Дітлахи Анансі

Десятий розділ, у якому Товстуну Чарлі доводиться побачити світ, а Мейв Лівінґстон невдоволена

овстун чарлі сидів на застеленому ковдрою металевому лежаку і чекав, щоб трапилось хоч щось. Час тягнувся нестерпно повільно, здавалося, минуло вже кілька місяців. Він спробував поспати, однак не міг згадати, як це робиться.

Він постукав у двері.

— Завалися! — гаркнув йому хтось, але Чарлі не міг точно сказати, був то працівник системи правопорядку чи колега по ув'язненню.

Він прокрокував по камері, за скромними підрахунками, два чи три роки. Тоді сів і дозволив вічності затопити себе. Крізь товстелезне скло під стелею, яке слугувало вікном, пробивалось денне світло — судячи з усього, те саме світло, що пробивалось крізь вікно, коли його вранці зачинили в камері.

Товстун Чарлі спробував згадати, що робили люди у тюрмах, щоб гаяти час, але йому не спало на думку нічого, крім ведення секретних щоденників та переховування речей у дупі. Йому не було на чому писати, а потреба ховати щось у дупі явно не входила до найблискучіших життєвих перспектив.

Нічого не відбувалося. Нічого продовжувало не відбуватися. І ще трохи нічого. Повернення Нічого. Син Нічого. Нічого знову в сідлі. Нічого, Еббот і Костелло зустрічають вовкулаку...

Коли двері відчинились, Чарлі довелося стримувати овації.

— На вихід. Двір для прогулянок. Можеш покурити, якщо хочеш.

— Я не курю.

— Правильно. Огидна звичка.

Двір для прогулянок виявився майданчиком посеред поліційного відділку, оточеним стінами і закритою зверху дротяною сіткою. Товстун Чарлі обійшов її, дійшовши висновку, що якщо десь йому точно й не хотілося бути, то це під поліційним арештом. Він ніколи не плекав особливих симпатій до поліції, але дотепер у нього були якісь натяки на фундаментальну довіру до природного порядку речей (вікторіанці назвали б цей порядок Провидінням), який опікувався тим, щоб винних було покарано, а невинних відпущено. З огляду на останні події ця віра зруйнувалась, а на зміну їй прийшла стійка підозра, що решту свого життя він проведе, намагаючись довести свою невинність неприступним суддям і катам, багато з яких скидатимуться на Дейзі, і що одного ранку, прокинувшись у шостій камері, він виявить, що перетворився на здоровенного таргана. Вочевидь, його перенесло до якогось зловісного всесвіту, який перетворював людей на тарганів...

На дротяну сітку над головою Чарлі щось ляпнулося. Товстун Чарлі звів очі догори. На нього з показною байдужістю витріщався дрізд. Почулось лопотіння, і до дрозда долучилась зграйка горобців, і ще якась пташка, про яку Чарлі подумав, що то, мабуть, чикотень.

Вони дивились на нього, а він дивився на них.

Птахи продовжували прилітати.

Чарлі складно було сказати, коли скупчення птахів на сітці перетворилося з цікавого на загрозливе. У будь-якому разі, десь після першої сотні. І ще тоді, коли до нього дійшло, що вони не цвірінькали, не співали, не кували, не каркали й не висвистували. Вони просто приземлялись на дріт і дивились на нього.

— Летіть геть, — наказав їм Чарлі.

І жодна з пташок не полетіла. Замість цього вони заговорили. І вони назвали його ім'я.

Товстун Чарлі пішов до дверей у кутку. Затарабанив. Спершу кілька разів повторив: «Перепрошую», а тоді просто заволав: «Допоможіть!».

Клацання. Двері відчинились, і констебль Її Величності з важкими повіками зауважив, що краще б це було щось важливе.

Товстун Чарлі показав догори. Він нічого не сказав. Та йому й не треба було. Щелепа констебля чудернацько широко відвисла, та й так і залишилась висіти. Мама Товстуна Чарлі сказала б констеблю затулити писка, щоб туди нічого не залетіло.

Сітка стала прогинатись під вагою тисяч птахів. Маленькі очиці незмигно витріщались униз.

— Господи-Ісусе, — сказав полісмен, і без подальших розмов впустив Товстуна Чарлі назад до приміщення з камерами.

Мейв Лівінґстон було боляче. Вона лежала, розпростершись, на підлозі. Коли жінка прокинулась, її обличчя й волосся були мокрі і теплі, а потім, коли вона трохи поспала і знову прокинулась, вони стали липкими і холодними. Вона засинала, прокидалась, знову засинала і прокидалась, щоб усвідомити біль у потилиці, а тоді, оскільки спати було простіше і не боляче, вона дозволила сну огорнути себе теплою ковдрою.

У снах Мейв ходила телестудією, шукаючи Морріса. Іноді вона виловлювала його зображення на моніторах. Він скрізь мав стурбований вигляд. Вона намагалася знайти вихід, але всі шляхи вели її назад до студійного підвалу.

Я страшенно змерзла, подумалось їй, і так вона зрозуміла, що знову прокинулась. З іншого боку, біль вгамувався. В цілому, виснувала Мейв, вона почувалась цілком добре.

Щось засмучувало її, але вона не могла з певністю сказати, що саме. Напевне, щось зі сну.

Де б вона не була, тут було темно. Місце нагадувало комірчину для мітел, тому вона випростала руки, щоб не врізатись кудись у пітьмі. З заплющеними очима і випростаними руками вона нервово ступила кілька кроків, а тоді розплющила очі. Тепер вона опинилася в знайомому приміщенні. Це був офіс.

Офіс Ґрема Коутса.

А тоді вона згадала. Голова спросоння ще була затуманена — вона не думала чітко, і знала, що не зможе добре мізкувати, доки не вип'є ранкову філіжанку кави, але її все одно наздогнало усвідомлення: зрадливість Ґрема Коутса, його віроломство, його злочини, його...

Чому, подумалось їй, чому він на мене напав? Він мене вдарив. А тоді збагнула: Поліція! Мені слід зателефонувати в поліцію.

Вона простягнула руку до телефона на столі і взяла слухавку — точніше, спробувала взяти, але та виявилася надто важкою, чи то надто слизькою, чи і важкою, і слизькою водночас, тож жінка так і не змогла її як слід ухопити. Відчуття у пальцях були якимись неправильними.

Напевне, я ослабла більше, ніж гадала, вирішила Мейв. Краще попросити їх вислати й лікаря теж.

У неї в кишені був ще невеличкий сріблястий мобільник із «Зеленими рукавами» на дзвінку. Вона з полегшенням виявила, що телефон на місці, і що втримати його не становило проблеми. Тоді зателефонувала у службу порятунку. Доки вона чекала на відповідь, то знічев'я розмірковувала, чому досі кажуть «взяти слухавку» і «покласти слухавку», тоді як ніхто не кладе жодних слухавок в мобільних телефонах. Слухавки брали і клали тоді, коли вона була набагато молодшою, а потім прийшли часи мобільних кнопкових телефонів із особливо набридливими дзвінками. Коли вона була підліткою, то мала кавалера, який умів імітувати пікання тих перших мобілок, і це вміння, як Мейв пізніше виснувала, було його єдиним справжнім досягненням. Вона замислилась над тим, як його справи зараз. Цікаво, як людина, що могла імітувати перші дзвінки мобілок, давала собі раду в світі, де телефони могли звучати як завгодно...

— Просимо вибачення за затримку з відповіддю на ваш дзвінок, — залунав механічний голос у слухавці. — Залишайтесь, будь ласка, на лінії.

Мейв почувалась на диво спокійною, так ніби нічого поганого ніколи більше не могло б із нею трапитись. Нарешті їй відповів чоловічий голос:

— Слухаю?— то був голос чоловіка, який ефективно вирішує всі проблеми.

