Чорний іній

62

Гревер ковзнув ліворуч по коридору, притискаючись до стіни, просунувся до апендикса. Зазирнув за ріг — порожньо, тільки двері рипіли й хиталися на вітрі. Він міг піти. Але куди? І навіщо?

Проскочив далі. Ліворуч розпласталося чиєсь мертве тіло. Він упізнав Ерслебена. «Ось він — кінець... Чи довго ще?..»

Те, що він задумав, було безглуздям. Але він хотів це зробити. Не задля когось — для себе. «Жест очищення?..»

Ліворуч методично торохтів кулемет. Чи надовго його вистачить?

Він досяг відсіку, де тримали полонених англійців. Простягнув руку до замка, але обірвав рух на півшляху, помітивши, що двері незамкнені. Погане передчуття ворухнулося всередині.

Праворуч знов розпалювалася стрілянина, й коридором літали сліпі кулі. Ліворуч промайнула чиясь спина. Ланґер? Здається, він... А навколо — нікого. Він штовхнув двері і ковзнув усередину, тримаючи пістолет напоготові.

Видовище, що постало перед очима Гревера, змусило його здригнутися. Увесь відсік був забризканий кров'ю, троє англійців розметалися в кривавій калюжі. Він заплющив очі, не витримавши їхнього жахливого вигляду, — їх, беззбройних, розстріляли впритул, перетворивши на криваве місиво... З метрової відстані... Кулі дзьобали їх і тоді, коли вони були вже мертві... «Не може бути! Хто? Ланґер? Навіщо? Геть! Швидше!..»

Він кинувся туди, де щойно промайнула спина Ланґера. Попереду, біля самих дверей, прихованих від нього вигином коридора, вибухнула граната, почувся чийсь зойк, кулемет захлинувся. Він стрибнув уперед і праворуч, до тамбура. Привалився до одвірка, втягуючи ніздрями тротиловий сморід, що розтікався по кутках. Серце билося в шаленому ритмі, заломило у скронях. Рвонув двері тамбура й побачив — у розламаному отворі виник чужий ведмежий силует. Ланґер, який причаївся за перетинкою, з розмаху опустив автомат на голову десантника. Велетень зі стогоном впав на коліна, витягся біля ніг Ланґера, поряд з двома мертвими кулеметниками. А лікар не кинувся до перекинутого кулемета, не почав стріляти в отвір, він повільно, без остраху, наче хизуючись своєю байдужістю до тих, хто крізь пролом повинні зараз удертися до барака, почапав до червоного...

«Там більше нікого немає, — здогадався Гревер. — Нікого. — Ця думка звеселила його. — Який ідіотизм! Але чому їх так мало?..»

Нахилившись, Ланґер наблизив автомат майже впритул до потилиці людини, яка нерухомо лежала ниць, і тільки тепер трохи повернув голову й, глянувши спідлоба, помітив заціпенілого на порозі тамбура Гревера. Очі їхні зустрілися, і обом здалося, що вони все один про одного зрозуміли. Рука Гревера легко піднесла парабелум, рух був майже інстинктивний. Він вистрілив лише раз. Куля ввійшла Ланґерові точно всередину лоба.

«Кат», — ледь ворухнувши губами, мовив Гревер і, різко розвернувшись, кинувся до свого кабінету.

На півдорозі з житлового приміщення раптом вистрибнув червоний — ледве не збив його з ніг. Він навіть устиг підвести автомат, та Гревер, який відлетів до протилежної стіни, встиг вистрілити раніше. Те, що відбувалося за спиною, його вже не цікавило. В душі виникло відчуття полегкості, несерйозності всього — бою, експедиції, життя. Він навіть не встиг прислухатися до цього нового відчуття, лише здивувався спогаду про те, як рука його імпульсивно спрямувала пістолет у лоб Ланґера і палець смикнув за гачок. Він зненацька усвідомив, що крізь усе пережите прорвалося на поверхню рішення.

Гревер відчув, як знагла занили зуби.