Чорний хліб

1

У похилого віку мало плюсів, але дещо таки є: одну з дівчат зустрі­чали батьки на машині й так розчулилися, що запропонували когось підкинути до станції Потьма. Лилєкей була найстаршою з восьми жінок, яких щойно звільнили, тому саме вона запхнулася на заднє сидіння маленької машинки, поруч із дівчинкою з другого загону, яка плакала. А ті шестеро лишилися шукати нічлігу в Явасі. Бозна, як вони його знайдуть у цім забитім селищі, ще й у новорічну ніч, але її це вже не цікавило.

Автомобіль, заповнений заплаканими людьми, рушив, Лилєкей повернулася до вікна, аби хоч подивитися на селище, у якому вона відбула останні вісім років. Але там лише промайнуло кілька вогнів, опісля чого настала абсолютна темрява. Обертатися до салону їй не хотілося, тому вона продовжувала вдивлятися в померки, сподіваючись побачити хоч щось — собаку, кішку, старе колесо.

Та в цім великім ШІЗО, здавалося, все вимерло — машина стрибала на ямах, а Лилєкей вдивлялася в нікуди, прислухаючись до себе. Скільки років вона мріяла про цей момент і скільки разів намагалася уявити, як це буде! У мріях сяяло сонце, а в обличчя віяв свіжий вітер, насправді ж тільки морок і жодних відчуттів — відбула термін там, тепер відбувай наступний тут.

Коли вони зупинилися у Потьмі, лишалося кілька годин до свята. Сльози батька вже висохли, він не запропонував допомоги — спитати на станції, коли буде потяг, чи просто піднести речі й пересвідчитися, що станцію відчинено. Нічого такого — висадив на зупинці, побажав усього найкращого та й поїхав собі. Ну та нехай, усе ж ці люди їй і так допомогли.

Речей було мало, й усі вони поміщалися у великій картатій сумці, навіть із запасом, — усе тепле на собі, а там тільки трохи білизни, пачка твердих пряників, пара пачок грузинського чаю, кип’ятильник, власна кружка з цеху худож­ніх робіт — ніби все. Найцінніше було в мішечку, що висів на грудях — десять з половиною тисяч рублів, які нарахували їй за всі роки, довідка про звільнення засудженої та проїзний документ, що гарантував їй безкоштовне прибуття до міста Анадир.

Тямущі люди стверджували, що ця ксива діє за наявності вільних місць і все залежить від доброї волі кожного залізничного начальника — він може спокійно відмовити, може знайти сидяче місце лише до наступної станції, а може дати гарну полицю, де можна буде спати цілу ніч, ще й далеко проїхавши.

Станція Потьма, як виявилося, працювала всю ніч, але електричка на Саранськ буде тільки зранку й долю місця міг вирішити тільки черговий, а він спав. Проте їй дозволили лишитися всередині — п’яний контролер навіть показав, де можна набрати води, а де в залі є справна розетка для кип’ятильника.

Він пив з двома подружками й одним міліціонером біля штучної ялинки, яка стояла поблизу каси. Компанія розклалася на лавочках очікування, посунувши до них письмовий стіл, на якому стояв маленький телевізор з гнучкою антеною. Жінки гучно реготали, міліціонер обіймав їх по черзі й погрожував затриманням у разі поганої поведінки. Коротше, їм було весело, а Лилєкей подумала, що приблизно в такій само компанії могла б сьогодні зустрічати Новий рік і на зоні, якби пощастило, — телевізор дозволявся тільки тим загонам, що виконали план.

Але пощастило ще більше — вона була на волі й чому б це не відсвяткувати нарешті? Лилєкей сіла заварювати чифір, посмоктуючи пряника — твердого, наче камінь. Компанія час від часу поглядала на неї, розуміючи, звідки прибула ця жінка: тут щодня бачили звільнених, а ще частіше родичів, що приїздили на побачення, — здавали їм житло, годували, возили. Станція жила з зони, так само як і Явас.

Веселий контролер навіть підійшов і запропонував «плеснути спиртяги на чифірьок», але вона відмовилася — алкоголь у її випадку був зайвим. Проте чифір ліг на душу так, як треба, — Лилєкей витягнула ноги й кумарилася, вона зазвичай у такому стані задоволено подорожувала уявними тундрами, ведучи за руку маленького хлопчика, якому все було цікаво: де живе великий умки, чому сонце то стирчить постійно, то зникає надовго?

Не відразу, але їй вдалося-таки вивести себе на мріяний маршрут, але звідти її знову повернув невгамовний конт­ролер, який цього разу вимагав, щоби вона з усіма послухала куранти й зустріла Новий рік як слід. Ось тобі й перша ознака волі — у неї нарешті був вибір: підійти чи ні?

Взагалі-то можна було й поставити чолов’ягу на місце парою слів, але вона перебувала в теплому приміщенні саме з його дозволу, тому Лилєкей підвелася, підійшла до столу, старанно вислухала урочисті дзвони, цокнулася з усіма кружкою, умилася в туалетній раковині, після чого заснула на лавочці, але жодних приємних подорожей вже не побачила.

Маленький вусатий черговий прокинувся о четвертій і ринувся надолужувати проспане — він випив кілька «штрафних» і почав з міліціонером бавитися хлопавками. Від цього гуркоту Лилекєй остаточно прокинулася, підірва­лася з твердого ліжка й кілька секунд намагалася зрозуміти — де це вона, що сталося й куди ховатися?

Жінки спали на сусідніх лавках, але теж прокинулися й повернулися до святкування з новими силами. Згодом з’ясувалося, що перша електричка на Саранськ буде за півтори години та що проїзний документ не знадобиться — контролери зазвичай на святкові потяги не заходять, бо не в змозі, тому вона може спокійно їхати, не побоюючись перевірок.

А щоби їй їхалося приємно, контролер від себе подарував їй ковдру, яку, за його словами, минулого тижня вкрали з літерного СВ, — нова річ, імпортна, тепла й легка. Не факт, що наступного дня він був так само ласкавий, але у свята можуть траплятися дива будь-якого розміру й ґатунку.

2

Електричка була майже порожньою — окрім Лилєкей, у вагоні сиділа тільки молода жіночка з грудним немовлям. Воно все плакало, але мама довго носила його проходом і нарешті вгамувала. Володарка нового покривала спробувала заснути, й жорсткі полиці їй би не завадили, але бага­торічна звичка прокидатися рівно о шостій ранку не надавала такої можливості.

Так само, за розкладом, прокинувся й голод, його вгамувала парочкою пряників, які знов-таки доводилося смоктати — зуби почали випадати ще у першій зоні й, схоже, збиралися робити це до останнього. Лікарка казала, що можна вже поставити штучну щелепу, але зважитися на це не було сил — колись потім.

На одній зі станцій зайшли двоє хмільних чоловіків, вони продовжували щось гучно з’ясовувати між собою, і дитина знову почала плакати. Лилєкей миттєво відчула ненависть до прибульців, підвелася з імпровізованого ліжка й уважно подивилася на чоловіків. Мовчки. Один з них рипнувся було на цей погляд, але другий стримав товариша й вибачився. Добре.