— Мені потрібна поліція.

— Вам не потрібна поліція, — мовив голос. — З усіма злочинами даватимуть раду відповідні й неуникні органи правопорядку.

— Знаєте, здається, я набрала хибний номер.

— А ще, — продовжив голос,— усі номери зрештою правильні. Це ж просто числа, вони не можуть хибити чи влучати.

— Вам легко казати, — відрубала Мейв, — а мені треба поговорити з поліцією. А також, здається, мені потрібна швидка. І я точно набрала хибний номер. — Вона відключилася. Напевне, подумалось їй, до служби порятунку не можна додзвонитись з мобільного. Вона зайшла в телефонну книгу і набрала номер сестри. Почувся один гудок, а тоді той самий голос сказав:

— Дозвольте уточнити. Я не стверджую, що ви помилились номером навмисно. Гадаю, треба уточнити: я мав на увазі, що всі номери і числа за своєю природою правильні. Звісно, окрім числа Пі. Терпіти не можу число Пі. Як тільки про нього подумаю, починає боліти голова, а воно продовжується, продовжується і продовжується...

Мейв натисла червону кнопку і перервала дзвінок. Тоді набрала свого банківського менеджера. Той самий голос продовжив:

— ...але ось я тут, вправляюсь у кмітливості щодо природи чисел, а ви, поза всякими сумнівами, вважаєте, що для всього є місце і час...

Клік. Набрала найкращу подругу.

— ...а просто зараз нам варто обговорити ваше остаточне розміщення. Боюся, цього пообіддя рух особливо жвавий, тому, якщо ви не проти трішки почекати там, де перебуваєте, вас підберуть... — Тепер голос звучав заспокійливо: то був голос священика з радіо, який роздає вам щоденні порції благословення.

Якби Мейв не було так спокійно, вона, мабуть, запанікувала б. Натомість жінка заглибилась в роздуми. Вочевидь, її телефон... як це називається, хакнули? Тому їй треба просто спуститися вниз, знайти першого-ліпшого поліціянта і подати офіційну заяву. Коли Мейв натисла кнопку ліфта, нічого не трапилось, тому вона спустилася сходами, розмірковуючи над тим, що коли тобі потрібен поліцейський, його однаково ніколи немає поруч, вони завжди намотують кола в своїх машинах із сиренами. Поліціянти, думала Мейв, мусили би прогулюватися вулицями по двоє і підказувати перехожим, котра година, або чекати на дні водостічних труб на злодіїв, що саме вирішили спуститись туди з мішками награбованого за плечима...

У самому низу сходів, у вестибюлі, стояли двоє поліціянтів, чоловік і жінка. Вони не були у формі, але по них однаково було видно, що то поліціянти. Помилки бути не могло. Чоловік був червонопиким і огрядним, а жінка — дрібненькою й темношкірою, і за інших обставин здалася би Мейв дуже гарненькою.

— Ми знаємо, що вона сюди заходила, — саме говорила поліцейська. — Адміністраторка запам'ятала, як пані Лівінґстон прийшла перед обідом. А коли повернулась з обіду, їх обох уже не було.

— Думаєш, вони втекли удвох? — перепитав огрядний чоловік.

— Гм, перепрошую, — ввічливо втрутилась Мейв Лівінґстон.

— Можливо. Мусить бути якесь просте пояснення. Зникнення Ґрема Коутса. Зникнення Мейв Лівінґстон. Принаймні ми затримали Нансі.

— Ми точно не втекли разом, — сказала Мейв Лівінґстон, але поліціянти її проігнорували.

Копи зайшли до ліфта, і двері за ними захряснулись. Мейв спостерігала, як тряский ліфт поніс їх геть, на верхній поверх.

Вона досі тримала в руці мобільний телефон. Він завібрував і заграв «Зелені рукави». Мейв зиркнула на екран. На ньому з'явилась Моррісова фотографія. Вона знервовано відповіла:

— Так?

— Привіт, кохана. Як справи?

— Дякую, добре, — відповіла вона. А тоді перепитала:— Моррісе? — І додала: — Ні, не добре. Щиро кажучи, просто жахливо.

— Угу,— відповів Морріс.— Я так і подумав. Та все одно з цим уже нічого не поробиш. Час рухатись далі.

— Моррісе? Звідки ти дзвониш?

— Складно пояснити. Власне кажучи, я не те щоб дзвонив... Просто хотів підтримати тебе.

— Ґрем Коутс! Він був шахраєм.

— Так, кохана. Але час усе це відпустити. Лишити позаду.

— Він стукнув мене по потилиці,— обурилась вона.— І ще він крав твої гроші!

— Це все просто речі, кохана, — спробував заспокоїти її Морріс.— А тепер ти за завісою...

— Моррісе, цей набридливий дрібний хробак намагався вбити твою дружину. Мені здається, ти міг би спробувати виявити більше стурбованості.

— Не треба так, кохана. Я просто намагаюсь пояснити...

— Мушу сказати тобі, Моррісе, що якщо ти і далі будеш так ставитись до цієї проблеми, я змушена буду дати їй раду сама! І я точно цього так не залишу. Тобі легко говорити, ти мертвий. Тобі вже не треба про такі речі хвилюватися.

— Кохана, ти теж мертва.

— Це справи не стосується, — відрубала вона. А тоді до неї дійшло: — Я... що? — А потім, перш ніж він устиг щось ще сказати, продовжила: — Моррісе, я сказала, що він намагався мене вбити. А не що йому це вдалося.

— Ну... — здавалося, високоповажний пан Морріс Лівінґстон не міг дібрати слів. — Мейв. Кохана. Я знаю, що це може тебе шокувати, але правда полягає у тім, що...

Телефон запікав, і на екрані з'явилося зображення розрядженої батареї.

— Боюсь, я тебе не розумію, Моррісе. По-моєму, в мене розрядився телефон.

— Твій телефон не може розрядитися. В тебе навіть нема телефона. Це ілюзія. Я намагаюсь сказати тобі, що ти відгорнула завісу неназваного і перетворюєшся... Чорт, це як із хробаком та метеликом, розумієш, кохана?

— Гусінню. Гадаю, ти мав на увазі гусінь.

— Ну, напевне, так, — сказав Морріс зі слухавки.— Гусінь. Саме її я і мав на увазі. На що ж тоді перетворюються хробаки?

— Вони ні на що не перетворюються, Моррісе,— трохи роздратовано відказала Мейв. — Вони просто хробаки.

Сріблястий телефон видав тихенький звук, схожий на електронну відрижку, знову продемонстрував зображення розрядженої батареї, а тоді вимкнувся.

Мейв закрила телефон і сховала його до кишені. Тоді підійшла до найближчої стіни і на пробу штурхнула її пальцем. На дотик стіна нагадувала липку холодну ґаляретку. Вона натисла сильніше, і її рука пройшла у стіну, а тоді і крізь неї.

— Нічого собі, — сказала вона вголос, і далеко не вперше в житті пошкодувала, що не слухала Морріса, який натепер, як їй довелось визнати, напевне знав куди більше про те, як воно — бути мертвим. Ну що ж, подумалось їй. Напевне, бути мертвим нагадує дуже багато інших речей у житті: чогось довчаєшся в процесі, до всього іншого просто додумуєшся.

Вона вийшла з парадного входу, але просто опинилась у тій самій будівлі, тільки з іншого боку вестибюля. Спробувала ще раз — результат був такий самісінький. Тоді вона зайшла до турагентства, розташованого на першому поверсі, і спробувала проштовхатись крізь стіну з західного боку будівлі.

