Дітлахи Анансі

Дев'ятий розділ, коли Чарлі відчиняє двері, а з Павуком трапляються фламінго

ортуна стала на бік Чарлі, і він це відчував. У літаку, яким він повертався додому, забракло місць, і його пересадили у перший клас. Їжа була пречудовою. На півдорозі над Атлантичним океаном підійшов стюард — повідомити, що він виграв безкоштовну коробку шоколадних цукерок, і вручити йому її. Чарлі поклав цукерки на багажну полицю і замовив «Дранбуї» з льодом.

Він дістанеться додому. Залагодить усе з Ґремом Коутсом — все ж таки якщо в чомусь Товстун Чарлі і був упевнений, так це в чесності свого бухгалтерського обліку. Він владнає усе з Розі. Все знову буде просто чудово.

Йому стало цікаво, чи Павук уже забереться, поки він доїде додому, чи він отримає втіху вижбурнути брата геть. Він сподівався на друге. Товстун Чарлі хотів бачити братові вибачення, можливо, навіть плазування. Він почав уявляти, що він казатиме.

— Іди геть!— сказав Товстун Чарлі. — І забери з собою своє сонячне світло, свою джакузі та свою спальню!

— Перепрошую?— звернувся до нього стюард.

— Просто говорив із собою. Гм.

Але навіть присоромлення, яке він щойно відчув, не надто псувало настрою. Чарлі навіть не сподівався, що літак впаде і покладе край його приниженню. Життя однозначно налагоджувалося.

Він відкрив виданий йому маленький дорожний набір, вдягнув маску для сну і відкинув сидіння якомога далі, тобто майже до самого кінця. Він думав про Розі, хоча Розі в його уяві все змінювалася, перетворювалася на когось дрібнішого і не надто вдягненого. Товстун Чарлі винувато уявив ту жінку в одязі і похолов, побачивши на ній поліційну форму. Він мусив би почуватися через це жахливо, сказав він собі, але це не дуже подіяло. Йому мало би бути соромно за себе. Йому мало би...

Товстун Чарлі пововтузився у кріслі та один разочок коротко і вдоволено хропнув.

Приземлившись у Гітроу, він досі був у пречудовому настрої. Сів на Гітроу-Експрес до Паддінгтона та з приємністю відзначив, що за його недовгу відсутність в Англії вирішило визирнути сонце. Все буде гаразд, говорив він собі, все до найменших дрібничок.

Єдиний химерний знак, що додав цьому ранкові нотки неправильності, трапився на півдорозі. Чарлі витріщався у вікно, шкодуючи, що не придбав у Гітроу газету. Поїзд саме минав якийсь зелений простір — можливо, шкільний стадіон,— коли небо немовби миттєво потемнішало, і зі свистом гальм потяг зупинився перед світлофором.

Товстуна Чарлі це не стурбувало. Це ж була англійська осінь: сонце за замовчуванням показувалося тільки тоді, коли не було хмар чи дощу. Але на межі зеленого поля, під деревами, виднілася постать.

На перший погляд Чарлі здалося, що то було опудало.

Дурість. То не могло бути опудало. Опудала можна побачити на ріллі, а не на футбольному полі. І їх напевне не встановлюють на межі з лісом. У будь-якому разі, якщо то було опудало, свою функцію воно виконувало кепсько.

Довкола нього скрізь були ворони, великі чорні птахи.

А тоді воно поворухнулося.

Здалеку можна було розгледіти лише форму, худорляву постать у пошарпаному коричневому плащі. Але Товстун Чарлі її впізнав. Він знав, що якби наблизився, то побачив би викарбуване з обсидіану обличчя, і волосся воронячого кольору, і сповнені божевілля очі.

Тоді потяг смикнувся й почав рухатися, і за якісь секунди жінка в коричневому плащі зникла з поля зору.

Товстун Чарлі стривожився. Дотепер він майже переконав себе, ніби те, що сталося, чи то пак, він думав, що сталося у вітальні пані Данвідді, було якимсь різновидом галюцинації, першокласним сном, у чомусь правдивим, але аж ніяк не реальним. Не чимось, що справді відбулося, а символом величнішої правди. Він же не міг вирушити до реального місця чи укласти реальну угоду, правда ж?

Це була всього-на-всього метафора.

Він не спитав себе, чому настільки впевнився, що все невдовзі почне поліпшуватися. Була реальність, і була реальність, і деякі речі були реальнішими за інші.

Поїзд гримів, усе швидше і швидше відносячи його до Лондона.