Мати знову колихала малюка, блукаючи проходом між сидіннями, а Лилєкей лежала й прислухалася до плачу. Врешті-решт вона встала й допомагала як могла — мотиляла брязкальцем, робила «гулі-гулі» й навіть потримала дитинку на руках, поки мама бігала до туалету. Оце було дуже приємно, ще одна ознака волі — можна спокійно потримати чуже немовля, навіть понюхати його потай.

На красноярській зоні був Будинок маленької дитини, де зечки могли перебувати з малятами віком до трьох років, далі вже їх до родичів відправляли, або, в глухому випадку, до дитячого будинку. Лилєкей мріяла там працювати, але місце було хіба не найсолодшим після кухні й там влаштовувалися тільки блатні чи бугри, простим ЗК туди було не потрапити.

Ближче до обіду прибули до Саранська — електричка з останніх сил схрипнула дверима й випустила на перон нечисленних пасажирів. Мама з дитиною пішли у своїх справах, Лилєкей лишилася — вокзал ремонтували й вона довго кружляла навколо обриштованої будівлі, намагаючись зрозуміти, де їй шукати чергового.

Своєї куртки у Лилєкей не було — їй видали старий ватник, і міліціонери відразу виділяли його поглядом, фіксуючись на вчорашній зечці. Але, придивившись, навіть не чіпали — ще один плюс похилого віку.

Нарешті вона стала в чергу до бугра вокзалу, тут тобі не Потьма — людей навкруги вистачало, від усіх тхнуло святом, усі були збуджені й розмовляли надто гучно. «Можливо, на волі всі так розмовляють?» — замислилася Лилєкей, озираючись навколо. Люди мали десь такий вигляд, як вона собі й уявляла: телевізор — велика сила, з нього можна дізнатися, як зараз вдягаються, які зачіски носять, і двічі на тиждень вона ввечері сідала перед екраном у кімнаті відпочинку й дивилася все, що там показували.

Навколо було повно неляканих пасажирів, які сміялися, кричали, поспішали й взагалі поводилися так, ніби їм за це нічого не буде. Що ще впадало в очі — у більшості в руках були маленькі телефони. Вона знала, що це, — мобілки давно з’явилися на зоні, спочатку в блатних, потім у начальства, а далі ця мода й до дубаків дійшла. Ці телефони стали для зони золотим піском — наче й заборонено, але в тих, кому треба, він є. Але не в Лилєкей, їй телефонувати було нікуди.

Чергував кремезний чоловік, схожий на старшину Маслова, яким вчора так переймалася начальниця. Він гидливо подивився на проїзний папірець і знову тицьнув його їй, пробурчавши: «Це в кімнату міліції. Наступний!» Довідку протягом винесло в отвір, і вона спланувала кудись вниз.

Лилєкей знітилася, стала на коліно й почала її шукати серед ніг і чорної каші, яка завжди лишається після білого снігу. Вона вже погано бачила й злякалася, що не зна­йде й доведеться платити грошима, яких бозна чи вистачить на дорогу додому. Але знайшла — аркуш притулився до сірої стіни й вона просто його не побачила одразу.

У кімнаті міліції їй відповіли, що квитками не займаються, але дали пораду — дочекатися вечора, коли зміниться черговий, і тоді спробувати ще, причому так, щоби черги не було. Отут уже вибирати не доводилося, і вона пішла шукати собі місце, аби спокійно почекати. Про порожню лавку й розетку, що працює, тут годі було й мріяти — вокзал бурлив, а на всіх місцях сиділи пасажири.

Весь життєвий досвід учив вичікувати — і ось, на черговому колі, вона хутко зайняла місце, яке щойно звільнив військовий. Поруч було сунулася якась циганка, придивляючись до картатої сумки, але Лилєкей вистачило ще одно­го промовистого погляду, аби та швиденько передумала й пішла до кас.

Жінка доїла пряники, трохи подрімала, а коли прокинула­ся, навколо вже вистачало вільних місць. Тому пройшлася, розім’яла ноги, у туалеті вийняла з мішечка сто рублів і зана­чила в черевик. Пішла до буфету, де непомітно поцупила тупий ніж зі стола. Випаде час — нагострить, хай буде.

Ще за годину у віконці чергового нарешті з’явилося нове обличчя — молодий хлопчик з червоними щоками. Лилєкей вичекала, поки він дасть пораду жінці з трьома дітьми, й нахилилася до віконця. Сьогоднішня циганка нагадала їй давню однокамерницю, теж циганку — рецидивістку Нестеренко, і вона заговорила ласкаво, наче погладжуючи любу людину: «Синочок, рідненький, а подивись-но, мій хороший, куди бабусі можна поїхати?», раптом ніби повернувшись у той ранок, коли на зміну вийшов дубак-першоліток із цигарками, а сусідці так хотілося курити.

Він узяв папірець, довго вивчав, потім підняв очі й запалав уже не тільки щоками, а й чолом:

— У нас настанова… під час свят… усі напрямки…

Але Лилєкей уже тримала його поглядом і не збиралася відпускати:

— А кітель це ж я для тебе шила, хороший вийшов? — і простягнула крізь віконце руку до його плеча. Він автоматично відсторонився, але, трохи подумавши, ледве чутно вимовив:

— Опівночі підійдете, бабусю, я подивлюся.

3

Хлопчик попався хороший: він почитав щось у своєму теле­візорі, розробив маршрут, і все склалося — опівночі вона втретє підійшла до віконця, а наступного вечора вже сиділа в купе провідниці Валентини, яка погодилася взяти попутницю в довгий маршрут, аж до Хабаровська.

На сто рублів вона купила в дорогу грузинського чаю й м’якенького свіжого печива. У провідниці чай був, і багато, — вона, щоправда, мала на увазі смішні пакетики на ниточках, у неї такого добра був повний ящик, та Лилєкей звикла до трошки іншого напою, тому пакетики поки збирала на потім, а пила своє.

Єдиною проблемою була друга полиця: за службовими вимогами, Валентині належалося спати на нижній, щоби в будь-який момент мати можливість зробити комусь чаю чи поміняти рушники. Вільних місць у вагоні не було — напрямок і так перевантажений, а тут ще й свята, тому варіант залишався лише один — лізти.

Лилєкей розробила цілу систему, як забиратися нагору, з двома точками опори — рукомийником та драбинкою. І що далі, то більше від цих вправ болів поперек, який вже не один рік постійно нагадував про себе ранковим болем. Та нагору і вниз їй було треба лише кілька разів на день — можна жити.

Потяг ішов десь із тиждень, і весь цей час вона проводила напроти двох екранів. Першим з них було вікно, за яким пропливали не бачені нею місця — ліси, поля, міста й містечка. В усі зони її возили у «столипіні», у жіночому відділенні, а вікна там були такі само, як і в чоловічому, — каламутні, біляс­ті, забрані решітками. Крізь такі особливо не роздивишся, та ти ще пробийся до тих вікон — там блатняжки завжди.