Вона пройшла крізь неї і знову повернулась до вестибюлю, цього разу зі сходу. Так ніби вона була на знімальному майданчику і намагалася вийти з екрану. Висловлюючись топографічно, офісна будівля, схоже, стала її універсумом.

Мейв знову піднялась сходами, щоб перевірити, чим зайняті детективи. Вони розглядали письмовий стіл і розгардіяш, який залишився, коли Ґрем Коутс складав речі.

— Знаєте, — підказала Мейв, — я в комірчині за стелажем. Я там.

Вони не звернули на неї уваги. Поліціянтка присіла і покопирсалась у смітнику.

— Бінго! — сказала вона, видобувши звідти чоловічу сорочку, заплямовану засохлою кров'ю. Тоді склала одежину в пластиковий пакет. Огрядний чоловік дістав мобільний телефон.

— Мені потрібен судмедексперт, — сказав він у слухавку.

Товстун Чарлі спіймав себе на тому, що тепер розглядає свою камеру радше як прихисток, ніж як в'язницю. Для початку, камери були десь всередині будівлі, далеко за межами доступу навіть для найавантюрніших пташок. І його брата теж ніде не було видно. Те, що в шостій камері нічого не траплялось, більше не видавалося проблемою. Нічого, яке не траплялось, здавалось набагато привабливішим, ніж усі можливі щось, які спадали йому на думку. Навіть світ, заселений виключно тарганами, замками та людьми на ймення К., видавався ліпшим за світ, сповнений зловмисних птахів, які хором висвистували його ім'я.

Двері відчинились.

— Ви не стукаєте? — спитав Товстун Чарлі.

— Ні, взагалі-то не стукаємо, — відрубав поліціянт. — Нарешті прийшов ваш адвокат.

— Пане Меррімен...? — почав було Товстун Чарлі, а тоді затнувся. Леонард Меррімен був пухкеньким паном в окулярах в золотій оправі. Чоловік позаду поліціянта — цілком точно ні.

— Все гаразд, — запевнив чоловік, який не був його адвокатом. — Можете нас просто залишити.

— Натисніть на дзвінок, коли закінчите, — кинув поліціянт і зачинив двері.

Павук узяв Товстуна Чарлі за руку і сказав:

— Я тебе звідси витягну.

— Але я не хочу, щоб мене витягували! Я нічого не зробив.

— Чудова причина звідси забратись.

— Але якщо я звідси заберусь, вийде так, ніби зробив. Я буду втікачем з ув'язнення.

— Ти ж не ув'язнений, — радісно заявив Павук.— Тобі ще навіть не висунули жодних звинувачень. Ти просто допомагаєш їм у справі. Слухай, їсти хочеш?

— Трохи.

— Чого тобі хочеться? Чаю? Кави? Гарячого шоколаду?

Гарячий шоколад звучав для Товстуна Чарлі дуже спокусливо.

— Я б хотів гарячого шоколаду.

— Супер. — Павук узяв Чарлі за руку і звелів: — Заплющ очі.

— Навіщо?

— Так буде простіше.

Товстун Чарлі заплющив очі, хоча так і не второпав, що саме так буде простіше. Світ розтягнувся і стиснувся, і Товстуну Чарлі здалося, що його зараз знудить. Тоді розум його заспокоївся, а обличчя запестив тепленький вітерець.

Він розплющив очі.

Вони були надворі, на просторій ринковій площі, яка виглядала вкрай не по-англійськи.

— Де це ми?

— Думаю, це містечко називається Скопсьє. Воно поблизу Італії, чи щось типу того. Буваю тут уже кілька років. Тут готують чудовий гарячий шоколад. Найкращий, який мені доводилося куштувати.

Вони сіли за невеличкий дерев'яний столик. Той був пофарбований у криваво-червоний. До них підійшов офіціант і сказав щось мовою, яка, на думку Товстуна Чарлі, анітрохи не нагадувала італійську. Павук відповів: «Дос чоколатос, чуваче», чоловік кивнув і пішов геть.

— Гаразд, — сказав Чарлі. — Тепер ти накликав на мою голову ще більше проблем. Вони подадуть у розшук чи щось таке. Це потрапить в газети.

— І що вони зроблять?— усміхнувся Павук. — Відправлять тебе за ґрати?

— Ой, прошу тебе.

Їм принесли шоколад, і офіціант налив його в маленькі філіжаночки. Шоколад був приблизної температури розплавленої лави, за консистенцією нагадував щось середнє між шоколадним супом і шоколадним заварним кремом, а запах мав просто приголомшливий. Павук заговорив:

— Слухай, ми перетворили це сімейне возз'єднання на повну кашу-малашу...

— Ми перетворили?— Товстун Чарлі дуже вміло придушив гнів. — Це ж не я вкрав у себе наречену! І не я довів до того, щоб мене звільнили! І не я винен у тому, що мене заарештували...

— Не ти, — погодився Павук. — Але ж це через тебе до справи долучилися птахи, чи не так?

Товстун Чарлі зробив малесенький ковточок шоколаду.

— Здається, у мене в роті все згоріло, — він підняв на брата погляд і побачив, як на нього дивиться власне відображення: стурбоване, стомлене, налякане.— Так, це через мене до справи долучилися птахи. І що нам тепер робити?

— До речі, тут готують дуже непогану зупку з макаронами, — зауважив Павук.

— Ти впевнений, що ми в Італії?

— Не дуже.

— Можна в тебе щось спитати?

Павук кивнув. Чарлі хвильку роздумував, як сформулювати.

— Птахи. Коли вони всі з'являються і вдають, що втекли з фільму Альфреда Гічкока. Думаєш, це відбувається тільки в Англії?

— А що?

— Мені здається, оті голуби нас помітили, — Чарлі показав на віддалений край площі.

Голуби не займались звичними голуб'ячими справами. Не клювали крихти від канапок і не нишпорили з опущеними головами в гонитві за рештками їжі, яку повпускали туристи. Вони стояли майже нерухомо і витріщались. Почулось лопотіння крил, і до них долучилась ще сотня птахів: більшість приземлилась на статуї чоловіка у велетенському капелюсі, яка височіла посеред площі. Товстун Чарлі дивився на голубів, а голуби дивились на нього.

— І що найгіршого може трапитись?— упівголоса спитав він у Павука. — Вони на нас насруть?

— Не знаю. Але думаю, вони здатні на гірше. Допивай шоколад.

— Але він гарячий!

— І нам потрібна буде пара пляшок води. Гарсон!

Тихий шерех крил. Прибуття більшої зграйки птахів. І десь там, тихше, напівчутне мурмотіння-туркотіння.

Офіціант приніс їм по пляшці води. Павук, який, як зауважив Чарлі, знову був одягнений у свою червоно-чорну шкірянку, сховав пляшки до кишень.

— Це просто голуби, — зауважив Товстун Чарлі, але щойно промовив це, то збагнув, що змолов дурницю. То були не просто голуби. То була армія. Пам'ятник товстенькому чоловіку вже майже зник під сіро-пурпуровими пір'їнами.

— Здається, птахи мені більше подобались до того, як вирішили почати нас цькувати.

— І вони всюди,— докинув Павук, а тоді схопив Чарлі за руку. — Заплющ очі.

Птахи, як один, здійнялись в повітря. Чарлі заплющив очі.

Голуби кинулись на них, як вовки на отару...

Стало тихо і просторо. Я в духовці подумав Чарлі. Він розплющив очі і збагнув, що так воно і є: духовка з червонястими дюнами, що тяглися в далечінь, скільки сягало око, аж доки не розчинялись у небі перламутрового кольору.

— Пустеля, — сказав Павук. — Мені здалося, це непогана ідея. Безпташина зона. Щоб ми могли закінчити розмову. Ось, — він простягнув Чарлі пляшку води.

