Чорний хліб

1

Кіно було таке: хороша молода дівчина з білим волоссям вирішила помститися колишньому другу свого тата, який забрав у її родини фірму. Вона взяла біля метро купу безкоштовних газет, прийшла до негідника додому, подзвонила у двері й удала з себе поштарку — попросила розписатися, а сама вистрелила тому в голову з пістолета і пішла собі з газетами.

Потім, щоправда, хороший міліціонер її розкрив, але полюбив і вирішив не здавати в тюрму, бо вважав, що вона права. Ну, то вже таке, зараз кінцівка того фільму мало ціка­вила Лилєкей. А от ідея з поштаркою спливла в пам’яті та здалася вкрай цікавою…

Вона знову опинилася в аеропорті Хабаровська, але цього разу обійшлося без літака — зі зброєю її б заарештували відразу. Руслан сказав, що зараз там такі телевізори, що вмить бачать небезпечне залізо, навіть під одягом чи в сумці. Тому він домовився з хлопцями, які їхали на південь колоною, підбираючи вахтовиків та якийсь вантаж.

Лилєкей надали місце в автобусі, навіть дозволили лягти на задньому сидінні. Годували разом з усіма ввечері, а вдень роздавали сухпай. Розібраний карабін вона загорнула у кухлянку, щоб не клацав, та тримала в рюкзаку, який поклала собі під голову, — не підберешся.

За ці роки він потемнів і з яскраво-помаранчевого став криваво-багровим, довгенько ж довелося йому чекати на першу подорож. Але ж вони знову возз’єдналися, і Лилєкей бачила в тому добрий знак — у того, хто чогось сильно хоче, все вийде, хоч і не одразу.

Так цілими днями вона й лежала на боку, дивлячись у вік­но. За ним починалася весна, яку Лилєкей бачила вже значно краще за зиму — справила собі окуляри, тепер от звикала до них і все боялася розчавити в дорозі.

Руслан казав, що простіше за все було б долетіти до Москви, а звідти вже потягом, але для цих справ їй була потрібна зброя, та й сподобалося подорожувати, чого вже тут затуляти правду від сонця? Їй все було цікаво, і кожна несподіванка за вікном так приємно смакувала, наче тортик, який на зоні давали на Восьме березня. Так подумати — все її життя після звільнення й було суцільним тортиком, суцільним Восьмим березня. Ну, якщо не зважати на дрібниці.

Десь за тиждень колона поїхала далі, висадивши її в Хаба­ровську. Вона подумала-подумала і знайшла автобус, який ішов до аеропорту. Той вусань, звичайно, сидів у кафе з журналом — підійшла, подарувала шмат кети, він почав голосно знущатися з подарунка, бо в них самих тут повно червоної риби, але забрав. Виходить, бувають і приємні борги.

Квитки в неї були на весь маршрут в один бік — Руслан усе купив на її новенький паспорт. Знов пройшлася тією ж вулицею, посиділа на вокзалі, а ввечері вже чекав потяг. Серце сподівалося на зустріч із Валентиною, та де там — у вагоні був за провідника похмурий чоловік, який їй відразу не сподобався. Про всяк випадок пройшла весь потяг — ані Валентини, ані знайомого начальника.

Проте з квитком, ще й на нижній полиці, їхалося значно краще — ніхто її не чіпав, усі дні вона сиділа й дивилася у віконечко, попиваючи чайочок, заварений так, як треба. Воно, звичайно, і кіно не завадило б, по старій пам’яті, але й без нього їхалося приємно.

У Кемерові зійшла, пересіла на нічний потяг до Новокузнецька, а там відразу електричка на Таштагол, усе просто і зрозуміло — ну, за наявності паспорта і квитків, що куплені заздалегідь. На вокзалах часто траплялися люди, які хотіли допомогти бабусі нести червоний рюкзак, та вона нікому його не давала — береженого Бог береже, як казали на зоні невіруючі.

Таштагол був трохи більший за Анадир, але значно менший за Хабаровськ. За словами Руслана, який і тут допоміг, Савіних у базі там було багато, проте Олександр Якович значився лише один. Лилєкей записала адресу великими літерами на окремому аркуші і тримала його в мішечку на шиї разом з паспортом, квитками й пакуночком з піском.

В останній електричці було повно людей. Лилєкей ще на вокзалі шукала місце біля вікна, та всі були зайняті. От спізнилася на кілька хвилин, і все — тепер їдеш у проході. Треба на майбутнє запам’ятати — в таких потягах квитків з місцями немає, мусиш приходити заздалегідь.