І тепер вона вперше відкривала для себе світ людей, які прийшли колись на північний берег і підкорили собі все і всіх. І з’ясувалося, що він — величезний. У кімнаті відпочинку завжди висить мапа, і кожна зечка рада буде показати, звідки вона, де була на морі та де сиділа раніше. І тільки зараз Лилєкей збагнула розмір цієї мапи.

Другим екраном був маленький плаский телевізор Валентини з прикріпленою до нього так само пласкою друкарською машинкою, але значно меншою, ніж та, що стояла в Альбіни. І вони дивилися в тому телевізорі різні фільми з одними й тими самими артистами. Валентина дуже любила ці, як вона казала, серіали, вона тримала цілий футляр з дисками, яких їй мало вистачити на весь довгий маршрут, у два боки.

Тому розклад був приблизно такий — ранішній підйом, тут нічого нового, потім пили чай, і провідниця йшла у справах. Тоді Лилєкей дивилася у вікно, намагаючись осягнути розміри того, що за ним тікало спереду назад.

Потім Валентина верталася і вони вперше за день ди­вилися кіно. Оскільки там зазвичай ішлося про порушення закону, які розслідували молоді симпатичні міліціонери, а Лилєкей в очах провідниці була досвідченим експертом у цій галузі, та постійно питала попутницю — чи схоже кіно на правду, і вони вдвох навіть пробували вгадати, хто саме з артистів є злочинцем.

Якщо Лилєкей це вдавалося, Валентина щоразу раділа так, наче її щойно випустили по УДЗ з половини терміну. І це, знов-таки, було прекрасно, наче санаторій після зони, — якби подорож тривала місяць замість тижня, можна було б тільки зрадіти.

Розмірений режим порушився лише одного разу, але гучно — вони саме зробили собі чаю й починали дивитися кіно, у якому злий сивий багатій не дозволяв своїй красивій молодій дружині допомагати її матері грошима. «Ну, падло», — сказала Валентина, залучаючи в такий спосіб товаришку до бесіди, і тут у проході почулася лайка, а потім і бійка.

Вони підскочили й вибігли — у тамбурі пасажир із третього купе, величезний чолов’яга, що навіть не поміщався на полиці, бив ногами дідуся з сусіднього вагона, який постійно скаржився на куріння. Лилєкей давно вже кинула цю звичку, але розуміла курців — як ти витримаєш тиждень? Валентина на цю заборону дивилася поблажливо — дозволяла курити в другому тамбурі, за туалетом, і так, ніби вона про це не знає.

Пасажир був сильно п’яний, на руці в нього висіла його ж дружина, яка першою прибігла на галас. Він скинув її, причому так, що бідна вдарилася спиною об відчинені двері між вагонами й упала. Валентина закричала на того чоловіка, але він був уже на тій стадії, коли всі стають ворогами, і замахнувся її вдарити.

Тут уже було не до загрозливих поглядів, яких Лилєкей за це життя добре навчилася, тому вона просто смикнула Валентину за руку, вискочила наперед, нахилилася, пропустивши удар над собою, і стусонула велетня головою в живіт. Той упав на дружину, але треба було терміново добивати — вона кинула поглядом по боках і, побачивши відро з вугіллям, схопила його обома руками, розмахнулася й сильно вдарила дном, цілячись в обличчя.

Чоловік охнув, схопився за лице й остаточно сповз на підлогу — з-під пальців потекла темна кров, а дружина, вибравшись із-під тіла, вчепилася Лилєкей у волосся. Спочатку та вгамувала її коліном, так само — у живіт, а потім допомогла підвестися дідусеві, який не любив диму, і довела його до сусіднього вагона.

Міліціонери прибігли на виклик по рації, вони були теж п’яні — Валентина розповіла їм, як усе було, тільки за цією версією, чоловіка вдарила вона сама. Про всяк випадок — а то щойно звільнену могли й закрити за тілесні ­ушкодження середньої важкості: винуватець втратив кілька зубів плюс зламав ніс.

Ще провідниця написала начальнику потяга доповідну, за якою і чоловіка, і його дружину, яка кричала, що всіх посадить, якраз-то й висадили на найближчій зупинці. Опісля того слава Лилєкей пронеслася потягом, усі пасажи­ри вагона прагнули її якось пригостити, а з інших ходили на екскурсії — подивитися на бабу-ягу, яка ледь не вбила величезного чоловіка за те, що той курив у першому тамбурі, а не там, де всі.

4

Приїхали ранком. Валентина аж розплакалася, дала свою адресу в Саранську й кликала в гості. Наостанок вони вдвох з начальником потяга навіть пропонували Лилєкей просто тут і зараз влаштуватися на роботу замість провідника третього вагона, який вже допився до того, що рушники продав. І чорт з ним, з відсутнім паспортом, потім зробить!

Лилєкей вислухала їх, але відмовила. Їй тут сподобалося, вперше за багато років вона відчула себе вільною людиною, а обидва екрани принесли багато нових знань та радощів. Але треба було їхати додому. Вона записала адресу Валентини, та вже знала, що не напише і не приїде — коли тобі раптом трап­ляються хороші люди, не набридай їм потім, зовсім як у столовій — сьогодні дали добавки, завтра дадуть по шиї.

Після тижня в потягу її хитало на землі так, неначе вона щойно зійшла з човна, на якому пережила шторм. Допитливий міліціонер спочатку перепитав, навіщо їй потрібен аеропорт, а потім вказав напрямок — довго йти цією вулицею, а потім зліва побачить летовище.

Можна було проїхати цю відстань на автобусі, але, по-­перше, Лилєкей не знала, скільки це коштуватиме, — а раптом потім не вистачить на квиток, а літаки, кажуть, дорогі. А по-друге, їй хотілося пройтися. Морозило — було десь під тридцять градусів, та вона навіть скучила за справжньою зимою, коли треба хутко рухатися й дихати через якусь тканину. Як колись.

Той хороший хлопчик на вокзалі сказав: як приїде у Хаба­ровськ, іти в аеропорт і так само намагатися домовитись із черговим. Але відразу попередив, що буде важче — без паспорта, лише з довідкою. Він висунув ідею податися там на паспорт, але сам же її й відкинув — це довго, та й, за правилами, паспорт слід отримувати за місцем проживання.

А в Тавайваамі навіть у вісімдесятих не було ані прописки, ані органів, що нею відають. Може, щось і змінилося за стільки років, та щоби про це дізнатися, треба прибути на місце. Тому слід сподіватися на добру людину. Або добру людину й гроші. Так вона думала, а той хлопчик з вокзалу написав на аркуші запасний варіант — автобусами, через Комсомольськ-на-Амурі, Магадан, Евенськ. Та сам же й пояснив, що це — дуже довго і дуже важко, як на її вік.

В аеропорті добрі хлопчики не працюють, там були самі злі жінки. І всі відмовлялися навіть дивитися на довідку. Лилєкей з відчаю спробувала навіть купити квиток, він коштував вісім тисяч, але все знову вперлося у відсутність паспорта, а на обидві довідки злі жінки тільки кривили й без того нерівні обличчя.