— Дякую.

— То ти скажеш мені, звідки взялись ці птахи?

— Це оте місце... Куди я пішов. Там було багато людинотварин. І вони, гм... Всі вони знали тата. І одна з них була... жінкою, жінкою-птахою.

— Оте місце?— втупився в нього Павук. — Таке пояснення не дуже допоможе.

— Там схил гори, а в ньому печери. І ще там урвища, які спадають у ніщо. Це край світу.

— Це початок світу, — виправив його Павук.— Я чув про печери. Одне дівчисько колись мені про них розповідало. Але я там ніколи не був. То ти побачив Жінку-птаху, і...?

— Вона запропонувала допомогти позбутись тебе. І, гм... ну, я погодився.

— А це, — зауважив Павук із голлівудською усмішкою, — було дуже тупо.

— Я не просив її заподіювати тобі шкоду!

— А як, ти думав, вона збиралась позбутися мене? Написала б мені суворого листа?

— Не знаю. Я не подумав про це. Я був засмучений.

— Супер. Ну, якщо їй все вдасться, ти будеш засмучений, а я — мертвий. Знаєш, ти міг би і сам просто попросити в мене забратись.

— Я так і зробив!

— Ем. І що я відповів?

— Що тобі подобається у мене вдома і ти нікуди не підеш.

Павук ковтнув води.

— І що саме ти їй сказав?

Товстун Чарлі спробував пригадати. Тепер, коли він про це думав, слова здавалися справді чудернацькими.

— Що віддам їй кров Анансі, — неохоче зізнався він.

— Ти... що?

— Вона попросила так і сказати!

— Але ж це не тільки я, — недовірливо витріщився на нього Павук. — Це ми обидва.

У Товстуна Чарлі раптом дуже пересохло в роті. Йому залишилось тільки сподіватись, що це через пустельне повітря, і ковтнути води з пляшки.

— Чекай. А чому пустеля? — перепитав Чарлі.

— Жодних птахів, пригадуєш?

— А це тоді що? — Чарлі тицьнув у небо. Спершу тіні здавалися манюнькими, а тоді до нього дійшло, що вони просто були дуже високо: кружляли, похитуючись на крилах.

— Грифи. Вони не нападають на живих істот.

— Ага, а голуби бояться людей, — сказав Товстун Чарлі. Тіні в небі закружляли нижче, і, знизившись, стали більшими.

— Прийнято, — відказав Павук. — Чорт.

Вони були не самі. Хтось стежив за ними з дюни віддалік. Випадковий спостерігач міг би вирішити, що то опудало.

— Забирайся, — загорлав Чарлі до опудала. Пісок поглинув його голос. — Я забираю своє слово назад! Я скасовую угоду! Залиш нас у спокої!

Лопотіння плаща на вітрі — і дюна була знову порожньою.

— Вона зникла. Хто б міг подумати, що все буде так просто? — з полегшенням зітхнув Товстун Чарлі.

Павук торкнувся його плеча і показав. Тепер жінка в коричневому плащі стояла на найближчому гребені піску, так близько, що Чарлі бачив її осклянілі зіниці.

Грифи кружляли обірваними чорними тінями, а тоді приземлились. Вони витягували голі рожевуваті голови на таких самих шиях — без пір'я, бо так набагато легше засовувати голови у гниль серед кісток — і короткозоро витріщались на братів, наче розмірковували, чи слід їм почекати, доки ті помруть, чи, може, варто пришвидшити процес.

— Що ще було в тій угоді? — перепитав Павук.

— Га?

— Чи було ще щось? Вона дала тобі щось, щоб закріпити угоду? Зазвичай такі домовленості вимагають обміну.

Грифи заквапились вперед, крок за кроком, змикаючи ряди, звужуючи коло. В небі заблимали ще чорні тіні, які невмолимо росли. Павук стиснув руку Товстуна Чарлі.

— Заплющ очі.

Холод вдарив Товстуна Чарлі під дих, ніби стусан. Він глибоко вдихнув і відчув, як легені залило льодом. Він кашляв і не міг спинитися, а вітер тим часом завивав, мов велетенська тварина.

Він розплющив очі.

— Можна поцікавитися, де ми тепер?

— Антарктида, — оголосив Павук. Він застібнув шкірянку, і холод йому, здавалось, геть не докучав. — На жаль, тут трохи прохолодно.

— В тебе буває якась золота середина? Прямісінько на льодове поле з пустелі.

— Зате без птахів.

— Не легше було б засісти в якійсь гарненькій безпташиній будівлі? А заразом і пообідати.

— Ну от, тепер ти скаржишся через те, що трішки зимно.

— Тут не трішки зимно, тут мінус п'ятдесят! І в будь-якому разі, глянь туди, — вказав на небо Товстун Чарлі. Там була накреслена бліда і нерухома в холодному повітрі крива, схожа на маленьку літеру «М».— Альбатрос.

— Це фрегат.

— Прошу?

— Це не альбатрос. Цей птах називається фрегат. І думаю, він нас навіть не помітив.

— Він, може, й не помітив, — погодився Чарлі.— А от вони помітили.

Павук обернувся і сказав щось, що до болю нагадувало «фрег...ать». Там підковзувався, підкочувався і підбирався на животах до братів може й не мільйон пінгвінів, але скидалося на те. Зазвичай єдине, що лякається до всирачки наближення пінгвінів — це маленькі рибинки, але коли пінгвінів стає досить багато...

Товстун Чарлі без нагадувань простягнув руку і вхопився за Павука. А тоді заплющив очі.

Коли він їх розплющив, навколо було тепліше, але різниці між заплющеними й розплющеними очима не було. Усюди панував колір ночі.

— Я що, осліп?

— Ми на закинутій вугільній шахті, — пояснив Павук. — Кілька років тому бачив фотографію цієї місцинки в журналі. Якщо тут не живуть зграї незрячих зябликів, які еволюціонували, щоб достосуватись до темряви і харчування вугільними крихтами, ми в безпеці.

— Ти ж пожартував, правда? Про незрячих зябликів.

— Більш чи менш.

Товстун Чарлі зітхнув, і його зітхання луною розійшлося підземеллям.

— Знаєш, — зауважив він,— якби ти просто забрався геть з мого дому, коли я тебе про це попросив, ми не потрапили б в цю халепу.

— Це не дуже допомагає.

— Це й не мало допомагати. Одному Богу відомо, як я все це поясню Розі.

Павук прокашлявся, а тоді відповів:

— Думаю, про це не варто хвилюватись.

— Чому?

— Вона нас покинула.

Запала довга мовчанка. Тоді Товстун Чарлі відповів:

— Звісно, покинула.

— Тут я, типу, налажав, — зізнався Павук.

— Але що як я їй усе поясню? Тобто якщо я скажу їй, що я — це не ти, і що ти просто прикинувся мною...

— Я вже пояснив. І саме в ту мить вона вирішила, що жодного з нас більше ніколи не хоче бачити.

— І мене теж?

— Боюся, що так,— мовив у темряві голос Павука.— Слухай, я справді не намагався... Ну тобто, коли я прибув зустрітись із тобою, я хотів тільки познайомитись і привітатись. А не... Гм... Я все пустив шкереберть.

— Ти що, намагаєшся вибачитися?

Запала тиша, а тоді Павук відповів:

— Думаю, що так.

Знову запала тиша. Тоді заговорив Товстун Чарлі:

— Ну, тоді вибач, будь ласка, що я попросив у Жінки-птахи тебе позбутися. — Не бачити Павука чомусь полегшувало розмову.

— Так, дякую. Хотілося б мені знати, як же її позбутися.

— Пір'їна! — осяяло Товстуна Чарлі.

— Здається, я загубив думку.