Павук майже повернувся додому з грецького ресторанчика, тримаючи біля щоки серветку, коли це хтось торкнувся його плеча.

— Чарльзе?— мовила Розі.

Павук підстрибнув, чи принаймні здригнувся з ошелешеним звуком.

— Чарльзе? Ти в порядку? Що з твоєю щокою?

Павук вирячився на неї:

— Ти — це ти?

— Що?

— Ти Розі?

— Що за питання? Авжеж, я Розі. Що в тебе зі щокою?

— Порізався,— він притис серветку до щоки.

— Дай глянути, — вона відвела його руку. Біла серветка була поплямована в центрі багряним, так ніби Павук витирав нею кров, але щока виявилася цілою й неушкодженою.

— Тут нічого немає.

— Ох.

— Чарльзе, ти в порядку?

— Так. У порядку. Тільки ні. Думаю, нам краще повернутись до мене. Там мені буде безпечніше.

— Ми збиралися пообідати, — сказала Розі тоном людини, яка боїться зрозуміти, що насправді відбувається, тільки коли вистрибне телеведучий і покаже приховані камери.

— Так. Я знаю. Тільки здається, хтось щойно намагався мене вбити. І вона прикидалася тобою.

— Ніхто не намагається тебе вбити, — сказала Розі, марно намагаючись не звучати так, наче вона його втішає.

— Навіть якщо ніхто й не намагається, ми можемо пропустити обід і піти до мене? У мене там є їжа.

— Авжеж.

Розі пішла за ним вулицею, чудуючись, коли це Товстун Чарлі встиг втратити всю вагу. Має гарний вигляд, подумала вона. Справді гарний. Вони дісталися Максвелл-Ґарденс мовчки.

— Глянь-но,— мовив він.

— Що?

Він показав. Свіжа пляма крові зникла з серветки. Та тепер була досконало білою.

— Це що, якийсь фокус?

— Якщо й так, то не мій. Вряди-годи.— Павук викинув серветку у смітник, і тієї ж миті перед будинком Товстуна Чарлі зупинилося таксі, а звідти виліз скуйовджений Чарлі; він мружився і тримав білий пакет.

Розі глянула на Товстуна Чарлі. Глянула на Павука. Знову на Чарлі, який відкрив пакет і видобув звідти величезну коробку шоколадних цукерок.

— Це тобі, — сказав він.

— Дякую,— мовила Розі, узявши цукерки. Перед нею стояли два чоловіки з цілковито різною зовнішністю і різними голосами, та вона однаково не могла збагнути, хто з них — її наречений.

— Я божеволію, правда?— напружено спитала вона. Тепер, коли вона розуміла, що не так, їй стало легше.

Худіший з двох Товстунів Чарлі, той, що з сережкою, поклав їй руку на плече:

— Тобі треба додому. А тоді подрімати. Коли ти прокинешся, то про все це забудеш.

Що ж, подумала вона, це все полегшує. Краще мати план. Вона пішла пружним кроком до себе додому, з коробкою шоколадних цукерок у руках.

— Що ти зробив? — спитав Товстун Чарлі.— Вона ніби відключилася.

— Не хотів її засмучувати,— знизав плечима Павук.

— Чому ти не сказав їй правду?

— Це не видавалося доцільним.

— Типу ти знаєш, що було б доцільним?

Павук торкнувся вхідних дверей, і вони відчинилися.

— У мене, до речі, ключі є,— буркнув Товстун Чарлі. — Це мої двері.

Вони зайшли в коридор і піднялися сходами.

— Де ти був? — спитав Павук.

— Ніде. Гуляв, — бовкнув Товстун Чарлі, наче підліток.

— Вранці на мене в ресторані напали птахи. Ти щось про це знаєш? Ти ж знаєш, точно.

— Не дуже. Можливо. Просто тобі час їхати, от і все.

— Не починай.

— Я? Це я починаю? Здається, я був взірцем стриманості. Ти прийшов у моє життя. Засмутив мого боса і навів на мене поліцію. Ти, ти цілував мою дівчину. Ти згівняв мені життя.

— Гей, як на мене, ти й сам чудово гівняв собі життя.

Товстун Чарлі стиснув кулак, замахнувся і зацідив Павукові у щелепу, просто як у кіно. Павук відсахнувся, більше від здивування, ніж від болю. Він приклав долоню до губ, потім роздивився кров на ній.

— Ти мене вдарив.