Добре хоч її не гнали на вулицю — там було дуже холодно. Лилєкей доїла все печиво з потяга й випила весь чай у пакетиках. Вона спала на підлозі, підстеливши подароване покривало, поруч із бічами, які окупували дальній темний кут аеровокзалу, за туалетами, що, мабуть, мало маскувати їхній запах. Раз на кілька годин вона ходила до міліції та віконечка чергового, час минав, але добрих очей вона там не бачила.

На третій день Лилєкей вже почала думати про автобус, але наостанок вирішила спробувати ще один варіант. Блукаючи аеропортом, вона постійно бачила кількох чорнявих чоловіків, один з них сидів у барі й читав кольорові журнали з оголеними дівками. Раніше всі навколо були з вусами, а тепер на весь аеропорт тільки цей носив вуса — не переплутаєш.

Схоже, це був місцевий Аслам. Враховуючи свій досвід подібного спілкування, Лилєкей боялася, але як зважишся — вже не думай, курок не чекатиме. Тому вона заначила нагострений іще в потязі столовий ніж у рукав і підсіла до чоловіка, вичекавши, щоби поруч нікого не було. Вкотре за останні дні вона пригадала вимову Нестеренчихи й почала так:

— Дорогий мій, хороший, допоможи бабусі, віддружу тобі.

Чоловік здивовано підняв брови, потім, наче артист у кіно, розвів руками, показуючи, що він не розуміє, чого це до нього звертаються бабусі, які потребують допомоги.

— Я от знаю, мій хороший, допоможеш, да?

— Що?

— Тебе за це Бог любити буде.

— Ет, Бог мене й так любить! — засміявся він і за­кричав у напрямку роздачі, звертаючись до товстої жінки в білому халаті: — Наріне, Наріне, скажи цій божевільній, що Бог мене й так любить, еге ж?

Та жодним чином не відреагувала, і тоді вусань повернувся до Лилєкей і спитав, понизивши голос:

— Чого хочеш, чудачка?

— Паспорт украли, додому треба.

— Паспорт украли — в міліцію йди, я тут до чого?

— Додому треба, в міліцію довго. Гроші є, допоможи квиток без паспорта.

— Ого! — здивувався чоловік. — Так міліція справку дасть, полетиш по ній, усі так роблять.

— Ось справка, — сумно зізналася Лилєкей, знайшла в мішечку довідку про звільнення й посунула до нього. Завсідний гість бару довго дивився на папірець, потім перевів погляд на джерело кіпішу:

— За що сиділа, мать?

— Таке, побутове.

— Таке… Куди летіти треба?

— Анадир.

— Дорого буде. Магадан можу. Досидиш, — засміявся чоловік.

— Даю десять тисяч або йду, — твердо підсумувала пропозицію Лилєкей і підвелася: — Через годину прийду.

І за годину все влаштувалося — їй треба було підійти до каси для військових і передати привіт від Наріне. На-рі-не, не переплутати. Вона не переплутала, віддала всі гроші касирці, а чоловіку потім просто подякувала, ще раз пере­казавши йому традиційні теревені сусідки по камері — про здоров’я, любов, гроші й Бога, який все це неодмінно забезпечить.

Навіть ніж не знадобився. Лилєкей його наступного ранку обережно викинула в сміття перед тим, як іти на літак.

5

У тому житті вона літала на гелікоптерах та маленьких ­літачках з лижами замість коліс. На щось подібне й очікувала, проте з іншого боку аеровокзалу стримів величезний літак. Вона такі бачила тільки із землі — а тут, ти диви, довелося летіти й самій.

Біля сходів їх зустрічали дві молоді жінки, і Лилєкей від­разу зрозуміла, що з одна з них — луораветланка. Та теж придивилася у відповідь і ледь помітно всміхнулася пасажирці. Це ж треба — так давно не бачила нікого зі своїх, що, проходячи повз провідницю, легенько торкнулася рукою її ліктя.

Нічого не розуміючи в місцях, Лилєкей довго штовхалася в проході, поки їй не вказали сидіння в самому кінці. Хотілося б сидіти біля віконця, щоби побачити рідну затоку заздалегідь, але її місце було біля проходу, а коло вікна вже спав чолов’яга в насунутій на очі хутряній шапці.

Підійшла та сама провідниця, перевірила, чи пристебнутий той сусід, потім допомогла впоратися з цим клятим ременем. «Велинкикун», — тихенько подякувала їй Лилєкей і отримала у відповідь зелену цукерку, яку негайно засунула до рота — зголодніла останніми днями, після вагонної локшини на пачці печива триматися було важкувато. Але головне — їй вистачило грошей на шлях додому.

Нарешті літак злетів, різко піднявшись у небо. Двоє хлопців, що сиділи попереду, радісно відсвяткували це відкоркуванням пляшки коньяку. Сусід затуляв собою вікно, тому Лилєкей просто сиділа й думала про своє. Той товстун з вусами навів на спогад про Аслама — а раптом він досі сидить біля аеропорту, збираючи золотий пісок? Що їй тоді робити?

Він її точно не впізнає — сама б себе не признала, якби побачила через стільки років. Що, надибати десь столового ножа й підійти переговорити? Він здав її тоді, це правда. Але хіба вони домовлялися, що не здасть? Забрав собі золото? Теж схоже на правду, але золото було не остан­нім, а це важливо.

Забравши останнє, ти перетинаєш межу, а залишок… Залишок менш важливий, щойно був — і вже немає, зо­всім як друга пайка хліба, яка тобі раптом перепала в столовій. У своєму внутрішньому діалозі Лилєкей дійшла думки, що Аслам нічого не був їй винен. На відміну від Альбіни, наприклад. Або тих студентів… Вона, звичайно, пошукає його, але просто поговорити… спочатку. Просто спитати, чи не відчуває він своєї провини й чи не хоче закрити той давній борг, скажімо, грошима?

Від роздумів її відірвали хлопчики з сидіння спереду — вони вже набрали градус і гучно з’ясовували, хто з них де був у місцях, над якими зараз пролітали, з ким гуляв і де кращі жінки. На гомін з’явилася рідна провідниця й спробувала їх угамувати. Відчуваючи кураж, один з парубків заволав, вказуючи у віконце: «Висадіть нас ось тут, у місті-­герої Галімому».

Жінка у відповідь усміхнулася, ввічливо порадила їм більше не пити, бо інакше їх оштрафують по прильоту, і від­разу пішла собі, аби не вв’язуватися в суперечку. Проводжаючи її поглядом, один з хлопців навіть нахилився в прохід, вочевидь, демонструючи другові, що оцінює сідниці стюардеси.

— А нічого така, симпатична косорила… Ти чув, вони не пітніють? Взагалі, прикинь? — сказав він товаришу, й обидва гучно заіржали.

— Слиш, баклан, — сказала йому ззаду Лилєкей, — скромніший будь.

— Заглохни, — відповів той, не повертаючись, і зробив ще ковток, поки його товариш щось шепотів, мабуть, намагаючись трохи заспокоїти друга. От і добре — з другим проблем не буде.

Лилєкей ледве випросталася з того ременя, підвелася над ними ззаду й сильно вдарила лівого обома долонями по вухах.

— Ай! — закричав той, зронив пляшку й схопився за вдарені місця.

