Чорний іній

19

«Ось Айхлер і показав своє мерзенне нутро. І хай тепер хтось дорікне мені в непроникливості!

Сьогодні відбулися вельми цікаві події, які змусили мене інакше подивитися й на нашого доктора, обер-лейтенанта Ланґера. Чесно кажучи, їхня поведінка, я маю на увазі Айхлера і Ланґера, справила на мене досить похмуре враження, і чимдалі я думаю про це та аналізую, тим радикальніші висновки доведеться зробити. Я довго намагався сформулювати й визначити почуття, які залишились після того, що відбулося, і не можу знайти нічого точнішого, як тільки — огида і розгубленість. Так, розгубленість, хоч і соромно зізнаватися в цьому сорокарічному мандрівникові та солдату.

А справа така. Після того, як попередньо допитав усіх полонених, враховуючи й англійця, у повній відповідності до інструкції, я склав рапорт до Центру й відіслав його з посильним до обер-лейтенанта Ерслебена. Після чого його зашифрують і ефіром передадуть до Берліна. Полонені, як я й передбачав, не сказали нічого, тільки англієць назвав свої ім'я, прізвище та номер частини. Тепер нам слід дочекатися приходу «Фленсбурга» та передати їх на судно. На цьому наша місія щодо них закінчується. Так велить інструкція, бо всі сили нам необхідно концентрувати на виконанні поставлених раніше завдань, та й фізично ми не можемо розпорошуватися ні на що інше за відсутністю ресурсів як людських, так і всіх інших.

Десять хвилин потому до мене зайшов мій заступник гауптман Петер Айхлер і в ультимативній формі почав вимагати провести інтенсивний допит полонених. Причому він не намагався переконувати, а наче просто інформував, що допит має провести він сам, за допомогою доктора Ланґера. Лікар необхідний йому як асистент у застосуванні деяких заходів та прямого фізичного впливу. Перед експедицією мене попередили, що гауптман Айхлер «не звичайний офіцер з відділу пропаганди», що він має деякі «спеціальні» повноваження у певних нештатних ситуаціях і «не треба перешкоджати йому у виконанні специфічних обов'язків, які поклала на нього партія». Натяк досить прозорий. Зараз, здається, виникла саме така ситуація. І я не став би заперечувати, а тим більше, перешкоджати Айхлерові в його діях, але мене не могла не приголомшити інтонація, з якою він усе це говорив. Всупереч будь-якій етиці — службовій, офіцерській, людській — він розмовляв зі мною так, немов я був поплічником цих полонених червоних! Зараз я відчуваю огиду й до себе через те, що в ті хвилини нашої розмови дозволив собі розгубитися. Раптова зловісність інтонацій Айхлера змусила мене внутрішньо здригнутися. Він говорив так, ніби не я командир над ним, а він, підлеглий, мав владу наді мною. І влада ця необмежена і страшна. В кожному разі саме таке відчуття виникло в мене тоді. Я поглянув йому в очі й не зміг витримати погляду цього двадцятисемирічного шмаркача! Я чимало бачив на своєму віку, встиг понюхати пороху ще минулої війни, але тут не витримав уколу його безжальних зіниць. Не відповівши згодою на його ультиматум, я лише висловив своє категоричне бажання бути присутнім на допиті.

Те, що відбувалося потім, опишу коротко. Досі не можу про це спокійно згадувати. Раніше нічого подібного мені б і в голову не зайшло. Ледве не знудило.

Айхлер гримав на полоненого, а Ланґер, наш лікар, втілення витонченості з салонним мундштуком у красиво окреслених вередливих губах, почав завдавати полоненому точно розрахованих ударів гнучким металевим прутом. Наче й бив не сильно, але удари були якісь страшні, шокові, після яких жертва тіпалася в конвульсіях. Напевне, він добре знав, куди б'є, його вища медична освіта, мабуть, допомагала йому в цьому. Я зазирнув йому в очі, і в мене виникло інстинктивне бажання пустити йому кулю межи очі. Ця людина відчувала невимовну насолоду. Майже те ж саме відбувалося і з Айхлером, який також озброївся прутом, і, розжаривши його на вогні, почав неквапно водити розпеченим кінцем по тілу полоненого. Лицем Айхлера повільно стікав піт, дихання стало уривчастим, а очі туманіли. Я не стерпів, витяг пістолета і почав вимагати припинити цю ганьбу, бо інакше я сам пристрелю полоненого. Але той вчасно знепритомнів, і їм довелося припинити своє паскудне заняття. Обидва вони були якісь осовілі і на диво однаково схожі на випотрошені опудала. Рухи їхні стали уривчастими й розкоординованими аж так, що довелося віддати наказ моєму денщикові доправити «панів офіцерів» у їхні кімнати. Я відчував до них відразу та ненависть, в моїх очах вони перестали бути чоловіками. Вони перетворили війну з драми й самопожертви на приватний бордель! Своїм садизмом вони обплювали наше Служіння!»

Але чому Айхлер так дивився на мене перед допитом?

В душі Йозефа Гревера знову заворушилося звичне відчуття, про походження якого він давно здогадувався. Це був страх. Страх перед химерою тієї таємної влади, яку — він тепер був упевнений в цьому — мав над ним гауптман Айхлер.