— Можу вдарити ще, — сказав Товстун Чарлі, який не був у цьому певен. Рука в нього боліла.

— Он як?

Павук кинувся на Чарлі з кулаками, і той полетів на підлогу, охопивши Павука рукою за пояс та потягнувши його за собою.

Вони качалися підлогою коридору, били й молотили один одного. Товстун Чарлі майже очікував, що Павук завдасть якогось магічного удару у відповідь чи виявиться надприродно дужим, але сили в них, здавалося, були приблизно рівними. Обидва билися невміло, як хлоп'ята — як брати — і поки вони билися, Чарлі начебто згадав, як він уже колись це робив, дуже-дуже давно. Павук був кмітливішим і швидшим, але якби Чарлі зумів насісти зверху і знешкодити Павукові руки...

Товстун Чарлі схопив праву руку Павука, скрутив її йому за спиною, а тоді сів братові на груди, навалившись усією вагою.

— Здаєшся?— спитав він.

— Ні, — Павук звивався і крутився, проте Товстун Чарлі зайняв надійнішу позицію на Павукових грудях.

— Я хочу, щоб ти пообіцяв,— мовив він, — що заберешся з мого життя і назавжди залишиш нас із Розі у спокої.

Тоді Павук сердито брикнув, збивши Чарлі, і той, розпростершись, приземлився на підлогу кухні.

— Слухай,— мовив Павук. — Я казав тобі.

Внизу забарабанили у двері, і то був владний стукіт, який зазвичай означає, що комусь дуже терміново треба зайти. Товстун Чарлі позирнув на Павука, Павук зло глянув на Чарлі, і вони повільно звелися на ноги.

— Мені відчинити? — спитав Павук.

— Ні, — заперечив Товстун Чарлі. — Це мій довбаний дім. І я сам відчиню свої довбані двері, красно тобі дякую.

— Як хочеш.

Чарлі рушив у бік сходів. Тоді озирнувся.

— Щойно я з цим розберуся, я розберуся з тобою. Пакуй свої лахи. Ти виселяєшся.

Він спустився, заправляючись та струшуючи з себе пил і загалом намагаючись не виказувати, що він щойно чубився на підлозі.

Чарлі відчинив двері. На порозі стояли два кремезні полісмени у формі та одна дрібніша і радше екзотичніша полісменка у штатському.

— Чарльз Нансі? — звернулась до нього Дейзі. Вона дивилась на нього, як на незнайомця, і її очі нічого не висловлювали.

— От капость,— мовив Чарлі.

— Пане Нансі, ви арештовані. Ви маєте право...

Товстун Чарлі обернувся вглиб будинку.

— Сволота! — загорлав він нагору сходів.— Сволота, сволота, сволотна сволотющішна сволота!

Дейзі поплескала його по руці:

— Ви хотіли б піти мирно?— тихо спитала вона.— Бо якщо ні, ми можемо спершу вас вгамувати. Втім, я б не радила. Вони дуже зазвяті гамувальники.

— Я піду мирно,— відповів Чарлі.

— Це добре, — і Дейзі вивела Чарлі з дому та замкнула його у задній частині поліційного фургону.

Поліція обшукала квартиру. В кімнатах нікого не було. В кінці коридору була маленька вільна спальня, в якій стояли кілька коробок із книжками й іграшковими машинками. Вони зазирнули туди, але нічого цікавого не знайшли.

Павук вилежувався на канапі у себе в кімнаті і ображався. Він вшився до спальні, коли Товстун Чарлі спустився відчинити двері. Павук не дуже добре давав раду з конфліктами. Коли доходило до конфронтації, він зазвичай зникав, і просто зараз Павук розумів, що настав час щезнути, але цього йому робити не хотілося.

Він не був певен, що відправити Розі додому — хороша ідея.

Йому хотілося (а Павук діяв виключно так, як йому хотілося — жодних «мушу» і «повинен» для нього не існувало) сказати Розі, що вона йому подобається. Подобається саме йому, Павуку. Хотілося сказати, що він не Товстун Чарлі. Що він був іншим. Власне, саме це проблемою й не було. Він міг, вклавши у свої слова достатньо переконливості, просто повідомити їй: «Насправді я Павук, брат Товстуна Чарлі, і тебе це влаштовує. Тебе це не турбує». Всесвіт трішечки підштовхнув би Розі, і вона змирилася б із цим, так само як щойно змирилась із тим, що їй треба піти додому. Вона не заперечувала б.

От тільки він знав, що десь у глибині душі вона таки заперечуватиме.

