Чорний іній

42

«Війна лише відкриває шлюзи для виявів усього, що ти вже виплекав у собі, висвітлює твоє єство. Війна нічого не відкидає, вона лише все загострює. І якщо ти був лайном до війни, то будеш ним і тут, на війні. На звіра найшвидше перетворюється той, хто не може пояснити жорстокість війни релігією, ідеологією, мораллю. Такі швидко зневірюються. Брутальність, озлоблення, відчай — це я розумію, але цілковита здичавілість? Проте такими й виявилися Айхлер і Ланґер. Хоч зрозуміло, що цілковито вивільнитися з болота жорстоких і абсурдних проблем війни не дано нікому...»

«Цей висновок уже з мого власного досвіду», — з гіркою іронією подумав Гревер.

«Війна зовсім не виключає духовної праці. Радше, навпаки: самоаналіз на тлі жорстокого абсурду набуває особливо гострого присмаку, причому працювати над собою необхідно не мимохіть, а щоденно долаючи лінощі та обмеженість розуму, мужньо дивлячись істині просто у вічі. Чи доречне тут слово «мужність»? Мужність — це подолання очевидної небезпеки, коли тверезо усвідомлюєш собі, що на шляху на тебе чекають страх, безсилля, зневіра, бажання відмовитися від боротьби. Чи не цього вимагає зараз від мене доля?

До речі, червоні виявляють цю здатність уповні. Втрьох вони наважились атакувати метеостанцію. Їхня тактика наївна, вони намагаються відволікти мою увагу від дій своєї основної групи, яка поки що нічим себе не виказала. Я чекаю їхнього нападу щогодини. У них немає шансів, і єдине, що викликає в мене цікавість, — з якого напрямку вони намагатимуться атакувати наш об'єкт і наскільки виявляться при цьому винахідливими. Я візьму безпосередню участь у сутичці з першої ж хвилини появи червоних, тому що за півгодини залишаю метеостанцію і переношу свій КП до Ерслебена. Роблю це не без жалю, бо моя кімната здається мені символом домашнього затишку. Але...

Ця трійця божевільних слов'ян, що обстріляла нашу станцію, змогла підірвати дизель — тепер ми залишилися без електрики. Довелося перейти на акумулятори. Червоних ми, звісно, винищили. Однак, на жаль, є втрати і з нашого боку — п'ятеро загиблих. Про цей факт, я, зрозуміло, Центр не поінформував. Пізніше побачимо, як усе повиграшніше піднести керівництву. У моєму становищі це далеко не дріб'язок».

Гревер пригадав, як перестрибнув через нерухомі ноги пораненого, відтіснив плечем єфрейтора і кинувся до виходу. Потім будиночок метеостанції трусонуло від близького вибуху, і він зрозумів, що вони дісталися дизельної. Коли він вискочив назовні, без шапки, з пістолетом у руці, все скінчилося.

Хтось із солдатів, стоячи майже у прорізі дверей, обстрілював із ручного МГ простір зліва від себе. Гревер встиг помітити довготелесого десантника, що впустив автомат і мертво осідав на сніг. До нього було якихось півтори сотні кроків. А в двадцяти метрах від входу лежав другий. Сніг повільно падав з неба і танув на ньому, волога накопичувалася в долоні його простягнутої руки. На місці дизельної зяяла чорна вирва. Понівечений дизель, нахилившись, висовувався з-під купи почорнілих уламків, жалюгідний і недоладний. Поряд із снігу стирчав чийсь чобіт.

Далеко на воді самотньо похитувався мотобот, вітер і хвилі гнали його до протилежного берега. На кормовій банці вгадувалася нерухома постать солдата. З борту звішувалася чиясь голова.

А праворуч від входу він побачив двох своїх. Вони лежали поряд, голова одного з них упиралася в коліна другого. До нижньої губи цього останнього пристав згаслий недопалок сигарети. Вочевидь, вони були не готові до бою. Проґавили — і наклали головами. «Забули, де є, шмаркачі... Та ні, шмаркачами їх, мабуть, не назвеш, це обстріляні солдати. Радше ці десантники виявили неабияку моторність, і, хоч задум їхній був примітивний від першопочатку, треба віддати їм належне — билися вони хоробро...»

Далеко попереду нерухомо лежали ще двоє.

«Тепер я залишаю на станції відділення, перш за все, для контакту з «Фленсбургом» і зустрічі підводного човна. З морального погляду моя передислокація має легкий відтінок втечі. Але так може здатися лише дилетантові, і я сподіваюся,що старі солдати мене зрозуміють. Не паніка і не страх це — військова доцільність диктує нам спосіб дії».

Він поставив крапку і різко закрив зошит, щосили намагаючись не випустити на поверхню гостру дражливу думку: чи вдалося обер-фельдфебелю здійснити задумане? Чому група не сповіщає про себе?