляти — він тільки хитнув головою й пошкрябався далі, про всяк випадок затуляючи собі рота, щоби не наригати на урочистому зібранні. Ніна Іванівна дивилася йому вслід й обіцяла собі кинути пити.

Для них обох це був останній Новий рік на «двійці»: Куцого весною було звільнено за те, що в його зміну хтось відрізав голову бригадирці Бєлугіній і поставив на столик днювального, а сама Ніна Іванівна незабаром проковтнула разом із солянкою уламки леза, сильно порізала собі шлунок зі стравоходом і комісувалася за інвалідністю.