Вона заплющила очі, аби не бачити озвірілого біча, який визирався на неї від початку дороги, ніби не бачив таких облич ніколи. Що західніше, то менше траплялося людей з вузькими очима, і Лилєкей вирішила, що слід купити чорні окуляри, ніби від сонця, тому що в її прозорих очей не приховаєш, а це ж особлива прикмета…

Розмірковування про міліцію та розшук навели її на спогад про давнє кіно — те, в якому хороша вбивця з русявим волоссям удавала поштарку. Отже, пошта… Можна зробити як у тому фільмі — знайти десь газети, а рюкзак за плечима матиме вигляд поштарського вантажу.

Що ще? У руках треба мати авторучку і якийсь аркуш — усі поштарі, яких вона бачила, а було це здебільшого у кіно, завжди так і ходили. Руслан сказав, що там написано — квартира номер два, виходить, там будуть й інші люди — сусіди. Мабуть, спочатку треба посидіти біля будинку, придивитися до мешканців, до звичного розкладу пересування — хто коли куди приходить, студенту вже років під сорок, тому її цікавитимуть чоловіки цього віку.

Взагалі з першим боргом треба бути обережною — ще ж їхати далі, ніхто за неї всіх цих питань не вирішить. Ще один момент — вона відрізняється від місцевих, її пам’ятатимуть і шукатимуть, якщо спалиться. Тому точно треба купити чорні окуляри, вона такі бачила на всіх вокзалах.

Припустимо, свої немісцеві очі вона сховає. З одягом теж ніби все складається — в неї тепер була нова зелена курточка, яку Лєна справила, ніби американська моряцька. Що цікаво, її можна було вивертати на два боки: була зелена — стала жовта. Оце дуже добре — в кіно міліція відразу починала шукати людей по зачісках, віку та одягу. Тому біля будинку вона посидить у куртці зеленим боком наверх, справу робитиме жовтим, а звідти піде знову зеленим. Ну, от усе й владналося.

Лилєкей вийшла на станції Кондома й одразу попрямувала до лотка, на якому говірка тітка з характерним червоним носом продавала панами, парфуми та окуляри. Почала міряти біля дзеркала, не звертаючи жодної уваги на поради торговки. Обрала найбільші, які закривали половину обличчя, виторгувала на них десять рублів — для порядку, ще й зиркнула недобре на цю тітку, аби менше теревенила. Після тюрми на цих поглядах Лилєкей зналася, скільки вже разів люди ніяковіли, коли вона дивилася на них з погрозою, що гартувалася довгими роками у темних місцях.

Задоволена всім цим, Лилєкей вирушила в місто й одразу дізналася про те, що помилилася — треба було зійти на наступній зупинці. Чекати електричку було довго, тому пішла пішки.

Місця тут були приємні — і набагато тепліше, і гори красиві обабіч долини, у якій лежало це містечко. Адреса була дивна й дещо перекликалася із загальним настроєм — вули­ця Восьмого березня, 1. Спитала дорогу в бабусь, які сиділи біля дороги з солонощами — їй сказали йти до церкви. Йшла та йшла, перекидаючи рюкзак з плеча на плече, поки не побачила ту церкву за пам’ятником у вигляді великого урочистого кільця, яке стояло біля дороги, — десь тут.

І з’ясувалося, що будинок, який їй потрібен, — багатоповерховий, у ньому квартир значно більше за дві. Це озна­чало, що в такому разі доведеться робити справу ножем — сусідів багато, постріл, ще й з карабіна, обов’язково почують. Лилєкей знайшла вільну лавочку, з якої було добре видно весь двір з двома під’їздами, і сіла думати, як їй бути далі.

2

Вдень тут було тихо — поверхів багато, мешканців має бути ще більше, але зараз вони на роботі, лише кілька мам з візочками проїхали та діти прибігли додому — мабуть, зі школи. Батькам цих школярів років по тридцять-сорок, і як вона дізнається, хто з тат її боржник? Чекати в парадному небажано — запам’ятають чи зайві люди втрутяться.

Лилєкей охопила легка паніка — здавалося, треба тільки приїхати, і все відразу зробиться само собою! Піднесений настрій, з яким вона так радо виходила з електрички, почав зникати.

Так виходило, що їй все життя доводилося чогось вчитися — у тридцять вісім років, коли більшість її однолітків уже лежали під камінням на цвинтарі, вона потрапила до тюрми й дізналася, наприклад, що ці люди все рахують зліва направо. Твоя камера третя, і це значить, що зліва — друга, а праворуч — наступна, четверта. Отримуєш по сідницях дубиною і все прекрасно запам’ятовуєш.

Сьогоднішня Лилєкей була набагато розумніша за себе тодішню: вона ніколи в житті не мешкала в багатоквартирному будинку (якщо не рахувати СІЗО, у якому довелося сидіти під слідством), та, подумавши собі, зрозуміла, що друга квартира — у першому парадному, на першому ж поверсі. І, скоріш за все, вікна виходять на інший бік. Тому вона підвелася і пішла навколо будинку, вже потроху пишаючись собою.