— Ще раз вякнеш, падло, у чемодані доїдеш, — наостанок додала вона давно почутим від когось висловом і всілася, вслухаючись у реакцію решти пасажирів. Усе було тихо. От і добре.

Так мовчки всі й летіли далі, аж поки літак здригнувся й нахилився набік, десь попереду заплакала дитина, а Лилєкей подумала, що впасти з неба — не найгірше, що може статися з людиною. Вона так би й сказала тому чаду, якби сиділа поруч. Але в цьому не пощастило — в житті взагалі дуже рідко доводиться сидіти з приємними людьми.

Потім літак заревів ще сильніше й за кілька хвилин важко торкнувся землі. Навколо плескали в долоні, а хлопці спереду встали, щоби нарешті роздивитися бабулю, яка їм погрожувала. Лилєкей спокійно дивилася у відповідь, не відводячи очей, і вони знітилися, почали вовтузитися з поклажею — тобто програли.

6

Аслама не було. У сутінках зимового дня вона кілька разів обійшла аеропорт, але не знайшла нікого навіть схожого на дагестанця, який колись її саме тут здав з бебехами. Про всяк випадок підійшла до таксистів, що стирчали біля виїзду, — ці мають знати всіх, але вони нічим не допомогли, а з огляду на нинішній вигляд прибулої навіть не запропонували їй подорож до міста.

На невибагливих пасажирів чекав автобус за дев’яносто рублів, тоді як у неї лишилося тільки сорок два. Що ж, доведеться повертатися тим самим шляхом, яким колись сюди й прийшла. Нічого страшного, у порівнянні з Хабаровськом тут було значно тепліше — не більше п’ятнадцяти градусів морозу, можна жити. Та й іти знайомими місцями, які останніми роками тільки снилися, — це тобі не за машинкою сидіти.

Цього разу Лилєкей ішла не тундрою, а дорогою, бо в темряві могла б упасти й не факт, що підвелася б. Вона відзначала зміни — і дорога була інша, й оточення — навколо з’явилися нові будівлі, а у два боки постійно рухалися машини. Раніше вона відразу з Угольного рушила б додому, перетнувши затоку по діагоналі, але зараз, ще й на порожній живіт, їй треба було подолати ту частину шляху, після якої вистачить сорока двох рублів, — про те, щоби показати папірець про безкоштовне пересування, вона навіть і не думала — ця ксива спрацювала лише одного разу, й добре, хоч так.

Вона йшла довго, час від часу зупиняючись на перепочинок, вітер удома був помірний, а то б могла і не дійти. Нарешті дорога спустилася до станції, де влітку швартувався катер з міста, а взимку колись на пасажирів чекали аеросани. Тепер там купчилися якісь водії — вони пили чай і тримали ліхтарі, а кілька поралося під капотом великої вантажівки.

Лилєкей віддихалася й підійшла до них. Спочатку пошукала поглядом своїх — немає, тоді обрала наймолодшого й знову зіграла з ним у бабусю, яка попросить Бога віддячити за допомогу старій жінці, якій терміново треба в міс­то. Водій знітився, пояснив, що це — його вантажівка, у якій щось полетіло й ремонт триватиме довго, але він може спитати, може, хтось підкине.

З’ясувалося, що в присутніх були справи на цьому березі, тому хлопець дочекався першої вантажівки з боку аеро­порту й рішуче вийшов на дорогу, мотиляючи в по­вітрі ліхтарем. Величезна машина насилу загальмувала на спус­ку, ставши трохи далі. Він підбіг до водія, щось йому сказав і швидко показав ліхтарем, аби бабуся йшла до нього.

Лилєкей ледве випнулася до кабіни, довелося цьому хлопцю її підштовхувати у сідниці. Така собі ситуація, але стидатися було пізно, десь років уже десять. Нарешті всілася, подякувала, попрощалася, машина рушила через затоку. За кермом сидів похмурий чоловік у вушанці, він курив щось смачне й солодке та нічого не питав. Десь за пів години він висадив її біля пам’ятника й так само мовчки рушив далі. Всі б так.

Навколо сяяли ліхтарі, туди-сюди носилися незвичні машини, а на вулиці було повно людей — як і на Великій землі, місто догулювало свята. Десь тут, за рогом, жила Альбіна, треба буде обов’язково до неї зайти, але точно не сьогодні. Лилєкей ще трохи постояла, роздивляючись навколо, а потім пригадала, що раніше праворуч була зупин­ка автобуса, який їхав до Тавайваама, і пішла туди.

Зупинки не було, але так само не було й вибору — вона знову рушила в потрібному напрямку, намагаючись зігрі­тися ходою і вичікуючи на автобус. Врешті-решт, цей шлях Лилєкей долала сотні разів — тут недалеко, за пару годин дочовгає навіть така доходяга, як вона.

І на тобі — на виїзді з міста знайшлася велика зупинка, біля якої зібралися маленькі автобуси, а навколо товклися їхні водії. Незабаром назбирався вечірній маршрут із кількох пасажирів, які поверталися з міста за п’ятдесят рублів з носа. Та водій вирішив, що краще сорок два рублі, ніж нічого, і взяв її до Тавайваама, щоправда, клянучи на весь світ пенсіонерів, які забувають удома посвідчення.

Цей безкінечний день нарешті добігав кінця — Лилєкей уже ледве дихала на передньому сидінні, припавши плечем до дверцят. Ще зранку вона була там, де навіть узимку сонце сяє вдень, а тепер пізнавала силуети знайомих сопок, під’їжджаючи до берега, на якому провела все своє попереднє життя до того моменту, як один сивуч за допомогою декількох поганих людей не вирішив її долю.

Вийшла на повороті й пішла в напрямку дому, чи не вперше замислившись над тим, а чи зберігся він. Про де­які речі краще не думати, тримаючи їх за власним обрієм, — у селищі вистачало родичів, у крайньому разі хтось із них пустить троюрідну тітку до себе.

Що спершу впадало в око — навколо стало більше нормальних будинків, старі яранги зникли, а подекуди навіть сяяли ліхтарі на стовпах. Лилєкей, мимоволі прискорюючись, подолала кількасот метрів від дороги й побачила попереду свій дім. Він не змінився, тільки ніби припав до землі, й тепер вона добре розуміла, якою халупою він насправді був — і не вагон, і не яранга, так — жилий сарай. Вони з мамою колись добре заплатили за цей будиночок, і тоді він здавався їм великим та міцним.

Та це точно був він, серце не підманути — воно співало, танцювало й прагнуло якомога швидше зайти досе­редини. Перекинувши в руці набридлу сумку, Лилєкей відчинила двері й зайшла до єдиної кімнати. Там усе було трохи інакше — біля глухої стіни стояв стіл, на ньому телевізор, проте огнище було на старому місці й мало той самий вигляд, що й завжди.

От тільки біля нього стояла дівчина років двадцяти п’яти й смажила, судячи із запаху, кав-кав на нерп’ячім жирі. Дів­чина застигла з переляку й мовчки дивилася на ту, що увійшла. Лилєкей ще раз озирнулася навколо, поставила сумку на підлогу й привіталася:

— Амин єттик![13]

— Здрастуй, — нарешті відповіла дівчина, голос в неї був високий, наче в дитини. А може, вона просто зляка­лася. Лилєкей вирішила перервати мовчанку й пояснити причину своєї появи під цим дахом:

— Я… тут живу.

