Чорний іній

38

Петро Чорний помітив їх з вікна. Чотири білі силуети повільно сунули зі сходу, майже зливаючись з навколишньою білизною.

— До нас гості, — його застуджений бас заскочив зненацька Смагу й Краповича, які зосереджено пакували мізерні припаси.

Смага глянув у вікно й утримав Краповича, що прожогом кинувся гасити піч.

— Пізно, Василю. Доведеться зустрічати, — в його голосі пролунала філософська відчуженість.

— Як? — Крапович не приховував роздратування.

— Як? Гостинно. Їх же лише четверо.

Він на секунду замислився. Потім, діставши магазин, заходився вилущувати набої.

— Пропоную варіант. На обговорення — дві хвилини.

Двері розчахнулися всередину і, спружинивши від надмірного зусилля, почали повільно відходити назад. Німець цілком грамотно кинув тіло праворуч і притиснувся спиною до стіни, водячи дулом перед собою.

Посеред хатини, біля пічки, долілиць лежав чоловік у німецькому бушлаті. Руки з покарлюченими пальцями викинуті вперед, голова повернута до дверей. Німець побачив його ще з вікна. І якщо чоловік живий і просто спить, то від грюкоту він мав би прокинутися. Але чоловік у бушлаті не ворушився.

Більше в хижі нікого не було. Погляд німця обвів усі кутки, сховатися було ніде. Він миттєво оцінив ситуацію, але, коли, відірвавши спину від стіни, зібрався підійти до безживного тіла, звідкись згори в його голову жорстко вперлося залізо. Безжальність доторку чужого дула він відчув навіть крізь ерзац-хутро шапки. Тіло конвульсивно стислося від страху. Коли двері нарешті зачинилися, бічним зором він помітив ліворуч спрямоване на нього ще одне дуло. По-ведмежому масивний силует ворога заповнив собою півхатини. Він зрозумів, що приречений.

Чорний загородив собою двері, Крапович став біля вікна. Всі діяли швидко й безгучно.

— Руки опусти і слухай мене уважно, — тоном учителя звернувся Смага до німця. — Заспокойся, зробиш усе, як я скажу — житимеш. Ні — здохнеш. На роздуми — три секунди. Ну!..

— Згоден, — прохрипів німець.

— Василю!

Крапович відійшов од вікна і, кинувши скептичний погляд спершу на німця, потім на Смагу, натис на кнопку магазинної коробки, витягнув магазин, пересмикнув затвор і, продемонструвавши, що автомат розряджений, передав його Смазі. Той швидко начепив його на німця, витягнув з кишені інший магазин, порожній, підніс його до очей полоненого. Після того, як той автоматично хитнув головою, вставив у автомат.

— Він спав, — вказуючи на Краповича, доброю німецькою мовою, тим-таки професорським тоном провадив Смага, — ти знайшов його тут і взяв «тепленьким». Більше тут нікого немає, зрозумів? Нікого немає, тільки він. І зараз ти перекажеш це своїм камрадам. І покличеш їх сюди. Зрозумів? — Німець знову кивнув. — Пам'ятай — ти в мене на мушці, а я не схиблю, — закінчив він свої напучування. Опісля перевів погляд на Краповича.

Той підняв руки і став попереду німця. Смага повернув ворога обличчям до дверей і підштовхнув дулом. Потім, притримавши його, зазирнув тому в очі й упівголоса закінчив: «Давай, гансе. Зробиш — будеш живий».

З моменту появи німця в хатині минуло не більше хвилини. Тепер він знову з'явився на порозі, підштовхуючи в спину пожмаканого суб'єкта. Запала виснажлива пауза. Смага затамував дух і напружився.

Нарешті Фегман по якомусь ваганню змахнув рукою і вигукнув у бік офіцера, що звівся над сніговою поверхнею:

— Він тут один, я взяв його сонного.

Цвях ледве впізнав у розгубленому суб'єкті Краповича, й серце його тоскно стислося, коли побачив підняті руки товариша. «Нічого. Ще повоюємо, нас тепер удвічі більше! Ми тепер сила!..»

А Крапович, немов не впізнаючи, дивився кудись крізь нього, певне, на конвоїра-фельдфебеля. Все подальше відбулося за якихось три-п'ять секунд. Краєм ока Цвях помітив, що офіцер за далеким наддувом почав повільно зводитися. Фельдфебель за спиною щось вигукнув, чи то здивовано, чи то радісно, немов побачив давнього знайомого. Німець на порозі чомусь не ворушився. Коли вони під'їхали майже впритул до входу і фельдфебель, кинувши напарникові: «Чого стирчиш, Фегмане? Заводь цих свиней усередину», — почав розв'язувати зашморг на поясі Цвяха, Крапович раптом зробив два кроки назустріч і, штовхнувши Цвяха так, що той полетів у сніг, зовсім не боячись дула, що стирчало у нього за спиною, встиг нанести ошелешеному фельдфебелю страшний удар ногою в печінку. Цвях, щосекунди очікуючи автоматної черги і дивуючись, чому не стріляє той, що біля дверей, кинувся на свого поваленого конвоїра. Він знав, що це кінець, що, коли не тепер, то наступної миті проторохкотить смертельна черга, він чекав свинцю в спину, але до цього шалено жадав побачити страх на обличчі німця.

Тієї ж миті Фегман, скориставшись метушнею, ковзнув праворуч під захист стіни й хрипко заверещавши: «Пане гауптмане, це пастка!» — кинувся до закляклого на відстані Айхлера. Але він не розрахував: автомат розряджений, лиж нема, відтак його біг не мав шансів на успіх. Прогримів постріл. Лише один. Фегман ступив за інерцією два непевні кроки й тицьнувся обличчям у сніг. Смага не схибив.

Опам'ятавшись, гауптман Айхлер від живота, майже не цілячись, дав довгу заливисту чергу, дірявлячи вікно й стіни хатинки.

Фельдфебель ногою відкинув Цвяха метрів на три вбік і, схопивши Краповича в сталеві обійми, зумів звестися на ноги. Тепер він прикривався Краповичем, остерігаючись пострілів від дверей.

Але черга прогриміла з іншого боку, довга, щедра, вона звалила з ніг і фельдфебеля, і Краповича. Це Айхлер тиснув на спуск, насолоджуючись тремтінням автомата.

Цвях, уткнувшись носом у сніг, чекав своєї кулі. Коли запала тиша, він ще боявся вдихнути на повні груди, боявся повірити, що вцілів. Нарешті звів голову й побачив спершу Краповича з притиснутими до лоба долонями, крізь які цебеніла кров, потім — нерухомого німця з кривавою кашею замість голови. І далеко попереду, метрів за сорок, бовваніла постать ще одного фашиста, який піднімав угору ракетницю. З дверей раптом пролунав постріл, ракетницю вирвало з рук німця, і він, люто трусонувши головою, сахнувся праворуч. Автоматна черга лише звихрила сніг на порожньому місці. Німець щез у тумані.