Тепер церква була за спиною, як і дорога. Лавочок на вулиці не передбачалося, кілька разів пройшлася вздовж вікон першого поверху і втомилася — рюкзак уже тягнув плече, а ноги нили. Треба було щось придумати.

Через дорогу була зупинка — сіла там, ніби очікуючи свій автобус, і замислилася. Значить, до темряви ще далеко — тоді вона зможе підійти й роздивитися, що в них там коїться. І треба ж, як пощастило, а якби був верхній поверх? Ще подумала, а чи не вкрасти дитячий візочок, покласти до нього рюкзака й кружляти собі спокійно навколо? Потім вирішила, що ризиковано — візочок шука­тимуть або якась сусідка спитає, хто там у неї, і полізе роздивитися.

Перебираючи ідеї, вона досиділа на зупинці до вечора. Погода дозволяла, травень у цих місцях був чудовий: з гір налітав свіжий вітер, але не так, як у Тавайваамі, ні — тут вітерець був легенький, приємний. Кілька разів відійшла до кафе біля церкви, де можна було купити чаю з булочками та сходити до платного туалету.

Іноді до неї підсідали якісь люди, деякі пробували заговорити, вона навіть відповідала тим, хто цікавився, коли востаннє проїжджав автобус і який то був номер. Усе б нічого, тільки думки ширилися: а якщо той чоловік живе з братом приблизно одного віку? Тоді «поштарка» запитає, хто з них Олександр Якович? І як їй з ножем упоратися з двома? Ні, виходило, що треба дізнатися, як він виглядає, і сподіватися, що в другій квартирі живе тільки один чоловік цього віку, а потім слідкувати за під’їздом, чекаючи, щоби він опинився вдома сам.

І тільки-но Лилєкей заспокоювалася, як раптом виникало наступне питання: добре, а якщо він повертається з роботи тільки ввечері, а зранку вирушає до того, як родина виходить з дому? Чекати до вихідних? А який сьогодні день тижня, між іншим? Сусід по лавочці підказав — середа. Ну, добре, що не понеділок, вона їх не любила, бо щопонеділка злюка Бєлугіна перевіряла справність машинок, і горе тобі, якщо їй щось не сподобається.

Так, про що вона щойно думала? Про вихідні. А якщо вони така щаслива родина, наче в телевізорі, й увесь вільний час проводять разом? Що ти на це скажеш, жіночко? Встромити йому ножа, подзвонивши пізно у двері? А якщо не відчинить? А якщо дружина вийде з ним до дверей? Хоро­ша дружина пізно ввечері так і зробить, ще й свого ножа дістане, про всяк випадок.

Долаючи кожне із цих запитань як чергову перешкоду на шляху, Лилєкей ніби знову навчалася — якісь рішення підказував тюремний досвід, кілька ідей прийшли з фільмів, які вона бачила в купе у Валентини, та простіше за все їй було ставитись до цього, як до полювання: звір не має винюхати її, відчувши присутність і загрозу. Вона має підібратися до нього непомітно, вбити швидко і так само швидко зникнути, бо в цій тундрі багато інших звірів, які будуть їй не раді.

Лилєкей уже втомилася від цих думок і була зла на себе: протягом останніх тижнів спала досхочу — вдень, вночі, ввечері та вранці, і тепер би їй полежати десь замість того, щоби тривожити себе цими клятими питаннями, більшість із яких жили виключно в її уяві.

Нарешті цей клятий день, що так яскраво починався й так довго тягнувся, став добігати кінця — у вікнах червоного будинку загорілися вогні, людей на зупинці з’являлося все менше, а самі автобуси під’їжджали все рідше. Помінявши окуляри на прозорі та вичекавши ще трохи, Лилєкей перетнула дорогу й підійшла до вікон першого поверху.

Ті, що вона вважала вікнами другої квартири, давно вже сяяли. На цих вікнах стояли решітки, за ними висіли якісь світлі штори. Але тим, хто не економив на окулярах, можна було роздивитися, що там, всередині, — наче крізь густий туман, але все одно щось видно.

І розгледіла вона за тими вікнами жінку середнього віку, повну і маленьку. Там була й дівчина років чотирна­дцяти — теж маленького зросту. Була кухня і дві кімнати. Але жодного чоловіка — ані ввечері, ані вночі, ані зранку. Хоч ти трісни.

3

Вона спала на лавочці сусіднього будинку сидячи. Після тюрми з цим проблем не було, можеш дозволити собі поспати хоч годинку — спи. Рюкзак лежав під ліктем, тільки-но хтось би вирішив його зачепити, вмить прокинулася б: сумний досвід — міцний досвід.

Дочекавшись, поки обидві мешканки другої квартири пішли зранку, Лилєкей вирішила, що вже може відпочити. Нічні зміни виключати не можна, але була десь десята — він би вже повернувся з роботи. Та й вона більше не витримала б — у голові порожньо, ніби не їла кілька днів, ноги ледь пересуваються. Зустрінься їй зараз цей боржник, вона б нічого йому не зробила.