— Ти питав, чи дала вона щось мені, щоб закріпити угоду. Дала! Вона дала мені пір'їну.

— І де ця пір'їна?

Товстун Чарлі силувався згадати.

— Я не певен. Здається, вона була зі мною, коли я прокинувся у вітальні пані Данвідді. Але коли я сідав на літак, її в мене вже не було. Думаю, пір'їна у пані Данвідді.

Йому відповіла довга, темна і неперервна тиша. Товстун Чарлі почав було хвилюватись, що Павук зник і покинув його в цій потойбічній пітьмі. Тоді зрештою поцікавився:

— Ти ще тут?

— Так, ще тут.

— Фух. Якби ти мене тут покинув, я не мав би зеленого поняття, як вибратися.

— Не спокушай мене.

Знову тиша. Тоді Товстун Чарлі знову озвався:

— В якій ми країні?

— Здається, в Польщі. Як я й казав, я бачив фотку цього місця. Тільки на фотці світло горіло.

— То тобі треба побачити фотку місця, щоб туди потрапити?

— Мені треба знати, де воно розташоване.

Товстун Чарлі зауважив, як немислимо і справді тихо було в шахті. У цьому місці панувала власна, особлива тиша. Він задумався про тиші. Чи відрізняється тиша могили від тиші, скажімо, відкритого космосу? Павук знову заговорив:

— Я пам'ятаю пані Данвідді. Від неї пахне фіалками, — напевне, бували люди, які говорили «Надія нас покинула. Ми всі помремо» життєрадіснішим тоном.

— Так, це вона. Маленька і стара, як світ. В окулярах із товстими скельцями. Гадаю, нам просто треба поїхати до неї по перо. А тоді ми повернемо його Жінці-птасі і розірвемо цю жахливу угоду.— Товстун Чарлі допив воду з пляшки, що її забрав з собою з невеличкої площі, яка була не в Італії. Він закрутив кришку і поставив пляшку кудись униз у темряву, міркуючи, чи можна вважати це засміченням, якщо цього ніхто ніколи не побачить. — То давай візьмемося за руки і помандруємо до пані Данвідді.

Павук видав звук, який залунав виразно не по-пацанськи. Непевно і тривожно. Товстун Чарлі уявив собі, як у темряві Павук здувається, ніби кулька, яку надули тиждень тому, або велика жаба. Товстуну Чарлі хотілося збити з Павука пиху, але точно не хотілося чути від нього звуки переляканого шестирічки.

— Стривай. Ти що, боїшся пані Данвідді?

— Я... Я не можу до неї наближатися.

— Ну, якщо тебе це втішить, коли я був малим, я теж її боявся, але тоді я зустрів її на похороні, і це було не так вже і погано. Вона просто стара жінка,— а тоді він уявив собі запалені чорні свічки, і приправи, які кидали до тарелі. — Ну, може, трохи страшнувата. Але ти не вмреш від того, що її побачиш.

— Вона змусила мене забратись. А я не хотів іти геть. Але я розбив кулю у неї в саду. Така велика скляна штука, схожа на гігантську ялинкову кульку.

— Я теж колись таке вчудив. Вона розлютилась.

— Знаю, — голос у темряві звучав нещасно, стурбовано і спантеличено. — Це трапилось одночасно. І саме тоді все й почалося.

— Ну... послухай, це не смертельно. Переправ мене до Флориди, а я сходжу і заберу в пані Данвідді перо. Я її не боюся, а ти собі можеш триматись подалі.

— Я не зможу цього зробити. Не можу до неї наближатися.

— Що ти хочеш цим сказати? Вона що, отримала якийсь магічний ордер, який забороняє тобі до неї наближатися?

— Типу того. Так. — А тоді Павук додав: — Я сумую за Розі. І мені прикро через... Ну, розумієш.

Товстун Чарлі думав про Розі. Йому було на диво важко згадати її обличчя. Він думав про те, як її мати не буде його тещею. Думав про два силуети за шторою в своїй спальні. А потім сказав:

— Та не почувайся через це винним. Ну, тобто, якщо хочеш, то можеш почуватись винним, бо ти поводився як останній вилупок. Але може, воно й на краще.— Товстун Чарлі відчув, як щось защеміло біля серця, коли він це сказав, але він знав, що каже правду. В темряві правду казати простіше.

— Знаєш, що в цій ситуації не має сенсу? — раптом змінив тему Павук.

— Все?

— Ні, тільки одне. Не розумію, чому Жінка-птаха взагалі в це влізла. Ось це не має жодного сенсу.

— Тато її вибісив.

— Тато вибішував всіх. Вона все одно не діє розумно. Якщо їй хотілось нас пришити, чому вона просто цього не зробила?

— Я ж віддав їй нашу кров.

— Це ти так кажеш. Але відбувається ще щось. І я не розумію, що саме.

Запала тиша. Тоді Павук сказав:

— Візьми мене за руку.

— Очі заплющувати?

— Можеш спробувати.

— Куди ми вирушаємо? На Місяць?

— Заберу тебе в безпечну місцину.

— О, це добре. Безпека мені подобається.

Але тоді, ще до того, як Чарлі розплющив очі, до нього дійшло. Усе видав запах: немитих тіл і незмитих туалетів, засобу для дезінфекції, старих ковдр і апатії.

— Можу побитись об заклад, що в розкішній готельній кімнаті мені було б не менш безпечно, — мовив Товстун Чарлі вголос, але почути його було нікому. Він сів на схожий на полицю лежак у шостій камері і накинув тоненьку ковдру на плечі. Здавалось, він пробув тут цілу вічність.

Через півгодини за ним прийшли і відвели до кімнати для допитів.

— Привіт! — Усміхнулась йому Дейзі. — Хочеш чаю?

— Не завдавай собі клопоту, — буркнув Товстун Чарлі. — Я надивився на це по телеку. Знаю, як усе відбувається. Це вистава про доброго і злого копа, еге ж? Даси мені чашечку чаю і пригостиш пундиками, а тоді прийде якийсь стріляний горобець, вилупок із вибуховим характером, наволає на мене, виллє мій чай, схаває пундики, ти зупиниш його, щоб він мене не побив, змусиш віддати пундики і принести ще чаю, а я з удячності все тобі розповім.

— Ми можемо все це пропустити, — сказала Дейзі, — і ти просто розповіси нам усе, що знаєш. У нас все одно немає пундиків.

— Я розповів вам усе, що знаю. Все. Пан Коутс виписав мені чек на дві штуки і сказав взяти двотижневу відпустку. Подякував, що я звернув його увагу на деякі невідповідності в документації. А тоді попросив пароль до мого робочого компа і помахав ручкою. Ось і все.

— І ти хочеш сказати, що так нічого і не знаєш про зникнення Мейв Лівінґстон?

— Я навіть не думаю, що був до пуття з нею знайомий. Може, бачив разок в офісі. Ми кілька разів розмовляли по телефону. Вона хотіла говорити з Ґремом Коутсом. А мені було наказано їй повідомляти, що їй надіслали чек.

— А його надсилали?

— Не маю поняття. Я думав, що так. Слухай, ти ж не віриш у те, що я якось причетний до її зникнення?

— Ні,— життєрадісно відказала вона. — Не вірю.

— Бо я щиро не в курсі, що могло б... Стоп, ти... Що?

— Я не думаю, що ти якось пов'язаний зі зникненням Мейв Лівінґстон. І ще я вірю, що ти непричетний до невідповідностей в документації Агентства Ґрема Коутса, хоча хтось дуже постарався, щоб на те скидалось. Але доволі очевидно, що дивні бухгалтерські розрахунки і стабільні відмивання грошей відбувались задовго до твоєї появи. Ти ж працював там тільки два роки?