Людям не подобається, коли боги їх до чогось підштовхують. На позір може здаватись, що люди не проти, але глибоко-глибоко всередині, під поверхнею, вони відчувають, що їх підштовхують, і противляться цьому. Вони знають. Павук міг би наказати Розі відчувати радість від того, що відбувається, і вона раділа б, але ці відчуття були б несправжніми: ніби намальована на її обличчі усмішка, навіть якщо вона у всі можливі способи й віритиме, що ця усмішка справжня. В короткотерміновій перспективі (а дотепер Павук думав тільки на таку перспективу) це не мало б жодного значення, але в довготерміновій могло б лише викликати ускладнення. А Павукові не потрібна була якась розбурхана і розлючена істота, що глибоко в душі ненавиділа його, а зовні була спокійною, нормальною і схожою на ляльку. Йому потрібна була Розі.

А то була б не Розі.

Павук витріщався у вікно на чудовий водоспад і тропічне небо за ним, розмірковуючи, коли Товстун Чарлі повернеться і постукає в двері його кімнати. Сьогодні вранці в ресторані трапилось щось незбагненне, і Павук був певен, що його брат знає про це більше, ніж зізнається.

Через якусь часину Павуку набридло чекати, і він пошвендяв назад до квартири Чарлі. Там нікого не було. В домі панував безлад — так ніби тут усе перевернула догори дриґом професійна команда перевертачів. Павук виснував, що з високою долею ймовірності Чарлі сам влаштував тут такий гармидер, просто щоб продемонструвати, як його засмутило, що Павук переміг у бійці.

Він визирнув із вікна. Надворі була запаркована патрульна машина, а поруч — чорний поліційний фургон. Поки він дивився, машини поїхали.

Він зробив собі тост, намастив його маслом і з'їв. Тоді пройшовся квартирою, ретельно зашторюючи всі вікна.

Задзвенів дверний дзвінок. Павук зашторив останнє вікно, а тоді спустився.

Він прочинив двері, і там на нього дивилася Розі. Вигляд у неї був трохи причмелений. Він подивився на неї.

— Ну? Ти запросиш мене зайти?

— Так, звісно, заходь.

— Що трапилось? — спитала вона, піднімаючись сходами.— Тут ніби був землетрус.

— Он як?

— Чого ти сидиш у темряві?— і вона підійшла до вікна, щоб відсунути штори.

— Не роби цього! Хай буде заштореним.

— Ти чогось боїшся?

Павук втупився у вікно.

— Птахів,— зрештою зізнався він.

— Але ж пташки — наші друзі,— зауважила Розі тоном, яким розмовляють із маленькими дітьми.

— Птахи,— відказав Павук,— останні з динозаврів. Крихітні велоцираптори з крилами. Вони пожирають беззахисних вертлявих істот, горіхи, рибу й інших птахів. Де багато пташок, там нема комашок. Ти взагалі колись бачила, як їдять курчата? Вони можуть скидатися на невинних пухнастиків, але кажу тобі, це втілення зла.

— Я недавно бачила в новинах історію про пташку, яка врятувала чоловікові життя.

— Це не скасовує факту, що...

— То була ворона. Чи крук? Щось велике і чорне. Чоловік вилежувався на своєму моріжку перед домом у Каліфорнії, читав журнал, а тоді почув набридливе каркання: виявилось, що то крук, який намагається привернути його увагу. Він підвівся, придивився до дерева, на якому сидів птах, і виявилось, що під деревом готувалась до стрибка пума. Чоловік пішов до будинку. А якби крук його не попередив, то він став би пум'ячою їжею!

— Не думаю, що це типова для круків поведінка. Але в будь-якому разі, врятував там когось той крук чи ні, це не скасовує факту, що птахи тільки й чекають, щоб дістатись до мене.

— Точно, — Розі дуже очевидно намагалась не звучати так, ніби просто втішає його,— пташки тільки й чекають, щоб дістатись до тебе.

— Ага.

— І це тому, що...?

— Гм...

— Мусить бути якась причина,— наполягла Розі.— Ти ж не хочеш сказати, що велетенська кількість пташок просто вирішила вважати тебе комашкою без жодних на те причин?

— Я не думаю, що ти повіриш мені, якщо я скажу,— відказав Павук цілком щиро.

— Чарлі. Ти завжди був зі мною чесним. Тобто я завжди довіряла тобі. Якщо ти мені щось скажеш, я зроблю все можливе, щоб тобі повірити. Я дуже старатимусь. Я люблю тебе і я вірю в тебе. Чому б тобі не дозволити мені перевірити, зможу я тобі повірити чи ні?