Спати, спати! З грошима можна було б знайти готель, вона колись жила в такому, коли прилітала по грамоту в Магадан. Або пошукати на стовпах оголошення про здавання кімнат, таке можна знайти скрізь. Навіть піднялася йти шукати ті стовпи, та зрозуміла — ні. Так більше шансів спалитися. Треба сидіти тут — ніч перечекала, зараз з’їсть риби з хлібом і трохи подрімає. А там буде видно.

Сонце вже стояло високо, коли поруч присів дурний голуб. Лилєкей миттю прокинулася, зігнала нахабну пташку з лавочки, потягнулася і роздивилася навколо. Нічого надзвичайного — за столом три діди грають у карти, знову кілька візочків та бабки біля під’їзду. Бабки…

Вона закурила, дивлячись навколо. І чому вона ще вчора не подумала про такий варіант: поштарка дзвонить у двері, знаючи, що там нікого немає, потім підходить до сусідок і питає, де господарі другої квартири, де той Савін, йому телеграма прийшла. І дізнається, що і як. Він же за ці роки міг переїхати в іншу квартиру. Він, врешті-решт, міг і померти! З одного боку, це спрощує її роботу, а з другого — борг тоді залишиться несплаченим.

Так, треба діяти — Лилєкей важко встала, покрутила поперек і пішла до кам’яного кільця, де вчора бачила газетний кіоск. Дорогою непомітно дістала з мішечка сто рублів, щоб не світити свої скарби, і підійшла, тримаючи гроші в кулаці. Попросила десять найдешевших газет, тітка з кіоску довго думала, потім розірвала пачку і видала десять штук якоїсь «Красной Шории», бозна, що це, ледве прочитала назву.

Ще купила блокнот з ручкою, перевернула куртку жовтим наверх, узяла газети й пішла назад. Спочатку зайшла до другого під’їзду, повільно пройшлася поверхами, але нікуди не стукалася. Вийшла й попрямувала до першого парадного, де стирчали ті ж дві бабусі. Може, вони й звернули увагу на літню жінку, яка дрімала на дальній лавці, а може, й ні. Лилєкей вирішила сподіватися на колір куртки й почала.

Газети засунула під лікоть, підняла окуляри на лоба й звернулася до них:

— Так, дівчата, а друга квартира де тут?

Циганка Нестеренко почала б по-іншому, щось би завернула про «голубоньок» або «рідних моїх», але поштарка мала виглядати по-робочому, тому Лилєкей заговорила так, наче до загону зверталася начальниця Капітонова, коли вона в гарному настрої.

Обидві з готовністю повернулися до «поштарки», мабуть, уже втомилися розмовляти одна з одною і так само синхронно вказали руками правильний напрямок.

— А де Віра? — спитала одна з них, висока й суха, вдягнута в тепле пальто не за сезоном, і, не дочекавшись відповіді, поцікавилася:

— А що це Раїса отримує?

— Віра… увечері буде, — випалила першу ж версію Лилєкей і вирішила триматися задуму. — Мені… — подивилася вона в порожній аркуш розгорнутого блокнота, — потрібен Савін Олександр.

— Олександр? — здивувалася друга, схожа на завідувачку столової Дороніну, тільки трохи старша та з обома очима. — Так він не живе давно тут. Точно він, дайте перевірю! — Вона смикнулася до блокнота, і поки Лилєкей думала, чи прибирати руку з ним, чи ні, бабка вже зазирнула й засмутилася: — Не бачу без окулярів.

— Саме так, Савін, Олександр… Якович, — згадала Лилєкей, опускаючи окуляри на ніс та закриваючи про всяк випадок блокнот.

— А що йому там? Повістка? — знову зацікавилася перша.

— Ні… Лист… Заказний. — Лилєкей згадала все, що пам’ятала про пошту, щось вигадувати далі було вже небезпечно.

— Ну так Раїсі зоставте, вони давно роз’їхались, я працювала ще… Багато років.

Ага, он воно що.

— А де тепер Савін живе? — поцікавилася вона, затамувавши подих, — тільки б не переїхав до іншого міста!

— Не знаю, — сумно зізналася худа.

Але друга з радістю відповіла:

— Так у гуртожитку він, залізорудному, бачила його там.

— Спасибі, дівчата, буду шукати, — задоволена собою, «поштарка» розвернулася й пішла звідти. І жодним словом не збрехала, між іншим.

4

Щойно вирішиш діяти — відразу стає легше, от вона зрушила з лавочки, і масть пішла. Гуртожиток знайшовся відразу, як підказала вже знайома жінка з кіоску, їх тут багато різних, але «залізорудний» один, великий. «Там кілька будівель, знайдете зразу», — сказала кіоскерка, і «поштарка» в жовтій куртці вирушила у вказаному їй напрямку.