— Типу того, — погодився Товстун Чарлі. Він збагнув, що сидить із роззявленим ротом, і стулив його.

— Слухай, я в курсі, що копи в кіно і книжках зазвичай повні ідіоти, особливо якщо це книжка про кмітливу пенсіонерку, яка бореться зі злочинністю, чи крутого, як яйця, приватного детектива. І мені справді прикро, що в нас немає пундиків. Але ми не всі невиліковно тупі.

— Я такого й не казав.

— Не казав, — погодилась Дейзі.— Але подумав. Можеш іти. І прийняти вибачення, якщо хочеш.

— А де вона, гм, зникла?

— Пані Лівінґстон? Ну, останнього разу, коли її бачили, вона супроводжувала Ґрема Коутса, який заходив до свого офісу.

— А.

— І я щиро пропонувала тобі чай. Хочеш?

— Так, дуже. Гм. Припускаю, ви вже перевірили секретну комірчину у нього в офісі? За стелажами?

Треба віддати Дейзі належне. Вона цілком незворушно відказала:

— Припускаю, що не перевірили.

— Думаю, ми не мали б про неї знати. Але якось я зайшов і побачив, що стелаж відсунений від стіни. Ґрем Коутс був у комірчині. Коли я це помітив, то пішов геть. Я не шпигував за ним абощо.

— Можемо купити пундиків по дорозі, — тільки й сказала Дейзі.

Товстун Чарлі не був певний, що йому подобається на свободі. Тут було надто багато відкритого простору.

— У тебе все гаразд? — перепитала Дейзі.

— Я в нормі.

— Ти ніби трохи знервований.

— Гадаю, так і є. Ти, мабуть, подумаєш, що це тупо, але в мене ця штука... щодо птахів.

— Типу фобії?

— Типу того.

— Що ж, є спеціальне слово, яким називають ірраціональний страх перед птахами.

— А як називають раціональний страх перед птахами? — Чарлі надкусив свій пундик.

На хвильку запала тиша, а тоді Дейзі сказала:

— Ну, все одно у мене в машині немає ніяких птахів.

Вона запаркувала машину на місці для людей з інвалідністю навпроти Агентства Ґрем Коутса, і вони удвох зайшли досередини.

Розі ніжилась у сонячному промінні на кормі корейського[2] круїзного корабля з журналом на голові і матір'ю поруч, розмірковуючи про те, чому їй взагалі примарилось, що відпустка з мамою — це гарна ідея.

На борту круїзного лайнера не було англійських газет, і Розі за ними не сумувала. Але сумувала за всім іншим. Корабель видавався їй пливучим чистилищем, і тільки острови, до яких вони приставали майже щодня, робили його стерпним. Інші пасажири сходили на берег заради закупів, парасейлінга чи пиятик на бортах кораблів, стилізованих під піратські. Розі ж ходила і розмовляла з людьми.

Вона бачила людей, яким боліло, людей, які виглядали голодними чи нещасними, і їй хотілось допомогти. Вона вважала, що все можна налагодити. Просто потрібен хтось, готовий це зробити.

Мейв Лівінґстон багато очікувала від смерті, але вона ніколи не думала, що смерть буде грати їй на нервах. Одначе Мейв була роздратована. Їй набридло, що крізь неї проходять, її втомило, що її ігнорують, а найбільше її дістало, що вона не може вийти з офісної будівлі в Олдвічі.

— Тобто якщо я вже приречена десь блукати, — казала вона адміністраторці Енні, — то чому я не можу блукати у Сомерсет-Гауз через дорогу? Гарненькі будівлі, прекрасний краєвид на Темзу і кілька приголомшливих архітектурних деталей. А ще дуже милі ресторанчики. Навіть якщо більше не можна їсти, підглядати за людьми було б непогано.

Енні, чия робота на рецепції після зникнення Ґрема Коутса полягала в тому, щоб брати слухавку і знудьгованим голосом відповідати: «Перепрошую, але я не знаю» на кожнісіньке поставлене їй запитання, і яка у вільні від виконання цього почесного завдання хвилини телефонувала своїм друзям і стишеним, але збудженим голосом обговорювала нещодавні таємничі події, не відповіла на цю репліку Мейв, як і на все інше, що Мейв їй говорила.

Нудьгу розвіяв приїзд Товстуна Чарлі Нансі у супроводі поліціянтки.

Мейв схильна була симпатизувати Товстуну Чарлі, навіть тоді, коли його завданням було переконувати її, що чек скоро надійде поштою. Але тепер Мейв бачила те, чого не могла бачити раніше — навколо нього громадилися тіні, хоч і поки що на відстані: наближалося лихо. Він був схожий на втікача, і це її стурбувало.

Вона вирушила за ним до кабінету Ґрема Коутса, і її втішило, що Товстун Чарлі одразу попрямував до стелажа в кутку.

— То де таємна панель управління? — спитала Дейзі.

— Це не панель управління. Там є двері. За стелажем. Не знаю. Може, тут якийсь таємний пароль абощо.

Дейзі оглянула стелаж. Тоді спитала в Товстуна Чарлі:

— Ґрем Коутс написав автобіографію?

— Ніколи про таке не чув.

Вона натисла на оправлений у шкіру примірник «Мого Життя» авторства Ґрема Коутса. Почулось клацання, і стелаж від'їхав від стіни, а за ним виявились двері.

— Нам потрібен слюсар, — заявила Дейзі. — Гадаю, ваші послуги тут більше не потрібні, пане Нансі.

— Точно, — відказав Товстун Чарлі. — Що ж, це було... гм, цікаво.— А тоді додав: — Не думаю, що ти схочеш. Якось. Пообідати. Зі мною?

— Дімсам,— відказала вона.— У неділю в обід. Кожен платить сам за себе. Треба бути на місці точнісінько коли відчинять, об одинадцятій тридцять, інакше нам доведеться чекати у черзі сто років. — Вона записала адресу ресторану і простягнула аркуш Товстуну Чарлі.— І стережись птахів дорогою додому.

— Стерегтимусь. Побачимось в неділю.

Поліційний слюсар розгорнув чорний тканинний чохол для інструментів і витягнув кілька тонких металевих прутів.

— Їй-богу, — зауважив він, — вони ніколи не навчаться. Добрі замки ж недорогі. Тобто подивіться на ці двері. Чудова робота. Міцненькі. Півдня довелося б паяти. І з такими дверима люди все псують, бо ставлять замки, які зможе відчинити п'ятирічка ручкою від ложки. Осьо... Просто, як два пальці.

Він потягнув двері на себе. Ті відчинились, і всі побачили, що лежить на підлозі.

— Ну заради Бога! — обурилась Мейв Лівінґстон. — Це не я.

Вона думала, що відчує до свого тіла більше прихильності, але ж ні. Воно нагадало їй мертву тварину на узбіччі.

Дуже скоро приміщення заповнилось людьми. Мейв, яка ніколи не мала особливого інтересу до детективних драм, швидко занудилась, і стрепенулась тільки тоді, коли її тіло в непрозорому пластиковому мішку винесли геть, бо в ту ж мить її саму без жодних церемоній потягнуло сходами вниз і з парадного входу.

— Так мені більше подобається, — заявила Мейв Лівінґстон.

Вона опинилася назовні.

Нарешті вона не була ув'язнена в олдвічському офісі.

Очевидно, виснувала вона, були правила. Мусять бути правила. Тільки вона не була певна, в чому вони полягають.