Вийшло так собі, та перш ніж вона продовжила, дівчина перевернула одну з перепічок і спитала:

— Ти — Ліля?

— Лилєкей, — поправила її володарка однієї картатої сумки й двох довідок. — А ти?

— Я — Лєна… Лєна. Юри дочка.

Оце вже було весело — у цьому будинку тепер жила її молодша сестра, як вони називають, двоюрідна. Значить, дружина Юри тоді зникла з експедицією, а дитина… Дитина ось вона — готує їжу на огнищі, яке Лилєкей власноруч викладала, і мовчить, чогось вичікуючи.

Лилєкей зняла остогидлу сіру фуфайку, сіла біля вогню. Лєна так само мовчки поклала перед нею скибину юколи, додала гарячу кав-кав і пішла до шафи, яку Лилєкей спочатку не помітила. Повернулася й простягнула велику кухлянку:

— Це татова. Він говорив, що ти прийдеш. Він… помер. П’ять… Чотири роки тому. Діабет був.

— Мучився? — поставила Лилєкей зустрічне запитання, бо це було важливо.

— Так, лежав довго. Тут лежав, ми з Русланом переїхали, щоб за ним доглядати.

— Чого не написав мені?

— Ніхто не знав, куди писати. Але він сказав, ти обов’язково прийдеш. Він тут лежить (Лєна хитнула головою на захід — у тій стороні було кладовище). І мама твоя теж.

Лилєкей спитала, чи не з’являвся тут її брат — ні, не з’являвся, доїла рибу й відчула, що зараз прямо тут засне. Лєна все зрозуміла й показала їй у куток будинку, праворуч від столу. Там раніше був лежак Омрина, а тепер стояв диван зі спинкою. Лилєкей важко підвелася, дошкандибала до нього, вляглася й відрубилася так швидко, наче три доби без перерви наздоганяла план із пошиття комірів.

7

Вона прокинулася в темряві від того, що поруч хтось був. Весь досвід життя по той бік КПП доводив, що особистий простір — чи не єдине, що в тебе є, і його треба захищати. Ще не розуміючи, де вона, Лилєкей підібрала ноги й підхопилася. Навколо було темно, тільки телевізор випромінював сіре світло, на тлі якого хтось сидів навпочіп­ки, за крок від її ліжка.

Потім щось клацнуло, загорівся ліхтар, його тримав у руках молодий чоловік у військовій формі, який сидів напроти. Перша її реакція була — що я накоїла? Чому по мене знову прийшли? Чоловік придивився і спитав:

— Ти хто?

— Я — Лилєкей, — відповіла вона. — Це — мій дім.

— Ааа, — зрозумів той, підвівся, усміхнувся і сказав: — Тихо-тихо, я — Руслан.

Ось воно що, це — чоловік чи хлопець цієї Лєни, вона в себе вдома, лягла з дороги, а тут повернувся теперішній господар будинку. Трохи заспокоїлася, спустила ноги на підлогу — телевізор працював без звуку, Лєна спала на колишньому маминому ліжку, а Руслан тихесенько присів на шкури біля вогнища й поставив ліхтар на стіл так, щоби він світив у протилежний від дівчини бік.

Лилєкей витерла обличчя, підійшла й усілася напроти нього.

— Ранок уже? — спитала пошепки, дивлячись на Руслана. Той ствердно кивнув головою, схоже, він не був чукчею — етєл чи евен, десь так. Він зняв кітель (Лилєкей навіть у сутінках бачила, що пошито так собі, злий начальник за такі неохайні накладні кишені міг би й на мороз поставити) і лишився в тільнику.

Знявши з вогнища пательню, він поставив її між ними та жестом запросив Лилєкей до сніданку. Кришка пательні трохи брязнула, у темряві зашурхотіла Лєна — прокинулася.

— Русик, — сказала вона сонним голосом, — до нас Ліля приїхала. Пам’ятаєш, Юра говорив?

— Та зрозумів-зрозумів, спи поки. — Руслан спробував угамувати дівчину, але вона вже підхопилася, увімкнула світло, вимкнула телевізор, швидко закинула до вогнища дров і поставила чайник.

— Руслан екскурсії водить… Туристів, на Гудим. Уночі повертаються, — пояснила вона ранкову появу чоловіка, так, по-жіночому, про всяк випадок, аби хтось раптом собі чого зайвого не подумав.

— Служиш? — спитала Лилєкей, дивлячись на кітель.

— Раніше служив, тепер тури вожу, — пояснив він і запропонував ще риби. Що ж, можна й риби. Вона нічого не зрозуміла про туристів, але поки не перепитувала.

Лєна заварила чаю, сказала, що їй треба в магазин — мають привезти молоко, — і пішла. А вони вдвох сіли пити чай. Руслан закурив, помовчав, потім підійшов до дивана, на якому вона спала, розкрив його й витягнув звідти якийсь важкий пакунок. Повернувся за стіл, посунув порожню пательню й розгорнув шкіру, обвиту мотузкою, — там були дві банки із золотим піском, станковий рюкзак, розібраний карабін з табличкою на приклáді та великий ніж з костяною ручкою.

— Ох, — побожно видихнула Лилєкей, і вперше за довгий час в очах самі собою з’явилися сльози, а руки затремтіли.

— Ось… твоє, — сказав Руслан, знову всміхаючись, а вона стисла пальці, аби вгамувати їх, мовчала й дивилася на свої речі. От тепер вона справді була вдома.

8

Як виявилось, Юра потім викупив у знайомого міліціонера її ніж, а гвинтівку з піском знайшов та переховав у будинку. Він багато разів розповідав дочці з зятем історію Лілі, наказував чекати її повернення, тому Руслан був у курсі всіх тодішніх подій. Він розповідав, а Лилєкей мовчки відщипувала від перепічки та слухала.

Головне — тоді вона б усе одно не встигла: літак, на який міліція посадила двох студентів, злетів, ще коли вона тільки прямувала до летовища. Отже, це його вона тоді побачила над затокою. Друге — Аслама попередили про всяк випадок, от він і побіг до прикордонників. Один з них її й підстрелив, бо мав таку команду — її вважали дуже небезпечною.

Ти диви, стільки чоловіків зі зброєю боялися однієї жінки. Лилєкей мимоволі всміхнулася й на правах господині засипала до кружки більше чаю. Руслан тим часом продовжував — про всі ці події Юра дізнався на допиті в начальника, той усе намагався знайти гвинтівку, але дядько мовчав. Сусіди по бараку тоді таки настукали про нічну гостю, тому Юру звільнили з військкомату, але хоч не посадили.

Він переїхав сюди, у Тавайваам, де доглядав за мамою Лилєкей. Золота Юра не чіпав, хоча отримував малесеньку пенсію за інвалідністю. Іноді щось перекладав ученим, з якими їздив в експедиції, та з дерев’яною ногою багато по тундрах не наїздиш.