У кінці вулиці почалося щось схоже на промзону, серед якої стояло кілька будинків. У таких само гуртожитках, тільки суворого режиму, вона прожила останні п’ятнадцять років, і кому, як не їй, відразу впізнати знайомі споруди без балконів. Так і є — три корпуси тулилися один до одного, а прямо перед ними стирчав великий магазин із розливайкою збоку, біля неї вже купчилися люди, незважаючи на денний час і четвер загалом.

Може, ти десь тут, мій хороший? Якщо п’єш, то напийся вже на повну і добре закуси — легше справа піде, і тобі веселіше буде підійматися сходами. Краще тобі було б не сіда­ти тоді до човна, але як сів — то вже відповідай тепер. Мама одного хорошого хлопчика з довгим волоссям так довго йшла по тебе, але дійшла.

Лилєкей зупинилася біля найближчого корпусу, подивилася — друге парадне забите, працює тільки через перше. Воно й зрозуміло, так простіше контролювати вхід і вихід. Піднялася до дверей, увійшла, й першим, що побачила, були поштові скриньки, і то багато — високі ряди їх висіли на стіні праворуч, якраз напроти віконечка, з якого визирало зацікавлене обличчя дідугана в зеленому кашкеті.

Бач, вилупився — підірвався на звук дверей і дивиться. Лилєкей вирішила триматися плану, який сьогодні вже спрацював, вона наявно підкинула в руках газети й буркнула в напрямку віконечка:

— Заказний.

Але дідуган так просто не здавався й проскрипів звідти:

— Так а Галина де?

Падло. Не інакше, з колишніх дубаків, допрацьовує на пенсії, мало йому в житті командувалося.

«Поштарка» суворо повернулася й вагомо, з розтяжкою, промовила:

— Я їбу?

Це теж було почеплено з бугорки Бєлугіної, тільки похмільної та злої. Цю мову дідуган розумів добре — незадоволено крякнув і зник. Тільки навіщо вона з ним так? Зараз же доведеться випитувати про цього Савіна клятого, а як черговий образиться й не захоче розповідати?

Хоча справжній дубак, відчувши метал у голосі зустрічної людини, метал, який ця людина могла собі дозволити, відразу б здав назад і слухняно виконував накази. Як собака. Але масть ішла й ішла — над кожною скринькою було написано прізвище з ініціалами. Відпочивай, падло, розберемося без тебе.

Тільки в списку мешканців гуртожитку жодного Савіна не було. Лилєкей не дуже добре розбиралася в написаних літерах, навіть в окулярах. У школі робітничої молоді свого часу відсиділа пару зим, навіть намагалася щось читати друкованими літерами й могла розписатися.

З цифрами їй, між іншим, було простіше — якщо займаєшся промислом і рахуєш шкури, цифри швидко стануть тоді в пригоді. Але чому ці люди так нерозбірливо пишуть, якщо всі вчилися в школі десять років, — цього вона ніяк не могла збагнути.

Двічі пройшлася вздовж скриньок, то нахиляючись ледь не до підлоги, то стаючи навшпиньки. Втомилася, змокла вся, але бажаного не знайшла. А цей козліна у віконці міг би й допомогти. Та сама винна, визвірилася на чорта — тепер повзай на карачках вузьким коридором.

Нарешті вийшла на вулицю, глянула на сонце — вже за кілька годин і вечір. Дозволила собі скурити кілька цигарок, заспокоїлася й пішла до наступного корпусу. Тільки тепер уже, навчена важким досвідом, зайшла, усміхаючись на всі нечисленні зуби.

Тут усе було так само, як і в попередньому гуртожитку, — і скриньки, і віконце вахти, тільки там ніхто не стирчав. Зазирнувши туди, Лилєкей побачила спину чоловіка, який спав на розкладному кріслі, витягнувши ноги в порваних на п’ятах шкарпетках. Радіо тихенько співало про любов високими дівочими голосами, важкий дух дешевого вина висів у повітрі віковим тягарем — і тут теж все було зрозуміло.

— Ай, мій хороший, — удала вона незабутню сусідку, яка колись навчала її правил життя по той бік паркана, — з пошти я, заказні листи принесла, Савін у вас такий проживає?

Чоловік повернувся обличчям догори й сказав у повітря над собою, не довернувшись до віконечка:

— Так була зранку пошта.

Ти диви, і цей який пильний попався. Згадавши набуте в попередньому корпусі, Лилєкей зорієнтувалася:

— Так Галина забула, забула вона.

Чоловік незадоволено щось пробуркотів собі під ніс, потім додав:

— Шістнадцятий Савін, — і вмостився спати далі. Та й добре: він її не бачив, а це — тільки на користь справі.