Павук хвильку поміркував над цим, тоді простягнув руку і стиснув Розину долоню.

— Думаю, я мушу дещо тобі показати.

Він відвів її в кінець коридору. Вони зупинились перед дверима комірчини Чарлі.

— Там... Є дещо, що, як мені здається, пояснить все набагато краще за мене.

— Ти супергерой, а там твій бетмобіль?

— Ні.

— Це якесь збочення? Ти підбираєш кардиган під пуловер, одягаєш низку перлів і просиш називати тебе Дорою?

— Ні.

— В тебе ж там... не іграшкова залізниця?

Павук штовхнув двері до комірчини Товстуна Чарлі і водночас відчинив двері до своєї спальні. З вікна на всю стіну в іншому кінці кімнати виднівся водоспад, що розбивався об водяне плесо десь далеко у джунглях внизу. Небо за вікном було блакитнішим за сапфіри.

Розі пискнула.

Тоді обернулась, пішла коридором до кухні і визирнула з вікна на сіре, бліде і непривітне лондонське небо. Тоді повернулась:

— Я не розумію. Чарлі, що відбувається?

— Я не Чарлі,— зізнався Павук.— Придивися до мене. Придивися уважніше. Я ж навіть на нього не схожий.

Вона більше не намагалась його втішити. Очі в неї були круглі й настрашені.

— Я його брат,— продовжив Павук.— І я все зіпсував. Усе. І, здається, найкраще, що я можу зараз зробити — це забратись подалі з ваших життів і поїхати геть.

— А де Товстун... Де Чарлі?

— Не знаю. Ми побилися. Він пішов відчинити двері, а я пішов до своєї кімнати. Він не повернувся.

— Він не повернувся? І ти навіть не спробував з'ясувати, що з ним трапилось?

— Гм... Здається, його могла забрати поліція. Це так, припущення. У мене немає жодних доказів.

— Як тебе звуть?— вимогливо спитала Розі.

— Павук.

— Павук,— повторила вона. За вікном, над бризками водоспаду, вона помітила в повітрі зграю фламінго. У сонячному промінні їхні крила розпливались білим і рожевим. Величних птахів було видимо-невидимо, і Розі сумнівалася, чи бачила колись щось прекрасніше. Вона озирнулась на Павука, і, роздивляючись його, все не могла второпати, як їй узагалі могло здатись, що він і є Товстуном Чарлі. Якщо Товстун Чарлі був добродушним, відкритим і збентеженим, то цей чоловік нагадував зігнутий сталевий прут, який от-от спружинить.

— То ти таки не він?

— Я ж сказав тобі. Не він.

— То з ким же я... Кого я... Хто це був... З ким із вас я переспала?

— Зі мною,— зізнався Павук.

— Я так і подумала,— сказала Розі. А тоді з усіх сил дала Павуку ляпаса. Він відчув, як його губа знову закривавила.

— Напевне, я на це заслуговую.

— Звісно, заслуговуєш,— вона замовкла. А тоді спитала:— А Товстун Чарлі знав про це? Про тебе? Про те, що ти пішов зі мною на побачення?

— Гм, ну, так. Але він...

— Ви обоє хворі. Хворі, хворі злі люди. Сподіваюся, ви згниєте в пеклі.

Вона востаннє роззирнулась велетенською спальнею, визирнула з вікна на джунглі, на здоровенний водоспад, на зграю фламінго, і закрокувала коридором геть. Павук сидів на підлозі і почувався придурком, а з його губи струмочком сочилась кров. Він почув, як хряснули вхідні двері. Тоді підійшов до ванни і змочив у гарячій воді краєчок пухнастого рушника. Викрутив його і приклав до губи.

— Мені це все не потрібне,— сказав Павук уголос. Коли говориш вголос, брехати собі куди легше. — Ви всі були не потрібні мені тиждень тому і не потрібні зараз. Мені начхати. Мене задовбало.

Фламінго врізались у віконне скло, ніби пухнасті рожеві гарматні ядра, і скло розсипалося на друзки; скалки розлетілись кімнатою і повпивались у стіни, підлогу і ліжко. Повітря заполонили блідо-рожеві тіла, мішанина чималеньких рожевих крил і кривих чорних дзьобів. В кімнату увірвався рев водоспаду.