Вона зрозуміла, що шкодує, що за життя не була релігійнішою. Релігійність їй якось ніколи не давалася: дитиною вона нездатна була уявити собі Бога, який настільки всіх ненавидів, що готовий був засудити до вічних мук у пеклі тільки за те, що люди не вірили в нього так, як слід. Поки Мейв росла, її дитячі сумніви переростали в непохитну переконаність у тому, що було життя, з народження і до гробу, а все інше — просто вигадки. То було чудове переконання, яке дозволяло давати собі раду, але зараз воно проходило через суттєві випробування.

Щиро кажучи, вона не мала певності, що навіть якби всеньке життя відвідувала правильну церкву, це підготувало б її до того, що з нею зараз коїлося. Мейв швидко схилялась до думки, що в добре організованому світі смерть повинна нагадувати розкішну відпустку, де все включено у вартість туру, а на початку тобі видають папочку з усіма квитками, купонами на знижки, розкладом і списком номерів, за якими слід телефонувати, якщо потрапиш у халепу.

Вона не ходила. І не літала. Вона пересувалась, ніби вітер, холодний осінній вітер, що змушував людей здригатись, коли вона їх минала, і ворушив опале листя на тротуарах.

Мейв вирушила туди, куди завжди вирушала в першу чергу, прибувши до Лондона: до «Селфриджа», торгового центру на Оксфорд-стрит. Коли Мейв була набагато молодшою, вона працювала там у відділі косметики між танцювальними роботами, і потім завжди, як тільки випадала нагода, поверталась і купувала дорогу косметику: точнісінько так, як обіцяла собі в юності.

Вона повешталась відділом косметики, доки їй не набридло, а тоді пороззиралась відділом меблів. Вона вже ніколи не купить собі новий обідній стіл, але ж нікому не нашкодить, якщо вона просто подивиться...

Мейв продрейфувала відділом «Селфриджа» з товарами для дому, оточеного телеекранами різних розмірів. Деякі з них транслювали новини. І хоч у всіх телевізорах вимкнули звук, кожен екран заповнювала фотографія Ґрема Коутса. Огида до нього закипіла у неї всередині, ніби розплавлена лава. Тепер картинка змінилась, і вона дивилась на себе: то було відео з нею поруч з Моррісом. Вона впізнала уривок з «Морріс Лівінґстон, я так розумію?»: «Дай мені п'ятака, і я тебе зацілую».

Їй хотілося б зметикувати, як зарядити телефон. Навіть якби єдиною особою, з якою їй вдалося б побалакати, був той набридливий тип із голосом священика, вона рада була б поспілкуватись хоч з ним. Але понад усе їй хотілось поговорити з Моррісом. Він знав би, що робити. Цього разу, думалось їй, вона дала б йому договорити. Цього разу вона вислухала б його.

— Мейв?

Моррісове обличчя дивилось на неї з сотні телеекранів. На мить їй здалося, що їй просто примарилось, чи що це досі уривок новинного випуску, але він стурбовано поглянув і повторив її ім'я: так вона второпала, що то справді був він.

— Моррісе?

Він усміхнувся своєю фірмовою усмішкою, і колене обличчя з коленого екрана зосередило на ній погляд:

— Привіт, кохана. Я хвилювався, чому ти так довго. Настав час вирушати до мене.

— До тебе?

— На інший бік. Перейти за завісу. Чи, може, за заслону... Ну, в будь-якому разі туди, — він простягнув їй сотню рук зі ста екранів.

Мейв знала, що все, що їй треба зробити — це й собі простягнути руку і стиснути його долоню. Але вона здивувала сама себе:

— Ні, Моррісе. Я так не думаю.

Сотня облич мала спантеличений вигляд:

— Мейв, кохана. Тобі слід облишити плотське позаду.

— Звісно, коханий. Я так і зроблю. Обіцяю. Одразу, коли буду готова.

— Мейв, ти мертва. Ти вже не можеш бути готовіша!

— Мені все одно треба владнати тут кілька справ.

— Наприклад?

Мейв розправила плечі:

— Ну, я планувала знайти цю істоту, Ґрема Коутса, а тоді... Що там роблять привиди? Я могла б його переслідувати абощо.

Голос Морріса звучав недовірливо:

— Ти хочеш переслідувати Ґрема Коутса? Для чого?

— Для того. Я тут ще не закінчила, — вона міцно стисла губи і задерла підборіддя.

Морріс Лівінґстон поглянув на неї з сотень телеекранів водночас і похитав головою з сумішшю захвату і розчарування. Він одружився з нею, бо вона належала тільки собі, і полюбив її за це, але йому хотілося б хоч одного разу спромогтись її в чомусь переконати. Але він сказав тільки:

— Що ж, я нікуди не подінусь, кохана. Просто скажи нам, коли будеш готова.

А тоді зображення поблякло.

— Моррісе, ти маєш якісь здогадки про те, де він може бути? — перепитала Мейв, але зображення її чоловіка остаточно зникло, і телевізори почали транслювати прогноз погоди.

Товстун Чарлі зустрівся з Дейзі на недільний дімсам у тьмяно освітленому ресторанчику лондонського Чайнатауна.

— Маєш чудовий вигляд, — зробив він їй комплімент.

— Дякую. Але почуваюсь жахливо. Мене зняли зі справи Ґрема Коутса. Тепер це повноцінне розслідування вбивства. Думаю, мені ще пощастило, що мене там взагалі тримали так довго.

— Ну, — весело зауважив Товстун Чарлі,— якби тебе до справи взагалі не допустили, ти не розважилася б моїм арештом.

— Ага, точно,— їй вистачило такту зробити жалісливе лице.

— Є якісь зачіпки?

— Навіть якби вони були, я б не мала права тобі казати. — До їхнього столу під'їхав візочок зі стравами, і Дейзі вибрала кілька наїдків. — Є теорія, що він вистрибнув за борт порома через Ла-Манш. Це остання покупка з його кредитки — квиток до Дьєппа.

— Думаєш, є ймовірність, що так воно і було?

Вона взяла паличками пельмень і закинула його до рота.

— Ні. Я припускаю, що він подався в якусь країну, з якою в нас немає договору про екстрадицію. Мабуть, у Бразилію. Вбивство Мейв Лівінґстон могло бути спонтанним, але все інше було ретельно сплановане. В нього була ціла система. Гроші надходили на рахунки клієнтів. Ґрем Коутс знімав свої законні п'ятнадцять відсотків з вершечків, а банківські процедури забезпечували йому ще цілу купу грошей із дна. Безліч закордонних чеків взагалі не дійшла до клієнтських рахунків. Дивовижно, що йому так довго вдавалося все це приховувати.

Товстун Чарлі дожував рисову кульку з чимось солодким всередині.

— Я думаю, ти знаєш, де він.

Дейзі від здивування аж припинила жувати свій пельмень.

— Ти сказала, що він у Бразилії, таким тоном... Ніби знаєш, що він не там.

— Це справи поліції. Боюсь, що не можу це якось коментувати. Як поживає твій брат?

— Не знаю. Думаю, він зник. Коли я повернувся, його кімнати вже не було.

— Його кімнати?

— Його речей. Він забрав свої речі. Відтоді я його не бачив, — Товстун Чарлі сьорбнув жасминового чаю. — Сподіваюся, з ним усе гаразд.

— А чому б із ним щось було негаразд?

— Ну, в нього така сама пташина фобія, як у мене.

— А, пташина фобія. Зрозуміло, — Дейзі співчутливо кивнула.— А як поживають наречена і майбутня теща?

— Гм... Не думаю, що ці терміни, гм... добре описують мої стосунки з ними обома натепер.

— Ага.

— Вони кудись поїхали.

— Це через арешт?

— Наскільки я знаю, ні.

— Мені прикро, — вона дивилась на нього обличчям співчутливого ельфа.