Лилєкей підійшла до скриньок, знайшла шістнадцятий номер внизу другого ряду, пересвідчилася, що там дійсно написано «Савин А. Я.», і, не розгинаючись, простягнула ногу до вхідних дверей, штовхнула їх і відпустила. Двері гупнули, а вона прислухалася.

Спить. Мабуть, він вирішить, що дурна поштарка пішла далі, а їй того й треба. Намагаючись не шуміти й так само нахилившись, Лилєкей просунулася у прохід під віконечком. Рюкзак, газети — все заважало, але хіба за ведмедем легко йти? І кілька діб, бувало, шкандибала, і не приміщенням, а тундрою. Зможе й тут.

Дякувати радіо, сопіння чергового не перервалося — вона нарешті опинилася в коридорі першого поверху. Пощастило — міг же хтось і зайти в цей момент, добре, що прийшла вдень, поки все йде як слід.

Лилєкей дійшла до кінця коридору, роздивляючись у два боки на номери кімнат. Подекуди їх не було, але вона йшла і йшла, аж поки не вперлася у сходи на другий поверх. На першому вона дійшла тільки до дванадцятого номера, отже, Савін жив на другому. Ну, і це добре — менше шансів буде зустріти когось зайвого.

Шістнадцята кімната знайшлася одразу, за кілька дверей від сходів. Вона на місці, вона його знайшла! Лилєкей віддихалася, притулила рюкзак до стіни, дістала звідти ножа, розстібнула правий манжет — вузький, у кухлянці було б зручніше, — заховала свого улюбленця в рукав і чемно постукалася у двері.

5

Ніхто не відповів. Вона постукала ще, гучніше про всяк випадок — від чоловіка, що живе самотньо, покинувши жінку з дитиною, можна чекати будь-чого, навіть денного сну. Доводилося таких бачити — вип’є зранку, а потім знову спить. Лилєкей постукала вже так гучно, як тільки могла, — знову глухо.

Нічого, почекає — пройшлася поверхом, обираючи місце, де б можна було непомітно спостерігати за тими, хто йде коридором. І з’ясувалося, що найкраща позиція для цього полювання — другі сходи, ті, що над забитим парадним. З площадки біля них видно весь коридор — мешканці підійматимуться від єдиної прохідної та підуть звідти. А як зробити, щоби вони її не бачили, — звісно, викрутити лампочку, що стирчала зі стіни в тупику напроти сходів.

Зробити це було непросто — маленька «поштарка» до патрона не діставала. Можна було розбити її, але навіщо страждати решті? У неї до них жодних запитань, живіть як хочете. Тому Лилєкей знайшла старе сміттєве відро, поставила його догори денцем, залізла й ледве дотягнулася до тієї лампочки, щоб їй сяяти довго.

Натягнула рукав на п’ясть, викрутила й обережно поклала в куточку, накрила відром, аби випадково не наступити. Все, тепер можна чекати — віконечко тут вузьке, ще й брудне, як у «столипіні». Зараз вона знову перевдягне куртку зеленим нагору й стоятиме тут, непомітна для тих, що йдуть коридором.

Як завжди, після правильного облаштування позиції Лилєкей відчула спокій і гордість — вона все зробила як слід, тепер справа за звіром — іди сюди, іди. І вони пішли, не відразу, та пішли. Коли почулися перші кроки, вона напружилася, але то була жінка, яка зайшла в інші двері. І звідти відразу залунала пісня якоюсь незнайомою мовою, Лилєкей у них не розбиралася, в житті й без того вистачало речей, яких їй уже не зрозуміти.

Десь за пів години вони вже косяком пішли — більшість підіймалася протилежними сходами вище, але були й ті, що жили на другому поверсі. Спочатку з’явився п’яний чоло­вік у кашкеті, Лилєкей тільки й знала, що один зі студентів був високий, а другий маленький, а вже хто з них який — не вгадаєш. Цей був невеличкий, здалеку вона не бачила, скільки йому років, та він теж завернув до іншої кімнати. А потім ще і ще.

Кілька людей зайшли до дверей першої жінки, тепер до гучної музики додався й регіт. Далі по коридору теж гучно заграла музика, тут усі любили слухати її, було чути веселі голоси — прийшли та п’ють, значить. А це їй на користь — менше шансів, що хтось її почує. Або те, що вона планує зробити.

Серце застукало частіше: у світлі протилежних сходів показалася пара — високий чоловік із жінкою, що гучно сміялася. А якщо це він, а з ним прийде ця потерпіла? Тоді доведеться повертатися завтра, а цього так би не хотілося, все ж так добре складалося!