Павука притисло до стіни. Сотні фламінго, півтораметрових птахів із довжелезними шиями і ногами, відрізали його від дверей. Він звівся на ноги і ступив кілька кроків мінним полем злющих рожевих птахів, кожен з яких пильно витріщався на нього божевільними рожевими очиськами. Здалеку вони могли здаватись прекрасними. Один з них ущипнув Павука за руку. Шкіру не прокусив, але було боляче.

Спальня Павука була величенькою, але фламінго, які заходили на аварійну посадку, заповнювали її вкрай швидко. А в блакитному небі над водоспадом виднілася темна хмара, яка, схоже, була ще одною пташиною зграєю.

Фламінго дзьобались, дряпались і бились крилами, але Павук розумів, що це не найбільша проблема. Проблема полягала в тому, що його от-от могло задушити пухнастою рожевою ковдрою пір'їн із прикріпленими до них птахами. То був би неймовірно негідний спосіб загинути: бути роздушеним птахами, та ще й не надто розумними.

Думай, наказав він собі. Вони — фламінго. В них курячі мізки. А ти — Павук.

І що?— роздратовано відповів він сам собі. Скажи щось, чого я не знаю.

Ті фламінго, що вже були на підлозі, юрмились довкола нього. Ті, що в повітрі — пірнали поближче. Він натягнув на голову куртку, і тоді фламінго з повітря почали його бити. Відчуття були такі, ніби в нього стріляли курчатами. Він захитався, і його потягнуло донизу. Ну то нажахай їх, дурило.

Павук рвучко піднявся на ноги і побрів крізь море крил і дзьобів, аж доїси не дістався вікна, яке шкірилось уламками скла.

— Тупі птахи,— радісно заявив він. А тоді вибрався на підвіконня.

Фламінго не надто славляться гострим розумом або здатністю діяти в непередбачуваних обставинах. Якщо, наприклад, дати вороні пляшку з чимось їстівним і шматок дроту, та спробує зробити з дроту інструмент, щоб дістатись до вмісту пляшки. Фламінго ж спробує з'їсти дріт, якщо той схожий на креветку, та й якщо не схожий, теж спробує — раптом то якийсь новий сорт креветок. Тому навіть якщо в чоловікові, який стояв на підвіконні й ображав їх, було щось підозріле й непевне, фламінго цього не помітили. Вони витріщились на нього божевільними рожевими очима кроликів-убивць, а тоді кинулись у його бік.

Чоловік пірнув із вікна у бризки водоспаду, і тисяча фламінго стрибнули в повітря за ним. І зважаючи на розбіг, який потрібен фламінго, аби злетіти, багато з них камінням поляпались донизу.

Дуже скоро у спальні лишились тільки мертві або поранені фламінго: ті, які поламали собі крила, які повлітали у стіни або яких позатоптували інші фламінго. Ті ж, що лишалися досі живими, спостерігали, як двері відчинились, ніби самі собою, а тоді знову зачинились, але оскільки вони були фламінго, то не надто над цим замислювались.

Павук стояв у коридорі Товстуна Чарлі і намагався перевести подих. Він зосередився на тому, щоб припинити існування своєї спальні, хоч це йому й не подобалось: по-перше, він пишався своєю акустичною системою, а по-друге, там він зберігав свої речі.

Але, зрештою, нові речі завжди можна добути.

Якщо ти Павук, треба тільки попросити.

Мати Розі була не з тих жінок, які гучно висловлюють свої емоції, тому коли Розі розридалась на чіппендейлівській канапі, мама утрималась від радісних вигуків, співів і невеличкого переможного танцю чи чечітки довкола кімнати. Одначе проникливий спостерігач міг би зауважити в її очах тріумфальний блиск.

Вона дала Розі велику склянку вітамінізованої води з кубиком льоду і вислухала сповідь доньки про розбите серце і обман. До кінця розповіді тріумфальний блиск в очах змінився спантеличенням, а голова пішла обертом.

— Товстун Чарлі не був Товстуном Чарлі?— перепитала вона.

— Ні... Тобто так... Товстун Чарлі — це Товстун Чарлі, але весь останній тиждень я ходила на побачення з його братом.

— Вони близнюки?

— Ні. Мені здається, вони навіть не схожі! Я не знаю. Я геть заплуталась.

— То кого з них ти покинула?

— Павука,— Розі висякалась.— Це брат Товстуна Чарлі.

— Але ти не була з ним заручена.

— Ні, але я думала, що заручена! Я думала, то Товстун Чарлі!

— Ти і Товстуна Чарлі покинула?