— Ну, просто зараз у мене немає роботи, немає особистого життя, і всі сусіди — переважно твоїми зусиллями — думають, що я небезпечний кримінальний авторитет. Дехто почав переходити на інший бік дороги, щоб уникнути мене. З іншого боку, газетяр попросив, щоб я дав прочухана чуваку, від якого вагітна його донька.

— І що ти йому сказав?

— Правду. Хоча я не думаю, що він мені повірив. Дав мені безкоштовний пакетик цибулево-сирних чіпсів, пачку ментолових цукерок і сказав, що отримаю ще, коли виконаю роботу.

— Думаю, все минеться.

— Мене це все лякає.

— Однаково. Це не кінець світу.

Вони поділили рахунок, і офіціант приніс із рештою печивка з передбаченням.

— Що написано у твоєму? — поцікавився Чарлі.

— Наполегливість винагороджується, — прочитала Дейзі вголос.— А в твоєму?

— Те саме. Стара добра наполегливість, — він зібгав передбачення в кульку розміром з горошинку і закинув до кишені. А тоді провів Дейзі до станції метро Лестер-сквер.

— Схоже, сьогодні твій щасливий день, — зауважила Дейзі.

— В сенсі?

— Навколо жодних птахів.

І коли вона це сказала, Товстун Чарлі збагнув, що так воно і є. Жодних голубів, жодних шпаків. Навіть жодних горобців.

— Але на Лестер-сквер завжди купа птахів.

— Не сьогодні, — відказала вона. — Може, в них якісь справи.

Вони зупинились біля входу в метро, і на один дурнуватий момент Товстуну Чарлі здалось, що вона поцілує його на прощання. Вона цього не зробила. Тільки усміхнулась і сказала «Бувай», а він у відповідь непевно помахав їй, так що цей помах можна було потрактувати і як випадковий жест. А тоді Дейзі спустилася сходами і зникла з поля зору.

Товстун Чарлі побрів через Лестер-сквер у напрямку Піккаділлі.

Він видобув з кишені зіжмаканий папірець із передбаченням і розгорнув його. «Зустрінемось біля Ероса», було написано на папірці. Поруч із текстом було нашкрябане щось схоже на велику зірочку, що гіпотетично могло бути павуком.

Павук сидів під пам'ятником і читав газету «Новини світу». Він спостерігав, як Товстун Чарлі підходить.

— Знаєш, здається, це не Ерос, — мовив Чарлі.— Я думаю, це християнська благочесність.

— Тому ця благочесність голісінька і озброєна луком та стрілами? Не дуже благочестиво з християнської точки зору.

— Просто кажу, що вичитав. Де ти був? Я хвилювався за тебе.

— Я в порядку. Просто уникав птахів і намагався це все обміркувати.

— Ти помітив, що сьогодні ніде немає жодних птахів?

— Помітив. Не знаю, як це розцінювати. Але я багато думав, і знаєш, є в цьому щось дуже неправильне.

— По-перше, все.

— Ні, я мав на увазі щось неправильне в тому, як Жінка-птаха намагається нам нашкодити.

— Так. Це неправильно. Вона поводиться дуже, дуже, дуже погано. Скажеш їй, чи краще мені?

— Неправильно не в цьому сенсі. Неправильно як... Подумай, якщо це не фільм Гічкока, птахи — це не найкращий спосіб комусь нашкодити. Вони, звісно, крилата смерть для комах, але не дуже вміють нападати на людей. Вони мали мільйони років допетрати, що в разі чого люди з'їдять тебе перші. Тому найрозумніше просто дати нам спокій.

— Не всі. Наприклад, грифи. Чи круки. Але вони з'являються тільки на полі бою, коли битва скінчиться. Вичікують, доки ти сконаєш.

— Що?

— Я сказав, крім грифів і круків. Я не...

— Та ні, — Павук зосередився. — Ні, думка втекла. Ти навів мене на гадку, і я майже зрозумів... Слухай, ти зв'язувався з пані Данвідді?

— Я телефонував пані Гіґґлер, але вона не відповідала.

— То поїдь і поговори з ними.

— Тобі легко говорити, але я злидота. Обідранець. В мене тупо нуль бабла. Я не можу дозволити собі літати туди-сюди через Атлантику. У мене навіть більше немає роботи. Я...

Павук дістав із кишені чорно-червоної куртки гаманця. Видобув звідти пачку банкнот різного номіналу і тицьнув їх Товстуну Чарлі в долоню:

— Ось. Тут має вистачити на дорогу туди і назад. Просто дістань пір'їну.

— Слухай, а ти не думав, що тато може зрештою виявитися не мертвим?

— Що?

— Ну я так собі подумав, що це може бути одним із його жартиків. Він міг таке утнути, хіба ні?

— Не знаю. Може й так.

— Я майже впевнений, що так воно і є. Перше, що я зроблю, це поїду до нього на могилу, і...

Але поділитись подальшими планами він не встиг: з'явились птахи. То були міські пташки: горобці і шпаки, голуби і ворони, тисячі й тисячі їх, і коли вони летіли, то ткались і звивались, ніби полотнина, поки не сформували пташиний мур, який посунув Реґент-стрит у бік Товстуна Чарлі і Павука. Перната фаланга розміром зі стіну хмарочоса, досконало щільна, досконало велетенська, рухлива, мерехтлива і в'юнка. Товстун Чарлі бачив цю стіну, але вона не вміщалась йому до голови, вона вислизала, переверталась і витоншувалась у його свідомості. Він просто дивився на цю стіну і намагався зібрати докупи те, що бачить.

Павук смикнув Товстуна Чарлі за лікоть і заволав:

— Тікай!

Чарлі повернувся, щоб тікати. Павук акуратно склав газету, а тоді чемно викинув її до смітника.

— Ти теж тікай!

— Поки що ти їй не потрібен. Поки що, — запевнив Павук і вишкірився. Свого часу такі усмішки переконували куди більше людей, ніж можна собі уявити, робити речі, які їм робити не хотілося. А Товстуну Чарлі справді хотілося втекти. — Дістань пір'їну. І тата теж, якщо впевнишся, що він десь вештається. Просто йди!

І Товстун Чарлі пішов.

Пташина стіна завертілась і перетворилась на пташиний чорторий, спрямований на статую Ероса і на чоловіка під пам'ятником. Товстун Чарлі заскочив до якогось під'їзду і спостерігав, як нижній краєчок темного торнадо опустився на Павука. Чарлі здалось, що за оглушливим лопотінням крил він може розчути крик брата. Може, так воно і було.

Тоді птахи розлетілися, і вулиця спорожніла. Вітер ганяв сірим асфальтом жмутки пір'я.

Товстун Чарлі стояв на площі, і його нудило. Якщо хтось із перехожих і помітив, що трапилось, ніхто не зреагував. Чомусь Чарлі знав, що ніхто, крім нього, нічого не бачив.

Під статуєю, там, де щойно був його брат, стояла жінка. Її подертий коричневий плащ лопотів на вітрі. Товстун Чарлі пішов до неї.

— Слухайте, — заговорив він, — коли я попросив, щоб він щез, я мав на увазі, що хочу, щоб він забрався з мого життя. А не щоб ви зробили з ним... Що б то не було.

Вона мовчки дивилась на нього. В очах у неї були безум птаха, що угледів здобич, і лють, що легко могла залякати. Товстун Чарлі намагався не залякатися.

— Я помилився, — сказав він.— Я готовий заплатити за це. Забери замість нього мене. Поверни його.

Вона і далі дивилась на нього. Тоді сказала:

— Не сумнівайся, черга твоя прийде, дитино компе Анансі. Час настане.

— Навіщо він тобі?

— Мені він не потрібен. Навіщо б він мені був? Я заборгувала іншому. А тепер я його переправлю, і мене звільнять від боргу.

Залопотіла газета, і Чарлі залишився сам-один.