Жінка зупинилася біля тих дверей, де почали гуляти першими, щось наостанок сказала чоловіку й зайшла туди, впустивши до коридору купу звуків гульні, яка ще тільки починалася. А чоловік підійшов до дверей шістнадцятої кімнати. Лилєкей втислася в стіну — це нарешті був Савін О. Я. Отже, високий… Це погано, у нього довгі руки, як із таким упоратися в маленькому приміщенні? Треба якось його опустити вниз. Якось…

Колишній студент дістав з кишені ключа, встромив його з першої спроби, значить, тверезий, і зайшов усередину. Так, що робити? За всіма правилами треба було б дати ­звіру час заспокоїтися, а потім уже брати. Але ця жінка… Судячи з грайливого тону, вона цілковито могла його запросити приєднатися. Голос молодий, там п’ють — хто ж не погодиться?

І вона рушила до дверей, узявши з підлоги пачку газет, а рюкзак поставила в куточок, він їй зараз заважатиме. Діставати блокнота з ручкою? Та чорт уже з ним, «поштарці» вистачить і газет. Підійшла до дверей, прислухалася. Крізь кілька пісень, що одночасно лунали коридором, було чути якісь рухи — роздягається, мабуть. Ну, добре, почала — роби.

Лилєкей м’якенько постукалася у двері й відступила на крок. Інстинкт повелів їй повернути голову ліворуч й удати, ніби продовжує спілкуватися з сусідом, якому щойно віддала іншого рекомендованого листа. Кроки наблизилися, дверна ручка повернулася, він відчинив двері.

Але Лилєкей не дивилася на нього, продовжуючи йти за інстинктом, вона сказала в порожнечу: «Завтра занесу» — і тільки потім повернулася до свого звіра. Він здавався старшим за очікування — сивий жилуватий чоловік з обличчям, на якому було багацько глибоких зморщок.

— Я вас слухаю, — незадоволено вимовило це обличчя, а «поштарка», навпаки, усміхнулася йому:

— Савін, Олександр…

— Якович, — підказав той, не стримуючи роздрату­вання.

— Переказ вам принесла, — знайшла вона свіже рішення й усміхнулася ще ширше.

— Мені? — вже набагато м’якше здивувався він. — Від кого?

«Від Андрія», — подумала вона, але сказала інше:

— Зараз відкриємо, побачимо, можна зайти? Темно тут у вас.

Він пропустив «поштарку» всередину — там була крихітна кухня з раковиною й примусом на табуретці під вік­ном, наліво — ванна, прямо — кімната.

Савін був у білій майці, у руках тримав светр, і Лилєкей вирішила, що він якраз перевдягався, аби йти в гості до сусідок, інакше навіщо б тримав светра в руках — скинув із себе, та й годі. Він увімкнув додаткове світло над раковиною й повернувся:

— Так звідки переказ, де розписуватися?

«Поштарка» навіщось відповіла: «З Анадира» — та почала порпатися серед газет:

— А подержи, мій хороший, — простягнула вона йому пачку.

Савін цикнув, узяв газети, повернувся й нахилився до тумбочки, аби покласти на неї газети, і тут Лилєкей устромила йому ножа у праве стегно, біля паху.

Він закричав і відразу впав, тримаючись за рану. Обережно, щоби не забризкатися кров’ю, Лилєкей відсторонилася й прислухалася — музика так само лунала, перегукуючи сміх і гомін. І вона чула. Чула з кожного боку. Чула їх усіх. Тут як на тюрмі — тісно. Тільки в цих камерах можна робити майже все. Що ж, нехай — серед цього гамору вона зробить справу й спокійно собі піде непоміченою.

— Блядь, за що? — просипів Савін знизу. Довго розповідати, мій хороший, дуже довго.

— Там тобі розкажуть, — відповіла вона, нахилилася, відбила його руку й перерізала боржнику горло.

Він булькотів і сіпався на підлозі, терміново перемкнувшись із ноги на горлянку — намагався втримати кров руками, але де там? Темна юшка лилася на підлогу, Лилєкей знову відсунулася до дверей і почала оглядати одяг. Забризкала, зараза, але без цього ніяк. Як же ж добре, що Лєна подарувала їй цю куртку, як же зручно!

Обережно, щоби не вступити в кров, вона протиснулася до ванної, де нашвидкуруч змила з зеленої сторони те, що змогла. Вкотре вивернула її на інший бік, вдягнула й повернулася до прихожої. Савін лежав мовчки, вже не смикався. Вона перевірила — серце мовчало.

Підхопивши газети й повернувши ножа до рукава, Лилєкей стала біля дверей та довго слухала, що там у коридорі. Вечір, усі йдуть додому, а їй зайві свідки тут не потрібні. Та ніби тихо. Обережно вийшовши, вона подивилася в усі боки — нікого. Тихесенько зачинила двері й пішла до свого темного закутка.