— Типу того. Але я йому ще про це не сказала.

— А він... Він знав про те, що витворяє його брат? Це що, якась злостива збочена змова, щоб задурманити моїй дитині голову?

— Не думаю. Але це не має значення. Я не можу вийти за нього заміж.

— Ні. Звісно, не можеш. Навіть на хвильку не можна про це подумати,— погодилась Розина мама, станцювавши подумки переможну джиґу і влаштувавши в уяві велетенський, але вишуканий феєрверк.— Ми знайдемо тобі якогось хорошого хлопчину. Той Товстун Чарлі! Він завжди мав на думці щось лихе. Я збагнула це з першого погляду. Він з'їв моє вощане яблуко. Я знала, що від нього можуть бути тільки неприємності. А де він тепер?

— Не знаю. Павук сказав, що його могла забрати поліція.

— Ага!— уявні феєрверки в голові Розиної матері сягнули масштабів новорічної ночі в Діснейленді, а для певності вона подумки принесла в жертву дюжину бездоганних чорних биків. Та вголос сказала тільки:— Напевне, в тюрмі. Там йому і місце. Я завжди казала, що той лобуряка закінчить за ґратами.

Розі тільки розпачливіше заридала. Вона вхопила ще один жмут паперових серветок і дуже гучно висякалась. Тоді ковтнула сльози. Потім знову розплакалась. Мати поплескувала її по спині з усім співчуттям, на яке була спроможна.

— Певно, що ти не можеш вийти за нього заміж. Не можна одружуватись зі злочинцями. Але якщо він таки в тюрмі, можна легко розірвати заручини, — в кутиках її губ з'явився привид усмішки.— Я можу зателефонувати йому від твого імені. Чи сходити туди в день побачень і сказати йому, що він паршивий шахрай і ти більше ніколи не хочеш його бачити. А ще ми можемо отримати судову заборону на наближення.

— Але я не можу вийти за нього заміж не т-тому!

— А чому ж?— перепитала Розина мама, піднявши досконало намальовану олівцем брову.

— Тому,— схлипнула Розі,— що я його не кохаю.

— Звісно не кохаєш. Я завжди це знала. То було дівчаче захоплення, але тепер ти бачиш справжню...

— Я закохана,— продовжила Розі, ніби й не чула,— в Павука. В його брата.

Вираз, що майнув обличчям матері, можна було порівняти з роєм ос, який налетів на пікнік.

— Все гаразд,— запевнила маму Розі.— За нього я теж не вийду заміж;. Я сказала йому, що більше ніколи не хочу його бачити.

Розина мати стиснула губи.

— Що ж. Не вдаватиму, ніби хоч щось розумію, але мушу сказати, що все не так уже й погано,— гвинтики у неї в голові завертілися, шестерні поперелаштовувались у новий і цікавий спосіб; храповики повернулись, а пружини перепружинились.— Знаєш, що тобі найкраще зараз зробити? Ти не думала влаштувати собі невеличку відпустку? Я радо за все заплачу, тим паче стільки зекономлю на весіллі...

Напевне, то були не найвдаліші слова. Розі знову почала схлипувати в свої серветки. Мама продовжила:

— У будь-якому разі, витрати я візьму на себе. Я знаю, що в тебе є невикористана відпустка. До того ж ти казала, що в тебе зараз не так і багато роботи. А в такі часи дівчатам просто необхідно втекти від усього і розслабитись.

— Було б непогано,— відказала Розі, схлипнувши і ковтнувши сльози. Вона замислилась, чи, бува, не недооцінювала свою матір усі ці роки.

— Домовились. Я поїду з тобою, щоб піклуватись про свою донечку. — Подумки, під фінальні залпи феєрверків, вона додала: — І переконатись, що донечка знайде собі правильного чоловіка.

— А куди ми поїдемо?

— Ми поїдемо, — підсумувала Розина мама,— в круїз.

Наручників на Товстуна Чарлі не вдягнули. Це добре. Все решта було погано, але принаймні на ньому не було наручників. Життя перетворилось на розмиту мішанку з надто гострими деталями: черговим сержантом, який чухав носа, поки реєстрував його («Шоста камера вільна») і пропустив у зелені двері; запахом камер, цим слабким смородом, який йому ніколи раніше не траплявся, але негайно став жахливо впізнаваним — різким духом учорашньої блювоти, засобу для дезинфекції, цигаркового диму, затхлих ковдр, незмиваних туалетів та відчаю. То був запах дна, на якому, судячи з усього, Товстун Чарлі й опинився.