Свою частку мама теж не хотіла брати, все казала, що дочка повернеться і перейде в Америку, там золото їй знадобиться. Дивно, звідки вона здогадалася про ту Америку. Мама, мама… Лилєкей раптом фізично відчула біль — вона ж була впевнена, що піску тій вистачить на нормальне життя, а он як воно вийшло…

Двері відчинилися, впустивши всередину Лєну та холод. Дівчина підбігла до багаття, смішно пританцьовуючи — під курткою в неї була банка молока, вона тримала її обома руками, наче дитинча в животі, і Лилєкей подумала, що вона їм тут заважатиме, їм би жити собі спокійно, добра наживати, діточок виробляти, а тут заявилася стара дурепа зі своїми привидами за плечима.

— Увечері млинці зроблю, — пообіцяла Лєна, поставила молоко під стіну і подивилася на Лилєкей. — Ну що, ходімо? — І знову хитнула головою на захід.

— Ходімо, — погодилася та, узяла зі столу ніж і засунула собі за спину, за ремінь. Скучила за ним.

Сонце ледь визирало з-за обрію, ховаючись у заметілі. Від ліхтаря було мало користі — він осявав лише кілька метрів шляху, гублячись на більшій відстані. Вони йшли повільно, Лєна тримала обох — і ліхтар, і Лилєкей під лікоть, скеровуючи вверх по схилу сопки. Вона розповідала про зміни в селищі, показувала нові бараки в кілька поверхів, що з’явилися на березі.

От і цвинтар. Він збільшився за ці роки, воно й зрозуміло. Біля найближчої могили — купи каміння з дерев’яним стовбуром, що стирчав з неї, — лежали санчата. Значить, дитина… Настрій якось швидко зіпсувався, Лилєкей здригнулася, згадавши про своє.

— Ходім-ходім, — висмикнула її звідти Лєна та спрямувала трохи праворуч.

Вони пройшли мимо маленької тумби із закріпленими на ній оленячими рогами (це хтось із оленярів) і зупинилися трохи неподалік, поруч із двома могилами. Лилєкей усе зрозуміла, вона відчепилася від Лєни й підійшла ближче. До обох стовбурів були прибиті дерев’яні таблички, але на них уже анічого не читалося — не той клімат для написів.

Біля лівої могили в купі каміння стирчала залізна круж­ка, причавлена кругляком. Мамина кружка. Лилєкей обережно витягнула її, притисла до щоки, потримала трохи, заплющивши очі, й устромила на місце, так, щоби вітром не занесло. Подивилася на Юрину могилу, похитала головою й повернулася до Лєни:

— Ти не знаєш, брат мій на похорон або на могилу приїздив?

— Не знаю. При мені — ні.

— Ну, ходімо.

— Вже?

— Вже.

Сестри йшли додому, Лєна щось говорила про те, як усе змінилося, — оленів стало невигідно тримати, полювання теж впало, звір пішов звідти, проте щороку більшає вовків, лишилася тільки риба, проте відкрився дитячий садочок, про який тут, кажуть, давно всі мріяли. Людей меншає — всі, хто може, їдуть звісти. Вони теж з Русланом думають про Америку, де, кажуть, дають хороші підйомні, але треба вивчити мову, та нема коли цим зайнятися. Ти диви — і ці про Америку мріють, хоч щось лишається незмінним…

Біля траси стояла невеличка вантажівка з відкинутим бортом, з якого бив яскравий ліхтар. Лєна пояснила: це — автокрамниця, вона приїздить щовівторка й щочетверга. Є звичайний магазин, але всі прагнуть скуплятися тут — дешевше й продукти свіжіші, можна замовляти наперед. Біля машини якраз стояла стара жінка з маленькою дів­чинкою в рожевій пуховій куртці.

Може, хтось зі знайомих — Лилєкей придивилася й сторопіла. Це була Теюттінова дружина — так, вона. Старий шрам тягнувся через її лоб, перетинаючи закрите око — наслідок одного невдалого полювання. Як же її звати? Щось про літо в імені було.

— Тьотя Іра, здрастуйте, — привіталася Лєна, не розуміючи їхньої особистої історії. Та яка Іра, як же ж вони перелаштувалися, забувши старі імена! Так і не згадавши, як звати ту, яку вона лишила без чоловіка, Лилєкей трохи кивнула головою, вітаючись. Теюттінова вдовиця підтягнула онучку, мабуть, онучку, до себе й з відвертою ненавистю вирячилася на колишню сусідку.

Лєна нічого не зрозуміла, але про всяк випадок схопила набагато старшу сестру під лікоть і потягнула далі. Але Лилєкей не втрималася, озирнулася. Ця Іра, нехай вже буде Іра, дивилася їй услід, але замість ненависті в її оці було вже щось інше. Вона поправила на дівчинці капелюха й посміхнулася — в мене є онука, а в тебе? Дивись, Лилєкей, може, ти й вбила мого чоловіка, але врешті найважливіше програла саме ти.

Лилєкей ішла далі й не здавалася, продовжуючи німий діалог — так, у тебе є онука, але ти, як й усі жінки на березі, нікуди звідти не виходила! Ніколи! Все життя мовчала й гризла свою кістку! І Лилєкей завжди для них була жінкою-чоловіком, жінкою-воїтелькою, яка йшла туди, куди вважала за необхідне! Тож бійся, дурепо, всі твої надії вже позаду, як останній караван кораблів, що пішов на Велику землю напередодні зими.

Руслан відразу прокинувся, щойно вони зайшли. Лєна нічого йому не сказала — лишивши Лилєкей грітися біля вогнища, вона жваво почала збирати на стіл. Чоловік підійшов і поставив перед розгубленою родичкою банку з піском.

— Навіщо? Я вірю, — роздратовано сказала Лилєкей: вона ще відходила від зустрічі з кривою дружиною Теюттіна.

Руслан мовчки відкрутив кришку, засунув п’ятірню всередину, покопирсався там і витягнув маленького мішечка. Розгорнув його й дістав звідти папірець, згорнутий у кілька разів.

— Ось іще, мало не забув, — сказав він і пішов до ліжка.

Лилєкей розгорнула той жовтий аркуш і побачила, що він весь списаний дрібними літерами.

— Що там? — спитала вона втомлено. Лєна підійшла, взяла папірець, повернулася до світла:

— Так, тут написано: Савін Олександр Якович, 1965 року народження, Таш-та-гоп, ні, Таш-та-гол Кемеровської області, і Дяченко Олег Тарасович, 1967 року народження, Первомайськ Миколаївської області.

Нутрощі наче опалило вогнем, Лилєкей посунулася вбік, аби бачити Русланове обличчя, і спитала голосом, який знову задрижчав:

— Це вони?

— Вони. Юра просив передати, — відповів той і перевернувся на другий бік.

9

Краще було б їй узяти того старого вовка… Дорогою вона зустріла пастуха, який пас оленів у долині, той розповів, що з місяць тому до них прибився якийсь хворий вовк — усе шкутильгає неподалік, вичікуючи, що хтось у стаді ослабне. Пастух би й без Лилєкей його вбив, але старий вовк був запорукою того, що до них не прийдуть інші. Нехай ходить — все одно скоро їм іти додому, весна от-от розпочнеться.