От тільки там уже не було рюкзака… І відра поруч теж не було. Навіть лампочка, й та зникла. Злість обхопила горло — якби їй зараз знайти того крадія, йому б не жити. Та як його тут знайти? Чекати поруч, поки хтось не з’явиться на вулиці з тим самим колишньо-памаранчевим рюкзаком? Дурниці. Їй треба їхати далі. Без рюкзака, без карабіна. Лилєкей уперше за довгі часи була близько від сліз, але вона стрималася. Кинула в тому кутку газети, стисла кулаки й пішла. Дідок на вході досі спав. Йому ж краще.

6

В електричці знову було людно. Хоча цього разу їй було все одно — втрата речей різала зсередини. З тим кара­біном стільки всього її поєднувало, стільки років разом. І рюкзак. І речі в ньому. Як вони вчасно повернулися і як по-дурному знову пішли…

Наступна адреса була у неї із собою від початку — її записала на клаптику паперу стара зечка Кошман, яку всі звали Кішкою. Вона сиділа на «двійці» дуже давно, за «мок­ре», не цуралася різних справ, і Лилєкей домовилася з нею, щойно наказали після сніданку збирати речі. Піді­йшла, коротенько окреслила питання та його ціну, забрала аркуш — і все.

Звичайно, завжди був ризик — Кішка могла її й здати, але ж не здала. І тепер Лилєкей мала приїхати до її сестри кудись далеко й розрахуватися. Домовилися за п’ятдесят тисяч рублів, у неї після всіх витрат лишилося десь шістдесят п’ять. Вистачить, іще трохи піску в пакетику є. Ще думала — чи не покласти до рюкзака, але про всяк випадок носила на собі. От він і настав, той випадок.

Далі в неї квитків не було — ніхто ж не знав, скільки часу знадобиться в цьому Таштаголі. Показала адресу на вокзалі в Новокузнецьку — ніби Шемякіно якесь, із цифрами. Касирка довго шукала щось у телевізорі, вона зовні нагадувала начальницю Куклачову, і настрій Лилєкей ще більше погіршився: їй щось постійно згадувалися люди з того боку паркану, і ці спогади дратували. Нарешті та зажадала купу грошей — понад півтори тисячі. Ого. Гаразд, зате в неї тепер був квиток на завтра. До Костроми.

Переночувавши на вокзалі, зла й голодна Лилєкей сіла в потяг і знову вирушила кудись. На протилежній нижній полиці їхала балакуча бабулька, яка неодноразово пробувала затягнути попутницю до розмов про розмір пенсії та здоров’я, та колишня «поштарка» за останні дні виконала ледь не річну норму з розмов і вперто мовчала.

Навіть у вікно дивилася мало, сиділа, пила чай та горювала. Здавалося, вона ж виконала першу справу, впоралася за два дні, без проблем. Проте втрата речей, най­важливіших у житті речей, її так засмутила, що нічого не хотілося. Спробувала підняти собі настрій, додавши ще одну точку на руку — нарила у вагонній пічці трохи золи для цього. Цим ледь не довела сусідку до сказу, але теж не допомог­ло — лягла, повернулася до стіни, заснула.

На третій день потяг прибув до Костроми, міліціонер підказав похмурій бабусі в окулярах, що спочатку їй треба доїхати тролейбусом до автовокзалу, а там шукати авто­бус. Так і сталося, вона вже звикла рухатися неві­домими маршрутами й навіть приблизно не уявляла, де ­зараз перебуває. Зрозуміла, що саме називається тро­лейбусом, приїхала, знайшла вокзал і за пару годин уже була на місці.

На зупинці міліціонера не знайшлося, довелося шукати перехожих, показувати їм той аркуш. Як з’ясувалося, людей тут жило мало, навіть Тавайваам був значно більшим, і їй вказали на занедбаний будинок неподалік — там і жила Алла Фролова, сестра Кішки.

Прізвище в неї було не сестрине, але обличчя підказало — вона. Молодша, мабуть, років на десять, хоча на зоні люди старіють так швидко, що могло бути й навпаки. Лилєкей спитала, чи знає вона, про що йдеться. Знала, хитнула головою. Тоді Лилєкей віддала гроші, раптом відчувши хвилювання: чи все вийде так, як домовлялися?

— Як я дізнаюся? — спитала вона, не приховуючи тривоги. Сестра знову нічого не сказала, тільки знизала плечима.

Лилєкей зупинилася у дверях, подумала трошки й повернулася всередину.

— Знаєш що? — сказала вона, розстібаючи куртку. Фролова злякалася, відступила й сховала конверт із грошима за спину. — Там ще одне діло, — продовжила Лилєкей, дістаючи пакунок з піском. — Добавка буде. Треба ще одну там шуганути. Не наглухо, просто шуганути. Щоб знала.

— Це золото? — вперше озвалася Фролова, підійшовши ближче й зазирнувши до пакета.

— Це — золото, — підтвердила Лилєкей. — Зробиш?

— Пиши, моє діло маленьке, — відповіла сестра Кішки й забрала пісок собі. А вона написала.