— Коли тобі треба буде злити,— проінструктував поліціянт, який відводив його до камери,— натисни кнопку в камері. Рано чи пізно хтось із нас прийде до тебе і сам потягне за ланцюжок. Це щоб ти не змив в унітаз докази.

— Докази чого?

— Не прикидайся валянком, зайчику.

Товстун Чарлі зітхнув. Він сам зливав за собою відходи власної життєдіяльності з часів, коли достатньо підріс, щоб розуміти, що в цьому є щось про гідність, і втрата цієї можливості чи не більше, ніж втрата свободи, говорила про те, що все змінилося.

— Твій перший раз,— зауважив поліціянт.

— Вибачте.

— Наркотики?

— Ні, дякую.

— Тебе за них посадили?

— Я не знаю, за що мене посадили,— запевнив Товстун Чарлі.— Я невинний.

— Канцелярський пацюк, ж?— поліціянт похитав головою.— Скажу тобі дещо, про що простим пацанам-роботягам і говорити не треба. Чим менше клопотів завдаси нам, тим менше клопотів ми завдаватимемо тобі. А то ви, білі комірці, ніяк не заткнетесь щодо власних прав. Самі собі гірше робите. — Він відчинив двері до шостої камери:— А от і дім, милий дім.

Всередині сморід був ще відчутнішим. Стіни вкривала ряба фарба, по якій не можна було писати. В камері були тільки подібний на полицю низький лежак і унітаз без кришки в кутку.

Товстун Чарлі постелив видану ковдру на лежак.

— Добре,— сказав поліціянт.— Почувайся як удома. Але якщо занудишся, то, будь ласка, не треба забивати унітаз ковдрою.

— Навіщо б мені це робити?

— Сам часто про це роздумую. Справді, чому? Напевне, помагає бороти нудьгу. Звідки ж мені знати? Я законослухняний службовець, чекаю поліційної пенсії, і мені ніколи не доводилось довго бувати в камері.

— Знаєте, я нічого не робив. Що б воно не було.

— То й добре,— погодився поліціянт.

— Вибачте, я можу попросити щось почитати?

— А що, схоже, ніби ти потрапив в бібліотеку?

— Ні.

— Коли я був молодим пуцьвірінком, один ув'язнений попросив у мене книжку, то я й дав йому ту, яку сам читав. Джей Ті Едсона, чи, може Луї Л'Амура. І що він зробив? Забив нею унітаз! Більше мене так довкруж; пальця не обведеш.

А тоді він вийшов і зачинив двері ззовні, залишивши Чарлі всередині.

Найдивовижнішим у всьому цьому, думав перевалено не схильний до саморефлексії Ґрем Коутс, наскільки нормально, бадьоро й загалом добре він почувався.

Капітан наказав їм пристебнути паски безпеки і нагадав, що скоро вони приземлятимуться на Сан-Ендрюсі. Сан-Ендрюс був невеличким карибським островом, який, проголосивши 1962 року незалежність, вирішив продемонструвати свободу від колоніального правління різними способами, зокрема створивши власну судову систему і розірвавши угоди про екстрадицію з рештою світу.

Літак приземлився. Ґрем Коутс зійшов із трапа і ступив на осяяний сонцем асфальт, котячи за собою валізу на колесах. Він видобув потрібний паспорт — на ім'я Безіла Фіннеґана — почекав, поки йому поставлять штамп, зібрав решту багажу з каруселі, а тоді попрошкував крізь митницю, де нікого не було, в приміщення манюсінького аеропорту, а звідти — в чудесне сонячне світло. Вбраний у футболку, шорти й босоніжки, він був типовим утіленням Британського Туриста На Канікулах За Кордоном.

Його садівник чекав на нього на виході з аеропорту. Ґрем Коутс всівся на заднє сидіння свого чорного «Мерседеса» і попросив: «Додому, будь ласка». Дорогою до Вілльямстауна, де на вершині скелі розташувався його будинок, він позирав на острів із задоволеною власницькою усмішкою.

Він раптом усвідомив, що перед тим, як вилетіти з Англії, залишив жінку помирати. Поміркував про те, чи могла б вона досі лишатися живою; у цьому він схильний був сумніватись. Але вбивство не турбувало його. Радше навпаки, він відчував глибоке вдоволення, наче зробив щось, що повинен був зробити, щоб почуватись цілісно. Він гадав, чи зробить таке ще колись.

Міркував, чи скоро це трапиться.