Все це виглядало дурнею — Лилєкей вважала, що молодим вовкам усе одно, на те вони й молоді — спочатку з’їдять старого родича, а потім візьмуться за стадо. Та в чужих місцях чужі правила, і вона пішла далі, хоча здобич була тут, буквально під рукою.

Щойно вітри постихали, а сніг почав м’якшати, го­туючись танути, вона вирушила пройтися вглиб тундри. І мріяла про це багато років, і треба було перевірити все одразу — око, руку, ноги, приціл та карабін. Взяла в дільничного1 дозвіл на полювання, заодно й розпитала в нього про старих знайомих — Аслама, Чижова, Альбіну. Нікого з них він не знав — померли або, швидше за все, повернулися туди, де тепло живеться. Отримала офіційний дозвіл і тоді вже вирушила, а то хтозна, що їй пришиють, як раптом зустрінуть зі зброєю. Якісь додіки шукатимуть кості мамонта й стукануть уповноваженому про бабусю з гвинтівкою.

Дільничний, коли ставив на облік, побажав їй не помилятися у важливих моментах, а зброя — найважливіший з усіх. Жила б вона на материку, дозволу їй ніхто би вже не дав, але тут зброя є в кожного, а вовки деруть усе, що хочуть. Зараз за одну шкуру дають, разом із премією, тисячу двісті рублів — смішні ціни, чого ж вони тоді дивуються, що полярних вовків усе більшає й більшає?

Їй потрібна була практика й перевірка себе, а гроші… Як з’ясу­валося, це таке приємне відчуття, коли гроші тобі не потрібні! Піску лишилося ще багато — Руслан продав десь поло­вину банки, приніс сто тисяч рублів. Лилєкей, звичайно, дала їм трошки. Взяли, дякували, купили нову ковдру з подушками.

Приходячи до тями після зони, вона їла і спала досхочу, часто згадувала минуле. Від постійної ситості так розслабилася, що знову закурила. Тоді, відразу після арешту, вона швидко зрозуміла, що ця звичка — гачок, на якому тримають багатьох у тюрмі. Хочеш курити — на, але зроби щось навзаєм. Вона не жадала робити нічого для цих людей, тому подарувала на пересилці люльку чи не останній землячці, яку побачила, — і як відрізало.

Відтоді іноді відчувала потребу, але тільки для кайфу — от побачить, як у телевізорі хтось красиво курить, і самій відразу кортить. Щойно Руслан приніс гроші — пішла до магазину й купила собі блок «Мальборо», його в кіно чомусь курили особливо красиво. Вийшла тоді на берег, затягнулася й наче помолоділа.

Може, вже б і поїхала звідси, та паспорт тримав: поки здала документи, поки мусори перевіряли, пересилаючи одне одному довідки, — вже третій місяць закінчувався, скоро вийде термін тимчасового посвідчення. А без пас­порта, як вона вже зрозуміла, у цій країні нікуди не доїдеш і нічого не доробиш. Та й до початку роботи непогано б пересвідчитися, що вона не забула, як поводитися зі зброєю.

Ножа покидала в дрова — не відразу, але почав устромлятися, чотири рази з п’яти заходив. Бувало й краще, але бувало і ніяк. Тепер от карабін знову тягнув плече і треба було себе знов перевірити. Юра, молодець, пройшовся мастилом там, де треба, хто б пройшовся по ній самій…

Пастух зі стадом лишився в долині, а Лилєкей замість того, щоби підстрелити оленя десь неподалік і заспокоїтися, довго йшла на південь у пошуку вовків, послухавшись старого дурня. Добре, хоч зміняла в нього шмат оленини на приваду, віддала за це пачку цигарок.

Нарешті побачила сліди зграї десь із трьох-чотирьох дорослих вовків, наліпила зі снігу невеличку тумбу, поклала на неї шмат оленини, встромила гілку для орієнтиру. Все як колись — відійшла так, щоби вітер дув в обличчя, і залягла на пригорку, серед кущів. У півсутінках зимового дня вона ледве бачила в прицілі той прикорм під гілкою, але як вирішила — роби.

Лежала на кухлянці, дивилася в приціл та вкотре думала про Америку. От, припустимо, в неї все вийде — і головні борги закриє, і побічні. Може, дійсно їй взяти Лєну, Руслана і пісок та спробувати переїхати через велику протоку? Якщо не брешуть, родині там відразу дають будинок і два роки платять якісь гроші, щоби прижилися.

Хто за цей час витримує — лишається. І не жаліється. Можна хоча б спробувати. Спробувати ще пожити. Тепер, між іншим, для цього не треба йти пішки через… Перший вовк, величезний білий самець довжиною з людину середнього зросту, показався на галявині.

Обережно поглядаючи навколо, він наближався до купки снігу, на якій вона розклала приваду. Трохи згодом на галя­вину вийшла біла вовчиця, але не пішла далі, а зупинилася в кущах. Перевівши приціл праворуч, Лилєкей побачила, що самець уже підходить до м’яса, він якраз відкрився боком, якщо чекати ще, він…

Постріл віддався купою знайомих відчуттів — звуком, віддачею, запахом. І бажанням відразу повернутися поглядом до цілі. Якої не було — вовк щезнув. Погляд ліворуч — вовчиці теж немає. Промазала.

До них було метрів триста, вона брала звіра на значно більших відстанях. І частіше за все била під лопатку, як треба. Навіть тоді, коли було ще темніше, ніж зараз. Тільки от коли ж це було востаннє? Лилєкей кволо піднялася й пішла додому, навіть не підхопивши приманку — нехай потім з’їдять, буде їм компенсація за переляк. За нею вони не підуть — навчені.

Сумною видалася зворотна дорога — спеціально оминула того діда зі стадом, тільки щоб ні з ким не розмовляти, та довго, години чотири, йшла до свого берега, важко підіймаючись на схили й так само важко і невпевнено спускаючись із них. Нічого-нічого, тут як з ножем — треба постріляти десь по деревах, час іще є.

І треба, як каже Руслан, з’їздити в місто, зробити собі окуляри. Стільки років за клятою машинкою, вона вже ледь бачить, і восьмикратний приціл, дивіться, не допомагає. А в окулярах вона бачитиме як раніше. Треба буде тільки потренуватися, аби не битися цими окулярами об приціл при пострілі.

«Чвірк-чвірк», — почулося збоку. Лилєкей ще тільки поверталася на звук, аж пам’ять підказала — євражка. Сміється, падлюка. Не те щоби прямо з неї, взагалі сміється. Ось вона, темна риска на схилі, вилізла з нірки, дивиться — а чи не та це Лилєкей, що тоді…

Цього разу постріл вдався — вона це знала одразу, не встигла й подумати, як пам’ять усе зробила сама, навскидь. Важка куля рознесла звірятко вщент, там немає на що дивитися, хіба що використати це криваве шмаття як приманку для іншого звіра. Хоча в неї попереду були інші звірі, яких і підманювати доведеться по-іншому. Інші звірі та давні борги.